ТЕРЦИНИ   Коли тебе сурма своєї туги Покличе знов у дальній рідний край, Де ждуть тебе безчестя і наруга, Слова над пеклом Дантовим згадай:   «Сюди йдучи в скорботу і відчай, Надії мусиш знищити дощенту». Гамуй, мандрівнику, смертельний жах, Коли в душі погасиш сірий день ти   І сонце змеркне в чорних небесах. Нехай мовчазний і сумний Вергілій Тобі піде назустріч у степах   І в синій край Шевченкових ідилій Нехай веде до міст і дальніх сел, Де чисті весни й нам колись зоріли.   Вважай за магію страшну чисел: Ось пекло, це землі частина шоста, А край зелених верб і пишних зел,   Що скрізь його покрила вже короста, — Останній в пеклі круг, дев'ятий круг. О фабрики й кремлі з людської кости!   Не спокій лагідний — безладний рух, Де хаос в димі чорному регоче І вбила хімія безсмертний дух.   Скляні, напівзакрижанілі очі Тих матерів, що власних немовлят Жеруть із голоду! О бенкет ночі,   Що над землею стеле чумний чад! О мертвих тіл багряні гекатомби! Що звалося «душа», «зоря» і «сад» —   Все втиснуто в трикутники і ромби. До пісні кожної, до всіх думок Рука диявола чіпляє пломби.   І ти, ти — лиш відірваний листок, Якого кружить невідома влада, З атягши в свій безсоромний танок.   В дев'ятім крузі пекла чорна зрада Реве, роззявивши сто тисяч пащ, Шматує, рве, рокує на загладу.   З лобів тих пащ рогами сотні башт Ростуть і в морок зносяться високо, А в башти кожної крізь пітьми плащ   Тебе чатує невсипуще око... Тікай, тікай і не життя рятуй, А душу, й, вийшовши в простір широкий,   Вітай незнану долю, як сестру, й Вдихай у себе волі вихор п'яний, Кущі чужі і камені цілуй. Зостанься безпритульним до сконання, Блукай та їж недолі хліб і вмри, Як гордий флорентієць, у вигнанні.   Та перед смертю дітям повтори Ту казку, що лишилася як спомин Прадавньої, забутої пори,   Як у грозі, у блискавиці й громі Колись страшну почвару переміг Святий Георгій в ясному шоломі...   І як дракон, звитяжений, поліг.