ІМПЕРІЯ ЦЕ СМЕРТЬ? 
Я ступив лише двадцять кроків убік від переповненої усім на світі (вогнями, вітринами, гарними і різними жінками, їдлом, пивом, дітьми, псами, бездомними музикантами, надувними кулями) Кернтнерштрассе. Перед! мною була не надто примітна церква капуцинів — і навряд чи я колись увійшов би досередини, якби не знаття, що саме цю, підкреслено вбогу споруду підкреслено вбогого чернечого ордена три з половиною століття тому було обрано. Саме в ній, а точніше в її підземеллях, від 1633 p. (дату я вичитав пізніше) ховали августійші тіла монархів Габсбурзького роду... 
Пані при вході — на мою думку, типова стара віденка, охоронниця Бога — Вітчизни — Традиції, продавала квитки до царства мертвих. Настінні звернення до відвідувачів закликали дотримуватись тиші, не турбувати святого спочинку і не входити з маленькими дітьми. Діти і справді можуть поводитися неповажно, як і, наприклад, собаки. Кільканадцять метрів коридором, потім праворуч і сходами вниз, а потім — «...холодом і смертю дихнула на мене ця велетенська напівосвітлена яма", міг би написати я про своє найперше враження, якби полюбляв застарілі готичні ефекти. 
Десять Імператорів, п'ятнадцять імператриць і близько сотні їхніх найближчих родичів — архикнязів, архикнягинь, архикняжичів та архикнязівен — лежать у цих справді зимних і справді напівтемних нічних покоях. Не всі з Габсбургів потрапили додому в кінці земної подорожі: когось гільйотинували в Парижі, комусь прострелили груди в Сараєво. Та все ж саме тут, у цих лунких порожнистих склепах — не в палацах і не в замках, нині знаходиться „тутешній" епіцентр блискучої, фатальної, нещасної (як і всі інші) династії. 
Що було там, тоді, раніше, колись? Полювали — з хортами або соколами, влаштовували бали й молебні, учти, військові виправи, паради, переписи населення. Приєднували землі, збирали коштовності, малярські полотна, колекції африканських тварин- та заспиртованих виродків. Писали закони, відвідували оперу, підтримували Моцарта, утримували Сальєрі, диктували волю, вступали у міждинастійні шлюби, продовжували лінію, ламали її, порушували чистоту мезальянсами і адюльтерами, змішували блакитну кров із червоною або навіть чорною... Бо монарші серця нічим не кам'яніші від усіх інших. Кохання, секс, політика, інтриґи, нашіптування — надто багато всього мусило пройти крізь них. 
Серця, до речі. згідно з Ритуалом ховались окремо. Після смерті кожної монаршої особи найвправніші хірурги імперії розтинали її августійше тіло і видобували з нього серце. Воно вкладалося до спеціальної срібної шкатули і переносилося на вічне зберігання до підземель іншої церкви — августинської. Решта нутрощів теж відокремлювалась і в урнах переносилася до склепів у катедрі Св. Стефана — шлунки, легені, нирки... Габсбурґів клали у труни цілком порожніми й легкими, готовими до якогось потойбічного невагомого танцю... 
Вишкір Смерті, цієї до несмаку кістлявої дами з імперською короною на черепі, супроводив мене скорботним підземеллям — я побачив її на одному із саркофагів і вже не міг забути. Тут можна було б вивчати історію Австрії (дати, імена, генеалогічні ряди), історію мистецтва (труни барокові, рокотові, ампір, бідермайєр, труни в стилі модерн), історію пишнот і марнот, і марноти марнот. Історію старінь і хвороб, загальну історію смерті. Можна було так само робити висновки про тлінність і тимчасовість, про рівність у найсуттєвішому, найсмутнішому. Про час, безчасся і вічність. 
Але я не зміг зосередитися на цих важливих справах — зовсім поруч, десь угорі під небом, за кілька десятків метрів, текла переповнена всім на світі (запахами, поглядами, жестами, фліртами, спалахами) фантастична Кернтнер- штрассе, текло життя як воно є.