Розпука 
 
Серед гір і заметів Колимського краю, 
Де морози у зашпори й душу беруть, 
Вже сім літ я задарма в неволі караюсь, 
Вісімнадцять попереду ждуть. 
 
Та неволя, мов п'явка, припала до серця, 
День і ніч по краплині висмоктує кров,— 
Не діждуся, коли вона врешті нап'ється 
І хоч мертвого звільнить з оков. 
 
Не діждуся, коли вже для певності в тому, 
Що помер я, навиліт прохромлять мій труп 
І бездушно у горах зариють потому, 
Не прикривши й розтулених губ. 
 
Це, звичайно, розпука, та все ж я свідомий, 
Що від смерті мене тут ніхто не спасе,— 
Як помру — на могилі поставлять мій номер: 
«О — один — дев'ятсот тридцять вісім» — 
і все. 
 
1955—1988