Розвід 
 
Уже сніги розтанули, і серце 
Прокинулось — печальне і сумне. 
В неволі час невидимо несеться, 
Як вітер, з ніг збиваючи мене. 
 
Воно й не дивно — каторжне знущання 
Й неситий голод випили снагу,— 
Я на розвід збираюся щорання, 
Долаючи сухоти і цингу. 
 
Знемога тіло зводить, як судома, 
Так важко йду, немов на ешафот, 
Адже ніхто на каторзі, відомо, 
Не визнає ні втоми, ні сухот. 
 
Людська душа в терпінні кам'яніє, 
Даремно в ній шукати співчуття,— 
Здається, вже ні крихітки надії 
Не залишилось в мене на життя. 
 
Але весна торкнулася до серця — 
І щось живе затьохкало в мені, 
Душа, як скрипка, зойкнула й, здається, 
Заплакала на порваній струні. 
 
1953 — 1988