ШКУРА БИКА, РОЗЖОВАНЕ СЕРЦЕ 
Про Іспанію знаю тільки те, що вона інакша, ніж ми собі уявляємо. Надто-бо нав'язлива спокуса "іспанщини" — цього маскультівського замінника, породженого жорстокістю романсів і туристичним ідіотизмом. Однак я ніколи не забуду випадково побаченого телевізійного репортажу (знову маскульт?) про народне свято в одній з іспанських провінцій. Серед усіляких чоловічих забав була й така: між двома стовпами на висоті "вершник плюс витягнута вгору рука" протягується дріт. До дроту прив'язують за лапи, головами вниз, живих півнів. Справжній мужчина, проносячись на повному скаку під натягнутим дротом, повинен рукою відірвати півнячу голову. Деталі змагання полишаю домальовувати читачам. 
Це вона, інакша Іспанія. Зачарована смертю, ножами, таємними різницькими ритуалами. Країна, що за гео- графічними обрисами нагадує розстелену шкуру бика. Останнє спостереження належить Федеріко Гарсія Лорці, а він знав, що каже. Пам'ятаєте про нього в Бориса Нечерди: 
"Даремно цей брательник нічого не скаже!". 
Так от, Лорка. Один із тих, які, народившися напередодні нового століття, потім визначали його, цього століття, хід, смак, дух, плин, жах. Поет несамовитих і вільних — іноді аж галюцинативних — зчеплень ("Яка ж це "темнота"? Гадаю, що він навпаки грішить сліпучою ясністю!" — це сказане самим же Лоркою про іншого поета, давнього, але наскільки воно достосовне до нього ж таки!). Драматург і театральний екстреміст, мандрівний режисер, одержимий балаганник (назва заснованого ним у тридцяті роки студентського театру "Ля Баррака" перекладається саме як "балаган", від чого авторові цих рядків солодко і щемко стискається серце). Музикознавець, гастролюючий лектор, ціложиттєвий утриманець порівняно заможних батьків. Член Асоціації революційних письменників і митців (привіт червоним сюрреалістам!). Член Асоціації друзів СРСР (слава товаришеві Сталіну!). Додамо до переліку шлейф не спростованих, але й, здається, не доведених чуток про гомосексуальні нахили та моральну розчавленість перед смертю. Поети — це птахи, іноді нелітаючі. І голови їм відривають частіше за інших. 
Лорка, безумовно, накликав на себе свій розстріл, свою світанкову смерть у товаристві двох тореадорів (а їх же за що, невже помста биків?) та сільського вчителя. Він наче бравував своїм вербальним максималізмом: "Сьогодні поет зобов'язаний розтяти собі вени заради інших". Такі вислови поетам не прощаються, за них треба відповідати долею і життям. Єдине, що виправдовує Лорку, — він був цієї відповідальності свідомий. Свідомий того, що живе в зачарованій смертю країні. Ходить під чорним місяцем по великій шкурі бика. 
До речі, очевидці кориди кажуть, ніби це німе видовище. Призначеним для бою бикам перед коридою начебто видаляють голосові зв'язки. Бики не можуть викричати свого болю, як і гніву або розпачу. Я не хочу й не можу цього розуміти, але що я знаю про Іспанію? 
Хоча сам по собі розстріл поетів важко назвати специфічно іспанським явищем. Бо є така країна Україна, що за спостереженням Юрія Тарнавського, обрисами своїми нагадує "розжоване серце". І є в ній підвали — харківські, київські, одеські, житомирські та всілякі інші, — де було розстріляно цілу епоху, не без ідеалістичного максималізму названу Відродженням. І є в українського поета Богдана- Ігоря Антонича (про його паралелі й тотожності з Лоркою хто тільки не писав!) "Слово до розстріляних". Але є в нього і "Слово про Альказар" — десятиліттями заборонюваний вірш, квінтесенція Чорної Книги, крізь густу і надлишково-макабричну метафорику якого проступає таємне захоплення битвою, героїкою, безоднею. Громадянська війна в Іспанії постає в ній велично-кривавим міфом. Кажуть, ніби генерал Франко просив перекласти йому цей текст. 
Антонич і Лорка — майже ровесники в смерті: тридцять шостий і тридцять сьомий викарбовано на їхніх могилах. Я не знаю, чи здибаються вони тепер там, на місяці, на його невидимому для нас, живих, боці, серед місячних садів і ущелин, чи приходять пити до однієї й тієї ж корчми. Сподіваюся — так, бо інакше який сенс у нашому тутешньому миготінні? За найвищим рахунком справа ж не в "партійності" поезії (як і не в "позапартійності" її). Справа у великій особистій відвазі — говорити красиво, голосно і пронизливо. Ось, можливо, і все, що вимагається від поета.