Спомин 
 
Він усмішку солодку 
Зітер з лиця, як жрець: 
Підписано «двосотку»[1] — 
І допитам кінець. 
 
Він слідство вів старанно, 
Але тепер, як тигр 
У засідці, неждано 
Напружився й застиг. 
 
Завирували зморшки: 
Удар — і світ померк,— 
Здавалося, він мовчки 
Заб'є мене на смерть. 
 
У спалаху нестями 
Тренований і злий, 
Під груди — носаками 
Й ні слова. Як німий. 
 
Мов танцював круг мене, 
Поклавщи наповал,— 
То був його щоденний 
Жертовний ритуал. 
 
Він на мені, зловтішний, 
Зганяв і втіху, й злість,— 
За що — і сам всевишній, 
Мабуть, не відповість. 
 
А лють його сваволі 
З оскалом на лиці — 
То крапка в протоколі, 
Поставлена в кінці. 
 
1952 — 1989