Колюче плетиво дротів 
 
Моїй дружині 
 
1 
 
На Колимі, де урвища і скелі 
Змагаються з потугою вітрів, 
Я так тебе негадане уздрів, 
Як подорожній — річку у пустелі. 
 
І посвітліли темні акварелі 
Колимських краєвидів, посвітлів 
Мій тужний погляд — відсвіт почуттів, 
Тугих, як струни на віолончелі. 
 
Ти провідною зіркою мені 
Засяяла в неволі й освітила 
Моє життя і світ на чужині. 
 
Той світ покритий темрявою, мила, 
Вона мені страшніша, ніж могила,— 
Якби не ти — я згинув би у ній. 
 
2 
 
Ми всі про щастя мріємо в коханні, 
Хоча воно й примарне, як мара,— 
Дивлюсь на нього — 
й серце завмира, 
Ачей же ми обоє безталанні. 
 
І вже довіку, цьковані і гнані, 
Мов витурені з рідного двора, 
Не знаючи ні щастя, ні добра, 
Ми будем снити ними в завмиранні. 
 
Колючий дріт. Неволя. Колима. 
А ми шукаєм щастя крадькома, 
Щоб хоч на мить зустрітися очима. 
 
Ні пари з уст — бентежні й мовчазні, 
Ховаємо кохання в таїні: 
За нього тут карають невмолимо. 
 
3 
 
Давно від тебе вісточки нема, 
Я записки як в прірву посилаю,— 
Німим чеканням змучений до краю, 
Вже й сумніви збираю крадькома. 
 
Нестерпна туга душу обійма, 
Куди від себе дітися — не знаю, 
Я, наче грішник, вигнаний із раю, 
В тяжкій розпуці їм себе їдьма. 
 
Ні, я ще так не мучився, здається, 
Я відвертаю спогади від серця, 
Неначе гострі кулі чи списи. 
 
А сумніви — нема від них одбою. 
Невже так пильно стежать за тобою, 
Що й голосу мені не подаси?.. 
 
4 
 
Як диких коней в упряжі — насилу 
Я стримую шалені почуття, 
Я не боюся смерті, хоч життя 
Мене ще так ніколи не п'янило. 
 
Узаперті кохання — як горнило, 
Само в собі згоряє без пуття,— 
Я в сні — і то не маю забуття, 
Немов у пеклі мучуся безсило. 
 
Куди не гляну — вишки і дроти, 
Але до них не можна підійти, 
Хіба за мить до смерті — у відчаї.
 
Тут кожний день — як вирок на суді. 
Якщо терпець увірветься — тоді 
Той вирок, мабудь, куля увінчає. 
 
5 
 
Я був на попіл серцем перетлів, 
Чекаючи обіцяної стрічі, 
А ти немовби в іншому сторіччі 
Жила, забувши мову почуттів. 
 
Здавалось, я навік осиротів, 
Готовий, не задумуючись, двічі 
Піти на смерть, щоб глянути у вічі 
Тобі хоча б крізь плетиво дротів. 
 
Адже любов, закована у пута, 
Стократ солодша й тяжча, ніж покута,— 
Я мучився за мертвих і живих. 
 
Коли ж, нарешті, зболена, мов знята 
З хреста, прийшла, впросивши вартових, 
Збагнув, що ти — ні в чім не винувата. 
 
6 
 
Твій поцілунок — з присмаком вина: 
Лише пригубив краплю — й мимоволі 
Сп'янів, немов, ослабнувши в неволі, 
Я повний келих вихилив до дна. 
 
Забув про біль, що душу розпина, 
І про безправ'я в каторжній сваволі,— 
 
Я в мить блаженства — день на 
видноколі 
Спинив, здавалось, наче скакуна. 
 
Коротка мить — і мусимо прощатись, 
На те воно й побачення, щоб радість 
Побачити й оплакати живцем. 
 
І знов неволя — темна, як могила. 
Ти з поцілунком в пам'яті лишила 
Лиш присмак болю, тихого, як щем. 
 
7 
 
Барак, нічне освітлення, і нари, 
І сплячі в'язні — царство кам'яне; 
В кошмарах сну хтось іноді зітхне 
Чи засміється, звикнувши до кари. 
 
І знову тиша. Думи, як примари, 
Обсіли й мучать сонного мене. 
Уже за північ. Скоро калатне 
Дзвінок «підйому» — й скінчаться 
кошмари. 
 
Я жду його — як просвітку, ачей 
Ти ні на мить не йдеш мені з очей, 
Немов у сні, ввижаєшся крізь грати. 
 
Який контраст — неволя і любов! 
Я падаю під ношею оков, 
То ще й любов'ю треба покарати. 
 
8 
 
Коли мене на розстріл поведуть 
(Це може статись в будь-яку хвилину), 
Я подумки побачу Україну, 
Що вже на смерть засуджена, мабуть; 
 
Побачу кров на шальках правосудь 
(Хай бачить Бог!), пролиту безневинно, 
І суть життя, і таїнство загину, 
И твою любов, непізнану, як суть. 
 
Побачу все, і щастя ілюзорне 
Мене стоїчним спокоєм обгорне: 
Я мучився, одначе — недарма. 
 
І, закінчивши власну одіссею, 
У світ, з якого виходу нема, 
Піду, зігрітий ніжністю твоєю. 
 
9 
 
Важке твоє життя: Бутугичаг, 
Цинічні жарти, й люті холоднечі, 
І безпросвітний смуток, що, до речі, 
Ще й дотепер просвічує в очах. 
 
І вічний біль приреченості, й страх, 
Що мимоволі стискує за плечі,— 
Ти вся в собі — як в келії чернечій, 
Не знаю, як твій дух ще не зачах. 
 
Я не лише коханням і журбою, 
А й кревним болем зв'язаний з тобою, 
Несу його у серці, як і ти. 
 
Твоє життя — як запис в протоколі. 
Чи зможу я, конаючи в неволі, 
Тобі хоч краплю щастя принести?.. 
 
10 
 
Воно само, те каторжне кохання, 
Прийшло до нас — нікого не кляни, 
Нема у ньому нашої вини, 
Благослови його хоч на прощання. 
 
Ти від'їжджаєш завтра — це остання 
У нас розмова... Боже, сохрани 
Тебе в тяжкій дорозі з чужини — 
Юдолі сліз і вічного страждання! 
 
Востаннє усміхнись мені — й прости. 
Забудь навік і вишки, і дроти, 
Як можеш, то й мене забудь, кохана. 
 
А я — нема тут вибору мені — 
Сховаюся в своїй самотині,— 
Така вже в мене доля безталанна. 
 
1954—1989