Марення 
 
Не раз, повернувшись з роботи й, мов камінь, 
Упавши скраєчку тривожного сну, 
Я довго ще слухаю стомлений гамір, 
Що кане зі мною у тишу нічну. 
 
І мрію про волю, про рідну Дзвинячу, 
Дрімаючи, згадую матір свою, 
А часом і батьківське поле побачу, 
Таке дороге у чужому краю. 
 
Так зримо складаю копиці на ньому 
Чи ходжу за плугом у зграї ворон, 
І, наче куфайку, скидаючи втому, 
Бува, переплутую дійсність і сон. 
 
В щасливому сні усміхаюсь до себе 
І чую: так легко на серці мені! 
Вже місяць уповні на заході неба 
Горить, як пожар у нічному вікні. 
 
Освітлює в'язнів, що поруч зі мною 
Лежать, наче мертві у темряві шахт,— 
Я стогну, а мрія страшною марою 
Стає — і тікає, мов з тіла душа. 
 
1952 — 1988