Він упав на землю, 
Склавши крила, 
Губи розкривавивши 
І скроні. 
І було піднятися несила, 
Щоб до неба 
Простягнуть долоні. 
Золоте заплуталось волосся, 
А душа зіщулилась убого 
І йому на мить лише здалося, 
Що у небі він 
Побачив Бога. 
І здригнулось 
Від судоми тіло 
І вуста розкрилися для крику. 
А свідомість ніби заніміла, 
Знаючи, що це тепер довіку. 
І даремні 
Сльози і благання. 
За межею відступу і зради. 
Це падіння перше — 
І останнє, 
Як себе ще можна покарати?! 
І донині — 
Гордий і зухвалий 
Він блукає 
В світі без потреби. 
Для землі занадто досконалий, 
А душею 
Недостойний неба. 
***