ОСТАННІ ПОЕТИ Колись раніше я неодноразово чув про те, що в Америці, як і, зрештою, всюди на Заході, поезія не потрібна нікому. Що там поетів терплять лише із гуманності — ліберальному суспільству доводиться миритися з усілякими аномаліями, то краще вже якісь там поети, аніж серійні вбивці, чи, скажімо, ексгібіціоністи. У цих судженнях достатньо багато як істинного, так і поверхового. Американська поезія продовжує жити. Вона являє себе, як власне й сама Америка, на різних рівнях і суспільних щаблях — від нобелівсько-університетських салонів до гангстерського репу смітників і промислових руїн. В одній з незліченних музичних крамниць десь у глибинах Пенсильванії мені трапився плакат із трьома невимовне колоритними, товстими старіючими неграми в мішкуватому занедбаному шматті — це була група „The Last Poets", як я зрозумів, тамтешній варіант Бу-Ба-Бу. Напис на плакаті свідчив, що „the last poets were the first rapers". „Ara, — сказав собі я, — ara, от іще одні помислили себе останніми й першими водночас". Через тиждень-другий у Нью-Йорку я отримав запрошення виступити в нічному кафе з комбінованою назвою „Ньюйорікан". Це поєднання говорить багато про що — кафе знаходиться в одному з пуерто-риканських кварталів Іст Вілидж. Запрошення було підписане чоловіком на ймення Кійт Роуч. Як мені пояснили згодом, сленгове „roach" по- нашому буде не що інше, як „косяк". Поетичні читання в „Ньюйорікан" відбуваються щоп'ятниці вночі — початок десь так об одинадцятій і приблизно до другої — третьої. Ви підходите до металевих, обписаних лайками дверей, перед якими вічно чатує похитуючись такий собі велетенський сивоголовий дядько Том, платите йому п'ятірку за вхід (за поезію?) — і опиняєтеся в тісному, але страшенно голосному й кольоровому від людей приміщенні, ледве проштовхуєтеся повз барову стійку, продираєтеся крізь димові завіси, перед вами невеличка зала, столики вже всі, як у нас кажуть, забиті, публіка розташовується на підлозі, на балконі, десь іще попід стінами, хтось уже свище і плеще, над усім цим гримотить музика, безумовно, реггей або фанк, або pen... Я ніколи не забуду цієї атмосфери — десятки облич, десятки відтінків шкіри, вся планета, серце Нью-Йорка, несамовита свобода, здобута нарешті цими нащадками рабів. У Нью-Йорку не варто ходити до музеїв — які там музеї! — просто їздиш у метро чи ходиш вулицями і дивишся на людей, на цю неймовірну етнічну мішанину, на дивовижу одягів, зачісок, брязкалець, татуювань, вслухаєшся в ці іспано-англо-китайські мови і починаєш нарешті відчувати, який сенс несе в собі біблійна міфологема Вавилону... Я ніколи не забуду появу на подіумі загального улюбленця Кійта Роуча з незмінним „косяком" — його конферанси мусили бути особливо дотепними, хоч я майже нічого не розумію по-гарлемськи, як і по-ямайськи, але коли він вимовив „бубабу" — наче старе африканське заклинання, я зрозумів, що надходить моя черга... Я ніколи не забуду і справжніх заклинань — харизматачний і наче баскетбольна зірка довгий чорний поет читав — ні, проповідував! — якісь революційні строфи, а публіка хором повторювала за ним бойовий і, напевно, священний рефрен, щось на кшталт „ом, ша-лак, ша-лак!"... Я ніколи не забуду, як у мене підгиналися коліна й пересихало в роті. Я ж бо вже встиг забути, що таке цей трепет, цей параліч. І ось — ситуація, як п'ятнадцять років тому; тебе тут не знають, жодного попуску не буде, ти чужий, агов, чужий, показуй, чого ти взагалі вартуєш і що ти тут загубив серед нас... Перший контакт з мікрофоном майже все ставить на місце. Тебе слухають з надзвичайною уважністю, всі вони дуже красиві, справжні кольорові квіти землі. Я запропонував їм „Козака Ямайку", автор перекладу Віталій Чернецький зробив, здається, досконалу англійську версію, з якої я зокрема довідався, що наше „сивуха" слід перекладати як „moonshine", себто „місячне сяйво". Хоч найбільший успіх серед публіки мав рядок "невже коли ти європа то вже не єси чоловіком" — тут їм усе стало ясно: ага, ця Україна — це теж якась недавня колонія, це теж боротьба з рабством, це такі втеклі раби, що ніяк не вибредуть на волю... А на завершення був іще шок від старого пуерториканця, короля тутешніх поетів, зусібіч оточеного богемними дівчатками. Він просто обійняв мене і сказав щось таке, від чого я вмить протверезів би. „Listen, — сказав він, шкірячись на всю ширину своєї екваторіальної посмішки, — Taras Shevchenko is my favorite poet! And І also know yob tvayu mat!". Він мав повідомити мені дві приємні речі — й повідомив Їх.