Невольниці 
 
Колони й колони — 
в німій чужині, 
Знеможені й гнані, ідуть крізь хуртечі, 
Ідуть і не чують, як зори стальні, 
Неначе багнети, впиваються в плечі. 
 
І сніг, забиваючи дух, як вогонь, 
Пекельно січе в обморожені щоки, 
Мороз, мов наїзник, примчавши вдогонь, 
Бере їх в обійми і мучить жорстоко. 
 
Прийшли на роботу — лопати й ломи, 
Гризи хоч зубами цю вічну мерзлоту! 
А вітер кружляє у танці зими 
І б'є їх навідліг до сьомого поту. 
 
Надсадно довбуть, мов надгробки свої, 
Ця вічна мерзлота — 
твердіша за камінь,— 
Довбуть і тужливо у рідні краї 
Не раз, замерзаючи, линуть думками. 
 
Так хочеться їм хоч на хвильку, на мить 
У рідній хатині край грубки завмерти, 
Почути, як в тіло тепло струменить, 
Як тануть у ньому сибірські замети. 
 
Та марні бажання — 
лиш вітер гуде 
І гупають їхні ломи та лопати,— 
Як важко їм дихати й з хрипом грудей, 
Задихавшись, землю весь день колупати! 
 
І в’яне в неволі дівоча краса,
Грубіють їх ніжні спрацьовані руки, 
Жіночість — і та поступово згаса, 
Немов кам’яніє з німої розпуки. 
 
І голод під серцем їх смокче, як спрут, 
І холод нахабно хапає за груди... 
...Колони й колони — мільйони їх тут, 
Невинних, ідуть під конвоєм — в нікуди. 
 
1954 — 1988