* * * 
 
Здається, що гори горять,— вечоріє. 
Вже сонце сховалось за їхню гряду. 
І, взявшись під руки, як в сонній замрії, 
Я в довгій колоні з роботи іду. 
 
Іду і дивлюсь, як належить, під ноги, 
Йду мовчки — під зором конвою й собак,— 
Дарма, що хилюся, од вітру й знемоги, 
Квапливо іду в непривітний барак. 
 
Іду, щоб одразу упасти на нари, 
Хоч трішки спочити, не ївши весь день... 
Вже гори стемніли, і світ мов за хмари 
Зникає — він теж на спочинок іде. 
 
І лиш конвоїри з недремними псами 
Ніколи, здається, очей не зімкнуть,— 
Обступлять уранці — і знову так само 
На шахту в колоні мене поведуть. 
 
1951 — 1988