\section{ПІСЛЯМОВА} Пізно прийшла наша літературна мова до вершка свого сучасного розвою, пізно тому, що за останні двісті літ свого життя вона ніколи не знала волі, й завсіди носила на собі найтяжчі ворожі цензурні кайдани, як ні одна мова в світі. Цензурні російські удари 1720, 1847, 1863, 1876, 1881, 1882, 1894, 1914, 1933 і ін. років дошкульно били наше слово й сильно тамували його розвій. А від 1933 року пішли нові обмеження розвою нашого слова, обмеження дошкульні й разячі, обмеження змісту писань, але вже за новою "`демократичною"' етикою, — підступні, неписані… Обмеження лукаві й страшні, яких світ не чував і не бачив… Але український народ — це вже дозріла нація, дозріла найбільше саме в боротьбі за свою літературну мову. Тому всі ці удари обернули українського духа в непоборну крицю. Український народ уже природно зрісся зо своєю літературною мовою, і вже ніколи від неї не відступить. П.Куліш писав 1882 р. у "`Хуторній поезії": \begin{quote} О слово рідне, — ти стоїш на чаті\\ Предковікових пам'яток святині\\ В ясній блискучій херувимській шаті, \\ Як меч огненний, в нашій Україні! \end{quote} За XIX і XX століття українці, як нація, вилилися в окремий закінчений тип, і тому можуть навіть частинно втрачати свою мову, — як це сталося, скажемо, з ірляндцями, — але свідомим національним типом вони позостануться навіки.\footnote{В.Б.Антонович. Три національні типи народні (українці, росіяни й поляки) // "`Правда"', 1888 р., грудень, Львів, а також "`Руслан"' 1908 р., ч. 64. В перекладі на німецьку мову: Drei nationale Volkstypen, див. "`Ukrainische Nachrichen"', 1915 p., ч. 58-60, Відень; M. Костомарів. Дві руські народності // "`Основа"', 1861 р.} Це глибоко відчув Іван Франко, і ще 17 березня 1883 р. віщував: \begin{quote} Розвивайся, ти, високий дубе,\\ Весна красна буде, —\\ Розпадуться пута віковії,\\ Прокинуться люде!\\ Розпадуться пута віковії,\\ Важкії кайдани, —\\ Непобіджена злими ворогами \\ Україна встане!\\ Встане славна мати Україна\\ Щаслива і вільна,\\ Від Кубані аж до Сяну річки\\ Одна нероздільна! \end{quote} У віковічних українських змаганнях з Москвою правдиву путь і для народу, і для нашої мови вказав ще в XII ст. Великий Київський князь Ізяслав Мстиславович (1146-1154), велично й становчо сказавши князю Юрієві Володимировичу Суздальському (1090-1157): "`Кланяємось тобі! Ти нам брат, але йди у свій Суздаль!"' Постання української літературної мови, мови соборної й державної — це правдиве величне чудо які цьому робила й робить російська окупаційна влада своїми цензурними скорпіонами та різними Макіявелівськими переслідуваннями. Професор слов'янознавства Харківського університету Петро Лавровський (1827-1886), українець, рішуче запевняв своїх слухачів на викладах, що "`український народ не викує собі літературної мови"', і що "`ніколи не буде української літератури"'\footnote{"`Слово"', 1862 р., ч. 16, Львів.}. Помилився Лавровський, — таке чудо таки сталося: паралітик ожив і німий заговорив! Вороги самостійности української мови зазначували розбиття її на окремі говірки, й злорадо запитували: "`Де єдність цієї мови, що витворить українську літературу? Чи не розпадеться та література на ряд дрібних провінціяльних літератур на місцевих жаргонах?"'\footnote{Петербурзька Академія Наук в справі знесення заборони українського слова, Львів, 1905 р. ст. 30.} Але український творчий дух єдности був сильніший, як думалося, і сталося чудо над чудами: витворилася одна літературна соборна українська мова! Оглядаючи ретроспективно тисячолітню путь розвою української літературної мови, сам собою пливе в мене з серця чуттєвий вірш про все пережите \newline \begin{center} \textbf{ТЕРНИСТИМ ШЛЯХОМ} \end{center} \begin{quote} Творилась віки Українськая Мова\\ І потом, і кров'ю народу,\\ Як дар найсвятіший від вічного Слова\\ На зоряне щастя та згоду. А ворог лукавий все клав перешкоди,\\ Все ставив розвоєві тами, —\\ Позбавив він Слово плідної свободи\\ І сіяв незгоду між нами. Та вільної річки не спинять тирани,\\ І мчить вона чиста й весела, — \\ Зламала кайдани, загоїла рани,\\ І спала із Слова омела! А Рідная Мова, як сонце пречиста,\\ Як перли ясні та коштовні,\\ Велично всміхнулась разками намиста,\\ Зійшла нам, як місяць у повні! Віками горіли полум'яні горна,\\ Народ чатував при ковалі, —\\ Й скувалася Мова, державна й соборна,\\ В шоломі з крицевої сталі! І доки бренітиме Рідная Мова\\ У творчім розвої та в силі,\\ Ростиме нам доля, трава мов шовкова,\\ Мов наші пісні орлокрилі! \end{quote} Слово, як породіння Духа, безсмертне, й немає сили на його знищення. Почалася українська літературна мова в X столітті, відновилася в половині XVI віку творчим джерелом, полохливо вийшла на рівне за Котляревського, а далі все зростала й більшала, й за наших часів перетворилася в могутню річку, яка, немов плідна та повінь весною, прибравши на силах, родюче заливає все наше духове життя. І немає вже сили спинити цю повноводну тисячолітню річку в її радісно-творчому весняному бігові й розливі! 1.IX. 1949