* * * 
 
Я сам-один у камері кромішній, 
Немов живцем похований в труні, 
Вже наді мною, мабуть, і вві сні 
Не зглянеться ні доля, ні Всевишній. 
 
Перебираю спомини й невтішні 
Тюремні думи — холодно мені,— 
Надворі дощ, і краплі по вікні 
Повзуть, немов комахи дивовижні. 
 
Дивлюсь на них знічев'я — і мовчу. 
Тут можна лиш мовчати досхочу 
І думати, не тямлячи нічого. 
 
Така страшна манколія — хоч плач, 
Хіба що часом вічко наглядач 
Підніме — й стрілить поглядом крізь 
нього. 
 
1964—1989