Сніг 
 
Пухкий сніжок, мов клаптиками вати, 
На мокру землю стелиться до ніг, 
А день такий, що тільки сумувати, 
В німій журбі вітаючи той сніг. 
 
Дивлюсь на гори — щойно зеленіли 
І вже немовби в саванах стоять,— 
Так, як і ми, дочасно посивіли, 
Закутані в кромішню непроглядь. 
 
Та ми давно забули про волосся, 
Як і про скиби зморщок на чолі,— 
Вже стільки мук знести нам довелося, 
Що й гір з-за них не видно віддалі. 
 
Ті муки не минулися нікому, 
Усі на вигляд немічні й старі,— 
Якби ми повернулися додому — 
Нас не пізнали б рідні матері. 
 
Подивишся — три чисниці до смерті, 
Ачей же всі замучені живцем, 
І тільки наші погляди уперті 
Горять так само — гнівом і вогнем. 
 
Душа в неволі ніби не старіє, 
Витаючи за межами життя,— 
Ось випав сніг — і щось у ній світліє, 
Щось невідоме, наче відкриття. 
 
А сніг іде й, мов клаптиками вати, 
На голу душу падає мені,— 
Бараки, дріт — аж страшно сумувати, 
Вітаючи той сніг — на чужині. 
 
1955—1988