Джордж Гордон БАЙРОН ДОН ЖУАН ПІСНЯ СІМНАДЦЯТА 1 Світ — дім для сиріт. І найбільше в ньому тих, що росли з дитинства в самоті. (Хоча самотній дуб побіля дому завжди росте розлогішим за ті, що в присмерку тісняться лісовому.) Є сироти ще й іншої статті: Батьків хоч не забрала в них могила, однак без ласки доля їх лишила. 2 Ще й інші є одинаки. Це завше тяжкий випадок; та либонь про них і приказка існує не нова вже: «Одиначок — мазунчик або псих». Адже відомо, ласки передавши, батьки дітей виховують таких, котрі, немов сирітка та остання, лишаються всуціль без виховання. 3 Коли про сиріт зрідка ми говорим, то уявляєм бідних дітлахів, яких женуть вітри життєвим морем — на них фортуна вилила свій гнів. У школах звуть їх мулами, тож горем ми їхнім живемо споконвіків. Хоч глянувши, які у кого діти, заможних сиріт варто пожаліти. 4 Покластися на себе їм до скону не дозволяють ще й опікуни. До того ж, під егідою закону живуть, біди не знаючи, вони. А там, сльозу ковтаючи солону, самі колись побачать з далини, Як і від них втечуть, немов від квочки, з яєць качиних висиджені дочки. 5 Є аргументи прості, та лукаві проти людей, що кажуть щось нове: «Якщо ти правий, значить, всі не праві». Та протилежні докази, сливе, Частіше чути, коли йдеться в справі, що більшість зачіпає за живе: «Ти помилився, отже, правий кожний»,— здіймають дурні галас переможний. 6 Дискутувати, кажучи між нами, я дав би право всім, як і собі — нехай сучасність чубиться з літами минулими... Нехай у боротьбі лягає і на подушку з голками в надії марній, що голки тупі. І парадокса видиво туманне, як свідчить Лютер, істиною стане. 7 Він розквитався з відьмами, а згодом усі таїнства скоротив до двох. Та сук, що править чоловічим родом, пригнічуючи хижо багатьох, а всіх підряд тримаючи під сподом, він не спалив, мов той чортополох. До того, що минула їх могила, гуманність Метью Хейла спричинила. 8 Навіки місце сонця вогняного зафіксував великий Галілей: «Земля,—прорік він,—крутиться круг нього». Його на сміх зняли серед людей, в тюрму замкнули майже неживого, щоб диких не висловлював ідей. Що він був правий, всім відоме нині,— це бідолаху тішить в домовині. 9 Сократ і Локк, і Піфагор... чимало заповнити б я аркушів зумів людьми, яких занудами вважало невдячне людство протягом віків. Могутній розум гострий, наче жало, він зносить кпини, осуди і гнів, бо певен, що настане, хоч і згодом, пора і визнанням, і нагородам. 10 Коли ж людина-велетень терпляча, то мали б ще терплячішими буть людці малі... У мене ж інша вдача — і жовчний я, і в'їдливий мабуть, Дмухне вітрець — і вже терпцю нестача,- ось в чому гіркоти моєї суть. Я нечутливим стати до побоїв хотів би, але вміння не засвоїв. 11 Впокорений, хоч і не злий неначе, я стриманий і витриманий теж, поводитись умію і терпляче, щоб часом не переступити меж. Коли ж, буває, лють в душі проскаче, мій, мов Гераклів, гнів без узбереж. Виходить, як упевнився я нині, є не одна, а кілька душ в людині. 12 Залишився Жуан в останній пісні вночі і при обставинах таких, що риси вдачі і шляхетні й грізні було не важко виявити в них. Тут варіанти можуть бути різні, та я змовкаю, взявши передих. Хіба що крадькома якась чаклунка дасть хабара у формі поцілунка. 13 Хай тема ця незайманою буде... Сніданок вранці, тости запашні І чай — від них не дінешся нікуди. Довкола столу всі, чиє мені походження, багатство та споруди не раз уже вдаряли по струні. Прийшла й графиня в сукні бездоганній. За мить ввійшов Жуан — уже останній. 14 Що краще стріти — тінь на самотині чи привид у самотності нічній? На щось таке Жуан був схожий нині — неначе з кимсь із них провадив бій. Це очі всіх звернути до графині спонукало і дивне щось у ній помітити... Тремтлива та безсила, вона, здавалось, марила чи снила...