Мені незабаром, за якихось лише два роки, виповниться сорок, а це означає, що я все частіше рефлектую з приводу часу. Час — це принаймні важливо, казав один мудрагель. Час — це така країна, з якої можна виїхати тільки у смерть, додавав він, виявляючи схильність до декадентського метафоризму і танатичних красивостей. Ніде від цього не подінешся, кажу собі, — вочевидь, вона вже почалася, ця низхідна смуга, з кожним кроком прискорюване збігання в паділ, скрегіт зубовний, дедалі затяжніші депресії, частішання похоронів, на яких годилось би бути присутнім, невмотивовані алкогольні прориви у бік паралельної реальності, зрештою, страх як такий. 
Двадцять років тому я більше любив майбутнє. Я навіть хотів, аби воно наставало якомога швидше. Майбутнє — це були передусім нові можливості, красиві жінки, а потім і все інше: подорожі, міста, безліч доброї музики. Туди провадив єдиний шлях, власне кажучи, звивиста сумнівна доріжка, якісь такі непевні сходи, що їх, послуговуючись контрабандним метаобразом улюбленої рок-групи, хотілося вважати "сходами в небо" — то були вірші. Двадцять років тому я записував їх у всіляких блокнотах і ховав від усього світу по дуже інтимних закапелках. Я не мав ілюзій щодо їхнього опублікування. Перспектива прожити непримітне зовні і згущене внутрішньо життя невизнаного (а швидше незнаного) генія (sic!) манила своїми особливими принадами — бути поза цим сірим потоком, поза цим "літературним процесом", бути над ним, стояти в хмарах і сардонічне (або коли завгодно — янгольськи) всміхатися. 
Бо двадцять років тому я студіював у Львові видавничу справу і чудово усвідомлював, що в наших українських радянських умовах легше караванові верблюдів пролізти крізь вушко голки, ніж "не такому" рукописові продертися на світ крізь птахорізку редакційних, рецензентських, спілчанських, цензурних, партійних, поліційних, усіляких там інших інстанцій. Крім того, я змушений був складати іспити з марксистсько-ленінської естетики, теорії літератури, української та російської літератур — і в кожній з цих дисциплін вимагалося знання "єдиноправильного творчого методу", більше того, — це знання було стрижнем, фактично тільки воно й вимагалося. І це знання аж ніяк не стимулювало виходу з підпілля. Так окреслювалося моє крейдяне коло, свого часу вже сигніфіковане в романі "Московіада": типова для богемної молоді кінця сімдесятих вибухова суміш агностицизму, індуїзму, християнства, музики, скажімо, Genesis, сухого, іноді кріпленого вина, а також "Маркес, Борхес, Гессе, I Цзін", скопійований навіть не на ксероксі, а "відерений" Булгаков і... далі розвивати немає сенсу, адже в кожного з нас, пізніших "вісімдесятників", наші приватні підпільні університети були майже ідентичними й різнилися хіба що більшим нахилом до "космополітичного" чи — навпаки — "національного" (тоді все це, ясна справа, розумілося не зовсім так, як тепер). 
Саме там, у запльовано-сакральній атмосфері студентських гуртожитків, під шипіння вінілу і мерехтіння свічок, я зустрів своїх найперших читачів, чи то пак, слухачів. Ким ми були? Сектою? Таємним клубом? Неформальним об'єднанням снобів? Зборищем ювенільних Vodka- Philosophen? 
Добре, що ті мої вірші не мали шансів. Добре, що я не носив їх по редакціях. Сьогодні мені вже видніше, що на дев'яносто з чимось відсотків ті вірші були: претензійні, манірні, солодкаві, вторинні, версифікаційне невправні, тьмяні, плутані, аполітичні, наївні, банальні, надумані, пасивно- споглядальні, ідейно неспроможні — прошу додавати ще які завгодно негативні епітети з репертуару тодішніх літконсультантів (до речі, посада, яка, здається, загинула разом із тоталітаризмом). 
Добре, що існував єдино правильний метод. То була спонука до писання неправильних віршів. Але то була ще й спокуса — і саме ці стіни, в яких ми зараз перебуваємо, якнайкраще про все пам'ятають. 
2 
Спокуси знайшли мене дещо пізніше. Початкову чистоту було порушено першою в моєму житті публікацією. Так капітулювала одна з моїх дитячо-юнацьких фортець. Я з'ясував у собі готовність до компромісів. 
Спокуси вилаштовувалися в цілий ешелон незаперечне сильних аргументів. Це була свого роду система — цілісна й різнобічна, і в центрі її перебувала ідея переходу з підпілля в офіціоз. Ці аргументи належали не тільки мені, але нині вже важко їх як-небудь відсепарувати — суто мої аргументи від тих, з якими приходили до мене мої найперші літературні провідники й порадники. Як би там не було, я спробую розгорнути перед вами (наскільки згадаю) цю маленьку єзуїтську телеологію. 
Отже, нагальна необхідність моєї переорієнтації диктувалася передусім тим, що — національна література перебуває у вкрай занедбаному стані, віддана графоманам та пристосуванцям і катастрофічне потребує якихось нових "інакших" імен; 
— у видавництвах вже поз'являлися "наші хлопці" і можливість видрукувати не обов'язково "соцреалістичну" поезію виникла наче сама собою; 
— якщо я все-таки зрезигную з цієї можливості, то моє місце порожнім не залишиться — прийде хтось інший, можливо, гірший, якесь, наприклад, кар'єристичне ніщо з комсомольською душею, а потерпить знову ж таки вона — многострадна матуся Рідна Література; 
— сприятлива видавнича констеляція може виявитися дуже тимчасовою — невідомо який фортель викинуть завтра ідеологи або гебісти, отож, слід негайно використовувати те, що маємо сьогодні; 
— ніхто не змушує й не змусить мене до писання фальшивих комуністичних віршів — часи все-таки змінилися, це вже не тридцяті й не п'ятдесяті, партійна верхівка порозумнішала і зараз ніхто вже не вимагатиме славильних од тощо; 
— сама по собі, взята в чистому вигляді, ідея соціальної рівності та комуністичних перетворень у суспільстві не є такою вже й паскудною;  інша справа, що на практиці її дійсно спаскудили, але поет має право побачити більше і глибше, до того ж, у Маркса та Леніна є безліч цікавих думок; 
— єдиноправильний художній метод теж не такий вже й жахливий — ним можна користуватися доволі гнучко, він фактично "без берегів", чому підтвердженням ну хоч би й той самий Бертольт Брехт, або деякі кубинські, прибалтійські чи закавказькі товариші; 
— існування редакційної бюрократії та цензури грає, крім іншого, також позитивну роль — у цих шалено жорстких, прокрустових умовах таланти по-справжньому дис- циплінуються й загартовуються, кристалізується особливо високий художній рівень; 
— цього якраз не скажеш про рівень багатьох самви- давних авторів (тим більше про рівень тих, які пишуть до шухляди) — відсутність цензури розбещує, призводить до втрати авторської відповідальності та вимогливості; 
— письменник узагалі зобов'язаний друкуватися — той, який перестає або відмовляється це робити, нічого не досягне і швидко здеґрадує, оскільки вариться сам у собі; 
— без опублікованих творів неможливо стати членом Спілки письменників, себто осягнути шанований у суспільстві статус із недвозначною перспективою деяких матеріальних пільг; 
— члена Спілки письменників уже не можна просто так заарештувати — для цього його мусять спочатку виключити зі згаданої Спілки; 
— узагалі ж — треба щось робити, Україна чекає і "нова припливна хвиля вже засвідчує себе в нашому мистецтві" (цитую з пам'яті, але за Брежнєвим). 
Такою була ця страва із тринадцяти аргументів, хоч насправді їх могло бути значно більше. Але мені подобається число тринадцять, і я дав переконати себе. І навіть був, що називається, "прихильно зустрінутий". І щось таке навіть дописав до першої своєї поетичної збірки про нібито революційних балтійських матросів, які йдуть штурмувати Зимовий, а підступні юнкери вже засіли при кулеметах, — у дійсності це була моя приватна фіга в кишені, адже йшлося всього тільки про кінозйомки, про світ як кіно, про історію як фікцію. Але ця кишенькова фіга остаточно зняла з видавців побоювання щодо моєї лояльності та своєї відповідальності. Я виявився нормальним, "своїм хлопцем" і я не знаю, до чого б усе це докотилось, якби не бубабізм. 
З 
У квітні 1985-го, в достатньо фантасмагоричному місті Львові постало явище з — на перший погляд — шаманською назвою Бу-Ба-Бу. У дійсності ця назва є скороченням із трьох понять, котрі можуть зустрічатися де-небудь в естетиці: 
"бурлеск", "балаган" (походить із давньогебрейської, в якій означає "хаос", однак у нас функціонує перш усього в сенсі "ярмаркової буди для видовищ і розваг"), а також буфонада. Саме ці три ключові засади обрало для себе троє тоді ще молодих поетів — Віктор Неборак, Сашко Ірванець і я, котрий має сьогодні за честь усе це тут міфологізувати. 
Але що звело нас докупи? Які підстави були в нас для цього єднання? 
Кожен із нас був незадоволений загальним станом української поезії. Кожен вважав своїм обов'язком цей стан змінювати. Зрештою, звідки це слово — "обов'язок"? Просто нам було нудно в тодішньому потоці офіційно виданого, в цьому безмежжі сірятини й одновимірності. Я не кажу тут про жменьку блискучих імен, якими ми захоплювалися й захоплюємось. Я кажу саме про загальний стан, бо це було жахливо. 
І цьому всьому ми протиставили наше Бу-Ба-Бу — перш усього, щоб рятувати в собі поетів. Ми зустрічалися щодва - три місяці, читали собі навзаєм нові тексти (і не тільки власні), ми блукали де хотіли і з ким хотіли, чаркувалися, слухали добру заборонену музику, ночували по всіляких чужих мансардах і вежах слонової кості і коли потім, через день-другий, знову мусили роз'їжджатися, то кожен забирав із собою порядний запас свіжого кисню в легенях. 
Це було щось на кшталт герметичного таємного ордену, частково блазенського. Або ні — інакша життєва філософія, квазіфілософія, щиро кажучи. 
Наше товариство виявилося магнетичним. Ми володіли притягальністю, побільшуючи кола своїх прихильників. Поставали якісь напівпародійні ритуали, внутрішні й зовнішні, і навіть певна ієрархія. 
Бубабізм являв себе в першу чергу не через друковані видання (на той час — друга половина вісімдесятих — ще існували колосальні проблеми з цензурою), а через живе контактування з публікою. Це могли бути просто літературні вечори у традиційному розумінні — з декламацією та діалогами і — дивна справа! — вони мали успіх. З часом форма робилася все синтетичнішою: музика, костюми, світло, піротехніка. Так, і завжди маски. Це досягло свого апогею восени 1992-го на сцені Львівської Опери. Упродовж чотирьох вечорів показувано на ній грандіозний, змонтований за мотивами наших речей спектакль із голосною назвою "Крайслер Імперіал", в якому ми самі й були головними виконавцями, справжні актори натомість — декораціями, зала була переповнена, публіка ледве чи щось розуміла, проте страшенно тішилася, до всього іншого були ще симфонічний оркестр, чотири рок-групи, дитяча хорова капела і сліпучий вибух у фіналі. 
Але що маємо нині? Нині, коли, поза всякими відліками й сумнівами, молодість минула, кожен з нас опинився на власному шляху, сам на сам із цим шляхом — так мусило бути, бо так буває завжди, хоч нам і не ві рилося, що так буде. Однак варто при цьому зважити на ще один важливий нюанс. Наша молодість минула майже водночас із тоталітарною епохою. І чи не був наш бубабізм, що мислився нами також J як виклик тоталітаризмові, чимось, що в той же час могло проіснувати лише завдяки йому ж, цьому тоталітаризмові? Можливо, ці маски, щоразу інші, з якими нам так весело бавилося, насправді були елементами вимушеності? Можливо, йшлося не так про маски, як про маскування — політичне, суспільне, культурне, ще якесь? 
Слава Богу, я не знаю відповіді на це запитання. 
4 
Я не знаю багатьох інших відповідей. Кажуть, ніби це одна з ознак того, що називається досвідом. І чим його більше, тим менше відповідей. Можливо, саме в цьому полягає моя безвідповідальність — мені було б значно легше говорити про відповідальність, наприклад, Брехта, ніж про свою власну. Про духовні спокуси лівої ідеї, правої ідеї, будь-якої політичної ідеї. Чи про таку штуку, як "пост- соцреалізм" — головне річище новітньої української літератури — про увесь цей брухт, баласт, цей відразу впізнаваний "художній арсенал", про цих прапороносців, котрі ніяк не хочуть попрощатися зі своїми обвислими й вицвілими прапорами. 
Але краще я повернуся до рефлексій з приводу часу — мені незабаром сорок. Час винятково посприяв мені. Завдяки його сприянню я зрозумів, що найкраща поезія міститься у пробілах між словами, а найкраща проза — виправлена й закреслена. У зв'язку з цим писати стає все тяжче і навряд чи можливо взагалі. Попри те я не втрачаю надії на знак, натяк, помах, дозвіл. Це щось ніби очікування. І саме його я назвав би єдиноправильним творчим методом. 
1997