Юрій ВИННИЧУК


 
 МАЛЬВА ЛАНДА
Розділ перший
			 
1

 Десь глибоко в небі перелітали з гілки на гілку золоті зорі, струшуючи з крилець золоту мерехтливу пергу, і опадала вона на місто, що причаїлося в кам'яній дрімоті, в холодних сльозах осени, осідала на сонних шибах вечора, вмираючи на освітлених, заквітаючи на погашених...
 Бумблякевич розгорнув навгад висохлу й пожовклу книжечку і прочитав...

 В таку годину самотність глибша 
 Й тісніший простір. 
 Мов струмінь крові, тінь синю липи
 Жбурнули в роси.
 Скипіли цвітом гірка акація,
 Квасна мореля,
 І плине небо між білих пальців
 В воді джерельній.
 Таке пахуче вечірнє тливо - 
 Весни облога...
 Скотилось сонце в сльозі тремтливій
 З обличчя мого...

 І знову війнуло на нього якимось особливим чаром ностальґії за дивним світом сецесії, що перевитий хмелем, і стеблами розквітлої красолі, де квіти і пагони лотосу зливаються з тоненькими обрисами жіночих тіл. На потемнілій обкладинці ті чудернацькі рослини оточувала її ім'я, ім'я забутої Богом і людьми поетеси, чию книжечку він роздобув якось випадково і, на подив, дешево... Ім'я це ось уже довший час, відколи вірші її забриніли йому в голові, викликає у Бумблякевича незрозумілу печаль, мовби ім'я добре знаної людини, яку зустрів колись давно і втратив, а тепер ось вона випірнула з потаємних імлистих глибин і чаклує його, затискаючи серце в срібний перстень туги.
У нього не було іншої насолоди, як нишпорити по чужих стрихах, шафах і шухлядах, вишукуючи книги, і видурювати їх за безцінь, або навіть і красти, ховаючи за пояс під спеціально для цієї мети виплетений просторий светр. А коли не вдавалося ані видурити, ані вкрасти, мусив купувати, не шкодуючи при цьому нічого, бо не раз доводилося щось і спродувати з хати, аби-но лише здобути якусь книгу.

Друкується з незначними скороченнями.99

 Мешкав сам у двокімнатній квартирі, вщерть заставленій книжками, а що вони постійно прибували і місця для них залишалося усе менше і менше, то знаходив їм пристановище навіть у заморознику. Ще поки жива була його мати, Бумблякевич змушений був терпіти безліч її речей, які стояли на дорозі книжкам, боронили перед ними свою територію і дуже неохоче вступалися хоч би на сантиметр. Та коли мама померла, він зі спокійною душею попереробляв усі її шафки на полиці, навіть старе ліжко, на якому був зачатий якраз у тім році, коли енкаведисти заарештували його батька і запроторили в немиті краї, де важкі сніги проковтнули його навіки, - навіть це поточене шашелем ліжко із зіржавілими пружинами розібрав і примоцував до стіни.
 Померши, мама вивільнила його не тільки від своїх речей, але і від постійних докорів і бурчань на тему женячки, а ще від межуючих із божевіллям снів і марень про таємничу панну, яка чекає на нього де-небудь у парку, ховаючись від дощу, і коли він з'явиться з парасолькою, то ніжний і дзвінкий її голосок виллється несподівано з-під розлогого бука і залоскоче вуха, затріпоче в його серці - "перепрошую, чи не міг би добродій провести мене під дощем, бо маю пильну справу". А справа та - ну, звичайно, - театральна прем'єра, і так складається, що є два квитки, другий був призначений для колежанки, яка десь зникла, і ось вони вже пливуть під вітрилом дощу... І Бумблякевич заходив до парку, і брів попід буками, і чекав її голосу... і не було нічого... саме лише марево... Зате мамі своїй оповідав усе за порядком: і про знайомство в парку, і про театр, і про те, як домовився на наступну зустріч, і про всі подальші здибанки з докладними розмовами - я хочу знати все, все, все, - казала мама, - які він перед тим програвав у своїй голові. 
- Як її звати? - одного разу спитала мама.
 І він тої миті відчув, що коли назве її якимось звичним ім'ям, то дуже засмутить свою бідну матінку, так засмутить, що, чого доброго, вона перестане вірити у ці його вигадки, й тоді ляпнув:
 - Мальва... Так її звати... 
 - Ма-Ль-Ва... - повторила мама і заплющила очі. Звучало, мов солодка халва, це ім'я, і тануло в роті, розпливаючись по піднебінню.
 Швендяючи містом у пошуках чергових скарбів, Бумблякевич фантазував собі розмови з Мальвою, а коли й справді вибирався до театру чи до кіно, то потім так само довго обговорював із нею побачене і навіть сперечався, щоб потім своїй мамі детально усе переповісти. 
 - Яка ж вона в тебе розумна...
 І дуже боялася, що він коли- небудь приведе її до хати.
 - Тільки не приводь сюди... Бо коли побачить, як ми живем, то кине тебе...

			 2


... Бумблякевич наблизився до дзеркала й осудливо подивився на лисіючого грубенького курдуплика з настовбурченими, мов локатори, вухами. З такою зовнішністю просто не мав жодного морального права підкрадатися до якоїсь пристойної панянки, а понадто називати своє прізвище. 
 Спочатку оце шизофренічне БУМ, наче хтось гупає по чомусь пустому, може, навіть по бубні - бум-цик-цик! бум-цик-цик! бум-цик-цик! Щоправда, якась відома особа вже мала оте БУМ у прізвищі... Бумідьєн, чи що?.. Але далі - далі оте непристойне і сороміцьке БЛЯ! І хоч ясно, що прізвище походить не від того, що хтось постійно бумкав або займався бля - бля-бля, а зовсім від чогось іншого, наприклад, від бумбляння, котре є цілком пристойним заняттям, бо й справді, що в тому є осудливого, коли ви почнете бринькати вказівним пальцем по губах - себто бумбляти? Але ж то не кожен має терпець так глибоко проникати в етимологію чужого прізвища, а пояснювати його при кожному знайомстві було б і зовсім комічно. І нічого не залишалося бідолашному Бумблякевичеві, як шарітися і спливати сьомим потом у присутності цнотливої панюсі, аж вуха-локатори ще сильніше настовбурчувалися і сторожко тріпотіли, мов листя осики... 
 Це було дико і непристойно, але Бумблякевич ще не мав жодної жінки, і від усвідомлення такого стану робилося йому гірко й образливо, так наче б хтось над ним поглумився. Правда, хлопчиком себе не вважав, бо ще з дванадцяти літ день у день займався солодійством, і то були особливі хвилі натхнення, яких він чекав, можна сказати, весь день. Вночі перед сном він поринав у мрії і марева - які тільки дивовижні жінки підкорялися йому, які красуні мало не задихалися від тих неймовірних розкошів, котрими обдарував їх Бумблякевич! Часто це були дівчата й жінки, яких він знав, або й не знав, а лише здибав на вулиці, усі вони мусили мати круглу випуклу дупцю: худих і кістлявих не любив! А то уявляв себе після кораблетрощі на безлюдному острові. Врятувалися тільки він і вісімнадцять невільниць... О, що це були за розкішні ночі на тому острові! Невільниці аж сварилися за нього, а часом і билися. Якось не дорахувався однієї. І тільки через деякий час океан викинув на берег її тіло у зелених водоростях... А потім запропастилася ще одна... І її тіло викинув океан... Третю знайшли в хащах, четверту в урвищі, п'яту під брилою, шосту у вулканічній лаві, сьому в снігу, восьму в бурштині, дев'яту в пляшці, десяту в шлунку акули, одинадцяту в кокосовому горісі, дванадцяту в хмарах, тринадцяту в сльозах чотирнадцятої...
 Але коли появилася Мальва, всі невільниці до решти поперебивали одна одну.
Приходила спочатку вона лише в тих неіснуючих зустрічах і розмовах, які він фантазував для мами, але згодом, одного вечора, сталася подія, яка все змінила. Бумблякевич ковзнув рукою під ковдру і спробував викликати з уяви одну маленьку дівчинку, що мешкала неподалік... Він запропонував їй піти на дах, щоб побачити зорю, яка називалася Мальва Ланда... 
 - Мальва Ланда? - прошепотіла та і охоче пішла за ним.
 А там, на даху, він обняв маленьку дівчинку і навгад тицьнув пальцем у зоряне небо: 
 - Ось, бачиш? Оця зоря - це і є Мальва Ланда.
 - Ух, ти! - сказала маленька дівчинка, зачаровано дивлячись у небо і зовсім не зважаючи на те, що руки великого дядька пестять її маленькі кругленькі ніжки, пестять її маленький кругленький животик, потім стягають з неї манюсенькі біленькі майточки, і вуста його припадають до кругленької попульки.
 - Мальва Ланда! - проказує дівчинка, мов під гіпнозом, і сідає Бумблякевичу на коліна, а все зоряне небо, геть усе зоряне небо дивиться тисячами зіниць, як вони кохаються на даху разом з котами і ринвами...
 Але раптом одна зірка почала рости і рости, і стріляти промінням, і летіти до них так швидко, так швидко...
 - Боже! - скрикнув Бумблякевич, побачивши, що зірка перетворилася на королівну і стала на комині.
 Королівна була в прозорому хітоні, що розвівався на вітрі, і називалася Мальвою. Ось вона наблизилася до маленької дівчинки, підхопила її за шкірку, мов кошеня, і пожбурила з даху в темінь.
 - Тепер ти мій! - сказала владно Мальва і змусила Бумблякевича належати тільки їй...
 Мальва узяла його за руку і полетіла кудись понад будівлями, в синє літепло ночі...

				3


 Мальва мала свою квартиру, і це дуже тішило маму, вона весь час із неприхованою увагою стежила, до якої стадії вже наблизилися стосунки її сина з тією таємничою панною. Як на те, вони обмежувалися прогулянками містом та відвідинами театрів, кіно і виставок.
 - Вона ще тебе не запрошувала до себе? - допитувалася щоразу в сина.
 - Ні...
 - Чому ти їй не запропонуєш одружитися? Не можна так довго дівчині голову крутити. Колись увірветься терпець, і покине тебе...
 - Та якось не випадало... ні з того, ні з сього...
 - Послухай мене... Я щось у тім житті знаю... Тепер літо...тепло... запроси її на річку... на безлюддя...Розумієш, що кажу?
 Бумблякевич почервонів.
 - Там уже мусиш довершити справу... Як дуже кремпується, то візьми си фляшку з вином... Це навіть добре... вип'єте трохи... відразу осмілієш... Скажи: вип'ємо на брудершафт... Ви з нею ще на "ви"? Ну от, чудово... Вип'єте на брудершафт... А після того мусите поцілюватися... А вже як си поцілюєте, сам знаєш..
 Бумблякевич ще більше почервонів і ще нижче втупив голову в книжку. До чого вже дійшов! Мама вчить, як має поводитися з кобітою.. А все ці книжки... Вони відібрали в нього молодість, обікрали його з минулого... Нічого навіть згадати... Нудьга позаду, нудьга попереду...
 - Зробиш так, як кажу?
 Кивнув... Доки ще буде брехати? Що вигадає пізніше? Після того, як заведе Мальву на річку?
 День у день мама питала, чи ходив на річку. Як на зло, парило сонце. Мусив піти на ту кляту річку і зробити, що мама каже. Але найрадше втопив би її в тій річці, втопив би цю жорстоку панну, котра являється йому у мріях і вперто не хоче з'явитися в житті. За те, що обманула його, що жодного разу так і не озвався її голос під буками дощового дня.
 Зустрічалися і прощалися все на одному й тому ж місці - під Ратушею. Не знав, де мешкає: ніколи не дозволила відпровадити себе. 
 - Ти не міг її вистежити?.. - не могла цього збагнути мама і сама уже рвалася вистежувати на своїх хворих спухлих ногах.

4


... Вона сама зібрала його на річку, впхала до торби старий коц, рушник, кілька канапок і пляшку шипшинового вина, яке вони робили щороку, бо шипшина росла неподалік у парку. Випроваджуючи з хати, перехрестила: 
 - Ну, з Богом... 
 Бодай би шляк трафив цю Мальву разом із його вигадками. І тої миті, коли так подумав, спало на гадку: а чого б і насправді не мав її трафити шляк?
 Вернувся до хати за якусь годину.
 - Що таке? - сполошилася мама. - Не прийшла?
 - Ні, прийшла, але... але не змогла піти на річку, бо мусить нині лягти до лікарні...
 - До лікарні... - прошепотіла мама, не вірячи своїм вухам. - Як то - до лікарні? Що з нею? 
 - Щось в неї знайшли...
 - Але що? Чому не договорюєш? Ти щось знаєш! Знаєш, а не кажеш!
 Побачив, що мама уже вся в сльозах, і так це його розчулило, що обняв її і так само розплакався. 
 - Скажи... скажи мені правду... вона покинула тебе? Не покинула... але, може, збрехала, щоб кинути?..
 Якусь мить вагався, чи не погодитися з цією версією, але вирішив стояти на своєму...
 - Ні-ні, вона лягає на операцію... Я буду її провідувати...
 - Яку операцію? Чому ти нічого не кажеш?
 - В неї нефрит... відмовляють нирки...
 - Боже мій! У жінки? Хіба вона пила?
 - Чого мала пити? Могла перестудити.
 - Ну так... але... А що кажуть лікарі?
 - Кажуть, що треба різати...
 - Їм би різати... Коли вона лягає?
- Нині по обіді... А операція за кілька днів... Може, навіть у п'ятницю...
 - Коли підеш провідати?
 - Завтра.
 - Добре... Бідна дитина... Що там її батьки мусять пережити...
 Того таки дня мама подалася до сусідки і розповіла їй усю свою біду. Сусідка, як і кожна сусідка, знала мільйон лікарських приписів, а за нефрит нема що і казати - зо два десятки, і то таких, що ще від прабабці у спадок дістала. Зараз зашаруділо в шухлядах, зашелестіло в пудлах, і з'явилися на світ Божий клапті якоїсь старої книженції, в котрій такі хвороби, як той нефрит, можна було просто лузати. Щоправда, в тій книженції словом "нефрит" і не пахло, але було інше, про що сусідка стовідсотково запевняла, що то воно саме і є, бо теж про нирки згадувало. І найліпшим приписом мав бути широкий пояс, вив'язаний із псячої куделі. 
- Файно, але де взяти тої куделі? - зажурилася мама.
 - Знаю де, - відповіла сусідка, бо то була така сусідка, що знає все на світі, як і кожна ліпша. - Підіть до старого Броняка, що був колись гицелем, він мусить мати псячу куделю, бо колись на тім добре заробляв.
 Так воно й було. В старого Броняка знайшлася пака цілющої куделі, і мама заходилася її прясти, а потім в'язати пояс.

5

 У п'ятницю Мальві робили операцію, і Бумблякевич поїхав на другий кінець міста, щоб повернутися якомога пізніше. Там жив такий собі Магула, старий збирач книжок, у нього можна було час від часу чимось поживитися, а як і не купити, то хоча б виклянчити почитати.
У Магули Бумблякевич просидів до півночі. Думав, повернеться додому, коли мама буде спати. Проте мама не спала.
 - Я вже скінчила в'язати... Занесеш завтра Мальві... Ну, як вона? Як операція?
 - Ніби добре все...
 - Ти її бачив?
 - Після операції не бачив... Не дозволили.
 - А батьків... батьків її бачив?
 - Ні... - але спохопився: - Тобто так... Але не признавався до них...
 - Умгу... Чого ж ти так?
У суботу він узяв пояс і знову поїхав до Магули.
 - Подивіться... чисто собача вовна... помагає на гостець, на нирки...
 Магула крутив пояс в руках, хитав головою, прицмокував...
 - І що ви за тото хочете?
 - Чупринку. Празьке видання.
 Магула знову поринув у своє похитування та прицмокування, але пояс вартував свого. Бумблякевич повертався з книжкою Чупринки і думав, яке це горе для його мами, що Мальва померла. Померла вона по операції, вночі, коло неї сиділи її батьки... Мальва ще сказала до них: "Дайте лікареві гроші... Як візьме, то це буде значити, що має надію мене вилікувати...".
 - І дали йому гроші? - спитала мама.
 - Так, дали... І він взяв... То було ввечері... А вночі вона вмерла...
 - Боже... Боже... Боже... - шепотіла мама.
 На блідім і висохлім її обличчі малювалося таке невимовне горе, що він уже не міг пробачити собі за цю дурну вигадку... Хто знав, що мама так перейметься?

			 6

 Бумблякевич перегорнув сторінку...

 В журбі живу, в журбі сконаю,
 В опалім листі мій кінець,
 Сльоза тече по небокраю
 У чашу сплющених сердець.
 Дзвенить в самотньому падінні 
 Сльоза опальна і гірка,
 На перехресті жовтих ліній
 Тремтить відкушена рука.
 І очі котяться по колу,
 Й ніхто спинити їх не міг...
 Лиш серця зламана підкова
 Сивіла в поросі доріг...

			 7

 - Я мушу піти до неї на похорон, - вперлася мама. - Я мушу піти... Вона мені як рідна...
 Мама вбиралася тепер тільки в чорне. Завтра мав бути похорон і Бумблякевич ламав собі голову, як має виплутатися з прикрої ситуації.
 - Мамо... подумай сама, як би то було, коли б ти когось ховала, а якісь зовсім чужі люди крутилися під боком?
 - Та же ти не зовсім чужий, сину...
 - Чужий... Вони ніколи мене не бачили. Може, й не чули ніколи про мене.
 - Тоді ми станемо збоку... Ми будемо стояти збоку і спостерігати... Але я мушу там бути... Адже ти підеш?
 - Я піду... але... так само збоку...
 - В котрій годині ховають?
 - Я ще не знаю...
 - А де? О, Господи! Де?
 - На Личакові.
 - Ов, то мусять мати добрі гроші, щоб аж на такім цвинтарі... Як мені шкода, що ти на ній не вженився... Був би- сь тепер багатим удівцем. То такой ліпше, як старим парубієм.
 - Що ви таке говорите?
 - Ну-ну, я кажу як мама...
 На щастя, того дня на Личакові мав бути похорон. Бумблякевич спеціально їздив на цвинтар і випитав гробаря. Ховали, щоправда, стару бабу, маму якогось каґебіста, що навіть для цієї нагоди купив місце на цвинтарі. Місце було далеко не вільне, бо там когось поховали ще до війни, але гроші є гроші, і гробар уночі розгаратав молотом гробівець. Каґебіст був щасливий - зліва від мами буде лежати колишній граф, а справа - теперішній генерал. Колишнього графа з часом можна так само ліквідувати як клас і забити місце для тьоті Раї, бо тьотя Рая теж не єрунда ходяча, а ветеран партії.
 Бумблякевич привіз маму на таксі якраз вчасно. Процесія входила до цвинтарної брами.
 - Боже! - поблідла мама. - То вона комуністка?
 Мамі було від чого побліднути. Вантажівка аж палала у кумачевих покривалах і прапорах. А коло червоної, мов жар, домовини стирчав червоний стіжок із червоною зіркою.
 Цього Бумблякевич не врахував.
 Так якось сталося, що мама комуністів не дуже любила і, переживши загибель чоловіка і брата, мала тільки одну приказку при слові "комуніст" - най би вони вже виздихали.
 Тепер його нещасна мама не могла отямитися від цієї несподіванки. Духовий оркестр грав щось сумне, але героїчне. Мама тихенько шпурнула квіти під паркан і сказала: 
 - Я б не пережила, якби ти на ній вженився. Хіба б знала напевне, що вона скоро вмре. Але хто то може знати?
 - Тепер ти розумієш, що не міг я з нею женитися. Я знав, що ти будеш тяжко переживати.
 - Ти в мене дуже добрий, синочку. А я така погана. Я весь час тебе шпирала - женись, женись...
 Мама подивилася на прибитого горем каґебіста і сказала:
 - Правду кажучи, й вони люди... Земля їй пухом...
 - Тато в неї великий начальник в КҐБ, - кинув остаточний козир Бумблякевич, щоб уже мама ніколи-ніколи не нудила його за ту Мальву.
 - Свят-свят-свят, - перехрестилася мама.- Хтозна, може, це той, що твого тата арештував.
 Мама померла за який місяць по тому, і Бумблякевич не міг позбутися відчуття, що своїми вигадками про Мальву тільки прискорив її кінець.

			 8

 Серед маминих речей знайшлося дещо таке, що могло зацікавити Магулу, і Бумблякевич якось таки подався до нього й висипав весь той нехитрий скарб на стіл. Були там порцелянові янголята, стара гасова лямпа, австріяцьке залізко та ще різні дрібниці, якими користувалась його мама. Тепер він міг вимінювати відразу з десяток цікавих книг, але замість того, щоб відразу вивалити все, що має на обмін, Магула витягав по одній книжечці з обов'язковим таємничим прицмокуванням і прихвалюванням так, наче б мав видобути на світ не знати який раритет.
 І таки видобув.
 - Ану вгадайте, хто це писав?

 Над містом лине журавлиний крик.
 Над містом у закіпченій імлі
 Сумне благання і моління крил
 Останніх журавлів.
 
 Ти задихаєшся від хижої журби,
 Тебе підстерігає всюди й обійма
 Кривавий сміх сухотних горобин
 І листя зжовклого істерика німа.

 Тобі не хочеться, щоб чувся нині він
 І шторами затягуєш вікно,
 Але той крик... той крик, мов срібний дзвін,
 Вривається крізь стіни все одно.

 Ти затикаєш вуха, та дарма - 
 Той крик не стихне і не замовчить...
 І вже не чуєш ти, як і сама
 Із журавлями боляче кричиш...

 - Це якась довоєнна поетеса, - сказав Бумблякевич. - І то галицька, бо в Союзі так не можна було написати.
 - Скажу вам, що маєте неабиякий нюх. Це і справді галицька поетеса. На жаль, тепер її ім'я нікому нічого не скаже.
 Він простяг книжечку і, коли Бумблякевич побачив обкладинку, то мало не скрикнув, серце забилося, наче шалене, і тихий, але дзвінкий голосок раптом ковзнув повз вухо: "Перепрошую, чи не міг би добродій провести мене під дощем...".
 - Що з вами? - спитав Магула.
 - Та ні, нічого...
 Але поетесу було звати Мальва Ланда. І прореаґувати на це як на випадковий збіг обставин міг хіба хтось із куди меншим запасом фантазії. Бумблякевич сидів ошелешений і наче громом підтятий...
 - Це дивна поетеса... - сказав Магула. - Я ще молодим пробував її відшукати... Але намарне... Я був просто закоханий у її вірші...

			 9

 Бумблякевич розчинив вікно - у вечірньому, застиглому на драглі небі світилося обличчя Мальви, таке як і на фото, але вже не чорно-біле, а кольорове... Її вуста ледь-ледь ворушилися, проказуючи чи то молитву, чи вірша...
 Так, тепер я ніколи не позбудуся її, вона завше світитиме в небі. Але чому всі мої думки заполонила Мальва?
 І раптом сяйнуло - може, чекає на нього, щоб відшукав її і визволив із забуття... Тільки чому саме його?
 - Спробуйте розвідати щось про неї, - сказав тоді Магула. - Я вам цю книжечку дам... Але дуже вас прошу - знайдіть її сліди... Не може бути, що вона десь щезла...
 - Вона не могла еміґрувати?
 - Бачите, якби еміґрувала, то обов'язково випірнула б десь на Заході... Але я ніде не зустрічав жодної публікації під таким ім'ям... Ніде...
 - Якщо книжечка видана в 1938 році, а на знімці молоденька дівчинка шістнадцяти-вісімнадцяти літ, то зараз вона мусить мати близько сімдесяти... Якщо тільки не вмерла.
 - Ні, вона ще жива.
 - Жива? Звідки вам про те відомо?
 - Достеменно я не знаю... Але є така одна пані Мокрицька... Котра теж щось пописувала в тридцятих... Мальва жива...
 - Чому ж ви не розвідали більше?
 - Бо не хотіла більше нічого вповісти.
 - Добре, а де шукати ту Мокрицьку?
 - На Кривчицях. Ось маєте адресу. Вона жиє там сама зі сліпою сестрою...Може, якраз вам щось удасться.

			 10

 Бумблякевич спинився перед стареньким облупленим будиночком, якого густо перевив виноград. На ґанку грівся кудлатий, тлустий котяра.
 Бумблякевич тріпнув кілька разів хвірткою, і на ґанку об'явилася худенька згорблена бабуся.
 - Чи ви будете пані Мокрицька?
 - Так.
 - Я від пана Магули.
 - Ну? - зовсім непривітно відказала бабуся.
 - Хотів би перемовитися з вами...
 - А що я маю до говорення?
 - Ви, може, ні... але я маю...
 Вже не чекав запрошення, ступив на подвір'я і збирався піднятися на ганок, але стара спинила його.
 - Зачекайте, не так хутко... Звідки я знаю, що ви за гість?
 - Кажу, що я від Магули. Він мені сказав, що ви були знайомі з Мальвою Ландою...
 - От старе порохно!
 - А я дуже нею цікавлюся... Хочу щось написати...
 - Про кого? Про Мальву?
 - Вона була дуже гарна поетеса.
 - Ще мені поетеса! Про Мальву він буде писати! Про Мокрицьку ніхто не напише! Маю тут здохнути, ніхто й вусом не поведе!
 - Як буду писати про неї, то напишу і про вас.
 Обличчя старої ледь- ледь потепліло.
 - А що ви про мене знаєте?
 - Я читав ваші статті в "Жіночій долі"... Ну, і казки в "Дзвінку".
 Серце пані Мокрицької розтануло, і вона вмостилася в плетеному кріслі.
 - Ви справді читали?
 - Так, я думаю, дещо можна і тепер передрукувати...
 - Але вас більше цікавить Мальва?
 - Бо вона зникла безслідно.
 - Не так вже і безслідно.
 - Ви знаєте, де вона тепер?
 - Ні...
 - То звідки вам відомо, що вона жива?
 - Хіба я вам казала, що вона жива?
 Тут Бумблякевич побачив, що потрапив у сліпу вулицю.
 - Ні, ви так не казали. Мені. Але Магулі сказали.
 - То було, може, з десяток літ тому. Тоді вона була жива...
 - Ви з нею зустрічалися?
 - Як вам сказати... То було зовсім випадково... Але я побачила її в такому місці, що воліла би не казати...
 - Та вже коли почали...
 - Я зустріла її на смітнику... За базаром... Вона там порпалася в смітті... Вибирала якісь недоїдки, шмаття, пляшки і те все кидала до мішка...
 Бумблякевичу перехопило подих. Навіщо він сюди прийшов? Щоб почути цей жах? Стара має якусь злість на Мальву і тепер виливає всю свою роками накопичену їдь...
 - Ви були впевнені, що то вона?
 - Я побачила її... Підійшла до неї і сказала: Мальва... Вона так здригнулася... Мальва Ланда - це тільки псевдо. Її звали зовсім інакше...
 - Як?
 - Уже не пам'ятаю.
 Та видно було, що обманює. Пам'ятала, але з якихось причин не хотіла сказати.
 - А що було далі?
 - Далі... Вона якось так зиркнула на мене, і я зрозуміла, що вона дуже перелякана... Я впевнена, що не помилилася. То була Мальва.
 - Ви розмовляли?
 - Де там... втікла від мене... Схопила свій лантух і так чкурнула, ніби мала щонайбільше сороківку.
 - Чому вона так зробила, як ви гадаєте?
 - Думаю, тому, що сама мене не впізнала. А боялася... Боялася, що хтось у ній розпізнає Мальву Ланду.
 - Чого саме вона боялася?
 - Її в сорок четвертому хтіли арештувати... Якраз знаходилася в друці її друга книжечка... А тут до Львова прийшли совіти...
 - Друга книжечка? - аж затремтів Бумблякевич.
 - Так... Що тут дивного? Писала вона мало, але писала... Одним словом, у другій книжечці знайшлося трохи політичних віршів... Весь наклад було арештовано і знищено. НКВД шукало авторку. Але не змогло знайти... З німцями чимало наших виїхало на Захід. Просто щоб врятувати життя. Ми думали, що й Мальва еміґрувала...
 - Хто - ми?
 - Ми - це ті літератори, котрі лишилися... Потім дуже шкодували, що не втекли. Бо всіх нас пересадили. Через те ніхто й рядочка не хоче видрукувати з наших писань. Вмираємо в забутті, нікому не потрібні... 
 - Але тепер час змінився... Я поговорю... в мене є знайомі по редакціях...
 - Ну- ну, поговоріть... По війні мене не раз допитували про Мальву... Але я не видала їм справжнього прізвища... Інші його просто не знали, то й видати не могли.
 - А звідки знали ви?
 - Я знала, бо вчилася з нею в гімназії.
 - Чому ж тоді вона не захотіла до вас признатися?
 - А звідки мені знати? Може, не впізнала, а, може, й звар'ювала потихеньку... Все життя ховатися...
 - В мене таке враження, що ви її недолюблюєте...
 - Ну, ми не були з нею такими аж колежанками... З нею взагалі важко було товаришувати. Була про себе високої думки. Молодь тоді захоплювалася її віршами. Ланда і Теліга - два кумири, яким поклонялися усі гімназисти... Але справа в тім, що те псевдо було не її, а моїм...
 - Вашим?
 Бумблякевич витер спітніле чоло і почав шукати по кишенях цигарки. Ця бабуся, видно, берегла не одну бомбочку, але всі приховала насамкінець. Добре, що виявив терпіння і затягнув розмову... 
 - Так, моїм... Це я вигадала собі таке псевдо в гімназії і всі свої вірші підписувала ним. Але я їх тоді ще не друкувала. Мальві дуже сподобалося це ім'я і вона просила мене, аби я відступила їй. Я не згодилася. Хоча й сама гаразд не знала, нащо воно мені. Тоді вона просто вкрала. Одного разу розкриваю "Вістник" і бачу - Мальва Ланда... Що б ви на мому місці після того зробили?
 - Не знаю... Вона справді вчинила не по-товариськи.
 - Скажіть ліпше по-свинському... О-о, то була фест кобітка. Знала, чого хоче і знала, як має то здобути... Чи мушу я після того признаватися до неї в любові?
 Я визнав їй рацію.
 - Але я дістала сатисфакцію...
 І тут вона розсміялася на всю широту своїх вставних зубів, аж стрясаючись кістлявим тілом, розсміялася так театрально, наче б перед нею стояв не Бумблякевич, а сама Мальва.
 - Перепрошую, але чи міг би я дізнатися, з чого ви смієтесь?
 Пані Мокрицька хитро примружила очі й сказала:
 - Коли я вернулася з Сибіру, вона сама прийшла до мене. Прийшла і стала просити свою другу книжечку.
 - Як то? Вона ж була знищена!
 - Так. Весь наклад. Але одну книжечку врятував мій тато. Він працював у друкарні.
 - А звідки про це дізналася Мальва?
 - Вона мусила ховатися, і всі її рукописи згинули. Мала надію, що хоч тота друга книжечка десь виплине. Знала, що тато мій працював у друкарні, от і прийшла до мене.
 - І ви повернули їй?
 - По-перше, не мала я що вертати, бо не брала в неї. А по-друге, якби дала їй тоту книжечку, то не дістала б сатисфакції. Чи не так?
 І знову вона засміялася, тішачись своєю дотепністю.
 - Я так і сказала: ти вкрала в мене псевдо. А я в тебе - вірші. Хто доведе, що саме ти їх написала? Вони мої. І псевдо моє. Іди - правуйся!.. Але з ким мала би правуватися? Так і минулося... А я тільки- но так сказала їй... Віршами тими не скористалася. Нащо мені чужі вірші, коли своїх нема де подіти?
 Тремтячим голосом Бумблякевич спитав:
 - А де тепер та друга книжечка?
І дістав цілком звичайну відповідь, від якої, на його подив, ані земля не затряслася, ані небо не загриміло:
 - Є в мене. - Та, помітивши жадібний блиск очей бібліофіла, додала: - Мені вже не потрібна. Як захочете, заберіть собі. Я свого добилася. Мальва пішла від мене в сльозах. Так само, як і я колись від неї. 
 - Скажіть мені ще одне: чи маєте ви хоч якусь найменшу підозру, де б вона могла тепер мешкати?
 - Знаєте... перед війною вона мешкала з батьками... Але в тридцять дев'ятому батьків вивезли, хату забрали... Вона з батьками не поїхала, якось вдалося лишитися. Мешкала тоді в своєї старої тітки. Знаю тільки, що тітка її жила в пивниці, в страшному убозтві... А як там пізніше було - не чула... 

				 11


 Перша збірка віршів Мальви Ланди називалася "Наприклад - я" (Львів, "Смолоскип", 1938, 36 стор.), а друга - "Нелеґальне сонце" (Краків-Львів, "Українське видавництво", 1944, 48 стор.). У першій була світлина вродливої дівчини з якоюсь задерикуватою посмішкою: здавалося, вона глузує з кожного, кому забагнеться надто далеко проникнути в розгадуванні її тайни. Остап Грицай, рецензуючи першу збірку в часописі "Назустріч", дорікав авторці за переважно інтимну лірику і за відсутність "поезій політично заанґажованих", а проте визнавав, що літературний портрет нової поетеси "може й має забагато незрозумілих нам потягнень непокірного пензля, може місцями, на перехрестях світла й тіні, вдаряє нас свого роду акондензійність вислову й незрозумілі синтези красок, але в творчості Мальви Ланди дзвенить душа музичної, незрозумілої нам у своїй красі стихії. Конструктивну стрілу свого слова випустила у благословенну ціль, у найважчу мету - у серце людини, що мусить жити".
 Оцю цитату Бумблякевич вичитав на обкладинці другої збірки, котрій за відсутність "політичної заанґажованости" дорікнути було б неможливо. Тут не було віршів на зразок "Осені":

 Осінь і ваше обличчя...
 Листя зів'яле зідхання...
 О, не підходьте ближче - 
 На віддалі глибше кохання.

 Мусимо навіть обоє
 В очі собі не дивитись,
 Бо ненароком любов'ю
 Можете отруїтись.

 Осінь і ваше обличчя,
 Наче та осінь, підступне.
 О, не підходьте ближче - 
 На серце мені наступите.

 Нині ми розлучаємось
 На відстані. Німо й тихо
 Станете власне мовчання,
 Наче обруч, котити.

 А я мовчати не зможу,
 Буду в осінні днини,
 Спиняючи перехожих,
 Питати, котра година.

 Осінь і ваше обличчя...
 Листя зів'яле зідхання...
 О, не підходьте ближче - 
 На віддалі глибше кохання.

 Зате з'явилися поезії розпачу. Разом з приходом Смерти, чиї прапори розквітли над головами, викликаючи з надр тілесних, зі шпар безпросвітних якісь нові, ще незнані інстинкти таємних звірів.

 Зимові дні гойдають сон і кволість,
 А сніг притрушує надії марні,
 Відвічний крук на висохлій тополі
 Нанизує на дзьоба хмари.

 А сніг летить вже стільки днів крізь сито
 Нікчемних наших душ - холодний сніг...
 І мерзне на устах блідих молитва,
 А з кожного кутка лунає сміх.
 
 В снігах заметено слова прокльонів,
 Серця загублено в заметах і завіях,
 І ми тепер у сніговім полоні
 Бредем в кайданах смутку й безнадії.

 Та все ж бредем - зневірені прочани - 
 У пошуках якоїсь правди...
 Під ноги стеляться сніги мовчання,
 І ноги ковзають на кризі зради.

			 12

 Йому снилося, що він ще дитина, а вродлива дівчина з довгим волоссям, котра взяла його за руку й побігла лугом, - Мальва Ланда.
 Вони бігли... І вслід їм летіли крилаті коні, золоті риби і вогняні пелюстки... Земля була гаряча і обпікала ступні. Але далеко попереду світилася річка, і її яскраве проміння сліпило очі, обплутувало й тягло до себе...
 Прокинувшись, дуже шкодував, що вони так і не добігли до тієї річки й не вистудили ніг...

 Така моя печаль,
 Така моя скорбота - 
 Гасити біль в очах
 І затуляти рота.

 Дивитися у даль,
 Майбутнє прославляти,
 Ховаючи печаль,
 Калхози будувати.

 А вірші рвуться з вуст - 
 І гинуть молодими,
 А я, мов миш, боюсь
 Їх визнати своїми.

 Не витерплю колись - 
 І револьвер до рота.
 Прощай, моя печаль!
 Прощай, моя скорбото!

			 13

... Але то вже за руку вела його не Мальва, а грубасне, розімліле від ситости Літо, виводило за межі сну, до сухої скоцюрбленої вулички, вікна якої, зашклені часом і пусткою, відбивають кожен подих перехожого... Вело його сонливим полуднем гарячою яєшнею бруківки, повз сірі зморщені будинки, що взялися тугою зеленню, рятуючись від спеки, занурились у себе, мов равлики, і прикипіли до місця, під яким, може, скарби лежать, а, може, тіла задушених школярок, яких заманив сюди Мілько Щурик - леґендарний задушувач панянок, слава і пиха маленької вулиці, яка за сотні літ не породила жодної путньої людини, іно того нещасного Мілька, що навіть не мав ніг, а совгався на плиткому візочкові, підпираючись загрубілими й чорними, як шуфлі, руками, зате знаходив цілий лантух примовок, щоб збаламутити дівчину, обіцяючи показати щось незвичайне (янгола в бутлі, що саме заліз красти малиновий сироп і, бідака, втопився; стопу Богородиці в саду під вишнею; перо птаха Алоеля, що заплутався у розвішеній на шнурах білизні; книгу Білої Магії, що аж кипіла штудерними приписами на всі випадки життя, а особливо на те, як причарувати серце Жерара Філіпа) - і ще багато-багато різноманітної всячини, від якої аж голова Мількова пухла,а серця школярок спалахували, а очки мерехтіли цікавістю і нетерпінням, і летіли вони, як нетлі на полум'я, тільки що полум'ям тим був не витязь на білому коні, а безногий Мілько.
 Вуличка була випріла й мертва. Літо піднялося в небо, лишивши Бумблякевича на самоті. Кого мав спитатися про Мальву? Зліва і справа мружили вікна до сонця самі приватні будівлі, отже, сподіватися, що в якійсь із їхніх пивниць могла мешкати поетеса, було б смішно. Але пройшовши ще сотню-другу кроків, побачив триповерховий будинок у саду. Нарівні із землею виднілися вікна, заволочені чимось темним. У віршах Мальви згадувався сад, що виднівся у вікнах, але не було там мови про гілки, а тільки про стовбури...

... Живу в підніжжі яблунь і горіха...

 Але ж так і є - ось старезний крислатий горіх, а ось яблуні... Бумблякевич тривожно роззирнувся, але ніде не побачив живої душі. А проте не міг позбутися відчуття, що хтось на нього дивиться, притому дуже уважно. Що ж, цей будинок цілком пасував до Мальвиного, люди, які тут живуть, могли її пам'ятати...
 Зайшов на подвір'я і почув крізь свої кроки, крізь скрегіт жорстви ще чийсь приглушений шепіт, мов колихання вітру, але вітру не було. Натиснув дзвінок і чекав терпляче з хвилину. Ніде нікого. Обійшов будинок із боків, але іншого входу не знайшов.
 Знову повернувся на вулицю. Очі, що слідкували за ним, знаходилися в будинку навпроти. У розчиненому вікні стирчала вся в папільотках голова рудої жінки пенсійного віку. Густо напацьканими, товстими, як у гусениці, вустами проплямкала:
 - Прошу пана, когось шукаєте? Певне Мартинюків? Але вони поїхали на море. Але чого я подумала за Мартинюків? Та пан, запевно, шукає не Мартинюків, а Цегельських. Правда? Певне-сьте, прийшли на шлюбне оголошення. Бо панна Цегельська фурт ся хоче віддати, а нема за кого, то й дала то оголошення. Тільки мушу вас засмутити, бо вона зовсім не "тридцятилітня дівчина приємної зовнішности й спокійної вдачі", а сорокалітня мавпа з таким язиком, як в старої Мандючки, котра живе у сутерині. Ліпше відразу, прошу вас гречно, фулюйте звідси і не куди, як на сусідню вулицю, бо там під числом шестим жиє така марципана, таке янголятко, такий слічньоток, таке пуп'янко, така Божа роса, що будете мі ще на цвинтар квіти носили, гди я помру, за то жи вас так висватала, бо нині, самі знаєте, панну з доброї родини знайти так само нелегко, як добрий друшляк... Але гов! Пан без букета? Йдете ся сватати, а не вбрали-сьте темного гарнітура і білої сорочки під краваткою? А мешти такой ненапуцовані! Нє-е, нині вам ліпше під число шесте не вибиратися, бо там жиють такі господарі, що перше на мешти дивляться, а потім лише на писок...
 - Е-е... - почав було Бумблямкевич.
 - Ага, то ви не до Мартинюків і не до Цегельських, іно до тих файталапів-східняків, шо ту ся вселили, як Лопушанського вивезли. Знаю-знаю... Ніц мі не треба казати, то не є ваша родина, бо я галіціяку зразу бачу. Скажу вам потаємки, жи ми ту на вулиці самі свої і ніяких східняків не мусимо терпіти. Бо то, видите, як Різдво, як Паска, то ми ся вифрантимо на ґлянц, а воно ті ходе як в пйонтки, так в свйонтки, ані куті, ані паски не їсть, бо йому не вільно. Ми звикли по-людськи: "Прошу пана, добродію", - а воно до мене: Гафія Степанівна! Та я тобі така Гафія Степанівна, як ти мені генерал де Ґоль!.. Аж ту хлюсь - незалежна Україна! Воно зара до мене: Прошу, пані Гущакова, чи не могли б ви мені підповісти перепис паски, бо нам вже вільно7 Як ся вам тото подобає? То треба було аж незалежність проголосити, жеби воно до мене "пані" сказало? Ну, дяка й за те... Але мене лиш їдно цікавит - якби Союз не розпався, то воно, бідака, так паски й не спробувало? 
- Перепрошую, але... - знову спробував Бумблякевич.
 - А-а, вже вгадала! Ви не до тих і не до тих, а ви з елєктровні і прийшли лічильники справдити, нє? Бо скажу вам як стій, то вони мають їден лічильник на всю хату і жеруться за него, як дурні за ґальошу. Цілком можливо, жи хтось із них махлює. Штрик лише в тому, хто? Але при моїй чутливій допомозі пан розв'яже тото завдання, як шнурівку на черевику... Ну, тепер слухаю пана.
 - Якщо ви не будете перебивати хоча би півхвилини, то я спробую вам пояснити, кого шукаю...
 - Або я вас перебила? Та най мені кертиця вазонки порицькає, як я вас перебила!
 - Ну, добре... Бачите, я є історик... Мене цікавлять люди, які мешкали тут перед війною...
 - А-а! То вам неймовірно пофортунило. Ви натрапили на справжній скарб. Я є тим скарбом. Маю голову в папільотках, але знаю напам'ять усі родини, які ту мешкали в перетині кільометра. Чи ви чули коли про пані Жуковську? Ну - така в шляфроку, як хінська пава! Пані Жуковська не знала і половини тих, що я знала, а прецінь мешкала тут ше за бабці Австрії.
 - О, то мені й справді пофортунило. Але розкажіть мені про той будинок навпроти... Ви казали, що хтось там живе в сутерині.
 - А-а, Мандюкова? Стара згрибіла бабенція.
 - Вона сама живе?
 - Як палець сама. Але нашо вона вам здалась!
 - Чи в тій пивниці вона мешкала й перед війною? - спитав обережно Бумблякевич.
 - Аякже! Тут ся народила. Тільки то вже пропаще створіння. З'їхала з даху безнадійно. Цілісенький день по сміттярках тілько швеньдь та швеньдь, іншої забави не має. Я вже їй кажу, пані Мандюкова, дайтесі на стриманє, нашо вам стілько того дрантя? А вона іно головою хить-хить і бурмоче щось під ніс. Зате розвела котів - Матко моя Коломийська! - всеньку вулицю стероризувала! Так з котами і жиє, і спить, і їсть, і по смітниках мандрує. Нема на те рятунку. Сама лиш надія, що колись дасть дозаду і буде фертик. Ми вже навіть пробували її в притулок спровадити, але де - не далася.
 - А ким вона була раніше?
 - А ніким. Так ніде не робила ані їдного дня. Як була молода, то фуркала, як горобчик, за нею ту мало не в кареті приїжджали. За перших руських дістала якийсь папір, жи вона безнадійно хора і робити не може. Так з тим папірком і до нині. Ніби інвалід. А який вона інвалід? Здоровіша за мене. Як годна по деревах лазити, то який з неї інвалід?
 - По деревах?
 - Аякже! На ніч за котами своїми лазить, збирає за пазуху. А то, було, й на даху її бачили. Сяде на комині і щось там белькоче, а вони до неї - мурр! мурр! О-го-го! Маємо ту такі концерти, що часом і самому хочеться вити... А як на те пішло, звірюся вам, що маю підозру, жи то не просто собі стара вар'ятка, а таки чистої води чарівниця.
 - Та йдіть! 
- Ну! Кажу вам, як на сповіді. Ніхто вам того не скаже, а я скажу. Маю око, як цезорик. 
 - А де вона може бути зараз? 
 - А де - на сміттярці. Скарбів шукає.

Дупа, дупця - задниця
Заморозник - холодильник
Кертиця - кріт
Кобіта - жінка
Майтки - труси
Папільотки - бігуді
Пиптики - соски
Пудло - ящик
Слічньоток - красуня
Солодійство - онанізм
Сутерина - напівпідвальне приміщення
Тливо - тло
Фест - чудовий
Фулювати - тікати
Цезорик - ножик
Чоколядка - шоколадка
Шляк трафив - прокляття : кров залила
Шляфрок - халат
Шуфля - лопата


Розділ другий. ЧЕТВЕР

 ВЕЛИКА ЛЬВІВСЬКА СМІТТЯРКА

 1

 Дорога вивела його на запущену місцину, порослу глухим відлюдькуватим бур'яном, що міряв прибульця непривітним сизим поглядом і сторожко стовбурчив вуса. Межи каміння вилася туга неспокійна вика, виставивши на чатах сині квіточки, руді китиці мишію огойдувалися під лінивим подихом вітру, мов списи з бунчуками безмежного війська, що причаїлося до пори до часу і тільки чекає щасливої нагоди помірятися силою. Зелень міцно облапувала ноги, і Бумблякевич змушений був ступати, мов бузько, спотикаючись на камінні або на якомусь залізяччі, котре від довгого лежання спотворилося до невпізнання і аж кидалося люто, що хтось перешкодив його сумирному вростанню в землю. Ноги заплутувалися в безладно розкиданих сувоях дротів, зміїних клубках кабелів, тросів і металевих стружок, настільки зіржавілих, що навіть земля і трава довкола них вкрилася іржею. Бумблякевич намагався ті звої обходити, бо вже чув на ногах подряпини.
Що ближче підходив до смітника, то все густішали і густішали звалища брухту. Здавалося, що все те залізяччя тікало, розповзаючись на всі боки та шукаючи самоти і супокою в прохолодних нетрях бур'янів, щоб спокійно дійти небуття й розсипатися, щезнути безслідно.
 Там, удалині, аж ген на обрії, пишно й урочисто височіло сміття, наче пасма гір, і Бумблякевичу навіть здалося, що він знаходиться не на львівських околицях, а десь у блаженній Індії, і то вдалині сяють вершини Гімалаїв, куди зійшов дух Готами Будди і навіть можна розрізнити його долоню, котра привітно благословляла мандрівця.
 Залізяччя залягало в якомусь потаємному порядку, бо як тяглися дроти, кабелі й троси, то тільки вони, а вже далі починалася смуга перехідна - кінчалися дроти, починалися рури і батареї. Минувши цю, загалом зручну для мандрівки, смугу, Бумблякевич потрапив до царства кухарського начиння - діряві баняки і горнята, пропалені рондлі і бляхи для тістечок, покручені виделки, ложки, хохлі, чорні розбиті пательні, луджені-перелуджені чайники, а то раптом ціле царство газових плиток, котрих захопили в полон трава і кущі ожини. 
 За якусь годину Бумблякевич блукав уже серед брухту всілякої машинерії - комбайнів, тракторів, сіялок, віялок, плугів, причепів... Усе це височіло нагромаджене одне по однім так густо, що далекі сміттярські гори щезли разом з обрієм, і Бумблякевич мусив добре вважати, щоб не зблудити.
 Зненацька побачив довжелезну люфу, що цілилася йому просто в чоло. На якусь мить завмер і дивився в жерло, мов загіпнотизований удавом кролик. Тоді обережно ступив лівою ногою вбік і перехилився так, щоб люфа вже не була наставлена на нього. Полегшено ковтнув повітря. Але не встиг зробити й кроку, як пролунав оглушливий скрегіт, панцерник здригнувся і, важко крекнувши, наставив знову люфу в чоло Бумблякевича. Того вже було занадто. Бумблякевич підняв руки і роззирнувся - ніде не було ні душі. Високо над головою заходився від щастя жайвір, і Бумблякевичу подумалося: "Чому я не жайвір, чому не...".
 В цю мить панцерник знову заскреготів, і на вежі відкрився люк, а з люка висунулася голова дядька з довжелезними чорними вусами, що стирчали в обидва боки, наче віхті соломи.
 - Слава Україні! - гримнув дядько.
 Бумблякевичем струснуло і він ледве збагнув, що має відповісти. Нарешті видихнув: 
 - Героям слава!
 - Ага! - втішився дядько. - То ви наш? Можете опустити руки. Називаюся Льольо Пуцик. Можете мені казати "пан офіцер".
 - А я просто Бумблякевич. Хтів би - м пройти на смітник.
 - Службово чи приватно?
 Бумблякевич замислився, що можна відповісти на це, і вибрав перше:
 - Радше службово.
 - Ага, - похитав головою дядько. - А на кого, коли не секрет, служите?
 - М-м... бачите... я є історик...
 - Історики різні бувають.
Бумблякевич подумав, що це так на нього сонце діє, і, зірвавши лопуха, накрив ним лисину. Голові стало відразу легше, але думки все одно не висвітлилися і блукали в суцільному мороці.
 - Шукаю одну особу.
 Дядько уважно подивився на Бумблякевича, шморгнув носом і сказав:
 - Не відповілись-те на моє питання.
 - На котре саме? - намагався зберегти гречний тон Бумблякевич.
 - На кого ви працюєте?
 - Як то на кого? В даній ситуації на себе самого.
 - Це неможливо. В такий непевний час ніхто на себе не має права
працювати. Можна працювати або на комуністів, або їм на шкоду. На кого працюєте ви?
 - Мого тата комуністи закатрупили. То як би я міг на них працювати?
 - О, це відповідь громадянина... Але не патріота... Шкода. А то б я вас відразу вписав до нашого регіменту.
 - Перепрошую, а чи можу я запитати, чим займаєтесь ви?
 - Можете, - відказав дядько і пірнув до вежі, затраснувши люк.
 Бумблякевичу не залишилося нічого іншого, як продовжити свою мандрівку. Коли він обминув панцерник, то почув, як знову заскреготів люк. Дядько висунув голову і прорік: 
 - Я готуюся до військових маневрів.
 Бумблякевич здригнувся і наддав кроку. Тепер перебував серед покинутих гармат, панцерників, вагонів з повисаджуваними шибами, тягачів і всілякої іншої військової продукції. Всього того добра було стільки, що завиграшки можна було озброїти кілька великих армій. Стояли навіть літаки і кільканадцять крилатих ракет.

 2

 Вершини сміттярських гір сідлали надуті ворони і галки, а наближення чужинця викликало в них тривогу і непевність - одні вже били крилами на сполох, інші розгублено каркали, злітали в повітря і, зробивши коло, знову сідали неподалік, втягнувши голову, мовби соромлячись своєї паніки.
 Бумблякевич пройшовся вздовж гір, шукаючи стежки, і нарешті побачив вузеньку вуличку, щось на зразок входу до велетенського лабіринту.
 Чи проникала коли-небудь жива душа до цього смердючого пекла? Сміття здіймалося високими мурами, випаровуючи в сонячну просторінь п'янливі запахи гнилизни і трухлявини, запаморочливі аромати скислої ярини і збродженого хліба, солодку нудь скелетів корів і коней, вивезених сюди на поталу виголоднілого вороння. Волого дихав папір, затримуючи в скоцюрблених жменьках краплі соків, якими спливала сміттярка, навіть завше таке спрагле сонце не випивало цієї червонавої каламуті й кривилося, ховаючи носа в прохолодну і свіжу вовну хмар.
 Тиша тут остовпіла, здавалось, навіки, бо каркання, що деколи розпачливо билось об неї, зовсім не розхитувало спокою, а хутше вирізьблювало його.
 Бумблякевич ступив до тої вулички межи двох пасем гір, відразу ж занурившись у густі випари, слизькаючи і пірнаючи мештами в м'якість гнилі, що пружинила попід кожним кроком. Тут панувала така задуха, що мусив розщіпнути сорочку, а за якийсь час і взагалі її скинути, відчуваючи тепер голим тілом, як пашить цей потойбічний світ, як обіймають, обмацують його голодні флюїди, проникаючи в пори, в кожну зморшку, в кожен закапелок його настороженого тіла. Де-не-де навіть курився димок, виказуючи місце, де проходять таємні хімічні процеси розкладу, клекоче заклята алхімія нутрощів, випродуковуючи разом із нечуваними ще елементами невидимі оку гази. Так і баглося розпорпати, розкопати цю збиту в одне ціле, в один хворобливий організм фосфоризуючу тхлань, добутися до самого серця і мозку і збадати їхнє єство. Та не дано се було нікому, бо нема нічого могутнішого за сміття і нічого величнішого. Гори його проорані дивовижними візерунками, наче храми Індії, на мурах його можна побачити усміхнені лики святих, сплетені їхні тіла, казкові сади, в яких не гуляв і сам Будда, розхвильовані озера з кораловими кораблями. А ось лиш погляньте - мчать на конях мисливці, а перед ними сполохані олені... майорять прапори і коругви - військо спинається на узгір'я... діви прекрасні купаються в озері, ось їхня одіж розкішна, ось їхні сандалії і стрічки, намиста, браслети, ковтки і перстені... а тут уже потужна техніка космічних армій - готові до старту крилаті ракети, літаючі панцерники і всюдиходи, а головне - усе військо в блискучих латах, що дзвенять на вітрі і зблискують на сонці, немов діаманти... Нехай сховаються руїни Вавілону, Пантікапею і Картагіни, хай засоромляться фрески Мохенджо Даро, візерунки Теночтітлана і Мехіко... Ніщо не зрівняється з архітектурою і мозаїкою сміттярки, кожну деталь якої виношували невидимі мислителі і мистці... Немає нічого фантастичнішого за її так ніколи й не пізнаний нами світ, суті якого осягнути не стане ні сил, ні волі... Але втрутитися в його обриси, поміняти місцями якісь деталі, чи присипати одну чудесну фреску іншою, а на її місці виліпити нову - все це, звичайно, підвладне нашим бажанням і ми це охоче робимо, але якою ж поверхневою видається ця наша праця в порівнянні з тим, що творять таємничі алхіміки й маги в глибинах сміттярки! Жодного з них не достереже наше пильне око, трудяться вони, виоздоблюють черговий шедевр, якому судилося весь час мінитися від незбагненних процесів, розмокати і пріти, зсихатися і кришитись. Та не тільки розкішним видовищем зачакловує нас сміттярка, міняючи уберію свою, мов циганка примхлива. Вона ще й вуха наші солодить музикою і співом, але щоб чути їх, мусите проникнути в саме царство сміття, опинившись у лабіринті і, розімлівши від сонця, випарів і запахів, прислухатися... 
 І тоді долине до вас і ніжний шелест паперу, і тонке гудіння пляшок, пляшечок, слоїків і пробірок... і дзенькіт колотого скла, і дзвін бляшаний та латунний, і гучний галас целофану, який вривається в особливо патетичних місцях героїчної смітникофонії... А далі - далі лагідне і заспокійливе хрумтіння фольги, і тоді вже ви розслаблюєтесь, готові вкластися спати, запорпавшись у перські килими і павичеві пера, впасти у цю вибуялу розкіш арабського Сходу і, сьорбаючи носом легкий і довірливий опій сміттярки, що його тільки для вас, для вас єдиного випродукувала компанія кунштовних майстрів, заснути навіки і снити замками, походами і бенкетами... Але не дасть вам в останній мент заснути несподівана какофонія сміття, що сипонуло на зіржавіле листя жерсті, розпорпане воронами...
 А хочете почути райський спів? Прикладіть вухо до бляшаного пуделочка і прислухайтесь. Якщо вам сприятиме погода і вітер не надто шугатиме межи стінами лабіринту, то, цілком можливо, долине до вас цей спів, який належить чудесним русалкам, що купаються в морі сміття, але готовим щомиті заманити вас у свої строкаті хвилі, пурпурові глибини, приголубити і вколисати...
 Гон-конґ... - так проказує старезний дзиґар, схожий хутше на невеличку домовину... Ви наступили на нього, і він ожив: гон-конґ - попереджає вас дзиґар. І це означає, що потрапили ви в Чайна-тавн сміттярки, в її китайський квартал... Усе тут аж мерехтить від безлічі червоних, зелених, жовтих і блакитних жарівок, прапорців, стрічок і барвистих гірлянд... Усе тут виставлено на продаж, розсипано по ятках, розвішано на шнурах так, щоб ані найменша дрібниця не обминула вашої уваги, а з купи лахів, із лискучих везувіїв рижу й салати раз-по-раз вигулькне неймовірно усміхнена голова китайця й ласкаво припросить: "А спробуйте, пане, цеї пахнючої страви... Називається вона гао-мей-цунь, або теньк-бреньк, або ще простіше, дзень-дзелень... Дуже смачно... А ось, ось ця кошлата зелень - це рослина доу-дон-ґао, росте вона на дні Китайського моря... Або ця смаженя, ми її називаємо цінь-лінь, не дивіться, що подаємо її в бляшанці "Минтай в солнечном масле", просто нас знову підвели ваші постачальники... такі вже вони необов'язкові, такі вже нехлюї, вивалюють товар як прийдеться, впереміш - якийсь жах..." А вже інший ось просовує руку крізь картопляну шкарлупу, ловить вас за штанину. "Стривайте! Чи їли ви китайську страву з картопляних лушпайок? Не їли? О, то ви втратили півжиття! Лян-те-чуан зветься ця страва... Як вона гарно звучить, так вона і смакує...".
 А ось старий китаєць смалить анашу, обкурює димом усе довкіл себе, і вам треба якнайспритніше проскочити повз нього, щоб не запаморочитися і не зомліти, впавши грудьми на простелені шовки... Китайці так само пробують вас ошелешити своєю музикою, але їхня музика - це тенькання дощових краплин по шибі, це лускання бруньок на вишні, це танець сніжинок і сонця, плюскіт вина у порцеляновій філіґранці, гра кістяного гребеня на густих струнах волосся, тріпотіння розписаного віяла і ледь уловиме розлучання вуст після поцілунку... Китайська музика - це божевілля і захват, таке враження, що всі музиканти достатньо наркотизовані і в їхніх грудях, як і в грудях сміттярки, бродить опій і спирт...
 Тепер ви переставляєте ноги дуже обережно, щоб тільки не наздоптати когось із музикантів, щоб не перевернути плечем якоїсь ятки з товарами і не розсипати заморського добра...
 А тим часом дурман конопель і маку затьмарює вам свідомість настільки, що ви ловите якусь каністру, підносите її до носа і жадібно вдихаєте запах бензину, який остаточно витвережує і дає змогу рухатись далі...
 Але куди йти? Безконечні ходи й переходи, вулички і провулки, які час від часу ще й пересипаються з купи на купу, загрожуючи і вас в якийсь момент затопити з головою...

 3

 Раптом Бумблякевич почув тихе мугикання і плямкання. Пішов на ті звуки і в тихім сліпім провулку побачив напнуту на високих жердинах церату, а під нею якогось чоловіка, що саме обідав. Зі всього було видно, що цей чоловік живе тут не перший день і, либонь, навіть не сподівається покидати облюбованої місцини...
 - Смачного, - сказав Бумблякевич.
 - Дякую... - проплямкав чоловік і, прискаливши око, спитав: - Ви когось шукаєте, чи просто собі прогулюєтесь?
 Бумблякевич спочатку хотів було навпростець спитати чоловіка про стару бабу з котами, але вирішив не квапитися.
 - Прогулююсь.
 - Ну-ну... Уже не один тут прогулювався, та так на віки й оселився на цій сміттярці.
 - Де? Отут?
 - Аякже... Тут вам такий лабіринт, що ніде в світі ліпшого не знайдете. Маємо вже цілий цвинтар, де поховані блукальці.
 - А ви що, теж заблукали?
 - Я? Ні. Я тут живу. Тут моя хата, господарка і таке інше. Навіть телевізор маю.
 Чоловік показав на старезне облуплене пудло з цілим, проте, екраном. Від пудла тягнувся кабель і спинався по тичці, на вершечку якої примоцовано іржавий саксофон.
 - Мій винахід, - сказав чоловік. - Антена на Польщу.
 - І працює? - поцікавився Бумблякевич.
 - Як звір, - похвалив чоловік, набиваючи рота таким кислим вінеґретом, що запах аж до Бумблякевича долинув.
 - А де ви харчі берете?
 - Та тут, на сміттярці. Щодня завозять. Піклується держава про нас. А коли й не завезуть свіжого сміття, то теж не біда, полюємо на птиць. Їх тут, слава Богу, на всіх вистачає.
 - І багато вас тут таких?
 - Хто його зна... Обліку населення ніхто ще не вів.
 - А як же ви даєте собі раду в цьому лабіринті?
 - Ну, я старожил. Я, рахуйте, живу тут від самих початків сміттярки, на моїх очах зводилися ці висотні мури. Я знаю сміттярку як свої штири пальці. Знаєте, чому штири? Бо п'ятого мені щур відгриз. Але то байка. Він скінчив ще гірше - пішов на печеню, - га-га-га-га!..
 - Чому ж ви тоді не вказали дороги тим, хто заблукав у лабіринті?
 - А нащо? Ми тільки зацікавлені у зростанні нашого населення. Взагалі є така думка, що поступово Велика Міська Сміттярка повинна злитися з Великими Сміттярками інших міст, внаслідок чого створиться грандіозний Мегаполіс, який у свою чергу посуне у всі сторони світу і з'єднається у Велику Світову Сміттярку. Сміття поглине міста й настане Сміттярчана Епоха, в якій до влади прийдуть самі сміттярі, шматтярі, вуглярі, гробарі, коминярі й гівнярі... А ви, прошу вас гречно, часом не гівняр?
 Бумблякевич подивися на свої заляпані штани і спитав:
 - А виглядаю на такого?
 - По-правді, ні, бо маєте завелику, як для гівняра, голову. Взагалі-то та перспектива, котру я вам щойно змалював, мені не сильно подобається. Бо коли весь світ перетвориться на суцільну сміттярку, то щезнуть усі людські поривання, бажання, мрії... Усі вони стануть марницею, адже геть усе, про що лише помрієш, знаходиться під рукою. Досить лише попорпатися, і видобудеш плід свого бажання. Така голова, як у вас, може належати хіба якомусь пруфесорові.
 - Я є історик за освітою.
 - Перша кляса! Істориків нам якраз бракує. Мусите негайно сісти за написання історії нашої сміттярки. Я навіть беруся вас субсидувати. Я, знаєте, відомий у смітникових колах меценат. У нас тут є поетеса, котра написала Славень Великої Сміттярки... І саме я виплатив їй нагороду в розмірі ста щурячих шкурок, з яких вона собі вшила розкішне хутро. 
 - Зачекайте, - перебив його Бумблякевич. - Чи не могли б ви сказати, як називається ваша поетеса?
 - О, вона має чарівне ім'я: Мальва Ланда! Чи ви чули коли-небудь щось подібне?
 Чоловік нарешті скінчив їсти і розлігся на драних килимах, мов який султан, підмостивши під плечі латану-перелатану подушку.
 - Мальва Ланда! - повторив, смакуючи. - Найбільша поетеса всіх сміттярок, королева кошачих зграй, визначний дослідник і археолог. Скільки вона тут розкопок здійснила - слів нема описати. Епохальні відкриття! Куди там єгипетським муміям! У нас свої мумії такі, що ледь не говорять. А яких вона рідкісних комах і тварин відкрила тут! Ніде, в жодній енциклопедії таких не знайдете... Наприклад, такий жарівляк... Живиться вийнятково спаленими жарівками. Але не дай Боже згелемсати йому цілком добру жарівку - зара спалахує і гине... Або от каракон. Дуже цікава істота. Жере самі корки. Як нажереться, то, ясна річ, добряче хмеліє і зачинає вар'ювати. Але так само має мінуси. Бо, часом, як то буває, запихають корок до пляшки, котрої пізніше ніде не здаси, і потрапляє вона на смітник. І ото цей бідолашний каракон залізає туди в надії поласувати корочком, а, зїївши його, вже не годен вибратися назад... Ну, ми тут природу бережем і, коли натрафляєм на таку пляшку, то, звичайно, його рятуємо. Але, крім того, я винайшов спеціальний пристрій - для видобування корків з пляшки. Це звичайна шнурівка з петлею, але треба справжнього майстра, щоб нею користуватися... Ага, може вас пригостити кавою?
 З тими словами стягнув із чогось шмату і з-під неї об'явилася порепана газова плита.
 - У вас тут і газ є?
 - Аякже. Там, у глибинах сміттярських гір, випродуковується першокласний газ. Досить лише запхати туди руру і маєте вічний вогонь.
 За мить і справді на плиті затанцював синій вогник, і обійняв мацаками кавник.
 - Буде кава по-сміттярському. Весь її секрет полягає в тому, що мусить бути запарена в кавнику, який пролежав на смітті не менше, як десять літ. Такий припис. Тоді вона дістає неповторний присмак. Та ви сідайте сюди, на цей бенгальський килим.
 - Тут страшенна спека, - сказав Бумблякевич, вмощуючись на лахмітті, яке й справді місцями нагадувало килим. - Як ви її витримуєте?
 - А, вже звикли. Живеш, як на екваторі. Навіть взимку тут дуже тепло. Сніг затримується лише на верхів'ях гір, а внизу панує субтропічний клімат. Одного разу мені навіть виросли банани.
 - Добре, але для телевізора потрібен струм...
 - А у нас цього струму, як сміття. Тут же стільки тих батарей, акумуляторів, що досить лише запхати дріт і не те що телевізор, ціла фабрика запрацює... Ось навіть заморозника маю, бачите? Там у мене морожені птиця і риба.
 Старий зняв кавника з плити і розлив каву по горнятах.
 - Птиця - це галки і ворони? - поцікавився Бумблякевич.
 - Не тільки. Бувають чайки, горобці, стрижі, круки і навіть папуги.
 - Папуги?
 - Ясне діло. Трапляється, що й папуг разом з клітками викинуть на смітник, от вони тут і починають розмножуватися. Минулого літа їх стільки тут розвелося, що я кожного вечора папужиною печенею смакував.
 - А риба? Де ви берете рибу?
 - Риби тут повно. Сама вивелася з ікри.
 - Але де ж та риба живе?
 - Та тут же - у смітті. Шукає вологі місцини і там собі плаває. У мене ось бачите скільки вудочок, ловлю її на бички.
 - Пе-ре-про-шую? - розкрив рота Бумблякевич.
 - Не знаєте, що таке бички? Недопалені цигарки. Але мусять бути обов'язково з жовтим фільтром. На білий не клює. Вона, ця риба, самими бичками й живиться... Ану, тепер спробуйте моєї кави, чи пили ви щось пахнючіше й пишніше?
 Бумблякевич спочатку зиркнув у горнятко і, переконавшись, що там і справді рідина чоколядової барви, обережно відсьорбнув... Так, це була кава. Але складалося враження, наче, крім мелених зерен і цукру, туди сипнули ложечку розчинного заліза, а потім легенько побовтали іржавою арматурою.
 - Ну - чи не пиха? - прицмокував старий і видихав гарячу пару в і без того парке повітря.
 В ногах Бумблякевича раптом щось закопошилося, зашурхотіло, і на поверхню викотився якийсь волохатий клубок. 
 - Не бійтеся, - сказав господар. - Це тільки-но клак. Клаки народжуються з вичесаного волосся. Дуже лагідна істота, як кошеня. Тільки би ластилося і ластилося. Ясна річ, поки воно мале. А коли клак виростає на великий клубок, тоді вже він стає небезпечним і може напасти на людину. Клак обмотує її волоссям, наче павук павутиною, і висмоктує так, що лишається самий тобі скелет, обтягнений сухою, як папірчик, шкірою... Тяжке видовище. Але ми і з тим даємо раду. Коли хтось зауважить такого великого клака, то зараз телефонує на постерунок і звідтам приганяють мисливці. А як хто має при собі запальничку, то й сам раду дасть. Чирк-чирк - і клак спалахує в один мент.
 Клубочок потерся Бумблякевичу до підошви і покотився далі.
 - А чим живляться маленькі клаки? 
 - Висмоктують щурів, мишей, часом і пташок.
 - У вас тут цілий зоопарк, - сказав Бумблякевич і непомітно вилляв каву позад себе.
 - Що там зоопарк - заповідник. Справжня тобі Асканія.
 - А які тут іще хижі звірі живуть, котрих варто остерігатися?
 - Ну, найперше дротяного удава, який виводиться з ужитих телефонних дротів і кабелів. Ця тварюка складається з безлічі скручених в одне ціле різнобарвних тіл, що на вигляд нічим не відрізняються від звичайних дротів. Але досить на них наступити, і вас так замотає, закрутить, що й ворохнутися не зможете.
 - І що - тоді смерть?
 - Так, якщо не взяти себе в руки і не вдатися до єдиного і найефективнішого засобу, а саме: в ту хвилю, коли удав наблизить свою голову до вашого обличчя, починайте негайно передавати останні новини... При чому пашталакайте будь-що, аби-но лиш це скидалося на вісті... Ну, наприклад: "Як нам передають з Об'єднаних Арабських Еміратів, шейх Джабер Аль-Мукаддім Шахраман аз-Заман Ісмаїл перейшов на квадратно-гніздовий спосіб запліднювання гарему, що викликало негайний протест ділових кіл Тель-Авіву...". І на ваших очах весь той жахливий удав починає опадати, розплітатися і сповзати з вас. На останок, щоб увінчати перемогу, можете ще повідомити погоду на вчора і будьте певні - тварюка здохла остаточно... Не знаю, які саме процеси відбуваються в його організмі, але, очевидно, останні новини стимулюють якісь смертоносні віруси, закладені в удава ще в пору його служби на телефонах, в теле - і радіомовленні. Та нема лиха без добра. Ми цих удавів прокладаємо по цілому лабіринті і маємо всю територію телефонізовану... Вся особливість тутешніх тварин полягає в тому, що вони походять із ужитих предметів. Наприклад, старі панчохи перетворюються на велетенських п'явок: ми називаємо їх п'янчохи. Але хіба дитина не дасть собі з ними раду. Куди небезпечнішими ще донедавна були поліетиленові мішечки. Ми ними настільки гидуємо, що навіть назви не вигадували. Ця наволоч, зібравшись у зграї, накидалася на чоловіка, обліплювала зі всіх боків так щільно, що бідолаха задихався і гинув. Тоді тії мішечки присмоктувалися вже насправжки і живилися під саму зав'язку... На щастя, зовсім недавно наш видатний хімік і академік доктор Леон Друшляк винайшов спеціяльну антену, яка приманює до себе ті кляті мішечки і плавить їх ультразвуком... До небезпечних тварюк належать ще зужиті унітази. Ці кляті сотворіння запорпуються на самій дорозі в сміття і досить вам лише на нього наступити, як ваша нога провалюється, і треба неабияких зусиль, аби її вирятувати...
 - Веселе у вас життя, - всміхнувся Бумблякевич.
 - Вчуваю у вашому голосі сарказм. Але це даремно. Адже є у нас і привабливі тваринки. Ось погляньте - що ви бачите на тім горбикові?
 - Це якийсь дуже великий метелик.
 - Браво, браво! Тільки ж бо це не метелик, а майтелик. Походить він зі старих майток. Надзвичайно красива комаха. А який він у леті!
 Старий шпурнув огірком, і майтелик спурхнув у повітря, граційно потріпуючи червоними крильцями в білий горошок.
 Бумблякевич пригадав, що в нього були такі самі майтки й, коли вони пірвалися, то мама почала ними мити підлогу. Хто-зна, може й вони тут у своєму новому існуванні лопотять десь крилами, потрапивши врешті-решт на смітник.
 - Зверніть увагу, - сказав старий. - Хоч майтелик і походить із ужитих майток, а виглядає зовсім як новий, ані разу не випраний. - О, видите! Під самим носом літають, мов щойно з голки, ще й з гумкою. Але слухайте сюди. Що ви собі вирішили? Чи беретеся за написання історії сміттярки?
 - М-м... бачите... так просто з мосту... потрібні якісь архіви... першоджерела...
 - За це не хвилюйтеся. Все є на місці. Потрібна тільки-но ваша згода.
 То був, можливо, єдиний спосіб відшукати Мальву Ланду, і Бумблякевич погодився.
 - Ну, й люкс, - втішився старий. - Я тут щось на зразок завідувача місцевих кадрів, або біржі праці. Зараз поведу вас до нашого маґістра пана Джавали. То є високомудрий чоловік, котрий вас забезпечить геть усім для написання історії. Але мушу вас наперід повідомити, що пан Джавала - переконаний націоналіст. Розумієте, що це таке?
 - Чому ні?
 - Бо досі це поняття було викривлене.
 - Було. Але тепер під цим розуміють фанатичний патріотизм.
 - О, власне! Фанатичний! Пан Джавала є такий патріот, що за волю України дасть себе покраяти на кавальчики. Чекає тільки слушної хвилини, аби вийти на відкриту арену.
 Бумблякевич витер спітніле чоло, задумливо пожував сухими вустами й спитав:
 - А скільки панові Джавалі років?
 - Понад сімдесят.
 - Коли мені буде понад сімдесят, я теж себе дам покраяти на дрібні кавальчики за Україну.
 Старий, почувши теє, ляснув себе долонями по колінах і залився голосним сміхом, аж кілька ворон повернули голови й тупо оглянули сцену.
 - Це ви... хе-хе-хе... це ви просто знаменито... хе-хе-хе... але ліпше не буду того переповідав панові Джавалі. Може, це йому й не сподобається. Коли хочете дістати в нас пристойну роботу, мусите себе стримувати від необдуманих висловлювань. Того в нас не люблять. Ага, ще ми з вами не знайомилися... Як? Бум?.. Бумблякевич! Дуже файно. А мене звати просто пан Зеньо. І зараз я вберуся до візити, а ви собі зачекайте.
 Пан Зеньо насадив на лису голову вицвілого дірявого капелюха, зодяг колись чорного, а нині облізлого і висмальцюваного до блиску фрака з обстрипцяними фалдами, що сягали мало не землі, взяв паличку з вигнутим руків'ям і, обвівши оком Бумблякевича, сказав:
 - Мешти... Мусите витерти мешти, бо йдемо на візиту до самого пана маґістра, а не до кнайпи на пиво.

 4

 Чимчикуючи отак лабіринтом, Бумблякевич не раз помічав, що за ними хтось стежить - то очі чиїсь зблиснуть в смітті, а то великий риб'ячий хвіст сплесне і мов розчиниться в покидьках.
 - Що це воно може бути? - спитав.
 - Е, та це русалки.
 - Русалки! - не міг повірити Бумблякевич і навіть зупинився і втупився в те місце, з якого щойно висунулася ручка. Русалки в нього завше викликали спеціальний інтерес, бо, навіюючи собі образи жінок, яких хотів мати, нерідко викликав русалок, котрі віддавалися йому в танці, в леті, в плюсканні, в хлюпотінні, він качався з ними луками, лісами і горами, пірнав із ними в найтемніші глибини рік і озер, заповзав у комиші, ластився в дуплах і гніздах, і на самих верхів'ях дерев, що гойдали їх і вколисували...
 - А що тут дивного? - отямив його пан Зеньо. - Русалки живуть тепер всюди, навіть у каналізації, відколи забруднено ріки, вони вже до всього призвичаїлися. А це особливі - сміттярські русалки. Вони купаються в смітті. І коли хтось необережно заблукає, то можуть і залоскотати, затягти у глибини сміття й змусити там слугувати собі.
 Бумблякевич не раз уявляв, як русалки затягують його в озеро, але щоб у сміття - ні, це мало його спокушало.
 Вони петляли вузенькими вуличками лабіринту, Бумблякевич спочатку навіть пробував запам'ятати дорогу, але незабаром покинув це пусте заняття і далі вже бездумно тюпав за своїм проводирем. Раптом пан Зеньо гупнув себе п'ястуком по циліндрі й вигукнув: 
 - Але з мене фраєр! Та же я забув у вас запитати про ваші політичні переконання. До кого ви належите?
 - А ні до кого. Сам собі. Я не є політик. Мене цікавлять книжки. Мені аби свобода друку була. А їсти я можу й жаб із кульбабовим листям.
 - Знаєте що... Оце про жаб запам'ятайте собі. Це панові Джавалі мусило би сподобатися. А все решта - забудьте. Може ви й не політик, але політична заанґажованість має бути. Мушу вам сказати, що на нашій сміттярці мешкають не тільки щирі українці, є тут різні люди. Сміттярка займає настільки велику територію, що в неї чимало теренів узагалі ще незвіданих. Хтозна-які монстри можуть там ще чаїтися.
 - А ви ж казали, що знаєте сміттярку, як свої штири пальці, - шпигонув Бумблякевич.
 - Га-га-га! То був жарт. Знаю я лише малу частину. Ту, що зайняли ми. Все решта - це терра інкоґніта. А через те навіть тут - у глухому запіллі - - мусимо стежити за чистотою кадрів. Щоб колись явитися перед миром - наче тоті апостоли, а не якісь там обдертуси. Пан Джавала цілих п'ятдесят з гаком літ не складає зброї, організовує партизанські акції, чинить усе, аби ворог постійно перебував у напрузі. Тиждень тому, наприклад, його боївка підірвала колію на відтинку Львів - Красне. Не чули?
 Бумблякевич напружив пам'ять, але якось нічого подібного не міг пригадати.
 - Певно, - навіть не здивувався пан Зеньо, - де у вас про таке написали! Та же то є диверсія! А як тютюнову фабрику у Винниках взяли - чули?
 - І цього не чув. Але цигарки подорожчали.
 - Но, видите! Того й подорожчали, що наші весь тютюн вивезли.
 - І що ви зробили з тим тютюном?
 - Продали в Голляндії.
 Бумблякевич зашпортався і ледве не дав сторчака.
 - В якій Голляндії?
 - В тій самій. Переправили підводним човном.
 - Човном! - видихнув повітря Бумблякевич.
 - Підводним. У нас тут якраз Полтва протікає, от ми того човна Полтвою і відправили.
 - А хіба це можливо?
 - Чому не можливо? Полтва куди впадає - в Буг? А Буг куди? - У Віслу. А Вісла куди? - В Балтійське море! Ну, а там уже чух-чух - і Голляндія. Продали тютюн, доляри поклали в банк під відсотки для майбутнього консуляту.
 По цих словах пан Зеньо різко зупинився, і Бумблякевич побачив масивні двері з темного горіха, що вели просто у велетенську гору сміття.
 - Це двері? - не міг повірити.
 - Ясно, що не мотоцикл.
 - Але ж... Як це можливо? Двері в смітті? Куди вони ведуть?
 - Ви дещо помиляєтесь. Це двері не в смітті, а в лябіринті, й ведуть вони просто до вищого світу.
 - Вищий світ сміттярки?
 - Саме так, - відказав гонорово пан Зеньо і, прискіпливо ковзнувши по статурі Бумблякевича, додав: - Защіпніть сорочку, підсмикніть штани і витріть чоло, бо з вас піт уже дзюрком тече. Мешти знову запилюжилися. 
 - Щойно їх чистив, - стенув плечима Бумблякевич, і, плюнувши по черзі на
кожен мешт, витер їх до штанів.
 Пан Зеньо похитав головою:
 - Тілько бруд розпацькали. Плюньте ще.
 Бумблякевич плямкнув сухо і зітхнув:
 - Слини вже нема... Така спека...
 Пан Зеньо хрюкнув, шморгнув і за мить на обох мештах Бумблякевича закрасувалося два білих пінистих острівці. Але витирати чужу слину до своїх власних штанів не мав бажання, тому витер мешти клаптем газети.
 Пан Зеньо кивнув, надувся, мов гиндик, випнув уперед живота і вдарив до дверей залізним калачем. За дверима почулося човгання, дзеленчання ланцюжка, а потім чийсь старечий голос викашляв:
 - Хто?
 - Пан Зеньо, власною персоною.
 Двері прочинилися в сутінь, десь збоку сіріла суха постать, але оскільки пан Зеньо пройшов попри неї без жодного пошанівку, то й Бумблякевич не звернув уваги, що то за чоловік. Із коридору вийшли вони до покою, заставленого книжковими полицями. Той самий голос за спиною сказав:
 - Прошу сідати. Пан маґістр підрізають троянди.
 В тиші, що запанувала в покої, лунало якесь тихе хлюпотіння, плюскіт і гомін води, котра мовби текла попід самою підлогою.
 - Що це? - спитав Бумблякевич.
 - Полтва. Під нами тече Полтва.
 Бумблякевич підійшов до полиць і ковзнув очима по книгах: "Стратегія і тактика партизанської боротьби в умовах совєтської системи", "Підручник підпільника", "Довідник з вибухових речовин", "Змайструй сам", "Життя в бункері", "Історія УПА", "Книга народного умільця", "Проблема зброї в запіллі". Автором усіх цих книг значився д-р Мирон Джавала. 
 Бумблякевич розгорнув одну-другу і з подивом побачив, що видані вони не десь за кордоном, а таки тут: Львів, видавництво "Машінґвер".
 - Фантастика! - не втримався. - То ви й видавництво своє маєте?
 - Аякже! Мусимо плекати кадри. Колись давно вивезли на сміттярку старі друкарські верстати і шрифти. От ми їх почистили, відладнали - працюють як годинники. Маємо тут свою папірню, видаємо газети і часописи. Одно слово - усе як у людей... Ага, ось і пан маґістр! Моє шанування, мої ґратуляції!
 До покою швидким і рішучим кроком увійшов високий чоловік середнього віку. Бумблякевич впився в нього очима і не міг зрозуміти, навіщо пан Зеньо дурив, наче б маґістрові за сімдесят, коли на вигляд він тягне ледве на сороківку.
 - Пане Зеню, радий вас бачити, - сказав Джавала.- Давненько ви до нас не залітали.
 - Не хочу пана маґістра від державних справ відривати. Але нині забрів у наші краї пан... е - е... Бум... Бум...
 - Бумблякевич, до вашої ласки.
 - Еге... І, як виявилося з подальшої розмови, пан Бумблякевич історик і то з патріотичними переконаннями.
 - Істориків нам бракує, - кивнув Джавала.
 - От я й кажу, - вів далі пан Зеньо, - чого б панові Бумблякевичеві та й не взятися до написання історії нашої сміттярки.
 - Прекрасна ідея, - потвердив Джавала. - Я давно підшукую людину, котра б зуміла оспівати наш край. І то не тільки в історичному розрізі, але й створити щось на зразок енциклопедії. Себто описати його географію, світ флори і фауни, етнографію і фольклор, а також світ мистецтва. Бо у нас є й літератори, і малярі. Робота ця копітка і, звичайно, потребує фінансової підтримки. А її вам може забезпечити княгиня Дагмара фон Шруботяг з тих самих Шруботягів, що родичалися зі старими Габсбурґами.
 - О, її світлість буде неймовірно втішена, - потер руки пан Зеньо. - Я навіть думаю, що княгиня виділить для пана Бумблякевича один зі своїх розкішних покоїв.
 - Без сумніву. В палаці княгині розташована Національна бібліотека і багатющий архів.
 У Бумблякевича радісно затьохкало серце. При згадці про бібліотеку здалося, що він помер і потрапив саме в рай.
 - У мене нема слів, - нарешті видушив із себе. - Це, можна сказати, моя мрія - запорпатися в книги і щоб ні про що більше не думати.
 - О, власне, - засміявся Джавала, - тут вас ніхто не буде відволікати. Окремі розділи цієї енциклопедії можна писати вже, просто в бібліотеці, бо матеріали зібрано, і вони тільки чекають, щоби хтось їх узагальнив. Скажімо, тваринний та рослинний світ уже описаний Мальвою Ландою. Колекція її гербарію дістала спеціяльну премію.
 - Пане Джавала, - не втримався Бумблякевич, - якщо по-правді, то саме таємнича особа Мальви Ланди й завела мене на сміттярку. Спочатку я роздобув першу збірку її поезій, згодом - другу, і так захопився її творчістю, що вирішив будь-що відшукати авторку. 
 - Вам неймовірно поталанило. Адже другої збірки не має навіть сама Мальва.
 - Що мене у цій історії, м'яко кажучи, дивує, то це те, що пані Мальва...
 - Панна Мальва, - поправив Джавала.
 -... що панна Мальва, незважаючи на свій поважний вік, ще така діяльна... Адже, коли не помиляюсь, то їй легко за сімдесят, так?
 - Маєте рацію. Ми з нею ровесники.
 - Ро... ровесники! Але, пане Джавала, на вигляд вам не більше ніж мені!
 - Пан Зеньо й маґістр весело розсміялися.
 - Пане Бумблякевич, сміттярка - це феномен, який ще достатньо не вивчений і не досліджений... Але одне вам можу сказати з певністю, що всі біологічні процеси тут страшенно відрізняються від таких самих процесів поза нею. Отже, процес старіння у нас дуже загальмований і людина, котра має сто двадцять літ, виглядає лише на шістдесятилітню.
 - А що - є й такі?
 - Уявіть собі! Сама пані графиня якраз і має повних сто двадцять літ. Молодість її минула ще за бабці Австрії. І вона була хресною мамою нашого славного архикнязя Вільґельма фон Габсбурґа.
 - Василя Вишиваного!
 - Власне. Саме вона його українізувала настільки, що він кинувся у вир політичної боротьби за здобуття українського трону. Ба, навіть, як нам відомо, видав цілу книжечку українських віршів. На жаль, по війні НКВД його вислідив у Відні й вивіз до Сибіру. Там, бідолаха, й помер. Але ми робили все можливе, щоби вирятувати його. Кілька разів виряджали експедиції, однак - усе намарне.
 - Цікаво, а панна Мальва мешкає не тільки тут, але й у Львові?
 - Ні. Там тепер живе якась здивачіла жебрачка. Колишня Мальвина колежанка. А сама панна Мальва виглядає на зовсім молоду особу. Ніхто б їй більше тридцяти й не дав. Струнка, висока, з буйним волоссям і очима, як сливи - така кому хочеш голову закрутить. Шкода, що ви не завітали до мене хоча б на півгодини раніше, я б радо вас зазнайомив. Панна Мальва любить розумних людей.
 Бумблякевич зашарівся, почувши про себе такі лестиві слова.
 - Таким чином, пане Бумблякевичу, у вас є всі шанси не тільки законсервувати свій вік, але й значно омолодитися.
 - Пане маґістре, - втрутився пан Зеньо, - на жаль, я мушу вас покинути. Сьогодні ми відправляємо збройну поміч повсталим курдам, і я мушу бути при цьому.
 - Ах, так-так, справа надто важлива. Я вас не затримую. Чи цим же транспортом помандрує і мій "Підручник підпільника"?
 - Так. Поки що лише сто примірників.
 - Як же курди його прочитають, - здивувався Бумблякевич, - коли написаний він українською?
 - О, ми про це давно подбали, - відказав Джавала. - Моя книга перекладена у нас і курдською. Тут і видрукувана. Зараз ми готуємо переклади чеченською, тібетською і корсиканською мовами. Ми мусимо допомагати своїм братам по неволі. Уже відправлено книги, перекладені баскською і якутською. Пане Зеньо, передайте мій привіт шейхові Ібрагіму Айяру, скажіть, що наступ наших сил на Багдад розпочнеться рівно за тиждень. Боївка отамана Крука знаходиться в дорозі. Шкода, що плянований разом із нами замах на Саддама Хусейна не вдався. Будемо робити все можливе, аби тільки знищити цього скаженого пса. Аллах акбар!
 - Слава навіки! - відповів пан Зеньо і покинув апартаменти пана маґістра.
 - Пане Бумблякевичу, сядьмо ще на хвильку. Хочу, перш ніж ми подамося до княгині, розпитати вас дещо... Отже, мабуть, вам пан Зеньо сказав, що погляди я маю принципові щодо перетворення України в могутню державу. Такі погляди називають націоналістичними. І я не боюся цього слова. А ваша енциклопедія сміттярки мусить триматися саме на твердих націоналістичних підвалинах. Мусите описати край, що по суті є своєрідною державою в державі з її феноменальною самодостатністю. Така енциклопедія повинна розбудити в наших краян могутній спалах патріотизму і бажання самопожертви. А для наступних поколінь стати джерелом пихи і честолюбства. В майбутньому я бачу нашу сміттярку своєрідною Запорізькою Січчю , в якій куватимуться серця героїв. То буде щось як Чистець нації, котра, протікаючи, наче Полтва, крізь усі наші лабіринти, залишить тут усе мілке й невартісне, слабість свою й недорікуватість, страхи і зневіру, весь намул свій і всю каламуть. Тепер ви розумієте, яка відповідальність покладена на вас? Але нам пора. Княгиня чекає на мене.

Жарівка - лампочка
Кунштовний - мистецький
Машінґвер - автомат
 Мешти - туфлі
Реґімент - полк
Рондель - каструля
Рура - труба
Фраєр - мудак
Хохля - черпак


 Розділ третій

 ПАЛАЦ ГРАФИНІ ФОН ШРУБОТЯГ

 Дорогою пан маґістр сказав:
 - Завтра увечері княгиня дає баль на честь прибуття її сина Теодора фон Шруботяга. Він відомий альхемік і спірит.
 - А звідки прибув її син?
 - З-за кордону. І не намагайтеся вивідати щось більше - це велика таємниця. Одне вам скажу: молодий Шруботяг - це найімовірніший претендент на трон України. В його жилах тече кров короля Данила, королеви Бони і самих Габсбурґів.
 - А він має бажання посісти цей трон?
 - А чом би й ні? Наша сміттярка - це той пляцдарм, з якого він зачне свій тріюмфальний похід у серце України. Тільки чесний і справедливий монарх може запевнити нашій країні гідне місце серед великих держав. Мусимо відродити свою аристократію і шляхту. А всі ці президенти... - Джавала махнув рукою.
 Спинилися вони перед муром, викладеним із велетенських бетонних блоків. Височенні різьблені двері мали прибиту бляшану корону, а під нею залізне калатало. Джавала обсмикав на собі фрак, поправив капелюх і легенько постукав.
 Відчинила їм покоївка з пишним рудим волоссям і в сукні, вочевидь пошитій зі старих штор. Її вузькі китайські очі уважно обстежили Бумблякевича, нічим не проявивши свого зацікавлення, зате до пана маґістра розпромінилися радістю:
 - О-о, пане маґістре! Мило вас бачити. Її світлість уже питали про вас. Просимо, просимо... 
 - Панно Фрузю, маю честь вас зазнайомити з паном Бумблякевичем, котрий буде мешкати у вас і працювати над історією сміттярки. Княгиня давно вже просила мене підшукати відповідну кандидатуру. До речі, чи застали ми у вас панну Мальву? Казала мені, що від мене піде просто сюди. 
 - На жаль... - розвела руками покоївка. - Неповна година, як вона звідси вийшла.
 - Як шкода, - зітхнув Бумблякевич, - я так мрію з нею познайомитися.
 - Тримайтеся пана маґістра, і всі ваші бажання в межах сміттярки здійсняться, - промовила приязно панна Фрузя, і Бумблякевичу навіть здалося, що вона підморгнула. - Але прошу, прошу... заходьте... 
 Панна Фрузя мала осину талію, над якою нависали повні перса, а нижче виднілося круте узгір'я стегон.
 Бумблякевич увійшов до приміщення і те, що відкрилося його очам у першу хвилю, просто ошелешило. Як це все могло знаходитися у такому невідповідному місці ?
 Громіздкий блискучий канделябр, наче лапкий павучище, панував під стелею, розсіваючи тепле сяєво над центральною частиною холу. Щодалі від центру світло тьмяніло і потухало, переходячи поступово в сутінки, які ховали за собою стіни, і через те здавалося, що їх зовсім нема, а хол просто безмежний. За кілька кроків від дверей у басейні з зеленого замшілого каміння пульсував водограй, струмені то підскакували, то присідали, виповнюючи тишу мелодійним передзвоном. Довкола басейну в плетених із лози вазонках зеленіли пальми, фікуси, карячилися вусаті рододендрони, а на цитринових і помаранчевих деревах золотилися стиглі плоди, у низеньких ночвах росли кущі лавру і мирти. Листя рослин блищало, мов намащене оливою, а в повітрі бринів ласкавий і солодкий запах квітів, якими було обсаджено басейн.
 З першого погляду Бумблякевичу здалося усе сном і маренням, він навіть відчув непоборне бажання вискочити за двері, щоб знову переконатися, що знаходиться саме на сміттярці. 
 - Прошу за мною, - сказала Фрузя, і цього разу її голос заплюскотів уже тоном водограю, а Бумблякевич навіть уважно приглянувся до неї, мовби перевіряючи, чи голос цей належить справді їй, бо, може, виплив він десь із каштанових сутінків, із затінку екзотичних дерев...
 Вони обминули басейн і опинилися на просторому зеленому килимі з таким високим і густим ворсом, що ноги потопали у ньому по кісточки і здавалося, що ти вже не людина, а дикий кіт, котрий крадеться за здобиччю. Тут уже бундючилися пухкі, обтягнуті чорною шкірою канапи - одна проти одної півколами. Межи ними на низенькому столику з тонкими вигнутими ніжками парував бронзовий кавник у формі крилатого лева і чекали порцелянові квітчасті горнята. На таці яких тільки овочів було: виноград білий, червоний і чорний, банани, ананаси, ківі, помаранчі, мандарини, не кажучи вже про яблука й груші.
 - Прошу сісти. Якраз я запарила каву. Для панни Мальви. Але вона так квапилася...
 - А куди саме? - не втримався Бумблякевич.
 Панні Фрузі, здається, таке запитання чимось не сподобалося, бо вона раптом змовкла і зникла в дверях навпроти.
 Бумблякевич відсьорбнув кави дещо з осторогою, але вона нічим не відрізнялася від тієї, яку пив удома.
 - Звідки беруться оці всі екзотичні овочі?
 - З княжої оранжереї. Там росте манґо і папайя, дактилі й кокоси. А які птахи там щебечуть! 
 - Далеко вона?
 - А тут неподалік, у глибині гір. Оранжерея існує багацько літ і за цей час перетворилася на справдешню джунглю. Без поводиря туди нічого й потикатися.
 - А де знаходиться бібліотека?
 - Тут таки, в палаці. Бібліотека ця ховає бозна, які скарби, ніхто ще їх усіх не дослідив. Маємо тут ориґінали "Велесової книги" і "Слова о полку Ігоревім", твори Ярослава Мудрого, думи Митуси. А скільки тут різного добра, котре було викинуте з музеїв! Багато чого з того, що вважається безнадійно втраченим, знаходиться тут.
 Бумблякевич не вірив своїм вухам:
 - Щоб аж такі цінності зберігалися на сміттярці?
 - А ви думали! - аж пушився від гонору пан Джавала, попиваючи каву. - Коли Теодор фон Шруботяг сяде на престолі, усі ці скарби передамо народові.
 До зали впливла сама княгиня - панія в літах, але при тілі, ще й з пишним декольте і бльонд фризурою, викладеною такими чудернацькими кренделиками та калачиками, що годі було допетрати, чи то її волосся, а чи перука, і ще напацькана та напахчена так, що відразу по всій залі покотилася п'янка задуха французьких парфумів. Мала на собі рожеву сукню, що спадала до самої підлоги, виразно старого крою. На шиї іскрилася золота змійка з двома зеленими смарагдами очей, а на пальцях грали всіма барвами перстені.
 - Па-а-ане маґістре! Як я втішена вашій візиті! Мушу негайно з вами порадитися щодо завтрішньої гостини... 
 Вона ґраційно подала ручку, яку по черзі чмокнули пан маґістр і Бумблякевич.
 - Маю честь запізнати вас із вашим новим підданим добродієм Бумблякевичем, котрий за фахом є істориком. 
 - О-о, я дуже втішена! Нарешті хтось займеться моїм архівом, бібліотекою і музеєм. Я мушу нарешті дістати каталог сміттярки, куди повинні ввійти геть усі історичні й культурні цінності, які тут містяться. Чимало вартісного можна знайти і за межами мого палацу. Але тільки в тому випадку, коли об'єкт занесено в каталог, можна надіятися, що він не загубиться і не знищиться. Чи не так, мій любий маґістре?
 - Маєте рацію, ваша світлосте.
 Нарешті княгиня вмостилася на канапу і дала таким чином можливість всістися й обом панам. 
 З'явилася покоївка і поставила на стіл тацю з канапками, а що наш герой уже добряче зголоднів, то накинувся на тії канапки з особливим завзяттям.
Княгиня узяла папку в покоївки і, розгорнувши її, сказала:
 - Зараз ми з вами зазирнемо, які то страви і трунки чекають нас завтра. Може, чогось бракуватиме, то підкажете... Почнемо з вин... Ага, наше фірмове вино "Червоний сажотрус". Це більше для чоловіків, надто воно терпке і міцне. Мені куди ближче "Роса кульбаби" - ц-ц-ц-ц! що то за винко! Жовте, чистеньке, як сльоза Богородиці, трохи солодкаве. Коли його наливаєш до келиха, то починають підніматися бульбашки, мовби воно скипало... Це вино виноградне, але настояне на квітах кульбаби, а тому так духмяно пахне медом...
 - Ох, ваша світлосте! - заломив руки Джавала. - Змилуйтеся! Я вже втрачаю розвагу і супокій. Ви так смачно описуєте вина, що в мене паморочиться голова і я зовсім не можу зосередитися. 
 - Ах, пане маґістре! Яка я нездогадлива. Панно Фрузю, подайте нам обидва вищезгаданих вина...
 Фрузя пірнула в сутінь - рипнули двері креденсу, дзенькнуло скло, і за мить покоївка випливла, стискаючи в кожній руці горлянки зелених пляшок. Вона дуже спритно розкоркувала їх і розлила до келихів. Млосно запахло кульбабою.
 Джавала заплющився і голосно втягнув ніздрями запах:
 - Амброзія! Нектар!
 Бумблякевич пригубив келиха і раптом помітив на собі уважний погляд покоївки. Вона стояла біля нього і дивилася зверху вниз. Бумблякевич підвів голову і зустрівся з її очима. То були очі лисиці, котра ось-ось має поласувати півником.
 - Чудове вино, - сказав так, аби щось сказати, й опустив очі.
 - Кульбаба - це розкіш, - проплямкала княгиня. - Я навіть сплю в постелі, котра набита пухом кульбаби. Від того часу мені щоночі сниться, наче я пурхаю над квітучим лугом, вітер несе мене в далекі краї, де жовта кульбаба сонця забарвлює тіла на чоколяду... Але це ще не все. Я забула назвати напої для наших військових. Усі вони, переховуючись по бункерах та криївках, давно відвикли від десертових трунків. Отже, їх чекатиме пиво "Партизанське", "Горілка бандерівська гірка", спиртовий настій на дубовій корі "Гайдамака" і бренді "Батько Махно". То все таке міцне, що коли непідготована людина хильне келишок - мені навіть важко уявити, що з нею станеться... Ну, крім цього, чекають нас різноманітні салати і закуски. Не буду їх перераховувати. Зате ще сьогодні відбудеться полювання на однорога.
 - О! - пожвавішав Джавала. - Це розкішне видовище.
 - А яка печеня! - прицмокнула княгиня. - Маю старовинний половецький перепис - печеня з однорога, якого перед тим начинили гречкою, цибулею, петрушкою, морквою, селерою і бананами.
 - Що ви кажете? Бананами? - витріщив очі Бумблякевич. - Тоді це буде не старовинний половецький перепис, а старовинний африканський.
 - У жодному випадку. Ви зле знаєте історію. Половці, сиріч запорізькі козаки, вирощували в оранжереях банани. І то в дуже великій кількості. Бананами вони начиняли однорогів і турів доти, доки ті не вивелися. А як щезли ті тварини, то відпала потреба і в бананах. Але ми, завдяки великому ученому Леонові Друшлякові, внаслідок складних селекційних дослідів вивели однорогів, і то в такій кількості, що можемо навіть полювати... Моє золотко, - звернулася вона до Фрузі, - чи готова моя ловецька уберя?
 - Давно готова.
 - Досі я полювала тільки на куріпок, папуг і сульфулів.
 - А се що за проява? - поцікавився Бумблякевич, наминаючи останню канапку.
 - Оце ж ви його і їсте, - порскнула сміхом княгиня. - Це і є канапки з сульфуля.
 Бумблякевич відчув, як їжа стає йому впоперек горла, а десь із глибин шлунку починає підніматися кислувате роздратування, і, щоб перепинити йому дорогу, він похапцем хильнув "Червоного сажотруса", якого, на щастя, якраз підлила панна Фрузя. Терпке, мов терен, воно вмить засмолило писок, аж язик задубів.
 Княгиня тим часом захлиналася від сміху, Джавала й собі підгигикував, а Фрузя попискувала мишачим голосочком. 
 - Сульфуль - цілком невинна тваринка, - пробувала втішити Бумблякевича княгиня, походить із медикаментів, через те і дістав таку назву. Він харчується винятково піґулками. Дуже лагідне і миле створіння. Уявіть собі біленьке поросятко на тонюсіньких, мов у комарика, ніжках. Не маючи голови, воно всуціль кругле, наче м'яч. Тому здатне стрибати, і котитися. Вполювавши сульфуля, його кидають на пательню і за кілька хвилин він розтікається густим тлущем, який згодом розливають у слоїки і, коли загусне, намащують хліб, як масло.
 - Хто би подумав, - тільки й мовив Бумблякевич.
 - Ваша світлосте, - втрутився маґістр. - Чи ваш син братиме участь у ловах?
 - Аякже! Зараз він спочиває з дороги. Повернувся з дуже важливої місії...
 - Стривайте... Мені здається, що це державна таємниця.
 - Так, але пан Бумблякевич, наскільки я зрозуміла, буде у нас працювати. А хіба людині, допущеній до бібліотеки й архіву, не можна довірити державних таємниць?
 Маґістр зашарівся, йому було незручно перед гостем, але княгиня таки мала рацію. Якщо вже хтось має пірнути в архіви, то чому б від нього приховувати мету візиту молодого князя? В архівах знаходяться документи куди потаємніші.
 - Зрештою, нехай сам пан Бумблякевич вирішить, - сказала княгиня, - чи варто його посвячувати в таємниці, чи ні. Це залежатиме від того, наскільки серйозно пан Бумблякевич збирається віддатися новій праці. Мусите збагнути одну просту річ: дорога назад перед вами зачинена до тієї пори, допоки ми не вийдемо всі з запілля. А вийдемо яко герої.
 Бумблякевич відчув, як забилося від переживання серце. Про те, що дорога назад може бути зачинена, він не думав, але зараз це пройняло його страхом. Хтозна скільки літ він житиме в цих місцинах, щоправда, не думаючи більше про хліб насущний, але позбавлений всього того, що мав дотепер... Хоча... хоча, що він мав дотепер? Мусив постійно економити гроші, задумуючись над кожною дрібницею, котру збирався купити, час від часу перетрушувати бібліотеку, вибираючи книги, без яких уже міг обійтися, і перепродувати їх на базарі. День минав у запилюженому архіві під недремним оком директриси - дружини каґебіста, котра мала насолоду ловити своїх підлеглих на порушенні дисципліни. 
 А вдома, повернувшись із роботи, Бумблякевич наставляв призвичаєні вуха і чекав, наче надресирований пацюк, сиґналу сміттярської машини, щоби вловивши його, очамріло вилетіти з відром покидьків на вулицю й зайняти чергу. Спочатку треба було вистояти кілька черг, аби придбати їжу, потім - відбути ще одну, аби рештки цієї їжі викинути на сміття. Отак і минало життя - від черги до черги, з невеликими прогалинами, в яких уміщалися сон і читання книг. Не було там нічого, за чим міг би шкодувати. Уявив собі, як завтра директриса намагатиметься проявити повну байдужість до небуденної новини: Бумблякевич без попередження не з'явився на роботі. Але вже наступного дня така байдужість викликала б підозру, і вона просто буде змушена обуритися, а, може, й післати когось до нього додому...
 - Я згоден працювати тут, - сказав нарешті. - Це якраз те, про що я мріяв.
 - Ну, от ми і владнали всі наші проблеми, - задоволено всміхнулася княгиня. - Отже, мій син виконав історичну місію. Королева Андорри посвятила його в лицарі Золотої Підкови й потвердила право на українську корону. Мілітарну поміч на випадок військового заколоту обіцяв король Монако, а президент Мальти підписав зобов'язання допомогти збіжжям. Уже зараз на території Ліхтенштейну відбувають вишкіл кількоро наших старшин. Усе закроєне на широку скалю. Ісляндія погодилася вислати всю свою фльоту в Чорне море і висадити десант в Одесі. З Грузією та Чечнею уже давніше домовлено, що вона перепустить через свою територію курдських повстанців, котрі мають спочатку зайняти Кубань, а потім Донбас. І, завважте, за все це ми не платимо ані золотом, ані вугіллям.
 - А чим же ви заплатите? - спитав Бумблякевич.
 - Вгадайте, - кокетливо блиснула вічками княгиня.
 - Може, лісом? Або рудою?
 - Ні, що ви! Все це і нам згодиться. Ну, то як, піддаєтеся?
 - Піддаюсь, - розвів руками на загальну втіху княгині й маґістра. - Яка ж ваша сплата?
 - Сміття! - випалила врочисто княгиня. - Звичайне сміття! А його у нас стільки, що можемо завиграшки забезпечити ним цілу Європу разом з Америкою. "Українське сміття здобуває світ!" - саме такий наголовок я недавно побачила в газеті "Нью-Йорк таймс". А небавом цілий світ про це заговорить, але не буде нам рівних на ринку збуту! За продукуванням високоякісного сміття ми обігнали вже всі країни Європи... Ага, до речі, пане маґістре... У Парижі з моїм сином зустрівся іракський консул.
 - То була випадкова зустріч?
 - Ні. Він добивався її довший час, але Теодорові ніяк не випадало з ним зустрічатися. Коли ж нарешті ця зустріч відбулася, Теодорові було запропоновано острів Бахрейн за мілітарну допомогу Саддамові Хусейну і за припинення допомоги курдам.
 - Сподіваюсь, пан Теодор не прийняв цієї ганебної пропозиції?
 - Звичайно! Це б нас принизило в очах цілого світу... Хоча Бахрейн - це неабияка лагоминка. Можна було б там відродити Хортицю, Заперсидську Січ... Але, пане маґістре, про політику ви собі набалакаєтеся на бенкеті. А мене найбільше цікавить, що ви думаєте про ті страви, які я хочу запропонувати. Отже, слухайте уважно...
 Княгиня розкрила папку і продовжила:
 - Смажені афролакси в помідоровій підливі з грибами, вуджені скраклі, нуджені прецлі і збуджені струдлі... А ще: малінесія в циганському пиві, карчохля в листі румбарбару, ляментація тушкована з крильцями майтеликів, плімутрарія, начинена гречкою і мозком цесарки, трундифляк із чорносливом, родзинками, ломелою і журавлиною... Потім - десерт. Ну, звичайно, морозиво, овочі, соки, фуси й таке інше. Але, крім того, драглі з трабзонської дині, мариноване манґо, безліч усіляких тістечок і пундиків. І насамкінець дві несподіванки: супер - торти! Що це будуть за торти, не можу вам видати, бо тоді б усіляка несподіванка пропала. Але скажу, що то буде щось надзвичайне. Наперед аж пищу від утіхи!
 - Ваша світлосте, я не маю слів для захоплення! У мене тече слинка і я хочу лише одного: негайно заснути і прокинутися рівно за п'ять хвилин до початку бенкету.
 - Ви, як завше, - вершина ґалантности. Але, панове, маємо зовсім небагато часу до початку полювання. А я мушу ще урядити деякі приготування. Ви, пане маґістре, підете зі мною. Панно Фрузю, прошу запровадити пана Бумблякевича до бібліотеки. Гадаю, він там проведе час не без користи. Але не забудьте його й забрати звідси, коли всі вирушатимуть на лови. Не маєте нічого проти, пане Бумблякевич?
 - О, ні, мені дуже цікаво побачити, як полюють на однорога.
 - Прекрасно. Не забудьте, панно Фрузю, також наготувати для гостя ловецький костюм мого покійного чоловіка. Статурою вони будуть однакі, чи не так, пане магістре?
 - Пан Бумблякевич, може, буде трішки нижчий.
 - Ну, це не завада. До зустрічі, пане Бумблякевичу!
 Боже, як вона проказала його прізвище! Бум-бльа-кє-вичу!... Як це шляхетно, як вишукано... Він навіть усю дорогу, поки вела його панна Фрузя, намагався подумки повторити своє прізвище у той самий спосіб, щоби надалі послуговуватися лише ним. Бо тільки в такій версії нарешті його прізвище забриніло поважно, наповнилося змістом голубої крови, вцідженої далекими предками, і надало своєму володареві небувалої досі рівноваги.
Прокрокувавши напівтемними залами й коридорами так швидко, що годі було щось встигнути роздивитися, опинилися вони в книгозбірні, котра відразу вразила Бумблякевича своєю помпезністю. Височенні книжкові шафи нависали, мов скелі, і погляд губився у їхніх вершинах, встелених зимною імлою, з котрої, здавалося, от-от посіється густа снігова мжичка, і сам Бумблякевич відчув себе перед ними малою мурашкою - нікчемною і плюгавою.
 У бібліотеці сіріли сутінки, і він не одразу помітив старенького згорбленого чоловічка, що випірнув звідкись із вузеньких провулків книжкових хмарочосів.
 - А хто-то се до нас прийшов? Кого се ви, панно Фрусю, припровадили?
 - Це наш княжий історик пан Бумблякевич, - виповіла Фрузя. - Її світлість забажали, аби я сюди його привела, то ви вже забавте пана, а я піду...
 - З Богом, голубонько, - проказав дідок, і, поправивши на носі окуляри, уважно зміряв гостя. - Ну, я вже знаю, як вас величати. А мене - Транквіліон Пупс.Якщо чесно,то це моє псевдо. Адже письменник мусить мати прізвище дзвінке і виразне. Особливо це стосується класиків. Ви тільки уявіть собі на хвильку, що було б, якби Шевченко мав прізвище, наприклад, Кальнофойський, га? Це ж був би просто жах і дика розпука! Спробуйте хоча б утворити щось на зразок "шевченкознавства", або "шевченкіяни", або "шевченківських свят"... Бррр! Вочевидь, тут було провидіння Господнє... На жаль, воно не завше має рацію. Бо, скажімо, до мене воно поставилося просто несерйозно...
 - Перепрошую , - перебив його Бумблякевич - то ви ще й письменник?
 - Аякже! Я прозаїк, драматург, літературознавець, критик, історик літератури, гуморист, етнограф, краєзнавець і, врешті, поет-демократ. Я класик сміттярської літератури.
 - О, то ви не один?
 - Ні, нас є кілька, котрі пишуть. Але класик один. Коли я вмру, буде інший. Я - патріарх. 
 - Ну, гаразд, а який щабель займає Мальва Ланда? 
 - Що? Мальва? Ну, це несерйозно. Це сальонова поетеса. Можливо, колись вона й досягне того рівня, щоб стати класиком, але це справа майбутнього... Одначе, звідки вам відома Мальва Ланда?
 - Як по правді, то я сюди потрапив тільки тому, що шукав її. Я не просто історик, а історик літератури і займаюся її творчістю.
 - Он воно що - почухав підборіддя пан Пупс. - Виходить, вам відома більше Ланда, аніж я?
 - На жаль, - розвів руками Бумблякевич. - Мені справді ніколи не довелося зустрічати вашого прізвища.
 - Неподобство! Написати стільки товстелезних талмудів проти якихось двох тонюсіньких збірочок сльозливих віршиків - і опинитися в суцільному забутті!
 - Пробачте, але ж Мальва має ту перевагу, що її книжечки вийшли друком. А ваших я щось ніде не стрічав.
 - Воно й не дивно. Як ви могли зустрічати мої книги т а м, коли вони видавалися т у т ? Це був би повний абсурд! Але до війни моє прізвище було не останнім. Наше підпілля мене вирятувало за лічені дні перед розстрілом, і ось я тут.
 - То я мушу вас знати?
 - Звичайно. У будь-якому підручнику з історії літератури двадцятих років знайдете й мене. І всюди вказана дата смерти - 23 жовтня 1937.
- О, то вас було...е-е...розстріляно разом із Майком Йогансеном і Михайлом Семенком.
- І разом з Антоном Крушельницьким, Андрієм Михайлюком, Анатолієм Патяком, Паньком Педою, Миколо Скубою, Володимиром Штангеєм, Петром Ванченком… Тоді письменників стріляли пачками.
Бумблякевичу забило дух.
- То ви... ви один із них! - і почав знервовано висвітлювати у пам'яті їхні образи, бо ж бачив їхні портрети в часописах, але кожен із розстріляних міг із літами перетворитися на Транквіліона Пупса.
- Перестаньте, це марна справа. Після того, що я пережив у чеканні розстрілу, я сам на себе не схожий.
- Але чому врятували саме вас? А решта?
 Я не думаю, що вони помилились. Одне скажу - ваші заняття історією нашої літератури без відвідин моєї бібліотеки не варті нічого. Будь-яка ваша праця про будь-якого письменника, чи то про окремо взятий період - наперед приречена на пшик.
 - Не розумію, чому?
 - Та тому, що оглядаючи чиюсь творчість, наприклад Шевченка, ви маєте перед собою лише ті твори, які вам відомі.
 - Звичайно, так воно і є. А хіба може бути інакше?
 - Може. Адже це не означає, що коли вам щось невідоме, то його не існує?
 - Ви хочете сказати, що вам відомі якісь твори Шевченка, які досі вважались загубленими?
 - Саме так, шановний добродію. У моїй книгозбірні знаходиться безліч загублених творів. Адже велика їх кількість потрапила в архіви таємної поліції, а згодом в архіви НКВД і КҐБ. А звідти - на сміттярку. Таким чином, у нас зберігаються твори геть усіх репресованих письменників. А серед них немало таких, про які ви і не чули.
 Пан Пупс просто не міг стримати своєї невимовної втіхи. Бачив, який ошелешений цими новинами його гість, і охоче підкидав жару:
 - Маємо тут поеми Опанаса Лобисевича, прозу Віктора Забіли, другу частину "Вальдшнепів" Миколи Хвильового... А ще другий том "Мертвих душ" Гоголя і його ранню повість "Брати Твердиславичі". Але найцікавіше тут те, що повість ця писана українською мовою!
 - Та це ж просто сенсація! - не втримався Бумблякевич. - І ви такі цінності тримаєте в таємниці?
 - Ми не можемо ризикувати. Доки Україна знаходиться під постійною загрозою ззовні і зсередини, доки її політичне становище непевне і хистке, ми не вийдемо з запілля. Тільки могутня держава забезпечить надійне зберігання цих скарбів... А поки що ми вже чимало літ займаємося порятунком української літератури. Наші аґенти їздили навіть на Соловки, проникали в святая святих каґебістських архівів і викрадали звідти рукописи... Маємо невідомі нікому поезії Драй-Хмари, Зерова, Свідзинського, Плужника, Тася, Вероніки Черняхівської... Але то я називаю імена відомі, а ось про що вам, скажімо, говорить ім'я князя Северина Сапіги? 
 - Боюся, нічого, - Бумблякевич зробив розумне лице і зморщив чоло.
 - Ага! Бачите! А це унікальна людина. Він зібрав сотню добровольців і вступив до армії Наполеона з тим, щоби схилити його до походу на Україну. Він таки зумів зацікавити імператора, але, на жаль, фортуна від них одвернулася. Після цього Северин оселився на своїх добрах на Волині й займався вже тільки літературою. Але у 1830 році, в час польського повстання проти москалів, знову зібрав свій загін і загинув під Остроленкою в бою з москалями. Сталося це 26 травня 1831 року.
 Очі Бумблякевича впали на товстий червоний манускрипт.
 - А що в цій книзі?
 - О, тут чи не найголовніший твір пана Сапіги - "Мандрівка довкола борщу".
 - Борщу? - перепитав Бумблякевич, гадаючи, що не дочув.
 - Авжеж, саме борщу. Борщ - се наш український тотем, якому ми повинні молитися, складати пожертви. Борщ - се символ світобудови, се Сонце, Місяць і Зорі, Небо і Земля, води і суходоли... Борщ - се наша українська кров. На борщі виросла козацька нація, на борщі вона приймала присягу. Отже, пан Сапіга в цій книзі, котра має стати поряд із "Кобзарем" й "Енеїдою", описав свою подорож до сутности борщу, проник до самих його глибин, дослідив кожну його складову частину, пірнув до самих первнів і видобув їх на поверхню. А головне - йому вдалося відкрити знову забутий нами перепис борщу.
 - Стривайте, а хіба ми не знаємо, як його варити?
 - Що ви, хіба та юшка, якою ми дуримо свою національну пиху, варта називатися борщем? Ви собі гадаєте, що коли кинути до окропу буряки, то це вже борщ? Гай, гай... Не їли ви козацького борщу, то й не говоріть нічого. Козацький, або ж половецький борщ - наша ритуальна страва. Її згадує ще Пріск у своєму описі мандрівки до краю ґуннів. Але після зруйнування Січі припис цей було надійно поховано в непам'ять.
 - А знаєте, я й раніше відчував до борщу якусь неусвідомлену повагу, - сказав Бумблякевич. - Пам'ятаю, ще малим, дідусь, аби приохотити мене з'їсти цілу миску, розповідав при цьому байку, що нібито оце переді мною не просто борщ, а ціле море... І на дні - кораблі-потопельці... Я їв те море, аби хутше дістатися дна і вирятувати кораблі...
 - О! Бачите! А скажу вам, що десь на північ звідси знаходиться Море Борщів. Я не знаю, чи се справді так, бо ніколи не мандрував сміттяркою. Надто вже багато часу відбирає книгозбірня. Може, це тільки місцева леґенда. До речі, ваша Мальва Ланда дуже хоче податися туди.
 - В те море?
 - А так. Її завше вабило все чудесне і незвідане. До того ж, якраз вона і досліджує творчість Северина Сапіги. Завтра на бенкеті мають подавати борщ, котрий зварить Мальва за козацьким переписом.
 - Цікаво мені, чи Мальва друкувала свої вірші вже тут, на сміттярці?
 - Ні. Займається виїмково наукою.
 - І вірші не пише взагалі?
 - Знаєте, пане Бумблякевичу, я взагалі маю сумнів, чи потрібно писати вірші вродливій жінці, адже вона сама по собі - поезія.
 - То, по-вашому, віршувати мають самі-но шкапи?
 - Вважаю, що так. Якщо котрась гарненька дівчина захоче, аби її поезії сприймалися серйозно, то єдиний спосіб на те - відрізати собі носа. Інакше кожен мужчина вбачатиме у вислуховуванні її віршів лише добрий засіб для спокушення. Тверезо можна слухати вірші тільки якої-небудь сірої пташечки, а коли на вас дивиться витончене личко з великими очима, коли ви помічаєте хвилювання персів і круті вигинисті стегна - о, тоді хіба до віршів? А зрештою, кому я все це говорю? Ви ж куди молодший за мене і мусите все це розуміти якнайкраще.
 - Але, бачите, для мене Мальва Ланда щось більше за жінку... Я ніколи її не бачив і, можливо, тому став боготворити... І вірші її на мене справили якесь потойбічне враження... Інакше й не скажеш... Це щось дивне і незбагненне. Я читав багато поезій, і напевно кращих, але щоб на мене вони вплинули так, як Мальвині - цього зі мною не було...
 Бумблякевич заплющився і прочитав з пам'яті:

 Вийти на вулицю і піти за кимсь,
 Просто наосліп, хто перший покличе.
 І нехай мені заздрять усі ці жінки
 З намальованою млостю на обличчях!

 Бо коли у кишенях пусто,
 То неможливо всидіти вдома.
 Пахне весною, гнилою капустою
 І ще чимсь невизначеним і невідомим.

 А то можна стати на розі й свистати,
 А коли хтось: - Ти чого свистиш? - - 
 Дулю йому і язик показати:
 - Ану заткайся, тифозна миш!

 І так щовечір. З нудьги аж трясе мене.
 Коли ж у місті усі поснуть,
 Шпурляю в грубку вірші Єсеніна
 І грію руки біля вогню.

 Транквіліон співчутливо зиркнув на Бумблякевича.
 - Вам би слід було жити в тих часах, коли це писалося. Ви ж бо відчуваєте якусь ностальґію, я це бачу. Я добре ті часи пам'ятаю, але виріс із них вже настільки, що на мене вони діють лише як теплий спомин. Принаймні мене та поезія не розчулює. Вона надто чуттєва. А до того ж, коли я знаю, що писала ті вірші Мальва, то, слухаючи їх, бачу перед собою молоду жінку, котра скидає сукню і цілком гола заходить у ставок...
 - Щоб я тріс, коли це з вами й справді не лучилося! Ви бачили це!
 Транквіліон сумно кивнув головою...
 - То було вже давно... Я й справді якось випадково підгледів Мальву, коли вона купалася.
 - Ви бачили все? - спитав Бумблякевич таким голосом, наче йшлося про зґвалтування його сестри.
 - Я бачив її лише ззаду... Цього було доволі, щоби ніколи більше не сприймати її віршів. Коли часами натрапляю в давніх часописах на її ім'я , то враз переді мною сходить, мов сонце, її пречиста дупця... - І, вловивши знервований погляд Бумблякевича, спитав: - Це нічого, що я вдався саме до такого терміну?
 - Що ви маєте на увазі? - не збагнув Бумблякевич.
 - Я застосував у даному контексті слово "дупця" і вважаю його найбільш відповідним, коли мова йде про предмет високих почувань. Наприклад, мені зовсім не сподобалося, як у недавньому українському виданні "Коханець леді Чаттерлей" вжито слово "зад" стосовно вищезгаданої леді. Це жахливо. Коханці не можуть обмінюватися подібними словами. Вже краще в приступі екстазу вжити щось зовсім вульґарне, це принаймні збуджує, а зад - це щось безпросвітньо кобиляче. А є ж бо такі чудові слова, як "дупця, дупелька, дупцюня, дупуся, дупусечка, дупапулька, дуплюська, дупампуся, дупочка, дуплюсечка, дупелюсточка, дуперлинка, дупівонія", а в деяких, жартівливих місцях, - "дупенція, дупокльоцик, дупендра, дупижмо, дупасія, дупекло". Можливо, ці англійці так і кажуть: "Який у тебе чудовий зад!". Але ми - українці! Ми так говорити не можемо. Для кожного свідомого українця жіноча дупця - це брама раю, це герб нації. Саме герб. На нашому гербі повинен бути обрій, на якому сходить кругла дупця з золотим промінням на тлі синього неба. Бо справжнє обличчя жінки - це її дупа! А в свою чергу, кожна дупа має своє обличчя.
 Цей Пупс щодалі, то все більше йому подобався.
 - Ви справді мислите поетично, - сказав Бумблякевич. - Цікаво, які ваші вірші.
 Транквіліон Пупс набрав постави римського патриція і прорік:
 Так ніхто не кохав через тисячі літ,
 Вже куди я не пхав - ти холодна як лід.
 Дивні скарби свої ти мені розпростерла,
 Тільки вранці згадав, що ти вчора померла.
 - Ну, це пародія на Сосюру, а я б хотів…
 - Кий біс - на Сосюру! Та це Володька у мене й стибрив перші рядки, бо ж я цього вірша все 'дно не міг видрукувати. От він і скористався. 
 - То ви поет-еротик! Це для нашої поезії щось нове. Досі вона пишалася своєю цнотливістю.
 - Раніше я писав звичайну лірику, але тепер чомусь мені хочеться всю цю поезію зґвалтувати, притому найбрутальнішим чином. Саме тепер, коли я припинив усі свої сексуальні поривання через похилий вік, мені багнеться чинити сексуальні надуживання на папері. В прозі це проявляється в диких сценах мордування і ґвалту. Я не можу писати цнотливо. Я задихаюся в усталених нормах української літератури. Мені хочеться підкласти під неї вибухівку, аби вся ця нефоремна споруда злетіла в повітря, і побудувати новий палац.
 - Стривайте… ваші погляди мені когось нагадують….
 - Навіть не намагайтеся!.. Коли я кажу, що хочу підкласти вибухівку, то не для того, аби знищити, а щоби з тих самих цеглин скласти іншу будівлю. Себто на вершині не повинно бути місця для дутих авторитетів. Мусить відбутися переоцінка вартостей... Деколи я маю таке враження, що більша частина нашої літератури - це суцільне сюсюкання і загравання з народом. Народ хоче квашених огірків, а йому підкидають цукерочки. Народ хоче, аби йому дали по писку, а його пестять, мов малюка. Народ хоче, щоб його тицьнули носом у лайно, а його тицяють у пелюстки. І народ поволі дитиніє. Йому починає здаватися, що й справді уся його приваба - це дитяча безпосередність, лагідність, пісенність. І він, мов юродивий, починає спочатку розцяцьковувати квіточками піч, потім і цілу хату, вбирається в квітчасту одіж і співає квітчасті пісні. Я не знаю більш збабілого народу, ніж наш.
 - А як же козаки?
 - Козаки - це колишні половці. Себто, зовсім інша раса. Так, це українці, але найвищої касти. Вони й антропологічно дуже відрізняються від нас. Я маю на увазі козаків з діда-прадіда.
 - То ви вважаєте, що половці не були тюрками?
 - Якими тюрками? Побійтеся Бога! Чистої води європейці. Половчанки славилися незвичайною вродою, а їхні описи далекі від описів азіяток. Навіть половецькі могили і половецькі леґенди оспівані нашим народом: Савур - могила, євшан-зілля. Де ви бачили, аби хтось оспівував ворога? Та й у "Слові о полку Ігоревім" автор ніде не сипле прокльонів на голови половців, а змальовує їх з такою повагою, що і русичів. Половці мали, як і козаки, малиновий стяг, білі хоругви. Половці були нехрещені, а тому автор їх називає "поганими", "дітьми бісовими", але не більше. Араби описували половців так: високі, світловолосі, носи прямі, вуста повні, вуса підковою, на голові чуб, очі великі - сірі або сині, зрідка - карі. Хіба це опис монголоїдів? У Северина Сапіги у книзі "Мандрівка довкола борщу" є цілий розділ, присвячений доказам того, що скити, половці й козаки - це одне й те ж.
 Бумблякевич узяв до рук книгу Северина Сапіги й розкрив її при самому кінці, де довгими рядами йшли половецькі імена. 
 - Зверніть увагу, - - сказав Пупс. - Як багато імен має закінчення на "ак". Бабак, Варнак, Гірчак, Гончак, Кончак, Громак, Гущак, Дончак, Друшляк, Кобіяк, Кобеняк, Гзак, Козак, Коршак, Купчак, Бумбляк...
 - Бумбляк! - зойкнув Бумблякевич.
 - О, бачите! Можете пишатися - у вас половецьке походження. 
 - Боже мій, а я стільки мучився із цим прізвищем! Мені здавалося, що це якась лайка, щось непристойне. І тільки тут, на сміттярці, ім'я моє очистилося. Спочатку в устах княгині, а тепер і в цій книзі. 
 - Пане Бумблякевичу, ваше прізвище зустрічається і в козацьких реєстрах. Був такий полковник Бумблякевич. Вславився тим, що розбив москалів на Ворсклі. Понадто - був схожий на вас! Зросту, правда, вищого, але теж у тілі й голомозий. Гнув у руках підкови, п'ястуком міг убити хоч бичка, а хоч москаля.
 - Я давно підозрював, що я не простий собі чоловік. Щось у мені завше було таке, що вивищувало над іншими. Але життя затовкло так, що з мене вийшла сіра і непримітна особа.
 - А, до речі, яке ваше ім'я?
 - Кличте мене Бумблякевич.
 - То я маю до вас звертатися на прізвище?
 - Моє ім'я така ж бздура, як і ваше. Одна лише різниця, що ви своє самі прибрали, а мені дано воно від народження. Я завше соромився його. Особливо в школі, коли почали вивчати Котляревського. З мене кепкували, насміхалися, і я зненавидів його. А згодом просто вирішив забути. І якось уже звиклося, що перетворився я на Бумблякевича без роду й імени. І так мені найліпше. 
Транквіліон стенув плечима.
 - Ваша справа. Одначе, коли ви збираєтесь на лови, то пора. Чуєте відлуння кроків? Це панна Фрузя іде за вами. 
 І справді, за хвилю з'явилася Фрузя.
 - Пане Бумблякевичу, прошу за мною. Ваша ловецька одіж наготовлена. Внизу вже всі зібралися. Чекають лише на молодого князя.
 - Бажаю вам щасливих ловів! - гукнув їм навздогін Транквіліон, і сміх його видався чомусь глузливим.

Юрій ВИННИЧУК

МАЛЬВА ЛАНДА

Розділ четвертий 

 ПОЛЮВАННЯ НА ОДНОРОГА

			 1

 Вийшовши з княжого палацу в ловецькому костюмі, Бумблякевич побачив чималий гурт військових у чорних уніформах з дубельтівками за спиною і зі зграєю збуджених гончаків. Біля дверей на столі лежало кілька рушниць з різьбленими кольбами, але деякі мали вже поточені іржею цівки. Джавала саме, прискаливши око, зазирав у одну, наче в далекогляд. Видно було, що на зброї він розуміється.
 - А ви чого стоїте? - спитала княгиня. - Вибирайте й собі рушницю.
 - Але я не вмію стріляти, - винувато відказав Бумблякевич.
 - Ну, це не причина, щоб не брати участі в ловах. Візьміть собі ось цю, з неї стріляв мій чоловік. Пан Джавала покаже вам, де маєте натиснути.
 Бумблякевич слухняно почепив на плече рушницю і відчув, як єство його ураз змужніло й налилося відвагою. Уявив себе кимось на зразок ополченця і навіть надав обличчю відповідної міни.
 Поява худого високого чоловіка середнього віку, котрий скидався на коника-стрибунця либонь через те, що його довгі й тонкі ноги були обтягнуті панталонами, що защіпалися попід колінами і зникали в чоботях, - викликала пожвавлення цілого гурту ловців.
 - Пане Джавала! - вигукнув радісно чоловік. - Тішуся, що й ви з нами. А це і є наш новий історик? Сподіваюся, наші лови завдадуть вам море втіхи.
 - Це, мій син, - сказала княгиня Бумблякевичу. - Тепер ви просто змушені затоваришувати.
 Князь стиснув долоню Бумблякевича, і той відчув у потискові силу залізної руки.
 - Я зворушений, - сказав Бумблякевич.
 - Я теж, - усміхнувся князь і сплеснув у долоні: - Увага! Чи всі готові на лови?
 - Всі! - пролунав хор військових.
 - Тоді гайда! Рушаймо!
 Хтось затрубив у ріжок, і мисливці подалися в глибини лабіринту. Княгиня ще довго махала їм рожевою хустинкою.
----------
Закінчення. Початок у 2-му числі журналу.

 Незабаром князь закомандував розсіятися по пагорбах, щоб натрапити на слід однорога. Бумблякевич хутко засапався і, вибравшись на гору сміття, вирішив сісти перепочити. Далеко-далеко, доки очі сягали, звивалися гірські пасма. То там, то тут виринали чорні фігурки мисливців, полохаючи птаство і різну кумедну звірину, що її виплекала сміттярка.
 Сидячи отак та мугикаючи собі під ніс якусь нехитру пісеньку, Бумблякевич раптом відчув на собі чийсь погляд.
 Великі темні очі дивилися на нього з купи сміття просто під ногами.
 - Ти хто? - спитав Бумблякевич і навіть наставив рушницю.
 Очі скліпнули, сміття заворушилося в різні боки, і з нього вигулькнула гарненька дівоча голівка.
 - Це я, - сказала вона і підморгнула.
 - А що ти тут робиш?
 - Я - русалка.
 - То це правда?
 - Що - правда?
 - Що в смітті водяться русалки?
 - А ти очам уже своїм не віриш? Ти ж мене бачив ще коли тільки зайшов до лабіринту.
 - Я думав - ввижається.
 - Я за тобою давно спостерігаю, - засміялася русалка і висунулася так, що з'явилися її білі виточені рамена.
 - Для чого?
 - Просто так. Цікаво.
 Тепер вона вивільнила й руки зі сміття і, випорпавши якогось пощербленого гребінця, заходилася розчісувати своє густе волосся, при цьому зиркаючи на Бумблякевича таким палким поглядом, що він уже відчув, як ворушиться в споднях його чоловіча сила і спалахують повні щоки.
 - Ум-м-м... - підморгнула русалка і вивільнила із сміття білі перса. - Мав би охоту?
 Бумблякевич розгубився від такої відвертости й закашлявся.
 - Ну, не будь таким тюхтієм! - простягла до нього руки русалка, і ось уже все її тіло разом зі срібним хвостом з'явилося на поверхні, а в лусці заграло сонце.
 Бумблякевич ковзнув жадібним поглядом вздовж її тіла, уважно обстежив круглий животик, який плавно переходив у хвіст, і ошелешено промимрив:
 - А-а... як... е-е... ми... теє... в... куди?..
- В туди! - засміялася русалка і, ставши навкарачки, наставила Бумблякевичу розкішну гепцю - круглу й пухкеньку, мов снігову куля. 
 - Бумблякевич знервовано проковтнув слину і якусь хвилю мовчки милувався цим розкішним витвором натури. На його превелике задоволення, гепця не була замкнена навіки, бо мала під сподом рожеву щілинку, котра спрагло пульсувала і манила до себе так заклично, так гаряче, що в Бумблякевича запаморочилося в голові і він, уже сливе без пам'яти, заходився розщіпати ширіньку.
 - Ну... ну... швидше... - благала русалка.
 Та вмить, коли Бумблякевич вже обхопив руками білі півкулі і ось-ось мав проникнути всередину, гримнув чийсь оклик:
 - Стійте!
 Русалка, мов ошпарена, верескнула і в одну мить щезла в смітті.
 Бумблякевич гарячково защіпнувся і зірвався на ноги. Одноріг стояв перед ним стрункий і високий, його тонке біле хутро сліпило очі. Бумблякевич роззявив рота, найбільшу його увагу прикував великий і гострий, ще й закручений ґвинтом ріг. Уявив собі, як одноріг нахиляє голову і встромляє рога йому в живіт, розпанахує кишки, проламує ребра, пробиває спину, а потім підкидає безвільне тіло нещасного Бумблякевича вгору, і летить воно, падає в провалля на випростані руки русалок, у їхній регіт... 
 - Якби ви спробували її вграти, - промовив одноріг чистим і дзвінким голосом диктора телевізії, - вона б замкнула вашого прутня і, як би ви не сіпались, а таки затягла б у глибини сміття. А там на вас чекали б виснажливі утіхи, які поступово перейшли б у повільну дистрофію і смерть.
 - Боже! Який він розумний! - це перше, що подумав Бумблякевич.
 - Боже! То він ще й розмовляє? - це друге, що подумав Бумблякевич.
 - Вмерти на сміттярці! - витер він піт із чола. - Ні, цього я б не витримав.
 Погляд однорога впав на рушницю, що лежала під ногами.
 - Отже, ви один із них.
 - Я? Боронь Боже! Я тут взагалі випадково. Забрів на цю сміттярку, і мене запросили на полювання на ... цього...
 - На мене.
 - Здається... Але я тільки гість.
 - А рушниця?
 - Клянуся вам - я не вмію стріляти. Я ще ніколи не пробував. Мене мали навчити по дорозі, але я відбився від гурту...
 - Вони хочуть мене убити, - сумно сказав одноріг.
 - Чому ви думаєте, що саме вас? Адже є й інші однороги.
 - Так, є... Але вони не вміють говорити. Вони звичайні звірі.
 - А ви - ні? Ви ж так само одноріг.
 - Ні. Я не одноріг. Я - Господь однорогів. Я - їхній Бог і пророк. Коли мене буде вбито, більше ніхто вже не перешкоджатиме полюванню на моїх дітей. Щоб убивати їх безкарно, мусять спочатку убити мене.
 - Чому ж вони досі цього не зробили?
 - Бо не знають, хто з однорогів є Богом. Вони вбивають чергового звіра і щоразу думають, що вбили Бога. Їдять його, запивають вином і тішаться, що перейшла у них сила Господня разом із м'ясом і кров'ю, серцем і мозком.
 - А дозвольте поцікавитися, яким чином ви перешкоджаєте їм убивати ваших ... мне-мне... дітей. 
 - А таким, що я сам убиваю мисливців. Оцим ось рогом.
 - О... о... то ви... могли вбити й мене? - пополотнів Бумблякевич.
 - Міг би. Але, на щастя, ви спокусилися цією русалкою. І коли я побачив, що ви вже готові її відфайдолити, то зрозумів, що ви не місцевий. Усі, хто мешкає тут, добре знають, чим це може скінчитися. І я навіть гадав собі, що й ви не ликом шитий і, замість встромити їй у дучку свого прутня, встромите цівку рушниці.
 - Як то - цівку? - злякався Бумблякевич такого садизму.
 - Слухайте мене: вставляється цівка і натискається цинґель. Ба-бах! - і з русалки тільки луска лишається. Бо вона - це тільки вода. Вода каналізацій.
 - Бр-р-р! І як лише я міг на таке відважитися? З першою ліпшою русалкою!
 - Бачите, якби ви її прогнали і не спокусилися, то я б упевнений був, що бачу мисливця. І вбив би вас на місці.
 - Господи! - вирвалося у Бумблякевича.
 - Слухаю?
 - То я був на палець від смерти? Хто б подумав, що розшуки Мальви Ланди пов'язані з ризиком для життя!
- Мальви Ланди? - зацікавився одноріг. - Ви шукаєте Мальву Ланду? 
 - Так. Це справжня причина, чому я потрапив на цю кляту сміттярку.
 - А дозвольте поцікавитися, чому ви її розшукуєте?
 - Я досліджую її творчість.
 - Похвально, дуже похвально. Мальва Ланда - це єдина людина , з якою я в дружніх стосунках. Вона виступає на захист однорогів і бореться за наші права.
 - То, може, вам відомо, де саме її шукати?
 - Так, я бачив її зовсім недавно. Коли бажаєте, охоче вас завезу на те місце. Сідайте мені на спину.
 - Але я... я не вмію їздити верхи...
 - І не треба. Досить триматися за мою гриву.
 Бумблякевич не знав, що чинити. З одного боку, така нагода потрапити до Мальви, а з другого - їзда на однорогові, котра може закінчитися дуже сумно.
 - Не бійтеся, - спробував його заспокоїти одноріг. - Я мчатиму якомога обережніше.
 - Якщо ви обіцяєте мене не гоцкати... - нарешті зламався Бумблякевич.
 Одноріг вклякнув. Уже закидаючи ногу, Бумблякевич згадав про рушницю:
 - А що з рушницею? Сказати, що загубив?
 - Та ні. Беріть із собою. Тут у нас є дика звірина. Без рушниці не варто пускатися в мандри.
 За хвилину одноріг уже мчав сміттярськими горами, несучи на спині товстуна з рушницею, котрий тримався обома руками за гриву і, вирячивши нажахані очі, розкритим ротом хапав повітря. Видовище було чудне і незрозуміле - чи то наляканого вершника ніс одноріг, а чи то настрашеного до смерти однорога вхопив сміливий вершник. Мабуть, це останнє й спало на думку мисливцям, коли вони несподівано вигулькнули з-за пагорбів, бо Бумблякевич почув вигуки захоплення й заохочення. Водночас пролунали постріли. 
 - Пригніться! - гукнув йому одноріг, і Бумблякевич припав до гриви, відчуваючи, як його серце сповнюється смертельним жахом, а в голові шалений вихор здіймає куряву сухої трави разом зі зграєю переляканих птахів і несе, несе...
 Постріли лунали усе частіше, от уже чиясь куля влучила однорогові в стегно, і він стишив біг. Друга куля вдарила в шию, якраз під руками Бумблякевича, струмінь крови забив джерелом, і Бумблякевич спробував затулити рану долонею, але кров проступила між пальцями. Вона була темно-червона, аж чорна, і пара била у ніздрі, запаморочуючи голову.
 - Тримайтеся! - викашляв одноріг і стрибнув із кручі.
 Вони летіли в повітрі, коли серце однорога спинилося, і Бумблякевич це відчув. Відчув, що тварина вже мертва, і зараз, коли вони досягнуть землі, ноги однорога вже не відіб'ються від неї граційно і легко, а зламаються, й тіло важко опаде, підім'явши під себе вершника.

2

 Жоден опис не здатен вкластися у ті лічені секунди, за які відбувався останній стрибок однорога. Щойно Бумблякевич відчув смерть свого нового товариша, як зірвав із плеча рушницю, приклав цівку збоку до грудей, якраз поблизу смертельної рани і вистрілив. Куля, як він і сподівався, лише ковзнула в густе хутро і не торкнулася тіла, але Бумблякевич театрально змахнув руками, випускаючи рушницю, і весь аж підскочив, вдаючи, наче одноріг здригнувся в конвульсіях. За мить, відбившись ногами від спини, уже летів на м'які перини сміття. Чув тріумфальні вигуки мисливців, і серце його залила гаряча хвиля щастя.
 Хляпнув цілком вдало, але для більшого ефекту зостався лежати непорушно, мовби йому забило тяму і він не годен зібратися докупи. 
 - Я вбив Бога! - вишептав у сизий вечір неба.
 І повторив голосніше:
 - Я вбив Господа Бога!
 І небо прийняло цю вість зі смутком.
 Довкола вже вирувало від галасу, трубіння мисливських ріжків, гавкоту собак. Сміття під ногами шурхотіло все ближче і ближче. Бумблякевич заплющився і, вичекавши, поки мисливці згурдяться довкола, обережно розплющив повіки.
 - Живий! - вирвалося з доброго десятка грудей, і одразу декілька рук підхопило його й допомогло підвестися.
 - Герой! От герой! - тішився княжич, ляскаючи Бумблякевича по спині. - Ще нікому так хвацько не вдавалося вполювати однорога. А до того ще й осідлати! Ви що, хотіли його живцем захопити? 
 - Та ні... то було так... Він пасся собі під горою, а я якраз сидів на горі. От я й скочив на нього. Стріляти з рушниці я не вмію... А так, думаю, зажену його, доки не змореться й не беркицьне. А тут ви якраз нагодилися. Ну, бачу, застрелите мені мою здобич. Хтось таки сцілив однорогові в стегно. І тоді я приклав йому цівку до грудей...
 Усе це він оповів так недбало, мовби ціле життя тільки те й робив, що полював на однорогів. Слухачам це невимовно сподобалося і, підхопивши героя на руки, почали підкидати вгору. 
 - Оце відчайдух! - хитав головою Джавала. - Та ж той одноріг міг вас забити одним ударом.
Хтось знайшов у купі сміття плетене крісло, Бумблякевича посадили в нього й понесли з піснями і галасом. Позаду на двох дрючках двигали однорога. Цікаві русалки зблискували очима то там, то тут, пірнали й випірнали, супроводжуючи процесію. А герой наш не тямився від щастя, озираючи згори усе довкола, як вінценосний Цезар. Гончаки валували, полохаючи русалок та іншу звірину, а мисливські ріжки дзвеніли у вухах так пронизливо, що в промені півмилі усеньке птаство скуйовджено шугало у небо і клубочилося у вечоровій синяві.

Розділ п'ятий

 БУМБЛЯКЕВИЧ ВТРАЧАЄ ЦНОТУ

 Уже зовсім стемніло, коли мисливці повернулися до княжого палацу. І княгиня, і Фрузя, і Транквіліон, почувши розповідь про подвиг Бумблякевича, не могли надивуватися з його хоробрости. Очі Фрузі загорілися якимось жагучим і спраглим вогнем, наче перед нею постав сам бог мисливства Полісун, ураз їй забаглося впасти перед ним долілиць і прохати благословення, але стримала себе, відчуваючи, як забурунилася її кров і почало паленіти від сорому обличчя.
 - Це неймовірно! - хитав головою Транквіліон Пупс. - Щоб ви! І такий подвиг! Я за все своє життя! Нічого подібного! А ви! Прийшов, побачив, переміг! Дайте вашу руку! Я мушу це оспівати! Я сьогодні вночі напишу поему!
 - Ах, дайте нашому гостеві спокій, - сказала княгиня, - Мав на сьогодні стільки переживань, що мусить тепер відпочити. Завтра на бенкеті йому доведеться ще не раз похизуватися своїм геройським учинком. А зараз, панно Фрузю, запровадьте пана Бумблякевича до його покою.
 Панна Фрузя почервоніла ще дужче, а її високі перса знялися ще вище й завмерли у затамованому подиху. А вже ведучи гостя сходами, вона щокроку якось так нервово здригалася, мовби її хтось шпигав у дупцю видельцем. Що пан Бумблякевич нічого такого не робив, то само собою розуміється, але як же йому було дивитися на ці подригування, від яких тілом панни Фрузі прокочувалися бурхливі хвилі, а з потаємних глибин незвіданої душі виривалися ледь чутні зойки.
- Бумблякевич наставив вуха і прикипів очима до збуреної сідниці - чи не з неї часом добуваються оті підозрілі позойкування, що схожі водночас на сковичання роздушеного курчати і на легенький елеґантний "пу-у-укс" після тарелі квасолі. Останнє мало б супроводжуватися й специфічним запахом, але скільки Бумблякевич не шморгав носом, нічого подібного не вловив, ба навпаки - панна Фрузя полишала по собі лише запах рожі. А панна, котра пукає рожею, могла стати вершиною мрій Бумблякевича.
 Покій вразив своїм виглядом: здавалося, все тут хтось попересовував з місця на місце, і то достеменно перед хвилею. Покій був аж надто великий, але вщент захаращений різною старою рудерою. Тут стояло широке ліжко з пухкими подушками, велетенська шафа дуже похмурої барви, нічний столик із часописами, крісло-гойдалка, низенький кривоногий пуфик, дзеркало з масивними тумбами, креденс із посудом, круглий дубовий столяка з чотирма височенними кріслами, на спинках яких було вирізано серця. А ще - чорний лиснючий фортеп'ян і, нарешті, цілий кут займала викладена з рожевої в квіточки кахлі грубка.
 - Ого, скільки тут всього! - похитав головою Бумблякевич.
 - Усі умови для життя, - відказала Фрузя і заходилася стелити постіль.
 І знов Бумблякевич був змушений спостерігати за цим незрозумілим пересмикуванням її тіла, і от, коли він урешті вже наважився запитати, що се мало значити, панна Фрузя раптом упала спиною на ліжко і почала стогнати так, наче б хтось добрався до її ероґенних зон. Бумблякевич витріщив очі й не знав, що має чинити. Поза панночки була просто брутальна - ноги розкарячені, перса випнуті, голова закинута назад, очі в стелю, і все це разом здригалося, звивалося, тремтіло і підскакувало, наче шкварка на пательні.
 - О-о-о-ой... у-у-у-умм... не можу... о-о-о-ой... ну... ну... умм... так! так! так!.. бери мене - бери мене - бери мене... о-о-о-ой...
 Фрузя завивала і виробляла язиком такі штуки, що Бумблякевич несвідомо й собі язика висолопив, а в штанах почув виразне пожвавлення.
 - Що з вами, панно Фрузю? Може, вам чимось допомогти? Може, у вас падачка, га? То скажіть...
 Витер піт із чола і підступив ближче. 
 Панна тим часом дійшла апоґею й безсило впала на постіль. Лежала тепер нерухомо і тільки голосно посапувала.
 Бумблякевич сів коло неї і зацікавлено стежив. Панна заплющилася, і тільки зім'ята постіль свідчила про недавній екстаз.
 - Вам зле? - насмілився сколошкати мертву тишу.
 - Мені? - перепитала, мовби крізь сон, Фрузя. - Та що ви? Ніколи мені не було так добре, як зараз. Я зазнала нечуваної розкоші.
 - Розкоші? Якої розкоші? З ким?
 - З ним.
 Бумблякевич про всякий випадок оглянув покій, але не виявивши більше жодної живої душі, спитав:
 - А не буде це з мого боку нескромністю поцікавитися, про кого мова?
 Фрузя нарешті відкрила очі і всміхнулася.
 - Він - це... Ні, краще я вам покажу.
 Покоївка сіла в ліжку і, пірнувши рукою під спідницю, витягла невеличкий волосяний клубочок, що зблиснув сп'янілими очима і реготнув, мов навіжений:
 -І-хі-хі-хі-хі! І-хі-хі-хі-хі! І-хі-хі-хі-хі!
 Бумблякевич одразу впізнав клака.
 Здавалося, тепер від Фрузі до клака перейшла необорна сила трансу, він ледве не розривався на частини в якомусь епілептичному шоку, не перестаючи при цьому реготати, мов навіжений.
 - Бідачка! - пожаліла його Фрузя. - Дістав конвульсій. Мусить тепер охолонути.
 І справді, коли вона опустила клака у вазу з водою, той заспокоївся, ліг собі тихо на дно і заплющив очі.
 - То, виходить, ви зазнаєте розкоші зі звичайним клаком?
 - А що, хіба не можна з клаком? Одна панія, приміром, кохалася навіть з однорогом. 
 - Ну, добре, але як вам вдається кохатися з клаком? У нього ж бо не видно ані прутня, ані рогу!
 - А ви дуже допитливий, пане Бумблякевич! - хихикнула Фрузя. - Але, як по правді, то мені дуже хочеться вам про це оповісти. Чомусь саме вам. Це мене збуджує. Зараз я вам оповідатиму, а ви покладіть мені руку ось тут.
 Бумблякевич сів біля Фрузі й поклав руку межи двох пагорбів на її грудях. Але Фрузю це не задовольнило.
 - О, пане Бумблякевич, мусите вибрати котресь одне персо, інакше я не зможу зосередитися.
 Бумблякевич вибрав те, що було ближче до нього, і відчув увесь жар, який клекотів у Фрузиних грудях.
 - Отже, я пускаю клака собі під спідницю... він лізе по стегні усе вище, і вище, і вище, і я поволі починаю тремтіти... все в мені у цю мить здригається... а він тим часом добирається до моєї потаємної потаємности, до моєї святенної святенности, до моєї непорочної непорочности і легенько-легесенько-легосюнінько, ледве-ледве лоскоче... О, се мов подих вітру з-над Коралового моря! Трепетання пальм! Доторк місячного променя!.. А він усе тісніше й тісніше припадає до мого лона, й воно починає відчинятися йому навстріч, мов Брама Раю для праведника... І каже лоно: увійди, праведнику, хай воздасться тобі за труди і мислі твої, припади устами і надпий вічности... І тоді заграє джерело кастальське, і спінені хвилі побіжать його зустрічати, бо приходить той, хто відчиняє брами... І він входить туди, де його очікувано, де все аж пашить любов'ю і жагою...
 На хвилю Фрузя замовкає, заплющивши очі, і Бумблякевич чує, як під його рукою наливається небесними соками пружне персо, аж лячно стає, що тільки-но натиснеш необережно, і бризне воно відразу на всі боки...
 - Перепрошую, - порушив мовчанку, - хтів би-м запитати лише о їдну дрібничку... Чи панна перед тим, як впустити клака, стягає майточки?
 Боже мій, що сталося у цю хвилину! Панна Фрузя скрикнула і, заховавши обличчя в долоні, важко заридала:
 - О, я нещасна! О, я бідолашна! З якими нікчемами зводить мене доля!
 Вона впала на ліжко й, задригавши ногами, оголила стегна настільки, що Бумблякевич з цікавістю відзначив - під сукнею не було жодної лашки, натомість раз-у-раз то з'являвся, то знову зникав рудий кудлатий квіт. Краса його настільки полонила увагу Бумблякевича, що він уже зовсім стратив над собою панування і, вловивши мент, вскочив покоївці межи ноги, накриваючи обома долонями чарівний квіт, наче метелика. Стегна її по обидва боки квіту раптом заспокоюються і, здригнувшись ще кілька разів у коротких конвульсіях, заклякають непорушно.
 Пальці Бумблякевич пестять потаємність її потаємности, розправляючи її пелюстливі пелюстки, розвиваючи стебливі стебла, обрамляючи листливим листям, визволяючи серце рудого квіту, червоне серце рудого квіту, жадібне серце рудого квіту, а воно починає нервово битися попід рукою, битися спрагло йому під рукою...
 Заплющені Фрузині очі поринають у сутінь сором'язливости, а вуста її розцвітають і шепочуть:
 - Боже - яке дивне - яке незрівнянне відчуття - прошу пестіть мене - робіть що хочете зі мною - що хочете - що хочете…
 - Добре - але прошу не розплющувати очі - я встидаюся - я дуже встидливий…
 - Я не розплющу - ні- але робіть зі мною щось - робіть - нищіть мене - знущайтеся наді мною як вам лише заманеться - будьте брутальним як яґуар - розтопчіть моє єство - виверніть мене мов рукавичку - виссайте з мене кров…
- У Бумблякевича очі лізли на лоба від таких слів.
- А що, чи не краще зі мною, як з клаком… 
- О так - о так - клятий клак - більше ніколи не буду з ним - о, я і не знала, що є така розкіш…
 Правду кажучи, і Бумблякевич не був досвідченим коханцем, то був у його житті перший квіт, якого торкався насправжки, а не в уяві, а перед ним лежала цнотлива панна, котра, крім клака, не знала інших мужчин. Тепер йому було замало її голих стегон, хотів бачити її всю, але сукня не піддавалася, руки у ній заплутувалися.
 - О ні-не так - візьміть ножа - розітніть на мені ці ненависні пута - звільніть мене від кайданів.
 Про які кайдани мова? - не збагнув у гарячці Бумблякевич, але взяв таки зі столу ножа і занурив лезо в сукню. Тканина сполохано заметлялася, забила крильми, залопотіла і затріщала, сповзаючи з голого тіла, наче біле простирадло з пам'ятника. Бумблякевичу здалося, наче він чує марша, а хор у витинах співає славень героєві.
 Тіло Фрузі було дорідне і пухке, рожеве й пружне, гаряче і звабне, ніжне і хупаве. Від повних грудей воно збігалось в осину талію, а нижче розходилося на два слонячих бивні, до яких так і багнеться припасти усією чоловічою силою і вирушити у гойдливу мандрівку довкола світу.
 - А тепер я - тепер я - тепер я звільню вас - дайте мені ножа...
 І вона хотіла вже було відібрати ножа в переляканого Бумблякевича, але той, збагнувши, яка гірка доля чекатиме його чудесну мисливську уберю, почав завзято боронитися. Одначе Фрузя і не думала відступати, вона кинула на Бумблякевича усі свої сімдесят кілограмів живої ваги, і межи ними розпочалася запекла борня, в якій Бумблякевичу ледве вдалося зашвиргонути ножа під ліжко. Фрузя цього не помітила і далі порпалася в постелі, мов кріт, даючи можливість Бумблякевичу за цей час спокійно розібратися.
 Він розлігся собі на постелі, мов кабанчик, і сказав:
 - А тепер робіть зі мною усе, що вам заманеться!
 - Ах, ви підступний! - застогнала Фрузя. - Ви мене обманули.
 Очі її при цьому прикипіли до Бумблякевичевого скарбу, що стирчав, наче пагін лотосу, і ледь-ледь колихався, можливо, від Фрузиного подиху. Обережно, мовби боячись його наполохати, Фрузя торкнулася пальчиками набубнявілого пупляха і сказала:
 - Так, се він ... се він...
 - Хто? - спитав Бумблякевич ліниво.
 - Я впізнала тебе! Се ти!
 Бумблякевич навіть підвів голову:
 - До кого це ви промовляєте?
 - До Князя Мороку! Я впізнала його! Князю мій! Прийшла-м до тебе вклонитися і припасти до стіп твоїх, чекаючи на благословіння твоє, о Совершенний! О, князю моїх снів і марев! Господарю моїх темних пліснявих льохів, що бережуть зачакловані скарби! Зглянься над моєю непорочністю, ввійди у мене, мов ніж у хліб, покрай мене на плястерки, посічи мене дрібно-дрібнесенько і спожий на славу собі!
 Бумблякевич подумав, що цілком слушно встиг заховати ножа, бо хто зна, чи в запалі Фрузя й справді не забагне, аби її четвертували.
 - А тепер я заграю на саксофоні, - сказала Фрузя і, припавши вустами до прутня, тоненькими пальчиками так спритно забігала по ньому, що Бумблякевич таки видобув зі себе глибокий сексофонний стогін.
 Заплющив очі і враз побачив цілий тлум школярок, що обступають його, хихочуть і задирають перед ним спіднички, декотрі, сміливіші, цілують його то там, то тут, дозволяють його рукам проникати у сутемінь їхніх тілець. Та недовго бавили його школярки, на зміну їм прийшли задкасті невільниці Сходу - чорні, жовті, кавові, помаранчеві й мармулядові. Їхній танок був шалений, але нетривалий, вітер розвіяв невільниць, наче пелюстки барвисті. І от зостався він сам на сам із Фрузею, тепер вона зайняла його уяву.
 Це вперше торкнулися його жіночі пальці, вперше чиїсь уста і язик мандрував складками його тіла, теплим диханням розігріваючи сніги Антарктиди - вони сповзають із нього, сповзають тихо й мовчазно, полишаючи по собі лише пухирці гусячої шкіри і пульсування живчиків... Що вона чинить із ним? Сама ж бо ще блукає навпомацки, підкоряючись тільки інстинкту.
 Десь високо вгорі кружляли рожеві пелюстки. Деколи йому вдавалося в них упізнати котрусь панну, викохану його ж таки фантазією, а, може, навіть зачути ридання і зойк... Бумблякевич лагідно всміхнувся пелюсткам і прошепотів: "Я кохаю вас... Прощайте ...". У відповідь пролунало ще жалібніше ридання...
Панна Фрузя відкинулася на спину, і все її тіло обійняла судома. Бумблякевич став на коліна над нею і, коли вона розвела ноги, то спалахнуло йому в очах золоте руно. І побачив вузенький причал, до якого прямували кораблі з цілого світу, вантажені імбиром, цинамоном, перцем кайєнським, ваніллю й дактилями.
Вітрила шовкові, прозорі мов крильця метелика, вітрила тонюські, мов майточки школярок, з гербом, що здалека нагадує щит і меч, а зблизька - піхву кудлату і прутень. Теплі вітри зизоокі приносять запах лаванди і мира, дим кадильний пливе над головами і закручується вгорі у велетенське сизе: "О-о-о-о!"
 Лежать вони в заметах постелі, наче на дні струмка - довге волосся, мов лінії спраги, розбігається навсебіч. Білі терни палахкочуть в узголів'ї, і розпач долоні, котра вітає військо, викуте зі снігу - йде воно й дзвонить латами в місячнім сяєві. Окрики й порскання коней...
 Тіла їхні сплетені, мов пальці, вітер несе їм в обличчя біле пелюстя терну, збите кулями. Довкола йде бій, війська наступають, в'язнучи у снігах, заплутуючи ноги в кущах. Все тепер понад ними - цілий світ і сніги, і постріли крови, і стогін поранених, і переможні сальви, і металевий зойк...Усе понад ними, а вони на самому дні, в імлі, в намулі, в мушлі, в склі... До них стікають струмочки крови згори, або це не кров, а руде волосся, відсічене мечами.
 Усю постіль хурделить і метляє, лунає заглушливе скрипіння, мовби хто пиляє велетенського сухого дуба, пилка ячить і сковилить, наче поранене звірятко. Здається, ось-ось ліжко під ним розсиплеться на дрібнесенькі друзки, покій, розгойдавшись упаде колодою карт і поховає їх під собою разом зі снігом і всіма арміями, котрі тут розвернули свої бойові шереги...
 Аж ось таки гримнуло якесь гарматне ядро, і вибух струснув цілим світом довкола, обоє коханців гугупнули з ліжка і тут нарешті розплели обійми з голосним стогоном.
 - Ге!.. ге!.. ге!.. ге!.. - видихав гаряче повітря Бумблякевич.
 - Е!..е!..е1..е!.. - вторила йому Фрузя.
 А тим часом і світ вирівнявся, і стіни виструнчилися, а всі речі у кімнаті чемно зайняли свої місця.
 - Боже, що ти зі мною зробив! - зітхнула Фрузя. - Щоб я тепер коли-небудь з клаком? Ніколи в житті.
 Вона рішуче вхопила вазу, вийняла квіти і пішла до лазнички. Клак гірко ридав. Але це йому не допомогло. Він виплюснувся до мушлі разом з водою і помчав за течією звичними руслами каналізації.
 Бумблякевич знову ліг до ліжка і відчув, що його починає зморювати сон. Одначе Фрузя і не думала це помічати. Вона примостилася біля нього по-турецьки і спитала:
 - Тепер, після того всього, що між нами було, я не знаю, як тебе називати, коли ми зостаємося на самоті. На прізвище не пасує, "шановний пане" - смішно. Яке твоє ім'я?
 - Що в імені моїм? Се тільки звук, луна...
 - Тоді дозволь тебе називати Бумбликом. Добре? У тебе мусить бути якесь пестливе ім'я. Коли мені ще захочеться з тобою, хи-хи, то я скажу: "Бумблику! Давай побумбляєм!" Ах, яке в тебе пузо. Ні, це не пузо - це повітряний бальончик. Який ти весь волохатий! Як борсук. А я твоя борсучка. Як мені хочеться пірнути в ці несходимі нетрі й блукати ними, блукати. А хто зна - може, я стріну там ще багато-багато таких, як сама, збожеволілих від кохання панночок. Скажи? Ти багато мав жінок переді мною? О, тільки не обманюй. Тільки не обманюй. Скільки?
 Бумблякевич задумався. Скільки він мав уявних панночок? Легіон! Щовечора протягом двадцяти п'яти років він поринав у чар солодійства, і з'являлася йому такої містичної миті чергова панна, або дівчинка, а деколи за один раз він міг змінити в уяві й двох-трьох, а скінчити на четвертій. Але візьмемо скромно: помножимо двадцять п'ять років на триста шістдесят п'ять днів. Що вийде? Пфу-у! Всього-навсього дев'ять тисяч сто двадцять п'ять. Фрузя буде дев'ять тисяч сто двадцять шоста.
 - Ну, скажи! Скажи! - благала вона. - Це мене так збуджує! Скільки?
 - Та десь понад дев'ять тисяч, - відказав скромно Бумблякевич і подумав собі, чи не замало назвав?
 Фрузя схопилася за свої пишні перса:
 - Господи! Дев'ять тисяч! - Але по хвилині роздумів замотала головою: - Це фантастично! Виходить, що ти кожного дня міняв коханку?
 - Еге, міняв. А деколи за один раз кількох перепускав.
 - Та ти просто статевий гігант!.. Але - дев'ять тисяч? Не може цього бути.
 Можна було б, звичайно, зізнатися. Але хотілося спати, і Бумблякевич заплющив очі.

Розділ шостий 

П'ЯТНИЦЯ

 Привид

 1
 Прокинувся в сутінках. Тоненькі повісма світла соталися крізь штори і вістили ранок.
 З подивом зустрів гарячу воду в лазничці й, не вагаючись та не чекаючи, доки набереться повна ванна, підставив своє тіло під зливу води.
 Коли вже вилазив із ванни, раптом подумав: що там, за шторами? Якщо є штори, мусить бути й вікно. Але звідки вікно? Адже княжий палац знаходиться серед сміттярських гір...
 Рвучко шарпнув за шнур. Шурхотлива тканина розійшлась, і побачив високе вікно, а за ним рівну, викладену мармуровими плитами терасу, оточену невисокою балюстрадою з фігурними кам'яними вазами. З кожної вази стирчав кущик букшпану.
 Бумблякевичеві чомусь страшенно забаглося прогулятися тією терасою. За хвилю він уже підбіг до балюстради й вихилився над урвищем, котре стрімко збігало донизу, в глуху і темну просторінь сміття. Внизу виднівся парк із посипаними гравієм доріжками, а довкіл розливався щебет пташок.
 У Бумблякевича запаморочилося в голові, й він вже було намірився вертати назад до кімнати, коли до його вух долинув тихий спів.
 Неподалік побачив дівчинку в білій льолі, що здавалось, була виткана з павутиння. Дівчинка стрибала на одній нозі по плитах і мугикала щось сумне і невиразне. При кожному стрибку льоля радісно злітала вгору, і очам являлись два пухкенькі й гладенькі стегенця, а межи ними, як на диво, вже щось темніло й кучерявилося. Біленьке волосся, недбало розсипане за спиною, теж щоразу злітало вгору, й видіння це заполонило увагу Бумблякевича.
 Не знати, скільки б ще стовбичив отак, коли б дівчинка не дострибала до нього і не спинилася. Лише тепер вона побачила незнайомця і, схиливши набік голівку, без жодного зашаріння стала роздивлятися. Легенький вітерець липнув льолею до тіла і прозорість її дозволяла вистежити усі закамарки й обриси.
 - Ти тут живеш? - спитав урешті.
 - Ага. А ти?
 - Я ні. Я тут від учора.
 - Так я і думала.
 - Чому?
 - Бо якби ти тут жив, то не питав би мене, чи я тут живу. Мене тут усі знають.
 - А ти чия?
 - Нічия.
 - Такого не може бути. Може, ти онучка княгині?
 - Ні-а.
 - Але ж у тебе мусять бути батьки.
 - Не мусять.
 - То ти сирота?
 - Ні-а.
 Бумблякевичу така розмова врешті набридла й він махнув рукою:
 - Гаразд, не хочеш казати, то я піду.
 - Я привид.
 - Привид? Який іще привид, коли я тебе бачу так само добре, як і живу людину?
 - Але я нежива. Я померла уже давненько. Тепер мешкаю собі тут.
 - Нічого не розумію, - сказав Бумблякевич і, підійшовши ближче, погладив дівчинку по голівці. - Я ж чую - ти жива.
 - Погладь мене ще.
 Рука його ковзнула волоссям, опала на рамено і торкнулася маленьких персів. То було живе тіло, а не видиво. І перса були теплі, і пиптики відразу набрякли й настовбурчилися.
 - Ти мене дуриш. Ніякий ти не привид. Ти всюди жива.
 - А от і не жива. Погладь мене ще.
 Рука його опустилася до її твердого животика, і крізь тканину пальці відчули дрібні кучерики. Дівчинка піднесла льолю, й тепер його пальці пестили густу куделю, заплутувалися в ній, мов птахи в сітях, пірнали в глибінь, і ось уже середній палець почала обпікати живлюща слина, а під пучкою забубнявіла жага.
 - Ти жива, - сказав Бумблякевич, - і піпа твоя жива. У мене вже вся долоня липка, мовби скупана в сиропі.
 - Але я мертва. І всі це знають, крім тебе. Тому ніхто мене не торкається. А мені так хочеться, щоб хтось мене погладив. Хоч би тільки по голівці.
 Середній палець ковзнув далі й проник у палахкочучий жар - все там скипало і пульсувало, гнало соки й меди, скапувало пальцями й обварювало долоню.
 - Ти мене підманула, - зітхнув. - Я думав, що ти й справді привид. А ти звичайна собі дівчинка. І піпа в тебе звичайна.
 - Неправда. Просто ти надто розбещений, і тебе вже нічим не здивуєш. А піпа моя мертва. І це трупні соки течуть твоїми пальцями. Глянь на свою долоню.
 Висмикнув руку й вжахнувся - долоня була покрита якимось ядучо-зеленим слизом, мовби хтось розчавив жовч. Слиз, стікаючи, витягувався у довгі липкі шмарклі й спадав до землі. Дівчинка сміялася. 
 Глянув на неї й не побачив обличчя. Натомість білий скуйовджений папір в обрамленні волосся, білий пожмаканий клапоть паперу, на якому видруковано щось гидке і безглузде. Вицвіла, зотліла льоля тепер була брудна й дірява. Крізь дірки виднілися жовті кості, ледь-ледь обтягнуті шкірою. Стегнами стікав зелений слиз. Ноги мала порепані й у виразках.
 - Ну, як? Тепер переконався? - прошуркотів жмут паперу.
 Бумблякевич позадкував до свого вікна.
 Дівчинка повернулася спиною і застрибала далі, знову набравши того ж звабливого вигляду, що й перед хвилею. Тільки пісенька її тепер бриніла веселіш. Біленька льоля злітала вгору, щоразу оголюючи кругленький задочок. Бумблякевич ледве встиг опинитися в своєму покої, як пролунав легенький стукіт у двері, а за хвилю з'явилася панна Фрузя з тацею.
 - Як спалося? На сніданок маєш яєшню з ковбасою, чай, булочки з родзинками, маківник, сік манґо, полуниці зі сметаною і пляшечку легенького вина.
- Посидь біля мене, - попрохав Бумблякевич, вмощуючись коло столу. Фрузя слухняно сіла й, підперши щоку рукою, замрійно втупила очі в коханого.
 Коли Бумблякевич потягся до тарілки, то раптом усвідомив, що не встиг вимити рук. На правій долоні й досі зоставалися сліди зеленавого слизу.
 - Що це? - насторожилася Фрузя.
 Замість відповіді він вискочив до лазнички й гарячково почав мити руки. На щастя, під гарячою водою слиз розчинився і зник.
 - Ти мені не сказав , що це в тебе було на руці.
 - Я не знаю, що це... Хто ця дівчинка за вікном?
 - Я не бачу там жодної дівчинки.
 - Але вона була там перед хвилею.
 - То й що?
 - Цікаво, що вона за одна.
 - Дівчинка в білій льолі? І стрибає на одній нозі?
 - Так.
 - Це привид. Буває, що він комусь ввижається. То ти її бачив?
 - Я навіть розмовляв з нею.
 - Ти розмовляв із нею? - витріщала очі Фрузя.
 - А що тут такого?
 - Шкода, що я тебе не попередила. Ця дівчинка дуже небезпечна.
 - Чим?
 - Вона колись отак стрибала, стрибала і зірвалася в урвище. А тепер намагається знайти якогось йолопа, щоб і його туди заманити. Тобі не пропонувала пострибати з нею.
 - Ні.
 - Дивно. Вона всім це пропонує.
 - І що - вже хтось зірвався в урвище?
 - Бувало й таке... Але що вона тебе просила?
 Бумблякевич завагався, чи говорити все про свою пригоду? Вирішив, що скаже ще дещо.
 - Попросила, щоб я її погладив. Ну, я й погладив її по волоссю.
 - А потім? - насторожилася Фрузя.
 - Чого ти так виструнчилася, мовби це мало бути не знати що? Погладив її по волоссю, а коли ковзнув рукою по щоці, вона випустила з рота якусь липку зелену слизь. От і все. Я тоді вернувся сюди. А вона пострибала. Цікаво тільки, що виглядала вона спочатку цілком нормально, а коли я її торкнувся, перетворилася на потвору.
- Ну от бачиш? Який ти необережний! Хіба можна ризикувати? Ти ще дуже легко відбувся. Раджу тобі більше ніколи не виходити на цю терасу.
 - Навіщо ж вона, ця тераса, коли гуляти не можна?
- На цій терасі завше відбуваються якісь дива. Ця сама дівчинка деколи ввижається дорослою дівчиною. Стане, було, на самій балюстраді й дивиться вниз, мовби збирається стрибнути. А вітер розвіває її льолю й показує таке вабливе тіло, що не можна втриматися, щоб не підійти й не заговорити з нею. І тоді вона докладає всіх зусиль, щоб намовити офіру разом з нею стрибнути в урвище.
 - І то ж треба було мене поселити саме в цьому покої, - незадоволено буркнув Бумблякевич.
 - Не гнівайся. Привид нічого тобі не вдіє, коли ти не відчинятимеш вікна. А покій цей - тимчасово. За кілька днів зможеш переселитися на ліве палацове крило. Там будеш мати окремий кабінет, досить лише зателефонувати бібліотекареві, і той негайно надішле тобі потрібні книги.
 - Оце мене цілком задовольняє.
 - Що ти збираєшся нині робити?
 - Піду до книгозбірні.
 - Не забувай, що ввечері бенкет. По обіді я принесу твій костюм.
 - Який костюм?
 - Костюм покійного князя. Мусиш мати пристойний вигляд. 
 - Може, я повинен взагалі заступити покійного князя? - засміявся Бумблякевич.
 Фрузі такий жарт не сподобався, й вона насупилася. 
 - Всі ви такі. Тільки й дивитесь, як бідну дівчину збаламутити, а тоді вженитися на багатій. 
 - Перепрошую! - помахав пальцем Бумблякевич. - Не я тебе збаламутив, а клак. Це в нього я тебе відбив, навернувши до природнього спілкування. 
 - Так я і знала! - заломила руки Фрузя. - Тепер ти все зіпхнув на нещасного клака. А він же так вірив мені! А я його - в каналізацію!
 - Скажу тобі, що ти ще вчинила милосердно, бо самка комахи-богомола робить куди жахливішу справу: після статевого акту пожирає самця. 
 - Ти неможливий!- зірвалася з місця Фрузя, але за мить уже припадала до Бумблякевичевих грудей і благала: Ну, скажи! Скажи, що ти мене любиш! Скажи!
 Бумблякевич витер масні губи серветкою, ковтнув вина, облизався і сказав:
 - Люблю. До того ж - палко.
 Після цього він підвівся й почимчикував до книгозбірні.


Розділ сьомий

БЕНКЕТ
 
Гостей зустрічав пан Джавала. Він привітно всміхався, тиснув руки, кидав кілька фраз і запрошував далі - до зали.
- Пане Бумблякевичу! Радий вітати героя! Там уже всі на вас чекають.
Бенкетова зала була така простора, що очі втрачали орієнтацію. Усюди групками стояли гості й запально розмовляли. Із сусідньої зали долинала гра оркестри.
Бумблякевич і не сподівався, що його з'ява викличе такий ентузіазм. Мав, щоправда, дуже пристойний вигляд: чорний фрак, біла сорочка з пінявою шумкою на грудях і велика біла троянда коло серця. Гомін враз заклекотів з новою силою, пролунали оплески, а всі обличчя - геть усі, які були, - обернулися до нього з радісним усміхом.
- Браво! Віват! Слава героям! Честь!
- Бумблякевичу - гіп- гіп- гурра! Гурра! Гурра!
Від цього неймовірного галасу мало не втратив рівноваги на лискучому паркеті. На щастя, назустріч ступив молодий князь. Виглядав просто чарівно - довгий, гаптований золотом каптан з білою стрічкою через праве рамено, білі штани і чоботи з чорного сап'яну. В лівій руці тримав білі рукавички, а права спочивала на кривій шаблюці в білих, оздоблених коштовностями піхвах.
- Вітаю героя дня! Прошу сюди. Хочу вас зазнайомити з моїми гостями. Звичайно, не з усіма, бо це зайняло б цілий вечір.
Князь підвів Бумблякевича до того гурту, який щойно покинув: чотирьох військових з орденами на грудях і двох молодих панночок.
- Панове, - сказав князь. - Перед вами найкращий мисливець краю - пан Бумблякевич. Віднині ще й наш двірцевий історик. Прошу зазнайомитися. То є полковник Кучугура.
- Тішуся, що маємо таких героїв, - сказав полковник, тиснучи руку.
- Генерал Галаган.
- Пане Бумблякевич, - мовив генерал, - ви є винятковою людиною. А наше майбутнє якраз і залежить від виняткових людей.
- Генерал Голубович.
- Вітаю і зичу не менших подвигів у науці.
- Генерал Купчак.
- Все відбувалося на моїх очах. Але й досі не можу повірити, що це могла вчинити цивільна особа! Якби моя воля, зараз би вам дав ранґу офіцера.
- А це панни Купчаківни - Мотря і Хівря.
Обидві генералові доньки були кавказької породи - чорне пишне волосся, густі, але тонкі брови і ніс із горбинкою. У глибоких тернових очах грало полум'я жаги.
- Пане Бумблякевичу, - сказала Мотря, - будемо втішені вітати вас у себе вдома.
- Пане Бумблякевичу, - сказала Хівря, - в нашому маєтку є хмара дичини. Ми охоче з вами вирушимо на лови.
На всі ці вітання Бумблякевич відповідав поклонами, відчуваючи, як червоніють його повні щоки й пітніє долоня.
- Пане Бумблякевичу, - озвався генерал Галаган. - Ми чули, що у вас з'явився якийсь претендент на українську корону.
- І не один. Але то все переважно химери.
- Ну, власне! Натомість наш князь Теодор має таке генеалогічне дерево, якому позаздрив би будь-який претендент на корону.
- О, пане генерале, я не хотів би цим хизуватися, - заперечив князь. - Нехай вибирає короля народ.
- Це зайва демократія, - сказав генерал Голубович. - На початку мусить бути тверда влада. Народ слід поставити перед фактом. Це англійцям,чи шведам може на тім не залежати - сяде на престолі панна чи старий гриб. А в нас мусить бути чоловік твердих переконань, незламної сили і несхитної віри.
- То ви за справжню, а не фіктивну монархію? - спитав Бумблякевич.- Адже всюди в Європі монархія чисто бутафорська. Королі там нічого не вирішують.
- Це в них не вирішують. Бо в них уже все вирішено. А ми звідусіль оточені ворогами. Усі ці партії з їхніми маленькими фюрерами, цьоцями-дрипцями від політики, фарбованими комуняками - це суцільні нетрі для нашого народу. Україні потрібен король із сильним військом. Король і сильна національна ідея. Гасло "Нація понад усе" мусить увійти в кожне українське серце. Аж до фанатизму!
- Тоді інші нації будуть нас боятися, - мовив генерал Купчак.
- А ви хочете, аби вони нас кохали? - відрізав Голубович. - Ні! Ми повинні стати сторожовими псами! Лютими і відважними. Досі ж ми були декоративними куріпками. Нами тішилися, нас хвалили. Але що хвалили? Мову солов'їну? Пісню? Наші краєвиди? Дівчат? Але ніколи не хвалили нашої зброї і наших зубів, бо ми були беззубими. Досі ми не були нацією. Ми були суцільним ансамблем пісні і танцю, й не більше. Вже кілька століть ми перебуваємо в процесі вимирання й ніколи - в процесі розвою. Як узагалі ми ще існуємо на цьому світі?
- Але, пане Голубовичу, - сказав генерал Купчак, - мені здається, ви перебільшуєте. Такими ідеями можна привернути лише якусь частину нації, а більшість злякається. Мільйони українців - це сіра напівписьменна маса, затовчена й забита, принижена й сплюгавлена. Маса, котра прагне хліба й видовищ. Весь схід України позбавлений державницької ідеї. Не був державником навіть Хмельницький, котрий підняв заколот проти українських магнатів. І передовсім проти Яреми Вишневецького, який і був справжнім державником. Ярема прагнув здобути українську корону і створити українську державу. Козаки все зробили, аби йому це не вдалося.
Обидві Купчаківни взяли батька попід руки і защебетали:
- Татусю, не скидай святих імен на грішну землю.
- Пан Купчак має рацію, - підтримав його полковник Кучугура. - Але цю рацію не варто виставляти для загального огляду. Східнякам і без того помакітрилося від синьо-жовтого прапора, тризуба і "Ще не вмерла", а коли вони почують, що й Хмельницький не герой, то, може, і взагалі від Галичини відвернуться.
- Нація мусить мати своїх ідолів, - сказав Галаган. - І якщо вам не до шмиги Хмельницький, то були ще Винниченко, Грушевський, Петлюра...
 - Тільки не ця трійця! - підняв угору долоні Голубович. - Які це ідоли? Україна ще й досі, мов стара непорочна діва. Бо ці ваші герої тільки тим і займалися, що несміливо її мастурбували, замість того, щоб вграти як слід!
Ці слова генерала викликали гучний регіт у присутніх чоловіків і рум`янець на щоках панночок.
- Пане Голубович, - узяв його за плече Купчак. - Чи не будете такі ласкаві вповісти мені: хто має бути тим лицарем, який, х-хе! - вграє, як ви висловились, нашу неньку? Може, ви?
- Може, і я, - ані на мить не знітився той. - Хтось таки мусить пустити їй кров.
- Боже, які жахи! - сплеснув у долоні князь. - Та ж уже Україну проголошено незалежною державою. Пане Голубовичу, навіщо кров? Уже все позаду. Схаменіться. Та ж маємо врешті свободу! 
- Свобода, за яку не було пролито жодної краплі крові, не має вартости. Її не можна оцінити.
- Чи мало крові було пролито досі? - спитав князь.
- Та кров була пролита в інших поколіннях. І до того ж - намарне. Потрібна свіжа кров. Потрібна війна - за будь-якого приводу. Війна очищуюча і об`єднуюча, війна, як дощ після посухи, скропить націю кров`ю і злютує її в один міцний кулак. Схід і Захід повинні стати однім цілим. Без війни цього добитися неможливо. 
- Але ж на нас ще ніхто не нападає, - стенув плечима Галаган.
- І не треба чекати. Доки ми будемо поводитися, як отара овець? Мусимо самі напасти! Так, як це робили в часи Святослава й Володимира. Самі мусимо вдарити! Перші! Просто в зуби, щоб вони захлинулися! Щоби страх панічний пройняв їх! Щоб українцями лякали дітей і тремтіли на з`яву тризуба!
- Панове, - нарешті озвався князь, який упродовж цілого часу з усміхом стежив за суперечкою. - Я бачу, ви готові кожен бенкет перетворити на дискусійний клюб. Але нині маємо саме бенкет. 
- Дуже доречно, - підтримали Купчаківни. - Пане Бумблякевичу, а чи не випити нам шампана?
І, не питаючи його згоди, поволокли до шинквасу, ущерть заставленого пляшками і закусками, довкола юрмилося чимало гостей. 
- Нам візьміть канапок із чорним кав'яром, морозива і ананасів, - забажали панни, займаючи столик.
Бумблякевич на хвилю розгубився, побачивши таку силу-силенну різних наїдків і напоїв. Очі відразу розбіглися і не знали, де зупинитися: чи на ракових шийках, чи на вустрицях, чи на горах кав'яру, чи на вуджених скраклях, чи на печених мруцлях, чи на товчених шкрудлях, алемантових фіцлях, кармованих шницлях, стокроткових прецлях, поливаних скраклях. Врешті наклав на тацю всього потроху, не забувши прихопити пляшку шампана і пляшку місцевого вина "Повстанські ночі".
- Ах, пане Бумблякевичу, - сплеснула долонями Мотря, - Ви збираєтесь пити цей жах?
- Чому ви спинили свій вибір саме на цій отруті? - скривилася Хівря. - Там же стільки розкішних напоїв!
- Та я, чесно кажучи, ніколи його не пробував. Назва сподобалася.
- Коли ми вам скажемо, на чому воно настояне, відразу розподобається.
- Прошу дуже, - погодився Бумблякевич, ласуючи раковими шийками.
- Для того, щоб отримати вино "Повстанські ночі", - сказала Хівря, - беруть два кіля свіжого очищеного динаміту, п'ять ошпарених окропом гранат, двадцять вісім куль "дум-дум", які перед тим тримали в оцті, а до того всього корінь хрону, десять стручків перцю, один старий повстанський чобіт, і для кольору викручують з живого москаля усеньку кров до краплі. Тоді заливають березовим соком. На третій день дають дикого меду. Все це витримують у бочках два місяці. Після чого розливають у пляшки. І що ви думаєте?
- Так, що ви думаєте, - кивнула Мотря.
- Я? Боронь Боже, аби я що-небудь думав.
- Так от, аби ви знали, що такою пляшкою "Повстанських ночей" можна вивести з ладу цілий панцерник.
Бумблякевич тим часом наповнив келихи шампаном.
- Чарівні панянки, давайте дзьобнемо за ваші юні ночі. "Повстанські" мене щось не приваблюють. Якщо це вино виводить з ладу панцерник, то мене рознесе просто на дрібні флячки. Смачного!
Панянки залилися щирим українським сміхом.
- Боже, який ви потішний! - сказала Мотря. - Ви зовсім не подібні до наших набурмосених, як сичі, генералів.
- Пан Бумблякевич, - гордість нашої сміттярки, - підтвердила Хівря. - Завтра ми вас чекаємо в себе. Навіть не намагайтеся суперечити. Ми нічого не хочемо знати. Правда, Мотре?
- Пане Бумблякевич, - манірно потяглася Мотря. - Ми були завше такі бідні на справжніх лицарів! Наші юні цнотливі серця стужилися за ними.
 Цієї миті змовкла музика і гучний голос пана Джавали сповістив:
- Пані й панове! Наш видатний поет Транквіліон Пупс написав славень для героя вчорашніх ловів - пана Бумблякевича! Прошу!
Пролунали бурхливі оплески, і Транквіліон Пупс, зайнявши поставу, належну видатному поетові, почав рецитувати:

Гай, що від віку сокири не знав, од сміттярки почавшись,
Ген до мрійливих долин, непроглядний, густий, простелився.
Щойно туди прибули - за роботу взялися сміливці.
Ті вже розтягують сіті, ці - псів із припону спускають,
Інші - ідуть по слідах і невтомно життям своїм важать.
Вигнаний зграєю псів із гущавини в натовп сміливців
Скочив стрімкий одноріг, наче блискавка з хмари сліпуча.
Гай виглядає за ним, наче в бурю, лунає довкола
Гуркіт і тріск. Загукали бійці. У могутній правиці
В кожного - спис наготові, тремтить його вістря широке.
Рине розлючений звір. Ударяючи рогом могутнім.
Так і розкидує вправо і вліво собак гавкітливих.
Першим Джавала метнув, розмахнувшись, але надаремно:
Спис не потрапив у ціль, лиш черкнув по корі ясеновій.
Тут одноріг аж запінився і, наче грім у негоду,
Вимчав між гір, розсипаючи іскри палючі довкола.
Раптом де взявся хоробрий і дужий ловець Бумблякевич,
Він із гори несподівано скочив і лютого звіра
Враз осідлав, наче дику лошицю, й обоє помчали
Горами й долами, витязь однак не злякався почвари - 
Дикого звіра поранив смертельно й обоє упали
З лету в підніжжя гори. Так Господь Однорогів загинув.
А переможець, ногою притиснувши голову звіра,
"Здобич ця, - каже, - по праву твоя, о вельможна княгине,
По справедливости й славу та честь розділю я з тобою".
Тут же він князю дарує, щетиною білою вкриту,
Шкуру і голову звіра, оздоблену крученим рогом!

Поет скінчив читати, оплески потрясли залу. Бумблякевич підвівся із місця і кілька разів уклонився, а князь підняв догори келих шампана і оголосив, що хоче випити за героя. Гості охоче підтримали цю приємну акцію, і Бумблякевич відчув, як спина його сходить потом від невимовного щастя.
Після тосту залою знову полинув тихий гомін розмов. Бумблякевич відчув себе на верховині щастя. Поруч сиділи дві чарівні істоти, і можна було тільки здогадуватися, скільки чоловіків у цей час йому заздрить.
Панни сиділи по обидва боки від героя, дотуляючись коліньми до його колін під столом. Бумблякевич опустив ліву руку під обрус і поклав її на стегно панни Мотрі. Розмова точилася й далі без всяких змін, панна й оком не зморгнула. Тоді й права рука опустилася на стегно панни Хіврі. За хвилю, не відчувши жодних перепон, обидві руки уже вирушили на прощу до сокровенних капличок, пірнаючи під сукні, ковзаючи стегнами. А незабаром долоні Бумблякевича достукувалися вже до золотих брам скиту, і брами без зволікання розчинилися перед ним, щоби впустити до себе мандрівців. Обидві панни, мов за командою, розвели ноги, і пальці гостя, ледь відхиливши тонюсінькі штори, опинилися в квітниках, яких ще не порали садівники, не запилювали бджоли, іно роса випадала медова в часи солодійних марень.
- Ці вустриці такі смачнющі, - сказала Мотря.
- Цікаво, що вони думають, потрапивши в наші вуста? - замислилась Хівря.
- Це жорстоко - їсти їх живцем, - проплямкав Бумблякевич. - Адже й вони, либонь, мріяли про краще життя, творили пляни, снили коханням...
- Коханням? Так-так, - промовила Мотря, - я відчуваю, як вони збуджуються під язиком, як обволікують зубчики, як відтягують солодку хвилю проникання в горло.
Права рука панни Мотрі пірнула під обрус і, не гаючись, розщіпнула гудзики на штанах героя. Пальчики в неї ніжно-соромливі, мов кошенята пестливі, а в такі нетрі ніколи ще й не проникали, аж їм, бідолашкам, жаско від цього, вони тремтять і стогнуть, а нігтики відсвічують червоними жарівками, показуючи шлях.
- А я відчуваю, як проковтнуті вустриці, продовжують жити в мені, - заплющила очі Хівря і її ліва рука так само пірнула під обрус. - Вони там збираються в гурт і танцюють, танцюють, купаючись у водоспадах шлункових соків...
 Бумблякевичу нічого не залишилось, як заплющити очі в чеканні грому і блискавок, адже рука панни Хіврі з розгону налетіла на усе вже готове, і це її дещо спантеличило. Вона намацала розщіплену ширіньку, а на протилежному березі - ще чиїсь пальці! Долоні обох рук ураз зайняли бойову поставу, нігті наїжились, наче списи. Ще мить - і не обійшлося б без крови. Але ось у цей час поміж обох розчепірених долонь проросло дерево миру і зашуміло буйним листям своїм. Пальці пробігли з обох сторін по гладенькій і ніжній корі, лють їхня опала, вони втихомирилися, і почали бити поклони новому ідолу в той час, коли в їхні каплички заходили й виходили прочани, проникаючи у такі закутки, про які й не підозрювали їхні господині.
- Мені здається, - сказав Бумблякевич, - що я не проти був би перетворитися на якийсь час на таку вустрицю, дозволивши себе проковтнути.
- О-о, ми б вас ковтали довго-предовго, ми б вас катуляли на язичках, аж доки не висьорбали б до дна кости, - мрійливо вуркотіла Хівря.
Бумблякевич зрозумів, що гроза минула, і можна розплющити очі. А розплющивши їх, мало з крісла не беркицьнув. Прямісінько до їхнього столу дріботіла з тацею пухких лімузій панна Фрузя.
Бумблякевич легенько кахикнув і розплився в посмішці. Не тільки тому, що побачив кохану. Якраз у цей момент лілейні пальчики жриць видобули зі свого ідола сакральну живицю.
- Прошу наші смаколики, - промовила Фрузя, ставлячи тацю на стіл.
Руки Бумблякевича вистрибнули з-під обруса бешкетними котами, і вп'ялися в розкішний м'якуш лімузії мокрими липкими пальцями, від чого та аж заблищала.
Фрузя зацікавлено втягла чутливим носиком повітря і в її розмореній голівці почала свіркотіти якась нервова, ще неоформлена в слова, думка. 
- Ах, це морозиво вже розтануло, - сказала Мотря і облизала пальці, залиті білою патокою.
- Тут надто спекотно, - сказала Хівря, і теж облизала пальці.
- У вас під столом є морозиво? - поцікавилася Фрузя.
- Так, там прохолодніше. І ми його тримаємо під столом, щоб не так хутко розтавало. Та, на жаль, воно вже розтеклося.
- Може, я принесу вам свіжого морозива? - спитала Фрузя, принюхуючись. - А це дозвольте мені забрати.
- А там уже нічого забирати, - сказав Бумблякевич, розчавлюючи в жмені гроно винограду. - Можеш нам принести хіба що льоду до шампана. Тут і справді духота.
Фрузя прибрала зі столу зайве і, кинувши любовну посмішку обранцеві свого серця, подалася вглиб зали.
Оркестра в цей час гримнула марша, і радісний гомін сколихнув залу. На велетенській таці восьмеро кухарів винесли печеного однорога. Лежав на таці весь червоний і паруючий, поклавши голову з білим рогом на передні ноги. Навіть сюди, де сидів Бумблякевич, долинув запах печені і спецій.
Гості знову нагородили оплесками героя, і той змушений був ще раз підвестися і вклонитися.
Просто посеред зали поставлено стіл, а на стіл тацю з печенею.
- Ах, одноріг! - облизала вуста Мотря. - Пане Бумблякевичу, мені будь-ласка, кавальчик стегна!
- А мені - вухо! - заволала Хівря. - Вухо! Негайно! Бо ж вони його зараз геть пошматують! І обидва яйця! Не забудьте!
 Вони просто виштовхнули його з-за столу, і він таки був змушений почимчикувати на середину зали. Як виявилося, саме йому й було відведено честь першому розтяти печеню. Публіка втихла і зачудовано стежила за святковою подією. Бумблякевич опинився коло печеного однорога й оглянув його з гордою втіхою. Ось ця спина, на якій він мчав, ось ця могутня шия, за яку він тримався, ось ці очі, які дивились на нього, і писок, який промовляв. Але придивившись уважніше, зрозумів, що голова була не справжня, а виліплена з паштету, штучні очі світили чаклунським вогнем, а білий ріг - це закручене ґвинтом масло.
- Виберіть собі, пане Бумблякевичу, найбільш ласі шматочки, - підказав Джавала.
Ніж розітнув укрите хрумтливою шкуринкою стегно і вирізав шмат м'яса. Зайшовши ззаду, Бумблякевич штрикнув ножем попід хвіст, шаркнув туди й сюди й під оплески гостей вишпортав на тацю два великі яйця. Усі схвально загомоніли, вбачаючи у всьому цьому ознаки бувалого мисливця. Після того ніж утяв півголови разом з вухом, яке було встромлене у паштетову масу.
- А серце! Серце! - знову підказав Джавала.
Серце лежало на таці поряд з грудьми. Бумблякевич вгородив у нього ножа і отак, тримаючи у лівій руці тацю, а в правій ножа з наштрикнутим серцем, рушив до свого столу. Вигуки "Браво!" і "Слава!" лунали йому вслід, а панни навіть встали з-за столу і плескали в долоні, промовляючи вологими вустами слова захвату і подиву.
Тепер уже і решта гостей обступила тацю, а кухарі зблиснули ножами й заходилися краяти печеню кожному на замовлення.
Бумблякевич поклав серце собі на тарілку. Дівчата поділили межи собою яйця і решту м'яса.
Герой обережно вкраяв шматок серця і поклав у рот. На смак мовби то було серце молодої свинки. Йому ж баглося відчути щось незвичайне, що можна було б порівняти хіба що зі святим причастям, а однак ані цей, ані наступний шматочок не викликали в нього тих відчуттів, на які сподівався.
Дивно, що міг втнути таке. Провівши все життя, як сіра і непомітна мишка, тепер опинився на якомусь неймовірному щаблі, поряд із полковниками й генералами, а може навіть поруч із самим князем. Бо й справді, бенкет цей влаштовано на честь повернення князя, а вийшло, що на честь найбільшого мисливця всієї сміттярки. Якщо по правді, то колись і він про це мріяв. Мріяв про якусь несподівану запаморочливу кар'єру, про злет духу. І ось йому відчиняються широкі обрії. Захоче - одружиться з панною Фрузею, яка завше його вірно кохатиме і вірити кожному його слову, бо слово се глаголить великий чоловік. А захоче - обере собі котрусь із генеральських доньок. Тільки котру ж вибрати? Обидві сливе що близнючки і обидві до нього вуркочуть із однаковим чуттям. 
Плин його думок перервала оркестра. Усе вмить завирувало і запінилося білими сукнями.
Пари пролітали з кінця в кінець, сукні лопотіли й здіймали вихор, а кавалери раз по раз поправляли свої чуприни, які падали на очі, оголюючи лисини.
Якась висока, з неймовірно стрункою фігурою панна здавалась невтомною. Не пропускала жодного танцю, змінюючи кавалерів і заморюючи їх так, що вони потім падали на канапи попід стіною і важко дихали.
- Хто вона? - спитав Бумблякевич.
- Ах, ви ще не знайомі? Це... - почала Мотря, але тут її підхопив маґістр Джавала й вона зникла у вирі вальсу.
Натомість Хівря витягла на середину зали Бумблякевича і змусила його теж кружляти, хоч і не вмів, хоч і ноги не слухали: він щоразу вдарявся об когось, плутався і мало не дав сторчака.
Незнайома панна, здавалось, була самою феєю вальсу і кружляла, наче пелюстка, легко і звинно.
- Хто це? - спитав у Хіврі.
- Ах, я ж хотіла вас познайомити!
Та цієї ж миті панна знову зникла.
- Зараз я підведу вас до неї, - сказала Хівря і таки намагалася в танці дістатися до незнайомки, однак це виявилося неможливим.
- Але хто вона? Чому ви не скажете?
- Наберіться терпцю. Скажу вам по секрету, що вона теж збиралася вас запізнати.
- Справді?
А коли нарешті танці закінчилися, а гості почали збиратися по домівках, генерал Купчак так несподівано забрав своїх доньок, що вони ледве встигли попрощатися, й Бумблякевич обіцяв обов'язково вибратися до них завтра на обід.
Було вже далеко за північ, коли дістався до свого покою. У шибі блідо відсвічувала голова панни - привида. Її сумні очі мовби чекали розради.
- Не діждешся, - буркнув, засмикуючи штори.
Потім упав на ліжко і провалився у високі сніги сну.


Розділ восьмий

 СУБОТА

СЕСТРИ КУПЧАКІВНИ

1

Ранок почався з приходом Фрузі, яка принесла сніданок.
- Я чула, що тебе панни Купчаківни запросили до себе на обід?
- Так. Я їм дуже сподобався. Цілий вечір зі мною не розлучались.
- Ну, певно! Генеральські доньки! Куди мені до них. А, до речі, якби ти хоча б на хвильку від них відлип, то міг би зазнайомитися із Мальвою Ландою.
На Бумблякевича наче відро крижаної води вилили. 
- То вона була на бенкеті?
- Була.
- І ти мене про це не повідомила?
- Як я могла відривати тебе від такої захоплюючої розмови? А так, між нами, то я не знайшла у вас під столом жодного морозива.
- Що? Якого морозива? Чому ти не звела мене із Мальвою Ландою?
- Ще чого! Мало того, що тоті вертихвістки відбили тебе на цілий вечір, то ще й із Мальвою Ландою ділися! Мені здається, що то було якраз те саме морозиво, яким і я недавно ласувала.
- А щоб ти скисла із тим своїм морозивом! Куди Мальва поділася? Куди вона пішла після бенкету?
- Її забрали з собою Купчаки. Вона поїхала до них ночувати.
- Ага, чудово. Отже, там я її і застану.
- А ти збираєшся ще й до них?
- Вони мене запросили на обід.
Фрузя насупила брови.
- На обід! То так ти мені збираєшся відплатити за мою доброту!
- Ну, я ще, здається, не твоя власність, аби ти мені мала вказувати, до кого я повинен ходити.
- Я віддала тобі все, що мала найдорожчого - свою цноту!
- І це ти мені говориш після своїх плюгавих збочень із якимось зачуханим клаком? Чи ти забула, чим займалася ще зовсім недавно?
Ці слова викликали у Фрузі істеричні ридання. На свій подив, Бумблякевич не відчув до неї жодного жалю. Навпаки, тепер дуже прискіпливо оглянув її і побачив ще чимало недоліків. Корова. Натуральна корова. Уся різниця лише та, що Фрузя не дає молока. Подумаєш, якась нещасна покоївка! І це в той час, коли за ним сохнуть генеральські доньки.
Фрузя мовби прочитала його думки, бо ридання її стали ще жалюгіднішими. Сльози крапотіли з носа і падали на тарілочку, утворюючи широку калюжку.
Бумблякевич подумав, що не варто, можливо, отак відразу показувати свою байдужість, бо ще хтозна-чим скінчиться знайомство з Купчаківнами. Може, вони тільки бавляться з ним, а до справжніх почуттів далеко. А Фрузя тут, поряд, мов кішечка. І справді, щойно пригорнув її до себе, як вона заспокоїлася. Однак образа ще жевріла, бо таки не втрималася, щоби не вжалити.
- Посмакувало тобі серце однорога?
- М - м... так собі... Я тільки-но й з'їв два кавальчики. 
- Щоб ти знав, що це не було серце однорога, а звичайне свиняче.
- А куди ділося однорогове серце?
- Його з'їв князь, адже то був незвичайний одноріг.
- Для чого ж тоді була ота вся кумедія? Навіщо мені Джавала підказав узяти собі те серце?
- То все для гостей. Ну, і щоб тебе пошанувати. Хоч ти його й не вполював.
Серце Бумблякевича захололо.
- Кого не вполював?
- Однорога.
- А тобі звідки відомо, вполював я чи ні?
- Я чула розмову між Джавалою і князем. З грудей однорога витягли кулю. Але то була княжа куля, а не твоя. Ще одна куля була в стегні, належала вона Джавалі.
Йому стало страшенно соромно. Але тільки на секунду. Бо наступної ж миті подумав, що все це може виглядати не обов'язково на зумисний обман, а на звичайну помилку.
Міг він помилитися? Міг. Думав, що його куля пробила груди, а то, бач, княжа. Буває.
- Ну, і що вони вирішили?
- Князь сказав, що ти міг схибити якраз тоді, коли він попав у ціль. От ти й подумав, що забив однорога. Але однаково ти герой, бо ж усі бачили, як ти мчав на тій звірині. Але серце таки підмінили, бо забив однорога князь. Можеш не боятися, вони зберігатимуть це в таємниці.
- Гарна мені таємниця, яка відома покоївці, - буркнув Бумблякевич.
- А мені який сенс її зраджувати? - стенула плечима. - Нема жодної причини. Хіба... хіба що ти подаси таку причину.
Бумблякевич закусив губу. 
- Тепер ти будеш мене шантажувати, так?
- Як ти міг подумати, наче я на таке здатна? Я просто кохаю тебе. Без пам'яти. А це означає, що пам'ять можна в якісь хвилини втратити. Розумієш?
- Дурний би не зрозумів. Але не думай, що тобі вдасться тримати мене під пантофлею.
- Я й не збираюся. Але ділити тебе не хочу ні з ким.
Шийка у Фрузі була тендітна й худенька. Зовсім не пропорційна з тілом. Таку шийку візьми тільки добре в руки - і ... ще один привид блукатиме палацовими коридорами.
- Чи я тобі клявся у вірності?
- Ні.
- Може, щось обіцяв?
- Ні.
- То які до мене претензії?
- Жодних. Але ти мій. Я нікому тебе не віддам.
- Я не річ. Я жива людина. Врешті-решт, я можу плюнути на всю вашу засрану сміттярку і повернутися до Львова. Тоді можеш хоч на всіх стінах писати, що не я вбив однорога.
- Не сміши курей. Із нашої сміттярки ще ніхто самотужки не вибрався, а хто намагався, то навіки губився у лабіринтах. Мапа лабіринту зберігається під сімома замками. Тобі її ніколи не здобути.
- А тобі?
- Мені - завиграшки. Але я мапи не потребую. Мені й тут добре.
- Ага, то я, виявляється, перетворився ще й на в'язня. Дуже мило. Але чому ти вчепилася в мене, як кліщ? Ну вграв я тебе, відбив від клака. І що? Хіба це дає тобі якісь права на мене?
- На тебе мені дає права моя любов.
Бумблякевич скривився. Шийка тендітна, вигиниста, ах - лебедина... 
У шибі знову побачив обличчя привида. Панна підморгувала і мовби заохочувала до дії. Адже їй сумно самій, так самотньо сумній... Вона мріє про подругу, з якою б гуляла собі терасою... І то нічого, що подруга матиме шийку криву...
- Я мушу побачитися з Мальвою Ландою. Маю надію, за неї ти не будеш заздрісна?
- За Мальву? Ні. Вона ж така стара!
- Стара? - вжахнувся Бумблякевич.
- Звичайно. Щоправда, тут, у нас на сміттярці, всі здаються молодшими за свої літа. Мальві на вигляд так само ніхто б не дав більше, як двадцять літ. А насправді має сімдесят. Учора пурхала, як метелик. Усіх кавалерів затанцювала.
- Так то була вона? Та панна з попелястим волоссям! 
- Так, то була Мальва. Терпіти її не можу.
- Але чому?
- Бридка. Ти просто її не знаєш. Вона жахливо гонориста. Не знаю, за що її любить княгиня. Поводиться так, наче не знати якого роду.
- То вона сьогодні в Купчаків?
- А тобі аж кортить туди! - цвиркнула Фрузя.
- Я ж тобі кажу, що мене цікавить Мальва. Як поетеса.
- То ти мусиш аж туди бігти? Зачекай, коли вона прийде до княгині. Вона тут часто буває.
Бумблякевич відчув, як у ньому починає наростати лють. Фрузина шийка манила все дужче і дужче. Напевно, Фрузя помітила цей його погляд, бо раптом встала і пересіла на ліжко.
- Коханий! - потяглася вона. - Обіцяй, що не обдуриш і одружишся зі мною. Тоді я теж обіцяю, що триматиму в таємниці історію з однорогом. А зараз навіть особисто відпроваджу тебе до Купчаків. Ти не бійся. Я тобі буду вірною дружиною. А ті Купчаківни - білоручки. Вони навіть шкарпеток не зацерують.
- Навіщо це їм, коли мають слуг.
- Вони мають. А ти звідки візьмеш? На шию їм сядеш? Не думаю, що генерал буде втішений такою перспективою.
Можливо, вона й мала рацію, однак визнати цього він не хотів. Зараз йому ніщо не зашкодить дати обіцянку. А там - побачимо.
- Гаразд, я обіцяю з тобою одружитися. А тепер ходімо до Купчаків. Тільки умова - коли прийдемо до них, щоб не втручалася в розмову.
- Ах, Бумблику! - втішилася Фрузя. - Який ти милий! А щоб я заспокоїлася, то благаю тебе - побумбляй мене!
Фрузя впала на ліжко і задерла сукню. Під сподом була гола. Бумблякевич мав нещасний вигляд.
- Але в нас нема часу! Мусимо негайно йти!
- Коханий! Якщо захочеш, аби я тебе зоставила з тими панночками на самоті, мусиш побумбляти. Аби я була певна, що тобі не спаде на думку побумбляти також їх. Ну? Ходи сюди, хом'ячечку мій! Мій борсучочечку!
- Але...
- Скоріше зачнеш - скоріше закінчиш. Вперед!
Бумблякевич із якоюсь несамовитою люттю вистрибнув із штанів і накинувся на Фрузю усією своєю вагою. Без пестощів і поцілунків увігнався в неї, мов роз'юшений бик, і почав товкти з таким завзяттям, наче б поклав собі за мету розчавити дівчину. Як на те - усе це викликало у Фрузі самі лише зойки захвату і насолоди. І що сильніше він пригнічував її, що брутальніше файдолив, то усе в глибшу екстазу Фрузя увіходила. Під кінець уже зовсім, мов навіжена, молотила п'ятами спину коханого.

2

Усю дорогу, поки вони йшли до маєтку Купчаків, Бумблякевич намагався запам'ятати усі ті гори і закрути, які їм траплялися, але це виявилося річчю неможливою. Сміттярка для нього усе ще була землею незвіданою.
За годину швидкої ходи вони спинилися перед дверима вгорі, схожими на ті, що вели до княжого палацу. На стукіт з'явилася покоївка, а впізнавши Фрузю, кинулася цілуватися.
- Я привела пана Бумблякевича. Його запрошено на обід, - сказала Фрузя.
- Ах, так-так. Дуже приємно. Ходіть за мною.
Покоївка завела їх спочатку до напівтемного коридору, пройшовши яким, вони опинилися в саду. З-за дерев і кущів визирала біла будівля з колонами.
- Прошу собі сісти на лавці й зачекати. Панни Купчаківни зараз з'являться, - сказала покоївка.
- Пане Бумблякевичу, - звернулась до нього Фрузя, - коли ви будете мене потребувати, я завше до ваших послуг. А зараз не буду перешкоджати.
Обидві дівчини покинули мандрівця на самоті. Ця Фрузя часом має клепку в голові. Знає своє місце.
Чекати довелося недовго. З-за кущів вистрибнули дві чарівні істоти й сливе водночас чмокнули гостя у щоки.
- Який же ви молодчина, що прийняли наше запрошення! А ми вже й переживали, що нинішній день промине без жодних цікавих подій. Аж ось ви! - навперебій защебетали сестри. - Ходімо прогуляємося в нашому саду.
Коли вже вони проходили по кунштовних доріжках, викладених з порожніх пляшок, що були вкопані в землю догори дном, Бумблякевич запитав:
- То це ви з Мальвою Ландою збиралися мене вчора зазнайомити?
- А ви вже знаєте? Ми ніяк не могли здійснити свій намір, бо завше щось перешкоджало. Думали, хоча б сьогодні зведемо вас докупи, аж ось...
Бумблякевич отерп:
- Що - ось?
- Якби ви трішки раніше прийшли! Бодай на чверть години!
- Та не може бути! Це вже якийсь фатум! Куди ж вона знову зникла?
- Ой, і не питайте. Її світлість відправила Мальву із дуже важливим дорученням до свого колишнього родового замку. Там мусять знаходитися папери, які доповнюють генеалогічне дерево Шруботягів.
- Але чому саме Мальву?
- Мальва - незаперечний фахівець у генеалогії наших родів.
- І далеко це?
- Досить далеко. Вона полетіла на повітряній кулі.
Фантастика! Чому фантастика? Повітряною кулею дуже легко керувати. Вона вже не раз літала в усі кінці нашої неозорої сміттярки. Та, зрештою, полетіла не сама, а з нашим маґістром.
- І довго вона збирається там пробути?
 - Декілька днів. Той замок знаходиться в якійсь чудній місцині. Там ціле містечко самих вар'ятів... Ми ще ніколи там не бували, але хтось нам розповідав...
- Ви мені казали, що й Мальва збиралася зі мною зазнайомитися? 
- О, так. Вона чула про вас і дуже зацікавилася. На жаль, якось раніше не було нагоди. А Мальва, до речі, тепер мешкає у нас. Має свій покій. Тут затишніше, ніж у княгині. У палаці постійно якісь гості, наради, візити, гостини.
У саду аж дзвеніло від щебету птахів, і всі вони були неймовірних кольорів. Із гущавини листя раз по раз висувалися голівки якихось небачених тваринок, спалахували чиїсь цікаві очі, щось там шаруділо і мотлошилося, наче б хтось підслуховував їхню розмову.
- Ви не сумуйте, - сказала Мотря, - якщо залишитесь у нас, то ми вам скрасимо очікування Мальви. З нами ви не знудитесь.
- Я в цьому й не сумніваюсь.
- Пане Бумблякевичу, - звернулась Хівря, - ми тут із Мотрею засперечалися, одружений ви чи парубок?
Обидві тепер просто їли його очима, і від цих поглядів робилося ніяково. Що їм до його минулого?.. Хоча, може, вони мають до нього якийсь спеціальний інтерес? Якісь серйозні наміри? Генеральські доньки!
- Шановні панни... - почав здалеку. - Я б не хотів...
- Одружений! - скрикнула Мотря.
- Тобто, не хотів би отак ні сіло, ні впало розкривати вам свою душу...
- Неодружений! - аж підстрибнула Хівря.
- Ми щойно вчора познайомилися, а ви...
- Одружений! - зойкнула Мотря.
- ... вже торкаєтеся аж таких інтимних сторін мого приватного життя.
- Неодружений! - втішилася Хівря.
- Ну, коли ви наполягаєте, я відповім...
- Одружений! - закусила вуста Мотря.
- Ні, мої любі. Я парубок за переконанням.
- О-о-о-х! - пролунало радісне зітхання сестер, і на щоках Бумблякевича засвітилося аж два цілунки.
- Але чому така радість? Яке це все має значення?
- Пане Бумблякевичу, - почала Хівря.
- Ні, я! Я скажу! - перебила її Мотря.
- Але я вже почала! - вперлася Хівря. - Пане Бумблякевичу! Вчора на бенкеті нам відкрилася істина: одна з нас пройнялася до вас чистим і гарячим почуттям. Можливо, це кохання.
- А можна запитати, котра саме?
- О-о, то вам не однаково, котра? - наїжилася Хівря.
- Ну, ви ж самі сказали: "Одна з нас". От мені й цікаво. Це ж цілком природно.
- А от і ні. Ми думали, що ви до нас ставитеся з однаковим чуттям, а виходить, що ви вже когось собі з нас пригледіли, так? - допитувалася Мотря.
- Коли я встиг пригледіти? Якщо щиро, то я від вас обох у захваті. Ви найкращі в світі!
- Прекрасно! У такому випадку, як ви дивитесь на одруження?
Бумблякевич наморщив чоло. Сьогодні він одній уже обіцяв одруження. Що має сказати сестрам? Ха! Та вони, либонь, з нього просто лаха деруть!
- Як я дивлюсь на одруження взагалі, чи на одруження з...?
- З...? - не зрозуміла Мотря.
- З!
- З ким? - уточнила Хівря.
- От я і питаю: одруження з ким?
- Ну - у... скажемо так: із одною із нас, - відповіла Мотря.
- Ага... з одною...
- А ви б хотіли з двома?
- Я не можу збагнути: ви жартуєте чи серйозно?
- Ми зараз ведемо з вами якнайсерйознішу бесіду, - заспокоїла його Хівря. - Тому хочемо знати, як ви ставитеся до шлюбу з... з однією із нас.
- Позитивно, - врешті випалив Бумблякевич.
- Ура! - застрибали дівчата, плескаючи в долоні. - Оце ми якраз і сподівалися почути.
- Ну, і що далі?
- Нічого. Одна з нас готова вийти за вас заміж. І якщо ви не проти, то так і скажіть.
- Я вже сказав.
- Але ж не нам! А нашому татуськові!
Бумблякевич струснув з рукава неіснуючу волосинку, провів долонею по підборіддю і замислився. Усе відбувалося надто швидко. Але що на це все скаже Фрузя? Неодмінно зчинить скандал. Усім роздзвонить, що він липовий герой. Хтозна, чи після такої інформації, "одна з них" не збайдужіє до нареченого. А тоді що? Кому він тоді буде потрібний?
- Ну, пане Бумблякевичу, ви щось занадто довго думаєте! - нетерпеливилася Хівря. - Одна із нас готова піти за вами у вогонь і воду, а ви...
- Стривайте! То ви хочете, щоб я попросив руки однієї із вас, не відаючи, котрої саме?
- Ми вважаємо, що так буде краще. Адже ви до нас ставитесь із однаковим почуттям, так? Отже, для вас це не має особливої ролі, з ким саме одружуватися. А ми ще між собою не визначилися. Тому, щоб не гаяти часу, просіть руки не конкретно, а взагалі. Поки там заручини, те, се, поки весілля, то ми цю дрібницю залагодимо.
- А що, коли ваш батько спитає, чиєї руки я прошу?
- Відкажіть так: "Прошу руки старшої доньки".
- Але ж ви близнючки!
- Так, але одна таки старша. І наш тато ніколи не зможе згадати, хто саме. А зізнатися в цьому йому буде незручно.
- То він може у вашої мами спитати!
- Може, але не спитає. Вони посварилися і не розмовляють. А ми вже постараємося, аби вони не розмовляли якнайдовше.
Бумблякевич відчув, що його приперли до стіни і відступати нікуди. Але що чинити з Фрузею?
І саме в цей момент вистрибнула з-за кущів задихана й зіпріла почвара, в якій ледве вдалося впізнати Транквіліона Пупса.
- Де?! Де вона?! Княгиня! Терміново! Мальва!
- Що таке, пане Пупсе? Кого ви шукаєте? - спіймала його за руку Мотря.
- Княгиня... ой, дайте віддихатися... послала... жах, яка спека... мене... поки до вас дістався... до Мальви... весь мокрий... ось ця куперта з листом... де тут у вас ставок?..
- Ви що хочете купатися?
-Тримайте куперту! Як зіницю ока! - вигукнув Пупс і з розгону шубовснув у ставок.
Мотря покрутила у руках конверта і, прочитавши на ньому ім'я Мальви, сказала:
- Але ви запізнилися. Мальва вже відлетіла.
Пупс труснув головою і випустив з рота струмінь води.
- Я мчав, як одноріг! Я весь у милі, мов жеребець! Я зігнав десять кіля живого смальцю! Ви кажете - відлетіла? На чому?
- На повітряній кулі.
- З ким?
- З паном маґістром.
Пупс гулькнув під воду, і якийсь час на поверхню піднімалися самі лише бульбашки.
- Бідолашний Пупс! - зітхнула Хівря. - Ще такого з ним не було, аби він не зумів виконати доручення княгині.
Поет випірнув із води і сумною ходою вибрів на берег.
- Цей лист дуже важливий. Мальва мусить його дістати. Інакше на неї чигає небезпека. Родовий замок Шруботягів захопили злі сили. Ми отримали це повідомлення достоту перед годиною. Пробували до вас додзвонитися, але ніхто не брав слухавки.
- Як шкода! - поспівчувала Мотря. - Ми всі були в саду від самого ранку. Навіть снідали тут. Не диво, що ніхто не почув телефону. Що ж тепер чинити?
- Мотре! Я згадала - вигукнула Хівря. - У нашого татуся є військовий корабель! Ним можна вирушити навздогін Мальві хоч зараз! Я побігла до татка!
Пупс простежив за Хіврею отупілим поглядом і скрушно похитав головою:
- Корабель! Це ви гарно придумали. Не врахована лише одна маленька деталь: я не витримую морської гойданки. Крім того, в мене панічний страх перед морем. Я можу тільки при березі. І щоб без хвиль.
- Тоді треба послати когось іншого, - сказала Мотря.
- Якщо ваша ласка, - втрутився Бумблякевич, - то я з превеликим задоволенням вирушив би в цю мандрівку.
- Пане Бумблякевичу! Ви - мій рятівник! - скрикнув Пупс і кинувся з обіймами.
- Але це неможливо! - заперечила Мотря. - Якраз у той момент, коли ми збиралися... тобто коли ви збиралися... до нашого татуся...
- Я думаю, цю справу можна буде владнати після мого повернення, - тішився Бумблякевич, що йому вдалося відсунути драматичну подію. - Я готовий вирушити хоч зараз.
У цей час надійшла Хівря і повідомила, що полковник уже зробив необхідні розпорядження. Корабель попливе за годину.
- Але замість пана Пупса помандрує наш гість, - сказала зі смутком Мотря. - Пан Пупс, виявляється, не витримує морської гойданки.
- Пане Бумблякевичу! - зойкнула Хівря. - Що я чую? Ви залишаєте нас напризволяще?
- Я тільки туди і назад, - виправдовувався той. - Я не хочу втрачати такої вигідної можливости, щоб зазнайомитися із новими для мене місцинами. Подорож кораблем - це просто мрія!
- Ах, ви розбиваєте наші серця! Невже вам ніколи не набридає здійснювати геройські вчинки?
- На моєму місці це зробив би кожен, - скромно відказав Бумблякевич.
- А як же ваші серйозні наміри? - не відступалася Хівря, і Бумблякевич подумав собі, чи не вона й буде тією особою, яка ним цікавиться.
- Коли повернуся, я буду окрилений ще сильнішими почуттями, аніж зараз.
- Пане Бумблякевичу, ви мій рятівник! - потиснув йому руку Транквіліон. - Сховайте цю куперту. Тут є креслення. Дуже важливі. Якщо Мальва потрапила в біду, то її можна буде врятувати, лише виконавши все, що тут написано. Розумієте? Якщо її захопили злі сили, то ви самі розпечатайте куперту і зробіть усе, що у вашій змозі. Я навіть радий, що це вчините ви, а не я. Я слабодух. Який з мене герой! Щасливої вам мандрівки... Ага, забув. Коли б у вас виникли якісь труднощі, одразу посилайтеся на княгиню. Усі витрати вона бере на себе. Щодо самого замку, то мусите пильнуватися. Там якісь поторочі влаштували монастир, у якому моляться не Богові, а Сатані.

Розділ дев'ятий

МОРЕ БОРЩІВ

1

Був це великий трищогловий бриґ. А стояв він непорушно, хоч і під напнутими вітрилами, на вершині однієї із сміттярчаних гір. Золоті літери на борту вістили, що бриг називається "Троя".
Бумблякевич рушав у мандрівку не сам. Його супроводжувала вірна Фрузя. Навіть слухати не хотіла, аби пустити його самого. Мотря і Хівря зі свого боку теж наполягали, що Бумблякевич мусить взяти з собою служницю.
Сестри провели їх до причалу і зі сльозами на очах обняли на прощання. Фрузя легко і звинно побігла на палубу.
- Бажаємо успіху, - сказала Мотря.
- Ми вас чекатимемо з нетерпінням, - шморгнула носиком Хівря.
Щойно Бумблякевич вибрався на бриґ, як пролунав гучний голос:
- Вітаю на "Трої", панове! Я є капітан.
Виглядав він так, як і мав би виглядати справжній капітан - бездоганний мундир, тоненькі чорні вусики, кудлаті бурці з сивиною на повних щоках і, звичайно ж, файка в зубах.
- За хвилю рушаємо, - сказав капітан і, зійшовши на капітанський місток, вистромив над головою обслинений палець. - Напрям вітру: зюйд-зюйд-вест. Люкс! Сушіть якір!
І тієї ж миті заскрипів, заячав ланцюг, а корабель здригнувся, і Бумблякевич відчув усю серйозність моменту.
Довкола корабля не було ані краплі води, саме тільки сміття здіймалося бурунами і, застигле, виблискувало до сонця дрібними скельцями, бляшками, а подекуди й лускою випотрошеної риби.
- Невже ми й справді попливемо? - спитав тихенько у Фрузі. - По сміттю?
- По сміттю пливеться незгірше, як по воді. Прогулянка морем під час медового місяця - це якраз те, чого нам бракує.
- Медовий місяць! - підхопив капітан, не знати як вловивши Фрузині слова. - Еге ж, чи може щось бути приємніше? А так до слова, коли захочеться вам трішечки - хе-хе - пожирувати, прошу ласкаво до каюти. Мед - святе діло. І треба його випомпувати, щоб не зцукрів на камінь.
Фрузя опустила вічка і зарожевілася.
Бриґ знову здригнувся і повільно посунув пасмом гори, з хрускотом роздираючи грудьми підсохлу на сонці поверхню.
- Ми пливемо! Пливемо! - нестямився від радощів Бумблякевич і закружляв у радіснім танку, але за хвилю, перечепившись за якогось морця, що драїв палубу, гупнув на мокрі дошки і проїхався по шлюфах до самої фурти. Нічого йому при тім не сталося, і він під сміх цілої команди щасливо вернувся до коханої Фрузі. Обоє стали тепер милуватися видноколом, що розкривався перед ними.
Отже, пливли вони безмежним блакитним морем сміття, що вилискувало до сонця своїми буйними хвилями, на яких гойдалися чайки. Час від часу з глибин випірнали русалки, робили сальто і знову щезали в смітті.
Корабель був, очевидно, страшенно старий, ущент поточений шашелем і щурами, бо постійно чувся голосний скрип і зойк дощок. Щомиті здавалося, що він от-от розсиплеться і перетвориться на таку ж купу сміття, яка його оточує.
- Не хвилюйтеся, - сказав капітан, мовби вичитавши потаємні думки Бумблякевича. - Наш бриґ ще цілком добрий. Думаю, що якраз встигнемо доплисти до моря Борщів і назад.
- Майте на увазі - я не вмію плавати, - блиснула оком до капітана Фрузя.
- Не мусите переживати. Якщо корабель і розвалиться, то завше є можливість вчепитися за дошку. Головне тут - мати чим себе до неї примоцувати. А тому, вирушаючи в морську мандрівку, слід вбирати панчохи. Адже їх пізніше можна використовувати як линву. Пам'ятаю, минулого разу пливли шхуною "Стри...". Так, прошу не дивуватися, саме "Стри...", бо решта літер загубилася. І що ви собі гадаєте? Наша шхуна напоролася на кораловий риф, і не встигли ми одне одного вилаяти, як опинилися по самі вуха в смітті. Ну, ми хлопці кебетні, всі як один, морські зубри, та й раду дали - випливли до берега. Навіть русалки не встигли нам зашкодити. Але одна панночка таки, бідачка, втопилася. Я їй ще, пам'ятаю, гукнув: прив'яжіться панчохами до щогли! А воно - дурне теля - в плач: нема в мене панчіх! Тоді, кажу, скидайте свої майталеси і надувайте їх. Коли ж вона зняла, а то - ха-ха-ха, ой, не можу, трісну, - а то такі фіґи-дульки тонюсінькі та прозорюсінькі, що крізь них можна кіно оглядати... Достоту в горіховій шкаралупці вмістилися б. Ну, я тільки рукою на теє махнув - хіба ж таке чудо можна надути? Вона, бідачка, й не надула, пішла на дно з голою дупцьою. Десь так за пару місяців здибав'єм її вже яко русалку. Пошила собі з тих майтусиків капелюшок і цілком незле виглядала. Навіть послала мені цілунка ручкою. Все ж я вчинив, що міг. Через те й кажу: вирушаючи у морську подорож, вбирайте панчохи і такі майтелеси, аби їх можна було надмухати... Але що я бачу? - тицьнув пальцем на Фрузині ноги. - У вас немає панчіх?
- Нема, - зітхнула Фрузя.
- Вправо кермо! - гаркнув несподівано до штурмана, і той так крутонув кермом, що вітер враз задер на Фрузі широку спідницю і заголив живіт.
- Ага! - констатував капітан. - Майталесів теж нема. Навіть тих піпстиків. І що вона за нинішня мода? От у мої часи носилися такі панталони, що при потребі можна б у них підсвинка вмістити. А ви, пане... е-е... перепрошую... як?.. Бум? Як?.. Бум? Як-як?.. Бумбля... Справді так і є? Ну-ну, далі. Бум-бля-ке... дуже довге, дуже довге... Ага, Бум-бля-ке-вич! Прекрасно. Отже, ви, пане Трумблякевичу, не виглядаєте на такого собі фіпштика, що не знається на життю, то мусилибисьте підказати панянці, що у відкрите море ще ніхто голодупо не випливав.
- Маєте рацію, добродію капітане, - відказав Бумблякевич, - але це не я, а вона запровадила мене сюди. І я, чесно вам скажу, до остатньої хвилини не вірив, що ми кудись таки попливемо. Аж бачу - то є справжня морська мандрівка.
- Бо так воно і є. Коли маємо фльоту, то мусимо нею плисти.
- Згадалисьте за якесь море Борщів... Що воно за чудо?
- О, се найбільша наша цікавинка. Усі, хто вирушає у мандрівку, обов'язково бажають побачити море Борщів. На жаль, рідко кому це вдається. Бо фльота у нас старенька, зачухана і взагалі пса варта. Заки туди доберешся, аж гульк - а воно тобі й трісло. Отак-от плаваєш, плаваєш по тих морях, з однієї кораблетрощі виберешся, в другу потрапиш, стільки разів топишся, що вже й сам до пуття не знаєш, чи ти єси живий чоловік, чи вже від літ лиш привид морський...
- Свят! свят! свят! - похитала головою Фрузя.
- Ей, та що ви таке говорите? - сказав Бумблякевич. - Хіба можна щось подібне, та ще й при панночці?
- А що я такого вповів? - здивувався капітан: - Я тільки висловив думку, що вся наша команда - це чистої води топельці. Вважаю, що кожному, і вам, зокрема, вартує деколи замислитися, хто ми є насправжки - живі люди, чи суті мерці.
- Агій! - спалахнула Фрузя. - Таке верзете, що бодай би не приснилося! Усю прогулянку тільки зіпсуєте!
- Та де ж би, де ж би, злота панно! - здвигнув плечима капітан. - Рахуймо, що се тілько шутки. Але питалисьте про море Борщів... Що я вам скажу - воно червоне, як... як борщ! Саме так. Червоне, як найсправжнісінький борщ. Але живуть у ньому зовсім не морква з буряком, а, наприклад, борщові акули, русалки, різні там риби. Русалки харчуються молюсками, акули - русалками. А головне, що їх об'єднує - це їхня яскраво-червона барва.
- Фрузю, - звернувся Бумблякевич до нареченої, - чи ти вже побувала коли-небудь у морі Борщів?
- Ні, ніколи. Але завше мріяла. Кажуть, там б'ють гарячі борщові гейзери, а тому вода у морі, пробачте, борщ у морі завжди теплий. Ще кажуть, що він на смак цілком пристойний...
- Цілком пристойний! - перебив її капітан. - Та як по правді, то я не їв смачнішого і поживнішого борщу, аніж у цьому морі. Ми осьо навіть цілих сто порожніх діжок веземо зі собою, щоби наповнити їх борщем.
Вітер дмухнув гостріше, і щогли розпачливо застогнали, наче прощаючись із життям. Дзьоб корабля то різко опадав додолу, мало не зачерпуючи сміття, то підносився вгору, але виразно сунув і сунув уперед. Море сміття хвилювалося щораз сильніше, граючи на сонці склом і міддю, бляшанками і рештками оселедців, підкидаючи вгору легенькі пір'їни морської капусти і цілі жмені присохлого кав'яру. Коли корабель опинявся на вершині хвиль, то попереду виднілася безкрайня країна сміття, і тільки далеко на імлистому горизонті сіріли якихось два зубці, що скидалися на ікла моржа або слонові бивні.
- Це Ворота Борщів, - пояснив капітан.
Хвилі надходили зі сходу, одна за одною, наче суворі шереги гвардійців у строкатих мундирах і розбиті, й впокорені гинули, розпадалися на друзки.
Зненацька кораблем так струсонуло, що обоє молодят беркицьнули на підлогу, а капітанові з рота випала люлька. Пролунав оглушливий тріск, і на палубу повалилася глянц-щогла, збиваючи з ніг відразу кількох морців.
- Вар'яти! - гримнув капітан. - Хто міряв глибину? Де той дупик-лоцман?
- Ми зачепили рифи! - гукнув штурман.
- Знову коралові?
- Ні, цього разу цегляні.
- Вважаймо, що нам пофортунило.
Бумблякевич поміг підвестися Фрузі й спитав:
- Чому ви вважаєте, що нам пофортунило?
- Бо цегляні рифи, пане Бумблякевичу, які утворюються з битої цегли, зовсім нетривкі, корабель їх легко розбиває. Доказом є те, що ми ще тримаємося на плаву... А от кораловий риф... хоч він і з цегли... але вже з австрійської. Тут уже вам вірний капшук - продере пузо від пецьки до тецьки, і кувікнути не встигнете, а вже ви - в обіймах моря.
Тим часом хазяйновито повідтинали від глянц-щогли вітрила і, скрутивши їх, заховали під палубою.
- Щоглу гарно поріжте, - звелів капітан, - та поколіть на дрова. Хтозна, куди доведеться ще заплисти. Може, в які файсберґи, то будемо грітися.
- Як же ми без цієї щогли? - забідкався Бумблякевич.
- А не біда. Це впала глянц-щогла, а ще ж є файнц-щогла, друм-щогла і бубель-щогла. Цілком достатньо.
Фрузя пригорнула Бумблякевича і прокудкудакала:
- Коха- а- асю, чи не піти б нам до каюти трішечки відпочити?
- Підіть, підіть, пане Дундлякевичу, - сказав капітан, - вставте їй пістончика, га-га-га-га!..
Бумблякевич почервонів, але послухав Фрузю й подався з нею до каюти.

2

Прокинулися вони від стукоту в двері й голосного крику капітана, який сповіщав, що вони якраз впливають у море Борщів.
Уся команда стояла струнко. Капітан із таким виразом на лиці, мовби його корабель вітав на скелі сам король Данило, застиг в якійсь фанатичній непорушності, на позір якої Бумблякевич і сам виструнчився і втягнув живота. Одна лише Фрузя не поставилася з такою ж серйозністю до цього відповідального моменту і, хихикнувши, почала милуватися краєвидами.
Корабель, пройшовши повз скелі, повільно й урочисто вплив у червону наваристу юшку моря, яке парувало і дихало п'янливими запахами борщу. Пухкі бурячкові хвилі буцалися до прови, і грайливі рожеві бризки, мов бризки крові, злітали вгору і розсипалися на ще дрібніші і блідіші, щоб, уже опадаючи, перетворитися на прозорий, з ледь помітним червоним полиском, дощик.
З моря вистрибували червоні летючі риби, пролітали кілька метрів і знову щезали у хвилях.
- Чи не хочеться вам порибалити? - поцікавився капітан.
Бумблякевич знизав плечима. Рибалка він був нікудишній, але Фрузі ця ідея сподобалася, і вона відразу почала метушитися і роззиратися за вудочкою. Потім капітан всучив їм по спінінґові, начепивши на гачки вудженого сала.
- Яка ж то риба бере на сало? - спитав Бумблякевич.
- У морі Борщів на сало бере все, що тут водиться. А вам, думаю, мусять попастися тунці. У нас, до речі, на обід нічого нема.
- Свіжий борщ! Свіжий борщ!- дуже вчасно сповістив штурман, і поставив біля них два відра борщу.
Бумблякевич з охотою вижльокав два горнятка, і не міг нахвалитися. Фрузя сьорбала поволі, прицмокуючи і приказуючи, що їй ще ніколи не вдавалося зварити такого смачного борщу. Капітан, довго не патичкуючись, перехилив ціле відро.
За кілька хвилин жилка в Бумблякевича смикнулася і туго натяглася.
- Вибирайте! Вибирайте! - гукнув капітан.
Бумблякевич потягнув жилку на себе, а вона засмикалася чимраз частіше, поки не напружилася так, що довелося попустити. То була якась важка рибина і тепер, ковтнувши наживку, пливла усе далі й далі від корабля, поки несподівано не завернула і не пішла колом. Тепер треба було знову хутко вибирати жилку, і Бумблякевич аж спітнів від переживання, а Фрузя пищала і верещала, і лопотіла щось над вухом, мов тисяча знервованих чайок.
- Молодець! - похвалив капітан. - Давайте її, кляту, сюди, пане Срайблякевичу!
Рибина і справді була велика, бо коли, завершуючи коло, вона піднялася до поверхні, то всі побачили над водою її вкритий червоною лускою хвіст, який голосно ляснув по хвилях і знову щез. Риба вибивалася із сил, і Бумблякевичу вдалося не пустити її на друге коло, а підтягнути до прови.
- Тягніть! - скомандував капітан. - Вона вже наша.
Бумблякевич почав вибирати жилку з небувалим ентузіазмом. І ось несподівано на поверхню вигулькнула жіноча голова з буйним червоним волоссям. З рота її стирчала напнута жилка.
Бублякевич з переляку випустив з рук спінінґа, і, якби не капітан, здобич навіки щезла б у морі.
- Русалка! Гурра! - закричав капітан, перехопивши жилку.
- Гурра! - озвалася за спиною команда.
- А-а-а-а-а-а! - верещала, мов недорізана, русалка, пручалася і билася, смикаючись на гачку.
- Боже мій! - мало не зомлів Бумблякевич. - Що ви робите? Відпустіть її!
- Нізащо! - гаркнув капітан і продовжував виконувати свій рибальський обов'язок.
За хвилю він уже видобув бідолаху на палубу, і тепер вона гецкалася на мокрих дошках.
Колір русалки до пояса був як звичайний людський, але нижче йшла вже червона луска. Вона так ляскала хвостом по палубі, аж ішла луна. Вся команда обступила її і з цікавістю розглядала.
- Оце здобич! Оце ловиться! - тішився капітан.
- А-ах! - позіхнула Фрузя. - Це понад мої нерви. Я піду до каюти, а ти мені потім усе розкажеш.
- Що я маю розказувати? - нетямився Бумблякевич. - Що це за комедії? Навіщо вам ця русалка?
- Як то нащо? - з цілком серйозною міною озвався капітан. - Ви що, збираєтеся залишитися сьогодні без обіду? А я не збираюся.
- І ми теж! - хором проказала команда.
- Але ж хіба русалки їстівні?
- Ще й які їстівні! Борщова русалка - це просто королівські ласощі. Але її дуже рідко вдається упіймати. Надто вона хитра. Вам, пане Шрублякевичу, неймовірно пофортунило. Гойдати пана Піпсикевича! Гурра!
Не встиг наш герой отямитися, як зо два десятки рук підхопили його, і давай підкидати з голосним криком угору, аж у небі сонце застрибало і море стало сторч. Коли його опустили на палубу, русалка вже виявилася примоцованою до щогли, а з її рота тепер звисав обтинок жилки. Нажаханими очима вона стежила за приготуваннями до обіду.
- Шкода, що вона ніяк не може виплюнути те сало, - зітхнув штурман. - А то ми мали б можливість почути її передсмертний спів.
- Ой, і не кажіть, - згодився капітан. - Співають вони, коли їх їсти, просто мов райські птахи.
Морці встановили на палубі довжелезного стола, розставили миски, виделки, ножі й кухлі.
- Може, дамо їй пива? - поцікавився один.
- Обов'язково, - сказав капітан. - Русалка під пивом - пишна штучка.
Русалка із задоволенням випила пива, але настрою їй це не підняло, бо тепер почала плакати і завивати.
- Але ж... але ж це... - важко дихав Бумблякевич. - Це ж якийсь каннібалізм! Вона ж напівлюдина!
- Хто вам таке сказав? - засміявся капітан. - І викиньте собі це з голови. Ніяка вона навіть на чверть не людина. Навіть на нігтик. То є спеціальна страва - борщова русалка. І щоби ви мені тут трісли, а я скажу вам це і на святім причасті. За своє життя ласував я ними, може, з десяток разів і завше то були для мене незабутні хвилі розкоші. Скажу вам більше - лише завдяки русалкам наша велична сміттярка зберегла незалежність і економічний суверенітет. Ще донедавна ми відловлювали цих русалок, закручували в консерви і відправляли прямісінько в Париж. А там їх уже подавалося яко м'ясо крабів при найважливіших прийняттях. Так само русалчин кав'яр, який у нас зветься "икра зернистая". Ви й самі, пане Гівнякевич, певне, не раз і не два ласували! Що?
У Бумблякевича волосся стало диба, і він відчув, як до його роззявленого рота влітає прохолодний морський вітерець і проникає до самого шлунку...
- Ви жартуєте? - нарешті видушив із себе.
- Які там жарти! Ось сідайте ліпше до столу та самі й побачите, як то все виглядає.
Вжик! вжик! вжик! Це кухар заходився гострити великого різницького ножа, яким звикле колять свиней.
Морці вже розсілися за столом, різали хліб, цибулю, наливали пиво і, зі всього видно, з хвилини на хвилину збиралися обідати. Невже сирою русалкою?
- Її не будуть смажити? - спитав Бумблякевич дуже тихо, щоб не зіпсувати бідачці настрою.
- Ні, що ви! У морі Борщів живуть винятково варені істоти. Все тут готове для споживання. Ось гляньте...
І з тими словами він підійшов до русалки, узяв її за ліве персо і одним ударом ножа відсахнув його. Русалка скрикнула так, що з рота їй вилетів шматок сала разом з гачком. Але далі замість плачу в повітрі залунала мелодійна і сумна пісня. Русалка співала щось незрозумілою мовою, і сльози текли їй по обличчю, і червоний борщ стікав їй по грудях.
Капітан, не особливо тим переймаючись, поклав персо на тарілку і, вправно орудуючи ножем та виделкою, заходився ласувати.
Бумблякевичу під горло підкотився віз, наповнений риб'ячими нутрощами, але свіжий ковток повітря перепинив йому дорогу. Схопивши кухоль пива, жадібно виголькав до дна і відчув, що все це довкола тільки кумедна пригода і не варто нею так перейматися, бо ж усе йде своєю чергою і нема йому спину.
Кухар підступився до русалки і, примірявшись, як добрий кравець, вгородив ножаку просто в живіт.
Русалчин спів полинув іще сумніше й розпачливіше, а звідкілясь з-над моря одізвалося тихе ридання, але кому воно належало, Бумблякевич не знав.
Кухар відбатував усю нижню частину, на палубі здер луску, а тоді уже краяв на шматки і кидав на тарілки, які йому нетерпляче підсовували.
 - Мені кавальчик дупці! - гукав один.
 - Мені стегенце! - гукав другий.
 Русалка дивилася кудись понад їхні голови і тужливо співала, мовби те все, що відбувалося, відбувалося не з нею, а з ними, і це їхню долю, а не свою оплакувала вона, і море приймало той спів на свої червоні хвилі й несло до таємничих напнутих обріїв.
 Морці плямкали і сьорбали пиво та все шпигали Бумблякевича, що він стоїть, як телепень, і ніяк не приєднається до їхньої гостини. Врешті, хтось таки вхопив його і силоміць посадив за стіл, а на тарілку перед ним поклали паруюче м'ясо.
 Запах, що вдихнув його Бумблякевич, не був ані гидким, ані нудотним, ба навпаки - запах цей виявився дуже приємним, що нагадав йому щось далеке і забуте, щось, що зоставив безповоротно в дитячих літах, а, може, ще далі...
 Пізнав на тарілці друге персо. І в ту мить, коли це усвідомив, його руки несамохіть потяглися до ножа і виделки і втяли малесенький шматочок.
 О, варто б описати - цю довгу й болючу мандрівку виделки з настромленим м'ясом до вуст, усю ту зливу думок і почуттів, що затанцювала в очамрілій голові добродія Бумблякевича у час, коли в слини почався відплив, і в роті важко зітхнула пустеля, випускаючи на краєчку язика малюсіньку й безпомічну оазу...
 У мить, коли шматочок перса торкнувся його язика, русалчин спів забринів йому вже не так далеко, навіть здалося, що він починає розрізняти окремі слова, а мелодія раптом пройняла його всього, до самих кісток - де він чув це? де плакав і ридав? де бився розпачливо головою? де помирав? де це було і коли?
 Спів русалчин входив у кров, як міцне вино. Розум людський не здатен був би з'ясувати його значення. Такою ж глибокою, як і той спів, мусила бути таємниця сповненого терпіння життя, котре мовби прямувало разом із піснею до своєї загибелі. Але чиї ж це життя і чия то загибель?
 Пісня здіймалась у небо і розступалися перед нею хмари, птахи розрівнювали блакить, і урочиста небесна глибінь приймала її в своє пречисте лоно.
 Але торкнувшись язиком русалчиного перса, Бумблякевич раптом відчув появу якогось панічного страху, мовби збирався вчинити щось таке, що не раз являлося йому у снах і лякало своєю темністю, успадкованою з диких-предиких часів. Згадав великі білі перса, що вигодували його...Перса, які мав тепер з'їсти...
 Дика половецька кіннота увірвалася йому в мозок, вогні смолоскипів обсмалили піднебіння черепа. Відчув, що ось-ось рознесуть вони череп тисячами копит, і розприснеться мозок його по світах. Степ горів і корчився, наче спопелілий папір, небо стікало по краплі за спаленілий обрій... І в тому всьому пісня русалки запекла й задудніла струмом гарячої крові, а зі збитого в повітря попелу постали мертві слова і підняли свої хоругви. Знав ці слова. Як же міг не пізнати відразу? Знав ці знаки і не міг вже від них відректися...
 Червоне сонце перса зійшло йому перед очі і бризнуло кров'ю. Випустив виделку з руки. Чув, що хтось засміявся, хтось закпив із його несміливости, але йому було байдуже.
 На палубу випірнула Фрузя й, побачивши піврусалки з обтятими персами, зойкнула:
 - Ой леле! Але ж ви й пакуєте! Чи зоставили для мене щось смачненьке?
 - А оно маєте ціле персо, - тицьнув капітан пальцем у тарілку Бумблякевича. - Пан Кульбакевич, зі всього видно, апетиту не мають.
 - Це правда? - спитала вона, вмощуючись біля нареченого.
 - Мені щось голова розболілася, - поморщився той, ховаючи очі.
 - Ну, то я радо згелемсаю твою порцію. Персо, та ще й з пиптиком! Маю таку слабість! - аж занявчала Фрузя.
 - У нас тут є ще одна лагоминка, хе-хе, коли бажаєте, - сказав капітан і підморгнув кухареві, який одразу ж настромив щось на видельце і учинно підсунув панночці під самий носик.
 Морці враз розкрили роти й випустили організоване:
 - О-о-о-о-о-о!
 Фрузя глянула на запропоновану лагоминку і збурячковіла по саму шийку, а пан Бумблякевич закашлявся і випорснув повний писок пива на стіл. 
 Кухар струснув з видельця вгощення і сказав:
 - Спеціяльно для вас і притримав. А то у нас тут усі до цього ласі.
 Фрузя змушена була їсти під допитливими поглядами морців, але це її не особливо нітило, куди сильніше виводив з рівноваги пильний погляд русалки, адже вона дивилася просто на неї.
 - Чого це вона на мене так витріщилася?
 Бумблякевич хотів було її заспокоїти, але чомусь відчув таке дике безсилля, а з ним разом і свою жалюгідність, що промовчав. Що можна тут змінити, коли мають такі звичаї? Може, й справді ця борщова русалка - це така ж собі страва, як і вуджений лящ. Налив собі пива і спробував думати про інше... Чи застане він нарешті Мальву Ланду там, куди везе його капітан? Чи не випорсне вона знову йому з рук?
 - Але чому вона вивалила свої баньки тільки на мене? - ляснула по столу кулаком Фрузя.
 - Панна не задоволена! - проголосив капітан і кивнув кухареві.
 В повітрі зблиснула сталь ножа і видлубані очі опинилися на тарілці в капітана. Однак і тут вони продовжували пропікати поглядом Фрузю.
 - Єдиний спосіб їх знешкодити - з'їсти! - сказав капітан і поділився ласощами з панною.
 Фрузя поклала око на язик і, мов істинний смакоша, заплющившись, якусь хвилю перекочувала його від щоки до щоки, поки нарешті не хруснуло воно між зубів і не заповнило рота виразним блаженством.
 Бумблякевич подивився на русалку. Вітер розвівав її червоне волосся. Бліді вуста ворушилися, з них линув спів. 
Морці скінчили обід і розповзлися по палубі. Капітан запалив люльку й сказав кухареві:
 - Решту м'яса покрайте і закрутіть у пушки.
 І не встиг Бумблякевич допити пиво, як кухар поклав на стіл перед капітаном русалчину голову з розкішним довжелезнимм волоссям, що грало на сонці всіма відтінками червоної барви, промені в ньому заплутувалися і тремтіли, ув'язнені, мов у павутині.
 - У-ум-м! Яка розкіш! - погладила Фрузя волосся і промовисто глянула на капітана.
 - Слово панни - закон для лицаря! - відказав той і, видобувши з кишені ножиці, заходився стригти голову.
- Ніхто не матиме такої перуки! - усміхнулася Фрузя до нареченого. - Я закутаюся цим волоссям, як плащем, і буду вдавати русалку. А ти мене зґвалтуєш, добре? Зґвалтуєш? Як одноріг!
 - Але в мене нема рогу, - потер чоло Бумблякевич.
- Капітане, - звернулася Фрузя, - чи у вас не знайдеться якийсь ріг?.. Тільки не баранячий.
- Ріг чи роги? Бо є оленячі.
 - О ні, це вже занадто. Мене цікавить один ріг.
 - Тоді можу вам запропонувати ріжок.
 - Чудово! - заплескала в долоні Фрузя.
 - Мисливський, - додав капітан, закінчивши стрижку. - Ну, ось ваша перука. Помацайте, яке воно м'яке.
 Бумблякевич подивився на обстрижену голову русалки і сказав:
 - Навіть тепер вона не облишила співати! Може, це взагалі якась відьма?
 - А вони всі такі, - пояснив капітан, цмулячи пиво. - Всі вони, як закляті. Якщо хочете, можете взяти собі цю голову напам'ять. Буде вам ще якийсь співати.
 - Ні-ні, в жодному випадку, - замахала руками Фрузя. - Подивіться, яка вона страшна! Острижена, без очей! Жах!
 - Ну що ж, тоді більше ні на що вона нам не згодиться, - промовив капітан і пожбурив голову в море.
 Море підхопило її на хвилі й заколихало, мов м'яч, відносячи кудись туди, де спочине вона в супокої.
 - Капітане, дайте нам хутчіше той ріжок. Нехай мій любий щось мені заграє! - попросила Фрузя, водночас висмикуючи судженого з-за столу.
 Голюсінька Фрузя звивалася в постелі, геть уся перевита червоним волоссям русалки. Вочевидь, це її незвичайно збуджувало, бо вона скавуліла і закочувала очі під лоба.
 Виконуючи її бажання, бідолашний Бумблякевич приставив бичачого рога до чола і замукав.
 Фрузя розкинула ноги і засичала:
 - Ну! Пробий мене рогом, однороже! Зґвалтуй мене! Якнайбрутальніше! Пропори мене до кишок!
 - Му-у-у! - ревів Бумблякевич і, ставши на коліна, прицілився рогом, куди слід.
 А там уже нетерплячі пальці Фрузі витанцьовували навіжений танок.
 - Му-у-у! І що - пхати ріг? - спитав, востаннє перевіряючи, чи чогось не переплутав.
 - Пхай! Пхай!
 - Туди?
 - А куди ж?!
 Робив це якомога делікатніше, щоб не завдати коханій болю, але вона, либонь, прагла якраз протилежного, бо вхопила його обома руками за вуха і примусила ввігнати ріг по саме чоло. Це викликало в неї таку дику екстазу,що Бумблякевич не на жарт перелякався, чи вона, бува, не здуріла, і, вирвавшись із чіпких рук коханої, зіп'явся на коліна.
 Не побачив нічого страшного - дівка кидалася на ліжку, то виймаючи, то заганяючи ріг і, як видавалося, роля Бумблякевича була виконана. Це, однак, вражало чоловічу пиху і, не звертаючи уваги на Фрузині протести, вирвав у неї рога, а натомість запропонував дещо інше.
 - О-о-о! - закричала Фрузя. - Де твій ріг, однороже! Де твій ріг! Що це за хвостик мене лоскоче? Де ріг?! Де ріг?!
 Голова її стрибала під ним то вгору, то вниз, а рот розкривався усе ширше, і ширше, і в нім клекотав і стрибав гарячий спінений жеребець язика. Та раптом, що це - язик, мов розірвало надвоє, і з рота вистромився сріблисто-рожевий риб'ячий хвіст і боляче порснув Бумблякевича по носі. Тієї ж миті вибухло Фрузине ліве око, затраскавши йому лице, а з нього висунулася голова оселедця. Оселедець клацнув гострими зубами і заіржав, мов кінь.
 Бумблякевич перелякано зіскочив на ноги. Фрузею кидало так, мовби хтось там у ній молотив ціпами.
 Задрижали її перса і, відірвавшись від тіла, стрибнули на постіль. Мали жаб'ячі лапи. За хвилю вони вже чалапали до дверей.
 - Що робиться? - трусив головою Бумблякевич.
 Фрузя не могла вимовити й слова - з рота й далі стирчав огидно розпухлий хвіст і метлявся туди й сюди, мовби намагаючись вирватися з неволі зубів. Червоне волосся усе тісніше й тісніше обплітало її, прилягало до тіла й вростало у нього. З поміж стегон висипався мокрий пісок і зашипів, наче грань.
 Бумблякевич у паніці позадкував до дверей. Бачив, як волосся усе тугіше стягує Фрузю, як вистрілює ще одне око і являє другого оселедця, і як нарешті тіло дівчини в останніх конвульсіях затихає і перетворюється на жмут червоних водоростей.
 Вибіг на палубу, але крик зав'яз йому в роті, коли побачив, що там твориться.
 Уся команда конала в невимовних муках. З очей і ротів їм виповзали жаби, краби, медузи і інша подібна всячина. Водночас руки і ноги перетворювалися на вугрів, відпадали від тулубів і стрибали у воду. На палубі катулялися безпорадні обрубки.
 Те, що зосталося від капітана, на очах спухало і випускало запах зогнилої риби.
 Розпачу Бумблякевича не було меж. Що він тепер чинитиме у відкритому морі?
 Корабель, віддавшись на волю вітру і хвиль, плив у незнане.
 Бумблякевич тримав стерно і навгад спрямовував вимерлу "Трою".
 Тіла морців спочатку спухли, а потім луснули, випустивши на волю цілу зграю малесеньких крабів. Уся та нечисть пострибала у воду, і пізніше Бумблякевичу зосталося лише прибрати ті жалюгідні рештки - все, що зосталося від команди.
 Корабель несло вперед, але хутко западаючі сутінки не дозволяли розгледіти обрію. Десь далеко здригалося небо і зблискувала тонесенька голуба ниточка.
 Бумблякевича діймала спрага, а з думки не йшло те жахіття, яке витворилося перед його очима. Він, єдиний, хто не їв русалки, врятувався.
 Грім гаратнув з усієї сили, небо розкололося просто над головою, і почалася злива з градом. Сливе водночас море набурмосилося, випнуло груди і заклекотіло, наче відьомське вариво, а корабель затанцював, як звичайне сірникове пуделочко в калюжі.
 Він вдивлявся у пітьму, намагаючись що-небудь у ній роздивитися з тією напруженою увагою морця, який дивиться просто навстріч вітру, наче в очі ворога, намагаючись проникнути в приховані наміри, вгадати мету і силу нападу. Сильний вітер налітав на нього з безкрайої пітьми, під ногами він чув свій розгублений корабель і не міг розрізнити навіть тінь його контурів.
 Затріпотіла блискавка, яка, здавалося, спалахнула в глибині печери, в темнім тайнику моря. На одну зловісну зникаючу мить вона осяяла пошматовану масу низько навислих хмар, обриси перехнябленого корабля.
Потім запала пітьма і врешті настала справжня буря.
Здавалось, усе вибухало круг корабля, потрясаючи його до основ, заливаючи хвилями. Одна по одній з гучним тріском повалилися щогли, хльоснули в повітрі зміїними арканами линви і Бумблякевич налякано відскочив від стерна. Корабель розсипався і розпадався, зойкаючи і стогнучи кожнісінькою дошкою, а однак мчав, мов навіжений. І коли напоровся на стрімке каміння, то вчинив це з таким оглушливим гармидером, наче весь світ ось-ось мав запастися в пекло.
 Бумблякевичу здалося, що він закружляв у повітрі. Зникло все, на якийсь час він навіть втратив здатність мислити. Навіть коли руки його обхопили щоглу, він схильний був не вірити в реальність того, що відбувалося. Дощ лив на нього потоками, топив його, топтав, а він ловив устами повітря і чекав найгіршого.
 Пролунав гучний тріск, і Бумблякевича швиргонуло кудись уперед. Пролетівши кілька метрів у повітрі, протягом яких встиг згадати рідний дім і недочитані книги, упав у теплий і сухий пісок. Від удару йому забило дух і щезли рештки свідомости.

Кінець першої частини



1


7