ЧАСТИНА ДРУГА Кожне покоління повинно написати свою історію. Нові події набирають ваги, і давні події треба розуміти по-новому. Галдейн (J. В. S. Haldane), професор університетів у Лондоні й Кембриджі Українські землі від камінної доби - це край великих торговельних шляхів і культурних впливів. Проф. Юрій Готьє 15. ЗНАЧЕННЯ ТЕРИТОРІЇ Що дають найпростіші генеральні ідеї про якийсь край? Погляд згори на нього як на цілість, погляд на географічну карту. Бо ж географія найбезпосередніше може відобразити те, що творить одність населення якогось краю. Гляньмо на мапу. Маємо перед собою велику мапу Чорного моря (Понту, Рутенського моря) з його затокою Озівським морем (Меотидою) і ріки - Кубань, Дон, Дніпро, Дністер й Дунай. Ці ріки є нагорі, на північних побережжях, надолі, на півдні, рік нема. Ми могли б представити пляму Чорного моря як своєрідну цибулину з буйними наростами вгорі. Надолі є тільки корінь - вузька протока до Середземного моря. І це дійсно корінь: геологічно Чорне море - це затока Середземного, це решта великої затоки, що від неї ще залишилися Каспійське й Аральське озера. Звернім увагу насамперед на ріки. Вони об'єднують населення і його оселі як найважливіші засоби комунікації. Особливо важливі великі, спокійні, долинні ріки. На їх значення для людей звернув увагу ще перший антропогеограф Ф. Ратцель. Ріка для мешканців обох її берегів є засіб найдогіднішої комунікації. Недарма донині китайці звуть шоси "сухими дорогами" в протиставлення до ідеальної дороги - ріки. Ріками в житті кожної раси від початку кружляє крам, зброя і закони. Річна мережа формує одність території, її торгівлі, влади, звичаїв, врешті мови й релігії. Ріки формують групу людности на Україні впродовж тисячоліть. Сітка внутрішніх доріг української території достосована до мережі рік, до переправ, бродів і гирл. Як у біології індивідуальність зародку починається від пульсування окремої системи обігу крови в безформній плазмі, так духовний організм починається на Україні від пульсування мережива річних і зв'язаних з ними суходолових доріг. І це пульсування аж донині оформлює значення української території і зариси її духовности. Всі інші дороги, як залізниці, повітряні шляхи, закоротко діяли, щоб приписати їм глибші впливи. З другого боку, і вони наслідують часто вісь водних шляхів. Тому легко можна прийняти слова геополітика: "Ріка об'єднує велику кількість людей. Об'єднує їх не тільки в просторі. Вона ставить цілу велику групу людей в обличчі спільних питань, дає їм спільж інтереси" (Горрабін "Географічні підстави історії"). Річна система українських шляхів кінчається з гирлами цих рік. Але це не кінець лучби. це розвинення її в ще більшу систему, систему морську. Чорне море органічно зв'язане з українськими ріками виявом і матеріяльних, і духовних тенденцій української території. Це тенденція найнатуральніша в світі, і історик морів і морських воєн зазначає: "Над водами постали всі осередки цивілізації: Асиро - Вавилонія - над Евфратом і Тигром, Китай - над Янг-Тсе-Кіянгом, Єгипет - над Нілом, Греція й Рим -над Середземним морем і, врешті, Понтида - над Чорним морем. Кожна з тих держав посувалася з течією ріки, доходила до її морського гирла і розпочинала відкриття земель уже на своїх морських дорогах". Не можемо твердити, що українська духовність почалася від верхів'я чи середини річного ложа, а потім посувалася до гирл. Може, почалося навпаки. Проф. Готьє виразно зазначує, що порти в гирлах українських рік і на побережжі Чорного моря існували ще в неоліті (новокамінній добі), більш-менш на тих самих місцях, де їх застаємо в першім тисячолітті перед Христом. Проте можемо зазначити чергове пересування центрів української духовности й державности вздовж українських рік; чи то в верхів'ях, чи в середньому бігу рік (Галич - верхів'я Дністра, Київ - середина Дніпра), чи в їх гирлах, отже, на побережжі моря (Ольбія - Дніпро, Бог, Тірас - Дністер, Фанагорія - Кубань). Завжди ці пересування відбувалися по лінії південь - північ, бо вона здебільша відповідає головній осі українських рік. Навіть такі центри території чи духовности України, як Пантикапей в Тавриді чи великі дочірні держави - Новгород Великий над Балтією або Тмуторакань на Кубані ілюструють цю тезу: українська територія мала більш чи менш надморський характер, але головною тенденцією її життя було чергування півночі і півдня в формуванні її культури і державности впродовж тисячоліть. Коли ж в останніх століттях прийшли впливи заходу й сходу (балтійські й урало-алтайські), вони вже майже нічого не змінили в сформованій попередніми часами духовности. Суперечности між східніми і західніми впливами (квестія така важлива для молодої польської духовности) майже не існує для української духовної індивідуальности. Можна говорити найбільше про очищення від західніх і східніх впливів, для вияскравлення властивої української індивідуальности, опертої на органічному житті території. Власне, в кільканадцяти коротких шкіцах спробуємо з'ясувати це органічне життя території. 16. ТРИПІЛЬЦІ І ПШЕНИЦЯ Може, єдиними працями в Совітах, що мають значення для всього людства, були праці проф. М. Вавілова, що стояв донедавна на чолі відділу ужиткової ботаніки і збіжжевих рослин. Енергійні розшуки Вавілова (знані його виправи до Абісинії, Афганістану, обох Америк і т.д.) є продовженням пошукувань великого Де Кандоля (de Candolle) і йдуть рівнорядно з дослідами міністерства хліборобства в Вашингтоні. Цікавить його перш за все те, де є батьківщина збіжжевих рослин і де ті дороги, якими вони йшли в Европі. Культура збіжжя - це, з погляду біологічного, симбіоз людської збірноти з рослиною, і історія цього симбіозу - це, властиво, найстаріша історія осілого людства, що її Вавілов вираховує на час дуже довгий, далеко довший, ніж 5-Ю тисячоліть. Спеціяльно українців повинна цікавити культура пшениці, що майже стала символом краю, зафіксованим навіть на національному прапорі (небо і лан пшениці). Хто знає, чи не найбільш давнім звичаєм українців є ритуал символів різдвяної ночі, що святкується всіма європейськими народами (крім москвинів) як найбільше свято в році. Тоді символом перемоги над злом і зимою є в українців не галузка омели, як в Англії, не ялинка в огнях, як у Німеччині, а - сніп пшениці і кутя, страва з вареної пшениці й меду. Треба підкреслити, що власне культура пшениці характеризує українську територію, а не культура жита, що є знаменом для її сусідів. Досліди Вавілова змушують трактувати жито як бур'янну рослину в пшениці, що розповсюдилося саме там, де кліматичні умови забивали пшеницю. І тим самим культура пшениці є далеко давніша, ніж культура жита. Як каже Вавілов, "у повній згоді з походженням культурного жита із бур'янів, що засмічували засіви пшениці, стоїть факт, що за всіма даними лінгвістики й археології культура жита виникла значно пізніше від культури пшениці'' ("Походження культурних рослин"). Культура пшениці - це не тільки символ давности української території (де знаходимо безперервний обробіток пшениці від кількох тисяч літ), це також вказівка того, якою дорогою прийшли основоположники тої найдавнішої одности українських земель. Походження культури пшениці, за даними Вавілова й американців, - це південно-західня Азія, землі між північною Індією » Західньою Персією: Месопотамія, Афганістан, Іран . Звідти прийшла пшениця на землі між Дунаєм - Дніпром і Доном - Кубанню. Звідти, з Месопотамії, принесла пшеницю на початку III тисячоліття перед Христом хвиля хліборобського, некочовничого народу. Недарма в найстаріших колядках і найстаріших українських вишивках зустрічаємо пишні пави з-над Тигру й Евфрату. Цей народ протоісторики звуть народом трипільської культури, або просто трипільцями. Перед ним були лишень номадські кочовничі народи. Він перший дав одність території, що триває й донині, одність духовну і матеріяльну. І від нього починається національний експорт України - пшениця. Значно меншу ролю відіграють продукти пасічництва, садівництва, скотарства. Від трипільців починаємо історію української території як одности і n торговельних взаємин з іншими країнами. Крім вивозу з цеї території можемо говорити вже й про привіз до неї бронзових, залізних виробів, а також кам'яних виробів з обсидіяну (вулканічного скла), головно з тодішньої Вірменії (Гурко-Кряжин). В. Щербаківський дає короткий перелік тодішніх торговельних шляхів з української території. "Культура бронзової доби в Україні, - каже він, - показує на тісні зв'язки як з егейською, так і з малоазійською геттітських часів та угорською" ("Вепр у великодньому обряді на Україні", 1930). 17. ГЕТПТИ І ЗАЛІЗО Поміж цими торговельними шляхами звернім увагу перш за все на шлях до геттітів - центру культури металів у Малій Азії. Це ж звідти, звідки через Вірменію і Кавказ прийшла на українську територію колись пшениця, тепер посунули на Україну бронза і залізо. Геттіти - ця федерація гірських племен на плоскорівнях Малої Азії, широко використали в другій половині II тисячоліття до Христа свої багаті мідяні копальні на південнім побережжі Чорного моря, а з часом почали розробляти залізні копальні в тих самих місцевостях і мало-помалу заміняти бронзову зброю залізною і сталевою (Ростовцев). Геттіти були третім (по єгиптянах і халдеях) культурним народом старого світу, що влаштував свої головні селища на вузлах караванних шляхів і поблизу залізних копалень (Гурко-Кряжин). Ж. Контено порівнює їх ролю в цивілізації до фінікійців. "Те, що здобули фінікійці завдяки морським шляхам, геттіти здійснювали караванними". Зрештою геттітські купці могли легко сполучуватися й морською дорогою з північним побережжям Чорного моря. Українська територія була близько від тодішнього центру цивілізації. Правдоподібно, завдяки геттітам трипільці були в торговельних зв'язках із землями Еламу (Персія) і Анау (Закавказзя). Що ж до самих українських земель, то вони, за думкою Гурко-Кряжина, експортували збіжжя до малоазійських держав геттітів, а також і до іншого промислового світу, що постав на островах Егейського моря. 18. МІЖ ЕГЕЄЮ І ПОНТОМ - ТРОЯ Цивілізація Егеї, перша європейська цивілізація з широким державним розмахом, розвинулась головним чином на острові Кроті в Елладі та частинно на Балканах. Вже в II тисячолітті до Христа захоплюємося експансією цього своєрідного світу торговців, войовників і піратів з культом природи і вмерлих героїв. З погляду українського, найважливішою подією в історії егейських держав була війна їх з Троєю, бажання за всяку ціну здобути це місто, розташоване так недалеко від пізнішої Візантії, від сучасного Царгороду. Місто "контрольних пакетів", як сказали б геополітики, місто в тіснині, що сполучає Середзем'я з Чорномор'ям, місто, що контролює товари на караванному тракті з півночі й сходу, тобто з української території і Азії, - Троя, що її заложення було, мабуть, іще в неолітичній добі і що вже тоді, мабуть, контролювало експорт збіжжя з півночі (Гурко-Кряжин). Федерація егейських держав мусила здобути ключ - Трою, щоб поширити свої впливи на Понтиду і розпочати з нею широкий обмін. Але цей ключ треба було видерти від, старіших торговельних держав, із торговою традицією геттітів. "Дуже важливою є, - стверджує Ростовцев, - велика війна союзу європейських егейців проти союзу малоазійських держав, згрупованих коло Трої. Ця війна, оспівана в "Іліяді" й "Одисеї", відноситься, правдоподібно, до кінця II тисячоліття. Дуже можливо, що війна ця була викликана стремлінням європейських егейців до південного берегу Чорного моря, до його залізних копалень із золотим прошарком. Ця експедиція, треба думати, залишила слід у грецькім епосі про Аргонавтів". Ця експедиція зоставила слід - вона зробила те, що море українців, Понтида, із своїми багатствами відкрилося для світу егейського і єгипетського, для середземноморського світу. Не лишень хліб, мідь і залізо могла вона дати в обміні з цими державами. Гурко-Кряжин звертає спеціяльну увагу на такий важливий метал, як олово, і на його шлях через українські землі. Ще, правдоподібно, перед відкриттям фінікійцями Британії олово йшло до Єгипту із сходу, правдоподібно, з Індії, а також через українські землі. М. Еберт у своїй "Південній Руси в старовину" (1921) зазначає, що "в кожнім разі уже в VI віці до нашої ери величезна торгова магістраль ішла від гирла Дніпра й Дністра до Волги, а звідти через Урал і західній Сибір до багатого в олов'яну руду Алтаю і "Небесних гір". Отже, шлях олова - Тянь-Шань - Дніпро -Егея - контролювала Троя. "Хто знає, - питається Гурко-Кряжин, - чи не був славний похід егейців на Трою такою ж війною за олово, як сучасні війни за вугілля, залізо й нафту, що їх проваджено досі в наших XIX і XX віках?" Троя впала, і внаслідок того середземноморський світ получився з чорноморським світом. Сталося це всупереч бар`єрі, поставленій Малою Азією, - і в цім є геополітичне значення цього донині важливого факту. Важливого і в тодішніх обставинах, і в відвічнім повторенні цього укладу: Понтида - Середземне море, і між ними - бар'єра Малої Азії. Властиво, треба було б вважати першою важливою історичною датою в історії української території цю дату війни за Трою -1189-1180 pp. до Христа. Троя може бути символом і Візантії, і Константинополя, і тої вузької протоки, де вирішувалося, чи ми є духовна й матеріяльна затока всесвітнього моря, його важливою частиною в продукції, чи ми відділені від нього і не живемо в однім ритмі з елітою світу, елітою моряків. Бо ж морські, мистецькі, воєнні закони прийшли на цілий сучасний світ від Середземного моря. Середземне море - це школа, "що лагідно провадила людину до її долі від півострова до півострова, від затоки до затоки, аж до опанування океанів світу" (Д. Конрад "Дзеркало моря"). Морські закони Балтії (Ганза) - Це лишень наслідування законодавств, що виросли із Середзем'я (Візантійський кодекс. Закони Родосу, Амальфі, Каталонії). Відділення від Середзем'я - це для української території заломання натурального розвою, зниження ритму експансіії або й одночасне підпадання під вплив Малої Азії. Упадок Трої є символом більшої експансії і життєздатности українських земель, символом важливості відвічної української магістралі: Чорномор'я - Середзем'я. 19. РОЗМАХ ЕЛЛІНІВ Властиво, на чім полягало значення великих торговельних доріг-магістралей і їх посідання? Про і'х вартість лише український геополітик: "Головним побудженням до заволодіння великими торговельними магістралями було те, що вони самі були великою цінністю. Старовинні караванні і торговельні шляхи були такою ж державною власністю , як тепер залізничні шляхи. Держави їх пильно експлуатували. Каравани й кораблі обкладувано прорізним подорожнім митом; вкінці, уже за три тисячі літ до Христа, установлено розроблені тарифи для всіх звожених і вивожених товарів. Не диво, що впродовж тисячоліть держави провадили таку ж жорстоку боротьбу за володіння великими торговельними шляхами, як вони провадять це нині за джерела нафти чи за залізні копальні" (Гурко-Кряжин). Так, наприклад, змінюються від VII (до Христа) аж до XV ст. (по Христу) імперії (перська, елліністична, римська, халіфат, київська), а їх ідея - це контроль над великими торговельними шляхами-магістралями. Історія торговельних шляхів в дуже великій мірі пояснює політичну й культурну історію світу. Дуже часто зустрічаємо в закордонній політиці імперій на першому місці дбайливість за торговельні магістралі. І то не лишень у наших часах. "Єдиною вимогою вавилонян у зовнішній політиці, - каже Деляпт (Delaple), досліджувач Вавилону, - була безпека торговельних шляхів". Включення якогось великого центру продукції в світову виміну товарів мало величезне значення для світової історії. Першою такою важливою подією було включення в виміну (дві тисячі літ перед Христом) двох центрів промисловости: Вавилону й Єгипту. На цій першій світовій магістралі розпочинається мореплавство. Мореплавство купців-фінікіян (мішанини егейців і семітів) опановує Середземне море і доходить до Атлантику в II тисячолітті до Христа. По восьми століттях, у великім дохристовім VII віці, почалися систематичні зносини з Індією морською дорогою. Одночасно була получена вона з магістраллю Єгипет - Вавилон караванною дорогою через Персію, Афганістан. Це було важливіше, ніж відкриття Америки для Европи в XVII столітті. Індія включена в світову виміну" (Гурко-Кряжин). Індія! Велетенський експортовий до Европи край упродовж двадцяти кількох століть. Це вона давала залізо, корабельно- будівельний матеріал, прянощі до консервації' м'яса в Европі (Горрабін). Індія, край десятків тисяч промислових верстатів, що давали колись бавовняні матерії для цілої римської імперії, як недавно Манчестер для цілої Европи. Індія - центр витвору пурпуру й індиго для Европи, так, як тепер ним є Німеччина з її аніліновими фарбами. Індія, що, як скаржиться Пліній, періодично витягала з римської імперії на 100 мільйонів сестерцій римських золотом (600 тис. амер. доларів) в заплату за свої розкішні вироби і врешті, як твердять сучасні геополітики, зруйнувала фінансове Рим. Індія - збір багатств, що й тепер утримує цілу Британію. З відкриттям магістралі Середзем'я-Індія став довершений перший трансокеанічний шлях Атлантик - Індійський океан. VII століття перед Христом було великим не тільки на шляху Індія-Середзем'я. Воно було великим і для української території. Коло VII ст. перед Христом фінікійських мореплавців витісняють елліни, що опановують усе Середзем'я, шляхами егейців проходять на Чорне море, розпочинають глибоке торговельне посування в глиб України і цим завершують своє опанування великої Середземноморської магістралі Атлантик - Індійський океан. Елліни йдуть переважно з тих своїх держав, де є зріст промислових міст і голод землі (Коринт, Мегара), або втікаючи від натиску лідійських царів в Малій Азії. "Активність шукання свободи й простору, - каже проф. Готьє, - давали найбільш сильні імпульси до закладання колоній при Чорному морі". Посування еллінів цей історик називає "колонізаційним потопом". Не знаємо імен цих сміливих людей. "Історія, що зазначає звичайно дії царів і полководців, на жаль, не заховала нам імен перших морських мандрівників на Україні, що були властивими основоположниками тодішньої європейської цивілізації" (Гурко-Кряжин). Зате знаємо назви їхніх осель, потім міст-держав при Чорному морі. Це - Синоп, Трапезунд, Аміс, Істр, Ольбія, Аполонія, Тирас, Одессос, Месембрія, Томі, Теодозія, Пантикапей, Фанагорія, Фазис, Танаіс, Діоскуріяда, Халкедон, Гераклея, Херсонес, Керкиніт. Це все - торговельні ринки, переважно в гирлах рік або в протоках. Вони виросли на Чорномор'ї в короткому часі, упродовж одного-двох століть. Еллінські кондотьєри і шукачі не зупиняються лишень на побережжях, вони йдуть угору великими ріками, особливо Дніпром, і засновують там свої торговельні факторії-держави. Аж у верхів'ях Дніпра знаходимо храми їх, де молились Артеміді. Діонізу й Аполонові (Лубенщина). Українська територія з її системою річних шляхів стає ланкою у системі тодішніх морських шляхів, стає одним із осередків еллінського багатства й елліністичної культури. Морська культура робиться назавжди частиною світогляду українців, і це назавжди відрізняє їх психологію в торгівлі від типово континентальної психології сусідів. Пам'ятаючи про це, легше зрозуміємо енергію Київської держави в здобуванні ринків морською дорогою, її пізнішу експансію на Каспій і Егейське море, пізніші морські походи козацьких когорт, нарешті своєрідний характер торгівлі українських чумаків в XIV-XIX століттях. Від еллінської доби морська торговельна культура є невіддільна від української території. Еллінські осадники, хлібороби й риболови в скорому часі почали працювати не тільки на себе, але й для широкого ринку збуту, що розростався на Середземні. "Еллінські міста невпинно зростають, - пише про ці часи проф. історії Ростовцев. - Зріст міського населення змушує шукати таких ринків, що давали б не тільки сирівці1 для промислу та нових рабів, але й продукти відживлення. Головним чином потрібне збіжжя. Заміною м'яса стає риба". В першу чергу вимагає харчів промисел Малої Азії. "Малоазійське узбережжя давно вже жило культурним життям, бо було в зв'язку із Сходом і добре знало морську торговельну путь і на протоках, і в Чорнім морі" (Ростовцев). Що вивозили з Чорномор'я? Розходилося головним чином про збіжжя і про вуджену чи солену рибу - експорт для населення упромисловлених грецьких міст. Адже ж в самій тільки Малій Азії "п'ятсот міст торгує і виробляє одяг, килими, металеві предмети (золото, срібло, бронзу), вина, мармуровий й мальований посуд, архітектурні оздоби. Через ті міста так само пропливає ціла торгівля, скермована до Китаю, Індії і Центральної Азії" (E.C.Semple). Так само багато міст і атенського союзу держав прагнуло понтійських (чорноморських) харчів. Що ж до грецької столиці Атен, то туди з одного тільки Пантикапею (Пантикапейон) щороку вивозилося не менш як 1 мільйон пудів збіжжя на 3 млн. драхм (коло мільйона американських доларів), а з Теодозії одного разу було привезено туди ж 2100 тис. кварт пшениці. Крім хліба чорноморське побережжя постачало Елладі сало, сіль, рибу, товар (худобу), мед, віск, прядиво, будівельне дерево, смолу, шкіри, хутра і т.д. В м. Херсонесі (Крим) збереглися до наших часів недоламки величезних кам'яних надовбів для посолу риби. З них видно, що рибалки давнього Понту солили одним заходом від 500 до 1000 пудів (80-160 сотнарів) риби (Загоровський). Взагалі техніка заготівлі солоної, консервованої риби багато в чому була не гірша за нашу сучасну. Властиво, як уявити собі сам процес експорту з українських земель такої кількості хоч би збіжжя? Де ті залізничі валки, наладовані збіжжям, якими торами йшли, де були кінцеві елеватори (зернозбори) і як контрольовано експорт? Тут треба пригадати ролю рік у лучбі на українській території. Вони вказували напрям найрізніших "хлібозаготівель", вділ водою йшли каравани човнів із збіжжям, спочатку припливами', а потім головними ріками. Збіжжя те перевантажували в гирлах рік і, власне, при гирлі кожної більшої української ріки й були великі елеватори - торговельні міста. В такому Тирасі в гирлі Дністра зсипали й продавали збіжжя з цілого водозбору Дністра, почавши від карпатських, бойківських верхів. Отаксоване в містах збіжжя пливло вздовж берегів моря аж до контрольних пунктів-міст над протокою до Мармари й Середземного моря і далі до чисто грецьких міст з їх банками, біржами і промислом. Еллада потребувала цього. Росли міста з промисловими майстернями, де працювали в кожній десятки робітників. Все меншала кількість сільського населення. Атенські банки в повнім своїм розвої (уже в IV віці до Христа) займалися тими ж операціями, що й нинішні, звертаючи пильну увагу на всі прояви міжнародньої торгівлі і промислу в міждержавному (міжміському) житті. "В величезній кількості ввозилися в Елладу збіжжя, солонина, риба, метал, шкіри, льон, прядиво, будівельне дерево для кораблів (давніші багаті ліси в Елладі тепер безслідно зникли)". З української території мали елліни збіжжя, білугу, осетрів, макрелей, шкіру, мед, віск. Невільників мала Еллада головно з Тракії, не з України. "Рабів з північного побережжя Понту вивозили тільки в малім числі. Взяті до неволі трипільці не були добрими робітниками. В найкращому випадку в Атенах уживано їх для служб в поліції" (Юрій Готьє). Власне, характер корінного населення української території не дозволяв на трактування її з беку Еллади як кільканадцяти пасивних колоній. Понт був занадто багатий, занадто енергійне і самостійне було його населення, що, зорганізувавшися, в кожній хвилі могло б супротиставитися торговельному протекторатові потужних сполучених держав Еллади. 20. АРМАДА ПЕРІКЛА Еллада в V і IV століттях до Христа була найбагатшим краєм Європи. Вона на магістралі Індійський океан - Атлантик опанувала цілий Середземноморський тракт. "Вивіз вина й оливи, - каже Ростовцев, - став особливо значним, коли культурний вплив еллінів в Чорнім морі. Малій Азії, Єгипті, Італії, Сицилії, Галлії. Еспанії привчив місцеве населення до вина й оливи, а також до витворів еллінського ремесла". Тоді ж Еллада видала свого найбільшого державного мужа. Періклес (499-429), "перший муж'' свого народу, впродовж п'ятнадцяти літ кермував атенською імперією; це 'був символ найбільшого політично-господарського і мистецького розцвіту Атен. Однак уже в тій імперській його політиці йому довелося на деяких відтинках відмовитися від контролі торговельних доріг. Спроби надати виключність Атенам у торгівлі з Єгиптом і Кипром викликали війну з фінікійцями, спроба цілковитого опанування дороги до Італії" - боротьбу з Коринтом. Обидві війни не були щасливі. Фінікійців і коринтян не вдалося витіснити. "По цих невдачах на терені великої імперіалістичної політики Атени зайнялись справами свого союзу (держав), щоб зміцнити своє становище в тих місцевостях, де провідництва Атен іще ніхто не заперечував - отже, в Тракії і на берегах Чорного моря. Бажання зробити враження на залежні від Атен міста-держави, а також прагненням поширити межі атенської імперії пояснюємо морську експансію Перікла. Він на чолі велетенської військової флоти в році 445 обплинув береги Чорного моря і Крим" (Ростовцев). Правдоподібно, атенський диктатор союзу еллінських держав шукав на Чорному морі перш за все представників чистого еллінізму, правдоподібно, пробував заімпонувати колишнім виселенцям з Еллади мілітарною силою батьківщини їхніх дідів і прадідів. Можливо, що в менших, слабших містах Понту для ліпшого переконання висаджував Перікл відділи гоплітів, важкої піхоти атенців, що вживали коней тільки для переслідування ворога і швидких переходів. Знаємо й про те, що Перікл закладав під час подорожі своєї армади військові колонії для контролі узбережжя. Одним з перших таких військових стратегічних пунктів було закладено Візантію - невеличке містечко з еллінською залогою, недалеко від давньої Трої. Вибудування Візантії в місці злиття чорноморської і середземноморської магістралей освітлює виразно генеральну ідею тодішніх Атен - контроль української території і взагалі земель над Чорним морем. Отже, знову відживає тенденція Трої - обмежити розвій Понту. Однак праця Перікла і його армади пішла намарно. Непотрібно відкликався він до чистого еллінізму - на берегах Чорного моря не було чистого еллінізму. Місцеві, переважно трипільські, елементи почали давно грати більшу ролю в політичному житті міст-держав від Танаїса і Фанагорії аж по Тирас. Ці збуджені сили надають своєрідного характеру цим державам, бо, як твердять знавці тих часів, "економічне та громадське життя чорноморських еллінів було тісно зв'язане з життям тубільців країни" (проф. Варнеке). З другого боку, економічне життя цих держав на українській території витворювало власні експортні центри, що їм дуже не на руку були всі спроби контролювати їхню торгівлю. Особливо один із таких державно-торговельних центрів зміцнів так, що не Атени йому, лишень він Атенам диктував закони експорту до Атен. Який же то був центр?.. Кільканадцять літ по морській експансії Перікла і кілька літ по його смерти так промовляє в Атенах славний Демостен (450-413 p.): "З усіх портів нам найбільше постачає збіжжя Понт. Це сталося не тільки тому, що країна ця багата на збіжжя, але й тому, що володар цього краю, Левкон, звільнив від мита всіх, що пливуть до Атен, і наказав, щоб у першу чергу вантажили кораблі, що йдуть до нас". Взагалі, "з промови Демостена випливає, що Боспор постачав щороку 400 тис. медимнів збіжжя, а в 357 p. боспорський цар Левкон прислав аж 2700 тис. мед." (Ф. Слюсаренко). Хто ж той Левкон, що допомагає занепалим по смерти Перікла Атенам? Якої країни він є володарем? Левкон є царем Боспорського цісарства, що його столицею є Пантикапей у Таврії (Криму), а це цісарство репрезентує економічні інтереси української території і всього Чорномор'я. 21. PAX BOSPHORICUM Два є Боспори на Чорнім морі: один більше знаний тепер, Боспор Тракійський, у протоці між Мармарою і Чорним морем, другий - на протоці в Таврії (Кримі), т.зв. Боспор Кіммерійський, де закладено велику державу, що близько тисячі літ була важливим чинником у світовій політиці й торгівлі. Політичному значенню цього Боспору віддавали багато пошани стародавні історики й географи (Страбон, Юстин, Мемнон, Аппіаній, Плутарх, Посідоній, Пліній), в сучасности дали багато чужинці (Tti. Reinach, Toucart, Meyer, Minns). Тисячолітньою панорамою йог .сій захоплювалися і вчені української крови (Юргевич, Бурачкс і, Кулаковський, Ростовцев), і вчені-українці - від підсовітських аж до Ф. Слюсаренка і В. Щербаківського. Цей Боспор очолив одну з на^ільших політично-торговельних офензив народів причорноморської, головно української території, до безпосередньої участи в обміні на магістралі Індійський океан - Атлантик. Це Боспорське цісарство мало на чолі блискучу людину, що про неї сказав захоплено Ціцерон: "Mithradates, rex post Alexandrum maximus" (Митридат - найбільший король по Олександрі Великім). Боспорське цісарство розвинулося з оселі, заснованої в V віці до Христа над протокою між Чорним і Озівським морем, на території півострова Криму. Крим, чи, українською мовою кажучи, Перекоп, чи, історичною назвою звучи, Таврида - це ідеальний ключ до панування над Чорним морем. Взагалі, півострови в геополітиці - це символи тенденції суходолу до панування над водними просторами. Таке ж значення має й потужна жадібна долоня Тавриди з її розчепіреними пальцями: не раз в історії тими пальцями були міцно натягнені кермівні віжки до всіх важливіших пунктів чорноморського узбережжя (Пантикапей, Херсонес, Севастопіль). Крим - це осередок торговельних і політичних доріг Чорного моря. Врешті, Крим вирішує, чи озівська система рік вливається до замкненого озера чи до затоки Чорного моря. Крим контролює тим самим і приозівські, і кубанські землі. Сильна влада на Кримі може діяти й глибше: спираючись на Дон, замкнути і волзьке гирло на Каспію, і просуватися на Каспій. Це ж звідти йшли напади українців (русинів) на Каспій в VI-VII ст. по Христу, згадувані в арабських істориків. Врешті, вздовж рік території Кубані влада на Кримі може просуватися на Кавказ аж до одного з найважливіших стратегічних пунктів Передньої Азії - Вірменського узгір'я. Тому до Тавриди-Криму стремлять і Атени, і Рим, і другий Рим - Царгород, і турецький Константинополь. Там хочуть вони утвердитися і звідти кермувати затокою Середзем'я - Чорним морем (Mare Ruthenicum). Здавалося б, кожна сильніша державна влада, що осіла в Пропонтиді (Мармара), мусила була стриміти до опанування Понту, перш за все Тавриди. Але то все характеризувало чужинців. Тим часом перша сильна влада, перший розмах виріс не від них, а від самого Криму - Тавриди, від Боспору з його столицею Пантикапеєм. Не наступ на. Тавриду, лишень наступ Тавриди на чужинців стоїть на початку історії' української' території. Наступ, що розв'язує цілковито інший комплекс української геополітики, - "комплекс Трої". Це був наступ цілого союзу чорноморських держав, сполученого з малоазійським союзом у боротьбі за поважну ролю на Середземному морі. Цей наступ Тавриди від часів Боспорського цісарства зв'язаний органічно з геополітичними традиціями українських земель, і хто є їхнім володарем, той перебирає на себе завдання "наступу Тавриди", - чи то буде Володимир Великий, чи міністр Росії, що в 1914 p. домагався Дарданел. Історик Тавриди (Кулаковський) згадує, що ще в першій половині XIX ст. були видні в колишнім Пантикапею (Керчі) на Митрадатовій горі монументальні руїни мурів боспорського Акрополю. Акрополь цей яснітиме завжди в духовности українців як символ природної експансії їх земель. Пантикапей, осада мілетців, розбагатів на торгівлі головним чином рибою і збіжжям. Його кораблі продавали свої товари на біржах Візантії, Синопу й Кизика, зв'язаних з Чорномор'ям, пізніш, однак, везуть вони товари Чорного моря (збіжжя, шкіру, смолу, клоччя, будівельне дерево, полотно, вовняні матерії, невільників) на велетенські біржі острова Родоса або й Делоса, що лежить між Елладою й Італією. Атени, що намагалися здобути на Чорнім морі догідні порти для себе, не могли прилучити Пантикапею, лишень підтримували сусіднє невелике місто - Німфей. Там, як і в багатьох інших портах Евксинського Понту, лишили Атени озброєну залогу. Німфей в короткому часі осягнув деякий економічний розцвіт, але це не знищило Пантикапею. Можливо, що потреба протиставитися імперіялізмові Атен викликала зміну в устрої пантикапейської держави. Досі влада була там в руках представників найстаріших родів, правдоподібно еллінських. В pp. 438-437 до Христа владу перебирає в свої руки нееллін, полководець Спарток Перший. Дуже можливо, що два роки пізніше морська експедиція Перікла була викликана цим переворотом, що дав Пантикапеєві "сильну єдину владу в руках енергійного і талановитого вождя" (Ростовцев). Однак армада Перікла не заатакувала міста: вже тоді Пантикапей був засильний. Перікл вибрав гіднішу ролю союзника свіжонародженої династії: між Атенами й Пантикапеєм був підписаний договір взаємної підтримки. Це був початок постійного вивищення Пантикапею. а властиво, вже Боспорського цісарства. Вже наступник Спартока підбиває під свою руку Німфей і оголошує вільну торгівлю, змінивши договір з Атенами. Третій цісар, Левкон, підбиває Теодозію і успішно воює з малоазійською Гераклеєю. Врешті, по столітті Боспорське цісарство, що розрослося під династією Спартокідів, розвиває велетенську торгівлю продуктами української території в Середземнім морі. Еллада підупадає через анархістичні свари, а це тільки сприяє зміцненню Боспорського цісарства. Коли по блискучій епопеї Олександра Великого відкриваються великі ринки для Середзем'я, з'являються сильні конкуренти вивозу боспоритів - експорт з Єгипту й Месопотамії, однак і з цеї конкуренційної боротьби Понт Евксинський виходить непереможсним (Ростовцев). Боспорська династія об'єднала ціле північне Чорномор'я, Тавриду, Приозівщину й частину південного Чорномор'я. В руках династії - великі грошові засоби, сильна наймана армія. Боспорське цісарство впродовж 800 літ витворює врешті своєрідний північнопонтійський культурний рух, що розсипає по цілій Україні пребагате понтійське мистецтво, яке неслушно уважає Ростовцев за витвір напівдикої групи скитів-кочовиків (Вадим Щербаківський). Але найважливішою для української економічної й політичної історії була торговельна флота боспоритів. Коли, врешті, в кінці III і в II ст. до Христа запанувала в еллінських державах анархія і багато піратів почали нищити торговельні кораблі, в Егейськім морі потужна флота Родосу взяла на себе завдання підтримувати безпеку торговельного мореплавства. В цей час на Чорному морі порядок і спокій підтримувало виросле на велику суходолову і морську державу Боспорське цісарство. Рука Тавриди обійняла всі найважливіші торговельні й політичні дороги Понту: на- Чорному морі запанував Pax Bosphoricum. Герб його - крилатий грифон з повним колосом під копитами і з списом у дзьобі - стає символом єдности, гербом Чорного моря. 22. ЧОРНОМОРСЬКА КАРТАГЕНА Династія, що кермувала Понтійським і Боспорським цісарствами в ІІІ-І столітті, почувала себе спорідненою і з династією Спартокідів, і з династіями держав Олександра Великого. Засновник династії, Митрадат І Ктист (302-266 до Христа), виводив свій рід від царя Дарія. Для старої Боспорської держави розвій республіканського Риму був тим, що підривало найстаріші традиції Понту й спадщини великого Олександра. Далеко небезпечнішим було економічне посування римської потуги1 та встановлювання римської контролі на вільних торговельних трактах Малої Азії й Егеї. Адже ж цісарі боспоритів посилали своїх висланців для вербування війська вже тепер не тільки до Пропонтиди, але й далі, до Еллади й на острів Крету. Так само в Малій Азії під їх протекторатом були Кападокія і Галатія. Тим часом володарі Чорномор'я тільки придивлялися до посування Риму, не виступали проти нього й ждали слушного часу. Митрадат V має навіть титул "союзника й приятеля римського народу". Під час третьої пунійської війни (149-146 до Христа) він навіть посилає частину своєї флоти на поміч римлянам проти Картагени. Тим часом Рим всіма засобами перешкоджає розвоєві цісарства Понту. Але ось приходить і слушний час. Це час панування Митрадата VI Великого (121-64 до Христа). В Римі - заворушення одно по другім, революції в провінціях, боротьба окремих полководців між собою. Римська коитроля ослаблена, майже знівечена. У 111 p. перед Христом двадцятилітній Митрадат VI стає на чолі значно ослабленого Понтійського цісарства. Упродовж року енергійний володар притягує еллінських міністрів і старшин та організовує на македонський зразок фалангу з 6000 вояків. Ця фаланга була основним ядром і кадром його війська (Peinach). Уже в 110 році він розпочинає боротьбу з кочовниками в прибережному пасі українських земель. Метою Митрадата було стати твердою ногою на північному березі Чорного моря й використати тамтешній величезний запас людської військової сили. З тих часів маємо першу пам'ятку української воєнної історії -херсонський декрет на пошану Діофанта, Митрадатового воєводи, кондотьєра, дипломата і письменника. В 106 p. перед Христом війну закінчено перемогою: засновано Евпаторію, прилучено Херсонес, Неаполь Таврійський, Палакіон, Теодозію, і взагалі землі від Кавказу до Дніпра з Ольбією перейшли під безпосередню владу Митрадата. Тирас над Дністром підбив другий воєвода Митрадата - Неоптолєм. Міста на західньому березі Понту, Істр над Дунаєм, Калетіс, Томі, Аполонія відтоді були під протекцією Митрадата (Ф. Слюсаренко). Міста південного берега належали вже давніше до Понтійського цісарства. Отже, в руках молодого цісаря є вже 'дуже багато. Далі Митрадат підбиває Колхиду на Кавказі і просувається поза Озівське море до Дону та прилучає кельтійські народи між Дунаєм. Дністром і Карпатами. Сталася велика річ: ціле побережжя Озівського та Чорного моря з містами в гирлах рік, отже, й цілими надчорноморськими країнами, дістається в руки Митрадата, цісаря Понтійського. Він черпає величезні доходи з торгівлі підвладних країн, постійно розбудовує армію і флоту (з базою в Колхиді) й уміло розсовує свої кордони в Малій АзіГ, підбиваючи краї, де панувала колись культура геттітів. З потужним цісарством Вірменії й її цісарем Тіграном Митрадат вступає в союз. "В 89 p. Рим мусив рахуватися з тим, що переважна частина елліністичного Сходу перейшла на бік Митрадата та що знищене все латинське населення Малої Азії, урядовці й купці. Врешті Митрадат захоплює головний посередницький торговельний центр в Егейськім морі - Делос" (Ростовцев). Упродовж двадцяти літ геніяльний цісар підбиває краї трипільської культури, опановує краї геттітської культури, з потужною флотою підкоряє держави Егейського моря і ставить на чолі імперських Атен вже свого ставленика - Атеніона. Престиж Риму на Сході падає дуже низько. Знівечені всі плоди ста літ його експансії на елліністичний світ. Та йому в пожежах внутрішніх розбратів уже не розходиться про престиж. Відійшли від нього його найбагатші джерела доходів, найбільш розгалужені торговельні магістралі. Треба було напружити всі сили держави, щоб мати підстави до дальшого існування. Чорноморська Картагена грозила з півночі Римській державі так само, як кількадесят літ перед тим грозила йому Картагена з півдня. Лишень держава Понту була ближче. Чорноморські війська окупували Елладу, а союзники Митрадатової флоти - середземноморські пірати з Крети й інших островів - кружляли довкола самих портів Риму. Одчайдушна диверсія Сулл (88-86) в Елладі стримує на деякий час наступ Митрадата. Вкінці Сулла підписує з Митрадатом трактат із не дуже почесними умовинами для Риму. Але це тільки хвилева перерва в боротьбі. Великий Рим не може існувати без своїх східних магістралей, а малим він бути не може. З перемогою Митрадата Рим і так небагато втратить, з перемогою над Митрадатом він здобуває відразу велетенські простори від Наддністрянщини до Месопотамії і сіть потужніх торговельних магістралей на цілий світ. "Ще до нинішніх часів не оцінено як слід, - пише український геополітик, - значення тих довготривалих воєн, що провадили римляни з імперією Митрадата, - період цих воєн назвім "понтійською добою", що прийшла по "картагенській добі" експансії Риму" (Гурко-Кряжин). 23. ЧОРНОМОРСЬКИЙ ГАННІБАЛ В 74 році до Христа Митрадат VI Евпатор захоплює Бітинію, що досі була під протекторатом Риму. У відповідь на це цього ж року Рим розпочинає наново боротьбу з чорноморським володарем. В цій війні виступають з боку Риму - Помпей, Марк Антоній і пізніше - Цезар. В 74 році римський сенат спішно посилає Марка Антонія на боротьбу з союзниками Митрадата - піратами. М. Антоній не має успіху в цій боротьбі. Ліпше йде Л. Лукуллові, що посувається в глиб Малої Азії і нищить у Вірменії силу Тіграна, Митрадатового союзника. Швидко Лукулла за незвичну чесність Рим відкликає і посилає Помпея. Той застає ситуацію для себе дуже догідну. Десятки держав під берлом Митрадата розсварені, римські агенти працюють серед них. Митрадат врешті усувається з Малої Азії на українські землі, до резервів людської сили. "Неуспіх Митрадата пояснюється не так силою Риму, як несконсолідованістю населення в Малій Азії" (Ф. Слюсаренко), Помпей переслідує Митрадата до Колхиди, бази Понтійської флоти. Він не йде далі. Енергія 60-літнього цісаря Чорного моря ще величезна: він гарячкове підготовлює армію і флоту до другого походу на Рим, тим разом іншою дорогою: через південну Україну, по Дунаю, тобто пізнішою дорогою переможних готських походів на Рим. Та в цей час серед мешканців Фанагорії вибухає повстання. Фанагорійці облягають фортецю, де замкнулися Митрадатові діти, і вогнем змушують фортецю частинно піддатися. Не піддається тільки Клеопатра, донька Митрадата. Цісар придушує повстання, визволяє з облоги доньку, але інших його дітей уже завезли повстанці в подарунок до римського табору. Лишається ще син Митрадата, Фарнак, та він - у проводі іншого повстання, що вибухнуло над Дністром і огортає Ольбію, Херсонес, Теодозію. Митрадат кличе свої кінні війська з півдня України, та вже запізно: Пантикапей оточено з усіх боків повстанцями, на чолі повстанців - Фарнак. В 63 p. великий цісар Понту й Боспору заживає отруту. Тіло його привозять до Синопу, щоб Помпей міг переконатися в його смерти. Помпей вертається до Риму з радісною вісткою про смерть дуже небезпечного противника. В театрах Риму прославляють Помлея, описують його тріумфи над різними народами. В тріумфальному поході Помпея ведуть дітей Митрадата. полонених Фанагорією, ведуть володарів Колхиди, провадять пань-аристократок трипільських народів, начальників албанців, іберів. Несуть таблиці з іменами десятків переможених народів, ііце недавно підвладних Понтові. Тішаться римляни - закінчена луже небезпечна Bellum Mithradaticum. І не диво - страшний Митрадат не живе. "Муж уважний і на свої слова, і на свою мовчанку, - каже римський сучасник, - надзвичайно швидкий у війні, нечувано відважний, не раз удатний, завжди великодушний, вождь у задумах, вояк у виконанні, в ненависти до римлян рівний Ганнібалові" (В. Патеркул). Пліній зве Митрадата найбільшим володарем свого часу, Ціцерон найбільшим цісарем по Олександрові Великім, а взагалі найбільшим цісарем із тих, що з ними Рим коли-небудь провадив війну. Син Митрадата, Фарнак, хвилево тільки приймає протекторат Риму. Він слідкує із свого Пантикапею за римлянами. Коли вже новий воєначальник римлян. Цезар, має хвилеві поразки в Александрії, Фарнак проголошує війну римлянам, збирає свої' чорноморські війська, знов підбиває Колхиду, Каппадокію і" йде на південний захід, в глиб Малої Азії. Врешті в серпні 47 року на р. Галіс зустрічається з Цезарем. Та свіжо сформовані війська Фарнака - це не фаланги Митрадата. Цезар швидко побиває їх і дає знану реляцію: "Veni, vidi, vici" ("Прийшов, побачив, переміг"). Фарнак гине в цьому ж році, і на Чорному морі запановує римська влада. Спочатку - тільки протекторат. Лишень за цісаря Клавдія римська флота й військо прибувають до Боспорського цісарства. Від цього часу треба вважати українські землі під владою Риму. Одночасно до римського світу римське військо прилучає Велику Британію. Замкнені дві цінні застіжки пишного убору середземноморської імперії. Рим є Римом. 24. ПЛАН НЕРОНА Завдяки жадібній політиці Риму зубожіли Греція і Мала Азія, а тим самим це відбилося і на понтійській торгівлі. Одну річ дали римляни, що її не було досі, - включили чорноморське побережжя в сітку своїх шос, перших європейських шос. "З Риму й Італії широким віялом розходилися шоси; ними легко було дістатися і до берегів Атлантичного океану, і до пропливів, і до берегів Чорного моря" (Ростовцев). Дороги Риму! Дороги духовні в суспільних взаємовідносинах і торговельні, кам'яні дороги - це єдине, що він по собі полишив аж донині. Ще тепер дивується стратег, оглядаючи літунські знимки. - скажімо, ііпяху Пальміра-Ктезифок, дороги між Евфратом (Месопотамія) і Середземним морем. Ця фортечна й комунікаційна система що нею пливли до Риму пахощі, прянощі і люксус Індії, є дислокована з такою продуманістю і прецизією2, що їй позаздрив би не один сучасний генеральний штаб. Тоді торговельні каравани оберігалися, може, пильніше, як у сучасній Александреті: римські адміністратори не вагалися сотнями розпинати вздовж римських шос розбійників і грабіжників. Бо цими римськими шосами ішла нестримна, завжди чуйна експансія Риму за багатствами всього світу. Римський світ на Заході кінчався в британських копальнях олова - там далі нікуди було "йти. Зате широкі перспективи були на Сході. Там перш за все була вже вказана Олександром Македонським дорога до Індії. Цеї магістралі Рим уже не зміг опанувати. Дійшов лишень до Евфрату. Далі дорога була в руках іранців. "Коли ми навіть побіжно глянемо на мапу, - каже український геополітик, - то зауважимо, що середній відтинок магістралі Середзем'я-Індія лежить на території Персії. Тому те, що ми звемо в торгівлі "контрольним пакетом", було завжди в руках спочатку парфян, а пізніш імперії Сасанідів" (Гурко-Кряжин). Там дорога була замкнена для Риму, і за свій великий імпорт з Індії він платив величезні суми посередникам-іранцям. Але відкривалася ще друга велика магістраль - дорога до Китаю. Китайська торговельна експансія від І ст. по Христу розвивалася в напрямі на Туркестан, до цього важливого торговельного вузла, а далі йшла через шляхи, контрольовані персами. Китайські літописці тих часів, однак, підкреслюють, що римляни, дуже гноблені перською контролею. старалися обминути її і ввійти в безпосередні зносини з китайським промислом і торгівлею; кілька римських посольств відвідувало в цій справі китайський уряд, але нічого не досягли. Треба було іншої магісгралі, ніж ті, що існували досі. Геній Нерона, імператора Риму, що його найбільш подивляє тепер Муссоліні. оцінив тоді геополітичну вартість Понту й цілої України. Він звернув увагу на значення цих теренів в новій дорозі експансії до багатств Азії. Понтида, ця величезна країна, ця прастара "Америка" Егеї й Еллади, що давала від правіку збіжжя, рибу й дерево Середзем'ю, могла б стати прегарною базою для легіонів Риму. Там можна було зимувати, тримати резерви, а звідти йти просто в саме серце Азії. План цей приписує, зрештою, проф. Ростовцев ще Цезареві, але впровадити його в життя спробував лишень Нерон, і в тім є, може, великість цього імператора. Нерон звертає увагу на українські землі. "Він задумував, - пише український археолог, - велетенський військовий похід на Схід і в зв'язку з тим планував Україну зробити економічною базою для утримання в своїх руках далекого Сходу. Ось чому все північне узбережжя Чорного моря в добі римської могутности було вкрите цілою сіткою воєнно-стратегічних фортифікацій" (К. Гриневич). В Херсонесі була головна залога римлян і база їхньої флоти. крім того, аж до гирла Дніпра і Богу були розкидані уфортифіковані табори римлян. Останніми часами завдяки блискучій праці Шура (E.Schur: Die Orientpolitik des Kaisers Nero, 1923) маємо багато цікавих подробиць із чорноморської політики Риму. Нерон посилає Плавта Сильвана, щоб той відновив фортифікаційну систему боспорських цісарів. Наново, почавши від вартової, сильної, не до здобуття, башти коло Пантикапею ("Золота могила"), пішли на північ оборонні мури, вал за валом, лінія, що мала відділити резерви Риму від плацдарму. Римський цісар наглить!. Врешті підготовчі роботи скінчені, і Нерон наказав шляхами через Балкани сконцентрувати когорти на північних берегах Понту. З найдальших північних окраїн імперії пливуть когорти, ідуть війська з Македонії, з островів Середзем'я. По концентрації має бути наступ в глиб Азії, в напрямі на гирло Волги й Каспій. Концентрація відбулася, але когорти не дістали наказу наступати. В 68 році Нерон, зненавиджений римлянами за своє еллінофільство, оточений безжалісними змовами, по невдалих військових посувах кінчає життя самогубством. Перед смертю він відкликав до Риму більшість когорт з українського плацдарму. Там зістались лишень кипрська та тракійська когорти. Про інші пише в своїх "Анналах" Тацит (56-117 pp.), особистий ворог і калумніятор великого цісаря: "Місто (Рим) було переповнене надзвичайною кількістю військ. До них іще приєдналось багато військ із Германії, Британії і Ілірії, що їх Нерон закликав до себе і скермував до Каспійських Брам. Тепер він відкликав їх усі назад". Дві найбільші геополітичні концепції мала Европа Середзем'я: одна - путь Олександра Македонського, путь до Індії й Індійського океану, друга - путь Нерона, путь до Китаю й Тихого океану. 25. МАГІСТРАЛЬ ГОТІВ Боспорська держава під опікою Риму потривала до приходу готів. Вони продовжували боротьбу Митрадата Великого. З Танаїса (Дону) і Боспору вони на боспорських кораблях опанували Понт, потім, маючи за базу своєї флоти Дністровське гирло, розпочали свої війни з Римом, що дали їм перемогу (Кулаковський). Коли Рим поставив греблю проти посування готських народів із Скандинавії над Рейн і Дунай, їхня головна сила появляється на сточищах Дністра, Дніпра і Дону. Коло 200 року вони вже мають у своїх руках всі українські землі аж до Чорного моря, а дотеперішніх надморських кочовиків проганяють у Підкавказзя (алани - ясси - осетини). Політичне готи поділилися на східніх і західніх. Західні готи, що пішли в глиб Европи і навіть до Малої Азії, не дали більш централізованих держав, східні готи витворили над Дніпром і Дністром одноцільну, централізовану монархічну державу. Трьохсотлітнє існування держави остроготів спричинило цілковите злиття їх з місцевим населенням і дало багато також у геополітичніи ділянці. Від держави готів на українських землях в середині IV ст. більше чи менше були залежні всі племена між Чорним і Балтійським морями. Тому, як твердить у своїй історії Ст. Томашівський, "саме цій остроготській державі треба приписати промощення великого водяного шляху між Балтійським і Чорним морями, славної пізніш "дороги варягів у Грецію", по pp. Дніпру, Двині й Волхову, яка відіграла таку велику роль в історії східньої Европи. На ці часи припадає також початок зросту Києва як торговельного осередка". 26. ПУТІ СВЯТОСЛАВЛІ Короткотривалі, а однак жорстокі хвилі кочових народів (гунни та інші), що проходили вузьким степовим прибережним пасмом Чорного моря, значно підірвали зв'язок надморських міст-держав з краєм. Частину з них у Тавріі й Кубані пробують приєднати держави Малої Азії, особливо Візантія, спадкоємниця Трої й малоазійських володінь Митрадата, частина в безперестаннії війні занепадає назавжди, як це сталося з велетенською Ольбією. Центр державности українських земель пересувається в глиб краю вздовж його головної артерії - Дніпра. Там розвивається і міцніє готська великодержавність (Данапарстадир), а пізніш - і держава Києва. З настанням норманської династії, що швидко зукраі'нщилася в Києві, розпочинається епоха великої торговельно-військової експансії українських земель. Три торговельні магістралі мала держава київських Великих Князів. Найбільше знана з них - це путь Грецька "із Варяг во Греки і із Грек по Дніпру". Гречник - як зве його літопис. Варяги, тодішня назва цілої західньої, прибалтійської Европи, і Греки -землі Малої Азії і Середзем'я, - давали великі торговельні користи київській імперії. Цей шлях значно раніший від Києва, але почав зростати на вазі особливо в часах розвою і розбудови тоді ще убогої Західньої" Европи. На північ сягали купці Києва до всіх країн Балтії і далі, навіть до Ісляндії. На півдні згадує про них Ібн-Кхарданбег, що вже в VIII ст. продавали по цілім Середзем'ю лисячі і боброві хутра. Костянтин Багрянородний стверджує тривалі торговельні зв'язки Києва з Коринтом і Єгиптом. Взагалі одним із головніших завдань київської держави було утримати в своїм володінні цю торговельну магістраль, найважливішу тоді на землях між Балтією і Уралом. Друга путь, що схрещувалася з Грецькою в Кансві, була Залоз-на путь, чи Залозник київського літопису. Сполучувала вона Київ суходолом через Олешшя з Болгарією, уграми, нададріятичними державами, а також володіннями Візантії на Балканах, отже, з дуже багатими країнами. Існування цеї магістралі, правдоподібно, треба зв'язати ще з традиціями зв'язку українських земель з галь-штатською культурою на Балканах. Про зносини українських земель, напр., з Тракією, говорить іще Геродот. Третя магістраль. Солона путь. ішла суходолом на південь, спочатку рівнобіжно до Гречника, а пізніш повертала на схід до Таврії, Дону й Волги. Про неї теж знайдемо деяку згадку вже в Геродота. Врешті пригадаймо собі, що дві дочірні держави Києва, що їх зв'язок із метрополією міг би бути хіба окреслений по теперішньому яко домінії - Великий Новгород над Балтією і Тмуто-ракань в дельті Кубані, мали, крім того, свої власні торговельні магістралі. Напр., Великий Новгород, що був, з одного боку як би закінченням Грецької путі, розпочав уперше в Европі користуватися торговельною магістраллю до підбиття північно-західнього Сибіру. Окремі завдання мала й Тмуторакань, що стояла посередині впливу Солоного шляху . Найсильнішим зовнішнім виразом експансії Києва було, безумовно, коротке володарювання Святослава Завойовника. Цей великий стратег упродовж дванадцяти літ свого завойовницького розмаху дав найсильніший вияв геополітичних тенденцій українських земель. Коли Миградат Евпатор підняв Україну, Кавказ і Малу Азію проти Риму в обороні торгівлі цих земель, Святослав став уособленням наступу. Літописець-сучасник із докором звертається до володаря (968 p.): "Ти, князю, шукакєш тільки чужої землі...", а теперішні захоплені ним історики, як М. Грушевський, називають його "першим запорожцем", щоб підкреслити розмах його завоювань на півдні. Бо на півночі, на сході і на заході мав Святослав або незначні й убогі, або вже підбиті племена. Дві українські торговельні магістралі продовжив своїми завоюваннями цей нормано-українець. Солона пуіь до Таврії, Дону і Кавказу була перегороджена тюркською торговельною державою Хозарів. Святослав нищить їхню фортецю над Доном і звільняє Таврію, Озівщину та Кубань для експансії Києва. Ще більше значення мав удар на столицю камських болгар (нинішня Казань). Цим ударом знищив Святослав значення Волзько-Скандинавського шляху, що суперничав з українським Грецьким шляхом. Святослав заходить із своїм військом до Вірменської держави, колишньої союзниці Митрадата Великого. Там підбиває він місто Бердаа, вузловий пункт торговельних доріг до Мідії, Сирії, Месопотамії і егейського побережжя (Гурко-Кряжин). Походом на Волгу й Закавказзя Святослав на кількасот літ припізнює розвій Скандинавсько-волзької магістралі, а тим самим припізнює й повстання якоїсь визначнішої держави на цьому путі. Лишень від XV-XVI століття з розвоєм Московії ця магістраль набирає важливішого значення. Друга серія походів Святослава - це продовження магістралі Залозника, походи на Дунай, в глиб Балкан. Багатство цих країв і пожвавлена торгівля спокушали Святослава, цього українського Олександра Великого, до заснування нової столиці українських земель - в дельті Дунаю (Переяславець колег теперішньої Тульчі). Там могла б бути третя (по Пантикапею і Києву) велика столиця українських земель. Звідти було б вигідно контролювати ціле мореплавство Руського моря, отже, й Візантію. Там, у гирлі Дунаю, контролював би український володар більшу частину торгівлі угорської, богемської та інших менших наддунайських держав. Врешті там столиця була б легша для оборони її від прибережних північно-чорноморських кочовиків. Властиво, зміст кількасотлітньої експансії імперії Києва вкладається в здобування доступів до Руського моря і в розвій головних торговельних магістралей тих часів. 27. МОНГОЛЬСЬКА МАГІСТРАЛЬ Християнська ера застала три великі скупчення людей, три культури на великих просторах континенту Евро-Афро-Азії: Европу, Індію та Китай, розкидані на великій віддалі одне від другого. Получення безпосередніми торговельними магістралями цих велетенських густонаселених резервуарів енергії й багатств - це величезні перевороти в історії людства, подібні до утворення (в XVI віці), скажім, магістралі Европа-Америка. Коли в VII віці до Христа почалися систематичні зносини між Европою та Індією суходоловою (Іран-Афганістан) та морською (Єгипет - Індійський океан) дорогами - це було величезною подією, що кільканадцять століть заважила на формації європейських багатств і духовности. Як же могло б заважити таке безпосереднє получення Европи з великою і промисловою потугою, що нею був Китай з його трьохтисячолітньою культурою! Адже ж іще в XVII-XVIII ст., як стверджують історики, багато промислових галузей у Китаю стояло вище від подібних галузей в Европі. Не згадуємо вже про блискучу організацію торгівлі в китайській імперії в той час, коли в Европі ще не було ані пошти, ані банків, ані валютних систем і монополій. Тож не диво, що Китай перший починає торговельну експансію до Европи, а властиво, до Малої Азії та її культурних європейських околиць. В III віці до Христа по багатьох революціях і війнах Китай стає централістичною монархією. Торговельна експансія його сягає навіть берегів півдикої Америки, одночасно купці його шукають збуту для своїх товарів на Заході. В II віці до Христа китайці доходять до Туркестану, звідки привозять до Китаю виноградну лозу, коноплі та маршрут на Далекий Захід. Врешті, в І ст. нашої ери великий полководець Пан-Чао йде на підбиття європейських торговельних ринків. Не доходить до завоювання Европи тільки тому, що в половині І ст. смерть Пан-Чао затримує китайців на східнім березі Каспію. Лишень 200-250 кілометрів морського простору відділяли китайські війська від західнього берега Каспію, що належав уже до Римської імперії (Гурко-Кряжин). Европа в геніяльнім плані Нерона виявила свою тенденцію прокладання дороги до китайського світу, проте це не вдалося. Довершили це лишень в ХІІ-ХІІІ ст. монголи, своєрідні германи Азії. Треба дуже обережно приймати перебільшені й ненависні описи монголів покореними і заляканими європейцями. На підставі останніх фахово-військових дослідів (ген. Свєчін і інші) треба ствердити, що їхня воєнна організаціяя була далеко вища від європейської. Їх стратегія, тактика й організація більше пригадували б сучасні європейські методи, аніж тодішні турнірово-поєдинкові засади християнської Европи чи мусульманських арабів. Завоювання (і то не головними силами) Европи тривало тільки шість літ. Упродовж шести літ монголи розбили війська Києва й Галича, знищили під Лігніцою хрестоносців і поляків, підбили Чехію, Угорщину, Болгарію, сплюндрували Київ, спалили Краків, Люблин і Вроцлав, скупали свої коні в Балтії й Адріятику і вернулися до своєї столиці на виразний наказ згори в 1242 p., не цікавлячись спеціяльно безсилою та убогою північною і західньою Европою. Монгольські спустошення не були такі великі: значно менші, ніж, скажім, сучасні руйнування в Еспанії чи ще недавно Туркестану або України над Дніпром. Монголи нищили головним чином фортеці й аристократію підбитих країн. Ремесло та торгівля мало терпіли від них. Плано Карпіні в шість років по нападі монголів на Київ описує великий торговельний рух у цій столиці. Монголи перед нападом на Европу опанували китайську імперію і пішли на Захід, пересякнуті торговельним вишколом і інтересами китайців. Організація велетенської монгольської імперії спричинила утворення нової всесвітньої торговельної магістралі. Вона йшла від портів Чорного моря через південну Україну, Волгу, оази Середньої Азії аж на Ханбалик (Пекін) до Тихого океану. Побіч того, працюючи разом із генуезцями, монголи відновили бічну магістраль Трапезунд-Іран (Гурко-Кряжин). Правдоподібно, тодішнє українське мандрівне купецтво (чумацтво) доходило тою магістраллю аж до Далекого Сходу. Монголи уряджували спеціяльні охоронні пункти й зимівники вздовж цієї магістралі. В кожному разі, як пам'ятку зв'язків Києва з Китаєм, знаходимо звістку з 1330 p. про те, що в цісарській гвардії в Пекіні є окрема руська когорта найманців. Пригадує це службу кілька століть пізніше козацьких найманців у чужинців. Вкінці турки відрізали Середзем'я від Руського моря й України. Агенти їхньої політики, невеличка Кримська Орда, перервали в XV столітті зв'язок і з Монгольською магістраллю, що невдовзі відійшла назад, до Туркестану. Політичну й економічну гру з Туреччиною перепроваджували вже козаки: спочатку окремі полководці, вкінці засновник козацької держави Богдан Хмельницький. 28. ШАБЛЯ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО По внутрішнім ослабленні Києва і його воєннім упадку (XIII ст.) центр державности й торгівлі українських земель переходить над Дністер до Галицько-волинського Королівства (XIII-XIV ст.), що торговельне використовувало головним чином розгалуження Залозної путі, а також менші шляхи полуки з Балтією по Вислі й Німану. Врешті повстав третій політичний центр українських земель над р. Вілією (Любавський), що спирався головно на відтинку Грецької магістралі (XIV-XV ст.). Держава ця, що мала 90% українців (В. Антонович), на чолі з литовською династією Гедиминовичів стриміла до знищення конкуренційної Скандинавсько-Волзької магістралі. Великий князь Витовт (1382-1430), мовби повторюючи геополітичні посуви великого Святослава щодо Хозарії. стримить до знищення Московії, а Ольгерд навіть спалює ії осередок - Москву (1378 p.), так, як колись Святослав зруйнував був хозарський осередок Ітиль. По вимиранню династії Гедиминовичів (останній Ягайлович -Жигмонт II Август) в 1569 р. польська держава офіційним актом анектує велику більшість українських земель. Анексія ця тривала лишень кількадесят літ, тобто до 1648 p., коли знов над Дніпром заклав Козацьку Державу великий реформатор і полководець Богдан Хмельницький. Його велетенська енергія була виразно окреслена, і недарма, як символ своєї держави, наказав він бити на своїх монетах рисунок козацької шаблі. Як усі великі реформатори, був він передусім завершенням досвіду попередніх поколінь. Він розв'язав хитання своїх попередників, козацьких політиків, як, напр., блискучого геополітичного стратега середини XVI ст. Дмитра Байди-Вишневецького. Цей аристократ ціле своє життя вагався поміж Московією на її Волзько-Скандинавській магістралі, поміж об'єднаними Гедиминовичами, Польщею і Литвою з їх прибалтійськими путями (Висла, Німан) та Оттоманською державою, що замкнула Чорне море, пануючи на Балканах і в Малій Азії та маючи свою експозитуру в слабій Кримській Орді. Хмельницький оперся на невелику військову державу Запорожжя і зв'язав будуччину своєї козацької держави союзом з Оттоманською імперією. Таким чином пішов він на найбільш природну геополітичну формацію свого державного центру (В. Дубровський). Зрештою, і торговельні обороти Запорозького ордену були найбільші на Дніпрянсько-чорноморськім шляху. Опираючись, як французькі королі, на Туреччину, деякі українські гетьмани мали великі успіхи (гетьман Дорошенко і накинений Польщі султаном Бучацький тракгат). Останній видатний гетьман України Пилип Орлик (1710-1742) в союзі з Портою кермував визволення свого краю, і по невдатнім для Петра І Прутськім поході Туреччина включила до Прутського трактату умовину: "Москалі повинні відмовитися від усіх претензій, які вони неслушно мали до Козацької Нації". Коли геополітичний наказ Хмельницького заважив на політиці усіх його головних наступників упродовж ста літ, на ще довший відтинок часу заважили його економічні реформи. "Хмельниччина, - каже історик, - зірвавши замкнену фільварочну систему, дала простір грошовому й товарному обігові, виробництву на продаж, на ринок, також і міжнародній" (С. Баранник. Економіка України в істор. перегляді). Завдячуємо передусім Хмельницькому оживлення чумацького (мандрівно-купецького) руху на південь і схід з усіх земель України, контрольованого державою запорожців. Запорожжя збирало великі зиски з мита і утримання, властиво, посередництва між купцями. Московська держава вже кільканадцять літ по смерти Хмельницького намагалася відтяти Лівобережжя від доріг, що їх контролював Запорозький Орден: в 1667 p. заборонено було вивозити з Лівобережжя збіжжя, сало, коноплі і льон до всіх країв, крім Московщини. По українській невдачі 1709 p. Москва відрізала Лівобережжя залогами від Ордену, скермовуючи вивіз цілковито на Волзько-Скандинавську путь. На Правобережжі Польща так само старалася замкнути доступ до Дніпровсько-чорноморської магістралі, яку репрезентувала Січ, і це було одною з головних причин велетенського повстання проти Польщі, піднятого агентами Запорожжя (Гайдамаччина 1734, 1750, 1768 років). Врешті, в кінці XVIII століття занепадає Запорозький Орден, і українські землі опиняються під владою Петербургу. В часах по занепаді Запорозького Ордену аж до наших днів виступали на українських землях три політичні сили, три грачі, що своїми посувами уяскравили сучасне геополітичне становище України. Ці грачі: англійський, німецький і московський (совітський). 29. АНГЛІЙСЬКИЙ ГРАЧ В 1721 році Петро І офіційним рескриптом оголосив, що його держава називається Росією, і видав величезні суми за кордоном, щоб спопуляризувати цю нову 'назву замість старої "Московської Держави". Уже від його часів вироблено відповідні двірські церемоніяли, взято голандські кольори за "російські", трохи пізніш на мелодію голандської великодної пісні наказано співати "російський" гимн "Боже, оберігай царя". Однак до уніфікації цієї нової держави було ще далеко. Ще сто кільканадцять літ мала вона характер скорше федеративно-унійний. Не були певними провінціями ані Донська Держава, ані Грузинське царство (1782), ані польське королівство, ані українське гетьманство. Зрештою, всі вони прилучилися до Москви на підставі умови. Сто літ працювала безжалісна адміністрація Петербургу, проте ще за Олександра І (1801-1825) були такі міністри закордонних справ у Росії, що скермовували політику Росії з погляду рації стану Польщі (Чарторийський), або намісники Росії на Україні, що більше дбали про самовистачальність Гетьманщини, про її зв'язок із Московщиною (гр. Рєпнін-Волконський), врешті, начальники військових сил, що в критичну хвилю походу Наполеона на Москву мали намір передатися із своїм краєм на бік ворога (отаман Дону гр. Платов). Та ось прийшла на трон постать, яка постановила стерти всі різниці, а між ними й геополітичні, земель під Петербургом. За його панування всі, що були узнавані за людину, були в мундирах. Всі інші, цілі народи, краї - уважано за малолітні. Тільки за Миколи І вперше постала нарешті правдива Росія, символ цілковитого тоталітаризму, цілковитого адміністративного зрівняння ("гляйхшальтунг") земель між Балтією і Уралом, Росія, що переселяла цілі провінції, переносила з місця на місце міста й племена. Микола І, цей олов'яноокий німець, вихований в стайнях і касарнях, тридцять літ сплощував життя на велетенських просторах. Він урядував тридцять літ через ад'ютантів та джур і не допустив ніколи до адміністрації видатнішої людини. Коли визначений ним на міністра фінансів генерал Вронченко відмовився від теки, бо не мав ніяких кваліфікацій і боявся відповідальности, Микола І сказав на це: - Дурниці говориш. Нащо тобі кваліфікацій? Існують інструкції, форми й таблиці, і треба тільки бути дбалим, усе записувати - й буде добре. Глянь на мене, я так роблю, і хоч кермувати державою тяжче, ніж міністерством, усе ж даю собі якось раду. Назовні видавалася Росія найсильнішою державою в Европі, опікуном реакції й гноблення, жандармом Европи. Врешті, найефективнішим посуївом її було згноблення угорської революції в 1848 році. Коли в 1849 p, від військ Пашкевича надійшла депеша до Миколи: "Угорщина є коло стіп Вашої Цісарської Величности!", володар Росії міг думати, що так станеться колись і з цілою' Европою. Протоптаним шляхом до Угорщини думав Микола пізніш вирушити далі, на Балкани, до Середзем'я. Однак був у Европі великий грач, держава раси, що поняття розуму-орієнтації завжди сполучала з поняттям зручности виконання. В четвертому році по марші Пашкевича на угри Англія і Франція оповістили війну Росії Миколи І. Як нотує історіософ, "Англія провадила війну, щоб не допустити Росію до Середзем'я, а Франція - щоб здобути для другого цісарства авреолу борця за ліберальні засади" (.Е. Францель). Чи добре розраховував англійський грач? Чи добре вибрав , місце удару в систему тоталітаризму, .що звалася Росією? .Чи не замало було цього невеликого десанту військ, привезених до Криму на кораблях Середземним і Чорним морями? Англійський грач розрахував добре. Грім гармат коло прадавнього Херсонесу (Севастополя), коло козацького Козлов-города (Евпаторії) з місяця на місяць (1854-1855) усе виразніше виявляв світові правдивий образ Росії. Величезна Росія, що n тінь лягала ще недавно на цілу політику Европи, тепер не могла скинути з Таврійського півострова воєнної англо-французької експедиції. Струс Кримської війни показав, що під адміністративно-воєнною системою ховалася сильніша від неї система крадежу й продажности. Під Севастополем було вжито вперше пливучих батарей - прообразів панцирників. Але там відіграв ролю більший винахід - відкрито слабість Росії. В дуже щирих спогадах молодого петербурзького штабівця знаходимо опис цього моменту кінця найсильнішого і єдиного правдивого російського самодержавця - Миколи І: "Цар очуняв і протер очі тільки тоді, коли його обудили гарматні стріли в Севастополі й Евпаторії. Довкола нього все мовчало. Злодійство він мав під боком, скрізь були надуживання, не було правдивого прив'язання до трону. Тут скрізь були позапинані ґудзики і коміри, а тим часом там, на півдні, гинули армії, тонули кораблі, гриміли гармати і лилася кров. Микола вперше переконався в своїх помилках. Незмірна амбіція не дозволяє йому піти іншою дорогою, і він постановляє вмерти" (Іван Савицький). Третього березня 1855 року, отримавши відомості про невдачу ген. Хрульова під Евпаторією, цар кличе свого улюбленого лікаря, німця Мандта, і каже йому: - Направити те, що виявила ця війна, я вже не маю змоги і тому мушу вмерти. Я покликав тебе, щоб ти дав мені отрути. Мандт описує докладно цілу розмову й останні хвилини Миколи І. В 11-й годині вночі стан царя вже був дуже грізний, а на другий день, 4 березня, труп його під впливом сильної отрути вже почав розкладатися. За рік сер Гренвіль, англійський амбасадор в Росії, міг спокійно вітати нового монарха, зляканого і слабкодухого Олександра II. Будучність Росії була вже підтята. (В 1856 році трактат у Парижі заборонив Росії навіть тримати флоту на Чорнім морі). В 1857 році комісія будови пам'ятника вмерлому тиранові оголосила конкурс на напис. Якийсь анонім прислав такий проект: "Миколі І за 3 березня 1855 (день смерти) - вдячний московський народ". Ще з більшим правом могли б претендувати до вміщення подібного напису українці. Відрубність їх земель була найбільш жорстоко нищена тираном. Блискучий удар англійського грача захитав тоталістичною російщиною. Вона хиталася все більше й більше, аж вкінці, на початку XX століття, розсипалася цілковито. Тоді з-під неї, з-під ошуканської заслони адміністрації, наново вияскравилася геополітична відрубність українських земель, що більшу частину з них об'єднала новітня українська держава. 30. НІМЕЦЬКИЙ ГРАЧ В новітній українській історії золотими літерами записаний Кримський похід в 1918 році. Це був відважний рейд невеликої групи вибраних частин української новітньої держави: 2-й Запорозький (гвардійський) піший полк, 1-й ім. Костя Гордієнка кінний полк, інженерський курінь, автопанцирний дивізіон, три легкі і одна важка батареї, кінно-гірський дивізіон, два панцирні поїзди та додатково: Павлоградський гусарський полк, партизанський відділ полк. Луб'яницького і добровольці з галицьких У.С.С. Полковник Болбочан, один з найліпших вояків України, був призначений командантом групи, і 11 квітня 1918 p. Кримська група залишила Харків, посуваючись з боями на південь. Від 12 квітня, зайнявши Лозову, група йде на Синельниково-Мелітопіль-Крим. Полковник Болбочан, крім 3-ї армії Лазарєва, мав проти себе далеко сильнішу "червону армію Кримської Соціялістичної Республіки", складену з москвинів і татарів. Посування групи було бравурне. Вона розбила 3-тю большевицьку армію і 18 квітня затрималася під Мелітополем, у брамі Криму, розпочавши важкий бій з армією Кримської Соціялістичної Республіки, що нею командував Гольдштайн. 19 квітня армія Криму відступила в паніці, кидаючи все своє майно, 2-й Запорозький полк, доганяючи большевиків, 20 квітня захопив і їхню армійську скарбницю з 15 млн. карбованців. Лишалася ще велика група кримських большевиків на чолі з "Штабом Оборони Кримської Республіки", що затрималися перед вузьким Сивашем - брамою Криму. Похід на Крим мав велике історичне значення: розуміли це всі українські вояки Кримської групи. В спогадах молодого поручника знайдено слова, що "наказ про похід на Крим зустріли старшини й козаки з ентузіязмом. Чи ж не на кримських походах гетьмана Сагайдачного і кошового Сірка наша свідома молодь виховала в собі завзяття?.. Крим пройшов червоною ниткою через нашу історію останніх століть, і його назва була зв'язана і з відродженням давньої держави, і з її упадком. Отже, це був традиційний похід" (Б. Монкевич "Слідами новітніх запорожців"). Був перед ними Сиваш, брама Криму - дорога геополітичної і державної традиції українських земель. Позиції Сиваша, цієї вузької стрілки, що зв'язує Крим із його природним суходолом, за натуральних умовин були неприступні. Крім того, здовж цілого берега була зроблена лінія окопів з бетонними гніздами для скорострілів. Артилерійські форти з далекосяжною і важкою артилерією були збудовані за останнім словом техніки. Будова фортів коштувала большевикам 3 млн. крб. Болбочан зручним маневруванням, зухвалістю і грою на психології противника форсує вночі великі підміновані мости на магістралі Лозова-Севастопіль. Вночі на 22 квітня українці взяли Сиваш і пішли в глиб Криму. Упродовж однієї ночі здобув Болбочан Сивашські переправи від численніших кримських большевиків. Ці самі переправи пізніш, у 1920 році, міг тримати ген. Слащов упродовж кількох місяців проти тридцятитисячної большевицької армії, маючи в себе тільки три тисячі бійців. Українські війська беруть із боєм вузлову станцію Криму Джанкой, 22 квітня беруть із боєм найбільше місто Тавриди Симферопіль, форсують дорогу на Бахчисарай, Теодозію... "Ніде на всій Україні, - пише учасник походу Болбочана, - не зустрічали українського війська з таким ентузіязмом, з такими оваціями і з таким захопленням, як робило це населення Симферополя та інших зайнятих кримських місцевостей" (Монкевич). В Севастополі, де стояла велика чорноморська флота,. 2 квітня на нових дреднавтах (2), крейсерах (2), міноносцях (11), підводних човнах (8), лінійних кораблях (2) та кільканадцяти інших старих кружляках і міноносцях залопотів український прапор. Це українська кров відізвалася в залозі чорноморської флоти, і вона самохіть відкинула російські червоні й білі прапори. Та тоді виступив - німецький грач. Німці, союзники, які досі були певні, що кримська група не дасть собі ради з большевицькими арміями і фортецями, по майже цілковитому здобуттю Криму поставили ультиматум київському урядові: війська полк. Болбочана мусять залишити Крим, їм на зміну прийдуть германські дивізії. Ультиматум німців Запорожцям і їх погрозлива постава викликали відрухове роззброєння українцями 15-ї німецької ландверної дивізії генерала фон Коша (26 квітня, на ст. Джанкой). Однак на виразний наказ Києва Кримська група полк. Болбочана передала відвічну власність України, Крим-Тавриду, в руки німців. Обурення Києва, хоч і зовнішньо стримане, було дуже велике, що видно із спогадів сучасників. Чому так сталося? Чи то була тільки нехіть німецьких військ до українських частин? Навпаки, німці високо цінили бойові прикмети Запорожців, і фон Кош, наприклад, офіційно заявив, що "вважає за честь битися спільно з таким військом". Учасники походу лишень скаржаться на "непривітність і сухість начальників штабів німецьких частин". Нема нічого дивного, бо для німецьких стратегів Крим мав передусім геополітичне значення. Це мала бути важлива карта в руці берлінського грача. Ніякі договори Києва чи спротив молодого українського війська не врятували б у квітні 1918 p. Криму від німецької окупації. Опубліковане Москвою в 1936 p. таємне донесення (13.VI.1918) начальника австрійського генерального штабу міністрові закордонних справ Буріянові не полишає сумнівів щодо цього: "Німеччина ставить собі на Україні окрему господарсько-політичну мету. Вона хоче (як це дуже вдало зазначив у своєму звіті ротмистр барон фон Вальдботт) раз назавжди закріпити для себе найбільш безпечну путь до Месопотамії й Арабії через Баку й Іран. Ця можливість спеціяльно приваблює німців саме тепер, коли вони об'єдналися з Україною. Шлях на Схід іде через Київ, Січеслав і Севастопіль, а звідси починаються морські шляхи на Батум і Трапезунд. На мою думку, німці з цією метою залишать за собою Крим як свою колонію або винайдуть для цього іншу форму. Вони вже ніколи не випустять із своїх рук такого вартісного кримського півострова". Крим - морські путі, Крим - путі через Каспій, Кавказ і Малу Азію до Месопотамії, Арабії, Ірану. Це було найважливіше для німецького грача на Україні. Німці добре знали старі геополітичні магістралі, недарма їхня багдадська залізниця просто наслідує старий егейсько-візантійський тракт. Молода кількадесятилітня німецька держава давала ще молодшій кільканадцятимісячній українській державі її першу лекцію геополітики. 31. МОСКОВСЬКИЙ ГРАЧ Кільканадцять літ московський большевицький уряд в ділянці геополітики ішов цілком новою дорогою. Цілу державу трактували комуністичні урядовці-інтелектуалісти як щось наново відкрите. То й не диво, що попередня петербурзька адміністрація цікавилася тільки адміністративним зовнішнім устроєм країв під Росією. Не тільки геополітичного, але й географічного поняття часто не мали навіть міністри. "Коли одного з царських міністрів запитали про Сибір і північну Московщину: "Що то за "віддалені місця", куди ви висилаєте політичних злочинців?", то міністр відповів: "Про ці місця ми знаємо лишень одне: там не можна жити. Тому туди й висилаємо" (Константинов "Оповідає карта"). Нема нічого дивного, що вчені дослідувачі вже під большевизмом відкривали ці країни. Так, у 1926 p. геолог С. Обручев відкрив у Колимській тайзі Сибіру новий гірський хребет довжиною близько тисячі кілометрів, в деяких місцях заввишки до трьох тисяч метрів. І цей хребет, і ріки не були зовсім або дуже недокладно зазначені на російських мапах: Так само дуже недавно відкрито нові ледівці1 в горах Хан-Тенгри, трохи досліджено пустелю Кара-Кум і т.д. Зрештою, ще є багато білих плям на мапі земель під Совітами. Це відчування новини і як би початку держави дало Кремлеві в перших кільканадцятьох літах правління деякий геополітичний розмах. До цього долучилася непевність щодо утримання зв'язку України з Москвою, а також прикриваний бундючністю пропаганди страх перед інтервенцією культурних держав Заходу. Отже, як наслідок усього цього повстав план перенесення промислового (а з часом і державного) центру земель під Совітами до Уралу, де на ґвалт почали совітські панщинні люди будувати Магнітогорск, Свердловск і т.п. штучні промислові міста. Одночасно робилися спроби перенести туди і на південь від промислових осередків також осередок збіжжевого постачання. Коротко кажучи, це було б перенесення ваги видобування вугілля й заліза з України (Донбас і т.д.) до Уралу (між ріками Кама-Урал-Тобол), а ваги пшениці України й Кубані - до Середньої Азії й Надволжя. Геополітично ще за царських часів дав підстави цьому перегрупуванню проф. Гриневецький своєю теорією про невідхильний пересув промислового центру земель під Росією в напрямі на північний схід. Крах багатьох теорій і занепад сучасної адміністративної бюрократії Москви викликав втечу не тільки на полі історичних ідей, але й у ділянці геополітики. Зрештою, не допомогли кільканадцятилітні зусилля большевицьких володарів: не вдалося пересунути ваги промислу на північний схід - і, скажім, у 1937 p. Україна дає 70,5 тисяч тонн вугілля, а Урал - лишень 13 тисяч тонн. Можна сміливо говорити про поворот до України як найголовнішої бази промислового постачання (залізо, вугілля) земель під Москвою. І тепер головним завданням Москви стало геополітично зв'язатися з Україною. Московський грач поспішає. Його завдання нелегке. Насамперед треба зв'язати саму столицю з водними шляхами, бо. як каже совітський геополітик, "Москва стоїть саме посередині між Окою і Волгою. Волга тече на північ від Москви, а Ока - на південь. Обидві ріки мов порозумілись, бо обходять довкола нашої столиці і зливаються коло Горького (Нижнього)" (Константинов). Отже, перше - це закінчити 128 кілометрів каналу Волга-Москва. Правдоподібно, в другу чергу буде поліпшено получення з північчю відповідно до геополітичної доктрини Ордіна-Нащокіна, канцлера Московії в XVII в., що вбачав будуччину Московії тільки на півночі. Там було б найважливішим поглиблення дотеперішніх каналів Волга-Балтія та дуже важка будова каналів Кама-Печора й Уса-Обь. Однак поки що Москва провадить тільки літунську експансію на північ. Получення Оки, Волги й Балтії каналами з українською системою рік (Дон-Дніпро) дало б Москві врешті хоч сяке-таке пов'язання з Україною. Однак, беручи під увагу дотеперішнє темпо большевицькоі" праці й економічне самовинищення Совітів, -коли це й станеться, то не дуже швидко. Інші легші получення, як канал Волга-Дон або канал Сх. і Зах. Маничі, не получать обох геополітичних комплексів - москво-балтійського і києво-чорноморського. Врешті при кінці треба було б згадати деякі спроби ввійти в геополітичну гру і з боку сучасного державного організму над Вис-лою. Ціла територія теперішньої польської держави складається головно з басейну Висли з виходом до Балтійського моря. Третина території належить до чорноморського басейну (доріччя Прип'яти, Дністра й Пруту). Отже, сучасна Польща є надбалтійською державою з деякими чорноморськими тенденціями. Получення, однак, басейну Дністра і Висли водою (каналами) дало б виразну зміну геополітичної вартости Польщі, а навіть виразну напрямну її евентуальної експансії (Дністер). Від сканалізованого Сяну, каналом до Радимна через ріку Вишню до Дністра і далі до вододілу Пруту (румунська частина проекту) до. Новоселиць, разом від гирла Висли до гирла Дунаю. Такий є польський проект. Реалізація цього плану коштувала б щонайменше 400 мільйонів злотих Польщі, а 270 млн. - Румунії, а час реалізації - тридцять літ. Поза тим потрібні не менш значні (як для Польщі) суми взагалі на регуляцію відповідних рік у цій справі: Висла-Дністер. Експансія поляків напрямною Висли затрималася вже в XIV-XV віці, напрямна Дніпра і Прип'яті перетята шаблею Богдана. Лишень одна напрямна Німана (на Інфлянти) залишається Польщі. Гра трьох грачів триває далі. 32. ВІДВІЧНІ ЧУМАЦЬКІ ВАЛКИ В попередніх розділах обговорили ми давні й сучасні геополітичні й торговельні шляхи України. Але які особливості мала українська торговельна експансія? Раса, що вже на початку свого існування показала себе торговельною і мореплавницькою, не втратила свого потягу до моря і торгівлі навіть під час найгірших своїх часів, що ними були часи упадку київської, а потім галицько-волинської державности. На цьому місці треба згадати українське чумацтво, що гідне стояти в проявах білої раси обіч Балтійської Ганзи чи купців Родосу або Венеції. Мандрівне купецтво-чумацтво дочекалося гарних монографій (Рудченко), хоч варте ще докладніших. Це були традиційні купецькі форми з давніх часів, форми організації людей, що співдіяли з державою Києва, але були старіші від цеї держави. Це до мандрівних купців і вояків одночасно звертається в 1170 p. Великий Князь київський Мстислав Ізяславович із закликом боронити дороги від Києва до моря, бо "вже в нас і Грецьку путь відбирають, і Соляну, і Залозну. А чи не лучче б було, браття, пошукати путей своїх дідів і батьків". Це про них згадує Рубріквіс в 1352 році, коли українці привозили до Теодозії куниці, соболі й інші хутра в критих возах, запряжених волами. То вже були знані аж до половини XIX ст. чумацькі мажі. Пригадаймо собі, що перші згадки про козаків (грамота міщан Києва з 1499 p.) - це передусім згадки власне про купців рибою, про чумаків, а пізніш уже про тих самих людей як про воєнних людей. Устрій цього мандрівного купецтва був освячений і устійнений упродовж майже двох тисячоліть. Уже на початку другого тися-. чоліття по Христі бачимо його яскравим і завершеним. Остання докладна праця (1874 p.) про устрій чумацтва підкреслює прив'язання чумаків до свого устрою. "Чумаки, - каже дослідник І. Рудченко, - мають свої освячені віками обичаї майже для кожного свого посуву. Чумак повинен виїздити з дому "по закону", їхати дорогою "по закону", навіть спинятися в дорозі, щоб пасти воли, теж "по закону". І до нинішніх часів чумаки суворо доглядають за сповненням своїх законів: артіль завжди буває незадоволена, коли хто-небудь "поломить чумацький звичай". Один з найпотужніших українських умів, Федір Щербина, в своїй вельми важливій книжці "Нариси українських артілей" (1880 p.) пояснює зміст слова "закон". "Це форми, вибрані шляхом буденного історичного досвіду й традицій. Це - одвічні народні звичаї, передавані з роду в рід, з покоління в покоління, від батьків до дітей, форми, що їх достосовано до загального розвою життя. Чесне слово, раз зложена обіцянка, предківські обичаї, передання старовини - є тут позитивним законом. Зріст і розпад форми, взаємовідносини і загальноприйняті права й обов'язки членів асоціяції укриті в самім обичаї, як у неписанім кодексі. Вистачить впровадити в дію обичай, щоб з нього логічно випливали всі формальні людські взаємовідносини". Така б була теорія чумацького устрою, а як же виглядає сам характер цієї асоціяції та її практика? Вже на зовнішність чумака накладало свою виразну сувору печатку його повне тривог півосіле, півмандрівне буття. "Чумак, -каже очевидець, - переважно помовчує, замкнений, він дивиться на життя з деяким презирством. У всій його поведінці повно самоповаги. В ньому завжди є іронія, і вГн завжди готовий розважити жартом товариство, не тратячи власної гідности. Лице його горде й веселе або задумане..." (Новосельський). Товариські прикмети дуже багато значили в чумака. "Товариші ніколи не зоставлять чумака одного в нещасті: зрада товариша в нещасті уважана за один з найганебніших злочинів. Чумак, що зробив це всупереч совісті і "чумацькому звичаю", не знайде собі валки, щоб його прийняла в товариші", - каже І. Рудченко. Чумацька дружність була потрібна і в важких подорожніх умовинах, і в нелегких сутичках із своїми розбійниками (лугарями) та чужинцями. Лишень на території запорозької держави чумацькі магістралі були під охороною запорозьких бекетів. Не диво, що похорони загиблого в сутичках чумака відбувалися часто з воєнними почестями й музикою (І. Рудченко). Сама організація чумацтва мала подвійний характер: воєнний і торговельний. Валка, що значить властиво обоз, трен, була одиницею воєнного типу і складалася з 100-200-300 возів. Кожен член валки ("добрий чумак") мав рушницю, спис і відповідний запас пороху та куль. На чолі валки стояв отаман із заступником, осаулом, що був авторитетом у справах форми постачання, маршруту й оборони, а в разі нападу - й диктатором. Знаним було мистецтво чумаків, перейняте від запорожців, уставляти з возів, зчеплених ланцюгами, своєрідну фортифікацію. Одночасно валка могла з погляду торговельного репрезентувати одну чи кілька торговельних асоціяцій, що звалися ватагами. Ці ватаги мали характер чисто купецький і були сформовані кількома (до 10-15) господарями на підставі умови. Кожен із господарів виставляв один-два, а то й більше возів. Віз-паровиця, запряжений волами, як вантаж мав нести 3,5 до 5 сотнарів товару і міг принести валового зиску, рахуючи на сучасні американські долари, 200-300 доларів на сезон, залежно від товару. Назагал паровиця могла дати (в середині XIX ст.) близько 100 амер. доларів чистого прибутку в середньому за сезон. Асоціяція, ватага мала спільну касу аж до повороту виправи, і всі прибутки й страти ділила порівну. Лишень в XIX ст. дещо змінилося в цьому. Кухар варив і'жу ватажанам: на його возі був символ його звання - залізний триніг і казан. Валка йшла через свої й чужі землі, кермована власними законами; впійманих розбійників судила сама й власними силами виконувала навіть присуди смерти. "Астраханські й ставропільські калмики, - нотує Ф. Щербина (1879 p.), - з жахом оповідають про "півтора-малахая", як вони звуть звичайний хліборобський ціп, що ним парили чумаки калмиків, коли зловили їх на крадежі волів". Керма й закони цих валок мусили бути дуже тверді, бо відбували вони дуже далеку подорож своїми шляхами, а посувалися дуже поволі. В XI ст. три тижні їхав преп. Теодозій з Курська до Києва "з купци. грядуще з вози, со бремени тяжкі". Це давало _6J