МИХАЙЛИНА ОМЕЛА


РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

1

- Гомосексуаліст! - сказав би випадковий відвідувач шпиталю св.Пантелеймона, проходячи повз фарбованого брюнета з акуратною еспаньйолкою, від якого за кілька метрів пахтіло  міцними французькими парфумами.	
Але це було зовсім не так. Юрій Олександрович Лозинський був лікарем, доктором медицини. А те, що він зловживав парфумами, було ознакою його лікарської діяльності. Юрій Олександрович був професором патологоанатомії, знаменитістю. Це саме він підписував медичні свідоцтва про смерть членів царської родини, починаючи з 4 лютого 1905 року, коли есер Коляєв вбив на Сенатській площі великого князя Сергія Олександровича.
Переконавшись у бездоганності свого манікюру, що також було професійною звичкою, Лозинський подивився у вікно. Там шаленіла хуртовина. "Все вкрито, наче  саваном, - подумав професор. - Дивно,  чому люди   бояться смерті,  адже вона буває такою прекрасною,   особливо на самому початку, коли тіло ще свіже. Хм, але ж люди линуть до смерті, самі того не розуміючи. Влітку вони не помічають зеленого листя, а коли це листя пожовкне, збирають його, несуть до хати, милуються ним і не помічають, що точнісінько так міняється людина після смерті. Її обличчя стає одухотвореним, просвітленим…"   
-  Юрію Олександровичу, -  думки професора перебила асистентка. - Я все приготувала. Можна я залишуся?
- Ні, Надійко, -  професор торкнувся теплими, ледь вологими пальцями до щоки ще досить привабливої, хоча й немолодої асистентки і посміхнувся. - Це з серії моїх секретних експериментів.
Лозинський провів очима  жінку і знову замислився. Сьогодні у нього був особливий день. До шпиталю привезли дуже вродливу дівчину, знайдену  десь на вулиці, яка отруїлася великою дозою снодійного. Краса дівчини настільки вразила професора, що він цілий день не міг заспокоїтися. Увечері Юрій Олександрович наказав асистентці помити покійницю і підготувати її до одного з тих експериментів, які професор проводив завжди вночі  й завжди один.
Професор  зайшов до лабораторії і увімкнув зовнішній лампіон з написом "Тихо, йде експеримент!" Тіло молодої жінки вже лежало на прозекторському столі. Професор підійшов до нього, зняв білосніжне простирадло і замилувався прекрасними жіночими формами, потім торкнувся рукою пишного жіночого волосся, поправив жмут блискучого короткого чубчика на високому білому чолі, далі його рука ковзнула на жіночі груди, нижче… Потім Лозинський роздягнувся і заліз на прозекторський стіл до покійниці…
Вперше він це відчув, коли був маленьким. Будинок його батьків знаходився у німецькій  слободі. Поряд з ними жила родина німців, у яких підростала дочка, ровесниця малого Юрка. Взимку вона померла від інфлюенци й він разом з батьками прийшов до неї на похорони.
Дівчинка лежала посеред німецької кірхи бліда, прозора і така красива, наче янгол. Малий Юрко дивився на неї і не міг відвести  очей. Мертва, вона виглядала набагато вродливішою, аніж за життя. Німці, прощаючись з дівчиною, цілували її в губи, а не в чоло, як це було заведено у слов'ян. Юрко також поцілував дівчинку в губи і несподівано відчув якесь дивне, млоїсте почуття, схоже, на ейфорію. Йому запаморочилося в голові і він несподівано тихо і благосно заплакав. Потім, вже набагато пізніше, студентом, він зрозумів природу свого стану на тих похоронах.
… Лозинський лежав поряд з чарівною дівчиною і не міг нею намилуватися. Прекрасне обличчя, витончені форми, біла оксамитова шкіра, яка ніби  випромінювала сяйво. Він вдивлявся в обличчя дівчини, пестив її тіло пожадливими руками і намагався запам'ятати цю вроду на все життя, адже завтра красуні вже не буде у моргу.
І раптом Лозинський відчув, що незнайомка відповідає на його пестощі. Її тіло почало рухатися йому назустріч, руки обхопили його шию і вона застогнала. У професора похолола спина. Груди,  ніби наповнилися порожнечею,  а  очі широко розкрилися від жаху. Жінка повільно підняла голову і уважно подивилася в закам'яніле обличчя Лозинського. А потім її бездоганно білі зуби наблизилися до горла професора і єдиним доторком перерізали сонну артерію. Бризнула кров, але жінка вже підставила під неї свій жадібний червоний рот…
Потім вона скинула з себе знекровлене тіло Лозинського і злізла з прозекторського стола. Оглянувши своє закривавлене тіло, підійшла  до умивальника, глянула у маленьке дзеркало і вжахнулася:
-  Справжня опириця! Таки стала нею і нікуди вже від цього не подітися. Ну що ж… -  не закінчивши фрази, вона почала обмиватися. Потім обдивилася кімнату, підійшла до шафи і відчинила її. Там висів одяг Лозинського. Вона накинула на голе тіло його хутряну шубу, одягла шапку, взула чоботи і через морг вийшла з прозекторської.

ІІ

- Іннусенько, я приїду о сьомій, - телефонував дружині з видавництва Сергій Олексійович Орлов.  Так  він робив лише тоді, коли до міста приїздила якась знаменитість. Чому? А тому, що боявся застати цю знаменитість в обіймах своєї дружини, відомої письменниці-декадентки Інни Іванівни Каменєвської, популярність якої була здобута не стільки завдяки власним книжкам,  виданим, до речі, у видавництві її ж чоловіка, скільки завдяки її поведінці. Так уже склалося, що російський письменник-початківець міг увійти до інтелектуальної еліти Росії лише за умови, якщо він був обпаленим вогнем її пристрасті. Інакше кажучи, якщо побував у її ліжку.
Сергій Олексійович не був особисто знайомий з поетом Максиміліаном Кримським-Корсаровим, який жив у Парижі, але вони листувалися. Цього разу до Москви Кримського-Корсарова привело бажання познайомитися, не лише з Орловим, а й з Борисом Буревим, знаним поетом, який цього вечора читав лекцію у Товаристві вільної естетики.
Побоювання Сергія Олексійовича виявилися марними - замість Кримського-Корсарова вдома він застав Бориса Буревого і поета, якого всі порівнювали з Пушкіним, Костянтина Макшельмонта. Вони розмовляли про літературу, а Інна Іванівна у  червоно-чорній сукні сиділа в кутку дивана, намагаючись заховати  від  власного чоловіка пудреницю, наповнену кокаїном. 	Макшельмонт невимушено простяг руку Сергію Олексійовичу і важко було зрозуміти, чи знав Орлов про те, що Інна Іванівна саме Макшельмонтом відкрила рахунок всім своїм майбутнім коханцям.
-  Костянтине Дмитровичу, у вас ширінка розстібнута, - тихо сказав Орлов.
Борис Буревий відвернувся, бо кілька хвилин тому він став свідком досить пікантної сцени. Нетверезий Макшельмонт почервонів, а потім виклично сів на ліжко і показав Орлову на розстібнутого гудзика:
-  А ви застібніть!
-  Костянтине Дмитровичу, що ви собі дозволяєте?!
-  А, гидуєте! А ваша дружина не гидує застібати і розстібати…
Сергій Олексійович відвернувся і вийшов з кімнати.
- Навіщо ви його так? - накинувся Борис Буревий на Макшельмонта.
- А чому він хизується! Якби у мене була така дружина, я людям у вічі соромився б дивитися…
Орлов міг би, звичайно, викликати Макшельмонта на дуель, але не зробив цього, бо Макшельмонт був  блискучим поетом і прекрасним перекладачем  Верлена. Через хамську поведінку його часто викликали на дуелі, але кожного разу він говорив:
-  Спочатку я мушу перекласти всього Верлена, а вже потім…
А оскільки спадщина Верлена була чималою, а Макшельмонт перекладав лише по кілька віршів в рік, то загибель на дуелі, судячи з усього, йому не загрожувала.
-  Таксомотор, -  повідомила служниця.
-  Час їхати на лекцію Буревого, - згадав Орлов.
Сам Буревий після інциденту одразу відкланявся і один поїхав до Товариства вільної естетики. 
    	Подружжя Орлових і Макшельмонт, ніби нічого не сталося, вийшли з будинку і сіли в авто.
-  Хурделить, - сказав водій, виїжджаючи на вулицю. - До ранку все завіє…
Раптом з-за рогу на величезній швидкості виїхала машина й ледь не врізалася у авто з Орловими та Макшельмонтом.
-  Зіб'є когось, - сказав водій. І, ніби почувши ці слова, машина виїхала на тротуар і врізалася в якусь жінку, що встигла лише скрикнути, а потім зникла під колесами авто.
Таксомотор зупинився і Орлови з Макшельмонтом вистрибнули з машини. Довкола мертвої жінки вже збирався натовп.
-  Кров… -  подумала чомусь в голос Інна Іванівна, -  сьогодні буде багато крові...
- Наздоженіть цього негідника! - наказав Орлов  своєму водієві, побачивши порушника дорожнього руху попереду себе. І скоро автомобілі були вже поряд. Таксомотор дав сигнал, але на нього не було жодної реакції.
-  Відкиньте верх, -  наказав Орлов.
-  Ви стрілятимете? - запитав водій.
-  Відкиньте верх, -  повторив Орлов.
Водій натиснув на важіль і верх таксомотора почав повільно відкидатися. Машина, яку вони наздоганяли, була вже трохи попереду них. Шкіряного покриття на ній не було. І тоді Орлов, скочивши на заднє сидіння, напружився, дочекався відповідного моменту і  перестрибнув у цю машину, а потім щосили вдарив убивцю  в щелепу і авто на повному ходу врізалася в кучугуру снігу.  
   
                                                             ІІІ

Їй не вистачило. Не вистачило крові хирлявого й худого професора. Та й у цьому вбранні вона виглядала підозріло. Шлях додому був заборонений. Батько не вибачив їй позашлюбної вагітності.
Куди ж піти? І де взяти одяг? А ось і знайомий будинок. Трохи подумавши, вона зайшла не з парадного входу, а з чорного. Смикнула ручку дзвоника біля знайомих дверей: "Головне, щоб пані професорка була сама, без коханки…"
Двері відчинила жінка у рейтузах і сорочці з англійським комірцем. В її руці диміла цигарка на довгому мундштуці. Побачивши гостю, вона  солодко і задоволено посміхнулася:
-  Нарешті! Я знала, що ти колись все одно прийдеш! Чому не заходиш?
-  Ви ж мене не запрошуєте.
-  Боже мій, заходь, заходь!
У передпокої господиня по-чоловічому допомогла їй зняти шубу. І коли побачила, що дівчина гола, пробурмотіла зміненим, низьким, майже чоловічим  голосом:
—А ти виявилася сміливішою, ніж я сподівалася.
—Ви працювали? Може, я невчасно?
- Ні-ні, що ти!
В кімнаті горів камін, потріскували дрова. На крісло був кинутий плед, яким щойно прикривали ноги. У перламутровій попільничці диміла недокурена цигарка. Довкола лежали книжки і рукописи. Пані професорка щойно працювала.
- Робота зажде. Головне, що ти прийшла… - господиня підійшла до дівчини, трохи незграбно, по-чоловічому обняла її, почала цілувати, потім стала перед нею на коліна… І раптом вигукнула обурено: 
-  Ви щойно кохалися з чоловіком! Я не хочу вас більше бачити. Геть звідси!
—Мене згвалтували, -  заплакала дівчина.
Професорка на мить заніміла, а потім розчулено обняла гостю: 
- Яка сволота це зробила? Чому  ми такі беззахисні? Вибач мене, люба моя, я люблю тебе! Ходімо до ванни. Я тебе скупаю, я змию з тебе цей ненависний чоловічий запах, ці бридкі білі сліди сперми…
Ванна була велика, розкішна і більше нагадувала басейн. Господиня вийняла шпильки і водоспад чорного волосся впав на її  засмаглі плечі.  Ця жінка знала, що вона гарна і що трохи нагадує   скульптуру античного юнака. Знала й відчувала вона також, що дівчина уважно спостерігає за  нею. Пані професорка ступила ногою на  сходинку басейну і прошепотіла: - Ходи сюди, до мене… 
 Але саме цієї миті на дверях закалатав дзвоник. Потім почувся дзвінкий дівочий голос:
	-  У вас тут не було зачинено! Ви що, не сама? Невже ви з коханкою?! Боже мій, я її вб'ю! Я ледве втекла від матері! А ви… - у дівочому голосі почулися сльози.
Господиня вийшла з басейну, одягла халат і поспішила до передпокою . Звідтіля почулися  голоси:
-  Дурниці, Вікторіє, тут нікого немає. У мене просто забагато роботи, я втомилася.
-  У вас і справді нікого немає?
-  Нікого…
Голоси затихли. "Цілуються…" -  здогадалася гостя, і  її обличчя скривилося у якійсь дивній посмішці.
Здалеку почулося, як зачинилися двері й до кімнати увійшла господиня. На срібній таці вона тримала шампанське, келихи, помаранч і срібного ножа.
-  Моя студентка приходила. Потрібну книжку взяла…
Господиня скинула китайський халат з драконами і увійшла до басейну. Її низький голос знову був ледь хрипкий…
-  Ходи сюди…
Але дівчина, ледь ступивши у басейн, з дивовижною легкістю притиснула  однією рукою господиню до стіни, а іншою взяла срібного ножа для помаранчів і перерізала їй горло, а потім  підставила жадібний рот під цівку крові, що витікала з артерії…

ІV

- Ви знаєте, щойно ми з Сергієм Олексійовичем затримали п'яного водія, який переїхав жінку і намагався втекти. Ми його здали до поліції, - схвильовано розповідав Макшельмонт композитору Танєєву, стоячи на сходах Товариства вільної естетики.    
- Костянтине Дмитровичу, в вашому серці ніколи не згасне лицарський дух ваших предків. Дозвольте потиснути вашу руку, -  щиро захоплювався Танєєв.
До початку лекції залишалося кілька хвилин. У фойє стояли, перемовляючись,  московські та петербурзькі письменники і філософи. Коли пролунав другий дзвінок, хтось  вголос нецензурно вилаявся. Усі озирнулися.
- Ярославлєв!
Це справді був він. Бородатий, могутній, двометровий поет Олександр Ярославлєв, якого тримали попід руки кілька чоловік. Він був відомий скандаліст. І коли у письменницьких колах згадували модну на ті часи тезу про хама, що гряде, то жінки запитували:
-  Це ви про Ярославлєва?
І самі ж відповідали:
- А про кого ж іще?
П'яні очі Ярославлєва зупинилися на Інні Іванівні, він раптом посміхнувся і, струснувши з себе одним порухом людей, підійшов до неї:
- Доброго вечора, Інно Іванівно! - Ярославлєв схопив своїми величезними руками її маленьку ручку, аби поцілувати.
- Ви, Олександре Сергійовичу, крім того, що бездарний, так ще й п'яниця. І  взагалі не вмієте себе поводити!
Ярославлєв, який мріяв через ліжко Інни Іванівни увійти до еліти російської літератури, почорнів з лиця:
-  Інно Іванівно, я сьогодні п'яний, але завтра буду тверезий. А кину пити, то й п'яницею не буду, а ви - б… і нею залишитеся назавжди, як надалі б не поводили себе. Моє шануваннячко, - і відкланявся перед сторопілою Інною Іванівною. Із фойє він вийшов абсолютно рівною, тверезою ходою.
Зміст цих слів до Інни Іванівни дійшов не відразу. Але раптом перед її очима знову постала картина, яку вона побачила сьогодні на вулиці: тіло жінки у калюжі крові, натовп, нажаханий  дорожньою пригодою, бліде обличчя п'яного водія…
-  Уб'ю! - закричала вона і вихопила зі своєї сумочки револьвер. Всі відсахнулися і на якусь мить застигли.
-  Що сталося, люба? -  до Інни підбіг Орлов, який миттєво зорієнтувався в ситуації.  - Заспокойся… Це - п'яний, дурний Ярославлєв. Не зважай на нього…
Тим часом пролунав третій дзвоник.
Інна Іванівна встигла заховати зброю, але в її очах  все ще  горів якийсь дикий, голубий вогник божевілля. Сергію Олексійовичу стало  на мить страшно.
-  Сьогодні буде багато крові, -  знову чи то подумала, чи то промовила  вголос жінка.
Орлов поспішно повів її до аудиторії. Вони сіли у крісла. Про що говорив Буревий,  Інна не чула. Її очі вдивлялися у присутніх.
З одного боку сиділи петербуржці - Олександр Рок зі своєю дружиною Забавою Базаргіною, Соледад Сиріус зі своїм чоловіком Димсером Сетковським та коханцем Дмитром Логосовим, Федір Сологуб з дружиною, Дмитро Мережковський з Зінаїдою Гіпіує… Інна Іванівна не дуже добре знала цю публіку, але ось її очі зупинилися на неймовірно знайомих, майже  рідних обличчях. Так, це ті, що були її обранцями, ті, що сиділи, ніби підтвердження злих та образливих слів Ярославлєва, -  Павло Батюшков, Костянтин Бальмонт, Валерій Брюсов, Андрій Бєлий, Василь Бакулін, Владислав Ходасевич, Макшельмонт, та, власне, й сам Буревий. Сиділи ті, що були обрані Богом і нею. І скільки б вони не похвалялися своїми любовними походеньками у власних віршах, хто-хто, а вона добре знає, хто і на що здатен у цій літературі. Але ж Інна не хотіла залишатися у цій літературі лише коханкою відомих поетів хай і обраних нею самою. Можна було б уславитися  і в інший спосіб. Наприклад, повіситися, хоча ні, це дуже неестетично. Або перерізати вени і лежати у ванні, стікаючи кров'ю. Ні, це дуже боляче… Хм, так у неї ж є револьвер, подарований Бакуліним.
В антракті Інна Іванівна вийшла з аудиторії й, побачивши в натовпі красиве обличчя Бакуліна, рушила до нього. Макшельмонт в черговий раз захоплено переповідав комусь історію сьогоднішньої поїздки, але вона не чула ні його голосу, ні голосів тих, хто був довкола нього. Зараз, зараз, буде постріл, він упаде, всі прибіжать… Жінка впритул підійшла до Бакуліна, вийняла револьвер з сумочки і натиснула на курок. Але постріл не пролунав…
Бакулін навіть не встиг злякатися. На його обличчі застиг лише подив. Цієї ж миті Інна Іванівна відчула, як Орлов взяв її під руку і силоміць вивів з фойє до гардеробу. Вони одяглися й вийшли на вулицю.
Таксомоторів не було. Інна Іванівна мовчала. У тому, що револьвер не вистрілив, було якесь знамення, але яке?
Зупинився фаетон і велетенський на зріст візник з улесливою посмішкою запитав:
-  Куди їдемо?
Орлов назвав адресу і вони з дружиною сіли у фаетон.
-  Сергійку, чому він не вистрілив? - у голосі Інни Іванівни була якась дивна байдужість і відстороненість.
Чоловік обняв її за плечі і замість того, аби сказати: "Ти забула зняти його з запобіжника", - сказав: 
-  Мабуть, цього не хотів Бог.
Потім Інна Іванівна плакала, щось говорила французькою мовою, тричі вистрибувала на ходу. Сергій Олексійович вистрибував услід за нею, брав на руки, садив у фаетон і знову обіймав за плечі…
Вони під'їхали до будинку. Сергій Олексійович допоміг дружині зійти,  розплатився з візником. І коли вони вже підійшли до власного під'їзду, у Орлова, людини врівноваженої і розсудливої, раптом похолола спина. На сходах під'їзду, на мозаїчному написі англійською мовою "Welcome" димілася ледь захолола калюжа крові. Інна Іванівна знову якось відсторонено глянула на чоловіка і сказала:
-  Кров… буде багато крові…

V

Дівчина з величезною валізою швидко йшла вулицею. На ній були довга хутряна шуба і шапка з хвостів російської чорнобурки, які вона знайшла у одній з шаф своєї останньої жертви, пані професорки. Дівчина не відчувала ні втоми, ні  ваги свого багажу. І хоча вона вже почала звикати до своєї надприродної фізичної сили, все ж почуття якогось дискомфорту не полишало її. "Можливо, крім крові, моєму організмові потрібне ще щось. Там, на кухні, можна було б чогось пошукати з'їсти", -  розмірковувала вона. Ні, це не голод. Вона  прихилилася до якоїсь стіни і несподівано її знудило. Кров розхлюпалася яскравою плямою по мозаїчному майданчику перед чиїмись дверима. І раптом вона пригадала:"Я ж вагітна, а це - токсикоз, проблема майже всіх вагітних жінок. Як же я забула про це! Отже, дитина вижила і я повинна подбати про неї. А це означає, що потрібно вдвічі більше крові й удвічі буде більше ризику…"
Вона розуміла, що доки живота не видно, проблем з кров'ю не буде, адже серед чоловіків багато шукачів пригод. Але в останні тижні перед пологами буде проблемно. Та вона щось придумає, вигадає. Кажуть, що обережні і розумні  опирі живуть десятки років.
Вона приклала сніг до чола… Позаду почулося форкання коней і калатання дзвоників. Це був фаетон. Побачивши заможно одягнену жінку, візник зупинився, але коні чомусь стали дибки, заіржали і рвонули вперед. Візник-велетень потяг  упряж з усіх сил і коні завмерли.
-  Куди накажете, пані?
Вона нічого не відповіла, але зупинилася. Візник зіскочив і  допоміг їй сісти у фаетон. Коні знову спробували смикнутися уперед, але він їх притримав, потім схопив валізу, та відразу підняти її не зміг: вона виявилася значно важчою, ніж він собі уявляв. Нарешті,   хекнувши,  підняв її й поставив біля ніг дівчини.
-  Але ж і важка ваша валіза! І як ви її несли?
Відповіді не було.
Візник сів до коней і підняв батіг. Він був збитий з пантелику і мовчазною клієнткою, і тим, що коні тремтіли чи то від дикого страху, чи то від холоду.
-  То куди ж ми їдемо? - запитав він.
Вона вже знала, куди поїде. Тітка, яка вирушила до Баден-Бадена доживати віку, перед від'їздом залишила їй ключі від свого одноповерхового будинку.
-  Я, мабуть, сюди вже не повернуся, -  сказала вона тоді. - А будинок цей я залишаю тобі у спадок, як посаг. Тож, і доглядай за ним. Будинок повинен мати господаря.
До будинку було ще далеко. Візник ледве стримував коней:
-  Та що це з ними? Сказилися, чи що? І несе їх так, наче зграя вовків за ними біжить. А заметіль яка! 
Але дівчина мовчала. Ще трохи проїхали і візник знову спробував завести розмову:
- Ось перед вами пару одну додому довіз. Чоловік високий такий, гарний, справжній пан, і голос приємний. А жінка - маленька, лице красиве, але дуже, видно, важкий характер. Всю дорогу сварилася, плакала, з фаетона вистрибувала. Дякувати Богові, стільки снігу намело, що не страшно й стрибати, а чоловік все її заспокоював. Я не люблю чужі розмови підслуховувати, та все ж цікаво було, що у них там сталося? Але говорили вони, мабуть, французькою. А наш брат французькій не навчений. Хоча вони не французи були, ні…
Дівчина мовчала. А балакучому візникові, який був трохи напідпитку, раптом прийшла в голову страшна думка: "Уже північ. Ніде й нікого. Зараз звернемо з головної дороги і десь на повороті її можна буде чимось бахнути і пограбувати…"
Він повернувся до дівчини, заміряючись, як краще це зробити, і враз холод пробіг по його спині. У темряві очі дівчини світилися червоними вогниками. "Відьма! - зрозумів він раптом. - Ой, ні, на сьогодні з мене досить. Ось довезу її й відразу - додому! Нап'юся і спати ляжу…"
А вона все мовчала. І згадувала, як два роки тому в Швейцарії, у вокзальному ресторані, куди вона зайшла разом з тіткою, їх познайомили з Венчеславом Боголюбським: високим, блакитнооким  чоловіком, який повертався додому з Німеччини.  Молодий аристократ сподобався Єлизаветі.
Сподобався він і тітці.
-  Ти, Єлизавето, гарна партія для нього - генеральська дочка, -  казала вона  вже у поїзді.
-  Та що ви, тьотю! Я ще не думаю про заміжжя…
-  Дурненька, от якби я була на твоєму місці…-  тітка не закінчила цієї фрази жодного разу.
Вже пізніше Єлизавета дізналася про найголовніше - Венчеслав був одружений, а, отже, для неї не було жодної перспективи. І все ж доля  подарувала їм ще одну, фатальну, зустріч. Це було у Петергофі минулого року. Весь бомонд   з'їхався на бал, а десь опівночі Єлизавета побачила, як до зали увійшов Венчеслав разом з дружиною та якоюсь дівчиною. Їх представили його імператорській величності та імператриці. Потім  усі танцювали, розважалися, пили вишукані вина з імператорських погребів… Венчеслав, згадавши про давню зустріч з Єлизаветою,  запросив її на танець.  Вони довго кружляли у вальсі, а потім Єлизавета,  ледве стримавши сльози, вибігла із зали і довго бігла парком. Він наздогнав її, обняв, підняв на руки, щось шепотів, ніжно цілував і вона, вже нічого не тямлячи, віддалася йому там, у якійсь альтанці. А ще, коли вже все було позаду, Єлизавета запам'ятала, як він раптом знову, з якимсь уже не любовним шалом почав цілувати її в шию, в горло… І саме цієї миті якісь поручики зі своїми дамами весело вбігли до альтанки. В їхніх руках палали смолоскипи. Побачивши розгублених закоханих, вони вибачилися, а потім, сміючись, підхопили їх, запрошуючи до нових розваг. Там вона його й загубила…
Вранці ні Венчеслава, ні його дружини Єлизавета вже не побачила. І ніхто не міг сказати їй, коли ж вони поїхали. Зрештою, запитувати було незручно.
Повернувшись до Москви, вона зрозуміла, що вагітна. Довго вагалася, чи їхати до Венчеслава, адже треба було вирішувати, що робити з майбутньою дитиною. Нарешті, зважилася. У Петербурзі  зупинилася у двоюрідної сестри і весь день намагалася додзвонитися до Венчеслава, але телефон мовчав. Нарешті, вона не витримала і увечері сама поїхала до замку Венчеслава.  
Там уже було багато екіпажів і таксомоторів. Гості заходили у відкриті ворота і вона пройшла разом з усіма, але дійшла лише до замку, бо, незапрошена, увійти туди не зважилася. Блукала садом, довгим і порожнім, потім зайшла дуже далеко углиб і несподівано побачила красивий одноповерховий будинок, в якому горіло світло.  Механічно увійшла до нього, ніби її завела туди якась таємнича сила. Можливо, Венчеслав десь тут, - мимоволі подумала і, побачивши сходи, які вели донизу, почала спускатися, але несподівано почула дивні звуки. Сходову площадку навпіл ділила величезна арка з вітражами. Єлизавета підійшла до неї впритул і крізь скло у підземній кімнаті побачила Венчеслава поряд з якоюсь жінкою. Ледь стримуючись, вона все ж додивилася до кінця сцену в кімнаті. А додивившись, вжахнулася і, розуміючи, що зараз збожеволіє, вибігла геть. Уже приїхавши додому,    у розпачі випила жменю якихось пігулок, здається, снодійного, і у напівмаренні вийшла на вулицю…
… -  Тут зупиніть.
Вона підійшла до чавунних воріт, на яких висів величезний замок. Звісно, ключів вона не мала, залишила вдома. Щоб не викликати підозри візника, Єлизавета    легко, ніби картон, розірвала замок і відчинила ворота. "Мабуть, просто так висів,"  - подумав візник, але якийсь тваринний страх охопив його. Молода жінка стояла біля воріт і чекала. Соромлячись свого переляку, візник ледве стяг валізу з фаетона і рушив за Єлизаветою, яка повільно йшла до будинку. Під її ногами рипів сухий сніг і це рипіння разом зі свистом вітру відганяло від візника неприємні думки. Дівчина піднялася кам'яними сходами і зупинилася біля засклених дверей. Коли візник підійшов, вона вже відчинила двері і впустила його до веранди. Він боком заніс велетенську валізу і поставив її на підлогу:
-  За цю послугу, пані, треба додатково заплатити.
Жінка мовчки стояла на тлі вікна і  візникові на мить здалося, що її очі знову горять червоним вогнем. Йому захотілося крикнути, але губи не слухалися. Він хотів поворухнутися, але тіло заніміло.
Пильно вдивляючись в обличчя візника, жінка  підійшла до нього впритул. Їй не довелося докласти великих зусиль…  
"Задля дитини, все задля дитини, яка, що б там не було, повинна народитися і жити… Хм, але що ж роботи з тілом  візника? Може, кинути у фаетон і відпустити по вулиці? Ні, якщо хтось побачить, тоді кінець і мені, і дитині.  Краще кину його у підвал…" - розмірковувала тим часом жінка. 
Потім вона підійшла до коней, які зразу рвонулися з місця, ні,  скоріше, полетіли. "Коні відчули, хто я насправді," -  зрозуміла Єлизавета і тихо пішла до будинку. Хурделиця не вщухала, і, коли вона озирнулася востаннє, сліди і від фаетона, і від коней, і її власні були вже надійно  заховані під товстим шаром снігу.

VI

Орлов лише на хвилину затримався, переодягаючись, і не помітив, куди тим часом поділася дружина. Нарешті, він знайшов її в одному з туалетів. Жалюгідна, обм'якла, з порожніми очима, вона сиділа на підлозі. Поряд валявся шприц. Сергій Олексійович подивився її очі, перевірив пульс… 
"Дякувати Богові, - подумав він. - Шприц був маленький і доза не смертельною". І вперше в житті  зрадів тому, що дружина вкололася. У них обох  сьогодні був дуже важкий день. Орлов відніс дружину до спальні, а потім пішов до власного кабінету.
 Він мав одне химерне захоплення, або, як це модно стало називати, хобі. З нього посміювалися, але Орлов на це не зважав. Навпаки, тим хто іронізував, він   найчастіше надсилав запрошення на черговий спіритичний сеанс. Саме спіритичні сеанси були хобі Орлова.   
Василь Якубович Бакулін також досить скептично ставився до захоплення Сергія Олексійовича, але одного разу він несподівано з'явився у його видавництві. 
-  Я до вас з важливою справою. Життєво важливою справою. Скажіть мені чесно:  ви справді вірите у духів?
Орлов розгубився:
-  Ваше запитання не таке просте, як вам здається…
-  Ви мені скажіть однозначно - так чи ні?
Трохи подумавши, Орлов відповів:
-  Так!
-  В такому разі прошу вас влаштувати спіритичний сеанс. Але  одна умова -  на цьому сеансі будемо  лише ми удвох, а те, про що дізнаємося, залишиться   нашою таємницею.
Добре знаючи Бакуліна, Орлов зрозумів, що справа справді  серйозна. Цей іронічний, майже цинічний чоловік з профілем мефістофеля прийшов сюди не задля того, аби потім посміятися з Орлова. Тут було щось серйозніше. І тому він коротко запитав:
-  Коли?
-  Сьогодні увечері.
-  А якщо не секрет, чому такий поспіх?
- Сергію Олексійовичу, я дуже вас прошу:  зустріньмося  сьогодні увечері у вас вдома…
Того дня Орлов мав затриматися у видавництві, щоб відіслати до друкарні вже підписаний ним рукопис антології сучасної російської поезії, але відклав усі справи і поспішив додому.
Побачивши роздратоване і похмуре обличчя дружини, він зрозумів, що Бакулін вже прийшов і всіляко ухиляється від флірту з нею. Отже, Бакулін справді шалено захоплений черговою божевільною ідеєю і вважає цей спіритичний сеанс життєво важливим для себе.
Вони повечеряли і нарешті усамітнилися у кімнаті, де вікна були завішені важкими портьєрами. Чоловіки сіли біля маленького круглого стола, накритого зеленим сукном.  
- Нас мало, всього двоє, і тому цей сеанс вимагатиме від кожного з нас особливих духовних та фізичних зусиль, - сказав Орлов. - Зараз я візьму      кришталеву кулю...
Цю кришталеву кулю Сергію Олексійовичу надіслала з Парижа поетеса, оповита таким густим серпанком таємничості, що майже не вірилося в її існування. Звали її Ельдіно де Альден. Її вірші часто друкувалися в Росії у перекладах Василя Бакуліна. Тож, і цей окультний подарунок таємнича Ельдіно надіслала Орлову через нього.
Після того, як кришталева куля з'явилася на столі, Сергій Олексійович звернувся до Бакуліна.
- Тепер я вас слухаю.
- Чи можете ви викликати когось із духів?
- Ви маєте на увазі духів померлих, наскільки я розумію?
- Так!
- Я можу спробувати.
Олександра Сергійовича можете?
- Якого Олександра Сергійовича?
-І це запитує російський поет? Який у нас, росіян, є ще Олександр Сергійович, окрім Пушкіна?
Орлов розгублено подивився на Бакуліна і злякано подумав - чи не перейшов Василь Якубович ту хитку межу поміж талантом і божевіллям, яка була такою фатальною для багатьох російських письменників.
- То можете чи ні?
- Можу.
Власна впевненість подивувала й самого Сергія Олексійовича.
- Отже, Пушкіна? Мабуть, хочете уточнити його донжуанський список?
Бакулін навіть не посміхнувся:
- Ви знаєте, що зробив Брюсов? Він дописав незакінчену Пушкіним повість "Єгипетські ночі".
Запала мовчанка. Василь Якубович уважно дивився на Орлова, чекаючи обурення, але той спокійно відповів:     
- Ви що, Василю Якубовичу, думаєте, що я зараз підстрибну на місці, вдарю кулаком по столу і закричу: як він, негідник, смів зазіхнути на найсвятіше для кожного росіянина?
- Але ж Брюсов  дописав самого Пушкіна!
- То й що? Чого ви від мене хочете?
- Пушкіна!
- ?!
- Я хочу, аби ви викликали дух Пушкіна, і щоб він сам продиктував нам  закінчення цієї повісті, але про це ніхто не повинен знати. Ми надрукуємо її чи в моєму видавництві "Рак" чи у вашому "Кондорі", але з моїми коментарями і передмовою. І поки Валерій Якович разом зі своїм Сергієм Поляковим випустить у світ  "Єгипетські ночі" у власному варіанті, ми підготуємо і видамо   авторський варіант повісті. Ви мене зрозуміли?
Сергій Олексійович зрозумів.
Дух Пушкіна вони викликали і він справді продиктував їм закінчення "Єгипетських ночей". Василь Якубович все записав, потім читав  духу Пушкіна текст, і той підтвердив правильність запису. Згодом книжку набрали, але сталося неймовірне. Очікування Бакуліна не справдилися. Критика надала перевагу  варіанту Брюсова, а  видання Орлова назвала містифікацією і вимагала від видавництва рукопис Пушкіна.
...Сергій Олексійович, почувши шум, вийшов на сходи. Це повернувся Борис Буревий, який цього разу зупинився у їхньому домі.
-  У вас тут все гаразд?
-  Так, дякую.
-  А що все ж таки сталося? Там говорили про різне...
-  Давайте про це поговоримо завтра. Вам треба зараз відпочити. Я шкодую, що не дослухав вашу лекцію.
-  До речі, на банкеті я познайомився з Кримським-Корсаровим. Він дуже хотів вас побачити. Тож, я його запросив до вас на сніданок. Сподіваюся, ви  згодні?
- Звичайно! З задоволенням поспілкуюся!
-   А я таки добряче втомився… До речі, Сергію Олексійовичу, сьогодні вранці я забув передати вам маленький подарунок, який привіз з Берліна. Рідкісна антикварна річ. Зараз я принесу...
За кілька хвилин Орлов сидів у тій самій кімнаті, де вони колись спілкувалися з духом Пушкіна. Він тримав у руках справді дорогоцінний подарунок -  альфа-подібну дошку з пересувним квадратом. Судячи з напису, вона була виготовлена 1378 року в місті Фрайбурзі,  а срібне клеймо сповіщало про те, що це власність доктора Паулюса Распе Гедіке, відомого медіума середніх віків. Такого коштовного подарунка Сергій Олексійович ніколи ще не отримував і йому страшенно захотілося зараз же, цієї ж миті, випробувати можливості магічної дошки.
Працювала дошка за дуже простим принципом: треба було покласти пальці на одну зі сторін квадрата і за допомогою магічного заклинання викликати дух. Після цього дух сам починав водити квадрат по літерах і присутні могли читати відповіді на свої запитання. Орлов знав, що це дуже небезпечно, адже дух міг виявитися дужчим за медіума і почати диктувати йому свою волю. Тому найчастіше з такою дошкою працювало четверо людей і лише у виняткових випадках двоє впевнених у власних силах медіума. Та лише поодинокі, позначені особливим даром, ризикували це робити наодинці з дошкою. Таким був Паулюс Гедике. І хоча Сергій Олексійович не вважав себе могутнім медіумом, все ж зважився сьогодні попрацювати з дошкою сам. День був досить важкий і він в такий досить чудернацький спосіб хотів розвіятися.
... Орлов довго вибирав собі духа. Найбезпечнішим йому здавався дух покійного батька, який дуже любив свого сина за життя і тому не міг завдати йому неприємностей, знаходячись у потойбіччі. Але чомусь при слові "любов" Сергій Олексійович згадав молоду тендітну графиню Олену Трубецьку. Мабуть, ніхто не любив Орлова так, як вона. 
Зла мачуха віддала її до монастиря ще у дитинстві. Вона вийшла звідтіля вже після її смерті і, віддавши всі свої права на спадок молодшому братові, зайнялася живописом. Вчилася у Москві, Мюнхені, Парижі. Там і вийшла заміж за академіка Академії мистецтв Росії Івана Петровича Павлова. Вони оселилися у Петербурзі, де Іван Петрович виконував замовлення державної ваги - малював портрети членів царської родини. З дружиною вони жили дружно, але незабаром Іван Петрович помер.
Орлов познайомився з Оленою Іванівною якраз у день похорону її чоловіка. Його вразило божественно красиве обличчя молодої вдови, а згодом розпочався їхній досить тривалий роман.
Відомий у мистецьких колах видавець і поет Орлов, наче юнак вишукував можливості і причини, аби з'їздити до столиці і побачитися з Оленою. Інну Іванівну він поки що покинути не міг. А Олена все розуміла і ні про ще його не запитувала. Щоправда, їм спадало на думку з'їздити на кілька тижнів до Італії, прийняти католицтво і повінчатися таємно від усіх. Олена хотіла мати шлюбну  дитину. А Сергій Олексійович все сподівався, що вони з Інною все ж колись  розлучаться.  Точніше, що його дружина погодиться на розлучення, хоча це було малоймовірно. Інна скоріше б вкоротила собі віку, аніж розлучилася з Орловим.
Та одного разу Олена зникла. Це сталося саме у день відкриття її власної виставки. Сергій Олексійович через черговий нервовий напад у дружини не зміг приїхати  до Петербурга, а вирвався лише через два дні. Олени вже ніде не було.
Поліція її шукала кілька місяців, та марно. Орлов розумів, що якби Олена була живою, то  озвалася б до нього. І ось тепер він несподівано навіть для самого себе вирішив викликати дух коханої жінки.
У кімнаті було темно. Горіла лише малесенька свічечка. Прочитавши заклинання, він натиснув пальцями на ребро чорного квадрата і викликав дух Олени.  
Опалення в будинку працювало чудово, але цієї миті Сергій Олексійович відчув, як у кімнату почав просякати якийсь потойбічний холод. Несподівано легко хитнулися важкі портьєри на вікнах. Затремтіло полум'я свічки і Орлов відчув поряд з собою чиюсь присутність, а квадрат разом з його пальцями зарухався по буквах.
"Я з'явилася, любий!"
Сергію Олексійовичу здалося, що він не лише прочитав цю фразу по буквах, а навіть почув її.
-  Я дуже за тобою скучив, - промовив він уголос. - Мені так тяжко без тебе, Олено... -  і відразу  отямився. -  Що за дурниці я плету?
І, вже не очікуючи відповіді на сентиментальні фрази, запитав:
-  А чим ти доведеш, що це саме ти, моя люба?
Квадрат під його пальцями знову почав рухатися по дошці:    
"Коли ми були в мене вдома, ти поклав записку у третій том вибраного Бальмонта і сказав мені, що ми з тобою разом прочитаємо її на Різдво. Після твого від'їзду я не втрималася і прочитала її. Там були вірші".
-  Але ти, якщо ти дух Олени, можеш знати це з духовного архіву Господа, а якщо ти - інший дух, то можеш прочитати все це з  душі моєї коханої.
Сергій Олексійович недаремно боявся. Він знав, що інколи замість духа померлої людини приходить або стихійний дух, або, в ліпшому випадку, чужий дух, який вирішив просто розважитися.
"Ти можеш мені не вірити, любий, - знову запрацював квадрат під пальцями Орлова, -  але я знаю, навіщо ти мене викликав. Відповідаю: я померла і не своєю смертю.
У день відкриття моєї виставки я чекала на тебе, а вже увечері, на бенкеті, з'явився Венчеслав Боголюбський разом зі своєю дружиною та пасербицею. Венчеслав Іванович вибачився, що не зміг прийти на виставку і запросив мене до себе додому. Єдине, про що він просив, - нікому не говорити про мій майбутній візит, бо хоче, мовляв, зробити для своїх гостей сюрприз. Для мене було честю відвідати дім Венчеслава Боголюбського, адже там буває багато відомих письменників і митців. Я пообіцяла прийти. Це мав бути  вечір на мою честь.
Любий, я прочекала тебе цілісінький день, я дзвонила до Москви, але телефоністки весь час говорили, що зв'язок через хуртовину обірваний. Я двічі виходила зустрічати поїзд з Москви. А другого дня увечері мені зателефонувала пасербиця Венчеслава Івановича і запитала, чи дотримала я слова тримати у секреті мій сьогоднішній візит до них. Я підтвердила, що так. Тоді вона призначила мені зустріч на кінцевій зупинці трамваю на Васильївському острові, пообіцявши під'їхати туди на авто. Я навіть не подумала, любий, про те, навіщо мені їхати на трамваї у таку далечінь, якщо вони можуть забрати мене з дому автомобілем. І я поїхала.
Вероніка чекала на  місці нашої зустрічі, але без авто. Сказала, що він стоїть на сусідній вулиці, і вибачилася, що не змогла приїхати за мною додому, бо, мовляв, ще не дуже добре водить автомобіль. І я знову повірила.
Автомобіль вона вела чудово. Ми зробили велике коло і під'їхали до їхнього замку з боку болота, там, де чорний хід. На нас вже чекала дружина Венчеслава Крістіна. Я вийшла з машини, а Вероніка поїхала далі. Крістіна дуже тепло мене привітала, ми зайшли на подвір'я і рушили, але не до  замку, а до одноповерхового будинку. Крістіна відчинила двері і взяла до рук свічник, який лежав біля входу. Вона пояснила мені, що з цієї будови є  підземний хід до замку. Гості не знають про те, що я приїхала, а оскільки свято на мою честь, то я повинна переодягтися у білий урочистий одяг і лише після цього з'явитися у вітальні.
Ми спускалися до підземелля, проминули сходовий майданчик, величезну арку з чудовим вітражем, напевне, польської роботи. Я ще здивовано  подумала: навіщо у підземеллі вітраж? І ще згадала, як стояли ми з тобою в варшавському костьолі Святого Хреста, притиснувшись одне до одного, ніби два маленьких горобчика, і розглядали божественно прекрасні польські вітражі.
Ми зійшли униз і потрапили до величезної зали, обкладеної кам'яними плитами, напевне, з базальту. Вона нагадувала залу короля Артура та його лицарів "круглого столу". Крістіна запалила смолоскипи на всіх стінах, показала мені й справді дуже красиву білу сукню і попросила переодягтися. Я почала роздягатися, та раптом до зали увійшов Венчеслав. Я скрикнула і хотіла руками прикрити свою голизну, але він накинувся на мене. Його дружина байдуже дивилася на це. З якоюсь надлюдською, майже диявольською силою він зірвав з мене увесь одяг і згвалтував. А потім гострими, як лезо, зубами перегриз мої артерії і почав пити кров..."
Від несподіванки і напруження Сергій Олексійович випустив з рук квадрат і підвівся. Квадрат завмер на літері "в". Трохи постоявши, квадрат почав рухатися сам.
"Венчеслав - опир! Я - не єдина його жертва. Я закликаю тебе до помсти. Якщо ти мене кохаєш, знищи його! Ти мусиш врятувати від нього усіх!"
Квадрат зупинився. Сергій Олексійович раптом відчув страшну втому і підійшов до вікна. Сходило криваво-червоне зимове сонце. Він повернувся і побачив, що свічка вже давно розтанула. 
- Але ж я не міг читати у темряві, - промовив він сам до себе. - Це мені, мабуть, наснилося. Піду спати, бо так можна збожеволіти…
 


РОЗДІЛ ДРУГИЙ   

І 

Мадлена Роземблюм, яка всім своїм клієнтам була відома, як Наташа Кандалова, мріяла вирватися з пазурів першого сутенера Петербурга Хорена Туманова. Темно-карі очі, біла шкіра і лискучі чорні коси, а, головне, гарні стрункі і довгі ноги робили її королевою борделю. Наташі щедро платили і російські купці, і заїжджі дипломати, але кожного разу про це дізнавався Хорен і забирав усе собі. Кілька разів жінці пропонували вийти заміж, але Хорен Туманов і тут був напоготові. Він знав її справжнє ім'я і коли якийсь черговий іноземний дипломат пропонував жінці шлюб, Хорен натякав цьому жениху, що Наташа є агенткою того самого закладу, з яким краще не мати справ, і жених зникав на віки вічні.  
Але нині у неї з'явився шанс. У Хорена померла мати і він поїхав на похорон. Тож, кілька днів у розпорядженні Наташі було. І от зараз на вулиці біля неї зупинився автомобіль. Високий інтелігентний іноземець з золотими кучерями з-під соболячої шапки і у пенсне зупинив біля неї свій автомобіль і запропонував підвезти додому. Вона була за двадцять метрів від борделю, але сказати такому респектабельному чоловікові, що її дім ось він, поряд, вона не змогла чи просто не схотіла і назвала адресу будинку, який для неї знімав Хорен на той випадок, коли якийсь міністр, генерал чи депутат Державної думи захоче усамітнитися з Наташею.
Чоловік поводився дуже чемно, розмовляв весело і легко, лише прощаючись  трохи довше, аніж це слід було б потримав її руку у свої долонях і попросив дозволу з нею зустрітися. Наташа була на це готова хоч зараз, але вона мусила грати роль порядної жінки і тому призначила зустріч на завтра.
Другого дня автомобіль незнайомця під'їхав точно на призначену годину і зупинився біля під'їзду. Наташа прискореним  кроком спустилася сходами до  нього.  Чоловік був чемний, як і вчора, але в його очах і рухах, обережних, неквапливих, Наташа відчула хижака, що вже приготувався для нападу. І це їй навіть сподобалося:
-  Венчеславе Івановичу, а куди ви мене зараз везете?
-  У свій замок.
-  Замок? -  вона розсміялася. -  Що, з величезними стінами?
-  ...кам'яними келіями і жахливим підземеллям. У мене таке враження, що ви у мене вже бували.
-  Та ні, це я Вальтера Скотта читаю, але я завжди думала, що такі замки є лише у Шотландії.
-  Ні, вони є і в Росії. Хоча я боюся, що ви читали Вальтера Скотта у моїх далеко недосконалих перекладах, але в одному я вас не розчарую - замок точнісінько такий, як у його книжках.
Наташа замовкла і задивилася у вікно.
-  Наташо, сподіваюся, ви дотримали слова і нікому не сказали про нашу зустріч?
-  Венчеславе Івановичу, це ж і у моїх інтересах. Я чесна дівчина.
Венчеслав зиркнув на неї і в його очах на мить спалахнули іронічно-хижі іскри.
- Ви можете мені довірити вашу честь. Обіцяю, поки я живий, ніхто не дізнається про таємницю сьогоднішньої ночі.
А Наташі вже не терпілося запитати, чи є у нього дружина, чи буде у замку ще хтось, окрім них. Вона вже уявляла собі його дворецьких, одягнених у парадні камзоли...
- Венчеславе Івановичу, я думаю, ви розумієте, як важко мені було погодитися на таку пізню зустріч з вами? Я навіть не знаю, що зі мною сталося. Я, як правило, не поводжу себе так з незнайомими чоловіками ("Проговорилася! -   подумала Наташа. - Якого дідька мені треба було казати "як правило"? Це ж означає, що існують винятки. Треба бути обережнішою"). Але я не шкодую. Ви якийсь такий рідний, свій…  
Вона замовкла. А Венчеслав дивився уперед . Вітрове скло заносило снігом, тому треба було бути дуже уважним. Потім він повернув до неї обличчя, взяв її довгі тонкі руки у свої, ніжно стиснув.
- Я не звикла з чоловіками отак, відразу, - говорила Наташа і голос її тремтів. Недосвідчений чоловік міг би подумати, що вона каже правду, але Венчеслав відразу здогадався, що ця розбещена жінка збирається відкрити йому якусь свою жіночу таємницю. Так воно й сталося.  
- ...я хотіла сказати, -  продовжувала Наташа, - що вам доведеться взяти мене силою. -  Вона дуже уважно подивилася на Венчеслава.
- Ви хочете, щоб я вас згвалтував?
- Так, хочу! Тобто інакше я вам не віддамся. Але якщо ви справжній чоловік, якщо ви прагнете мене  усім серцем, то ви досягнете свого! 
Венчеслав ледь посміхався. 
- А може, вас ще й зв'язати?
- Так...
- Що, прив'язати до ліжка? Мотузками? За руки й за ноги? Але чому мотузками? Можна й ланцюгом до кам'яної холодної стіни, вниз головою, як у часи середньовіччя невірних дружин чи відьом у катакомбах вішала інквізиція, -   іронічні слова Венчеслава трохи зачепили самолюбство Наташі.
- Ви жартуєте,  -  промовила вона. -  Ви знущаєтеся з мене, з моїх почуттів. Ох!
- Я не жартую. Для мене важливо, щоб вам зі мною було добре...
Наташа замовкла. Вона знову дивилася у вікно автомобіля, за яким було видно лише світло фар і зустрічні сніжинки, що розбивалися об скло. 
Машина зупинилася. Фари згасли. Наташа вийшла на сніг і побачила темне  громаддя кріпосної стіни з бійницями. В стіні була хвіртка. 
- Ми могли б з парадного входу, але тоді довелося б кликати сторожа, -  пояснив Венчеслав.	
 - Ні-ні, я не хочу, щоб мене у вас побачив навіть сторож, - згадала Наташа свою роль чесної дівчини.
Венчеслав відчинив хвіртку і вони увійшли до величезного двору. Наташа побачила обриси готичного замку з такими ж розмитими контурами, як на ілюстраціях у книгах Вальтера Скота. Але вони пішли не до замку, а до кам'яного одноповерхового будинку. Здалеку почувся шум автомобіля, який від'їхав. Венчеслав зачинив двері і запалив смолоскип. Вони спускалися донизу кам'яними сходами, але Наташа нічого не помічала, крім власної тіні, яка звивалася і ламалася на стінах і, здавалося, не стільки супроводжувала її, скільки опиралася і тягла жінку назад.
Вони увійшли до кам'яної зали і Венчеслав запалив усі смолоскипи, які були в  отворах на стінах. Лише тепер Наташа відчула істинні масштаби цього зовні невеликого будинку.  
- Ну як, подобається? -  запитав Венчеслав.
Наташа з дитячим захватом обвела очима залу. Щось подібне вона бачила у снах, і ось воно збулося. Зараз її прив'яжуть, битимуть, знущатимуться з неї, а потім прийде любов, справжня, велика, така, що зробить її щасливою.
- А тепер ходімо у ту саму кімнату, про яку ти так мріяла, - сказав Венчеслав.
Наташа зняла взуття, розпустила волосся і ступила назустріч власній долі. У тій іншій кімнаті було темно і вогко. Вгорі тьмяно горів один-єдний смолоскип, ледве освітлюючи усе довкола. Наташа побачила ланцюги, якими, напевне, колись приковували до цієї стіни полонених чи слуг, які завинили. Поряд лежали диби. Скільки разів вона бачила таку кімнату у своїх снах...
Зненацька Венчеслав зірвав з неї весь одяг, зв'язав мотузкою їй руки за спиною і вдарив по щоці. Вона відлетіла вбік, до стіни, а Венчеслав підбігши, обв'язав їй ноги ланцюгами, а потім смикнув за інший ланцюг і вона зависла у повітрі вниз головою. Цієї миті до приміщення зайшла якась дівчина, взяла шкіряний плетений батіг і почала щосили бити Наташу. Била мовчки, але люто. Біль був нестерпний і не приносив жодного задоволення. Скоро Наташа знепритомніла.
Коли вона розплющила очі, то побачила, що вже лежить на холодній підлозі. Біля неї сидів Венчеслав і дивився в її обличчя таким потойбічним поглядом, що вона відразу зрозуміла все. Він провів язиком по її тремтячій, холодній шиї і Наташа, знову знепритомнівши, вже не відчула ніякого болю...

ІІ

Виходячи з кімнати, Орлов зустрівся з Борисом Буревим.
- Ви вже встали, Сергію Олексійовичу?
- Та ні, хочу зараз лягати.
- Боюся, вам це не вдасться.
- Господи,  а що сталося? Чому ви не в ліжку? Котра година?
- Зараз початок на п'яту. Я йшов вас будити.    
- Тобто?
- Та так, дрібниці, - криво посміхнувшись, промовив Буревий. - Мене викликали на дуель і я хочу, щоб ви були моїм секундантом.
-  І з ким же у вас дуель?
- У мене  не одна, а дві дуелі, -  вже засміявся Буревий. -  Так що приймайте душ. У нас  -  хвилин десять-двадцать. За нами приїде автомобіль.
Орлов підставив обличчя під холодну воду і відчув, як до нього повертається здатність щось розуміти. Взагалі-то, в цій дуелі не було нічого дивного, адже російські поети мали першість у всій Європі не лише за кількістю універсально освічених людей, а ще й за кількістю викликів на дуель, і що найцікавіше -  за кількістю дуелей, які не відбулися. Тож, і зараз, випивши каву, Орлов був переконаний у тому, що дуелі можна буде уникнути. А Буревий чекав на нього вже у машині. 
Автомобіль рушив. В ньому, крім Буревого і Орлова, був ще й другий секундант Буревого грузинський князь Іван Абашидзе.
- Ну, то й що у вас там вчора сталося? -  запитав Сергій Олексійович. -  З ким стрілятися їдемо?
- Так от, якщо перша дуель у нас буде не з Олександром Ярославлєвим, то він має шанс дожити до свого наступного скандалу, тому що друга дуель у мене - з осавулом Мілітарьовим.
Мілітарьов був членом Спілки архангела  Михаїла, сумно відомим у літературних колах ретроградом і, що набагато гірше, графоманом, але треба визнати, що його популярність, як поета і літературного критика, охоплювала не лише вузьке коло письменників-шовіністів, а й багатьох політичних та військових діячів, які мріяли зміцнити і розширити імперію.
- А що у вас з Ярославлєвим трапилося?
- Він привселюдно звинуватив мене у тому, що в моїй книжці знайшов риму, вкрадену мною з його ненадрукованих віршів.
- Ясно, а з Мілітарьовим?
- З цим козацьким осавулом річ серйозніша: нещодавно він разом зі своїми друзями опублікував статтю, а потім видав її брошурою "Табель про ранги у сучасній російській поезії".
- Неймовірно, -  сказав Орлов. -  Мені ця брошура не потрапляла до рук.
- У цьому немає нічого дивного. Статтю вони надрукували у своїй газеті "Метрополь", а брошуру видали лише вчора і перший примірник Мілітарьов подарував мені з дарчим написом.
- І про що ця брошура?
- Наш козацький осавул з "істинно" російським прізвищем поділив усю сучасну російську літературу на кілька категорій по відношенню до "істинного" російського духу. По-перше, це - жиди. До цієї категорії потрапили всі російськомовні поети єврейського походження на чолі з юним Пастернаком з Москви і петербуржцем Мандельштамом; потім - "пожидовлені", тобто люди російського походження, але ті, що нав'язують російському народові чужі цінності. На чолі цього списку стоять Валерій Брюсов з Москви та Вячеслав Іванов з Петербурга. Далі - реваншисти. Сюди потрапили представники народів, завойованих Російською імперією. Оскільки вони  не здатні перемогти Росію військовим шляхом, то прагнуть підірвати її зсередини, увійшовши в її літературу.
- А хто в цю групу потрапив?
- Юргіс Балтрушайтіс, московський литовець, Анна Ахматова, дівчина з Петергофа.
- Вона що, татарка?
- Та ні,  малороска,  справжнє прізвище Горенко.
- Ніколи б не подумав.
- І я також, але Мілітарьову можна вірити. Він всю інформацію з третього відділення отримує.
- Четверта група складається з іноземців, так званих "диверсантів", які прийшли у російську літературу, аби пропагувати перевагу своїх власних культур і насаджувати росіянам почуття власної неповноцінності. Не повірите, але на чолі цього списку...
- Невже Бальмонт?
- Так. А п'ята група - це власне російські поети. Щоправда мало хто там опинився - Бунін, Микола Клюєв. Ще цей хлопчик -  Єсєнін.
- У нього ж ще навіть перша книжка не вийшла…   
- Не має значення. У цього поета є  майбутнє. Шкода лише, що всі вони потрапили до цього списку разом з Мілітарьовим.
-  А про класиків що, нічого не сказано у цьому списку?
-  І про класиків згадали. Всім нагадали про походження: і Пушкіну, і Дельвігу…
- І ви купилися на це?
- Та, знаєте, Сергію Олексійовичу, воно все так дивно сталося. Підійшов до мене якийсь  чоловік у формі козацького офіцера, дав брошуру і сказав: "Борисе Миколайовичу, я перепрошую, що ми не встигли виправити помилку в цій книзі, яка стосується і вас".
- І яка ж це була помилка?
- О, помилка була дуже суттєвою. Вони занесли мене до списку "пожидовлених" поетів, а сьогодні дізналися про моє чеченське походження. Мілітарьов висловив мені своє співчуття і перепрошував, що не встигли перенести мене у список реваншистів.
- А далі?
- А далі він отримав від мене ляпас. І ось тепер він викликав мене на дуель.
Орлов чудово розумів, чим може це закінчитися.		                                               
  …На місці дуелі було дві групи людей: одна у військовій формі, друга -  у цивільному. Обидві групи пожвавішали, коли під'їхав автомобіль. Борис Буревий залишився у машині, а секунданти пішли обговорювали умови двох дуелей.
Буревий прислухався до їхньої розмови і зрозумів, що, головним чином сперечаються про те, хто перший стрілятиметься з Буревим - Мілітарьов чи Ярославлєв?
- Звичайно, ж, ми повинні першими стрілятися, - кричав військовий старшина, -  вам же краще!
- Осавул його не дивлячись застрелить!
- Досить того, що ви, солдафони, вбили стількох російських поетів, тепер дайте нам з'ясувати взаємини поміж собою, -  кричали секунданти Ярославлєва.
Галас, мабуть, тривав би і далі, але під'їхали офіцери від  козацьких офіцерських зборів і разом з ними поет Гумільов - чомусь у військовій формі англійських колоніальних військ. Представник козацьких офіцерських зборів сказав:
- Ми вповноважені сповістити вас, що сьогодні вранці офіцерські збори козацького війська вирішили у випадку смерті чи поранення на дуелі осавула Мілітарьова члени офіцерських зборів будуть по черзі викликати на дуель Бориса Буревого і битися з ним до смерті 
І поки хтось встиг отямитися, секундант Бориса Буревого заявив:
- Я уповноважений заявити те ж саме від імені наших письменників. У випадку поранення чи смерті Бориса Буревого кожен з нас також по черзі викликатиме пана Мілітарьова на дуель до його смерті.
На збуджених обличчях козацьких офіцерів читалася готовність взяти й   перестріляти письменників. Борис Буревий сказав заспокійливо:
- Панове, не потрібно стільки розмов. Я готовий почати  битися з паном Мілітарьовим, якщо лише пан Ярославлєв поступиться йому чергою.  
Завжди п'яний Ярославлєв, який і сьогодні не втримався від алкоголю,  несподівано  сказав:
- Я поступаюся своїм правом на перший двобій за паном Мілітарьовим, але залишаю за собою право у випадку смерті Бориса Бурєвого стрілятися з Мілітарьовим. У випадку смерті Мілітарьова, я стрілятимусь з Буревим.
Такого повороту подій ніхто не чекав. Всі знову почали радитися. Несподівано хтось запропонував Буревому і Мілітарьову  двобій на конях. Буревий, навіть не радячись з секундантами, погодився. Вибравши коня, він зняв шубу і запитав, чи може він битися своєю шаблею. Уважно її оглянувши, офіцери дали згоду. Сівши на коней, дуелянти очікували на сигнальний постріл, але  все закінчилося несподівано швидко. Кінь Мілітарьова за щось перечепився і вершник вилетів з сідла. Буревий, зіскочивши з свого коня підбіг до нього,  все ще тримаючи  шаблю в руці.
- Не вбивайте, заради Бога! - прошепотів через силу побілілими губами Мілітарьов.
- Я лежачих не добиваю, - відповів Буревий, стаючи на коліно і намагаючись підняти суперника. Було зрозуміло, що Мілітарьов має кілька переломів.
Офіцери стояли, розмірковуючи: що тепер робити? Мілітарьова не вбили, не поранили. Тож, немає потреби тепер комусь з них битися на дуелі .
Тим часом офіцери поклали Мілітарьова до автомобіля і повезли в місто, а його секунданти  підійшли до секундантів Буревого і сказали, що з їхнього боку інцидент вичерпаний, а оскільки Мілітарьов був поранений не на дуелі, то вони не вповноважені без згоди    офіцерських зборів приймати якесь рішення.
 Далі почали з'ясовувати стосунки між Буревим та Ярославлєвим. І тут  до них підійшов Микола Гумільов:
- Панове, я цілком випадково дізнався про вашу дуель. Добре знаючи й поважаючи вас обох, я хочу сказати, що ви, Олександре Сергійовичу, повинні вибачитися перед Борисом Миколайовичем, оскільки вчора ви його привселюдно образили, звинувативши в крадіжці рими з вашого ненадрукованого вірша.
- Я давав йому читати рукопис і він цього не зможе заперечити.
- Та не крав я у вас ніякої рими!
- Я в цьому і не сумніваюся! -  відповів Гумільов. -  І тому я так поспішав на вашу дуель. Річ у тому, що ця рима існувала ще за багато років до вас, Олександре Сергійовичу. Я приніс видану у вісімнадцятому столітті книгу поетів  розкольників. І ось ця рима!
Він обережно дістав з широкої кишені книгу в шкіряній оправі, в яку був застромлений аркуш паперу. Відкривши книгу на потрібній сторінці, Гумільов показав присутнім рядки, де злощасна рима була підкреслена червоним олівцем.
Ярославлєв спалахнув від сорому і підійшов до Буревого:
- Борисе Миколайовичу, Бог -  свідок, я не боюся стрілятися, але я був не правий. Прийміть мої вибачення!
- З приємністю!

ІІІ 

У темній кімнаті біля величезного вікна на третьому поверсі стояла Вероніка і нетерпляче чекала на Венчеслава. З відведених на поїздку до міста двадцяти п'яти хвилин минуло вже дев'ятнадцять. Вероніка нервувала: адже якщо Венчеслав затримається у місті довше цього часу, гості можуть помітити його відсутність. Казала ж вона, що краще сама поїде, але він не послухався.
Надворі було світло від снігу і тому, незважаючи на пізній час, все було добре видно. Ліс, який починався по той бік дороги, добре захищав замок від вітрів і снігу. Кілька разів Вероніці здавалося, що з цього лісу хтось виходив на дорогу. Вона уважно вдивлялася, але усе ніяк не могла зрозуміти - чи то була людина, чи ведмідь. Адже ходили чутки, що в довколишніх лісах є ведмеді.
Нарешті засвітилися фари автомобіля і Вероніка поглянула на годинник. У них лишалося ще хвилин зо три. Задоволена, вона накинула кожушок і швиденько спустилася сходами, у саду стала за деревом біля хвіртки і почекала, поки Венчеслав з молодою жінкою пройдуть повз неї. Потім швидко сіла в автомобіль, завела мотор і у світлі фар раптом знову побачила фігуру людини, яка швидко заховалася у тіні дерев. Вероніка заїхала у двір, а за кілька хвилин вона була вже у підземеллі і через отвір у стіні спостерігала за Венчеславом і молодою чорнокосою жінкою…  
Вероніка увійшла до кімнати, щоб дати  Венчеславові можливість піднятися нагору, до гостей, з кожним обмінятися кількома фразами і знову спуститися у підземелля. Все було розраховано так, що у випадку будь-якої несподіванки кожен з гостей, зайнятий своїми проблемами і дискусією, все ж міг би навіть під присягою підтвердити, що господар нікуди не виходив.
Вероніка дочекалася Венчеслава, який виніс з підземелля тіло своєї чергової жертви, а потім разом з матір'ю вони відтягли труп до кріпосної стіни, яка межувала з болотом. Тут стояв привезений з Німеччини деревосадильний комбайн фірми "Кюрбювайт і К". Місцевість біля північного боку стіни була болотиста, тож, їм і порадили тут насадити дерев. Влітку це не робили через те, що було дуже мокро, тому й саджали взимку. Головним чином, ялини та сосни. Саме Вероніка, яка захоплювалася технікою, саджала ці дерева.  Ями вона викопувала  до трьох метрів у глибину і на це у неї були вагомі причини. Вночі вона в кожну таку яму вертикально спускала тіло чергової жертви, а зверху саджала дерево.
Гості цей парк називали парком принцеси Вероніки. У ньому вже росло багато дерев. У теплиці знаходилися саджанці секвої, кедра, ялини, а у Венчеслава на стіні висів проект саду, розроблений спеціально для цього запрошеними англійцями.
Раптом Вероніка почула, як хтось тихо й обережно наближається. Вона різко повернулася і побачила молодого гусара. Це був Володя Морозов, який ходив навіть не до них, а до поета  Святослава Александрійського, який роками жив у їхньому замку. У своїй останній книзі Святослав Кузьмич присвятив молодому гусарові  дванадцять віршів, і Володя з цією книжкою не розлучався, як майже  не розлучався і з самим Александрійським. Всі знали про їхнє кохання.
- Вероніко, це ви?! І ви тут, Крістіно Камількарівно? Боже, що ви тут  робите такої пізньої години?
- Як я злякалася, Володю, -  відповіла Вероніка з непідробним переляком на прекрасному обличчі, а потім кокетливо додала: - А ми ось планове дерево саджаємо…
Слово "планове" вона промовила іронічно, аби надати відтінок буденності тому, що вони з матір'ю роблять.
- А мені здалося, що хтось чужий ходить довкола, -  сказав Морозов.
Вероніка, зауваживши на обличчі юнака якусь тривогу,   злякалася: а може, він бачив, як ми тягли тіло? То,  може, краще його вбити.	
 Юнак знову уважно подивився на хвіртку і сказав:
- Я бачив з вікна Святослава Кузьмича, як хтось вийшов з лісу і підійшов до стіни. Я згадав, що тут хвіртка і поспішив сюди. Щось недобре серце відчуває.
Вероніка згадала силует чоловіка, який вона також помітила у лісі.
- Я візьму смолоскип, підемо подивимося.
- Ні, я сам піду. Я не хочу, щоб вам щось загрожувало, -  і Морозов рушив до хвіртки.
- Заждіть, -  гукнула Вероніка, підбігаючи до нього. -  Ви не відчиняли хвіртку?
- Та ні! Хіба вона була зачинена?
- Була, -  відповіла Вероніка. -  Я її сама зачинила. Ще вдень.
Хвіртку вона і справді зачинила на ключ, але вже пізно увечері, коли відганяла автомобіль у гараж. Хто ж міг відчинити її? А, може, хтось стежить за Венчеславом? -  страх підкотив їй під груди. Вона пошукала у кишені кожушка ключі і знову зачинила хвіртку.
Крістіна Камількарівна тремтіла. По її щоках текли сльози.
- Маман, що з вами?
- Я втомилася, я більше не можу. Я боюся, Вероніко...
Вероніка обійняла матір за плече, з іншого боку її підтримував Морозов. Вони рушили до замку. Вероніка, яка ніколи не любила своєї матері, відчувала, що та вже на межі нервового зриву, а, отже, з нею треба щось вирішувати.
Вони зайшли у замок, де, як завжди, вночі, вирувало інтелектуальне життя. Коли Крістіна Камількарівна пішла до своєї кімнати, Вероніка звернулася до Морозова:
- Володю, я хочу вийти і оглянути усе довкола замку. Ви не хочете зі мною за компанію? Я зараз переодягнуся і вийду...
За кілька хвилин вона повернулася. На ній були шкіряні брюки автомобіліста, такі ж чобітки, шкіряна куртка, великі шкіряні рукавиці і кепка. Вона була трохи схожа на хлопчика і у очах Морозова з'явилося захоплення...
Вони вивели машину, і корнет сів за кермо. Об'їхали замок і зупинилися там, де вона  бачила людський силует.
- Цей чоловік тут стояв, - сказав Морозов, підходячи до одного з дерев. Потім він взяв пальцями зі снігу попіл, розтер його і понюхав: - Це - дешевий тютюн для люльки. Отже, палили люльку. 
 На дорозі і біля хвіртки слідів незнайомця знайти не пощастило. Але там був жіночий слід.
- А це я ходила, коли зачиняла хвіртку, -  пояснила  Вероніка. Вона уважно оглянула двір крізь хвіртку і, нарешті, полегшено зітхнула. Звідси неможливо було роздивитися те, що відбувалося за кам'яним одноповерховим будинком на задньому дворі.

ІV

Наступного дня Вероніка поїхала до міста у справах. Виїжджаючи, уважно  обдивилася ліс праворуч дороги. Одного вона вже  могла не боятися. Понюхавши тютюн, Володя Морозов промовив: "Тютюн дешевий!" Отже, це - не карний розшук! Працівники карного розшуку не палитимуть люльку. Вони палять дорогі сигари… Отже, це - злодій! Ха-ха, саме злодіїв вони з Венчеславом бояться  найменше. Більше того, Венчеслав лише й чекає, коли один з них потрапить до його рук. При згадці про Венчеслава у Вероніки занило серце. 
… Вперше вона його побачила ще зовсім маленькою дівчинкою. Венчеслав був другом материного брата. Коли він приходив до них додому, тобто приїздив разом з дядьком на студентські канікули, то завжди приносив їй подарунки -    цукерки, іграшки. Грався з нею, розмовляв. Вона відчувала його особливу любов до себе, на відміну від її завжди серйозних і суворих бабусі й дідуся. Батькові з матір'ю, здавалося, вона взагалі була байдужа. У їхньому домі часто було багато гостей і про неї батьки згадували лише тоді, коли вона щось псувала або робила не так, як їм того хотілося.
А Венчеслав, щойно вони познайомилися, запитав у неї весело:  
- А ти вмієш уже читати? 
Читати вона не вміла, лише вчилася. І Венчеслав почав надсилати їй листи з малюнками, які розповідали Вероніці про його веселі й сумні пригоди у Берліні. Вероніка дуже раділа тим листам, і у   відповідь надсилала свої малюнки, оскільки  писати ще не вміла, а мама вже надсилала її малюнки Венчеславові.    
А потім він одружився на її матері. Вероніці було вже тринадцять років. Всі ці роки вона листувалася з Венчеславом і берегла його листи, як щось найдорожче у своєму житті. І раптом -  це весілля. Вона зненавиділа матір відтоді і вже назавжди, як, до речі, зненавиділа й батька, який підняв руку на Венчеслава. А коли вона дізналася, що єдиний порятунок Венчеслава - у споживанні людської крові, то з радістю погодилася йому допомагати. Щодня вона виїздила з замку, аби знайти нову жертву і у доборі цих жертв була дуже уважною. Жертва мала бути здоровою, аби не заразити Венчеслава ні сухотами, ні холерою, ні сифілісом, ні ще бозна-якими хворобами. Тому найчастіше Вероніка їздила по місту і шукала жертву серед молодих курсисток, які вели здоровий спосіб життя і не шукали любовних пригод на вулиці. Інколи  Вероніка їздила на вокзал і звідти привозила до замку також здорових  продавщиць квітів, пообіцявши їм хорошу роботу. Інколи їй щастило привозити до замку молодих чоловіків, яким вона дозволила до себе позалицятися. Рідше -  циганок, а ще підбирала на вулицях п'яненьких  чоловіків, видаючи себе за повію. Одного разу біля замку вона навіть підстерегла немолодого і напевно доброго лікаря, який повертався додому від породіллі. По дорозі він все розповідав їй про пологи, був дуже задоволений і  кілька разів повторив:
- Коли будеш народжувати, клич мене. У мене дуже легка рука…  
Сьогодні їй треба було знайти нову жертву для Венчеслава, який пише нову книжку віршів і потребує багато енергії. І Вероніка вже знала, де вона шукатиме джерело цієї енергії. Вона їхала до костьолу, куди вони з Венчеславом ходили на католицьке різдво. Саме там вона й видивилася ксьондза,  а  потім познайомилися з ним. Він тоді наполегливо запрошував її на сповідь:
- Невже ти думаєш, що у такої шляхетної дівчини, як ти, нема чого сказати ксьондзу на сповіді?
- Отче, звідки ви знаєте щось про мої гріхи і чесноти?
- Про твої чесноти можна говорити, лише зазирнувши у твої очі.
- Невже? -  вона злякано опустила очі додолу.  
- Дитино моя, у другому столітті був такий єпископ Амбросій, який звернувся до Бога і запитав: "Як я можу відрізнити людину  Господа від людини диявола?" І відповів йому Господь Бог вустами янгола: "У всьому може людина диявола бути подібною до людини Бога. Як людина Господа може вилікувати хворого, так і людина диявола. Як людина Господа може воскресити мертвого, так і людина диявола. Як людина Господа може пройти крізь вогонь і піти по воді, так і людина диявола. Але є одна річ, одна дещиця, в якій людина диявола ніколи не дорівняється людині Господа. Це - любов! Поглянь людині у вічі, і якщо в неї в очах є любов, то знай, це - людина Господа, а якщо немає любові, то це - людина диявола".
І ксьондз знову уважно подивився в очі Вероніці, а зазирнувши, з жахом  відсахнувся. Вероніка, глянувши на ксьондза,  сподівалася, що в її очах є любов ну хоча б до Венчеслава, але зрозуміла, що це всеохопне почуття було чим завгодно, але не любов'ю.
"Не треба було пити, -  подумав ксьондз. -  Начебто й випив небагато, а таке приверзлося".
  Під час розмови вони непомітно підійшли до входу в костьол  і він, щоб розвіяти в собі якусь незрозумілу і явно безпричинну тривогу, сказав:
- Людина диявола не посміє увійти до костьолу.
- Так, звичайно, -  підтвердила Вероніка і подумки продовжила: "Якщо, звичайно, церква не знаходиться під єрессю." Це були слова Венчеслава.
Вони увійшли до костьолу, і вона з посмішкою подивилася на Венчеслава, який сидів у середньому ряду поряд з набожною бабусею і, закривши очі, повторював слова молитви.
А молодий ксьондз тим часом так натхненно схиляв Вероніку до сповіді,  наче до кохання. Судячи з усього, він знав таємниці усіх грішниць приходу і користувався цим. А Вероніка вже дивилася на набридливого спокусника очима Венчеслава. І раптом вона сказала:
- А чи не могли б ми, отче, зустрітися у мене вдома. Я й справді маю що вам сказати. Чи закон забороняє сповідуватися за межами цих священних стін?
- Такої заборони немає, дитино моя. Коли ж ми це зробимо? Коли я зможу полегшити твою душу?
- Чи, навпаки, поглибити мій гріх? - і Вероніка тоді ж взяла номер телефону  ксьондза і пообіцяла подзвонити. Останні слова Вероніки не насторожили, а, навпаки, надихнули ксьондза.
Сьогодні вона збиралася йому зателефонувати, але не хотіла робити це у замку. Їхню розмову міг почути хтось з гостей. Тож вона зателефонувала з міста. Ксьондз сказав, що він повинен увечері причастити італійського шарманщика і звільниться лише пізно ввечері. Вероніка запитала, в якій частині міста живе шарманщик і, дізнавшись, сумно сказала:
- Мабуть, не судилося. Я вам зателефоную потім, коли знову залишуся сама.
Вероніка заїхала до видавництва з новим рукописом книги віршів Венчеслава. Там вона побачила кількох молодих поетів, які наввипередки почали висловлювати своє захоплення не лише новою книжкою Венчеслава, а й вродою Вероніки. Це було вперше, коли про неї і про вірші Венчеслава говорили, як про одне ціле, і не лише зі слів Венчеслава, а й своєю жіночою інтуїцією вона відчувала, що кожен рядок у цій книзі надихнутий нею. 
- О, Вероніко! - до кімнати увійшло двоє чоловіків. Уславлений В'ячеслав Іванов і власник видавництва. Молоді поети шанобливо підійшли до Іванова, а видавець забрав Вероніку до себе у кабінет.
- У мене сюрприз для Венчеслава. Бачила цей примірник книги? Він щойно з друкарні. Я хотів занести його увечері, але якщо ти вже зайшла, то сама доля вирішила, аби саме ти повідомила йому цю приємну звістку. Ось десять примірників книжки, інші я сам привезу. А ось гроші і папери, які Венчеслав Іванович мусить підписати. Вероніко, чи ти маєш куди це все покласти?
Вероніка похитала головою:
- Може, їх загорнути? Я нічого з собою не брала.
- О, я зараз, -  і видавець дістав з шафи коробку від дамського капелюшка. Він був великий і в ньому помістилося все -  книжки, гроші й ділові папери.  
Вероніка начебто й недовго пробула у видавництві, а час проминув. Вона передумала телефонувати ксьондзові і вирішила підстерегти його на вулиці. Коли б ще знати, де вулиця того шарманщика?
Коли вона, нарешті, знайшла потрібну вулицю, то злякалася. Вона була вузька, на колодах побіля дерев'яних будиночків сиділа молодь,  яка Вероніку з машиною могла легко запам'ятати, і тому дівчина, не зупиняючись, спустилася на сусідню багатолюдну вулицю.  Сидячи в авто, Вероніка уважно видивлялася свого ксьондза і несподівано побачила його просто біля вікна власної машини. Він, щоправда, дивився в інший бік на двох молодих жінок, які йшли йому назустріч, і коли вони проминули машину, він рушив за ними, але  цієї  миті Вероніка відчинила дверцята машини:
- Отче!
З обличчя ксьондза було видно, що вином він не лише причащав, а й причащався сам. Ксьондз зробив непевний крок до Вероніки:
- Ангеле мій, як ви тут опинилися?
- Напевне, цього хотів Бог, -  при згадці про Бога у Вероніки щось кольнуло у серці.   
Ксьондз заліз у машину, а Вероніка уважно огледілася довкола - свідків начебто не було.
- То куди - до тебе чи до мене?
- До мене, - і Вероніка увімкнула мотор, а ксьондз почав розповідати про те, як він причастив італійця, як сини італійця завели його до льоху з червоним вином, пригощали, а потім від винних випарів ожив вмираючий шарманщик, спустився до них у льох і пив не менше за своїх синів. Те вино було густе, як кров…
Ксьондз задрімав. Вероніка швидко їхала до замку. Снігопаду вже не було. Світив великий повний місяць. Біля хвіртки Вероніка зупинила автомобіль і вийшла. Лише тут вона згадала, що ключі від хвіртки забула вдома. Вести ксьондза через парадний хід було ризиковано, його б помітили і запам'ятали гості замку.
- Отче, - Вероніка відчинила дверцята машини, -  почекайте мене тут. Я зараз ключі принесу.
Ксьондз, який ще не протверезів, слухняно вийшов і прихилився до хвіртки. Вероніка вскочила у машину і об'їхала стіну. І знову десь на повороті їй здалося, що промайнув чорний чоловічий силует.	
А коли  Вероніка з ключем повернулася до хвіртки, ксьондза там вже не було.

V

            	Орлов з Буревим повернулися додому, де на них вже чекав Кримський-Корсаров, а у вітальні нервово ходила з кутка в куток схвильована Інна Іванівна. Побачивши чоловіків, вона кинулася їм назустріч:
- Боже мій, куди це ви їздили ще поночі?
- Справи, Інночко, справи. Я потім тобі розповім, - Орлов обняв за плечі дружину.  -  А зараз ходімо снідати. Ми дуже голодні.
І справді вони їли дуже багато, а Інна Іванівна все підставляла  і підставляла їм нові страви:
- Борисе Миколайовичу, ви майже нічого не їсте! Ну зовсім нічогісінько!
Буревий раптом засміявся дзвінким хлоп'ячим сміхом.
- Зараз я пригадав, як гостював у Олександра Рога. До речі, вперше. Виходить до нас вранці його дружина у рожево-зеленому халаті, і всі сідаємо за стіл.
- Кажуть, дружина у нього просто красуня.
Це був голос Інни Іванівни.
- Про це потім. Я був голодний, наче вовк. І їв, їв усе, що давали, але при цьому ще примудрявся говорити. І знаєте, що Рог записав у свій щоденник після мого від'їзду?
Усім стало цікаво, адже Олександр Рог був окрасою літературного Петербурга.
- "Я не розумію, що це за людина. Він не їсть. Не п'є. Чи не опир він?..." І це про мене? Який знищив усе, що було на столі.
- Ви б посоромилися, -  раптом роздратовано сказала Інна Іванівна. -  Я не чекала, що ви так спокійно можете видати таємницю, яку вам довірила жінка.  
- Яка жінка?!
- Забава Базаргіна, дружина Рога.
- Інно Іванівно, я такого не казав.
- Казали!
- Інно, люба, він же цього не казав.
- Він це сказав.
- Коли я це сказав?! -  у голосі Буревого вже був відчай.
- Ви розповіли про те, що записав Олександр Рог у своєму щоденнику після вашої зустрічі з ним. Єдина людина, яка має доступ до цього щоденника, його дружина. І взагалі... -  Інна Іванівна підвелася. -  І взагалі мені набридло слухати ваші чоловічі плітки, -  вона пішла, ледь хитнувши головою на прощання.
За столом запала мовчанка. Всім було незручно. А Сергій Олексійович був просто стривожений. Це не було пов'язано з витівкою  дружини, яка начебто викрила Буревого. Не було там чого викривати, про роман Буревого і Базаргіної знали і Москва, і Петербург. Хоча сам Буревий начебто тримав цей роман у секреті. Орлова у розповіді Буревого схвилювало слово "опир", хоча поїздка на дуель начебто й розвіяла його думки про цих таки опирів. 
- До речі, про опирів, -  промовив він. -  Я б хотів з вами поговорити, але, мабуть, увечері, коли ми відпочинемо. Максиміліане Олександровичу, можете вибрати будь-яку кімнату.
- Ні, ні, я у готелі,  -  швидко відповів Кримський-Корсаров, який, чекаючи Орлова і Буревого, вже встиг відчути на собі атаки Інни Іванівни.     
- Наполягати не буду, але мені здається, що ви скоро переконаєтеся у тому, що в мене краще. Зараз я вас залишаю. Останнім часом щось з Інною коїться, боюся її одну залишати. -  і Орлов пішов до кімнати дружини, а Кримський-Корсаров, прямуючи до виходу, у дверях зіштовхнувся з жінкою, обличчя якої було сповнене водночас і відчаю, і обурення.
- Де Сергій Олексійович? -  запитала вона.
- Вдома. Зараз покоївка його покличе...
- О, Єлизавето Петрівно, -  з кімнати вийшов усміхнений Орлов і  чемно поцілував жінці руку.
- Сергію Олексійовичу, допоможіть! Лише ви можете мене  врятувати. Таке нещастя, така ганьба!
- Ходімо до  мого кабінету. Там усе розповісте...
Кримському-Корсарову стало цікаво, що ж привело цю даму до Орлова, і він залишився. А тим часом Сергій Олексійович намагався заспокоїти Єлизавету Петрівну, дружину генерала Шеншина, яка плакала і просила допомоги.
- Боже мій, якщо Володимир Юрійович дізнається про це!... А цей поліцейський хам... Та як він смів!...
Хвилин за десять вона все ж змогла більш-менш зрозуміло розповісти про причину свого візиту. Її дочку звинувачують у вбивстві і забрали до поліції. Чоловік зараз у Англії  в складі делегації  генералітету, а тут таке нещастя. Дочку взяли під варту. Це бачило все місто. Це дійде до вух міністра, головнокомандуючого, його імператорської величності. А що буде з дочкою? Ці поліцейські такі грубі, вони можуть її дівчинку побити, познущатися з неї, навіть згвалтувати, а єдина людина, яка може допомогти, це Сергій Олексійович...
- У чому ж підозрюють вашу дочку, Єлизавето Петрівно? У чиєму вбивстві?
- Вбили викладачку моєї дочки, професора математики Іванову... Господи, та ще ж невідомо: чи її вбили, чи вона   самогубця. Але головне, моя дівчинка, її треба визволити, вона не витримає цієї ганьби...
Заспокоюючи жінку, Орлов зателефонував до поліцейського  управління і з'ясував, хто веде справу дочки генерала Шеншина, потім попросив Єлизавету Петрівну їхати додому і чекати на нього. Повернувшись до вітальні, Орлов побачив Буревого і Кримського-Корсарова, які дивилися на нього за неприхованою цікавістю.
- Панове, мені так хотілося з вами поспілкуватися увечері, але, мабуть, це  доведеться відкласти. Приходила дружина генерала Шеншина, мого друга. Судячи з усього, помилково заарештували їхню дочку,  а матір перелякалася. Я поїду в управління. Якщо запізнюся, Інна Іванівна не дасть вам нудьгувати. А зараз  я маю  іти...
І заклопотаний Орлов   рушив до виходу.

                                      		    УІ  

 	Ховаючись у кущах на узбіччі лісу, якийсь чоловік у чорному одягу уважно спостерігав за тим, як зупинилася машина і з неї вийшов ксьондз.  Машина швидко від'їхала і чоловік зрозумів, що зараз ксьондзу зсередини відчинять хвіртку.   
Місяць добре освітлював засніжений ліс і незнайомець побачив, як пастор несподівано повернувся обличчям до кущів і невпевнено рушив просто на нього. Тепер поміж ними були лише кущі. До його ніздрів несподівано долетів запах алкоголю. "Та ж він п'яний!", -  зрадів чоловік у чорному і міцно стиснув ручку кортика. Ксьондз однією рукою спирався на дерево, а іншою вже  обсмикував одяг. "По  малій нужді сходив", - зрозумів чоловік у чорному і рушив до ксьондза. Почувши майже нечутне порипування снігу позаду, ксьондз хотів озирнутися, але не встиг - невідомий схопив його міцними, наче лещата, руками і, притискаючи до грудей, поніс через засніжений ліс.
...В дитинстві цей чоловік у чорному був звичайним сільським хлопчиком і нічим не відрізнявся від інших дітей. Але у п'ятнадцять років з ним почало коїтися щось незрозуміле. Вдень, коли світило сонце, його охоплював нестерпний біль у всьому тілі, який зникав лише вночі. Щоб захиститися від сонця, хлопець ховався у льосі або у монастирі, куди мати часто його посилала віднести ченцям птицю, рибу чи  яйця. У темних підземних келіях хлопцеві ставало значно краще і згодом він залишився там жити. Так минуло кілька років.    
 А якось ігумен взяв його з собою до міста. Коли вони поверталися, на них напали розбійники. Ігумен намагався боронитися і був поранений ножем. Коли хлопець підійшов до пораненого ігумена, той був непритомний - забагато втратив крові. А хлопець, не знаючи, як зупинити кров, що все ще продовжувала текти з ран, несподівано навіть для самого себе почав її злизувати з грудей ігумена... І варто було йому лише   відчути смак крові у роті, як він зрозумів: це саме те, чого йому так бракувало в житті. Він злизував кров і відчував, як біль у його тілі минає, і навіть  сонячне світло вже не таке нестерпне, як раніше.
Ігумен так і помер, не опритомнівши. Ченці його поховали, а до монастиря незабаром прислали нового ігумена. Хлопець запам'ятав цю подію лише тому, що кров померлого ігумена прибрала біль з його тіла на кілька днів. Після цього людської крові він не пив. Потім знайшов собі печеру неподалік від монастиря і попросив дозволу жити там у нового ігумена. Він став братом Андрієм. І напевне так би й жив він у монастирі, якби не чернець Василь, величезний, незграбний чоловік, якого багато хто у монастирі побоювався, а дехто розповідав про нього такі страшні речі, що Андрієві в них не хотілося вірити. І от якось одного вечора цей чернець Василь, вже добряче напідпитку, з'явився у печері Андрія:
          - А йди-но сюди, дурню! Я тебе хоч роздивлюся…
Андрій здивувався - ченці поміж собою так не розмовляли.
- Ти що, мене не чуєш?! - несподівано розлютився брат Василь, підійшов до Андрія і вдарив його в груди. Хлопець упав, а коли спробував підвестися, брат Василь вдарив його знову, уже в обличчя, а потім по голові. Андрій знепритомнів, а коли прийшов до тями, побачив, що  брат Василь скидає з себе рясу.
- Ну що, мій красеню, думав що втечеш!? Від дядька Василя ще ніхто не  втік. Але ти ще дурний, ти свого щастя не розумієш. Скільки людей у монастирі за мною тужить, видивляються, чи не прийду, а ти тікаєш. Я тебе побачив ще тоді, коли ти нам харчі носив. А ти тікаєш. Від сьогоднішнього дня ти мій! - і Василь, абсолютно голий, рушив до нього. Цієї миті Андрій зрозумів, що у світі є речі, жахливіші за його біль, за сонячне світло, за його нестерпну, ніякими постами й молитвами неприборкану жагу людської крові. Василь здер з юнака одяг і, однією ногою притискаючи до землі ноги Андрія, почав його пестити, але раптом  зупинився:
- Щось випити в тебе є? Бо в мене чомусь чи не вперше у житті нічого не виходить. Це буває, коли когось дуже любиш... А я ж тебе, мій красунчику, дуже  люблю!
-  Навіщо ж ти мені руки зв'язав? Я вже нікуди не втечу. Куди мені тікати?..  А горілку братчики заховали у криниці, що біля моєї келії. Вона там висить на мотузці.
Чернець Василь, вже зрозумівши, що переляканий хлопець нікуди не втече, розв'язав йому руки. Вони підійшли до криниці.
- Ось на цій мотузці висить штоф горілки. Він важкий, допоможи дістати.
І коли Василь обома руками потяг мотузку з двадцятилітровим штофом горілки з криниці, Андрій швидко взяв інший кінець мотузки, зробив з нього петлю і накинув її на шию брату Василю, а іншим кінцем мотузки перев'язав його зігнуті ноги.   
В очах Василя з'явився страх. І тоді Андрій зняв зі своїх грудей великого хреста з гострими кінцями і вдарив ним з усієї сили  Василя у шию. Кров залила його рясу, а Андрій, за якусь мить забувши про все, припав до цієї  крові. З кожним ковтком йому ставало все краще і краще, і в його  тіло  вливалася якась нелюдська, диявольська сила...
Тієї ночі він викопав яму, взяв Василя під пахви і,  притиснувши до власних грудей, поніс до могили. Так само він ніс зараз тіло п'яного ксьондза...
У цьому лісі був закинутий будинок і, напевно, колись тут жив єгер. Під будинком знаходився підвал, заповнений величезною кількістю різних клунків, ящиків, коробок. Андрій кожного разу проминав їх з цілковитою байдужістю.  Найголовнішим для нього було те, що ліс з одного боку межував з міським парком і в будинку  постійно ховалися закохані пари, яким будь-що хотілося усамітнитися, і саме вони ставали жертвами колишнього ченця Андрія.  
Він давно вже не дивився на себе в дзеркало, а коли інколи зазирав, то у нього відразу псувався настрій. Його обличчя заросло   густим кошлатим волоссям, шкіра стала зеленкувато-жовтого кольору, а два верхніх зуби перетворилися на ікла і тепер, не вміщаючись, біліли на тлі яскраво-червоного рота.
Ось зараз ксьондз опритомніє. Чоловік у чорному з садистичним задоволенням чекав саме цієї миті. Його очі чудово бачили в темряві. І справді ксьондз, покладений на один з  ящиків, нарешті  підвів голову і обдивився довкола себе. Тоді Андрій чиркнув сірником і запалив перед собою свічку. Ксьондз, лише раз глянувши в його обличчя, перелякано скрикнув і знову знепритомнів. Але Андрієві вже було все одно. Він досяг свого -  побачив нелюдський жах на обличчі чергової жертви. Андрій став на коліна, взяв ксьондза за підборіддя  і, відкинувши його голову назад, ножем провів по  горлу…  

VII

- Ксьондза немає! -  тьохнуло серце в грудях Вероніки і в  пам'яті знову промайнув високий чорний чоловічий силует на дорозі. Вона швидко зачинила хвіртку на ключ і побігла до одноповерхової кам'яної споруди, звідки підземний хід вів до замку. Піднявшись нагору, усміхнена Вероніка спочатку підійшла до гостей, поспілкувалася з ними і лише потім підійшла до Венчеслава.
- Ксьондз зник, -  сказала вона. -  Він залишився біля хвіртки. А коли я повернулася, його вже не було. Сліди вели до лісу. І цей чоловік у чорному, про якого я  тобі вже говорила...
Не дослухавши, Венчеслав лагідно посміхнувся до неї, погладив по голові і відповів:
- Зник, то й зник… Знайдемо завтра когось іншого. Не переймайся так. Я сьогодні ще можу обійтися без крові.  
 - Гаразд, -  відповіла Вероніка. -  А знаєш, я маю для тебе сюрприз. Він у машині. Зараз я його принесу. Почекай на мене в кабінеті.
Коли Венчеслав зайшов до себе і побачив на письмовому столі велику коробку від жіночого капелюшка, то зблід.
  … Венчеслав народився у заможній  сім'ї дворянина Івана Боголюбського. Батьки його дуже любили, оскільки він був пізньою і єдиною дитиною. Ріс Венчеслав у розкошах, з няньками та гувернантками і нічим особливо не переймався.  Але коли йому виповнилося чотирнадцять років, сталася подія, яка багато що змінила в його долі згодом.
Якось взимку Венчеслав поїхав на коні провести свого дядька на військові маневри і, вже повертаючись назад, вирішив, скоротивши шлях, навпростець  перейти напівзамерзлу Москва-ріку. Але кінь провалився під лід і разом з конем під льодом опинився Венчеслав. Його ледве врятували випадкові перехожі.
Коли ледь живого хлопця привезли додому, завжди спокійна і врівноважена гувернантка Надя розридалася. Батьки Венчеслава були у Петербурзі, оскільки батькові дали орден Володимира і його з цієї нагоди було запрошено до царського палацу. Тож, увесь будинок з прислугою  залишився під наглядом Наді. Батьки Венчеслава будуть лише завтра, а тут таке лихо. Надя відразу вклала хлопця у ліжко, накинула на нього пухову ковдру і послала за лікарем.
  Венчеслав був блідий, посинілий, а лікаря все не було. Гувернантка вже мало не рвала на собі волосся, а потім, в якомусь напівбожевільному розпачі, зачинила двері, роздяглася і лягла у ліжко до Венчеслава, намагаючись зігріти його теплом власного тіла. Вона обіймала його, цілувала, притискала до серця у самозабутті і це подіяло ліпше за будь-які ліки. У Венчеслава порожевіли щоки, він розплющив очі і,   побачивши у своєму ліжку прекрасне тіло гарної жінки,  несподівано  збудився і захотів цієї жінки. І вона віддалася йому,  забувши про все на світі. Саме тієї ночі вона й розповіла Венчеславові таємницю його походження і згадала той далекий вечір, коли надворі була гроза з дощем. Вона сиділа у своїй кімнаті і раптом почула дитячий крик.  Схопивши свічник, вийшла  з будинку і побачила ту коробку з-під дамського капелюшка, на яку вже лилася вода з даху. І якби вона запізнилася ще на кілька хвилин, дитина б захлинулася...
Гувернантка говорила й говорила, цілуючи волосся, обличчя, груди Венчеслава і нічого не запідозрила навіть тоді, коли у голосі  Венчеслава з'явилося роздратування:
- Чи знає ще хтось про це?
Хто ж міг знати про це, окрім Наді? Кухар знає свою справу. Конюх -  свою. Коваль -  свою. Лікар? Так, родинний лікар Антон Петрович. Це ж саме він все влаштував так, ніби приймав пологи у Ганни Боголюбської. О, надійна була людина, царство йому небесне. Коли у молодого панича у два рочки горло заболіло, пані перелякалася, думала, скарлатина. Але, слава Богу, це була лише ангіна. Ну от, задоволені Іван Сергійович з Антоном Петровичем і   посиділи добре за чаркою. А лікар потім  зібрався додому. Він був старим військовим лікарем, служив колись разом з паном у війську, любив їздити верхи. І того вечора, мабуть, заснув у сідлі чи коня щось налякало. Тож, і випав з сідла. Одна нога лікаря застрягла у стремені, так і доволік його кінь додому.
Чи знає ще хтось про походження Венчеслава?
Та ні, ніхто не знає. А Надя про це нікому не скаже. Не скаже вона й про те, що сьогодні таке вчинила з маленьким паничем. Спокусила маленького хлопчика доросла жінка, гріх великий вчинила. Якщо пані про це дізнається, вижене бідну Надю з дому. Так їй і треба. Що? Маленький панич любить Надю, лише нехай вона нічого нікому не розповідає. Надя також його дуже любить. Шістнадцять років тому її згвалтував заїжджий пан, вона завагітніла і її так бив батько, що  всі думали: Надя помре. А пані її захистила, навіть до себе взяла.
Чому Надя не вийшла заміж? А хто ж її візьме?  Щоправда, сватався наш коваль. Чоловік він спокійний, непитущий. До цього дня умовляє її... Що? Ні, Надя Венчеслава не покине. Маленьким його не покинула, то хіба тепер покине.
А чи не знає Надя, хто його батьки? Звідки ж їй це знати? Але вона думає, та, швидше за все, так воно й є, що батько Венчеслава - це, напевно, дядько Владислав, брат  його названої матері. А хто матір? Мабуть, якась курсистка чи гімназистка. А чому Владислав забрав дитину і підкинув її рідній сестрі, це   таємниця, якої вона не знає...
А погода яка сьогодні! І дощ, і вітер, і блискавки такі ж, як і тієї ночі. Цей дощ, мабуть, ітиме кілька днів. Чого Венчеслав хоче? Щоб я те місце показала, де його знайшла? Завтра, завтра покаже Надя те місце, коли Венчеслав краще себе почуватиме. Нехай маленький пан не наполягає. Завтра, завтра... Ой яка дурна Надя, лише зараз здогадалася, якого вона болю завдала Венчеславові, розповівши про все. Ой, дурна, дурна! А якщо пані про це дізнається? Що ж я наробила!
Нехай Надя не хвилюється, все добре, все дуже добре! Але якщо Надя його любить, то нехай зараз же покаже те місце, де знайшла його. Вони навіть вийдуть крізь задні двері другого поверху через балкон, щоб їх ніхто не побачив...
Другого дня тіло Наді знайшли за будинком з боку саду, біля дверей скляної галереї. Дощова вода з труби всю ніч лилася на її красиве обличчя і змивала кров з сокири, що застрягла в її голові. Злива змила всі сліди. Ця частина будинку була нежилою. Якби жертва навіть кричала, її все одно б ніхто не почув. Свідків не було. Всі добрими словами згадували Надю. А підозра впала на коваля, за якого вона відмовилася вийти заміж.
Лікар, який прийшов аж вранці, побачив, що стан дитини ще важкий, але криза вже минула. Тож, є надія...
Роздратований Венчеслав скинув коробку від дамського капелюшка зі столу і пішов до гостей. У появі цієї коробки він відчув якесь недобре знамення...

УШ

В управлінні поліції Орлов з'явився вже за п'ятнадцять хвилин. Він не нервував, бо особливих причин для цього не було. Дочку генерала Шеншина він знав з дитинства, як спокійну за вдачею  дівчину, абсолютно нездатну до агресії, а тим паче до вбивства. Крім того, Аблаутов, до якого він зараз поспішав, був людиною доброю, чуйною, уважною до чужих доль і, крім того, його другом.  
 -  О, Сергію Олексійовичу! - Аблаутов перший простяг руку Орлову. -  Я без вас не допитував Вікторію Шеншину, бо знав, що ви прийдете. А до того ж я хочу, щоб ви потім залишилися. Я хочу з вами порадитися.
"Навіщо я йому? Він же ас у своїй справі. Значить, тут щось не так", -  подумав Орлов.
- Не була я в неї, не ходила туди,  -  плакала на допиті Вікторія  і намагалася не дивитися в бік Орлова.
- Але, Вікторіє Володимирівно, - Аблаутов показав їй папір, підписаний її матір'ю. -  Ось ваша матір твердить, що приблизно в цей самий час, коли померла професор університету Лілія Федорівна Іванова, ви відпросилися і пішли до неї.
Вікторія зблідла:
- Так, але потім я передумала і не пішла туди. Ходила на ставок і дивилася, як люди на ковзанах катаються.
- На які ставки ви ходили?
- На Патріарші.
- Ви там бачили знайомих, які могли б це підтвердити?
- Ні, знайомих там не було.
- А ви знаєте, Вікторіє Володимирівно, чому там не було знайомих?
Вікторія уважно-вичікувально дивилася на слідчого.
- Бо вчора  до сьомої години вечора катання   на Патріарших ставках  заборонила поліція, оскільки були знайдені великі розломи і тріщини у кризі. Так що, окрім двох поліцейських, ви б там все одно нікого не побачили, якби, звичайно, там були. Може, ви були на інших ставках?
Вікторія тихо заплакала.
- А ось свідчення двірника, який твердить, що бачив вас, коли ви виходили з під'їзду професора Іванової.
- Я не вбивала її, Сергію Олексійовичу.
- Сергію Олексійовичу, поясніть, будь ласка, Вікторії Володимирівні, що поки що ми лише підозрюємо її у вбивстві, а не звинувачуємо і тому нам треба лише з'ясувати, коли точно вона бачила Лілію Федорівну, бо за даними, які ми маємо, вона остання з тих, хто міг бачити небіжчицю.
Орлов погладив Вікторію, наче маленьку дівчинку, по голові:
- Люба моя, я розумію, що тобі страшно, але задля того, щоб з'ясувати, що ж насправді відбулося, ти повинна нам розповісти все, що знаєш.
- Може, двірник вас з кимось сплутав?
Вікторія похитала головою.
- У чому ж річ? Ви ж самі бачили двірника і навіть віталися з ним.
- Так, я приходила, але її не було вдома. Я дзвонила у двері, але до мене ніхто не вийшов.  
- А її сусідка Валентина Костянтинівна дала свідчення, що ви увійшли до квартири Іванової, але за кілька хвилин вийшли.
- Я її не бачила.
- Кого -  її? Лілію Федорівну чи Валентину Костянтинівну?
- Валентину Костянтинівну.
- Вона сиділа у своїй інвалідній колясці у дверях власної квартири, чекаючи, поки служниця вигуляє собаку.
Вікторія уважно глянула на обох слідчих.
- Я ходила до Лілії Федорівни за книжкою.
- За якою?
- Пуанкаре.
- І де ця книжка тепер?
- У мене вдома.
- Отже, ви бачили Лілію Федорівну і брали в неї книжку?
- Так.
- А от Валентина Костянтинівна пише, що ви вийшли з квартири Лілії Федорівни схвильована і з порожніми руками.
- Але книжка в мене вдома і я можу її показати.
- У бібліотеці Лілії Федорівни є журнал, в який вона записала, що книгу Пуанкаре вона вам дала не вчора, а чотири дні тому.
Вікторія мовчала і дивилася на чоловіків великими порожніми очима.
- Я не вбивала її.
- Я вас не звинувачую у вбивстві, але, зрозумійте, ви були останньою, хто бачив її живою. І якщо вона покінчила життя самогубством, то лише ви можете сказати, в якому вона була тоді стані. А якщо це не самогубство, то лише ви можете знати, чи був хтось у неї в квартирі? Неможливо, щоб ви нічого не помітили. Зрозумійте, якщо це вбивство, то убивця, якого ви  могли навіть не помітити, міг вас побачити і запам'ятати. А це означає, що він може вбити вас, як свідка.
Але Вікторія вже нічого не розуміла. У неї почалася істерика. Після того, як її вивели, Аблаутов звернувся до Орлова:
- Я боюся відпускати її додому.
- Ви думаєте, що це вбивство.
-  Я не зовсім впевнений, але поки не з'ясуються всі обставини цієї смерті,  про щось твердити зарано.
- А чи не краще її разом з матір'ю кудись відправити на кілька днів? Ну хоча б на мою дачу. Це дуже близько, під Москвою. Там вона заспокоїться, згадає всі подробиці, її охоронятиме мій дворецький, а якщо цього буде недостатньо, то ви можете виділити ще й поліцейського.
- Гаразд, Сергію Олексійовичу. Мабуть, так ми і зробимо.
Орлов відразу написав листа своєму дворецькому і Вікторію разом з поліцейським відвезли додому.
Коли чоловіки залишилися самі, Аблаутов сказав:
- Сьогодні важкий день. Вчора у Москві стільки всього сталося, що я вибився із сил. Сьогодні вранці знайшли убитого професора Лозинського...
- Юрія Олександровича?
- Так, Юрія Олександровича. За дуже дивних, якщо не сказати страшних і загадкових обставин. Зник візник зі своїм фаетоном, тобто фаетон знайшли, а візника немає. Зарізали дружину і дітей обер-кондуктора Остахова. Був озброєний напад на будинок колекціонера старожитностей Кімамова...
- Сергія Петровича?
- Дякувати Богові, ні. Старий несподівано вистрелив з китайської корабельної гармати і всі грабіжники втекли... І ось самовбивство чи вбивство професора Іванової.
- Мда! -  І Орлов мимоволі пригадав події минулої ночі, а потім, згадавши слова Аблаутова, з цікавістю запитав: - А про що ви хотіли зі мною порадитися?
- Насамперед я хотів би, щоб ми поїхали разом на квартиру Лілії Федорівни, якщо маєте вільний час...
- Гаразд…   
Але перш, ніж зайти до квартири професорки, вони постукали у двері її сусідки Валентини Костянтинівни, старої хворої жінки, прикутої до інвалідного візка. Аблаутов прочитав їй підписаний нею ж акт допиту і запитав, чи не хоче вона чогось додати до своїх свідчень.
- Та ні, я ж усе розповіла.
Богдан Іванович з хитрою посмішкою сів ближче до Валентини Костянтинівни:
- Ви ж усе на світі знаєте...
- Ви лестите мені, любий, всього ніхто не знає.
- Ну, хоча б про своїх сусідів ви все знаєте.
- Я не ходжу. Інколи служниця дещо розповідає мені, а інколи сама сиджу біля вікна чи на порозі квартири, чекаючи на прислугу. Тоді деколи із сусідами розмовляю.   
- Мені здається, що ви знаєте про Лілію Федорівну те, чого ніхто з сусідів не знає.
- Але ж вона живе поверхом нижче.
-  Зате з ваших дверей видно її сходовий майданчик.
- Ой, щось ви про мене дуже поганої думки. Чи я не маю чим більше зайнятися, як за сусідами стежити?
- Та боронь Боже! Просто ми хотіли запитати про те, чи ця дівчина, яка вчора виходила з квартири Лілії Федорівни, грюкнула дверима чи ні?
- Віка Шеншина? Звичайно, ні! Вона добре вихована для того, аби грюкати дверима.  
- Ось бачите, і це ваше невеличке спостереження має для нас дуже важливе значення, адже двері були відчинені, коли знайшли тіло Іванової.
Валентина Костянтинівна уважно, з іронічною посмішкою подивилася на Аблаутова і Орлова:
- А хіба я сказала, що двері не зачинилися, я сказала лише, що Віка Шеншина дверима не грюкала.
Орлов аж підскочив:
- Що, Віка зачинила двері ключем?
- Та ні! Господи, як вас псує професія! Ви з цієї невинної дівчинки хочете зробити вбивцю. Коли Віка схвильована вийшла, вона не відразу побігла по сходах, а зупинилася, вийняла хусточку і приклала до очей. Ось у цьому проміжку я й почула, причому дуже виразно, що двері зачинилися зсередини.
Орлов мало не підскочив, але Богдан Іванович притримав його за руку  і знову з хитрою посмішкою запитав у жінки:
- А хто ходив до Лілії Федорівни?
- Професори, доценти різні, студентки, родичі.
- Ви мене, напевне, не так зрозуміли, Валентино Костянтинівно. Я хотів запитати, чи до Лілії Федорівни інтимні друзі ходили?
- У вас, чоловіків, одне лише на думці. Хоч вона й була людиною неприємною, гадюкою була, чесно кажучи, але, як жінку її шкода було, бо чоловіки чомусь до неї не ходили. І, чесно кажучи, я цих чоловіків не розумію - гарна, освічена, з грошима. Не розумію… - Валентина Костянтинівна помовчала якусь мить, а потім продовжила: - А взагалі вона була страшною боягузкою. Років чотири тому до мене родичка з дочкою приїхала з села, а я кудись поїхала. Вони до неї й подзвонили у двері, а вона їм запропонувала у неї заночувати.
- Так це ж, навпаки, свідчить про її сміливість, адже не кожна жінка наважиться впустити до себе в дім майже незнайомих людей.
Валентина Костянтинівна тихо захихотіла:  
- Ой, не розумієте ви нас, жінок! Так саме тому і впустила, що боялася залишатися вдома сама. В неї, до речі, завжди хтось вдома ночував - то родичка, то студентка. то гостя з-за кордону. Так от, вона такою боягузкою була, що з дочкою моєї родички, сімнадцятилітньою дівчиною в одне ліжко лягла, хоча в домі є й інші ліжка. Ось яка боягузка була!
Виходячи з квартири, чоловіки подякували Валентині  Костянтинівні за розмову,  але щойно старенька зачинила за собою двері, Богдан Іванович сказав:
- Тепер ви розумієте, чому Віка Шеншина не хотіла зізнаватися у тому, що вона ходила до Іванової.
- Здогадуюся, хоча мені це так важко уявити!
Аблаутов засміявся:
- Мабуть, вам це легше уявити, аніж тій провінційній жінці чи Валентині Костянтинівні.
Двері квартири професорки Іванової їм відчинив поліцейський.
- Я хотів би разом з вами проглянути її листи і особисті папери, -  сказав Аблаутов Орлову. -  А потім я скажу вам, чому я попросив вас супроводжувати мене сюди.
Листів було дуже багато, але Орлову і Аблаутову допомогла розібратися у них сама небіжчиця, тобто її звичка педантично розкладати все по поличках. Частина архіву виявилася науковим, частина -  діловим, а частина -  інтимним листуванням Іванової. Серед інтимних листів, які найбільше зацікавили Орлова і Аблаутова, було багато фотографій, малюнків, віршів. Ці листи були від жінок.  Коханій Лілічці освідчувалися у любові, її ревнували, перед нею виправдовувалися,  їй присягалися  у вірності, благали про зустріч, сповіщали про приїзд. На фотографіях були жінки різного віку і різного суспільного стану - театральні знаменитості, готельні покоївки, студентки, міщанки...
Аблаутов почав складати список цих жінок. Особливо його зацікавили останні за часом написання листи, де адресатки сповіщали пані професорку про їхній розрив і про те, що кожна з них виходить заміж. Аблаутов висував самогубство, як одну з можливих версій смерті Лілії Федорівни. А Орлов почав шукати записник з повним списком її коханок. І таки -  знайшов. Він лежав у сейфі разом з коштовностями та грошима, але поліція не знайшла цього сейфу.   Орлов же виявив його цілком випадково, стоячи біля  бронзової фігури Гермеса. Йому здалося, що вона стоїть на занадто великому, як для неї, п'єдесталі. Він підійшов до Гермеса, машинально натиснув на його простягнуту уперед руку, і фігура почала повільно обертатися за годинниковою стрілкою. Коли Гермес зробив повний оберт, Сергій Олексійович покликав Аблаутова і показав циліндр з різьбою, на якому й стояв Гермес. Саме цей циліндр і був потайним сейфом.  
 Там лежав записник професора Іванової. У ньому чоловіки знайшли понад сто жіночих прізвищ з адресами, телефонними номерами, з зазначенням національності, віку, дівочого прізвища, датами любовних зустрічей. Тепер треба було звірити цей список зі списком, складеним Аблаутовим за листами, щоб дізнатися, хто міг бути причетним до смерті Лілії Федорівни. Два листи були без імені, але явно написані однією рукою і привернули до себе особливу увагу. В першому з них молода жінка повідомляла, що виходить заміж, а у другому листі, напевно, у відповідь вона писала, що, коли шановна  Лілія Федорівна буде їй погрожувати розголошенням їхньої таємниці, то їй нічого не залишиться, як її вбити.
Орлов з сумом дивився на список, де останнім стояло   прізвище Віки Шеншиної. Це його вже не здивувало, бо ще раніше у паперах він знайшов істерично-ревнивого листа, підписаного   ініціалами "В.Ш."  
 Серед одягу виявилося багато чоловічих речей, які явно були придбані лише з однією метою -  пані професорка одягала їх під час інтимних зустрічей. Але найголовнішим було те, що у шафі несподівано знайшли чоловічу шубу і чоботи з оленячої шкіри, які, судячи з усього, одягали ще вчора - вони були мокрі, а під чоботами ще не встигли висохнути сліди від розталого снігу.
- Це не її речі, -  відразу сказав Орлов. -  Вона б собі за розміром підібрала. У цій шубі і чоботах сюди приходив хтось інший.
Аблаутов вислухавши Орлова, сказав:
- У мене є міркування, -  і провів колегу до ванної кімнати. -  Іванова лежала у цьому басейні. Тут стояла нерозкоркована пляшка шампанського, і тут же, на срібній тарілці, лежав помаранч. А ось -  ніж. Можна було б подумати, що вона лягла у басейн і перерізала собі артерію. Але якщо вона була схвильована і збиралася заподіяти собі смерть, то навіщо їй знадобилося тут шампанське і помаранч. Отже, вона на когось чекала. Можливо, на Шеншину. А та відмовила їй у любові, хоча навряд. Тут якраз усе було навпаки. Шеншина   прийшла кохатися, але їй довелося піти звідси.
- Ви хочете сказати, що у Лілії Федорівни не було причин різати собі артерію?
- Ні, звичайно. До речі, як правило, самогубці ріжуть собі вени на руках, а тут чомусь артерію на шиї. У Юрія Олександровича Лозинського, до речі, також була перерізана артерія. Чимось гострим. Можливо, склом від розбитої пляшки. І, знаєте,  у Лозинського теж було дуже мало крові. Тут зрозуміло - чому: Іванова лежала у воді і кров могла витекти з водою, а там -  незрозуміло! Знаєте, я хочу, аби ви, Сергію Олексійовичу, поїхали зі мною до лабораторії Лозинського, якщо маєте на це час, і побачили все на власні очі. До речі, Лозинський також мав сексуальні проблеми.
- Які?
- Його знайшли голого у морзі, де він проводив експерименти. Тієї ночі привезли чергову небіжчицю, тіло якої потім зникло, а він, мертвий, зі слідами проведеного статевого акту, валявся на підлозі.
- Можливо, його застали за цим заняттям родичі покійної і вбили, а її тіло забрали?
- Ви мене неуважно слухаєте, Сергію Олексійовичу. Якби навіть родичі мертвої жінки і застали Лозинського за цим заняттям, то вони могли б його застрелити, встромити йому ніж у спину, зрештою, побити до смерті, ну навіть задушити, але -  не перерізати йому сонну артерію та ще й викачати з нього як мінімум півтора літри крові.  Та й, до речі, родичів цієї покійниці не було знайдено. Її тіло лежало у канаві на узбіччі дороги
- Що ви хочете цим сказати?!
- Я хочу, аби ви разом зі мною поїхали до лікарні і оглянули лабораторію Лозинського у морзі, щоб зробити якісь висновки.
- Я до ваших послуг! 
                   
ІХ
   
 "То й добре, що Орлова немає вдома", -  думав тим часом Борис Буревий. Хоч як намагався він тримати себе в руках після ранкової дуелі, все ж нервував. Що могло його зараз заспокоїти? Можливо, інтелектуальна бесіда у колі друзів? О ні, для цього він занадто спустошений і змучений. Жінка? Також ні, особливо, якщо собі уявити у власному ліжку Інну Іванівну з її худючою, чомусь принадною для  багатьох, фігурою. Ні, тіло цієї жінки холодне, у ньому зовсім немає ніжності, тепла, світла, лише якась тваринна хіть і пристрасть, яка збуджує лише спочатку, а потім від цього хочеться звільнитися і зникнути. Звичайно ж, його взаємини з Інною Іванівною -  це моральне падіння, та ще й так незручно перед Орловим...
Маргарита Холодова -  ось кого він хоче зараз бачити. Їхня історія була смішною і трагічною водночас. Вперше він її побачив ще студентом, коли разом з батьками слухав концерт заїжджого німецького органіста Олендорфа. І от саме тоді він побачив у залі на тлі відомого мільйонера Савви Холодова красивий профіль його   дружини і тієї ж миті закохався в неї. Йому уявився земний лик Софії премудрої, про який на своїх лекціях говорив Володимир Соловйов,   учнем якого вважав себе Буревий. І саме відтоді почалася ця містична і щира закоханість Буревого, на той час ще без взаємності.
Холодова часто їздила з чоловіком за кордон. І лише зрідка Буревий бачив її на концертах симфонічної музики чи на мистецьких виставках.
Але Холодов помер і відразу в Росії з'явилося цікаве соціальне явище, яке звалося "женихи Холодової". Цих женихів ставало все більше і більше. Але Холодова не поспішала виходити заміж. Гроші в неї були і вона тепер, як усі багаті люди, прагнула слави і елітного кола біля себе. Холодова почала влаштовувати у себе вдома щочетверга мистецькі зустрічі, куди запрошувала письменників, художників, композиторів, мистецтво- і літературознавців. А якось вона зателефонувала й Борису Буревому. Цей телефонний дзвоник справив на нього таке ж враження, як на істинно віруючого, який молиться перед іконою якогось святого, прихід цього святого наяву.
Буревий з'явився у домі Холодової рівно о сьомій вечора, як вона й запросила. І перше, що він побачив, були обличчя його літературних ворогів. Але велична, ніби сонце, Холодова у цьому будинку примирювала і осявала всіх.
Звісно, він дуже хотів сподобатися Холодовій і приклав до цього всіх зусиль:  жартував, коментував, відповідав на чиїсь запитання і, нарешті, зрозумів, що досяг своєї мети. Господиня вирізнила його з-поміж усіх.
Але тут стався казус. Зателефонувала мати Бориса, чого вона, до речі, ніколи не робила ні до, ні після цього випадку. Сказала, що вже пізно, вона хвилюється і запитала, коли він прийде додому. Він,  розлючений, нічого кращого не зміг придумати, як чемно відповісти матері:
- Мамо, тут почалася дуже серйозна дискусія. До ранку мене, мабуть, не буде...
Коли він поклав трубку і озирнувся, то побачив хижо-примружені очі Холодової. Навіть у її рухах з'явилося щось від лісової кішки. А коли Буревий увійшов до вітальні, гості вже швиденько розходилися, хоча за кілька хвилин до цього тут кипіли пристрасні розмови.
Здивований, він також зібрався додому, але Холодова несподівано сказала:
- Борисе Миколайовичу, ви прийшли останнім, останнім і підете.
І він залишився, а коли всі роз'їхалися, до нього підійшла Холодова:
- Борисе Миколайовичу, ви часто брешете?
Буревий віповів:
- Брехати треба лише у двох випадках: коли справа стосується честі жінки і коли тебе запитують про твоїх знайомих у третьому відділенні.
- В такому разі я вам не дам збрехати ні матері, ні мені. Адже щойно ви сказали матері, що залишитеся тут до ранку.
Так містичне кохання Бориса Буревого стало цілком реальним. Коли ще мокра Холодова увійшла з ванної кімнати до нього і, розстебнувши китайську коричневу сорочку, почала з неї виходити, перед Буревим виникли кадри з його дитинства.
Йому було три роки, коли у маєтку свого батька він загубився. Довго йшов кудись, потім переліз через якийсь паркан і опинився на задвірках чужої садиби. І раптом побачив за будинком величезну діжку, в якій хлюпотіла вода. Він завмер, бо з цієї діжки повільно почала підніматися сонцелика пишна діва. Казкова велетша,  переступивши діжку, побачила хлопчика і засміялася. Так він і запам'ятав її на все життя.
Вранці він розповів про це Холодовій. Вона поцілувала його, засміялася і сказала:
- Це ж я була. Мої батьки знімали там дачу щоліта. Мені років шістнадцять було. І цього хлопчика я пам'ятаю...
І раптом Бориса Буревого, який давно втратив здатність дивуватися , вразила жіноча реакція на його розповідь:
- Господи, це ж наскільки я старша за тебе!
З його розповіді можна було зробити будь-який висновок, але не цей. Проте жіноча логіка завжди має власні закони. Років півтора після цього Буревий доводив їй, що вона ще не стара і він її любить. Все це миттєво спалахнуло у мозку Бориса Буревого і його нестримно потягло до Маргарити Холодової…  

Х

Єлизавета розплющила очі і побачила, що за вікнами вже темно.
- Вечір, -   зрозуміла вона і спробувала підвестися. Тіло було сильне і легке, але якесь ніби чуже. Чи то вона до нього ще не звикла, чи її просто нудило. "Та це ж вагітність. Я постійно про це забуваю, -  згадала і провела рукою по вже трохи опуклому  животу. -  Дитя повинно народитися… "  
Пройшлася по тітчиному будинку, глянула на себе у дзеркало:
- А таки красуня! І хто може подумати, що я небіжчиця?! -  у яскраво білій посмішці зблиснули яскраво- білі ледь видовжені ікла.  -  Я мушу народити цю дитину. І тому мені потрібен помічник, той, хто допомагатиме  мені знаходити людську кров...
Задзвонив телефон і вона здригнулася: хто б це?
- Алло, -  її голос був м'яким і приємним, але на іншому кінці мовчали. -  Алло, я вас слухаю!
Трубку повісили. "Хм, може, не треба було брати?" Вона покрутила трубку в руці і раптом пригадала: сьогодні ж четвер і у Холодової збираються гості на літературну вечірку, а це означає, що там будуть самотні чоловіки і серед них я знайду собі помічника. Десь було запрошення від Холодової. Та де ж це воно?  Вона його отримала від Холодової, коли їх познайомив її батько на виставці у Істлера, яку організували московські символісти. Але ж де запрошення? Треба зателефонувати Холодовій і нагадати про себе.
Спочатку Маргарита Холодова ніяк не могла пригадати, про кого йдеться, а потім, згадавши, почала щиро і тепло запрошувати Єлизавету бути  у неї і стати окрасою вечора.   
- Мені соромно, -  відповіла Єлизавета. -  Але у мене немає кавалера, а вже так пізно.
- Цю проблему я зараз вирішу, -  почула Єлизавета сміх  Холодової. -  За кілька хвилин за вами заїде молодий офіцер. Де ви живете?
- Мені незручно, але я хотіла б зустрітися з ним біля Сухаревої башти.
- І як він вас впізнає?
- Якщо він мене не побачить, не помітить і не впізнає, тоді мені нічого у вас робити!
Холодовій сподобалася ця відповідь:
- Тоді чекайте!
...Хорунжий Репін, якого вперше було запрошено на мистецьку вечірку, приїхав на військовій вантажівці, оскільки  іншої вільної увечері машини він не знайшов у гаражі. І щоб не привертати уваги гостей Холодової до машини, поставив її подалі від будинку і поспішив до дверей. Але, увійшовши, відразу зрозумів, що    прийшов найперший.
- Ви з машиною? -  запитала привітно Холодова.
- Так.
- Тоді у мене для вас дуже відповідальне доручення...
І Репін поїхав до Сухоревої башти.
...Щойно Єлизавета повісила трубку, як телефон знову задзвонив. Вона більше не підходила, хоч телефон дзвонив дуже довго. У тітчиній спальні вона вибирала сукню для сьогоднішнього вечора. Але встигла лише одягнути панчохи і корсет, як почула брязкіт  розбитого скла. Вона відразу вимкнула світло і прислухалася.
- Я ж казав тобі, першого разу нас неправильно з'єднали. У цьому домі давно нікого немає. Я вже днів п'ять дзвоню сюди що години і ніхто не знімає трубку.
- Видно, таки ніхто не живе. Але якщо все ж хтось буде вдома, запам'ятай, я на мокру справу не піду.
"Їх -  двоє", -  здогадалася Єлизавета і знову прислухалася до голосів.
- Я ж тобі казав: ніхто тут не живе. Бачиш, яке павутиння!
- Давай я до підвалу спущуся, а ти тут подивися!
 Почулося рипіння дверцят шафи і дзенькіт кришталю. "Цей, у кімнаті, довго морочитися буде,  -  подумала Єлизавета, -  треба зайнятися тим, що у підвалі. Ще труп знайде".
 Боса Єлизавета побігла до підвалу. Там не було світла і тому хатній злодій з ліхтарем розглядав пляшки марочного вина, брав їх у руки, роздивлявся і знову ставив на полиці. І раптом він побачив ноги кучера:
- О Господи! -  і дістав з кишені револьвер, потім підійшов ближче. -  Та він, здається мертвий. -  І нахилився над небіжчиком, та цієї ж миті, побачивши чиюсь тінь на стіні, озирнувся.
Перед ним стояла молода гарна жінка в одному корсеті та в панчохах.
Він спрямував на неї револьвер:
- Ти хто?
Вона  злякано прошепотіла:
- Я боюся. Боюся...
Злодій запитав:
- А він що, мертвий?
Злодій відчував все безглуздя ситуації, стоячи між покійником і напівголою жінкою.
- Як мертвий? Мені здається, він просто п'яний.
Злодій недовірливо подивився на неї, потім нахилився над трупом і, почувши раптом, що вона йде до нього, хотів озирнутися, але не встиг. Вона зубами вп'ялася у його горло, з такою силою перед цим обхопивши його тіло і руки, що він ще встиг почути хруст власних кісток.
Кров додала їй сил, та вона знала, що треба ще дочекатися другого злодія. І той з'явився. Ліхтар тьмяно освітлював підвал.
- Ну що, знайшов що-небудь?
Відповіді не було. Тоді він швидко спустився сходами і відразу побачив два мертвих тіла. Одне він одразу впізнав і вихопив ножа, та  цієї ж миті з-за полиці, з-поміж пляшок, висунулися  жіночі руки, схопили його за голову і з нелюдською силою притягли до себе...
...Хорунжий Репін уважно вдивлявся в обличчя людей, які прогулювалися біля Сухаревої башти. Ніякої вродливої, як змалювала Холодова, панянки там не було - прості, дурненькі  московські дуняші. Та раптом йому стало неприємно і якось холодно, ніби у нього хтось націлився з гвинтівки. Репін озирнувся -  і відразу зрозумів: це саме та, про яку говорила Холодова. Господи, але як же такій дівчині запропонувати сісти до армійської вантажівки, та відступати було пізно і він підійшов до неї:
- Хорунжий Репін…

ХІ

- Куди ж подівся ксьондз? -  ця думка не давала спокою Вероніці. Вона вже кілька разів цього вечора  намагалася підійти до Венчеслава, але спочатку він був схвильований своїми власними спогадами, навіяними коробкою з-під дамського капелюшка, а потім дискутував з гостями на чергову модну тему про блаженного Августина. І тоді Вероніка згадала про корнета Морозова, але його ніде не було.
- Ха, та він, мабуть, у Станіслава Кузьмича! -  і вона спробувала достукатися у кімнату, яку займав поет.
Двері ніхто не відчинив, і Вероніка, зрозумівши, що там нікого нема, почала спускатися сходами. Раптом двері  нагорі  відчинилися і з них вистромилася лисіюча, з великими чорними очима і гострою борідкою голова Кузьмича. Він уважно огледівся і, нікого не побачивши, знову зачинився.
Від злості Вероніка почервоніла.
- Отже, Морозов знову там...
Вероніка була настільки закохана у Венчеслава, що у її серці ні для кого не залишилося місця, навіть для рідної матері, але той факт, що розумний і вродливий молодий офіцер кохається з чоловіком, обурював її до глибини душі. Інколи їй здавалося, що Станіслава Кузьмича вона давно викреслила зі списку живих, принаймні у власній душі. І раптом на сходах вона зіштовхнулася з рум'яним від холоду Морозовим.
- А я вас шукала.
- Я затримався, виконуючи доручення генерала, але щойно звільнився, як відразу поспішив до вас.
Вероніка, звичайно ж, відразу зрозуміла, до кого поспішав Морозов і не пропустила шансу познущатися:
- До мене чи до Станіслава Кузьмича?
- До вас, звичайно!
- А якщо до мене, то чому піднімалися цими сходами?
Він знову почервонів.
- Я просто звик до цих сходів. А що у вас сталося? Чому ви мене шукали?
- У мене справа серйозна і розповідати треба довго. Але мені здається, що ви чомусь також дуже схвильований. Що у вас сталося?
- Вероніко, здається, що зараз лише ви можете допомогти мені! Мабуть, я скоро помру! Сьогодні мені про це сказала циганка, яка нещодавно з'явилася у нашому полку і всім нашим віщує майбутнє. Увечері я зайшов до більярдної, а вона, побачивши мене,  схопилася на ноги, простягла руку в мій бік і майже закричала: "Це офіцер, якого дуже скоро уб'є опир!" Всі довкола засміялися, а я раптом пригадав, як у дитинстві їздив у гості до бабусі аж під Румунію, і там одна чи то циганка, чи то румунка мені сказала: "Тебе ніхто не врятує від опира, окрім молодої шляхетної дівчини, яка живе у замку, але за однієї умови -   ти повинен будеш відмовитися від спілкування з  лисим чорнооким чоловік, який також оселився у тому ж замку..." Вероніко, врятуйте мене! -  Морозова трясло і він був не на жарт переляканий.  
Вероніка розгубилася:
- Невже ви вірите в існування опирів?
- Ще й як вірю! Я з дитинства чув, як у Румунії опирі  виходили з могил і нападали на людей. А скільки я чув од селян оповідей про найстрашнішого з опирів, графа Дракулу!
- "У дитинстві", -  передражнила корнета Вероніка. -  Це ж, мабуть, було рік чи два тому. Ви ж ще зовсім хлопчик!
- Але ж ми з вами однолітки!
- Майже. До речі, я не слов'янка, тому в існування опирів не вірю.
- Вероніко, моя покійна мама подарувала мені хрест з омели, коли мені було сім років і відтоді я носив його не знімаючи. Вона казала, що такий хрест захищає від опирів.
- То чого ж ви боїтеся?
- Як тільки циганка мені сказала про опира, я схопився рукою за груди і не знайшов хреста. Загубив...
- А, може, ви його залишили у Станіслава Кузьмича: -  Вероніка це сказала машинально, бо вона зараз вирішувала для себе, що їй у цій ситуації з корнетом робити далі.
- Ні, я лише сьогодні виявив пропажу!
Нарешті, Вероніка отямилася і їй навіть стало приємно, що цей молодий і хоробрий офіцер   просить у неї захисту:
- Гаразд, якщо це й справді залежить від мене, я обіцяю вас врятувати. Але там, наскільки я зрозуміла, є ще одна умова, пов'язана з Кузьмичем...
За весь цей час вперше по обличчю Морозова ковзнуло щось на зразок посмішки:
- Я вам обіцяю!
- А тепер, після того, як я зобов'язалася врятувати вас від опира, ви повинні вислухати те, що я вам скажу і тримати це у секреті.
Морозов хитнув головою.
- Я сьогодні зустріла недалеко від кірхи лютеранського пастора і попросила його приїхати до нас додому, до моєї матері.
- А хіба ваша мати не католичка?
- Ні, вона лютеранка і попросила мене привезти пастора додому. Я привезла, а машину залишила біля хвіртки, яку ми з вами вчора знайшли відчиненою. У мене не було ключів і я сказала пасторові зачекати, а сама пішла у замок...
- А чому ви пастора залишили, а не взяли з собою?
- Це також одна з моїх таємниць. Річ у тому, що мама хотіла зустрітися з ним конфіденційно ось у цьому одноповерховому будинку. Ви розумієте, мама офіційно прийняла православ'я, вінчалася з Венчеславом у церкві, але у душі залишилася лютеранкою. Так її виховали. Вона не хотіла, аби приїзд протестантського пастора став темою для обговорення і пліток наших гостей.
Вероніка і Морозов під час цієї розмови підійшли до хвіртки і відчинили її. Снігопаду вже не було і повний місяць з-за хмар освітлював усе довкола. Після ксьондза і Вероніки тут проїздила  лише одна машина - Морозова. І все ж Вероніка запалила смолоскип.
- Ось тут я його залишила.
На снігу залишилися сліди, з яких одні належали Вероніці, а інші -  ксьондзу.
- Ваш пастор тут стояв, -  промовив Морозов, а потім, уважно вдивляючись у сліди, перейшов на той бік дороги і, діставши пістолет, простяг його Вероніці: -  Це вам про всяк випадок!
- А ви що, без зброї?
 Морозов дістав з-під шинелі ще й револьвер.
- Сподіваюся, зброя нам не знадобиться, -  відповіла Вероніка.
Вони йшли по слідах, які вели до кущів на узбіччі лісу.  
- Ось тут він стояв, -  сказав Морозов. -  Видно, по малій нужді ходив. А ось тут він упав. А ось дивіться: тут багато слідів. Це  його, напевно, тягли по снігу. Ось і ось, бачите? А той, хто нападав, сидів перед цим у кущах - просто навпроти хвіртки. Ви хочете, щоб ми пішли по сліду  далі?
- Ні, -  відповіла Вероніка. -  У мене таке відчуття, що цей хтось і зараз за нами стежить.
Як підтвердження її слів, у кущах щось ворухнулося.
- Там хтось є! -  закричала Вероніка.
Морозов швидко підійшов до кущів і з них, почувши кроки, щось низько і важко  вилетіло просто на Вероніку. Морозов вистрелив. Коли вони підбігли, то  побачили на дорозі  прострелену наскрізь сову.  Вероніка підібрала вбиту птаху.
- З неї вийде гарне опудало.
- Не вийде! Сова ж прострелена…  
Вони рушили до хвіртки.
- А ми вже почали хвилюватися. Вас так довго не було, -  почули вони голос. Біля хвіртки стояв Венчеслав.

ХШ

Орлов ніяк не міг зрозуміти, чому Аблаутов постійно водить його за собою. Якщо у випадку з дочкою генерала Шеншина все було зрозуміло, це були його друзі, то навіщо йому йти до лабораторії  Лозинського, цього він ніяк не міг збагнути. І взагалі, чому Аблаутов прагне збудувати один ланцюг з абсолютно різних, хоча і подібних  трагічних випадків, які сталися за останні кілька днів?
Біля дверей шпиталю на них очікувала асистентка Лозинського Надія Борзова. Орлов відразу пригадав, чим йому  за життя запам'ятався Лозинський. Пахощами дорогих парфумів, якими він зловживав. Від цієї жінки пахло так само. По скорботному погляду жінки Орлов відчув, що у неї велике горе, і, як здалося йому з розмови, цим горем була смерть Лозинського.
Вони спустилися до лабораторії при моргу, туди, де вчора вранці знайшли тіло професора. Ще по дорозі сюди Сергій Олексійович уважно вивчив протокол опису місця події, тож, коли у лабораторії побачив окреслене крейдою на підлозі місце знаходження тіла, все дуже чітко собі уявив.
- А де тіло Лозинського? -  запитав він тихо.
-  Тут, -  відповів Аблаутов. -  Ці двері виходять у морг.
Коли вони туди зайшли, Сергій Олексійович був вражений -  ще ніколи у житті він не бачив на обличчі мертвої людини виразу такого жаху.  
- А ось і рана на шиї, про яку я вам казав.
Орлов уважно придивився. Рана була невелика, але глибока. Різали чимось не дуже гострим, краї рани були неправильної форми.
- Бачите, яка дивна рана. І жодних слідів боротьби! Жодних!
Орлов уважно слухав Аблаутова.
- Лозинський виконував у нас, окрім своєї основної роботи, ще й обов'язки судового експерта. Надіє Миколаївно, прошу вас повторити при Сергієві Олексійовичу свої свідчення. Розкажіть, що ви побачили, коли вранці зайшли сюди?
Жінка, тиха і бліда, повільно і вже якось відсторонено почала розповідати про вчорашні події:"Ви вже знаєте, що поліція знайшла тіло молодої жінки на вулиці у канаві і привезла її сюди на експертизу. З'ясувалося, що в крові жінки був смертельно високий вміст снодійного. Юрій Олександрович хотів з'ясувати, які саме були ці таблетки. До того ж, він мав ще й свої наукові інтереси. Лозинський завжди проводив досліди без нас, -  продовжувала Борзова. - Запрошував лише тоді, коли робив дуже складні операції.
- І ви, звичайно, не знаєте, якою була тема його досліджень?
- Я вже казала вам: він займався питаннями реанімації вмираючих клітин і часто говорив про те, що, коли вони ще не перейшли межу необоротності, то можна відновити їхній зв'язок з живими клітинами і врятувати людину. Причому він вважав, що легше досягти успіху при цілковитій смерті тіла.  
Борзова запитально подивилася на Аблаутова: продовжувати чи досить?
- І яких результатів, на вашу думку, досяг ваш учитель?
- Я не знаю. Але при його наполегливості, він цілком міг досягти позитивних результатів, адже експерименти проводилися щодня.
- А де ж результати експериментів? -  раптом запитав Орлов.
- Частину ми знайшли, але останні за часом проведення досліди датуються початком минулого місяця. Отже, результати   двох минулих місяців зникли.
- Хто знайшов труп?
- Я... Я знайшла.
- І...
- Відразу зателефонувала до поліції.
- Ви нічого не чіпали?
- Ви хочете звинуватити мене у крадіжці й у привласненні праць мого вчителя?! -  розгнівані очі Борзової глянули на Орлова.
- Боронь Боже, ні! Сергій Олексійович просто цікавиться, чи не міг хтось, крім вас і його учня Івана Михайловича, знати про таємні досліди вашого вчителя? -  поспішив заспокоїти жінку Аблаутов.
- Ніхто! Ніхто, крім нас.
- Добре, тоді я хочу запитати ще про таке: коли ви прийшли сюди, то що вас найбільше вразило? Я хочу, аби ви детальніше про це розповіли Сергію Олексійовичу.
Борзова заплакала:
- Він лежав голий, абсолютно голий, у дуже дивній позі і з  цією раною на шиї. Але на рану я не відразу звернула увагу, мене першої миті дуже вразило те, що Юрій Олександрович був голий, -  вона знову заплакала.
- Ви хочете сказати, що професора вбили після статевого акту?
- Так, саме це.
- Більше того, -  додав Аблаутов. -  Ми маємо версію, що його вбила саме та жінка, з якою він і мав цей статевий акт. Надіє Миколаївно, продовжуйте.
- Тут,  на підлозі, були сліди Юрія Олександровича, сліди босих жіночих ніг, а також мої. Це все вказано у протоколі. Жінка підійшла до умивальника і змила з себе кров. Ось сліди змитої крові. Ось чіткий слід босої ноги. Він зафіксувався завдяки тому, що вона вступила у закривавлену воду.
- Це відповідь на ваше запитання, Сергію Олексійовичу, додав Аблаутов, -  чи не застали тут родичі покійної професора. Надіє Миколаївно, а куди подівся одяг професора?
- Весь його одяг повезли до поліції. Є повний опис. Я добре пам'ятаю, як був одягнений того дня професор. Цей одяг був на місці, окрім оленячих шуби і чобіт, які йому  подарував хтось з учнів, і яких він так жодного разу й не  вдягнув. Не було взято ні грошей, ні золотого портсигара, ні персня з його пальця.
- Так, складна ситуація, -   промовив Орлов. -  І яка ж у вас версія?
- Я маю лише одну версію. Вона видається фантастичною. І я боюся, що коли я переповім її комусь, мене засміють.
Орлов з цікавістю запитав:
- Якщо я правильно вас зрозумів, то ви маєте версію Пігмаліона?
- Ви дуже вдало назвали мою версію. Ось вона. На вулиці, точніше, у стічній канаві знайшли тіло молодої жінки. Тіло, до речі, було ще тепле. Поліцейські відразу привезли його сюди, і вже тут Іван Михайлович і Юрій Олександрович підписали папір, який засвідчив  смерть невідомої. У жінки не було жодних документів. Вона, за словами Надії Миколаївни, була дуже красива.
- Я цього не казала. Я сказала, що Юрію Олександровичу вона здалася дуже красивою. Мені особисто подобаються жінки іншого типу, - Борзова помітно нервувала, а Аблаутов тим часом продовжував:
- Юрій Олександрович спустився сюди провести черговий   секретний експеримент, але він уже був закоханий у покійницю. І ця любов допомогла йому зробити усе можливе і неможливе, щоб  експеримент вдався. Вона ожила. А вже після цього й розігралася  любовна драма, яка закінчилася так трагічно. Ось вам і історія Пігмаліона, який закохався у власне створіння.
Орлов мовчав. Він чекав чого завгодно, лише не цього.
- Надіє Миколаївно, -  звернувся Аблаутов до Борзової,  -  прошу вас зателефонувати до лабораторії і з'ясувати, коли ж приїде Іван Михайлович. Це  -другий асистент і також учень Лозинського, - пояснив Аблаутов Орлову.   
Надія Миколаївна з такою несподіваною для ситуації радістю погодилася на це доручення, що відразу було видно: вона прагне як найшвидше піти з лабораторії. І щойно вона зникла, Орлов раптом промовив:
- А тепер, коли ми самі, я хочу почути, яку ж насправді версію ви хочете мені розповісти.
- Сергію Олексійовичу, я вдячний, що ви мовчки вислухали мою першу, можливо, фантастичну версію. Але ви звернули увагу, що мені не заперечила й Надія Миколаївна. Отже, вона також припускає, що таке насправді могло б відбутися. Але ви, звичайно, помітили й чимало недоліків у моїй версії. Ну, по-перше, такий експеримент вимагає, напевно, чимало часу. А від моменту, коли Лозинський зайшов до лабораторії, до моменту його смерті, який встановили Надія Миколаївна й Іван Михайлович, минуло лише хвилин п'ятнадцять. Ви розумієте мене?
Орлов розуміюче хитнув головою, і Аблаутов продовжив:
- Борзова -  жінка розумна. Якщо вона не вказала на мою помилку, то цьому є дві причини. Одна -  вона дуже схвильована і не помітила такого короткого терміну, інша -  її це влаштовує. Тому я припускаю, що існує ще одна версія. Зникли результати експериментів Лозинського. Це може говорити про те, що його вбив хтось з учнів - чи самі, чи з чиєюсь допомогою задля того, аби привласнити праці вчителя. Цим кимось могла бути, до речі, й так звана небіжчиця. Цілком можливо, що вона була під дією снодійного і не виключено, що підпис на документі, який засвідчував її смерть, Лозинський поставив автоматично, довіряючи своєму учневі, до речі, найкращому, Іванові Михайловичу Петрову. До того ж, у цих можливих крадіїв була можливість потрапити до лабораторії непомітно і не лише через ці двері, а й через морг. Є й ще одна версія. Лозинського могла убити Надія Миколаївна, яка його любила понад усе на світі, але навіть не підозрювала про його статеве збоченство. Ви ж пам'ятаєте, було лише три сліди: Лозинського, "небіжчиці" й Надії Миколаївни. Тепер ви розумієте, що вбивство Лозинського -  не така проста річ?
- А вам не здається, Богдане Івановичу, що це вже схоже на зневагу до цих людей?
- Ви про що, Сергію Олексійовичу?
- Почнемо з другого варіанту. Борзова -  професіонал, медичний працівник. Якби вона захотіла вбити Лозинського, то могла б передбачити те, що не вона одна визначатиме час його смерті, а й Петров. До речі, в неї немає алібі, наскільки я зрозумів, і вона остання, хто бачив Лозинського і хто знайшов його тіло.   
- До речі, час смерті Лозинського вони з Петровим визначали абсолютно однаково і незалежно одне від одного. Ми про це потурбувалися.
- Ось бачите. Якби вона, професійний експерт з криміналістики, захотіла вбити Лозинського, то забезпечила б собі повне алібі.
- Так. Але вона могла бути у стані афекту, побачивши Юрія Олександровича у пікантній позі з трупом.
- Але в такому разі, як ви поясните калюжу крові і сліди ніг незнайомки?
- Та все це могла проробити й вона сама. До речі, розмір ноги небіжчиці й Надії Миколаївни однаковий.
Орлов задумався, а Аблаутов продовжував:
- До того ж, Надія Миколаївна могла потримати тіло Лозинського, поки кров стече…  
Було зрозуміло, що Аблаутов проробляє чергову версію.
- А він їй допомагав, так?! -  вже розізлився Орлов. -  І не чинив жодного опору? Ви ж знаєте, що у мертвої і у живої людини кров витікає неоднаково. З нього кров витікала тоді, коли він ще був живий. І це стало причиною його смерті. І, до речі, куди подівся труп жінки?
Аблаутов відчинив двері у морг і увімкнув світло:
- Ви бачите той маленький басейн?
- Так.
- Він прикритий зверху кришкою. Кришка ця скляна. Вам це про щось говорить?
- Там щось, що активніше за формалін?
- Так, у цьому басейні сірчана кислота. Труп могли кинути й сюди…   
Сергій Олексійович зробив рукою знак Аблаутову про те, що хтось зайшов, і вони повернулися до лабораторії. Біля письмового столу, в кутку лабораторії, стояв червоний з морозу чоловік.  
- Іване Михайловичу, ви вже приїхали? А я послав Надію Миколаївну вам телефонувати...
- Якщо задля того, щоб я привіз результати експертизи, то я їх привіз.
Аблаутов і Орлов почали уважно проглядати папери.
- Іване Михайловичу, -  нарешті відірвався від паперів Аблаутов. -  А де, на вашу думку, результати і протоколи останніх експериментів вашого вчителя?
- Експериментів не було. Особливо останнім часом.
- Ви впевнені в цьому?
- Впевнений. Ось тут все, -  він кинув на стіл пачку паперів зі свого портфеля.
- Що це?
- Це те, чого я досі ніяк не міг зрозуміти. Це аналіз сперми, яку ми знаходили протягом останніх трьох років на трупах. Він тотожний аналізу сперми Юрія Олександровича.
- А звідки у вас ці папірці? -  Аблаутов з подивом проглядав якісь папери.
- У лабораторії стояв портфель Лозинського. Ці папірці лежали там. І поряд з ними - тека з результатами його експериментів.
- Але ж тут порожні сторінки.
- Так, хоча всі вони пронумеровані, стоять дати. У портфелі був також його заповіт, завірений у нотаріуса, де сказано, що всі результати своїх наукових експериментів і всі свої папери він залишає нам з Надією Миколаївною, а все своє майно -  шпиталю.
- Але чому він не проводив експериментів?
- Важко сказати. Мабуть, останнім часом він просто не мав ні фізичних, ні духовних сил.
- І ви, звичайно, здогадувалися, що це так?
- Не зовсім. Мені просто здавалося, що він нам більше не довіряє. Але сьогодні, коли я відкрив його портфель і виявив цю теку, я був вражений так само, як і ви. Мій вчитель був некрофілом, а ці секретні експерименти - звичайнісіньким гвалтуванням трупів.
- Мені б, Іване Михайловичу, хотілося поставити ще одне запитання, -  м'яко прозвучав голос Аблаутова. -  Що може означати те, що ви написали у ваших висновках про рани Лозинського?
- Ходімте покажу... Ось рана на шиї Юрія Олександровича. Спочатку я не міг встановити, чим вона нанесена, але тепер, після лабораторних досліджень, можу сказати точно. Рану нанесено   людськими зубами, а потім з неї висмоктали кров. Там залишилася людська слина...
Голос Івана Михайловича в морзі звучав монотонно-механічно, ніби розмовляла не жива людина, а манекен.
- Опис зубів ви знайдете у матеріалах експертизи. Я сьогодні здав на дослідження відбитки зубів своїх і Надії Миколаївни.
- Іване Михайловичу, не треба було цього робити, адже вас ніхто й не підозрював. 
- Теоретично Юрія Олександровича вбити могли й ми з Надією Миколаївною, тож, я виконав лише свій обов'язок. І ще. Рана професорки Іванової також нанесена гострим предметом, швидше за все ножем, але на ній не залишилося крові, оскільки тіло знаходилося у воді. Та зверніть увагу на бліді краї рани, наче й тут хтось висмоктував кров. І ще. Ось результати аналізу кривавої плями, яка залишилася біля басейну у ванній  кімнаті Лілії Федорівни.
- І що? -  засвітилася цікавість у очах Аблаутова і Орлова.
- Ця пляма складається з суміші крові Лілії Федорівни і тієї ж слини, яка була на шиї Юрія Олександровича. -  Іван Михайлович поклав на стіл результати дактилоскопічного аналізу. -  А це відбиток   ноги, який ми знайшли біля умивальника. Слід добре відбився завдяки тому, що нога стояла в калюжі крові. І такий самий відбиток ми знайшли в домі Лілії Федорівни. Лише коли ваші судмедексперти з управління також зробили аналізи і передали мені їх, я зітхнув з полегшенням, нарешті відчувши, що ми з Надією Миколаївною поза підозрою. Це не наші сліди.
- Іване Михайловичу, ви й так були поза підозрою…  
Орлов, який весь цей час проглядав папери, раптом схопився з місця і запитав схвильовано:
- Звідки я можу зателефонувати додому?

ХШ

Врода Єлизавети вразила Репіна. Але ще більше -  її сором'язливість і скромність, а окрім цього, було зрозуміло, що дівчина з заможної родини і за нею дадуть великий посаг. Але найголовніше - це кар'єра, яку здобувають саме завдяки  шлюбу з такими ось дівчатами.
Репін все не міг позбутися почуття незручності: цю красуню у розкішній шубі, яка, напевне ж, звикла до модних дорогих автомобілів, він змушений буде зараз посадити у свою вантажівку.
- То й що? -  посміхнулася осліплююче білою посмішкою Єлизавета. -  Вантажівка, то й вантажівка!
Репін здивовано поглянув на дівчину. Він же, здається, вголос нічого не сказав.
Єлизавета вже зрозуміла, що перед нею молодий, недосвідчений хлопець. А отже, вона знайшла те, чого хотіла - можливого помічника. За вікном вантажівки знову хурделило і на склі з'явилася паморозь.
Коли Репін хотів зупинити автомобіль, Єлизавета сказала:
- Не треба тут зупинятися, адже, якби не я, ви поставили б авто там, де поставили перед тим, як їхати за мною.
- Звідки ви це знаєте?!
- Це ж так зрозуміло! Ви страшенно переживаєте, що приїхали на цій машині. А гості Холодової - сноби і зневажають нас, людей, пов'язаних з військовою службою. Мій батько теж військовий, і я це добре розумію.
Серце Репіна мало не вистрибнуло з грудей: "Вона -  своя, їй не треба нічого пояснювати!" і хорунжий поставив авто на те саме місце, де й першого разу, а потім допоміг Єлизаветі вийти.
До будинку Холодової було метрів п'ятдесят. Вони йшли мовчки, але несподівано Єлизавета зупинилася і, ніжно взявши Репіна  за руку, запитала:
- Чи обіцяєте ви мені, що будете моїм кавалером цього вечора, і не глянете на жодну, навіть найвродливішу, жінку?
- Там не буде жінки, вродливішої за вас, -  як гімназист відповів Репін.
- Це не має значення. Ви пообіцяйте мені!
І Репін відповів уже голосом козачого офіцера, коротко і рішуче:
- Обіцяю до смерті бути вашим вірним кавалером і вважатиму за щастя померти за вас!   
А вітальня Холодової була вже переповнена гостями, і чекали лише на    Єлизавету і Репіна. Коли Репін про це дізнався, його самолюбство було дуже потішене. Вперше в житті таке шляхетне товариство, такі знаменитості очікували на нього. Єлизавета ж справила неабияке враження на гостей Холодової. Всі чоловіки з захопленням дивилися лише на неї, підходили, цілували руку, говорили компліменти. Підійшов і Буревий. Він поцілував руку Єлизаветі й, уважно подивившись на Репіна, хитро-притишеним голосом поцікавився:
- Як там здоров'я Мілітарьова?
Репіну нічого не залишалося, як розвести руками, адже він був другом і секундантом Мілітарьова на сьогоднішній дуелі.
А у салоні Холодової обговорювали вчорашню лекцію Буревого. Тут було більше його противників, аніж там. Почалася дискусія. Але оскільки салон Холодової вважався "нейтральною смугою", то все відбувалося спокійніше. Сама  ж Маргарита дивилася закохано-захопленими очима на Буревого, який, як завжди легко  відбивав літературні напади гостей салону і нападав сам. Словом дискусія була в розпалі.  
Але Холодова не забувала й про те, що вона в цьому салоні господиня. Особливо уважна вона було до Єлизавети, яка їй дуже сподобалася з першої ж миті. Дівчина, хоча й усвідомлювала, що вона надзвичайно гарна, але з першого ж кроку підкреслила перевагу господині і повне небажання конкурувати з нею. Холодова це відразу відчула і оцінила. І вже коли гості сиділи за  вечерею, вона помітила, що Єлизавета нічого не їсть:
- Красуне моя, невже тобі нічого не сподобалося?
Єлизавета глянула на Холодову дитячими, наївними очима:
- Щось я себе не дуже добре почуваю.
- Може тобі гарячого чаю?
- Краще -  меду.
Єлизаветі принесли на вибір кілька сортів меду і вона почала його смакувати.  
…Вечір наближався до кінця і Єлизавета підійшла до господині:
- Мені вже час додому, а завдяки вам мене є кому провести.
- Заходьте до мене частіше, -  обняла Холодова Єлизавету за плечі.
- Я ще хочу зателефонувати своїм,  -  відповіла Єлизавета, підходячи до телефону. Набрала номер, запитала у служниці, чи є батько? Служниця відповіла, що генерал дуже сердитий і про неї не хоче навіть чути.   
- Я дзвоню від Холодової. Світ не без добрих людей та й у батька серце не кам'яне. Ти все ж скажи, що я телефонувала.
- Ви б краще звістку яку прислали, а то, якщо я скажу генералу, він розлютиться ще більше, -  і служниця заплакала… 
Нарешті, Репін і Єлизавета попрощалися з гостями і вийшли на засніжену вулицю. Репін був щасливий, як ніколи в житті. Єлизавета здавалася йому найвищою нагородою з усіх, які він мав у житті. Вищою навіть за ту, яку він, знявши з грудей, поклав до  кишені  і не наважився одягнути у Холодової, аби не привернути загальної уваги. Це був георгієвських хрест. Нехай четвертого ступеня, але все ж георгієвський. Він лише зараз пошкодував, що не одягнув його, а дівчина, ніби читаючи його думки, сказала:
-  Не переймайтеся так тим, що не одягли свою нагороду. Я й так знаю, що  ви хоробрий офіцер…   
Репін знову з подивом глянув на Єлизавету. Звідки вона знає про георгіївський хрест? Але дівчина не відповіла.
Було вже пізно. Снігопад не припинявся і авто Репіна їхало  повільно. Він боявся потрапити у сніговий замет. Раптом на дорозі перед ними замахав руками поліцейський.
- Господи, що там трапилося?
- Допоможіть! Не можу зі снігу вибратися! Мій водій вже з сил вибився…
Репін вийшов з авто і разом з водієм почав чіпляти поліцейську машину до своєї, а Єлизавета з посмішкою запитала у поліцейського:
- Звідки це повертаєтеся так пізно?
Поліцейський був напідпитку і скоро розповів їй про те, що через людську дурість не може виконати важливе доручення.  Сьогодні  йому наказали охороняти  на дачі  відомого письменника і видавця Орлова одну дівчину з матір'ю. Ця Віка Шеншина - важливий свідок убивства якоїсь жінки-професорки. Він і поїхав на дачу разом з водієм на поліцейській машині, але ці дурепи туди чомусь не приїхали. Дякувати Богові, дворецький Орлова виявився порядною людиною, пригостив їх, нагодував, напоїв. От і з'їхав водій з дороги. Цілісінький день втратили. Зараз піде і скаже шефові все, що він думає про цього Аблаутова. Це ж треба було тягтися бозна куди і бозна навіщо такого холоду!
Машину зі снігу витягли і Єлизавета попросила Репіна  швидше завезти її додому. Коли вона зупинила автомобіль і вийшла, хорунжий подумав: "Господи, невже ця казкова ніч закінчилася і зараз ця дивовижна дівчина зникне назавжди?"  А вголос запитав:
- Невже я вас більше ніколи не побачу? 
- Я вам зателефоную.
- Я не взяв з собою візитки, тобто я її взагалі не маю.
- Це не має значення. Я запам'ятаю ваш номер. Кажіть.  
Єлизавета простягла руку для поцілунку. Репін, нарешті, неохоче сів до авто і поїхав, а Єлизавета, дивлячись йому вслід, задумливо сказала:"Отже, мене все ж таки бачила Віка Шеншина, а це означає, що  попереду сьогодні ще один візит..."

XІV  

"Вероніка знову тиняється з цим Морозовим довкола замку. І як чарівно вона до нього сьогодні посміхалася", -  чи не вперше задумався про свої взаємини з пасербицею Венчеслав. Він стояв біля квітучої троянди і дивився повз неї у засніжене вікно. Всі гості дивуються з цієї троянди і ніхто навіть не здогадується, чому вона так пишно квітує і влітку, і взимку. Це вже й не кущ трояндовий, а справжнісіньке трояндове дерево. Таємницю ж цієї троянди знає лише він, Венчеслав. Вона перестане квітувати лише в разі Венчеславової смерті, але чи розвіються чари, які береже в собі цей кущ? Хто зна. Навіть він, Венчеслав, могутній маг і опир, не знає. Скільки ж це років минуло відтоді, як він посадив троянду у маленький горщик, наповнений землею зі слідами ніг Крістіни і маленької Вероніки? Вісім? Десять, здається. Але чари діють, як і тоді. Венчеслав замислився.
...Вже маючи ступінь магістра білої магії, Венчеслав вступив до Берлінського університету. Одного разу вночі, повертаючись додому, він побачив, як на вулиці п'яна ватага оточила самотнього перехожого. Венчеслав, не задумуючись, поспішив йому на допомогу і вже після бійки незнайомець, посміхнувшись до Венчеслава, сказав: 
- Мене звати Вертер Вельф. Я студент берлінського університету…
Це був брат Крістіни Камількарівни, з якою Венчеслав також  незабаром познайомився. Вони з Вертером щиро потоваришували і  якось Вертер запросив Венчеслава до себе у батьківський дім. У поїзді  багато розповідав про своїх предків, про те, як під час нашестя Наполеона його дід заховав кудись усі  гроші і коштовності, зібрані німецьким дворянством. Але Наполеон несподівано швидко взяв місто і ці коштовності кудись поділися. Зруйнований під час війни будинок дід Вертера згодом відбудував,  а  точніше, збудував заново. Зрештою, це було нескладно, адже залишилися зображення фасаду будинку, а також старовинні гравюри внутрішніх кімнат і зал. Єдине, що залишилося недоторканним, це мармурові і мозаїчні підлоги першого поверху. А остаточно, у первісному вигляді, будинок відбудував нещодавно вже батько Вертера, і байдуже, що будинок забрав майже всі кошти родини. Головне, що їхнє самолюбство було задоволене. Саме з цього будинку згодом і почалося все найжахливіше у житті Венчеслава.
У родині Вертера Венчеслав сподобався всім. Особливо батькові, старому Вельфу, який з листів сина вже багато знав про Венчеслава. Він показував гостеві свої бібліотеку, ліс, поля. Вони багато спілкувалися і з розмов Венчеслав довідався, що, окрім них з Вертером, родина Вельфів чекала ще й дочку з чоловіком та онукою.  До того ж, він сподобався гарненькій покоївці, яка нещодавно була взята у сім'ю. І коли всі спали, вона піднялася на другий поверх і попросила Венчеслава спуститися вниз, бо, мовляв, чула там якісь кроки.
Вони спустилися на перший поверх у кімнату покоївки. З-поза   засклених дверей і вікон майже від підлоги до стелі струменіло якесь хвилясте жовто-синє мерехтливе світло.
- Це хмарки пробігають на тлі місяця, -  пояснив Венчеслав покоївці.
- Та ні, чути кроки! Прислухайтеся, -  наполягала схвильована дівчина.
Так, це були кроки і Венчеслав їх, нарешті, почув. О, вони в цьому будинку ніколи не зникнуть. Це кроки предків, які завжди з'являються у передчутті якоїсь небезпеки для дому і родини.
А покоївка, вже забувши, навіщо покликала Венчеслава,  обняла його ніжно за шию, притулилася до нього і скоро вони злилися в жагучому поцілунку, а потім одягнені впали на ліжко, забувши про все. А коли перша хвиля пристрасті відійшла, покоївка вирішила, що їй треба ж таки роздягнутися.
Венчеслав дивився на неї і милувався. Таки гарна дівка, що тут і казати! Та й жагуча яка! Хоча йому це і не потрібно, він дописує поему. Зараз він подивиться на дівчину, скориставшись набутими магічними знаннями, і вона засне! Але щось йому заважало зосередитися. Здивований, він почав дошукуватися причини у собі, а потім зрозумів -  причина була саме в оцих кроках, які продовжували ще й досі лунати. Незаспокоєні душі вельфівських предків відчули якусь небезпеку. Господи, що ж вони могли залишити тут без догляду, що їх мучило і повертало до цього дому? І замість того, аби змусити дівчину заснути, він за допомогою ясновидіння вирішив подивитися, що ж вони охороняють? Венчеслав начебто дивився на покоївку, але   одночасно і крізь неї, крізь стіни, наче все було прозоре... Ось, нарешті, дівчина зняла з себе останній одяг і легким порухом руки відкинула вбік. Погляд Венчеслава метнувся за ним, і там, де впав жіночий одяг, крізь підлогу з мармурової мозаїки, крізь товщу плит він раптом побачив коштовності. Це  були саме ті коштовності, які зібрали німецькі аристократи під час війни, але, як вони опинилися в домі Вельфів і чому ніхто з Вельфів про це не знав, Венчеслав, мабуть, так ніколи й не дізнається. Нарешті, він отямився і посміхнувся до покоївки, яка уже йшла до нього. І за мить вони забули про все...
А другого дня до старого Вельфа завітала дочка Крістіна. Дивлячись на цю високу жінку з розумними карими очима й приємною посмішкою, Венчеслав думав: "Крістіна -  ось мій шлях заволодіти і цим будинком, і  тими коштовностями, які він зберігає в собі…"  
...- Венчеславе, тебе гості вже зачекалися, -  зазирнула у кімнату Крістіна, або, як її тепер називали у Росії, Крістіна Камількарівна. -  Про що ти тут думаєш?
- Про тебе. Останнім часом я все більше думаю про тебе...

XV

Орлов повернувся після телефонної розмови з розгубленим обличчям.
- Хотів дещо перевірити, але не вдалося.
- Що саме перевірити? -  запитав Аблаутов, -  Може, я чимось допоможу?
- Тут скоріше я міг би бути вам корисний, але про це потім. Скажіть, як ці папери до вас потрапили? -  і він простяг Петрову   кілька папірців. 
- А це мені передав Єфремов спеціально для вас, -  відповів Петров. -  Єфремов, це помічник Богдана Івановича.
- Так, я вам, здається говорив про візника, -  сказав Аблаутов. -  Я до нього у родину послав свого  помічника Єфремова,  щоб він зібрав і привіз деякі матеріали.
Орлов тим часом ніяк не міг відірватися від якогось паперу:
- Тут його словесний портрет. І, знаєте, у мене таке відчуття, що я бачив цю людину. Ось і зараз телефонував додому, щоб запитати Інну Іванівну, чи пам'ятає вона чоловіка, який віз нас вчора з лекції Буревого додому. Заметіль вчора була така, що не приведи Бог, а він, уявляєте, на фаетоні...
Аблаутов його зупинив:
- Сергію Олексійовичу, те, що ви кажете, це дуже важливо. Поїхали до мене і поговоримо.
- Сьогодні вже не вийде. Інна Іванівна погано себе почуває, мушу повернутися. Одне лише хочу запитати, навіщо я вам потрібен?
- Сергію Олексійовичу, мені й так соромно, що я у вас стільки часу забрав. Відкладемо нашу розмову на завтра. До речі, я для вас ще дещо цікаве маю. А зараз я вас відвезу додому. Дякувати Богові, і Шеншина з матір'ю у безпеці, і ми вже в  дечому почали розбиратися...
Коли Орлов вийшов з машини і підійшов до під'їзду, він чомусь знову згадав калюжу крові й слизу, яку вони вчора побачили біля входу в будинок, а які моторошні були слова Інни Іванівни:
- Кров... Буде багато крові...
Від запаху морга, трупів, від цих спогадів про слиз і кров Орлова вже нудило. А тут  він ще дізнався про те, що славетний Лозинський був некрофілом, професор Іванова, яку він дуже поважав, виявилася лесбіянкою, а дочка його друга генерала Шеншина -  коханкою Іванової. Це ж здуріти можна! Зараз зателефонував додому, а його жінка, п'яна, як чіп, навіть говорити не змогла. А сьогоднішня дуель? Все! Він втомився. Втомися смертельно. Зараз би з кимось поговорити про вірші, про літературу, аби лише забути про весь цей бруд, про всю цю гидоту!
У себе вдома у м'якому кріслі Орлов побачив Кримського-Корсарова, який   дрімав, але, почувши кроки, відразу відкрив очі:
- Як ми й домовилися, я повернувся ввечері, але вас не було. Борис Миколайович також пішов. Я сподівався, що ви скоро приїдете, розмовляв з Інною Іванівною. Мабуть, набрид їй, але вас все не було. І все ж я вирішив дочекатися.
- Були термінові справи, я не міг вирватися. Але я хотів вас запитати...
- Мабуть, про Париж, -  посміхнувся Кримський-Корсаров.
- Ні, про Петербург.
- О, я там давно не був, Сергію Олексійовичу. Востаннє десь півроку тому. Їздив знайомитися з Венчеславом Боголюбським.
Орлов відразу пожвавішав:
- І яке він на вас справив враження?
- Це - унікальний чоловік! Набагато легше перерахувати все те, чого він не читав, не знав, і не міг, аніж те, що він читав, знає і може.
- А який він, як людина?
- Людина він, наскільки я зрозумів, складна. Відразу важко щось сказати. Високий, золотоволосий, голубоокий. Розмовляє спокійно, впевнено, з повагою до співрозмовника. Але живе якось дивно. Навіть у Європі так не живуть. Я маю на увазі його нічний спосіб життя. Уявіть собі, коли від одних господарів гості роз'їжджаються, то в цей час у нього вони з'являються. І, взагалі, коли хтось хоче з Венчеславом поспілкуватися, то найкращий час для цього від сьомої вечора до шостої години ранку.
- А що він робить вдень?
- Вдень він відпочиває, пише, робить коректуру.
- Ви сказали, що він має дивний спосіб життя, але хіба не так живе і В'ячеслав Іванов?
- Мабуть, ви маєте рацію! А, взагалі, ви знаєте, В'ячеслав Іванов терпіти не може Боголюбського. Тому, що частина людей, які збиралися у нього вдома, зараз збираються у замку Венчеслава. І якщо раніше В'ячеслав Іванов був один такий унікальний, то тепер з'явився Боголюбський і ефект унікальності Іванова зник, -  в очах Кримського-Корсарова вже не було й крихти сонливості.
- А чогось дивного, несподіваного у поведінці Венчеслава ви не помічали?
- Ні, нічого. До речі, в його замку тижнями, місяцями, роками живе багато митців. В основному, письменники. Станіслав Кузьмич двокімнатні апартаменти ангажує. Ще там живе письменниця Кузьміна. Ви її повинні пам'ятати. Вона дитячі книжки пише. Ще якийсь дивний художник... Багато людей… Боюся, й сам Венчеслав Іванович точно не знає, скільки їх у нього в замку. До речі, він і грошей  з них не бере. Я сам двічі ночував у цьому замку. Там затишно і приємно.
"Це стихійний дух, мабуть, наді мною так познущався під час спіритичного сеансу, -  подумав Орлов, -  Ох, люблять же вони викидати такі коники. Якби все було так, як казав дух моєї коханої, то Венчеслав жив би відлюдником десь у лісі, адже за такої кількості людей неможливо приховати, що ти опир".
І вже за інерцією Орлов запитав у Кримського-Корсарова:
- Ви вірите у духів?
- ?
- Ну, в духів померлих, які з'являються під час спіритичних сеансів?
- Я -  віруючий, а Бог, як відомо, забороняє викликати духів померлих.
"Так, Бог мене покарає і жорстоко покарає за все це, -  знову подумав Орлов. -  Але це буде не єдине, за що він мене каратиме, так що одним гріхом більше, одним менше..."
Хід його думок знову перервав Кримський-Корсаров.
- До речі, моя валіза зникла. Мені розповіли про ваше захоплення спіритичними сеансами…
- Можу собі уявити, що вам наговорили!
- Ніхто мені нічого не казав, просто Бакулін написав, що коли я хочу зробити вам приємність, то маю привезти щось окультне. Я у Парижі, у спеціальному магазині для спіритистів накупляв для вас всілякої всячини, але...
- Справді, шкода, -  зітхнув Орлов.
- Але я до вас не зовсім з порожніми руками. Подарунок у мене скромний і, мабуть, безглуздий, але для мене це дуже дорога реліквія, -  і Кримський-Корсаров зі своєї дорожньої сумки дістав невелике, кишенькове люстерко, схоже на ті, які чоловіки беруть з собою у дорогу, аби підправити вуса чи бороду. Але, на відміну від звичайних дзеркал, це мало форму книжки. Обкладинка його була з червоного дерева, прикрашена дорогою інкрустацією і з   пентаграмами з обох боків.  
Орлов уважно розглядав дзеркало.
- Судячи з написів і пентаграм, це магічне дзеркало?
- Так. До речі, зверніть увагу на дату, яка стоїть збоку.
- "1221 рік від Різдва Христового", -  прочитав Орлов. -  Та це ж дуже дорогий подарунок! Я не можу у вас його прийняти, -  і простяг дзеркало Кримському-Корсарову.
- Сергію Олексійовичу, спочатку я розповім історію цього дзеркала, а потім ви вирішите -  брати чи не брати. Це дзеркало -  словенського походження.
- Дозвольте, словени 1221 року?
- Слухайте ж! Дзеркало  було зроблено словенськими майстрами в Німеччині на території нинішньої Австрії чи Богемії. А   до мене воно потрапило від моєї бабусі, та й історію цю вона мені розповіла. Рік, який ви прочитали збоку, це рік не по християнському літочисленню, а по Хіджрі. Інкрустація була зроблена сербом-мусульманином, який цю дату й поставив. Так що це лише минуле століття. Але найцікавіше -  це властивості цього дзеркала. Подивіться уважно!
Як не приглядався Орлов, ніякої різниці між двома сторонами дзеркала не побачив.
- Як на мене, вони абсолютно однакові!
- Ви знаєте, для мене вони також абсолютно  однакові, але моя бабуся казала, що одна з сторін цього дзеркала має дивовижну властивість. Як на мене - ось ця. Якщо ви звернули увагу, на обкладинках дзеркала -  пентаграми. З одного боку пентаграма правильна -  одним гостряком угору, а з іншого -  вгору двома гостряками. Саме на цьому, другому боці, як казала моя бабуся, і проявляється  дивовижна властивість дзеркала - у ньому не видно опира.   
При слові "опир" Орлов здригнувся, а Кримський-Корсаров засміявся.
- Бачите, що я ношу з собою - подарунок моєї бабусі, старої відьми.
- Що, ваша бабуся справді була відьмою?!
- Як усі київські жінки! Хм, та ще й відьма родима, але я її любив більше за всіх.
- Вона сама казала про те, що вона відьма?
- Ну, спочатку я про це почув від своєї матері, бо поза спиною вона свекруху інакше й не називала, а потім вже бабуся сама розповіла. І це химерне дзеркало подарувала.
- А звідкіля воно в неї взялося?
- Вона його отримала в спадок від своєї матері, яка була католичкою зі  Словенії, а батько був священиком і міг виганяти з   одержимих диявола. Потім він став головним "гонителем" диявола по всій Словенії. Так що, це дзеркало ще від нього. Бабуся казала, що за допомогою цього дзеркала він колись не раз знаходив опирів.
- А ви самі в опирів вірите?
- Звичайно ж, ні! Мені здається, що все пішло від нас, слов'ян. До Німеччини це потрапило через Польшу і Чехію, а до католицької Європи через хорватів і словенів. Це наші власні жахи.  
- Дозвольте з вами не погодитися, Максиміліане Олександровичу, але ж і Чарльз Лідбітер згадує про них.
- Але ж він каже про енергетичних опирів, а не про тих, кого називають живими мерцями, і які висмоктують у людей кров.
Орлов дістав з полиці книгу Лідбітера.
- Ви  знаєте, що існує сім планів астрального світу, але є ще й восьмий, про який ніхто нічого не знає. Кажуть, що саме він є найстрахітливішим з усіх. Туди потрапляють і тяжко мучаться - або душі людей, які померли не своєю смертю, або душі самогубців, тому  вони намагаються всіляко уникнути цього  плану. Послухайте, що пише з цього приводу Лідбітер: "Для того, щоб стати настільки зіпсутою і абсолютно втратити людську подобу, смертна людина повинна цілковито заглушити у собі всі альтруїстичні і духовні спрямування. Розглядаючи особистості навіть найбільших злочинців, знаходиш у них і хороші риси. Але, як з'ясовано, особистість, яку покинуло власне вище "я", -  явище надзвичайно рідкісне. І саме поміж такими особистостями зустрічається найбільш рідкісний розряд  - опирі.
Настільки розбещена особистість не може довго залишатися у астральному світі і відразу після смерті переходить до восьмої таємничої сфери, свого законного місця перебування, щоб там повільно розкладатися і мати такі моторошні відчуття, які не надаються жодному опису. При насильницькій смерті чи при самогубстві суб'єкт, володіючи знаннями з Чорної Магії, може іноді уникнути такої долі і набути іншого, не менш жахливого, життя в смерті, яке і є суттю існування опира.
А оскільки дія восьмої сфери починається лише після того, як    фізичне тіло розкладеться, то маг його підтримує у стані каталепсії за допомогою жахливого способу взяття крові з організму іншої людини і за допомогою цього частково матеріалізує своє астральне тіло…" 
Таке правдоподібне пояснення явища опирів Лідбітером вразило   Кримського-Корсарова, і він запитав:
- А чому при нещасних випадках і самогубстві?
- Я зараз пошукаю. Тут є спеціальна глава. Ось: "...людина у розквіті сил і здоров'я, раптово позбавлена життя при нещасному випадку чи самогубстві, опиняється на астральному плані у абсолютно інших умовах, аніж та, що померла від хвороби чи від старості.
Адже за смерті випадкової чи при самогубстві організм ще не був підготовлений до виділення вищих принципів з їх фізичної оболонки і це можна порівняти з вириванням кісточки з нестиглого плода. Велика кількість грубої астральної матерії ще є на фізичному  тілі особи і тому це фізичне тіло затримується на сьомому підплані…"  
Кримський-Корсаров раптом підвівся. Думка, яка його пронизала при читанні Орловим Лідбітера, була жахливою. Він підсвідомо відчув, що, якщо Інна Іванівна помре внаслідок нещасного випадку чи самогубства, то стане опирем. Але він, ясна річ, не міг цього сказати Орлову.
- Сергію Олексійовичу, мені вже час іти до готелю, - промовив Кримський-Корсаров, рушаючи до дверей.
- Залишайтеся, я вас дуже прошу.
- Ні, я краще поїду… 
Після того, як Орлов одвіз Кримського-Корсарова до готелю і повертався  додому, він подумав: "Кримський-Корсаров був таким  наляканим. Це, мабуть, Інна намагалася і цього нещасного спокусити. Швидше за все..."



 РОЗДІЛ ТРЕТІЙ 

І

- Ти мене кликав? -  голос покоївки був ніжний і солодкий.
- Маріє-Луїзо, у мене до тебе велике прохання, -  Венчеслав обійнявши, дівчину за плечі, зазирнув у її великі блакитні очі.
- Все,  що ти хочеш, любий, я зроблю.
- Але обіцяй нікому нічого про це не казати.
- Ой, та кажи вже! -  в очах Марії-Луїзи горів вогник нетерпіння і бажання.
- Люба, кохатися будемо вночі, а зараз знайди, будь ласка, горщик з геранню, але щоб на ній не було жодного жовтого чи зіпсованого листочка і квіточки. І не запитуй, прошу, навіщо. Згодом розповім.
Вона подивувалася такому химерному проханню Венчеслава, але принесла йому з теплиці Вельфів на вибір кілька горщиків з геранями. Він, взявши найзеленішу і найквітучішу квітку, сказав:
- Оцю занеси й постав у кімнаті Крістіни на підвіконня.
Покоївка крутнулася перед Венчеславом на підборах, війнула рясною спідницею і війшла з горщиком у коридор, а задоволений  Боголюбський спустився у вітальню до родини старого Вельфа. Крістіна з чоловіком саме збиралася на полювання...
За кілька днів, прогулюючись з Веронікою парком, що належав старому Вельфові, Венчеслав подумав, що час уже поглянути на герань у кімнаті Крістіни. Він знав, що вона з чоловіком, як завжди, ще зранку поїхала на полювання. А Вероніка дуже хотіла показати Венчеславу книжки, які зараз читає. Вони піднялися у кімнату батьків Вероніки і серце Венчеслава мало не вистрибнуло з грудей. Деякі листочки герані взагалі засохли, а на багатьох з'явилися жовті смуги. Герань не могла брехати. Він це знав напевно.
"Хм! Не так у тебе, Крістіночко, в сімейному житті все вже й добре! Я тепер у цьому переконаний. Незабаром я тебе з чоловіком і взагалі розлучу. Ти станеш моєю жінкою і все багатство, яке є у цьому домі, стане теж моїм", -  вже весело розмірковував Венчеслав,  розглядаючи книжки, які йому показувала Вероніка.
А увечері за столом Венчеслав повідомив, що збирається їхати до Берліна. І, звертаючись до старого Вельфа, сказав:
- На згадку про чудові дні, які я провів у вашому маєтку, я хотів би взяти з собою у Берлін трохи землі і посадити у неї квітку, яка б про вас постійно нагадувала.
Хоч як дивно прозвучало це прохання, воно потішило старого Вельфа.
- Венчеславе, звідки в тебе таке глибоке почуття до землі? -  запитав він.
Венчеслав зняв з шиї красивий срібний медальйон і простяг на долоні старому аристократові.
- У цьому медальйоні моя рідна земля. Я її завжди ношу з собою. Це мені допомагає жити і завжди нагадує, звідки я прийшов і куди мушу повернутися.
Старий Вельф притиснув його до грудей і сказав:
- Я був би щасливий мати такого сина, як ти...
У медальйоні справді була земля, але земля ця була не московська, як і медальйон не Венчеславів. Коли він ще жив у Фрайбурзі, то познайомився з молодим тушинцем з Кавказу, який завжди носив цей медальйон у себе на грудях. Незабаром горець захворів на сухоти і помер. Коли приїхали його родичі, щоб забрати тіло на батьківщину, Венчеслав показав їм медальйон, знятий з померлого. Брат тушинця сказав:
- Допоки людина жива, рідна земля потрібна їй на чужині, як оберіг, і, крім того, вона повинна нагадувати людині, звідкіля вона і куди має повернутися. Ми забираємо тіло нашого брата на батьківщину і там він поєднається з рідною землею. Тож, можеш взяти  цей медальйон на згадку про нього.
Відтоді Венчеслав постійно носив цей медальйон з собою і кожного разу при згадці про тих горців у екзотичних черкесках, які так само вільно володіли різними європейськими мовами, як і він, розбиралися у філософії Канта, навчалися в тому ж університеті, що й Венчеслав, але чомусь  поверталися у гори, де ні філософія, ні освіта, за наявності кривавої помсти і постійної дружби-ворожби гірських племен, нікому не були потрібні, він думав: "Невже ця земля і цей спосіб життя могутніші за цивілізацію, яку ці дикі горці мали б всотати тут за роки навчання?" І саме тоді Венчеслав повірив у землю. А зараз, до речі, вона змусила заплакати старого, твердого, як кремінь, німця, і  Венчеслав знову вкотре подивувався силі землі...
"Завтра повинен піти дощ, -  дивився у небо Венчеслав. -  Лише з мокрої землі я зможу взяти слід Крістіни. На сухій землі його  не буде видно..."
Він стояв біля вікна у кімнаті Марії-Луїзи і вдивлявся у небо. Покоївка стелила для них ліжко. Вона навіть не здогадувалася, що Венчеслав викликає дощ.
Раптом хтось тихо, але наполегливо постукав у двері. Так стукає лише той, хто знає: його тут напевно чекають. І не вперше. Так міг стукати лише давній коханець. Венчеслав глянув у очі Марії-Луїзи і вмить усе зрозумів. Дівчину порекомендував Вельфам саме той, хто стукав зараз у двері.
- Не бійся, я зараз зникну, -  сказав він і вистрибнув через вікно у сад, а потім, заховавшись за деревом, побачив, як до вікна підійшов чоловік Крістіни і зачинив його.
"Цього треба було чекати. Тим краще для мене", -  у Венчеслава навіть не здригнулося від ревнощів серце...
А над маєтком Вельфів вже збиралися дощові хмари і сіявся дрібний дощ.
Родина Крістіни також від'їздила вранці. Венчеслав спустився попрощатися і зібрати з вогкої після дощу землі сліди Крістіни. Але людей було дуже багато, і Венчеслав зрозумів, що так він слідів не збере. Що ж робити? І Венчеслав придумав. Побачивши фотоапарат, привезений Вертером з Берліна, він сказав: 
- Давайте сфотографуємося  разом…
 Вертер відразу погодився і Венчеслав порадив, де краще стати.   Вони відійшли від натовпу до старих дерев…
З вокзалу до маєтку Венчеслав повернувся раніше за інших і непомітно зібрав у мішечок землю зі слідами Крістіни. Але як він не шукав бодай одного сліду Крістіни без слідів малої Вероніки, так і не знайшов. Дитина всюди ступала слід у слід за матір'ю. "Отже, Крістіна і Вероніка, отже, дві закохані жінки…" -  зрозумів Венчеслав, заходячи до своєї кімнати, щоб зібрати речі.
У Берліні Венчеслав у привезену землю посадив троянду, а вже за кілька місяців вона розквітла і водночас з її квітуванням до Берліна приїхала Крістіна. Вони зустрілися у Вертера. Венчеслав бачив, що вона ще не розуміє, чому приїхала до Берліна, але відчував, що їй хочеться його бачити, спілкуватися з ним і боротися з цим бажанням жінка вже не могла.
У день від'їзду з Берліна Крістіна разом з братом зайшла до Венчеслава попрощатися.  
- Я вас без чаю не відпущу, -  тепло й лагідно посміхнувся до неї Боголюбський.
- А який у вас чай -  індійський чи китайський?
- Не той і не той, у мене чай з Росії. Такого чаю ви ніколи не пили.
Такого чаю Крістіна й справді ніколи не пили. Він був смачний, приємний, але трохи гіркуватим. Крістіна не знала, що разом з чаєм Венчеслав заварив спеціально для неї магічні трави, від яких вона відчула приплив якоїсь незвичайної енергії і легкості у всьому тілі.
- Я ніколи не забуду наше чаювання, -  посміхнулася вона до Венчеслава і несподівано для себе додала: -  І вас також не забуду.
Він лише загадково посміхнувся їй у відповідь...

ІІ

Вранці Орлов прокинувся пізно. "О, Господи, хоч би Інна зараз не зайшла", -  було його першою думкою. Вона дратувалася, коли він десь дуже затримувався чи взагалі не приходив додому ночувати. Ревнощі доводили її до сказу.  Покоївка вчора встигла сказати Орлову, що Інна знову шукала револьвер, хотіла застрелитися.
За дверима почулися чиїсь кроки, але зайти цей хтось не наважувався. "Не Інна", -  зрозумів Орлов і пішов відчиняти двері. У коридорі стояв Бакулін.
- Ви, Василю Яковичу?! Так рано?
- Сергію Олексійовичу, я не хотів вас будити, але вчора я не міг вас знайти.
- Я зараз одягнуся і вийду до вас. Зачекайте мене у кабінеті.
- Ні, я -  щодо позавчорашнього.
- Але мені незручно розмовляти з вами у такому вигляді!
- Мені б не хотілося зустрітися тут з Інною Іванівною. Якщо ви не проти, я заберу свій револьвер, який здуру подарував вашій дружині.
Орлов холодно відвернувся, підійшов до шафи і почав шукати дамський револьвер у кишені свого фрака. Там його не було.
- Ходімо до кабінету, Василю Яковичу. Мабуть, він у мене в сейфі.
Револьвер справді був у сейфі. Орлов простяг його без жодного слова Бакуліну.
- Дякую!
- Василю Яковичу, це не порада, а прохання. Ніколи нікому не даруйте револьверів. Рано чи пізно зброя стріляє.
- Я врахую ваше побажання. До побачення.
І Бакулін так само несподівано зник, як і з'явився. До кімнати  зазирнула Інна Іванівна.
- Це що,  у тебе Бакулін був?
Орлов ствердно хитнув головою.
- І ти його не вбив?! -  вона презирливо грюкнула дверима, але за кілька хвилин відчинила їх і в її очах була тривога.
- Телефонує Аблаутов, напевно, сталося щось жахливе.
- З чого ти взяла? Він що - схвильований?
- Та ні, у нього голос, ніби у буддійського монаха, але мені вчора снилися різні жахи. Сергійку, я відчуваю, сталося щось моторошне.
Орлов переключив телефон і підняв трубку.
- Нам треба зустрітися, -  сказав Аблаутов тихим і спокійним голосом, але Орлов відчув, сталося щось таки справді страшне. І перш, ніж піти, він присів поряд з дружиною на м'якому дивані і, обнявши її за плечі, запитав:
- Що за сон ти бачила, люба?
- Пам'ятаєш, ту гидку калюжу крові і слизу перед нашим під'їздом?
- Так, люба.
- Ти, знаєш, я її бачила уві сні. Вона була величезна, наче ставок, і в ній тонули люди. Я бачила і впізнавала обличчя - там була   дружина генерала Шеншина і їхня дочка Віка, ще якась молода жінка, тоненька така, не наша. Я бачила тебе на березі цього ставка. Але чи то  ти йшов до нього, чи то цей ставок перетікав, щоб поглинути тебе. Я щось кричала, але не могла докричатися. Поміж нами був якийсь крижаний простір, ніби ми були у різних світах. Я до тебе бігла, але не могла добігти... -  вона заплакала.
- Заспокойся, люба, все буде добре. Не хвилюйся. Якщо я затримаюся, то зателефоную тобі.
Йому було шкода Інни, хоча у їхньому спільному житті було дуже мало приємного. Він відчував, що вона гине, що рано чи пізно закінчить життя або божевіллям, або самогубством, але нічим не міг допомогти дружині. Це було не в його волі. Тож, єдине, що залишалося, не завдавати їй зайвого болю...
З неба знову падав густий лапатий сніг. Орлов вийшов з дому і рушив до гаража по автомобіль, але раптом перед ним зупинилася машина:
- Сідайте до мене, Сергію Олексійовичу, -  це був Аблаутов. -  Ви, звичайно ж, не телефонували до себе в маєток?
- Це не маєток, Богдане Івановичу. Це моя дача. Там нікого немає, окрім слуги. А мій маєток - у Володимирській губернії. Я туди зараз рідко їжджу. Там, до речі, знаходиться і маєток генерала Шеншина. Ще мій покійний батько з ним товаришував.
-  Судячи з вашого спокійного обличчя, ви ще не телефонували на свою дачу  і не знаєте, що Віка  Шеншина туди так і не приїхала.
Очі Сергія Олексійовича округлилися і в горлі йому пересохло.
- Що з нею?!
- Я ще точно не знаю. Вона начебто зникла. Мені про це  щойно повідомили, а я вже вам зателефонував, і по дорозі вирішив заїхати за вами. Я просив би вас нічого не чіпати, в квартирі Шеншиних два трупи, -  це Аблаутов говорив поблідлому Орлову, вже піднімаючись сходами.
"Це моя провина, -  подумав Орлов. -  Мені самому треба було завезти Шеншиних до себе на дачу..."
- Ми всі винні у цих смертях, -  ніби продовжуючи його думки, сказав Аблаутов. -  І передусім я сам, бо навіть уявити собі не міг, що це може бути настільки  серйозно. Хоча передчував.
- Як же це сталося?
- Та все дуже просто. Поліцейський, якого ми послали до Шеншиних, з'явився до них, передав усе, що ми сказали, але   генеральша Шеншина сказала, що дочка поїхала до Петербурга, тож, їхати їм немає чого. Мій поліцейський повернувся на службу і, написавши рапорт, спокійнісінько повернувся додому. А інший поліцейський, який мав їх охороняти на дачі, поїхавши туди і не заставши там нікого, крім вашого слуги, також повернувся назад. І, як наслідок, -  два трупи.
- Чому два? Ви ж сказали, що Віка поїхала до Петербурга?
- Зараз дізнаємося...
Трупів Аблаутов у своєму житті бачив чимало і різних -  після садистських катувань, розчленованих, напівзогнилих, але те, що побачив у квартирі Шеншиних, потрясло навіть його. У передпокої генерала, пристрасного любителя полювання, висіла голова лося з такими велетенськими рогами, що вони були предметом особливих гордощів Шеншина, і саме на одному з цих рогів зараз висіла наскрізь прохромлена молода покоївка Шеншиних. Кров уже не капала.
"Ріг з її грудей стирчить, ніби рука якогось монстра чи як закривавлене крило. Майже, як на страхітливих малюнках Босха", -  мимоволі подумав Орлов і відвернувся.
Аблаутов глянув на Орлова якось дуже пильно, і знову Орлов відчув у його погляді щось дивне, щось дуже значне, щось, про що вони так досі й не поговорили.
- А тепер ходімо сюди, -  і Аблаутов відчинив двері до іншої  кімнати. Поліцейські розступилися і перед чоловіками постала нова не менш страхітлива картина: голова Шеншиної лежала, швидше, не лежала, а просто валялася на столі відрубана, а тіло, перерізане навпіл, було кинуте на диван і дві закривавлені половини були з'єднані лише тонкою смужкою шкіри.
-  Цю голову відрубали одним ударом, -  промовив, перехрестившись, один з поліцейських. -  Мій покійний батько так ось, одним ударом шаблі рубав молоді дерева, але він рубав навскоси, а тут -  так ось прямо...
Орлова занудило. Він вийшов до ванної кімнати і довго стояв біля вікна. Згодом до нього підійшов Аблаутов. Трупів уже не було. Їх  відправили на експертизу і зараз експерти продовжували робити виміри й фотознімки.
- Сергію Олексійовичу, нам треба зайти до сусідки по поверху. Вона щось хоче нам розповісти.
У квартирі сусідки Шеншиних Орлов і Аблаутов відчули себе у реальному, звичному світі. Господиня була молодою, гарною жінкою, явно не слов'янкою. Говорила з м'яким і приємним акцентом.
- Я хочу зробити заяву, -  сказала вона. -  Дуже важливу, хоча, напевно, й дуже небезпечну для мене.
Чоловіки хитнули головами і приготувалися слухати. В цей час служниця принесла чай і він був дуже вчасно. Аблаутов і Орлов з вдячністю подивилися на господиню.
- Я живу у цьому будинку тому, що так хотів генерал Шеншин. Я -  грекиня. Мене звати Аріадна Теодофілос. Ми з генералом познайомилися на Балканах і він привіз мене сюди. А оскільки він був одружений, то не міг на мені одружитися, хоча й дуже хотів. Оскільки зараз його дружина мертва, то я є зацікавленою особою, -  вона уважно поглянула на чоловіків. -  Ви не здивовані?
- Можна лише позаздрити генералові, -  сказав Аблаутов.
- У генерала дуже добрий смак, -  підтримав його Орлов.
- Ну, слава Богу, що після того, що ви побачили у тій квартирі, ви ще здатні говорити жінці компліменти. Хоча... Генерал примудрився зробити мені комплімент навіть біля труни мого батька... Так ось, генерал привіз мене сюди і купив дві квартири у цьому будинку. В одній жила його родина, а у другій -  я. Небіжчиця  навіть не здогадувалася про наш зв'язок. У будинку є два входи і генерал міг цілісінькими днями бути у мене, телефонуючи час від часу з моєї квартири до сусідньої і обіцяючи дружині, що скоро повернеться з маневрів чи відрядження. Але генерал був дуже ревнивий, причому ревнував не лише мене, хоча в мене, крім нього, й знайомих більше немає, а й власну дружину. А моя служниця була його шпигункою, -  жінка почервоніла і перепитала: -  Я погано знаю вашу мову. Мабуть, треба вживати якісь інші слова, щоб не образити мою служницю. Вона дуже порядна, працелюбна і слухняна. Так ось, бачите цей апарат?
Жінка показала на апарат з телефонною трубкою, який стояв на невисокому східному стільчику.
- Саме через цей апарат моя служниця, а інколи і я за компанію з нею, підслуховувала розмови у квартирі дружини генерала Шеншина. Коли в їхньому домі дзвонить телефон, дзвоник чути і в нас. Піднімаєш трубку і чуєш розмову. А коли хтось дзвонить у їхні двері, то цей дзвоник і розмови у вітальні чути і в нас.
У очах Орлова і Аблаутова вже з'явилася надія, що ось зараз вони почують ім'я вбивці.
- І що далі? Що ви чули? -  мало не разом вигукнули чоловіки.
- Моя служниця все записує, записала і вчорашню розмову.
Служниця простягла Аблаутову аркуш паперу.
- Це я спеціально для вас переписала. Я не можу дати весь журнал з записами. Там багато такого, що передати вам я не маю права.
Аблаутов взяв папір і попросив підписати. Служниця підписалася.
- І що ж ви чули?
- Там все написано.
- Це я прочитаю потім. Ви розповідайте, у мене можуть виникнути запитання.
- Вночі пролунав дзвоник. Господиня прокинулася, а я підбігла до апарата. У Шеншиних спали. Дзвоник пролунав вдруге. До дверей підійшла покоївка і запитала: "Хто там?" Приємний жіночий голос відповів: "Я покоївка графа Орлова Сергія Олексійовича". Потім було чути, як відчинили двері. "Проходьте", -  сказала Женя. Так звали покоївку Шеншиних. "Я зараз скажу  пані". І тут я почула якийсь незрозумілий шум. Потім все змовкло. Мені здалося, що гостя зачепилася об щось. В усякому разі, я зрозуміла, що вони пішли до вітальні, і більше я нічого не чула. А оскільки це ніяк не могло бути причиною для ревнощів генерала, то я пішла спати.
Аблаутов слухав покоївку, а очима проглядав текст на папері, який вона йому перед цим дала.
- Ви ким раніше працювали? Вибачте, як вас звати?
- Я -  Марія Іллівна Ломановська, раніше працювала радисткою, приймала шифрограми. Я двадцять років пропрацювала у штабі, - по-воєнному відповіла покоївка.
- Вона дуже сумлінна, -  сказала господиня. -  Її дуже цінує наш генерал. І я можу підтвердити кожне слово, яке вона сказала. Адже я все чула разом з  нею. Наша провина в тому, що ми не звернули уваги на цей дивний шум, але згадка імені Сергія Олексійовича була нам повною гарантією, що там нічого поганого не може статися.
- Але в мене на дачі немає ніякої покоївки, -  здивувався Орлов. -  А ви, Маріє Іллівно, не подивилися у вікно?
- Я не чула, коли вона пішла, а то б обов'язково визирнула.
Чоловіки подякували господині і підвелися, щоб іти.
- Сергію Олексійовичу, їдьмо до мене на службу. Всі результати експертизи будуть по обіді. А ми тим часом поговоримо про те, про що вчора не встигли, -  вже виходячи з квартири, сказав Аблаутов.

ІІІ

Зусилля Венчеслава не минули даремно. Невдовзі Крістіна надіслала йому листа, дуже стриманого і навіть прохолодного, в якому й сама дивувалася, навіщо вона пише. Цей лист нагадував невеличку тріщину у загаті, крізь яку вже пробиваються перші краплини води, але жодного сумніву в тому, що за якийсь час ці краплини перетворяться на потужний потік води, а згодом і на могутню течію, яка змете все на своєму шляху.
І Венчеслав у своїх передчуттях не помилився. Наступний лист надійшов наступного дня і Венчеслав остаточно переконався: "Магія подіяла!" У цьому листі вже не було ні стриманості, ні розважливості. Це був лист закоханої до нестями жінки, яка вже не може дати ради своїм бурхливим почуттям.
"Отже, перший етап подолано. Вона мене кохає, -  розмірковував тим часом Венчеслав. -  Щоправда, це сталося трохи швидше, ніж я очікував. Але попереду ще кілька етапів..."
Венчеслав розумів, що батько Крістіни, старий патріархальний Вельф, не дозволить дочці розлучитися з чоловіком а, отже, тут треба діяти інакше. Головне, аби зараз Крістіна не поспішала, бо що йому її любов без скарбів дому Вельфів? І він сів писати листа, але не закінчив. У двері постукали. Це була Крістіна.
Глянувши в її очі, Венчеслав відразу зрозумів, що зупиняти цю жінку  -  марна річ. Вона все витлумачить не так. І він упав перед нею на коліна, як щасливий закоханий, що досі не наважувався навіть подумати про їхню зустріч. Венчеслав обсипав поцілунками її пальці, пригортав жінку до себе, шалено цілував її покірні губи...
- Чи можу я у вас залишитися? -  прошепотіла вона з ніжністю, і Боголюбський зрозумів, що найрозумніше зараз, це відмовитися.
- Я вас люблю і ладен своїм життям і навіть своєю смертю вам це довести, але саме моя любов і обов'язок порядного чоловіка, а ще дворянська честь змушують мене відмовитися зараз від такого щастя. Ви -  чужа дружина і наше кохання може стати ганьбою для вас. Ви повинні спочатку розлучитися. Слава Богу, у Німеччині це дозволяється. І ми поєднаємо наші долі, а до того моменту, хоч як це для мене не важко, я не можу дати привід хоча б одній людині у світі звинуватити вас у зраді.
Свій удар Венчеслав розрахував точно. Крістіна, яка виросла у честолюбній родині Вельфів, не могла бути іншою. Тож і тепер вона гонорово відповіла йому:
- Венчеславе, я вдячна вам за те, що ви не скористалися моїми почуттями і не дали мені, забувши про все на світі, кинутися у ваші обійми. Але я хочу сказати, що від сьогоднішнього дня я знімаю з себе всі обов'язки дружини перед моїм чоловіком, і це буде так, поки я не отримаю розлучення. Але ви повинні дати мені клятву, що любитимете мене до смерті.
- Клянуся усіма святими, я любитиму вас до смерті.
Поглянувши в його сяючі очі, вона ніжно промовила:
- Я вірю вам!
А він, розуміючи, що її ще зараз тривожить, сказав:
- Люба моя, ви переймаєтеся тим, що сказати вдома про ваш несподіваний від'їзд до Берліна? Скажіть, що це було пов'язано з вашим братом, який раптово захворів. Це й справді так. Я вас зараз відвезу до нього, але ви підніметеся першою, а я -  за якийсь час.
Крістіна пробула два дні у Вертера, у якого було запалення легенів. А ще за день приїхав її чоловік і вони поїхали додому.
Венчеслав продовжував отримувати від Крістіни листи. Вона будь-що прагнула зустрічі, але все не могла знайти привід для того, щоб поїхати до Берліна, і, нарешті, знайшла. Крістіна надіслала батькові листа, в якому розповіла про те, як Венчеслав доглядав за Вертером, коли той хворів, як сповістив її про запалення легенів брата, а, отже, писала вона у листі, влаштуй полювання, як це робили наші предки, і запроси Венчеслава.
І старий Вельф погодився. Він призначив збори на перший тиждень відкриття полювання. Запросив друзів, родичів і, звісно, Венчеслава.
А тим часом Крістіна і Венчеслав у листах вже про все домовилися. Крістіна знайшла собі адвокатів, які б підшукали привід для початку шлюборозлучного процесу, а при досить вільному способі життя її чоловіка це здавалося зовсім нескладною справою.
Тож, Венчеслав приїхав у дім Вельфів на полювання. Старий Вельф повідомив, що тому, хто перший уб'є завтра кабана, він подарує срібний келих, відлитий вісімсот років тому. Звичайно ж, він сподівався, що це зробить Вертер, його нащадок і гордість, для якого вже підшукували наречену серед найшляхетніших німецьких родин.
Вже того ж дня Венчеслав і Вертер разом з іншими гостями ночували у мисливському будиночку, і коли всі давно заснули, вони все ще сиділи біля каміну, розмовляючи про майбутнє полювання. Вертер по-юнацькому був впевнений у тому, що саме він вб'є кабана. Вислухавши його, Венчеслав з посмішкою сказав:
- Якщо ми з тобою будемо поряд і я побачу кабана, то, обіцяю, першим у нього вистрілиш ти. Я -  після тебе.
Вертер у відповідь щасливо засміявся, а на обличчі Венчеслава, блідому і напруженому, тремтіли червоні відсвіти вогню від каміна.
Вранці всіх розбудив ріжок. Венчеслав з Вертером вийшли разом з мисливського будиночка і попрямували у глиб лісу, звідкіля долинали людські голоси. Раптом замість звичного гавкоту собак почулося скавуління, а потім кілька собак, жалюгідно підігнувши хвости, промчало повз юнаків. Почувся чийсь переляканий крик  і тріск поламаних дерев.
- Це -  вепр! -  закричав Вертер. У його руках зблиснула  рушниця, заряджена розривною кулею, яка могла вбити будь-якого звіра. Венчеслав стояв за кілька метрів од вепра і також тримав зброю напоготові. Побачивши людей, вепр на хвильку зупинився, ніби роздумуючи, а потім рушив на Венчеслава. Венчеслав напружився, миттєво сконцентрувавши свою енергетику, і вп'явся своїми очима у червоні вирячені очі розлюченої тварини.
"Подіяло!" -  зрозумів Венчеслав, коли вепр з півдороги звернув у бік Вертера, який відразу вистрілив. Але вепр продовжував нестися на нього, як снігова лавина. Вертер вистрілив удруге і знову промахнувся. В його очах зблиснув переляк, він потягся за кинджалом, але було запізно. Саме цієї  миті вепр своїми величезними іклами прохромив його живіт. Вертер ще встиг востаннє глянути на Венчеслава, ніби дивуючись: чому ж ти не стріляєш? І Венчеслав вистрілив. Цей постріл пролунав саме тоді, коли з рота Вертера линула кров. Другого пострілу він уже не почув. А розривні кулі, випущені з рушниці Венчеслава спочатку в голову, а потім  загривок кабана, змусили тварину застигнути на місці. Коли підбігли мисливці перед ними постала моторошна картина: Вертер був прибитий іклами мертвого вепра до величезного дуба, родового тотема Вельфів, а поряд стогнав, обхопивши голову руками, Венчеслав: "Я запізнився лише на одну мить, на один крок!..."
Дізнавшись про смерть сина, старий Вельф тихо запитав:  
- Хто вбив вепра?
- Венчеслав, -  відповіли йому.
- Принесіть срібний келих.
Ніхто не зрушив з місця. Весь двір, плачучи, дивився на тіло мертвого Вертера, яке лежало у вітальні на великому дубовому столі.
- Я сказав -  келих! -  грізно повторив Вельф.
Келиха принесли.
- Венчеславе, -  покликав Вельф. -  Я обіцяв цей келих тому, хто вб'є кабана. Візьми! Ти заслужив його.
- Я не гідний, не гідний, я не врятував його! -  ледве вимовив Венчеслав. На його очах блищали сльози.
- Не катуйся так! Не все може людина. На все воля Божа! Без Божої волі навіть листок з дерева не впаде, -  відповів старий Вельф.
...Після похорону, коли всі повернулися додому, старий Вельф піднявся до себе. Його чомусь довго не було і Крістіна вирішила  попросити батька спуститися до людей. Коли вона зайшла до кімнати, старий лежав на підлозі. Крістіна нахилилася над ним, приклала вухо до грудей. Батькове серце вже не билося.
Старого Вельфа поховали поряд з сином, і єдиною спадкоємицею небагатого, але знатного дому Вельфів залишилася Крістіна,  яка навіть не здогадувалася, які скарби зберігав її дім.
А Венчеслав був задоволений. Він легко досяг мети завдяки лише двом розривним кулям, які він тієї ночі замінив на холості у рушниці Вертера.



IV

У кабінеті Аблаутова було тепло й затишно.
- Я зараз зварю каву, -  сказав господар.
- Я взагалі кави не люблю, але зараз, після всього, що ми побачили, не відмовлюся, -  відповів Орлов.
- Ні вершків, ні молока в мене немає. Можу запропонувати каву з коньяком. Мені, звичайно, Сергію Олексійовичу, незручно, що я вже другий день відриваю вас від видавничих справ, від літератури, від письменників, від сім'ї.
Орлов, смакуючи каву з коньяком, розумів, що зараз почує щось дуже важливе, а Аблаутов тим часом продовжував говорити:
- Гімназистом я гостював у своїх родичів у Бессарабії і там мені довелося зустрітися з неймовірним явищем. Якось вночі почали калатати дзвони. З'ясувалося, що знайдено тіло мертвої молодої жінки, смерть якої здалася всім незрозумілою і навіть дивною. На її шиї була невелика рана, і селяни, побачивши її, відразу почали, хрестячись, говорити про опирів. Я румунської мови не знаю, але мої родичі усе переклали. Виявляється, колись у цих місцях вже були опирі, знищили багато людей, а потім кудись зникли. Я, природно, сприйняв все це за маячню, бо звик змалку до подібних розповідей, адже моя матір з Полтави. А там такі жахіття розповідають про мертвяків, потопельниць, вурдалаків, опирів, що волосся дибки стає. Отож, тоді в Бессарабії я й вирішив сам оглянути небіжчицю.
З її воскового тіла відразу було зрозуміло, що вона втратила забагато крові. Я уважно роздивився рану на шиї і у мене виникло враження, що краї цієї рани бліді тому, що з неї справді хтось висмоктував кров.
А селяни розповіли, що ця дівчина кохалася з хлопцем, який нещодавно помер, впавши з коня. Але вона не дуже тужила - швидко знайшла собі  іншого і вже мала незабаром виходити заміж. А перший хлопець, що з якоїсь причини став опирем, їй цього не пробачив і випив з неї кров.
Того ж дня, на світанку, селяни зі смолоскипами пішли на могилу хлопця, якого запідозрили в опирстві, щоб всадити йому в серце осиковий кіл, але побачили  лише розриту могилу і порожню труну. Селян охопив жах. Після цього вони чіпляли у своїх будинках гірлянди з часнику, носили натільні хрести з омели й не виходили після заходу сонця з дому на вулицю. Лише я один не вірив у опирів і увечері блукав вулицями села.
- І вам щось вдалося знайти? - очі Орлова вже горіли живою цікавістю.
- Звісно, що ні, але я спробував собі все пояснити логічно.
- І як же?
- Я міркував так: опирів нема. Це вигадка темних селян. Швидше за все, цю дівчину вбила суперниця під час купання. Дві подруги прийшли купатися до річки і,  оскільки подружки одна одній завжди допомагають, наприклад, того ж гудзика розстібнути, то зовсім нескладно було вбивці перерізати сонну артерію своїй жертві.
- А чому саме у воді?
- Тому що все село шукало повсюди хоч якісь сліди крові і не знайшло... Тож, я й подумав, убивця перерізала горло дівчині, труп потримала у воді, щоб кров витекла, а  потім відтягла нещасну в ліс, де її згодом і знайшли.   
- А епізод з відкопуванням труни мертвого жениха?
- Це я пояснив ще простіше. Могилу відкопали родичі хлопця, щоб врятувати його тіло від наруги. А потім просто потайки перепоховали.
- Щось у вас все занадто, як на мене, легко й просто.
- Та ні, у мене після цього деякі сумніви все ж залишилися. Наприклад, я згадав, що покійниця була одягнена у сухий одяг і її волосся також було сухе. І ще -  коли людина знервована, а тим паче розлючена, вона не може з такою філігранною точністю зробити надріз на сонній артерії. Тут потрібен медик-фахівець, а які у селі медики, ви знаєте. Та й жодна селянка не має ані найменшого уявлення, де ті сонні артерії знаходяться. Ну, а взяти версію з покійним женихом. Якщо навіть у померлої була суперниця, то чи могла вона з родичами того нещасного так швидко викопати могилу, щоб представити все, як справу рук опира, і того ж вечора з'явитися біля церкви, де було все село, навіть хворих поприносили на ношах. Тож, все було далеко не так просто, як мені здалося на перший погляд.
- І ви це все зараз згадали саме у зв'язку зі смертю Лозинського? -  Орлов уважно слухав Аблаутова.
- Так! Я, мабуть, ніколи не зможу забути цієї рани з обсмоктаними краями. І знову, зверніть увагу, ніде не було знайдено жодної краплини крові тієї нещасної дівчини. На тілі Лозинського, до речі, крові теж практично не  було, як не було її і в  калюжі під умивальником. Та й на операційному, тобто прозекторському, столі, де все відбувалося, також було дуже мало крові.
- І що ж, на вашу думку, там сталося? -  Орлов уже відчував, що Аблаутов зараз розповість щось неймовірне.
- Для Лозинського цей день, напевне, був звичайним, якщо не зважати на те, що він послав санітарку по квіти.
- По квіти?!
- Так, він наказав купити величезний букет троянд і кошик з ліліями. Зараз зима і, ви собі можете уявити, скільки це йому коштувало.
- Може, він увечері збирався до когось у гості піти?
- Ні, квіти він одніс до лабораторії, де лежала покійниця і там їх розставив по всьому приміщенню. А це ви бачили? - І Аблаутов розкрив журнал. - Журнал реєстрації покійників, що надходили до моргу і яких оглядав Лозинський. Тут самі жінки. Всі вони, напевне, стали жертвами. Коли професор зачинився у лабораторії, то засвітив усе, що можна було, навіть свічки. Я запитав у Надії Миколаївни, чи потрібно було стільки світла для експерименту, і вона відповіла, що ні, бо зазвичай вони вмикають лише комбінований прожектор.  
- Отже, він влаштував собі свято? -  Орлов не міг підібрати слова, точнішого за "свято". Аблаутов іронічно посміхнувся:
- Та ні, це швидше було справжнісіньким весіллям.  Лозинський всерйоз закохався у красуню-небіжчицю.  Ми вже, до речі, знаємо, що вона була блондинкою. Кілька її волосин знайдено на пальцях Лозинського. Розмір ноги покійниці -  21 сантиметр, а, отже, вона була вища від середнього зросту…
Несподівано Орлов перебив Аблаутова:
- Невже ви й справді вважаєте, що патологоанатом з таким досвідом роботи у морзі з трупами міг помилитися й прийняти живу жінку за мертву?
- В тому-то і річ, що я так не думаю. Тому й прошу вашої допомоги, Сергію Олексійовичу. Зрозумійте, якщо я комусь скажу, що професора Лозинського вбила покійниця, мене вважатимуть за  божевільного. Розумієте?
- Звичайно ж, розумію.
- Якщо припустити, що покійниця ожила, то це схоже на абсурд. А от якщо вважати, що вона була живою покійницею, тоді все можна пояснити. Під час статевого акту вона своїми гострими, як лезо,  зубами, що вже доведено експертизою, перерізала (чи точніше, перегризла) сонну артерію у Лозинського. Це трапилося саме тієї миті, коли він відчував оргазм. Або оргазм відбувся під час передсмертних конвульсій. Потім вона висмоктала з нього кров і відкинула його вбік...
- А потім? -  Орлов аж підвівся зі стільця.
- Потім починається повна чортівня. Вона злізла зі столу, обмилася і пішла геть. До речі, Сергію Олексійовичу, згадайте труп Лілії Федорівни. Така ж точнісінько рана з обсмоктаними краями. І таке ж знекровлене тіло.
- Але ж там цьому можна було знайти пояснення. Вона лежала у басейні і кров могла витекти разом з водою.
- Спочатку і я так вважав, але висновки експертів кажуть зовсім про інше. Коли вена чи артерія перерізана, витікає така кількість крові, при якій людина може померти, але з неї ніколи не вийде стільки крові, скільки втратила Лілія Федорівна, тому що кров витікає з артерії чи вени доти, доки людина жива, але зразу по смерті  застигає в жилах і згортається. У нашої професорки було висмоктано  стільки крові, що якби вона одночасно перерізала собі руки, ноги і горло, то все одно в її тілі крові зосталося б значно більше. І ще. Ви пам'ятаєте, ми знайшли у неї чоловічий одяг -  шубу й чоботи з оленячої шкіри. Там ще була й хутряна шапка. Ви, мабуть, вже здогадуєтеся, кому вони належали?
- Господи, невже Лозинському?
- Так, Лозинському! Отже, покійниця вийшла з лабораторії Лозинського, завітала до Лілії Федорівни і вчинила таке ж точнісінько  вбивство.
- А ви впевнені, що це була вона?
- У шапці Лозинського ми знайшли кілька волосин, ідентичних тим, які він тримав у руках. Напевне, під час передсмертних конвульсій він потяг її за волосся.
- Тепер я розумію ваші сумніви.
- Ні, я ще не все сказав. Ви знаєте, як вона вийшла з лабораторії? Вибивши двері. Одним ударом руки. Ці двері важко було б вибити навіть кільком дужим чоловікам. Ця жінка має нелюдську силу. Ви пам'ятаєте моторошну смерть покоївки Шеншиних? Так от, я не сумніваюся, це також її почерк. Це ж яку силу треба мати, щоб підняти покоївку і з такою силою жбурнути її на оленячі роги!   
Почувся шум.
- Богдане Івановичу, я все привіз.
- Анатолію Андріановичу, несіть, прошу, сюди.
До кімнати увійшов молодий, з веселим блиском в очах чоловік і простяг Аблаутову товсту теку.
- Знайомтеся, це завідуючий нашої кримінальної лабораторії - Анатолій Андріанович Рождественський, - сказав Аблаутов Орлову.
- Орлов Сергій Олексійович.
- А я вас знаю. Читав ваші книжки,  -  і на обличчі Рождественського засвітилася білозуба посмішка.
Орлов повернувся до Аблаутова і зітхнув:
- Ми таки неймовірно чемний народ! Коли не подобається чиясь книжка, завжди підбадьорюємо автора: "А я читав вашу книжку!". І при цьому не говоримо, що вона -  суцільна дурниця і нам зовсім не сподобалася...
Рождественський розгубився і з надією подивився на Аблаутова, але той не підтримав розмову. Він уважно розглядав експертні висновки, а потім підвів очі на Орлова:
- Сергію Олексійовичу, прошу вас забути все, про що ми    щойно говорили. У квартирі Шеншиних знайдені відбитки пальців двох людей...

V

По смерті старого Вельфа Крістіна повернулася в батьківський дім. Тепер не було жодної потреби ховатися зі  своєю  любов'ю до Венчеслава. Її чоловік поїхав до Росії, начебто у якихось справах, але фрау Крістіна знала, що він поїхав туди не сам, а з баронесою фон Аусбах, однією з найбагатших жінок Німеччини.  Її батько мав у Південній Африці шахти по добуванню алмазів та золота і примудрявся дружити, як з англійцями, так і з бурами. І часто у боях супротивники стріляли один в одного з рушниць, придбаних на гроші фон Аусбаха, єдиної людини, яка не постраждала за всю англо-бурську війну. Коли він помер, всі мільйони батька успадкувала дочка, яка вже не перший рік намагалася відбити чоловіка у Крістіни.
Зв'язок чоловіка з баронесою фон Аусбах абсолютно не хвилював Крістіну, більше того, вона сподівалася, що можливо, саме  задля мільйонів баронеси фон Аусбах він дасть їй розлучення.
В будинку батька фрау Крістіна вела вишукане світське життя. Були звані обіди, приїздили родовиті гості. Часто тут бував і Венчеслав. Маленька Вероніка ставилася до нього якось по-особливому ніжно і це тішило Крістіну, а взаємини Венчеслава з її сином жінку взагалі не цікавили, адже вона знала - при розлученні хлопець все одно залишиться з батьком. Він і зараз поїхав до Росії разом з батьком і баронесою фон Аусбах. Зрідка писав матері. За шість місяців - аж п'ять скупих листів, і ті переповнені захопленими словами на адресу батька...
А Венчеслав все не міг дочекатися того дня, коли він, нарешті, увійде у цей дім не як гість, не як коханець, а як господар.
Всі свої справи він вже владнав, а, головне, розлучився з дружиною, що було його найбільшою таємницею.
...Хельге, дружина Венчеслава, була розумною, доброю  жінкою і після одруження жила лише своїм  чоловіком і сином. І,  звичайно ж, його прохання про розлучення було для неї повною несподіванкою.  
- Люба, ти мені віриш? -  запитав Венчеслав у Хельге, коли приїхав до Фрайбурга.
- Звичайно, любий, -  вона ніжно обняла Венчеслава. -  Як я можу тобі не вірити? Те, що ти четвертий рік не живеш з нами і постійно десь їздиш, мене засмучує, але, напевно, так потрібно насамперед тобі.  Щось сталося?
- Нічого не сталося, люба. Відтоді, як я тебе зустрів, для мене не існують інші жінки, але ми повинні розлучитися. Я мушу владнати деякі свої справи. Вони стосуються нашого з тобою майбутнього.
Очі Хельге наповнилися сльозами, але вона себе стримала.
- Венчеславе, хіба ти не вільний, хіба я тебе тримаю біля своєї спідниці? Що ти від мене приховуєш? Що ти хочеш і не можеш сказати? Я ж тебе завжди розуміла.
- Хельге, я повторюю, задля нашого щасливого спільного майбутнього ми зараз повинні з тобою розлучитися.  
Хельге уважно вдивлялася в обличчя Венчеслава, намагаючись прочитати його потаємні думки. Її батько був гросмейстером білої магії і  вона також багато чого знала і вміла, але Венчеслав уже виставив довкола своєї аури заслін, і вона не змогла туди пробитися.
- Ну що ж, -  зітхнула вона. -  Я вірю тобі і люблю тебе. І якщо ти кажеш, що так потрібно, то я даю тобі згоду на розлучення.
Хельге ледь посміхнулася, побачивши, як він полегшено зітхнув.
- Ти радієш?! -  в його голосі пробилися раптові ревнощі.  -  А, може, ти на це лише й очікувала?
- Венчеславе, -  її голос був тихий і ніжний. -  Невже ти й справді думаєш, що я можу радіти розлученню з коханим чоловіком? -  і вона притулилася до його плеча.
- А чи ти пам'ятаєш, що ми не можемо розлучитися?
- Про що ти кажеш? - відчувалося, що її думки зараз далеко від того, про що він говорить.
- Ти пам'ятаєш, що ми вінчалися у Росії задля того, щоб наша дитина була шлюбною. І це було наше друге вінчання, а перше було у Німеччині, в католицькій церкві.  
-  Я чудово все пам'ятаю! Це були найщасливіші дні у моєму житті.
Він перевів подих і продовжив:
- Так от, за російськими законами ми з тобою розлучитися не можемо, бо сказано: того, кого поєднав Бог, людина не роз'єднає. Тому перед Господом ми з тобою так і залишимося чоловіком і дружиною і я тебе ніколи не зраджу. І жодна жінка не займе у моєму серці твого місця.
Чогось Венчеслав не договорював і Хельге насторожено подивилася в його очі.
- То чого ж ти хочеш?
- Цивільного розлучення. Я зараз взявся за таку справу, що мушу бути офіційно неодруженим. Пам'ятаєш,  перше, про що запитав твій батько, великий білий маг, коли я прийшов до нього проситися в учні?   Він запитав - чи ти одружений? І якби це було так, він не взяв би мене на навчання. Чому ти так дивишся?
У її до цього ледь печальному погляді раптом проступив холод. Венчеслав зрозумів, про що вона подумала, і вигукнув:
- Я ж одружився на тобі після смерті твого батька! Одружився і ніякого зиску з того не мав. Якби я тебе не любив, то не зробив би цього, -  в його голосі було чути якісь незрозумілі нервові нотки, яких Хельге досі за ним не помічала. Вона ще раз уважно поглянула на Венчеслава і тихо сказала:
- Гаразд, ми можемо хоч завтра поїхати до ратуші. Я люблю тебе. Любила навіть тоді, коли ти мене згвалтував…
 Він смикнувся у відповідь на ці її слова, і Хельге зрозуміла, що не треба було згадувати минулого. Вона знову притулилася до чоловіка:
 -  Вибач, я не хотіла тобі зробити боляче. Просто я тебе дуже люблю і вже нічого з собою зробити не можу.
В чому-чому, а в любові Хельге Венчеслав не сумнівався. Він дуже багато для цього доклав магічних зусиль… Боголюбський знов уважно подивився в її очі: чи не здогадується дружина про те, що у смерті її батька винен він, Венчеслав? Ні, здається-таки не здогадується…  
А за кілька тижнів Венчеслав вже владнав шлюборозлучні справи і отримав документ про те, що він вільний від набридливої німецької бюрократії. Тепер шлях до скарбів дому Вельфів був відкритий і Венчеслав поїхав до Крістіни. Але тієї ж ночі з'явився чоловік Крістіни. Дізнавшись про те, що в домі ночує Венчеслав, він розлютився:
- Ти сама втратила честь і мою зганьбила! Я жодної хвилини не хочу тут більше залишатися...	
Він довго ще кричав, потім грюкнув дверима і поїхав додому.  Венчеслав про це дізнався лише вранці й одразу ж поїхав до Крістіниного чоловіка, аби з'ясувати непорозуміння, але той не прийняв ніяких пояснень і справа закінчилася тим, що була призначена дуель. Післязавтра вранці, о шостій годині…

   VI  

- Ви добре попрацювали, Анатолію Андріановичу, -  відкинувши теку вбік, сказав Аблаутов Рождественському. -  Можливо, у мене сьогодні буде ще матеріал для експертизи.
Рождественський посміхнувся Орлову:
- Тепер я вже знаю, якими словами зустріну вас, коли прочитаю вашу нову книгу.   
Аблаутов тим часом дістав кілька фотографій і поклав перед Орловим.
- З нашої вчорашньої розмови я зрозумів, що ви добре запам'ятали обличчя візника.
- Так.
- А чому він привернув вашу увагу?
- Ну, по-перше, його фаетон трохи дивно  виглядав тієї снігової завії, адже був не за сезоном.
- А яка була упряж?
- Двоє коней білої масті. Один - у сірі яблука, а другий - майже білосніжний. Мені важко сказати, але, здається, грива й хвіст цього останнього були жовтуватого кольору.
- Вашій спостережливості можна лише позаздрити.
Орлов нічого не відповів. Йому було неприємно згадувати, як на одному з поворотів його дружина вистрибнула з фаетону і, дякувати Богові, потрапила в кучугуру снігу. Тоді й допоміг йому візник витягти її зі снігу. Саме тієї  миті Орлов і звернув увагу на його обличчя. Але все це зовсім не потрібно знати Аблаутову. Достатньо й того, що він добре пам'ятає це обличчя.
- Ось тут п'ять фотографій, - продовжував Аблаутов. -  Прошу подивитися уважно.
- Це - він. Це. І це, -  показав пальцем на три фотографії Орлов.
- А ці? - Аблаутов тримав у руці ще дві фотографії.  
-  Тут, здається, не він.  
Аблаутов подивився на фотографії.
- Решта не має значення. Головне, що ви впізнали свого візника. Це - Комаров Євстафій Валер'янович. Йому було тридцять п'ять років. Жінка і троє дітей. Пропав позаминулої ночі.
- А де ви знайшли фаетон?
- На одній з вулиць, досить далеко від центру.
- Давайте підрахуємо: він нас одвіз додому вночі, десь близько одинадцятої години, а коли знайшли його фаетон? - це запитання вже було до Рождественського.
- Десь близько третьої ночі. Можна, й точніше. Двадцять хвилин на третю. Так поліцейські записали у рапорті. Отже, чотири години. Цілих чотири години.
- Так, багато часу пройшло. За цей час могло статися все, що завгодно.
- Сергію Олексійовичу, а у вас вдома все гаразд?
Орлов здивовано поглянув на Аблаутова:
- А чому ви запитуєте, Богдане Івановичу?
- Знаєте, коли ви вчора пішли телефонувати додому, мені здалося, що вас щось дуже турбує. А коли повернулися і сказали, що хотіли щось уточнити у дружини, то, не хочу лукавити, мені це пояснення здалося недостатнім.
- Так, ви не помилилися, але, на жаль, зараз це вже не має ніякого значення.
- І все ж, Сергію Олексійовичу, якщо ви щось пригадали чи на щось звернули увагу, то  розкажіть.
- Вчора, коли ви розповідали про візника, я пригадав, що квартира професора Іванової знаходиться десь метрів за сто від мого будинку, якщо навпрошки, через провулок, а якщо фаетоном, то разів у п'ять довше. От я й подумав, що цей візник міг після нас підібрати саме того пасажира, який і став причиною його власного зникнення.
- Звичайно, але це могло статися і в іншому місці, і значно пізніше. Адже ми навіть не знаємо причини зникнення візника. Можливо, його пограбували і вбили. А, може, він, п'яний, сам впав з козел і його переїхав власний фаетон.
Орлов йому заперечив:
- Так, але, по-перше, труп не знайдено. Якби ви його знайшли, то фотографій мені б зараз не показували. Та й власний фаетон його не переїхав, бо слідів крові на колесах виявлено не було. Інакше ви мені про це також би сказали.  
- Вашим міркуванням не вистачає однієї дуже важливої деталі. І я не вірю, що ви не відчуваєте цього самі.  Які факти навели вас на думку, окрім того, що ви  знали, де мешкає професор Іванова, що після вас до візника сів убивця?
- Кров!
- ?!
- Коли ми підійшли до нашого будинку і зайшли у двір, то побачили перед під'їздом на мозаїчній плиті огидну калюжу крові і слизу. Від неї ще йшла пара і було зрозуміло, що вона ще свіжа, а цей час збігається з часом, коли померла Лілія Федорівна. Далі. Кров була яскраво-червона, а такою буває лише артеріальна кров. При електричному освітленні це було дуже добре видно. Я відразу попросив служницю змити кров. Під  час моєї вчорашньої телефонної розмови я запитав, куди вона поділа відро з ганчіркою. Вона відповіла, що ганчірку викинула, а відро вимила гарячою водою.
Аблаутов підскочив:
- Один шанс зі ста, що ми встановимо групу крові, але дев'яносто зі ста, що я знайду...
За кілька хвилин чоловіки разом з Рождественським були біля будинку Орлова. Служниця пояснила їм, куди вона змила кров зі сходів. Також з'ясували й те, що вранці, увечері і ще раз вранці двірники згрібали сніг і скидали на купи. Рождественський розкопав  сніг спеціальною лопаткою і скоро знайшов кілька рожевих шматків льоду.  
- Це -  кров, - сказав він. - Тепер ми поїдемо до лабораторії. Треба подивитися, чи можна встановити групу крові.
- Що, крові недостатньо для аналізу? -  запитав Орлов.
- Ні, крові достатньо, але, за нашими даними, там має бути змішано кров, як мінімум, двох людей.
- Отже, ніякої надії?
- На кров ніякої, але, що стосується слизу і слини, то я на це більше розраховую. Ви ж пам'ятаєте, Сергію Олексійовичу, що у  ванній кімнаті професора Іванової ми знайшли слину з кров'ю покійної, але ця слина не належить Лілії Федорівні. Ми маємо її характеристики, а, отже, у нас є шанс встановити - чи не тій невідомій з моргу належить ця слина?  
… Орлов запросив Аблаутова повечеряти в нього, але той відмовився, бо хотів порівняти відбитки пальців, знайдених у Шеншиних, з відбитками у картотеці поліції. 
- Не може такого бути, щоб вони ніде не були зафіксовані.
- Ну, що ж, - сказав Орлов. - Тоді - до зустрічі.
Ще у коридорі Інна Іванівна кинулася до нього:
- Сергію, що сталося у Шеншиних?
Орлов відповів спокійним голосом:
- Жахливі речі. Дружину генерала і покоївку вбили. Напевно, напали грабіжники.
- А Віка?
- Її врятувало те, що вона поїхала до Петербурга.
- Отже, грабіжники і більше нічого?
- Хіба цього замало?
- Ні, але тепер мені зрозуміло, чому я бачила уві сні такі жахи. Піду зателефоную Холодовій. Вона запитувала. Сергію, я так розумію, що злочинців ще не знайшли?
- Ні, не знайшли.
Орлов рушив до свого кабінету, сів у м'яке крісло і відкинув голову на спинку. Нарешті, він залишився сам. Йому є над чим поміркувати. Особливо його хвилювала ситуація на дачі. Ніхто, крім нього, Аблаутова та ще двох поліцейських, один з яких мав доставити Віку з матір'ю на його дачу, а другий змінити його, не знав, що жінки переховуватимуться саме у Орлова на дачі. Отже, орловська лжепокоївка дізналася про це від когось з них чотирьох. Себе він з самого початку виключав. Бог йому свідок, але навіть дружині він цього не сказав. Аблаутову це робити було ні до чого. Отже, залишилися поліцейські. І раптом Орлов аж підстрибнув:
 -  І як же я відразу не здогадався! Це ж - грекиня з служницею! Так-так, вони підслухали розмову поліцейського з Шеншиною і домовилися з убивцями. Все дуже логічно. Грекиня хотіла вийти заміж за генерала і єдиною перепоною їй у цьому була його дружина. Віку їй вбивати не було потреби. До того ж вона знала, що дівчини немає вдома. Тепер зрозуміло, звідки відбитки чоловічих пальців... Так-так! Далі… Служниця грекині могла зателефонувати Шеншиним на правах сусідки і сказати, що хоче зайти до них, а потім, коли двері було відчинено, туди увірвалися вбивці. Запис про наші з Аблаутовим відвідини буде для них алібі. Отже, це вони...
До кімнати зайшла Інна Іванівна:
- Зателефонувала. Холодова знепритомніла. Буревий сидить у неї під крильцем і не вилазить.
- Він що, до нас вчора не приходив?
- Ні, тепер його від Холодової не відірвати.
- Він що і до телефону не підійшов?
- Ні!
- І не телефонував?
- Ні, але Холодова від  нього вітання передавала. А ще в них цей дурник сидить -  хорунжий Репін. Він у захопленні од віршів Буревого…  
Орлов пригадав, що так і не розповів дружині про дуель, де він був секундантом Буревого, а Репін - секундантом Мілітарьова, але вирішив, що, мабуть, і не треба.
- А чому ти його дурником називаєш? Ти ж його зовсім не знаєш.
- Це я Репіна не знаю! Та його по всіх літературних салонах  водить за собою цей чорносотенець Мілітарьов, який критикує на всі заставки - і Брюсова, і Бальмонта, і Блока, і Бєлого, і Гіппіус з Мережковським, і навіть тебе, а потім каже: "А тепер, панове, вам, втомленим від цієї "пожидовленої" поезії, даю можливість послухати справжню російську поезію!" І читає свої билини упереміж з частівками. А потім, уже наприкінці, випускають цього Репіна. Хлопчик він здібний, але дурненький і, підпавши під вплив  Мілітарьова, читає урочистим речитативом свої старообрядницькі віршики.  
- Але ж Репін - не старообрядець.
- В тім- то й річ. Всі ці "пізнання" у нього від Мілітарьова. Так і не може хлопець себе знайти... Але я не про те. Я сказала Холодовій, що Віка Шеншина, на щастя, жива. Вони дуже зраділи, а  Холодова згадала, що у Віки в Петербурзі, десь неподалік від Фонтанки, тітка живе. Мабуть, до неї й поїхала. І ще, до речі, тебе сьогодні по телефону запитувала ця твоя красуня.
- Яка красуня?
- Що за запитання? Таке враження, наче ти вже лік втратив красуням?
- Я просто не знаю, кого ти красунею називаєш.
- Та ця твоя співоча корова з Німеччини.
Орлов пригадав, кого мала на увазі Інна, -  співачку з Німеччини, фрау Шнелінгер, даму досить серйозного віку, абсолютно нефотогенічну і щоразу одягнену з претензією, але без смаку. Вона якось завітала до них у гості разом зі своїм імпресаріо і несподівано зачарувала всіх гостей Репіна гарними манерами і жвавим розумом. Орлов спілкувався з фрау Шнелінгер німецькою мовою, якої Інна Іванівна не знала, і отямився лише тоді, коли, вже під кінець вечора, ревнива до нестями Інна Іванівна розлючено щось прокричала співачці спочатку російською, а потім французькою мовами, але мудра фрау Шнелінгер не образилася і з посмішкою відповіла:  
- Можете не перекладати. Якщо ваша дружина вирішила, що я можу заволодіти вашим серцем, то це означає, що я виглядаю так добре, як ніколи в житті. До мене, як правило, не ревнують. Тож, те, що вона говорила, для мене - чи не найкращий комплімент.
Всі належним чином оцінили уміння співачки вийти з незручної ситуації, але звісно, на концерт фрау Шнелінгер другого дня Орлови не пішли.
Все це Орлов пригадав миттєво і запитав:
- І що?
- Запитувала, чому ми не були на її концерті. Її, бачите, засмутили два порожніх крісла у першому ряду.
- Це все вона сама тобі сказала?
- Та ні, телефонував її імпресаріо, запрошував прийти хоча б завтра.
- Шкода, що ми не пішли. Вона добре співає.
- Здогадуюся, як вона співає! Імпресаріо сказав, коли я її назвала берлінською коровою…
Орлов зблід.
- Як? Ти її так і назвала?!
- Так і назвала! Він сказав, що вона дуже нервувала через те, що ми не прийшли. А я запитала: невже у цієї берлінської корови є нерви? А він чемно так відповів: "Фрау Інно, вона походить з німецької Швейцарії". Воно й видно, відповіла я...
Орлов лише зараз помітив у очах Інни Іванівни збудженість і неприродно-яскравий блиск. Наркотики! Господи, знову наркотики!
- Інно, навіщо ти це сказала?
- Я тебе нікому не віддам. Після моєї смерті можеш одружуватися на кому хочеш, але поки я жива, ти мене не позбудешся. Якщо ж покинеш, то я руки на себе накладу. Я знаю, чому у нашому житті все не так -  ми не маємо дітей. Але я тобі дитину не народжу! Навіщо тобі дитина від божевільної, щоб теж була божевільною...
Орлов підійшов до дружини і обняв її за плечі. Вона   притулилася до нього і несподівано заридала, але він, не зважаючи на цей плач, спокійно запитав:
- То, може, ми завтра все ж підемо до театру? Це - прощальна вистава. Вона співає Кармен.
- Вона -  Кармен?!
- Так, уяви собі. То що -  підемо?
- Невже вона тобі сподобалася, як жінка?
- Ти ж знаєш, що це не так. Але дуже хочеться її послухати.
- Вона що, справді добре співає?
- Післязавтра вона їде до Петербурга, а звідти до Парижа, у Гранд Опера.
- У Петербурзі вона також Кармен співатиме?
- Не знаю. А, може, нам до Петербурга поїхати і там її послухати?
- О, Петербург... Я зовсім забула. Ми звідти листа отримали. Ти не здогадаєшся, від кого.
- Від В'ячеслава Іванова?
Вона похитала головою.
- Від Блока?
- Не вгадав. І не вгадаєш. Нас запрошує Венчеслав Боголюбський...

VII

Крістіна ні про що не здогадувалася. Вона була заклопотана зовсім іншим -  вишивала золотом по китайському шовку два родових герби Вельфів і Боголюбських. Упродовж віків, за давно усталеною традицією, наречені роду Вельфів тридиційно робили такі весільні подарунки своїм женихам.
- Люба, я попрацюю, -  Венчеслав зайшов з посмішкою до кімнати Крістіни.
- Гаразд, коханий! Я знаю, що ти через наші любощі взагалі закинув свої літературні справи, -  вона ніжно притулилася до його грудей. - Працюй, я не заважатиму...
І він отримав відпустку від любові на цілий день, а, можливо, й на всю ніч. Останнім часом вони таки справді захопилися коханням і це забрало у Венчеслава забагато енергії, тієї енергії, яка йому зараз була вкрай необхідна.
Він зачинив за собою двері і зупинився посеред кімнати. Завтра у нього дуель, але він зовсім не хотів ризикувати.  Тепер, коли Венчеслав досяг уже практично всього, чого хотів, дурна куля не повинна була його вбити. Тож, він мусить убезпечити себе і до ранку знищити свого суперника.
Венчеслав розвів руки у сторони і піднявся, зосередившись, на кінчиках пальців. За якийсь час він відчув, що йому цілком вистачить енергії для створення найпростішого, найпримітивнішого елементалія. Можна було б - і могутнього стихійного духа, але це небезпечно. Венчеслав почав силою власної енергії і думки створювати істоту, здатну виконати його завдання.     
Протягом всього вчорашнього дня і сьогоднішнього ранку Венчеслав подумки викреслював і вираховував астральний шлях до чоловіка Крістіни Вольдемара Гольфштейна Готторба. Знаючи, що для німців ім'я Вольдемар нетипове і відчуваючи, що доля чоловіка Крістіни якось пов'язана з Росією, він зробив корекцію на ім'я Володимир. Якби він такої корекції не зробив, то елементалій, вирушивши астральним шляхом до Вольдемара Гольфштейна Готторба і не знайшовши такого імені, скоригував би свій шлях на Володимира Гольфштейна Готторба і все одно досяг би поставленої мети. Всі кабалістичні розрахунки Венчеслав перевірив кілька разів і тепер був переконаний, що у найкоротший термін знищить свого ворога будь-де і знищить не лише його фізичне, а й астральне тіло. Звичайно, було б набагато простіше доручити це  штучно створеному стихійному духові, елементалію вищого розряду, але він не хотів ризикувати, бо добре пам'ятав, що саме так колись загинув його вчитель і батько Хельге.
Венчеслав уже відчував, як згущується довкола його рук елементальна есенція і починає проявлятися у повітрі силует елементалія. Венчеслав спеціально задумав елементалія, якого б вистачило лише на час, відведений для виконання завдання, інакше він би міг вийти з-під його контролю, розпочати самостійне життя і скоїти щось непередбачене.
Три години знадобилося Венчеславу, аби елементалій досяг потрібної консистенції і сили. Тепер йому треба було дати лише зброю. Венчеслав зайшов до маленької лабораторії у сусідній кімнаті, яка колись належала покійному братові Крістіни, Вельфові, і за допомогою електричного генератора почав випускати могутні електричні розряди у заздалегідь зволожене приміщення. Було чути потріскування електричних часточок, але Венчеславу ніяк не вдавалося створити маленьку кульову блискавку. Створена ним учора блискавка вилетіла з відчиненої кватирки і рознесла на друзки невеликий пам'ятник на сусідній вулиці, але сьогоднішні зусилля Венчеслава чомусь не давали бажаного результату.
Раптом він відчув, що за його спиною відбувається щось не те і озирнувся. З електричної розетки вилазила чи, точніше, вивалювалася сліпуча палаюча плазма у формі кулі. Венчеслав застиг на місці, відчуваючи, що найменший його порух може коштувати йому життя.
Тим часом щойно створений ним елементалій нечутно підлетів до кульової блискавки і почав пересуватися по кімнаті разом з нею.  "Він же запрограмований вже", - полегшено зітхнув Венчеслав, подумавши про елементалія. Вікно було зачинене, а кульова блискавка разом з елементалієм все продовжувала повільно літати по кімнаті. Венчеслав вимкнув генератор і завмер на місці. Елементалій з кульовою блискавкою повільно проплив повз нього, і несподівано почувся дзвін розбитого скла. Озирнувшись, Венчеслав побачив у склі отвір розміром з людську голову, крізь який вилітали услід за кулею блискучі електричні часточки, наче фантасмагоричний хвіст. І щойно вони зникли, як з отвору потягло потойбічним холодом.
- Ось у чому причина, - отямився Венчеслав. Виявляється він настільки захопився своїми дослідами, що не помітив за вікном дощу з громом та блискавками, і кульова блискавка, яка вилізла з розетки, була інспірована не ним, а самою природою, а це означає, що вона буде значно могутніша за штучну, а вже елементалій донесе її туди, куди треба, і знищить суперника.
Венчеслав доторкнувся пальцем країв отвору у склі: вони були ніби оплавлені, а сам отвір мав форму ідеального кола.
Венчеслав, вже заспокоєний, сів у крісло. Тепер усе гаразд. Завтра прийде його секундант і повідомить, що дуель не відбудеться, оскільки Вольдемар Гольфштейн Готторб помер від удару блискавки...

VIII

Сидячи у Холодової в гостях, Репін здригався на кожен телефонний дзвоник, сподіваючись, що це, нарешті, Єлизавета. Адже вони так домовилися. Точніше, не домовилися, а це так, між іншим, сказала Єлизавета йому вчора увечері. Тож, Репін і очікував. Він сьогодні про всяк випадок випросив у військового старшини Шабанова  німецький автомобіль "Маулер-уніон" і приїхав на ньому до Холодової. Автомобіль був старий, але ще у пристойному стані, і віддаючи його Репіну, старшина Шабанов сказав: 	 
- Якщо допоможеш мені знайти справжнього арабського скакуна, то цей автомобіль - твій!  	
Тож, зараз Репін, мимоволі згадавши про коня, неуважно слухав Буревого, який щось говорив йому про світогляд Володимира Соловйова.  
Несподівано Буревий замовк і якось зовсім недоречно сказав:
- Я з вами розмовляю про Володимира Соловйова, а ви чомусь постійно думаєте про коня.
Репін почервонів і нічого не відповів. Він не знав, що Буревий володіє даром ясновидіння.
- Так-так, ви думаєте про коня з маленькою головою, широкими грудьми і тонкими ногами. Та це ж арабський скакун!
Репін від подиву втратив здатність говорити.
- Кінь цей - темного кольору, з арабським сідлом. З багатим арабським сідлом. Отже, це кінь якогось шейха. Звідки цей кінь у вашій голові?
Репін признався, що грошей, аби купити автомобіль, він не має, але військовий старшина Шабанов готовий віддати йому авто,  якщо він дізнається, де можна купити  такого скакуна.
- Вважайте, що автомобіль ваш,  -  сказав Буревий.
- Борисе Миколайовичу, він не продасть машину, він хоче коня.
- Ви завтра можете з'їздити до мого маєтку. Там є такий кінь. Щоправда, не першої молодості, але кінь ще не дуже старий. Мені його подарували два роки тому.
-  Я не маю таких грошей, щоб купити вашого коня.
- А це - мій подарунок. Ви знаєте, від кого я його отримав? Від Абумансура, Олександрійського шейха суфістів. Коли мене телеграмою викликали в Одесу, я був здивований, але поїхав відразу. А там - кінь! Уявляєте, це - ще той кінь, на якому я їздив верхи, коли гостював у шейха в Олександрії. Благородний єгиптянин, щоб я не відмовився від цього подарунку, написав, що хоче зробити приємність не стільки мені, скільки коневі, який дуже засумував без мене. І от тепер я маю привід подарувати вам цього коня. По-перше, ваш військовий старшина Шабанов -  чудовий вершник, тож, кінь отримає хорошого господаря. А, по-друге, ви отримаєте машину і завдяки цьому позбудетеся іншого образу, який щойно зайняв те місце у ваших думках, яке я звільнив від коня.
Репін почервонів, а Буревий, опустивши очі, тихо сказав:
- Пробачте, це, напевно, образ вашої померлої матері. Вона що, померла молодою?
- Та ні, Борисе Миколайовичу, вона жива.
- Отже, це ваша покійна сестра?
- Та в мене зроду не було сестри.
Борис Буревий уважніше придивився до Репіна і раптом, здригнувшись, побачив на його молодому вродливому обличчі печать смерті.  Більше він нічого не зважився говорити, але  розпочату тему підхопила Маргарита Холодова. 
- Мабуть, ви думаєте про молоду красиву жінку, яка забрала ваше серце, померши…
Репін не встиг відповісти. Задзвонив телефон. Це була Єлизавета. Репін підійшов до Холодової і сказав, що він може поїхати за нею, якщо у цьому є потреба. Холодова переказала це Єлизаветі, але та відмовилася, сказавши, що за півгодини буде біля каплиці Іверської Богоматері. Репін полегшено зітхнув. Йому майже призначили побачення. Звісно, за півгодини він буде там, і збуджено-щасливий Репін повернувся до вітальні, де сидів Буревий:
- Борисе Миколайовичу, чим я зможу вам віддячити за подарунок?
Але Буревий, наче не почувши, тихо промовив у відповідь:
- Не змінюйтеся, прошу, не змінюйтеся...
- Отже, я можу, повернувшись до частини, повідомити про нашу з вами розмову Шабанову?
- Можете.
Репін попрощався і вийшов. У холі він налетів на Холодову, яка щойно закінчила розмову по телефону, поцілував їй руку і вибіг на вулицю.
Холодова, посміхаючись, зайшла до вітальні і запитала у Буревого:
- І чим він пояснив тобі своє зникнення?
- Сказав, що хоче повідомити про арабського скакуна військовому старшині.
- Це зовсім не так. Я знаю, куди він помчав. Зустрічати Єлизавету. Вона так чітко назвала місце, де буде за півгодини, що я знала, ми його не втримаємо.
- Це не має значення, куди він пішов, головне, що єдині обійми, які на нього чекають, це -  обійми смерті.
- Борисе, що ти кажеш?! Він же ще - зовсім хлопчисько!
- Так, -  майже прошепотів Буревий, - але на ньому печать смерті.
...Репін мчав на автомобілі вулицями Москви і весь час не міг позбутися неприємного відчуття після розмови з Буревим. Він знав про здатність деяких людей читати чужі думки, але в ролі піддослідного був уперше. Та щось Буревий явно наплутав, бо і матір у Репіна жива, і  сестри він не має...
Репін не встиг загальмувати і вже лише краєм ока побачив, що переїхав собаку, який перебігав вулицю. Зупинивши машину, хорунжий підбіг до мертвої тварини, але було вже пізно. Несподівано Репіну стало страшно і він відчув, як довкола нього гусне зловісний морок, а потім його погляд зупинився на вивісці "Похоронна компанія Хоппе і сина". Під нею, у вікні горіло світло. Репін постукав. Двері відчинив невисокий старий чоловік з глибоко запалими очима і сивими  бакенбардами. Побачивши Репіна, він сказав з помітним акцентом:
- Пане офіцере, ви помилилися адресою. Ми ховаємо лише лютеран...
- Ні, я не тому... Я перепрошую, біля ваших дверей, ось тут навпроти, я переїхав пса. Він породистий. Чи не ваш?
Старий підійшов до собаки і уважно подивився.
- Ні, це - не мій собака. І поблизу тут ні в кого такого немає, -  а потім, помовчавши, додав: -  Цей собака -  попередження вам!
- Як -  попередження?!
- Попередження про смерть!
У Репіна похололо в грудях, а німець тим часом продовжував:
- Цей собака загинув через те, що ви швидко їхали, думаючи про щось дуже важливе для вас. І тому ви не помітили цього пса. І от біля похоронної контори ця тварина нагадала вам про смерть. Тепер, сподіваюся, ви не будете так поспішати?
...Репін знову їхав вулицями Москви і йому не давала спокою думка: "Що це сьогодні за день? Буревий щось говорив про смерть. Цей старий німець також. І пес на дорозі - також, як нагадування про смерть…"    
Ще здалеку побачивши каплицю Іверської Богоматері, Репін зупинив автомобіль, потім зайшов до церкви і поставив свічку святому Георгію, але вона відразу загасла. Він знову її запалив. І знову свічка загасла. Так повторювалося кілька разів. І в цьому теж було щось зловісне. З важким серцем Репін вийшов з церкви, і, запаливши цигарку, зупинився біля автомобіля.
Єлизавета випливла з ночі, наче русалка з нічної ріки, - світла, з ніжною   посмішкою на губах. Від радості в хорунжого перехопило подих, а вона посміхнулася:
- Я знала, що ви на мене чекатимете, тому й прийшла. Що у вас новенького?
Він мовчки, з щасливою посмішкою, відчинив їй дверцята автомобіля, і вона сіла.
- Яка гарне авто! Воно - ваше?
- Майже! Можете вважати, що вже моє. Воно вам подобається?
- Звичайно! Мені поряд з вами подобається сидіти в будь-якому автомобілі, навіть у тій військовій вантажівці.
Він радісно поглянув на неї і, раптом побачивши у неї над губою, там, де щока і губа утворюють неповторну, чарівну складочку, краплю крові, зупинив машину.
- Ви мені дозволите... -  і своєю білосніжною хусточкою стер ту краплю крові.
- О, кров! -  сказала вона. -  Я маю такі слабкі капіляри, що під час застуди з носа часто тече кров. Ось! -  і вона розтиснула руку, в якій лежала закривавлена зіжмакана хусточка.
Він мовчки їй простяг свою.
- Ненавиджу кров, ненавиджу вбивства, -  проговорила вона тихо і якось відсторонено.
- До речі, про вбивства. Ви пам'ятаєте вчорашню нашу зустріч з поліцейською машиною, що застрягла в снігу? Вона їхала з дачі Орлова, згадали?
- Так, якась машина стояла. А що там сталося? Наче ж нічого страшного вони не розповідали, а то б я запам'ятала.
- Страшне сталося пізніше. Тієї ночі покоївку і дружину генерала Шеншина хтось вбив.
- Як покоївку?! Хіба  це була не дочка? -  несподівано вигукнула Єлизавета.
- В тім-то й річ, що дочка того вечора поїхала до Петербурга. Пощастило!
- Господи, який жах! Бідні жінки...
- Так, химерно складаються долі. Якби вона не поїхала до Петербурга, то була б зараз мертва.
- А хто скоїв ці жахливі вбивства?
- Знайшли відбитки пальців двох чоловіків.
- Сподіваюся, їх вже спіймали?
- На жаль, ні.
- Сашко, я боюся.
- Зі мною вам нічого боятися.
- Але ж ви не завжди будете зі мною?
- Одне ваше слово і я -  ваш! Завжди, всюди, на все життя, що зосталося!
- Сашко, не треба цього казати. Не треба мене обманювати.
- Клянуся! За кожне слово, сказане вам, я готовий відповісти перед Богом.
- Тоді їдьмо до мене. Якщо ви мене справді любите, то мені більше нічого й не треба. Але якщо ви мене одурите, то, присягаюся, ви заздритимете мертвим!
Останні слова були вимовлені з такою дивною, мало не загрозливою інтонацією і таким чужим, холодним голосом, що Репін мимоволі здригнувся і несподівано відчув у собі моторошну порожнечу,  яка  миттєво виштовхнула з його серця все -  рідних, друзів, батьківщину і навіть Бога. І він також холодним, майже механічним голосом, ніби щось констатуючи, сказав:  
- Ви знаєте, Єлизавето, зі мною щось зараз сталося -  наче я осліп, оглух і вже нікого, крім вас, не бачу.
- Це нормально. Це так і повинно бути...

 Від авторки: якщо зацікавило і є бажання дізнатися‚ а що ж далі‚ моя адреса: koroneko@svitonline.com
 




1