* * *    
       
 Я — зернятко, а ти — зоря осіння,    
 Навіки в полі поєднались ми.    
 Виношу з глибини, з важкої тьми    
 Твоє сіяння в промені насіння.    
       
 Велиш ти кільчику в передвесіння    
 Пробити шкаралупу й страх зими...    
 Втім, колосок з колючими крильми    
 Злітає, наче світла вознесіння.    
       
 Ти прагнеш повернуться в небеса,    
 Мене ж не відпускає рідна нива,    
 В ногах кайданами дзвенить роса.    
       
 Так ми застигли в злеті, повні дива,    
 Не зірка й не зерно — душа сяйлива,    
 Що ні в землі, ні в небі не згаса.