Безсоння 
 
Солодка дрімота, мов стомлена мати, 
Проводить рукою по віях моїх, 
А серце, що зроду не відало втіх, 
Товчеться — й не хоче ніяк засинати. 
 
Дарма, що навколо — і темінь, і грати, 
Що сон вже півсвіту давно переміг, 
Воно безоглядно пішло б і на гріх, 
Аби хоч краплину кохання пізнати. 
 
Та марно воно вибивається з сили: 
Куди не піткнеться — колючі дроти,— 
Чи ж можна у клітці піднятись на крила? 
 
Ні, мабуть, від себе йому не втекти,— 
І б'ється, і рветься воно з темноти — 
Куди? — і самому збагнути несила. 
 
1954