Могила 
 
Там, де виснуть, як мокрі мішки, небосхили 
І, задумавшись, гори стоять навкруги, 
Ледь видніє чиясь безпритульна могила, 
Мов сирітка, загублена в дебрях тайги. 
 
Ні хреста, ні, як ставлять тепер, обеліска, 
Видно, хтось безіменний у ній спочива,— 
На сторожі її лиш тоненька берізка 
В узголів'ї стоїть, як фігура жива. 
 
Сотні верст до найближчого селища в горах — 
Хто і звідки прийшов, щоб знайти тут спочив?— 
Час його в таємниці присипав, як порох, 
Лиш могилу по ньому в тайзі залишив. 
 
Може, то втікача із тяжкої неволі 
Прийняла ця земля, ця могила проста, 
Бо кого б ще могли на глухому роздоллі 
Поховати отак — без огради й хреста? 
 
Хоч би номер його особової справи 
Залишив хтось у пам'яті — біль у сльозі! — 
Ні слідочка нема — лиш каміння і трави 
Облягають її в цій дрімучій тайзі. 
 
А берізка росте. І ще довго ростиме! 
Шелестить над могилою листям своїм... 
Може, так десь лежать і його побратими, 
Що колись посадили берізку над ним. 
 
1953 — 1988