БЛИЗЬКО ДО ТЕКСТУ 
Мене цікавлять людські обличчя — і в прямому сенсі, і в будь-якому іншому. Мене цікавлять прояви людського в людині. Я не надто вірю в титанів, симфонічних велетнів, „прометеїв духу", „гігантів мислі" — жива людина зі своїми, як тепер це називають, заморочками видається мені завжди цікавішою, завжди повнішою, завжди привабливішою. Жива людина невичерпна. 
У пошуках Шевченка з живим людським обличчям я звертаюся знову до колись читаного, але вже свого часу забутого тексту — до його щоденника, ним самим не без французьких впливів названого „Журналом". Це — всього лише неповний рік із його життя, але дуже важливий рік: 
звільнення з військової служби, адаптація до іншого (хотілося б вірити — вільного) існування, це кілька мимолітних „закоханостей проїздом", навіть, здається, одне „справжнє кохання" (з дещо неприємними наслідками), це, зрештою, велика подорож з надкаспійської пустелі на північний захід, до Петербургу з його академією, оперою, Ермітажем, інтелектуальними колами, трактирами, ресторанами, званими обідами, вечерями, розвагами — усім, що снилося в неволі і повсякчас виринало з місива спогадів: „Самому теперь не верится, а действительно так было. Я из грязного чердака, я, ничтожный замарашка, на крыльях перелетел в волшебные залы Академии художеств. [...] И что же я делал? Странно подумать, я занимался тогда сочинением малороссийских стихов, которые впоследствии упали такой страшной тяжестью на мою убогую душу". Це надзвичайна драма. Вона нічого не перекреслює, але наскільки збагачує! 
Я роблюсь адептом несуттєвого. Мені страшенно важливі ці дрібниці, розсипані по всьому щоденнику. Я намагаюся скласти з них обличчя. Воно подобається дедалі більше. 
Мені, наприклад, подобається, що він курив сигари. Лазаревський прислав йому до війська цілих 25 штук, і він зумів розтягнути їх надовго („отличные сигары, настоящие гаванские"). Він навіть зумів підкорити нечисленну гарнізонну публіку: „Все же вообще находили, что мне сигара к лицу и что с сигарой в лице я похож на вояжера порядочного тона". 
Мені подобаються його трохи абсурдні, але цілком щирі суперечки з „Естетикою" якогось Лібельта. Мені подобається, що в астраханському шинку він розчулився від механічної музики — „машину накрутил какой-то молодец в солдатской шинели, и она задребезжала увертюру из „Роберта-Дьявола". Мені так само подобається його нахил до пародіювання і стилістичного змішування: «...и сегодня еще колеблется десница от позавчерашнего глумления пьянственного". 
Мені шалено подобається його постійно уважне вдивляння у навколишнє жіноцтво. Так дивляться справжні чоловіки. У Нижньому Новгороді, щоправда, „не только красавицы или хорошенькой, даже сносной не встретил. Уроды и, как кажется, большей частию старые девы". Зате в Петербурзі (метрополія!) — „толпы прекрасных, молодых й свежих, как цветы, женщин". Уявімо собі — цілі натовпи! 
Мені подобаються ці перелітні жіночі персони, ледь еротизовані фактурою тексту. Вони виникають там і сям, іноді цілком непередбачувано — „мамзель Анхен Шауббе, резвушка немочка, мальчик в юбке", пані Голіховська, „страстно-чувственно-электризующая огненная женщина°, „некая девица Саша Очеретникова, отчаянная особа, немилосердно пьянствовавшая й отчаянно на каждой станции изменявшая, не разбирая потребителей". Мені ще більше подобається ця елегантна і чим не фалічна метафорика: 
„...я пошел к madame Гильде, где й положил якорь на ночь". 
Але найбільше мені подобається сюжет із райським садом. Це комендантський город у Новопетровській фортеці, де в очікуванні близького дембеля Тарас Григорович днює й ночує, пішовши з настогидлоі казарми. Кінець червня, пахне нагрітою землею й тисячею південних рослин. Світає вже о третій і о третій він прокидається. І тут настає повний кайф — саморобний зошит, писання щоденника, чай („благословляю судьбу, пославшую мне медный чайник"), багато чаю, цукор, писання і ранок. Shevchenko is OK. 
Тут ми його й полишимо, в цьому раю, він уже майже вдома, йому пишеться, і дайте йому нарешті спокій з вашими ідолами та патріотичною метушнею. Він у раю, і всіх вас звідти бачить.