\section{СКОРПІОНИ НА УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО}



Українська літературна мова на очах невпинно росла й вабила до себе все українське населення, що потроху починало відроджуватись і глибше націоналізуватись. Правда, серед самих українців, як ми бачили, не було ще згоди щодо обширу й призначення цієї літературної мови, але це була хатня внутрішня справа самих українців.

Перший цензурний устав російський 1803 р. був дуже ліберальний, і віддав місцеву цензуру в руки своїх університетів, де вони були чи мали відкритися. Ось тому в Харкові постав такий великий видавничий український рух, бо цензура належала самому університетові, цебто була в українських руках (див. вище).

Та справа розросту української мови в окрему літературну мову стала сильно лякати російський уряд та російських націоналістів, особливо вчених, бо ж усі розуміли, що з розростом мови зростала й окрема свідомість нації. Розпочалися писання, що українська мова — це не окрема мова, а тільки сполонізована народна говірка мови російської. Багато росіян виявляли просто зоологічну ненависть до української мови. Так, найславніший російський критик В. Бєлінскій (1811-1848) гостро виступив проти Шевченкового "`Кобзаря"' 1840 року. Дійшло аж до того, що Бєлінскій публічно безсоромно лаяв Шевченка: "`Здравый смыслъ долженъ вид\cyryatть въ Шевченк{\cyryat} осла, дурака й пошлеца, a сверхъ того горькаго пьяницу, любителя гор\cyryatлки по патріотизму хохлацкому… Шевченку послали на Кавказъ солдатомъ. Мн{\cyryat} не жаль его: будь я его судьей, я бы сд\cyryatлалъ не меньше"'…

Особливо сильно накидався Бєлінскій на Шевченкових "`Гайдамаків"'. А про П. Куліша цей же Бєлінскій писав: "`Одна скотина изъ хохлацкихъ либераловъ, н\cyryatкто Кулішъ (какая свинская фамилія!) напечаталь исторію Малороссіи"'…

А року 1856-го виступив проф. M. Погодин зі своєю новою теорією: росіяни-поляни з глибокої давнини жили над Дніпром, але татарський погром змусив їх перебратися на північ, де вони й перетворилися в російський народ. А порожні подніпрянські місця зайняла людність із заходу, галичани. Таким чином, першу державу на Дніпрі заклали й Віру Христову прийняли власне росіяни, а не українці, і вся стародавня література й мова Х-XIII віків — це все російське, а не українське, як вони хваляться. Це була патріотична російська ідеологія, що сильно вдарила українське національне почуття.

І розпочався "`споръ южанъ съ с\cyryatверянами"', що з часом ще посилився (теорія проф. А. Соболевського)\cite{2_51}, і який для нас був спочатку корисний бодай тим, що змусив глибше дослідити історію своєї української мови. Але суперечка ця кидала в злість російських націоналістів, які незабаром покликали собі на поміч російський уряд. Року 1846-го, як ми бачили, українці заклали в Києві демократичне Кирило-Методіївське Братство, яке сильно налякало уряд, і він арештував і жорстоко покарав особливо трьох наших письменників: Шевченка, Костомарова й Куліша\cite{2_52}. І з цього власне часу розпочалася, правдивіше — відновилася, збільшена цензура на українське слово. Цензурі було наказано пильно стежити за українськими писаннями і "`не давать перев\cyryatса любви къ родин{\cyryat} надъ любовью къ отечеству"', й вона почала викреслювати з українських творів усе, де вбачала "`пристрастіе къ малороссійской народности"'.

За діяльністю видатних українців цензура пильно стежила. Наприклад, Київський митрополит Інокентій (Борисов) з цієї причини мусів листуватися з М. Максимовичем по-латині. Стаття Максимовича про Коліївщину 1768 р. була написана 1839 р., але цензура друк заборонила, і стаття побачила світ тільки 1875 р., вже по смерті автора.

З другої половини 50-х років у Росії скрізь повіяло вільнішим духом, бо скрізь почали голосно й настирливо говорити про скасування кріпацтва. В Києві розпочався великий рух, відродилася надія на вільне життя. Усі спішили на працю для народу: засновані були т. зв. недільні школи, почали появлятися українські підручники, книжки духовного змісту, народилося т. зв. "`хлопоманство"' й ходіння в народ. Рух пішов глибокий, і уряд не в силі був справитися з ним. Навіть сам Київський губернатор Гессе року 1861-го розіслав волосним старшинам свою промову до них мовою російською й українською ("`Україна"', 1927 р., кн. 6, с. 111-114). Українська літературна мова за цей час поважно зростала й ширилася, і здавалося, настають для неї вільні часи. Але тільки здавалося. Проти українського руху рішуче виступили поляки, пізніше й жиди, і це жидівський часопис "`Сіон"' перший кинув тоді на українців: сепаратисти! Народ був таки звільнений з кріпацької неволі 19 лютого 1861 року, випущений був на волю й Шевченко. Та року 1863-го відбулося невдале польське повстання, і вкінці було задушене не тільки це повстання, але й культурний український рух, який з ним в'язали.

Нагінку на українську мову, як це не дивно, розпочав Російський Святіший Синод. Українці добре знали значення Святого Письма в житті народу, а тому наш письменник Пилип Морачевський (1806-1879), інспектор Ніжинської гімназії, року 1860-го покінчив переклад чотирьох Євангелій на українську мову, й відіслав його до Св. Синоду, просячи поблагословити до друку. Синод 14 жовтня 1860 року відповів: "`Переводь Евангелій, сд\cyryatланный Вами, или другимъ к\cyryatмъ-либо, не можетъ быть допущень къ печатанію"'. Це була неканонічна заборона українському народові читати Євангелію своєю рідною мовою, а разом з тим це був тяжкий удар по українській культурі.

Московський "`День"' та київський "`В\cyryatстникъ Юго-Западной Россіи"' року 1861-1862 стали сильно нападати на українців, вимагаючи, щоб вони зреклися свого "`провинціальнаго нар\cyryatчія, какъ памятки ненавистнаго ига польскаго"', і щоб закинули мрії про введення до університетських лекцій, до церкви, урядів, судів "`простолюднаго малороссійскаго нар\cyryatчія, искал\cyryatченнаго полонизмами"', бо це "`вопіющая нел\cyryatпость"'.

Як я вже підкреслював, самі українці поважно сперечалися між собою про ролю української мови. Костомарів, що спочатку був прихильником самостійности нашої мови, пізніше стояв на тому, що російська мова — це "`общерусскій языкъ"', язик літературний, а українська мова — тільки для хатнього вжитку. Багато українців поділяли ці Костомарові думки. Російський уряд зручно поспішив використати ці внутрішні суперечки на свою користь, і вкінці Міністр внутрішніх справ Петро Валуєв (1814-1890) 20 червня 1863 року видав свого тяжкого історичного наказа, ухваленого "`Височайше"'. Валуєв писав у цьому наказі, що "`большинство малороссовь сами весьма основательно доказываютъ, что никакого малороссійскаго языка не было, н\cyryatтъ и быть не можетъ, и что нар\cyryatчіе ихъ, употребляемое простонародьемъ, есть тотъ же русскій языкь, только испорченный вліяніемъ на него Польши; что общерусскій также понятенъ для малороссіян, и даже гораздо понятн\cyryatе, ч\cyryatмъ теперь сочиняемый для нихъ н\cyryatкоторыми малоросіянами и въ особенности поляками такъ называемый украинскій языкъ; лицъ того кружка, который усиливается доказывать противное, большенство самихъ малороссовъ упрекаетъ в сепаратистскихъ замыслахъ враждебныхъ къ Россіи и гибельныхъ для Малороссіи"'. В українському русі Валуєв убачав тільки "`политическіе замыслы Польши"', а в бажанні вчити народ рідною мовою — "`политическую пропаганду"'. Взагалі цензурний погром українського слова був викликаний польським повстанням. І міністр суворо наказав цензурі на будуче:


"`Чтобы къ печати дозволять только такія произведенія на малороссійскомъ язык\cyryat, которыя принадлежатъ къ области изящной литературы, пропускомъ же книгъ на малороссійскомъ язык{\cyryat} как и учебныхъ и вообще назначаемыхъ для первоначальнаго чтенія народа, пріостановиться"'.


Це був страшний удар по розвою української культури, а в тому й української літературної мови; розвій мови, скажемо, наукової він цілком надовго спинив.

Цей Валуєвський наказ цікавий для нас тим, що, власне кажучи, він ніби задовольняв прилюдні твердження багатьох українців з Костомаровим на чолі, що підкреслює й сам наказ. Таким чином хатні суперечки про обшир літературної мови зручно підхопив і вирішив російський уряд, і то вирішив за початковою думкою Костомарова: українська мова нехай живе в красному письменстві, але вона не може бути мовою науки. І далі російський уряд пильнував іти власне цією дорогою: щоб українська література своїм змістом була тільки для селянства, а не для інтелігенції, — тут знову воскресла стара наука про "`подлий стиль"'.

Знову наші внутрішні роздори й постійні незгоди тяжко вдарили нас самих, бо ж усім було ясно, що історична частина в Валуєвському наказі передавала тільки наші власні непорозуміння.

А щодо ославленого Валуєвського, ніби української мови "`не было, н\cyryatтъ и быть не можетъ"', то це було тільки слабеньким повторенням жорстокого наказу Петра І з 1720 року про українську мову: "`Дабы особливаго нар\cyryatчія не было"'. Пізніше, року 1905-го Російська Академія наук подібні видумки про штучність української мови назвала "`плодом неуцтва або злобної видумки"'.

Досі уряд терпів українство, як оруддя проти польскости на Правобережжі. Коли ж він нарешті управився з поляками, то вже не мав причини терпіти небезпечного українського сепаратизму. І самі українці почали сильно й щиросердо відпекуватися від цього сепаратизму, а це значно затемнило політичну українську думку, а разом із нею й розвій української літературної мови. Бож літературна мова — це не мова самого тільки красного письменства, ні, — це мова інтелігенції взагалі, мова всього духового життя народу: його науки, Церкви, школи, театру, преси й т. ін. Повторювалося те саме, що було вже в нас за гетьманства Івана Мазепи: Мазепа все життя своє був аж занадто лояльний до Москви й вірно служив їй, і цим виховав у послусі народ, і через це власне програв свою останню справу. Так само програвала й українська літературна мова, бо ніхто не ставив в її розвої самостійницької ідеології. Тепер Російський уряд сам узяв у свої руки розвій літературної мови, і сам визначив вузеньку стежку для неї: тільки красне письменство. Але наказ 1863 р. законом не був, і не був навіть опублікований, а тому й сама адміністрація часом не знала, що робити. Так, Кулішева "`Граматка"' 1857 р. вільно продавалася на Лівобережжі, але заборонялася на Правобережжі.

Пішли нагінки на українську мову й по школах, куди діти приходили з родин із знанням тільки рідної української мови. По наших духовних школах українська мова вперто держалася, і, як розповідає А. Свидницький у своїх "`Люборацьких"' 1861 р., тепер її почали сильно переслідувати, ставлячи "`ноту"' за кожне підслухане від дітей "`мужицьке"' слово. За українською мовою вперто трималася образлива назва: "`мова мужицька"'. Стали переслідувати навіть зовнішність українську; так, року 1863-го в "`Кіевских Губернских Ведомостях"' оголосили заборону носити в урядах широкі штани, вишиті сорочки, українські свитки й т. ін. 9 січня 1863 р. з Полтави вислали на заслання до Вологди українського письменника Ол. Кониського, який вернувся додому 1865 р., втративши одне око.

В Україну почали насилати російських урядників, щоб міцніш її русифікувати, а що ті йшли сюди неохоче, то законом 21 листопада 1869-го року та 13 червня 1886-го року для чужинних урядовців в Україні встановлена була значна доплата до нормального утримання. Доплата ця скасована тільки 1919-го року\footnote{Скасована на внесок міністра Ів. Огієнка.}.

Такі були зовнішні умовини, правдивіше — пута для розвою української літературної мови. Але живого життя зачавити не можна: росте бо берізка й на скелі. Року 1872-го в Києві був заснований урядовий "`Юго-Западный Отд\cyryatлъ Императорскаго Географическаго Общества"', який відразу став у нас осередком українського наукового життя й згрупував біля себе всі наукові сили. На чолі цього Географічного Товариства став учений етнограф проф. Павло Чубинський (1839-1884), що перед тим року 1864-го за своє українофільство був висланий з Києва на Архангельщину\footnote{Він автор українського гімну "`Ще не вмерла Україна"', музика М. Вербицького († 1870 р.).}.

Товариство це зайнялося виключно науковою працею й урядило широкі експедиції по всій Україні, збираючи велику силу етнографічного матеріялу: повір'я, казки, пісні, приказки й т. ін., і за 1872-1878 роки видало друком аж сім великих томів різнорідного матеріялу, що став цінним джерелом і для вивченя української мови. Ці сім томів сильно піднесли розвій нашої літературної мови.

На жаль, одного погляду на істоту української літературної мови й тоді ще не було, хоч праці М. Максимовича ясно довели самостійність нашої мови. Доцент Київського університету М. Драгоманів, наприклад, твердив 1871 р., що "`українська мова потрібна поки що тільки на те, щоб при її помочі дібратися до мужика, ширити серед простолюддя просвіту, культуру і політичну пропаганду. Писати нею наукові праці тепер не тільки неможливо, але й не бажано"' ("`Україна"', 1928 р., кн. 5, с. 61). Навіть більше того: "`А які ми руські, — чи ми разновидність общого, чи окремне зовсім, — цього, правду сказати, гарно ніхто не знає і з тих, коїм здається, що їм відомі тайни Божі. Да й як його сказати, коли, нпр. словаря свого не маємо"' (там само, с. 61). Року 1872-го Драгоманів твердив, ніби "`чистих українофілів в Росії не багато, а працьовитих і просвічених мабуть і п'яти десятків не набереться"' (там само, с. 62). Отакі думки сіяв М. Драгоманів і в себе вдома, і особливо в Галичині, де мав багато прихильників.

На працю Географічного Відділу посипалися з Києва неправдиві доноси, якими керував ославлений Михайло Юзефович (1802-1889), родом українець. У Петербурзі відбулася урядова нарада, з участю М. Юзефовича, проти українського руху. Наслідком цієї наради був недоброї пам'яти т. зв. Емський Височайший наказ 18 травня 1876 року. Подаю його повністю:


"`Государь Императоръ 18 минувшаго мая Всемилостив\cyryatйше повел\cyryatть соизволилъ:

1. Не допускать ввоза въ пред\cyryatлы Имперіи безъ особаго разр\cyryatшенія Главнаго Управленія по д\cyryatламъ печати какихъ бы то ни было книгъ и брошюръ, издаваемыхъ на малороссійскомъ нар\cyryatчіи.

2. Печатаніе и изданіе въ Имперіи оригинальныхъ произведеній и переводовъ на томъ же нар\cyryatчіи воспретить, за исключеніемъ лишь:

а) историческихъ документовъ и памятниковъ;

б) произведеній изящной словесности, но съ т\cyryatмъ, чтобы при печатаніи историческихъ памятниковъ безусловно удерживалось правописаніе подлинниковъ, въ произведеніяхъ же изящной словесности не было допускаемо никакихъ отступленій отъ общепринятаго русскаго правописанія, и чтобы разр\cyryatшеніе на печатаніе произведеній малорусской словесности давалось не иначе, какь по розсмотр\cyryatніи въ Главномъ Управленій по д\cyryatламъ печати;

3. Воспретить различныя сценическія представленія на малорусскомь язык\cyryat, а равно и печатаніе на таковомъ же текстовъ къ музыкальнымъ нотамъ"'.



На основі цього "`Всемилостив\cyryatйшаго"' царя Олександра II наказу (який офіційно опублікований ніколи не був) Київське Географічне Товариство "`тимчасово"' закрили — і більш ніколи не відкривали. Наказ цей жорстоко прибив розвій української літературної мови, бо знову звузив її тільки до самого красного письменства. Відтоді стали забороняти вживати слів Україна, український, а то й Січ, козак і т. ін. Остаточно прибив також і розвій нашого окремого правопису — це був удар по т. зв. "`кулішівці": українці мусять писати загальноросійським правописом (забули додати, що це ж правопис староукраїнський!) Але в цей час уже відродилася Галичина, у Львові розпочався національний рух, і наша літературна продукція по цій катастрофі подалася за кордон, і була там аж до 1905-го року. Львів помалу стає осередком українських друків, а разом зі Львовом ще й інші міста в Европі, наприклад, Женева, Прага.

Наказ сильно вдарив по всій українській культурі. П. Куліш кинувся був до поляків, і вступив на службу в Варшаві, але з того нічого путнього не вийшло. Українського вченого Павла Житецького (1836-1911) вислано року 1875-го на заслання на північ до Вятки. Року 1875-го за українофільство був звільнений з Київського університету проф. Михайло Драгоманів (1841-1895), а наступного року він змушений був покинути батьківщину й оселився в Женеві в Швейцарії. Тут Драгоманів повів широку культурну працю, яка впливала й на розвій української літературної мови\footnote{Див.: M. Cмужка. Драгоманов у боротьбі за народню мову й літературу в Галичині // "`Критика"', 1933 р., ч. І, с. 38-43, Львів.}.

На літературному конгресі в Парижі Драгоманів гостро запротестував проти цензурного наказу 1876 року\cite{2_53}, познайомивши Европу з цим варварством. Ближче познайомившися з європейською культурою, Драгоманів накреслював широкі рамки для української культури, а разом із тим і для мови: "`Стояти ногами й серцем на Україні, свої голови держати в Европі, а руками обіймати всю Слов'янщину"'. Цей заклик до європеїзації привів Драгоманова до важливого й мовного вирішення, що то таке народ, народний, народність. Він писав у "`Громаді"'\cite{2_54}: "`Давно вже пора закинути звичку звати народом тільки селян-хліборобів, а признати народом усіх, хто робить корисну громаді працю"', тому він хотів бачити народність у формі, але не в змісті,— в змісті треба європеїзуватися. Таким чином, розвій української літературної мови поволі поширювався й ставав на широкі тори, відмінні від попередніх. Стало ясним, що в розвої літературної мови не можна всеціло рівнятися на самий народ, особливо змістом. "`Народний"' — це всенародний, а не простонародний.

Працював Драгоманів і над поліпшенням правопису, й його система відома під назвою "`драгоманівки"'\footnote{Див. про це далі, розділ XVIII.}.

І те, чого не можна було друкувати в себе, друкувалося тепер у Львові чи в інших містах. Так робив Куліш, друкуючи свої переклади у Львові, а свого "`Дзвона"' не побоявся видати 1893 року навіть у Женеві в Драгоманова, але більшість робити так, звичайно, боялася.

А урядові скорпіони на українське слово не спинялися й далі, і 8 жовтня 1881 року знову заборонявся український театр, а окремі його вистави поставлено "`въ зависимость отъ усмотр\cyryatнія высшихъ м\cyryatстныхъ властей в каждомъ отд\cyryatльномъ случа\cyryat"'. Дозволено друкувати словники української мови, але російським правописом. Року 1892-го 8 січня заборонено перекладати з російського й цензурі взагалі наказано "`сокращать число малороссійскихъ произведеній въ ц\cyryatляхъ чисто государственныхъ"'. Року 1894-го знову підтверджено наказа не допускати ввозу українських книжок з-за границі, а через рік, 2 грудня року 1895-го, заборонили навіть збірники, українські дитячі читанки, "`хотя бы по существу содержанія они и представлялись благонам\cyryatренными"'. На Київськім археологічнім з'їзді 1899 року заборонили читати реферати українською мовою. Б. Грінченко від руки писав друкованими літерами книжечки для своїх школярів, бо цензура друкувати не дозволяла. А 21 липня 1914 р., по оголошенні війни з німцями, зараз же позакривали всю українську пресу… Далі йти з скорпіонами, здається, не було куди!

Отож, московські скорпіони на українське слово, що розпочалися ще в XVII столітті паленням наших книжок, а в 1720 році вилилися в жорстоке Петрове "`Малороссійскихъ книгъ впредь никакихъ не печатать!"', не спинялися й усе XIX століття. Та чи спинилися вони хоч тепер? Ось цими скорпіонами й пояснюється, чому українська літературна мова розвивалася так мляво й так вузько і йшла в своєму розвоєві часом крутими стежками та колючими обміжками\footnote{Про всі цензурні скорпіони на українське слово докладно розповідаю в своїй праці 1918-го року "`Українська культура"', с. 138-142, 159-160, 206-217. Див. ще: "`Объ отм\cyryatн{\cyryat} ст\cyryatсненій малорусскаго печатнаго слова"' // Записка Рос. Академії наук, 1905 р.}.

Ці урядові скорпіони викликали глибоке подратовання серед українців, бо українська книжка переслідувалась не за зміст, а за саму форму, за мову. Розвиток літературної мови завжди йде в парі з розвоєм літератури, а нам цю літературу забороняли. Глибоко били ці заборони й по самій українській культурі, особливо такі, як заборона 1892 року перекладів на українську мову.

Усі заборони українського слова були незаконні — це були тільки заборони адміністративні, хоч і мали часом царське затвердження, їх боялися прилюдно оголошувати, щоб не викликати сміху в Европі. Вони ніколи не переходили звичайною дорогою законів — через сенат, завжди були таємними й ніколи не оголошувалися, а через це часом не було одної лінії й серед адміністративних їх виконавців. Ця московська політика супроти українського слова сильно понижувала в Україні освіту й дійшло до того, що відсоток неграмотних в Україні був у 2,5 раза більший, як у Росії…

В березні 1905 року Російська Академія наук випустила Записку: "`Объ отм\cyryatн{\cyryat} ст\cyryatсненій малорусскаго печатнаго слова"', — ні один український твір ніколи так не висміяв цих урядових скорпіонів, як зробила ця Записка.