Сучасники   
     
 1   
     
 Максимові Рильському   
     
 Ще молитесь, далекий брате,   
 Серед Звенигородських піль.   
 Ще не стомились карбувати   
 В коштовних ямбах вічний біль.   
     
 Краси веселий кондотьєре,   
 Несете хрест свій там, ген-ген,   
 Серед похмуро-рідних прерій;   
 Ви — еллін, схимник і Гоген  !   
     
 Навколо — хащі й печеніги,   
 А в кельї — тиші ніжний спів,   
 Реторти, циркуль, колби, книги,   
 І Ви — алхімік мудрих слів.   
     
 Січень. 1923   
 По прочитанні «Син  ьої   далечіні»   
     
 2   
     
 Павлові Тичині   
     
 На межі двох епох, староруського золота повен,   
 Зазгучав сонценосно твій сонячно-ярий оркестр —   
 І під сурму архангела рушив воскреснувший човен,   
 Й над мощами народу хитнувсь кам'яний його хрест.   
     
 І на древнім, на скитськім  [1]  , на кров'ю залитім просторі   
 Говорили могили, співали козацькі вітри.   
 І у літери тайн степовії складалися зорі,   
 Щоб пл  о  мінним пророцтвом означить початок пори.   
     
 Так зродився ти з хвиль злото-синіх космічних вібрацій»   
 Метеором огнистим ударив в дніпровські степи   
 І, здавалося,— вріс. І над плугом схилився до праці,   
 І вже мр  і  яло серце про сонцем налиті снопи...   
     
 Вили бурі історії. Рвали й жбурляли відвічне.   
 О, ти знав, що тоді не сонети й октави, о ні! —   
 Жорстко-ярим залізом ти пік одоробло північне,   
 Й клекотіла душа твоя в гнівнім, в смертельнім огні.   
     
 Раптом... брязнуло враз! І ридально навік розірвалось...   
 І бездонним проваллям дихнула порожня луна.   
 ...від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась.   
 ...в скривавлений Жовтень— ясна обернулась Весна.   
     
 І по синіх степах дикий вітер повіяв примару,   
 Щоб журить і жахать... Замогильний доноситься спів.   
 І вночі мертвий місяць освітлить з-за сірої хмари   
 Божевільну Офелію — знов половецьких степів.   
     
 Листопад. 1924   
  
  [1]   Скитський – скіфський. Так писали за правописом 1929 року.