Не роби собі ідола, або чогось

схожого до того, що на небі вгорі, або

на землі долі, або у водах під землею, і

не вклоняйся їм, і не служи їм.

Друга заповідь Божа.

Немає нічого прихованого, що не

виявиться, і нічого таємного, що не

вийде наяв.

Євангеліє від Св. Марка, 4-22

Миру та згоди у вищих ешелонах української влади суспільство не бачило вже давно. Постійні брутальні протистояння, хамські звинувачення, дикунські чвари, безглуздий розбрат і публічна гризня стали звичними у сучасній політиці. Обман, фальш і наклепи перетворилися на інструменти для досягнення політичної мети. Штучне нагнітання напруги по лінії Схід-Захід призводить до розколу. Про яку єдність у таких умовах можна говорити?

До всього додається справжня інформаційна війна у стані помаранчевих. З одних і тих самих питань газети публікують діаметрально протилежні висновки. Громадянам доволі складно розібратися в тому, хто має рацію, а хто - винний. Країну лихоманить, економіка деградує, життя простих людей гіршає. Поглиблення цих негативних процесів веде до подальшого відставання не лише від світових лідерів, а й від сусідніх країн - за рівнем заробітної плати, пенсій, якості життя. Люди не розуміють, що діється в Україні; суспільство охопили байдужість і зневіра. Авторитет вищих інститутів влади наближається до нуля. Народ перестав поважати владу.

Сучасна українська політика та політики остогидли всім і мені теж. Але так вийшло, що, ставши свідком украй резонансних і ганебних подій та отримавши із першоджерел достовірну інформацію, я переконався у черговій брутальній провокації, влаштованій керівництвом БЮТ у Верховній Раді України, і як журналіст вирішив виконати свій професійний обов'язок та донести суспільно-важливу інформацію до виборців.

Однак стаття про інституційну кризу в Україні явно не вкладалася в газетні розміри, та й сама тема виявилася вершиною велетенського айсберга. Для кращого розуміння суті справи потрібно було висвітлити і його підводну, невидиму, частину, а у ній від сторонніх очей приховано дуже багато цікавого і повчального для всіх, передовсім політиків, а ще більше - виборців. Так народився задум написати чергову політичну книгу про БЮТ, ВО «Батьківщина» та їхніх керманичів, тобто політичну силу, яку я знаю досить добре, бо з 2000-го по 2006 рік, на своє нещастя, до неї належав.

Замість інтриг, авантюр та змов країна

повинна отримати віру, надію, любов…

Юлія Тимошенко [1].

У вівторок, 13 травня 2008 року, з парламентської трибуни Президент України Віктор Ющенко мав виступити із Щорічним Посланням до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище держави. Такий виступ входить до конституційних повноважень Президента України і є його обов'язком. У Посланні Президент повинен дати глибокий аналіз внутрішнього і зовнішнього становища України, тому така подія має суттєве суспільне значення і з великим інтересом очікується не лише українськими громадянами, а й іноземними державами. Як правило, під час виступу Президента України із Щорічним Посланням, на трибуні для іноземних гостей немає жодного вільного місця.

І цього разу сесійний зал Верховної Ради України був переповнений. Ті, хто не зміг потрапити до нього, влаштувалися коло великих телеекранів у кулуарах 2-го і 3-го поверхів. У ложі для іноземних гостей було видно знайомі обличчя послів: США - Вільяма Тейлора, Росії - Віктора Чорномирдіна, Німеччини - Рейнгарда Шеферса та багатьох інших.

Проте у цей момент, коли до Верховної Ради прибув Президент України Віктор Ющенко із відповідними президентськими ознаками і штандартами, народні депутати від Блоку Юлії Тимошенко майже у повному складі, ввійшовши до залу, захопили трибуну і президію Верховної Ради; до того ж вони стільцями забарикадували двері, якими входять Президент і Голова Верховної Ради України. Неймовірно дикунська акція БЮТ розпочалась за 20 хвилин до початку виступу Президента і проходила на очах депутатів з інших фракцій, членів уряду, глав обласних держадміністрацій, голів обласних рад, мерів великих міст, журналістів, численного корпусу іноземних дипломатів. Ніхто не знав, що саме відбувається і чого прагнуть бютівці. Ясно було одне - акція спрямована особисто проти Президента України. Рішення про блокування роботи Верховної Ради було оголошене на засіданні фракції БЮТ о 9-й годині. Такий наказ особисто дала Прем'єр-міністр України Ю. Тимошенко. Бютівці його ретельно виконували. А керівник фракції Іван Григорович Кириленко навіть привселюдно похвалився, що трибуна і президія заблоковані «наглухо». Причини блокування І.Г. Кириленко пояснив вимогою негайного розгляду внесених Кабінетом Міністрів України пакету антиінфляційних законопроектів. На запитання журналістів, що це за проекти і яких законів, він не відповів; обмежився посиланням, що це, мовляв, великий і важливий пакет. Ці слова керівника фракції БЮТ абсолютно не відповідали дійсності, але їх протягом наступних днів невпинно розкручували всі ЗМІ, тим самим вводячи в оману суспільство. До цього вкрай важливого моменту ми ще повернемось, а поки що прослідкуємо подальший хід подій у Верховній Раді України.

Всеукраїнське ганьбище (Блокування виступу Президента)

Блокування трибуни і президії Верховної Ради України з боку союзників по помаранчевій коаліції стало повною несподіванкою й для Президента. Звичайно, йому це було неприємно та образливо як людині, і як главі держави. Президенту ніби вказували, хто насправді в державі господар, робили це демонстративно і нахабно, ще й у присутності численних гостей, у тому числі іноземних.

Деякий час Президент перебував у кабінеті Голови Верховної Ради. Сам Голова пробував домовитися із блокувальниками, але безрезультатно; тоді ж він дав оцінку тому, що діялось, і назвав це влучним терміном «ганьбище».

Зрозумівши, що союзна фракція БЮТ не припинить брутальної акції, Президент вийшов до журналістів і, по гарячих слідах, дав імпровізований брифінг. Говорив спокійно і виважено. На початку він сказав: «Мене дивує, що сьогодні стався безпрецедентний випадок, коли коаліційна більшість, яка несе відповідальність за роботу українського парламенту, приступила до його блокування. Сьогодні є можливість розглядати будь-які питання. Я звернувся до Голови Верховної Ради, лідерів фракцій: що заважає після Послання Президента заслухати ті закони, про які дехто говорить із фракції БЮТ? Очевидно, за тим, що відбувається сьогодні в парламенті, стоять інші цілі. Це не проблема антиінфляційних заходів… Я не ставлю зараз за мету відкривати наміри та думки. Хотів би лише сказати, що та сила, яка не виступає за політичну стабілізацію в українському парламенті, виступає проти національних інтересів». Президент закликав парламентську більшість до стабільної і конструктивної роботи та негайного розгляду першочергових соціально важливих законопроектів. Окремо В. Ющенко зупинився на проблемі інфляції та наголосив, що жодна країна не бореться з інфляцією без ефективного бюджетного інструмента.

Президент відзначив, що вважає єдиним місцем розробки змін до Конституції Національну конституційну раду, яка «є тим єдиним майданчиком, де всі небайдужі до того, як проходить конституційний процес, можуть сісти за «круглий стіл» і обговорити питання щодо змісту та формату Основного Закону». Президент наголосив, що прийняття змін до Конституції України є неможливим в обхід Верховної Ради. Глава держави пояснив, що Національна конституційна рада має розробити проект змін до Конституції, а Президент внесе його на розгляд у Верховну Раду України.

В. Ющенко також висловився проти проведення дострокових парламентських виборів та повторив, що всю повноту відповідальності за стабільність роботи парламенту несе коаліційна більшість.

Наступного дня текст невиголошеного у Верховній Раді України Щорічного Послання Президента України до народу і Верховної Ради України надрукували «Голос України», «Урядовий кур'єр» і «Офіційний вісник Президента України». Сам народ був позбавлений права почути його по радіо та побачити по телевізору. Такого в Україні ще не було.

Виступ Президента перед журналістами Прем'єр-міністр України Юлія Тимошенко, очевидно, дивилася на екрані телеканалу «Рада», бо відразу ж після його завершення вона з'явилася у цьому ж залі перед журналістами та виклала власну позицію щодо дій фракції БЮТ.

«Якщо наша фракція пішла на такий крок, значить, нас довели», - з агресивною войовничістю заявила Ю. Тимошенко. На жаль, вона не дала чіткого пояснення, хто і яким чином «довів» політичну силу її імені до такого ганебного стану. Явно виведена із рівноваги, прем'єрка заявила: «Ми не відійдемо від трибуни, поки не будуть прийняті три антиінфляційні закони. Чотири місяці я жодного слова, навіть жодного погляду не зробила такого, який би дав сумніви, що ми не підтримуємо Президента чи коаліцію. Але увесь цей час іде повне блокування роботи уряду, повне нехтування антиінфляційними законопроектами, які внесені до Верховної Ради нашою політичною командою, йде повний саботаж з боку «губернаторів». Я більше не буду спостерігати за тим, як розчиняються в повітрі ті лічені гривні і копійки людей, що з'їдаються інфляцією внаслідок того, що борються з урядом, зі мною особисто, готуючись до наступних виборів Президента. На сьогодні для нас альтернативи демократичній коаліції немає. Але я починаю діяти, і діяти достатньо жорстко. Я робитиму все для того, щоб подолати негарні процеси в політиці, які інспіровані винятково боротьбою за майбутні президентські вибори. Уряд сьогодні працює на результат, а ні на які чергові вибори». Таке довге цитування потрібне, аби відтворити дух і спосіб дій прем'єра у пам'ятний день 13 травня 2008 року. До цих слів ми ще повернемося, аби пересвідчитись у їхній щирості та правдивості. А зараз звернемо увагу на інше.

Кидаючи звинувачення, прем'єрка не вказала жодного прикладу «блокування роботи уряду», ні назви хоча б одного «антиінфляційного законопроекту». Замість очікуваної конкретики вона, як завжди, відбулася перспективними обіцянками «більше коштів передати місцевим бюджетам» і «збільшити соціальні виплати з 1 вересня на 30%». Що стосується блокування трибуни і президії Верховної Ради України, то Прем'єр-міністр України Ю. Тимошенко пригрозила, що фракція її імені буде це робити, «доки не буде розпочато голосування з пакета антиінфляційних законопроектів». Досить красномовними є її слова: «Я починаю діяти, і діяти досить жорстко». Після них стало чітко зрозуміло, що блокування виступу Президента було зовсім не спонтанною, а добре продуманою дією, наказ на початок якої дала особисто Прем'єр-міністр України Юлія Тимошенко.

Ключовим у виступі Ю. Тимошенко було визнання нею цілком свідомого зриву виступу Президента із Щорічним Посланням до Верховної Ради України. Поясненням таких дій стало те, що їх, мовляв, «довели». Однак у чому полягала суть «доведення», Ю. Тимошенко не сказала, вона, як і голова фракції БЮТ І.Г. Кириленко, лише повторила тезу про необхідність почати роботу «з пакета антиінфляційних заходів».

Як наслідок, майже усі ЗМІ повідомили, що причиною блокування бютівцями трибуни Верховної Ради 13 червня 2008 р. стала вимога першочергового прийняття «пакета антиінфляційних законопроектів», при цьому вони зіслалися на пояснення голови парламентської фракції БЮТ І.Г. Кириленка і самої Юлії Володимирівни. Однак це не відповідало дійсним обставинам справи - жодного пакета антиінфляційних законопроектів ні Кабінет Міністрів, ні фракція БЮТ у Верховній Раді України станом на 13 травня 2008 року не вносили! Вперше про це публічно, але надто делікатно сказав Голова Верховної Ради України Арсеній Яценюк: «Понад усе мене турбує, хто дезінформував Прем'єр-міністра про те, що протягом чотирьох місяців у парламенті не розглядаються антиінфляційні законопроекти». Про відсутність злощасних законопроектів 14 травня 2008 року заявили на засіданні Кабінету Міністрів України віце-прем'єр-міністр І. Васюник та міністр у справах сім'ї, молоді і спорту Ю. Павленко. Слова спікера та урядовців про відсутність «пакета антиінфляційних законопроектів» мали інтелігентний та обережно-виважений характер, що притаманне для поведінки порядних людей. Проте у даному випадку констатувати незаперечний і скандальний факт слід було твердо і рішуче та називати речі своїми іменами - тобто цілеспрямованим і зловмисним обманом народних депутатів, урядовців та народу. Проте цього не було зроблено, і правдиві, по суті, слова спікера та міністрів загубилися поміж багатьох інших, значно міцніших і нахабніших голосів. Явна нерішучість та надмірна делікатність стосовно справжніх пройдисвітів ударила бумерангом. Слова про відсутність так званих антиінфляційних законопроектів бютівці, у притаманному їм хамському стилі, називали брехливими. Очевидно, що діяли вони так за командою. Зрештою, у БЮТ ніщо серйозне не робиться без керівної вказівки одного із двох осіб - Юлії Тимошенко або Олександра Турчинова, знаю це із власного досвіду.

У вівторок, 13 червня 2008 р, я перебував у Києві - приїхав на черговий суд із колишнім главою Адміністрації Президента України В. Медведчуком: програвши з тріском судовий процес у справі книги «Нарцис», у знаменитому Печерському районному суді м. Києва він тепер вимагав не випускати у світ книгу про сам судовий процес. Оскільки судове засідання мало відбутися у другій половині дня, то вранці я вирішив подивитися виступ Президента України. У Верховній Раді потрапив на бедлам. Антиінфляційний пакет, щодо якого розгорівся такий скандал, мене зацікавив, і я пішов до столів, на яких роздають законопроекти. «Який пакет антиінфляційних законопроектів? - здивувалися дівчата. - Немає й не було такого!» Побачивши мою зацікавленість питанням, один відповідальний працівник мені сказав: «Дмитре Васильовичу! Та це такий обман, таке паскудство, якого світ не бачив. І як його люди терплять! Дивуюсь, що й Президент мовчить. Візьміть та й напишіть про це».

Так було посіяне перше зерно для майбутньої книги. Але не один я цікавився текстами законопроектів «антиінфляційного пакету». У секретаріаті парламенту я одержав копію довідки, підготовленої Голові Верховної Ради про наявність законопроектів, які умовно можна було віднести до антиінфляційних; її підготували тому, що самі бютівці не назвали жодного конкретного законопроекту, який вони вимагали негайно прийняти.

У довідці значилось лише п'ять законопроектів. Ось вони: №2291 від 28.03.2008 р. «Про встановлення на 2008 рік тарифної квоти на ввезення в Україну деяких видів м'яса»; його авторами є народні депутати Є.Я. Сігал і О.М. Ткаченко; № 2291-1 від 16.04.2008 р. «Про порядок встановлення тарифної квоти на імпорт окремих товарів та внесення змін до деяких законів України» (автори ЄЯ. Сігал і С.А.Терьохін); № 2292 від 28.03.2008 р. «Щодо регулювання реалізації окремих соціально-значимих продуктів харчування» (Є.Я. Сігал і О.М. Ткаченко); № 2351 від 08.05.2008р. «Про митний тариф України». Цей законопроект стосується зобов'язань України щодо вступу до Світової організації торгівлі (СОТ) і внесений Кабінетом Міністрів України. Вже після того, як фракція БЮТ у повному складі розпочала блокування Верховної Ради, народний депутат України, бютівець С.А.Терьохін зареєстрував законопроект за № 2351-1 від 13.05.2008 р. «Про внесення змін до Закону України «Про митний тариф України». Тобто назва цього законопроекту повністю збігалася із законопроектом, внесеним Кабінетом Міністрів України від 08.05.2008 р. Різниця полягала в обсязі - уряд подав проект на 379 сторінках, а С.А.Терьохін - на 270-ти.

Ні для кого в Україні не є таємницею, що після Помаранчевої революції блоки Юлії Тимошенко і «Наша Україна» стали конкурентами на спільному електоральному полі. Але ця конкуренція набула вкрай хворобливого та шкідливого характеру. Замість конкуренції кращих ідей, кращих пропозицій, кращих і сильніших особистостей, почали застосовуватися підлі і підступні прийоми: обман, обмови, провокації. Починаючи з дня інавгурації новообраного Президента України Віктора Ющенка, ці брутальні методи стали основною і безвідмовною зброєю БЮТ. Як це робилося, досить докладно описано у моїх книгах «Монолітне болото» і «Фарисеї». Відтоді дискредитація «Нашої України» та Президента України Віктора Ющенка склали основу діяльності Блоку Юлії Тимошенко. Своєрідним вінцем цього підступного процесу стало справжнє всеукраїнське ганьбище, влаштоване особисто Юлією Тимошенко 13 травня 2008 року у Верховній Раді України.

Але, що найцікавіше: нашоукраїнці вже вкотре витерли брудний плювок в обличчя, зробивши вигляд, ніби то на них упала роса небесна. Яскравим прикладом цього служить заява фракції «Наша Україна» від 16 травня 2008 року, виголошена керівником фракції В'ячеславом Кириленком. Червоною ниткою крізь цю заяву проходить якесь незрозуміле виправдовування перед БЮТ: тут і запевнення, що «блокування нашими партнерами по коаліції з «Блоку Юлії Тимошенко» парламентської трибуну було безпідставним та непотрібним», і що «усі питання, на внесенні яких до порядку денного наполягали наші колеги, були в порядку денному ще в понеділок ввечері», і ремарка: «що від цього виграла країна і коаліція, нам не відомо». На завершення В. Кириленко урочисто заприсягнувся: «Ми будемо сьогодні голосувати за умовно антиінфляційний пакет, який внесений частиною народних депутатів». Правда, у заяві несміливо прозвучав невеличкий докір лже-союзнику за блокування виступу Президента України із Щорічним Посланням до Верховної Ради України - нашоукраїнці навіть наважились заявити: «Такого роду дії наших партнерів по коаліції ми розцінюємо як свідомий і недружній крок по відношенні до глави держави і до партнерів по коаліції». Аби бютівці, боронь Боже, не образились за таке нечуване зухвальство на їхню адресу, В. Кириленко запевнив, що очолювана ним фракція «готова голосувати» за все, що внесе БЮТ. І на завершення В. Кириленко, порадив аби Кабінет Міністрів України таки розробив і затвердив «справжній пакет антиінфляційних заходів».

Уже з цього пасажу добре видно: В. Кириленко і його колеги знали, що жодних антиінфляційних проектів на той момент у Верховній Раді не було. Для чого ж тоді виправдовуватися? А головне - перед ким? Можна лиш уявити, який гомеричний регіт та кепкування охопили верховодів БЮТ, коли вони перечитували ці нашоукраїнські «перли». У таких випадках О. Турчинов, посіпуючи головою, сміється до сліз і аж присідає - бачив це на власні очі.

Пишу так, бо В'ячеслав Кириленко припустився величезної помилки, визнавши існування так званого «антиінфляційного пакета законопроектів», якого насправді ніколи не було. І хоча він його все ж назвав «умовним», але визнав. Цю помилку досить чітко підмітив і використав його однофамілець і керівник фракції БЮТ Іван Кириленко, який одразу ж заявив, що «ключовою у виступі колеги була теза про те, що антиінфляційні законопроекти були в порядку денному». Насправді у порядку денному сесії Верхової Ради України згаданих вище п'яти, дійсно умовних, так званих антиінфляційних проектів не було і не могло бути, бо для того потрібне рішення Верхової Ради про їхнє включення до порядку денного. А законопроекти подавалися у період перед 9 травня 2008 року, коли протягом трьох тижнів Верховна Рада не працювала, тому й, звісно, не могла прийняти жодного рішення, у тому числі щодо порядку денного. Своїм виступом В'ячеслав Кириленко витягав бютівського горе-союзника із ями, яку він сам для себе викопав.

Абсолютно неправильна, безпорадна та аморфна заява фракції НУНС від 16 травня 2008 р. лише заспокоїла на деякий час даму з косою, переконала її у безкарності й заохотила до подальших агресивних дій та всіляких провокацій, природу яких слід дуже ретельно вивчити, аби встановити діагноз та застосувати до зарази адекватні ліки.

На превеликий жаль, у заяві найбільш зацікавленої сторони - «Нашої України» - не було розставлено правильних акцентів та навіть не зроблено елементарних висновків щодо справжніх причин небаченого ганьбища, які лежали, по суті, і не так уже й глибоко.

Безперечно, що геть усі причини, які спонукали Юлію Тимошенко до вкрай ганебного дійства у Верховній Раді України 13 травня 2008 року, їй добре відомі, як і її соратникові Олександру Турчинову, але вони про них мовчать. Однак багато що і так випливло на поверхню та стало цілком очевидним.

Бютівська теза про те, що підставою для блокування трибуни Верховної Ради України 13 травня 2008 року та недопущення виступу Президента України Віктора Ющенка із Щорічним Посланням до Верховної Ради України «Про внутрішнє і зовнішнє становище України» стало зволікання із прийняттям «пакета антиінфляційних законопроектів», не відповідала дійсності. Такий категоричний висновок випливає із наступних достовірних і неспростовних фактів:

1. Фракція БЮТ до 13 травня 2008р. не робила жодних публічних заяв і ніколи не вимагала від Верховної Ради України негайного прийняття "пакета антиінфляційних законів".

2. Станом на 13 травня 2008 року у Верховній Раді України не було жодного пакета антиінфляційних законопроектів, внесених урядом або членами фракції БЮТ.

3. Ні фракція БЮТ у Верховній Раді України, ні очолюваний Ю. Тимошенко Кабінет Міністрів України не лише не подали до Верховної Ради жодного "пакета антиінфляційних законопроектів", вони їх навіть не розглядали на своїх засіданнях!

4. Єдиний, внесений Кабінетом Міністрів, законопроект, який бютівці титулували "антиінфляційним", мав назву "Про внесення змін до Закону України "Про митний тариф України", він стосувався виконання зобов'язань України щодо вступу до Світової організації торгівлі (СОТ), в його прикінцевій частині чорним по білому було написано: "Цей закон набирає чинності з дня вступу України до Світової організації торгівлі", а в проекті С.Терьохіна - з 1 січня 2008 року. Тобто, він аж ніяк не міг належати до першочергових і невідкладних. Таким чином, факти свідчать, що декларування Прем'єр-міністром України Юлією Тимошенко, керівником фракції БЮТ Іваном Кириленком, іншими бютівцями тези про те, що вони блокують роботу Верховної Ради України, аби прискорити прийняття «пакета антиінфляційних законів», абсолютно не відповідало дійсності та було нічим іншим, як нахабною і цинічною неправдою, яка лежала в основі чергової провокації БЮТ.

Навіщо ж тоді Юлія Тимошенко вдалася до небаченої акції - недопущення до трибуни Верховної Ради України Президента України на очах численних гостей, у тому числі дипломатів інших країн? Заради чого і для якої мети вона робила таке підступне паскудство та ганьбила Україну перед світом?

Безумовно, що акція Юлії Тимошенко з блокування роботи Верховної Ради та її ж слова: «Я починаю діяти, і діяти досить жорстко», свідчать, що вістря її брутальних дій було спрямоване передусім проти Президента України Віктора Ющенка. Чому? Тут є кілька справжніх причин, про які бютівці жодним чином публічно не говорили.

Наслідком подібних дій союзника по парламентській коаліції є її розпад у будь-якій демократичній країні. Саме на це, очевидно, й розраховували верховоди БЮТ. Аби розпад коаліції та відставка уряду стали неминучими, акцію спрямували безпосередньо проти Президента; розраховували, що публічна образа його і зневага мають викликати рішучу відповідь. Якби Президент усе-таки не пішов на відставку Ю. Тимошенко з посади Прем'єр-міністра, то це означало б, що вона стала повним господарем ситуації. Тобто, Юлія Тимошенко пішла вабанк і була твердо переконана, що будь-який варіант для неї є виграшним.

Юлія Тимошенко посіла такий жаданий нею пост Прем'єр-міністра України у грудні 2007 року на гребені своєї популярності. За допомогою найвищих державних постів виконавчої влади України вона сподівалася набути значної ваги, авторитету та ще більше підняти свій престиж і рейтинг в очах людей. Цю посаду Ю. Тимошенко та її оточення завжди розглядали як трамплін для здобуття поста Президента України й парламентської більшості. І хоча публічно Ю. Тимошенко усіляко відхрещувалася від свого плану, її справжні наміри були очевидними для всіх. Це випливало з усього, особливо з діяльності уряду.

Порядний уряд будь-якої країни покликаний працювати на перспективу і дбати про розвиток країни. У лексиконі Ю. Тимошенко та документах, прийнятих очолюваним нею урядом, саме слово «розвиток» зустріти практично неможливо, зате там дуже багато демагогії про соціальний захист і соціальні гарантії для всіх: пенсіонерів, студентів, ветеранів, дітей війни, одиноких матерів, ошуканих вкладників і т. ін. Свою діяльність на посту прем'єра Ю. Тимошенко розпочала з виплат вже у січні 2008 р. по 1 тисячі гривень вкладникам Ощадного банку СРСР, виділивши на це з Державного бюджету майже 10 млрд. гривень. Тобто, прем'єр почала роздавати кошти, зароблені попереднім урядом. Майбутні витрати Ю. Тимошенко планувала покривати за рахунок ресурсів, одержаних від розпродажу решток державної власності України. Ця непродумана і навіть не схвалена парламентом діяльність, по суті, була великою авантюрою, заручником якої стала сама Ю. Тимошенко. Замість підняття добробуту вкладників, різко підскочив рівень інфляції, розпочався шалений ріст цін, що вмить з'їло «Юльчину тисячу» та вдарило по кишенях усіх простих українців. Рейтинг Ю. Тимошенко, яким вона дорожить понад усе, замість іти догори - покотився вниз.

Унаслідок бездарного керівництва державою уряд не домігся жодних позитивних зрушень в економіці. Не відчули будь-якої турботи з боку уряду ні працівники промисловості, ні сільського господарства, ні освіти, ні науки, культури, охорони здоров'я. Але всі вони чи не щодня слухали хвалькуваті та пустопорожні заяви про боротьбу уряду з корупцією, контрабандою, небаченими успіхами щодо соціальних виплат та захисту обездолених. На цьому тлі вже через п'ять місяців такої діяльності в уряду виникли великі проблеми з бюджетом, інфляцією та зростанням цін; на горизонті замаячіла загроза невиконання численних соціальних обіцянок, зокрема перед ошуканими вкладниками. У цій ситуації Ю. Тимошенко не придумала нічого кращого, як шукати нагоду «гарно» піти з уряду при ще високому рейтинзі. Оточення Ю. Тимошенко прагнуло будь-що зберегти їй політичну перспективу. Із вищенаведеного можна прийти до висновку, що при цьому ставились такі завдання: зняти із себе відповідальність за соціально-економічну ситуацію в країні та невиконання власних обіцянок; перекласти на інших вину за урядові прорахунки і дискредитувати Президента. Успішна реалізація таких заходів могла зміцнити і навіть підняти рейтинг «Блоку Юлії Тимошенко». Оце, мабуть, і були справжні причини, чому фурмана вирішили зняти із урядового воза, - далі він успішно їхати вже не міг.

У випадку відставки Ю. Тимошенко з поста Прем'єр-міністра України сам цей факт став би новиною №1, про це б говорили і писали усі ЗМІ. Як наслідок рейтинг Ю. Тимошенко різко пішов би вгору - політтехнологи знають, як це забезпечити; для такого випадку у них є великий арсенал методів, способів, підручних ЗМІ, а головне - жертва, так шанована народом.

Залишивши уряд, Ю. Тимошенко обіграла б ситуацію на свою користь; вона одразу ж розгорнула б широкомасштабну демагогічну кампанію про те, що вона хотіла так багато зробити, але їй заважали Президент та його секретаріат, депутати-зрадники, це вони не дали їй працювати, не дали здолати корупцію, знищити контрабанду, не дали виплатити втрачених заощаджень, не дали поліпшити простим українцям добробут, не дали підняти авторитет України у світі і т. ін.

Ю. Тимошенко є чудовою артисткою, цю її рису вже давно підмітили всі - вона навіть на офіційних зустрічах веде себе неприродно, якось награно і фальшиво. Такою вона є у житті. Скиглити і плакатись, викликаючи співчуття до себе, вона вміє прекрасно. Це дотепно підмітив журналіст Валерій Калниш: «А може, Юлія Володимирівна піде сама, гучно брязнувши дверима. Зі сльозами на очах і з клубком у горлі звернеться до нас, виборців, розсудити, хто не має рації: вона чи Віктор Ющенко. І ми їй, швидше за все повіримо, ми ж добрі. І ця доброта нас коли-небудь і погубить» [5].

Так, це неспростовний і незаперечний факт: Юлія Тимошенко завжди бідкалася та плакалась, що їй заважають, не дають працювати; вона неодмінно творила з когось образ ворога, який мав грати роль громовідводу за її ж прорахунки та бездарність. Так вона діяла в урядах постійно, систематично і винахідливо: один раз при президенті Л. Кучмі, двічі - при В. Ющенку.

А, на моє глибоке переконання, Юлія Тимошенко на інше й не здатна, вона просто не вміє добре працювати, тому й не дає усій країні нормально жити.

Негайна відставка Юлії Тимошенко була потрібна ще й тому, аби з її допомогою виграти позачергові вибори до Київради 25 травня. Зрозумівши, що з урядом у неї не складається, Ю. Тимошенко вирішила зосередитися на столиці та інших великих містах. Це, за словами одного ідеолога, був крок назад, аби зробити три кроки вперед.

Якби 13 травня 2008 року відбулася відставка уряду, то ця подія стала б темою номер один усіх вітчизняних і зарубіжних ЗМІ, Ю. Тимошенко виступила б у ролі скривдженої жертви. Інформація про відставку перекрила б усе інше. Вона б заполонила все і, безумовно, суттєво вплинула б на почуття простих виборців. Тому відставка плавно перейшла б у русло виборчої кампанії у м. Києві та зробила б свою справу. Завдяки цій хвилі і розраховували здобути переважну більшість депутатських місць у Київраді та посісти крісло столичного мера. Влада у столиці - це плацдарм для подальшого завоювання влади президентської та парламентської. Саме тому Ю. Тимошенко мала намір перенести акценти з уряду на Київ та інші міста. Якби БЮТ виграв київські вибори, то незабаром подібні сценарії планували провести ще у восьми обласних центрах України; другим на черзі після Києва оточення Ю. Тимошенко визначило Харків. Це теж дуже цікава тема, але вона дещо відходить від основної - причин блокування фракцією БЮТ трибуни Верховної Ради України.

Серед справжніх, а не вдаваних причин, які вивели Юлію Тимошенко із рівноваги та змусили її кинути фракцію власного імені на блокування роботи парламенту, стала інформація про те, що, після виступу Президента із Щорічним Посланням, Голова Верховної Ради запропонує трьом, призначеним Президентом суддям Конституційного Суду України, скласти присягу. Згідно з процедурою, таку присягу судді Конституційного Суду приймають на засіданні Верховної Ради України у присутності Президента, Голови Верховної Ради, Прем'єр-міністра і Голови Верховного Суду України. Якраз усі вони мали бути присутні під час виголошення Послання. За інформацією солідного джерела, Ю. Тимошенко запідозрила Президента у намірі змінити баланс інтересів усередині найвищої конституційної інстанції на користь президентської гілки влади.

Тут слід пояснити читачу таке. Саме навесні 2008 року Конституційний Суд став своєрідною ареною протистояння між урядом і Президентом - ряд постанов Кабінету Міністрів Президент скерував до цієї інстанції для визначення їхньої відповідальності Конституції. Окрім цього, Конституційний Суд мав дати висновки щодо проектів змін до Конституції, над якими якраз у поті чола трудилася Ю. Тимошенко. Серед призначених суддів один О.С. Йосипчук був родом із Закарпаття; цього було достатньо, аби бютівці зробили висновок, що то людина В. Балоги - керівника Секретаріату Президента України… Ось на такому жалюгідно-убогому рівні і йде протистояння. Тут Юлії Володимирівні і невтямки, що, згідно з Конституцією України, шість із вісімнадцяти суддів Конституційного Суду призначає Президент України і він не зобов'язаний погоджувати ці кандидатури з прем'єром, навіть із Ю. Тимошенко. Однак Юлія Володимирівна, вірна своєму принципу не поступатися нічим і в дрібницях, свідомо пішла на брутальне загострення ситуації. Врешті-решт Ю. Тимошенко, очевидно, таки свого добилася. 20 червня троє призначених Президентом суддів нарешті прийняли присягу і приступили до виконання своїх обов'язків, але серед них уже не було закарпатського судді - його замінили київським. Мабуть, аби не давати приводу для чергового бютівського бунту, Президент перепризначив кандидатури: В. Ющенко не уподібнювався до прем'єрки та усував причини непорозумінь навіть у не надто принципових для держави питаннях.

І ще одне: у пресі з'явилися повідомлення, що якраз перед 13 травня керівництво фракції Партії регіонів відмовилось підтримати зміни до Конституції, підготовлені оточенням Ю. Тимошенко, які перетворювали Україну на парламентську республіку. Можливо, що такий крок зіпсував далекосяжні плани Ю. Тимошенко і призвів до її чергової істерики.

Ще одну досить суттєву причину блокування трибуни парламенту можна проілюструвати словами керівника Секретаріату Президента України Віктора Балоги із його інтерв'ю, опублікованому журналом «Кореспондент» 31 травня 2008 року: «Кабмін підпільно, без мита, ввіз до України сотні тисяч тонн імпортного м'яса, яке обвалить нашого внутрішнього товаровиробника, а потім хоче узаконити цей злочин в парламенті». Чи не тут захована справжня причина скандальної комедії із так званим «пакетом антиінфляційних законів», серед яких був лише один кабмінівський - проект закону України «Про внесення змін до Закону України «Про митний тариф України». Як говорилося вище, його мали увести в дію з 1 січня 2009 року, але значно кастрували, доповнили і після скандалу ввели у дію з моменту його внесення! Якраз він і став прикриттям для цієї справжньої афери, суть якої засвітив В. Балога і про яку говорило немало народних депутатів України. Адже лише в одному-двох потрібних рядках законопроекту слід поставити нульову або кілька-відсоткову ставку і нагріти на цій операції сотні мільйонів гривень, прикриваючись при цьому гаслами боротьби з інфляцією та великою турботою про рядових покупців. Ось вам, шановний читачу, приклад слова і діла авантюристів та аферистів при владі! Безперечно, що у Юлії Тимошенко були й якісь інші причини блокувати роботу Верховної Ради України та позбавити Президента можливості виголосити Щорічне Послання «Про внутрішнє і зовнішнє становище України». Своїми діями Ю. Тимошенко поставила демократичну коаліцію на межу розвалу, вкрай загострила і так непросту ситуацію в парламенті, осоромила себе й українську владу, заподіяла шкоду авторитетові України у світі; вона відкрито розпочала війну з Президентом. Але він не прийняв цього зухвалого і нікчемного виклику. Мабуть, добре зробив, бо вже через два тижні пиха злетіла із бундючної авантюристки - 25 травня 2005 року Блок Юлії Тимошенко зазнав нищівної та ганебної поразки на виборах мера і депутатів Київської міської ради.

Намір блокувати трибуну і президію Верховної Ради України та зривати виступ Президента із самого початку виглядав недоцільним і шкідливим не лише Україні, а й самому БЮТ, однак Ю. Тимошенко на це пішла, бо її неврівноважений характер і особисті амбіції переважили здоровий глузд. Саме особистими якостями слід пояснювати численні нелогічні і недоцільні дії Ю. Тимошенко, які країна періодично спостерігає.

Явно авантюрні та брутально-деструктивні дії БЮТ 13 травня 2008 року щодо блокування парламентської трибуни і недопущення Президента України Віктора Ющенка до Верховної Ради України для виголошення Щорічного Послання «Про внутрішнє і зовнішнє становище країни» свідчать, що керівник цієї організації Ю. Тимошенко вийшла далеко за межі елементарної пристойності та здорового глузду.

Нічого подібного Україна не бачила у 2006-2007 рр., коли Кабінет Міністрів України очолював В. Янукович - дійсний опонент діючого Президента. Треба віддати належне Вікторові Федоровичу - він був значно мудріший і навіть під час гострих протистоянь ніколи не опускався до примітивних публічних перепалок із Президентом, а тим більше образ. Який разючий і красномовний контраст із Ю. Тимошенко!

Навіть якби Ю. Тимошенко очолювала опозицію до Президента України, то все одно вона не мала жодного права ганьбити державу перед усім світом. Але ж Юлія Володимирівна на час влаштування всеукраїнського ганьбища очолювала український уряд, а фракція її імені входила до парламентської більшості у Верховній Раді України. До того ж Ю. Тимошенко і до, і після влаштованої нею антипрезидентської провокації невпинно демонструвала на публіці свій намір берегти єдність із Президентом України і неодноразово на цьому наголошувала представникам західних держав у Брюсселі під час свого візиту 19-20 червня 2008 року! Де ж тут логіка? Алогічність дій Ю. Тимошенко пояснюється лише одним - незбагненною жадобою влади. Ця жадоба влади та затята віра у свою обраність штовхають Ю. Тимошенко та її оточення на нещадну дискредитацію не лише політичних опонентів, а й своїх учорашніх соратників і на помсту всім знаковим постатям, які опиняться на її шляху.

Через непорозуміння гілок влади у парламенті

вже 2 місяці лежать антиінфляційні закони.

Юлія Тимошенко,

Прем'єр-міністр України [6].

Наша фракція чітко поставила вимоги: ухвалити антиінфляційні

закони тому, що важливішого за це питання сьогодні немає.

Юлія Тимошенко,

Прем'єр-міністр України [7].

Ми будемо іти своїм шляхом і далі. Якщо потрібно, будемо

блокувати трибуну, щоб «вибити» закони, необхідні країні.

Юлія Тимошенко,

Прем 'єр-міністр України [8].

Країна втомилася від політичних провокацій і авантюр.

Вона хоче нормальної роботи парламенту.

Юлія Тимошенко,

Прем 'єр-міністр України [9].

В парламенті не криза, в парламенті - істерія.

Юлія Тимошенко,

Прем 'єр-міністр України [10].

Ще не встигли вгамуватися хвилі і влягтися пристрасті після першого блокування депутатами БЮТ трибуни і президії Верховної Ради України, як її роботу у четвер, 19 червня 2008 р., було паралізовано аналогічним чином. Це стало несподіваним для багатьох, адже середа, 18 червня, у парламенті минула спокійно - жодних комічних мізансцен та особливих конфліктів не було, але й не йшла конструктивна робота. Після виходу з коаліції бютівця Ігоря Рибакова і самооборонця Юрія Бута у парламенті склалася патова ситуація: жодна сторона - ні коаліція, ні опозиція - не мала достатньо голосів для прийняття рішення.

У цей же день у новому фешенебельному офісному центрі ВО «Батьківщина», що на вулиці Турівській у Києві, відбулося засідання фракції БЮТ, у роботі якого взяла участь прем'єр Ю. Тимошенко, аби підняти бойовий дух своїх сподвижників.

Серед іншого вона відкрито закликала готуватися до дострокових парламентських виборів та дала вказівку щодо мобілізації виборчих штабів в областях, містах і районах. Як зазначило добре інформоване інтернет-видання «Українська правда»: «Фракція БЮТ отримала установку йти напролом». Після цієї особистої «установки» прем'єра вже наступного дня - у четвер, 19 червня 2008 р., - фракція БЮТ заблокувала трибуну і президію парламенту та паралізувала його роботу. Такий несподіваний крок став сюрпризом навіть для союзників по коаліції - фракції НУНС.

Причини чергового блокування керівник фракції БЮТ І.Г.Кириленко пояснив необхідністю розгляду законопроектів, які мають «першочергове державницьке значення». До таких він насамперед відніс питання про скасування депутатської недоторканності, пільг та запровадження імперативного мандата, який би дав партіям право позбавляти своїх списочників депутатських повноважень, якщо вони не виконуватимуть партійних настанов. Оскільки прийняття такого закону вимагає внесення змін до Конституції, І.Г. Кириленко вимагав, аби його схвалили не менше, як 300-ми голосами. Цілком зрозуміло, що цієї явно нереальної бютівської вимоги у сесійній залі не можна виконати. Це добре розуміли і бютівці, і їхні лідери. Але для чого ж тоді блокували роботу парламенту і висували пропозиції, які явно були непрохідними? Чому так нахабно диктували всім іншим свою волю?

Проблема виходу депутата з коаліції чи невиконання ним партійних вказівок - то проблема партії, а не виборців і Конституції. У жодній країні Європи не існує імперативного мандата. Пропонуючи явно неприйнятні умови, бютівці вчиняли у парламенті чергову політичну провокацію та авантюру. їхні справжні причини лежали у зовсім іншій площині. Тобто бютівці, вже вкотре, пояснювали суспільству свої деструктивні дії надуманими причинами. Цей висновок підтверджує і такий факт. Депутати БЮТ блокували трибуну і президію Верховної Ради України зранку до 18 години 15 хвилин безперервно. Навіщо? Невже вони сподівались, що рівно о 18 годині на їхню вимогу до сесійної зали зайдуть усі депутати від опозиції і дружно 300-ми голосами приймуть їхні маніакальні пропозиції? Цілком зрозуміло, на це ніхто не сподівався. Причини були інші.

У цей день найбільша фракція парламенту - Партії регіонів - вирішила припинити своєрідний страйк неучасті у голосуваннях та підтримати ряд законопроектів. При недієздатній коаліції такий крок опозиції міг викристалізувати нову більшість. І хоча ця більшість спочатку була б ситуативною, однак вона могла перерости у сталу. Парламент міг би запрацювати і приймати закони. Але при цьому втрачалася домінуюча роль БЮТ, що не могло влаштувати його керівництво. Окрім цього, вождів БЮТ дуже налякав намір опозиції включити до порядку денного питання про звіт уряду. Якби його проголосували 19 чи 20 червня, то тоді, згідно з вимогами закону, уряд отримував би 14 днів для його підготовки. Звітувати б довелося якраз на початку останнього пленарного тижня літньої сесії. У ситуації, що склалася, звіт уряду не міг не викликати невдоволення, і його б могли відправити у відставку. Лідери БЮТ побоювалися, що за подібне рішення могли проголосувати не лише деякі депутати з НУНС, а й окремі бютівці. Перед перспективою такого безславного і ганебного кінця вона й дала команду на чергове блокування роботи парламенту. Вожді БЮТ поступили б чесно і порядно, якби правдиво сказали все народу. А тут вони стали вимагати прийняття закону про імперативний мандат, та ще й при умові його підтримки у 300 голосів. Говорять одне, творять друге, а думають зовсім інше. Хто у давній історії так чинив?

Відставка уряду, при нестворенні у 30-денний термін нової більшості, могла привести до позачергових парламентських виборів. Ю. Тимошенко та її оточення ще весною 2008 р. прагнуло таких дострокових перевиборів, але після несподіваної катастрофи, яка спіткала їх 25 травня 2008 р. у Києві, перевиборів вони стали панічно боятися. Красномовними тут є слова керівника фракції БЮТ І. Г. Кириленка: «Не дай, Боже, привести до позачергових виборів. Не дай, Боже!»

Таким чином, головна причина блокування бютівцями трибуни і президії Верховної Ради 19 і 20 червня 2008 р. полягала у тому, аби уникнути розгляду питання про звіт уряду, яке могло потягнути його відставку та спричинитися до позачергових парламентських виборів. Але були ще й інші причини, про які вголос бютівці не говорили. Серед них - питання про суди і судоустрій в Україні.

Одним із авторів нової редакції законопроекту про судоустрій є народний депутат України від НУНС, досвідчений політик і у минулому суддя Юрій Кармазін. За його твердженнями, прийняття цього закону має покінчити із небаченим розгулом свавілля, безвідповідальності та безкарності, яке тепер процвітає у судах. Такий закон значно поліпшить діяльність судової гілки влади і забезпечить право громадян на дієвий захист їхніх інтересів. З такою думкою категорично не згідний Голова Верховного Суду України Василь Онопенко, який вважає, що поданий законопроект позбавляє суди незалежності, і навіть називає його спробою перевороту.

Ми не беремося судити, хто із згаданих діячів має рацію, але стверджуємо, що істина народжується у суперечці. Для цього проект слід скрупульозно розглянути у парламенті. Проте такий підхід теж не влаштував керівників БЮТ, вони побоювалися, що законопроект може бути проголосований Верховною Радою і без них, - на його підтримку висловились регіонали, комуністи, частина фракції НУНС. Аби не допустити такого розвитку подій, бютівці вирішили через блокування роботи парламенту підтримати свого колишнього соратника В. Онопенка.

Оце і є справжні причини блокування бютівцями трибуни і президії Верховної Ради України 19 і 20 червня 2008 р. Це блокування мало свій, зрозумілий багатьом фахівцям, але дещо прихований від широкої громадськості сенс.

Згідно з календарним планом проведення другої сесії Верховної Ради України шостого скликання, 20 червня 2008 р. закінчувалися пленарні засідання, а два наступні тижні припадали на роботу з виборцями та в комітетах і фракціях. Пленарні засідання у липні починалися 8-го і закінчувалися 11-го числа, одночасно завершувалася робота другої сесії і починалися парламентські канікули.

Торпедуючи роботу парламент, 19-го і 20 червня, бютівці не лише унеможливлювали розгляд не вигідних їм питань, вони навмисно затягували час до кінця літньої сесії, аби відтермінувати до осені вирішення власних партійних проблем.

Головним болем у Ю. Тимошенко став вихід із коаліції двох депутатів - І. Рибакова і Ю. Бута. Без них вона ставала недієздатною. А розвал коаліції вів до відставки уряду та дострокових виборів. Тому Ю. Тимошенко та її оточення гарячково шукали спосіб уникнути безславної перспективи. Для збереження влади вони ладні йти на все.

Як утрясаються бютівські проблеми, розповів депутат від Блоку Литвина Сергій Гриневецький - в обмін за посаду віце-спікера він мав голосувати так, як БЮТ, про подібне заявив і депутат Олег Зарубінський. «Переговори про підтримку більшості ведуться практично з усіма депутатами блоку», - стверджував і заступник фракції Блоку Литвина Ігор Шаров. Таким і подібними, ще більше витонченими способами здійснювалося переманювання членів інших фракцій, аби перекрити втрати двох депутатів, які вийшли із коаліції та поставили її, а заодно й уряд Ю. Тимошенко, перед великими проблемами. Робота із депутатами фракції Блоку Литвина йшла паралельно із блокуванням трибуни.

Події у парламенті Ю. Тимошенко оцінила досить точно. «В парламенті не криза, в парламенті - істерія», - сказала вона у прямому ефірі програми ТСН телеканалу «1+1» 29 червня 2008 р. Шкода, що не уточнила: цю істерію вона ж і породила.

Ось так виглядала насправді ситуація із черговим блокуванням бютівцями роботи парламенту 19 і 20 червня 2008 р. Однак керівництво БЮТ про справжні причини своїх дій відкрито та публічно не говорило. Чому?

Дії фракції БЮТ у Верховній Раді просто не могли відбутися без відома і вказівки Ю. Тимошенко або її правої руки - О. Турчинова. Тому вкрай дивовижно читати у пресі такий вислів Прем'єр-міністра України: «Країна втомилася від політичних провокацій і авантюр. Вона хоче нормальної роботи парламенту». Цими дуже правильними і влучними словами Юлія Володимирівна висловила вдаване обурення протистоянням у парламенті, їх вона сказала 23 червня 2008 р., тобто на п'ятий день після того, як фракція її імені влаштувала в українському парламенті свою чергову дводенну провокацію, авантюру та бедлам.

Докладний і прискіпливий аналіз дій Ю. Тимошенко та її оточення вражає: з трибуни і для преси декларують одне, чинять зовсім протилежне, а думають про щось інше. Тобто діють за класичним принципом стародавніх юдейських фарисеїв, тому й не дивно, що фарисейство стало стрижнем усієї їхньої діяльності.

25 травня 2008 р. у Києві відбулися дострокові вибори міського голови і депутатів міської ради. Ініціатива у їхньому проведенні виходила від Ю. Тимошенко та її оточення. А передувала виборам ціла історія.

Найголовнішою посадовою особою у Києві є міський голова, якого громада обирає прямим голосуванням. Голова очолює представницьку і виконавчу владу столиці, тобто наділений дуже великими повноваженнями, які поступаються хіба що повноваженням прем'єр-міністра. І це не порожні слова. Адже в Києві виробляється значна частина ВВП усієї країни, третина Державного бюджету України теж формується саме тут. Крім великого економічного важеля, столиця є центром формування суспільно-політичного клімату України, тут розміщені редакції майже всіх загальнонаціональних телеканалів та провідних періодичних видань, керівні органи творчих спілок, політичних партій, громадських організацій тощо.

Крім політичних завдань, київська влада може вирішувати чимало проблем, що стосуються розвитку бізнесу, надання земельних ділянок, забудови територій, здійснення окремих проектів. Фінансові ресурси Києва не йдуть у жодне порівняння із можливостями будь-якого міста України, навіть Харкова, Донецька і Дніпропетровська, разом узятих.

Тій політичній силі, якій вдасться встановити контроль над Києвом, значно легше буде поширити свій вплив і на решту України. Особливо це стосується виборів - парламентських і Президента України. Слово Києва тут може стати вирішальним. Це добре розуміють усі, особливо лідери політичних сил та політтехнологи. Встановлення контролю над Києвом, безумовно, є першим етапом підкорення України. Саме крізь таку призму і дивляться на українську столицю Ю. Тимошенко та її оточення.

Невпинно декларуючи відстороненість від майбутніх виборів Президента України, Ю. Тимошенка робила все навпаки своїм деклараціям та ретельно і планомірно готувалася до президентської гонки. Серед першочергових заходів було розроблено план заміни небажаних голів у столиці і восьми обласних центрах України. Першим у списку стояв Київ, другим - Харків. Але цей план виник не одразу - у нього своя історія.

На виборах 2006 р. у рядах БЮТ не знайшлося прохідного кандидата на посаду мера Києва. Столицею дуже хотів керувати Михайло Бродськии, який тоді став третьою за впливовістю після Ю. Тимошенко й О. Турчинова особою у БЮТ. Аби дорватися до важелів управління Києвом, М. Бродський навіть відмовився від прохідного місця у списку БЮТ на виборах народних депутатів України і зосередився на Київраді.

Задум був такий: БЮТ здобуває більшість місць у Київраді і пропонує міському голові на посаду секретаря ради, тобто другої за важливістю посади у столиці, керівника своєї фракції Михайла Бродського. Через деякий час мера скомпрометують (цим мистецтвом бютівці оволоділи досконало) і змусять подати у відставку або усунуть його від посади через висловлення недовіри. У такому випадку влада у столиці переходить до секретаря ради аж до нових виборів. А їх проведуть тоді, коли матимуть повну впевненість у перемозі свого ставленика.

Для реалізації цього плану тодішнього мера Олександра Омельченка почали брутально дискредитувати ще задовго до виборчої кампанії - його розглядали потенційним переможцем. Але несподівано мером Києва обрали Л. Черновецького. Бютівським вождям довелося спішно вносити корективи.

Користуючись тим, що більшість у Київраді на виборах 2006 р. здобув БЮТ - 41 із 120 місць, Ю. Тимошенко спочатку пробувала домовитися із Л. Черновецьким тихо і спокійно. У замін за підтримку Л. Черновецькому пропонували у секретарі ради М. Бродського, але він не погодився на цю одіозну особу, тоді запропонували Миколу Томенка. Поки розглядали цю кандидатуру, виник конфлікт у середовищі самих бютівців. М. Бродський, який стільки пожертвував на партію, вважав себе обділеним, приниженим і ображеним; він навіть звинуватив Ю. Тимошенко у змові та підтримці Л. Черновецького. Внаслідок внутріпартійної гризні і колотнечі 18 депутатів разом із М. Бродським вийшли із фракції БЮТ, що скоротило її майже на половину. Ю. Тимошенко тут же оголосила своїх вчорашніх соратників зрадниками, у тому числі і самого М. Бродського.

Поки вожді БЮТ займалися внутріпартійними розборками, Київрада з подачі мера обрала секретарем молодого Олеся Довгого, до якого ніхто, окрім Ю. Тимошенко, не мав претензій. Так було поховано бютівський план. Це й стало справжньою причиною озлоблення на Л. Черновецького. Та Юлія Володимирівна ніколи легко не здається. Навіть у цій ситуації вона вирішила боротися за владу у столиці до кінця. Для Прем'єр-міністра України Київрада стала об'єктом №1 її діяльності. Ю. Тимошенко не раз приїжджала до Київської мерії, намагалася об'єднати проти Л. Черновецького різних депутатів, брала участь у нарадах, переговорах, міських сесіях, сварках і скандалах; пробувала організувати міський референдум, створювала комісії, насилала перевірки, проводила урядові рішення з вимогами відсторонення столичного мера від посади, апелювала до Президента і Верховної Ради. Понад півроку Ю. Тимошенко займалася проблемою столичної влади - ця справа її найбільше хвилювала. Дійшло до ганебних непристойностей: Прем'єр-міністр України публічно обзивала мера столиці Л. Черновецького «космонавтом», а його владу - «космічною», обіцяла звільнити від нього Київ до Дня космонавтики та дати столиці «земну владу».

Не мовчав і Л. Черновецький - він, сміючись, публічно називав Ю. Тимошенко «психічно неврівноваженою», «нехорошою жінкою», «злодійкою найбільшого масштабу», а очолювану нею політичну силу - «командою фюрерського типу». На День космонавтики перед Кабінетом Міністрів України прихильники Л. Черновецького на повітряних кулях запустили у небо картонну Тимошенко, приказуючи при цьому: «Лети, лети, Юля картонна, завтра полетиш жива».

Загалом видовище вийшло потішне, людей зібралося чимало, сміху було багато. Але чи можуть такі акції додати авторитету українській владі і державі? Безумовно, що ні. Однак такі дії опонентів породжені брутальною поведінкою самої Ю. Тимошенко - вона першою вийшла за межі пристойності та поводилася не як прем'єр-міністр держави, а як банальна вулична хамка. Тому й не дивно, що київський мер жодного разу не відвідав Кабмін та відверто ігнорував усі урядові наради, на які його запрошували.

До столичного конфлікту втягнули і Президента України В. Ющенка, який створив комісію з перевірки урядових звинувачень київської влади. Але Ю. Тимошенко і тут випередила всіх: не чекаючи завершення роботи комісії, вона проштовхнула через Верховну Раду постанову про призначення дострокових виборів міського голови і депутатів Київради. Так розпочалася непередбачена виборча кампанія у столиці, яка вийняла з бюджету держави майже 1 млрд. гривень.

Справжньою причиною дострокових виборів у Києві було намагання Ю. Тимошенко та її оточення захопити повну владу в українській столиці. Вони вважали, що після виплат так званої «Юлиної тисячі» із вкладів «Ощадбанку» колишнього СРСР і збільшення допомоги на народження дітей популярність прем'єра зросла, а її рейтинг піднявся, тому БЮТ легко зможе перевершити у Києві показники попередніх виборів.

Ріст популярності Ю. Тимошенко і динаміка попередніх виборів запаморочили голови бютівським верховодам і вселили у них впевненість у легкій перемозі не лише у Києві, а й в інших містах України. Саме з огляду на цю обставину бютівці по всій країні почали влаштовувати в місцевих органах влади усілякі скандали переважно із земельних питань. Було визначено 12 великих міст України, у яких мали відбутися дострокові вибори. Верховоди БЮТ були впевнені, що можуть переламати ситуацію в Україні на свою користь і тим створити передумови для успішного проведення головної справи - виборів Президента України 2009 року. У тріумфальній перемозі на київських виборах у них спочатку не було жодного сумніву.

У Києві був кандидат, який міг успішно протистояти чинному мерові, - Віталій Кличко, у 2006 році він здобув друге місце, тому при належній організації та підтримці у 2008-му міг стати мером столиці. Але його кандидатура не знайшла підтримки у бютівської верхівки, яка не бажала ділити владу у Києві ні з ким. Кандидатом у мери тимошенківці висунули Олександра Валентиновича Турчинова, давнього і надійного соратника Ю. Тимошенко.

Для забезпечення перемоги на дострокових виборах до Київради олігархи БЮТ кинули величезні ресурси. Взяти хоча б такий скромний приклад. На київську квартиру, в якій я з 2002 року вже не проживаю, надійшли аж чотири листи від Юлії Тимошенко - мені, дружині і дітям; до кожного - персональне звернення по імені, по батькові, із зазначенням прізвища. Лист починається так: «Шановний Дмитре Васильовичу! Я безмежно вдячна…», - далі послання містило, по суті, великий набір закликів, штампів, трафаретів, усіляких дурниць і закінчувалося так: «Київ не продається за жодні гроші. І я вірю - Київ, як завжди, обере свободу! З любов'ю Юлія Тимошенко». На листі стояло факсиміле підпису Ю. Тимошенко, і, мабуть, чимало хто з киян вважав, що це послання Юлія Володимирівна відправила особисто йому.

А тепер гляньмо на ці листи Ю. Тимошенко крізь призму копійки. На конверті друкарським способом позначена адреса відправника і стоїть тираж - 1 млн. 200 тисяч. Здійснюємо простий розрахунок: вартість конверта із вклеєним прозорим віконечком, як мінімум, 50 копійок, вартість марки - 70 копійок, вартість паперу - 5 копійок. Всього - 1 гривня 25 копійок. Тобто лише на власні листи затрати у Тимошенко становили півтора мільйона гривень! А ще були привітання всіх киян із 8 Березням, Великоднем і Днем Перемоги на значно дорожчих кольорових листівках. Однак це мізер порівняно із величезним валом рекламної продукції БЮТ, яка накрила увесь Київ, заполонила бігборди, плоти, стовпи, стіни. На київських виборах БЮТ, мабуть, перевершив усі політичні партії і блоки, разом узяті, кількістю і якістю виборчої реклами: бігбордів, плакатів, календарів, буклетів, листівок, різноманітних газет і прокламацій, наліпок, кульків, брелків, прапорців, якихось стрічок та іншої продукції із символікою БЮТ і кольоровими портретами Юлії Тимошенко й Олександра Турчинова. Навіть запрошення на мітинги з портретами цих діячів друкувалися сотнями тисяч. Кожного дня вранці у Києві можна було бачити смітники, переповнені здебільшого бютівською рекламою. У скільки ці вибори обійшлися БЮТ, достеменно знає лише кілька осіб.

Крім реклами, важливою складовою виборчої кампанії БЮТ стали популістські обіцянки і соціальна демагогія. Ось що обіцяв киянам кандидат у мери від БЮТ Олександр Валентинович Турчинов - цитую за агіткою БЮТ «Пакет соціальних гарантій для киян»:

1.Щомісячна матеріальна допомога всім пенсіонерам, інвалідам, одиноким матерям у розмірі 300 грн.

2.Щомісячна доплата всім ветеранам війни в розмірі 500 грн.

3.Щомісячна доплата всім медичним працівникам, учителям і працівникам дошкільних закладів, мінімальний розмір якої становитиме 500 грн.

4.Додаткова матеріальна допомога при народженні дитини в розмірі 25 тисяч грн.

5.Щомісячна виплата в розмірі 500 грн. кожній ново народженій дитині протягом одного року.

6.Щорічна виплата на оздоровлення кожної дитини дошкільного віку в розмірі 1,5 тис. грн.

7. Щорічна виплата на оздоровлення всім дітям шкільного віку в розмірі 2 тис. грн.

8. Відкриття мережі соціальних аптек із низькими цінами на медикаменти. Відкриття перших 100 аптек протягом 2008 року.

9. Відкриття мережі невеликих крамниць із низькими цінами на продукти харчування замість дорогих супермаркетів.

10. Встановлення за рахунок міської влади у всіх квартирах і житлових будинках лічильників води, тепла, електроенергії.

А тепер поставлю просте запитання: чому перераховані вище пільги мають отримувати лише жителі Києва? Чим вони кращі за українців у Луганську, Ужгороді, Луцьку й Одесі? Або трударів багатостраждального українського села? Чому колишній наглядач сибірського табору, який тепер проживає у Києві, має отримувати щомісячні надбавки і доплати (як пенсіонер - 300 грн. та ще 500 грн. як ветеран війни), а не раз поранений і контужений фронтовик, нагороджений медаллю «За відвагу» й орденом «Слави», як мій сусід у Бродах, цього позбавлений? Невже так виглядає на практиці бютівська справедливість, за яку варто боротися? Це перше. І друге: а де розумний (так його подавала бютівська пропаганда) пан Турчинов має взяти колосальні кошти на соціальні доплати для жителів окремо взятого міста? Відповідь на це запитання дав сам О. Турчинов. 14 травня 2008 р., виступаючи перед виборцями Святошинського району м. Києва, він заявив, що цього дня уряд виділив Києву додатково 1 млрд. 696 млн. гривень для забезпечення соціальних заходів - щомісячних доплат і надбавок для пенсіонерів, учителів, медиків та інших груп жителів столиці. Кореспондент газети «Дзеркало тижня», яка при цьому була присутня, Ірина Ведернікова звернула увагу високопосадовця на неприпустимість використання адмінресурсу в будь-яких його проявах, Кабміном зокрема. «Це гроші народу, які уряд заборгував киянам», - сказав, як відрізав, кандидат у мери. Але виникає ще одне запитання: чи не є це урядове дійство за 10 днів до виборів цинічною спробою купівлі голосів у столиці? Особисто я саме так і вважаю, бо, виступаючи на передвиборних мітингах у Києві, Ю. Тимошенко й О. Турчинов не раз згадували постанову КМУ щодо надання додаткових 1,7 млрд. гривень для киян. Вони використовували цей факт як гарантію виконання своїх соціальних обіцянок!

До спроби банального підкупу виборців можна віднести і різке підвищення зарплат київським залізничникам із квітня 2008 р. Але ці надбавки, як писала 22 травня газета «Дело», отримали не всі залізничники, а лише мешканці Києва. Бютівський міністр транспорту Йосип Вінський пояснив таку дику дискримінацію тим, що ціни на продукти і товари у столиці, мовляв, вищі, ніж у приміській зоні. Ось такі аргументи поборників соціальної справедливості з БЮТ.

І хоча виборча кампанія БЮТ у Києві мала найпотужніший характер, відзначалася найефективнішою передвиборною рекламою, однак її ідеологи та політтехнологи найбільше сподівалися на банальні речі - обіцянки соціальних подачок та їх роздачу навіть у день виборів. Телеканал «Київ» у програмі новин показав, як у суботу і неділю, 24-25 травня 2008 р., у Києві працювали відділення ощадних банків і видавали «Юлину тисячу»! Аж дивно і соромно було на те дивитися. Опуститися до того, щоб навіть у день виборів нагадувати виборцю про свою «благодійність»! Однак це мало допомогло бютівцям. Люди гроші брали, але розуміли, що то разова подачка, яка не компенсує втраченого, тому й голосували, як вважали за потрібне. «Невдячні виборці», - мабуть, так думали верховоди БЮТ, а я скажу: «Бездарні урядовці, бо інфляція, яку нерозривно пов'язували із діями Ю. Тимошенко, «з'їла» не лише одержану у день виборів тисячу, а й зарплати та пенсії. І того не сховаєш, бо кожен відчув це на власній кишені».

Незважаючи на те, що сама Прем'єр-міністр України Ю. Тимошенко очолювала список кандидатів у депутати Київської міської ради, а перший віце-прем'єр-міністр О. Турчинов балотувався у мери столиці, вибори вони із тріском програли. Не допомогли ні шалені гроші, ні урядові гарантії, ні просторікування про цінності та принципи Майдану. Ось головні підсумки київських виборів 2008 року.

Результати голосування

1. Вибори київського міського голови 25 травня 2008 р.

1. Леонід Черновецький - 37,72%

2. Олександр Турчинов - 19,13%

3. Віталій Кличко - 17,97%.

2. Вибори депутатів Київської міської ради

1. Блок Черновецького - 30,45% (43 депутати)

2. Блок Юлії Тимошенко - 22,79% (32 депутати)

3. Блок Віталія Кличка - 10,61% (15 депутатів)

4. Блок Володимира Литвина - 8,17% (11 депутатів)

5. Громадський актив Києва - 5,95% (8 депутатів)

6. Партія регіонів - 3,95% (б депутатів)

7. Блок Миколи Катеринчука - 3,47% (5 депутатів).

За підсумками ініційованих нею ж виборів Юлія Володимирівна Тимошенко була обрана депутатом Київської міської ради і мала можливість очолити опозицію до такого ненависного їй мера Л. Черновецького та у перервах між засіданнями уряду могла ходити на сесії міської ради. Але Ю. Тимошенко чомусь відмовилась від блискучої нагоди і дуже почесного здобутку в її житті - мандата депутата Київської міської ради. А даремно відмовилась: опозиція у міській раді - то акурат її рівень.

На київських виборах 2008 р. протистояння фактично йшло по лінії БЮТ - «Блок Леоніда Черновецького», то були два основні гравці. Саме так більшість киян і розглядала передвиборну боротьбу.

Впевнену перемогу здобув Леонід Черновецький і його команда, які ніколи не були партійною структурою. Тобто найбільш впливову у столиці політичну силу, як то вважали до 25 травня 2008 р., перемогли безпартійні - саме їм кияни виявили найбільшу довіру. Київський програш БЮТ - це, передусім, колосальної сили удар по амбіціях Ю. Тимошенко та її олігархічного оточення з їхніми ненаситними апетитами.

Величезні зусилля БЮТ із компрометації Л. Черновецького не спрацювали. За словесними образами не було жодного факту і жодного доказу. Так, як це, до речі, відбувалося у Ю. Тимошенко та її соратників завжди. Чергового бездоказового скандалу, штучно роздутого верховодами БЮТ, кияни не сприйняли, вони повірили людині, яка вела себе гідно: виважено, спокійно і впевнено.

Причини перемоги Л. Черновецького полягають у його людяності і щирості. Закиди про те, що він допомагав найменш соціально захищеним верствам Києва, не можуть бути взяті до уваги, бо він це робив постійно протягом 12 років, тобто ще тоді, коли не був мером. Благодійність Л. Черновецького була постійною, не здійснювалася під вибори, як то намагалися вчинити Ю. Тимошенко і О. Турчинов. Можливо, благодійність Л. Черновецького і відіграла якусь роль у його перемозі, але вона не стала основною.

Головним була постать самого Леоніда Черновецького, який утвердив себе в очах людей не просто благодійником, а цілком самодостатнім політиком, який не підпорядковується жодній політичній силі, проте дбає про простих людей, завжди веде себе відверто, однак ніколи не виходить за межі пристойності. Милосердя і добродушність Л. Черновецького викликали симпатії. Це люди оцінили. Л. Черновецький виграв у БЮТ добротою. Його щира усмішка і слова: «Я вас люблю», - важили значно більше, ніж злобно-агресивні виступи його опонентів.

Шановний читачу, ну де ви ще бачили або чули про те, що прем'єр-міністр держави балотується на виборах кандидатом у депутати міської ради, а перший віце-прем'єр-міністр - на міського голову? Комедія, скаже поляк. Не менше здивувалися б і росіяни, якби Володимир Володимирович Путін балотувався у депутати міської думи Москви. А в Україні вже нічому не дивуються - від Юлії Тимошенко ще й не такого можна сподіватися!

З усього видно, що київські вибори були архіважливими для Ю. Тимошенко та її оточення. БЮТ залучив до київських виборів величезний фінансовий ресурс, це видно не лише з кількості і якості агітаційних матеріалів, а й з того очевидного факту, що виборча кампанія БЮТ незрівнянно переважала інших конкурентів у всьому: кількості різноманітних заходів, агітнаметів, сцен, мітингів, участі у них вищих урядовців держави та артистів. Ю. Тимошенко разом із О. Турчиновим об'їздили увесь Київ, виступали на мітингах, зборах, інших масових заходах і все обіцяли та обіцяли. Не даремно у пресі писали, що БЮТ перетворив вибори мера Києва та депутатів міської ради на змагання грошей і обіцянок. Рівного йому по цих показниках конкурента у Києві не було.

Шалені зусилля і титанічна праця не допомогли - Юлія Тимошенко та її оточення з тріском програли київські вибори. І кому? Людині, яку всіляко принижували і називали «Космосом». Воістину - космічний провал. Такі витрати, такі зусилля і такий ляпас!

Перша п'ятірка кандидатів списку Блоку Юлії Тимошенко на виборах депутатів Київської міської ради не викликала довіри киян. Аби не забути цих славних імен зафіксуємо їх для пам'яті:

1. Юлія Тимошенко, Прем'єр-міністр України.

2. Олександр Турчинов, перший віце-прем'єр України.

3. Микола Томенко, народний депутат України.

4. Олександр Зінченко, колишній заступник Голови Верховної Ради України.

5. Анатолій Хостікоєв, народний артист України.

Про те, як цю п'ятірку розкручувала і розхвалювала бютівська пропаганда, писати не буду - шкода часу і паперу. Та зауважу: цього разу БЮТу у Києві нічого не допомогло: ні брутальний компромат на опонентів, ні соціальна демагогія, ні популістські обіцянки, ні самовихваляння. За словами не було діла і державницького духу, а на фальші, фарисействі, обмані і демагогії далеко не заїдеш. Ось і став Київ для БЮТу кінцевою зупинкою. Люди не дали собою маніпулювати і вже не дадуть ніде!

Оцінку київським виборам дав і Президент України: «На останніх виборах до Київради та мера столиці кияни продемонстрували, що хочуть мати прагматичну, а не популістську владу», - заявив В. Ющенко.

Головний висновок київських виборів 2008 року полягає у тому, що виборці відмовили у довір'ї політичним партіям України, бо, за великим рахунком, вони такими ще не стали. Яскравим прикладом тут служить Блок Юлії Тимошенко - олігархічна бізнес-команда, без ідеології, без політичних принципів і без моральних обмежень. І хоча верховоди БЮТу творили чудеса, аби здобути владу у столиці, народ їм у цьому відмовив. Кияни зрозуміли: БЮТ - це звичайнісінька політична макуха, і не дозволили себе на неї піймати.

Під час кампанії з виборів міського голови і депутатів Київської міської ради на квартиру у Києві, у якій я мешкав до 2002 року, від Юлії Тимошенко надійшов лист на моє ім'я. Підвоху жодного не видно. Лист автентичний; на конверті - штемпель із написом по колу «Україна. Київ. ДОКК» і датою «10.05.08». Вказано й адресу відправника: «Партія ВО «Батьківщина», а/с 81, м. Київ, 01133». Такі самі листи надійшли на ім'я моєї дружини та дітей, а також сусідів. Зміст аналогічний, але звернення персональне. Лист починався словами:

«Шановний Дмитре Васильовичу! Я безмежно вдячна киянам за підтримку нашої команди на попередніх виборах. Ми дуже цінуємо Вашу довіру і робимо все від нас залежне, щоб виправдати Ваші кращі сподівання та не розчарувати Вас».

Спочатку я подумав: «Невже Юлія Володимирівна уважно прочитала мої книги, випущені напередодні минулих виборів, а саме: «Монолітне болото, або ЗАТ БЮТ», «Фарисеї, або Неоголошена війна Україні» та «Ананас, або Новий план захоплення Києва», і їй так сподобалося написане, що вона мені «безмежно вдячна». Подальше читання переконало в іншому: це черговий піар-хід політтехнологів БЮТ, які, роздобувши адресну базу даних киян, розсилають їм листи від її імені, таким чином намагаючись «достукатися» до кожного виборця. Зміст листа зводився до того, аби одержувач проголосував за О. Турчинова на посаду київського міського голови, а серед партій і блоків - за список БЮТ, який очолює авторка листа.

Лист надісланий Ю.В. Тимошенко Д.В. Чоботу. 10.05.2008р. Конверт з адресами

Лист надісланий Ю.В. Тимошенко Д.В. Чоботу. 10.05.2008р. Сторінка 1

Лист надісланий Ю.В. Тимошенко Д.В. Чоботу. 10.05.2008р. Сторінка 2

Звичайно, БЮТ не був би БЮТом, якби не вилив цеберко бруду із натяків, перекручень і відвертої неправди на своїх опонентів. Ось і в цьому листі цинічна і нахабна неправда аж кишить. Цитую:

«До влади в Києві прийшла людина, яка забрала в столиці все: землю, Труханів і Жуків острови, дитячі майданчики, зелені сквери та парки, банк киян «Хрещатик», «Київводоканал», «Київгаз» та багато інших об'єктів. Мер і його оточення за два роки стали мільярдерами, а кияни отримали неприбрані смітники, незаконні забудови, обідрані та обмальовані під'їзди та фасади».

Юліє Володимирівно, я не захищаю мера Леоніда Черновецького, але з ваших слів так нічого і не зрозумів: як він за два роки став мільярдером? На чому розбагатів мер, ви чомусь не сказали. Невже він заробив на тому, що «обдирав та обмальовував під'їзди та фасади»? Чому у Ваших систематичних звинуваченнях усіх і вся ніколи немає нічого конкретного - одні лиш натяки? А чом би Вам, Юліє Володимирівно, не пояснити киянам просто і чітко, хто, коли і яким способом «забрав» названі у Вашому листі банк і підприємства? Я б і сам цього не знав, якби разом із Вашим розумним листом не отримав агітаційної брошурки Вашого теперішнього сателіта Юрія Луценка «Закон і справедливість Києву!».

Лідер Народної самооборони у розділі «Тільки факти» пише:

«Офшорним компаніям, які пов'язані з нині близькими до Л. Черновецького бізнесменами Андрієм Івановим та Василем Хмельницьким, після проведення акціонування передано контроль над стратегічними об'єктами столиці: «Київенерго», «Київводоканал», «Київгаз». Це їм в кишеню ідуть мільярди від щорічно підвищених тарифів:

- шляхом проведення додаткової емісії, з-під контролю київської громади виведено банк «Хрещатик». Нині цей банк фактично опинився у власності бізнес-дуету Іванов - Хмельницький. Ще вони заробляють на «прокачуванні» коштів киян».

Головний міліціонер країни, мабуть, знав, що писав. Для мене все стало зрозумілим. А для Вас, Юліє Володимирівно? Ви що, не знаєте Василя Хмельницького й Андрія Іванова? Якщо забули, я процитую останній офіційний довідник «Хто є хто в Україні. 2007». У статті про В. Хмельницького зазначено: «Член ВО «Батьківщина»… народний депутат України 5 скликання з 04. 2006 р. від Блоку Юлії Тимошенко, №60 у списку». Там же і про Андрія Іванова написано: «Депутат Київської міськради з 2002 р., член фракції Блоку Юлії Тимошенко».

За допомогою публікації у виданні «Главред» можна відтворити не лише те, як бютівські «воїни світла та справедливості» здійснювали кампанію із захоплення найбільш значних київських підприємств, а й саму хроніку конфлікту у Київраді, який фактично із цього й розпочався [11].* Олексій Мушак і Олеся Яхно у статті «Бізнес Юлії Тимошенко (БЮТ), або Монетизація справедливості» пишуть, що на початку квітня 2006 р. бютівці у Київраді на чолі з М. Бродським виявляли дивовижну миролюбність та декларували готовність до співпраці з новообраним мером. Конфлікт розпочався у середині квітня, після того, як Л. Черновецький різко розкритикував намагання створити «Київенерхолдинг», проект якого «несамовито лобіювали і лобіюють апостоли справедливості Василь Хмельницький (№60 у списку БЮТ на виборах у Верховну Раду) й Андрій Іванов (№ 16 у списку БЮТ на виборах у Київраду), - бізнесмени, які цілком реально розраховували на київську комунальну сферу і пов'язані з нею повноводні фінансові потоки». До слова, згаданий пан А. Іванов - це директор «Київенерго». А суть створення «Київенерхолдингу» полягала в об'єднанні стратегічних підприємств Києва («Київенерго», «Київгаз», «Київводоканал») - так їх легше і дешевше приватизувати. Але Л. Черновецький заявив, що ці підприємства є власністю киян, «до яких навіть близько наближатися не можна, не те що їх приватизувати». Своїм першим рішенням новообраний мер Л. Чернівецький 14 квітня 2006р. скасував розпорядження свого попередника О. Омельченка від 5 квітня 2006 р. про створення «Київенерхолдингу». З цього і розпочалася шалена атака на Л. Черновецького з боку БЮТ. Уже наступного дня, тобто 15 квітня 2006 р., у Київраді було створено антимерську коаліцію. 17 квітня лідер списку БЮТ на виборах до Київради Микола Томенко заявив, що у Л. Черновецького проблеми з легітимністю і що «Завдання БЮТ - зупинити корупційну модель управління Києвом». 19 квітня політтехнолог і радник Ю. Тимошенко Олег Медведєв сказав, що БЮТ має намір добиватися відміни результатів виборів київського мера через суд.

Такого натиску «воїнів світла» новообраний київський міський голова не злякався, а призначив перевірку компанії «Київхліб» і банку «Хрещатик», які номінально були у комунальній власності київської громади, але фактично контроль над ними перейшов до бізнес-групи Хмельницького. До того ж Л. Черновецький зробив запити в СБУ та Інтерпол щодо справжніх господарів офшорних компаній, які стали власниками акцій стратегічних київських підприємств. Він поставив питання про повернення активів київських підприємств у комунальну власність, а також і 1000 га київських земель у Голосієві, Пирогові і Феофанії.

Протистояння у питаннях власності переросло у справжню війну, апогей якої припав на 28 квітня 2006 р. - день відкриття другої сесії Київради. «Воїни світла і справедливості» намагалися змусити Л. Черновецького висунути у секретарі ради керівника фракції БЮТ М. Бродського. Вибори супроводжувалися масовою потасовкою, яку транслювали у прямому ефірі. Але все закінчилося тим, що секретарем ради, тобто другою посадовою особою після мера, обрали 25-річного Олеся Довгого.

Про деталі цього протистояння, у ході якого виявилося, що дві офшорні фірми за 29 млн. доларів США отримали 39% акцій «Київенерго», «Київгазу» і «Київводоканалу», ринкова вартість яких становила понад 200 млн. доларів, можна прочитати у статті Олексія Мушака та Оксани Яхно [12]. Ці автори називають скандальні офшорні компанії «хмельницько-івановськими» та з глумом іронізують: «Загалом справедливість є, і нікуди від неї не дінешся». Безперечно, іронія стосується бютівського гасла «Справедливість є, і за неї варто боротися». Як на практиці здійснювалося це гасло, видно із діяльності у Києві бютівців Василя Хмельницького та Андрія Іванова. Але як феноменально Ю. Тимошенко все перекрутила! Та ще й перевернула справу з ніг на голову!

19 травня 2008 р. я був присутній на мітингу БЮТ у парку Перемоги у Києві і на власні вуха чув - майже половину свого виступу Ю. Тимошенко побудувала на тому, що усіляко паплюжила діючого київського мера та розповідала, що у киян вкрали «Київхліб», «Київенерго», «Київгаз», «Київводоканал». При цьому вона давала чітко зрозуміти, що це справа рук діючого мера Л. Черновецького. Яке підступне фарисейство і нахабно-цинічна неправда! Яке цинічне намагання очорнити опонента тим, що робили її ж однопартійці! Та не менш дивовижним виглядало виправдовування тепер уже вдруге обраного мером Л. Черновецького. 18 липня 2008 р. у розмові з Ольгою Сумською, яку транслював телеканал «Київ», Леонід Михайлович, якось, виправдовуючись, заявив: «Мені приписують київські підприємства. Це не відповідає дійсності, я до них немаю жодного стосунку - їх власниками є бютівці, до того ж їм належить будинок на Турівській, де тепер офіс БЮТ». Стоп, стоп, стоп! На вулиці Турівській,13 у Києві нещодавно відкрито фешенебельний партійний офіс ВО «Батьківщина». Він облаштований із королівським шиком. Там Ю. Тимошенко навіть зустрічалася з поважними гостями, давала інтерв'ю. У ньому влаштовують особливо важливі прийоми і бенкети. Зрідка там збирають і членів фракції БЮТ. Про цей будинок згадав в інтерв'ю «Українській правді» М. Бродський: «Рішення про його включення у список приймалося Турчиновим - Тимошенко (йдеться про 60-й номер у парламентському списку БЮТ на виборах 2006 р. - Василя Хмельницького. - Д. Ч.). Його поява - окрема історія, пов'язана із офісом на вулиці Турівській. Вони звільнили це приміщення раніше, ніж продали його структурі, яка потім здала його в оренду БЮТ» [13].

Отже, до офісного будинку Ю. Тимошенко на вулиці Турівській у Києві олігарх В. Хмельницький має пряме і безпосереднє відношення. І цього не могла не знати лідер блоку свого імені, як і про обставини щодо київських підприємств нового бізнес-політичного партнера.

Що ви на це скажете, Юліє Володимирівно? Що не знали про діяння своїх же однопартійців? Не відали про офіс вашої бізнес-політичної організації? А може, ви заявите, що В. Хмельницький зрадник, і він тепер у Партії регіонів? То це ж тепер, а згаданими київськими промисловими гігантами і банком він із компаньйоном заволоділи тоді, коли були бютівцями, - це випливає із усіх довідників і слів вашого теперішнього сателіта Ю. Луценка. Юліє Володимирівно, невже ви не знали, для чого такі особи, як В. Хмельницький та йому подібні, йшли у список БЮТ? Я переконаний: лише для власної бізнесової вигоди. І вам про це було відомо дуже добре. Ви з ними вели торги. Як це відбувалося, описали ваші колишні соратники, зокрема Михайло Бродський і Олександр Волков. Процес тривав, як на базарі. Внаслідок торгівельно-політичної угоди кожна сторона отримувала те, чого прагнула: продавець - поповнення казни, а покупець - можливість одержати на вкладення прибуток. То чому тут дивуватися і обурюватися київським здобуткам бютівців - В. Хмельницького та А. Іванова? Вони ж у команду Ю. Тимошенко йшли не прапорами махати.

Ви, Юліє Володимирівно, привнесли в українську політику бізнесово-розрахункові методи, від яких потерпають усі, тепер і ви пожинаєте плоди. Що стосується проблеми політичних зрадників БЮТ, то її не існує - це ваша проблема, Юліє Володимирівно, та вашого бездарного оточення. Що ви посіяли - те й вродило.

А тепер ще раз наголошу: у 2006 році я відмовився балотуватися у народні депутати України за списком БЮТ саме через те, що у ньому було дуже багато одіозних осіб, таких як В. Хмельницький, Б. Губський, Є. Сігал, Б. Фельдман, О. Абдуллін та їм подібні. З ними мені не по дорозі. Я не збирався бути прикриттям та ширмою для їхньої шкідницької діяльності.

Лист Ю. Тимошенко до виборців м. Києва від 10.05.2008 р. є яскравим доказом підступного обману, який випадково мною розкритий - завдяки агітці Ю. Луценка та власному досвіду. Однак чи багато є тих, хто аналізує написане? Люди звикли вірити друкованому слову. Ю. Тимошенко цим і користується. Але як по-фарисейськи чинить! Організовує провокацію, влаштовує скандал, вдається до брутального обману і одночасно уникає відповідальності за наклеп та приниження чиєїсь гідності, бо, виливши бочку бруду, нічого конкретного проти жодної особи не сказала. Це ж треба вміти так чинити і при цьому не соромитись нічого.

З банком «Хрещатик» та стратегічними підприємствами столиці - «Київенерго», «Київводоканал», «Київгаз» - у Юлії Тимошенко вийшло, як у тій приказці: «Чия б корова мичала, а її б мовчала».

Всю бізнесову і політичну діяльність Ю. Тимошенко супроводжує суцільний шлейф скандалів і провокацій. Без них годі уявити жінку з косою; скандали і провокації стали її стихією, вона у них, як риба у воді. Про скандали і провокації, у центрі яких опинялася Ю. Тимошенко, вже можна писати докторську дисертацію з паблік рилейшен. Однак і без спеціального дослідження одну характерну рису видно неозброєним оком.

Як тільки Ю. Тимошенко опиняється у центрі серйозного протистояння і конфлікту, одразу ж виникає один або ціла серія скандалів, які відволікають увагу від першопричини і самої жінки з косою. Ці відволікаючі скандали завжди торкалися опонентів Ю. Тимошенко, їх звинувачували у багатьох гріхах, але ось що цікаво: надумані звинувачення ніколи не мали жодних серйозних наслідків, і жодне звинувачення навіть до суду не дійшло. Просто скандал перекривали іншим скандалом. Подібним чином гасять великі лісові пожежі - зустрічною пожежею. Згадаймо основні такі «контрпожежі» Ю. Тимошенко.

1 вересня 2005 р. не без відома та участі тодішнього Прем'єр-міністра України Ю. Тимошенко здійснюється спроба силового захоплення Нікопольського феросплавного заводу. Виникло серйозне протистояння. Спробу штурму заводу з допомогою величезного загону міліцейського спецназу у бронежилетах, касках і автоматах у прямому телеефірі спостерігала вся країна. Здійнявся грандіозний скандал. У справу втрутився Президент і дав доручення керівникам усіх силових структур забезпечити правопорядок та не допустити насилля. Над головою тодішнього Прем'єр-міністра України Ю. Тимошенко, яка ініціювала це незаконне дійство, замаячіла сокира покарання і навіть звільнення із посади. Але вже увечері цього ж дня - 1 вересня 2005 р. - у прямому ефірі «5-го каналу» помічник Прем'єр-міністра України Михайло Бродський, який лобіював інтереси олігарха І. Коломойського, зробив заяву й абсолютно голослівно і бездоказово звинуватив «оточення президента» в корупції. Проте заява М. Бродського не отримала сподіваного верховодами БЮТ ефекту, тому там вдалися до ще гучнішого скандалу. Поки Президент очікував від Генеральної прокуратури, СБУ і МВС доповідних про суть конфлікту і скандалу у Нікополі виник ще більший скандал. 5 вересня 2005 р. Олександр Зінченко, який напередодні пішов у відставку з посади Державного секретаря, вслід за Бродським на прес-конференції, яку транслювали в прямому ефірі, звинуватив у корупції так зване «оточення президента». Виник грандіозний скандал, який вийшов далеко за межі України. Ці скандали, їхні передумови і наслідки мною докладно описані у двох книгах: «Монолітне болото, або ЗАТ БЮТ» і «Фарисеї, або Неоголошена війна Україні», тому не буду повторюватись і скажу головне - після влаштованого О. Зінченком скандалу всі нараз забули про скандал у Нікополі! До провокації О. Зінченка Юлія Володимирівна мала надзвичайно великий інтерес й особисту причетність.

Вересневу відставку уряду Ю. Тимошенко у 2005 р. теж перекрили двома гучними скандалами проти Президента України і його найближчих помічників. Їх влаштували на прес-конференціях Микола Томенко і Олександр Турчинов - особи з найближчого оточення Ю. Тимошенко. І знову, крім скандалів, жодного результату! Лише слова та обмови вчорашніх друзів і партнерів. Подібним чином верховоди БЮТ діяли завжди.

Ось і скандал із торпедуванням виступу Президента України із Щорічним Посланням до Верховної Ради України перекрили цілою серією скандалів. Але перед тим, як до них перейти, наголошу ще й на такій особливості: оточення Ю. Тимошенко завжди намагається влаштувати конфлікт, скандал чи іншу капость чужими руками. У 2005 р. це були руки нашоукраїнця Олександра Зінченка і пеерпіста Миколи Томенка; в 2008 р. - самооборонців Юрія Луценка і Давида Жванії. Тепер О. Зінченко і М. Томенко - найближчі соратники Ю. Тимошенко, очевидно, ми серед них скоро побачимо Ю. Луценка із Д. Жванією, це така тенденція.

До скандалу із блокуванням парламентської трибуни та недопущенням до неї Президента у БЮТ готувалися заздалегідь і союзників підбирали теж завчасно. За день до блокування трибуни міністр внутрішніх справ України Юрій Луценко зробив заяву для преси, у якій вимагав від В. Ющенка відставки керівника секретаріату Президента Віктора Балоги. Ну, де ви, читачу, ще таке бачили або чули, щоб міністр будь-якої країни вимагав чогось подібного від президента своєї країни через ЗМІ?

Голова партії «Єдиний центр», народний депутат України Ігор Кріль так оцінив дії Ю. Луценка: «Насправді за такими заявами лідера Народної самооборони стоїть БЮТ». Його слова цілком відповідали дійсності. Проте вимога Ю. Луценка мала яскраво виражений скандальний характер і поширювалася усіма ЗМІ, створюючи тим тиск на главу держави. Через кілька днів цей же Ю. Луценко вже прямо звинуватив президента, що він готує Юлі «Сталінград на київських виборах». А де докази, пане міністре внутрішніх справ? Це перше. І друге: Сталінград - як провальну поразку на виборах - сама ж Юля Володимирівна підготувала всією своєю нікчемною діяльністю, тому, як кажуть росіяни: «Нечего на зеркало пенять, коли рожа крива».

Додав вогню по табору Президента і самооборонець Давид Жванія: якраз у ці дні він зробив сенсаційну заяву, що Віктора Ющенка ніхто не отруїв. Ця тема теж стала домінуючою у пресі і на телебаченні. Особливо старалися тимошенківські видання, які ліпили з Ю. Луценка і Д. Жванії ледь не жертв політичних репресій, життя яких опинилося мало не під загрозою. 28 травня «Вечерние вести», які ніколи нічого серйозного не друкують без відома Ю. Тимошенко або О.Турчинова (знаю це із власного досвіду), на першій сторінці опублікували аншлаг із портретом Ю. Луценка: «Луценко намекнул, что его жизнь под угрозой».

Перша сторінка газети «Вечерние вести» від 28 травня 2008 р.

До вищезгаданих скандалів додали ще один - з американською фірмою «Венко» і питанням розробки шельфу Чорного моря. До речі, це вкрай неоднозначне і непросте питання.

Всі скандали і провокації, влаштовані Ю. Тимошенко та її сателітами у період блокування бютівцями трибуни Верховної Ради, мали чітку мету - створити ілюзію інших проблем, перекласти вину на Президента та його секретаріат, змусити людей сприймати події у визначеному для них ракурсі, переключити увагу суспільства із скандального блокування роботи парламенту на інші скандали і тим обілити свою скандально-провокаційну суть. Тобто діяли - як у випадку з лісовою пожежею, коли її гасять зустрічною. Цього разу значною мірою це Ю. Тимошенко вдалося. Та чи довго ще так триватиме надалі?

Бездарна діяльність уряду Ю. Тимошенко призвела до небаченої за останні 10 років інфляції та шаленого росту цін. Ці фактори стали основними причинами падіння популярності прем'єра та її рейтингу. Вірна своїй традиції скандал перекривати ще більшим скандалом, Ю. Тимошенко і вдалася до авантюри щодо блокування трибуни Верховної Ради 13 травня 2008 р. Внаслідок виник такий скандал, що всі нараз забули про інфляцію, ріст цін і почали говорити про блокування парламентської трибуни. Із публікацій та радіо- і телепередач народ дізнався, що Ю. Тимошенко вдалася до таких дій заради народу - аби негайно прийняти «пакет антиінфляційних законів» та вгамувати інфляцію і ріст цін на товари першої необхідності. У такий підступно-скандальний спосіб і відвернули увагу суспільства від справжньої проблеми.

А для того, аби закріпити нові месиджі (напрями), залучили всю пропагандистську індустрію БЮТ: газети «Вечерние вести», «Свобода», «Високий замок», суто партійні видання, організації ВО «Батьківщина», ну і, звичайно, - вождів БЮТ та парламентську фракцію.

На засіданнях фракції БЮТ перед депутатами ставилось завдання, аби вони під час зустрічей із журналістами та виборцями наголошували на тому, що: В. Ющенко перший почав війну з Кабміном; уряду не дають працювати; йде протистояння президента і прем'єра, причиною якого є майбутні президентські вибори; недруги всіляко намагаються понизити рейтинг Ю. Тимошенко, тому впродовж кількох місяців у парламенті саботувалося прийняття життєво важливих для країни антиінфляційних законів; у БЮТу вже не було іншого способу, як вдатися до блокування. Окрім цього, депутати повинні наголошувати на тому, що протистояння у парламенті шкідливе для країни, воно може стати наслідком втрати Криму(!) та створить незбориму перепону для вступу до НАТО і ЄС. Про реалізацію на практиці цього набору настанов можна прочитати у бютівських виданнях та публікаціях депутатів БЮТ за період із 15 травня до 7 червня 2008 р. Ось, наприклад, як починалася редакційна стаття спецвипуску № 6 газети «Вечерние вести»: «Виктор Ющенко первым начал фактическую войну с Кабмином и, похоже, все не успокоится, жертвуя стабильностью в стране…» А ось витяг з інтерв'ю львівській газеті «Експрес» від 22 травня 2008 р. народного депутата від БЮТ Віктора Терена (Тарана): «Престиж України на міжнародній арені просто нівелюється. Якщо криза нашої влади буде поглиблюватися, то в грудні нам знову не бачити приєднання до ПДЧ, як своїх вух!» І це стверджувала людина, яка блокувала парламентську трибуну, підпирала двері стільцем і не допускала у сесійний зал Верховної Ради України Президента України В. Ющенка на очах численних представників дипломатичного корпусу! Між іншим, Віктор Терен - один із ініціаторів створення Народного Руху України, письменник, - як він докотився до такого життя у команді жінки з косою, для мене велика загадка.

Однак головну роль грали все-таки не депутати БЮТ, а їхні вожді. «Я сьогодні вперше за останні 4 місяці попередила Президента, що якщо так триватиме, я йому - не партнер і не союзник. Тому що ганьбити й принижувати власну країну, економічно знищувати країну - це не методи боротьби за наступні вибори», - заявила Ю. Тимошенко на зустрічі з виборцями Подільського району м. Києва. Як вам такі перли? Чи не схожі вони на підступну спробу перекласти все із хворої голови на здорову? Ось так верховоди БЮТ діяли та пояснювали створену ними ж ганебну провокацію проти Української держави. Вони спритно переводили стрілки відповідальності і влаштовували чергові авантюри та провокації.

Відволікаючі атаки на Президента з боку Ю. Луценка і Д. Жванії у період блокування бютівцями парламентської трибуни були ланками у великому ланцюгу подібних скандалів і провокацій. Серед них окреме місце займають майже синхронні у часі дії екс-міністра оборони України.

Анатолій Гриценко заявив, що від Віктора Януковича йому стало відомо про зустрічі і переговори голови Партії регіонів із Президентом України В. Ющенком ще напередодні дострокових парламентських виборів 2007 р. За словами А. Гриценка, у ході цих зустрічей обговорювалося питання про створення широкої коаліції у парламенті.

Насамперед поставимо запитання: «Невже створення справді великої коаліції у парламенті, зокрема із Партією регіонів, можна розглядати як суцільний негатив?» За регіонами теж люди стоять - як-не-як, майже половина виборців України. Це по-перше. А по-друге, хіба для держави краще, коли ось уже рік практично недієздатний парламент лихоманить від усіляких авантюр, провокацій і скандалів? Та повернімось до А. Гриценка. Його вкрай непевні і неконкретні слова заполонили усю бютівську пресу. Львівська газета «Високий замок» фразу А. Гриценка винесла на першу сторінку, хоча у тексті статті й не було нічого суттєвого. Проте чи всі їх читають? А аншлаги бачать усі. На це й розраховують.

Підступні звинувачення А. Гриценка на адресу Президента підхопили усі ЗМІ і донесли до вуха кожного, посіявши підозри, здогади, плітки. А що було насправді знають лише В. Ющенко і В. Янукович. Перший мовчить - не буде ж глава держави щодня коментувати всяку дурню від Луценка, Гриценка, Жванії. А ось В. Янукович не втримався і пояснив: «Таку інформацію і такі ідеї ми багато разів чули від різних політиків. Це їх роздуми, їх точка зору. Висловити у ЗМІ власну точку зору не заборонено. Але я здатен сказати свою думку сам і не хотів би мати перекладачів чи адвокатів». Із цих слів видно, що, можливо, якась розмова і була, однак її Гриценко переказав неточно.

То що ж погане зробив В. Ющенко? Що зустрічався з керівником найбільшої в Україні політичної партії? Що партія має колір, який не всім подобається? Та ж Президент мусить об'єднувати країну і робити все, аби її не роздирали! А, крім того, перед достроковими парламентськими виборами 2007 року Президент України В. Ющенко зустрівся з усіма політичними силами і невпинно закликав їх жити у мирі та злагоді, або хоча б у мирному співіснуванні. Згадали? Тепер за це йому докоряють. І хто? Прибічники Ю. Тимошенко. Так, так, члени подружжя Гриценків такими і є. Дружина А. Гриценка журналіст Юлія Мостова перебуває у давніх і дуже довірливих стосунках із Ю. Тимошенко, вони багато що робили разом, літали за кордон, організовували блискучі інтерв'ю у керованому Мостовими тижневику «Дзеркало тижня», навіть на скандальній нічній нараді змовників на дачі СБУ у вересні 2005 року Юлія Мостова була поруч зі своїм патроном - мала готувати текст якогось звернення до українського народу. Тому, коли читаю від подружжя Гриценків-Мостових якусь «качку» на адресу Президента, згадую, як не раз діяла їхній кумир. Взяти хоча б такий приклад.

Після розпуску Президентом Верховної Ради України попереднього скликання країна готувалася до нових виборів. Віктор Янукович продовжував перебувати на посаді прем'єра. Юлія Тимошенка була просто керівником блоку свого імені, але привертала значну увагу ЗМІ. На одній із своїх прес-конференцій вона з великим обуренням і апломбом заявила дослівно таке: «За моїми даними, на жаль, у ці хвилини президент і прем'єр разом обідають і про щось знову домовляються». Увечері мало не всі телеканали, з посиланням на Тимошенко, повідомили, що сьогодні відбулися переговори між Віктором Ющенком і Віктором Януковичем, про результати яких пресі не повідомляють.

По-перше: невже Президент і Прем'єр країни не можуть разом пообідати і обговорити якусь проблему?

По-друге: невже інформація про кожну зустріч, обід і розмову керівників держави має ставати набутком широкої громадськості?

По-третє: інформація Ю. Тимошенко, виголошена нею на прес-конференції, абсолютно не відповідала дійсності. Цього дня прем'єр і президент навіть перебували в різних містах України.

Згодом цей скандальний випадок Ю. Тимошенко намагалася виправдати тим, що неправильно прочитала есемеску. Виправдовуючись за скоєне, вона навіть згадала про це у статті «Осінь-2007», опублікованій у газеті «Дзеркало тижня» 16 червня 2007 р. Ну, що ж, стиль цілком приманний Ю. Тимошенко здавна: то шофер Алік винен, то есемеска… Тільки не вона.

Та хто б не був винен, публічний обман із боку Ю. Тимошенко мав місце, і її спіймали на неправді. Як назвати такі дії? Чи є обман нормальною та моральною поведінкою керівника однієї з найбільших політичних сил України? Не відомо, чи вибачалася за вчинене Ю. Тимошенко, але знаю достеменно: жоден телеканал не дав спростування такого змісту: «Інформація про переговори між Віктором Ющенком і Віктором Януковичем, яку вчора передав наш телеканал, не відповідає дійсності. Телеканал став жертвою неправдивих слів керівника БЮТ Юлії Тимошенко, сказаних нею на прес-конференції. Надалі інформацію від Ю. Тимошенко телеканал випускатиме в ефір лише після ретельної перевірки її достовірності. Вибачаємося перед глядачами за обман, що стався не з вини телеканалу». Чув хтось подібне по телебаченню? Ніхто! Це не практика українського брехобачення. Дезінформація, запущена на прес-конференції Юлією Тимошенко, дуже нагадує єврейський анекдот, коли Гершко у синагозі привселюдно назвав дочку Мойші курвою. Після богослужіння люди розійшлися, обговорюючи новину, а Мойша підійшов до рабина і каже: «Ребе, то неправда, у мене дочки немає, а лише син». Рабин подивився на нього, замислився і відповів: «А ти тепер йди і їм це поясни». Цю єврейську штучку чітко засвоїла жінка з косою та використовує її феноменально.

То як у світлі вищесказаного виглядають слова Ю. Тимошенко, мовлені нею на прес-конференції? Я назву їх цинічним обманом народу і брутальною провокацією, бо переконаний: моральні і порядні люди так не чинять. Я припускаю, що вищенаведене може глибоко обурити Юлію Тимошенко, і вона подасть на мене судовий позов про захист честі, гідності та ділової репутації. Але я чомусь думаю, що вона цього не зробить з простої причини - неможливо захистити те, чого вже давно немає.

То, після таких перлів Ю. Тимошенко, можна дивуватися її приятелеві А. Гриценку? Він навіть нічого образливого і конкретного не сказав. Так собі, щось позгадував про давню розмову з колегою. Але як її розкрутила підконтрольна БЮТ біло-червона преса!

Грандіозний скандал, влаштований бютівцями у Верховній Раді України 13 травня 2008 р., поставив у вкрай непривабливе становище його організаторів, особисто Ю. Тимошенко. Аби відвернути критичну увагу від БЮТ, і було організовано цілу серію провокацій, обмов та скандалів, спрямованих передусім проти Президента України. Таким чином, увагу суспільства переключали з головної проблеми на штучно створені скандали, які, як то завжди буває у бютівських політтехнологів, не мали жодної перспективи. Однак на той час вони свою справу зробили - скандалами гасили головний скандал, точно так, як пожежники велику лісову пожежу гасять зустрічною. Тепер у стані БЮТ розгорається полум'я нового скандалу. Цікаво, що Ю. Тимошенко цього разу накаже запалити у відповідь?

Юлія Тимошенко провела блискучу за мірками політичного цинізму операцію. Вона використала європейських політиків як дубинку в її внутрішній війні з Віктором Ющенком.

Сергій Лещенко, журналіст [14].

Заходи щодо дискредитації Президента України Віктора Ющенка здійснювалися постійно та широкомасштабно. Більше того, Ю. Тимошенко та її оточення винесли цю ганебну для України практику на міжнародну арену. Під час закордонних візитів Ю. Тимошенко на деякі її зустрічі з міжнародними політиками не допускалися навіть українські дипломати. Як повідомлялось у ЗМІ, доступ обмежувався за розпорядженням віце-прем'єр-міністра Григорія Немирі, який у найближчому оточенні Ю. Тимошенко є відповідальним за зв'язки із західними країнами. Як з'ясувала «Українська правда», ці сумнівні вказівки давалися Г. Немирею тому, що на зустрічах з іноземцями «Ю. Тимошенко значний час приділяла критиці… Віктора Ющенка» [15].* Ізоляція українських дипломатів потрібна була для того, щоб про подібні ганебні явища не дізналися в Україні. Ю. Тимошенко та її оточення роблять все, аби завоювати прихильне ставлення на Заході. Як повідомила ця ж всюдисуща «Українська правда», віце-прем'єр України Г. Немиря через контакти з радником верховного комісара Євросоюзу Хав'єра Солани Пірком Тапіолою постачає йому якусь інформацію. В результаті, - пише «Українська правда», - офіс європейського посадовця перебуває в курсі всього, навіть нюансів протистояння Ющенка і Тимошенко» [16]. Ось так, у не передбачений жодним законодавчим актом спосіб, діють українські високопосадовці з оточення Ю. Тимошенко.

Внутрішні справи будь-якої країни, якщо вони не зачіпають життєво важливих інтересів інших країн і основних прав людини, завжди є внутрішніми. Звичайно, іноземцям цікаво, що відбувається в Україні. Та для проведення на міжнародній арені своєї політики, кожна країна має відповідне зовнішньополітичне відомство та посольства за кордоном. Таким в Україні є Міністерство закордонних справ та підпорядковані йому посольства і представництва; на них покладено функції та обов'язок здійснювати зовнішню політику України, основи якої затверджено Верховною Радою України. Як у цьому контексті виглядають дії Ю. Тимошенко та її нового сателіта Г. Немирі? Чи мають ці особи, наділені високими державними повноваженнями, хоча б елементарне поняття про відповідальність дипломата, функції якого вони взялися так активно виконувати? Я називаю це небаченою ганьбою для України, підривом її міжнародного авторитету та престижу. Цей висновок підтверджу порівнянням: якби прем'єр міністр і віце-прем'єр-міністр наших близьких сусідів - Росії, Польщі чи Литви - вчинили щось подібне стосовно своїх президентів, то у цих країнах піднявся б неймовірний скандал, після якого горе-дипломатичні нікчеми назавжди б пішли у політичне небуття.

Такого явища, мабуть, не бачила ще жодна держава світу, аби діючий прем'єр-міністр держави свідомо і цілеспрямовано дискредитував за кордоном президента цієї ж країни. Юлія Тимошенко це робила не раз. Очевидцем червневого (2008 р.) випадку став журналіст інтернет-видання «Українська правда» Сергій Лещенко. Його стаття, написана у Брюсселі по гарячих слідах, дивує і обурює. Дуже шкода, що її не передрукували інші видання, - хай би народ почитав, що дозволяє собі Прем'єр-міністр України.

19-20 червня 2008 р. українська урядова делегація у складі аж трьох осіб: Прем'єр-міністра України Ю. Тимошенко, віце-прем'єр-міністра України Г. Немирі і міністра палива та енергетики О. Дубини - перебувала з візитом у Брюсселі. Делегацію за бюджетні кошти супроводжувало кілька журналістів, серед них і С. Лещенко, який і оповів про те, свідком чого став.

Справжня мета поїздки для Ю. Тимошенко полягала у пошуках підтримки з боку лідерів Євросоюзу та керівників урядів провідних країн, які до нього входять. Усі зустрічі Ю. Тимошенко проводила із європейськими керівниками лише у присутності Григорія Немирі, який виконував функції перекладача. Про предмет і суть переговорів Ю. Тимошенко нічого конкретного не повідомляла, але по завершенні зустрічей із нею дещо говорили європейці. Після годинної розмови із Ю. Тимошенко верховний комісар ЄС Хав'єр Солана, вийшов до преси. «З усього, що було заявлено представником ЄС, - писав С. Лещенко, - випливав висновок: про об'єктивність можна забути, він дивився на світ очима Тимошенко». Внаслідок розмови з українським прем'єром X. Солана дійшов висновку, що економіка України розвивається добре, є позитивні результати, інфляцію взято під контроль. І на завершення висловив побажання, яке виглядає як рекомендація Президенту України: «Ми б хотіли бачити стабільною політичну ситуацію. Треба, щоб політичне життя в Україні налагодилося. Це непросте рішення, але воно може принести позитивний результат».

Нагадую: якраз у ці дні, 19-20 червня 2008 р., розпочалось нове блокування бютівцями трибуни і президії Верховної Ради. Тепер вони намагалися не допустити до розгляду питання про звіт уряду, яке могло завершитися висловленням йому недовіри і відставкою. Після провальної поразки на київських виборах верховоди БЮТ були вкрай стурбовані та стали панічно боятися і відставки, і нових дострокових виборів.

Виходить цікава ситуація. Фракція БЮТ влаштовує в українському парламенті черговий розгардіяш, дестабілізує ситуацію, а її лідер їде у Брюсель і просить X. Солану вплинути на Президента України «налагодити політичне життя»! Цікаво, чи розповіла Юлія Володимирівна Хав'єру Солані про те, як перед поїздкою до Брюсселя вона 18 червня ввечері в партійному офісі на вул. Турівській, 13 у Києві зустрічалася з фракцією власного імені, яка наступного дня вранці розпочала чергове блокування роботи парламенту? Чи похвалилася вона своїми здобутками на київських виборах 2008 р. та раптовою зміною планів? І головне запитання: чи не переносить Ю. Тимошенко власні методи дезінформації на європейський рівень? Шкода європейців. Вони ж звикли до відкритої і чесної політики.

Про те, що розмова із X. Соланою стосувалася політичної ситуації в Україні, свідчать і слова Ю. Тимошенко: «Єдине, що потрібно, - це єдність демократичної команди, президента і прем'єра». Як пише С. Лещенко, цю тезу у Брюсселі Ю. Тимошенко виголошувала «безліч разів». Яке дивовижне розуміння Юлією Володимирівною проблеми єдності! В Україні вона роками робила все всупереч тому, що проголошувала у Брюсселі!

За підтримки її нового соратника Г. Немирі, Ю. Тимошенко вдалося добитися прийняття очолюваної нею політичної сили до Європейської народної партії - правлячої партії ЄС. Ця міжнародна структура об'єднує консервативні та християнські партії континенту, вона має найбільшу фракцію в Європарламенті та свого президента Єврокомісії - Хосе Мануеля Баррозу. У саммітах ЄНП, які відбуваються щоквартально, беруть участь провідні європейські політики: канцлер Німеччини Ангела Меркель, прем'єр-міністр Італії Сільвіо Берлусконі та інші. Ю. Тимошенко отримала можливість тусуватися у цьому колі і на неформальному рівні ділитися інформацією про ситуацію в Україні та Президента В. Ющенка. Неважко здогадатися про ступінь достовірності та неупередженості інформації, яку несе таким чином у Європу українська жінка з косою.

Внаслідок титанічної роботи БЮТ у Європі, там складається певна думка про Україну. Для ще кращого її формування використовується європейська преса. Якраз у розпал влаштованої Ю. Тимошенко травневої провокації проти В. Ющенка та блокування бютівцями трибуни Верховної Ради три депутати Євро-парламенту опублікували статтю, у якій були такі слова: «Ющенко ще може забезпечити собі почесне місце в історії, якщо замість того, щоб шкодити й перешкоджати Тимошенко, він підтримає її антикорупційні почини та конституційну реформу…»

Згодом виявилося, що підписана трьома депутатами Євро-парламенту стаття має українське походження, її писав чи переклав віце-прем'єр- міністр України Григорій Немиря і попросив своїх європейських друзів розмістити публікацію за їхнім підписом. Про цей ганебний факт написав усе той же С. Лещенко. Як ви, шановний читачу, оцінюєте такі вибрики оточення Ю. Тимошенко?

Мабуть, внаслідок публікацій у західній пресі та особистих зусиль Ю. Тимошенко і Г. Немиря відповідно налаштували і президента Європейської народної партії Вільфреда Мартенза; після зустрічі з Ю. Тимошенко на підсумковій прес-конференції цей впливовий європейський політик заявив: «Від імені ЄНП хочу висловити солідарність з курсом, який проводить уряд пані Тимошенко, його антикорупційними і приватизаційними програмами… Хочу також підтримати пані Тимошенко як лідера демократичної коаліції… Ми висловлюємо занепокоєння, що проводяться атаки на цей уряд і тим самим чиняться спроби заблокувати проведення реформ…»

Пан президент ЄНП виступав майже так само, як керівник фракції БЮТ в українському парламенті Іван Кириленко, дивно тільки, чому європейський політик нічого не згадав про «антиінфляційний пакет».

Але, за великим рахунком, дивуватися потрібно іншому - феноменальній здатності Ю. Тимошенко заворожувати не лише пана М. Бродського в Україні, а й європейських політиків високого масштабу. Спритно заручившись їхньою підтримкою, Ю. Тимошенко та її оточення прагнуть підготувати відповідну європейську думку, і, в разі відставки уряду, подати себе як жертв-реформаторів.

Вона мочить його по повній програмі.

Леонід Кучма [17]

Президентські амбіції Ю. Тимошенко аж випирають. Юлія Володимирівна, як і вся її родина, свято вірять у пророцтво кавказької «ясновидиці», що вона стане президентом. І хоча циганка не сказала, яким саме, Ю. Тимошенко вирішила чомусь, що України. Ця ідея-фікс стала визначальною в усій її діяльності. Мабуть, вже й розробили відповідний план. Такий висновок випливає із статті Ю. Тимошенко у газеті «Дзеркало тижня», де є такі слова: «У політиці, кажу вам з повною відповідальністю, взагалі немає нездійсненних планів. Навіть тоді, коли це нереально. Варто лише пам'ятати, що, окрім зусиль, є ще надзусилля…» [18]

Які ж зусилля і надзусилля докладає Юлія Володимирівна, аби здійснився омріяний план? Може вона вдосконалює свої знання у галузях економіки, державного управління, міжнародних відносин, етики для того, аби гідно посісти найвищу державну посаду в Україні? Мабуть, що ні - у неї на такі дрібниці часу не вистачає, бо зайнята значно важливішим клопотом: як би цю посаду не зайняв хтось інший. У неї для цього існує добре перевірений метод - компрометація конкурента.

Пригадую, якою радісною і щасливою була Юлія Володимирівна, коли прочитала машинопис моєї книги «Нарцис. Штрихи до політичного портрета Віктора Медведчука». Я тоді подумав: «Чому вона так радіє?» Згодом стало зрозуміло - це ж усувався конкурент. І коли справу було зроблено, верховоди БЮТ нараз втратили до В. Медведчука усякий інтерес і практично залишили мене, тодішнього члена політради ВО «Батьківщина», сам на сам із «кращим юристом» у довготривалих судових процесах.

Тепер конкурентом №1 у Ю. Тимошенко став Віктор Ющенко, відповідно на нього і впав не бачений у новітній історії України вал брутальної дискредитації. І цією вкрай паскудною справою займаються не комуністи, прогресивні соціалісти і навіть не регіонали, а бютівці. Грандіозна бютівська кампанія дискредитації, компрометації та шантажу Президента України Віктора Ющенка розпочалася у день його інавгурації, вона тривала у різній амплітуді активності постійно, триває і тепер. Так Віктора Ющенка не компрометували навіть об'єднані есдеки, як то робить особисто Ю. Тимошенко та все її оточення.

Знаю, що пишу, бо є з чим порівняти. У Печерському районному судді м. Києва у 2002-2004 рр. я мусив доводити правдивість вислову у книзі «Нарцис» такого змісту:

«Бізнесово-політична діяльність В. Медведчука, Г. Суркіса та їх компаньйонів по підприємництву і СДПУ(о) є яскравим прикладом функціонування в Україні бізнесово-політичних груп, які, відстоюючи свої економічні інтереси, не лише здійснюють вплив на президента, а й самі вирішують кардинальні державні питання, використовуючи при цьому всі наявні у них ресурси: фінанси, політичну партію і парламентську фракцію, засоби масової інформації. Яскравим прикладом цього може служити кампанія з дискредитації своїх політичних опонентів - В.Ющенка і Ю. Тимошенко - та висловлення недовіри першому українському урядові, який, незважаючи на шалену протидію, таки добився відчутних економічних досягнень…»

Це був пункт № 67 позовної заяви В. Медведчука, який він вимагав визнати недостовірним. На підтвердження правдивості мною написаного я, серед іншого, надав суду десятки публікацій із видання СДПУ(о) «Наша газета», газет «Киевские ведомости», «2000» та інших, які дискредитували тодішнього Прем'єр-міністра України В. Ющенка. Верховний суд України визнав мої докази переконливими і відмовив В. Медведчуку у задоволенні позову. Але хотів би тут зазначити, що сам особисто Віктор Медведчук ніколи не опускався до примітивних образ, наклепів та інших вульгарностей; усе-таки публічно він вів себе пристойно. Яка величезна різниця між «сірим кардиналом» Кучми і теперішнім Прем'єр-міністром України! Боже, куди іде Україна!

Про те, як Ю. Тимошенко та її оточення, починаючи із лютого 2005 р., здійснювали компрометацію Президента України Віктора Ющенко, можна писати цілу дисертацію, аби наступні покоління українців не допускали подібного. Як влаштували бютівський шантаж під час інавгурації Президента, я описав у книзі «Фарисеї», а тут зупинюся лише на останньому періоді, а саме травні-червні 2008 р., і то вкрай коротко - в усіх деталях і красотах часу не вистачить описувати.

Безумовно, що наймасштабнішою акцією, спрямованою проти Президента України Віктора Ющенка, стало організоване Ю. Тимошенко блокування парламентської трибуни і зрив виступу із Щорічним Посланням до Верховної Ради України. Про цю бютівську провокацію ми вже докладно писали, тому зупинятися на ній ще раз немає потреби; розглянемо подальший перебіг подій.

Дуже показово, що 13 травня 2008 року, тобто у день планованого виступу Президента з Посланням, кишенькова газета О. Турчинова і Ю. Тимошенко «Вечерние вести» майже усю першу сторінку відвела під величезний аншлаг: «Беркут» отбил Ющенко от ходоков». Маргінальна публікація на 8 сторінці не мала жодного стосунку до Президента України, звідси запитання: кому і навіщо був потрібний такий крикливий заголовок?

У спецвипуску № 6 «Вечерних вестей», який з'явився 15 травня 2008 р., головна антипрезидентська стаття мала таку назву: «Превратить Киев в Сталинград. Такие «обещания» Ющенко передал Тимошенко». Ось деякі фрагменти: «Президент мріє про невдачу Тимошенко, щоб остаточно розправитися з Юлею», «Віктор Ющенко першим почав фактичну війну з Кабміном», «Егоїстична позиція Президента, який, мабуть, зациклився на своєму другому терміні», «Підступні наміри Ющенка». Це далеко не повний бютівський набір «дружніх» висловлювань на адресу Президента держави.

Що на це може відповісти Президент? Подати до суду? Та це ж думка редакції незалежної газети! А преса, як відомо, має право на висловлення власних поглядів. Однак чи є у когось сумніви у тому, що кишенькова тимошенківська рептилька так нахабно і брутально діяла б проти Президента без команди «фас»? Крім того, я не читав нічого подібного про Ю. Тимошенко в інших виданнях, зокрема пресі «Нашої України». Чому ж бютівці дозволяють таке безпредметне і бездоказове паскудство стосовно Президента? Оце такі союзники. Цього ж дня у Києві роздавали спецвипуск №5 газети «Київський майдан», засновником якої є Київська міська організація ВО «Батьківщина». На першій сторінці цієї газети наведено слова Ю. Тимошенко на одному із мітингів: «Якщо Президент мене сприймає як конкурента на президентських виборах 2010 року, то йому потрібно, щоб ваша довіра до мене була знижена до нуля». Цими словами мудра Юля б'є зразу два зайці - утверджує себе як майбутнього кандидата у президенти та ще й подає себе як жертву діючого президента.

19 травня у №20 журналу «Главред» Ю. Тимошенко заявила, що: «Президент здав національні інтереси». У чому полягала «здача», прем'єр особливо не пояснювала. Однак чи дає вона звіт своїм словам? Особисто я, прочитасши сказане прем'єром, зрозумів її слова як зраду. Але ж державна зрада - це один із найтяжчих злочинів. Якщо прем'єр має відповідні докази, то їй не заяви у пресі слід виголошувати, а заяву писати з Генеральну прокуратуру та додати відповідні документи і матеріали. Крім цього, у неї - ще й друга за чисельністю фракція у парламенті. Чому не доведуть на ділі про скоєний злочин, якщо він справді мав місце? Але коли подібних доказів немає, то як виглядає заява прем'єра до преси? Цілком зрозуміло - мета унеї одна: ще раз ляпнути на президента брудом, хай, мовляв, відмивається. А ось що сказала Тимошенко на мітингу в Оболонському районі м. Києва 21 травня. Цитую за газетою «Известия» від 23.07.2008 р.:

«Наша легендарна Генпрокуратура разом із президентом порушила кримінальну справу проти уряду, проти казначейства, проти в.о. глави Фонду держмайна, фактично проти мене, за те, що ми хотіли навести порядок. Нормально? Ми привели до влади помаранчевого президента, поставили демократичну коаліцію, добре налагодили роботу уряду. І тепер мій демократичний президент порушив проти мене кримінальну справу!»

Який вал неприпустимого для прем'єра нігілізму і недостойної порядної людини неправди! По-перше, кримінальну справу Президент не може порушити апріорі - це справа слідчого і прокурора. По-друге, сам факт порушення кримінальної справи ще далеко не означає, що скоєно злочин і винний неодмінно опиниться за ґратами. Тому таке бурхливо-емоційне хвилювання прем'єра видається дивним. По-третє, прем'єр могла лише судити про підставність чи безпідставність порушення кримінальної справи. Наскільки відомо, і не лише мені, у травні 2008 р. казначейство припинило фінансування одного із вищих органів влади - Фонду державного майна України, і щоби виплатити зарплату працівникам, голова Фонду взяла у банку кредит під заставу своєї київської квартири, про що вся Україна дізналася із теле- і радіопередач, публікацій у пресі та інтернеті. То була підстава для порушення кримінальної справи чи ні? І студент-юрист відповість: «Однозначно була». Ця справа очевидно порушена за фактом. А ось і друге - проти в.о. глави Фонду держмайна Андрія Портнова; тут також була підстава - спроба рейдерського захоплення Фонду державного майна. Про неї теж широко повідомляли ЗМІ. Спроба не вдалася і не може законно вдатися з однієї простої причини - голову Фонду державного майна України призначає і звільняє Верховна Рада України. Це не функція уряду і прем'єр міністра. Але чому Ю. Тимошенко заявила, що кримінальні справи порушені «фактично проти мене»? Здогадатися не важко. Казначейство із власної ініціативи припинити фінансування одного з вищих органів державної влади просто не могло, мабуть, таку цінну вказівку дала сама Ю. Тимошенко, ось і захвилювалася. Те ж саме із спробою рейдерського захоплення Фонду державного майна України. Такий законослухняний народний депутат України і досвідчений юрист, як Андрій Портнов, теж навряд чи зважився би самовільно захоплювати Фонд Державного майна. Зрештою, на цю, ще не бачену в Україні акцію він приїхав не сам, а у парі з Ю. Тимошенко, яка в обхід Верховної Ради України намагалася представити його як нового керівника Фонду. Ну хіба це не авантюра і провокація? Звичайно, що на такі дикі дії Президент України як гарант дотримання Конституції не мав права спокійно дивитися і видав указ про призупинення постанов Кабінету Міністрів щодо Фонду держмайна як - прийнятих із перевищенням наданих повноважень. Відповідно і прокуратура мусила зреагувати - дикунські речі у вищих ешелонах влади слід розслідувати хоча б для того, аби вони більше не повторилися.

Тепер Ю. Тимошенко та її оточення вже не пробують змінити керівництво Фонду держмайна через уряд, а внесли відповідний проект у Верховну Раду. Чому ж спочатку так не зробили? Ось такі пироги. А вся біда в елементарному невігластві - Ю. Тимошенко керує тепер урядом, як колись кооперативом «Термінал» і ЄЕСУ. Але це ж далеко не рівнозначні інституції.

Провально програвши вибори у Київраду, вожді БЮТ, у звичному для них стилі, стали звинувачувати у своїй біді… Президента України! Ось слова першого віце-прем'єр-міністра України Олександра Турчинова, сказані ним на брифінгу одразу після завершення голосування 25 травня 2008 року:

«Усі фальсифікації та підкуп робилися демонстративно, з підтримкою секретаріату президента і самого президента, тому вони проводилися так нахабно» [19].

Грізно сказано. Перший віце-прем'єр ні трохи не відстає від прем'єра. Але його звинувачення особливі. Фальсифікація виборів, тобто спотворення народного волевиявлення, є одним із найбільших злочинів у світі. В Україні за такі діяння передбачене кримінальне покарання у вигляді кількох років позбавлення волі. Якщо про такі дії стало відомо першому віце-прем'єр-міністрові, до того ж колишньому голові Служби безпеки України, то невже він не знає, як розпорядитися відповідними матеріалами і доказами скоєного? Важко собі уявити, що він не знає. Але з ним може бути все - мені відомо про подібне із власного досвіду. Однак, найімовірніше, цей кандидат у мери столиці у такий незграбний спосіб намагається пояснити свою нищівну поразку. Бо він же програв не 2-3 голоси, а набрав удвічі менше за переможця! Якщо програв (не всі ж можуть виграти), то хоча б веди себе пристойно, а то звинувачує президента у фальсифікації виборів. Звичайно, що така, публічно оприлюднена, інформація принижує честь, гідність і ділову репутацію особи, і вона може звернутися до суду за захистом своїх порушених прав. Та дуже розумний Олександр Валентинович так сказав, що ніхто на нього у суд не подасть! Я запитаю: «Якого президента звинуватив у фальсифікаціях київських виборів О. Турчинов?» У юридичній площині тут немає конкретики тож, можна подумати про якого завгодно президента, навіть ЄЕСУ. І лише слова щодо «секретаріату президента» підказують потрібний напрям думки, але це читачеві, а не юристу. Баптистський пастор діє тепер так, як у середньовіччі - католицькі єзуїти, та у такий спосіб безперестанно і невтомно кидає болотом у Президента. Нічого собі - союзник. Але хіба він християнин? Комсомолець!

Мабуть, на підтвердження повчальних слів пастора через два дні його ж рептилька «Вечерние вести» на цілу сторінку надрукувала брутальний фотошарж під заголовком «Отечество в опасности!», на якому зображено таку картину: у центрі стоїть Президент України В. Ющенко у порваних личаках, він тримає велику парасолю, під якою зображено фотографії переможців виборчих перегонів у Києві, окрім представників БЮТ і Блоку В. Кличка. А внизу на ширину цілої сторінки - напис: «Пока эти люди не сядут в тюрьму, будущее Украины под угрозой!» І на додачу - теж крупним шрифтом: «Гражданский долг каждого украинца состоит в том, чтобы светлое будущее Украины зти люди увидели в клеточку». Натяк зрозумілий? А тепер запитаємо «українця» О. Турчинова, як він виконав свій громадянський обов'язок, коли дізнався про фальсифікації? Про те, що бютівці отримали вказівку писати скарги з будь-якого приводу, не є таємницею, але чи довів хоча б одну справу до суду екс-голова СБУ О. Турчинов разом із теперішнім соратником Ю. Луценком, до речі, діючим міністром внутрішніх справ України? Хто їм тут заважав встановити справедливість? Може, знову Президент?

Гидота від першого віце-прем'єра. Бютівська продукція. Сторінка №5 газети «Вечерние вести» за 28 травня 2008 р.

У цьому ж номері газети «Вечерние вести» опубліковано ще кілька статей і заміток із дрібними штриканнями Президента, їхні назви говорять самі за себе: «Ющенко похвалил купленный электорат», «Президент пресует своих соратников»; але є ще й інші, де назви ніби нейтральні, а в тексті - повно антипрезидентських колючок. І так у кожному номері. Вже від'їжджаючи з Києва, придбав на вокзалі «Вечерние вести» №115. Відкриваю: на 4-й сторінці - аншлаг: «Ющенко занялся политическим туризмом». Тема київських виборів вичерпалася, і бютівські «союзники» Президента підіймають нову тему. Куди там президентським опонентам із Партії регіонів!

Приїхав у Броди, купую в кіоску знайому «ВВ», сюди вона надходить українською мовою у вигляді тижневика. У номері за 5-11 червня - стаття на цілу сторінку: «Ющенко засумував за Кучмою та зробив 10 кроків йому назустріч». Прочитав. Коментувати нема що, як кажуть у Галичині: «Суцільні бздури». Проте зате назва яка! Наступний номер цього ж тижневика за 12-18 червня 2008 р. теж не залишив Президента поза увагою. Знову на сторінці 4-й (це, мабуть, постійна президентська сторінка) - величезна стаття під назвою: «Ющенко поставив собі мат у три ходи. Президент із упертістю маніяка повторив усі помилки Кучми». Читаєш це і думаєш: чи мають у БЮТ тлумачні словники? І чи заглядають у них? Як усенародно обраного Президента країни можна у заголовку газети порівняти з маніяком? Так, далеко зайшли «союзники». Стаття зовсім сіренька і вкрай неконкретна, автор - якась «Дар'я Єдко». Не чув. Тепер буду знати. Майже уся стаття присвячена плачам за першим керівником секретаріату Президента України Віктора Ющенка - Олександром Олексійовичем Зінченком. Дуже добре, пані Дар'є, що ви мені нагадали про цю світлу особу - присвячу йому окремий розділ.

Більше тимошенківську рептильку «Ве-ве» («Вечірні вісті») я у руки не брав, її і так мало хто купує, хай лежить - нічого путнього та достойного у ній ніколи не було. Це видання уже давно мало б змінити назву на більш відповідну - «КК»: - «Каналізаційний колектор». У скороченому вигляді воно б чудово звучало, а головне - достовірно.

Але не лише у «ВВ» дискредитують Президента України. Бютівці отримали вказівки «пропихати» відповідні матеріали всюди. У день приїзду у Броди потрапила у руки ще й районна газета із сусіднього Золочева за 5 червня, яку тут друкували. Відкриваю, на 2-й сторінці стаття Івана Перепелястого «Заради Ахметова Тимошенко погрожують кримінальною справою» та Дмитра Остапенка «Чим гірше людям, тим краще секретаріату Президента?». Районний дуплет проти В. Ющенка вийшов під рубрикою «Актуальні новини». Які новини, панове? Суцільна деза!

Крім цілком відкритих атак на Президента України В. Ющенка, проти нього використовують ще й величезний інтернет-ресурс. Здебільшого він анонімний або вкрай прихований, так що бютівську причетність довести непросто. Однак схожість характеру і тенденцій безперечно вказує на єдине джерело.

На відміну від публічної дискредитації Президента, в інтернеті можна зустріти чимало глузувань над ним та його діяльністю. Чи не на першому місці стоїть проблема українського Голодомору; Президенту закидають, що він занадто багато уваги приділяє цьому питанню, дорікають «трипільськими глечиками», «мистецьким Арсеналом», відновленням козацької столиці в Батурині, в'їдливо кепкують над «шароварщиною» і «вишиванками».

Але вдумайтеся, читачу, чим дорікають. «Мистецьким Арсеналом», тобто діяльністю Президента, спрямованою на створення у столиці гідного України музею. Так склалося, що впродовж 350-річного колоніального становища України всі її історичні коштовності і мистецькі цінності вивезли у метрополію - Москву і Петербург. Тому Україні потрібно надолужувати втрачене і якщо й не зрівнятися із збірками Лувру чи Ермітажу, то хоч зробити крок у цьому напрямі. Може, панове бютівці покажуть державу, яка не має гідного національного музею? Але чи хтось із українців допустить глузувати і насміхатись над своїм рідним, національним: мовою, козацькими строями-шароварами, українськими вишиванками? А хіба допустимо насміхатися над народною трагедією - Голодомором? Порядні українці таке блюзнірство засудили б, як і порядні євреї засудили б глузування над їхньою нацією та Голокостом.

Справа дискредитації Президента України має добре продуманий і цілеспрямований характер, це справжня і постійно діюча система. Її добре видно не лише з бютівських публікацій, а й з усієї діяльності ВО «Батьківщина» і «Блоку Юлії Тимошенко». До цієї, вкрай важливої для жінки з косою справи залучено партійців і депутатів. Як повідомив прилюдно народний депутат України 5-го скликання Микола Замковенко, Ю. Тимошенко особисто давала вказівки усій фракції нещадно «мочити» Президента, при цьому вона сказала, що особисто цього не робитиме. Це було ще до вересневих виборів 2007 р. Аналогічно діяла Ю. Тимошенко і раніше. Після Помаранчевої революції, а саме навесні і влітку 2005 р., подібним чином Ю. Тимошенко налаштовувала політраду ВО «Батьківщина», членом якої я тоді був, проти так званого «оточення Президента». Тому знаю про це не з чужих вуст.

Добре продумана справа дискредитації Президента охопила всю країну - від столиці до міст, містечок і сіл. На низах «новини» поширюють місцеві бютівці. Завдяки партійній системі виборів до місцевих рад вони наплодилися скрізь і заради депутатського мандата районного рівня виконують мерзенну роботу. За непокору масово позбавляють депутатських мандатів, приклад бачу у рідних Бродах, де у районній і міській радах БЮТ поміняв немало депутатів.

На рівні району бютівці одержали вказівки заручатися підтримкою місцевих ЗМІ. Дійшло навіть до викупу місцевих газет. Наприклад, у сусідньому з Бродами Радивилові місцева популярна і незалежна колись газета «Радивилів-пост» змінила власника, а заодно і свою політичну виваженість, на явну заангажованість. Фото із Ю. Тимошенко та її мудрі думки прикрашають кожен номер, як і невпинні критичні публікації на адресу Президента.

Львівські журналісти поділилися цікавою інформацією: внаслідок кулуарних угод із редакторами деяких видань досягнута домовленість, що вони не допускатимуть на своїх сторінках негативних публікацій проти Ю. Тимошенко. А у випадку, коли газета все-таки щось критичне надрукує, то на цій же або на наступній сторінці мають подати позитивну публікацію про неї. Кілька разів перевірив це на прикладі львівської газети «Експрес». Критика Президента тут необмежена, а ось негативні публікації про Ю. Тимошенко - велика рідкість, і якщо вони й трапляються, то поруч завжди стоять позитивні матеріали про неї.

Аналізуючи наявну інформацію, можна прийти до певних висновків щодо розгортання системної кампанії дискредитації Президента України Віктора Ющенка. Вона мала кілька етапів і хвилеподібний характер, амплітуда якого коливалася залежно від ситуації; були навіть місяці, коли до В. Ющенка не застосовували жодного негативу.

Фундамент справи компрометації Президента України В. Ющенка заклали ще під час першого прем'єрства Ю. Тимошенко. У цей час Юлія Володимирівна та її соратники зосередилися на дискредитації вищих державних посадовців України, які здавна перебували з В. Ющенком у найбільш довірливих і приятельських стосунках. Для їхньої компрометації широко застосовували сполучення «оточення президента», «куми» і «любі друзі». Останній трафарет був цинічним глумом над добродушністю Президента, який до всіх, навіть політичних опонентів, звертався: «Друзі!» До речі, така форма звернення до близьких за духом людей побутує в Україні з давніх часів - це українська народна традиція. Але слово «друзі» в устах Юлії Тимошенко набрало глузливого відтінку після того, як вона до нього додала ще одне - «любі». Тимошенківський слоган «любі друзі» став широко використовуватися для дискредитації найближчих соратників Президента. Розробка політтехнологів була вміло запущена у суспільство, а її тривале використання дало потрібний Ю. Тимошенко ефект. Команду Президента вдалося добряче пошматувати. Сподіваного розколу не сталося, ніхто із соратників Президента до іншого табору не перейшов, але посади позалишали. Петро Порошенко сам пішов із посади секретаря РНБО, інших усунув Президент. Можливо, таким чином В. Ющенко прагнув вгамувати пристрасті і згладити протиріччя у стані помаранчевих, але він не знав, з ким має справу. Ю. Тимошенко свого досягла - завдала підступного удару по тилах Президента. Особливо відчутною стала втрата П. Порошенка, найбільш ерудованої, професійної і сильної особистості. Він не дуже шкодував за втраченою посадою - такі люди завжди знайдуть собі заняття і житимуть спокійніше, але ось чи вигідно це державі?

На державні справи Ю. Тимошенко дивилася виключно через власні інтереси і, на відміну від значно сильнішого і мудрішого П. Порошенка, завжди трималася за владу, як вош за кожуха. Підступно зруйнувавши президентські тили під гаслами боротьби з «оточенням президента» і «любими друзями», жінка з косою взялася і до самого Віктора Ющенка.

Читаєш бютівську писанину супроти Президента України, й аж гидко робиться - як підло, нахабно та цинічно задурманюють українців! Та, що найцікавіше, ніхто демагогам, провокаторам і пройдисвітам не дає в Україні жодної гідної відповіді. Пересвідчившись у своїй безкарності, вони й розперезалися до краю.

Так нахабно, підло і підступно дискредитують Президента України бютівські верховоди, їхні рупори і рептильки. Відмовки верховодів БЮТ, що це незалежні видання, до яких Ю. Тимошенко і О. Турчинов не мають жодного відношення, є неправдою. Знаю це з власного досвіду. Перед тим, як «Вечерние вести» мали друкувати мої матеріали, то Олександр Турчинов з кабінету партійного офісу ВО «Батьківщина» телефоном давав вказівки редактору про розміщення публікацій. А коли одного разу я сам приніс матеріал у редакцію (вона знаходиться поруч із київською квартирою, у якій я проживав), то редактор мене запитав, чи домовився я про публікацію з Олександром Валентиновичем. Ось така «незалежна» газета.

Серед періодичних видань України, які здійснюють безперервну і цілеспрямовану кампанію з дискредитації Президента України Віктора Ющенка, пальму першості, мабуть, посідає газета «Високий замок», яка виходить у Львові двома мовами: українською та російською і розповсюджується в усій Україні. За величиною тиражів вона - безумовний лідер бютівської преси. Обсяг брутальних нечистот, вилитих на главу української держави цим «норвезьким» виданням, вражає. Підступна компрометація Президента України на сторінках «Високого замку» здійснюється систематично, зухвало і досить продумано. День у день, із номера у номер українцям вдовбують у голови всілякий негатив про їхнього Президента. Здійснюють це методично, з вишуканою зухвалістю і безсоромним цинізмом. А як прикриваються: респектабельна, інтелектуальна газета, видання, призначене для кожної сім'ї… Хіба таких оцінок заслуговує звичайна жовто-брудна мочилка?

Аби показати повну картину безпардонно-брутальної, з погляду журналістської етики, діяльності газети «Високий замок», потрібно присвятити окреме ґрунтовне дослідження, ми ж тут обмежимося коротким відрізком часу від середини травня до середини червня 2008 р., тобто періодом гострої інституційної кризи, породженої блокуванням бютівцями роботи українського парламенту.

Політичні події в Україні «Високий замок» висвітлює винятково із партійно-олігархічних уподобань «Блоку Юлії Тимошенко», до якого належить керівництво редакції. У газеті чітко видно дві лінії: висвітлювати позитивну сторону діяльності Ю. Тимошенко та її оточення і невпинно дискредитувати Президента України. Жодного негативу про БЮТ у «Високому замку» ще ніхто не бачив, як і позитиву про Президента. Судячи із публікацій, у газеті є вузькі спеціалісти щодо негативних атак на Президента, передусім це Іван Фаріон і Наталія Балюк. Редакція охоче «мочить» Президента вустами колишніх есдеків - Ігоря Шурми, Нестора Шуфрича та представників Партії регіонів. Навіть у святковому номері газети за 26-27 квітня 2008 р., поряд із великодніми привітаннями, «Високий замок» подав аж п'ять негативних за змістом публікацій про Президента України, а саме: на 2-й сторінці - статтю А. Єрьоміна «Не треба розпинати Україну!», на 3-й - виклад інтерв'ю з А. Гриценком «Батьківщина в небезпеці», а поруч ще один заголовок: «Рубероїд від президентського зятя…» На 4-й сторінці коментар - депутата від БЮТ В. Писаренка під заголовком «Фронт» державного майна». Усі матеріали мають убогий зміст, але яскраво виражене антипрезидентське спрямування. Окрім цього, на 2-й сторінці під рубрикою «Цитата номера» подано величезний аншлаг із слів Ю. Тимошенко: «Мені здається, що потрібно все зробити Президенту для того, щоб йому народ не показав червону картку». Тобто навіть у дні найбільшого християнського свята, коли православні і греко-католики очищаються від усіляких гріхів і виявляють всепрощення, любов та замирення навіть із ворогами, «Високий замок» виливає аж п'ять цебер бруду на Президента України.

Звичайно, що великодній номер «Високого Замку» досить показовий, - він яскраво свідчить, до якого рівня опустилася ця газета. Так вона чинить постійно, але ми повернемося до обіцяного - кризових подій у травні-червні 2008-го.

У вівторок, 13 травня 2008 р., тобто у день, коли бютівці заблокували роботу парламенту і не дали змоги Президенту виступити із Щорічним Посланням, газета «Високий Замок» на 1-й сторінці друкує статтю Івана Терена під величезним заголовком: «Чорноморська нафта України - у руках чотирьох…- студенток? Голова уряду заявила про аферу довкола національних багатств». Підзаголовок не менш інтригуючий: «Громом серед ясного неба прозвучала учорашня заява Прем'єр-міністра Юлії Тимошенко, в якій вона звинуватила Президента Віктора Ющенка у підтримці невигідних для України проектів з розробки причорноморського шельфу американською компанією «Венко». Після такого заголовку і статтю читати не потрібно. Але не все так просто у цій історії. На це вказує і рішення РНБО, яке розходиться з поспішними діями Ю. Тимошенко, і нещодавнє подання фірмою «Венко» позову в Міжнародний арбітраж у Страсбурзі. Ще зовсім не ясно, чим закінчиться справа, а уряд уже пропонує «Венко» відкликати позов і сісти за стіл переговорів. Навіщо ж «Високий замок» вчинив такий скандал та ще й звинуватив Президента у тому, до чого він не був причетний? Та наступні антипрезидентські публікації цього ж номера свідчать: газета будь-що оправдовувала дії бютівців у Верховній Раді та безцеремонно обливала Президента всіляким брудом.

На 2-й сторінці опубліковано замітку Н. Балюк «Права рука» Віктора Ющенка підлягає ампутації» - це про вимогу Ю. Луценка відправити у відставку керівника Секретаріату Президента В. Балогу. Однак чи не найцікавіший матеріал цього номера знаходиться на 4-й сторінці. У статті «День політичних рандеву» повідомляється, що у вівторок, 13 травня, тобто у день виходу газети, у Верховній Раді має виступити Президент із Щорічним Посланням. «Дату виступу Віктора Ющенка, - пише газета, - проанонсували ще минулого тижня. На офіційному сайті Президента навіть годину вивісили - (10.00) та список каналів, які транслюватимуть президентське звернення до парламенту в прямому ефірі. Але питання, чи не доведеться Віктору Ющенку, вкотре переносити свій виступ, у понеділок залишалося відкритим (виділено автором. - Д. Ч.). Цей вислів є досить показовим - «Високий Замок» став чи не єдиним виданням, яке передбачило зрив виступу Президента. Звідки така прозірливість? Депутати фракції БЮТ дізналися про те, що вони мають блокувати трибуни і президію, щойно о 9 годині 20 хвилин 13 травня 2008 року, а газету «Високий замок» друкувати почали о 14 годині 12 травня! Догадатися неважко - серед невеличкого кола бютівців, обізнаних у підготовці антипрезидентської акції, був народний депутат України Степан Курпіль, дружина якого Наталія Балюк за відсутності чоловіка керує «Високим замком». Ось і все.

14 травня на першій сторінці величезний заголовок «Президент - у блокаді БЮТу», на третій - продовження статті І. Фаріона. На другій сторінці головний редактор Наталія Балюк у коментарі номера виправдовує бютівське блокування і дорікає Президенту, що він сам довів до цього, оскільки мав намір привести до присяги трьох новопризначених суддів Конституційного Суду: Ю. Бауліна, Ю. Нікітіна та О. Йосипчука. «Чому саме їх Ющенко призначив суддями Конституційного Суду? - запитує Балюк і сама ж відповідає: «Очевидно, вони «свої люди», лояльні до Президента». Читаєш ці перли і дивуєшся. Та це ж обов'язок Президента - призначити 6 із 18 суддів Конституційного Суду. Невже Н. Балюк вважає, що глава держави з цього питання має радитися з нею або з її чоловіком?

15 травня на 1-й сторінці «Високий замок» друкує нову працю Н. Балюк «У цій канцелярії - сантехнік головний». Це про керівника Секретаріату Президента Віктора Балогу. Поруч - стаття І. Фаріона «Карибська криза в українській політиці»: про блокування бютівцями трибуни парламенту. Звичайно, винен Президент. Продовження статті займає ще й половину четвертої сторінки.

А на другій сторінці - ще одна стаття Н. Балюк «Тільки нова Конституція покладе край холодній війні». Тут знову примітивна критика Президента та плачі за новою Конституцією, проекту якого, до речі, народ ні тоді, ні тепер ще не бачив. Проект Ю. Тимошенко підготувала у дуже вузькому колі, але регіонали чомусь його не підтримали. Та краще б С. Курпіль разом із своєю дружиною Н. Балюк опублікували бютівський варіант Конституції. Її ж планували голосувати у Верховній Раді вже у середині травня 2008 р. Хай би народ почитав та оцінив цей капітальний труд, якого і В. Луценко не зміг подужати. Чому БЮТ досі не опублікував свого проекту? Та тому, що там суцільна дурня, і регіонали її категорично відхилили.

Поруч із згаданим примітивом Н. Балюк - ще одна підступна антипрезидентська замітка «Ющенко бореться з Тимошенко, а не з цінами».

У номерах за 17-18 травня та 19 травня (№89,90) дивним чином відсутні антипрезидентські випади, проте тонус підтримується завдяки наведеній великим шрифтом «цитаті номера», у якій регіонал М. Чечетов порівнював протистояння НУНС і БЮТ із воєнною перестрілкою, та аншлагом із висловом Ю. Луценка, який, посилаючись на Президента, заявляв про те, що Київ має стати для БЮТ Сталінградом. Інших антипрезидентських матеріалів, на превелике диво, не було. У ці дні тривали інтенсивні переговори між блоками «Наша Україна» і БЮТ, тому, мабуть, і дали відмашку про тимчасове припинення атаки на Президента - вичікували, чим закінчиться.

20 травня на 1-й сторінці - заголовок: «Юлія Тимошенко звинуватила Президента у політичних репресіях», у наступному номері відразу ж під назвою газети - черговий аншлаг: «Москаль захистив грузина, а в Ющенка його «взяли під ніготь». Це стаття на захист депутата Давида Жванії, звичайно, в усіх бідах і негараздах вульгарного і вкрай нахабного грузина винен український Президент.

22 травня в Україні - Шевченківський день. Та цю подію «Високий Замок» не удостоює увагою, як, між іншим, і багато подібних речей, проте усю першу сторінку знову відведено проблемі шельфу Чорного моря і фірмі «Венко». Тепер за справу взявся Омар Узарашвілі - «Чотирьом панянкам віддали шмат Чорного моря». Омар закидає, що коли 10 жовтня 2007 р. уряд В. Януковича підписував угоду з американською фірмою «Венко» (до слова: а розробляв угоду її ще перший уряд Ю. Тимошенко), то Президент України В. Ющенко назвав її «стратегічним для України проектом». Оце й уся вина Президента. А я, наприклад, теж вважаю, що видобування газу і нафти з шельфу Чорного моря є стратегічною для України справою. І Румунія так вважає - інакше б вона завзято не боролася за острів Зміїний та шельф біля нього. А щодо якихось панянок, сперечатися не буду - почекаємо результату Міжнародного арбітражу в Стокгольмі.

На другій сторінці цього ж номера - колонка під заголовком: «Чим закінчиться протистояння Ющенка і Тимошенко?», а поруч - стаття Н. Балюк «Мости спалено» - убогі і примітивні до неможливості нападки на Секретаріат Президента і самого Президента. Чому примітивні і вбогі? Бо побудовані на суцільних припущеннях.

Майже на цілу четверту сторінку - величезне інтерв'ю із соратником Ю. Луценка Генадієм Москалем: «Президента відірвали від реальності, Балога і К° співають йому одну і ту ж закарпатську пісню». Такі довжелезні назви публікацій «Високий замок» друкує, бо знає: читач його писанини вже давно не сприймає, тому хоч заголовками вдарить по мізках.

26 травня. На 1-й сторінці публікація: «Сьогодні на Банковій почнуть валити коаліцію?»

27 травня. На 1-й сторінці стаття: «Сильного міністра хочуть зняти силою. Юрій Луценко попереджає про політичний переворот і повернення кучмізму». Із цієї праці І. Фаріона на 2-й сторінці аншлагом виведено ще й цитату із словами Ю. Луценка про те, що «хтось» через Конституційний Суд відміняє пільги і податки, аби погіршити в країні ситуацію та знищити добробут людей. Отакої!

29 травня у коментарі тижня Н. Балюк намагається перекласти вину за провальний програш БЮТ на виборах київського мера і заявляє, що це «насамперед оцінка дій Президента та його оточення за останні п'ять місяців». На 4-й сторінці - замітка Інни Пукіш-Юнко «На «Ю» починається, на «Б» закінчується, або У чому сила Баложиного «привороту» для Ющенка?»

Коментар за 31 травня має назву «Юшенкобачення-2008». Тут Президента шельмують аж за два конкурси Євробачення -2007-го і 2008 рр.

2 червня. На 1-й сторінці - стаття штатного критика Президента І. Фаріона «Жванія заперечує, що Ющенка труїли».

3 червня. На 1-й сторінці - опус усе того ж І. Фаріона «Президент не запізнюється, Президент - затримується».

4 червня. На 2-й сторінці - коментар номера від Н. Балюк під назвою «Кадрова всеїдність нашого Президента».

5 червня. На 1-й сторінці - заголовок «Нашого Президента хіба що бджоли не кусають». Тут же - ще й аншлаг: «Історію з отруєнням Ющенка діоксином придумали в його штабі». Це слова з інтерв'ю Д. Жванії, яке він дав невтомному І. Фаріону. Майже всю 4-ту сторінку займає закінчення інтерв'ю нового сателіта Ю. Тимошенко.

7-8 червня. На другій сторінці Н. Балюк подає свій черговий опус «Цинізм по-балогівськи», у якому абсолютно бездоказово, лише на одних припущеннях, справді цинічно і нахабно намагається звинуватити керівника Секретаріату Президента В. Балогу в тому, що бютівець Ігор Рибаков та самооборонець Юрій Бут вийшли із проурядової коаліції. Н. Балюк обурюється, що Президент не вживає з цього приводу жодних алярмових заходів! Абсурд чистісінької води. Невже Президент і керівник його секретаріату делегували І. Рибакова та Ю. Бута у списки БЮТ і «Народної самооборони»? Та краще б Н. Балюк взяла інтерв'ю про чергових «зрадників», у кого слід, - Юлії Тимошенко і Юрія Луценка - і серед іншого запитала їх, за що саме і за скільки ці темні особи і російські офіцери запасу (тобто діючі) опинилися у списках народних депутатів України?

10 червня на всю ширину 2-ї сторінки - аншлаг із словами бютівського депутата Олекси Гудими про те, що Президент "повинен цілувати руки Юлії Тимошенко, тому що він не працює так, як вона". Звісно, що так дико, бездарно й авантюрно, як вона, у Європі не працює жоден прем'єр! Поруч - стаття все того ж І. Фаріона "Навіщо Віктору Андрійовичу возити зі собою Івана Степановича?" Це про поїздку І. Плюща у складі української делегації у Канаду. Пане Фаріоне, та мабуть тому, що І.С. Плющ у 1991 р. очолював першу офіційну українську делегацію у цю країну.

11 червня. Через усю першу сторінку над назвою газети - великий аншлаг: "Професор Ольга Богомолець давала свідчення у справі отруєння Ющенка понад чотири години", а трохи нижче - у рубриці "Знову за старе…" замітка, - "На урядові запрошення для губернаторів Банкова відповіла дулею". На 3-й сторінці - інтерв'ю з О. Богомолець, а відразу ж під ним - замітка "Волею Президента новий посол України у Росії сидітиме у трьох кріслах".

12 червня. На 2-й сторінці - аншлаг із словами колишнього міністра оборони А. Гриценка про те, що йому В. Янукович роз повів про свої зустрічі та переговори із В. Ющенком у травні 2007 р.

14 червня. На 3-й сторінці - нова рубрика: "З високого зльоту - на низьку посадку", а під нею - стаття "Віктор Андрійович =Леонід Данилович". Докладний розбір зазначених вище публікацій у газеті «Високий Замок» є зайвий: із їхніх назв і так чітко видно лінію редакції на дискредитацію Президента України Віктора Ющенка. А коли взяти до уваги, що основна читацька аудиторія «Високого Замку» знаходиться у західних областях України, то задум стає зрозумілим: авторитет Президента підривають саме там, де той має найбільшу довіру виборців. Хто ж це робить?

Політичну кампанію з дискредитації Президента України на сторінках газети «Високий Замок» організовує і здійснює подружжя Курпілів. Колишній комсомольський функціонер Степан Курпіль є народним депутатом за списком БЮТ. На час першого обрання у 2006 р. він займав посаду головного редактора газети і голови правління ЗАТ «Видавничий Дім «Високий Замок». Після переходу С. Курпіля на постійну роботу до Верховної Ради України ці функції виконує його дружина Наталія Балюк.

Окрім невпинної критики Президента України, «Високий Замок» у кожному номері подає по кілька публікацій про звитяги та успіхи Юлії Тимошенко. Остання обставина дала підставу львівській журналістці Олесі Винницькій сказати, що «Хроніка з життя Юлії Тимошенко» була більш влучнішою назвою цієї газети.

Серед виконавців кампанії з дискредитації Президента України на сторінках «Високого Замку» виступають особи, які нічим путнім себе в житті не проявили. Я знаю, про що пишу. Із Степаном Курпілем знайомий із початку 80-х років. Тоді він, працюючи кореспондентом львівської газети «Ленінська молодь», приїхав у Броди шукати матеріали про людей, які загинули «від рук бандерівців». Хизувався знанням польської мови, бо він, бачте, має польське походження. Звісно, Степана привели до краєзнавчого музею, директором якого працював я. Потім комсомольські керівники возили його по району. У результаті С. Курпіль написав звичайний пасквіль. У радянські часи то була його спеціалізація - ганити націоналістів і хвалити комуністів. У часи національного відродження 1989-1991 рр. про такого діяча, як Степан Курпіль, усі забули. Він трохи осмілів щойно у середині 90-х, а тепер і геть розперезався. У часи кучмізму «Високий Замок» був однією з найлояльніших до влади львівських газет. Запитайте у Степана Курпіля, Наталії Балюк чи Івана Фаріона, що вони особисто написали і опублікували на предмет викриття або хоча б легенької критики режиму Кучми-Медведчука? Нічого! Вони лиш трошки почали грати у демократію у дні Помаранчевої революції, надаючи газетні площі для альтернативних думок. Чому? Тому, що є звичайними пристосуванцями, а тепер ще й вислужуються перед заморськими замовниками й абсолютно впевнені у своїй безкарності.

За Президента Ющенка в Україні настала повна демократія. Але ж і вона не повинна виходити за межі елементарної пристойності та перетворюватися на всеїдність і вседозволеність.

Для того, аби читач краще збагнув, як виглядала справа із звичайною критикою Президента України за часів Леоніда Кучми, наведу такий приклад. Коли Рівненська друкарня у 1999 р. випускала мою книгу «Свистун, або Чи можна політичного банкрута обирати керівником держави?», то у кабінет директора завітав заступник голови СБУ області і вимагав, аби припинили друкувати книгу з образою Президента. А образа полягала у тому, що на обкладинку художник виніс портрет Л. Кучми, який свистів у чотири пальці. Та ж це не фотомонтаж! Леонід Данилович у такий спосіб таки свистів привселюдно, у центрі Львова, біля пам'ятника Адаму Міцкевичу, серед білого дня та ще й у присутності президента Польщі О. Кваснєвського і польської урядової делегації. Тобто свистів цілком публічно. Польське телебачення цей ролик смакувало не раз. На що ж ображатися? На себе? Але навіть цього цілком достовірного факту СБУ не давало змоги тиражувати. Зрештою через день міліція за надуманими підставами арештувала увесь 20-и тисячний тираж книги! Які разючі зміни сталися за Президента В. Ющенка! Що тільки про нього не пишуть! Але якби там була крихта правди, а то суцільні інсинуації: припущення, здогади, брудні натяки, кепкування, дикі фотомонтажі, карикатури, словоблуддя. Де цієї гидоти навчилися бютівці, зокрема з «Високого замку»? Невже вивчають праці Геббельса?

Подружжя Курпіль-Балюк не є головним у ЗАТ «Видавничий Дім «Високий Замок». Основний акціонер прихований за компанією «Оркла Медіа», що є частиною норвезького концерну, який спеціалізується на торгівлі продуктами харчування і товарами народного вжитку. Про величину пакета акцій «норвезької» фірми у ЗАТ «Видавничипй Дім «Високий Замок» трудовий колектив газети добре не знає. Однак відомо, що, окрім «Високого Замку», «Оркла Медіа» володіє акціями газет «Индустриальное Запорожье», «Куанодієна» (Каунас, Литва) та «Жеч Посполіта» (Варшава, Польща). Політика «Оркла Медіа» полягає у тому, що вона ніде не погоджується менш, ніж на 51% акцій. Тому слід вважати, що саме вона є справжнім господарем «Високого Замку». А хто господар - той і замовляє музику. Імена фізичних осіб - власників «норвезької» фірми - наразі широкій публіці невідомі, але їх, очевидно, добре знають Ю. Тимошенко й О. Турчинов. Таке припущення випливає із того незаперечного факту, що у 2005 році один із чільних діячів «Нашої України» у Львові Степан Курпіль несподівано для всіх, у тому числі й для місцевих б'ютівців і нього самого, був призначений начальником виборчого штабу БЮТ у Львівській області та включений під №36 у список БЮТ на виборах народних депутатів України. Про цей кумедний епізод мною написано розділ «Нашоукраїнський Штірліц» у книзі «Монолітне болото, або ЗАТ БЮТ». Якби С. Курпіль мав намір балотуватися за списками БЮТ в обласну раду і парламент, то навіщо він перебував у керівництві «Нашої України»? Звідси й випливає небезпідставний здогад: нашоукраїнця Степана Курпіля женили на БЮТ його «норвезькі» господарі.

Випадок із львівською газетою «Високий Замок» свідчить про те, що в Україні слід приймати законодавчі акти про прозорість у справі засновників усіх засобів масової інформації - аж до конкретних імен фізичних осіб. Адже відверта підривна робота в середині держави загрожує її національній безпеці та моральному здоров'ю нації. Зрештою, український народ має повне право знати, хто замовляє музику з його задурення.

У цьому розділі вкрай стисло і коротко подано огляд бютівських матеріалів із навмисної і цілеспрямованої дискредитації Президента України, опублікованих газетою «Високий Замок» упродовж одного місяця! Однак такі ж брутальні, підступні та підлі публікації здійснюються бютівською пресою протягом уже трьох років! Із кожним днем вони стають все цинічнішими і нахабнішими. Аналізуючи цю явну гидоту на Президента, я спочатку подумав: чому він не подав на них позов до суду у справі захисту честі, гідності і ділової репутації? Але, судячи із небаченого валу брутального негативу, який ллється лише з «Високого Замку», йому довелося б подавати по кілька позовів щодня. Хто тим буде займатися? Це одне. І друге: невже демократичний Президент має опускатися до рівня курпілів, балюків і фаріонів?

Коли керуватися цією логікою і виходити лише із особистих інтересів Президента, то, можливо, й не потрібно судитися; але ж тут ідеться вже не лише про В. Ющенка, - біляжурналістські щурі підгризають основи морального здоров'я нації, вони щодня, цілком свідомо і навмисно, сіють розбрат, розчарування і зневіру. Тому із цим стихійним бютівським лихом потрібно щось робити.

Якщо докладно розглянути та проаналізувати усі антипрезидентські «твори» «Високого Замку» хоча б за рік, то вийде дуже товсте дослідження про те, як нахабно і цинічно діє проти України це «норвезько»-львівське видання. Таке дослідження було би корисним для всіх. І це конче потрібно зробити - написане на шпальтах газети вже ніхто нічим не вирубає і не зітре. То навіщо через 100 років брутальну брехню і цинічне словоблуддя хтось має сприймати як незаперечну істину?

Однак все-таки за підсумками року вартувало би зібрати посіяний бютівцями «урожай» та подати на них судові позови про захист честі, гідності і ділової репутації українського Президента. До «норвезької» мочилки їх буде не менше 100, це точно. І за кожним позовом виставити не менше, як по 1 млн. гривень моральних відшкодувань. Треба ж колись добряче провчити комсомольських циніків і «норвезьких» падлюк [20].

Вже коли цей матеріал був готовий до друку, стало відомо, що голова підкомітету з питань ЗМІ і преси комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації Степан Курпіль готує якийсь важливий проект про етику і мораль. Це, мабуть, у нього тепер така спеціалізація, адже цей «мораліст» є ще й секретарем Національної спілки журналістів України, де за ним офіційно закріплена конкретна ділянка роботи - комісія з питань журналістської етики.

У мене по лінії батька всі латиші до

десятого коліна, а по лінії матері - всі українці.

Юлія Тимошенко [21]

Біографії відомих політиків і державних діячів завжди викликають до себе підвищений інтерес - ними цікавляться виборці, журналісти, дослідники. Біографи прем'єр-міністра Великобританії Уінстона Черчіля і президента США Франкліна Рузвельта дослідили їхні родинні корені аж до XVII століття і навіть знайшли спільних родичів! Подібним чином досліджувалась біографія інших світових лідерів. Корені президента США Рональда Рейгана трьохсотрічної давнини знайдено в ірландському селі, з якого його предки виїхали за океан обживати новий, не звіданий ще континент. Коли Р. Рейган перебував із візитом в Ірландії, то відвідав село своїх далеких пращурів та зустрівся з Рейганами, які й досі у ньому живуть. З великим емоційним зарядом і сльозами на очах розчулений Р. Рейган щиро дякував дослідникам за велику приємність розкриття його родинних коренів. На одному фото Р. Рейгана знято разом із далеким ірландським родичем. Фото вражало, адже між собою вони дивовижно подібні. Що то значить - гени! Вони віками передаються від покоління до покоління і визначають не лише фізіологічні особливості людини, а й її розумові здібності та характер.

За неписаними правилами хорошого тону та українською народною традицією, прийнято знати своїх предків до сьомого коліна. Ще у четвертому поколінні родичам не дозволялось одружуватися. Цього звичаю у наших селах дотримувалися неухильно.

А тепер запитання: хто із сучасних відомих українських політиків може похвалитися своїм родоводом? Особисто я знаю лише одного - Віктора Ющенка; козацькі корені його родинного дерева заглиблені аж у першу половину XVII століття; мистецьки зроблену схему родинного дерева бачив на власні очі у його кабінеті ще влітку 2004 року; він цим пишається.

Юлія Тимошенко тут - діаметральна протилежність. Із її предків у пресі і книгах писали лише про маму Людмилу Миколаївну Тєлєгіну, тітку Антоніну Ульяхіну і мимохідь згадували батька - Володимира Абрамовича Грігяна. Навіть дівочого імені матері біографи Ю. Тимошенко не називали, подібне стосується і батька. Про дідів у пресі відсутня будь-яка інформація. Чому? Невже у сім'ї забули своїх предків? Цілком можливо, що невблаганний час міг дещо стерти з пам'яті. Особливо це стосується буремного XX століття з його двома світовими війнами, революцією, репресіями, голодоморами, які дещо порушили усталену віками традицію; але ж не настільки, аби геть забути про дідів, тобто всього-на-всього про третє коліно!

Справа родинного дерева Юлії Володимирівни виглядає вкрай темною. І хоча про Ю. Тимошенко написано кілька книжок, у жодній із них читач не знайде суттєвої інформації не те що про дідів-прадідів, а й навіть про її батьків. Це стосується не лише українських і російських авторів книжок про Ю. Тимошенко, але й рідної тітки А. Ульяхіної. Про свою племінницю Антоніна Миколаївна написала дві книжки - «Юля, Юлечка» (2006) і «Юля, Юлия Владимировна» (2007). У них є багато цікавого, зате зовсім немає відомостей про Юлиного батька і дідів. Більше того, згадуючи кілька разів про Юлину бабусю, тобто свою рідну маму, А.Н. Ульяхіна примудрилася не називати її імені та прізвища. А шкода. Варто було б розказати про свій родовід самій. Та про нього нічого немає і на офіційному інтернет-сайті Ю.В. Тимошенко. Чому? Може, тому, що більшість наших громадян не цікавиться українськими політиками, а тим більше - їхніми біографіями. А шкода: біографія може багато про що розповісти, як і родослівна особи, яка прагне ними керувати.

Свого часу я теж не дуже звертав на ці речі увагу. Однак під час виборчої кампанії 2002 року у Дніпропетровській області мені часто ставили запитання щодо походження керівника ВО «Батьківщина» - організації, до якої тоді належав. А одного разу запитали прямо в лоб: «Поясніть, будь ласка, як таке може бути, що батько Юлії Тимошенко Грігян Володимир Абрамович - вірменський єврей, мати Людмила Миколаївна Телєгіна - росіянка, а вона за документами - українка?» Відповіді на це запитання у мене не було, але його постановка спонукала задуматися.

Наприкінці серпня 2005 р. у ЗМІ з'явилося повідомлення, що земляк і ровесник Ю. Тимошенко Є. Червоненко, який не приховував свого єврейського походження, публічно заявив, що мати Юлії Тимошенко - єврейка, а батько - вірменин. Про батька-вірменина Грігяна Володимира Абрамовича писав у 2005 р. і офіційний біограф Ю. Тимошенко Олександр Середюк у книзі «Юлія. Політичний портрет Ю.В. Тимошенко».

Після виступу Є. Червоненка прес-служба ВО «Батьківщина» зробила заяву, що батько Юлії Володимирівни латиш, а мати - українка. Згодом це публічно підтвердила і сама Ю. Тимошенко та уточнила, що її батько «по своїй лінії до 100-го коліна латиш», за іншого разу вона обмежилася 10-м коліном. Справжнє дівоче прізвище Ю. Тимошенко, за її ж твердженням, - Грігяс. Але в період комуністичного режиму, на тлі репресій буква «с» у кінці слова була замінена на «н», таким чином Тимошенко стала Грігян.

Уточнення Ю. Тимошенко викликало чергове журналістське розслідування. Микола Остров, журналіст із інтернетвидання «Фраза», 26 листопада 2005 р. писав: «Припустимо, що батько Тимошенко насправді - латиш. Але питання все таки залишається - чому діда Тимошенко звали Абрамом? Ви знаєте багато латишів «до 100-го коліна» з чисто єврейським іменем Абрам?» І М. Остров заявив: «Ми готові битися об заклад на 5 кілограмів сала, що можна обійти всю Латвію (та й усю Прибалтику) і не знайти жодного прибалта на ім'я Абрам Грігян (ім'я діда Тимошенко). Зате таке ім'я цілком характерне для вірменських євреїв». Подальші дослідження не виявили у Прибалтиці людей із прізвищем Грігян і навіть Грігяс, зате у Вірменії вони є, особливо їх багато у Нагірному Карабасі.

Ця ж «Фраза» передрукувала слова кореспондента ізраїльської російськомовної газети «Вести» Шимона Брімана - безпосереднього очевидця Помаранчевої революції: «У двох єврейських общинах мені під великим секретом сказали, що Юлія Тимошенко - галахічна єврейка. Нічого дивного. Якщо помаранчева синагога допомагає повсталим, то чому б єврейці не очолити український національний рух?» [22]

А ще раніше, 19 вересня 2005 p., «Фраза» опублікувала статтю Хаїма Греца, де були такі слова: «Великий Ізраїль, який планують будувати гіперсіоністи, має потребу у сильному і незалежному союзникові у своєму регіоні. Таким, на їхню думку, могла би стати «Україна Тимошенко». Як стало відомо, в Ізраїлі є документи, які підтверджують, що Юлія Тимошенко є галахічною єврейкою» [23].

Документи, про які згадував X. Грец, мабуть, таки існують, скоріш за все - це копії з оригіналів українських архівів. Та, якщо уважно пошукати, то їх можна знайти і на теренах колишнього СРСР. Далі ми побудуємо розповідь винятково на частині таких документів, аби хоч трохи прояснити штучно заплутану ситуацію щодо роду Ю. Тимошенко. Бо якщо елітні пси мають родовідну у 100-200 років і налічують сотні предків, то негоже, аби корені українського прем'єра обривалися на другому коліні.

Батько Володимир Абрамович Грігян

Батько Юлії Володимирівни - Грігян Володимир Абрамович - народився 3 грудня 1937 р. у сім'ї службовця. У написаній ним автобіографії зазначено, що він латиш за національністю. Його дитинство припало на війну; під час німецької окупації він з матір’ю проживав у Дніпропетровську. У 1945 р. Володимир Грігян пішов у перший клас Дніпропетровської школи №33, у якій займався до 5-го класу. У 1951 р., у зв'язку із зміною місця проживання, його перевели до школи № 100. Як і переважна більшість старшокласників, Володимира прийняли у члени ВЛКСМ. Після закінчення у 1955 р. 10-го класу Володимир Грігян розпочав трудову діяльність на Дніпропетровській кондитерській фабриці простим робітником. Одночасно він вступив учитися на вечірнє відділення Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту. За тодішніми правилами прийому до вузів, перевагу надавали працюючій молоді, до того ж на вечірню форму навчання вступити було легше, ніж на денну.

Про те, що Володимир Грігян прагнув учитися на стаціонарі, свідчить лист дніпропетровського військового комісара, полковника Графського директору Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту від 2 листопада 1955 р. за № ФД 11958 такого змісту: «На вечірньому відділенні ввіреного Вам інституту вчиться син полеглого військовослужбовця Грігян Володимир Абрамович, 1937 року народження. Прошу, як виняток, перевести його з вечірнього на денне відділення».

Незважаючи на клопотання військового комісара, справа, очевидно, не була вирішена позитивно. Це випливає із наказу ректора Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту за № 389 від 27 вересня 1956 р., у параграфі №1 якого записано: «Студента 1-го курсу групи 1-П-1 вечірнього факультету Грігян В.А. відрахувати з числа студентів як такого, що не вернувся із річної відпустки. Підстава: резолюція декана вечір. і заочн. ф. - Петровського А.В.». Параграф № 1 наказу був скріплений чіткіш підписом Петровського та позначений датою: «25.09.1956 р.».

Вищенаведене свідчить, що Володимир Абрамович Грігян був сиротою - його батько (і дід Юлії Володимирівни) загинув у роки війни. В особовій справі студента В.А. Грігяна зберігся документ, виданий Дніпропетровським облвійськкоматом 1 вересня 1955 р., такого змісту: «Довідка видана Грігяну Володимиру Абрамовичу у тому, що йому за полеглого на фронті 8.11.1944р. батька - офіцера Капітельмана Абрама Кельмановича Дніпропетровським облвійськкоматом виплачується пенсія міністерством оборони СРСР з 1 червня 1944 року. Довідка видана для пред'явлення у Дніпропетровський хіміко-технологічний інститут. Помічник облвійськкома по пенсійній роботі підполковник Крамаренко, в.о. начальника фінвідділу капітан Богданов». Цей документ свідчить, що батьком Володимира Грігяна, а отже, і дідом Юлії Володимирівни Тимошенко був Капітельман Абрам Кельманович.

Довідка видана Володимиру Абрамовичу Грігяну Дніпропетровським облвійськоматом.

Дід Абрам Кельманович Капітельман

Крім вищезгаданої довідки облвійськкомату, про Капітельмана Абрама Кельмановича пише в автобіографії і сам Володимир Грігян: «Батько мій, Капітельман Абрам Кельманович, народився в 1914 році. До Великої Вітчизняної війни закінчив харчовий технікум, працював на Дніпропетровській кондитерській фабриці. В 1935 році він поступив в Дніпропетровський держуніверситет, який закінчив в 1940 році. Після закінчення держуніверситету він був скерований на роботу в м. Снятин на посаду директора школи. У цьому ж році він був призваний в армію. В 1944 році мій батько загинув у чині старшого лейтенанта зв'язку».

Про те, що Абрам Кельманович Капітельман був його рідним батьком, Володимир Грігян писав неодноразово - в усіх своїх анкетах, автобіографіях та особових листках обліку кадрів у різних радянських установах, тобто там, де вчився, працював і перебував на обліку.

Відповідним чином мусив діяти і сам А.К. Капітельман, однак про написані його рукою документи автору цих рядків наразі невідомо. Але те, що вони існують, немає жодних сумнівів.

З автобіографії Володимира Грігяна відомо, що його батька, А.К. Капітельмана, у 1940-му році скерували працювати директором школи у Снятин тодішньої Станіславської (тепер Івано-Франківської") області. Тут слід зазначити, що то був період, коли у Снятині, як і у всій Західній Україні, після її сталінського возз'єднання у вересні 1939 р. з Радянською Україною, встановлювалась радянська влада, формувалися нові установи. До роботи у них якраз і скеровувались молоді кадри із східних областей країни. Одним із таких і став А.К. Капітельман. На жаль, матеріалів, які б свідчили про його працю в Снятині, виявити не вдалося: ні у Снятині, ні в Івано-Франківську. В обласному державному архіві, не збереглися документи про школи і районний відділ освіти за період 1940-1941 рр. Мабуть, вони були втрачені в період німецької окупації. Та є велика ймовірність, що дещо збереглося. Справа у тому, що особові документи працівників радянських установ часто потрапляли до рук окупаційних властей, тому вони можуть і досі зберігатися серед паперів Снятинського гестапо в одному з архівів колишнього КГБ, а серед них - і справа директора Снятинської школи А.К. Капітельмана. Цілком можливо, що серед учнів, які вчилися у Снятинській школі в 1940 році, є ті, що пам'ятають свого довоєнного директора.

Але, судячи з усього, А.К. Капітельман у Снятині довго директором школи не працював - мабуть, лише першу чверть, бо у цьому ж році його призвали на військову службу до лав Робітничо-Селянської Червоної Армії.

Де загинув А.К. Капітельман і де знаходиться його могила, теж не ясно. У 15-ти випусках «Книги пам'яті» м. Дніпропетровська і Дніпропетровської області прізвище Капітельман відсутнє. Це дозволяє припускати, що він не є уродженцем Дніпропетровщини, а прибув у Дніпропетровськ з якогось іншого краю.

Автобіографія В.А. Грігяна - батька Ю. Тимошенко. Фрагмент автобіографії В.А. Грігяна - батька Ю. Тимошенко (копія)

Бабуся Марія Йосипівна Грігян

Дружину Абрама Кельмановича Капітельмана звали Марією Йосипівною Грігян; вона народилася у 1909 році - так пише в автобіографії її син (і батько Ю.Тимошенко) В. Грігян. До війни М.Й. Грігян працювала на Дніпропетровській кондитерській фабриці на посаді хіміка. Оскільки на цій же фабриці працював і сам А.К. Капітельман, то зв'язок очевидний: вони тут могли познайомитись і одружитися, а швидше за все чоловік, який на той час уже вступив до Дніпропетровського держуніверситету, влаштував молоду дружину на фабрику, де працював і на якій у нього були добрі знайомі. Після війни М.Й. Грігян теж працювала на цій самій кондитерській фабриці. На час, коли її син Володимир Абрамович Грігян писав свою автобіографію, тобто станом на 16 липня 1956р., його мама там займала посаду технолога цеху.

Зміна прізвища

Коли саме побралися Абрам Кельманович Капітельман і Марія Йосипівна Грігян, не відомо, але 3 грудня 1937 року в них народився син Володимир. У ЗАГСІ його записали не на прізвище батька, а матері. Чому так вчинили, здогадатися неважко. У післяреволюційні роки євреї, які займали високі посади в радянській державі, масово залишали давні батьківські прізвища із явним єврейським звучанням і переходили на нові - з російською вимовою. Саме так з'явилися Свердлов, Каменєв, Зінов'єв, Риков та багато інших комуністичних вождів. Такі дії наслідували і їхні одноплемінники. Однак із запровадженням у 1936 році радянських паспортів це робити стало важче, а у період масових репресій 1937-1938 рр. - практично неможливо. Проте й тоді залишався невеликий вибір - під час народження дитини її національність і прізвище можна було записати так, як в одного із батьків. Очевидно, цим і скористалося подружжя Капітельманів і записало сина Володимира на прізвище матері - Грігян.

5. Прадід Йосип Йосипович Грігян

Сім'ю Капітельманів не оминули радянські репресії. Коли батькові Юлії Володимирівни - Володимиру Грігяну - виповнилося рівно чотири місяці, було засуджено його діда - Грігяна Йосипа Йосиповича (батька його матері Марії Йосипівни Грігян і прадіда Юлії Володимирівни). До речі, у радянських документах прізвище діда писалося як «Грігян» і «Гріган», але ніколи - «Грігяс», як то стверджувала Ю. Тимошенко. Мабуть, у 30-ті роки XX ст. не надто приділяли увагу таким дрібницям, як чітке написання прізвища, тому й з'явилися описки. Після XXII з'їзду КПРС, який відбувся у жовтні 1961р., розпочався масовий процес реабілітації репресованих. Людям, які вважали себе неправочинно засудженими, тодішній керівник СРСР Микита Хрущов надав право писати скарги і клопотання про реабілітацію, за що при його попередникові Сталіну можна було отримати додатковий термін. Дід Юлії Тимошенко Й.Й. Грігян не зразу повірив у правдивість намірів радянської влади і подав таку заяву аж 27 травня 1963 року. Ось її повний текст у перекладі з російської на українську мову:

Прокурору Дніпропетровської області

від Грігяна Йосипа Йосиповича

вул. Харківська, 19, кв.2,

м. Дніпропетровськ.

У 1938 році я був притягнутий до суду за ст.58 як ворог народу і З квітня 1938 р. був засуджений на 10 років. Справа № 409 ОДТО Сталінської залізниці НКВС. І мене звільнили 7 січня 1948 р. За що мене засудили і за що я відсидів 10 років, я і до сьогодні не знаю. Знаю тільки одне, що я ніколи не був ворогом жодного народу, а тим більше радянського. Мені вже йде 80-й рік. Я осліп і оглух, іду до схилу і не хочу помирати з такою плямою, а тому прошу вас підняти мою справу і мене реабілітувати. Підпис. 27. V. 1963 р.

Справу Й.Й. Грігяна за завданням прокуратури переглянуло управління КДБ, у суд надали відповідне подання, і вже 4 жовтня 1963р. прадід Юлії Тимошенко отримав таку відповідь:

Гр. Гріган Йосипу Йосиповичу

вул. Харківська, 19, кв.2,

м. Дніпропетровськ.

ДОВІДКА

Справа по звинуваченню Грігана Йосипа Йосиповича, 1884 року народження, до арешту працював провідником вагонів станції Лоцманка, - переглянуто президією Дніпропетровського обласного суду 28 вересня 1963 року.

Постанова особливої наради при НКВС СРСР від З квітня 1938 року стосовно Грігана Й.Й. скасована, і справу розглядом припинено. Гріган Й.Й. реабілітований. Заст. голови Дніпропетровського обл. суду. Підпис. Літвінов.

У наведених вище документах привертає увагу те, що прізвище прадіда Ю.Тимошенко пишеться і через «я» - Грігян, так себе він зазначив у заяві, і через «а» - Гріган, так його написали в обласному суді, спираючись на матеріали справи. Але те, що різночитання стосується однієї і тієї самої особи, свідчить адреса, за якою вона проживала: «м. Дніпропетровськ, вул. Харківська, 19, кв.2».

В анкеті арештованого із справи №409, яку переглядав Дніпропетровський обласний суд, записано, що Йосип Йосипович Грігян народився 15 жовтня 1884 року у місті Ризі і на момент арешту проживав в Амур-Нижньодніпровську, на Воєнній вулиці, №52, та працював провідником вагонів пасажирських поїздів на станції Лоцманка Сталінської залізниці; освіту мав початкову, безпартійний, в антирадянських партіях не перебував, у графі «національність» зазначено: «латиш».

Перша сторінка анкети арештованого Й.Й. Грігяна - прадіда Ю.Тимошенко. 1938 р.

Друга сторінка анкети арештованого Й.Й. Грігяна - прадіда Ю.Тимошенко. 1938 р.

Справа по звинуваченню Грігана Йосипа Йосиповича, 1884 року народження

Й.Й. Грігяна арештували через підозру, що він прибув у Дніпропетровськ із буржуазої Латвії, де мав родичів, з якими підтримував постійний листовний зв'язок. На допитах від нього вимагали зізнатися, за чиїм завданням він прибув до Дніпропетровська, а також звинувачували в антирадянській діяльності. Зокрема йому інкримінували таке: «Гріган, дискредитуючи радянську владу серед робітників, вихваляв добре життя робітничого класу фашистських країн Німеччини і Польщі та говорив про невідворотність приходу Німеччини на Україну та реставрації фашистського устрою в СРСР».

Обвинувальний висновок по справі Йосипа Йосиповича Грігяна. 9 січня 1938 р. Станція Нижньодніпровськ - Перша сторінка.

Обвинувальний висновок по справі Йосипа Йосиповича Грігяна. 9 січня 1938 р. Станція Нижньодніпровськ - Друга сторінка.

Усі звинувачення Й.Й. Грігян відхилив і винним себе не визнав, що, безумовно, врятувало йому життя. У поясненні слідчому в 1938 р. Й.Й. Грігян розповів, як доля занесла його до Дніпропетровська.

Народився він у Ризі, де під час російсько-японської війни у 1904 році був мобілізований у царську армію, але від служби ухилився - заплатив лікареві 50 рублів і був нібито через хворобу демобілізований з армії. Тут слід зазначити, що 50 царських рублів становили досить пристойну суму, корова на той час коштувала 10-15 рублів. Далеко не кожний новобранець мав у кишені такі гроші для відкупу. Вже цей факт свідчить, що сім"я Грігянів у Ризі до бідних не належала.

Те, що прадід пані Юлі Йосип Йосипович Грігян у 1904 р. за банальний хабар російському чиновникові відкупився від «священного» обов'язку захищати «царя, веру и Отечество», сам із собе є досить красномовним, але якщо співставити факт корупційних, за сучасною термінологією, діянь прадіда з обвинуваченнями теперішньою російською військовою прокуратурою його внучки у підкупі російських генералів та офіцерів, то виникає резонне запитання: невже це у них родинне?

Під час Першої світової війни, у 1914 році Й.Й. Грігян приїхав з Риги до Дніпропетровська (тодішнього Катеринослава). Як це сталося, він не пояснює.

Тут варто зазначити, що під час Першої світової війни царський уряд масово висилав із прифронтових зон, прикордонних територій і портів «неблагонадійних», до категорії яких включали здебільшого євреїв. Існують свідчення, що євреїв із Прибалтики переселяли у міста Придніпров'я. Цілком можливо, що сім'я Йсипа Йосиповича Грігяна могла потрапити у Катеринослав саме як «неблагонадійна».

У Катеринославі (тепер Дніпропетровськ) Й.Й. Грігян до 1920 р. працював на заводі, який після революції отримав назву «імені Комінтерна». У 1920 р. сім'я Грігянів переїхала до міста Літина Вінницької області. У 1925 р. Й.Й. Грігян повернувся до Дніпропетровська. На час першого арешту у 1937 р. він працював провідником пасажирських вагонів.

У 1938 р. Й.Й. Грігяна арештували вдруге і висунули звинувачення у скоєнні злочинів, передбачених статтею 54-10 ч.1 Кримінального кодексу УРСР. На підставі наказу НКВС СРСР, слідчу справу №409 стосовно Йосипа Йосиповича Грігяна 9 січня 1938 р. направили у 6-й відділ Головного управління державної безпеки НКВС СРСР - аж у Москву. У тамтешніх архівах ця справа, мабуть, і досі зберігається у повному комплекті. Про це свідчить московська резолюція: «справу здати в архів».

Постановою особливої наради при Народному комісаріаті внутрішніх справ СРСР (була така позасудова інстанція) Йосипа Йосиповича Грігяна засудили до 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Справу здали в архів, а в Дніпропетровськ направили виписку. Так радянська репресивна система розправилася із черговою безневинною жертвою.

Хто ж була прабабуся по лінії батька?

Із уривків матеріалів справи щодо звинувачення прадіда Юлії Володимирівни - Йосипа Йосиповича Грігяна - відомо, що на час його першого арешту у 1937 році у нього вже була дружина Грігян Олена Титівна, яка народилася в 1893 році у селі Мартинівка Кишеньківського повіту Полтавської губернії, українка за національністю. На час реабілітації чоловіка у 1963 році вона проживала разом з ним у Дніпропетровську по вулиці Харківській, 19, кв. 2. Можна припустити, що у цього подружжя Грігянів і народилася дочка Марія Йосипівна Грігян - дружина Абрама Кельмановича Капітельмана, від шлюбу яких і народився син Володимир Абрамович Грігян - батько Юлії Володимирівни. Та у цій родовідній щось не все сходиться. Згідно з даними протоколу допиту Олени Титівни Грігян - дружини Йосипа Йосиповича Грігяна, вона народилася у 1893 році. В автобіографії батька Юлії Володимирівни зазначено, що його мама Марія Йосипівна Грігян народилася в 1909 році. Виходить, що полтавська дівчина Олена вже у 16 років народила дочку Марію - бабусю Юлії Володимирівни. Та яким чином і де це могло статися? Адже Й.Й. Грігян сам стверджував, що приїхав у Катеринослав щойно у 1914 році. Виходить, що неповнолітня полтавська Олена якимось чином опинилася у Ризі, де на той час і проживала сім'я Й.Й. Грігяна. Тут маємо справу або із помилками в офіційних документах, або із якоюсь загадковою і темною історією. Цілком імовірно, що Олена Титівна була не першою дружиною Йосипа Йосиповича Грігяна, тому його дочка Марія, 1909 року народження, до неї може не мати жодного стосунку.

Брат Володимир Володимирович Грігян

У Юлії Володимирівни Тимошенко є рідний брат по батькові - Володимир Володимирович Грігян.

Розлучившись із мамою Ю. Тимошенко, її батько у 1965 р. знову одружився, цього разу - з Людмилою Василівною Войтенко, уродженкою Дніпропетровської області. Від цього шлюбу 30 травня 1969 року народився син Володимир Володимирович Грігян, який тепер проживає з дружиною Валерією у Дніпропетровську. Певний час він із дружиною працював у м. Києві. В усіх документах біографічного характеру рідний брат Юлії Тимошенко записаний росіянином.

Короткі висновки з родоводу по лінії батька.

По лінії батька родинне дерево Юлії Тимошенко складають дві основні гілки: дід Абрам Кельманович Капітельман і бабуся Марія Йосипівна Грігян. З етнічним походженням діда немає жодних питань, безумовно, він - єврей. Що стосується бабусі, то тут не все просто. У документах слідства батько Марії Йосипівни назвав себе латишем, але його прізвище Грігян та ім'я Йосип Йосипович дуже важко назвати латиськими. Прізвище Грігян має яскраво виражене вірменське походження. Що і підтверджується його поширенням на вірменських землях. Виникає запитання: як Грігяни потрапили із Вірменії у Латвію? Тут нічого дивного немає. До Першої світової війни і Кавказ, і Прибалтика входили до складу Російської імперії, тому у її межах піддані пересувалися досить вільно, особливо непосидючим був торгівельний люд, який в основному і складався з євреїв. Про належність прізвища Грігян вірменським чи кавказьким євреям повідомляли і ЗМІ.

Та важливішим у цій історії є зміна прізвища роду Капітельман на Грігян. Цей крок діда Юлії Володимирівни не властивий слов'янській родовій традиції - це як мінімум. Якби дід не пожертвував своєю родинною гордістю, то Юлія Володимирівна до заміжжя могла б мати дуже миле прізвище - Капітельман.

Мама Людмила Миколаївна Тєлєгіна (Грігян, Нєлєпова)

Про рідну маму Юлії Тимошенко Людмилу Миколаївну Тєлєгіну відомо небагато. Народилася вона 11 серпня 1937 року у Дніпропетровську, в родині Нєлєпових. Дівоче прізвище мами - Нєлєпова. Як пише у книзі «Юля, Юлечка» її сестра Антоніна, Людмила Миколаївна у дуже ранньому віці вийшла заміж. Цей епізод про маму пов'язаний із бажанням її дочки Юлії вийти заміж у 18 років. Воно не знайшло великої підтримки у матері, і до неї звернулася сестра Антоніна: «А ти не пам'ятаєш, у скільки ти вийшла заміж? А я? Може, це на роду написано - рано закохуватися?» Такий аргумент Людмилу Миколаївну цілком заспокоїв.

Вийшовши заміж, Людмила Миколаївна взяла прізвище чоловіка і стала Тєлєгіною. Але життя молодої сім'ї чомусь не склалося.

Коли Людмила Миколаївна вдруге вийшла заміж, невідомо, однак її другим чоловіком став Володимир Абрамович Грігян. У чоловіка це теж було не перше одруження. Від цього шлюбу 27 листопада 1960 р. народилася дочка Юля - майбутня газова принцеса і Прем'єр-міністр України. Коли маленькій Юлі виповнилося три роки, батьки розлучилися. Людмила Миколаївна повернулася на прізвище першого чоловіка, а дочка Юля залишилась на прізвищі батька - Грігян.

Про себе і про свою родину ні Людмила Миколаївна, ні її сестра Антоніна, ні сама Юлія Володимирівна чомусь публічно не розповідають. Всюдисущі журналісти теж не роздобули беззаперечної за достовірністю інформації. Очевидно, саме тому у ЗМІ поширювалися лише різноманітні версії щодо національного походження маминої гілки роду Ю. Тимошенко - із посиланням на авторитетних осіб, але документальних підтверджень вони, на жаль, не мали, тому ми не будемо повторюватися, бо немає достатніх підстав їх підтверджувати чи спростовувати. Будемо говорити про те, у чому впевнені.

Дещо у цій справі пояснюють дві книжки про Ю. Тимошенко її рідної тітки Антоніни Ульяхіної; вони носять явно пропагандистський характер і спрямовані на здобуття прихильності українського виборця.

У кількох місцях книжки «Юля, Юлечка» А. Ульяхіна згадує про своїх батьків і навіть бабусю з дідусем, тобто прадідів Ю. Тимошенко, але жодного разу прямо про них не пише і навіть не називає по імені та по батькові й не зазначає прізвищ. Правда, у двох випадках у вуста бабусі вкладено українські фрази.

Це досить дивно читати у російській книжці; їх, мабуть, вставили для того, аби читач мимохідь прийшов до висновку, що прабабуся Ю. Тимошенко - українка. Може, й так, а може, й ні. Але якщо так, то чому ні мама Людмила Миколаївна, ні її сестра Антоніна Миколаївна не вміють абсолютно нічого говорити українською? Мені довелося їх бачити і чути - спілкуються вони лише добірною російською мовою, як, до речі, і чоловік Олександр Тимошенко та їхня дочка Євгенія. Це типова російськомовна родина. Сама ж Ю. Тимошенко досить успішно опанувала українську мову щойно у 1999 році. Безумовно, це похвальний, розумний і далекоглядний вчинок, особливо з огляду на незбагненну жадобу влади.

У двох місцях книжки «Юля, Юлечка» А. Ульяхіна свою бабусю і прабабусю Ю. Тимошенко, іменує Дашею. У таких випадках українці назвали б «бабунею Дариною», «Дарою», «Даркою», але аж ніяк не «Дашею». У цій же книжці на сторінці 56 зазначено, що Юлія Володимирівна зверталася до своєї тітки Антоніни «Тоша». Погодьтеся - такі імена не зовсім звичні для українського вуха. Зрештою, дівоче прізвище матері Ю. Тимошенко Людмили Миколаївни - Нєлєпова - теж дуже важко віднести до українських.

По лінії матері Ю. Тимошенко відомості про її родину дуже скупі й надто фрагментарні. Безумовно, що мама Ю. Тимошенко та тітка Антоніна Ульяхіна повинні знати про свої корені значно глибше. Однак про них вони не вважали за потрібне розповідати, а ми - їх розпитувати. Інших достовірних джерел не виявлено, тому обмежуємось тим, що стало очевидним.

Тітка Антоніна Миколаївна Ульяхіна (Нєлєпова)

Мама Ю. Тимошенко Людмила Миколаївна Тєлегіна має рідну сестру Антоніну Миколаївну Ульяхіну. Дівоче прізвище її мало би бути «Нєлєпова» - так, як і у мами Юлії Володимирівни. Народилася А.М. Ульяхіна 18 липня 1949 р. у Дніпропетровську. Як сама вона пише у книжці «Юля, Юлечка», проживала з батьками за три квартали від будинку таксиста, де мешкала її сестра і мама Юлі. За словами А. Ульяхіної, вона у ранньому віці вийшла заміж, але згодом розлучилася. Чоловіком у неї був Ульяхін Валерій Олександрович. Наприкінці 90-х років він працював заступником директора МП «Беютага», власником якого є родичі Ю. Тимошенко.

Антоніна Миколаївна має дочку Тетяну - двоюрідну сестру Ю. Тимошенко. Перу Ульяхіної належать дві книжки про Юлію Тимошенко: «Юля, Юлечка» (Дніпропетровськ, 2007) і «Юля, Юлия Владимировна» (Дніпропетровськ, 2007). У 2008р. ці праці перевидані харківським видавництвом «Фоліо». Обидві книги хоч і мають явний пропагандистський характер, та майже не містять інформації про родовід Юлії Тимошенко. Більше того, у них навіть не згадано про її батька - Володимира Абрамовича Грігяна. А він же до трьохрічного віку Юлі проживав із сім'єю, виховував донечку.

На відміну від старшої сестри, Антоніна Миколаївна має вищу освіту - вона закінчила Дніпропетровський гірничий інститут і була співучасником усіх бізнес-проектів Ю. Тимошенко та висвітлила деякі їхні аспекти у книзі «Юля, Юлия Владимировна». Останнім часом А.М. Ульяхіна очолює Дніпропетровську обласну організацію ВО «Батьківщина».

Про розуміння цим партійним вождем суті державного управління та політичних процесів свідчать такі її слова: «Політика - справа невдячна і підступна» [24]. Безумовно, що Антоніна Миколаївна не має монополії на цей глибокий філософський висновок. За подібною філософією живе і діє її племінниця. І цьому важко зарадити. Але хіба можна із цим погодитися? Невже політика Франкліна Рузвельта, Уінстона Черчіля, генерала де-Голя, Махатми Ганді, Джавахарлала Неру, Рональда Рейгана, Маргарет Тетчер, Гельмута Коля, Вацлава Гавела, Леха Валенси була брудною і підступною справою? Звичайно, ні! У руках цих людей політика стала мистецтвом, за допомогою якого вони робили свої країни і народи добрішими, заможнішими і процвітаючими. Які ж далекі від цього великого мистецтва Юлія Тимошенко, її тітка та все їхнє олігархічне оточення! На це просторікування слід відповісти так: політика є брудною і підступною справою лише у людей, які за своєю суттю є брудні та підступні. І їм в українській політиці не місце.

Вищенаведений матеріал не є повним і вичерпним у плані встановлення і розкриття всіх нюансів родового дерева Юлії Тимошенко - людини, яка свято вірить у циганське пророцтво, що вона мусить стати президентом. І оскільки Ю. Тимошенко так палко прагне високої посади, то повинна сама стати максимально відкритою для народу, зокрема й щодо свого походження.

Безумовно, що вкрай недобре, коли людина, яка прагне очолити країну та визначати долю всього народу, явно приховує своє етнічне походження і напускає туману туди, де все мусить бути чистим, правдивим і прозорим. Хіба такі дії достойні й порядні?

Національність людини не є її визначальною ознакою, але й не останньою. Належність керівника до відповідної нації вже самою природою і Богом покладає на нього особливу відповідальність перед нею; це важливий фактор, який впливає на всю його діяльність, спонукає до дій і праці на користь власного народу. Почуття відповідальності, обов'язку та любові до своєї нації значно сильніші, ніж відданість уболівальників команді своєї країни. Бо хіба чужі вболіватимуть так, як свої? Та це ж у спорті! А ми маємо справу з усім народом і всією державою. Мабуть, із цих міркувань у кожній країні керівником держави обирають представника корінної нації. Я ще не чув, щоб президентом Чехії обрали поляка, Польщі - німця, Німеччини - француза, Греції - турка або в Ізраїлі - араба. Цілком очевидно, що подібних випадків у Європі та світі не було. І головна причина не в тому, що чужак може виявитися непорядним, а в тому, що свій, крім порядності, має ще й кровний обов'язок перед власним народом, покладений на нього Всевишнім. Чому ж цього, справді святого і шанованого у світі принципу не дотримуються українці тепер?

У всі часи в Україні людей без роду і племені називали безбатченками, зайдами і пройдисвітами. За своєю природою вони вже були запрограмовані на не хороші справи, тому від них ніхто не сподівався чогось путнього і доброго. Тепер із такої категорії осіб значною мірою і сформований вищий український політикум. Його представники безсоромно величають себе «елітою» країни; вони тепер керують державою. І як результат - Україна має те, що має. А могла би мати значно краще.

Одруження

Про знайомство Юлії й Олександра Тимошенків у книжках і публікаціях біографічного характеру існує кілька романтичних історій, пов'язаних із телефонним дзвінком. Їх так активно продукують, що не зауважили чимало розбіжностей. Це і дало підставу думати, що теперішні політтехнологи Юлії Тимошенко намагаються створити ореол романтичності навіть довкола її банального одруження. Але ми не будемо повторювати романтику, а зупинимося на очевидному.

У книжці «Юля, Юлечка» добре обізнана Юлина тітка Антоніна Ульяхіна пише, що після завершення літньої сесії в університеті її племінниця поїхала на літо працювати старшою вожатою у піонерський табір. Там же піонервожатим влаштувався її друг Олександр Тимошенко. Піонервожаті не просто подружилися, а палко покохалися і після закінчення літа вирішили відразу ж поєднати свої долі. Однак, як зауважує Антоніна Миколаївна, строга мама чомусь виступила проти раннього заміжжя доньки, але тітці вдалося швидко її вмовити, мабуть, тому, що Юля перебувала у надто переконливій ситуації. І мама «здалася, - пише А. Ульяхіна та продовжує: - Здалися і Сашині батьки, і все закінчилося благополучно - весіллям». 15 вересня 1979 р. у Жовтневому Палаці щастя міста Дніпропетровська Юлія Володимирівна Грігян зареєструвала шлюб із Олександром Геннадійовичем Тимошенком. Молода взяла собі прізвище чоловіка. 20 лютого 1980 р. у подружжя Тимошенків народилася донька Євгенія.

Чоловік Олександр Геннадійович Тимошенко

Докладних відомостей про чоловіка Юлії Володимирівни Олександра Тимошенко отримати не вдалося; довідники про нього майже нічого не повідомляють, а сам він уникає публічності. Відомо, що Олександр походить із впливової у Дніпропетровську родини. Його батько Геннадій Тимошенко працював головою Кіровського райвиконкому у самому Дніпропетровську, а в останній період радянської влади - начальником Дніпропетровського обласного управління кінофікації. За даними книги Андрія Кокотюхи «Юля», Олександр молодший від дружини на один рік. Там же написано і таке: «Хоча Тимошенки й не розлучені, формально разом уже давно не живуть. У них спільні ділові інтереси, однак родиною їх назвати вже не можна».

Донька Євгенія Олександрівна Тимошенко (Карр)

Батьки продовжують себе у дітях. Тому, дивлячись на батьків, можна здогадатися про характер їхніх дітей, а відповідно на прикладі дітей - судити про батьків. Діти - це своєрідне віддзеркалення батьків; вони вбирають у себе усе, в першу чергу саме із батьків: і хороше, і недобре, і манери. Діти політиків тут не є винятком, вони часто на людях демонструють те, що батьки роблять криючись, особливо це стосується ставлення і поваги до навколишніх. Тому, пишучи про біографію політика, неможливо оминути його дітей. А оскільки у Юлії Тимошенко дитина одна, то подивимось і на неї.

Як уже говорилося вище, народилася Євгенія Тимошенко 20 лютого 1980 р. Після закінчення дочкою 6-го класу, пише у книзі «Юля, Юлия Владимировна» А. Ульяхіна, батьки вирішили відправити її на навчання в Англію. Це трапилося, очевидно, у 1992 році. Разом із 12-річною Євгенією в Англію вирушила і її бабуся Людмила Миколаївна Тєлєгіна - мати Юлії Володимирівни. У Великобританії Євгенія Тимошенко проживала в англомовному середовищі і стала забувати рідну материнську мову. У 2001 р. Євгенія приїхала в Україну. «Я звернула увагу на легкий акцент, з яким вона вимовляла російські слова, - писала у книзі А. Ульяхіна і з жалем продовжувала: - Женічка, ти вже стала зовсім доросла… Пройдуть усі кращі роки вдалині від нас, від сім'ї. І нашу мову скоро забудеш». Під «нашою» А. Ульяхіна, безумовно, розуміла російську - іншою у сім'ї Юлії Володимирівни мабуть не розмовляли ніколи.

Про доньку Юлії Тимошенко Євгенію широкій публіці не було відомо майже нічого аж до літа 2005 р., коли відбулося її гучне весілля із Шоном Карром, як писала преса - британським музикантом, співаком і байкером. Кольорові фотографії та різноманітні інтерв'ю з приводу їхнього весілля облетіли чи не всі вітчизняні і зарубіжні ЗМІ.

У пресі повідомлялася історія, яку, очевидно, оповіла сама Євгенія Тимошенко. У барі одного із готелів єгипетського міста Шармель-Шейха у грудні 2004 року Євгенії впав в око симпатичний британець, і вона вирішила із ним познайомитися, для чого попросила бармена назвати їй номер, у якому британець зупинився. Бармен чомусь повідомив не той номер, тому єгипетська зустріч була підступно зірвана. Однак незабаром усе надолужили в Англії.

«Зустріч відбулася в Лондоні. Шон Карр був вражений шикарними апартаментами, у яких проживала скромна студентка», - пише Ярослав Хрещатий. Із манер і стилю життя Євгенії Ш. Карр зрозумів, що до звичайних людей її годі віднести. Згодом британець дізнався, що його нова подруга є дочкою українського прем'єра. «Я розумів, що це безумство. Я не міг повірити в те, що відбулося, настільки це було дивно», - щиро розповів Ш. Карр кореспонденту англійської газети «Дейлі мірор». І признався, що спочатку відчував панічний страх перед майбутньою тещею.

На час знайомства та перших романтичних побачень Євгенія вчилася в Англії в економічному коледжі. Чи закінчила вона його, як він називається, яку здобула освіту і спеціальність, як застосовує її на благо України та українського народу, інформація відсутня. Де тепер живе і чим займається подружжя Карр, широкій публіці теж не відомо. Але гучний скандал в Одесі у червні 2008 р. знову привернув до дочки Юлії Тимошенко та її зятя пильну увагу.

Зять Шон Карр

Найколоритнішою постаттю у сім'ї Тимошенків, безумовно, тепер став чоловік Євгенії і зять Юлії Володимирівни, британець Шон Карр. Час від часу його ім'я з'являється у ЗМІ, і зовсім не тому, що він музикант чи співак. На великій сцені Палацу культури «Україна» у Києві Шона Карра ще ніхто не бачив. Про його британські музичні альбоми чи прихильних до його творчості меломанів теж не чутно. Євгенія Карр у газеті «Високий замок» від 26 квітня 2008 р. заявила: «Шон останні 10 років не займався музикою». Чому ж тоді політтехнологи БЮТ показують його як видатного британського музиканта-рокера? Та й сам Ш. Карр також скромно оцінює власні вокальні можливості. «Якщо бути відвертим, то і співаком мене назвати складно - я просто верещу у мікрофон», - щиро зізнався Шон Карр в інтерв'ю газеті «Сегодня», Створена в Україні зятем Юлії Тимошенко музична група DVS, яку бачили на концертах у її підтримку під час парламентських виборів, розшифровується так: «Death Valley Screamers», що в перекладі з англійської означає «Ті, що верещать з Долини Смерті». А перший музичний альбом, який презентував Ш. Карр в Україні, називався «Just Crazy» - «Просто псих». Сам Ш. Карр полюбляє з'являтися на публіці по пояс оголеним із довгим до плечей, патлатим і зібраним у хвіст волоссям. Мабуть, так британський зять українського прем'єра демонструє оригінальний стиль життя і живописне татуювання, яким вкриті його руки і торс. Почитаєш це у пресі, послухаєш по радіо, побачиш по телевізору і замислишся над долею української пісні, музики і культури. Цікава їх може чекати перспектива у майбутньому.

Та не лише нову музичну культуру приніс зять Юлії Тимошенко в Україну. Для його концертів і сцени споруджувати не потрібно - достатньо звичайного пляжу.

20 червня 2008 р. на одеському пляжі Ланжерон стався інцидент, про який впродовж трьох тижнів писали і передавали всі українські ЗМІ. Зчинився скандал такої сили, що, на пропозицію політтехнологів, усім бютівцям заборонили будь-яким чином його коментувати, аби мимовільно не зашкодити іміджу Ю. Тимошенко. У цей день в Одесі відбувався міжнародний фестиваль байкерів (мотоциклістів). Шон Карр, як байкер із багатолітнім стажем, прибув, на своєму байку (мотоциклі) разом з дружиною Євгенією в Одесу. У спекотний день молодій парі захотілося проїхати байком прямо на пляж «Ланжерон». Їх супроводжували ще три мотоцикли - по дві людини у кожному.

Дорога до моря була закрита шлагбаумом, який охороняли два військовослужбовці внутрішніх військ МВС України. Відповідно до рішення міської ради, в'їзд на міські пляжі автомобілями і мотоциклами заборонений. Проїхати на пляж можна, але суто за перепустками для технічних засобів, що його обслуговують, швидкої медичної допомоги, міліції тощо. Величезний мотоцикл «Харлей Девідсон» Шона Карра до таких явно не належав, тому, незважаючи на грізні вимоги зятя і дочки прем'єра, перед ними шлагбаума не відкрили. Почалася сварка з добірними матюками, у ході якої Шон Карр сам почав відкривати шлагбаум. Військовослужбовці стали на заваді. Як наслідок - зчинилася шарпанина, здійнявся крик, і розпочалася справжня бійка, у якій брали участь два військовослужбовці, зять і дочка Прем'єр-міністра України. Один із охоронців отримав удар у підборіддя; у пресі писалося, що його завдав Ш. Карр. Проте військовослужбовці не лише витримали напад, а й перейшли у наступ і застосували спецзасоби - гумові палиці та газові балончики, заломили руки Ш. Карру і прикували його наручниками до шлагбаума, який він намагався перед тим відкрити. Незабаром приїхав наряд міліції і у «воронку» відправив подружжя Каррів до райвідділу внутрішніх справ міста Одеси, де вони просиділи півночі.

Дикунський концерт на пляжі «Ланжерон» відбувався серед білого дня, на очах враженої публіки; інформація про нього потрапила на сторінки газет і журналів, у радіо- і телепередачі, заполонила інтернет. І зрозуміло, чому: у центрі скандалу опинилися дочка і зять діючого прем'єра країни. Коментували події чиновники і політики різних рангів, окрім бютівців. Але дуже слушними тут є слова мера Одеси Едуарда Гурвіца, який сказав, що коли йому потрібно на пляж, то він не соромиться іти туди пішки.

Внаслідок конфлікту Шон і Євгенія Карри отримали по кілька гумових київ, понюхали газу і потрапили у міліцію. Військовослужбовці теж постраждали, і їх відправили на судмедекспертизу, яка зафіксувала у них тілесні пошкодження легкої тяжкості: синці на обличчі, забійні садна на бедрах, руках, подряпини від нігтів на шиї і т. ін. Ось такий концерт.

За інших обставин злісних хуліганів посадили б, як мінімум, на 15 діб, а за опір працівникам міліції та ще й напад на них під час виконання ними службових обов'язків світило б кілька років ув'язнення. Так би діяло гасло «Закон один для всіх», якби на одеський пляж силоміць проривався на мотоциклі якийсь рядовий байкер. Та в міністра внутрішніх справ України Ю. Луценка це правило має винятки: його не можна застосувати до самого міністра, його друзів, колег і їхніх дітей.

Очевидно, саме винятковими обставинами щодо цього правила слід пояснити появу 22 червня 2008 р. офіційного документа під назвою: «Повідомлення міністерства внутрішніх справ України», у якому говорилося, що «військовослужбовці внутрішніх військ МВС України, перевищивши свої повноваження, невмотивовано застосували грубу фізичну силу стосовно Шона Карра та Євгенії Тимошенко, спричинили їм тілесні пошкодження, чим спровокували конфлікт». З цього офіційного документа випливає, що конфлікт розпочався із збройного нападу військовослужбовців на мирне подружжя Каррів. Видаючи таке поспішне за формою і протиправне за змістом повідомлення МВС, його організатори й автори переслідували мету будь-що погасити конфлікт, який явно шкодив рейтингу Юлії Тимошенко. І хоча зміст офіційного документа МВС за своєю суттю був цинічною й огидною неправдою, він свою справу зробив - два тижні на нього посилалися як на незаперечну істину. Незважаючи на старання лже-правдоборця Ю. Луценка, на захист справедливості стали ЗМІ, громадськість і навіть його підлеглі - керівництво внутрішніх військ МВС України. За підсумками службового розслідування заступник командуючого внутрішніми військами генерал-майор Микола Мишакін прокоментував дії своїх підлеглих в інциденті з подружжям Каррів і заявив: «Ми в них не розчарувалися. Вони діяли в рамках своїх повноважень». У порушенні кримінальної справи проти військовослужбовців - солдата і прапорщика, яких нахабно обмовляло подружжя Каррів, теж відмовлено.

Коли 2 липня 2008 р. журналісти попросили МВС прокоментувати, чому початкові оцінки конфлікту в офіційному повідомленні МВС України так різко відрізняються від остаточних, їм відповіли: «Як міністрові доповіли, так він і вчинив, потім розібрався і зрозумів, що поспішив» [25].

Тільки вдумайтеся, шановний читачу, у цю відповідь! Міністр внутрішніх справ України Ю. Луценко офіційними каналами цілком свідомо поширював явну дезінформацію і вводив в оману народ, тиснув у такий спосіб на слідство, підлеглих. Тим самим він прагнув зробити із абсолютно невинних військовослужбовців, які сумлінно виконували свої обов'язки, звичайних цапів-відбувайлів, тобто притягнути до відповідальності невинних! Для чого він це паскудство робив на високій державній посаді? Відповідь очевидна - на догоду Юлії Тимошенко. У її обіймах він уже давно змінив статус польового командира Майдану на примітивну шістку прем'єра. Та це ще м'ягко сказано і далеко не все.

У будь-якій більш-менш цивілізованій державі службовці, які доповіли міністру неправдиву і неперевірену інформацію та ввели його в оману, мусять бути звільнені з займаних посад. А якщо такого не було і міністр із власної ініціативи свідомо обманював народ, то який же він міністр?

Але повернімось до зятя Ю. Тимошенко. Конфлікт в Одесі висвітлив немало цікавого довкола цієї особи. Ось що про нього писала «Газета по-киевски» від 23 червня 2008 р.

«Зять українського прем'єра Шон Карр ще до одруження з Євгенією Тимошенко був засуджений на два роки виправних робіт - за звіряче побиття своєї першої дружини. Про це британському таблоїду The Mail on Sunday розповіла сама перша жінка Ліона - Емма Карр. За її словами, на Різдво 2002 року Шон Карр, перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння, а також під впливом кокаїну, побив її так, що у неї виявилася зламаною верхня щелепа і вибиті два зуби. Причому перелом був такий, що довелося виривати іще й інші зуби, через що Емма тепер носить вставний місток».

Вже в інших виданнях мені доводилось читати, що Ш. Карр заперечував слова першої дружини і називав їх помстою на свою адресу. Особисто я йому не вірю, бо він в Одесі говорив журналістам неправду. «Единожды солгавши, кто тебе поверит?» - говорив у такому випадку Козьма Прутков.

У якому стані перебував Шон Карр в Одесі, сказати важко. Та вже сам факт наявності шлагбаума та охоронців при ньому свідчив про особливий режим проїзду, і це повинна розуміти кожна людина.

Чи можна уявити собі ситуацію, що якийсь український байкер з оголеним торсом, увесь у татуюваннях, під'їжджає до шлагбаума на будь-якому англійському пляжі і разом із дружиною з добірними матюками кричить, щоб англійські поліцейські йому відкрили проїзд? Як би на це зреагували тамтешні перехожі? А поліцейські? А що б зробили з українським байкером поліцейські, якби він силоміць, відіпхнувши їх, почав самовільно відкривати шлагбаум, при цьому вправно вдаривши одного з них кулаком у підборіддя?

Це ж наскільки потрібно принижувати Україну, не поважати себе, щоб міністр внутрішніх справ удався до обману, захищаючи якогось Карра! Та хто він такий? Про першу дружину вже знаємо; у неї від Ш. Карра, крім побитої щелепи, є ще й 12-річна донька, а сам він старший від Євгенії Тимошенко на 11 років. Коли вони побралися, Шону було 36, Євгенії - 25, Юлії Володимирівні - 45. На весіллі дехто плутав гарну молоду маму із нареченою. Сам Шон називає Ю. Тимошенко мамою. Він тепер дуже щасливий, але, як справжній джельтельмен, не забуває і про свою доньку від першого шлюбу Шарлотту. Між іншим, Шон дуже хотів, аби його дочка на весіллі була дружкою в Євгенії. Його перша дружина Емма якось сказала журналістам: «На останній нашій зустрічі він говорив лише про розкіш, яка його тепер оточує, приватних літаках і тілоохоронцях» [26].

У пресі повідомлялося, що Ш. Карр успадкував від батька майстерню з ремонту взуття. Бютівська газета «Високий замок» у номері за 26 квітня 2008 р. повідомляла, що Шону у спадок від батька дісталася «мережа взуттєвих майстерень і велика сума грошей». Що являє собою ця «мережа», не уточнювалося. Однак 29 червня 2008 р. дещо прояснив «Обозреватель». Ярослав Хрещатий у статті «Хто ви є, містер Карр?» пише, що зять українського прем'єра має звичайну базову освіту. «Про навчання після закінчення школи Шон не задумувався, ця сфера його просто не цікавила». До одруження із Євгенією заробляв на хліб у будці з виготовлення ключів і дрібного ремонту взуття одного із торговельних центрів англійського міста Лідс [27].

Безумовно, що материнська лінія родоводу Юлії Тимошенко висвітлена вкрай недостатньо; могли б бути глибше досліджені й корені батькової лінії. Проте і з вищенаведеного матеріалу вимальовується достатньо чітка і ясна картина, яку не можна порівняти з тим, що було опубліковано і відомо виборцям раніше.

На завершення цього розділу наведу приклади того, як величають себе близькі родичі Ю. Тимошенко на сторінках книжок «Юля, Юлечка» і «Юля, Юлия Владимировна», автором яких є її рідна тітка Антоніна Ульяхіна.

Бабусю називали «Даша».

Другу бабусю - «Льоля».

Маму Юлії Людмилу Миколаївну Тєлегіну - «Леля», «Льоля», «Льолєнька».

Тітку Юлії Антоніну Ульяхіну - «Тоша».

Двоюрідну сестру Юлії Тетяну - «Таточка».

Чоловіка Юлії Олександра - «Саня», «Санєчка».

Сам Олександр Тимошенко рідного батька Генадія називав «батя».

У книгах згадується родичка Нонна і сусідка, яка за відсутності мами Юлії доглядала за її квартирою, - тьотя Беття.

Із цього пророцтва збулося майже все.

Не стала, правда, Юлечка президентом.

Антоніна Ульяхіна [28].

Ще із шкільних років захоплювався біографіями видатних політиків; вивчав і навіть законспектував цікаві епізоди із життя Наполеона Бонапарта, Франкліна Рузвельта, Уінстона Черчіля, Махатми Ганді, Джавахарлала Неру, Джузеппе Гарібальді, докладно прочитав життєписи Гітлера, Сталіна, Леніна та багатьох інших відомих постатей. Однак у жодній із біографій історичних особистостей я не зустрічав того, що їм ворожка передбачила долю державного діяча. Важко собі уявити, що Маргарет Тетчер або Ангела Меркель, на яких так любить рівнятися Юлія Тимошенко, пішли до ворожки, аби та їм визначила майбутнє. Юлія Володимирівна пішла. І не просто пішла, а свято вірить у пророцтво. Ця віра у Тимошенків - Тєлєгіних - Ульяхіних стала родинною. Звідки такі відомості, запитає читач? Із книжки А. Ульяхіної «Юля, Юлия Владимировна». Так, так - рідної тітки Ю. Тимошенко. Тільки вона звичайну ворожку називає ясновидицею.

Коли сталася ця знаменна подія у житті Ю. Тимошенко та її родини, А. Ульяхіна не вказала. Та, судячи із того, що сім'я Тимошенків достроково залишила курорт Дагомис і поспішила в аеропорт Адлер - через загрозу його закриття у зв'язку із військовими діями у Чечні, то, мабуть, йдеться про 1998 рік. Цю дату підтверджує і фото із Дагомису, на якому зображені Юлія Володимирівна та її дочка Євгенія. Дочці явно років 18, а народилася вона у 1980-му. Однак є одне «але». Похід до ворожки пов'язаний із проблемами у бізнесі, а ним народний депутат України Ю. Тимошенко у 1998 році мала би не займатися. Але біс із ним, цим бізнесом, - розглянемо все по порядку.

Антоніна Миколаївна згадує, що коли сім'я Тимошенків - Тєлєгіних - Ульяхіних відпочивала на фешенебельному курорті у Дагомисі, біля Сочі, то у них трапилася велика прикрість - зник цілий корабель, навантажений металом, що, звичайно, стало подією №1. Її обговорювали, вели телефонні переговори і з Україною, і з Кіпром, де у Юлії Володимирівни були свої адвокати. Одне слово, переживали. Як-не-як пропало багато металу і чимало грошей. Клопіт був такий, що Юлія Володимирівна та її тітка Антоніна вирішили податися до «ясновидячої». На місцевому базарі жінки роздобули потрібну адресу. Далі процитую А. Ульяхіну:

«Після обіду, коли всі відправилися подрімати, ми з Юлечкою поїхали на таксі за адресою. Подзвонили в небагаті двері. Вони виявилися відчиненими, це видалося непоганим знаком. На жаль, ясновидиці не було, але у господині від неї був для нас лист (! - Д. Ч.). У ньому говорилося: того, що у Юлії пропало, вона ніколи не знайде, бізнес її досягне високих вершин і буде цілком зруйнований, вона буде багатою і небагатою, але вона повинна знати: «Це не твій шлях, твій шлях дуже важкий - це шлях в президенти». Там же було написано і про «казьонні доми», у яких побуває Ю.Тимошенко та її чоловік.

«На жаль, із цього пророцтва, - пише А. Ульяхіна, - збулося майже все. Не стала, правда, Юлічка президентом» [29].

Ось таке пророцтво. Дуже шкода, що Антоніна Миколаївна не навела повністю листа «ясновидячої», а лише його переказала, та й то не все, і ми не можемо його належно оцінити, тому відштовхнемося від відомого.

Перше: як ви, шановний читачу, оцінюєте сам факт, коли доросла і цілком освічена людина, кандидат наук, керівник величезної комерційної структури із річним оборотом 10-16 млрд, доларів, подається до звичайної ворожки, аби та сказала, хто і як у неї вкрав корабель металу?

Друге: невже Юлії Володимирівні, яка хизується нагородами УПЦ (МП), не відомо, що вся християнська церква вважає великим гріхом ворожіння й участь у ньому?

Третє: мета публікації книжки А. Ульяхіної очевидна. Факт пророцтва «ясновидиці» мав стати одним із важливих складових майбутньої кампанії з виборів Президента України. Треба ж чимось впливати на підсвідомість українця. Чом би Глобину байку про жінку-президента не посилити ще й пророцтвом кавказької «ясновидиці»?

А тепер повернімось до ворожіння. Сам факт, що Юлії Тимошенко передали готовий лист із пророцтвом, свідчить, що її там чекали. Виходить, що до послуг ворожки Ю. Тимошенко вдавалася не вперше. А це, у свою чергу, є незаперечним доказом того, що Ю. Тимошенко брала, а може і ще бере участь у шаманських обрядах або й сама шаманить. Цікаво, чи сповідалася вона за свої богопротивні дії?

Що стосується суті так званого пророцтва, то його й читати смішно. Вдумайтеся: «Що у Юлі пропало, те ніколи не вернеться». Ну як може вернутися корабель металу, коли його Юлині компаньйони з Кіпру, Китаю та Ізраїлю просто поцупили? Або таке: її бізнес досягне вершин, вона буде і багатою, і бідною… Та ж це загальні шаманські фрази! І «вершини», і «багатство» кожен розуміє по-своєму. А теревені про «казьонні доми» свідчать про циганський трафарет. У такому будинку побуває кожен: один у сільраді довідку візьме, інший у тюрму потрапить - і все в «казьонному». І у цю циганську віру шаманять у сім'ї Тимошенків - Тєлєгіних - Ульяхіних і досі? Мабуть, таки шаманять, бо їм страшенно сподобалися слова, що Юля стане президентом. Цілковита маячня. Але на якому серйозі сприймається!

Треба думати, що саме у зв'язку із циганським ворожінням Юлія Володимирівна взялась за посилене вивчення української мови, якої вона не знала. З цього приводу А. Ульяхіна пояснила, що «виросла вона у російськомовному середовищі, закінчила російську школу». Однак Ю. Тимошенко виявила неабияку наполегливість, продовжує А. Ульяхіна: «Не біда. Українська ж - це не китайська, здолаю» [30].* Дуже цікаве порівняння. І для чого така морока? Аби стати президентом? Та вона ним уже давно стала - президентом корпорації Єдині енергетичні системи України.

І навіть якщо циганське пророцтво про президента стосується не комерційної структури, а цілої держави, то невже кавказька «ясновидиця» написала про Україну? Ану покажіть народу це писане пророцтво, панове Тимошенки - Тєлєгіни - Ульяхіни! А мо' воно й не України стосується, а якоїсь іншої держави, і ви даремно вивчали мову не того народу, тратили такі зусилля не там, де слід?

Ось такі пироги з пророцтвом кавказької «ясновидиці», а по-моєму - звичайнісінької циганської ворожки. За добре позолочену ручку вона ще й не таке могла напророчити.

У книжці А. Ульяхіної «Юля, Юлия Владимировна» є вкрай цікаві епізоди про співпрацю і взаємодопомогу Юлії Тимошенко та Віктора Пінчука. Однак Антоніна Миколаївна чомусь стверджує, що познайомилися вони після створення ЄЕСУ, тобто після 1995 року. Та це не так. Мабуть, А. Ульяхіна забула, що ще у далекому 1992 році вони вже мали спільний бізнес. Тоді дніпропетровська комерційна структура «Корпорація «Український бензин» (КУБ), генеральним директором якої була Ю. Тимошенко, створила з іншою дніпропетровською фірмою «Інтерпайп», директором і власником якої був Віктор Михайлович Пінчук, ще одну корпорацію - «Содружество», яка займалася поставками туркменського і російського газу. Так, що знайомитися їм у 1995-1997 рр. не було жодної потреби. Але повернімося до книжки А. Ульяхіної.

У ній читаємо явно негативні характеристики В. Пінчука: «Впадала в очі одна його якість - бажання кожній людині продемонструвати свою зверхність, барську зарозумілість і жорсткість стосовно людей, які стояли по достатку нижче від нього». Навіщо так негарно писати про В. Пінчука? Невже Юля стояла нижче від нього «по достатку»? Та ось про батька В. Пінчука А. Ульяхіна пише значно тепліше: «Зате абсолютно чарівним, інтелігентним, комунікабельним інтелектуалом виявився його батько - Михайло Аранович». Цілком можливо, що А. Ульяхіна мала якусь особисту неприязнь до Віктора Пінчука, але у Юлії Володимирівни такого не спостерігалося. Більше того, вона перебувала із ним у теплих, приятельських стосунках і навіть ділилася найпотаємнішим.

Перед своїм першим обранням народним депутатом України Юлія Тимошенко радилася не лише з мамою, а й із Віктором Пінчуком. З огляду на надзвичайну важливість, процитую епізод із книжки А. Ульяхіної «Юля, Юлия Владимировна», пов'язаний із наміром йти в політику і балотуватися у народні депутати України. Проте перед тим нагадаю, що то був 1996 рік - саме тоді Василь Васильович Дурдинець склав повноваження народного депутата України у зв'язку із призначенням першим віце-прем'єр-міністром України. У результаті звільнився Бобринецький виборчий округ №229 Кіровоградської області, де й були призначені позачергові вибори народного депутата України. Ось які думки з цього приводу висловили мама Юлії Володимирівни та її друг, визволитель і бізнес-партнер Віктор Пінчук:

«Мама на цю ідею відреагувала із здивуванням:

- Юлечко, а для чого це потрібно? Невже у тебе мало клопотів у бізнесі? Тебе і так ми бачимо рідко.

- Зате я зможу брати участь у створенні справедливих законів. Може, зможу дещо зробити корисного для своєї держави. Правда, Віктор Пінчук на мою пропозицію спробувати сили на виборах відповів повною відмовою. Він сказав, що не єврейське то діло стояти на площі і прапором махати, а якщо мені не вистачає проблем, то можу випробувати долю сама, але щоб потім не довелося розкаюватися. Ну і що ти вирішила?

- Я вирішила, що якраз це наше діло» [31].

Ось такий діалог. У ньому чимало пізнавального, та чи не найцікавішими є слова Віктора Пінчука, мовлені до Юлії Тимошенко: «Не єврейське то діло…» Чому він у такий дивний спосіб відмовляв її балотуватися у члени українського парламенту?

У 1996 році Юлія Володимирівна не послухала ні досвідченої мами, ні мудрого Віктора Пінчука і, кинувши немалі ресурси на вибори, при сприянні тодішнього Прем'єр-міністра України Павла Лазаренка таки стала народним депутатом України від Бобринецького виборчого округу №229 Кіровоградської області. Запитаєте, яке сприяння надав Павло Лазаренко? Відповідаю: всім пенсіонерам округу до виборів погасили всі заборгованості по пенсіях, а бюджетникам - по зарплатах. І це тоді, коли в усій Україні зарплати і пенсії затримували на 3-4 і більше місяців. Хто повірить, що погашення боргів в окремо взятому окрузі було здійснене без участі уряду, лише завдяки зусиллям мало кому відомої жінки, яка ходила тоді ще без коси?

Очевидно, що приголомшливий успіх Юлії Тимошенко та поради розумних достойників спонукали й самого Віктора Пінчука змінити своє ставлення до політики. На чергових виборах 1998 року він теж був обраний народним депутатом України від Дніпропетровська. Виходить, що спочатку Віктор Пінчук помилявся, коли стверджував, що «не єврейське то діло». А може, він все-таки мав рацію? Але, як би там не було, на відміну від Юлії Володимирівни, Віктор Михайлович вів себе достойно і ніколи не приховував, що він єврей, бо навіщо це робити у демократичному суспільстві?

З тіньовим боком економіки я знайома до деталей.

Юлія Тимошенко [32]

Закінчивши навчання на економічному факультеті Дніпропетровського державного університету, Ю. Тимошенко у 1984 р. розпочала трудову діяльність на місцевому машинобудівному заводі ім. Леніна економістом відділу заробітної плати. На початку кооперативного руху в тодішньому СРСР Юлія Володимирівна вирішила спробувати себе у власній справі і в 1989 р. разом із чоловіком Олександром та друзями створила комерційну структуру «Молодіжний центр «Термінал», який діяв при обласному комітеті ЛКСМУ. Такі госпрозрахункові підприємства мали здійснювати відрахування у касу комсомолу. У цей час першим секретарем Дніпропетровського обкому ЛКСМУ працював Сергій Тігіпко, а завідувачем відділу пропаганди - Олександр Турчинов. Саме вони й надали підтримку ініціативам Ю. Тимошенко та її друзів.

«Термінал» займався відеопрокатом і розташувався в кінотеатрі парку ім. Т. Шевченка міста Дніпропетровська. Певне сприяння молоді надав свекор пані Юлі - Геннадій Афанасійович Тимошенко, який працював начальником обласного управління кінофікації.

- Тут слід нагадати, що у 1989-1990 pp. ще діяла вся кіномережа, включно із кінозалом у кожному селі, тому публіку цікавило щось нове. Цим новим і стали бойовики, еротичні та відверто порнографічні фільми, які крутили подібні молодіжні центри при комсомолі у багатьох містах України. На відеопрокаті пані Юля з друзями і заробила свій перший капітал. Та незабаром відео-бум пішов на спад, і Ю. Тимошенко переключила увагу на значно серйозніший бізнес - енергоносії.

«Корпорація «Український бензин» (скорочено - КУБ) - так називалася нова комерційна структура, створена у травні 1991 р. за участю Ю. Тимошенко, та не вона там була головним гравцем.

Засновниками корпорації виступали «офшорна фірма «Somolli Enterprises Ltd», за якою стояв Олександр Гравец - ідеолог і автор фінансових схем. Він був головним, фактично володів контрольним пакетом, а Юлія Володимирівна при ньому вчилася основ великого бізнесу.

Олександр Гравец тривалий час працював в управлінні праці Дніпропетровського облвиконкому і був другом Генадія Тимошенка - свекора Юлі. Цей скромний радянський чиновник вклав у зареєстровану на Кіпрі офшорну фірму «Somolli Enterprises Ltd» 60 тисяч доларів [33]. А всього кіпрській офшорці у статутному фонді корпорації «Український бензин» належало 85%. Юлі й Олександру Тимошенкам офіційно належало по 5% і самому О. Гравецу як фізичній особі - теж 5%. «Іноземна інвестиція» звільняла КУБ від сплати податків і платежів до бюджету.

Корпорація «Український бензин» завозила в Україну сиру нафту, переробляла її на вітчизняних заводах, а продукти переробки - бензин, дизельне пальне, мазут тощо - продавала на внутрішньому ринку, отримуючи при цьому шалені прибутки. Корпорації «Український бензин» навіть вдалося отримати замовлення на ексклюзивну поставку палива для сільського господарства Дніпропетровської області, де вона стала справжнім монополістом в аграрному секторі. У КУБІ Ю. Тимошенко працювала спочатку комерційним директором, а згодом - генеральним.

Задля справедливості варто зазначити, що назва корпорації «Український бензин» не відповідала реальному стану справ: на чотири п'ятих вона була кіпрською, а бензин - російським.

У середині 90-х років Ю. Тимошенко розпочала пошуки нових шляхів у бізнесі, які привели її до давнього друга Віктора Пінчука - майбутнього зятя Л. Кучми. Разом вони створили новий концерн «Содружество», який теж діяв на ринку енергоносіїв - постачав близько 9 млрд. кубометрів туркменського і російського газу для потреб 70 промислових підприємств у семи областях України. Проте співпраця з В. Пінчуком виявилася недовгою - Віктор Михайлович чомусь сам вийшов із «Содружества», це збіглося у часі з першим арештом Ю. Тимошенко.

27 березня 1995 р. перед посадкою у літак Запоріжжя - Москва при митному огляді у Ю. Тимошенко виявили 26 тисяч доларів США і 3 мільйони карбованців. За порушення чинного законодавства Юлію Володимирівну спочатку затримали, а потім арештували та посадили у Запорізький слідчий ізолятор. На квартирі Ю. Тимошенко, помешканні її матері та в офісі корпорації «Український бензин» провели обшуки, допитували свідків. Як-не-як, сума, яку намагалися нелегально вивезти з України, на ті часи була досить значною. Ю. Тимошенко вперше побувала на тюремних нарах і на собі відчула зміну шикарного респектабельного життя на звичайне ув'язнення з його брутальністю, антисанітарією і небом у клітинку. Звичайно, що вона злякалася, пережили великий стрес і всі родичі Ю. Тимошенко. У розділі «Біда» книги «Юля, Юлия Владимировна» Антоніна Миколаївна Ульяхіна пише, що бідна племінниця певний час перебувала у запорізькому слідчому ізоляторі «без води і практично без їжі, у вогкості, напівтемряві і холоді». Визволити пані Юлю з неволі взявся тесть Геннадій Афанасійович Тимошенко та давній друг і партнер по бізнесу Віктор Михайлович Пінчук, який особисто не раз їздив із Дніпропетровська у Запоріжжя залагоджувати конфлікт. І йому це вдалося.

По своїх каналах В. Пінчук дещо з'ясував і, зустрівшись із родичами, як пише А. Ульяхіна, «підтвердив, що Юля затримана у Запоріжжі на митниці, що мине якийсь час, перш ніж розберуться, тому не потрібно панікувати. Він із дружиною сьогодні ж їде туди і постарається отримати вичерпну інформацію».

Скільки часу перебувала під арештом Ю. Тимошенко, невідомо, однак передачі їй возили у Запоріжжя чоловік Олександр і тесть Геннадій Тимошенки. За час першого арешту, пише А. Ульяхіна, Юлечка «із молодої гарної жінки перетворилася у блідненького і худенького підлітка». Бідолашна.

Мабуть, головну роль у визволенні Юлії Володимирівни усе-таки відіграв саме Віктор Пінчук. До нього Юлині родичі найбільше зверталися по допомогу. І він не відмовив. Зрештою, для визволення газової принцеси у Запоріжжя їздили свекор Геннадій Тимошенко і Віктор Пінчук із дружиною. До справи залучили досвідчених адвокатів, і незабаром усі негаразди втряслися. За версією захисту, в усьому був винен водій Алік, який привіз Юлії Володимирівні в аеропорт не той портфель, - замість із документами, він чомусь припер такий самий саквояж із грішми, а Юлія Володимирівна його не відкрила, не перевірила і зразу ж пішла до літака. І лише на митному огляді вона зрозуміла, що не той портфель їй привезли. Та було вже пізно.

Зважаючи на думку захисту та враховуючи інші вагомі аргументи, слідчі дійшли висновку: в аеропорту міста Запоріжжя трапилося прикре непорозуміння. Було також взято до уваги і те, що Ю. Тимошенко виховує неповнолітню дочку, а трудовий колектив корпорації «Український бензин» бере її на поруки. У зв'язку з такими і ще серйознішими аргументами справу закрили, а бідну пані Юлю випустили на волю.

Ось така перша кримінальна історія в житті Ю.Тимошенко. Її пояснення явно розраховане на наївних. Це випливає із тієї ж книжки А. Ульяхіної, яка вже через кілька сторінок писала: «Крупні контракти отримати в Москві можна тільки з великими зв'язками і відкатами» [34] Виникає резонне запитання: «Чи не заради такої благородної справи намагалися провезти у Москву портфель із валютою?» Про цілковиту вірогідність такого свідчать наступні факти.

На прес-конференції на тему «Тимошенко і влада», яку 18 вересня 2007 р. провела народний депутат України Інна Богословська, було наведено ще один кримінальний випадок, пов'язаний із Ю. Тимошенко. «У липні того ж 1995 р. стверджувала І. Богословська, - у московському аеропорту «Внуково» Юлію Тимошенко разом із чоловіком Олександром було затримано за контрабанду 100 тисяч доларів США. Після того їх екстрадирували з Росії до України» [35]* При таких обставинах росіяни мали би конфіскувати усю незаконно перевезену готівку.

Про те, що у Москву таки доставляли великі гроші, свідчить інша кримінальна справа, порушена Головною військовою прокуратурою Російської Федерації проти Юлії Володимирівни Тимошенко за звинуваченням щодо надання хабарів генералам російської армії, які підписували контракти з ЄЕСУ.

Запорізький і московський трафунки, мабуть, спонукали Ю. Тимошенко до думки про те, що, крім великого бізнесу, непогано мати ще й депутатську недоторканність.

Дещо про корпорацію «Український бензин» розповіла сама Ю. Тимошенко під час її допиту як свідка у справі П. Лазаренка. Допит проводився 22 вересня 2000 р. у приміщенні Генеральної прокуратури України слідчим з особливо важливих справ О.Р. Українець і заступником федерального прокурора США Мартою Борщ. Присутніми були адвокати і перекладачі. І хоча протокол вівся українською мовою, Ю. Тимошенко виявила бажання відповідати російською. Ось фрагмент цього протоколу:

Запитання: Коли і ким була створена компанія «КУБ»?

Відповідь: На початку 90-х років, точніше, я не пам 'ятаю, коли була створена компанія «КУБ». Я не можу точно сказати, так як це було дуже давно.

Запитання: Чи входили ви до складу засновників «КУБа»?

Відповідь: На початку діяльності компанії я була засновником «КУБа», в потім вийшла. Щоб нормально розвиватися, компанії потрібні були інвестори. Я залишалася керувати компанією, але були залучені інвестори. Наскільки я пам'ятаю, я займала посаду директора.

Запитання: Яку діяльність здійснювала компанія «КУБ»?

Відповідь: Компанія «Куб» займалася торгівельною діяльністю.

Запитання: Чи змінювався склад засновників компанії КУБ, якщо так, то яким чином і хто вибував із складу засновників, хто входив до їх складу?

Відповідь: Я не можу зараз сказати точно, тому що минуло достатньо багато часу, але спочатку засновниками були три фізичні особи: Гравец Олександр Михайлович, Тимошенко Олександр Геннадійович і я. Потім з'явився інвестор - компанія «Сомоллі» [36].

Із відповідей Ю. Тимошенко чітко видно, що вона явно не бажала давати відповіді на прості запитання і навіть добре не пам'ятала, чи була вона директором. Подібним рівнем добросовісності позначені і решта відповідей Ю. Тимошенко. Коли їй пред'явили копії банківських документів на багатомільйонні перерахування коштів і попросили пояснити, за що саме здійснювався переказ, Ю. Тимошенко відповіла: «За товар», а коли її запитали, чи вона знала, за який саме товар, - відповіла: «Ні, не знала».

Пред'явивши Ю. Тимошенко 39 платіжних документів про перерахування великих сум коштів в іноземні банки (як правило, всі платіжки фіксували значні суми: - найменша - 1 млн. доларів США, а найбільша - 11 млн. 900 тис. доларів США), слідчі на своє запитання: «За що ці гроші були перераховані?» - чули одну і ту саму відповідь: «Те ж пояснення, що і на попереднє запитання». І так - 39 разів! [37] Цілком зрозуміло, що Ю. Тимошенко не бажала говорити не лише про деталі свого бізнесу, а й про елементарні речі: чотирьох засновників і навіть своє директорство у фірмі «КУБ». Ось тому про підприємницьку діяльність «газової принцеси» не так уже й багато є інформації у пресі та окремих виданнях. З яких причин Ю. Тимошенко так не хоче розповідати про свій бізнес? Якщо все чисто, гарно і законно, то чому це приховувати? Та подібні відповіді на запитання прокурори почули від Ю. Тимошенко не лише щодо компанії «КУБ», а й щодо ЄЕСУ.

Після виходу В. Пінчука із корпорації «Содружество» Ю. Тимошенко створює ще одну комерційну структуру - ЗAT «Промислово-фінансовий концерн «Єдині енергетичні системи України» (скорочено ЄЕСУ), яка стала спадкоємцем корпорації «Український бензин». Тобто відбувалася не реєстрація нової фірми, а перереєстрація старої - КУБа. Це дало змогу зберегти за новою структурою старі пільги в оподаткуванні, які з 01.01.1995 р. були відмінені для нових підприємств з іноземними інвестиціями, але збережені для вже зареєстрованих.

Засновниками, власниками і головними гравцями ЄЕСУ були ті самі люди, що і в КУБІ. Окрім них, з'явилися ще й нові структури: «United Energy international Ltd» - зареєстрована у Великобританії 03.07.1995 p., їй припало 85% статутного фонду; ЗАТ «Об'єднана енергія», зареєстроване у Москві 18.10.1995 p., ТОВ «Хімнафт», зареєстроване у Дніпропетровську, його директором і співзасновником виступав О. Гравец. У новій структурі доля О. Гравеца стала значно меншою, ніж у КУБІ, а згодом він вийшов із числа учасників ЄЕСУ і виїхав на постійне місце проживання в Ізраїль. Як влучно зауважили Дмитро Попов та Ілья Мільштейн, в основного партнера і вчителя Юлії Володимирівни «здали нерви, він зрозумів, що пора вставати із-за грального столу, виносити виграш» [38]. Узагалі-то мудрий чоловік - вчасно спохопився.

Президентом ЗАТ ПФК ЄЕСУ стала Ю. Тимошенко, її тесть Г. Тимошенко - генеральним директором, чоловік - генеральним директором підприємства «Транспорт», яке входило в структуру ЄЕСУ. Формальними власниками інших підприємств і структур ЄЕСУ були мати Юлії Володимирівни, її тітка і дочка. Тобто створилася чисто родинна комерційна структура.

Базовий офіс ЄЕСУ знаходився в Дніпропетровську. У 1996 р. корпорація мала філії у Москві, Києві та Лондоні. Згодом до її складу входили три придбані заводи й авіакомпанія «ЄЕС - авіа», два банки - «Південкомбанк» і «Слов'янський». Крім цього, структури, підконтрольні ЄЕСУ, випускали газети, володіли кількома радіостанціями та інформагентствами. Тобто ЄЕСУ перетворилося на потужну бізнес-імперію.

Статутний фонд ЄЕСУ - 10 млн. доларів США. Основні напрями діяльності: реалізація природного газу, електроенергії, нафтопродуктів, а також продукції машинобудування, металопрокату, труб, виробництво будівельних матеріалів, каменеобробка, переробка сільськогосподарської продукції. Основою взаєморозрахунків ЄЕСУ був бартер, тобто товарообмінні операції, переуступка боргів, заліків, векселів.

Вже у 1996 р. корпорація ЄЕСУ стала найбільшим оптовим імпортером російського природного газу. Контракт із PAT «Газпром» передбачав постачання в Україну щорічно понад 25 млрд. кубометрів газу, який надходив підприємствам та населенню Донецької, Дніпропетровської, Черкаської, Сумської, Полтавської, Кіровоградської та Миколаївської областей. Завдяки сприянню тодішнього, спочатку віце-прем'єр-міністра з питань ПЕК, а згодом і Прем'єр-міністра України Павла Лазаренка, корпорація ЄЕСУ зайняла на енергоринку України панівне становище. Інакше і бути не могло. Сама назва приватної комерційної структури свідчила, що вона у цьому сегменті української економіки прагне стати єдиною.

Схеми розрахунків у ЄЕСУ були дуже складними і добре відомими, мабуть, лише Ю. Тимошенко. Кому це цікаво - може прочитати у великих публікаціях Олексія Ленського «Історія сходження Юлії Тимошенко» та Олега Єльцова «Чи не час покаятися, Юліє Володимирівно?». Там непогано описано, яким чином мінімізувався прибуток ЄЕСУ та викачувалися з України величезні кошти [39].

Ми не будемо описувати всіх хитросплетінь схем і розрахунків у діяльності ЄЕСУ, їх і Генеральна прокуратура України не змогла осягнути, адже справа складалася із 500 томів! Зупинимось на суттєвішому. Річний оборот ЗАТ ПФК «Єдині енергетичні системи України» становив понад 10 млрд. доларів щорічно. Це визнавала й сама Ю. Тимошенко: «Корпорація, якою я на той час керувала та котру я сама створила, мала річний оборот десять мільярдів доларів. Тоді це було найкрупніше підприємство не те що в Україні - в усьому СНД не було нічого подібного» [40]. Та хочу зауважити: часом, шановний читачу, не подумайте, що ЄЕСУ була потужнішою, ніж «Криворіжсталь», зовсім ні - всі її служби знаходились в офісному приміщенні, а головними у діяльності корпорації були торгівельні операції з газом, електроенергією та нафтопродуктами. Діяла вона за класичним принципом: купи дешевше - продай дорожче. І головні прибутки ЄЕСУ мала від торгівлі.

Незважаючи на найвищі в СНД обороти, президент ЄЕСУ Ю. Тимошенко не раз говорила виборцям, що оборот - це одне, а прибуток - цілком інше, і прибутки її корпорації зовсім не великі. Такі твердження розраховані на наївних, бо наявність заплутаних схем та ще й офшорних партнерів давала можливість чисто торгівельній структурі справді мінімізувати прибуток та наблизити його до нуля в Україні, а основний капітал сховати в офшорах.

Для кандидата економічних наук Ю.В. Тимошенко не зайве буде пояснити прості істини. Навіть нульовий прибуток, тобто коли доходи і видатки взаємно покриваються, свідчить, що підприємство не є збитковим. Але у такому режимі воно не може тривалий час працювати, бо рушієм прогресу є прибуток, який дає можливість розвивати виробництво. Судячи з того, що ЄЕСУ придбало будинки, створило прекрасні офіси та представництва в Дніпропетровську, Києві, Москві і Лондоні із сучасною оргтехнікою та дорогими меблями, мало великий автопарк, власну авіакомпанію, купувало цілі підприємства, - то його діяльність була прибутковою. Будь-яке нормальне підприємство мусить мати хоч би 10% річного прибутку, інакше у нього немає жодної перспективи. Якщо виходити з цього, то і корпорація ЄЕСУ теж повинна була мати хоча б 10% річного прибутку від загального обороту, - отже, можна дещо вирахувати. Оборот відомий - 10 млрд. доларів США. Виходить, що, за найскромнішими підрахунками, компанія Ю. Тимошенко мусила одержати в рік 1 млрд. доларів США чистого прибутку (10%). Множимо на 3 роки (1996, 1997, 1998) і маємо 3 млрд. доларів США. Підкреслюю, що це при 10% прибутку. А хто повірить у те, що на торгівлі газом, бензином, дизпаливом, сирою нафтою, мазутом, металопрокатом та ще й при цікавих розрахунках бартером, взаємозаліками і векселями прибуток становив лише 10%? Де ж ви, пані Юлю, заникали такі гроші, що тепер вимушені запрошувати олігархів у списки БЮТ?

У зв'язку із прийняттям 28 червня 1996 р. нової Конституції України, яка не дозволяла поєднувати одночасну роботу в парламенті й органах виконавчої влади, перший віце-прем'єр-міністр України Василь Дурдинець склав депутатські повноваження. Так звільнився Бобринецький виборчий округ №229 Кіровоградської області, в якому були призначені дострокові вибори. Саме у них і взяла участь Ю. Тимошенко, тодішній президент корпорації ЄЕСУ. Причину такого кроку Ю. Тимошенко пояснювала бажанням творити нові закони. Треба думати, що мета все-таки полягала в іншому. Депутатський мандат, крім недоторканності, давав ще й перепустку в усі владні кабінети та слугував надійним прикриттям власного бізнесу. Аби цього досягти, немало олігархів викладали величезні гроші. Однак піонером у цій справі, безумовно, стала Ю. Тимошенко. До того ж після Запорізького СІЗО, як влучно написали І. Мільштейн і Д. Попов, «дорогу в парламент їй прокладав страх» [41].

Про те, що являла собою Ю. Тимошенко до свого першого обрання народним депутатом України, писала і газета «Московский комсомолец», вона навела таку її характеристику словами неназваного російського бізнесмена: «Розмови Юлі відрізнялися тоді безмежним цинізмом. Вона щедро використовувала лайливу лексику і ні про кого із своїх знайомих не говорила з повагою. Всі люди розглядалися з погляду корисності чи безкорисності. Про українських націоналістів вона тоді говорила із роздратуванням і зневагою. Між: іншим, теплого ставлення до Москви у неї теж не було. На відміну від бізнесу, політика її тоді не цікавила» [42].

Вибори в мажоритарному окрузі, це передусім публічна поява кандидатів. Саме на Кіровоградщині Ю. Тимошенко вперше з'явилася перед широкою публікою. їй потрібно було виступати перед виборцями, розповідати про себе, свою програму. Це було непростою для Юлії Володимирівни справою. Як пишуть Д. Попов і І. Мільштейн: «Їй було важко спілкуватися із незнайомими людьми, і це зауважили не лише телевізійники. Світло софітів було для неї надто яскравим - воно засліплювало і позбавляло впевненості у собі. При всій своїй ефектній зовнішності вона не вміла тримати себе на людях. У неї раз у раз зривався голос. Вона не контролювала власних жестів: то нервово стискала руки в кулаки, то перебирала волосся, псуючи зачіску. її рухи були скуті; вартувало їй з'явитися у центрі уваги, як у неї змінювалася хода, і в очах застигала нудьга» [43].

Очевидно, що саме через це Ю. Тимошенко найняла спеціалістів із паблік рілейшинз (іміджмейкерів), які й відучили її від незграбних жестів та навчили азів публічної діяльності. І вона це швидко опанувала. Пізніше один із цих іміджмейкерів назвав Ю. Тимошенко «геніальною актрисою рівня Голлівуду». Іміджмейкер захоплювався її «даром перевтілення», «облесливим голосом, усмішкою, поглядом».

«Разом із іміджмейкером вона знайшла безпрограшну формулу успіху у виборців, - писали Д. Попов і І. Мільштейн. - Потрібно було бути гарною, але не зухвалою. Жодних крикливих нарядів і дорогої біжутерії - потрібно стати скромною і привабливою, як сільська вчителька. Відповіді на будь-які запитання журналістів і виборців мають бути простими і радикальними. А головне - не скупитися» [44]. І Ю.Тимошенко не скупилася.

Пересівши із звичного «Мерседеса» у скромну «Волгу», Ю. Тимошенко у супроводі численної свити об'їздила весь Бобринецький округ, наліво і направо роздаючи не лише обіцянки справжнього чуда у майбутньому, а й цілком реальні речі вже тепер.

За розпорядженням прем'єра П. Лазаренка, виборцям Бобринецького округу виплатили усі заборгованості по пенсіях і заробітних платах за багато місяців. Це й справді виглядало чудом на тлі тодішньої української дійсності, коли пенсіонерам, медикам, працівникам бюджетної сфери належні їм виплати затримували місяцями.

Надворі стояла холодна осінь, і Ю. Тимошенко всіх обігріла - вона безоплатно надала кіровоградцям 5 тисяч тонн вугілля для шкіл, лікарень, малозабезпечених. До багатьох сіл Ю. Тимошенко пообіцяла протягнути газ, провести воду, виконати інші роботи. Вже у ході виборчої кампанії на кошти Ю. Тимошенко у селах почали відбудовувати зруйновані у комуністичні часи церкви. «І навіть коли де-небудь гасло світло у сільському клубі посеред кіносеансу, - писали Д. Попов і І. Мільштейн, - то досить було подзвонити у штаб Тимошенко - світло тут же загорялося… Вона вже давно навчилася показувати кіно» [45].

Виборча кампанія тривала недовго: протягом листопада-грудня 1996 року. Проте потужні зусилля дали чудовий результат - 92,3% виборців Бобринецького округу проголосували за Ю. Тимошенко. Так Юлія Володимирівна стала членом українського парламенту. Вже згадані Д. Петров і І. Мільштейн, іронізуючи, назвали Ю. Тимошенко «Політиком 1996 року» і зазначили: «Ця молода симпатична дівчина, по суті, є могильщиком політичної системи і політики як такої загалом - відтепер немає сенсу мати політичні погляди або платформу та й займатися власне політикою - досить мати гроші» [46].

В історію Верховної Ради України можна сміливо записати Юлію Володимирівну Тимошенко як першого депутата, що потрапив у стіни парламенту завдяки силі своїх грошей. Спосіб, продемонстрований у 1996 р. на дострокових виборах Ю. Тимошенко, під час чергової парламентської кампанії 1998 р. був узятий на озброєння багатьма олігархами, а на наступних виборах 2002-го, 2006-го і 2007 pp. він став в Україні домінуючим. Саме в цьому якраз і полягає найбільша загроза демократії у нашій Вітчизні.

Перший бізнес-політичний проект Ю. Тимошенко, успішно реалізований у Бобринецькому виборчому окрузі на Кіровоградщині, дав їй путівку у велику політику. На хвилі тріумфальної перемоги, бобринецькі виборці мало її не боготворили. УПЦ (МП) нагородила Юлію Володимирівну орденом Великомучениці Варвари, навіть бобринецьку футбольну команду «Новатор» перейменували в «Юлію-Новатор».

Однак поступово породжені різноманітними піар-акціями емоції вгамувалися, і люди почали тверезо дивитися на речі. Всього лише через рік - у березні 1998 p., - у цьому ж окрузі на чергових парламентських виборах Ю. Тимошенко отримала 38,5% голосів. Падіння майже у два з половиною рази! Як тут не погодитись із словами Антоніни Ульяхіної, рідної тітки Ю. Тимошенко: «Люди на виборах помиляються і віддають свої голоси за діячів, які чужі їхньому життю і сподіванням» [47] Чи не власну племінницю вона мала на увазі?

Із відставкою П. Лазаренка з посади Прем'єр-міністра України для ЄЕСУ настала чорна смуга, корпорація не лише втратила могутнього покровителя, а й зазнала всіляких неприємностей і явних переслідувань. ЄЕСУ позбавили 26% акцій Харцизського трубного заводу, згодом висунули звинувачення в заборгованості перед «Укргазпромом» у розмірі 42 млн. доларів СІ1ІА. За рішенням податкових органів, були арештовані рахунки корпорації. У 1998 р. Вищий арбітражний суд ухвалив стягнути з ЄЕСУ 1,5 млрд. гривень боргу перед бюджетом. ЄЕСУ позбавили права поставляти газ на підприємства України та почепили на корпорацію борг перед Росією за постачання газу у розмірі близько 300 млн. доларів США.

Проти самої Ю. Тимошенко та її бізнес-партнерів теж порушили кілька кримінальних справ. Досліджувати їхню суть немає великої потреби, бо це занадто копітка, вкрай марудна та невдячна справа. Одне подання Генерального прокурора України Верховній Раді про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності народного депутата України Ю.В. Тимошенко мало вигляд цілої книги і було надруковане тижневиком «2000» окремою вкладкою на 4-х газетних шпальтах формату А-1. Усі висунуті звинувачення Ю. Тимошенко категорично відкинула і назвала їх політичними переслідуваннями. Безумовно, що якась доля правди у цьому була, та й диму без вогню теж не буває.

Ю. Тимошенко інкримінували зловживання службовим становищем, надання хабарів, ухилення від сплати податків в особливо великих розмірах, привласнення чужого майна в особливо великих розмірах, контрабанду російського газу.

Очевидно, не витримавши тиску, Ю. Тимошенко пішла на компроміс із Президентом Л. Кучмою. У ЗМІ з'явилося повідомлення, що, на прохання народного депутата Ю. Тимошенко, її прийняв Президент України і пригостив чаєм. Про що йшлося за чаюванням, знає вкрай обмежене коло осіб. Проте це чаювання стало своєрідним етапом у замиренні обох сторін.

У кабінет Л. Кучми Ю. Тимошенко зайшла ворогом, а трішки почаювавши, вийшла другом. І вже через кілька днів цілком відреклася від своєї дутої опозиційності та боротьби з Л. Кучмою: - 10 листопада 1998 р. на прес-конференції вона заявила, що із владою треба йти «на зближення і на співпрацю. Тільки Леонід Кучма може сьогодні зіграти вирішальну роль у подоланні кризових явищ» [48] Ці слова Ю. Тимошенко з ранку до вечора ширили Україною всі ЗМІ. Ось вам, шановний читачу, і приклад принциповості та незламності борця із «ненависним режимом». Та коли припече - Ю. Тимошенко знайде спільну мову не те що із Л. Кучмою, а й із Люципером.

Приблизно у цей же час виникли великі проблеми у колишнього прем'єра та голови партії «Громада» Павла Лазаренка, і він, побоюючись за власне життя, покинув Україну. Це сталося у лютому 1999 р. А вже у березні Ю. Тимошенко разом із О. Турчиновим розпочинають заходи з організації нової партії - ВО «Батьківщина». Під такою ж назвою у парламенті створено фракцію, в яку перейшла більшість громадівців. Такі кроки однопартійців голова партії П. Лазаренко та видання ВО «Громада» розцінили як зраду. І мали для цього підставу.

Дуже показово, що ще восени 1998 р. Ю. Тимошенко заявила: «Я ніколи не буду виступати в ролі розкольника партії. Якби я ставила перед собою таке завдання, то діяла б сьогодні за іншим сценарієм. Ініціювала б створення паралельних первинних організацій, організовувала б паралельні з'їзди… А я цього не роблю і робити не буду» [49]. Тобто не минуло й півроку, як Ю. Тимошенко різко змінила свою політичну позицію: від агресивної опозиційності до миролюбної співпраці з режимом Л. Кучми. Зрештою, це постійний стиль поведінки пані Юлі - в усьому шукати власну користь, тому безпринципність та всеїдність були і є її постійними супутниками.

Дії Ю. Тимошенко та її оточення ґрунтовно нашкодили єдиній правій опозиції до Л. Кучми в особі партії «Громада». Фактично, «Громаду» підірвали з середини її ж учорашні соратники. Ось тут якраз і можна говорити про політичну зраду. Бо коли це не зрада, то що?

На відміну від «Громади», ВО «Батьківщина» зайняло явно лояльну позицію стосовно влади і підтримувало у парламенті всі дії Л. Кучми. Навіть під час президентської виборчої кампанії 1999 року «Батьківщина» нічим не турбувала чинну владу.

Повна лояльність Ю. Тимошенко до режиму та її дії з розвалу партії «Громада» дали підставу Л. Кучмі напередодні президентських виборів 1999 р. заявити, що в Україні правої опозиції немає - в опозиції перебувають лише комуністи і соціалісти. Це була головна модель пропаганди. На штучно створеному протистоянні комуніста П. Симоненка і демократа Л. Кучми останній і переміг на виборах. А такої моделі політичної ситуації, без прислужницьких дій Ю. Тимошенко, тодішній режим ніколи б не зміг добитися. Тому зроблене Юлією Володимирівною було належно оцінено. Про її кримінальне переслідування прокуратура забула, більше того, тільки-но Л. Кучма був повторно обраний Президентом України, він одним із перших своїх указів призначив Ю. Тимошенко віце-прем'єр-міністром України в уряді В. Ющенка. І якби Юлія Володимирівна цього не заслужила, то хіба би він її призначив? Але чи є подібні «заслуги» достатніми і належними підставами для призначення членом уряду? Я ось тепер дивуюся: чому Леонід Данилович так вчинив? Та ж на цей час, крім чисто торгівельного бізнесу, за плечима Ю. Тимошенко нічого серйозного не було, ні виробничого, ні навіть жодного адміністративного досвіду - хоча б на посаді завідуючого відділом райдержадміністрації! Із грязі одразу в князі. Дуже цікаве формування українського уряду!

Касетний скандал, який розгорівся в Україні 21 листопада 2000 p., та оприлюднення аудіозаписів, здійснених у кабінеті Президента Л. Кучми, спонукали останнього запідозрити причетність до цих акцій Юлії Тимошенко. Президент навіть пропонував віце-прем'єру згорнути антипрезидентську кампанію. Та вона набирала обертів і без Ю. Тимошенко. Тому влада, мабуть, і реанімувала вже призабуте кримінальне переслідування керівників ЄЕСУ. 5 січня 2001 р. Генпрокуратура оголосила про порушення двох кримінальних справ проти Юлії Тимошенко, яка на той час займала посаду віце-прем'єр-міністра України. За поданням прокуратури, Президент Л. Кучма видав указ про звільнення Ю. Тимошенко з посади, а ще через деякий час - 13 лютого 2001 р. - Юлію Володимирівну арештували і помістили у Лук'янівський слідчий ізолятор (СІЗО). Ю. Тимошенко пред'явили звинувачення у наданні хабарів, контрабанді газу, службовому підлозі й ухиленні від сплати податків в особливо великих розмірах.

У Лук'янівському СІЗО Ю. Тимошенко перебувала 42 дні. За цей час із неї зробили мученицю за народну справу, хоча вона насправді такою не була, а сиділа за звинуваченнями у банальних фінансових аферах.

Внаслідок дивовижного вчинку судді Печерського районного суду м. Києва Миколи Замковенка, Ю. Тимошенко вийшла на волю й одразу ж була влаштована у лікарню «Медиком». Через кілька днів за протестом прокуратури президія Київського міського суду скасувала рішення Печерського районного суду м. Києва. Біля палати Ю. Тимошенко виставили озброєну охорону. А 2 квітня 2001 р. постановою Голови Верховного Суду України В.Ф. Бойка було призупинено виконання постанови президії Київського міського суду. Так Ю. Тимошенко здобула свободу, але загроза її кримінального переслідування не була усунута.

Сама ж кримінальна справа, у якій головним героєм була Ю. Тимошенко, нараховувала 500 томів. За інформацією Генеральної прокуратури, внаслідок не зовсім законної, на думку слідчих, діяльності ЄЕСУ, за межі країни виведено 1 млрд. 100 млн. доларів США та завдано збитків Україні на суму 2 млрд. доларів. Однак судового підтвердження цих слів немає й досі, бо до суду справа так і не дійшла. Сама ж Ю. Тимошенко всі звинувачення заперечувала і називала їх політичними переслідуваннями. Можливо, що це так частково і було, адже Ю. Тимошенко опинилася в одному опозиційному таборі з П. Лазаренком - потужним конкурентом тодішнього Президента Л. Кучми. Ця обставина і стала суттєвим фактором, який накликав на комерційні структури Ю. Тимошенко великий гнів діючої влади. Проте для об'єктивності слід зазначити й таке. У середині 90-х років увесь великий український бізнес мав, м'яко кажучи, дуже сумнівний характер, тому ретельно проведена перевірка могла виявити немало фінансових порушень і зловживань. Як говорили у ті часи, Л. Кучма діяв за принципом: «Друзям - все, ворогам - закон». Під важкий прес цього правила потрапив і бізнес Ю. Тимошенко, нічим не кращий і не гірший з-поміж бізнесу решти олігархів.

Незважаючи на відчайдушні зусилля та шалену діяльність юристів, великий бізнес Ю. Тимошенко не витримав адміністративного пресу, а створена нею бізнес-імперія почала тріщати по всіх швах і незабаром, по суті, була зруйнована цілком.

Однак сама Ю. Тимошенко мужньо вистояла і благополучно минула чергову лаву підсудних. Очолюваний нею виборчий блок пройшов у Верховну Раду України на парламентських виборах 2002 року, здобувши 7,8%. Ю. Тимошенко знову стала депутатом і отримала таку жадану депутатську недоторканність. І хоча новий Генеральний прокурор України С. Піскун скерував у Верховну Раду України подання про притягнення Ю. Тимошенко до кримінальної відповідальності та її арешт, депутати свого колегу не здали. До речі, це не був єдиний випадок - подібних подань на Ю.Тимошенко Генеральний прокурор направляв чотири рази. Переважно вони не доходили до сесійного залу - застрягали на рівні Комітету з питань регламенту та депутатської етики, або поверталися в прокуратуру Головою Верховної Ради. Очевидно, саме такою пікантною справою слід пояснити особливий пієтет бютівців до регламентного комітету, і в шостому скликанні - їх там майже половина, аж 9 із 22-ох!

Коментуючи ситуацію щодо таких подань, Генеральний прокурор України С. Піскун у пориві відвертості сказав читачам газети «Столичные новости»: «Я вже неодноразово просив депутатів і буду просити, щоби вони, подібно до Феміди, закрили очі на те, що це гарна жінка, депутат, лідер фракції. Прочитайте подання Генпрокуратури і дайте свою оцінку діям цієї людини як громадянина України. Четверта частина державного бюджету була вивезена з України в 1997 році. Із тих двох мільярдів можно було б і пенсії виплатити, і зарплати підвищити. Чому ж ми повинні прощати тим представником влади та іже з ними, які, вкравши мільярди, зробили десятки тисяч людей жебраками?» [50]

Ці слова вкрай обурили Ю. Тимошенко, і вона подала позов до суду про захист своєї честі, гідності та ділової репутації. Та у судові засідання чомусь не з'явилися ні Юлія Володимирівна, ні її адвокати. Через те «захист честі» так і не відбувся, а справу закрили.

І лише після Помаранчевої революції, коли Ю. Тимошенко опинилася у кріслі прем'єра, Генеральний прокурор України С. Піскун нараз прозрів і сам заперечив свої ж подання та коментарі у пресі. Святослав Михайлович заявив: «Якщо за стільки років депутати не дали своєї згоди, а правоохоронні органи не знайшли доказів її злочинів, необхідно керуватися презумцією невинуватості». При цьому С. Піскун зіслався на рішення судів, які закрили ряд справ по її родичах. «На основі цього прокуратура вирішила закрити справу і по Тимошенко». Генпрокурор підкреслив: справу закрили перед 24 січня 2005 p., тобто до того, коли Президент призначив Ю. Тимошенко в. о. Прем'єр-міністра України [51]. Однак, чомусь про таку знамениту подію суспільству повідомили після того, як Юлія Володимирівна очолила український Уряд.

Я ось тепер думаю: де ще є країна, у якій особу із чорним шлейфом таких кримінальних історій як у Ю. Тимошенко призначили керувати урядом? Тепер Україна пожинає плоди її урядування.

Після інавгурації новообраного Президента України Віктора Ющенка Ю. Тимошенко аж ніяк не сиділа, склавши руки, в очікуванні поста прем'єра. Хоча ця посада її страшенно турбувала, але не менше хвилювало і ЄЕСУ. Через два дні після інавгурації, ЄЕСУ та британська компанія United Energy International Ltd тихенько подали заяви у Вищий господарський суд України про відміну рішення господарських судів щодо нарахування заборгованості в сумі 3,7 млрд грн. Буквально через тиждень - 2 лютого 2005 р. позов було повністю задоволено. До речі, неймовірна швидкість розгляду цієї судової справи гідна занесення до книги рекордів Гіннеса. Безумовно, що ця судова вікторія є шедевром у здобутках ЄЕСУ, а особливо адвокатів Ю. Тимошенко. Інтереси ЄЕСУ у Вищому господарському суді України захищала Юлія Вікторівна Швець, а британську компанію - Віктор Дмитрович Швець.

На підставі рішення Вищого Господарського суду України 18 лютого 2005 р. Головна податкова адміністрація України списала з ЄЕСУ усі заборгованості разом із пенею та іншими нарахуваннями на загальну суму 7,5 млрд гривень [52].

Незважаючи на такі судові звитяги, Ю. Тимошенко чомусь страшенно турбували матеріали, які лежали у Генеральній прокуратурі України. Ставши Прем'єр-міністром України, вона у дивовижний спосіб добилася, аби її особистий адвокат В. Швець отримав відповідальну посаду в Генеральній прокуратурі України - начальника управління. Як розповів Генеральний прокурор України Святослав Піскун, про призначення В. Швеця на роботу в Генпрокуратуру його попросив сам Президент, тому він не міг йому відмовити. Виникає запитання: невже В. Ющенко ні з того, ні з сього вирішив «зміцнити» Генеральну прокуратуру особистим адвокатом Ю. Тимошенко, який до того ж і не мав відповідного досвіду? Треба ж уміти робити справи чужими руками! Та ще й якими та як!

Восени 2007 р. народний депутат України від Партії регіонів І. Богословська зробила заяву, яка потрапила у пресу. У ній пані Інна висунула панові В. Швецю деякі претензії, зокрема, про те, що коли він працював у Генеральній прокуратурі України, то мав доступ до матеріалів щодо діяльності ЄЕСУ, а тепер із 500 томів кримінальної справи не вистачає 10 томів оригінальних платіжних документів, без яких уже ніхто і ніколи не встановить істину. Після прочитання цієї інформації у мене виникла думка: невже Ю. Тимошенко для цього й прилаштувала у Генпрокуратурі свого адвоката? Тепер В. Швець - народний депутат України від БЮТ, а його дочка Юлія Вікторівна Швець стала членом Центральної виборчої комісії за квотою БЮТ. Заслужили.

Таку назву мала стаття Бориса Солдатенка у газеті «Красная звезда» (центральному органі Міністерства оборони Російської Федерації) за 12 липня 2001 року. Ця величезна публікація розповідає про те, як п'ять генералів російського міністерства оборони грали у «лохотрон» із ЄЕСУ на 450 млн доларів США у вже далекому 1996 році. Аби краще передати пафос публікації, процитую окремі її частини. Стаття починається так:

«У цій історії із самого початку не було нічого детективного. Ні вбивств, ні погонь, ні перестрілок. Все просто, і від цього зовсім незрозуміло. У 1996 році Міністерство оборони Російської Федерації уклало з корпорацією «Єдині енергетичні системи України (ЄЕСУ) контракт на поставку будматеріалів для потреб російського військового відомства на суму 450 мільйонів доларів США. Крім цього, корпорація ЄЕСУ згідно підписаного договору з міністерством фінансів РФ у залік поставок газу в Україну повинна була передати будматеріали і товари для потреб Міністерства оборони РФ. Здавалося, тут нема нічого складного. Начальнику Головного управління військового бюджету і фінансування Міноборони РФ генерал-полковнику Георгію Олійнику потрібно було провести попередню (!) оплату вказаної суми українській стороні… на рахунок британської «United Energy International Ltd», а тиловим службам чекати надходження… з території України обіцяних будматеріалів.

Однак українські товари не надходили. Більше того, пропали і перераховані «колишній братській республіці» 450 мільйонів доларів США, призначених для будівництва житла для російських військових. Причому відбувалося все це у важкий для Міністерства оборони РФ рік - продовжувалася війна в Чечні, йшло реформування військового відомства, у частинах виплачували грошове забезпечення із затримками у три-чотири місяці.

Минуло кілька років, і ось наприкінці 1999 року Головна військова прокуратура пред'явила начальнику Головного управління військового бюджету і фінансування Міністерства оборони РФ генерал-полковнику Георгію Олійнику звинувачення у перевищенні службових повноважень. На перший погляд, здавалося, що справедливість восторжествувала, посадову особу, яка незаконно перерахувала величезну суму грошей в іноземній валюті, що пройшла по статті «Національна оборона», притягнуто до відповідальності. Ходять поки-що безпредметні чутки про можливе одержання кимось із Міноборони хабара у розмірі 3 мільйони доларів США. Та турбує інше - куди поділися всі 450 мільйонів доларів і чому гроші пішли в англійську корпорацію?» [53]

Б. Солдатенко писав, що за незаконне перерахування за кордон коштів до кримінальної відповідальності притягнуті начальник Головного управління військового бюджету і фінансування Міноборони РФ генерал-полковник Георгій Олійник, головний бухгалтер ГУВБіФ генерал-майор Євгеній Дацко, начальники управлінь генерал-майори Леонід Герасименко і Анатолій Воробйов. Згідно з документами слідства, ці генерали оформили, підписали і відправили в один із відділів Центробанку РФ платіжні доручення на перерахування 450 мільйонів доларів США відомій нам англійської фірмі за ніби-то уже отримані будматеріали без… будь-яких документальних підтверджень.

Із посиланням на інформацію слідчих військової прокуратури, Б. Солдатенко подає вірогідну схему дії «лохотрону».

«PAT «Газпром» взяв кредит у Національному резервному банку і банку «Імперіал» (іншими словами у себе самого) відповідно 200 мільйонів доларів США і 250 мільйонів доларів США. Ці гроші були перераховані (ніби) в рахунок погашення заборгованості перед бюджетом в Центробанк РФ.

Далі Державна податкова служба РФ, у свою чергу, переводить всі 450 мільйонів доларів США на рахунок Міністерства фінансів РФ. Міністерство фінансів РФ відповідно для фінансування держбюджету за статтею «Національна оборона» направило ці гроші на рахунок Головного управління військового бюджету і фінансування Міністерства оборони РФ. Потім за нібито раніше досягнутою домовленістю між Мінфіном і урядом України уже відомі посадові особи з Міністерства оборони РФ перераховують всю суму на рахунки англійської компанії «United International Ltd» за те, що українська сторона готова передати на цю суму російському оборонному відомству матеріально-технічні цінності (під час слідства вияснилося, що в Москві навіть не знають, що це таке).

На цьому мандри по банківських рахунках суми, яка без малого складає півмільярда доларів США, на жаль, не закінчилися. Хочу відзначити окремо: до завершення того ж банківського дня англійці перевели ці гроші через СЕСУ в PAT «Газпром», ніби погашуючи українські борги. А російський «Газпром» устиг повернути із цих грошей одержані ним кредити Національному резервному банку РФ і «Імперіалу». Так завершилася гра російського «лохотрону», ставка в якій була 450 мільйонів доларів США із… кишені Міністерства оборони Росії. Вражає»?'

Таким був початок російського скандалу щодо газово-фінансової діяльності Ю. Тимошенко. Так її подала газета «Красная звезда», однак у публікації закралися деякі неточності. Б. Солдатенко чомусь називає ЄЕСУ «українською державною корпорацією», насправді - це чисто приватна структура, у якій Ю. Тимошенко відігравала головну роль. А згадана англійська фірма «United International Ltd» володіла 85% у статутному фонді ЄЕСУ і теж належала Ю. Тимошенко.

Слідство у справі російського лохотрону тривало досить довго.

У 2001 р. Московський арбітражний суд задовольнив позов Міністерства оборони Росії щодо стягнення 26 млн. 228 тисяч доларів США з ЄЕСУ - то були лише відсотки, які набігли за борг, загальна сума якого тоді складала 330 млн доларів США - залишок із 450 млн доларів, які Міноборони Росії перерахувало тимошенківський британській компанії «United International Ltd» за будматеріали. Цих матеріалів було поставлено лише на 120 млн. «Решта грошей, - писало 26 вересня 2001 p., російське видання «Газета», - щезли» [54].

Вже після засудження у 2003 р. російського генерала Г. Олійника, до Великобританії виїжджали високопосадовці РФ шукати кошти Міноборони. З цього питання у травні 2004 р. у Лондоні відбулася зустріч голови Рахункової палати РФ Сергія Степашина з головою Національного контрольного управління Великобританії сером Джоном Борном [55]. Британське відомство надало російським колегам максимально можливу інформацію. У російську пресу просочилася інформація щодо діяльності британської компанії «United International Ltd». Тепер російські компетентні органи добре знають не лише засновників цієї комерційної структури, а й те кому, коли і на які рахунки вона відправляла кошти. Чи не у цьому полягає суть такої дивовижної вразливості Ю. Тимошенко перед російською владою?

P.S. Про історію російського «лохотрону» можна також прочитати у таких публікаціях.

1. Єльцов О. Ю. Тимошенко. «Не виноватая я! Он сам ко мне пришел!» // http://www.ua-pravda.com/old/articles/portret/1103.php?mode=printable.

2. Финансовые "схемы" Минобороны // Компромат. Ru //

http://www.compromat.ru//main/mo/zachem.htm

3. Тимошенко грозит 4,5 года // Деловая неделя // http://dn.kiev.ua/person/olcinik1804-print.html.

4. Российские адвокаты не исключают обращения в лондонский суд по сделке между Миноборони РФ и "ЕЭС Украины" // Энерго Портал. - 2004. - 29 марта//

http://energoportal.net

5. Тимошенко и прокуроры // http://www.yandex.cc/articles/2005/02/04/timoshenko/

Особливим штрихом до політичної біографії Ю. Тимошенко є кримінальна справа, порушена проти неї у Російській Федерації. Головна воєнна прокуратура (ГВП) Росії у березні 2000 р. порушила і розслідувала кримінальну справу про хабарі стосовно 5-ти генералів і вищих офіцерів російського міністерства оборони. За даними ГВП, коли Ю. Тимошенко керувала ЄЕСУ, вона давала хабарі російським офіцерам в обмін на зміну у бік завищення цін на постачання для МО РФ будівельних матеріалів по одній із хитромудрих схем розрахунків за газ. Згідно з такою домовленістю, російське військове відомство перерахувало кошти у сумі 450 млн. доларів США на рахунок британської фірми «United Energy International» - основного засновника ЄЕСУ. Номінальним керівником цієї комерційної структури був турок Ерджумент Аксой - друг сім'ї Тимошенків, за словами самої пані Юлії. Коли 22 вересня 2000 p., під час допиту в іншій кримінальній справі за участю американського прокурора Марти Борщ, Юлію Володимирівну запитали про пана Аксоя, вона відповіла: «Наші сім'ї дружать» [56]. Так що британська фірма, якій росіяни перерахували за завищеними цінами 450 млн. доларів США, була абсолютно надійним бізнес-партнером Ю. Тимошенко. Більше того - Ю.Тимошенко була її співзасновником! Але це окрема тема.

З усього видно, що перераховані росіянами кошти потрапили в абсолютно надійні руки. Під час цієї оборудки, за висновками експертів, збиток російському Міністерству оборони оцінено у 98 млн. доларів США.

По кримінальній справі стосовно коштів Міноборони Російської Федерації 25 січня 2001 р. тодішнього віце-прем'єр-міністра України Ю. Тимошенко у Києві допитали російські слідчі, а 30 липня цього ж року Головна військова прокуратура Росії порушила проти неї кримінальну справу. Чому російська прокуратура так вчинила супроти громадянки України? Та тому, що дії з ознаками злочину було скоєно на території Росії - в Москві, там і порушили справу. Як повідомлялось у російських ЗМІ, по цій кримінальній справі засуджено начальника Головного управління бюджету і фінансування МО РФ генерал-полковника Георгія Олійника (вирок - 5 років позбавлення волі - винесено 24 липня 2003 p.). Усього по цій справі проходило 5 російських високопосадових військовослужбовців.

15 вересня 2004 р. ГВП заявила про виклик Ю. Тимошенко на допит 21 вересня і подала в Генпрокуратуру України відповідне міжнародне доручення. Та пані Тимошенко відмовилась їхати до Москви, назвавши виклик на допит «провокацією». Вона також написала генеральному прокурору Російської федерації Володимирові Устінову листа з проханням не перешкоджати «визвольній боротьбі народу України» [57].

Слова про «визвольну боротьбу» - це звичайна відмазка. Річ у тім, що і за українським, і за російським законодавством у справі про корупцію однаковою мірою карають і того, хто брав хабаря, і того, хто його давав. Цілком очевидно, що Юлія Володимирівна страшенно боялася їхати до Москви, бо там її могли пред'явити звинувачення, арештувати і передати справу до суду. Така перспектива її явно не влаштовувала.

Оскільки Ю. Тимошенко відмовилася добровільно прибути у Москву, то 23 вересня 2003 р. Московський гарнізонний суд за поданням ГВП видав санкцію на її арешт. Юлію Тимошенко оголосили у міжнародний розшук. Однак світова громадськість сприйняла такі дії російської прокуратури як тиск на українську опозицію, до якої на той час уже належала Ю. Тимошенко.

У ході розслідування справи про розкрадання коштів Міністерства оборони РФ внаслідок використання залікових схем з українською компанією ЄЕСУ російська прокуратура виявила і цілий ряд інших діянь із ознаками кримінальних злочинів.

Кримінальне переслідування Ю. Тимошенко російська прокуратура не припиняла навіть тоді, коли її у лютому 2005 р. вперше призначили Прем'єр-міністром України. Дійшло до того, що напередодні офіційного візиту до Москви української урядової делегації на чолі з прем'єром Ю. Тимошенко генеральний прокурор Російської Федерації В. Устінов заявив, що кримінальної справи відносно Ю. Тимошенко ніхто в Росії не закривав. Ці слова можна було зрозуміти і як натяк про можливий арешт підозрюваної у скоєнні злочину. Заява В. Устінова спричинила міжнародний скандал. Як наслідок - Ю. Тимошенко відмовилася від офіційного візиту до Москви.

Коментарі цієї події в українських ЗМІ виглядали наївно і непереконливо. Навіщо ж було призначати прем'єром людину, за якою тягнеться дуже довгий шлейф криміналів? Держава, яка себе поважає, подібних речей не допускає, бо державний діяч мусить мати бездоганну репутацію. То що тут можна закинути генеральному прокуророві Російської Федерації В. Устінову - хіба він доручав Ю. Тимошенко давати в Москві хабарі? Це одне. І друге: якщо в Україні оголошують хрестовий похід проти корупції, то навіщо призначають особу, яка підозрюється у таких гріхах, на високу державну посаду?

Ю. Тимошенко та її оточення невпинно мусували тезу про замовний характер російської кримінальної справи, але згодом сама ж Юлія Володимирівна спростувала цю недолугу думку.

Кримінальну справу проти Ю. Тимошенко Головна військова прокуратура Російської Федерації закрила щойно 26 грудня 2005 року, тобто тоді, коли Ю. Тимошенко вже була звільнена Президентом України В. Ющенком із поста прем'єр-міністра. Саме після своєї скандальної відставки Ю. Тимошенко двічі літала на приватному літаку в Москву, де мала зустрічі Із Президентом Росії В. Путіним. Ці зустрічі і дають підстави для здогаду, що кримінальне переслідування Ю. Тимошенко в Росії було припинене за домовленістю на найвищому рівні, якраз у розпал тодішньої «газової війни».

ГВП РФ припинила кримінальне переслідування Ю. Тимошенко за терміном давності. Вже це формулювання свідчить, що порушення закону таки мало місце, а цим порушенням і були хабарі, які, за даними слідства, Ю. Тимошенко давала російським військовим високопосадовцям у 1996 році. Проте тут є одна дуже суттєва особливість. Закриття кримінальної справи за терміном давності не є реабілітуючим, навпаки, таке формулювання лягає ганебною плямою на людину, бо автоматично робить її злочинцем. Тому закриття у такий спосіб кримінальної справи може відбутися лише за письмовою згодою підозрюваного чи обвинуваченого у скоєнні злочину. І якщо людина на таке формулювання не погоджується - вона мусить у судовому процесі довести свою невинуватість. Ці речі слідчий зобов'язаний повідомити підслідному під розписку. А підслідний може або погодитись про закриття на таких умовах кримінальної справи, або не погодитись. Юлія Тимошенко вибрала перший варіант і погодилася на закриття кримінальної справи проти неї за терміном давності, що й засвідчила письмово. Тим самим Ю. Тимошенко визнала, що вона скоїла злочин, термін покарання за який минув. Однак і тут теж є ще одна пікантна кримінальна особливість.

Кримінальна справа проти Ю. Тимошенко була порушена за частиною другою статті 291 Кримінального кодексу Російської Федерації (хабар посадовій особі за здійснення свідомо незаконних дій), що визначається як тяжкий злочин і має термін давності 10 років. Тобто він спливав щойно у 2006 році. Для того, щоб справу закрити раніше, російська військова прокуратура перекваліфікувала звинувачення на частину першу цієї ж статті - «дача хабаря», а це злочин середньої важкості, і термін давності по ньому становить 6 років.

Російська кримінальна справа лягла ганебною плямою у біографії Ю. Тимошенко, оскільки вона сама підписалася під тим, що у її діях є склад кримінального злочину, тобто у письмовій формі (!) фактично визнала, що скоїла тяже корупційне діяння. Але найдивовижніше те, що явну кримінальну ганьбу Ю. Тимошенко та її оточення, у притаманному їм нахабно-цинічному стилі, подавали в Україні як свою видатну перемогу. Вони розповідали про чергове закриття чергової «замовної» справи проти «королеви революції», але чомусь не пояснювали, у який спосіб Ю. Тимошенко цього добилася.

P.S. Мені неодноразово доводилось виїжджати за кордон. При оформленні документів для одержання візи потрібно заповнити відповідні бланки встановленого зразка. У бланках деяких країн, зокрема США, є графи:

«Чи відбували ви судове покарання, якщо так, то коли і за що?»

«Чи порушувалися проти вас кримінальні справи, якщо так, то коли і за що?»

Цілком зрозуміло, що кожна країна не зацікавлена у тому, аби до неї приїжджали кримінальні елементи.

В обох графах я, як і переважна більшість громадян, писав «НІ». І все.

Тепер спіймав себе на думці: це ж як потрібно пріти Юлії Володимирівні при заповненні таких документів! Та у тих графах і місця не вистачить, аби вона перерахувала всі свої кримінальні пригоди! Можна лише уявити обличчя американського чиновника, який переглядатиме добросовісно заповнений Ю. Тимошенко документ. У нього мимохідь виникне запитання: «Боже, хто до нас хоче їхати?»?

Як випливає із відеосвідчень Ерджумента Аксоя, які 5 квітня 2004 р. заслухало американське журі у справі П. Лазаренка, пан Аксой був усього-на-всього директором-розпорядником зареєстрованої у Лондоні компанії United Energy International Ltd, а її співзасновниками, за його ж словами, виступали громадяни України Юлія та Олександр Тимошенки й Олександер Гравец [58].

Інформацію про свідчення Ерджумента Аксоя подало чимало українських і російських ЗМІ. «Українська правда» уточнила, що подружжя Тимошенків і О. Гравец володіють британською фірмою «United Energy International Ltd» через засновану у Швейцарії компанію [59]. Однак те, що Ю. Тимошенко контролювала лондонську комерційну структуру, - поза будь-яким сумнівом. До речі, це не було секретом і для українських правоохоронних органів - у поданні Генерального прокурора України С. Піскуна Верховній Раді України «Про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності народного депутата України Тимошенко Юлії Володимирівни та її арешт» теж є подібна інформація [60].

Виходить, що Юлія й Олександр Тимошенки є власниками британської фірми, яка, у свою чергу, була головним співзасновником зареєстрованого в Україні ЗАТ з іноземними інвестиціями Промислово-фінансовий-концерн «Єдині Енергетичні Системи України». Виникає запитання: про які «іноземні» інвестиції в Україну тоді можна вести мову? І чи є така пікантна обставина достатньою для звільнення ЄЕСУ від сплати податків та платежів до державного бюджету України? Виникають й інші запитання.

1. Чи зареєстрували у передбаченому законом порядку громадяни України Юлія Володимирівна Тимошенко й Олександр Геннадійович Тимошенко свої інвестиції у британську фірму United Energy International Ltd?

Якщо так - то запитань жодних немає, але коли такого вищезазначені громадяни не зробили, то, безумовно, до них мусять мати серйозні претензії українські правоохоронні і податкові органи.

2. Чи декларували в Україні співзасновники і співвласники британської компанії United Energy International Ltd Ю.В. Тимошенко й О.Г. Тимошенко свої доходи, отримані у цій британській компанії та швейцарській фірмі протягом останніх років?

Якщо мали і не декларували - перед нами може бути один з найбільших в Україні прикладів ухилення від сплати податків не те, що в особливо великих - небачених досі розмірах.

І коли так гучно розрекламоване гасло «Закон один для всіх» в Україні насправді діє, то для пані Юлі Тимошенко тут не може бути жодного винятку.

І ще одне: 500-томну кримінальну справу по ЄЕСУ у Генеральній прокуратурі України, мабуть, створили для виконання плану зі здачі макулатури. До речі, там до цієї важливої процедури вже приступили - бо ж пишуть у пресі, що перші 10 томів благополучно здали.

Ви лише вдумайтеся, шановний читачу, у цю кількість! 500 томів! Та коли через мінімум три роки голова слідчої групи ГПУ дочитає останній том, то він уже забуде, що було в першому! А в суді таку справу слухали б до другого пришестя. Навіщо така марудна тяганина?

Чи не простіше зробити запит до відповідних органів Великобританії та Швейцарії про надання в порядку правової допомоги інформації про те, кому, коли і на які рахунки компанія United Energy International Ltd та її швейцарський партнер перераховували кошти? Цей перелік буде цілком достатнім, аби справу дуже швидко розслідував і завершив молодий, толковий лейтенант міліції або молодший радник юстиції прокуратури. Справа ж проста, як лінійка.

PS. В ухвалі судової колегії з розгляду спорів Вищого Арбітражного Суду України від 13 грудня 2000 року щодо справи по ЗАТ з іноземними інвестиціями ПФК ЄЕСУ зазначено, що: «Контракти №24 від 30.12.95 р. та №03 (UN) від 31.12.96 p., як і решта угод, не відповідали чинному законодавству… Також була встановлена судом і безпідставність розрахунків та перерахувань валютних коштів за межі України внаслідок штучного створення ЗАТ ЄЕСУ умов, за яких формальним оптовим імпортером газу стала компанія «United Energy International Limited». Іншими словами, британська фірма United Energy International Ltd створювалась, аби мінімізувати прибутки ЄЕСУ в Україні та викачувати валюту за кордон.

7 лютого 2001 р. газета «День» повідомила: заступник Генерального прокурора України Микола Обіход заявив, що у ході розслідування кримінальної справи стосовно Ю. Тимошенко встановлено «факти про незаконне перерахування 1 млрд доларів США корпорацією ЄЕСУ на рахунки банку на острові Науру» [61]. Їх виявила слідча група Державної податкової адміністрації України. Подібне звинувачення містилося і у поданні Генерального прокурора України про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності та арешт народного депутата України Ю. Тимошенко. Там фігурував ще й екзотичний острів Мен, куди переказали 401 млн. 535 тисяч доларів США [62].

Сама Ю. Тимошенко та її оточення не лише категорично заперечили звинувачення у порушенні закону, а й назвали дії прокуратури політичними переслідуваннями режиму Л. Кучми. Звичайно, якась доля правди у цьому є, та сам факт перерахування ЄЕСУ через банк «Слов'янський» 1 млрд. доларів США у банк острова Науру та 401 млн. доларів США на острів Мен заперечити важко.

Ми не будемо порушувати питання законності чи не законності фінансових операцій з екзотичними островами, здійснених фірмою Юлії Тимошенко. Можливо, що то були цілком законні господарські операції. Поглянемо на сам факт з іншої точки зору.

Науру - це крихітний тихоокеанський острів, цілком відрізаний від зовнішнього світу, знаходиться він біля Соломонових островів майже посередині відстані між Австралією та Гаваями. Коли корпорація ЄЕСУ перерахувала в банк острова Науру один мільярд доларів США, там діяла місцева авіакомпанія із єдиним літаком Боїнг 737; він почергово здійснював чотири рейси в тиждень в Австралію та Нову Зеландію. З пересадками у тих країнах можна було добратися до Науру. На самому острові площею 21 кв. км мешкало 10850 осіб, у своїй більшості - наурійці: суміш мікронезійців, полінезійців і малонезійців. Основна мова - наурійська, але жителі користуються і англійською. Науру - самостійна держава, яка має свого президента, однак не має ні армії, ні власних грошей - в ужитку австралійський долар [63]. Зате на острові у 1999 р. було зареєстровано 250 банків. За даними спецслужб США і Росії, у 1998 р. на рахунки «прописаних» у Науру банків було переведено 70 млрд. доларів США з метою уникнення сплати податків [64].

Як писали у «Галицьких контрактах» Андрій Явецький і Віктор Андрієнко, «острів Науру заробляє гроші на продажу «дірки від бублика». Саме так фахівці називають сплату послуг за відкриття й обслуговування рахунків, які здійснюють банки острова [65]. Для того, щоб відкрити офшорний рахунок, потрібно сплатити 5,5 тисячі доларів США. З урахуванням інших платежів щорічна сума видатків клієнта острова Науру складає 20 тисяч доларів. Зате більше ніяких податків він не сплачує із будь-яких сум, навіть із одного мільярда доларів США!

Науру - це банківський рай для фінансових шахраїв усього світу. Навіть могутні спецслужби США не можуть вивести пуття у діяльності наурійських банків, бо всі вони користуються рахунками в інших країнах світу. У своєму звіті представники Державного департаменту США охарактеризували фінансову політику Науру як «відкрите запрошення для фінансових злочинців та тих, хто відмиває гроші» [66].

У світлі вищенаведеного виникає запитання: «Навіщо заснована і керована патріоткою України Ю. Тимошенко корпорація ЄЕСУ загнала на далекий тихоокеанський острів Науру аж один мільярд доларів США? Невже вона звідти качала газ для неньки-України?»

Встановлені слідством факти загадкових перерахувань, які корпорація ЄЕСУ здійснювала на екзотичні острови Науру (1 млрд. доларів США) і Мен (401 млн. 535 тисяч доларів США), варто порівняти з іншими. За оприлюдненою народним депутатом України Інною Богословською інформацією, «ЄЕСУу 1996 р. закуповувало в Росії газ через корпорацію «Ітера» ціною 10,8 долара за 1 тисячу кубометрів, а реалізувала українським підприємствам вже по 80 доларів за тисячу кубометрів. Вся різниця виводилася за кордони, на офшорні компанії, які належали клану Тимошенків» [67] Крім цього, І. Богословська на прес-конференції 18 вересня 2007 р. навела і такий факт. «З 10 млрд. доларів обороту, податків було сплачено лише 36 тисяч гривень» [68].

При цьому І. Богословська запевнила журналістів, що всі наведені нею цифри і факти є цілком достовірними і підтверджуються документально. Тому і в нас немає підстав не вірити такому поважному джерелу.

Це йдеться про 1996 р. На той час я працював головою Бродівської районної державної адміністрації Львівської області і добре знаю, що творилося в економіці. Головну біду тоді становили катастрофічні заборгованості по пенсіях і заробітних платах. Тому сплата податків була одним із пріоритетів діяльності органів влади. У Бродівському районі навіть колгоспи, які тоді ще ледь існували, платили всі, немало підприємців у нас сплачували набагато більше ніж тимошенківська структура, яка крутила шаленими грішми і мільярди відправляла на екзотичні острови Науру і Мен. За чиїм підписом на платіжках здійснювалися ці делікатні фінансові оборудки? Невже тут може виникнути сумнів щодо Ю. Тимошенко? Ось вам і патріотка.

Після призначення у грудні 1999 р. Віктора Ющенка Прем'єром-міністром України Ю. Тимошенко посіла посаду віце-прем'єр-міністра з паливо-енергетичного комплексу. Під час своєї першої поїздки до Москви у цій якості Ю. Тимошенко провела переговори з тодішнім керівником PAT «Газпром», своїм давнім знайомим і приятелем Ремом Вяхіревим. Зустріч завершилася тим, що український віце-прем'єр у Москві звинуватила «Нафтогаз України» у крадіжках російського газу і приховуванні реальної заборгованості України перед Росією. Як писав журналіст Олег Єльцов, «названа Тимошенко сума боргу у 2,8 млрд. доларів, здивувала не лише прем'єр-міністра Ющенка, але і сам «Газпром», який ніколи раніше - у крайньому разі публічно - таких «дорогих» претензій Україні не висував. У відповідь Ігор Бакай, глава «Нафтогазу» заявив, що його компанія не має наміру відповідати за борговими зобов'язаннями комерційних структур, і назвав свою суму заборгованості - приблизно 900 млн. доларів» [69].

Тут слід наголосити і на такій важливій обставині. Перед Новим 2000 роком тодішні перший віце-прем'єр України Анатолій Кінах і міністр Росії Віктор Калюжний узгодили і назвали цілком інші цифри українських боргів. Чому ж тоді віце-прем'єр Ю. Тимошенко вискочила із своєю заявою, як Пилип із конопель?

Навіть для сторонньої і цілком необізнаної у газових справах людини виникає запитання: «Чому віце-прем'єр міністр України не вияснив справу у своїй державі? Чому він зробив таку шкідливу заяву у Москві?» Цілком зрозуміло, що професійним підходом тут і не пахне, бо тхне цілком іншим.

Як писала російська «Независимая газета», Ю. Тимошенко вела переговори з Ремом Вяхіревим тет-а-тет, хоча у складі урядової делегації був і міністр палива та енергетики України Сергій Тулуб і заступник голови правління корпорації «Нафтогаз України» Ігор Діденко. Тобто фахівців усунули від процесу. Навіщо? Ця ж «Независимая газета» дає наступне пояснення:

«Побувавши у Москві і заявивши, що Україна заборгувала Росії за газ 2,8 млрд. доларів, Юлія Тимошенко не лише метафорично висікла себе і свою державу, але й отримала можливість нарешті розраховуватися і за борги ЄЕСУ перед Міністерством оборони РФ, які складають 235 млн. доларів» [70]. Чи потрібен тут коментар?

У середині червня 2001 р. з волі вождів БЮТ я став учасником дуже дивної операції. Одного дня О. Турчинов попросив мене злітати з ним та групою депутатів на один день у Дніпропетровськ, потрібна допомога депутатів. На місці, мовляв, все розповімо.

Чартерним рейсом на літаку, який усі, навіть обслуга Бориспільського аеропорту, називали «Юліним», ми вилетіли - з Києва у Дніпропетровськ. У літаку два салони - загальний і для керівників - із столом, диваном, м'якими кріслами. У цьому салоні летіли депутати, при цьому ще й причастилися і пообідали - пасажирів обслуговували дві стюардеси. З депутатів, крім автора цих рядків, були О. Турчинов, М. Павловський, В. Зубов, І. Пилипчук, О. Настенко і, здається мені, що і В. Таран та С. Сас.

В аеропорту Дніпропетровська нас зустріли і повезли на якусь вулицю до дуже гарного біло-жовтого будинку із великим золотистим написом на фасаді: «Південокомбанк». Нам оголосили, що цим банком незаконно заволоділи якісь особи, тому Юлія Володимирівна дуже просить, аби депутати їй допомогли. Потрібно було негайно захопити банк і не вийти з нього до завтрашнього дня, коли мали відбутися збори акціонерів. Ця новина нас здивувала, але ми виконали «праведне» прохання - зайшли наприкінці робочого дня у банк і зайняли чимало кабінетів. Особисто для мене ситуація виглядала дурнуватою, я ніяк не розумів, що насправді відбувається, та й звісно нічого не міг відповісти банківським працівникам. Пояснення, здебільшого, давав О. Турчинов. Але у банку піднявся неймовірний гвалт. Одні двері навіть пробували висадити силою. Міліціонер з бронежилетом і автоматом закрив собою вхід у підвальне приміщення і дуже схвильовано заявив, що у ньому знаходиться золотовалютний запас банку і якщо ми туди спробуємо увійти, то він вимушений буде відкрити вогонь на враження.

Незабаром у банк примчало висока міліцейське начальство і прохало депутатів залишити приміщення банку та пропонувало вирішувати усі питання у передбаченому законом порядку, а суперечки - у суді та не робити міліцію крайньою. Перепалка у банку тривала кілька годин. Нарешті після перемовин, які із кимось вів О. Турчинов, надійшла команда залишити банк.

Коли ми вийшли на двір, то вже вечоріло. Усю навколишню територію оточила сила-силенна міліції, серед якої було немало бійців у бронежилетах з автоматами у руках; зібралося й досить багато цікавих. Усі депутати почували себе вкрай незатишно, В. Зубов аж вхопився за голову. І, справді, чому професор Валентин Зубов і академік НАН України Михайло Павловський мали захоплювати банк? Я цього не розумію й досі.

На зборах акціонерів банку, які відбулися наступного дня, О.Турчинов вів себе дуже активно, він навіть голосував і пробував змінити керівника Південкомбанку на прізвище Решотка, але це йому не вдалося.

Я розповів цю історію тому, аби повніше розкрити суть організації під назвою «БЮТ», депутатам якої часто доручають виконувати далеко не парламентські функції. Для таких і подібних дій академіки та професори явно є зайвими.

Ставши у лютому 2005 р. Прем'єр-міністром України, Ю. Тимошенко чи не одним із своїх головних завдань поставила боротьбу з «РосУкрЕнерго» - компанією, яка впродовж кількох років здійснювала постачання в Україну газу. До речі, публічно народу толком ніхто й не пояснив, що собою являє компанія, проте, завдяки зусиллям Ю. Тимошенко та О. Турчинова, чи не усі зрозуміли, що то якась зловісна мафіозна структура. Може й так. Я її ні захищати, ні хвалити не збираюся, лише зауважу на деяких моментах.

1. "РосУкрЕнерго" створювалося з ініціативи вищого російського керівництва і за погодженням із Президентом України Л. Кучмою та українським урядом.

2. "Росукренерго" постачало в Україну газ за помірними цінами порівняно із світовими за довготерміновим договором.

3. Президент України В. Ющенко не раз закликав не спішити, не рубати з плеча і головне - не зашкодити вже налагодженій справі.

4. Російська сторона дуже швидко пішла назустріч вимогам Ю. Тимошенко і перервала постачання газу через "РосУкрЕнерго", але за цим кроком зразу ж різко підскочили ціни на газ згідно з новим договором із "Газпромом" Росії! Хто від цього виграв? Пересічні українці?

5. У таких діях Ю. Тимошенко дуже важко відшукати раціональне зерно та будь-що позитивне. У чому причина? У некомпетентності? Думаю, що ні. Світло на цю, явно темну справу, проливають принаймні три наступні факти.

Факт перший. Ще, будучи віце-прем'єром-міністром України, в інтерв'ю журналісту Олегу Гавришу Ю. Тимошенко сказала: «Ми в Україні усвідомлюємо, що PAT «Газпром» і МЕК «Ітера» сьогодні - це єдині партнери України з постачання газу. І, як наслідок, ринок газу України узагалі не зможе працювати без цих компаній. Тому всі трансформації і реформування українського ринку газу будуть враховувати російські інтереси, інтереси PAT і МЕК» [71]. Про намагання завести на газовий ринок України приватну компанію «Ітера» не раз повідомлялося в ЗМІ. «Ітера» - це давній партнер Ю. Тимошенко по газовому бізнесу, а її керівник Ігор Макаров - її надійний друг, якого вона у 2005 р. особисто вписала до складу української урядової делегації на поїздку у США! У світлі цього виникає запитання: «Чи завзята боротьба Ю. Тимошенко з «Росукренерго» не переслідувала банальної мети - змінити монополіста на газовому ринку України?» З «Ітерою» у Ю. Тимошенко чомусь не вийшло. Із «Газпромом» Росії угоду напряму уклав «Нафтогаз України», але значно за вищою ціною, ніж то було з «Росукренерго». Росія безумовно виграла, в Україна?

Факт другий. Якщо «РосУкрЕнерго», як запевняли українців, є мафіозною структурою, то чому голова СБУ О. Турчинов не порушив кримінальної справи? Чому цей безстрашний комсомольський кар'єрист лише лаяв на усі лади «РосУкрЕнерго»?

Факт третій. Безумовно, щось у діяльності «Росукренерго» було загадковим і комусь дуже невигідним. Інакше чому перший заступник голови СБУ генерал-лейтенант А. Кожемякін дав наказ нищити документи, пов'язані із діяльністю цієї організації в останні години свого перебування на високій державній посаді? Докладніше про це дивись у розділі про А. Кожемякіна.

Що не кажіть, а дуже темна газова сфера, темнішої і грошовитішої мабуть не буває.

Михайло Юрійович Бродський у 2005-2006 pp. був одним із трьох вождів БЮТ. Він виконував там специфічні функції і здійснював навіть посередництво між деякими олігархами та Ю. Тимошенко; брав активну участь у формуванні не лише списку БЮТ на парламентських виборах 2006 р., а й списків в обласні ради, вказував керівникам виборчого штабу БЮТ Львівської області, хто і де має стояти у списку БЮТ на виборах в обласну раду. Тобто М. Бродський фактично брав активну участь у формуванні депутатського корпусу Львівської обласної ради. У 2006 р. Михайло Юрійович відмовився балотуватися у Верховну Раду України і зосередився на виборах у Київську міську раду, де він став депутатом і керівником фракції БЮТ. За бютівським планом, М. Бродський як керівник найбільшої фракції у Київраді мав бути обраний секретарем ради. Ця посада для БЮТ мала важливіше значення, ніж посада віце-прем'єра, оскільки відкривала шлях до встановлення контролю над столицею. Та добре продумані плани не вдалося втілити у життя. Із київської фракції БЮТ вийшло 18 із 43 депутатів. Сам М. Бродський теж чомусь розірвав теплі стосунки із Ю. Тимошенко та почав її нещадно критикувати. Як людина, яка мала доступ до найпотаємніших справ БЮТ, М. Бродський почав надавати пресі досить цікаву інформацію, що чудово доповнює політичний портрет Ю. Тимошенко.

Коли у квітні 2007 р. Ю. Тимошенко проводила у Києві прес-конференцію, на якій звинувачувала суддів Конституційного Суду України у корупції, до речі, абсолютно голослівно, без будь-яких доказів, то до залу зайшов її колишній сподвижник М. Бродський і сам звинуватив помаранчеву принцесу у таких же гріхах - спробі підкупу двох суддів Конституційного Суду України. На прилюдні звинувачення М. Бродського Ю. Тимошенко не відповіла. Промовчала Юлія Володимирівна і наступного дня, на зустрічі із журналістами, коли її попросили прокоментувати звинувачення М. Бродського, хоча, як правило, вона жорстко відповідає своїм опонентам.

- Вона мовчить. Хай подасть на мене в суд, якщо я наклепник, - заявив пан Бродський [72].

Зацікавившись такою справою, Російське інформаційне агентство «Новости» через кілька днів після скандалу на прес-конференції взяло інтерв'ю у Михайла Бродського. Нижче наводимо його фрагменти.

- Михайло Юрійовичу, це серйозні звинувачення, у вас є які-небудь підтвердження спроб підкупу суддів Конституційного Суду України особисто Юлією Тимошенко?

- Хай подасть на мене в суд! Знаєте, в європейській і світовій практиці політик, якщо вважає, що його хтось обмовляє, подає в суд. Правда? По згаданій ситуації щодо суддів - у суд!

- Ви стверджуєте, що місця у списку Тимошенко продавалися за гроші…

- Так.

- У вас є якісь факти? Кому, за скільки…

- Я ще раз сказав: у суд! [73]

У розпал кампанії з дострокових парламентських виборів «Українська правда» попросила М. Бродського дещо прокоментувати. Ось що сказав Михайло Юрійович 23 липня 2007 p.:

- Я багато що знаю. І якщо Юлія Володимирівна не заспокоїться зі своїм референдумом та іншими підмостями - я таке опублікую, що їй доведеться їхати жити до зятя в Англію.

Як відомо, - зазначала редакція, - Тимошенко виступила з ініціативою провести референдум, де б народ висловився відносно політреформи.

Далі М. Бродський заявив, що він особисто займався закриттям кримінальної справи проти Ю. Тимошенко, і запитав:

- А як ви поставитеся до того, що я як член Комітету національного порятунку закривав кримінальну справу проти Тимошенко? Чи назвете це корупцією?

М. Бродський сказав, що у цій справі він зустрічався з Генеральним прокурором України, але деталей не пояснив.

- Так, до речі, про Юлію Володимирівну. Чому вона дотепер не простувала обвинувачень у корупції і не подала на мене в суд? Після того, як я прийшов на її прес-конференцію? І її про це чомусь ніхто не запитує? - зазначив М. Бродський і продовжив:

- А я знову стверджую, що все сказане тоді - правда. І готовий прийти в суд, навіть Печерський, щоб у суді довести свою правоту.

При цьому М. Бродський наголосив:

- Я стверджував і стверджую, що Тимошенко - корупціонерка. Вона бреше, вона нікого не любить, крім себе і свого крісла, а всі інші для неї - біомаса, - заявив політик.

М. Бродський зробив іще ряд закидів щодо купівлі за 5 мільйонів будинку у депутата з СДПУ (о), про ремонт та інше [74].

Тему щодо особливостей бютівського спискотворення М. Бродський зачепив і в ефірі каналу «Інтер» у листопаді 2007 р. Там він наголосив: «Корупція починається з того, як потрапляють у список» [75]. Зрештою, як потрапляли у список БЮТ на виборах 2006 р., М. Бродський непогано розповів і журналістові «Української правди» Сергію Лещенку [76]. Справа бютівського спискотворення М. Бродському добре відома, і до його слів варто прислухатися.

Безперечно, що звинувачення Михайла Бродського не є якимись надзвичайними та надто оригінальними, але головна їх суть полягає у тому, що вони належать людині, яка разом із Ю. Тимошенко й О. Турчиновим тривалий час визначала політику БЮТ, приймала важливі рішення, була добре обізнана у тонкощах крутійських мережив і підкилимових інтриг. Слова М. Бродського є свідченням безпосереднього учасника та очевидця подій, самих обставин, вони мають першорядне значення для історичного дослідження тепер і матимуть не меншу вагу у майбутньому.

У ході Помаранчевої революції хтось назвав Ю. Тимошенко «помаранчевою принцесою», «королевою революції», і ці слогани, вдало запущені, мабуть, бютівськими іміджмейкерами, підхопили усі ЗМІ. Збоку все ніби так і виглядало. Головним, звичайно, виступав тодішній кандидат у Президенти України Віктор Ющенко, але при ньому народ постійно бачив Юлю. То чому ж її не назвати королевою? Та, якщо пильніше придивитися, то виходить дещо інша картина.

Помаранчева революція, як відомо, розпочалася із встановлення на майдані Незалежності у Києві знаменитої сцени. Ця ідея належала нашоукраїнцям, вони і встановили трибуну, але запросили до спільної справи боротьби із тодішнім владним режимом усіх союзників, у тому числі і бютівців. Тобто в основі самої ідеї бютівських ініціатив не було.

Друге: вже у перші дні Україною прокотилася хвиля мітингів і демонстрацій, які організувала «Наша Україна». Однак мені не відомий такий захід, який би у якомусь місті України самостійно організував БЮТ. Таких, мабуть, і не було ніде.

Третє: з ініціативи депутатів-нашоукраїнців ряд міських, районних і обласних рад прийняв звернення на підтримку В. Ющенка. Жодна сесія місцевих рад не була скликана з ініціативи бютівців.

Четверте: штабом революції керували нашоукраїнці. Головою був Роман Безсмертний, він виконав титанічну чорнову роботу; практично постійно жив у наметі і навіть не красувався на сцені майдану. Але народ бачив лише видиму частину, тобто тих, хто щовечора виходив на сцену і звертався до них із промовами. Юля Тимошенко їх виголошувала досить часто, гарно й ефектно. Проте що вона пропонувала?

Під час Помаранчевої революції Ю. Тимошенко неодноразово висловлювалась за радикальне розв'язання конфлікту - захоплення Адміністрації Президента, Кабінету Міністрів, Верховної Ради України. Не знати, чим би закінчились у такому разі силові дії, але кровопролиття, безумовно, уникнути було б неможливо.

Категорично проти таких методів виступав В. Ющенко. Зрозуміло, що Віктор Андрійович не був подібний на голуба миру, але і на яструба війни теж, він просто піднявся над усіма та домігся вирішення справи не силою крові, а силою розуму, і лиш за це, він заслуговує найвищої похвали. Саме завдяки йому гострий суспільний конфлікт було розв'язано мирним способом. Тим самим Україна показала приклад усьому світу, як народ може вирішити величезну проблему ненасильницькими діями.

Я ось тепер думаю: а що би сталося в Україні, якби перемогли ідеї Юлії Тимошенко щодо силового захоплення влади? Безперечно, що нічого доброго - в усіх відношеннях. Конкретні дії (висловлення пропозицій - це теж дія) Ю. Тимошенко під час Помаранчевої революції свідчать, що їй більше підходить визначення «яструб революції». Проте і таке порівняння не є точним. Яструб усе-таки - дуже достойний і гідний, тому його і величають царем птахів, а реальні дії та поведінка пані Юлі нагадують зовсім іншу пташку.

Після того, як Віктора Ющенка обрали Президентом України, головною турботою Ю. Тимошенко та її оточення стала справа здобуття поста Прем'єр-міністра України. Однак така ідея не знайшла підтримки в керівництва «Нашої України» із багатьох причин, професійної і моральної насамперед. Сам Президент теж не був у захопленні від такої перспективи і теж мав дуже серйозні застереження. Це добре розуміла Ю. Тимошенко і робила все, аби здолати чергову перешкоду. Всі нашоукраїнці, хто виступав проти її призначення прем'єром, стали для неї заклятими ворогами, і вона їх навмисно дискредитувала, як могла і де могла.

Для того, аби змусити Президента таки призначити прем'єром Ю. Тимошенко, штаб БЮТ розробив не бачену до цього в Україні піар-акцію. На інавгурацію новообраного Президента з багатьох областей звезли бажаючих, таких виявилося немало. Усіх волонтерів «Батьківщини» попросили заздалегідь зайняти місця безпосередньо біля монумента Незалежності, де мав виступати Президент України. Вони їх і зайняли задовго до урочистостей. Гості, які прибули за кошти «Батьківщини», компактно стояли із партійними прапорами і в інших місцях майдану. Всіх їх попросили привітати партійного лідера і якомога гучніше проскандувати: «Юля! Юля!».

Задуманий піар вдався пречудово. Коли біля монументу з'явилася Ю. Тимошенко, її однопартійні скандували: «Юля! Юля!» На інавгурацію Віктора Ющенка це навіть не виглядало. Коли Президент завершив свій виступ, бютівські волонтери, які стояли поблизу трибуни, а їх було кілька тисяч, почали знову скандувати «Юля, Юля!», «Юля - прем'єр!». їх підхопив мало не цілий майдан. Спрацював ефект оплесків у залі, коли п'ять осіб із різних кутків, одночасно вдаривши в долоні, викликають овації більшості присутніх. Так і тут заздалегідь підготовлена акція скандування була підхоплена іншими та ще й посилена гучномовцями. Тобто бютівські верховоди заздалегідь продумано створили штучну ситуацію, що ніби-то народ вимагає призначення прем'єром Ю. Тимошенко.

І якщо хтось щось заперечить проти вищесказаного, то я його попрошу дати відповідь на такі запитання:

1. Навіщо бютівські волонтери за три години до виступу Президента із транспарантами і прапорами ВО «Батьківщина» в руках зайняли всі підступи до монументу Незалежності, де він мав виступати?

2. Чому у день інавгурації Президента волонтери БЮТ тримали велику кількість транспорантів «Юля - прем'єр!», причому зроблених в одній майстерні?

3. Чому на урочистостях із приводу інавгурації Президента України Віктора Ющенка бютівці скандували: «Юля - прем'єр!»?

Відповідь цілком зрозуміла: акція була добре продуманою, вона переслідувала єдину мету - переконати новообраного Президента у тому, що народ «вимагає» призначити прем'єром Ю. Тимошенко. Саме під враженням інавгураційних подій на Майдані цього ж дня Президент у Бориспільському аеропорту підписав указ про призначення Ю. Тимошенко виконуючою обов'язки Прем'єр-міністра України, а незабаром парламент підтримав таке рішення. Так жінка з косою очолила український уряд. Але Ю. Тимошенко добре запам'ятала всіх, хто не бажав її кар'єрного росту, їх вона занесла до списку так званого «оточення президента» і розпочала брутальну кампанію з їхньої дискредитації. Насамперед Ю. Тимошенко перестала із ними вітатися, не подавала руки та ще й хвалилася про це у ЗМІ. І хоча причини протистояння, за великим рахунком, були абсолютно несерйозні, надумані та безпідставні, але Ю. Тимошенко вперто і наполегливо розкручувала махових нападок на найближчих соратників В. Ющенка, яких вона зневажливо обзивала «оточенням Президента», «любими друзями» та іншими непристойностями.

Протистояння із Президентом завершилося на початку вересня 2005 року грандіозним, так званим «корупційним скандалом» та відставкою уряду Ю. Тимошенко. Проте навіть із поразки пані Юля зуміла добути користь - вона вмить перетворила себе на жертву і через півроку таки добилася просто фантастичного результату на парламентських виборах 2006 року. Та повернімося до методів поведінки та способів дій Ю. Тимошенко на прикладі її першого прем'єрства.

Потрапивши в урядове гніздо, Ю. Тимошенко робила все, аби виштовхнути з нього всіх, хто її заважав. Подібним чином вона діяла і в самому БЮТі - там вона робила все, аби вижити звідти А. Матвієнка, лідера Української республіканської партії «Собор» - одного із трьох учасників БЮТ. І то лише тому, що Анатолій Сергійович, на відміну від багатьох безхребетних бютівців, завжди мав свою точку зору та відстоював власні погляди. З усього видно, що Ю. Тимошенко поводить себе, як зозуля: - потрапивши у будь-яке гніздо, вона виштовхує з нього кожного, хто їй заважає. Така у зозулі природа.

18 грудня 2007 р. Ю. Тимошенко була обрана Прем'єр-міністром України, а відразу ж після новорічних і різдвяних свят українці отримали від неї подарунок - по тисячі гривень вкладникам Ощадбанку колишнього СРСР. Цілком зрозуміло, що 6 млрд. гривень, які Уряд виділив для таких цілей, він за два новорічні тижні не заробив. Видавали те, що залишилося від попередників, і робили це шляхом простого перерозподілу: у когось взяли, а тут віддали. Проте і таку нескладну справу зробили по дилетантськи, бо спричинили до страшного ажіотажу, росту цін та інфляції.

Протягом шести місяців громадяни України отримували «Юлину тисячу». Звичайно, що для людей, які вже втратили будь-яку надію на справедливість, і одна тисяча гривень мала суттєве значення, бо переважно справа стосувалася пенсіонерів. Таких щасливчиків виявилося 6 мільйонів. За ці 6 мільйонів майбутніх голосів Ю. Тимошенко й організувала авантюрну і популістську акцію, яка не продумана, не обрахована, парламентом не схвалена та й не вирішує головного - повернення реально втрачених вкладів.

Наприклад, якщо людина мала 20 тисяч радянських карбованців, то на них вона могла збудувати дім або купити автомобіль і гараж. А що вона купить за одну тисячу гривень тепер? Та Ю. Тимошенко перетворила справу виплати компенсацій за радянські вклади в Ощадбанку на чергову піар-акцію. Її колишній соратник, народний депутат кількох скликань Олександр Волков прямо сказав: «Юлія Володимирівна розпочала виплачувати «свою тисячу». Цим вона заробляла бали не для уряду, а для своєї президентської кампанії» [77]. Досить чітко і ясно висловився про суть справи.

Кошти для виплати компенсацій Ю. Тимошенко мала намір брати з приватизації стратегічних підприємств України, зокрема Одеського припортового заводу, звідси й така несамовита боротьба за Фонд державного майна України. Своя людина у кріслі голови цього Фонду потрібна для Ю. Тимошенко ще й з багатьох інших причин. Уся ця справа має яскраво виражений авантюрний характер, тому й не може знайти підтримки ні у Президента, ні у депутатського корпусу парламенту. Проте погляньмо на цю проблему з іншого боку.

Те, що вкладники Ощадбанку постраждали, - це незаперечний факт. Україна, яка взяла на себе борги колишнього СРСР як його спадкоємець, винна перед людьми, проте як розумно вирішити цю проблему? Чи є правильним шлях, який блискавично показала Ю. Тимошенко? Мабуть, що ні. У її способі не те що наукою не пахне, а й здоровий глузд відсутній. Народу навіть не пояснили суті справи. А вона така.

Станом ще на 1990 рік у тодішньому Радянському Союзі на рахунках Ощадного банку люди зберігали 120 млрд. карбованців. Увесь державний бюджет СРСР тоді становив 250 млрд. карбованців, тобто люди накопичили заощаджень майже на половину всього річного бюджету. Ці заощадження не лежали мертвим капіталом ні у Києві, ні у Москві - згідно з планами економічного і соціального розвитків, кошти Ощадбанку, як і Держстраху СРСР, залучалися до державного бюджету. Тобто щорічно своїми заощадженнями люди інвестували радянську економіку.

Вже у 1990 році виникла загрозлива ситуація. Народ мав 120 млрд. карбованців заощаджень, а грошей в обігу було лише 40 млрд. карбованців. Якби у 1990 році всі вкладники одночасно захотіли би взяти свої кровно зароблені гроші, то Ощадбанк СРСР не зміг би їх видати - папірців не було. Окрім цього, промисловість тоді випускала товарів народного споживання на 40 млрд. крб. Тобто покриття становило лише 80 млрд. крб. (на 40 млрд. - грошей і на 40 млрд - товару), а ще на 40 млрд. крб. не було ні товару, ні грошей! Навіть не було папірців! Що свідчило про банкрутство фінансової системи СРСР.

Вперше цю проблему спробував розв'язати тодішній прем'єр-міністр СРСР Валентин Павлов. Урядовим рішенням він з травня 1991 р. втричі підняв оптові ціни на всю сировину та енергоносії, що й призвело до першого різкого скачка цін. Тобто, не виробивши додатково жодного цвяха чи бублика, В. Павлов зробив вигляд, що їх стало втричі більше. Таким чином, була здійснена спроба врівноважити масу грошей із масою товарів. Відчайдушні кроки В. Павлова практично нічого, крім старту шаленої інфляції, не дали, а через три місяці - у серпні 1991 р. - Радянський Союз розвалився.

Вперше питання повернення людям вкладів Ощадбанку порушила Народна Рада (тодішня опозиція) вустами свого керівника - академіка І.Р. Юхновського ще у Верховній Раді України 12-го скликання (за теперішньою нумерацією - першого). Народна Рада запропонувала наступний план:

1. Пояснити народу реальну суть проблеми.

2. Оголосити державу банкрутом.

3. Передати вкладникам державне майно на відповідну суму у вигляді сертифікатів напередодні планової приватизації.

Тобто пропонувалась цілком цивілізована схема, за якою кредиторам погашаються збитки.

Та тодішня комуністична більшість і слухати не хотіла про банкрутство держави. У результаті дійшло до того, що є тепер. І примітивні заходи кандидата економічних наук (із 1999 р.) Ю. Тимошенко цієї справи не вирішать.

Проблему заощаджень, як, до речі, і проблему коштів Держстраху СРСР, слід розв'язати шляхом прийняття окремого закону, яким встановити відрахування із приватизованих підприємств України та їхнього майна. Адже ні для кого не секрет, що приватизація в Україні здійснена у дикий спосіб. Власниками створеного всім народом протягом десятиліть стали кілька десятків тисяч найспритніших - вони стали мільйонерами і мільярдерами. А десятки мільйонів трудяг за свої приватизаційні сертифікати не отримали навіть жодної копійки. Тобто теперішні власники користуються майном лише у своїх інтересах. Вони постійно перепродують фабрики, заводи, замітаючи сліди і збільшуючи свої статки у кілька разів протягом одного року. Хай продають, однак за кожну таку операцію нехай сплачують відповідний процент у фонд погашення заборгованості Ощадбанку колишнього СРСР. І усе буде мирно та справедливо. Хай багаті олігархи, і не лише з БЮТ, поділяться нарешті з народом тим, що фактично вони від нього і відібрали.

А кошти від приватизації стратегічних об'єктів, за які пані Юля намагається збільшити свій електорат, слід спрямувати на розвиток потрібних державних програм: будівництво доріг, соціального житла, здійснення природозахисних заходів, забезпечення житлом військовослужбовців, розвиток науки, культури, освіти, підтримку мистецтва, реставрацію замків і фортець, створення музеїв і т. ін.

Спостерігаючи за роботою Верховної Ради України з її середини та іззовні, бачу одну тривожну особливість: з кожним новим скликанням українського парламенту його склад стає все гіршим і гіршим. Тепер уже можна точно сказати, що за інтелектуальним, освітнім, фаховим і культурним рівнем депутатський корпус Верховної Ради України дванадцятого скликання, а за теперішньою нумерацією - першого (1990-1994), був найсильнішим. В умовах гострого політичного протистояння саме цей парламент піднісся над дріб'язковим сьогоденням і проголосив вічне - Незалежність України. Депутати першого скликання не чіплялися, як теперішні, за владу - вони самі скоротили собі термін депутатських повноважень на цілий рік. Це були депутати, обрані за мажоритарною системою. Гроші тоді не відігравали на виборах жодної поважної ролі, тому виборці в округах бачили, хто є хто, і вибирали кращих. Досить сильним був і склад другого скликання, а ось, починаючи з третього, розпочався різкий спад, а тепер бозна-що робиться.

Візьмемо для прикладу культуру поведінки. Не будемо говорити про недолугі сварки, бійки, усілякі блокування та навіть недопущення Президента до трибуни, подивимось на простіше - мову і фразеологію виступаючих.

У першій Верховній Раді політична напруга була найбільшою - комуністи протистояли націоналістам і демократам, але ніхто колегу не обізвав «брехуном» або не сказав, що він «бреше». Бо це слово звучить образливо і порівнює людину з твариною. І коли траплялася якась неточна обставина, то завжди знаходили відповідний синонім: «висловлюється неточно», «помиляється», «не відповідає дійсності», «говорить неправду», «вигадує», «фантазує», «розповідає байки», «заливає», «лукавить», «щось не те говорить» і на крайній випадок - «обманює».

Подивіться, що говорять лідери БЮТ - Ю. Тимошенко й О. Турчинов. Та майже щодня їхня мова щедро всипана усілякими образами, а слова «брехун» і «бреше» у цих правдолюбців уже стали буденними.

А ось іще кілька прикладів щодо рівня політичної культури, вихованості і такту. «За Черновецьким стоїть величезна банда», - заявила Ю. Тимошенко на мітингу перед виборцями Дніпровського району у київському парку Перемоги 19 травня 2008 р.

Банда - це організована злочинна і суспільно-небезпечна група. Якщо керівнику уряду про неї відомо, то чому не вживає відповідних заходів? Чому так легко розкидає зухвалі і образливі звинувачення на адресу політичного опонента?

На цьому ж мітингу Ю. Тимошенко вдалася і до таких сентенцій: «Найбільший телеканал належить банді», «покидьки в політиці».

Але що це за канал і хто ці «покидьки», прем'єр не назвала. Тому людям залишилося здогадуватися. І дехто міг думати, що Юлині терміни стосуються її ж команди.

«Там залишається старе, надійно корумповане керівництво». Це так Прем'єр-міністр висловилася на адресу Фонду державного майна України.

Якщо у глави уряду є конкретні факти - подавайте до суду, або принаймні конкретно назвіть особу (осіб) та вкажіть на їхні конкретні злочинні дії, хоча б так, як це зробив М. Бродський стосовно до Ю. Тимошенко. Проте так говорити про один із вищих органів державної влади?…

«Ніякої кількості голосів за відставку уряду у цієї зграї немає». Це так Ю. Тимошенко висловилася про опозицію у Верховній Раді України, яка за чисельністю майже дорівнює правлячій коаліції!

Дуже культурне визначення, спрямоване на повагу до політичних опонентів, між іншим, членів парламенту.

«Поплічники Балоги об'єдналися у якийсь там ЄЦ». Так Ю. Тимошенко висловилася на адресу керівника Секретаріату Президента України.

Безумовно, що такий тактовний комплімент явно розрахований на тривалу і дружню співпрацю.

До цього можна додати неодноразове вживання прем'єром і першим віце-прем'єром висловів щодо «м'яса кріля», які, між іншим, бютівська мочилка «Високий замок» виносила аншлагами на свої сторінки. На що розраховували керівники БЮТ, роблячи такі брутальні і непристойні натяки на адресу члена парламенту і керівника партії «Єдиний центр» Ігоря Кріля? «Хоч не вкушу, то гавкну», - кажуть у таких випадках у народі.

Виступаючи на прес-конференції 19 травня 2008 р., Ю. Тимошенко назвала керівника Секретаріату Президента України «керівником клану корупціонерів».

І це все потрапляє у ЗМІ. Приклад Ю. Тимошенко наслідують підлеглі: «Я буду боротися з корумпованим кублом, яке засіло на Банковій», - заявив 20 травня 2008 р. журналісту бютівець А. Портнов.

На вулиці Банковій у Києві, окрім будинку Президента, є ще й два приміщення Верховної Ради, у яких засідають бютівці. Тому мені, наприклад, невтямки, кого ж мав на увазі пан Портнов? Може, оточення свого шефа?

Безперечно: вищенаведені приклади - лише дещиця із бютівського хамства, яке чи не щодня ллється з екранів телевізорів, звучить на радіохвилях, карбується на віки на шпальтах газет.

В інтернеті опубліковано роздруківки розмов, які приписують Ю. Тимошенко. І хоча вона їх і заперечила; судячи із стилю, датування подій та обставин, особисто я не маю сумніву у їхній автентичності. Крім усього іншого, там брутальщиною, непристойностями та образами аж кишить. Навіть на адресу Президента.

Мене завжди дивувала агресивна поведінка Ю. Тимошенко, її манера лаяти і ображати кожного, хто з нею не погоджувався. Дуже кепська риса для політика навіть районного рівня.

Навмисне приниження гідності людини, образи, непристойності - це риси, характерні для людей зухвалих, грубих і нахабних, або по-іншому - хамів. Хамство несумісне з елементарною порядністю і честю. Я ось дивуюся: як Ю. Тимошенко може сподіватися на повагу до власної гідності, систематично принижуючи гідність інших?

Прем'єр-міністр України Ю. Тимошенко невпинно декларує намір вести Україну до Європи. Проте в Європі хамство в політиці є неприпустимою річчю. Можна лише уявити, яка хвиля обурення здійнялася би у сусідній з нами Польщі, якби тамтешній прем'єр вжив одне із вищенаведених висловлювань Ю. Тимошенко. А для пані Юлі - як з гуски вода, та й уже всі поступово змирилися із її зухвалістю, грубістю і нахабністю - складовими морально-етичного поняття, яке називається хамством.

Якось у ЗМІ прозвучав коментар керівника Секретаріату Президента України В. Балоги на дії Ю. Тимошенко - він назвав їх «політичним хамством». Дуже влучна, між іншим, назва. Та ось питання: чи можна політичному хамові доручати керівництво державою?

Дуже шкодую, що не зберіг статтю із газети «2000» за весну 2007 p., автором якої, як мені не зраджує пам'ять, був відомий журналіст Сергій Кичигін. У публікації йшлося про поїздку Ю. Тимошенко у США та її зустрічі із керівниками впливових єврейських організацій. На цей час журналіст теж перебував у США і подав цікаву інформацію про ці зустрічі. Мене вразило запевнення єврейських керівників, що вони підтримуватимуть на українських виборах Ю. Тимошенко. Ніколи подібні заяви не дозволяли собі висловлювати українські організації за кордоном та давати українським партіям чи політикам в Україні якусь допомогу, бо у нормальних демократичних країнах таке іноземне сприяння, навіть і співвітчизникам, розцінюється як втручання у внутрішні справи іншої держави.

Пригадую, коли у 1989 р. мені, як керівнику Бродівської організації НРУ, американець українського походження Юрко Юрчишин, директор банку у Бостоні, подарував маленький диктофон фірми «Соні», то просив не афішувати це, бо його можуть звинуватити у підтримці української опозиції. І я не розказував про цей подарунок, аж тепер пишу. У період становлення Народного Руху України цей диктофон дуже допоміг: бродівські рухівці записували і власні виступи на мітингах, і виступи компартійних діячів. Пан Юрко Юрчишин, батьки якого виїхали з України в Америку, щиро хотів допомогти етнічній Батьківщині, але не дозволяв навіть у дрібницях переходити межу пристойності, прийняту у демократичному світі. До речі, після проголошення Україною незалежності пан Юрко Юрчишин тривалий час працював радником голови Національного банку України, на цьому посту в Україні він і загинув в автомобільній катастрофі.

Випадок із щирим українським патріотом Юрком Юрчишином я навів для того, аби підкреслити контраст. Тепер американські прихильники Юлії Тимошенко, аніскільки не переймаються подібними «дріб'язками», які можна назвати фактичним втручанням у справи іншої держави при обранні у ній влади. Прочитавши публікацію С. Кичигіна, я подумав: «Яким чином єврейські лідери США нададуть сприяння Ю. Тимошенко в українських виборах? Як це можна зробити, не порушуючи закону?»

Дещо привідкрила завісу стаття під назвою: «Тимошенко в США: встречи не для СМИ» на сайті «Единое Отечество» за 31 березня 2007 р. Публікація величезна, у ній досить докладно висвітлено перебування Ю. Тимошенко у США та Ізраїлі: від організації поїздок та конкретних осіб аж до її зустрічей із американськими урядовцями, українськими і і єврейськими громадськими організаціями. Там, зокрема, зазначено, що зустріч з членами організації під назвою Американсько-ізраїльський політичний комітет (АРАС) «мала цілком конфіденційний характер, і висвітлена, по суті, не була». За даними видання, «першим і головним питанням зустрічі, до якого, до речі, Юлія Володимирівна виявилася не готовою, було наступне: яким чином євреї можуть розраховувати на повернення своєї власності, якою вони володіли до 1917 року? Тимошенко не знайшла, що відповісти. Виручив супроводжуючий її пан Немиря, який сказав, що вони якраз вивчають це питання. На цій зустрічі Юлії Володимирівні була запропонована серйозна фінансова допомога і медійна підтримка» [78]. Про це ж написала і газета «Персонал Плюс», яка, до того ж, уточнила, що єврейські організації ставили перед Ю. Тимошенко питання повернення не лише нерухомого майна, а й землі [79].

А я ось подумав, що «серйозна фінансова допомога» навряд чи може вимірюватися вартістю диктофона «Соні», який, до того ж, вже не є дефіцитом, а щодо «медійної підтримки», то виникають запитання: невже її будуть надавати ЗМІ самих США чи Ізраїлю? Мабуть, що ні. ЗМІ, мас-медійну підтримку яких обіцяли Ю. Тимошенко, вже давно є в Україні і їх, мабуть, контролює АРАС. Якби то було не так - хіба вони могли таке обіцяти?

Коли політику надають допомогу, то є дуже великий сумнів, що вона має безкорисливий характер. Якщо пан Ю. Юрчишин дарував мені у 1989 р. диктофон «Соні», то він при цьому чимось керувався. Він же не роздався диктофони наліво-направо усім бажаючим, а дав його керівнику райорганізації НРУ.

Чому? Мабуть тому, що з Народним Рухом України добродій Юрко Юрчишин пов'язував заповітну мрію свою, своїх батьків і дідів про незалежну і самостійну Україну. А на що сподіваються від Ю. Тимошенко її заморські добродійники потужного єврейського лоббі?

1. Велика переоцінка Юрія Рогози

У третій книзі про Юлію Володимирівну відомого письменника Юрія Рогози є вражаючий фрагмент, коли він, користуючись нагодою зустрічі із прем'єром, викликав їй кілька людських прохань і проблем та вніс пропозицію щодо поліпшення її іміджу. Ось що з цього вийшло.

«Пані Юля жодних поміток не робила, лише звично і чітко виносила усні резолюції:

- Це до Миколи…

- Це хлопцям у восьму кімнату…

- Це моїм помічницям нагадай, вони щось підкажуть… Я все старанно записував, я ще дуже вірив тоді. Нарешті справа дійшла до останнього пункту.

- І ще… Пані Юлю, не носили би ви цих дурнуватих плать із мереживами, або як там вони називаються. Вони вам не личать… Старять, та й взагалі, ви у них на себе неподібні.

Ось тут-то на мене і піднялися двоє уважних темних очей. Зібраних, жорстких, проникливих…

- Ти це серйозно говориш?

- Ну, звичайно, чого б я вас дурив? Та й люди зі мною згідні.

І ось тут Прем'єр-міністр моєї Батьківщини простягнула руку, взяла блокнот і замислено зробила у ньому якийсь не дуже-то і короткий запис. Вперше за увесь час нашої розмови» [80].

Залишаю коментар цього епізоду читачеві.

2. Жінка ціною в 11 мільярдів доларів

У виданій у Москві книзі «Помаранчева принцеса» її автори Дмитро Попов та Ілля Мільштейн використали американську публікацію про Ю. Тимошенко, автором якої був журналіст Метью Бжезінський, племінник знаменитого Збігнєва. Цей журналіст був акредитований у Москві, але Ю. Тимошенко забажала із ним пообідати і порозмовляти: все-таки родич впливової знаменитості. А головна мета була продиктована одним - повідомити племінника, що вона прагне стати Президентом України. Тобто хотіла дати відповідний сигнал сильним світу цього. Коли це було, автори не зазначають, та з усього видно, що у часи розквіту ЄЕСУ. Далі цитую московське видання:

«За Метью вона посилає літак із Дніпропетровська. Після обіду літак доставив журналіста назад у Москву. Племінник зніяковів, він не хотів один займати увесь літак. Вона його заспокоїла: «Не хвилюйтеся. У мене їх чотири».

Пізніше приголомшений Бжезінський присвятив їй цілу главу у своїй книзі «Gasino Moscow». Із книги ми дізналися, що, крім приватного літака, його уяву вразив взвод тілоохоронців із числа колишніх радянських спецназівців, який охороняв Юлію Тимошенко. Главу про неї він назвав «Жінка ціною в 11 мільярдів доларів» [81].

3. Екзотичне сало

У відповідь на звинувачення у зраді національних інтересів Прем'єр-міністр України Ю. Тимошенко, у звичній для себе манері, перевела їх в іншу площину: «Щодо зради - пред'явили 7 пунктів. Там любов до сала українського, любов до українського борщу. Що там ще може бути таке екзотичне?» [82]

Заздалегідь розробленого політтехнологами вислову Ю. Тимошенко явно не запам'ятала, бо опустила «любов до українських вареників», «любов до української вишиванки», «любов до української кобзи» і ще щось; зате вона щиро вставила власне - «Що там ще може бути таке екзотичне?».

Українське сало, український борщ, вареники, вишиванка, кобза - це душа українська, а екзотикою вони є лише для іноземних гостей, туристів, заволок, головотяпів і політичних пройдисвітів.

За Ю. Тимошенко та її структурами тягнеться неймовірний, як для глави будь-якого уряду, шлейф кримінальних історій, звинувачень у корупції та несплаті податків в особливо великих розмірах, судових процесів, неправди, фарисейства, провокацій та інших недостойних дій.

І якщо вдуматися, то заїжджена теза про політичні переслідування режиму Кучми тут спрацювати аж ніяк не може, бо газову принцесу вперше арештували і відправили на нари ще задовго до того, як вона зайнялася політикою і стала членом українського парламенту, а на допити її викликали слідчі не лише України, а й США та Росії. Створеними Ю. Тимошенко фірмами, їхньою діяльністю та коштами ретельно займалися спецслужби й інших країн, зокрема Великобританії. Чого лише варті судові процеси по несплаті тимошенківською корпорацією ЄЕСУ податків в особливо великих розмірах! А російські кримінальні діяння Ю. Тимошенко, закриті «за строком давності»? Можна лише уявити, які товсті досьє існують за кордоном на українського прем'єра. У якій ще державі допустили, щоб високопоставлений урядовець був так залежний від іноземних держав та вразливий у власній? Але ж в Україні йдеться не просто про урядовця, а про прем'єра, главу уряду, яка так прагне стати ще й президентом. Та такого «президента» іноземні спецслужби перетворять на звичайну маріонетку. І на то у Ю. Тимошенко вже нема ради! А в українців?

А українці - добрі люди, їм, як і усім добрякам, миліша солодка брехня аніж гірка правда, тому у них може бути все. Особливо з погляду на те, як Ю. Тимошенко артистично пояснює темні історії своєї біографії, як вона в'юном викручується, як фахово все прикриває, а як облесливо словоблудить!

І немало українців ймуть цьому словоблуддю віру! Наївні. Негативний заряд не може перетворитися на позитивний. Яка б велика кількість мінусів не була - вона нізащо не стане найменшим плюсом. То закон природи. І цю особливість добре підмітив племінник знаменитого Збігнєва Бжезінського Метью Бжезінський. «Вона говорить правильні речі, але не дайте їм обманути вас», - застеріг він українців [83].

Наведені у цій книзі численні факти проявів обману, лицемірства, цинізму та підступності вражають своїми масштабами, нахабством та безсоромністю. У мене немає найменшого сумніву, що в усій українській історії за морально-етичним рівнем із Ю. Тимошенко не зрівняється ніхто, а за богопротивними якостями конкурента серед глав урядів їй важко знайти не те що у Європі, а йу світі.

Коли я спостерігаю чергову бютівську авантюру чи провокацію, читаю брутальні публікації у їхній пресі, чую лицемірні слова Ю. Тимошенко про те, що Віктор Ющенко бачить у ній конкурента, спостерігаю її єднання із регіоналами під фарисейський акомпонемент запевнень у вірності демократичній коаліції, з якої БЮТ і не думав виходити, то мені стає соромно… за себе. Бо якби не моя наївна допомога відвертому пройдисвіту, то явно огидні явища сучасної політики українці тепер, мабуть, і не спостерігали. Маю на увазі свої особисті дії, внаслідок яких Ю. Тимошенко уникла арешту і лави підсудних.

Сталося це наприкінці березня 2001 року. У той день Печерський районний суд м. Києва, в особі судді Миколи Замковенка, ухвалив рішення про необґрунтованість застосування до Ю. Тимошенко запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою. Нагадаю, що 13 лютого 2001 р. Ю. Тимошенко було заарештовано. У цей день із фракції «Батьківщина» вийшло чотири чи п'ять народних депутатів, а я у знак протесту проти політичних репресій (чомусь тоді у це наївно вірив) подав заяву про вступ у «Батьківщину» (думав - вступаю в партію, а виявилось - в…).

У день прийняття знаменитого рішення судді М. Замковенка, я серед інших депутатів поїхав до Лук'янівського СІЗО добиватися негайного визволення Ю. Тимошенко. Мені, одному із депутатів, вдалося пройти на територію СІЗО [84]. І коли Ю. Тимошенко крізь стрій охоронців виводили до тюремних воріт, то я, взявши сумку, повів її на прохідну, на якій знаходилися депутати. Це її і врятувало, бо за воротами на неї чекав великий загін «Беркута» та два працівники Генеральної прокуратури, які мали їй вручити ордер на новий арешт. Безумовно, якби таке сталося, то Ю. Тимошенко таки предстала би перед Фемідою на фоні 500-томів кримінальної справи по її діяльності в ЄЕСУ. Про судову перспективу «газової принцеси» не важко здогадатися - вона б зараз тихо і сумирно б шила сімейні труси, медичні халати і робочі рукавиці, а в українському політикумі не було би дикунських чвар, безглуздого розбрату і публічної гризні.

Як багато залежить від кожного з нас. Якийсь незначний, на перший погляд, випадок може вплинути на долю цілої країни. Недаремно великий Вольтер вжив знаменитий вислів: «Його Величність Випадок».

Пригадую, коли я перескочив через турнікет і прорвався крізь наряд військовослужбовців на подвір'я СІЗО, то О. Турчинов, із переповненими жахом очима, кричав, аби я не провокував ситуацію і повернувся на прохідну. Про це ж мене просили два офіцери і міліцейський генерал Савченко. І чому я їх тоді не послухав?

«У Юлии Владимировны характер мобильно-взрывной. Она будет идти к своей цели не останавливаясь ни перед какими преградами».

Олександр Фельдман, народний депутат України. - Українська правда. - 2008. - 23 лютого.

«Ще перебуваючи у списку «НУ» я всіх переконував, що перспектива України - тільки в об'єднані Партії регіонів і «помаранчевих». Але, як бачимо вийшло те, що вийшло».

Сергій Головатий, народний депутат України. - 2000. - 2008 - 13 июня.

«Я б не назвав цю партію суто ідеологічною, хоча я й до неї належу».

Володимир Яворівський. - Високий Замок. - 2008. - 11 червня.

«У фракції БЮТ уже давно немає єдності духу і спільності ідеї».

Ігор Рибаков,

народний депутат України від Блоку Юлії Тимошенко. - Факты. - 2008 - 11 червня.

"Як тільки вони дориваються до влади, то думають пише про свої інтереси".

Олександр Волков. - Киевский телеграф. - 2008.- 20 июня.

"Президент постійно робить дурниці, оскільки не можна покладатися на Тимошенко, як на надійного партнера".

Олександр Волков. - Киевский телеграф. - 2008. - 20 июня.

"Судячи з першого досвіду її роботи - по бюджету - можу сказати, що це людина небезпечна. Так як гальм у Юлії Володимирівни немає".

Сергій Терьохін. - День. - 14 серпня 1999р.

"Браконьєра призначили лісником".

Джордж Сорос.

Так вигукнув американський фінансист і філантроп, коли дізнався про призначення у 2000 р. Ю. Тимошенко віце-прем'єр-міністром України з питань паливно-енергетичного комплексу.

Мабуть, поява на владному олімпі України Юлії Тимошенко, як і її теперішнього друга Віктора Медведчука, була для українців конче потрібною справою. На прикладі їхньої діяльності та створених і розбудованих під них організацій СДПУ(о), ВО «Батьківщина», БЮТ українці наочно побачили, що являє собою політична макуха. І це дуже добре видно на всіх рівнях: центральному, кримському республіканському, обласних, районних і міських - методи діяльності та якісний підбір кадрів скрізь ідентичні. А причина одна: організації ВО «Батьківщина» та БЮТ створювалися під одну персону - Юлію Володимирівну Тимошенко, точно так, як СДПУ(о) - під В. Медведчука.

Вартувало Вікторові Володимировичу відійти від справ, як СДПУ(о) розлетілась, як картковий будиночок. Така сама доля очікує і бізнес-політичні структури Ю. Тимошенко, через те що у їх основі немає правди. А все, що будується на лукавстві, обмані і неправді, не витримує випробування часом.

Безумовно, вищенаписане може не сподобатися пані Юлі, вона воліла б, щоби про явно непривабливі для неї речі не писали. Однак Ю. Тимошенко прагне стати президентом держави, то народ мусить про неї знати все. А що стосується негідних вчинків та непристойностей, то їх потрібно соромитися не тоді, коли про них пишуть, а коли їх роблять.

Згідно з новою пропорційною виборчою системою, на позачергових парламентських виборах 2007 року за списком «Блоку Юлії Тимошенко» обрано 158 народних депутатів України. Ці люди тепер представляють у Верховній Раді частину народу України та вершать його долю. Хто ж ці «вершителі»? Запитання видається цілком слушним.

У статті 5 Конституції України записано: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ». Народне волевиявлення здійснюється через вибори та референдуми. На виборах народ обирає своїх представників (депутатів) в органах влади - від сільської ради до Верховної й від сільського голови - до Президента. Відповідно, аби хоч якось контролювати діяльність своїх представників у владі, народ насамперед повинен хоча б їх знати. Як виглядає ця елементарна і демократична істина на українській практиці?

Відповідь на це запитання слід шукати у списках політичних партій і блоків, саме у них і приховано від народу його ж «представників». Те, що у ході виборчої кампанії списки вивішуються на кожній дільниці, не є показником, бо хто там їх читає?! На це й розраховують.

Дуже характерний епізод на цю тему міститься в інтерв'ю газеті «Киевский телеграф» відомого політика і народного депутата України кількох скликань Олександра Волкова, у якому він розповів: «У Чернігівській області я задав людям запитання: «За кого ви голосували?» - «За Блок Тимошенко». - А хто у неї п'ятим номером?» - «Не знаю». Я кажу: «Як? Він же ж ваші інтереси представляє!» - «Та пішли вони всі під три чорти! Нічого вони не представляють! Ми тільки Юлю знаємо і ще пастора Турчинова». І так в усій Україні. Народ голосував передусім за Юлію Тимошенко, а вона, як «паровоз, тягнула за собою список «представників народу», складений нею ж і О. Турчиновим.

Тому вартує докладно розглянути цей дивовижний і прецікавий список БЮТ. Про те, як він складався у 2005 році, мною дещо написано у книзі «Монолітне болото, або ЗАТ БЮТ». Тоді це були справжні комісійні торги. Проте О. Турчинов список усіляко розхвалював і заявив, що він складається із таких хороших і гідних осіб, що у нього аж «душа співає». Але коли, через півроку, із фракції БЮТу Антикризову коаліцію перейшло аж 26 «воїнів світла», то О. Турчинов чомусь почав іменувати «зрадниками» тих, кого недавно так хвалив. Саме через бютівських «зрадників» у 2007 р. і були проведені дострокові парламентські вибори. Не кращим чином складався список БЮТ на дострокових виборах 2007 року: вихід із коаліції депутата Ігоря Рибакова - яскраве тому свідчення.

За своєю суттю структура, яка відома під назвою «Блок Юлії Тимошенко», є нічим іншим як потужною олігархічною організацією. Олігархи там заправляють усім, вони її утримують і замовляють музику. Так, олігархи - це основа блоку, та вони приховані у середині списку, бо не люблять ці люди світитися. На вершині списку - вожді. А сам список «розбавлений» керівниками обласних організацій блоку і двома десятками справді достойних людей - це група прикриття. Окреме коло становлять родичі, друзі і бізнес-партнери Ю. Тимошенко й О. Турчинова. Ось така розкладка.

Пропорційна система виборів засвітила справжню, меркантильну суть «Блоку Юлії Тимошенко». Персоніфікація парламентського списку БЮТу дає добру можливість і нагоду розповісти про кожного «воїна світла» та групи, до яких вони належать. Однак зібрати про цих народних представників інформацію вкрай непросто. І ми не зуміли всього знайти. Але з тим, що стало відомо, вирішили поділитися з широким колом читачів. Звичайно, наше дослідження про списочників БЮТ не є повним і всебічним, воно вкрай коротке і не надто глибоке, але і те, що вдалося встановити, являтиме значний суспільний інтерес. Адже ми викладаємо факти і ставимо немало запитань. Безумовно, ми віримо, що наш читач має і свою інформацію та свої знання. Ми лише хочемо, аби він співставив різні точки зору і дійшов до власних висновків.

Коли наприкінці 2000 року я вступив до фракції «Батьківщина» Верховної Ради України, мене вразила чисельність апарату центрального штабу цієї структури. У будинку колишнього науково-дослідного інституту на вулиці Лесі Українки у Києві він займав 9-й і 6-й поверхи. У понад 30 кабінетах працювало біля сотні людей. Окрім працівників різноманітних канцелярій і служб, були навіть завідуючі господарством, касою, гаражем, водії, підрозділ немалої охорони. Навіщо така кількість при наявності парламентської фракції з 18-ти осіб? Проте не лише мене дивував фундаментальний підхід до справи. Не менш вражений був і Степан Хмара, він навіть пропонував Ю. Тимошенко зменшити апарат управління, а на вивільнені кошти створити солідну загальнонаціональну газету, але йому пояснили, що так мусить бути, робота така, а газета вже є - «Вечерние вести».

Але це ще не все - у кожному районі столиці кожна районна організація «Батьківщини» мала і має свій офіс та штат постійних працівників. Подібне було в усіх областях та усіх районах України. І всі люди працювали повний робочий день, при суворій дисципліні. Нічого подібного в Народному Русі України ніколи не було. Цілком зрозуміло, що величезний штат партійних функціонерів ВО «Батьківщина» за «дякую» не працював, і в оренду приміщення під офіси цій організації «просто так» навряд чи де-небудь давали. Виходить, що із самого початку у ВО «Батьківщина» було вкладено величезну «інвестицію». Ким і заради чого? Відповідь на це запитання, безперечно, добре знають лише дві особи - Ю. Тимошенко й О. Турчинов, та навряд чи вони відкриють таємницю. А шкода, бо чітка відповідь на це запитання прояснила б основне: що насправді собою являє організація «Всеукраїнське об'єднання «Батьківщина» - стрижень більш відомої народу структури під назвою «Блок Юлії Тимошенко».

Проте, якщо виходити з того, що Ю. Тимошенко й О. Турчинов відкрито поводять себе, як беззаперечні господарі становища, то цілком сміливо можна припустити, що саме вони і є основними інвесторами політичного проекту. А центральний штаб організації та структури на місцях потрібні для невпинного відслідковування розвитку подій, збору інформації, наданні інструкцій та здійсненні інших завдань заради досягнення бютівськими вождями головної мети - здобуття повної і неподільної влади в Україні. І вони вже зовсім близько підійшли до жаданого.

Ще напередодні парламентських виборів 2002 року керівництво ВО «Батьківщина» замовляло різноманітні соціологічні опитування, у ході яких вивчалася суспільна думка. Внаслідок цього було встановлено, що популярність Юлії Тимошенко значно переважає очолюване нею ж ВО «Батькіщина». Окрім цього, опитування показали, що людям більше до вподоби об'єднання політичних сил, а не окремі партії. З цього і виник задум іти на вибори блоком і назвати його іменем Юлії Тимошенко. Цю ідею одностайно підтримала політрада ВО «Батьківщина», а партнерами блоку стали Українська республіканська партія «Собор» Анатолія Матвієнка та Українська соціал-демократична партія Василя Онопенка. Виникла назва нової політичної сили «Блок Юлії Тимошенко», то був перший в Україні блок, у назві якого стояло прізвище лідера.

Готуючись до чергової виборчої кампанії 2006 р., Ю. Тимошенко розпочала пошук нового партнера для блоку, оскільки із «Собором» А. Матвієнка виникли серйозні протиріччя. У поле зору Ю. Тимошенко потрапила партія «Реформи і порядок». Влітку 2005 р. на політраді ВО «Батьківщина» обговорювалося це питання, і Юлія Володимирівна прямо заявила: «Ми добре розуміємо, що за цією партією немає серйозних ресурсів та організацій на місцях, але у них є люди, які добре відомі в Україні». Тобто Ю. Тимошенко потрібна була ширма з кількох достойних постатей. У цьому суть - блокування із ПРП. Проте у 2006 р. цього не сталося.

Як розповів «Українській правді» колишній вождь БЮТ Михайло Бродський, він поставив вимогу, аби Віктор Пинзеник залишив посаду міністра фінансів в Уряді Ю. Єханурова. Той відмовився. Тоді членам ПРП запропонували вийти з партії і вступити у БЮТ персонально. У ПРП розгорілися дискусії, виник скандал, і стався невеликий розкол. Залишив ПРП і персонально вступив у БЮТ лише Микола Томенко.

На виборах 2006 року партія «Реформи і порядок» не змогла самостійно здолати 3-відсотковий бар'єр, тому на позачергових виборах 2007-го вона без особливих застережень і вагань таки вступила у «Блок Юлії Тимошенко». Так депутати цієї патріотичної партії стали своєрідним фіговим листком для прикриття сороміцької суті БЮТ.

А ось перелік квотників із ПРП, які своїми іменами створили тло фігового прикриття «Блоку Юлії Тимошенко». Колишній віце-прем'єр і міністр фінансів Віктор Пинзеник; народні депутати попередніх скликань: Михайло Косів, Сергій Соболєв, Володимир Філенко, Володимир Бондаренко, Ігор Гринів. Таку саму функцію відіграють колишній «соборівець» і борець із мафією Григорій Омельченко; безпартійні: талановитий журналіст Андрій Шевченко, письменник Павло Мовчан, колишній міністр Сергій Терьохін та ще кільканадцять депутатів попередніх скликань. Великого впливу у БЮТ вони не мають, бо всі важливі рішення приймає одноосібно Ю. Тимошенко та її близьке оточення. Невелика кількість справді достойних людей у БЮТ відіграє роль фігового листка і ширми, аби за ними народ не бачив справжньої суті олігархічного об'єднання імені пані Юлі.

Життя показано, що коли підприємець іде у владу,

то лише для того аби примножувати свої капітали.

Олександр Турчинов,

заступник голови БО «Батьківщина» [85].

У фракції БЮТ немає людей, у яких би за плечима

були мільярди, або мільйони, або хоча б сотні тисяч…

Юлія Тимошенко,

лідер блоку її імені [86].

1. Губський Богдан Володимирович

Один із найбільших українських капіталістів намагається не надто світитися і не привертати до себе зайвої уваги. Серед бютівських олігархів займає першу позицію - №27 у списку. Всі інші бізнесмени йдуть після нього. Хто такий Б. Губський? Колишній бізнес-партнер і партійний соратник Суркіса - Медведчука. У 1998 р. вперше обраний народним депутатом України за списком СДПУ (о) - №9. На початку 90-х років входив до складу відомої «київської сімки» на чолі з Г. Суркісом та був учасником усіх її бізнес-проектів. Займав посаду генерального директора концерну «Славутич», власниками якого були сім громадян України (згадана «київська сімка»), які у рівних долях володіли 21,5% статутного капіталу, та офшорна фірма «Ньюпорт менеджмент», зареєстрована на Віргінських Британських островах, із долею 78,5%. Усіма коштами, активами і майном фірми «Ньюпорт менеджмент» одноосібно розпоряджався компаньйон Б. Губського, громадянин України В. Медведчук. 7 листопада 1994 р. тодішній Президент України Л. Кучма назвав концерн «Славутич» «монополькою, яка з мізерним статутним фондом крутить мільярдами доларів США». Оскільки концерн був звільнений від податків і платежів у бюджет України, як підприємство з іноземними інвестиціями, то це дало можливість його власниками нажити величезні капітали. Керований Б. Губським концерн «Славутич» покривав 15% ринку нафтопродуктів в Україні, займався оптовою торгівлею багатьма іншими продуктами. Звісно, він мав величезні прибутки і дивіденди щорічно перераховував на рахунок фірми «Ньюпорт менеджмент» в одному із банків Цюріха. Це були суми у сотні, а може, й мільярди доларів. Так «сімка» і наварила свої величезні капітали. Інформація про ці обставини із зазначенням конкретних рахунків у Цюріху мною вперше була оприлюднена ще у листопаді 2003 р. у Печерському районному суді м. Києва під час розгляду справи за позовом В. Медведчука щодо книги «Нарцис». Оскільки виникла реальна підозра, що В. Медведчук та його спільники, зареєструвавши за кордоном фірму і ставши її фактичними власниками, не отримали в Україні для цієї фінансово-комерційної діяльності відповідного дозволу, не задекларували внесення за кордон українських інвестицій, а відповідно не декларували в Україні своїх справжніх доходів і при цьому уникли сплати податків в особливо великих розмірах, то я вніс у суд клопотання про порушення стосовно громадянина В.В. Медведчука та його компаньйонів кримінальної справи й проведення її повного і всебічного розслідування.

Вже наступного дня з переляку В.В. Медведчук зняв усі претензії до мене по всіх 12 пунктах, які стосувалися його бізнесової діяльності, як нібито внесених у його позовну заяву «помилково».

На офіційне звернення Печерського районного суду у Генеральну прокуратуру щодо перевірки наданих мною матеріалів та прийняття відповідного процесуального рішення, остання творила дива, аби не розпочинати слідства.

Напередодні парламентських виборів 2006 року, а саме у травні 2005 р., тодішній голова СБУ О. Турчинов вкрай поспішно запросив мене у неділю до себе і в присутності свого заступника генерала А. Кожемякіна попросив терміново, на понеділок, подати на його ім'я заяву з проханням про порушення кримінальної справи щодо викачування з України через концерн «Славутич» і фірму «Ньюпорт менеджмент» величезних сум коштів та додати до неї копії документів, які були оприлюднені у Печерському районному суді м. Києва. «Я особисто порушу кримінальну справу і притягну до відповідальності злочинців», - запевнив мене голова СБУ О. Турчинов. Яке ж було моє здивування, коли вже через три тижні я отримав лист за підписом А. Кожемякіна, про те що мою заяву направили за належністю у Генеральну прокуратуру України. Отакої! Самі у пожежному порядку викликали у Київ, попросили написати заяву і надати копії документів, грозилися порушити кримінальну справу, а написали таку відповідь! «Що за комедія?» - запитає читач. Я відповім. Цілком очевидно, що моя заява і документи потрібні були голові СБУ О. Турчинову не для розслідування дійсних обставин щодо безсоромного грабунку України, встановлення істини та справедливості, а зовсім для іншої мети.

Розгадка стала очевидною, коли наприкінці цього ж 2005 року у парламентському списку БЮТ на 27 місці з'явилося прізвище Б.В. Губського. Виникає резонне запитання: «Чи не використали мою заяву в СБУ як банальний шантаж олігарха, бо ж із ним цілком порозумілися?» Ось вам, шановний читачу, яскравий приклад «боротьби» колишнього голови СБУ О. Турчинова із фінансовими аферами, організованою злочинністю та корупцією. У 2006 році сплив термін давності за подібні правопорушення і все стало на свої місця. Справу зроблено. Сторони взаємно задоволені. А народ?

Як стверджував у 2007 р. колишній соратник Ю. Тимошенко Михайло Бродський, у списку БЮТ Б. Губський «отримав 10 місць». Тобто, крім себе, він особисто включив у прохідну частину списку БЮТ, а практично у члени українського парламенту, ще 10 осіб. Ось вам, шановний читачу, і приклад, як тепер відбувається формування складу Верховної Ради України. Варто зробити солідний внесок, і за це отримаєш право персонально вести із собою у парламент ще й потрібних людей. Про такі домовленості знав М. Бродський, бо він разом із Ю. Тимошенко й О. Турчиновим формував у 2005 році список майбутніх парламентарів, тобто був обізнаною у цій справі людиною, на відміну від членів політради ВО «Батьківщина» і навіть її президії. Списки складалися кулуарно!

Серед осіб, які, за квотою Б. Губського, у 2006 р. стали народними депутатами України, М. Бродський назвав Сергія Осику (№51), Олександра Шавелева (№55), Володимира Зубика (№64), Павла Костенка (№72), Павла Лебедева (№73), Ігоря Рибакова (№78), Івана Куровського (№65), Олега Радковського (№110), Ігоря Єреська (№118). На цих народних депутатів Михайло Юрійович вказує без жодних вагань, називаючи їх прямо: «це квота Губського», «це людина Губського», «це партнер Губського», «його записував Губський». А ось про Андрія Портнова (№66) і Валерія Писаренка (№75) М. Бродський говорять не досить чітко [87]. Проте, як би там не було, картина щодо способу формування українського парламенту неймовірно цікава. Виявляється - частину народних депутатів України тепер фактично призначає олігарх Богдан Володимирович Губський! Бютівські вожді йому лише виділяють квоту. То яке відношення до цих «парламентаріїв» має народ? І хіба кулуарно призначених осіб можна називати високим званням «народний депутат України»? На мій погляд, їм краще пасує звання «депутат пана Губського», воно більш правдоподібне.

У п'ятому скликанні Верховної Ради України двоє із 10-ти гвардійців Б. Губського - В. Зубик і П. Лєбєдєв - перейшли із БЮТ в Антикризову коаліцію, тепер вони знову є депутатами, але цього разу - від Партії регіонів. Мабуть, через акти «зради» у шостому скликанні парламенту гвардійців Б. Губського поменшало - серед них не стало ще й панів Єреська і Шевелєва. Решта - на місці, трудяться із шефом пліч-о-пліч. Правда, один із них - Ігор Рибаков - чомусь залишив проурядову коаліцію та ще й висловив своє «фе» на адресу Ю. Тимошенко.

Впливовість Б.В. Губського у БЮТі все-таки значна. На дострокових київських виборах 2008 року його навіть називали начальником штабу.

На відміну від інших олігархів, Б.В. Губський чомусь не присутній у рейтингах їхньої вагомості, та у пресі його називають одним із найбільших латифундистів України. Згідно із публікацією від 2 травня 2008 р. у виданні «Коментарі», Б. Губський є другою людиною Київської області за величиною статків, розмір яких оцінено у 551 млн. доларів США.

Про ідейні переконання Б. Губського свідчить те, що при Л. Кучмі він був одним із найкращих його прибічних. Саме Б. Губський намагався протягнути Леоніда Даниловича на третій термін і організував подання в Конституційний Суд України. А той дійшов до потрібного висновку. Оскільки Л. Кучма за новою Конституцією обирався раз, то його другий термін на посту Президента України слід вважати першим. Із цією радісною новиною Б. Губський помчав до Л. Кучми. Тобто коли Ю. Тимошенко й О. Турчинов боролися з режимом Кучми - Медведчука (тоді і я їм підставив плече), то їхній теперішній великий друг Б. Губський стояв із зовсім іншого боку барикад. Про ідейну переконаність Б. Губського свідчить не лише його дружба з Л. Кучмою і приналежність до СДПУ (о), а ще й такий красномовний факт. В інтерв'ю «Українській правді» від 3 липня 2008 р. один із лідерів Партії регіонів Андрій Клюєв розповів, що коли С. Ківалов оголосив Президентом України Віктора Януковича, «Богдан Губський був одним із перших, хто приїхав уночі його поздоровляти» [88].

І після всього цей бізнесово-політичний пристосуванець знову на владному коні. Тепер бютівському. Чому? Про яку відданість народу, ідейні переконання, фаховість і порядність можна вести мову?! Невже у БЮТ все вирішує зелена капуста? І чим більша її кількість - тим більша квота у парламентському списку? Навіщо тоді ВО «Батьківщина»? Для прикриття? Панове бютівські вожді, поясніть народу ситуацію, а заодно і свої вчинки! «Гюльчатай, відкрий личко», - казав у подібному випадку один кіногерой.

2. Живаго Костянтин Валентинович

У парламентському списку БЮТ 2007 р. К. Живаго займав 62-те місце, проте за фінансовими ресурсами серед бютівців, мабуть, є першим. Згідно з рейтингом найбагатших людей України за підсумками 2007 року, К. Живаго посідав 5-те місце із статками 5,2 млрд. доларів США. У 2006 p. він мав 2,7 млрд. доларів США, а в 2005 р. - 1,9 млрд. Протягом цього часу К. Живаго перебував на посаді народного депутата України, і місцем його постійної роботи була Верховна Рада України, де він рахувався простим членом комітету. Отож рядовий член комітету українського парламенту за час постійної роботи у Верховній Раді та фракції БЮТ зумів за три роки збільшити свої особисті, і так колосальні, статки майже втричі.

Як добре всім відомо, винагородою за постійну працю є заробітна плата. Розмір офіційного заробітку члена комітету К. Живаго становив приблизно 14 тисяч гривень щомісячно. Запитання: навіщо одному із найбагатших людей Європи ця смішна для нього зарплата? Цілком зрозуміло, що не заради зарплати К. Живаго прагнув у Верховну Раду. Ясно, що і пільги на проїзд у метро, автобусі і трамваї, електричці і поїзді йому абсолютно не потрібні. Та він, мабуть, уже й не знає, як метро і трамвай виглядають. У світлі цих фактів тріскотня бютівців про пільги та депутатську недоторканність є дешевою демагогією.

Тепер К. Живаго - 34 роки. Його заповітна мрія - очолити список найбагатших людей України, про це він заявив у журналі «Кореспондент» - №20 за 2007 рік. А мені ось цікаво, як це може зробити рядовий член комітету Верховної Ради України із дуже скромною зарплатою? Чи не пора в Україні припинити гнати дурку і робити вигляд, що народні депутати України не займаються бізнесом? Ще й як займаються! Приклад К. Живаго - тому яскраве свідчення. Перелік підприємств, до яких має пряме відношення К. Живаго, такий великий, що шкода витрачати папір на їх перерахунок, та й завжди щось можна опустити або згадати зайве. Адже сам К. Живаго сказав: «Ми постійно щось купуємо і щось продаємо, купуємо хороші активи, продаємо гірші» [89].* Під терміном «ми» Костянтин Валентинович, мабуть, мав на увазі головну свою структуру - фінансово-промислову групу «Фінанси і Кредит».

К. Живаго належав до того невеликого кола людей, кандидатури яких не підлягали обговоренню серед вождів БЮТ. За свідченням М. Бродського, з К. Живаго вела розмови персонально Ю. Тимошенко, і вона ж включила його у список [90].*

Скількох людей і кого саме привів із собою у список БЮТ Костянтин Живаго та на яких умовах, добре не знає навіть один із колишніх вождів БЮТ Михайло Бродський. І нам теж це не відомо, тому запитання слід ставити лише Ю. Тимошенко. Але трьох нардепів від пана Живаго пан Бродський усе-таки назвав: Зоя Шишкіна (№82), Анжеліка Лабунська (№88) і Руслан Зозуля (№93).

3. Васадзе Таріел Шакрович

Згідно рейтингом найбагатших людей України за підсумками 2007 року, Т. Васадзе займає 14-те місце із статками у 2,05 млрд. доларів США. За підсумками 2006 р. його активи становили 1 млрд доларів. У списку БЮТ він знаходиться під №41. Згідно зі свідченнями М. Бродського, переговори із Т. Васадзе на предмет входження у БЮТ вела лише Ю. Тимошенко, яка й рекомендувала його у список ще на виборах 2006 року. З того часу Таріел Шакрович перебуває в найближчому оточенні жінки з косою та забезпечує її програми всім, у чому вона відчуває потребу.

Т. Васадзе - власник концерну «Укравто», володіє сіткою регіональних компаній із продажу автомобілів. Після того, як Україна вступила у Всесвітню організацію торгівлі (СОТ), в Україні мало бути зменшене мито на ввезення автомобілів - із 25% до 10%, що завдало б відчутного удару по бізнесу Т. Васадзе. Однак згідно із законом «Про митний тариф» у редакції члена БЮТ Сергія Терьохіна, за який проголосувала Верховна Рада (це із так званого антиінфляційного пакета), справу щодо зменшення тарифів відклали до 2009 року. Тобто українці мають ще трохи почекати на дешеві імпортні автомобілі. Чи не у цьому секрет такої великої тяги бізнесменів у парламент? Навіть відтермінування введення нових - менших - тарифів на півроку дає можливість декому заробляти значно більше хоча б протягом цього часу. Та чи вигідна така справа пересічним українцям? Невже така політика є реалізацією на практиці бютівської програми «Український прорив»?

4. Брати Буряки

Сергій і Олександр Буряки перебувають у списку відповідно під 38-м і 69-м порядкових номерах. За словами М. Бродського, з ними переговори теж вела Ю. Тимошенко і включила їх у список. Як і інші олігархи БЮТ, брати Буряки, стверджував М. Бродський, відзначалися «нормальним фінансуванням» виборчої кампанії БЮТ 2006 року та, мабуть, і 2007-го. За класифікацією колишнього скарбника БЮТ М. Бродського, термін «нормальне фінансування» мав найвищий ступінь після «невеликого фінансування» та «помірного фінансування».

У рейтингу найбагатших людей України брати Сергій і Олександр Буряки ділять 25-те місце. Їхні статки становлять 887 млн. доларів США. Найбільшою їхньою бізнесовою структурою є «Брокбізнесбанк».

З братами стався дивовижний випадок - старший із них, Сергій Буряк, склав із себе повноваження народного депутата України і пішов працювати… керівником Державної адміністрації України! Ну де ви, шановний читачу, ще можете таке побачити, аби один із найбагатших людей країни фінансував виборчу компанію політичної сили, сам балотувався у члени парламенту - для того, аби обміняти депутатський мандат на посаду державного службовця із місячною зарплатою, еквівалентною З тисячам доларів США? Неймовірно, але факт! А може, братам зарплати держслужбовця якраз і бракує до нещасного першого мільярда?

5. Веревський Андрій Михайлович

44-й номер у парламентському списку БЮТ має Андрій Веревський, 31-ша за рівнем багатства людина України. Його власність, за підсумками 2007 р., оцінили у 715 мільйонів доларів США (рік перед тим вона була втричі меншою - 250 млн.). Протягом усього часу А. Веревський перебував у Верховній Раді України, був депутатом, йому нараховували належну зарплатню у сумі 14 тисяч гривень щомісячно. Як він примудрився потроїти розмір своїх активів - велика загадка. Проте спробуємо придивитися до набутків цього народного обранця крізь призму арифметики. Опубліковані у пресі цифри свідчать, що у 2006 р. пан депутат Веревський мав статків на 250 млн., а через рік - 715 млн. доларів США. Різниця становить 465 мільйонів. Ділимо їх на 365 (кількість днів у році) - виходить 1 мільйон 273 тисячі доларів. Саме на таку суму щоденно, сидячи у Верховній Раді України, народний депутат України Андрій Веревський збільшував свій достаток впродовж одного року. Поділився б досвідом із виборцями, як такого можна досягти? Для довідки: середня заробітна плата в Україні у 2007 р. становила 1,6 тисячі гривень у місяць.

А. Веревський є власником ТОВ «Кернел-Капітал» і ТОВ «Кернел-Трейд», через які контролює цілу низку фінансово-господарських структур. Як пишуть журнали «Коментарі» за 5 травня і «Кореспондент» за 14 червня 2008 p., А. Веревському належить величезна кількість хлібоприймальних підприємств, 25 елеваторів, три підприємства з виробництва соняшникової олії (торгова марка «Щедрий дар»). Як стверджують фахівці, частка групи «Кернел» на українському ринку соняшникової олії становить 37 %.

У 2008 р. уряд, борючись із скаженою інфляцією, обмежив продаж соняшникової олії за кордон. «Але якимось чудесним чином, - дивується редакція журналу «Кореспондент», - бютівцю А. Веревському виділили найбільші, з усіх учасників ринку, експортні квоти» [91]. А що тут не зрозуміле? Ю. Тимошенко сама домовлялася із А. Веревським про умови його входження у БЮТ.

Як стверджував колишній соратник пані Юлі Михайло Бродський, олійний барон А. Веревський непогано фінансував БЮТ та ще й провів якусь невідому «велику роботу» [92]. Якщо це справді так, то тепер лідер БЮТ просто зобов'язана віддячитись. І якщо ця подяка має вигляд урядових квот на експорт олії, то що тут редакція «Кореспондента» знайшла чудесного і дивного? У БЮТ чудес нема - все вивірено і обраховано заздалегідь. Зрештою, а як народний депутат А. Веревський зміг би так блискуче збільшувати свої статки, якби не щедра олійна змазка, себто - бізнес? З усього видно - той у нього йде, як по маслу.

6. Сігал Євген Якович

У першій сотні списку БЮТ стоїть прізвище Є. Сігала. Вперше про цю людину я почув на засіданні Центрального проводу Народного Руху України восени 1997 року - тоді покійний В'ячеслав Чорновіл пропонував включити Є.Я. Сігала до виборчого списку НРУ. Після дуже бурхливих дебатів його таки включили під номером 31. Мотив полягав у тому, що він взяв на себе зобов'язання фінансувати виборчу кампанію Руху. Така постановка питання збурила Центральний провід НРУ. До того в Русі всі працювали виключно за ідею та Україну і робили це на простому ентузіазмі. Проте настали нові часи, і потрібними стали гроші на: телерекламу, афіші, плакати та навіть оренду залів, чого раніше не було. Є. Сігал став тим, хто взявся вирішити рухівські проблеми. Як він виконував свої зобов'язання перед Рухом, мені не відомо. Відомо інше - незабаром, після обрання його народним депутатом України, «рухівець» Є.Я. Сігал успішно перекочував у фракцію СДПУ (о). На виборах 2002 року Є. В. Сігал знову став народним депутатом за списком СДПУ (о) - №14.

У 2006 р. Є. Сігал опинився у списку БЮТ (№47) і знову став народним депутатом, а на позачергових виборах 2007 р. він у четверте потрапив до українського парламенту і вдруге - за списком БЮТ (№47).

Євген Якович належить до тих великих бізнесменів, які не особливо люблять хизуватися на людях, зокрема своїм багатством. Чоловік звик працювати тихо, але наполегливо, і це дає свій результат.

У списку найбагатших в Україні людей, який друкує журнал «Кореспондент», прізвища Є. Сігала немає. Це, мабуть, тому, що він не співпрацював із цим виданням і не надав йому необхідної інформації. Та ось у не менш солідних виданнях «Фокус», «Коментарі» та інших ЗМІ про Є. Сігала написано немало.

У 2007 р. статки Є. Сігала становили 430 млн. доларів США. Основа бізнесу Є. Сігала- концерн «Комплекс Агромарс», один із найбільших у Європі виробників курятини, що має торгову марку «Гаврилівські курчата». У 2006 р. фірма випустила 110 тис. тонн м'яса бройлерів у забійній вазі. Про особливості бізнесу Є. Сігала ми вже писали у розділі «Антиінфляційна провокація». Тут відзначимо ще й таке. Як повідомив «Українській правді» М. Бродський, Є. Сігал мав бажання вписати у список БЮТ свою дружину, проте потім передумав. У цьому факті важливо не те, що Євген Якович «передумав», а те, у який спосіб формується список БЮТ! Олігархи що хочуть - те й роблять, кого хочуть - того й можуть записати у депутати. Народу залишається лиш проголосувати. Дуже цікавою в Україні стала виборча система, і Є.Я. Сігал почувається при ній, як риба у воді. То він став депутатом українського парламенту за списком Руху, то СДПУ (о), то тепер БЮТ, то надумав ще й дружину відрядити у парламент. І якби дуже захотів - йому б це неодмінно вдалося. Та я ось подумав: «Яка ідея могла об'єднувати Рух, СДПУ (о) і БЮТ, адже Є. Сігал у них усіх встиг побувати?»

7. Фельдман Олександр Борисович

Про О. Фельдмана широкій громадськості України донедавна не було практично нічого відомо. Народився Олександр Борисович у 1960 р. у Харкові. Про його навчання та освіту у молодості довідники не повідомляють. Судячи з того, що він у радянські часи працював водієм таксі, машиністом котельні, оббивальником меблів і мотолеристом дитячого садка, освіта не була його пекучою проблемою. На початку 90-х О. Фельдман пішов у бізнес, а у 2002 р. вперше був обраний народним депутатом і в цьому ж році нарешті одержав диплом про закінчення вищої освіти - Харківського університету ім. В.Н. Каразіна (спеціальність - фінанси та кредит).

Журнал «Фокус» оцінив статки О. Фельдмана (№43 у списку БЮТ) у 234 млн. доларів США. Однак Олександр Борисович стверджує, що ця цифра значно занижена: «Якщо люди озвучують такі речі - вони повинні у цьому розбиратися. Нас постійно затирають, і нам прикро, що нас ставлять на якесь надумане місце. Вартість активів групи давно перейшла за 1 млрд. доларів, і я не знаю, чому хтось спеціально недооцінює наш капітал» [93]. Очевидно, О. Фельдман говорить правду. Це підтверджує і той факт, що у Верховну Раду України цей народний обранець приїжджає на найдорожчому автомобілі марки «Бентлі Арнаж» вартістю понад 500 тисяч євро. Компаніям О. Фельдмана належить Харківський речовий ринок «Барабашовка» - найбільший в Україні - та цілий ряд торгівельних центрів і виробничих підприємств. Головна структура - концерн «АВЕК», почесним президентом якого і є О. Фельдман. Бізнес-інтереси концерну, крім торгівлі, включають і виробництво: Великобурлуцський сироварний, Богодухівський шкіряний, Орельський цукровий заводи, а також ЗМІ, зокрема харківська щоденна газета «Час».

Про те, з якою безсоромністю та нахабністю створювалася тепер знаменита «Барабашовка», можна прочитати у великій статті Сергія Бедаєва: «Александр Фельдман: «базар» во всем» - там є, справді, все: від повного сприяння харківської влади із наданням тривалих безпроцентних кредитів і аж до витіснення харків'ян із прилеглих до базару домівок та багато інших не вельми хороших речей [94].

У самому Харкові концерн «АВЕК» володіє 100 га землі. Олександр Борисович вважає, що це зовсім незначна кількість. Однак, аби читач мав краще уявлення, скажу, що стандартне футбольне поле має 0,6 га. Тобто «АВЕКУ» (читай: родині Фельдманів) належить стільки міської землі, що на ній можна розташувати 166 футбольних полів. Окрім цього, впродовж 1999 - 2006 рр. О. Фельдману і членам його родини було надано великі земельні ділянки «для ведення особистого господарства». Всі ділянки знаходяться у тихому районі міста Харкова - Сокільниках - і прилягають одна до іншої. Їхня загальна площа становить 5 га. Вона тепер добротно обгороджена. На запитання журналіста, як використовується ця земля, О. Фельдман відповів, що за призначенням: на ній він вирощує «кроликів, курей і картоплю» [95]. І це на 5 га майже у центрі Харкова!

О. Фельдман - один із найвпливовіших осіб в оточенні Ю. Тимошенко, очолює Харківську організацію ВО «Батьківщина» і виборчий штаб БЮТ. Дуже оригінальний погляд на ці організації має Михайло Бродський: «У Харкові, до речі, БЮТу немає, є великий концерн «АВЕК», який тримає ринок «Барабашовку» і декілька інших. Усі їхні співробітники - у списках в облраду, міськраду». М. Бродський стверджує, що у 2006 р. О. Фельдман намагався записати у список кандидатів у депутати навіть свого 20-річного сина, через що здійнявся скандал, і олігарх мусив поступитися [96].

Дуже цікава й історія, як у 2005 році у список БЮТ потрапив сам О. Фельдман - довірена особа кандидата у Президенти України В. Януковича у Харкові. Після поразки на президентських виборах 2004 року свого патрона, він, мабуть, вирішив, що триматися Віктора Федоровича для нього є малоперспективною справою, і явно передчасно почав шукати нових політичних партнерів. Та надамо краще слово шановному Олександру Борисовичу, так, як він не скаже ніхто. «Умене був вибір невеликий, - говорить О. Фельдман. - Спочатку я розмовляв із соціалістами, але вони вважали неможливим мене взяти до себе. Я - єврей, а у них там дуже сильні антисемітські настрої. Тому я пішов до Юлії Тимошенко» [97].

Ми не будемо сперечатися із О. Фельдманом щодо його примітивного й огульного звинувачення соціалістів у антисемітизмі, однак запитаємо: як порядні соціалісти могли взяти у свої ряди брутального і нахабного капіталіста, до того ж довірену особу вчорашнього політичного опонента? Та з таким кандидатом у народні депутати, як кучміст О. Фельдман, соціалісти у 2006 р. не подолали б і 3-відсотковий бар'єр! Тому, мабуть, і відхилили кандидатуру олігарха О. Фельдмана. До чого ж тут антисемітизм? І ще одне. Шановний читачу, зверніть увагу на таку деталь. Великий капіталіст О. Фельдман, вчорашній оплот Л. Кучми і довірена особа В. Януковича, приходить до соціалістів, які з ними самовіддано боролися, і заявляє: «Я - єврей, візьміть мене до себе у список». Вони не беруть і відразу ж стають нехорошими, їм швидко клеють ярлик антисемітів. А я ось подумав: «А якби соціалісти спокусилися і таки взяли О. Фельдмана у першу п'ятірку списку, невже тоді вони б стали сіоністами і дуже достойними, в очах Олександра Борисовича, людьми?» Аж хочеться запитати пана Фельдмана: «Шановний Олександре Борисовичу, які ви сповідуєте ідейні переконання? Невже соціалістичні? А що ж тоді Ви робили у В. Януковича?» Так, нелегко відповісти. Проте ідейні переконання у О. Фельдмана, мабуть, лежать не у класичній площині, а в зовсім іншій, тому в оточенні Ю. Тимошенко він справді знайшов сподвижників не лише за духом.

У фракції БЮТ і ВО «Батьківщина» О. Фельдман закріплений чи не за найважливішою справою - захистом євреїв. Щось подібне до того, як О. Тягнибок створив партію для захисту українців. Та панові Олегу ще треба повчитися, як таку справу робити. У пана Олександра вона поставлена незрівнянно масштабніше і з міжнародним розмахом. Ось приклади.

О. Фельдман, як президент Єврейського фонду України, разом із кільканадцятьма лідерами єврейських організацій у жовтні 2007 р. звернувся листом до Президента України В. Ющенка з приводу «зростання проявів антисемітизму» в Україні, зокрема у ньому писалося: «Було здійснено кілька нападів на євреїв у Житомирі, напад на рабина у Севастополі, був побитий посланець і кілька студентів і єшиви у Черкасах, підпалено будинок і знищено майно головного рабина Закарпаття і безліч інших подібних актів». Але де докази, що в основі цих прикрих випадків лежала національна нетерпимість до євреїв? Адже щодня в Україні здійснюється тисячі злочинів і невже, коли якийсь із них торкається єврея, то це обов'язково пов'язано з його національною ознакою, а не практичною діяльністю? Наприклад, наслідком написання мною книги «Нарцис» став нічний збройний напад на сторожів гаражного коперативу та підпал мого особистого гаража у м. Броди, де зберігалася частина тиражу, а через три місяці стався нічний вибух і підпал друкарні, у якій книга друкувалася. Знищено майна на значну суму. Можна лиш собі уявити, який світовий лемент здійняв би Єврейський фонд України, коли б Дмитро Чобіт або директор друкарні у Бродах були євреями! А так усе тихо, гарно, лиш деякі газети щось трішки написали. I ще приклад: наприкінці 90-х років польському священикові у моєму місті Броди хтось поставив фінгал під оком, і він, бідний, так цілий тиждень ходив, але нікуди чомусь не скаржився, і жодна організація за нього не заступилась, бо його побили, коли святий отець зайвого хильнув і щось не те зробив. Усі ж люди грішні, - з ким не буває? А якби на місці польського ксьондза опинився єврейський рабин? Який ґвалт здійняв би фонд пана Фельдмана! Мені, наприклад, здається, що своїми явно провокаційними «миротворчими» заявами О. Фельдман та йому подібні цілком свідомо намагаються штучно зруйнувати міжнаціональну злагоду та кинути необґрунтовані звинувачення на слов'ян загалом і українців зокрема. Миротворці - не приведи Господи!

Або візьміть свіжий випадок. 23 липня 2008 р. Служба безпеки України оприлюднила документи про організаторів штучного Голодомору в Україні 1932 - 1933 pp. і список осіб, причетних до цієї страшної акції геноциду українців. Я про цей список, може б, і не знав, якби не пан Фельдман. Уже 25-29 липня майже всі газети помістили публікації під красномовними заголовками на кшталт: «Євреи требуют обьяснений от антисемитов из СБУ» («Сегодня». - 2008. - 26 июля. - С.З). У цій замітці написано: «Український єврейський комітет, заснований депутатом від БЮТ Олександром Фельдманом, обурений розсекреченим СБУ списком винуватців Голодомору - радянських партійних діячів і керівників органів виконання покарань та держбезпеки - і вимагає від глави СБУ пояснень… У списку 18 імен, переважна більшість - єврейські». Я зацікавився подібними публікаціями і витягнув з інтернету список, що так стурбував пана Фельдмана та його організацію. Ось прізвища: Сталін, Винокуров, Ягода, Балицький, Прокоф'єв, Реденс, Карлсон, Леонюк, Миронов, Салин, Тимофеев, Кацнельсон, Камінський, Пустовойтов, Букшпан, Друскіс, Кривець, Іванівський [98]. Я б їх усіх євреями не назвав - бо рідко у кого з них ім'я єврейське і немає жодного у якого прізвище, ім’я, по-батькові були б чисто єврейськими, наприклад, як у діда Юлії Тимошенко - Капітельмана Абрама Кельмановича. Та О. Фельдман майже усіх їх чомусь вважає одноплемінниками; видно, має достатньо для цього підстав. У такому випадку хочеться запитати: «Пане Фельдман, а хто винен, що вищепоіменовані злочинці були євреями?» Їхні ж прізвища названі не тому, що вони євреї, а тому, що вони душогуби! А у О. Фельдмана якось дивно виходить - якщо євреї, то і злочинцями їх назвати не можна. Навіть якщо внаслідок їхньої діяльності мільйони людей померли від голоду!… Де ж тут правда і справедливість? І чи можна рафінованих злочинців виправдовувати лише тому, що вони євреї?

Судячи із посад, які займає О. Фельдман, - він головний єврейський діяч України. Ось неповний перелік його громадських посад: член Ради представників громадських організацій національних меншин України, віце-президент Міжнародної ради євреїв-парламентарів світу, президент Єврейського фонду України, президент Асоціації національно-культурних об'єднань України, один із чільних діячів Єврейського благодійного фонду «Бейтейну - наш дім».

7 березня 2008 р. у Києві відбулася презентація Українського єврейського комітету, ініціатором створення якого був О. Фельдман, він же став президентом нової організації, яка виступає на захист інтересів євреїв і покликана «давати відповіді на виклики сучасності». Комітет має стати впливовою структурою, яка буде забезпечувати зв'язок між єврейськими організаціями, українським урядом і навіть іншими країнами. Побудований він за принципом Американського єврейського комітету - найвпливовішої єврейської організації США. У вітанні учасникам комітету Прем'єр-міністр України Ю. Тимошенко відзначила, що розцінює його створення як важливий крок на шляху розвитку в Україні демократії.

Подейкують, що пан Фельдман мав намір створити ще й парламентський комітет у справах євреїв, проте я щось у це не дуже вірю, бо навіщо комітет, коли є потужна фракція?

8. Куровський Іван Іванович

Займає 65-ту позицію у списку БЮТ до Верховної Ради України, а його син Олег Іванович Куровський - депутат Київської міської ради від цієї ж організації. За даними видання «Коментарі» від 2 травня 2008 p., Іван Куровський входить до числа найбагатших киян, його статки у 2007 р. становили 115 млн. доларів США. І. Куровський є співзасновником ТОВ «Житлобуд» (володіє 52% акцій), який здійснює роботи у Києві та області. Також є власником НП «Агропрес», якому, за інформацією тих самих «Коментарів», приписують володіння понад 6 тисячами га землі у Київській області. Разом із сином Олегом він - співзасновник ТОВ «Карпатський капітал» (м. Трускавець), що займається готельно-ресторанним бізнесом.

З іменами бютівців Куровських у Києві пов'язують кілька будівельних скандалів щодо спорудження у центрі столиці житлових і офісних будинків, зокрема на вулицях Круглоуніверситетській, О. Гончара, на місці цвинтаря поруч із Жовтневою лікарнею.

9. Абдуллін Олександр Рафкатович

№74 у списку БЮТ. На час першого обрання народним депутатом України у 1998 році працював президентом АТЗТ «Інтергаз», а до цього був віце-президентом знаменитої корпорації «Республіка», яку очолював Ігор Бакай. Тобто Абдуллін є соратником І. Бакая по бізнесу. У Верховній Раді України IV скликання входив до складу фракції СДПУ (о), з якої 4 березня 2005 року перейшов у фракцію БЮТ. Цей перехід позначений великим скандалом. На знак протесту проти входження О.Р. Абдулліна та його компаньйонів до складу фракції БЮТ одна із знакових постатей цього блоку - Степан Хмара - вже 16 березня 2005 року вийшов зі складу БЮТ і ВО «Батьківщина», де він був заступником голови партії. Степан Ількович тоді заявив, що його перебування в одній компанії з таким одіозним кучмістом і олігархом, як Абдуллін, неможливе із багатьох політичних і моральних причин.

А сам факт прийняття у фракцію БЮТ запеклих кучмістів Степан Хмара вже тоді назвав свідченням остаточної зміни політичного курсу ВО «Батьківщина» від опозиційності до явно антиукраїнської спрямованості, із чим він як заступник голови партії був категорично незгідний. Нагадаю, що разом з О.Р. Абдулліним у фракцію БЮТ перейшов його соратник по СДПУ (о) О.Г. Лукашук та аграрні кучмісти M.B. Гладій і О.І. Борзих.

До цієї історії є цікаве доповнення. «Коли про це оголосили (перехід О. Абдулліна. - Д. Ч), я тут же приїхав до Юлії Володимирівни і звернувся до неї з претензією, - згодом розповів кореспонденту «Української правди» один із трьох вождів БЮТ Михайло Бродський. - «Юля, що ти робиш?» Вона мені відповідає: «Ну, Міша, він прийшов, почав проситися… Говорить, що Червоній (колишній губернатор) у Рівненській області переслідує його знайомих, друзів, що у нього великі проблеми, що він ніколи не воює з владою, йому все одно, яка влада» [99] (виділено автором. - Д.Ч.).

Ось так, шановний читачу, народному депутатові та олігарху Олександру Абдулліну все одно, яка в Україні влада, - головне, аби він знаходився у ній! А Михайло Бродський примчав протестувати до Ю. Тимошенко зовсім не тому, що не сприймав життєвої позиції О. Абдулліна, - із цим якраз усе було гаразд. «Я із Санею у дуже добрих стосунках», - заявив М. Бродський. Михайла Юрійовича схвилювало те, що його друг Саня принесе у БЮТ великий негатив і своєю присутністю може скомпрометувати організацію та їй зашкодить. Тобто йшлося лише про банальну конспірацію. Але від кого? Звісно - від виборців. Ось така проза бютівського життя.

Про статки колишнього нафто-газового барона О. Абдулліна ми не знаємо - не знайшли про це певних відомостей, а сумнівних писати не хочеться, однак статки його партнера по бізнесу Ігоря Бакая перевищують 2,5 млрд. доларів США, а сам він переховується в Росії та має російське громадянство. І це людина, яка двічі обиралася народним депутатом України! Як тут не згадати приказку: «Скажи мені, хто твій друг…»

9. Баграєв Микола Георгійович

Під №45 у списку БЮТ значиться М. Баграєв. В інтерв'ю журналу «Галицькі контракти» (№10 за 2000 p.) M. Баграєв розповів, що його бізнес розпочався з випуску мінеральної води, а потім олії (торгова марка «Янтар»), згодом він перепродав виробництва - тепер це торгова марка «Чумак». За 1999 рік він сплатив 500 тисяч гривень податків і платежів до бюджету.

Та чи не найбільшу популярність М. Баграєву приніс шоу-бізнес, зокрема фестиваль і торгова марка «Таврійські ігри». Під час президентської виборчої кампанії 1999 p. M. Баграєв підтримував Л. Кучму та організував на його підтримку шоу-концерти «Обирай майбутнє», за участю зірок естради, які відбулися в усіх обласних центрах і великих містах України.

Цілком очевидно, що у список БЮТ М. Баграєва взяли з прицілом на президентську кампанію Ю. Тимошенко. Дуже потрібний для такої справи чоловік.

10. Воротнюк Ігор Борисович

33-й номер у списку БЮТ І. Воротнюк - представник великого автомобільного бізнесу. Основне підприємство «Кий Авто» - найбільший в Україні дилер автомобілів «Рено» і «Ніссан». Фірма має свої автосалони, сервісну станцію. І. Воротнюк займав посаду президента Всеукраїнської асоціації автоімпортерів і дилерів.

11. Скубенко Володимир Петрович №121

Президент АТВТ «Радон». Був членом ради підприємців при KM України (1997-2002 pp.). До складу АТВТ «Радон» входять: збагачувальна фабрика коксівного вугілля у м. Горлівка, збагачувальна фабрика «Калінінська» (виробничою потужністю 1,5 млн. т. вугілля в рік), Ясиновський коксохімічний комбінат та ряд інших великих підприємств. У 2002 р. В. Скубенко був головою наглядової ради банку «Донеччина» (тепер «Укрбізнесбанк).

12. Глусь Степан Карлович

Під номером 108 у списку БЮТ народним депутатом став С.К. Глусь - директор державного підприємства «Немирівський спиртовий завод» - головного постачальника спирту для компанії «Niemiroff», президентом якої є його син Олександр Степанович Глусь. «Niemiroff» - один із найбільших у світі виробників алкогольних напоїв. Про обсяги виробництва концерну свідчить хоча б така цифра: у 2005 р. лише в Росію було продано горілки «Niemiroff» на суму 263 млн. доларів США. Продукція концерну постачається до 55-ти країн світу. Основний ринок - Україна. Два найавторитетніших галузевих видання - американський журнал «Impact» і британський IWSR - визнали «Niemiroff» горілчаним брендом №2 у світі за обсягами продажу.

У рекламному інтерв'ю О. Глусь сказав: «Мій батько Степан Карлович Глусь створив рецепти всіх наших авторських горілок. Коли він вперше у світі вирішив поєднати в одному продукті мед і перець, багато сумнівалося в успіху. Але він наполіг на своєму, і відтоді «Медова з перцем» - наш флагманський продукт» [100].

Докладно писати про всіх бізнесменів у парламентському списку БЮТ немає часу і великої потреби, тому обмежимось короткою інформацією лише про тих, кого згадав журнал «Контракти» №39 за 2007 рік та видання «Главред» від 5 червня 2006 p., як про людей, причетних до серйозного бізнесу.

СЕМИНОГА Анатолій Іванович, №16. «Главред» пов'язує його із фірмою «Агро-Русь» - серйозним гравцем на зерновому ринку України.

ОДАРЧЕНКО ЮРІЙ ВІТАЛІЙОВИЧ, № 31. На момент виборів - президент ЗAT «Будмеханізація», м. Херсон.

ЛЕВЦУН ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ, №32. Власник готелю «Київ» у Полтаві та кількох полтавських ринків.

КОРЖ ВІТАЛІЙ ТЕРЕНТІЙОВИЧ, №48. Співвласник і президент компанії «Глобал Юкрейн», генеральним директором і заступником якої є його сини - Юрій Корж і Роман Корж.

КОВЗЕЛЬ МИКОЛА ОЛЕГОВИЧ, №53. Голова правління ЗАТ «Інтертранс».

СІДЕЛЬНИК ІВАН ІВАНОВИЧ, 1939 р.н., №54. У виборчих документах записаний пенсіонером, що проживає у Сумах. Однак відомо, що він очолював асоціацію «Сумицукор», а до ГКЧП працював секретарем Сумського обкому КПУ.

КОРОЛЕВСЬКА НАТАЛІЯ ЮРІЇВНА, №66. Голова спостережної ради ВАТ «Луганськхолод». Торгова марка - «Королівське морозиво».

КРАВЧУК ПЕТРО КОСТЯНТИНОВИЧ, №68. Директор СП «Волиньтранс».

СЕРБІН ЮРІЙ СЕРГІЙОВИЧ, №81. Колишній міністр будівництва у кількох урядах Л. Кучми. Був президентом Київського акціонерного товариства «Газпром».

КУЗЬМЕНКО ПЕТРО ПАВЛОВИЧ, №97. До обрання народним депутатом працював директором ТОВ «Шанс», м. Умань.

РАДКОВСЬКИЙ ОЛЕГ ВОЛОДИМИРОВИЧ, №104. До обрання народним депутатом - президент українсько-американського СП «Берег-груп».

ДЕНІСОВА ЛЮДМИЛА ЛЕОНТІЇВНА, №71. На час першого обрання народним депутатом у 2006 р. - президент корпорації «Гума текс».

БОНДАРЄВ КОСТЯНТИН АНАТОЛІЙОВИЧ, №114. Голова спостережної ради банку «Велес» та засновник лікеро-горілчаного виробництва (торгова марка - «Бондарев»).

ВЕТВИЦЬКИЙ ДМИТРО ОЛЕКСАНДРОВИЧ, №103. Голова правління Дніпропетровського фонду «Еволюція».

АРТЮНОВ ГАРЕГІН РАФАЕЛОВИЧ, № 106. Підприємець.

БАБАЄВ ОЛЕГ МЕЙДАНОВИЧ, №109. Президент ТОВ ФК «Ворскла».

МАЛІЧ ОЛЕГ ВОЛОДИМИРОВИЧ, №120. Заступник голови наглядової ради AT «Київська ПМК-2».

ЧЕРКАСЬКИЙ ІГОР БОРИСОВИЧ, №125. Голова ради директорів З AT «Страхова компанія «Кредо-Класик».

СОКОЛОВ МИХАЙЛО ВОЛОДИМИРОВИЧ, №129. Директор ТОВ «Технофарм», м. Дніпропетровськ.

КОНДРАТЮК ОЛЕНА КОСТЯНТИНІВНА, №134. Директор ТОВ «Піар-агентство «Радник», м. Київ.

КРАЙНІЙ ВАЛЕРІЙ ГРИГОРОВИЧ, №138. Заступник голови правління ЗАТ «ЗАЗ», м. Запоріжжя.

ПОНОМАРЕНКО ОЛЕКСАНДР ВОЛОДИМИРОВИЧ, №145. Заступник голови правління Акціонерного банку «Брок-бізнесбанк».

БОГДАН РУСЛАН ДМИТРОВИЧ, №146. Перший заступник директора ТОВ «Енерготорг».

ВЕЛІЖАНСЬКИЙ СЕРГІЙ КОСТЯНТИНОВИЧ, №158. Голова Спостережної ради ВАТ «Кримзалізобетон».

Безумовно, що немало бізнесменів не бажають афішувати свою комерційну діяльність, це стосується і багатьох депутатів із фракції БЮТ. Мабуть, тому й непросто знайти і відповідну достовірну інформацію. Але про те, що вони мають пряме відношення до великого бізнесу, можна судити з іншого. Зокрема, колишній вождь БЮТ Михайло Бродський у розмові з кореспондентом «Української правди» Сергієм Лещенком навів цікаві дані про фінансування у 2006 р. виборчої кампанії БЮТ. Серед тих, кого Михайло Юрійович назвав фінансистами, було 15 прізвищ теперішніх депутатів БЮТ, які ніде не фігурують як особи, котрі причетні до бізнесу. Подаємо їхній повний список за «Українською правдою» від 11 квітня 2007 р.

Редакція цього видання зазначає: «Бродський міг би бути більш відвертим і назвати суми, які платилися за місце у прохідній частині. Але він обмежився тим, що класифікував спонсорів БЮТ на три категорії: «невелике фінансування», «помірне фінансування» і «нормальне фінансування».

І хоча інформація М. Бродського стосується виборчої кампанії БЮТ 2006 p., мабуть, що і на позачергових парламентських виборах 2007 р. відбулося те ж саме, адже всі зазначені нижче особи залишилися у списку під тими ж порядковими номерами, що й попереднього разу. І якщо за ними, на відміну від багатьох інших, зберегли навіть порядкові номери у виборчому списку, то невже змінили правила гри?

Отже, подаємо список депутатів БЮТ, які не вважаються бізнесменами, які, за свідченнями М. Бродського, фінансували виборчу кампанію білосердечних «воїнів світла і справедливості».

1. Осика Сергій Григорович, №51. "Фінансування помірне".

2. Міщенко Сергій Григорович, №57. "Теж помірне фінансування".

3. Портнов Андрій Володимирович, №58 (у списку 2006 р. - №66). "Теж брав участь у фінансуванні кампанії".

4. Каменяш Олександр Михайлович, №67. "Відповідав за Закарпаття і чесно відпрацював в області - до речі, проти Балоги. У Каменяша було мінімальне фінансування - тільки в області"

Привертають увагу слова, що О. Каменяш працював проти В. Балоги, тобто тодішнього лідера «Нашої України». Ось вам і ще один доказ того, як БЮТ підступно діяв на виборах проти свого ж союзника - «Нашої України», мінімізуючи його результат. А тепер вимагають з ними єднатися!

Відомо, що О. Каменяш має вплив на ряд підприємств у Закарпатті, зокрема на ЗАТ "Алекс", яке спеціалізується по випуску мінеральної води у Сваляві.

5. Писаренко Валерій Володимирович, №74 (у списку 2006 р. - №75). "Я знаю, що він брав участь у нормальному фінансуванні", - заявив М. Бродський.

Варто звернути увагу на той факт, що В. Писаренко народився у 1980 р., на час перших для нього виборів у 2006 р. цей молодий і практично не відомий адвокат уже здійснював "нормальне фінансування", тобто за найвищою шкалою у БЮТі. То як тут не висловити припущення, що за цим молодим чоловіком стоїть хтось із представників великого бізнесу? Але хто?

6. Крук Юрій Борисович, №77. "Займався Одесою. Ледь-ледь фінансував".

7. Сенченко Андрій Віленович, №64 (у списку 2006 р. - №81). "Він займався виборами в Криму… здійснював мінімальне фінансування". У деяких виданнях А. Сенченка названо «одним із найбільших бізнесменів Криму» [101].

8. Шишкіна Зоя Леонідівна, №82. "У неї було нормальне фінансування".

9. Олійник Святослав Васильович, № 86. "В Олійника було нормальне фінансування".

10. Лабунська Анжеліка Вікторівна, №88. "У неї було нормальне фінансування".

11. Шаманов Валерій Вікторович, №92 (у списку 2006 р. - №91). "Шаманов брав мінімальне фінансування".

12. Зозуля Руслан Петрович, №93. "З його боку було нормальне фінансування".

13. Глусь Степан Карлович, №108. "Брав участь у невеликому фінансуванні у Вінницькій області".

14. Радковський Олег Володимирович, №104 (у списку 2006 р. - №110). "Брав помірне фінансування у виборах".

15. Зімін Євген Вікторович, №123 (у списку 2006 р. - №121). "Надав помірне фінансування".

Звичайно, що цей список далеко не повний, бо у проміжку між квітнем 2006-го і травнем 2007 р. із монолітних рядів БЮТ вийшло аж 26 воїнів світла, яких, звісно, вже немає у вищенаведеному списку. На їхнє місце прийшли люди, мабуть, на таких самих або й ще жорсткіших умовах. Інформація про нових фінансистів БЮТу відсутня. Проте треба думати, що їхня чисельність складає не менше половини сотні. Тому сміливо можна дійти висновку, що половина депутатів БЮТ має пряме відношення великого бізнесу. Це дуже тривожна картина. Бо не може політична сила парламенту перетворюватися на прислугу олігархів і бізнесменів.

Докладний аналіз списку БЮТ свідчить, що ця політична сила є виразником інтересів великого капіталу. У її рядах навіть немає представників середнього і малого бізнесу. Їх там у ясний день з вогнем ніхто не знайде. Усі вищенаведені курсивом цитати подано у викладі Михайла Юрійовича Бродського за публікацією в «Українській правді» від 11 квітня 2007 р [102].

До спонсорів БЮТ ще 5 червня 2006 р. видання «Главред» небезпідставно віднесло ряд поважних бізнесменів, які не фігурують у списках депутатів від цієї організації, та їхні інтереси там мали би захищати їхні люди. На перше місце серед них видання поставило Ігоря Коломойського - господаря фінансово-промислової групи «Приват». До речі, конфлікт на Нікопольському феросплавному заводі 1 вересня 2005 р. виник через те, що уряд Ю. Тимошенко втрутився у розборки між двома олігархами саме на стороні групи «Приват». А М. Бродський, тодішній помічник Прем'єр-міністра України Ю. Тимошенко, прямо став на захист інтересів групи «Приват». Зрештою, конфлікт на НПЗ та серія скандалів, які після нього виникли, привели до відставки Ю. Тимошенко з посади Прем'єр-міністра України. Тому лише за таку жертву І. Коломойський мав би бути великим боржником жінки з косою. Тепер І. Коломойський та Ю. Тимошенко відкрито не демонструють своєї співпраці. Та треба думати, що це до пори, до часу.

Згадав «Главред» і за Ігоря Макарова, тепер дещо призабутого бізнес-партнера Ю. Тимошенко, голову правління компанії «Ітера», одного з колишніх найбільших постачальників газу в Україні. Про дружбу з І. Макаровим свідчить той факт, що перед поїздкою у США української делегації взимку 2005 р. Ю. Тимошенко особисто вписала у її склад прізвище цього бізнесмена.

Називаючи багатьох інших спонсорів БЮТу, «Главред» чомусь не згадав Віталія Гайдука (12-те місце у списку багатіїв України). Судячи із публікацій у ЗМІ, Віталій Гайдук є керівником радників Прем'єр-міністра України Ю. Тимошенко. Особисто я не вважаю, що пан Віталій з ранку до вечора у поті чола працює над порадами для Ю. Тимошенко. Причина, мабуть, банальна - посвідчення радника прем'єра дає йому можливість будь-коли зайти у Кабмін чи будь-яке міністерство та відомство. Для чого? Запитайте це у бізнесмена, який лише за рік збільшив свої статки з 1,8 млрд. до 2,37 млрд. доларів США.

Серед негласних спонсорів і благодійників БЮТ, мабуть, є й інші колоритні фігури, через скромність яких широкій громадськості про них не відомо. Але те, що вони є, не повинно викликати жодних сумнівів.

Інформація про те, як і ким складалися списки БЮТ на парламентських виборах 2006-го і дострокових 2007 pp., просочилася у ЗМІ. Із розрізнених публікацій та висловлювань самих бютівців можна зробити наступні висновки.

В основі списку БЮТ на дострокових виборах 2007 р. лежав список депутатів, обраних від БЮТ у 2006 p., за винятком 26-ти, які перейшли в Антикризову коаліцію та відмовилися скласти депутатські мандати.

До чільної частини включили всіх депутатів - членів колишньої фракції БЮТ четвертого скликання (2002-2004 pp.), як таких, що добре відомі в Україні. На прохідних місцях значаться і керівники обласних організацій ВО «Батьківщина». Решту місць зайняли люди за своєрідними квотами учасників блоку: ПРП, УСДП та ВО «Батьківщина». Причому квотою ВО «Батьківщина» практично розпоряджалися вожді. У 2006 р. це були Ю. Тимошенко, О. Турчинов і М. Бродський; у 2007 р. М. Бродського пробував замінити Й. Вінський. Кожен вождь мав свою квоту. Звісно, найбільшим був список самої Юлії Володимирівни; про нього згадувалося у ЗМІ неодноразово, але його точна величина невідома; однак, судячи із публікацій, він нараховував не менше 50-ти осіб.

У свій список Ю. Тимошенко включила всіх олігархів - основних донорів блоку; з кожним із них вона домовлялася особисто. На особливому становищі перебував Богдан Губський, для нього була виділена окрема квота у вигляді 10-ти номерів у списку. І навіть коли кандидатура, подана Б. Губським, викликала якісь серйозні застереження, її все одно не чіпали. Яскравим прикладом є ситуація із Володимиром Зубиком - давнім бізнес-партнером Б. Губського. «Ми з Томенком хотіли його вилучити із списку, тому що Луценко (тодішній міністр внутрішніх справ. - Д. Ч.) передав документи МВС, що в Зубика був паспорт Буркіно-Фасо, - повідомив «Українській правді» М. Бродський, - але Юлею сприймалося це так, що «Губського кривдити не можна! «Далі М. Бродський зазначив: «А взагалі-то, у Юлії Володимирівни з Губсъким підписаний дуже серйозний документ про умови його входження у БЮТ. Там серйозно розписано, які посади в уряді отримують люди Губського, які комерційні і державні структури. Навіть записано, що Губський буде або заступником спікера парламенту, або головою бюджетного комітету. Запитайте у Юлії Володимирівни про цей документ, хай покаже народу, що вона підписала. Щоби люди знали, що вони віддають Губському, голосуючи за БЮТ». Але сам Губський прокоментував слова М. Бродського коротко: «Бродський, як завжди, каже неправду» [103].

Немає сумніву в тому, що якісь домовленості укладалися не лише з Б. Губським, а й з усіма олігархами та бізнесменами, адже з ними переговори на предмет їхнього балотування в народні депутати України за списком БЮТ вела сама лідерка блоку.

Крім олігархів та бізнесменів, про яких ми вже написали вище, за списком Ю. Тимошенко народними депутатами України у 2007 р. були обрані ще й наступні особи.

ШВЕЦЬ Віктор Дмитрович, 1954 р.н., №26.

Адвокат, який захищав Ю. Тимошенко, і домігся її звільнення з-під арешту Печерським районним судом м. Києва у березні 2001 р. Цілком зрозуміло, що 26-те місце у списку БЮТ слід розцінювати як вияв особливої вдячності Ю. Тимошенко. До таких благодійних вчинків потрібно віднести і призначення маловідомої та недосвідченої дочки Віктора Дмитровича - Юлії Вікторівни Швець - членом Центральної виборчої комісії.

ПОЛОХАЛО Володимир Іванович, 1949 р.н., №50.

У пресі цього діяча подавали як «незалежного політолога». Це колишній викладач історії КПРС Київського держуніверситету. Як секретаря парткому КПУ цього ВНЗу, його прізвище стоїть під пасквілями із осудом письменників - ініціаторів створення Народного Руху України - в 1989 році.

ЛОГВИНЕНКО Олексій Степанович, 1955 р.н., №59. Як стверджує М. Бродський, з Юлією Володимирівною пана Логвиненка познайомив пан Левенець - політтехнолог виборчого штабу В. Януковича. І хоча якась певна інформація про заслуги цього державного діяча не відома, однак М. Бродський каже про нього так: «Логвиненко - просто пристойна людина, і я вважаю, що він був корисним». У чому полягала ця «корисність», Михайло Юрійович не пояснив.

СИВУЛЬСЬКИЙ Микола Іванович, 1952 р.н., №63.

Вперше М. Сивульський був обраний народним депутатом у 1998 р. за списком партії «Громада», вдруге - у 2006 р. за списком БЮТ (№99), і втретє - на позачергових виборах 2007 р. (№63). М. Сивульський - колишній близький бізнес-партнер Ю. Тимошенко по «Українському газоресурсному консорціумі», співзасновником якого була ЄЕСУ. У пресі повідомлялося, що його двічі арештовували за справи, пов'язані з ЄЕСУ. Сам М. Сивульський стверджує, що від нього вимагали показів проти Ю. Тимошенко, але він вистояв. Водночас М. Бродський, із посиланням на О. Турчинова, публічно заявляв, що кримінальні справи проти М. Сивульсьмого не пов'язані з діяльністю ЄЕСУ. Якщо О. Турчинов говорить правду, то виникає запитання: за які ж тоді заслуги пан Сивульський став депутатом від БЮТ та ще й на досить високій позиції?

КИРИЛЕНКО Іван Григорович, 1956 р.н., №70.

Колишній видний діяч «Громади». Народний депутат України кількох скликань. Член фракцій «Громада» (травень 1998 - березень 1999) і «Батьківщина» (березень 1999 - лютий 2000). Перейшов у табір Л. Кучми, де очолював штаб Блоку «За єдину Україну» на виборах 2002 р. Проти його входження у список БЮТ різко виступив О. Турчинов, але, як стверджував М. Бродський, «Юлія Володимирівна сказала, що вона має право по деяких людях сама визначити». Тут, мабуть, переважили професійні якості І. Кириленка: коли він на початку 1990-х років працював заступником голови Дніпропетровської облдержадміністрації (головою був П. Лазаренко), то багато питань, які Ю. Тимошенко довго не могла розв'язати, Іван Григорович вирішував граючись.

Після того, як народні депутати України Ю. Тимошенко й О. Турчинов були призначені прем'єром і першим віце-прем'єром та перейшли працювати в уряд, І. Кириленко очолив фракцію БЮТ у парламенті.

ПАШИНСЬКИЙ Сергій Володимирович, 1966 р.н., №73.

Як і про більшість «воїнів світла і справедливості», інформація про С. Пашинського дуже куца. М. Бродський називає його «особистим агентом Юлії Володимирівни». Він же сказав про С. Пашинського й таке: «Пашинський разом з Юлією Володимирівною можуть розповісти багато цікавого про цукрову кризу 2005 року. У список БЮТ Пашинського подавала особисто Тимошенко» [104].

Про те, як бютівці влаштували хлібну кризу, вдалося багато що встановити завдяки діям голови Волинської облдержадміністрації В. Бондаря (дивись нарис про Ю. Триндюка. - Д.Ч.), а ось про обставини, пов'язані із цукровою кризою, достовірної і чіткої інформації немає, та нею, за словами М. Бродського, добре володіє Ю. Тимошенко і С. Пашинський. Цілком можливо, що саме за якісь неясні «цукрові заслуги» маловідомого С. Пашинського і включили у список БЮТ.

С. Пашинський має відношення і до бізнесу. Такий висновок випливає із Постанови ЦВК за №493 від 13.03.2002 p., якою С. Пашинського було знято з реєстрації у списку кандидатів у народні депутати України за списком Блоку «Проти всіх» через те, що він не задекларував суми внеску у статутний фонд підприємства.

26 травня 2008 р. УНІАН передав інформацію, що громадське об'єднання «Журналісти проти депутатів» виступило із заявою проти планового призначення народного депутата України С. Пашинського головою правління ЗAT «Укрнафта» і попередило, що, у разі його призначення, в Україні може виникнути нафтова криза [105].

ШИШКІНА Еліна Вікторівна, 1982 р.н., №75.

Безпартійна. Закінчила юрфак Київського національного університету ім. Т. Шевченка. На час першого обрання народним депутатом України у 2007 р. була безпартійною. Цілком очевидно, що єдиною достойною заслугою 25-річної безробітної було те, що вона є рідною дочкою судді Конституційного Суду України Віктора Івановича Шишкіна, колишнього народного депутата України, уповноваженого представника фракції «Громада» (березень 1998 - лютий 2000).

Сам факт включення на високе місце у списку БЮТ дочки В. Шишкіна можна розцінювати як продуманий хід з метою мати «свою» людину в Конституційному Суді України. До речі, В. Шишкін обраний суддею КС за поданням Президента України В. Ющенка. Сергій Поліщук, народний депутат України V-ro скликання (БЮТ), назвав факт включення у список БЮТ юної і недосвідченої дочки судді КС «політичною корупцією» [106]. І це важко заперечити.

МАКІЄНКО Володимир Петрович, 1955 р.н., №76.

Про цього депутата теж відсутня публічна інформація. За словами М. Бродського, В. Макієнко - колишній працівник спецслужб. Коли проти Ю. Тимошенко та її родичів порушили кримінальні справи, «Макієнко ніби-то переховував сім'ю Тимошенко» [107].

Сайт «Оглядач» повідомляв, що В. Макієнко пройшов школу ГРУ Міноборони СРСР, а в останній час став бізнес-партнером Олександра Тимошенка - Юлиного чоловіка. Разом з О. Тимошенко В. Макієнко є засновником ЗAT «Сантехмонтаж-1», «Деосепт» та деяких інших структур [108].

ШАГО Євген Петрович, 1941 р.н., №80.

Колишній заступник президента корпорації «Єдині енергетичні системи України» (президентом ЄЕСУ тоді була Ю. Тимошенко).

ЧУДНОВСЬКИЙ Віталій Олегович, 1969 р.н., №83.

Інформація про цього народного обранця дуже скупа. За словами М. Бродського, до свого обрання В. Чудновський забезпечував охорону Ю. Тимошенко. Він був серед тих, хто на річницю Помаранчевої революції ніс на руках Ю. Тимошенко. Фото цієї, заздалегідь продуманої, піар-акції облетіло чи не всі газети, серед облич носіїв на першому плані - В. Чудновський та його колега П. Якобчук. У Верховній Раді України В. Чудновський проявив себе вмілим організатором блокувань парламентської трибуни, президії і навіть дверей.

ЧЕПИНОГА Віталій Михайлович, 1969 р.н., №87.

Особистий прес-секретар Ю. Тимошенко, її дуже довірена особа. Писав для неї тексти виступів та готував різноманітну довідкову інформацію. Він навіть був запрошений на відому нараду на дачі СБУ у ніч з 7-го на 8 вересня 2005 р. Очевидно, на ній В. Чепинога разом із журналісткою Ю. Мостовою мали готувати тексти документів та відозв, але їх чомусь так і не прийняли.

Явно змовницька нарада, подібна до Московського ГКЧП, відбулася з ініціативи тодішнього Прем'єр-міністра України Ю. Тимошенко, за участю голови СБУ О. Турчинова, Генерального прокурора України С. Піскуна, віце-прем'єр-міністра України М. Томенка, міністра економіки С. Терьохіна, міністра оборони А. Гриценка та інших осіб. На нараді обговорювалися заходи протидії Президентові України В. Ющенку.

Наслідком цієї наради, яка закінчилася о 6 годині ранку 8 вересня 2005 p., стала відставка уряду Ю. Тимошенко, про яку Президент оголосив об 11 годині цього ж дня, а також звільнення голови СБУ. Оскільки А. Гриценко і С. Піскун, незалежно один від іншого, ще вдосвітка першими повідомили Президента про хід нічного збіговиська, то вони, мабуть, тому й залишилися на своїх посадах.

ПЕРЕДЕРІЙ В'ячеслав Григорович, 1943 р.н., №102.

У виборчих документах зазначено, що В. Передерій є безпартійним пенсіонером. Як пояснив М. Бродський, В. Передерій - особистий лікар Ю. Тимошенко.

ВЕТВИЦЬКИЙ Дмитро Олександрович, 1968 р.н., №103.

У виборчих документах Д. Ветвицький зазначений як голова благодійного фонду «Еволюція» з м. Дніпропетровська, однак у журналі «Кореспондент» за 28 червня 2008 р. написано, що він був керівником ЄЕСУ після Ю. Тимошенко. Виходить, що Д. Витвицький є колишнім партнером Ю. Тимошенко по бізнесу.

ДАНІЛОВ Віталій Богданович, 1967 р.н, №105.

У виборчих документах значиться, що В. Данілов є президентом ТОВ «Юридична фірма «Діке» і проживає у Харкові. Однак, як розповіла Тетяна Чорновіл на сайті «Оглядач», В. Данілов - це партнер чоловіка Юлії Тимошенко - Олександра Тимошенко у ТОВ «Деосепт». В. Данілов є учасником ще кількох комерційних структур і навіть співвласником футбольного клубу «Харків» [109].

АРУТЮНОВ Гарегін Рафаелович, 1964 р.н., №106.

У виборчих документах зазначено, що Г. Арутюнов - дніпропетровський підприємець. Але як стало відомо із публікації В. Чивокуні «Законспірована нерухомість Юлії Тимошенко», Гарегін Арутюнов і Михайло Соколов очолюють фірми, які здійснили широкомасштабну реконструкцію площі Леніна у Дніпропетровську. Безумовно, що цього було замало, аби потрапити у прохідну частину списку БЮТ.

СОКОЛОВ Михайло Володимирович, 1967 р.н., №129.

Партнер Т. Арутюнова у бізнесі.

ДОБРЯК Євген Дмитрович, 1973 р.н., №156.

У виборчих документах зазначено, що Є. Добряк на час обрання народним депутатом працював асистентом кафедри оперативної хірургії і топографічної анатомії Інституту екології і медицини, проживав у м. Києві. І хоча Є. Добряк - член «Батьківщини», однопартійцям про нього майже нічого не відомо. У якихось яскравих речах цей партійний лідер себе не проявив, преса про нього ніколи не писала. У медицині він теж лідером не може бути - все-таки асистент. Розгадку цьому феномена знайшла Тетяна Чорновіл - вона виявила, що Є. Добряк разом із О. Тимошенко (чоловіком Юлі) є співзасновником фірми «Проект - А» [110]. Саме ця обставина, мабуть, і стала запорукою входження Є. Добряка у список БЮТ.

Коли у 2006 р. кореспондент намагався знайти робоче місце Олександра Тимошенка, то звернув увагу, що дві фірми - «Проект - А» і «Леді Ю» - знаходилися в приміщенні «Київреставрації», якою керував Леонід Крючков - депутат Київради від БЮТ і брат Дмитра Крючкова - народного депутата України від БЮТ [111]

Звичайно, що ми назвали не всіх осіб, яких рекомендувала у список БЮТ особисто Ю. Тимошенко, їх значно більше, просто у нас про них немає стовідсоткової інформації. Однак усі олігархи, бізнесмени і вищепоіменовані особи - це точно люди Ю. Тимошенко.

О. Турчинов здійснював чи не основну роботу з добору кандидатів у депутати за списком БЮТ, до того ж він мав власну квоту. Нижче подаємо список народних депутатів України, які стали ними не без участі О. Турчинова.

КОЖЕМЯКІН Андрій Анатолійович, 1965 р.н., №23. Колишній заступник Голови СБУ О. Турчинова, генерал-лейтенант запасу.

ЛУК'ЯНЧУК Руслан Валерійович, 1972 р.н., №56.

У Верховній Раді України III скликання (1998 - 2002) числився на посаді помічника-консультанта народного депутата України О. Турчинова. Постійним місцем його роботи був центральний офіс ВО «Батьківщина», де він відповідав за фінансове забезпечення організації. У 2001 p. P. Лук'янчука було заарештовано у справі щодо діяльності так званого конвертаційного центру. Читачі мають пам'ятати кадри з теленовин, коли О. Турчинов намагається не допустити вивезення Р. Лук'янчука і щосили гамселить по вікнах автомобіля. Кілька місяців Р. Лук'янчук провів в ув'язненні, «тому «Батьківщина» зобов'язана була його записати у список як потерпілого», - вважав М. Бродський.

СКИБІНЕЦЬКИЙ Олександр Матвійович, 1947 р.н., №61.

Колишній генерал СБУ, один із тих генералів, які на Майдані висловили підтримку Помаранчевій революції.

ШАМАНОВ Валерій Вікторович, 1968 р.н., №92.

Про рід занять пана Шаманова не вдалося розшукати певних відомостей. М. Бродський про нього сказав так: «Його привів пан Турчинов, Шаманов брав участь у мінімальному фінансуванні».

ДОНЧАК Володимир Андрійович, 1947 р.н., №122.

У виборчих документах зазначено, що пан Дончак є безпартійним пенсіонером. М. Бродський стверджував: «Його записував особисто Турчинов». За які заслуги? Про це добре відомо лише Олександрові Валентиновичу.

БАБЕНКО Валерій Борисович, 1964 р.н., №144.

Це багатолітній помічник О. Турчинова. У штабі ВО «Батьківщина» робоче місце В. Бабенка знаходилось у приймальні О. Турчинова. У своїх мемуарах О. Турчинов, не раз вживає вислів «мій секретар», що безумовно стосується саме В. Бабенка. Коли О. Турчинова призначили Головою СБУ, то В. Бабенко відразу ж опинився на посаді помічника Голови СБУ. Безумовно, що А. Бабенко є дуже довіреною особою О. Турчинова.

Хто ще був включений у список БЮТ за квотою О. Турчинова, автору невідомо.

Як стверджував у інтернет-виданні «Українська правда» Михайло Бродський, він мав безпосереднє відношення до включення у прохідну частину списку БЮТ на виборах 2006 року восьми кандидатур. Із них серед депутатів, обраних на дострокових парламентських виборах 2007 го року, залишилося п’ятеро.

КУРИЛО Віталій Семенович, 1957 р.н., №10.

Ректор Луганського національного університету ім. Т. Шевченка.

Про те, як В. Курило потрапив у список БЮТ, розповів М. Бродський: «Хочете вірте, хочете ні, але ця кандидатура з'явилася в ніч перед створенням десятки БЮТ. Потрібен був хтось із сходу України, і кандидатуру Курила через мене запропонував Олексій Данилов» [112]. (О. Данилов - тодішній губернатор Луганської області, друг О. Бродського. - Д.Ч.).

Окрім В. Курила, пан Бродський сприяв внесенню у список БЮТ на виборах 2006 року Наталії Королевської (№79), Андрія Сенченка (№81), Олега Радковського (№104), Людмили Денисової (№115). Вони і тепер є народними депутатами України, про них ми вже писали в інших розділах.

Не лише вожді й олігархи формували списки БЮТ на виборах 2006-го і 2007 років. Виявляється, у бютівському спискотворенні активну участь брала і особиста секретарка Ю. Тимошенко Ольга Федорівна Трегубова. «Якщо ви хочете вирішити питання - то звертайтеся до Ольги Федорівни», - говорив «Українській правді» М. Бродський.

О. Трегубова - колишній співробітник ЄЕСУ, надійний і вірний помічник Юлії Володимирівни. На пропозицію Ю. Тимошенко, вона з чоловіком переїхала з Дніпропетровська у Київ. Постійним місцем роботи О. Трегубової була приймальна Ю. Тимошенко в центральному штабі ВО «Батьківщина» у Києві: вона відповідала на телефонні дзвінки, брала участь у формуванні робочого дня Юлії Володимирівни. Після призначення Ю. Тимошенко Прем'єр-міністром України О. Трегубова працювала помічником прем'єра.

У списку БЮТ 2006 року було двоє кандидатів, які потрапили у прохідну частину, завдяки сприянню О. Трегубової: Дмитро Крючков (№71) - за словами М. Бродського і Святослав Олійник - за даними журналу «Кореспондент» від 28 червня 2008 р.

Народним депутатом України на дострокових парламентських виборах 2007 р. став і син Ольги Федорівни - Трегубов Юрій Валентинович (№136). Як-не-як - впливового помічника має Ю. Тимошенко.

Тема квотників парламентського списку БЮТ не є повною і вичерпною, безумовно, що ми зібрали й узагальнили далеко не всю інформацію, але і з того, що стало відомо, відкривається, по суті, вкрай дика картина підбору членів українського парламенту. Політичні партії, яких закон наділив правом добирати кращих із кращих, фактично усунуті від цієї важливої державної справи - підготовки кадрів для парламенту. За неписаним правилом, кожній обласній парторганізації виділено по одному місцю - для її керівника. Керівник Львівської обласної організації ВО «Батьківщина» - однієї із найбільших в Україні - Іван Денькович у 2006 р. опинився аж на 136 місці, а у 2007 р. він обраний депутатом під номером 115. Водночас, як видно із вищенаведених фактів, вожді і навіть секретарка БЮТ самостійно формують майбутній депутатський корпус українського парламенту. Із їхньої легкої руки на високі місця у списку потрапляють переважно олігархи у супроводі цілих команд. Крім бізнесменів, вожді вписують до списку своїх помічників, секретарів, адвокатів, лікарів, охоронців, касирів, друзів, родичів і просто потрібних людей. Як наслідок - так гучно розрекламовані «воїни світла і справедливості» у своїй переважній більшості є маловідомими особами, часто із далеко не бездоганним минулим, не кращими морально-етичними якостями та надзвичайно низьким професійним рівнем. Зрештою, це видно і по роботі Верховної Ради України. Бютівські «воїни світла» успішно можуть здійснити лише те, що не потребує надмірних розумових напружень: вимкнути нараз увесь струм у будинку парламенту, забарикадувати доступ до електрощитової, наглухо заблокувати трибуну, захопити президію або майстерно підперти двері стільцями.

Вище ми розповіли про найбільш відомих бютівських депутатів-бізнесменів та осіб, причетних до великого капіталу. Але у списку БЮТ є велика кількість маловідомих осіб, інформація про яких відсутня навіть у довідкових виданнях. Однак час від часу надбанням ЗМІ стають факти із життя бютівських депутатів, які красномовно свідчать про їхню справжню суть. Ось три характерні епізоди.

1. Логвиненко Олексій Степанович, 1955 року народження, №59 у списку БЮТ. Хто з широкого кола виборців щось знає про цього державного діяча? Довідники «Хто є хто в Україні» за останні два роки про нього не згадують. І мені він був абсолютно не відомий. Аж у рубриці «Цікаві факти» інтернет-видання «Дозор» опублікувало замітку Миколи Кузнецова: «Спецпроэкт: А. Логвиненко пьет чилийское вино». На запитання про улюблені напої О. Логвиненко признався: «Я можу сказати, мені подобається будь-яке хороше сухе вино. Можу випити українське «Каберне», можу вибрати із широкого спектра французьких вин, люблю чилійське вино». Із вин, яким надає перевагу, народний обранець назвав чилійське вино «Альма Віва». ринкова ціна якого 120 євро, підкреслює газета [113].

Якщо О. Логвиненко такий великий знавець і цінитель вишуканих марок вин, то виникає запитання: «Серед яких народних мас він їх розпиває?» Це перше. І друге: навіть на зарплату народного депутата України у розмірі 14 тисяч гривень у місяць не дуже розженешся на напої по 120 євро за пляшку! Звідси висновок - цей абсолютно новий у парламенті чоловік навчився шикувати дорогими винами вже давно, і цю звичку він набув явно не у радянські часи, бо тоді про такі напої співвітчизники пана Логвиненка навіть чути не могли.

Випадок із пляшкою чилійського вина - яскравий доказ того, що Олексій Логвиненко не може не мати відношення до великого бізнесу. Зрештою, це єдина поважна підстава, аби у список БЮТ потрапила маловідома у суспільства особа.

2. До маловідомих державних діячів сміливо можна віднести і народного депутата України за списком БЮТ Костенка Павла Івановича, 1966 року народження. Про нього довідникові видання чомусь мовчать! А чоловіка двічі ж обирали членом парламенту, то звідкіля така скромність? Причому у виборчому списку пан Костенко значився «тимчасово не працюючим». Цей маловідомий безробітний у списку БЮТ посідав високе 72-ге місце. Під цим самим номером він став народним депутатом України і в попередньому скликанні. Побиття міліціонера дорожньо-патрульної служби нарешті зробило П. Костенка відомим - його ім'я потрапило на шпальти газет та інтернет-видань. Коротко про суть справи.

Джип БМВ на швидкості 147 км на годину (при допустимій 60 км) пронісся через населений пункт на Черкащині і не зупинився на вимогу працівників ДАІ. За словами міліціонерів, його зупиняли ще двічі - результат той самий. І лише коли дорогу перекрили автомобілем ДАІ уже на в’їзді у Черкаси, джип нарешті зупинився. За кермом перебував народний депутат П. Костенко, але посвідчення він інспектору ДАІ не дав. Очевидно, дії міліціонера вкрай обурили народного обранця, бо він, - писала газета «Факти», - сказав своєму охоронцю, що знаходився в автомобілі: «Дай йому по голові». Вийшовши із джипу, мужчина завдав удару в обличчя молодшому сержантові». Той упав, йому на допомогу поспішив напарник. У цей час депутат та його охоронець сіли в автомобіль, об’їхали патрульну машину і подалися в Черкаси.

Коментуючи цю подію, начальник департаменту громадських зв’язків МВД України Костянтин Стогній сказав: «Якщо б я був на місці пригоди при виконанні службових обов'язків - я б стріляв».

У розмові з журналістом П. Костенко все заперечив, він заявив, що сержанта ніхто не бив, усе це обмови, і додав: «Скажу відверто: якщо б я бив сержанта, він би вже не встав» [114].

Не наше завдання з’ясовувати, хто має рацію у цій, явно кримінальній, історії. Оскільки Павла Костенка так і не було притягнуто до відповідальності, то, очевидно, саме він і мав рацію. Як тут не згадати російської приказки: «Прав тот, у кого больше прав». Нас зацікавила інша суттєва обставина: народного депутата України супроводжував охоронець, а це само з себе свідчить, що П. Костенко є особливо поважною особою.

До речі, народним обранцям, державна охорона не передбачена. У Верховній Раді України першого (1990 - 1994) і другого (1994 - 1998) скликань ніхто навіть не чув про якихось охоронців. У 1990 році керівники тодішньої держави: Володимир Івашко (Голова Верховної Ради), Станіслав Гуренко (Перший секретар ЦК КПУ) і Віталій Масол (Голова Ради Міністрів) не раз ходили по вулиці Садовій у колишній ЦК та уряд самі, без будь-якої охорони. У 1992 р. я як голова Тимчасової комісії їхав у справах разом із тодішнім Прем’єр-міністром України Вітольдом Фокіним з Верховної Ради у Кабмін на його службовому автомобілі - звичайній «Волзі» (ГАЗ-31). Крім водія, на передньому сидінні їхав лише щупленький помічник, який по радіотелефону давав вказівки, кому слід зараз прибути у кабінет прем’єра. Жодна охорона нас не супроводжувала. Машині довелося трішки затриматись на перехресті вулиць Садової та Інститутської.

У Верховній Раді України побачили охоронців, коли у 1997 році у її стінах з’явилася Юлія Тимошенко, яка стала народним депутатом на дострокових виборах. У коридорах Верховної Ради її завжди супроводжував ескорт кремезних чолов’яг, вони йшли своєрідною «коробочкою», у центрі якої перебувала Ю. Тимошенко. На це смішно було дивитися. Депутати глузували: «Газова принцеса». Тепер з охороною, звісно, приватною, ходить, мабуть, половина складу Верховної Ради. Навіть пана Костенка охороняють. Що ж це за цяця? Як встановила міліція, джип БМВ, на якому їхав з охоронцем Т. Костенко, належав ЗАТ «Українська продовольча компанія», генеральним директором якої він значився, а її акціонерами «Українська правда» назвала «Ігоря Суркіса, Валентина Згурського, Юрія Карпенка та інші структури, близькі до Медведчука» [115].

3. Рибаков Ігор Олександрович, 1976 року народження, безпартійний. Цей, двічі обраний від БЮТ депутат за постійним номером 78, до 7 червня 2008 p., тобто до дня свого гучного виходу із проурядової коаліції, теж до числа відомих не належав; про нього не писали і довідникові видання. Скандальний вихід із проурядової коаліції І. Рибакова та Ю. Бута привернув до них пильну увагу преси. Наведемо кілька опублікованих коментарів з цього приводу.

«Вчинок Рибакова - це плата Тимошенко за її готовність формувати виборчий список не просто за гроші, а навіть без розбору кандидатур, писав Віктор Чивокуня в «Українській правді» 7 червня 2008 р. і продовжував: - За розповідями Михайла Бродського, який працював у штабі БЮТ в 2006 році, Рибакова до списку включив Богдан Губський. Це коштувало 4 мільйони доларів» [116].

У таке твердження нормальній людині важко повірити, бо невже у БЮТ спискотворення поставлено на бізнесові рейки? Та й слова М. Бродського у БЮТ, як правило, не коментують, а здебільшого називають їх неправдивими. Можливо, воно так і є, але чому ж тоді не дадуть чіткої відповіді на запитання: «За що саме і за які заслуги та перед ким безпартійний Ігор Рибаков двічі потрапив у парламентський список БЮТ?»

Запитання про те, ким є депутат від БЮТ Ігор Рибаков, не втратило актуальності. Після його виходу із правлячої коаліції відбулося екстренне засідання фракції БЮТ. Заступник голови фракції А. Кожемякін вніс дуже слушну і цілком правильну пропозицію - розповісти всю правду про І. Рибакова у пресі. При цьому він чомусь пропонував пов’язати його не з БЮТ, а із керівником президентського секретаріату Віктором Балогою. «Він контрабандист і зійшовся з контрабандистом Балогою, вони знайшли спільну мову, - додав А. Кожемякін» [117]. Треба думати, що про свого колегу А. Кожемякін мав достовірну інформацію: як-не-як - генерал-лейтенант, колишній заступник голови СБУ

Мабуть, звинувачення А. Кожемякіним бютівця І. Рибакова у контрабанді слід віднести до його бізнесової діяльності. Про те, що І. Рибаков таки бізнесмен, свідчить і такий факт. Як повідомило 26 червня 2006 р. інформаційне агенство «Ліга-новини», у березні 2005 р. Ігор Рибаков ініціював і профінансував (виділено автором. - Д.Ч.) автопробіг «Наш легітимний Президент - Віктор Федорович Янукович» [118]. Тут варто заакцентувати увагу на дивовижній всеїдності Ю. Тимошенко при формуванні парламентського списку БЮТ - у ньому немало колишніх активних кучмістів.

Пропозиція досвідченого і добре обізнаного А. Кожемякіна щодо викриття І. Рибакова вкрай стурбувала та насторожила народного обранця Олега Ляшка: «Що ви робите? Якщо ми почнемо про це говорити, то це вдарить по нам самим! Нас будуть питати: що контрабандист робив у вашій фракції?» [119]

Заперечення не менш бувалого О. Ляшка спрацювало - генеральська пропозиція не знайшла підтримки, а шкода. Могли б багато чого розповісти про І. Рибакова. Зокрема про те, як він палко прагнув очолити Державну митну службу України, але Ю. Тимошенко знайшла на цю посаду ще достойнішу кандидатуру - В. Хорошковського. Таке кадрове рішення вкрай зденервувало І. Рибакова та, зрештою, й привело до його виходу із проурядової коаліції.

Але тут виникають й інші запитання. Якщо опубліковані слова А. Кожемякіна про те, що Ігор Рибаков - контрабандист, є правдою, то чому БЮТ доручив йому очолювати депутатське об’єднання «Контрабанді - СТОП!»? Якась суцільна бютівська фантасмагорія. Мені, наприклад, важко збагнути, що у БЮТ доручають боротися з контрабандою контрабандисту, а ще важче уявити контрабандиста на чолі всієї митної служби держави. А що ви на це скажете, шановний читачу?

Висновки

Ми розповіли лише про три випадки, під час яких досить яскраво засвітилися маловідомі депутати України із Блоку Юлії Тимошенко. Але скільки там ще залишилося подібних темних коників?!

І на завершення. Член парламенту - це державний діяч. Де, у якій країні може широко побутувати словосполучення «маловідомий державний діяч»? А саме таке визначення можна вжити не менше, як до 70% списку БЮТ.

Олігархи прагнуть потрапити у Верховну Раду України, як правило, для того, аби вирішувати свої меркантильні справи, жодних ідейних спонукань у них ніколи не було. Про це свідчить їхня непостійність, неперебірливість і необов'язковість. Коли було вигідно, вони виходили з інших політичних сил і приставали до БЮТ, а згодом покидали і його, якщо їм пропонували ще кращі умови.

Після того, як у 2006 р. Віктора Януковича призначили Прем’єр-міністром України, фракція БЮТ почала тріщати по всіх швах, а «воїни світла» стали із неї летіти, як горох із дірявого мішка. Вийшло 26 депутатів, і якби не дострокові вибори, то невідомо, скільки їх там би залишилося. Масовий вихід із фракції БЮТ у 2006 р. є доказом того, що її члени не мають спільної мети, а керуються виключно власними меркантильними інтересами. Яскравими прикладами тут можуть бути мільярдери Василь Хмельницький і Олександр Єдін. За рік перебування у фракції БЮТ В. Хмельницький збільшив свої статки із 814 млн. до 1,4 млрд. доларів США, але залишив БЮТ і перейшов в Антикризову коаліцію, туди ж подався і О. Єдін.

Але є олігархи, які не дуже прагнуть іти в члени парламенту, а намагаються вирішувати свої справи в інший спосіб.

Наприклад, Валерій Хорошковський, статки якого дорівнюють 1 млрд. 550 млн. доларів США (№18 у рейтингу багатіїв України), не пішов у список БЮТ, він був призначений урядом Ю. Тимошенко на посаду голови Державної митної служби України із місячною заробітною платою у 14 тисяч гривень, а його сусід по списку найбагатших людей України Віталій Гайдук із статками 2,4 млрд. доларів США (12 місце) трудиться радником Прем’єр-міністра України Ю. Тимошенко. Цілком можливо, що на наступних виборах ці трудящі балотуватимуться в український парламент за списком, складеним Юлією Володимирівною.

В. Хорошковський є державним чиновником, однак він не використовує не те що пільги, а й належний його посаді службовий автомобіль, бо їздить по справах на власному «Майбаху» вартістю понад пів мільйона євро. Навіть Президент України не дозволяє собі такої розкоші. Але це теперішня бютівська дійсність. Кореспонденту видання «Таблоїд» вдалося сфотографувати під стінами Кабміну в одному кадрі аж два «Майбахи». Один належав В. Хорошковському, інший - керівнику групи радників Прем’єр-міністра України Ю. Тимошенко Віталію Гайдуку [120]

Після виходу із правлячої коаліції бютівця Ігоря Рибакова преса публікувала про нього різноманітну інформацію, у тому числі про те, що цей депутат претендував очолити Державну митну службу України, але Ю. Тимошенко довірила її Валерію Хорошковському, через що Ігор Олександрович страшенно на неї розсердився. А навіщо тут сердитися? У В. Хорошковського бізнес незрівнянно ж більшого калібру, а в БЮТ усе діється за ступенем значимості власного ресурсу.

Безумовно, що вищенаведений перелік олігархів і бізнесменів різних мастей є далеко не повний. І тут декілька причин. Основна полягає у тому, що багато сучасних крутеликів, які балотувалися за списком БЮТ, записували себе громадськими діячами або навіть «тимчасово непрацюючими». Наприклад, на виборах 2006 р. Володимир Зубик значився як директор благодійного фонду «Світ дитини». Насправді він - досить потужний бізнесмен -мультимільйонер. А виявилося це тоді, коли В. Зубик у попередньому скликанні першим перейшов із БЮТ в Антикризову коаліцію. Мабуть, багатьом запам’ятався прямий телеефір за участю В. Зубика і О. Турчинова. Бютівський вождь обурювався вчинком В. Зубика і закликав його здати депутатський мандат, аби наступний у списку зміг поповнити ряди фракції БЮТ. «Без проблем. Я здам мандат - тільки спочатку поверніть мені те, що я вам дав!» - відповів В. Зубик. Після такої заяви О. Турчинов зніяковів і одразу ж обм’як. А на пропозицію ведучого прокоментувати слова В. Зубика відповів: «Повернути можна все, крім совісті». Але «повернути» взяте партнерові бізнес-політичного проекту під назвою «Блок Юлії Тимошенко» чи не хотіли, чи не могли, і пан Зубик залишився у рядах Партії регіонів.

Досить крутий бізнесмен В. Зубик у списку БЮТ на виборах 2006 р. був записаний керівником благодійного фонду; принаймні така посада для кандидата в народні депутати України виглядала пристойно, а ось не менш круті буржуї Сергій Міщенко (№52) і Дмитро Крючков (№71) у 2006 р. значилися як «тимчасово непрацюючі». Але, як згодом пояснив добре обізнаний Михайло Бродський, Сергій Міщенко - це партнер відомого Олександра Волкова, він відзначився «помірним фінансуванням» бютівського фонду. У розумінні М. Бродського, «помірне фінансування» означало його середню величину, а ось «нормальне» характеризувало найвищий рівень. «Нормальним фінансуванням» якраз і відзначився «безробітний» Дмитро Крючков - скандально відомий бізнесмен, який 13 вересня 2006 р. разом із бізнесменами Інгою Вершиніною та Максимом Луцьким одними з перших перейшли із БЮТ в Антикризову коаліцію.

У виборчих документах БЮТ Д. Крючков значився як тимчасово непрацюючий, тобто безробітний. Насправді він був головою спостережних рад АКБ «Гарант» і ВАБАК «Київ-реконструкція». Через свої бізнесові справи цей «безробітний» не встиг вчасно підготувати необхідні документи у ЦВК і просив надати йому для цього додатковий час! [121] У Рівному Д. Крючков прославився скандалом з акціями будівельного управління Рівненської АЕС. Красномовною є і стаття «Рейдерство в Украине: семейный бизнес братьев Крючковых» [122]. Ще за рік до виборів - 12 липня 2005 p. - MBC України порушило проти Д. Крючкова кримінальну справу за ознаками злочинів, передбачених ч.5 ст.191, ч.2 ст.366 та ч.5 ст.205 КК України [123]. У світлі кримінальної справи стає зрозуміло, чому «безробітний» бізнесмен здійснював «нормальне» фінансування Блоку Юлії Тимошенко і за це потрапив на 71-ше місце у списку кандидатів у члени українського парламенту: йому конче потрібна була депутатська недоторканність! Може, хтось скаже, що вожді БЮТ не знали про те, хто такий Д. Крючков? Перше: навіщо тоді брали у список незнайому людину? Друге: офіційне повідомлення МВС України про кримінальну справу відносно діянь Д. Крючкова оприлюднене на сайті департаменту зв’язків із громадськістю 12 липня 2005 p., а список затверджували 26 грудня 2005 р. Що - не цікавилися своїм новим дорогоцінним надбанням? Мабуть, причина банальніша - якщо є «нормальне» фінансування, то чому ж його відхиляти? Ось так формували бютівський список у 2006 p., і це не виняток, а усталена і добре відпрацьована практика, яку продовжили й у 2007 році. А потім плачуться, що їх «зрадили». Та не зрадили, а купили, натішились і покинули.

Хто і що собою являє і хто за ким стоїть, навіть старі кадри колишньої фракції «Батьківщина» дізнаються лише із публікацій. Усе про списочників БЮТ знають лише Ю. Тимошенко й О. Турчинов. Тому й ми не могли знати усього, але і того, що розповіли, цілком достатньо для розуміння суті «Блоку Юлії Тимошенко» - яскравого олігархічного угрупування, яке ніколи не буде працювати на інтереси українського народу. Воно запрограмоване на цілком інші цілі.

Тема зрадників і розмови про них стали домінуючими в усій діяльності ВО «Батьківщина» та й усього «Блоку Юлії Тимошенко». Дійшло до того, що такий видатний український політичний діяч, як Антоніна Ульяхіна, рідна тітка Ю. Тимошенко і голова Дніпропетровської обласної організації ВО Батьківщина, у книжці «Юля, Юлия Владимировна» написала, що Президент України В. Ющенко «зрадив Юлю» [124]. Невже Віктор Ющенко із Юлею шлюб брав? А може, Президент присягав на вірність не народу України, а особисто пані Юлі? Зрештою, а хто вона така, аби мати моральне право від будь-кого, окрім законного чоловіка, вимагати вірності? Але слово «зрадники» в устах бютівських вождів і місцевих вождиків стало дуже популярним. Ці бютівські «зрадники» з’явилися мало не в кожному селі. У Верховній Раді V-ro скликання до їхнього числа занесли аж 26 бютівських комісарів, у Київраді - 18 із 43-х! Звідкіля така масовість, панове бютівські вожді? Причину шукайте, передовсім, у собі та своїх діях. Зрада у партійному середовищі - це морально-етична категорія, вона заслуговує на окрему розмову, ми ж наголосимо на деяких конкретних фактах. Одним із перших, хто вийшов із фракції БЮТ, був Герой України Степан Хмара - це трапилося у квітні 2005 p., коли Ю. Тимошенко прийняла у свої ряди «на перевиховання» цілу когорту вчорашніх кучмістів та олігархів. С. Хмара заявив, що йому із ним не по дорозі, і вийшов із БЮТ. До речі, дуже правильно зробив - навіщо йому плямувати своє чесне ім'я спілкою з одіозними особами? Але не лише С. Хмара залишив політичний табір жінки з косою. Нагадаю про ще кількох відомих в Україні постатей, які перебували в одній фракції і партії разом з Ю. Тимошенко, але чомусь не захотіли мати з нею нічого спільного: академіки НАН України Костянтин Ситник і Петро Толочко, професор Зоряна Ромовська, народний артист України, Герой України Дмитро Гнатюк, керівник найбільшої обласної організації ВО «Батьківщина» Олег Антипов, голова ревізійного комісії ВО «Батьківщина» Валерій Чичков, якого, між іншим, О. Турчинов називав «совістю партії». Вийшов із рядів ВО «Батьківщина» і мер міста Луцька Богдан Шиба. Навіть знаменитий Левко Лук’яненко, Герой України, ім’я якого довго слугувало для БЮТ ширмою, теж пішов геть від сумнівної організації. Побачивши, кого протягують у Верховну Раду, не дали своєї згоди на балотування за списком БЮТ у 2006 р. відомий політик і державник, професор Києво-Могилянської академії Володимир Панченко, громадський діяч Сергій Одарич, народний депутат України IV скликання Петро Димінський та автор цих рядків. Кожен із них перебував у прохідній частині списку; всі вони свій вибір зробили цілком самостійно. Таким чином, БЮТ покинули добре відомі політики і всі знакові фігури. А хто ж залишився? Кого у теперішніх рядах «воїнів світла і справедливості» можна назвати моральними авторитетами нації, людьми, гідними бути прикладом для наступних поколінь? Не буду називати прізвищ - краще подивіться, шановний читачу, на список БЮТ, і вам усе стане зрозуміло, навіть тим, хто перебував під великим впливом ілюзій.

Але найпоказовішим у плані прощання із бютівськими навіюваннями є громадянський вчинок українського письменника Юрія Рогози - автора трьох книжок про Юлію Тимошенко.

Пригадую, з яким нетерпінням наприкінці 2001 року начальник виборчого штабу БЮТ Олександр Турчинов очікував виходу книжки про Юлію Тимошенко. У ході виборчої кампанії 2002 р. на неї покладалися великі сподівання. Незабаром книжка з’явилася, її назва - «Невиконане замовлення»; на обкладинці позначений автор - «Р. Лоза». Книжка написана гарною мовою і легко читалася - це розповідь про Юлію Тимошенко, про її минуле, її боротьбу за кращу долю українців. У деяких місцях зворушливі сцени мало не викликали сльози на очах. Книжка вмить стала бестселером; її видали двома мовами - російською і українською, тиражем у кілька мільйонів примірників. Цю книжку читали чи не у кожній українській сім’ї. Зміст і стиль книжки бив насамперед по почуттях, і, безперечно, вона зробила значний внесок у перемогу БЮТ на парламентських виборах 2002 року.

І хоча на обкладинці книжки стояв псевдонім, але на останній сторінці післямову автор підписав справжнім криптонімом - «Ю.Р.». Вона коротка: «Пані Юлю! Не знаю, чи допоможе Вам хоча трохи ця книга - непослідовна і дивна, але я писав її з ніжністю і надією. Хай береже Вас Господь! Ю.Р.».

Безумовно, що допомогла. Ще й як! Праця Ю. Рогози стала головною зброєю БЮТ! А який радий був О. Турчинов - він тоді говорив, що ця книжка зробила сильний вплив і користується в народі великим попитом.

Перед виборами 2006 р. Юрій Рогоза випустив ще одну книжку про Ю. Тимошенко - «Убить Юлю». Вона не мала такого яскравого характеру, як перша, відчувалося, що автор пише на замовлення БЮТ і не так розхвалює Юлю, як б’є по її конкурентах, насамперед по яскравих постатях із середовища «Нашої України». Але і цю книжку бютівці розвозили і розносили по всій Україні.

Третя книжка Юрія Рогози називалася «Убить Юлю - II», вона вийшла напередодні дострокових парламентських виборів 2007 р. Тираж незначний, тому її мало хто прочитав. Але нарешті Ю. Рогоза виконав громадянський обов'язок і розповів про Юлію Тимошенко правду. Так, дійсно - це була велика переоцінка письменника. Початкові похвальні оди, якими позначені дві перші книжки Ю. Рогози, змінилися на розповідь про гірку українську дійсність, про Ю. Тимошенко та її оточення. У книзі відчувається душевний біль письменника за свою країну і свій народ. Ось кілька витягів із книжки Ю. Рогози «Убить Юлю -II», подаю їх мовою оригіналу.

"Люди моей страны! У меня нет рецептов счастья - ни для вас, ни для себя самого! Есть у меня только мятежная, так и не помудревшая с годами, но живая душа и еще - отвратительно горькая правда, которую я вам прямо сейчас и выплесну, потому что носить ее в себе нет никаких сил!

Так вот, нас обманывают и стравливают. И те, и другие, и третьи…

«Врет звонкоголосая, как пионер из старой хроники, Юля, за спиной которой призраками застыли опасно играющийся в Троцкого баптист Татаринов и портфельная толпа самых продажных в Украине кровососов.

Ты вреш, пани Юля. Красиво и вдохновенно, умея влюблять в себя толпы обманутых и потерявших веру людей, но ты - не Жанна д’Арк, не Де Голь и даже не Эвита Перрон, ты жадный и хищный капиталист с холодными глазами и калькулятором в кармане, готовый взорвать половину моей страны ради безраздельной власти и миллиардов!

И судя по тому, как мне тошно от этого понимания, это и есть то, что люди называют горькой правдой.

То, что она своих продажных однопартийцев зомбировала, - полбеды! Но она же на майданах шаманит!

Шел в партию, а попал в политическую секту.

А вот чем думают взрослые дебилы, воющие на площадях "Юля, Юля… "?

Нужные суммы и политические шаги в ее словах были сплетены неразрывно, туже, чем ее знаменитая коса.

И еще - убил остатки веры в пани Юлю, той самой веры, которою я - все, в общем, понимающий - превратил в свою любимую сказку, стараясь не замечать ни циничных фраз, ни хладнокровного торга с «непримиримыми» врагами, ни жестко, без сентиментов, просчитанного финансового интереса, ни полного презрения к «электорату», которой на трибуне талантливо сменялся проникновенным голосом, полным доброты, понимания и отваги…

Извини пани Юля, больше это не работает. Верилось, да перестало» [125].

Вдумайтеся, шановний читачу: письменник, який написав дві позитивні книжки про Ю. Тимошенко, врешті-решт у ній же і розчарувався. І він далеко не перший та не останній. Особисто я розмовляв із Олександром Середюком, ще одним дослідником та автором цілком позитивних книжок про Ю. Тимошенко - «Ангел Хранитель. Політичний портрет». (Луцьк: Вісник, 2002) та «Юлія. Політичний портрет Ю.В. Тимошенко» (Луцьк: Надстир’я, 2005). Він теж абсолютно розчарований у своїй героїні, а що чоловік писав! Порівнював звичайного авантюриста і підступного провокатора із ангелом-охоронцем всієї України.

Розчарування і зневіра охоплюють чи не всіх, кому доводиться близько співпрацювати із Ю. Тимошенко. Чому? Причин, мабуть, багато, але головними із них є нещирість та неправда - якості, через які будь-яка справа не може бути міцною і надійною.

Із написаного у розділі «Воїни світла і справедливості» напрошується висновок: у парламентському списку «Блоку Юлії Тимошенко» більшу його половину становлять представники великого бізнесу. Депутатський мандат дає їм доступ до важелів державного управління і бюджетного фінансування. Вміло використовуючи депутатський статус та адміністративні механізми, вони не лише захищають належний їм бізнес, а й суттєво збільшують свої капітали. Інші питання цікавлять бізнесменів менше всього. Тому список БЮТ нагадує своєрідний бізнес-проект, який для маскування затулили ширмою із двох десятків справді достойних постатей. Але все-таки переважна більшість списку БЮТ - це маловідомі в Україні особи та ще й із не найкращими характеристиками і далеко не бездоганним минулим, навіть із числа людей великого бізнесу. На серйозну законотворчу роботу більшість бютівських депутатів просто не здатна. Це видно з усієї їхньої діяльності і в стінах парламенту, і за його межами. Навіть обравши новий склад депутатів від БЮТ на позачергових виборах 2007 року, виборці побачили, що абсолютно жодних якісних змін не відбулося, навпаки - стало гірше. Але хіба можна сподіватися чогось доброго від такої різношерстої публіки, яка переслідує примітивні своєкорисливі цілі? Вожді охоплені незбагненною жадобою влади, а їхні підлеглі - власними меркантильними справами. Як тут не згадати відомого прораба перебудови Олександра Яковлева, який на початку 90-х років попереджав про небезпеку перебування при владі політичної шпани - безвідповідальних, безсоромних і примітивних кар’єристів та нахабних пристосуванців. Саме таких осіб у Верховній Раді України найбільше у списку «Блоку Юлії Тимошенко». А що тут дивного? БЮТ уже давно перетворився на інкубатор політичної шпани на усіх рівнях.

Підсумовуючи, можна констатувати: Ю. Тимошенко та її оточення своєю брутальною колополітичною діяльністю скомпрометували в Україні пропорційну виборчу систему. Приймаючи її у 1997 p., український законодавець рівнявся на кращий європейський виборчий досвід, але він тоді не міг передбачити, що вже через 8 років цілком демократичну справу обрання парламенту жінка з косою перетворить на банальну інкубацію політичної шпани та ще й у рамках грандіозного бізнес-проекту. Недаремно ж у ЗМІ почали розшифровувати абревіатуру «БЮТ» як «Бізнес Юлії Тимошенко». А й справді дуже влучне, а головне - цілком достовірне найменування організації, яку колишній заступник голови ВО «Батьківщина», Герой України Степан Хмара назвав «напівприватною і напівмафіозною антиукраїнською структурою».

Як камертон чесності в українській політиці,

Олександр Зінченко незамінний у команді БЮТ

З передвиборної агітації БЮТ 2008 р [126].

У першій п'ятірці Блоку Юлії Тимошенко на виборах депутатів Київської міської ради у травні 2008 р. четвертим значився Олександр Олексійович Зінченко, якого у передвиборних агітках партійні соратники називали «камертоном чесності».

Камертон - це прилад, який використовується як еталон чистоти звуку при настроюванні музичних інструментів. Тобто камертон є еталоном. Виходить, що у БЮТ Олександр Зінченко є еталоном чесності і порядності в політиці, на нього рівняються, беруть приклад, пишуть про це в агітках. Але називати О. Зінченка «камертоном чесності» - це все одно, що пробувати підпалити воду; така характеристика діяча, який до таких чеснот не має жодного відношення, мене шокувала. Про надзвичайно підлу, підступну, скандальну, наклепницьку, брехливу і шкідницьку діяльність цього політика я досить докладно написав у книгах «Монолітне болото або ЗАТ БЮТ» та «Фарисеї, або неоголошена війна Україні». Невже вожді БЮТ та їхні політтехнологи думали, що все забулося, і нахабно кинули черговий виклик суспільству, називаючи О. Зінченка «камертоном чесності»? Якщо так, то я вимушений ще раз пояснити народу, що являє собою цей «камертон».

Пригадую, як тішилися народні депутати, читаючи у газетах поздоровлення першого заступника В. Медведчука в СДПУ (о) О. Зінченка з нагоди якогось ювілею. Тодішні його однопартійні називали Олександра Олексійовича «видатним державним і політичним діячем України». А я запитаю: «Хто в Україні знає про «видатні» досягнення цього діяча в політиці і державному будівництві? У чому вони полягають?» До грандіозного скандалу, влаштованого О. Зінченком у вересні 2005 р., ми ще повернемося, але спочатку дамо про нього коротеньку інформацію.

Народився «видатний політичний і державний діяч СДПУ (о)» і «камертон чесності БЮТ» 0.0. Зінченко у 1957 р. у сім'ї відповідального працівника КГБ. Закінчив Чернівецький державний університет і Академію суспільних наук при ЦК КПРС. У 1989-1991 рр. працював завідуючим відділом пропаганди та агітації ЦК ЛКСМ України. Нагадаю, що основне завдання цього відділу тоді полягало у боротьбі з Народним Рухом України та незалежними молодіжними організаціями, у протидії самостійницьким прагненням українців. Відділ захищав непорушність СРСР, пропагував серед української молоді комуністичні ідеї, науковий атеїзм та подібний марксистсько-ленінський маразм.

У своїй роботі комсомольські вожді робили те саме, що й старші товариші з ЦК КПУ, і не зупинялися ні перед чим: брехнею, провокаціями та наклепами. Кому цікаво, як це робилося, може почитати у газетах тих років. Так що на ниві комуністичної агітації і пропаганди О. Зінченко мусив набути чималий досвід.

Після проголошення Україною незалежності у 1991 р. та заборони діяльності КПУ і ЛКСМУ О. Зінченко мав трохи клопоту, але вже у жовтні 1991 р. прилаштувався на роботу у ЦК ВЛКСМ у Москві, де цю організацію тоді зберегли. Ленінський комсомол дав О. Зінченку комуністичну путівку у великий капіталістичний бізнес - він став засновником кількох комерційних структур, а з 1995 р. очолив український телеканал «Інтер», звідки подався в СДПУ (о), де був членом політбюро (як в КПРС!) і першим заступником голови партії В. Медведчука. При підтримці цієї політичної сили, яка тоді (як БЮТ тепер) намагалася встановити політичну гегемонію в Україні, у 1998 і 2002 рр. обирався народним депутатом України - №3 у списку СДПУ (о). За квотою цієї партії був обраний заступником Голови Верховної Ради України. За видатні досягнення (невідомо, у чому і перед ким) Президент України Л. Кучма у серпні 2001 р нагородив О. Зінченка орденом «За заслуги» III ступеня, а ще раніше - у жовтні 1998 р. - присвоїв йому високе звання «Заслужений журналіст України». Правда, ніхто з журналістів, з ким я розмовляв, не пригадує жодної публікації чи передачі О. Зінченка, тому за що саме Л. Кучма присвоїв йому таке високе звання, неясно. У 2003 році О. Зінченко якимось чином був позбавлений прав на телеканалі «Інтер» і в знак протесту вийшов із СДПУ (о). Наступного року його запросив у свою команду Віктор Ющенко і довірив очолити штаб із виборів Президента України.

Після перемоги Віктора Ющенка, Олександр Зінченко очолив Секретаріат Президента України й отримав посаду Державного секретаря. З вересня 2005 р. він добровільно залишив цю посаду, а 5 вересня провів найскандальнішу в новітній історії України прес-конференцію, на якій звинуватив так зване «оточення президента» в корупції.

Скандальна прес-конференція О. Зінченка і події, які їй передували, описані мною у тринадцяти розділах двох книжок на шістдесят одній сторінці [127]. 3 огляду на цю обставину переповідати все ще раз немає жодного резону, тому скажу головне.

Виголошена екс-державним секретарем О. Зінченком заява на прес-конференції, яку транслювали в прямому ефірі, започаткувала небачений політичний резонанс. Уже в перші години відлуння від прес-конференції покотилося всією Україною. Не було міста, села, будинку чи квартири, де б не обговорювали цю подію. Про неї писали, говорили і показували всі вітчизняні і провідні зарубіжні ЗМІ. Скандал набрав світового масштабу. Але за скандальними звинуваченнями в корупції так званого «оточення президента» не було конкретики, оскільки О. Зінченко їх нічим не підкріпив і навіть не пробував доводити правоту своїх слів. Зокрема він:

1. Не навів жодного прикладу чи факту корупційних діянь.

2. Не висунув проти жодної особи будь-яких корупційних претензій чи звинувачень і, звісно, не пояснив, у чому вони полягають.

3. Не надав правоохоронним органам матеріалів щодо корупційних діянь будь-якої особи і тим більше - не підкріпив їх жодним доказом вини.

4 Високі посадові особи України, прізвища яких всує назвав на прес-конференції О. Зінченко, зокрема тодішній секретар РНБО Петро Порошенко, керівник фракції "Наша Україна" у Верховній Раді України Микола Мартиненко і перший помічник Президента України Олександр Третьяков подали проти О. Зінченка позови до суду у справі захисту честі, гідності і ділової репутації і виграли всі судові процеси. У суди О. Зінченко теж не надав жодного доказу їхньої провини!

Для порівняння: коли В. Медведчук подав на мене до Печерського районного суду м. Києва подібний позов щодо книги «Нарцис. Штрихи до політичного портрета Віктора Медведчука», я, як автор, надав суду понад тисячу (!) документальних доказів достовірності мною написаного та забезпечив свідчення у судових засіданнях 18 свідків, у тому числі і двох Голів Верховної Ради України - О. Мороза і О. Ткаченка. Усі свідки підтвердили достовірність мною написаного у книзі «Нарцис». Загальна кількість доказів була така велика і об'ємна, що у судах справу возили возиком - у руках неможливо було нести! Завдяки наданим доказам, я виграв судовий процес у В. Медведчука по всіх 99-ти пунктах, які він вимагав визнати такими, що ніби то не відповідали дійсності. А тепер повернуся до «камертона чесності».

О. Зінченко трьом судам не надав жодного доказу на підтвердження своїх же звинувачень!!! І всі три суди ганебно програв!

Ступінь добросовісності О. Зінченка видно із того, що, публічно кидаючи звинувачення у корупції на так зване «оточення президента», він не надав доказів на підтвердження сказаного ні правоохоронним органам, ні судам, що само з себе ставить дуже великий знак запитання: що ж являла собою прес-конференція О. Зінченка 5 вересня 2005 р.?

Висновок напрошується сам собою: О. Зінченко влаштував грандіозну провокацію супроти Президента України й Української держави, знеславив Україну у світі.

Заради чого він це паскудство робив, мною докладно описано у згаданих книгах «Монолітне болото» і «Фарисеї». Після здійсненого за участю Ю. Тимошенко скандалу із спробою силового захоплення Нікопольського феросплавного заводу 1 вересня 2005 р. за яким тоді спостерігала у прямому ефірі вся країна з екранів телебачення, над Юлією Володимирівною нависла сокира покарання і відставки. Вечірній скандал, влаштований 1 вересня 2005 p., Михайлом Бродським на «5-му каналі» і повторений 5 вересня, у значно ширшому масштабі, Олександром Зінченком на прес-конференції, відвернув увагу від Ю. Тимошенко. Тобто один скандал перекрили ще гучнішим скандалом і тим переключили суспільну увагу із справді брутальних дій уряду Ю. Тимошенко на зовсім іншу справу - так звану «корупцію в оточенні президента». Але при цьому скандалісти не встигли підготувати жодного доказу своїх жахливих звинувачень!

Нагадую, що на той час О. Зінченко перебував на посаді державного секретаря, через його руки проходили всі документи, які потрапляли на стіл Президента, він мав можливість витребувати будь-які матеріали, навіть таємні. Ще більші можливості були у О. Турчинова, тодішнього голови СБУ Але вони разом не роздобули жодного доказу на підтвердження звинувачень будь-кого з так званого «оточення президента»! Цей незаперечний факт теж свідчить про те, що О. Зінченко влаштував грандіозний скандал на неправді. Але в інтерв'ю С. Лещенку 19 вересня 2005 р. Юлія Тимошенко його дії оцінила зовсім по-іншому: «Слава Богу, що в нас в Україні є Олександр Зінченко. Я йому дуже вдячна» [128]. Ось такі діаметрально протилежні оцінки однієї і тієї ж події.

Свої аргументи щодо скандалу О. Зінченка, його передумов і наслідків я докладно виклав у згаданих книгах. У них я стверджував, що О. Зінченко виступав на прес-конференції з ініціативи та у змові з тодішнім Прем'єр-міністром України Ю. Тимошенко, їй цей скандал тоді був украй необхідний, за нього вона і була вдячна О. Зінченку та навіть дещо заборгувала. Але Олександр Олексійович за свій вчинок став забагато вимагати, а саме: 15 місць у прохідній частині списку БЮТ на виборах народних депутатів України 2006 p., 25 % у списках БЮТ в усі обласні та районні ради України, а також висунення і підтримку його кандидатури у мери м. Києва. Тодішній заступник Ю. Тимошенко у делікатних справах М. Бродський із цього приводу стверджував: «Зінченко просто шантажував Юлію Тимошенко, вимагаючи непомірної кількості місць у списках БЮТ у Верховну Раду, обласні і міські ради». Розгорілися дискусії, сварки і суперечки. Врешті М. Бродський не витримав і, у звичній для нього манері, дуже мило сказав: «Саша, іди ти на х…» О. Зінченко так образився, що не забажав балотуватися у списку БЮТ навіть сам.

І ось, коли ненависний О. Зінченку М. Бродський залишив БЮТ, до вождів цієї організації повернувся Олександр Олексійович. На виборах депутатів Київської ради у списку БЮТ О. Зінченку надали почесне четверте місце. Але оскільки три перші номери - Ю. Тимошенко, О. Турчинов і М. Томенко - відмовилися від честі бути депутатами міської ради, то О. Зінченко очолив список БЮТ і став керівником тимошенківської фракції. На наступних виборах він готується балотуватися від БЮТ і у Верховну Раду, і на мера Києва.

Але я ще раз повернуся до скандальної прес-конференції пана-товариша Зінченка 5 вересня 2005 р. Його жахливі звинувачення тоді були вигідні лише Ю. Тимошенко та її оточенню, тому жінка з косою так гаряче дякувала О. Зінченку за скоєне. Але ця прес-конференція спровокувала розкол у таборі помаранчевих та привела до масового розчарування українців.

В основі діянь О. Зінченка на прес-конференції і після неї були звичайні наклепи. Жодне його звинувачення не було підтверджене будь-яким доказом. Розповсюджену «камертоном чесності» інформацію три суди визнали недостовірною. Рішення судів вступили у законну силу, й О. Зінченко навіть не пробував їх оскаржувати.

Як на тлі судових рішень виглядає «видатний державний і політичний діяч» та «камертон чесності» О. Зінченко? Він що - не розумів наслідків своїх дій для авторитету України у світі? Після Помаранчевої революції Україна стала дуже популярною країною, українців заповажали навіть у далеких куточках світу. Але після скандальної прес-конференції О. Зінченка про Україну знову почали писати і говорити негативно.

Є ще одна суттєва обставина - моральна. До своєї скандальної прес-конференції О. Зінченко ніде і ніколи не вживав жодних заходів щодо викриття корупційних діянь, про які йому було відомо. До трьох осіб, прізвища яких О. Зінченко мимохіть назвав на прес-конференції, він ніколи не висловлював претензій, більше того, був із ними у досить дружніх відносинах: зустрічався мало не щодня, привітно усміхався, тиснув руку, запитував про здоров'я. Раптовий виступ О. Зінченка на прес-конференції став несподіванкою для всіх, у першу чергу для Президента України, якому його вчорашній держсекретар нічого подібного теж ніколи не говорив! Як на цьому тлі виглядає О. Зінченко з моральної точки зору? Хіба можна після всього, ним скоєного, назвати його добропорядною і моральною людиною? Але де ви бачили обтяженого нормами моралі провокатора?

Рішення трьох судів за позовами до О. Зінченка, які визнали поширену ним інформацію недостовірною та зобов'язали його її спростувати, свідчать, що скандальні звинувачення О. Зінченка є голослівними, надуманими, безпідставними і бездоказовими. Він виконував замовлення з дискредитації найближчих до Президента України людей, з якими В. Ющенко пройшов стільки випробувань.

Недостовірну інформацію (в юридичній термінології) у народі називають чіткіше - наклепами і брехнею. Рішення трьох судів у справі О. Зінченка дають достатньо підстав стверджувати, що Олександр Олексійович Зінченко є підлим наклепником, брутальним скандалістом, ганебним провокатором і банальним брехуном. І якщо тепер в оточенні Юлії Тимошенко комсомольський есдек О. Зінченко став еталоном порядності і чесності, то виникає запитання: «А що ж тоді являють собою решта верховодів та списків БЮТ?»

Вже коли цей розділ був написаний, журнал «Контракти» за 21 липня 2008 р. опублікував велике інтерв'ю із колишнім держсекретарем, депутатом Київради Олександром Зінченком. Мене вразили деякі думки цього діяча, які засвідчують ступінь розуміння ним сутності влади. Ось вони.

- На превеликий жаль, на сьогодні домінанта влади - це гроші.

- Влада - джерело грошей, вона ж їх розпорядник.

- Впливовість визначається не професіоналізмом, а доступом до керівництва, правом підпису і печатки.

- Небагато хто може встояти перед спокусою грошей.

- Вибори - це гроші. І немалі. їх у когось беруть, а потім розраховуються: місцями у владі й можливістю впливати на прийняття тих чи інших рішень.

Треба думати, що бувалий О. Зінченко знав, що говорив. Але чи може такий стан в українській політиці та владі тривати надалі? І чи не пора усунути від влади діячів, які розуміють її як звичайне корито?

Коли Тимошенко говорить про свою команду,

то розуміє одну-єдину людину - Олександра Турчинова.

Всі решта «соратники» приходять і відходять. Баптиський

пастор з похмурим виразом обличчя з нею завжди.

Дмитро Попов, Ілля Мільштейн [129].

Олександр Турчинов і Юлія Тимошенко - однодумці. Вони не лише взаємодоповнюють одне другого, а й підстраховують та виручають; вони завжди діють заодно. Це дві людини, яким відомі всі тонкощі бютівських обставин справи. О. Турчинов не лише особливо довірений політичний партнер Ю. Тимошенко, він її і мозговий центр, і охоронець, і надійний тил. Пан Олександр є єдиною, крім Ю. Тимошенко, особою в БЮТ, яка може самостійно приймати важливі рішення; його важко навіть тінню Ю. Тимошенко назвати, бо це її друге «я». Недаремно ж Юлія Тимошенко заявила: «Турчинов - це теж саме, що і я, лише без коси».

Народився Олександр Валентинович Турчинов у 1964 р. у Дніпропетровську. «Мої батьки розвелися, і мене виховувала мама», - писав О. Турчинов. Вже цей факт свідчить, що дитинство і юність у нього були непростими. Змалечку він затямив, що у житті йому слід розраховувати, перш за все, на власні сили. Олександр добре вчився у школі і вузі. Закінчивши з відзнакою у 1986 р. Дніпропетровський металургійний інститут, він пішов працювати слюсарем на комбінаті «Криворіжсталь».

Чому спеціаліст із червоним дипломом пішов на звичайну робітничу посаду, пояснив сам О. Турчинов: «У ті часи, якщо у тебе не було нікого за спиною, велике підприємство, гарячий цех, небезпечне і тяжке виробництво були тим місцем, де можна було проявити себе, зробити кар'єру» [130]. І молодий кар'єрист почав стрімко йти вгору: з посади слюсаря він перейшов у вальцювальники, потім став майстром і начальником зміни.

Тоді, аби успішно просуватися по службі, потрібно було себе добре показати, крім основної посади, ще й на громадській роботі, тому О. Турчинов записався у комсомольський оперативний загін, а незабаром став його комісаром. Комсомольські оперативні загони допомагали міліції, вони патрулювали вулиці Кривого Рогу, затримували хуліганів, бешкетників, виявляли наркоманів, відвозили п'яниць у витверезники. Як писав сам Олександр, під його керівництвом загін став одним із кращих у місті. «Це був період мого формування, як атеїста і комсомольського активіста. Я мріяв про партійну кар'єру», - згадував О. Турчинов. Роботу комсомольського активіста примітили і вже наступного року О.Турчинов став комсомольським функціонером. «Мені виповнилося двадцять два роки, коли я зайняв пост секретаря Дзержинського райкому комсомолу Кривого Рогу», - хвалився Олександр Валентинович [131].

О. Турчинов називав себе «комсомольським лідером обласного масштабу». Він з великою гордістю підкреслює: «Мені було 25 років, і я був одним із найуспішніших молодих людей в адміністративно-партійній системі Радянського Союзу. Спочатку наймолодшим секретарем райкому, потім наймолодшим завідуючим відділом обкому» [132].

Словосполучення з основою на термін «кар'єра» О.Турчинов дуже часто вживає у своїх мемуарах, він навіть пише: «… для мене молодого кар'єриста». Тому тут немає жодного сумніву - перед нами яскравий приклад людини, яка поставила ціллю свого життя не якусь конкретну корисну справу, а винятково - власну кар'єру. Іншої мети у цієї особи не було тоді і тепер її просто не може бути. Характер такий.

До партійної кар'єри О. Турчинов готувався змалечку. Як він сам писав: «У шкільні роки я не сумнівався у перевагах радянського устрою, соціалістичної системи і був впевнений, що ми все-таки будемо жити при комунізмі» [133]. Закладена у дитинстві віра, у зрілому віці перетворилася на непохитні переконання молодого комуніста. «Сьогодні мало хто пам'ятає, що ми будували світле майбутнє. Мене влаштовувала ця доктрина, а також: можливість реалізувати в її рамках кар'єристські амбіції» [134].

Вищенаведені слова О. Турчинова яскраво ілюструють спосіб його мислення та наявність комуністичних переконань. Партійна кар'єра в структурах ВЛКСМ - КПРС була його заповітною мрією і він про це сам написав у 2008 році!

Не менш вражаючими є спогади О. Турчинова про події, пов'язані із проголошенням Незалежності України: «Коли зруйнувалася радянська імперія, щезла компартійна логіка і доцільність, замість простих і зрозумілих доктрин, стабільного і світлого майбутнього прийшла порожнеча, яка лякала своєю похмурістю» [135]. І це О. Турчинов пише про епохальний час і визначальні для української нації події. Здобуття Україною державної незалежності, О. Турчинов сприйняв як усього-на-всього «розвал радянської імперії та руйнування добре зрозумілої йому «компартійної логіки». Виявляється, що й сама Незалежність України сприймалася О. Турчиновим як «похмура порожнеча». І це тоді, коли весь український народ торжествував, бо до самостійності українці прагнули впродовж віків.

Виникають резонні запитання: «Хто ви є, пане Турчинов, і коли ж ви стали «патріотом України»? І чи стали загалом?»

Переживши велике життєве потрясіння - проголошення Україною Незалежності, О. Турчинов швидко отямився, пристосувався до нових реалій і знову пішов звичною дорогою кар'єриста.

Своє нове сходження по кар'єрній драбині вже незалежної України пан-товариш Турчинов розпочав у 1992 році, коли новопризначений представник Президенти України у Дніпропетровській області Павло Лазаренко прийняв його на посаду голови комітету з питань роздержавлення й демонополізації виробництва облдержадміністрації.

О. Турчинов перебував у досить близьких стосунках із тодішнім генеральним директором Південного машинобудівного заводу Л. Кучмою. Восени 1992 р. Леоніда Даниловича призначили Прем'єр-міністром України і він почав формувати свою команду, у яку на посаду радника глави уряду з питань економіки потрапив О. Турчинов.

Які поради з економіки міг надавати українському прем'єру комсомольський кар'єрист навіть важко собі уявити, адже у 1992р. ця сфера для О. Турчинова була незвіданою землею; свої дисертації на теми функціонування тіньового бізнесу та ухилення від сплати податків цей радник захистив значно пізніше - у 1996 і 1999 pp. Мабуть через діяльність таких «радників» Л. Кучма не впорався із довіреною посадою і у вересні 1993 р. попросився у відставку. Без роботи залишився і О. Турчинов. Про цей період Олександр Валентинович написав досить чітко і яскраво, крізь звичну призму своїх кар'єристських амбіцій: «Мій вихід із влади подібний до того, як я виходив із партії. Було страшно… Був колосальний дискомфорт. Кабінет, автомобіль, спецзв'язок. Перед тобою відкривалися будь-які двері… І нараз - все щезло» [136]. Тобто радника з питань економіки О. Турчинова вразило не позбавлення його можливості реалізації планів економічного розвитку, завершення якоїсь розпочатої важливої роботи, а речі задля яких він і йшов у владу, і які у народі образно називають коритом. Про те, що О. Турчинов дійсно сповідує коритну ідеологію свідчать ще й такі його слова: «Було важко, але я старався відкидати думки про «втрачений рай». З одного боку, я розумів, що відрізняюся від свині не лише тим, що ношу піджак і галстук. Але з другого мене тягнуло «до корита» [137].

Підкреслюю! Я цитую слова самого О. Турчинова. Мені й самому не вірилось у написане. Тому й припускаю: хтось із читачів може подумати, що вищенаведені цитати не належать лідерові БЮТ, що вони почерпнуті з якоїсь фальшивки. Зовсім ні - спецвипуск №2 газети «Вечерние вести» офіційно роздавався у наметах БЮТ під час передвиборного мітингу у парку Перемоги м. Києва 19 травня 2008 р. Цими газетами завалили усю столицю. Дуже шкода, що мало хто виборчу маколатуру читає, проте її вартувало аналізувати хоча б у штабах опонентів БЮТ. Усе-таки багато чого цікавого можна дізнатися.

Згідно зі спогадами О. Турчинова, його кар'єристський поступ постійно супроводжувався якимось панічним страхом. Саме це почуття охопило Олександра Валентиновича після проголошення 24 серпня 1991 р. державної Незалежності України (за його термінологією - «руйнуванням радянської імперії»). Ось як він передає свій тодішній душевний стан: «Відчуття порожнечі було подібне на сприйняття страху. Страх охоплював мене кожен раз, коли наді мною згущувалися хмари. Усе стискалося у мені всередині від одної лише думки, що зі мною можуть поступити несправедливо, зняти з посади, не просунути. Ця постійна невпевненість і перманентний стрес, які підігрівалися думками про те, що моя доля цілком знаходиться в руках божевільних лідерів, несправедливих начальників, жадібних чиновників і лінивих партнерів, доводили мене до стану душевної кризи» [138]. Стан перманентного страху не міг не позначитися на психічному стані і характері О. Турчинова. Очевидно, що тут слід шукати причини його похмурого і завжди настороженого вигляду. Страх, який пережив пан Олександр, не минув безслідно. «Страх з яким я боровся все життя, змусив мене до роздумів над його природою. Я зрозумів, що страх - це віра у невідворотність зла» [139]. Як наслідок - страх перетворився на літературну музу і з-під пера О. Турчинова у 2003 р. вийшла книга «Ілюзія страху». Через усю книгу проходить неймовірний страх, який відчуває головний герой, по суті, через банальні речі. І лише наприкінці герой зрозумів, що страх, який він так тяжко пережив, не мав під собою реальних причин - то була просто ілюзія страху.

Як стверджує О. Турчинов, він позбувся постійного відчуття страху, коли став вірити в Бога і охрестився. Ця подія мала місце у 1999 році. Тепер Олександр Валентинович став сміливим і безстрашним; цьому допомогла віра - він баптист, часто проповідує одновірцям і навіть висловив бажання у перспективі стати пастором маленької церкви, мабуть тоді, коли політична кар'єра піде шкереберть.

Після того як радника з економічних питань Прем'єр-міністра України Л. Кучми було звільнено у зв'язку з відставкою шефа, у вересні 1993 р., О. Турчинов, переживши черговий життєвий стрес, взявся до організації нової політичної партії. З його ініціативи було створено Всеукраїнське об'єднання «Громада», головою якого наприкінці 1993 р. і був обраний О. Турчинов. Про цю організацію в Україні мало хто знав аж до 1997 p., коли Павло Лазаренко розпочав активну опозиційну діяльність стосовно Президента Л. Кучми. Для такої справи потрібна була політична опора, тому восени 1997 р. П. Лазаренко разом із Ю. Тимошенко вступили у ВО «Громада». На партійному з'їзді замість О. Турчинова організацію очолив П. Лазаренко. У березні 1998 р. «Громада» подолала 4-х відсотковий бар'єр і стала парламентською партією. По її списку О. Турчинов вперше став народним депутатом України (№12).

Співпраця з П. Лазаренком хоч і стала плідною, але не тривалою. У лютому 1999 р. опальний екс-прем'єр вимушено залишив Україну, а його вчорашні соратники Ю. Тимошенко і О. Турчинов швидко знайшли мову з владою, припинили опозиційну діяльність і розпочали формувати нову структуру - ВО «Батьківщина». Під такою назвою у парламенті з'явилися цілком лояльна до Л. Кучми фракція, у яку дуже швидко перейшло більше половини громадівців. Такі кроки партійних соратників у «Громаді» назвали «зрадою».

Між іншим, Ю. Тимошенко не раз публічно заявляла, що не зробить жодних кроків не те що з розвалу партії «Громада», а й не вчинить будь-яких дій на її шкоду. Це не завадило їй вчинити навпаки, а свої дії вона здійснювала разом із О. Турчиновим.

В опублікованих газетою «Вечерние вести» спогадах О. Турчинова є фрагмент про те, як безстрашно поступила Ю. Тимошенко у жорстокому протистоянні із Президентом України Л. Кучмою; він покликаний переконати читача у непохитній незламності та непідкупній принциповості лідерки БЮТ. За великим рахунком, слова О. Турчинова це не якась там безневинна неточність - його неправда має чітку мету - обманути народ, аби заручитися його підтримкою у майбутньому.

Якби я не знав реального стану справ, то, читаючи такий героїчний опус, і сам би міг повірити у його достовірність. Йдеться про розгляд Верховною Радою України питання щодо вбивства журналіста Георгія Гонгадзе і «плівок Мельниченка».

То було у грудні 2000 р. У порядок денний внесли питання про створення парламентської слідчої комісії та відставку силовників: голови СБУ, міністра внутрішніх справ, Генерального прокурора і голови Держмиткому. Далі цитую О. Турчинова:

«Ввечері перед голосуванням до мене подзвонили з приймальні Кучми і сказали, що Президент попросив зайти до нього. Ми зустрілися в його кабінеті. Я ще ніколи не бачив Кучму таким переляканим. У нього тряслися руки, в очах - неприхований жах. Але свою вимогу він сформував достатньо конкретно:

- Якщо голосування про створення комісії по розслідуванню вбивства Гонгадзе провалиться, я у цей же день випускаю із тюрми усіх Юлиних людей, а Юля буде працювати в уряді і буде працювати першим віце-прем'єром. Але якщо «Батьківщина» проголосує «за» я її (Юлю - Авт.) посажу, а вас усіх передушу.

Переді мною стояв загнаний звір, готовий піти на будь-які злочини, аби врятувати свою шкуру.

Вийшовши від Президента я зразу подзвонив Тимошенко. Ми терміново зібрали фракцію. У ніч перед голосуванням прийшли всі. На кону були життя близьких людей, серйозні переслідування проти кожного із присутніх. З іншого боку, були честь, громадянський обов'язок і реальний шанс скинути цей режим. Звичайно, багато залежало від Юлі, тому, що у першу чергу під удар йшла вона. По її ініціативі було прийнято рішення: не йти на компроміс із совістю і Кучмою.

Наступного дня Верховна Рада проголосувала за відставку силових міністрів і за створення слідчої комісії по справі Гонгадзе» [140].

А ось, як насправді виглядала справа із голосуванням. На той час я був членом фракції «Батьківщина» - вступив до неї у жовтні 2000 р., тому знаю про це із середини. До того ж відтворюю ситуацію за своїм щоденником, у який я вклеював особливої ваги документи і матеріали.

Події, про які розповів О. Турчинов, стосуються вівторка, 12 грудня 2000 р. Це мабуть був найдраматичніший і найгучніший день у Верховній Раді України під час так званого "касетного скандалу". Нагадаю, що у п'ятницю, 8 грудня, в аеропорту «Бориспіль» працівники митниці і Служби безпеки України, під виглядом пошуків діамантів, незаконно затримали і обшукали трьох народних депутатів України: Віктора Шишкіна, Сергія Головатого і Олександра Жира та вилучили у них відео матеріали, що стосувалися їхньої розмови з майором Миколою Мельниченком. Однак Сергію Головатому вдалося пронести одну запасну касету, яку 12 грудня народні депутати переглядали на екрані, встановленому прямо у сесійному залі Верховної Ради України. Відбувся інформаційний вибух величезної сили. У цей день було внесено кілька проектів постанов щодо проведення спеціального засідання парламенту по «справі Гонгадзе», створення відповідної слідчої комісії та щодо відставки силовиків і керівника Держмиткому. Співавтором одного і автором чотирьох законопроектів був і я. Однак у цей день жоден проект не голосувався, оскільки за тодішніми нормами регламенту для цього був визначений лише четвер.

Події у Верховній Раді 12 грудня 2000 р. безумовно не могли не стурбувати Президента і він запросив до себе О. Турчинова. Однак тоді Олександр Валентинович про зустріч з Президентом навіть не заїкався і про неї я дізнався щойно із його спогадів, опублікованих у спецвипуску №2 газети «Вечерние вести» за 2008 рік.

Що стосується твердження О. Турчинова, що з ініціативи Ю. Тимошенко було прийнято рішення «не йти на компроміс із совістю і Кучмою», то такого не було! Керівники фракції «Батьківщина» діяли цілком у протилежному напрямку, а рішення Верховна Рада України прийняла усупереч їхній позиції!

У четвер, 14 грудня 2000 р., головуючий на засіданні Верховної Ради України робив все аби голосування проектів постанов не було результативним. Коли він поставив на голосування проект постанови про висловлення недовіри міністру внутрішніх справ України Ю. Кравченку, то у залі знаходилось мало депутатів, а у рядах фракції «Батьківщина» сиділо взагалі кілька осіб. Коли йшло голосування я сам натиснув дві кнопки і закликав колег зробити теж саме. На табло спалахнула цифра «226». Рівно стільки, скільки потрібно для прийняття рішення.

Так перевагою всього в один голос було прийнято рішення. Серед 226-и депутатів лише четверо виявилися із «Батьківщини». Відразу ж після голосування у зал прибіг стурбований О. Турчинов і висловив незадоволення тим, що кілька депутатів, очолюваної ним фракції, проголосували «за». Подальші голосування щодо відставки голови СБУ і генпрокурора під контролем О. Турчинова вже не набрали кількох голосів. «Батьківщина» більше майже не давала голосів. «За» голосували лише я, Віктор Таран і Валентин Зубов.

Наступного дня, у п'ятницю, 15 грудня 2000 р., о 9-й годині на засіданні фракції «Батьківщина» розпочався розбір вчорашніх обставин. У відсутність О. Турчинова, засідання проводив його перший заступник Сергій Правденко, він розпочав із четвергового голосування і сконцентрував увесь свій гнів на мені. Кричав, що то за самодіяльність у поданні проектів постанов, запитував, чому я без рішення фракції голосував за проекти постанов? А на завершення сказав: «Наша фракція хай буде меншою, але дисципліновашою і організованішою, а ті що прийшли нещодавно - хай ідуть на хер». (Фраза дослівно повторена за моїм щоденником). Вся фракція сиділа мовчки, більшість депутатів опустили голови і робили вигляд, що вивчають документи. Звичайно, людям було неприємно, що їх позбавляють можливості приймати самостійні рішення. Всі розуміли, що у вчорашньому голосуванні я мав рацію. І більшість членів фракції «Батьківщина» так само би голосувала, якби не партійна дисципліна. Зрештою, ніхто з тодішніх депутатів і не знав справжньої причини того, чому вожді дали вказівку не голосувати за створення слідчої комісії та відставку силовиків. О. Турчинов про свої розмови із Л. Кучмою і Ю. Тимошенко розповів щойно у травні 2008 р.!

Вислухавши С. Правденка, я спокійно і неквапом почав збирати свої папери та акуратно складати їх у портфель. Всі мовчали і дивилися на мене. Я встав із-за столу та, не сказавши й слова, покинув засідання фракції «Батьківщина». Тільки вийшов у фойє, до мене підійшов депутат-соціаліст Станіслав Ніколаєнко: «Дмитре, виручай, ми збираємо депутатів, аби провести колону на Майдан Незалежності, де хочемо встановити намети, один з них буде твій. Потрібно не дати міліції його зняти». І я пішов із соціалістами на чолі колони демонстрантів. На Майдані відбувся перший мітинг протесту, на ньому виголосили промови Олександр Мороз, Левко Лук'яненко (він тоді не був народним депутатом), виступив і я. Після мітингу народ встановив намети. Так почалася знаменита акція громадянської непокори «Україна без Кучми».

Яке ж було моє здивування, коли через деякий час, у тимошенківських виданнях я прочитав, що «Батьківщина» добилася прийняття постанов про створення слідчої комісії та відставки міністра внутрішніх справ України Ю. Кравченка, а «з першого дня акції «Україна без Кучми» наші депутати були серед народу». Тоді на Майдані, крім мене, із «Батьківщини» не було нікого!

Після випадку на засіданні фракції «Батьківщина», я постійно сидів в окремій ложі сесійного залу. Через деякий час до мене підійшли О. Турчинов і С. Правденко. Олександр Валентинович виступив миротворцем, а Сергій Макарович вибачився і я повернувся у ряди фракції «Батьківщина», а, за великим рахунком, цього і не слід було робити.

Специфіка роботи на цій посаді така, що про особу, яка нею керує, до суспільства просочується вкрай мало інформації. Проте винятком у цьому правилі став О. Турчинов, якому Президент України В. Ющенко чомусь довірив таку відповідальну посаду.

Про те, як голова СБУ О. Турчинов «боровся» з мафією та ще й з моєю допомогою збирав компромат на свого теперішнього сподвижника Богдана Губського, я написав у розділі присвяченому цьому олігарху. А тут лиш коротко згадаю про інші речі, зокрема щодо так званого «корупційного скандалу в оточенні президента» - найбільш підлої, підступної і цинічної атаки на Президента України Віктора Ющенка, організованої бютівським охвістям, не без участі його лідерів.

Нагадаю. На початку вересня 2005-року Михайло Бродський, тодішній помічник Прем'єр-міністра України Ю. Тимошенко, її сподвижники Олександр Зінченко, Микола Томенко і О. Турчинов з інтервалом у кілька днів, у період з 1 до 15 вересня, виступили з так званими корупційними звинуваченнями соратників Президента України, тим самим викликавши найгучніший скандал в історії сучасної України, знеславили нашу державу в очах власного народу та цілого світу. Про ці підступні дії М. Бродського, О. Зінченка і М. Томенка мною написано у кількох книгах. [141] Тут я зупинюся лише на «викриттях» О. Турчинова. Він, як найбільш обізнаний знавець корупційних звинувачень із згаданої четвірки, виступав останнім - на прес-конференції 15 вересня 2005 р., приуроченій своїй відставці з посади голови СБУ.

Прес-конференція О. Турчинова була заздалегідь проанонсована УНІАН та через прес-службу ВО «Батьківщина», тому й викликала небувалий ажіотаж. Журналісти не могли вміститися у залі. Всі очікували, що екс-голова СБУ підіб'є своєрідний підсумок під звинуваченнями М. Бродського, О. Зінченка і М. Томенка та оприлюднить вражаючі факти. Але журналістів вразила їх повна відсутність.

На самому початку О. Турчинов, наче мимохідь, згадав щодо «викриття корупційних дій» без будь-якої конкретизації та прив'язки до будь-якої особи; потім він зазначив, що прийшов до журналістів «поговорити не про якісь чемодани компромату, а про небезпеки, які існують для держави». Далі есбеушне бютівське світило говорило про статистику, контрабанду, якісь загальні та далекі речі і коли вже всі стали перезиратися нарешті дійшла справа до цікавішого. Далі цитую О. Турчинова:

«Я хотів би пригадати прес-конференцію Олександра Зінченка. І дивлячись вам в очі, хотів би сказати, що його звинувачення мають серйозні підґрунтя. Так, найвищі посадові особи держави причетні до банального здирництва і хабарництва. Просили навести факти, і я хочу навести один із фактів. Вам відомий Петро Олексійович Порошенко. Всі знають про будинок по вулиці Грушевського, 9-а. Всім у Києві відомий будинок, який знаходиться поруч з Маріїнським палацом. Це найбільш дорога в Києві житлова площа, це преподносять як найбільш елітарний, дорогий будинок. Як тільки нова влада сформувалася, власники цього будинку були запрошені до Петра Олексійовича і їм запропонували або віддати контрольний пакет цього будинку, або їм компенсують незначну частину видатків, які вони понесли. Після того, як вони відмовилися це зробити, їх попередили, що вони не будуть будувати, що краще будинок взагалі знесуть. І коли вони не пішли на шантаж, дійсно, будівництво зупинилося. Я не хочу говорити, які підстави для зупинення будівництва» [142].

Ще у 2006 р., коли писав свою першу книгу про БЮТ «Монолітне болото, або ЗАТ БЮТ», я зустрівся із начальником управління охорони історичного середовища м. Києва, заслуженим працівником культури України Русланом Кухаренком, якого я добре знав. До цього я читав у пресі, що саме він категорично виступав проти цього будівництва, ще за часів Кучми. Я запитав його проте, хто і на якій підставі заборонив спорудження будинку № 9-а на вулиці Грушевського у Києві. Яке ж було моє здивування, коли пан Кухаренко мені відповів, що цей будинок споруджується із численними порушеннями чинного законодавства. Його управління виступило категорично проти будівництва в історичній частині міста та ще й з порушенням загального крайобразу древнього Києва. Свої звернення управління посилало президентам Л. Кучмі і В. Ющенку. Крім вкрай дикого способу будівництва, забудовник порушив поверховість, внаслідок у центрі Києва виросла справжня багатоповерхова потвора, яка створила дисгармонію із ансамблем сусідньої Печерської Лаври, нависла над Маріїнським парком і Маріїнським палацом.

Коли будівництво йшло повним ходом, управління охорони історичного середовища било на сполох і вимагало його припинення. Тоді ж у справу втрутилася РНБО, бо будинок № 9-а здіймався над сусіднім з ним Маріїнським палацом, де відбуваються особливо урочистості та офіційні зустрічі глав іноземних держав. Із верхніх поверхів цього будинку весь палац як на долоні, що створює потенційну загрозу терактів. Мабуть з огляду на цю обставину, вже у 2008 р. охорона Президента США Д. Буша викреслила Маріїнський палац як місце офіційної зустрічі, оскільки там тепер просто неможливо забезпечити належну охорону високих державних осіб, вже не кажучи про можливість зняття інформації з його приміщень.

Я не знаю про те, що конкретно говорив із забудовниками скандального будинку секретар РНБО Петро Порошенко, чи його служби, але я не вірю, що ця людина вимагала від них банального хабаря. Із його статками такий бруд йому абсолютно зайвий, а подібні дії - цілком нелогічні. Із забудовниками мали вести мову лише із позицій законності будівництва та засад національної безпеки держави.

Логіка дій О. Турчинова полягала в іншому - він прагнув будь-що очорнити П. Порошенка, бо його розглядали як найімовірнішого претендента на посаду Прем'єр-міністра України. І якби таке сталося, то Ю. Тимошенко не світило би крісло Президента, а самому О. Турчинову шлях до прем'єрства - теперішньої заповітної мрії рафінованого кар'єриста та інтригана.

Після вчиненого бютівцями скандалу щодо будинку №9-а на вул. Грушевського, його спорудження аніскільки не зупинялося - навпаки пішло прискореними темпами і забудівники зробили його на кільканадцять поверхів вище ніж було у початковому проекті. Проте зовсім не у законності спорудження будинку полягала справа, а в компрометації П. Порошенка. І тут бютівські верховоди свого досягли. Петро Олексійович першим написав заяву про відставку з поста секретаря РНБО - він це зробив 8 вересня 2005 р., тобто задовго до прес-конференції О. Турчинова. Він зробив це для того, аби ніхто його не звинуватив у тиску на слідство. Але які результати самого слідства? Нульові!

Наприкінці грудня 2005 року, тобто через три місяці після звинувачень висунутих проти П. Порошенка бютівцями, у пресі з'явилося коротеньке повідомлення. Тимчасова слідча комісія Верховної Ради України, створена для перевірки заяв М. Бродського, О. Зінченка, М. Томенка і О. Турчинова про так звані корупційні діяння дійшла висновку, що жодне із 7-и пунктів звинувачень П. Порошенка не підтвердилося. І жоден із «викривачів», у тому числі і екс-голова СБУ О. Турчинов не надали до комісії жодного доказу.

Хто звернув увагу на це повідомлення? Та всі запам'ятали гучні звинувачення бютівців. Так підло і підступно вони розправляються з усіма, хто стає на їхньому, вкрай брудному шляху до влади.

П. Порошенко чомусь навіть не боровся із явними наклепниками, він вдовольнився рішенням суду, який їх засудив і висновками парламентської комісії. Петро Олексійович тихо відійшов, бо, за великим рахунком, навіщо йому ця владна морока із явними примітивами із БЮТ? А мені чомусь шкода, що з великої української політики чомусь виштовхують гідних і фахових людей, українців. Так, П. Порошенко багатий, але далеко не такий як бютівські олігархи. Це одне. Друге. Він свій капітал поставив на службу України і створив «5-й канал» без якого Помаранчева революція мабуть і не відбулася. Третє. Він єдиний публічний олігарх та ще й до того щирий українець. Хто, де і коли бачив або чув виступи бютівських олігархів: панів Жеваго, Васадзе, братів Буряків, Веревського, Сігала, Фельдмана, Куровського, Глуся, Триндюка, Губського, Хмельницького, Єдіна, Зубика та інших? Вони роблять своє діло спокійно і тихо. А Петро Порошенко постійно виступав публічно, вів мудрі, фахові дискусії із багатьох питань. Навіть після своєї, явно недоречної, відставки. Тепер із тиші свого кабінету він спокійно дивиться на чергову бютівську авантюру. Але чи вигідний такий стан Україні, коли кращі її сини підступно і підло усуваються із влади політичною шпаною?

«Відчуття сили і значимості. То було найсильнішою спокусою для мене - те, до чого я завжди прагнув», - щиросердечно признався Олександр Турчинов у своїх мемуарах [143]. Тобто посади, які займав у своєму житті Олександр Валентинович, ним же розглядалися не як спосіб служіння державі і народу, а виключно як фактор утвердження власних «сили і значимості». Типова філософія банального кар'єриста. Та що корисного для народу від неї можна сподіватися?

Одним із не дуже примітних народних депутатів України є Ю. Триндюк, №84 у виборчому списку БЮТ. І хоча офіційні довідники чомусь не пишуть про цього парламентарія, все-таки деякі публікації про нього з'являються.

На час виборів Ю. Триндюк був президентом ТОВ «Хлібні інвестиції» (м. Севастополь), засновником ТОВ «Заграва Ексно», головою спостережної ради ЗАТ «Білогірський комбінат хлібопродуктів», до того ж він позапартійний.

Ще коли Ю. Триндюк не був народним депутатом України, він розповів програмі «Подробности» дещо про свій бізнес, а та 14 березня 2005 р. поставила матеріал на свій сайт. Так ось ТОВ «Хлібні інвестиції» є одним із найбільших холдингів в Україні за виробництвом хлібопродуктів. До його складу у 2005 р. входили: ВАТ «Хліб» (м. Луцьк), ВАТ «Івано-Франківський хлібокомбінат», ВАТ «Бердичівський хлібозавод», «Хлібозавод «Олексіївський» (м. Харків), ДП «Цар Хліб» (м. Севастополь), ВАТ «Чернівецький хлібокомбінат», ДП «Новоукраїнський КХП». (Кіровоградська обл.) Обсяг виробництва холдингу у 2004 р.становив 231 млн. гривень [144]. У 2006 р. у складі холдингу вже було ЗАТ «Білогірський комбінат хлібопродуктів».

Згідно з даними журналу «Контракти» №51 за 2007 р., Івано-Франківський хлібозавод Ю. Триндюк купив усього за 25-30 тисяч доларів США. А на момент публікації, за оцінками самого бізнесмена, активи підприємства сягнули 10 млн. доларів США. У самому Івано-Франківську компанія Ю. Триндюка покривала 80-85% хлібного ринку і 60% в області. У пресі наводилися цифри про те, що структури Ю. Тридюка покривають 8-10% хлібного ринку України.

Холдинг «Хлібні інвестиції» мав намір купити і ВАТ «Київхліб», але ціна у 130 млн. доларів США, на думку Ю. Триндюка, була дещо завищеною [145].

Станом на 22.03.2008р. Ю. Триндюк трудився ще й головою спостережної ради Віньківського консервного заводу Хмельницької області [146]. У свою чергу, інша фірма Ю. Триндюка - ТОВ «Заграва Експо» володіє 60% акцій ВАТ «Тернопільхліб». Про те, як воно їх придбало та створило на його базі ТОВ «Тернопільхлібопром», залишивши собі основні фонди, а ВАТ-борги, можна прочитати на сайті «Україна кримінальна» [147].

З ім'ям Ю. Триндюка пов'язано кілька скандалів. Найгучнішими стали ціновий і щодо співпраці із його родичем Святославом Піскуном.

«Хлібний шантаж». Так називалася стаття Олени Левицької у «Волинській газеті». У ній мова йшла про нараду в голови Волинської облдержадміністрації Володимира Бондаря 15 червня 2007 р. з приводу раптового підвищення хліба внаслідок дій його основних виробників на Волині - ВАТ «Хліб» та ТОВ «Волиньзовнішхліб». На нараді та у ході перевірок було встановлено, що жодних причин для раптового подорожчання ціни на хліб на Волині не було. Згадані підприємства отримували борошно у КХП-2 за старою ціною. Всі інші хлібопекарні не змінювали цін. В. Бондар назвав підняття цін на хліб корпоративною змовою і дав відповідні доручення з перевірки двох виробників. У відповідь власник пригрозив закрити завод!

«Власник теремнівського хлібозаводу, - говорилося під час наради, - народний депутат, котрий володіє хлібопекарськими підприємствами на півдні України. Штучне подорожчання хліба на Волині - його рук справа. Необхідно було загострити політичну і суспільну ситуацію в області», - зазначалося у статті [148]. Там-таки наводилися слова голови облдержадміністрації В. Бондаря: «Я обіцяю, що всі люди знатимуть, хто провокує ситуацію в державі. Покажемо цю людину в усіх газетах, на телебаченні…»

Незважаючи на таку страшну погрозу, О. Левицька так і не оприлюднила прізвища власника та ініціатора безпідставного підняття цін на хліб. Чому цього не зробила журналіст і не виконала свого професійного обов'язку - інформувати суспільство? Адже, за великим рахунком, цей, не названий по імені, шантажист заліз у кишеню до кожного волинянина: робітника, пенсіонера, вчителя, медика, державного службовця. Чому деякі волинські журналісти так бояться називати речі своїми іменами? І лише згодом ця ж газета ще раз повернулася до теми підняття цін на хліб. На цей раз Володимир Данилюк у статті «Обмежена відповідальність чи необмежена безвідповідальність» нарешті, дуже обережно вказав на Юрія Григоровича Триндюка, президента ТОВ «Хлібні інвестиції», який 6 червня розіслав листи у підконтрольні йому хлібозаводи, у тому числі і у луцьке ВАТ «Хліб», із вимогою підняти ціни з 11 червня 2007 р. Він таким чином «одноосібно вирішив дати старт гонці хлібних цінників», - дійшов висновку В. Данилюк [149]

Тут варто відзначити, що на той час при владі знаходився уряд В. Януковича, а бютівська преса лаяла його на всі лади за невгамовний ріст цін на продукти харчування. А я ось подумав: «А може, таких, як Триндюк, і включають у список БЮТ, аби влаштовувати в Україні подібні ситуації?» Це одне. І друге: невже влаштування криз є складовою бютівської програми «Український прорив»?

У зв'язці з С. Піскуном Ю. Триндюк досить плідно працював у справі набуття власності над великими хлібозаводами України. Вперше про це ще 29 жовтня 2003 р. голосно заявила Ольга Колінько на засіданні Координаційного комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Президентові України. Вона тоді «звинуватила тодішнього Генерального прокурора України у «сприянні бізнесу» власної дочки Тетяни Іващенко і одного із родичів - Юрія Триндюка, - повідомляло Укрінформбюро і продовжувало: - Дочка Піскуна та її родич звинувачувалися у здирництві і тиску на керівництво комбінату з вимогою продати пакет акцій. Ю. Триндюк - чоловік сестри С. Піскуна» [150].

Про деталі цієї справи розповів колишній голова ВАТ «Чернівціхлібокомбінат» А.В. Загороднюк у листі на ім'я колишнього заступника Голови Верховної Ради України Г.А. Васильєва та редакції газети «Голос України». Ось витяги із нього: «Наше підприємство дуже сподобалося Генеральному прокурору України С. Піскуну. Через свого друга Триндюка та сам особисто Піскун будь-якою ціною намагався забрати акції підприємства. Нам відомо, що Триндюк не раз вимагав від колишнього прокурора області В. Поцілуйка сприяти отриманню акцій підприємства, при цьому посилався на те, що Піскун - його кращий товариш» [151].

Від працівників Чернівецької обласної прокуратури вимагали сприяння у заволодінні акціями ВАТ «Чернівціхлібокомбінат». Та справа у Чернівцях ішла важко, і С Піскун звільнив прокурора області пана Поцілуйка із займаної посади. Незабаром знайшлися ті, хто заарештував голову ВАТ «Чернівціхлібокомбінат». У час, коли А.В. Загороднюк перебував у СІЗО, інтенсивної психологічної обробки зазнала його дочка Н. Чорна, їй пропонували продати акції, а взамін обіцяли змінити застережний захід стосовно батька. Не витримавши тиску та переживаючи за хворого батька, Н. Чорна 18 березня 2003 р. підписала договір купівлі-продажу акцій. Як писав в «Україні кримінальній» Ярослав Грушевський: «Цього ж дня її батькові було замінено застережний захід на підписку про невиїзд. Акції скупив якийсь Олег Собуцький, який пізніше перепродав їх Юрію Триндюку» [152].

Незабаром загальні збори акціонерів ВАТ «Чернівці-хлібокомбінат» обрали спостережну раду із двох осіб - Триндюка і 20-річної Тетяни Іващенко (дівоче прізвище - Піскун) - дочки Генерального прокурора України С. Піскуна.

Якщо такі безсоромні та дикі речі дозволяє собі Генеральний прокурор, то де тоді прості українці мають шукати захисту?

Після звільнення С. Піскуна із займаної посади, вже при новому Генеральному прокуророві Геннадієві Васильєву по чернівецькому випадку порушили кримінальну справу, але не встигли її закінчити - за рішенням Печерського районного суду м. Києва, у крісло Генерального прокурора повернувся С. Піскун!

Загальна кількість подібних випадків співпраці родинного дуету Піскун - Триндюк невідома, але, судячи із рапорту прокурора Херсонської області M.B. Банчука на ім'я Президента України Л. Кучми від 28 жовтня 2003 p., чернівецька акція справжнього рейдерства не була єдиною. Як стверджував у рапорті прокурор Херсонської області, до нього неодноразово звертався Генеральний прокурор України С. Піскун із вимогами прийняти Ю.Г. Триндюка і допомогти йому вирішити питання. На прийомі прокурором Ю. Триндюка з'ясувалося, що питання стосувалося придбання контрольних пакетів акцій хлібозаводів Херсонщини. Ця історія варта роману, та ми змушені зупинитися на головнішому. Дійшло до небаченого нахабства. Як стверджував прокурор Херсонської області M.B. Банчук, у його кабінеті Ю. Триндюк запропонував керівнику об'єднання трьох хлібозаводів Херсонщини Б.Б. Дурову продати йому акції за 1 млн. 200 тисяч доларів США. «Мені також пропонували грошову винагороду за надання допомоги. Почувши ці слова, я попросив Триндюка Ю.Г вийти з мого кабінету й за його межами домовлятися з Дуровим Б.Б.», - писав прокурор Херсонської області M.B. Банчук [153].

Однак у цій історії є ще один дуже пікантний нюанс, який спонукав прокурора Херсонської області написати рапорт Президентові. А суть його така. Поки в кабінеті прокурора області чекали керівника Херсонського хлібооб'єднання Б.Б. Дурова, гість, себто Ю. Триндюк, розповів надзвичайно цікаву історію. Подаємо її у викладі обласного прокурора: «Доки Дуров Б.Б. добирався до прокуратури, Триндюк Ю.Г. розповів, що їхні фірми перебувають у стані розквіту. Забрано Чернівецький хлібокомбінат. А всього у них близько сімнадцяти таких підприємств - три хлібокомбінати обласного значення, кілька елеваторів, банк. Де саме знаходяться ці підприємства і за якою адресою, він не сказав. Крім того, мені стало відомо, що у них є безліч заводів і різних дрібних підприємств. Продовжуючи розповідь про С. Піскуна, Триндюк повідомив, що вони мають серйозну підтримку з боку народних депутатів України різних фракцій, стабільне фінансове підгрунтя, що дає їм можливість навіть узяти участь у виборах президента України (виділено автором. - Д. Ч.). Після цих слів, яким я не надав особливого значення, я запитав Триндюка Ю.Г., яким чином вони збираються зробити політичний імідж С. Піскуну. На це запитання він мені повідомив, що в них у запасі є серйозний козир - кримінальна справа про вбивство Г. Гонгадзе. Я поцікавився, що мається на увазі. Триндюк Ю.Г. пояснив, що в потрібний момент будуть названі виконавці і, на їхню думку, замовники вбивства - прізвища співробітників міліції на чолі з Кравченком Ю. Ф. (колишнім міністром МВС України) та прізвище Президента України, тобто Вас» [154].

А тепер дещо доповню. Справді, восени 2003 року слідчі Генеральної прокуратури України дуже близько підступили до розкриття справи вбивства журналіста Георгія Гонгадзе. Тоді від добре обізнаних людей і я чув, що незабаром із сенсаційними викриттями у Верховній Раді України виступить Генеральний прокурор С. Піскун, після чого Л. Кучма не зможе уникнути імпічменту. Безумовно, що такий знаковий виступ мав створити із Святослава Піскуна національного героя і безумовно робив його цілком реальним претендентом на посаду Президента України, яка б вивільнялася достроково. Цю не надто реальну версію я чув у Києві у вузькому колі співрозмовників. Про неї говорили пошепки, але родич С. Піскуна, виявляється, її використовував як браваду! Аякже, треба ж було готувати грунт для такої славної справи, як здобуття швагром поста президента.

Звичайно, що президентські просторікування Ю. Триндюка стали одкровенням для херсонського прокурора М. Банчука, який з цього приводу написав рапорт діючому Президентові Л. Кучмі. Восени 2003 р. про президентські плани, пов'язані з особою С. Піскуна, у вищих ешелонах київської влади говорили як про малоймовірну, але абсолютно реальну перспективу. Звісно, про них не міг не знати і Л. Кучма. А рапорт херсонського прокурора став лиш останньою краплею. Вже 29 жовтня 2003 p., тобто наступного дня після написання рапорту, вийшов Указ Президента України про звільнення С. Піскуна із посади Генерального прокурора України. Дохвалився. Як кажуть українці: «Не кажи гоп, поки не перескочиш».

Проте мораль у цій історії лежить зовсім в іншій площині. Президент держави повинен мати бездоганну репутацію і, безумовно, високі моральні якості. Як у світлі цих незаперечних істин виглядали дії Генерального прокурора України С. Піскуна, коли він безсоромно, через підлеглих прокурорів, лобіював інтереси свого родича-бізнесмена Ю. Триндюка та ще й у дикий, ганебний спосіб? Можна лиш уявити, що витворяв би пан Триндюк при президентові Піскуну! А що творилося б тоді в Україні? Та на тлі режиму президента Піскуна Леонід Кучма виглядав би безневинним і добропорядним демократом.

Добре задокументовані чернівецькі та херсонські історії щодо хлібопекарської діяльності дуету у складі: Генерального прокурора України С. Піскуна і його родича - бізнесмена Ю. Триндюка, дають достатньо підстав для запитання: «Чи є у цих осіб хоч елементарне розуміння відповідальності, морального обов'язку та звичайного людського сорому за вчинки, негідні порядних людей?» Мабуть, що жодних моральних обмежень вони не мають. І ще запитання: «Чи має право людина із такими ганебними плямами, як у С. Піскуна, перебувати на високій державній посаді в демократичній країні? А скільки було у пресі публікацій про інші зловживання С. Піскуна та їх і перерахувати годі! Та і це ще не все. Як писала газета «Україна молода», родич Ю. Триндюка не мав права отримувати посаду Генерального прокурора України, оскільки допуск до державних таємниць йому надали всупереч чинному законодавству - С. Піскун приховав те, що він у житті двічі змінював своє прізвище і один раз-по батькові, ще й навмисно спотворював ім'я і по батькові рідної матері. Перше прізвище С Піскуна було Фурман. На той час його мама Тайба Лейбівна Святець була одружена з Рафаїлом Мойсейовичем Фурманом. Відповідні метричні документи має редакція «України молодої». В усіх анкетних даних і довідкових виданнях С. Піскун навмисно неправильно вказував ім'я матері - «Тетяна Леонідівна». Розірвавши у 1965 р. шлюб із Рафаїлом Фурманом, мати повернулася на дівоче прізвище Святець і перевела на нього сина. Після другого одруження матері із Михайлом Семеновичем Піскуном, останній усиновив десятирічного Святослава, і той 5 червня 1969 р. отримав прізвище Піскун та нове йменування по батькові - «Михайлович» [155]. Ось така проза сучасної української великої політики.

Вищенаведені історії свідчать, що про багатьох бютівських «воїнів світла і справедливості», зокрема таких як Юрій Триндюк, романи можна писати. Проте ми вимушені обмежитись, бо праця виходить занадто великою, та й читача такими важкими історіями можна перевтомити, тому далі про бізнес-політичних партнерів Ю. Тимошенко розповімо лаконічніше.

У нас найрадикальніший молодий генерал Андрій

Кожемякін, який щодня категорично вимагає припинити

балаган у парламенті і замкнути Верховну Раду на замок.

Юлія Тимошенко [156].

Як вам, шановний читачу, такий комплімент вождя стосовно одного із своїх підлеглих? А може узагалі жити без парламенту? Бо навіщо воїнам світла така непосильна робота?

Із генералом А. Кожемякіним мене познайомив О. Турчинов у травні 2005 р. Він мав вести справу щодо перекачуванняза кордон великих сум фірмою «Славутич», генеральним директором якої трудився Б. Губський. Аби не повторюватися, відправляю шановного читача до розділу про Богдана Володимировича.

Генерал, під керівництвом А. Турчинова, так прискіпливо розслідував справу, що разом із своїм підопічним опинився у списку БЮТ. Про вкрай цікавий епізод із А. Кожемякіним я вже розповів у книзі «Фарисеї», але вважаю не зайвим його нагадати ще раз.

Із достовірних джерел автору цих рядків стало відомо, що А.Кожемякін в останній день своєї роботи на високій державній посаді дав команду знищити матеріали справ щодо злочинної діяльності, зокрема, у газовій сфері, які СБУ вело впродовж багатьох років, у тому числі ті, що стосуються так часто згадуваних О.Турчиновим «РосУкрЕнерго» та особи Семена Могилевича.

Документи почали нищити вранці, а наприкінці дня вийшов указ Президента про увільнення першого заступника голови СБУ генерал-лейтенанта А. Кожемякіна з посади. Коли нове керівництво дізналося про скоєне, за цим фактом порушили кримінальну справу.

Вже після проведення у Києві презентації моєї книги «Монолітне болото, або ЗАТ БЮТ» мене запросили взяти участь у програмі «Свобода слова», яку вів на каналі ICTV відомий тележурналіст Савік Шустер. З лютого 2006 року передача була присвячена темі «Скільки чесних людей потрапить до Верховної Ради України?» Від Блоку Юлії Тимошенко на передачу прийшли Олександр Турчинов і Анатолій Кожемякін. Аби переконатись у достовірності інформації щодо знищення в СБУ важливих документів про криміналітет, я дав екс-голові спецслужби О. Турчинову запитання. Цитую за стенограмою телепередачі: «Шановний Олександре Валентиновичу, я б міг вам дати дуже багато запитань щодо списку БЮТ, але я вам задам одне запитання, яке стосується вашої роботи як голови СБУ. Чи відомо вам про те, що в даний час в СБУ розслідується кримінальна справа за фактом знищення вашим заступником паном Кожемякіним, який сидить зараз у цій студії, матеріалів справи щодо мафіозного угрупування, членом якого був відомий вам Семен Могилевич. Матеріали цієї справи були знищені в останній день роботи пана Кожемякіна на посаді. Користуючись тим, що і ви тут присутні, і пан Кожемякін, я б хотів почути відповідь на це запитання, адже Кожемякін зараз балотується по списку БЮТ під 25 номером. Прошу дати пояснення всьому залу щодо цієї справи» [157]. Далі ведучий Савік Шустер запропонував дати відповідь О.Турчинову: «Пожалуйста». Я подивився на Олександра Валентиновича. Його обличчя було розгубленим, він щось напружено думав сильно морщив чоло, сіпав щелепою - і не відповідав. У цей момент на допомогу шефу прийшов А.Кожемякін, лоб якого враз спітнів. До речі, так сильно, що піт заливав очі і дівчина з персоналу студії витирала цьому бойовому генералу обличчя тампоном. Однак цей епізод, на жаль, не пішов в ефір.

Так ось наводжу дослівну відповідь потомственного чекіста і генерала, теж за стенограмою: «Бывший заместитель председателя Службы безопасности Украины, начальник главного управления по борьбе с коррупцией и организованной преступностью Кожемякин Андрей Антонович. Спасибо вам за этот вопрос. Я знаю, уважаемый господин Чобит, что Служба безопасности проводит несколько служебных расследований по моей деятельности, которую я вел с февраля месяца по сентябрь. Только не 8-го сентября или там 9-го, 10-го, когда, как вы говорите, было закрыто то, о чём вы рассказали…» [158] «Я был намного позже уволен, 22 сентября [159]. Так я хочу сказать, что вот то, что вы говорите - это прекрасное подтверждение тому, что я делал правильно и боролся с коррупцией правильно и честно. Потому сейчас именно в отношении меня и расследуется, проходят эти внутренние расследования Генеральной прокуратурой и новым руководством СБУ.» [160]

У цей момент О.Турчинов уже зібрався з думками і перебив свого генерала: «Я хочу додати, шановні глядачі…» Та я наполіг на тому, аби А.Кожемякін закінчив та дав відповідь по суті заданого запитання. Тому слово знову взяв А.Кожемякін: «Я не знаю, о чём вы говорите. И вообще каким образом вы… Послушайте, я не знаю…» [161]

Далі я знову взяв мікрофон і запитав: «Пане Кожемякін, дайте чітку відповідь так чи ні? Ви знищили справу стосовно організованого угрупування, чи ви її ніяк не знищували? Так чи ні?»

Ось що відповів А. Кожемякін. І це в прямому ефірі, чула вся Україна: «Послушайте, господин Чобит, не вашим статусом и не вашим лицом, и как говорится, вашим - не буду говорить чем. Этот вопрос мне может задать - если это есть на самом деле, а мы разберемся, я думаю, - только председатель Службы безопасности. И я на этот вопрос, если меня спросят, отвечу так, как оно есть на самом деле. А вы этот вопрос не имеете права задавать!» [162]

У такий спосіб А. Кожемякін ухилився від прямої відповіді, він не заперечив звинувачення його у знищенні важливих документів. Ось вам і борець із корупцією! Для чого він це зробив? Чому не дає чіткої відповіді? Чому твердить несусвітню нісенітницю, що це запитання йому ніхто, крім голови СБУ, не має права задавати? Та це запитання цьому народному депутату України за списком БЮТ (№26) тепер повинні задавати не лише журналісти, а й всі бажаючі виборці. І він мусить народу дати чітку відповідь на запитання, де подів матеріали про мафію?

Як тут не згадати не раз прилюдно повторені слова О. Турчинова про те, що коли в СБУ пропадуть важливі документи, то він допоможе знайти їх копії. Звідки він знав, що документи можуть зникнути? І навіщо йому їх копії? Та коли у цей ряд поставити діяльність А. Кожемякіна, то все стає зрозуміло. Документи чомусь знищували в СБУ, але їх копії, мабуть, залишились лише у А. Турчинова. Та навіщо це робилось? Ось вам і рівень роботи голови СБУ та його «бойових генералів».

Мабуть у зв'язку з обранням А. Кожемякіна народним депутатом України та набуття ним депутатської недоторканості, кримінальна справа щодо знищення у стінах СБУ особливо важливих матеріалів злочинного угрупування канула у лету.

Та я його випустив, йолкі-палкі! Знав би - не випустив ніколи.

Леонід Кучма, Президент України [163].

У списку БЮТ на виборах народних депутатів України у 2006 році під номером 26 значився Олег Валерійович Ляшко. На позачергових виборах 2007 р. він перебував на 31 позиції. Широкому загалу О. Ляшко більш відомий як шеф-редактор київського тижневика «Свобода». Хоча в Україні з 1990 року вже випускалася газета з такою назвою - у Тернополі, О. Ляшко зареєстрував своє видання як загальнодержавне, тим самим залишивши тернополян на обласному рівні.

У критичних публікаціях в інтернеті О. Ляшка чомусь називали «журналізтом», тобто це слово писали з умисною граматичною помилкою. Мабуть, таким чином наголошували на його грамотності та відсутності у цього трудівника пера не лише спеціальної чи журналістської освіти, а й вищої загалом. На рівень грамотності О. Ляшка ще у 1994 році звернули увагу і київські слідчі та надали газеті «Киевские ведомости» текст українсько-російським суржиком, написаний рукою цієї «акули пера». Однак навіщо нам граматика - перейдемо до цікавішого.

Газета «Киевские ведомости» 13 вересня 1994 року присвятила тоді ще мало кому відомому Олегові Ляшку аж цілу сторінку! Справа у тому, що на той час, не маючи належної освіти та відповідного досвіду, двадцятирічний О. Ляшко опинився на посаді помічника тодішнього міністра внутрішніх справ України А.В. Василишина, мав у своєму розпорядженні автомобіль ГАЗ-24 з водієм та ще й двома номерами прикриття. У ті часи ще ніхто не знав луценківського гасла «Закон один для всіх», і за скоєний О. Ляшком злочин помічнику міністра довелося відповідати самому. Проти нього порушили кримінальну справу, а судовий вирок визначив тривале позбавлення волі. Але все по порядку.

За основу розповіді про О. Ляшка візьмемо київську публікацію 1994 року, вважаємо її правдивою і абсолютно неупередженою - не могли ж тоді знати, що пишуть про майбутнього «воїна світла» Ю. Тимошенко. Стаття називалася «Фаворит міліцейських генералів» і мала чотири розділи: «Помічник міністра», «Заслужений журналіст МВД», «Головний редактор», «Герой кримінального роману». Починалася стаття за сюжетом гоголівського «Ревізора». Дія відбувалася весною 1992 року у місті Мерефа Харківської області та була пов'язана із місцевою станцією технічного обслуговування автомобілів ГАЗ:

«У кабінеті начальника МРЕО при РВВС Харківської області капітана міліції Андрія Дмитрієва сидів гість із Києва і нетерпляче чекав керівників станції.

Першим прибіг Андрій Колотуха, заступник директора станції. І тут же нарвався на гнів київського чиновника, який по-вчительськи відчитав його: мовляв, стукати у двері потрібно.

Піднявши очі, Андрій Колотуха побачив, що у кріслі вальяжно сидить хлопець років 25-ти. Представився помічником міністра внутрішніх справ України. Назвав себе Олегом Ляшком.

Ляшко, як він сам повідомив, прибув у Мерефу за завданням міністра. Той доручив йому перевірити роботу станції, зокрема, розібратися із сигналами про зловживання…

Не встиг помічник закінчити свою обвинувальну промову, як на порозі кабінету виріс директор підприємства Валентин Сищенко. І йому дісталося на горіхи від впливової міністерської особи. Ні живі, ні мертві стояли перед приїзжджим ревізором Сищенко і його заступник. На мить запанувала тиша. Її порушив стук у двері. Увійшли начальник ДАІ РВВС Харківського району підполковник міліції Володимир Іванов і капітан міліції Андрій Дмитрієв. І, як підтверджено матеріалами кримінальної справи, улесливо звернулися до Олега Ляшка: «Товаришу полковник! Що нам робити?» Почули: «Дійте по розпорядженню, потім вирішимо, що далі…» А ще помічник вирішив просвітити, де в чому людей у погонах, що завмерли по стійці «струнко»: бачте, до нього в кабінет і генерали в черзі стоять. Сумнівів у господарів станції не було: вони подумали, що до них приїхала дійсно людина Василишина».

Застосувавши ще кілька шахрайських прийомів, О. Ляшко домігся передачі ніби-то для самого міністра автомобіля ГАЗ-31029 (номер двигуна 0056722). Без будь-якої оплати цей автомобіль одержав на Мереф'янській станції технічного обслуговування капітан міліції Дмитрієв, перегнав у Київ і передав особисто Олегові Ляшку. Так «помічник» став господарем шикарного на ті часи автомобіля.

Можливо, що на цьому б усе і закінчилося, але Олегові Ляшку виявилося цього мало. Наприкінці серпня 1992 року він знову заявився у Мерефі і став вимагати ще один автомобіль ГАЗ-31029 кольору слонової кості. На цьому автомобілі О. Ляшко і погорів.

За фактом шахрайства прокуратура порушила кримінальну справу. На квартирі О. Ляшка провели обшук, у ході якого виявили цілий склад рідкісних на ті часи речей (згадайте: у 1992 р. прилавки всіх магазинів були порожні. - Д. Ч.). Чого тут тільки не було, писалось у газеті, - «від холодильника «Philips» до відеомагнітофона «Samsung». Слідство виявило, що, крім афер з автомобілями, Олег Ляшко привласнював і великі суми коштів.

Фінал цієї історії такий: 9 грудня 1994 р. суд визнав Олега Валерійовича Ляшка винним у скоєні злочинів, передбачених ст.86, значок «1» («розкрадання державного і колективного майна в особливо великих розмірах»), 191 ч.1 («самовільне присвоєння влади або звання посадовою особою»), 194 ч.З («підробка документів, штампів і печаток, їхній збут та використання підроблених документів»).

Майбутньому народному обранцеві загрожувало покарання від 10 до 15 років ув'язнення. Однак, на клопотання адвоката та слізні прохання Олега Ляшка, суд застосовував до нього дію статті 44 КК України «призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом». Врахувавши, що О. Ляшко вперше притягується до кримінальної відповідальності, повністю визнав свою вину, співпрацював із слідством, глибоко розкаявся у скоєному та запевнив, що у майбутньому нічого подібного він робити не буде, суд визнав за доцільне застосувати до нього положення ст. 44 ККУ та присудив нашого героя до 6-и років позбавлення волі із конфіскацією майна та відбуванням покарання у виправно-трудовий колонії.

Міліцейські подільники О. Ляшка теж були покарані: деяких понизили у посадах, декому оголосили догану, а кума пана Олега, капітана Дмитрієва вигнали з органів внутрішніх справ.

9 березня 1995 р. колегія у кримінальних справах Верховного Суду України винесений О. Ляшку вирок змінила: статтю 86¹ Кримінального кодексу перекваліфікували на статтю 143, ч.2 («Шахрайство, вчинене за попередніьою змовою групою осіб»). Термін позбавлення волі був зменшений до чотирьох років, але, так як і спочатку, - з конфіскацією майна. Така зміна покарання стала щасливою для О. Ляшка.

19 травня 1995 р. Президент України Л. Кучма підписав указ про амністію. Статті, згідно яких О. Ляшко відбував, покарання потрапили під дію Указу і вже через два дні наш герой був звільнений із Ізяславської виправно-трудової колонії №31 Хмельницької області. Оговтавшись після автомобільних афер, шахрайств і тюремної відсидки, О. Ляшко взявся до журналістської праці та заснував газети: спочатку - «Політика», а згодом - «Свобода», у яких діставалося тодішньому Президентові України Л. Кучмі, той спересердя вимовив: «Та я ж його випустив, йолкі-палкі! Знав би, не випустив ніколи».

Але судова справа про автомобільні афери О. Ляшка на цьому не закінчилася, і він якимось чином добився феноменального! 16 березня 1998 р. Варвінський районний суд Чернігівської області (!) ще раз переглянув справу нашого героя. Цей суд постановив «достроково зняти судимість» із О.В. Ляшка і приписав: «Вважати таким, що не був судимий». Отак! «Таке нахабне попрания закону, - пише інтернет-видання «Компромат», - здивувало суддів Чернігівського обласного суду, які 13 січня 1999 р. вирішили: «Постанову Варвінського районного суду відмінити, провадження по справі закрити» [164].

Керівник Тернопільської обласної організації ВО «Батьківщина» Василь Тимофійович Деревляний користується у вождів БЮТ неабияким авторитетом - у парламентському списку він посідає 37-ме місце. Аякже, під керівництвом пана Деревляного Тернопільщина дала один з найвищих показників - за БЮТ тут проголосувало більше половини виборців!

Однак дещо іншу думку про голову Тернопільської обласної організації ВО «Батьківщина» має місцева громадськість і навіть депутати від БЮТ різних рівнів. І не лише думки - справжні звинувачення; вони їх стали викладати у листах і зверненнях до державних установ та ЗМІ.

У новорічному номері газети «2000» за 28 грудня 2007 р. на тему зловживань пана Деревляного опубліковано велику статтю Володимира Сенчихіна «Приватний будинок в обмін на земельну ділянку». Факти викладали не хто-небудь, а 12 депутатів Тернопільських міської та обласної рад, серед них: професор Тернопільського медичного університету С.М. Андрейчин, командир Тернопільського військового гарнізону полковник С.П. Корнійчук, два начальники обласних управлінь І.П. Білик та О.С. Дмитрук і навіть два союзники ВО «Батьківщини» по виборчому блоку - голови міської і обласної організацій Української соціал-демократичної партії Ю.Г. Смакоуз та М.М. Більчук. Лист датований 30 листопада 2007 р.

Місцеві депутати звинуватили народного депутата України пана В.Деревляного у численних правопорушеннях, зокрема вони писали: «Протиправні дії цієї особи вражають своїм розмахом та нахабністю не лише колег-депутатів, але й громадян області» [165] До листа депутати додали великий пакет документів щодо діяльності пана Деревляного, який складався з численних звернень до керівництва ВО «Батьківщина», Генеральної прокуратури України і навіть Президента України.

Сам із себе факт звернення теперішніх 12-ти бютівських депутатів, які до того ж розіслали аналогічні матеріали аж у 9 газет, свідчить про надзвичайну серйозність справи. Та, як виявилося, про подібні речі розповіли читачам тернопільської газети «Вільне життя» й засновники Української Гельсинської спілки Микола Саврига та Іван Дмитрук. У номері за 27 листопада 2007 р. вони опублікували велику статтю «Правда в очі, або як депутат Верховної Ради України Василь Деревляний зробив зраду своїм ремеслом». Виявляється, що пан Деревляний ще у 1989 році вступив до Тернопільської організації УГС, але «зарекомендував себе як невиразний і пасивний член спілки», - писали М. Саврига та І. Дмитрик. Вони наводили чимало фактів негідної діяльності п. Деревляного, звинувачували його у «зраді, підлості та інтриганстві щодо однопартійців».

Справою свого колеги по фракції БЮТ зайнявся і народний депутат України кількох скликань Г. Омельченко. Як досвідчений борець із мафією, Григорій Омелянович витребував додаткові документи, вивчив їх і дійшов висновку про підставність та достовірність наведеної тернопільськими депутатами інформації. 9 і 20 листопада 2007 р. Г. Омельченко звернувся до Ю.Тимошенко двома листами, у яких писав: «У заявах викладені конкретні факти діянь Деревляного В.Т., які мають ознаки злочинів та інших правопорушень. Зокрема, вимагання Деревляним В.Т. від депутата Тернопільської міської ради Тарашевського С.О. хабара у розмірі 2 млн. дол. США за позитивне голосування членів фракції БЮТ у міській раді питання про надання дозволу на відведення земельної ділянки. Під тиском Деревляного В. Т депутати міської ради змушені були проголосувати за виділення декількох земельних ділянок ПП «Гео-2004», яке він «кришує». За це рішення власник ПП в якості винагороди передав Деревляному В. Т. автомобіль WW Toureg вартістю 60 тис. дол. США.

В. Деревляний лобіює протиправну діяльність ВАТ «Агробуд», що вело незаконне будівництво по вул. Личаківського м. Тернополя, яке було зупинене правоохоронними органами та представниками Держархбудконтролю. За вирішення цього питання ВАТ «Агробуд» в якості винагороди веде будівництво приватного котеджу Деревляного В.Т.

18 жовтня 2007 року Деревляний В.Т. примусив депутатів міської ради фракції БЮТ позитивно проголосувати на користь лобійованої ним комерційної структури ТОВ «Інекском» за виділення земельної ділянки в природоохоронній парковій зоні відпочинку м. Тернополя площею 0,87 га, що викликало вкрай негативний резонанс у місті.

У заявах депутатів наводяться й інші факти зловживань та діянь Деревляного В. Т., які дискредитують в очах виборців фракцію БЮТ та партійну обласну організацію ВО «Батьківщина». Наприклад, Деревляний В.Т. домігся обрання головою Тернопільської міської партійної організації ВО «Батьківщина» Кирика С.К. (Мещеряков), який був засуджений до 4 років позбавлення волі за участь у груповому зґвалтуванні неповнолітньої» [166]

Окрім цього, 13 і 20 листопада 2007 р. Г. Омельченко подав на ім'я Генерального прокурора України О. Медведька дві заяви з приводу діяльності В. Деревляного і просив перевірити викладені факти та вжити передбачених законодавством заходів.

У листі від 6 листопада 2007 p., адресованому Президентові України В.Ющенку, 8 депутатів Тернопільської міської ради (п.п. Андрейчин, Білик, Корнійчук, Лазар, Дмитрук, Побер, Смакогуз, Томашевський) зокрема писали: «Неодноразово були випадки, коли, після прийняття депутатами рішення на засіданні фракції, перед самим голосуванням в сесійній зал, надходила по телефону вказівка п. Деревляного В.Т. про необхідність голосування в порушення попередньо прийнятого рішення та положення про фракцію. Саме меркантильні інтереси п. Деревляного В.Т., які йдуть у розріз із принциповими програмними засадами, позицією Блоку Юлії Тимошенко та лідера Блоку Юлії Володимирівни, зокрема і стали причиною розбрату. На жаль, такі дії псевдополітичної діяльності п. Деревляного В.Т. носять системний характер» [167].

Вдумайтеся, шановний читачу: бютівські депутати звертаються до Президента України і розповідають, як дико їх змушують голосувати у Тернопільській міській раді! Може, вони надіються, що сам Президент приїде до них на сесію та особисто проконтролює, аби бютівці голосували, згідно з вимогами Конституції, наведе у їхніх партійних лавах лад та забезпечить порядок? Його ж на всі бютівські неподобства не вистачить. Наївні депутати. Та у БЮТ скрізь так: одне пишуть і обіцяють, а зовсім інше чинять! Це ж фарисейська класика!

У своїй наївності тернопільські бютівці пішли так далеко, що виявили намір створити всередині своїх партійних рядів ще й громадську організацію «За справедливу Батьківщину», завдання якої полягало у сприянні неухильному виконанню програми «Український прорив», забезпеченні правопорядку та законності і найголовніше - справедливості в рядах БЮТ! Керівником оргкомітету обрали депутата Тернопільської міської ради від БЮТ Івана Білика. І тут у Тернополі почалася справжня війна за справедливість.

Лише тільки на стіні офісу оргкомітету з'явилася солідна таблиця із написом «Тернопільська громадська організація «За справедливу Батьківщину», як її вночі облили чорною фарбою. Це трапилося 1 квітня 2008 p., а наступної ночі зловмисники розтрощили лобове скло автомобіля активного члена оргкомітету ГО «За справедливу Батьківщину», депутата міської ради від БЮТ І.М. Пабера, між іншим - чемпіона світу з бодібілдингу. У салон автомобіля зловмисник кинув записку: «Це тільки початок!» [168]

Майже синхронно із згаданими подіями Тернопільський міськрайонний суд заборонив оргкомітету проводити збори зазначеної організації у Палаці культури «Березіль», призначені на 4 квітня 2008 р. Підставою став лист обласного управління МВСУ, що згадані збори можуть призвести до масових правопорушень. А підставою для міліцейського листа послужила… погроза народного депутата України В. Деревляного: «Я все ж сподіваюся, що контролюючі структури зупинять цей фарс, інакше в той день ми повторимо в Тернополі 1997 рік» [169] Погрозу опублікували дві тернопільські газети - «Місто» і «Вільне життя». А кореспондент газети «Україна молода» встановив, що у 1997 році у Тернополі жодних гучних політичних акцій не спостерігалося, але відбулася найбільша в історії міста серія замовних вбивств.

Своє обурення діями влади висловило немало авторитетних у Тернополі людей, серед них і добре відомий далеко за його межами патріот, борець за самостійну Україну, правозахисник із багаторічним стажем Ярослав Демидась, між іншим, прихильник Ю. Тимошенко.

Не буду втомлювати читача всіма перипетіями боротьби за справедливість у Тернополі, зазначу лише, що з ініціативи самого В. Деревляного в Тернопільській області у дуже спішному порядку була зареєстрована громадська організація «Справедлива Батьківщина», її головою став пан Мартинюк - особистий шофер п. Деревляного! Тепер в одній машині постійно їздять два обласних керівники - ВО «Батьківщина» і ГО «Справедлива Батьківщина». Але що ж виходить: якщо пан Мартинюк очолює «Справедливу Батьківщину», то що - організація пана Деревляного якась не така?

Дуже показово, що Тернопільське обласне управління юстиції під надуманими приводами не реєструє Громадського об'єднання «За справедливу Батьківщину», мовляв, у Тернополі вже є «Справедлива Батьківщина». Безумовно, такі дії державних чиновників незаконні. Їхню письмову відмову слід оскаржити у суді, а, крім того, стягнути з них судові витрати та моральні збитки. Навіть значок «+» у назві засвідчує, що то зовсім інша організація. Видається ж в Україні одночасно дві майже подібні газети - «Українська газета» й «Українська газета +». Тому й у Тернополі можна сміливо реєструвати необхідну кількість подібних об'єднань громадян: «За справедливу Україну» (для прикладу: у Львові з 1990 р. виходить дві газети - «Вільна Україна» і «За вільну Україну», і нічого - читачі не плутають). Окрім цього, можна зареєструвати «Справедливу Батьківщину-плюс», «Справедливу Батьківщину-мінус», «Справедливу Батьківщину-1; -2, -3; -10». Одне слово, кожному тернопільському бютівцю - по «Справедливій Батьківщині»! А панові Деревляному я б порадив терміново зареєструвати «Найсправедливішу Батьківщину» - звучатиме ж краще ніж у його власного водія! Це, звичайно, смішно, але не до сміху було 28 липня 2008 р. клієнтам готелю «Глобус» у приміському селі Смиківці поблизу Тернополя.

У цей день якийсь психічно неврівноважений зловмисник з автоматом Калашникова у руках влетів у готель «Глобус», спрямував зброю на людей, погрожував їм, пробував захопити заручників. Дебошира затримала міліція. Ним виявився депутат Тернопільської обласної ради від БЮТ, добре знаний бізнесмен, засновник відомого в Тернополі ПП «Гео-2004» пан Савицький. Здійнявся всеукраїнський скандал. Про цю історію розповіли чи не всі ЗМІ і не лише в Україні. За погрозу вбивством п. Савицькому світило 2 роки позбавлення волі.

На спішно скликаній фракції БЮТ і раді ВО «Батьківщина» дебошира позбавили депутатського мандата і виключили з організації. Справедливість, за яку так боролися тернопільські бютівці, здавалося б, восторжествувала.

Однак невгамовні журналісти виявили куди пікантніші обставини цієї кримінальної історії.

Як встановила Ольга Добродум, 27 липня 2008 р. ввечері компанія із чотирьох осіб взяла на ніч номер у готелі «Глобус» вартістю 480 гривень і замовила сауну на 2 години. Далі цитую О. Добродум: «Двох із них пан Савицький назвав сином і невісткою, а про третього сказав, що то його друг. Не гаючи часу, компанія вирішила «дозаправитися», для чого Савицький-молодший купив шість пляшок пива (чогось міцнішого у барі не брали, бо привезли з собою кілька пакетів з пляшками). Після цього компанія попрямувала в сауну. Через деякий час пара і алкоголь так вплинули на об'єктивність сприйняття реальності та активізували статеві інстинкти, що старший Савицький вийшов босоніж на «лови» у вестибюль готелю і почав по черзі тягнути жінок в сауну. Спочатку він вмовляв присутніх жінок, натякаючи на «хорошу розвагу». Казав, що йому і колезі треба розрядитися після важкого дня. Проте, навіть після заклику Савицького розважити депутата (!?) - «дєвочки» опиралися і не йшли. Навіть автомат не допоміг» [170].

Виявляється, що п'яний як ніч депутат-бютівець з допомогою автомата Калашникова пробував загнати до сауни якихось дівчат для розважання ще одного «депутата». Але ті, побачивши спрямоване на них дуло автомата, з неймовірним вереском розбіглися навсібіч. Тікали не тільки дівчата, а й персонал та інші постояльці готелю. Кажуть, ґвалт було чути аж у Тернополі. Звісно, люди викликали міліцію. Українські карабінери приїхали швидко, в бронежилетах, масках і теж з автоматами; вони оточили весь готель та підступи до нього, стрімким штурмом захопили сауну і без бою обеззброїли пана Савицького.

«А далі, - продовжує О.Добродум, - починається найцікавіше. Хто був той четвертий, про якого всі ЗМІ навіть не згадують? Той не дуже «світився», тому тільки одній працівниці готелю вдалося його розгледіти, ще коли компанія поселялася в номер. Вона є членом міського БЮТ - от здивувалася, побачивши свого «шефа»! Так, це був його величність Василь Тимофійович, власною персоною. Він же - широковідомий «борець за правду», голова Тернопільської обласної організації БЮТ та депутат Верховної Ради. Саме його набусурманене червоне обличчя та залиті алкоголем очі побачила працівниця. Найбільше її здивувало, коли нардеп доручив своєму напарнику «взяти пива і привести дівчат» [171].

Пан Деревляний таку напасть, кажуть, заперечує. Та і я вважаю, що тут журналіст Ольга Добродум, мабуть, помилилася, або працівниці готелю просто привиділося. Ну не міг же народний депутат України, палкий прихильник справедливості, «за яку варто боротися», докотитися до такого тваринного стану!

Однак із таким поняттям, як «справедливість», у Тернополі може бути все. По гарячих слідах події говорили, що депутат Савицький погрожував зарядженим автоматом. Автомат Калашникова показали навіть по телебаченню. Через деякий час, коли рейвах вщух, виявилося, що то був зовсім не автомат, а мисливська рушниця, до того ж без набоїв, тому життю людей не загрожувала.

Але навіть, якщо то була мисливська гвинтівка, то все одно - це зброя, і її на людей не наставляють. Пригадую, коли проходив військову службу, то молодий матрос жартома наставив автомат на колегу й отримав 15 діб арешту. Після цього всі затямили, що і розібрану зброю на людей наставляти не можна. А тут мисливську рушницю спрямували на постояльців і відвідувачів! Автомат чи рушниця, навіть мисливська, - немає великого значення. В обох випадках - це злочин, який тягне за собою певну міру покарання. І коли в Тернополі, очевидно, під впливом борця за справедливість, цього не хочуть розуміти, то вигадали б краще іншу, більш правдоподібну історію. Так, мовляв, і так, автомат справді був, але він пластмасовий, іграшковий і заряджений пістонами; пан Савицький просто пожартував, а в напівтемряві люди не розгледіли, тому безневинну іграшку з переляку чомусь прийняли за автомат. І все. І не було б скандалу.

А так вийшло якось недобре. Прославилися на всю Україну. І за що? За якісь там безневинні жарти. Навіщо ж тоді пан Деревляний так галярмово виключив із фракції БЮТ в обласній раді і ВО «Батьківщина» безневинного жартівника? Хіба ж це справедливо стосовно людини, яка так багато зробила для пана Деревляного? Невже за таку справедливість бореться БЮТ?

Згідно з публікаціями у ЗМІ, джип Volkswagen Toureg пан Савицький подарував панові Деревляному, - як другу та справедливому бютівцю. Але то, виявляється, не єдиний автомобіль!

Про пригоди пана Деревляного не статтю - книгу писати можна. Проте цю справу залишаю тернопільським журналістам, у них все-таки куди більше інформації, часу, та й тема ближча. Радив би для початку видати однією брошурою всі публікації про тернопільського поборника справедливості. Зробити це треба для того, аби деревляні політики в Україні далі не інкубувалися.

P.S. Вже коли цей матеріал був написаний, автору стало відомо і про секс-розваги в Одесі. Тамтешній керівник БЮТ, до речі, не чоловік, а жінка була сфотографована, коли розважалася у секс-барі з голим мужчиною! Нічого не скажеш, високоморальні особи заправляють політикою в БЮТ. Однак чому тут дивуватися, коли сама пані Ю. Тимошенко не раз прилюдно торкалася теми сексу; вона про нього говорила в інтерв'ю і навіть на офіційному засіданні Кабінету Міністрів України! То чому тут дивуватися? Якщо стурбований вождь говорить про таке на засіданні уряду, то чому не менш стурбованим підлеглим не зайнятися цим прилюдно у барі чи сауні, навіть під дулом автомата Калашникова, - перепрошую, за висновком тернопільських пінкертонів, - незарядженої мисливської зброї?

У середині червня 2008 року ЗМІ передали повідомлення про те, що народний депутат України від БЮТ Андрій Портнов виграв судовий процес у «5-го каналу» українського телебачення. Мене вкрай здивувало не те, що суд задовольнив його позов у справі захисту честі, гідності та ділової репутації, а факт, що бютівця А. Портнова захищав адвокат Володимир Макар. Останнього я добре знав, бо у Голосіївському районному та Апеляційному судах Києва ось уже третій рік у його особі суджуся з Віктором Медведчуком. Так-так, Володимир Макар у новій, надуманій справі колишнього глави Адміністрації Президента України В. Медведчука у позові до мене захищає його інтереси. Програвши з великою ганьбою у Верховному Суді України справу щодо визнання недостовірною інформації у моїй книзі «Нарцис. Штрихи до політичного портрета Віктора Медведчука», В. Медведчук тепер добивається заборони видавати будь-що про нього і про сам судовий процес у Печерському суді.

Факт зв'язку В.Макара і А. Портнова мене заінтригував, а далі виявилось те, що мене приголомшило: адвокат Володимир Макар представляв у судах і Юлію Тимошенко!

Ще у 2006 році газета «Україна молода» опублікувала статтю «Україну молоду» Б'ЮТЬ - 2». У ній ішлося про те, що публікація інтерв'ю одного з керівників Демократичної партії Росії І. Старікова із несуттєвою критикою Ю. Тимошенко викликала з її боку негайну реакцію і подання позову до Шевченківського районного суду м. Києва. Цікаво те, що незадовго до цього ця ж Ю. Тимошенко із членами своєї команди у коментарі «Україні молодій» вжила ще гостріший вираз до опонентів про «здачу національних інтересів представниками проющенківських сил». Він не викликав судової реакції, а значно безвинніший вислів щодо неоднозначних стосунків Ю. Тимошенко з В. Путіним її обурив. Однак тут не це є головним, а негідні методи, якими Ю. Тимошенко добивалася потрібного судового рішення. Процитую «Україну молоду»: «Як розповів (у суді) її адвокат Володимир Макар, уже НАСТУПНОГО дня після публікації на адресу «УМ» від імені Тимошенко був відправлений лист, де містилося прохання надати їй площу для відповіді. При цьому лист був звичайний, а не рекомендований, тому доказів, що «УМ» його отримала, у сторони немає. Та й доводити нічого, бо на проспекті Перемоги (адреса редакції «УМ». - Д.Ч.) нічого такого з площі Лесі Українки (штаб БЮТ. - Д. Ч.) не отримували. Але ще цікавіше, що навіть якщо й так, то представники Тимошенко насправді й не збиралися очікувати нашої згоди чи відмови. Бо вже наступного дня (а це було саме 7-е січня - Різдво) після ніби то відправленого нам листа вони поштою направили позов до суду».

Тобто йдеться про елементарний обман. Згідно з вимогами закону, перед тим, як подавати судовий позов до ЗМІ, спочатку потрібно направити до нього відповідну вимогу. І якщо її буде відхилено, лише тоді можна подати позов. Та, очевидно, Ю. Тимошенко так нетерпілося, що вона на вимогу закону начхала і працювала із адвокатом навіть на Різдво! При цьому подача заяви до суду, згідно з поштовим штемпелем, була здійснена наступного дня після ніби то відправленої на адресу редакції вимоги. Ось вам і приклад того, з яким ступенем добросовісності та порядності Ю. Тимошенко та її адвокати подають позови до ЗМІ і, до речі, їх там виграють. Судячи із публікації, «Україна молода» навіть і не заперечувала проти надання Ю. Тимошенко газетної площі для відповіді, але її адвокат В. Макар наполягав на іншому - спростуванні. Бо ж - так звучатиме для вух виборця гучніше, вразливіше та й запам'ятається надовше - адже сам суд встановив, що народну улюбленицю всіляко ображають.

Методи, з якими Ю. Тимошенко та її адвокат В. Макар добилися рішення на свою користь у Шевченківському суді м. Києва, крім відрази, мало ще які почуття можуть викликати. Проте це є квіточки порівняно із тим, що виробляли цей же адвокат В. Макар та його компаньйон В. Медведчук у Голосіївському районному суді м. Києва у надуманій справі заборони видавати книгу вже про судовий процес у Печерському районному суді м. Києва щодо книги «Нарцис. Штрихи до політичного портрета Віктора Медведчука». Ця дивовижна судова історія лиш торкається предмета нашої теми і заслуговує пера романіста. Скажу лиш таке: 27 травня 2008 р., під час розгляду Апеляційним судом міста Києва апеляції на рішення Голосіївського суду, виявилася пропажа цілого тому з 700 сторінок, на основі якого суд першої інстанції виносив сфабриковане, явно замовне і, мабуть, дуже добре простимульоване рішення!

У судових справах Юлії Тимошенко і Віктора Медведчука, крім методів отримання потрібного рішення, спільним є ще й адвокат - Володимир Макар. Як добре всім відомо адвокат - особливо довірена особа. Сказати, що Володимир Макар є особливо довіреною особою Юлії Тимошенко й одночасно ще й Віктора Медведчука, - це не сказати нічого. Адвокат завжди - у досить міцних, дружніх і довірливих відносинам із своїм довірителем. Такими довірителями адвоката Володимира Макара із компанії «Портнов і партнери» були Юлія Тимошенко і Віктор Медведчук: він діяв за нотаріально засвідченою довіреністю цих політиків або згідно з ордером адвоката та угодою з ними. Це вимога закону. Така новина для мене стала несподіваною. Мені багато що стало тепер зрозуміло. Зокрема, фактичне несприяння мені, тодішньому членові політради ВО «Батьківщина», з боку керівників БЮТ у ході кількарічного судового процесу із В. Медведчуком щодо книги «Нарцис». Тепер я переконаний: багато матеріалів, з якими я ділився з О. Турчиновим, опинялися у руках мого опонента. Подвійна гра і використання людей у своїх незбагненних до кінця цілях, мабуть, і є постійною складовою повсякденної діяльності верховодів БЮТ.

Безумовно, що був такий період, коли інтереси Ю. Тимошенко увійшли у конфлікт з амбіціями В. Медведчука. Вони стали запеклими конкурентами. І справа тут стосувалася далекосяжних планів - президентського стільця: обоє ж дуже хотіли всістися на ньому. Як діяв «сірий кардинал» супроти дами з косою, мені не відомо, але у боротьбі з ним вона була кровно зацікавлена і банально використала мою книгу «Нарцис». Із плином часу змінилася й ситуація. Тепер В. Медведчук уже не є для Ю. Тимошенко загрозою, і вона готова міцно потиснути йому руку. Що ж: час пливе, ситуація змінюється, а з нею і люди - життя триває. Тепер у Ю. Тимошенко нові конкуренти, нові вороги і нові союзники з числа давніх ворогів. Мабуть, тому адвокати В. Медведчука й обслуговують Ю. Тимошенко. Вже цей факт заслуговує прискіпливої до них уваги. Але для того, аби читач краще зрозумів усе-таки специфічну справу - пояснимо кілька банальних істин.

Закон встановлює порядок і правила суспільного життя; опертий на вироблений людством правовий досвід, він завжди стояв на сторожі справедливості. Відсутність закону веде до хаосу, безладу, деградації, свавілля і беззаконня. Будь-яке суспільство жити без закону не може, його дотримуватися мають усі і жити мусять теж по закону. Розв'язання суперечок і конфліктів, які виникають у суспільстві, здійснюють суди. Для того, аби вони не помилилися у винесенні доленосного рішення, й існують адвокати та правозахисники. Тому захист правди і пошук істини завжди був, є і буде головною місією всіх чесних юристів світу. На превеликий жаль, у сучасній Україні з'явилися такі правозахисники й адвокати, які живуть зовсім за іншими принципами. Їхньою головною діяльністю є специфічне залагодження інтересу на рівні чиновника, міліціонера, слідчого, прокурора, судді. Для цього навіть і не потрібно мати фундаментальну правову освіту, знання та університетський диплом - достатньо посвідчення про закінчення юридичних курсів кулінарного технікуму чи ветеринарного коледжу.

Як обійти закон, обманути суд або домовитися із суддею - оце головні принципи діяльності теперішніх горе-адвокатів. Фабрикація судових рішень в інтересах багатих клієнтів є квінтесенцією їхньої діяльності. Добре знаю про це із власного досвіду.

Про те, як Печерський районний суд м. Києва в особі одіозної судді Ніни Миколаївни Фадєєвої нахабно і брутально фабрикував справу на догоду В.В. Медведчуку, тодішньому главі Адміністрації Президента України, можна писати і наукові дослідження, і романи. Незважаючи на сотні документальних доказів достовірності написаного у книзі «Нарцис. Штрихи до політичного портрета Віктора Медведчука» та свідчень двох десятків правозахисників, фахівців, очевидців, народних депутатів і навіть двох Голів Верховної Ради України - О. Ткаченка і О. Мороза, даних у суді під присягою, лже-суддя Ніна Фадєєва всього цього навіть не взяла до уваги й високим іменем України оголосила правду неправдою! Та ще й зобов'язала сплатити надзвичайно цинічному позивачеві В. Медведчуку 100 тисяч гривень за буцім то нанесену його моральну шкоду (він вимагав мільйон). Судову фабрикацію Фадєєвої освятив Апеляційний суд м. Києва. А далі хтось робив чудеса винахідливості, аби справа не потрапила до Верховного Суду України. Відправлена мною із поштового відділення Верховної Ради України багатокілограмова посилка із касаційною скаргою дивним чином прибула не у Печерський районний суд м. Києва, для її передачі за незалежністю (такий порядок), а у місто Броди, на мою домашню адресу. Не підозрюючи нічого, родичі мало не взяли її на пошті - бо на ній написи зроблені моїм почерком. Та, зачувши неладне, зателефонували до мене в Київ. І лише після того, як було складено відповідний акт, сама пошта переправила посилку Фадєєвій. Такий випадок у Бродах трапився вперше. Але він є одним із способів, недопущення подачі апеляційних скарг придуманих сучасними лже-адвокатами! Якщо трапиться пропуск терміну оскарження хоча б на один день, то і Верховний Суд не допоможе!

У всі часи промова адвоката у судових дебатах була ключовим моментом. У ній розплутувалися найпотаємніші обставини справи, встановлювалася істина, що значною мірою впливало на винесення судом остаточного рішення. Такі промови у складних справах тривають і кілька годин - закон їх у часі не обмежує. Промови двох адвокатів В.В. Медведчука у справі книги «Нарцис», яка тягнулася впродовж двох років і у ході якої було оприлюднено сотні доказів та заслухано десятки свідків, тривали… 1 хвилину на двох! Пан В.В. Здоренко сказав, що суд беззаперечно встановив: у книзі «Нарцис» опублікована недостовірна інформація, тому він просить суд визнати її такою та зобов'язати відповідача її спростувати. І все! Адвокат Н.Т. Пономарьова, звернувшись до Фадєєвої, сказала: «Ваша честь, я цілком підтримую мого колегу і теж прошу суд…» Всього 1 хвилина, і дебати закінчились, навіть без моєї участі! У якій країні такий цинічний і нахабний глум над законом і правосуддям ще може бути? Та судова сваволя триває.

Подібне відбувалося вже двічі у 2007-2008 роках у Голосіївському районному суді м. Києва у справі за позовом В. Медведчука про заборону випуску книги про згаданий судовий процес у Печерському районному суді щодо книги «Нарцис». І спільний адвокат В.В. Медведчука та Ю.В. Тимошенко В. Макар веде себе точнісінько так само, як його сподвижники у Печерському районному суді. Промова у дебатах у пана В. Макара відібрала рівно одну хвилину і була до болю знайома: «Ваша честь, під час судового розгляду справи беззаперечно було доведено… тому прошу суд задовольнити позов». Оце і все у залі суду. Але що творилося за його дверима! У позапроцесуальний спосіб до справи долучали, що їм заманеться, і вилучали, те, що стало їм обтяжливим, навіть протокол судового засідання! Такі ганебні факти 27 травня 2008 р. встановлено Апеляційним судом м. Києва! Однак хіба неймовірне свинство у суді може відбутися без узгоджених дій адвоката і судді? І після цього ці бридкі особи можуть щось говорити про честь, гідність і ділову репутацію? Та їх ні суддею, ні адвокатом називати не гоже. Я вже не кажу про присягу судді чи етику поведінки адвоката.

Про теперішню ситуацію в українській адвокатурі мені розповів видатний адвокат сучасності, заслужений юрист України, автор двотомника «Адвокат і правосуддя» Семен Олександрович Островський. Закінчивши у повоєнні роки юрфак Київського держуніверситету ім. Т. Шевченка, він два роки ходив на суди, в яких брали участь старі, ще царські адвокати, виховані у традиціях верховенства права. Їхні виступи і промови у судових дебатах дали С.О. Островському не менше ніж навчання в університеті. Ці добрі традиції старої адвокатури, корифеєм якої був знаменитий А. Коні, Семен Олександрович продовжував аж до наших днів. Тому його завжди обурювали всілякі лакузи і пристосуванці. Він піддавав нещадній критиці нові ганебні явища в українській адвокатурі, писав звернення до Президентів - Л. Кучми і В. Ющенка. На знак протесту вийшов із медведчуківської Спілки адвокатів України. Він завжди був Адвокатом з великої букви, користувався повагою й авторитетом не лише у колі адвокатів та науковців, а й серед слідчих, прокурорів і суддів; він завжди їм допомагав прийняти правильне і законне рішення, бо у цьому якраз і полягає головна місія адвоката - найгуманнішої, поряд з лікарем, професії на Землі. Вже у роки незалежності України С.О. Островський неодноразово ставав лауреатом конкурсу «Краща промова адвоката року», він захищав у судах інтереси багатьох відомих людей: генералів, міністрів і навіть Президента України Л. Кравчука. До його послуг вдалась і Юлія Тимошенко, коли в часи Л. Кучми проти неї порушили кримінальну справу. Відбулося кілька зустрічей Юлії Володимирівни з С.О. Островським, але до співпраці не дійшло. Семена Олександровича вразив підхід до справи Ю. Тимошенко. Мовляв, тепер не ті часи, що колись: потрібно вміти по-новому працювати, домовлятися і мати розкладки.

Новими підходами, мабуть, добре оволодів адвокат модерної генерації Віктор Дмитрович Швець, який теж став представником інтересів Ю. Тимошенко, він захищав її після арешту у 2001 р. і домігся у Печерському районному суді м. Києва рішення, згідно з яким вона була звільнена з-під варти та вийшла з тюрми на волю. За успішну роботу у судах і поза ними він набув в очах Юлії Володимирівни такого авторитету, що при її першому прем'єрстві розпочав карколомну кар'єру. З бойового поста рядового адвоката, якого мало хто знав і чув, одразу ж посів посаду начальника головного управління Генеральної прокуратури України, а його дочка Юлія за квотою БЮТ стала членом Центральної виборчої комісії України! З квітня 2006 р. М.Д.Швець - народний депутат України від БЮТ (№31 у списку). Повторно обраний народним депутатом України на позачергових парламентських виборах 2007 року (№31 у списку). Фундаментальний довідник «Хто є хто в Україні 2007» чомусь дає про В.Д. Швеця дуже скупі відомості: «Народився 06.01.1954. Освіта вища. Народний депутат України 5-го скликання. На час виборів: начальник головного управління Генеральної прокуратури України. Безпартійний. Працював адвокатом». Щось надто мало написано про особу, яка при Ю. Тимошенко має величезну перспективу стати і суддею Верховного Суду, і генеральним прокурором, і заслуженим юристом, і професором тощо. Чому ж не написали, який саме навчальний заклад закінчив і коли, де працював, чого в житті досягнув, крім тріумфу із визволення Ю. Тимошенко? Чому так скромно писати про видатного юриста в рядах БЮТ?

Недобрими адвокатами не народжуються - ними стають. А першопричиною є все-таки замовник. Коли існує хоч і сумнівне, але добре оплачуване замовлення, то й люди на його виконання знайдуться.

Представники сучасного політичного бізнесу в Україні замовляють у судах потрібний їм результат судового спору, а виконують його особи, які не гідні носити високе звання адвоката. У змові із суддями такі юристи фабрикують справи і, по суті, чинять глум над правосуддям в Україні. Знаю про це на власному досвіді - саме так у 2002-2004 рр. фабрикувалася справа на замовлення В. Медведчука - тодішнього глави Адміністрації Президента України - у Печерському районному й Апеляційному судах м. Києва. І лише у 2007 р. цю явну наругу над правосуддям і здоровим глуздом Верховний Суд України зупинив, рішення судів першої і другої інстанцій у справі моєї книги «Нарцис. Штрихи до політичного портрета Віктора Медведчука» скасував і відмовив В. Медведчуку у задоволенні позову.

Проте це мало чого навчило академіка та професора права, і В. Медведчук розпочав нову судову тяганину, діючи аналогічними методами. На цей раз у Голосіївському суді м. Києва він вимагав заборонити випуск книги про сам судовий процес у Печерському районному суді. Тобто В. Медведчук прагнув не допустити розголошення інформації про те, як суди на його ж замовлення фабрикували судову справу. З допомогою адвоката В.Р. Макара та судді Ю.Г. Іваненко 18 лютого 2008 р. Медведчук справу у Голосіївському суді «виграв», але 28 червня 2008 р. він її з тріском програв. Апеляційний суд м. Києва справу скасував через «неймовірну кількість процесуальних порушень» (слова головуючого судді).

До чого я веду? До того, що в Україні склалася загрозлива ситуація у судовій системі держави. Із появою дуже грошовитих і впливових замовників з'явилися адвокати і судді, які заради грошей готові на все. Дуже шкода, що часто молоді, розумні і фахові юристи спокутуються на блага, які їм дають багаті замовники в обмін на неправду і обман. Разом вони, як короїди, точать дерево Права і Закону та нищать віру людей у справедливість. І цю проблему у державі слід вирішувати. Але чи вирішать її такі особи, як В. Медведчук, Ю. Тимошенко та їхні адвокати?

Справді, Ю. Тимошенко має гідних себе адвокатів. Та мені чомусь дивно: чому вони у неї спільні із В. Медведчуком?

Дивовижний і красномовний факт наявності трикутника Тимошенко - Макар - Медведчук засвідчив, що здогади, розмови та навіть публікації про приховані зв'язки верховодів об'єднаних есдеків і бютівців не позбавлені підстав. У демократичному суспільстві зв'язки і особисті контакти політиків, зокрема Тимошенко і Медведчука, не можуть бути осудними, але навіщо їх приховувати?

Я довго думав, як назвати цей розділ. І тут на допомогу прийшов спогад. Після виходу книги «Нарцис. Штрихи до політичного портрета Віктора Медведчука» заступник голови фракції «Батьківщина» у Верховній Раді України, дуже поважний депутат Олег Григорович Білорус не раз скрушно хитав головою і примовляв: «Ех, якби назвали книгу «Адвокат диявола», то назва була б набагато кращою і вдалішою». Крайня нехіть та затята нетерпимість О.Г. Білоруса до Л. Кучми не були секретом ні для кого, - мабуть, причиною стало звільнення статечного пенсіонера з посади посла України у США. Незважаючи на те, що я написав гостру книгу про Л. Кучму «Свистун», у мене була дещо інша думка про українського президента. Я вважав, що не можна говорити про Л. Кучму як про суцільний негатив та породження злих сил; при всіх його недоліках в управлінні державою у нього були й незаперечні здобутки, а головне - він зла свідомо і навмисно не творив. Опонуючи О.Г. Білорусу, я, сміючись, відповів, що при нагоді обов'язково використаю його пропозицію. І ось така нагода випала. Зрештою, я не вважаю, що Юлія Тимошенко краща від Кучми і Медведчука, разом узятих.

Я чесний політик і тому завжди називаю речі своїми іменами.

Юрій Луценко, міністр внутрішніх справ України [172].

1. Скандали Юрія Луценка

Серед нових сателітів Ю. Тимошенко напередодні київських виборів 2008 року яскраво засвітилася зірка діючого міністра внутрішніх справ України Юрія Луценка. До того цілком лояльний соратник Віктора Ющенка нараз почав компрометувати главу держави: він звинувачував його у підготовці на київських виборах для Юлі «Сталінграду», через пресу вимагав відставки керівника Секретаріату Президента - В. Балоги, заявляв про можливість державного перевороту і навіть натякав про підготовку на нього замаху. Слова Ю. Луценка виходили аншлагами на перших сторінках бютівської преси. Сам Юрій Віталійович став чи не найдорожчою для Юлії Володимирівни людиною, звичайно, після розумного соратника без коси.

Хоча і пустопорожня, але дуже криклива пропагандистська кампанія Ю. Луценка навесні 2008 р. нагадувала аналогічні провокації, влаштовані супроти Президента України восени 2005 року Олександром Зінченком і Миколою Томенком. Почерк був ідентичний.

Нагадаю: 1 вересня 2005 р. не без участі тодішнього Прем'єр-міністра України Ю. Тимошенко було влаштовано небачену акцію - спробу силового захоплення Нікопольського феросплавного заводу. Внаслідок брутальних дій здійнявся грандіозний скандал; над Ю. Тимошенко нависла загроза відставки.

Саме у ці дні, коли правоохоронні органи за дорученням Президента щойно приступили до з'ясування причин конфлікту у Нікополі, спочатку помічник прем'єра М. Бродський, а потім його сподвижники О. Зінченко і М. Томенко, які входили до кола найближчих друзів В. Ющенка, влаштували супроти діючого Президента гучні скандали. Вони висунули звинувачення у корупції так званому «оточенню президента». Згодом жодне скандальне слово із численних звинувачень М. Бродського, О. Зінченка і М. Томенка не було підтверджене нічим і ніким, у тому числі і провокаторами. Але справу було зроблено - близьких до В. Ющенка людей обплювали, єдність в рядах Президента похитнули, Україну знеславили. Тепер скандалісти О. Зінченко і М. Томенко на чільних місцях у БЮТ; за пророблену роботу Ю. Тимошенко їм дуже вдячна - сама хвалилася про це у пресі. Про М. Бродського - окрема мова.

За абсолютно ідентичною схемою весною 2008 р. діяв Ю. Луценко. Його скандальні заяви вийшли напередодні і в дні влаштованої БЮТ провокації супроти Президента у стінах Верховної Ради та алогічного блокування роботи українського парламенту. Скандали, влаштовані Ю. Луценком у 2008 році, як і скандали М. Бродського, О. Зінченка і М. Томенка у 2005 р., виконували одне і те ж завдання - відвернути увагу від справжнього провокатора, яким в обох випадках (у 2005-му і 2008 рр.) безумовно виступала Ю. Тимошенко, і переключити увагу суспільства на Президента та ще й перекласти на нього відповідальність. Дивовижно, проте їм це вдалося й цього разу. Тепер слід сподіватися, що безумовні заслуги особисто перед Ю. Тимошенко дадуть достатньо підстав для поповнення «монолітних» рядів БЮТ такою колоритною особою, як Ю. Луценко. Тому розглянемо і цього нового сателіта жінки з косою.

2. Амбітні наміри

В інтерв'ю виданню «Главред» Юрій Луценко похвалився: «У країні є чотири кандидати, сказав я Вікторові Андрійовичу. Мене запитали, хто четвертий». - «Ви?» - перепитав журналіст. - «Ну, я не буду вам уточнювати, я не настільки амбітний». Хоча Ю. Луценко і заявив, що він не амбітний, але ці якості з нього пруть із усіх боків. Для прикладу можна взяти хоча б початок книги Андрія Кокотюхи «Юрій Луценко. Польовий командир» (Харків, Фоліо, 2007). Ось як починається це видання: «Мені 42 роки, а після того, як ти станеш президентом, вище йти нікуди. Я б не хотів, як Кравчук, поливати троянди та намагатися розповідати казки своїм виборцям у 50», - сказав Юрій Луценко в інтерв'ю газеті «Без цензури» 1 лютого 2007 року. Ось так, чоловік ще навіть не став кандидатом у президенти, а вже переймається, чим буде займатися, коли закінчиться другий термін його повноважень на посту глави держави! Цікавий хід думок. Однак виникає запитання: чи, бува, не затісно двом претендентам на президентське крісло в одній бютівській команді? І якщо ні, то невже кавалер не поступиться дамі? Зрештою, у Ю. Луценка тепер і вибір відсутній - крім великих амбіцій, за його плечима нічого достойного нема. Це засвідчує увесь його життєвий шлях, головні віхи якого ми коротенько викладемо нижче.

3. Штрихи до біографії

Народився Ю. Луценко в 1964 р. у сім'ї партійного функціонера радянських часів. Його батько Віталій Іванович Луценко з 1966 р. працював на керівних посадах у КПРС - другим і першим секретарем Рівненського міськкому КПУ, а з 1986-го по 1991 р. - другим і першим секретарем Рівненського обкому КПУ. Після відміни рішення про заборону КПУ батько обирався секретарем ЦК КПУ; за списком цієї політичної сили у 1998 р. він був обраний народним депутатом України. Так що треба думати, Юрій Луценко виховувався у традиційному комуністичному дусі, і це не могло на ньому не позначитися.

Закінчивши у 1989 р. навчання у Львівському політехнічному інституті, Ю. Луценко отримав посаду начальника цеху військового заводу у Рівному, директором якого був Роман Василишин. Після того, як Р. Василишина у 1994 р. призначили головою Рівненської облдержадміністрації, своїм заступником він взяв молодого Ю. Луценка… Так Юрій Віталійович без жодного адміністративного досвіду опинився на високій обласній посаді і сидів у кабінеті, де раніше працював батько. Взагалі-то батько відіграв значну роль у поступі по владній драбині сина. Як згадував колишній Голова Верховної Ради України Олександр Мороз, батько Юрія особисто просив його взяти шефство над сином. «У мене були хороші стосунки з його батьком, - говорив О. Мороз. - За кілька місяців до відходу з життя він зайшов до мене і попросив: мовляв, знаєте, в Юри такий характер, візьміть над ним шефство» [173]. Це було у 1999 р. Саме після цієї розмови О. Мороз і взяв Юру до себе на посаду помічника-консультанта народного депутата України.

Вперше широка громадськість дізналася про Ю. Луценка, коли він 21 листопада 2000 р. включав магнітофон на знаменитій прес-конференції О. Мороза з приводу записів Миколи Мельниченка. На мітингах і демонстраціях протесту, які розпочалися після цього, Ю. Луценко став мегафонним глашатаєм та проявив себе досить вправним, дотепним і вмілим організатором вуличних акцій. Це, безумовно, був його зоряний час і пік популярності, тому цілком логічним стало включення Юрія Віталійовича під №3 у список Соціалістичної партії Україні на парламентських виборах 2002 р. У Верховній Раді України 4-го скликання Ю. Луценко запам'ятався тим, що вручив рогозяні капці Президенту України Л. Кучмі під час його виступу з парламентської трибуни.

Але найбільше Ю. Луценко став відомим у дні Помаранчевої революції, він йшов на чолі колон демонстрантів, разом з Ю. Томенком керував головною сценою Майдану. Практично ці дві особи й визначали, хто, коли і за ким буде виступати перед мікрофоном на сцені Майдану. Цей майданчик тоді перебував у центрі уваги не лише України, а й цілого світу.

Після перемоги Помаранчевої революції Президент України В. Ющенко чомусь призначив Ю. Луценка за квотою соціалістів міністром внутрішніх справ. Перебуваючи на цій посаді, Юрій Віталійович у 2006 р. балотувався у Верховну Раду України за списком СПУ (№ 3). Проте після того, як фракція соціалістів разом із комуністами і регіоналами створила Антикризову коаліцію, Ю. Луценко засудив дії О. Мороза та перейшов до В. Ющенка, при цьому він публічно заявив, що за жодних обставин не буде працювати в уряді В. Януковича. Мабуть, він швидко передумав, бо незабаром успішно працював під його керівництвом і не раз позитивно оцінював діяльність Віктора Федоровича. Але регіонали чомусь незлюбили Ю. Луценка, і він змушений був піти у відставку. І знову розпочав критику В. Януковича.

4. Лідер народної самооборони

На тлі загального невдоволення і розчарування суспільно-політичною ситуацією в Україні після Помаранчевої революції відставний міністр внутрішніх справ Ю. Луценко заявив, що йому перешкодили навести лад у державі, і тому він створює «Народну Самооборону». Наразі невідомо, яким чином ця структура забезпечувала самооборону народу, та сам факт її існування став запорукою творення нового політичного блоку - «Наша Україна - Народна самооборона». Першим номером нового політичного проекту став Ю. Луценко. Він очолював його і до часу написання цих рядів.

Лідери найбільших політичних сил завжди привертають посилену увагу суспільства, тому їхня репутація має бути бездоганною. Проте Ю. Луценко був далекий від розуміння цієї простої істини і, за великим рахунком, став тим, хто чи не найбільше підірвав довіру людей до блоку «Наша Україна - Народна самооборона» на дострокових парламентських виборах 2007 року.

Головними у передвиборчій кампанії, очолюваного Ю. Луценком блоку НУНС, стали гасла боротьби з депутатськими пільгами, привілеями і недоторканністю. Це був звичайний популізм, бо, по-перше, позбавлення ефемерних пільг і недоторканності депутатів аж ніяк не могло вирішити насущних питань розвитку економіки держави і поліпшити стан справ із злочинністю, а по-друге, після 2002 року Верховна Рада України перетворилася на своєрідний бізнес-клуб найбагатших людей, яким пільговий проїзд у метро, трамваї і на поїзді не потрібен - вони літають власними літаками, а до парламенту приїжджають на броньованих автомобілях з охороною. Таким депутатам не потрібні і санаторії Верховної Ради у Криму - вони відпочивають у значно кращих умовах. А те, що воно так і є, продемонстрував усім українцям сам Ю. Луценко.

5. Крітський відпочинок

Виборча кампанія - це дуже напружений і важкий процес. Знаю по собі - як-не-як тричі обирався народним депутатом України. Мені, наприклад, важко збагнути, як у ході виборчої кампанії можна кинути все і поїхати відпочивати із сім'єю на море. Я не можу уявити лідера Народного Руху України В'ячеслава Чорновола на пляжі далекої країни за два місяці до виборів. Жоден політик, який себе хоч трохи поважає, такого дозволити собі не може. Ю. Луценко дозволив.

Влітку 2007 р., тобто за два місяці до вирішального голосування, лідер блоку «Наша Україна - Народна самооборона» був помічений і сфотографований на фешенебельному курорті грецького острова Кріт. Проживав там Ю. Луценко із сім'єю в апартаментах п'ятизіркового санаторного комплексу, добова вартість перебування в якому ледь не дорівнює місячній зарплаті українського парламентарія. Якщо Ю. Луценко може собі таке дозволити, то цілком зрозуміло, що послуги санаторіїв Верховної Ради у Криму «Нижня Ореанда» чи «Дюльбер» йому без потреби.

Можливо, що крітський відпочинок і не набув би великого резонансу, якби Ю. Луценко не став викручуватися і говорити неправду. На прес-конференції у Києві Ю. Луценко спробував довести, що має легальні доходи для відпочинку у закордонному п'ятизірковому готелі. «Минулого року моя дружина задекларувала офіційний дохід у 500 тисяч гривень, - заявив Ю. Луценко і додав: - Якщо приплюсувати до того близько 200 тисяч мого особистого доходу, то я собі міг дозволити відпочинок на Кріті в санаторії». Цими словами лідер народних самооборонців відкрив тему для чергового журналістського розслідування.

6. Корупційна спокуса

«Корупційна спокуса Юрія Луценка» - саме так називалася стаття Віктора Чивокуні в «Українській правді» від 25 липня 2007 року. У ній наведено дуже цікаві дані про те, як колишній міністр намагався викрутитися, збити журналіста із правильного шляху розслідування, але це йому не вдалось. Журналістське розслідування було довгим і непростим. Ми не будемо його переказувати, а зупинимось на головних фактах.

Куми Ю. Луценка Юрій та Олена Воскобойнікови у серпні 2005 p. зареєстрували ТзОВ «Українські новітні телекомунікації», фінансовим директором якого працювала дружина Ю. Луценка Ірина. Олена та Ірина були подружками із шкільних років, дружили сім'ями і доводились кумами.

Як встановив В. Чивокуня, займаючи посаду міністра внутрішніх справ, Ю. Луценко «лобіював «Українські новітні телекомунікації», з тим, щоб ця фірма, де працює його дружина, отримала доступ до грошей МВС, що витрачаються на мобільний зв'язок» [174]. Видання оприлюднило копію розпорядження МВС, яким усю українську міліцію зобов'язували перейти на обслуговування мобільним зв'язком саме через згадану фірму. Тобто фірма кумів, яка знаходилась у звичайній квартирі та була звичайнісіньким посередником між клієнтами й операторами мобільного зв'язку, стала основним провайдером мобільних телефонів усієї української міліції. «Якщо це не корупція, то що?» - запитав резонно В. Чивокуня, звертаючись до особи, яка оголосила «хрестовий похід проти корупції».

Інформація про відпочинок лідера блоку «Наша Україна - Народна самооборона» Ю. Луценка на фешенебельному крітському курорті та його причетність до оборудок з міліцейськими коштами на користь фірми власних кумів і рідної дружини набула гласності та вкрай негативно відбилася на його репутації. Безперечно, це стало одним із найдошкульніших ударів по блоку «Наша Україна - Народна самооборона» напередодні позачергових парламентських виборів і позначилося на їхніх результатах. Іншого годі сподіватися - у центрі скандалу опинилася перша особа блоку. Тут доречно навести коментар з цього приводу опонента нашоукраїнців Василя Кисельова з Партії регіонів: «Юрій Віталійович нарешті показав своє нутро. З дитинства він виховувався в комуністичних традиціях, але жадоба влади змушувала його постійно робити якісь політичні «кульбіти»… Побільше б таких людей у списках НУНС - і перемога регіонів буде ще переконливішою» [175]. Хіба не мав рацію пан Кисельов?

7. Російський друг

6 червня 2008 p. і так неспокійне політичне життя в Україні сколихнув черговий скандал: одразу два народних депутати України - бютівець Ігор Рибаков і народний самооборонець Юрій Бут - заявили про свій вихід із проурядової коаліції, яка і так мала дуже хитку перевагу і нараховувала всього 227 депутатів. Демарш І. Рибакова і Ю. Бута призвів до того, що коаліція стала цілком недієздатною - у неї не вистачало одного голосу для прийняття рішення.

Раніше маловідомі парламентарії привернули до себе посилену увагу. Виявилося, що Ю. Бут є російським офіцером запасу, тобто він приймав присягу на вірність Росії, служив командиром взводу мотострілецького полку. Громадянином України Ю. Бут став лише у 2002 році, а до того він працював у Москві, спочатку викладачем Військової академії ракетних військ стратегічного призначення імені Ф. Дзержинського при Міноборони Росії, а згодом - директором Центру міжнародних проектів і співробітництва Російської академії державної служби при президентові Росії. У Верховній Раді України він став відомий тим, що разом із І. Рибаковим організував і створив в одному із її приміщень капличку УПЦ (МП).

«Я - учасник двох парадів на Красній площі у Москві», - з гордістю заявив Ю. Бут журналістам. Свій вихід із коаліції він пояснив категоричною незгодою із антипрезидентською спрямованістю дій Ю. Тимошенко та підтримкою цього курсу Ю. Луценком. «У них існує тільки дві думки - їхня або неправильна. - підкреслив Ю. Бут і додав: - Мене обурило блокування трибуни, щоб не дати Президенту виступити із Щорічним Посланням».

У парламентський список блоку «Наша Україна - Народна самооборона» на дострокових парламентських виборах 2007 р. Юрія Бута особисто записав Ю. Луценко. В інтерв'ю «Газеті по-українськи» 10 червня 2008 р. Тарас Стецьків заявив, що неодноразово просив Ю. Луценка не брати дуже сумнівного Ю. Бута, проте він не послухав. На той час сам Ю. Луценко очолював список блоку і добився того, що мав навіть свою квоту, тому й формував її за власними вподобаннями та мотивами. Про те, що частину виборчого блоку Ю. Луценко розглядав ледь як не свою приватну власність, свідчать його ж слова, сказані в інтерв'ю тижневику «Дзеркало тижня» від 17 травня 2008 року: «Ні для мене, ні для членів мого списку такі умови Президента неприйнятні» (виділено автором. - Д.Ч.).

Вкрай цікавою є історія того, як Юрій Бут став сподвижником Юрія Луценка. Кореспондент «Української правди» Віктор Чивокуня взяв інтерв'ю у Ю. Бута; подаємо його фрагмент:

«- Розкажіть, коли і при яких обставинах ви познайомилися з Луценком?

- Саме перед достроковими виборами. Ми зустрілися в кафе «Бульвар», там познайомилися. Це сталося у травні 2007 року. Це була зустріч без краваток, ми були вдвох, я розповів про себе, свою біографію».

Ось так. Зустрілися в кафе, познайомилися, випили, добре закусили, погомоніли і так сподобались одне другому, що лідер однієї з найбільших в Україні політичних сил одразу ж записав нового російського друга на прохідне місце списку кандидатів у члени українського парламенту. Феноменально!

Вже після виходу Ю. Бута із проурядової коаліції народні депутати від блоку НУНС підняли питання про перевірку законності набуття ним українського громадянства. Наївні. Хіба це забезпечить очолюване Ю. Луценком МВС? Там же діє правило «Закон - для всіх, окрім друзів» пана-товариша Ю. Луценка.

8. У центрі інших скандалів

Наприкінці травня - на початку червня 2008 р. газети опублікували вкрай цікавий матеріал під інтригуючою назвою: «Заява Кабінету Міністрів України у зв'язку із спробою притягнення до кримінальної відповідальності міністра внутрішніх справ Ю.В. Луценка». Як вам така назва, шановний читачу? Де ви чули про країну, уряд якої писав би щось подібне про одного з міністрів? Але ж у нас пишуть і друкують на перших сторінках газет! «Кабінет Міністрів України висловлює серйозне занепокоєння у зв'язку з ситуацією, пов'язаною з розслідуванням Генеральною прокуратурою України кримінальної справи за звинуваченням міністра внутрішніх справ Ю.В. Луценка».

Бездарний за змістом і безпорадний у правовому відношенні текст урядової заяви ми коментувати не будемо - наведемо її цілком у додатку до основного тексту книги: хай читач сам оцінить урядові перли. Однак зазначу: факт публікації подібної урядової заяви, передусім, є акцією, спрямованою на підрив престижу й авторитету України у світі.

Давид Жванія взяв на себе усі витрати виборчої кампанії.

Юрій Луценко, міністр внутрішніх справ України [176].

Головним спонсором луценківської «Народної самооборони» виступив мультимільйонер грузинського походження Д. Жванія; про це відкрито говорив Юрій Луценко та хвалився сам Давид Важайович. В інтерв'ю газеті «Високий Замок» від 5 червня 2008 р. Д. Жванія визнав, що у 2007 р. брав участь у фінансуванні виборчої кампанії «Народної самооборони» і витратив на це 90 мільйонів. При цьому Д. Жванія наголосив, що цифра ця обчислюється «не у гривнях».

Цікава ситуація. Грузинський патріот Давид Жванія, який поміняв громадянство Грузії на громадянство Кіпру, а Кіпру - на України, витрачає шалені гроші на українські вибори. Для чого? Подібні акції в Україні - не рідкість, бізнесмени називають їх інвестиціями у політику. А кожна інвестиція має повернутися власнику з належною віддачею. Велика інвестиція в українську політику має принести і великі прибутки. А може шановний Давид Важайович є просто великим благодійником луценківської самооборони? Мабуть, що ні. Благодійність - це передусім безкорисливість, а Д. Жванія із своєї інвестиції вже одержав зиск у вигляді депутатського мандата члена українського парламенту від «Народної самооборони». Д. Жванія вже втретє стає народним депутатом України. Після першої каденції він отримав посаду міністра надзвичайних ситуацій, а тепер добився рекомендації його кандидатури на посаду голови Антимонопольного комітету України. Я ось дивуюся: навіщо процвітаючому бізнесменові, який крутить сотнями мільйонів доларів, щоденний клопіт державного службовця? Невже йому не вистачає 15 тисяч гривень (місячна зарплата українського міністра) до першого мільярда? Якби ж то він тихо і спокійно заробляв свою щомісячну платню, однак погляньте, що він витворяє.

Дивним чином втершись у довіру до Віктора Ющенка, Давид Важайович навіть став його кумом і майже з ним породичався. Зрозуміло, що й стосунки між ними були довірливими. Так тривало до отруєння кандидата у Президенти України. Після цього випадку, як стверджує сам Д. Жванія, Віктор Ющенко став його уникати. Що ж стало підставою для різкого охолодження колись теплих і приязних стосунків?

Під час добре відомої тепер вечері на дачі в заступника голови Служби безпеки України Володимира Сацюка, на якій, за переконанням В. Ющенка, його було отруєно, Давид Важайович Жванія відіграв далеко не останню роль. Кандидат у Президенти України потрапив на цю злощасну дачу завдяки старанням свого грузинського кума. Оскільки у ЗМІ оприлюднено текст протоколу допиту Віктора Ющенка у цій справі, то краще процитуємо його:

«Я багато разів аналізував обставини раптового погіршення мого здоров'я у вересні 2004 року та події, які відбувалися напередодні цього, в процесі мого лікування і приходжу до висновку та впевненості, що у даному випадку було вчинено замах на моє життя шляхом отруєння, і воно було вчинено саме ввечері з 5 на 6 вересня 2004 року, під час вечері на дачі Сацюка В.М.

У неділю, 5 вересня 2004 року, я разом із своєю командою брав участь у передвиборчому мітингу в Чернігові. В той день Жванія Д.В. сказав мені, що він домовився про нашу зустріч із Головою Служби безпеки України Смішко І.П., його першим заступником Сацюком В.М. цього ж вечора на дачі останнього.

У мене склалося таке враження, що Жванія Д.В. сильно, навіть неймовірно сильно, надприродно наполягав, щоб ми поїхали до Сацюка В.М. Як він мені пояснив, начебто тому, що він обіцяв Сацюку В.М., і йому буде незручно, якщо ми не приїдемо на зустріч.

Після проведення мітингу в Чернігові ми поїхали на вечерю на дачу одних наших знайомих. На цій вечері Жванія Д.В. сидів поруч зі мною наприкінці він говорив, що треба буде поїхати до Сацюка В.М. на вечерю.

Коли 5 вересня 2004 року у Чернігові я сходив з трибуни і зупинився на останній сходинці, я сказав Жванії Д.В.: «Давиде, у нас мала бути чудова вечеря з організаторами мітингу, а ти мені влаштував зустріч з СБУ і тягнеш мене туди», на що він нічого не відповів.

Того вечора Жванія Д.В. просив мене поїхати на вечерю до Сацюка В.М. багато разів, може, сім разів.

Ми з Жванією Д.В. сіли в автомобіль і поїхали по дорозі. Автомобілі, які нас супроводжували, на моє прохання нас залишили» [177].

Вищенаведене свідчення В. Ющенка не залишає жодного сумніву: якби не Д. Жванія, кандидат у Президенти України на дачу до В. Сацюка не потрапив би. Та у цьому й не було особливої потреби. Це теж випливає із протоколу допиту.

«Запитання: Скажіть, чи потрібна Вам була ця зустріч з керівниками СБУ 5.09.04, чи була в ній необхідність, якась терміновість? Відповідь: Ні, ніякої терміновості та обставин, які б вимагали провести цю зустріч, не було. Це була загальна розмова, яка не тягнула за собою ніяких серйозних наслідків» [178].

Уже наприкінці вечері на дачі В. Сацюка Вікторові Ющенку стало погано, і він поспішив додому. Розпочався різкий головний біль. «Раніше мене так голова не боліла», - підвів підсумок В. Ющенко і продовжив: - Коли я зайшов додому, то дружина мене зустріла, поцілувала в губи і сказала, що від мене металом пахне, хоча я не їв їжі із таким запахом».

Незабаром розпочалися страшні болі, які охопили все тіло. Лікарі не могли встановити діагнозу і не знали, що робити.

«Я 99 відсотків часу знаходився у ліжку, з яких відсотків 20 я стояв на колінах, спершись на лікті, - розповів В. Ющенко. - Мене найбільше боліла голова, спина та були сильні болі в животі. В той день (четвер) я давав інтерв'ю, стоячи на колінах за журнальним столиком. Мені кололи обезболююче, але коли ввечері обезболююче перестало діяти, до мене приїхав І. Плющ і сказав, що, якщо ти хочеш, щоб живий був, то терміново сідай у літак і вилітай. Спочатку ми не знали, до кого звернутися та в яку клініку поїхати. Іван Степанович сказав: «Я знаю, до кого, і це треба робити не думаючи».

Цікаво, що зовсім іншої позиції дотримувався Д. Жванія. Коли В. Ющенко знемагав від болю, він запевняв, що все скоро мине, і не слід панікувати.

Віктора Ющенка від смерті врятував Господь - якби Віктор Андрійович не виблюнув спожиту на дачі їжу, то фінал міг бути трагічним.

Звичайно, що у ЗМІ потрапила тільки дещиця інформації щодо обставин, які, безумовно, знає слідство і Президент. Так, у лютому 2005 р. щойно призначений міністром внутрішніх справ України Ю. Луценко заявив журналістам: «Мені відомо, хто перевозив через кордон отруту, який депутат її супроводжував, який чиновник переносив до місця скоєння злочину, хто її підмішував в їжу. Усі ці відомості не викликають сумнівів».

На уточнююче запитання: «Оточення В. Ющенка заявляло про «російський слід». Ви будете його шукати?» - Ю. Луценко уточнив: «Ще раз повторюю - відомо, хто пересікав кордон і який кордон. Але огульних звинувачень і «стрілочників» у цій справі не буде. Ми проведемо справжнє комплексне розслідування» [179].

З часу цієї бравади минуло три з половиною роки, а народу так і не відомо, хто і як отруїв його Президента. Я ось думаю: коли мали таку докладну інформацію про жахливий злочин, то чому не змогли довести справу до логічного кінця? Відповідь теж зрозуміла - слідство із самого початку велося вкрай непрофесійно. А це тому, що і тодішній голова СБУ О. Турчинов, і міністр внутрішніх справ Ю. Луценко професіоналами у доручених їм ділянках роботи ніколи не були. То яких результатів можна чекати від випадкових людей на високих державних посадах? Знати - це одна справа, а довести вину - зовсім інша.

Увесь світ тепер знає, що українського Президента отруїли діоксином - отруйною речовиною, яку виробляють лише чотири лабораторії у світі: в США, Росії і ще двох європейських країнах. Тепер друзі Жванії вчиняють новий лемент. Мовляв, не потрібно говорити про ввезення в Україну діоксину, бо це кидає тінь на всі чотири країни та може призвести до загострення міждержавних відносин. Дуже цікава постановка питання. Труїти діоксином кандидата у Президенти - можна, а писати про це - ні.

Безумовно, що Віктор Ющенко теж багато знає, проте і він не все може говорити. Однак, коли 25 липня 2008 р. на щоквартальній прес-конференції Президента запитали, чи причетний до його отруєння Давид Жванія, він відповів чітко: «Думаю, так». І додав, що це «м'яка форма відповіді, аби зберегти рівновагу перед законом, слідчими органами і чесними людьми».

Тут доречно навести і слова Д. Жванії з інтерв'ю газеті «Високий Замок» від 5 червня 2008 року. На запитання, як часто він бачиться із своїм хрещеником, Давид Важайович відповів: «Тепер жодних стосунків з родиною Ющенків у мене немає. Наше спілкування припинилося. Це сталося у 2004 році». Тобто стосунки припинилися відразу ж після отруєння. Виходить, що недовіра закралася ще тоді, а, крім факту отруєння, поважнішої причини просто не могло бути.

Серед скандальних атак, спрямованих проти Президента України у дні травнево-червневої кризи у Верховній Раді України, одна відзначалася особливим цинізмом.Її озвучив Д. Жванія: «Історію з отруєнням Ющенка діоксином придумали в його штабі». Ці слова Д. Жванії вся бютівська пропаганда винесла великими аншлагами на шпальти своїх видань і смакувала понад місяць.

Жодного конкретного факту у своїх численних виступах та інтерв'ю щодо нової версії отруєння Президента Д. Жванія не навів. Із його слів хіба що варті уваги такі: «Я був проти того, щоб Віктора Андрійовича вивозили на лікування в австрійський «Рудольфінерхаус» [180]. Свою думку цей різноплановий «фахівець», навіть у галузі медицини, аргументує не тим профілем австрійської клініки. Але це смішно тепер читати. Якби перемогла позиція Д. Жванії і В. Ющенко залишився б в Україні, то не важко здогадатися, що би з ним трапилося. Це перше. І друге: у будь-якому випадку жодна українська лабораторія не виявила б слідів діоксину - у них для цього нічого немає!

Єдиним аргументом версії Д. Жванії є наступний його ж вислів: «Думаю, у Ющенка було харчове отруєння. Звичайний панкреатит». І цей явний медичний маразм бютівська преса мусувала на всі лади протягом тривало часу! Тобто широко обговорювали припущення вкрай зацікавленої особи. Ми не будемо вести дискусію з новим знавцем медицини у сучасній українській політиці, а дамо слово фахівцям.

У зв'язку із заявою Д. Жванії, голова міжнародної групи лікарів, які проводили лабораторну діагностику стану Президента України, керівник клініки дерматології університетського шпиталю Женеви, президент Світової ліги дерматологів Жан Сора категорично спростував заяви Д. Жванії і наголосив на прес-конференції у Женеві, що незалежні лабораторні тести, проведені в кількох лабораторіях світу, підтвердили наявність надзвичайно високих концентрацій діоксину в організмі В. Ющенка. «Наявні медичні докази підтверджують пероральний шлях отруєння», - підкреслив пан Сора. Подібні заяви зробили міністр охорони здоров'я України В. Князевич і особистий лікар Президента Р. Валіховський. Як на цьому тлі виглядають чергові інсинуації супроти Президента?

Сам Д. Жванія відмовився від надання слідчим Генеральної прокуратури України показів щодо отруєння Президента.

Тобто свою версію для преси він викладає, а перед слідчим - не хоче. Більше того, Д. Жванія заявляє про свою непричетність до отруєння та, посилаючись на презумпцію невинуватості, навіть погрожує Президенту України імпічментом.

Чергова цинічна атака на Президента України, хамські та образливі дії супроти нього Д. Жванії переслідували банальну мету - створити із Давида Важайовича жертву політичних репресій в Україні. Саме у ці дні Генеральна прокуратура України зацікавилася справою набуття Д. Жванією громадянства держави Україна. Для цього потрібно, аби громадянин іншої держави не менше ніж 5 років проживав в Україні. Давид Важайович Жванія був громадянином Грузії, потім - Кіпру. Внаслідок рішення українського суду, який у 1999 р. встановив його 10-річне проживання в Україні, він отримав українське громадянство. Генеральна прокуратура вважає, що незаконно, бо станом на 1999 рік Д. Жванія насправді не проживав в Україні 10 років. Більше того - вид на проживання в Україні він отримав лише у 1998 році, при цьому сам Д. Жванія письмово заявив, що вперше приїхав в Україну у 1996 р. і був тут 10 разів, загальною тривалістю три місяці! А «Газета по-українськи» у номері ще за 11 серпня 2006 р. повідомляла, що «в Україну Давид приїхав 1996 року як громадянин Кіпру та керівник кіпрської компанії «Брінкфорд». У 1997-му він організував ЗАТ «Брінкфорд», що почало активно просуватися на український енергоринок».

Тепер Давид Важайович стверджує, що це все неправда і його просто переслідують безпідставно, бо на час набуття громадянства він таки проживав в Україні необхідні 10 років. Якщо це справді так, то чого боятися? Покажіть трудову книжку за ці роки - там буде видно, де, коли ви працювали, довідки з відділів реєстрації за місцем проживання, зрештою, і сусіди можуть підтвердити факт проживання. Проте цим простим і зрозумілим шляхом Д. Жванія чомусь іти не хоче. Він творить із себе жертву політичних репресій та влаштовує скандали, погрожує зверненнями до парламентів країн світу, Європарламент, ООН… А нові друзі із БЮТ їх посилено роздмухують.

Бютівська преса стала горою на захист Д. Жванії. Вона наводить приклади політичних переслідувань за комуністичних часів та позбавлення радянського громадянства багатьох відомих дисидентів, заявляє, що Конституція України передбачає єдину можливість позбавлення громадянина України громадянства - коли він сам стає громадянином іншої держави. Але бютівські юристи чомусь не дивляться на Закон України «Про громадянство України», де чітко сказано, що «підставами для втрати громадянства України є… набуття особою громадянства України… внаслідок обману, свідомого подання неправдивих відомостей або фальшивих документів». Причому без встановлених термінів давності. І це так мусить бути й надалі, адже злочинне придбання українського паспорта іноземцем не може робити його громадянином України, - з усіма наслідками, які звідси випливають. Якщо цей принцип порушити хоч раз, то завтра українські паспорти будуть купувати пройдисвіти і злочинці з усього світу.

2 липня 2008 р. Апеляційний суд м. Києва скасував рішення Радянського районного суду м. Києва про підтвердження 10-річного проживання Д.В. Жванії на території України, що дозволило йому отримати українське громадянство.

Мене завжди непокоїла думка:

чому влада має таку притягальну силу для них?

Чому влада так їх вабить?

Вацлав Гавел

Як не парадоксально, але явно шкідницька і деструктивна діяльність у великій українській політиці Юлії Тимошенко та її бізнес-політичного охвістя принесла і очевидну користь, бо переконала чи не всіх у потребі проведення радикальних змін в державному управлінні країною. Проте шлях, який Ю. Тимошенко підготувала у втаємниченому від суспільства проекті змін до Конституції є неприйнятним, - це проект не для держави і народу, а під неї особисто; він не те що не фаховий, а - бездарний. А перед тим, як щось вагоме робити, слід взяти краще із свого минулого та опертися на досвід, уже вироблений людством.

Упродовж останніх років Верховна Рада України зовсім не подібна на представницький орган влади народу, вона більше нагадує кубло розбрату. Це очевидно всім. На 90% така ситуація стала наслідком деструктивної роботи Ю. Тимошенко, починаючи від дикого способу формування нею виборчих списків і закінчуючи влаштуванням, за її ж особистою вказівкою, всіляких авантюр і провокацій у сесійній залі та за її межами, вершиною яких стали блокування трибуни, президії, електрощитової, навіть дверей, обезструмлення парламенту і недопущення виступу Президента України. Такого в Україні ще не було ніколи.

Сірість роботи Верховної Ради України, яку й парламентом важко назвати, відповідає сірості її складу. Кого у теперішній Верховній Раді України можна віднести до яскравих особистостей, здатних висувати вартісні ідеї, вносити слушні пропозиції, вміти переконувати опонентів і брати на себе відповідальність за прийняте рішення? Їх кілька: Віктор Янукович, Микола Азаров, Сергій Головатий, Олександр Лавринович - у Партії регіонів, Володимир Литвин - у блоці свого імені, В'ячеслав Кириленко і Юрій Ключковський у «Нашій Україні», Петро Симоненко - у комуністів. А у БЮТ? Та після того, як Ю. Тимошенко й О. Турчинов перейшли на роботу в Кабмін, там немає нікого!

Для прикладу проілюструю ситуацію у Верховній Раді України першого скликання. У Народній Раді - так тоді називалася опозиція - була велика плеяда яскравих постатей і явних народних лідерів, серед них три академіки: Ігор Юхновський, Михайло Голубець, Павло Кислий; ціла когорта добре відомих у світі борців і правозахисників: Левко Лук'яненко, В'ячеслав Чорновіл, Михайло і Богдан Горині, Степан Хмара; Ірина Калинець; гроно письменників, які тоді будили і підіймали народ: Іван Драч, Дмитро Павличко, Роман Іваничук, Роман Лубківський, Володимир Яворівський, Петро Осадчук, Павло Мовчан; режисер Лесь Танюк, журналіст Віталій Карпенко; науковці: Орест Влох, Михайло Швайка, Володимир Панченко, Степан Пушик. Не менш яскравими стали Лариса Скорик, Іван Заєць, Сергій Головатий, Микола Поровський, Владислав Носов, Віталій Мельничук, Тарас Нагулко, Віктор Бедь, Василь Червоній, Олександр Барабаш та цілий ряд інших, не менш достойних і мудрих; їх було так багато, що й не всіх нараз згадаєш.

А які професіонали тоді перебували у рядах правлячої комуністичної більшості! Володимир Івашко, Станіслав Гуренко, Віталій Масол, Вітольд Фокін, Леонід Кравчук, Микола Хоменко, Валентин Симоненко, Валерій Пустовойтенко, Володимир Слєднєв, Василь Дурдинець, Валерій Череп. І це далеко не повний список, бо кому, наприклад, не запам'яталися колоритні, мудрі і дотепні комуністи: Олександр Мороз, Василь Степенко, Микола Артеменко, Сергій Дорогунцов, Василь Сухий, Андрій Печеров? А серед незалежних депутатів виділялися Іван Плющ, Вадим Гетьман, Іван Салій, Микола Шкарбан! За всіма вищезгаданими особистостями якось загубився навіть Леонід Кучма - він тоді ще не впливав на ситуацію, а лише придивлявся.

І в першому, і в другому складі Верховної Ради України підібралися справді кращі з кращих, ті, хто пройшов чистилище виборів у мажоритарних округах. Тому й рівень Верховної Ради був високим в усіх відношеннях. І хоча тоді тривала найгостріша боротьба ідей та відбувалося найсильніше політичне протистояння, але дикунства, образ і хамства не було. Так було тоді. А що коїться сьогодні?

Постійні кризи та гризня за владу стали головними ознаками діяльності Юлії Тимошенко на чолі уряду та блоку її імені. Такі речі не додають Україні авторитету і не приносять користі народу - вони шкідливі за своєю суттю. Далі тривати подібне неподобство не може.

Для того, аби кардинально поліпшити ситуацію в державі, слід радикально змінити спосіб формування Верховної Ради України. Вже, мабуть, ні в кого не викликає сумніву потреба повернення до змішаної, пропорційно-мажоритарної системи виборів. За принципом 50 на 50. Пропорційна система дасть можливість розвиватися партіям - основі громадянського суспільства, а мажоритарна - забезпечить можливість проходження у парламент незалежних, але достойних представників народу, це по-перше. І по-друге: факт наявності мажоритарних депутатів, серед яких просто не може бути випадкових, стане тим фактором, який безумовно вплине на якісний рівень кандидатів у парламентських списках партій. І по-третє: наявність мажоритарних депутатів покінчить із клановим поділом українського парламенту та забезпечить його продуктивну роботу, бо більшість гарантовано буде створена, і то не з якихось явно нестабільних 227 голосів, а не менше, як із 300. Тоді й уряд працюватиме, ніби годинник.

Обрання за списками партій теж слід суттєво вдосконалити. В основі має бути висунення кандидатів та їх підтримка на всіх рівнях: первинна організація, районна, обласна та остаточне затвердження на з'їздах партій. І жодних квот ні для вождів, ні для секретарок не може бути. Якщо хтось із них знає достойну кандидатуру, то має спочатку звернутися до партійних низів і пройти увесь шлях затверджень. Тоді посилиться роль самої партії і, звісно, зведеться до нуля можливість банального розпродажу депутатських мандатів.

У всіх демократичних європейських країнах немає імперативного мандата, тобто права партії позбавити повноважень свого депутата. Парламенти формуються не партіями - їх обирають народи, тому член парламенту будь-якої країни відповідає перед народом і має бути вільним у своїх діях. Партії на нього можуть впливати, тому для рівноваги їм слід дати великі можливості щодо організації його відкликання, але лише через голосування народу. Проблема перебіжчиків - це не проблема народу, а проблема партій. А депутати і політики мусять мати право не лише на перехід до іншої політичної сили, а й до зміни своїх поглядів, бо життя не стоїть на місці, а мудрий бачить краще і передбачає ліпше. Уінстон Черчіль тричі призначався прем'єр-міністром Великобританії, один раз від ліберальної партії, а двічі - від консервативної, проте його велич від цього не зменшилася в очах співвітчизників - вони його визнали кращим британцем за всю історію країни.

Безперечно, що змішана виборча система і суворий контроль низових партійних організацій вкрай невигідні політичним вождикам, невдахам і торговцям місцями у парламентських списках. Та хіба на них слід орієнтуватися?

Україні необхідні дві ключові речі - стабільність і порядок, їх може забезпечити лише об'єднання та злагода. Вся минула діяльність Ю. Тимошенко свідчить, що її шлях - це дорога війни і розбрату, навіть у середовищі союзників. Такий шлях безперспективний, він веде у безвихідь. Для примітивних воєнних дій великого інтелекту не потрібно і політичної культури також.

Запорукою успішного розвитку будь-якої країни є злагоджена робота всього механізму державного управління: законодавчої, виконавчої і судової влади. Коли такий механізм позитивно відпрацьований, то жодні вибори - парламентські чи президентські - не впливають на його функціонування, а громадяни країни не відчувають зміни влади. Так в ідеалі має бути.

В Україні цей механізм не відпрацьований до сьогодні. Як наслідок, очевидним для всіх було постійне протистояння між усенародно обраними парламентом і Президентом. За 17 років незалежності в Україні практично щорічно відбувалася зміна Прем'єр-міністра і всього складу Кабінету Міністрів, що, безумовно, негативно позначалося на функціонуванні державного управління, стабільності ситуації в державі.

Після вкрай невдалої конституційної реформи 2004 р. і так непроста ситуація в управлінні державою загострилася протистоянням ще й уряду і Президента. Як наслідок - нема злагоди між трьома найвищими інститутами державної влади: Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України і Президентом України. До цього додається гостре протистояння у парламенті.

Мудрі і добропорядні люди при будь-якій системі державного управління знайдуть спосіб злагоджено працювати задля своєї країни та народу. На превеликий жаль, в Україні спостерігається дещо інша картина, а всілякі авантюри і явні провокації у вищих ешелонах влади - тому яскраве свідчення. Чого ж доброго у цій ситуації можна сподіватися?

Вихід один - зміна Конституції України у частині, що стосується вищих органів державної влади: Верховної Ради України, Президента України і Кабінету Міністрів України та механізмів усієї вертикалі державного управління й взаємодії із органами місцевого самоврядування. Безумовно, тут слід врахувати власні помилки і запозичити кращий світовий досвід. Без висококласних фахівців і спеціалістів у галузі конституційного права не обійтися - саме вони мають виробити і подати проект таких змін та винести його на широке всенародне обговорення. Найкраще, аби проекти обговорив і схвалив авторитетний дорадчий орган - Конституційна Асамблея, у якій були б представники від кожної районної і міської громад України. А схвалений Конституційною Асамблеєю проект внесення змін до Основного Закону слід подати на затвердження Верховної Ради України. Ми б тоді отримали справді народну Конституцію, написану на перспективу, а не під сьогоднішні потреби якоїсь партії чи особи.

Про БЮТ я написав три книжки: «Монолітне болото, або ЗАТ БЮТ», «Фарисеї, або Неоголошена війна Україні» і «Ананас, або Новий план захоплення Києва». Всі вони гостро-викривальні, у них наводяться численні факти негідної, фарисейської діяльності лідерів БЮТ. Жоден факт ніхто не заперечив і не спростував, мене лише звинуватили у антисемітизмі. Зробив це у прямому ефірі «5-го каналу» провідний політтехнолог тимошенківської бізнес-політичної організації Дмитро Медведев. І коли ведучий Роман Скрипін попросив його пояснити те, у чому полягає антисемітизм Дмитра Чобота - пан Медведев, не знайшовши нічого ліпшого, заявив, що критикуючи М. Бродського, автор розповів про його єврейське походження та назвав єврейське прізвище його предків, торкнувся інших єврейських питань.

Можна лише уявити, який антисемітський гвалт зчинять у БЮТ цього разу. У зв'язку із такою перспективою хотів би наголосити на наступному.

У книзі «Макуха» називаються конкретні факти відверто шкідницької і деструктивної роботи бютівських верховодів та їхньої організації в цілому. При цьому зауважу, що про велику кількість негідних, фарисейських вчинків вождів БЮТ я навіть не писав, бо хоча й був упевнений у їхній достовірності, та не мав достатніх доказів. Але те, що написано, безперечно, свідчить про підступні, цинічні і нахабні методи політичної боротьби. І хто б їх не вчинив: - українець, росіянин чи єврей, - такі дії його не можуть прикрашати, бо вони негідні. Тому не вартує негідника виправдовувати лише тому, що він етнічний єврей, а його опонента обзивати антисемітом. Зрештою, невже серед українських євреїв бракує порядних людей?

Зауважу, що першу брутальну сіоністську провокацію проти мене вчинено не бютівцями, а їхніми ідейними попередниками - об'єднаними есдеками 20 січня 2000 р. прямо у сесійній залі Верховної Ради України під час блокування трибуни. Тоді, аби навмисно зірвати роботу парламенту, депутат Г. Суркіс, із яким я ніколи не мав нічого спільного, несподівано і абсолютно безпричинно, напав на мене прямо у головному проході сесійної зали. Зав'язалася бійка. Наступного дня друг Г. Суркіса В. Медведчук, відкриваючи засідання народних депутатів в «Українському домі», заявив, що серед надуманих причин, з яких вони мусили сюди перейти, було фізичне протистояння, яке вчора відбулося у сесійному залі. Тобто самі влаштували провокацію, самі ж і послалися на неї для обґрунтування своїх же явно протиправних дій!

Я, звичайно, подав на Г. Суркіса до суду. У мою підтримку 20 січня 2000 р. проголосувала і Верховна Рада, доручивши Генеральній прокуратурі України провести відповідне розслідування. Після оксамитового шахрайства в «Українському домі» 21 січня 2000 р. у прокуратури пропав інтерес будь-що розслідувати, проте судовий процес таки відбувся. Напередодні засідання Печерського районного суду на захист Г. Суркіса дружно стали деякі депутати-євреї і підписали на мене фальшиві свідчення. Мене найбільше здивувало, що серед тих, хто подав до суду цілком неправдиві і наклепницькі свідчення, був Михайло Бродський, з яким я завжди перебував у досить приятельських стосунках. На його прохання я навіть розшукував дані про його предків, які у XIX ст. проживали у моєму місті Броди. І коли я перепитав М. Бродського чи дійсно він таке написав, то Михайло Юрійович знервовано відповів:

- Знаешь, что касается єврейства, то для меня все! Не надо было в суд подавать.

- Виходить, що коли зачеплені інтереси якогось єврея, то можна брехати, зводити наклепи, очорнювати людину нізащо? Міша, а де ж тоді совість? Ти що, не боїшся Бога?

Повне обличчя Михайла Бродського залилося червоним багрянцем аж по шию, він зі злістю щось сказав на мою адресу і швидко залишив сесійну залу.

Після цього випадку я ніколи не подавав руки М. Бродському і з ним не вітався - в морально-етичній площині він впав у моїх очах і перестав бути пристойною людиною.

У Печерському суді, де я судився із Г. Суркісом, мною було внесено клопотання про виклик у зал суду свідка М. Бродського, якого я там досить просто викрив би, вивів на чисту воду і довів всю нахабну і цинічну брехливість його свідчень. Проте до судової зали М. Бродський обачно не з'явився.

Згодом мені стали відомі деталі підготовки письмових свідчень до Печерського районного суду. Їх готувало кілька осіб за дорученням зацікавлених у справі. На провідних телеканалах взяли відеозаписи інциденту між мною і Г. Суркісом, дивилися, хто знаходився поблизу місця конфлікту. Шукали чомусь євреїв. Всім їм на одному комп'ютері, одним шрифтом набрали майже ідентичні заяви до суду із тим, що вони ніби чули, як я обматюкав Г. Суркіса та ще й назвав його «жидом». Внаслідок він на мене й накинувся. Нічого подібного, звичайно, не було. Це підтвердило суду кілька народних депутатів з фракції прогресивних соціалістів, бо саме перед їхніми очима розгорівся конфлікт.

За розробленим сценарієм, у суді опоненти мали мене підвести до думки, аби я вніс клопотання про долучення до справи відеозапису конфлікту, який чітко мав підтвердити, що підписанти дійсно знаходилися поруч місця конфлікту. Якби я такого клопотання у суді не зробив, його б подала протилежна сторона. Ось такий задум. Для заздалегідь розробленого сценарію і шукали відповідних «свідків», але чомусь, в основному серед депутатів-євреїв. Однак вийшов збій - Юхим Звягільський і Юлій Іоффе відмовилися підписувати фальшиві судові свідчення, хоча вони і знаходилися недалеко місця події, ближче ніж М. Бродський.

Вчинок Ю. Звягільського та Ю. Іоффе, про який мені стало відомо, викликав до них почуття поваги, бо поступили вони як порядні люди. Тому я далекий від думки, аби огульно звинувачувати євреїв. Серед них, як і серед українців, є достойні люди, але є й негідники та пройдисвіти. На моє глибоке переконання, Ю. Тимошенко до категорії достойних дуже важко віднести.

Що стосується висвітлення мною єврейського родоводу Ю. Тимошенко, то тему відкрила вона сама. Якби пані Юля не дурила народ, що у її родоводі до десятого коліна всі латиші і українці, то, мабуть, ніхто й не зацікавився перевірити ці твердження на достовірність.

І на завершення наведу кілька фактів для потенційних звинувачувачів мене у антисемітизмі.

У 1987 році я не дав зруйнувати єврейську синагогу у Бродах, яку тодішня компартійна влада вирішила знести через її аварійний стан. На захист пам'ятки я підняв громадськість. До речі, далеко не всі бродівські євреї тоді стали на захист своєї святині, дехто боявся поставити підпис під колективним зверненням, бо його сина могли звільнити з посади. Про це можна прочитати у багатьох публікаціях [181]. Мабуть із цієї акції щодо захисту пам'ятки єврейської культури в Україні та гострого протистояння із тодішньою владою і розпочалася моя публічна діяльність. Про історію мого захисту бродівської синагоги написав і журнал Національного трасту США з питань охорони історичної спадщини «Historik Preservation», який є у моєму архіві, але якого я не зміг швидко знайти, аби дати точне бібліографічне посилання.

З моєї ініціативи і за підготовленим мною проектом постанови, Бродівська районна рада у 1990 р. прийняла рішення про встановлення у Бродах пам'ятного знаку полеглим у роки Голокосту мешканцям міста єврейської національності.

У 80-х роках минулого століття, працюючи директором Бродівського краєзнавчого музею, я перебував у тісних і дружніх стосунках із найстарішими бродівськими євреями: Феліксом Матеусовичем Грубером, Яковом Марковичем Корхіним, Семеном Лейбовичем Стояновером. Ми часто зустрічалися у музеї та їхніх домівках. Я записав на магнітофон їхні спогади, допоміг підготувати від їхнього імені кілька публікацій про події 30-х-40-х років у Бродах та Голокост.

На прохання корінного бродівського єврея-старожила Я.М. Корхіна, якого я дуже поважав, мною було порушено питання про перейменування вулиці Котовського у Бродах на її попередню назву - Калліра, за прізвищем місцевого єврейського діяча XIX ст. Сесія міської ради у цьому питанні мене теж підтримала - тепер у Бродах є вулиця Калліра, хоча за великим рахунком, вартувало б повернути її первісну назву - Велика Юріївська. Щоправда, Я.М. Корхін ще й хотів перейменувати вул. Івана Франка на Гольдгабера - малознаного єврейського діяча XIX ст. Тут я бродівських євреїв не підтримав - не той масштаб, та й вулиця впродовж кількох століть називалася Луцькою. З такими аргументами погодилися усі.

У кооперативі «Броди», який я організував і очолив у 1988 році, як окремий структурний підрозділ, діяла архітектурно-проектна дільниця, у котрій працювало два десятки архітекторів-реставраторів, вони виконували проекти для багатьох міст України. Очолював її єврей Олександр Олександрович Полянський - теперішній керівник департаменту охорони пам'яток історії та культури держави Ізраїль. Тоді ми жили та працювали дружно і жодної національної проблеми у нас не виникало, бо усе було чесно, порядно і законно.

Проблеми у Ю. Тимошенко виникають постійно, тому що за нею нема правди, а у неї самої - сорому і совісті. Єврейське коріння родоводу Юлії Володимирівни, то вже інше питання, хоча і воно не може бути останнім.

Один мій добрий знайомий, ідучи на досить складну операцію, у ході якої він мало не потрапив до іншого світу, взяв із собою не іконку Божої Матері, а портретик Юлії Тимошенко і поставив його на тумбочці біля свого лікарняного ліжка. Дивовижно, але є люди, які боготворять Юлію Володимирівну; для них виборчі списки БЮТ - це передусім Юлія Тимошенко. Вони і на місцевому рівні голосують за подібним принципом. Більшість не звертає жодної уваги на самі списки та імена у них, отже, депутатів, тобто владу обирають за фантасмагоричними ознаками. І лише дехто заглиблюється у вивчення справи. Проте коли скрупульозно розглянути суть і вміст «Блоку Юлії Тимошенко» та особи його вождів, то перед нами постає звичайнісінька політична макуха - малокорисна приманка для легковірного виборця.

Докладно вивчивши методи діяльності верховодів БЮТ та його лідера, ловлю себе на думці: все у них пов'язане з макухою. За її допомогою вони приваблюють і купують виборця, здійснюють обмани, авантюри, провокації та інші, негідні порядних людей, вчинки. Невже вони думають, що макуха є міцним і надійним стержнем довготривалої і стабільної політики розвитку держави та поліпшення благополуччя народу? Мабуть, ні.

Вони просто мають людей за дурнів. Тому Юлії Тимошенко та її близькому оточенню слід нагадати гарну єврейську мудрість: «Так завжди не буде!» А заодно й процитувати видатного українського поета Бориса Олійника:

Народ не візьмеш на макуху.

Він оддаля відрізнить чин:

І хто є син його по духу,

І хто по духу - сучий син.

Вже коли книга версталася, відбулося перше засідання третьої сесії Верховної Ради України шостого скликання. Дружнє і злагоджене голосування БЮТ разом із Партією регіонів стало несподіванкою для найпалкіших прихильників Юлії Тимошенко. Такого союзу від Юлії Володимирівни не сподівався практично ніхто, бо ж як вона агресивно лаяла будь-які контакти з регіоналами! Як вона їх паплюжила і обзивала «зграєю»! Як бютівські ЗМІ безперестанку шельмували саму можливість створення так званої «ширки» - широкої коаліції за участю Партії регіонів! І як від цього відхрещувалася сама ж Ю. Тимошенко, починаючи з виборчої кампанії на дострокових парламентських виборах 2007 року! Вона навіть переконувала виборців, що швидше її викраде НЛО, ніж вона побратається з В. Януковичем.

Тепер виявилося, що широку коаліцію створила сама Ю. Тимошенко і цілком нормально пояснює ситуацію - необхідністю забезпечення умов для продуктивної роботи парламенту. А чому ж раніше не можна було взятися за «продуктивну роботу»? Чому Ю. Тимошенко займала таку вкрай нетерпиму, ворожу та агресивну позицію супроти В. Януковича, Партії регіонів і самої думки про створення широкої коаліції?

Пояснення просте. Якби широку коаліцію з Партією регіонів і Блоком Володимира Литвина було створено на самому початку першої сесії, ще восени 2007 р., то, безумовно, продуктивна робота парламенту була би забезпечена, але при такій ситуації Ю. Тимошенко аж ніяк не могла посісти посаду прем'єра, яку вона завжди розглядала як стартовий майданчик до поста Президента України. Саме тому вона вдалася до паплюження Партії регіонів та її лідера.

Зміцнивши свої позиції на посаді прем'єра, Ю. Тимошенко почала дружити з регіоналами і комуністами, аби відібрати від Президента України рештки його владних повноважень і заволодіти ними одноособово. Тепер вона особисто розпочала атаку та цькування самого Президента України В. Ющенка. То є цілком закономірним підсумком її фарисейської лінії.

Я вже про це писав у книзі «Монолітне болото, або ЗАТ БЮТ» і тепер ще раз нагадаю. На закритому від сторонніх очей VII з'їзді ВО «Батьківщина», делегатом якого я був (листопад 2005 р.) Юлія Тимошенко закликала всі організації ВО «Батьківщина» розпочати нещадну критику так званого «оточення президента». Одночасно Ю. Тимошенко просила поки-що не чіпати самого Президента навпаки демонструвати йому свою підтримку [182]. То був початок широкомасштабної реалізації хитрої, підступної і добре продуманої стратегії з дискредитації Президента України В. Ющенка. На першому етапі Ю. Тимошенко потрібно було розправитися з так званим «оточенням», а за великим рахунком - перевіреними часом і ділами його соратників і друзів: Петра Порошенка, Романа Безсмертного, Олександра Третьякова, Миколи Мартиненка та інших. З ними Ю. Тимошенко розправлялася ще й із мотивів особистої помсти, бо саме вони належали до противників надання їй високої посади прем'єра і зовсім не через її морально-етичні засади - тоді вони ще не розкрилися у повній своїй красі, а передусім через її професійні якості. Компанію тимошенківської боротьби з так званим «оточенням президента» бачила вся Україна, то фактично була боротьба з усією «Нашою Україною», яка БЮТом, до речі, не припинялася ніколи. Тепер Ю. Тимошенко взялася і безпосередньо за самого В. Ющенка. На цей раз дубиною у її руках стала фракція Партії регіонів.

І на завершення наведу слова Юлії Тимошенко: «Я, лідер виборчого Блоку Юлії Тимошенко, заявляю про те, що очолювана мною політична сила ніколи і за жодних обставин не буде вступати в коаліцію з Партією регіонів» [183].** А скільки було подібних фарисейських запевнень!

5 вересня 2008 року

[1] Слова Юлії Тимошенко із її програмної статті напередодні дострокових парламентських виборів. - Тимошенко Ю. Віра, Надія, Любов! // Дзеркало тижня. - 2007. - №23. - 16 червня. - С.1.

[2] 3 виступу на брифінгу 13 червня 2008 р.

[3] Волков О. Только звезданутый верит… // Киевский телеграф. - 2008. - 20 июня.- С.З.

[4] Фурман - візник, погонич кіньми або волами, запряженими у воза (Словник української мови. - Т.Х. - К.: Наук, думка, 1979. - С.655).

[5] Калныш В. Премьеру горчит // Профиль. - 2008. - №19. - 24 мая. - С.27.

[6] 3 виступу на мітингу перед виборцями м. Києва // Київський майдан. - 2008. - Травень. - Спецвипуск №5. - С.1.

[7] 3 виступу на мітингу перед виборцями м. Києва // Київський майдан. - 2008. - Травень. - Спецвипуск №5. - С.1.

[8] 3 виступу на мітингу перед виборцями м. Києва // Київський майдан. - 2008. - Травень. - Спецвипуск № 1. - С. 1.

[9] Слова Ю. Тимошенко, проголошені на зустрічі з Головою Верховної Ради України А. Яценюком 23.06.2008 р. // Українська правда. - 2008. - 24 червня. //

http://www.pravda.com.ua/news/2008/6/24/77938.htm.

[10] 3 виступу у прямому ефірі програми ТСН телеканалу «1+1». - 2008. - 29 червня. - 19 год. 50 хв.

[11] Мушак А., Яхно О. Бизнес Юлии Тимошенко (БЮТ), или Монетизация справедливости // Главред. - 2006. - 5 июня // http://glavred.info/archive/2006/06/05/035248-5.html.

[12] Мушак А., Яхно О. Бизнес Юлии Тимошенко (БЮТ), или Монетизация справедливости // Главред. - 2006. - 5 июня // http://glavred.info/archive/2006/06/05/035248-5.html.

[13] Бродский: Тимошенко обладает даром гипноза… // Українська правда. - 2007. - 11 квітня.

[14] Лещенко С. Тимошенко озброїлася проти Ющенка голосом «старшого брата» // Українська правда. - 2008. - 20 червня // http://www.pravda.com.ua/news/2008/6/20/77848.htm.

[15] Українська правда. - 2008. - 24 червня. //

http://www.pravda.com.ua/news/2008/6/20/77848.htm…

[16] Українська правда. - 2008. - 24 червня. //

http://www.pravda.com.ua/news/2008/6/20/77848.htm.

[17] Так другий президент України оцінив дії Ю. Тимошенко стосовно В.Ющенка у розмові із секретарем РНБО України Р. Богатирьовою 13.07.2008р. // Найем Мустафа. Ялта. Нова транскрипція // Українська правда. - 2008.- 15 липня // http://pravda.com.ua/news/2008/7/15/78794.htm

[18] Тимошенко Ю. Осінь -2007: Віра, надія, любов! // Дзеркало тижня. - 2007 - 16 червня.

[19] Цит. за.: Чивокуня В. Леонід Черновецький виграв на своєму полі // Українська правда. - 2008. - 26 травня. // http://www.pravda.com.ua/news/2008/5/26/76527.htm.

[20] Якщо це не вельми пристойне словечко («падлюка», «падлюки») так сподобалося редакції «Високого Замку», що вона виносить його у заголовки статей, часто вживає у своїх публікаціях і називає ним навіть членів українського парламенту, то чому б у відповідь таку саму оцінку не вжити стосовно справжніх господарів дійсно бридкого і падлючого видання?

[21] Із відповіді Прем'єр-міністра України Ю. Тимошенко на закиди міністра транспорту Є. Червоненка у 2005 р.

[22] Остров Н. Еврейские корни Тимошенко // Фраза. - 2005. - 26 ноября. - www.fraza.com.ua.

[23] Грец Хаим. Галахическая єврейка Тимошенко, революция и гиперсионизм // Фраза. - 2005. - 16 сент. - http://fraza.com.ua/print/16.09.05/10131.html

[24] Ульяхина А. Юля, Юлия Владимировна. - Дніпропетровськ: Журфонд, 2007. - С.43.

[25] Українська правда. - 2008. - 2 липня. // http://pravda.com.ua/news/2008/7/2/78231.htm.

[26] Панькина Ирина. Дочь Тимошенко выходит замуж за дебошира //Экспресс-газета.- 2005.- 26сентября; Панькина Ирина. Что ждет дочь Тимошенко // Koмnpoмat.Ru //

http://www.compromat.ru/main/ukraina/timoshenkodoch.htm.

[27] Хрещатий Я. Who is Mr. Carr? // Обозреватель. - 2008. - 28 июня //

http://obozrevatel.com/news-print/2008/6/29/24645.htm. (див. на

http://world.obozrevatel.com/news/2008/6/29/245645.htm та

http://testukr.obozrevatel.com/news/2008/6/30/197120.htm - Кін)

[28] Ульяхина А. Юля, Юлия Владимировна. - Днепропетровск: Журфонд, 2007. - С.6.

[29] Ульяхіна А. Юля, Юлия Владимировна. - С.6.

[30] Ульяхіна А. Юля, Юлия Владимировна. - С.42.

[31] Ульяхина А. Юля, Юлия Владимировна. - С.37.

[32] 3 інтерв'ю Ю. Тимошенко // Дзеркало тижня. - 2000. - 2 вересня. - С.З.

[33] Попов Д., Мильштейн И. Оранжевая принцесса. Загадка Юлии Тимошенко. - М: Из-во О. Морозовой, 2006. - С.96.

[34] Ульяхина А. Юля, Юлия Владимировна. - С. 45-46.

[35] Богословська Інна. Влада і Тимошенко. Прес-конференція. - 2007. - 18 вересня; http:/www.viche.org/to-print?mid=6800

[36] Протокол допиту Тимошенко по «делу Лазаренко» (Фотофакт) / Илья Колесников // УРА - Информ // http://ura-inform.com/ru/print/politics/2007/03/27/dopros.

[37] Протокол допиту Тимошенко по «делу Лазаренко» (Фотофакт) / Илья Колесников // УРА - Информ // http://ura-inform.com/ru/print/politics/2007/03/27/dopros.

[38] Попов Д., Мильштейн И. Оранжевая принцесса. - С. 147.

[39] Ленський О. Історія сходження Юлії Тимошенко // Свобода. - 2000. - 17 квітня. - С. 8-9; Єльцов О. Чи не час покаятися, Юліє Володимирівно? // Народна Воля. - 2000. - №10, жовтень. - С.12-13.

[40] Цит. за: Лоза Р. Невиконане замовлення. - К., 2002. - С. 29.

[41] Попов Д., Мильштейн И. Оранжевая принцесса. - С. 126.

[42] Ростовский М. Русско-армянская красавица на пятом десятке // Московский комсомолец. - 2004. - 26 ноября // http://compromat.ru/main/kuchma/timoshenkobomba.htm.

[43] Попов Д., Мильштейн И. Оранжевая принцесса. - С. 129.

[44] Попов Д., Мильштейн И. Оранжевая принцесса. - С. 129.

[45] Попов Д., Мильштейн И. Оранжевая принцесса. - С. 132.

[46] Попов Д., Мильштейн И. Оранжевая принцесса. - С. 132.

[47] Ульяхина А. Юля, Юлия Владимировна. - Днепропетровск: Журфонд, 2007. - С.32.

[48] Цит. за кн.: Кокотюха А. Юля. - Харків: Фоліо, 2006. - С.94.

[49] Цит. за кн.: Кокотюха А. Юля. - Харків: Фоліо, 2006. - С.94.

[50] Столичные новости. - 2003. - 2 сентября // http://www.fl6.ru/infoprint/34267.htm. (Див. http://cn.com.ua/N275/investigation/investigation.html - Кін)

[51] Цит. за: Гаврыш О., Калныш В. Экс-премьера обьявили миллиардером // Коммерсант // http://www.kommersant.ua.html?doc Id = 611191

[52] Сидоренко Иван. Тимошенко накажет себя? Документы //

http://obozrevatel.com/news/2008/1/29/214280.htm

[53] Солдатенко Борис. Российский «лохотрон» // Красная звезда. - 2001. - 12 июля; Про це ж: http://www.redstar.ru/2001/07/12-07/4-01.html

[54] * Кондратьева Маргарита. Украинских энергетиков поставили на счетчик // Газета. - 2001. - 26 сентября; Про це ж: http://gzt.ru/world/2001/09/26/120021.html

[55] Миллионы Тимошенко нашлись в Лондоне?! //

http://provokator.com.ua/p/2004/05/15/140824.html

[56] Колесников И. Протокол допроса Тимошенко по «делу Лазаренко» (Фотофакт) // УРА - Информ // http://ura-inform.com/ru/print/politics/2007/03/27/dopros.

[57] Весь сор в одной избе // Компромат RU //

http://www.compromat.ru/main/ukraina/timoshenkoug.htm; Фабрицкая Ю. Юлия Владимировна Тимошенко «Уголовное» досье // «Антиоранж» - антиоранжевая газета //

http://antiorange.com.ua/print/article/resident/68/4024/

[58] Поступ. - 2004. - 8 квітня // http://www.postup.in.ua/usual.php?what=22704.

[59] Українська правда. - 2004. - 7 квітня // http://pravda.com.ua/news/2004/4/7/8510.htm.

[60] Українська правда. - 2002. - 6 вересня // http://pravda.com.ua/news/2002/9/6/24788.htm.

[61] Трофімова Т. Генпрокуратура заявляє про зв'язок // День. - 2001. - 7 лютого. - C.1. // http://www.day.kiev.ua/60080/

[62] Заволодіння коштами в особливо великих розмірах… // Українська правда. - 2002. - 6 зересня // http://www.pravda.com.ua/news/2002/0/6/24792.htm.

[63] Пропала связь с самым маленьким государством - островом Науру // http://www.newsru.com/world/27feb2003/nauru.html

[64] Там само; Явецький А., Андрієнко В. В океані диво-острів - відмивати гроші просто… // Галицькі контракти. -1999. - №47.

[65] Явецький А., Андрієнко В. В океані диво-острів.

[66] Явецький А., Андрієнко В. В океані диво-острів.

[67] І. Богословська: Кожна українська сім'я за час діяльності ЄЕСУ втратила 450 гривень //

Події. Інтернет видання. - 2007. - 18 вересня // http://ua/podii.com.ua/print/?p=politics/2007/09/18/170120.html (див. http://ua.proua.com/news/2007/09/18/170120.html - Кін)

[68] І. Богословська: Кожна українська сім'я за час діяльності ЄЕСУ втратила 450 гривень //

Події. Інтернет видання. - 2007. - 18 вересня // http://ua/podii.com.ua/print/?p=politics/2007/09/18/170120.html (див. http://ua.proua.com/news/2007/09/18/170120.html - Кін)

[69] Ельцов Олег. Признаки заговора: Юлия Тимошенко // http://www.ua-pravda.com/old/articles/portret/1103.php?mode=printable (передрук з http://tema.in.ua/article/337.html - Кін)

[70] Цит. за: Ельцов Олег. Признаки заговора: Юлия Тимошенко // http://www.ua-pravda.com/old/articles/portret/1103.php?mode=printable

[71] Цит. за: Ельцов Олег. Признаки заговора: Юлия Тимошенко //

http://www.ua-pravda.com/old/articles/portret/1103.php?mode=printable

[72] Бродский обвинил Тимошенко в продаже мест в списке БЮТ // Российское агентство международной информации (РИА - Новости) // http://www.rian.ru/politics/20070418/63908594-print.html

[73] Бродский: «Я не думал, что Тимошенко будет заниматься подкупом судей» // РИА Новости // http://www.rian.ru/interview/20070420/64055168.html

[74] Бродський погрожує Тимошенко, що змусить її втекти до Англії // Українська правда. - 2007. - 23 липня // http://pravda.com.ua/news/2007/7/23/61748.htm.

[75] Бродський погрожує Тимошенко, що змусить її втекти до Англії // Українська правда. - 2007. - 23 липня // http://pravda.com.ua/news/2007/7/23/61748.htm.

[76] Лещенко С. Бродский: Тимошенко обладает даром гипноза, я сам находился в состоянии

зомби // Українська правда. - 2007. - 11 квітня // http://www.pravda.com.ua/ru/news/2007/4/11/57220.htm.

[77] Волков О. Только звезданутый верит… // Киевский телеграф. - 2008. - 20 июня.- С.З.

[78] Тимошенко в США: встречи не для СМИ // Единое Отечество. - 2007. - 31 марта //http://www.otechestvo.org.ua/main/20073/3108.htm

[79] Українська криза - «інфекція зовні»? // Персонал Плюс - 2007. - 6 червня; Про це ж: http://www.personal-plus.net/224/2123.html; На цю ж тему: Припинити втручання у внутрішні справи України // Персонал - Плюс. - 207. - 8 серпня; // http://www.personal-plus.net/233/2356.html

[80] Цит. за кн.: Рогоза Юрий. Убить Юлю - ПК.: Медиаэксперт, 2007. - С. 102-103.

[81] * Попов Д., Мильштейн И. Оранжевая принцесса. Загадка Юлии Тимошенко. - М.: Изд-во О. Морозовой - 2006. - С. 142-143.

[82] Цит. за: Цитата тижня // Україна молода. - 2008. - 29 серпня. - С.4.

[83] Цит за: Богословська І. Влада і Тимошенко. Прес-конференція. 18 вересня 2007 р. // Події. Інтернет-видання // http://podii.com.ua/print/?p=politics/2007/09/18/170120.html.

[84] Докладніше про цю історію дивись розділ «Доленосний випадок» у книзі: Чобіт Д. Монолітне болото, або ЗАТ БЮТ. - Броди: Просвіта, 2006. - С 33-35.

[85] Турчинов А. Документальная повесть. «Свидетельство». Записки экс-главы СБУ // Вечерние вести. - 2008. - Спецвыпуск №2. - С. 12

[86] 3 виступу 26 травня 2006 р. на урочистому засіданні активу БЮТ у Палаці «Україна» у Києві щодо підсумків парламентської виборчої кампанії 2006 року - Чивокуня В. Тимошенко поняла, что она не «Белое братство», а «Армия Света» // Українська правда. - 2006. - 27 травня //

http://www.pravda.com.ua/ru/news/2006/5/28/41102.htm.

[87] Лещенко Сергій. Бродский: Тимошенко обладает даром гипноза, я сам находился в состоянии зомби // Українська правда. - 2007. - 11 квітня // http://www.pravda.com.ua/ru/news/2007/4/11/57220.htm.

[88]Нойєм М., Лещенко С. Інтерв'ю з Андрієм Клюєвим // Українська правда. - 2008. - 3 липня // http://ua.pravda.com.ua/ru/news/2008/7/3/78152.htm.

[89] Топ - 50 самых богатых украинцев // Корреспондент. - 2008. -14 июня. - С. 36.

[90] Бродський: Тимошенко обладает даром гипноза… // Українська правда. - 2007. - 11 квітня.

[91] Корреспондент. - 2008. - 14 червня. - С. 52.

[92] Лещенко С. Бродський: Тимошенко обладает даром гипноза… // Українська правда. - 2007. - 11 квітня // http://www.pravda.com.ua/ru/news/2007/4/11/57220.htm.

[93] Цит за: Руденко С. Вся Юлина рать. Окружение Юлии Тимошенко: от «А» до «Я». - К.: Саммит, 2007. - С. 189.

[94] Бедаев Сергей. Александр Фельдман: «базар» во всем // Украина криминальная. - 2005. - 10 октября // http://www.cripo.com.ua/?sect-id=2&aid=9658.

[95] Руденко С. Вся Юлина рать. Окружение Юлии Тимошенко: от «А» до «Я». - К.: Саммит, 2007. - С.188.

[96] Лещенко С. Бродський: Тимошенко обладает даром гипноза… //Українська правда. - 2007. - 11 квітня // http://pravda.com.ua/news/2007/4/11/57246.htm.

[97] Лещенко С. Александр Фельдман: Характер Тимошенко мобильно-взрывной. Она не остановится ни перед чем // Українська правда. - 2007. - 23 лютого // http://www.pravda.com/ua/news-print/2007/2/23/54911.htm.

[98] http://www.ssu.gov.ua/sbu/control/uk/publish/article?art_id=80407&cat_id=80404

[99] Лещенко С. Бродський: Тимошенко обладает даром гипноза… // Українська правда. - 2007. - 4 квітня.

[100] Демчук О. Интервью с председетелем совета директоров компании «Niemiroff» Олександром Глусем // http://www.sostav.ru/print/rus/2007/19.04/news/14-komm/

[101] Кто есть кто в Верховной Раде. Откуда, с кем, когда! Составление и подготовка текстов А. Вольфа. - К.: Довіра, 2006. - С. 150.

[102] Лещенко С. Бродский. Тимошенко обладает даром гипноза, я сам находился в состоянии зомби // Українська правда. - 2007. - 11 квітня // http://http://pravda.com.ua/news/2007/4/11/57246.htm.

[103] Лещенко С. Бродский: Тимошенко обладает даром гипноза… // Українська правда. - 2007. - 11 квітня.

[104] Лещенко С. Бродский: Тимошенко обладает даром гипноза… // Українська правда. - 2007. - 11 квітня.

[105] «Журналісти проти депутатів» лякають бензиновою кризою // УНІАН. - 2008. - 26 травня // http://www.unian.net/news/print.php?id=253183.

[106] Тимошенко взяла у виборчий список доньку судді КС // Газета по-українськи. - 2007. - 21 червня // http://gazeta.ua/index.php?&id=168964.

[107] Лещенко С. Бродский: Тимошенко обладает даром гипноза… // Українська правда. - 2007. - 11 квітня.

[108] Чорновіл Т. Бізнес-десант чоловіка Тимошенко у Верховній Раді // Оглядач. - 2008. - 16 квітня // http://2008.obozrevatel.com/news/2008/4/14/231254.htm.

[109] Чорновіл Т. Бізнес-десант чоловіка Тимошенко у Верховній Раді // Оглядач. - 2008. -16 квітня // http://2008.obozrevatel.com/news/2008/4/14/231254.htm.

[110] Чорновіл Т. Бізнес-десант чоловіка Тимошенко у Верховній Раді // Оглядач. - 2008. -16 квітня // http://2008.obozrevatel.com/news/2008/4/14/231254.htm.

[111] Чорновіл Т. Бізнес-десант чоловіка Тимошенко у Верховній Раді // Оглядач. - 2008. - 16 квітня // http://2008.obozrevatel.com/news/2008/4/14/231254.htm.

[112] Лещенко С. Бродский: Тимошенко обладает даром гипноза, я сам находился в состоянии зомби // Українська правда. - 2007. - 11 квітня // Українська правда. - 2007. - 11 квітня.

[113] Кузнецов М. Спецпроэкт: А. Логвиненко пьет чилийское вино // Дозор. - 2008.- 20 февраля // http://www.dozor.kharkov.ua/entertainment/1012477.print

[114] Лещенко А., Галух А. Чтобы остановить мчавшийся джип, сотрудникам ГАИ пришлось перегородить дорогу своим автомобилем // Факты. - 2007. - 28 февраля // http://www.facts.kiev.ua/2007/02/28/03.htm.

[115] Українська правда. - 2006. - 11 січня; Тимошенко о списочниках… //

http://zik.com.ua/ru/print/2006/03/20/108160.

[116] Чивокуня В. Юлія Тимошенко наблизилася на крок до своєї відставки // Українська правда. - 2008. - 7 червня // http://www.pravda.com.ua/news/2008/6/7/77173.htm.

[117] Чивокуня В. Юлія Тимошенко наблизилася на крок до своєї відставки // Українська правда. - 2008. - 7 червня // http://www.pravda.com.ua/news/2008/6/7/77173.htm.

[118] Ліга Бізнес -Інформ. Информационное агентство // http://file.liga.net/person/517.html.

[119] Чивокуня В. Юлія Тимошенко наблизилася на крок до своєї відставки // Українська правда. - 2008. - 7 червня // http://www.pravda.com.ua/news-print/2008/6/7/77173.htm..

[120] Мільйон євро під вікнами, або Майбахи «любих друзів» Тимошенко // Таблоїд. - 2008. - 28 липня // http://tabloid.pravda.com.ua/brand/488d959ac0dec/

[121] Про заяву Крючкова Д.В. Постанова ЦВК від 15.05.2006 p. //

http://uazakon.com/dokument/frart19/idx19918.htm.

[122] Фраза. - 2006. - 6 червня // http://www.fraza.com.ua/stenograms/19.06.06/25899.html.

[123] Цілком офіційно. ДГЗ МВС України // http://www.mvsinfo.gov/official/2005/07/07/071205-6.html (див. http://ua.proua.com/news/2005/07/12/174222.html - Кін).

[124] Ульяхіна А. Юля, Юлия Владимировна. - Днепропетровск: Журфонд, 2007. - С.46.

[125] Всі висловлювання взято із книги: Рогоза Ю. Убить Юлю -ІІ //. - К. Медиаэкперт», 2007.

[126] Команда, яка змінить Київ на краще! // Передвиборний буклет БЮТ. Відп. за друк. В. Уколов. - Друк. ТОВ «Тріода - Прінт», 2008. - С.

[127] Чобіт Д. Монолітне болото, або ЗАТ БЮТ. - Броди: Просвіта, 2006; Чобіт Д. Фарисеї, або Неоголошена війна Україні. - Броди: Просвіта, 2006.

[128] Лещенко С. Розмова з Юлею Тимошенко // Українська правда. - 2005. - 19 вересня // http://www.pravda.com.ua/. Передрук - Львівська газета. - 2005.- 22 вер. - Сб.

[129] Попов Д., Мильштейн И. Оранжевая принцесса. Загадка Юлии Тимошенко. - М.: Из-во О. Морозовой, 2006. - С. 177.

[130] Турчинов А. Документальная повесть «Свидетельство». Записки экс-главы СБУ // Вечерние вести. - 2008. - Спецвыпуск №2. - С.2.

[131] Турчинов А. Документальная повесть… // Вечерние вести. - 2008. - Спецвыпуск №2. - С.З.

[132] Турчинов А. Документальная повесть… // Вечерние вести. - 2008. - Спецвыпуск №2. - С.З.

[133] Турчинов А. Документальная повесть… // Вечерние вести. - 2008. - Спецвыпуск №2. - С.З

[134] Турчинов А. Документальная повесть… // Вечерние вести. - 2008. - Спецвыпуск №2. - С.З

[135] Турчинов А. Документальная повесть… // Вечерние вести. - 2008. - Спецвыпуск №2. - С.4.

[136] Турчинов А. Документальная повесть… // Вечерние вести. - 2008. - Спецвыпуск №2. - С.5.

[137] Турчинов А. Документальная повесть… // Вечерние вести. - 2008. - Спецвыпуск №2. - С.5.

[138] Турчинов А. Документальная повесть… // Вечерние вести. - 2008. - Спецвыпуск №2. - С.5.

[139] Турчинов А. Документальная повесть… // Вечерние вести. - 2008. - Спецвыпуск №2. - С.5.

[140] Турчинов А. Документальная повесть… // Вечерние вести. - 2008. - Спецвыпуск №2. - Сб.

[141] Чобіт Д. Монолітне болото, або ЗАТ БЮТ. - Броди: Просвіта, 2006. - С 91 -104; Він же. Фарисеї, або Неоголошена війна Україні. - Броди: Просвіта, 2006. - С. 10-38; Він же. Ананас, або Новий план захоплення Києва. - Броди: Просвіта, 2006. - С. 15-25.

[142] Стенограма прес-конференції О. Турчинова в УНІАН. - 2005. - 15 вересня.

[143] Турчинов А. Документальная повесть… // Вечерние вести. - 2008. - Спецвыпуск №2. - С.5.

[144] Подробности. - 2005. - 14 марта // http:/http://www.podrobnosti.ua/economy/other/2005/03/14/187245.html.

[145] Струх О. Займатися хлібним бізнесом невигідно // Контракти. - 2007. - №51 17-23 грудня; Мониторинг СМИ // http://kontrakty.com.ua/show/ukr/print_article/45/5120079791.html.

[146] Загальнодоступна інформація база даних ДКИПФР// http://www.stockmarket.gov.ua/uanews?id=21161

[147] Грушевський Я. Святослав Пискун: Лукавый «раб закона». Часть 4 // Украина криминальная. - 2005. - 6 октября // http://cripo.com.ua/?sect_id=2$&aid=5670.

[148] Левицька О. Хлібний шантаж // Волинська газета // http://www.volga.lutsk.ua/?g=news&node=1260

[149] Данилюк В. Обмежена відповідальність чи необмежена безвідповідальність // Волинська газета // http://www.volga.lutsk.ua/?g=news&node=1260.

[150] Укринформбюро. Досье. Трындюк Юрий Григорьевич // http://ukrinform.info/dosie/print:page.1.5425-5425.html. (див. http://ukrinform.info/dosie/5425-5425.html; google чогось попереджає, що "Ця сторінка може заподіяти шкоду вашому комп'ютерові" - Кін.)

[151] Вовк у шкурі ягняти? // Персонал-плюс. - 2005. - 16-22 березня // http://www.personal-plus.net/109/95.htm?.

[152] Грушевський Я. Святослав Пискун: Лукавый «раб закона». Часть 4 // Украина криминальная. - 2005. - 6 октября // http://www.cripo.com.ua/print.php?sect-id=2&aid-5670.

[153] Вовк у шкурі ягняти? // Персонал-плюс. - 2005. - 16-22 березня // http://www.personal-plus.net/109/95.html.

[154] Вовк у шкурі ягняти? // Персонал-плюс. - 2005. - 16-22 березня // http://www.personal-plus.net/109/95.html.

[155] Детальніше про цю історію дивись: Дозвольте представити: Фурман С.М., більш відомий як Піскун Святослав Михайлович // Україна молода. - 2007. - 2 червня; http://www.skovorodka.ualiberty.com/subject/people/39; Фамильный Пискун // Корреспондент. - 2007. - 9 июня. - С.51.

[156] Тимошенко Ю. Осінь - 2007: Віра, Надія, Любов! // Дзеркало тижня. - 2008.- 16 червня. - С.1.

[157] Цит. за стенограмою телепрограми «Свобода слова «. Ведучий Савік Шустер. - ICTV. - 2006. - 3 лют. - С.20-30.

[158] Цит. за стенограмою телепрограми «Свобода слова «. Ведучий Савік Шустер. - ICTV. - 2006. - 3 лют. - С.20-30.

[159] Сказане генералом А. Кожемякіним є викривленням дійсності - жодної дати у запитанні Д. Чобота не було.

[160] Тобто вже після прес-конференції О. Турчинова, яка відбулася 15 вересня.

[161] Цит. за стенограмою телепрограми «Свобода слова «. - ІСТV - 2006. - З лют.

[162] Цит. за стенограмою телепрограми «Свобода слова «. - ІСТV - 2006. - З лют.

[163] 3 опублікованої в інтернеті розмови у кабінеті Л. Кучми.

[164] http://www.kompromat.kiev.ua/materials/print/70.

[165] Цит. за: Сенчихин В. Частный дом в обмен на земельный участок // 2000. - 2007. - 28 декабря - 3 января 2008. - В.5 // http://www.2000.net.ua/print?a=%2Fpaper%2F44347.

[166] Цит. за: Сенчихин В. Частный дом в обмен на земельный участок // 2000. - 2007. - 28 декабря - 3 января 2008. - В.5 // http://www.2000.net.ua/print?a=%2Fpaper%2F44347.

[167] Цит. за: Сенчихин В. Частный дом в обмен на земельный участок // 2000. - 2007. - 28 декабря - 3 января 2008. - В.5 // http://www.2000.net.ua/print?a=%2Fpaper%2F44347.

[168] Оберемок Лариса. «Деревляні» братки діють // Нова ера. Газета твого покоління // http://www.novaera.te.ua/article-view.php?article=1478.

[169] Сірий В. Тернополяни проти «деревлянизації» // Україна молода//

http://www.umoloda.kiev.ua/print/84/45/40745.

[170] Добродум Ольга. Деревляний тут був! // Хай Вей. - 2008. - 15 серпня // http://209.85.135.104/search?g=cache:F?213A2Q-aAJ:h.ua/story/122203%D

[171] Добродум Ольга. Деревляний тут був! // Хай Вей. - 2008. - 15 серпня // http://209.85.135.104/search?g=cache:F?213A2Q-aAJ:h.ua/story/122203+%D

[172] Слова Ю. Луценка з прес-конференції 27 травня 2008 р. //День. - 2008. - 28 травня.

[173] * Пукіш-Юнко І. Ким були політики до походу у політику // Високий Замок. - 2008. - 12 квітня - С. 3.

[174] Чивокуня Віктор. Корупційна спокуса Юрія Луценка// Українська правда. - 2007.-25 липня // http://www.pravda.com.ua/news/2007/7/25/61854.htm.

[175] Копач Леонид. «О черных» и «белых» доходах четы Луценко // Обозреватель. - 2007. - 27 июля // http://www.obozrevatel.com/news/2007/7/26/181946.htm.

(Див. також http://oglyadach.com/news/2007/7/27/161524.htm - Кін)

[176] Слова Ю. Луценка під час чату на сайті «Народної самооборони» // Українська правда. - 2008. - 24 липня // http://pravda.com.ua/news_print/2008/7/24/79138.htm.

[177] http://ord-ua.com/categ_1/article_51920.html.

(Див. також http://www.compromat.ru/main/ukraina/juschenkootravprot.htm - Кін)

[178] http://ord-ua.com/categ_1/article_51920.html.

(Див. також http://www.compromat.ru/main/ukraina/juschenkootravprot.htm - Кін)

[179] Шурхало Д. Катеринчук как частный случай «луценковщины» // Обком. - 2008. - 11

[180] Фаріон І. «Історію з отруєнням Ющенка діоксином придумали в його штабі» // Високий замок. - 2008. - 5 червня. - С.5.

[181] Чобіт Д. Ще раз про скарби духовні // Радянська Україна. - 1987. - 12 червня; Рупняк Л. «Благополуччя» на руїнах пам'яті // Вільна Україна. - 1987. - 14 квітня; Рупняк Л. Сумне «благополуччя» // Вільна Україна. - 1987. - 22 липня; Романюк П. Броди // Культура і життя. - 1989. - 28 січня, 5 лютого; Романюк П. Золоті Броди // Пост імені Ярослава Галана. - Львів: Каменяр, 1990. - Книга 24. - С. 88-116.

[182] Чобіт Д. Монолітне болото, або ЗАТ БЮТ. - Броди: Просвіта, 2006. - С.100-101.

[183] Цит. за: Руденко С. Уряд Юлії Тимошенко. - К.: Саміт-книга, 2008. - С.ЗЗ.