ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА ...Понеже ми все з Богом починаєм і на Того надежду імієм: од всіх врагів нас оборонить. Писан в Чигирині 1649 году, сентября в 29 день Вошей Милости Желательний приятель, Богдан Хмельницький с Військом Запорозьким. (Лист до москвичів). Найважливішим політичним завданням є зорганізувати народ як натуральний організм в державних рамках із пошануванням добровільних груп. Салазар, диктатор Португалії. 49. ВИЯВИ ДУХОВНОСТИ Річ цілком зрозуміла, що геополітичні явища повторюються, відживають наново в відповідний ситуації. Адже ж мають підставу в самім терені, що не змінюється. В відповідний порі відживає, напр., і "гребля Трої", і "наступ Боспору", і "Святославове знищення Волзького шляху". Отже, тим самим до деякої міри від цих геополітичних явищ залежить і будуччина України. Подібна річ є і в збірній психології українців. Генеральні ідеї теж повторюються. Зрозуміло чому. Коли в геополітичних явищах незмінною є українська земля, то в генеральних ідеях незмінною є українська раса. Так як в українських теренах існують свої органічні, відвічні шляхи, переправи-броди на ріках, просмики в горах і порти на узбережжях, так існують і свої органічні шляхи-синтези в збірній українській духовності. Їх треба знати. Не одна з цих генеральних ідей буде ще діяти в душах українців, хоч і в зміненій формі. Бо хоч історія не повторюється в цілости, та фрагменти її повторюються. Але ж генеральні ідеї не всі є однаково тривалі й вартісні. Вони живуть і вмирають. Ось ідея "козацького маневрування" між державами-сусідами геніяльного політика, князя Дмитра Вишневенького розвивається, з одного боку, в триєдину річпосполиту гетьмана-теоретика Виговського, з другого - в триєдину російськість інтелектуаліста Гізеля, а потім інтелігента Куліша, українського Спасовича. Багнети українців у Києві в 1917 p. і багнети большевиків у Петербурзі в 1918 p. - раз і назавжди ліквідують триєдину російськість. Триєдина ж річпосполита зліквідована вже, властиво, зі смертю Виговського. Коли ж Юзеф Пілсудський питає в 1920 p.. як звичайно, півжартом: "А може б, ми зробили федерацію?" - український амбасадор у Варшаві Андрій Лівицький на це міг відповісти тільки легким усміхом. Бо ідея "козацького маневрування" вмерла і на захід, і на схід від України і не відживатиме при найгірших обставинах. З другого боку, ось інша ідея "помочі українцям, слабшим духовно й матеріально", постійно виринає в українській збірній духовности, почавши від проповідей київських митрополитів через Івана Вишенського, Сковороду й Шевченка аж до нинішнього торговельного й освітнього солідаризму. Які ж з них вибрати? Які генеральні ідеї є найстійкіші, найменш залежні від чужинства, які найбільш українські? Пізнати їх - це для еліти мати скарб більший, ніж усі матеріяльні багатства. Пізнати їх - це пізнати дороги виявлення української збірної енергії. Тільки по такім пізнанні можна говорити про кермування, що є постійною орієнтацією в чужих намірах і в своїх можливостях. Українські генеральні ідеї - це більш чи менш глибокі вияви українського расового "я". Можна їх узяти в тій чи іншій ієрархії, підвищувати чи понижувати їх, але вони завжди існуватимуть в характері раси. Бо цей характер є так само органічний, як і інші явища природи. Які ж є межі характеру української раси, яке культурне підложжя, які його головні вияви, врешті, в якому напруженні чи ослабленні вони діють? 50. МЕЖІ УКРАЇНСЬКИХ ГЕНЕРАЛЬНИХ ІДЕЙ Історію української духовности, діяння її генеральних ідей можемо трактувати як цілість, як одність. В тій одности є вагання, є немов звуження і розширення одної мелодії. Ту одність часами висловлює голос видатної української одиниці або цілого українського загалу. Це є межі висловлювання генеральних ідей. Вони можуть втілюватися часами в неповторність одиниці, що своїм неповторним існуванням підкреслює потужність своєї раси. І цим дає враження нового. Ще частіше одиниці для висловлення генеральних ідей зникають в групі, традиції, в повторності. Там підсилюють те, що відвічне в расі, і це дає враження потужности. Сучасна психологія (Адлер, Юнг, Кретшмер) стверджує життєвість цих виявів повторности і неповторности навіть у типах одиниць (екстра- й інтровертичні, цикло- й схізотимічні). Чим старіша раса, отже, чим глибше і різносторонніше виявила вже свій характер, тим більшу ролю відіграє в ній традиція, повторність, а меншу - одиниця, експеримент, неповторність. І коли б ми описували межі старої української духовности, то треба було б узяти музичний образ, одну з таких частин українських хорових пісень. На тлі потужного плаву стриманих голосів, що несе і провадить, виринає від часу до часу спів одного голосу, що, однак, швидко зникає в хоровому відвічному плаві мелодії. В українській расі (зрештою, як і в англо-саксонській) майже нема великих людей-експериментаторів типу Наполеона, чи Петpa I, чи Джингісхана, цих висловників цілком чужих для свого оточення ідей. Українські герої - це висловники туги й праці багатьох поколінь. Вони завершують собою повторність і уяскравлюють традицію. Їхня особиста творчість - це завжди тільки одна сильна мелодія, що вплітається в потужний спів раси. Митрадат VI Евпатор, великий цісар Понту, тільки кристалізує виразніше те, що перед тим сімсот літ оживляло Пантикапей і інші Чорноморські держави. Святослав Завойовник успішно підбиває волзько-закавказький шлях, але розпочали його підбивати п'ять століть тому ще готи з-над Дніпра (а пізніш київський великий князь Ігор). Урочисте прийняття християнства Володимиром Святим прийшло по кількох століттях зросту християнства над Дніпром і Чорним морем. Не можна собі уявити потужних постатей Ярослава Мудрого й Осмомисла без попередньої, дуже довгої системи традицій. Богдан Хмельницький завершував два-три століття козацької стратегії й устрою. Навіть Симон Петлюра не висловив би того, що висловив, без попередньої, майже столітньої мурашиної праці української еліти. Це були б межі українських генеральних ідей, а яке було б їх підложжя, що з нього вони зросли? 51. КУЛЬТУРНЕ ПІДЛОЖЖЯ Передусім мусимо окреслити, до якого з двох культурних кругів в Европі належить українська духовність. Це річ дуже важлива, як показали синтетичні праці спочатку в Полтаві в 1917 p. В.Щербаківського, а пізніш (1926) віденців В.Копперса і В.Шмідта. Вони довели, що культурне підложжя витворене тисячоліттями окремою фізично і психічно расою, впливає далі на психологію належних до неї людей і, "подібно планетній системі не випускає людської психіки із своєї площини. Інакше кажучи, як твердить дослідник, кожен культурний круг консервує духовність належних до нього людей у певних рамках. Духовність людей чужого культурного круга завжди здається їм незрозумілою і дивною, навіть ворожою". а) Культурні круги Уяскравлена характеристика цих двох прадавніх культурних кругів дає неоціненні послуги для зрозуміння психології сучасних народів, племен і рас в Европі. Пізнання кругу пастухів-номадів дає нам ключ до зрозуміння духовности деяких чужинців. Замість приписувати їм український спосіб думання далеко важливіше пізнати їх культурний круг. Круг номадів захоплює велику частину сучасної' північної' і східньоі" Европи. Нормальне номадське життя повстало головно в двох осередках: в Центральній Азії і в Арабії. В одній бачимо дві номадські раси: урало-алтайську та індогерманську, в другій - номадською є семітська раса. Номадська звіроловна, чи пастуша, духовність витворила в родині абсолютне панування найстаршого ловця-батька, а з цілої родини - примітивну комуну, що її члени не мали приватної власности. Врешті, характерним для цього круга є великий нахил до насильства, до безгрунтовної фантазійности, а також і до швидкої тактичної орієнтації. Він є частинним підложжям Франції, Німеччини, а цілковитим змістом П русії й Москви. Чистий політичний ідеал того кругу - це апотеоза сильної одиниці чи деспота (цар-самодержець, вождь пролетаріату), чи вождя (фюрерство). Політична система цього кругу -це скоріш диктаторство, таке, як династія, абсолютизм, як демократизм. Коли полювання, звіроловство і мандри створили номадський круг культури, то хліборобство й осілість дали другий, ще могутніший хліборобський культурний круг. Він найчастіше виявляється в Европі в егейській і трипільській культурі, він є в підложжі Еллади, України, іберійських, дунайських і балканських держав та в великій мірі імперського Риму. Створила цей круг круглоголова раса (передньоазійська, альпейська, лимарська), що її найстаріший центр лежав у Месопотамії. Цей культурний круг дає найглибше підложжя духовности аж до наших днів. В сучасному він не перестає діяти. Найбільш витривалі народи Европи від України, Балканів, Швейцарії аж до Голандії, Англії і Швеції в своїй духовности прийняли його і до будови суспільства, і до будови держави. В американського біолога Каррела знайдемо характеристику прикмет цього підложжя. Воно дає відвагу, почуття справедливости, Гідність, відпорність і пристрасну любов до своєї землі. б) Українська родина В центрі духовности цього кругу стоїть жінка-мати, істота, що єднає коло себе родину. Найдавніший символ того агрикультурного населення - це образ Великої Матері, божество прапрадідів сучасних українців. Зрозуміло, чому образ Жінки-Матері персоніфікує цей круг. її перевага зв'язана з самим устроєм осілої хліборобської родини, де потрібні передусім вміння господарювати, витривалість у праці і традиціоналізм у праці. Фантазійність і неспокійність мужеського первня не знаходили виходу в щоденнім житті хлібороба. Навпаки, мужеський елемент хліборобського круга призвичаєний більше до самоопанування, узнавання прав інших людей (початки демократизму), а також до погодження з приватною власністю окремих членів родини. Пригадаймо собі, що в українців до останніх часів існувала в родині за звичаєвим правом приватна власність матері ("материзна"), що батько не міг її навіть заставити і що переходила вона в спадщині до доньки. Поняття матері за сучасною біологією - це поняття вище від мужеського чи жіночого первня. воно сполучає в собі розуміння і відчування обох первнів, це є нормативна стабільна сила в людському житті. Материнськість переносить традиції- родини, а тим самим і раси, з покоління в покоління. З цього приводу вивищення первня материнськости в найдавнішому хліборобському крузі цілком зрозуміле. Але чистого панування жінки в родиннім житті і в суспільстві не мали, мабуть, уже трипільці. Як же уклалися відносини мужеського первия в підложжі української раси? В українській расі є й мужеські складні, як жадоба влади й експансії, виразність уяви і зручна наскочність' Проте ці складні є обмежені і зв'язані з жіночими. Українське підложжя має характерні прикмети двопервенности. Рівноправність обох елементів є від прадавна в українському селі. "Парубоцькі громади" і жіноче "понеділкування" є цілком самостійні. З другого боку, все ж найважливішим у селі є родина. Парубок, хоча й сивий, є завжди "ти", він підвищений до титулування "ви" тільки по одруженні. Тільки родина підвищує його мужеськість. Експансія українського підложжя є повільніша, як експансія номадського підложжя, і менш ефективна назовні, але триваліша. Коли мужеський первень, не раз дуже ризикантний у своїх посувах, втрачає багато з того, що здобув, то жіночий тверезий первень закріплює і перепроваджує в традицію здобуте. В посувах раси, як у війську, посування перших відділів і стеж нічого не значить, доки терену не обійме й не зорганізує головна маса армії з резервами й обозами. В такім двопервнім підложжі, що розвинулося в хліборобському крузі, енергія мужеськости згармонізована з жіночим первнем і підпорядкована родині. Це є основна ланка українського підложжя. в) Українська культура Духовність Тараса Шевченка є найбільш українською з цього погляду. Це ж у нього обіч найбільш демонічних, світоборчих мотивів є мотиви найбільшої відданости родині як "раю на землі". Цього, може, часто не розуміють інтелектуалісти, виховані в російськім або німецькім номадизмі, однак це одна з головних причин злиття творчости Шевченка з духовністю раси. Чи така двопервність, родинність українського підложжя - це зле з погляду загальнолюдського? Ні, це є найвища форма духовності культури. Вона зменшує небезпеку безпосереднього вияву людських емоцій, що не раз є руїнницькими. Існує взагалі тільки дві форми діяння емоцій: коли вони безпосередньо кермують одиницею і коли одиниця доцільно кермує ними завдяки затримувальним звичаєвим нормам. Особливо важливим це є при статевих емоціях і емоціях влади. Власне, високе ставлення родини як осі культури - це стремління до перетворення нижчих, не раз небезпечних емоцій у вищі, продуктивніші, більш будівничі. Отже, з погляду загальнолюдського, українське культурне підложжя є триваліше, більш гармонійне і здібніше до розвитку, ніж номадські підложжя довкола нього. г) Українське суспільство Ставлячи високо поняття родини й роду, українець створює підстави до морального контролю над одиницею. Тому таким важливим чинником українського home'y, роду, суспільства є громадська опінія. Не є вона така пересадне толерантна, як, скажімо, польська чи румунська. Ще менше підстав до порівняння її з опінією в росіян, властиво москвинів, де товариське життя - це ряд скандалів, самодурства і надужить. В українців - це систематичний контроль передусім особистої моральности. Кари, що накладає громадська опінія, є суворі. Особливо відзначаються цим села. Викинення з села, понизливе відзначення винних (наприклад покриток) є значне. Донедавна ще на півночі України перелюбницю для сорому наго спроваджували по селі. Зближує це українців радше до наддунайських і англо-саксонських суспільств. З другого боку, це гармонійне підложжя лагодить відносини всередині раси. Ввічливість українця не має зовнішнього, формального характеру, вона випливає з його культури. Українське село має цілий кодекс своєї сільської ввічливости. Зустрічаємо згадки у чужинців про ввічливість і козаків, і української шляхти (Клерк, Коль). Те саме можна сказати й про українську інтелігенцію. Цікаво, що тільки ті інтелігенти, що їх викоріняла з рідного підложжя та чи інша духовність, є неввічливі. Зрештою, то є винятки - ці ненависники "рідної" кучі". д) Українська військовість Як вплинуло поняття роду, родини на українську військовість? Майже не можна уявити собі українця, прив'язаного до якогось вождя, начальника, без відчуття в тому вождеві джерела родинної зичливости. Найвищий вислів влади - це отаман, коли ж він є й господарем душ,-- це батько. Батько - це той, що дає підвладному певність, що він, підвладний, є членом роду. Російські й чужинецькі кореспонденти на фронті в 1914-1916 pp. дивувалися, звідки то береться, що в українських своїм складом частинах не раз навіть молоді прапорщики "батькували" над бородатими "хлопцями"-вояками. Батько - це титул вождя, що виріс з української раси. Батьком міг бути кожен керманич артілі косарів і чумацької валки, начальник повстанців і гетьман Хмельницький. А коли й дрібних отаманів, і Симона Петлюру однаково звали козаки батьком, це не понижувало вождя. В глибшім і ширшім понятті роду і є різниця між отаманією з її "когортами" і традицією української державної влади. Врешті ідеал роду, родини заважив і на типі українського войовника. Ціла так звана войовничість українців (козацький народ і досі в очах сусідів є символом народу войовників) не має в собі ідеалів ані германської (військово-чернечий орден), ані уральської (орда) войовничости. Скоріш подібність знайдемо в ідеалах римських чи македонських легіонерів, що, вислуговуючи собі землю і дім, і на війні не забували про родину. Пригадаймо собі козацькі думи, де непослух батьків уважали за найбільший злочин ("Дума про Олексія Поповича"). Чи й тепер це не є характерне, що кількадесят тисяч образів, мальованих вояками в таборах інтернованих, це на 95% - квіти, лагідні краєвиди й ідилії. Ба, й у сучасних бойовиків підпілля побачимо лагідно кольоровані й умаєні квітами герби. Зрештою, ця лагідність, а навіть "ніжність", що її несправедливо дехто змішує з безсилістю, не зменшує бойо-витости, ані не виключає жорстокости. Дуже часто в колядах або гуцульських чи козацьких баладах зустрічаємо ніжну похвалу шабельці, а відрубана голова, злітаючи, "як мушка, бринить". Це -певна елегантність думання старої раси. Це ушляхетнена родиною мужеськість. Поняття батька в українській військовости приносить сумління і моральні підстави порядкування в цілій військовій родині. Батько - носій моралі нації. Збірна історична традиція опертя - це край, як Мати, Ненька. Це - "Матка наша" гетьмана Мазепи аж до "Україна - Мати" 1917 року. Почуття роду, отже, є й у війську, і вдома, і в динамізмі, і в традиційності. Українець не може вийти з своєї Родини, хіба що викорінений або запроданий. Родина стає прообразом української групи: е) Українська група Українець є завжди в групі, він зв'язаний з групою. Провідник - це висловник родинности цієї групи. Між провідником і одиницею з групи є завжди договір, повсякчас справджуваний. Договір, опертий не стільки на спільний, докладно окресленій меті, скільки на почуванні, кліматі родини. Сумою таких родин-груп є українське духовне підложжя. І це надає цілому підложжю характер тверезости. Дуже тяжко спримітизувати духовність, що є така складна. Також сильні жіночі первні культури не дозволяють на більші скоки поза індивідуальність раси, поза її традиції. Примітивізмові чи шаманству зі сходу, містичним блефам Заходу з істоти українського підложжя можемо протиставити тільки моральний консерватизм українського життя. На такому консерватизмі була збудована не одна велика імперія від Дарія Великого аж до королеви Вікторії. Такий консерватизм обмежує розвій ' раси в границях традиції і в почутті спільної крови. А це зменшує одну дуже реальну небезпеку для раси - її розпорошення. Де поділися і що зісталося від .великих імперій монголів, збудованих виключно на номадській духовности? Власне, міти українського підложжя дають багато для скупчення української раси, а не до розпорошення. ж) Українські міти Міти українців є всередині самого життя, включені в його ритм, у законодавство, звичаї, ритуали. Так, кутя - міт хліборобства - включена в ритуал Різдва; так звичаєве право "материзни", "понеділкування" і т.д. - це відгомін міту Великої Матері; весілля - міт поєднання мужеського й жіночого первнів духовности. Зорганізоване почуття українців не висловлюється бомбастично й нахабно, як у людей із номадським підложжям. Але воно включене від століть у життя одиниці. Драматизм еллінського хору - Долі (Мойра) викриємо в хоровій українській пісні. Як кельти й -елліни, висловлюють українці свої почуття історизму в баладах і рапсодіях (козацькі думи). Українські міти є переважно щоденні, не святочні, як у інших старих рас. Часто вони вже стали підсвідомими (як пошана до жжочости, а в жінок -міт сексуальної чистоти). Вони є триваліші від мітів, ззовні накинених, мітів типу германського - вони злилися з ритмом життя раси. Не можемо понижувати їх за скромність. Пригадаймо собі, що найсильніша раса в Европі й Америці, і взагалі серед білих, що творить свій понад півмільярдний англо-саксонський світ, не дала й досі таких бундючних і зухвалих "містичних" мітів, як перша-ліпша повоєнна держава. Її міти, як і українські, є скромні і зв'язані із звичаями і з минулим. з) Українські культурні тенденції На закінчення характеристики українського підложжя застановімся над тим, які тенденції воно в собі мало, має, отже, й може мати в майбутньому. Тенденції ці випливають із самої будови суспільства, опертого на цім підложжі. Цілу українську расу можемо собі уяскравити як суму різнорідних асоціятивних груп із чуттєвим, родинним змістом. Українська група має тенденцію скоріш до обмеження індивідуалізму. Родинність клімату в цих групах одночасно перешкоджає і повстанню містичних масових рухів. Зате ці немістично настроєні групи у власному інтересі створюють еліту, що є носієм досвідчення, корисного для групи. Така еліта зосереджує в собі якнайбільше знання вартости й можливо-сти своєї групи, зосереджує в собі знання традицій груп, а з нею -взагалі раси. Довше існування таких груп витворює з її традицій ще щось більш випробуване - духовні інституції. В минулому, коли сусіди створили дуже вбогі і нечисленні касти (в Московії, напр., через часті знищення ці касти були спеціально незначні), українське підложжя допомогло створенню дуже розгалуженої і органічно вирослої системи духовних інституцій, державних, військових і торговельних. Недарма "Руська Правда" Києва стала взірцем і для поляків, і для Литви. Там є струнка ієрархія взаємовідносин людських духовних інституцій і груп. Не вождюм, лишень ієрархія і живі традиції будували найбільшу українську державність. Ця ієрархія дуже стара й витворена далеко раніше перед Київською Руссю. Дуже цікава правнича праця дир. А.М.Андрієвського "Геттітський кодекс і українська правна культура" (Прага. 1925) вказує на величезну подібність кодексу братнього народу трипільців, геттітів (2500-3000 p. до Христа) і ієрархії київської імперії. Як каже Андрієвський, геттітська держава є до деякої міри прототип київської Украіни-Руси часів "Руської Правди". До останніх часів будує українство свої групи з традиціями в тій чи іншій державній системі. Кооперативні групи (давніш чумацькі), освітні ("Просвіта", давніші братства), військові (традиції окремих частин, як, напр., від 1917 p. Запорозький корпус, синьо-жупанники, УСС) і т.д., і т.д. Одночасно не забуваймо, що це все діється і зростає на підложжі прастарих сільських громад-груп. Загальні політичні ідеї, коли й мають можливість щось змінити в цьому, то тільки уклад груп у тій чи іншій ієрархії. Так виглядали б тенденції українського культурного підложжя в минулому і сучасності. Це є тенденції, що має кожне старе суспільство і стара раса, - до створення свого роду муравлища, вулика людей, органічно зріжничкованого1 суспільства. Ця тенденція є консервативна. Чи це значить, що тенденція реакційна, до затримання, отже, й до знищення раси в нерухомости? Коли географ проф. Суйков-ський називає українців найбільшими консерватистами на сході Европи, чи цим робить їм закид? Ні, консервувати - це не значить затримуватися, це є постійно поправляти, не знищуючи. Консерватизм не виключає поступу, лишень вимагає його. Вимагає сталої уваги до того, що вже збудовано, і обережного впровадження нового будівельного елементу. Обережности, чуйности й доцільности вимагає складна структура українського підложжя. Проте пригадаймо, що український консерватизм не є бездушним консерватизмом звірят, бджіл чи муравлів. Це моральний консерватизм, і змістом його є відвічна боротьба добра зі злом, що невмируще. Це - зміст народів - синів вогню, зміст, принесений з Месопотамії й Ірану. Його символом є знак свастики, знак вогню. Знак цей - найстарший знак трипільської культури і найчастіший старий орнамент українців (В.Щербаківський, Л.Чикаленко). Ми знаємо в загальних рисах будову українського підложжя. Зміст підложжю дає, однак, цілий характер української раси. 52. ПІДСТАВИ УКРАЇНСЬКОГО ХАРАКТЕРУ В дуже багатьох дослідників при оцінюванні характеру українця ми знайдемо на першім місці такі і їм подібні окреслення: "Потяг до краси насичує ціле життя українця. Крім ділянки музичної і поетичної творчости, видно це і в одежі, і в оселі, і в любови до природи... Багата поетична натура українця висловилася в незмірній кількости дум, побутових і ритуальних пісень, приказок, легенд і т.д." (О.Пор-Леонович і Я.Ставровський "Побут і культура українців", 1903). Ця риса, мальовничий індивідуалізм, - це те, що перше впадає до очей чужинцеві. Недарма описи України від Гердера до сучасних мандрівців підкреслюють цю прикмету українського характеру і надають цілому краєві назву Еллади. Правдоподібно, таки є зв'язок індивідуалізму українців із еллінським первнем раси. а) Еллінськість Еллінськість українців - це, може, найяскравіша зовнішня прикмета характеру їх раси. Щоб цю прикмету докладно виділити, варто звернутись до характеристики еллінської культури в самій Елладі. Що ж то є властиво еллінство? В Егеї і взагалі в Середзем'ї природа не була мачухою - серед неї міг розвинутися творчий дух, що стало шукає, що не хоче піддаватися ніякому призначенню. Він сам є своїм власним призначенням. Природа Середзем'я не є незмірною: людина може зріднитися з нею і, зріднившись, опанувати, знаходити міру оточенню. "Тому, власне, - каже сучасний філософ, - слова Пітагора "людина є мірилом річей" -.це найхарактерніший, найживловіший вислів Середзем'я" (П.Валєрі). Віра в те, що людина є мірилом речей, відповідала другій вродженій прикметі елліна. Він вірив, що в нім, який є законом для матеріяльного світу, є принаймні відблиск світу нематеріального, є відблиск божеського елементу. Передусім бачив він божеський елемент в красі будови мистецького твору чи логічного думання. Ця прикмета в суспільнім житті давала великий розмах політичній ініціятиві. Ніякі попередні державні події не зобов'язували елліна поступати надалі згідно з чинами попередників. Це було характерне для еллінських провідників, що дуже часто поступали в дусі політичних утопій Платона. "Теоретичному розумові елліна, - каже проф. Ростовцев, - ніщо не видавалось неможливим, оскільки логічна будова теорії була струнка й гарна". Отже, як бачимо, еллінський тип вождя - це людина, що дає гарну будову своєму думанню, це передусім мистець. Цей мистець керми має надати уже своєю особою цілком нове життя своєму суспільству. Йому вільно покинути усі попередні традиції. Для провадження ним повинно було вистачати його творчої фантазії і волі до влади. Вищість вождя була передусім як мистця. Еллінізм, перейшовши до Малої Азії, зустрівся там із місцевими, головно іранськими впливами, що змінили в тім світогляді дуже багато. Там утворилася відміна еллінізму, де були й своєрідні доповнення, особливо в суспільному світогляді (Юр.Готьє, В.Щербаківський, М.Ростовцев). Великі зміни в еллінстві сталися й .по прийнятті його праукраїнським трипільським первнем. Передусім в еллінських осадників повинна була захитатися віра у всесильність індивідуальности: природа українських земель далеко суворіша від Середзем'я, і боротьба із невмолимими стихіями не сприяла самовпевнености одиниці. У сформованій, у сучасній українській расі не знайдемо еллінського індивідуалізму як правила. В устрої українського села нема надмірної окремішности: селянин - це член солідаристської асоціяції, своєї громади. Хіба, як чужий для раси (циган) або менш вартісний (бурлака), він є окремішний. "Не узнаючи нічого насильного, що б душило особу, чи то буде влада "большака", чи більшість голосів у громаді, - пише дослідник, - українець одночасно є схильний до громадських організацій, основаних на взаємній згоді і гідности їх членів. Доказом цього є живучість прорізних товариств, братств, артілей і інших асоціяцій" (Ставровський). По війні й 1917-1923 роках здавалося, що еміграція викаже творчі самостійні індивідуальности серед чужого елементу. Однак навіть військова еміграція виказала гін до закладання громад, а не до епопей одиниць. Скоріш солідарне підпомагання один одному характеризує й суспільство. Кілька гуртків інтелігенції, що в останніх часах проповідують потребу індивідуалізму серед українців (наприклад, "Вістниківці") - це по своїй внутрішній будові типові солідаристські асоціяції. Їхня шалена нетолерантність до інших груп дуже добре характеризує те, що вони самі далекі від зрозуміння вартости індивідуалізму. А однак, наприклад, найбільш індивідуалістська раса Европи, англо-саксонці, є саме найтолерантніша в духовному житті. Найбільший синтетик і дослідник форм українських асоціяцій (спілок, громад) проф. Ф.Щербина підкреслює, що "твердження про якусь расову нехіть українського народу до асоціятивного пер-вня є цілковита нісенітниця. Українська історія повна актів боротьби за такі форми і відносини, що мають характер найбільш виробленого суспільного життя. Український індивідуалізм супротивиться стадності, однак особиста самостійність українця, його прив'язання до якоїсь власної ділянки праці дуже легко вливається у найрізніші форми й інтереси. Споконвіку артілі грали в економічнім житті українця (в хліборобстві, торгівлі, ловецтві) дуже важливу ролю. Артільні засади лягли в основу навіть побутових явищ". "Врешті, - каже Щербина, - ніде на землях під Росією нам не доводилося зустрічати такого ясного і розумного розбору прав і інтересів сільської" громади, як в українців. Витривалість і завзяття українських громад при обороні своїх інтересів стали прислів'ям. І коли ці всі факти мало знані або й зовсім не знані нашій інтелігенції, то, звичайно, тут нема вини українського народу". Дійсно, коли переглянемо безконечне число українських торговельно-промислових солідаристських груп (артілей), не можна не визнати слушности великому дослідникові. Навіть в органічнім мистецькім житті України існували асоціятивні форми (організації хорів, артілі кобзарів, вертепи, "коляда", бурсацькі пиворізи і т.д.). Так само й осадництво українців ішло переважно громадами або хоч родинами. Протисуспільницький індивідуалізм - це річ дуже рідкісна серед українців перед ХІХ століттям. Еллінський індивідуалізм знайшов свій вислів деінде. Потяг української одиниці до необмежености і повноти життя втілює дуже ліричне українське мистецтво. Має воно в собі дуже багато спонтанних первнів. Чужі первні переробляє українське мистецтво на своєрідні, неповторні і насичені силою. Там, де є українці, там завжди є їх мистецтво. На границі мистецтва й суспільного життя стоїть один дуже цікавий вияв характеру української психе - це нахил до будови суспільної утопії. Там знайдемо таку еллінську рису, нічим не обмежену віру в переродження одиниці шляхом навчання і на підставі краси логічної системи. Знайдемо серед українців утопії в часах боспорського цісарства (спроба філософів запровадити устрій Спарти), і київської імперії (утопійний християнізм князів, напр., Бориса і Гліба), і за часів козацьких (пуританське опрощення І.Вишенського), і за часів останніх, почавши від натуризму Сковороди, в якого стільки позичив Лев Толстой, і скінчивши на класократичній, ідеальній державі В.Липинського. б) Готизм Проте коли б ми шукали в українській історії прикладів чистої елліністичности в організації української державности, то нам довелося б звернути увагу хіба на міста-держави перед боспорським цісарством. Та вже за боспорського цісарства є інші, тимчасові (іранські) впливи. Зате з приходом остроготів і злиттям їх із населенням українських земель усталюється інший первень української духовности. Це готизм. Готські первні не надають великої вартости або й заперечують у окремої, безгрупової одиниці існування хоч би якого-небудь джерела сили. Можливо, що цей світогляд зродився там, де сили природи були занадто жорстокі (північ, тундри, суворі моря). Щоб перемагати ці ворожі сили, замало було ентузіязму одиниць -потрібні були збірні зусилля, збірний ритм. Але навіть у збірних зусиллях не можна було полягати на якімсь наглім унесенні, спробі чи експерименті. Ці збірні зусилля мали бути перевірені попередньо, цілими поколіннями попередників. Традиція збірних зусиль мусила існувати, якнайліпше справджена століттями. Ця традиція була передавана через інституції і ритуали одиницям у категоричній формі. Збірнота предків і сучасників наказувала одиниці, що мала робити. Поза збірнотою одиниця була нічим, великість одиниці була на службі збірноті племенній чи расовій. Великість провідників залежала від того, як глибоко вони висловлюють дух збірноти. Великий вождь був для своїх підвладних тільки великим символом обов'язку щодо духа збірноти. Одиниця могла бути тільки більшим чи меншим висловом збірноти, єдиної надлюдини, створеної зусиллями тисяч предків і мовчазною відданістю сучасників, Найбільшим обов'язком одиниці була солідарність з іншими близькими по крови одиницями. Готизм починає повніше висловлюватися тільки після заломання державности Києва, що ціла органічно виросла головно з південних впливів, а навіть із південно-східних (В.Пархоменко). Важкі часи початків козаччини (XV-XVI ст.) висунули готські первні на чоло політичного світогляду українців. Про Козацьку Державу Богдана Хмельницького можемо сказати те, що сказав колись Мірабо про Прусію: "Це не є країна, що посідає армію, це армія, що посідає край". Цілий край був, властиво, кермований попередньо вишколеними в Ордені адміністраторами. "Військо Запорозьке" - це було джерело справедливости й законів, і в його імени править Хмельницький "нацією українською". Він успішно протиставляє устроєві Варшави (мазовецько-литовській шляхетчині) свій козацький устрій з готським підложжям. Пізніше це органічне пов'язання військового устрою з суспільним життям українців прищепилося в усіх найважливіших проявах раси. Цей готизм був розповсюджений по цілій Україні ("Де крак, там і козак..."). Поняття козак стало висловом ідеалу людини-українця. Недарма сама особа козака така висока в очах сучасників: "Грішить Богу - хто дає козакам зневагу" або іще міцніше: "Не тільки ховай. Боже, нагану козакам давать, але треба і'х як святих шановать" (Климентій, XVIII ст.). Козацькі форми організації зіставалися дуже довго по відході Січі з України. Подорожник Коль (1838) стверджує, що козацько-готські форми характеризують українську успішну колонізацію, а сучасний англійський геополітик Шорт у "Шкіці геополітики" (1936) просто приписує розвій Росії цим українським формам осадництва. Врешті цікава є здатність українців до дуже швидкого формування військових добровольчих частин, що виказала праця Союзу Визволення України в 1916-1918 pp. серед украінців-полонених у Німеччині й Австрії, а рівночасно стихійне творення війська в 1917-1918 pp. вже на самій Україні. Мистецькість української натури майже нерозривна з її військовістю. Це як би два бігуни характеру: з одного боку - потяг до безмежної насолоди життям одиниці, з другого боку - сувора дисципліна, що не раз відкидає значення одиниці та її життя. Безтурботна насолода життям, що його висловлює мистецтво, і загальний клімат життя українців з їх оптимізмом і лагідністю, має свої границі. Не можна переступити ані відомих мистецьких меж, ані моральних приписів. "Не знайдемо цинізму в мові й учинках українця... Взагалі українці славні чистотою обичаїв і чеснот. Незважаючи на звичай женихання, спільного спання молоді після вечорниць і "вулиць", дівчата суворо бережуть свою честь, і сумні випадки є дуже рідкі. Впливає тут страх "неслави", жорстокі кари українців". Отже, бачимо, що еллінство прийняло своєрідний зарис у характері українця. Так само своєрідним є готизм українського характеру. Військовість, потяг до безпосередньої групової акції, обмежене відношення між начальником і підвладним. Нема там ані деспотизму, ані рабської підневільности. Є певна свідомість, що служиться спільно чомусь ліпшому. Відносини ж між начальником і підвладним регулює договір. "Високе ставлення ваги особистости роблять українця ворогом сліпих авторитетів" (Ставровський); Хто обсервував українських вояків в 1917-1929 pp., той зауважив, що часом найтемніші з них, хоч і не розуміли пояснень начальника, але потребували цих пояснень для нормалізації відносин. в) Військо Запорозьке І еллінство, і готизм - це дуже різні первні характеру, й існування їх побіч викликає дивне враження. Ці дві синтези життя - це ж майже супротилежності, їх існування обіч може розсадити життя кожної організації. Тим часом найцікавіша расова асоціяція українців - Запорозька Січ саме опиралася на ці дві прикмети українського характеру. А втім, вже само історичне поняття козак має в собі цей дуалізм. Уже перша згадка про козаків у київських магістратських актах - це згадка про людей воєнних і торгових, що воюють і продають рибу, хутра тощо. Козак, властиво, мав більшу подібність до канадських трапперів, ніж до німецьких темплієрів. Еллінський характер Січі є безсумнівним. Маємо прегарний епос Січі з його ліричними відступами. Знаємо побут і звичаї. Лишень у самій столиці-фортеці він був суворіший, а в цілій Січовій державі, по і7 ладанках, мав вільний торговельно-промисловий характер. Змістом цього епосу й побуту є пошана до вільної й сильної людської одиниці. Сама Січ була цілком виразним, великим промислово-торговельним підприємством, що доводить ряд дослідників цеї держави, як ось проф. Слабченко й інші. Торгівля, соляні, рибні та інші промисли давали прибутки. Двадцять різних старшинських ранг Січі - це були переважно ранги фінансового характеру. Великі прибутки для Ордену збирали "команди" шафарів з підшафарими, писарями і підписарями, стягаючи мито /"мостове " і т. п./ з великого торговельного транзиту. Польський історик Кубаля, окреслюючи геніяльність Богдана Хмельницького, не міг з дива вийти, звідки цей вождь брав значні капітали на ведення війни, платню найманцям-татарам і т. п. Тим часом найвищі шафарі Війська Запорозького, що від його імені кермував гетьман, напевно не одне б могли сказати на цю тему. Взагалі, дуже багато можна було б сказати про економічну політику Запорожжя, що його багатству так заздрила несита Катерина II. Далеко більш знаний готизм Війська Запорозького. В часах спокійних діяли передусім штаб і воєнні січові школи із трирічним курсом навчання. В разі воєнного стану кошовий Ордену цілковито міняв цілий регламент запорожців з їх 38 кадрами-куренями. Січовий "братчик" відразу ж переходив від вільного мистецько-торговельного побуту до жорстокої, аскетичної дисципліни, де навіть за легку провину (напр., пиття горілки в поході) карано биттям киями й смертю. Звісну серед чужинців витривалість і стійкість козацьких військ у поході треба передусім приписати цій самохітній, пуританській дисципліні. Еллінсько-готська організація Війська Запорозького не була чимось випадковим. Найстарші й найоригінальніші українські артілі мають в основі один спільний ідеал суспільного життя і відносин. Всі ці артілі (асоціяції) збудовані, так сказати б, на взірець Запорозької Січі (Федір Щербина). Січ - це ідеал українських органічних асоціяцій майже аж до кінця XIX століття. Треба згодитися і з Костомаровим, і з Максимовичем та Грущевським, що й підстави Січі виросли з багатьох попередніх століть, принаймні XIV - XV ст. Отже, зовсім натуральне це зв'язання еллінства і готизму. Але що їх зв'язувало? Який закон давав таку глибоку, часто підсвідому моральну традицію нерозірваности? Ось як виглядала атмосфера однієї артілі із "січового стилю": "В гурті кожний старається працювати якнайчесніше і найзразковіше. Взаємне суперництво - найвиразніша прикмета праці. Всі намагаються вставати по можливости якнайраніш, починати разом роботу й разом її кінчати. Лінощі в гурті не знані, так само як і крадіж та крутійство. Взаємні претензії й обман неможливі через взорові порядки цих зразкових артілей. Ні одна з них не розпалась ще через внутрішні роздори й незгоди. Зрештою, деякі гуртові порядки, освячені звичаєм, є глибоко заховані в самім житті народу" (Ф.Щербина "Полтавська гуртова хліборобська артіль"). Цікаво, що ж дає підставу тим майже ідеальним взаємовідносинам, тим "гуртовим порядкам", що глибоко заховані в самім житті раси? Що є зразком для них, і то зразком давнім, може. й прадавнім? Який закон? Читаємо в тім самім описі: "Склад, організація і взаємні відносини учасників завжди зазначені тільки в словах. Всі члени-господарі рівні між собою, а відносини молодших до старших і навпаки мають родинний характер". Так, родинний характер. Навіть термінологія цих відносин: батько, хлопці, брате - це термінологія родини. Родина - це зразок солідаризму українського типу. г) Трипільство Щоб зрозуміти своєрідний зміст української" артілі, треба зрозуміти дух української родини, а того не дасться зробити без окреслення ролі жінки в українській родині. Для цього треба звернутися до духовної історії української родини, до самих її прапочатків, до трипільської культури. "Трипільська культура, - каже дослідник, - була, безперечно. матріярхальна. Трипільці на початку принесли з собою добре розвинену культурно жіночу жрецьку верству, або касту. Трипільське населення уже в бронзовий період, мабуть, створило свою жрецьку жіночу верству, але не стало патріярхальним ніколи, навіть і з прийняттям християнства. Завжди на Україні жінка лишалася рівноправною з мужчиною" (В.Щербаківський "Формація українського народу"). Знаємо, що патріярхат існує на Україні від часів злиття готів з трипільцями, і пам'яткою цього є ритуал весілля. Однак матріярхат, хоч і не в панівній ролі, лишився надалі складнем української раси. Які є прикмети матріярхату з погляду суспільного? Істотою матріярхату є перевага жінки в родиннім житті, а далі і в суспільстві. Сліди цього, менш виразні, ніж на Україні, бачимо в духовности багатьох народів західньоі" Европи. Найважливіше ж для нас є те, що "в матріярхальнім суспільстві і родині існувала приватна власність його членів і переважали засади примітивної демократичности" (В.Щербаківський). Отже, духовність матріярхату, хоч і змінена, залишилася в українській родині, де жінка має дуже велике значення. Вона ж, жінка, була й першим учителем українського солідаризму. Артілі українців, що складалися, правдоподібно, завжди як спілка родин, перейняли цю духовність, яка стоїть коло праджерел української раси трипільства. Трипільством можемо пояснити той "гуртовий порядок" українського солідаризму і його своєрідний демократизм. Трипільством можемо пояснити надзвичайну підсвідому силу такого поняття солідаризму, яке дозволяє сполуку в українських суспільних організаціях таких суперечливих елементів, як пошана особистої гідности і безоглядна воєнна дисципліна. Не бачимо в приписуванні великої ролі матріярхату в українській духовности ніякого пониження українців. Навпаки, можливо, що українська родина, яка сполучає в собі можливості для найбільшого розвитку не тільки мужеського, але й жіночого первня, є більш вартісна для культури, ніж чисто партріярхальна чи матріярхальна родина. В кожному разі, для характеристики українських генеральних ідей треба пам'ятати про прагнення української одиниці до особистої свободи і про моральність провідників, про вроджені здатності мас і груп до міцної воєнної організації і, врешті, як про підставу, - про солідарність українців і велику ролю серед них жінки. Символами цього є назви: еллінство, готизм і трипільство. д) Характер одиниці Як бачимо, український характер має сильні підстави, що доповнюють одна одну, але можуть і протиставлятися. Це викликає дуже багату гру почувань, спостережень і рішень. Правдоподібно, між Балтією і Уралом - це найскладніший характер серед інших народів. Навіть пересічний українець дуже часто може оглянути якусь подію чи справи з кількох боків одночасно. Для українця скомплікованість світу є видніша, ніж, скажімо, для його сусідів. Тому, може, так нелегко українцеві прийти до якогось рішення. Хоч, коли він уже прийшов до цього, тоді і чужа думка, і обставини мало впливають яа нього (українська "упертість"). Нехіть до надміру слів і увага до дійсности, до акції характеризує пересічного українця. Ця увага й обережність допомогли, як думає дослідник, "виробленню в українців скритности, стриманости, що переходить у зручну хитрість, а не раз розвиває дипломатичні здібності" (Ставровський). Тому, може, стане зрозумілим вираз одного з найвидатніших етнографів України, що все повторював: "Великого гріха бере на свою душу той, хто осуджує нашого українця з його зовнішнього вигляду". Врешті зазначимо, що можливість сприймання життя в його складності, а не раз і суперечностях додає деякої філософічної риси думанню пересічного українця. Завважені ж ним суперечності і природні недотягнення людської натури покриває він легким оптимістичним скептицизмом ("тонкий український гумор"). е) Провід Коли перейдемо тепер знову до суспільної вартости українського характеру, то перше, що ствердимо, - це те, що нелегко добре провадити людей із такими складними характерами, як українці. Особливо нелегко потягнути їх нагло за собою якимись психічними експериментами, - експромтом. Колись із сумом один з "Вісниківців" ствердив, що українці не мають жодного нахилу до містицизму балтійського чи уральського, а тим самим їх "нелегко зрушити з місця". То є правда, але то не значить, що український характер не має своєї "золотої легенди", яка провадить його до акції. Як випливає з українського характеру ідеал проводу і відчування батьківщини? В еллінстві провідник - це мистець, що творить усе наново, незважаючи на попереднє. В готизмі провідник - це висловник ритму традицій своєї групи чи племени. Трипільство має ідеал проводу в понятті "батько". Провідник - це той, хто узнає в кожному із своїх підвладних "дитину", "сина". Загалом усі три елементи характеру представляють вождя, як того, хто собою висловлює щось вище і на підставі цього порядкує. Що є вище в українському ідеалі проводу? Спробуймо глянути на ідеал проводу і в історичнім аспекті. Як генеральна ідея він прийшов з півдня, з Малої Азії, і був засвоєний боспорською державою, а пізніше Києвом і козаччиною аж до наших днів. Отже, був це ідеал у своїх початках навіть не еллінський, а елліністичний, змінений духом Македонії й Малої Азії. Уже в еллінській релігії і філософії нема виразних меж між людським і божеським. Для елліна не було нічого дивного, що це божеське висловлюється в вождях, рятівниках і добродіях людства. Але лишень в Малій Азії вождь прийняв на себе цілу божеськість своїх підданих. Тим самим був передусім найсильнішим, всемогучим єством серед своїх підданих. Найяскравішим прикладом такого єства був Олександер Македонський. Сам похід Олександра був чимось чудесним. Катастрофа велетенської перської монархії від одного дотику молодого македонця глибоко вразила міотично настроєні народи півдня. Дуже вплинуло це й на уяву малоазійських та понтійських народів. Цілій Елладі похід Олександра до Індії здавався дійсним повторенням містичного підбиття Індії Діонізом. Тому не дивно, що влада Олександра ще за його життя була оголошена божеською. "В божеськість особи Олександра вірив і він сам, і велетенські маси населення його держави" (Ростовцев). Легенда про божеського Олександра Іскандера живе й досі в Малій Азії, в Месопотамії і Туркестані. Постать Олександра Великого відіграла велику ролю в формуванні ідеалу вождя і в українців. Знаємо, що ще Митрадат Великий і його ціла династія зв'язували свою традицію понтійської держави з державою Олександра. Еліта київської держави, а також козацької взяла традицію Олександра як пратрадицію українців. Недарма ж і похвальна вірша кн. Костянтинові Острозькому, що в 1515 p. побив Москву, називає цього українця вождем "македонян". В дуже популярній історіософії, генеалогії української держави, в "Синопсисі" Іннокентія Гізеля. що від кінця XVII до 40-х років XIX ст. мала багато видань, ім'я Олександра оживляє цілу традицію державности. В "Синопсисі" зате знайдемо понизливе трактування Цезаря, західньо-римського ідеалу вождя. Зрештою, духовно й расово Олександер Македонський ближчий українцям, ніж усі Цезарі, Бісмарки й Наполеони. є) Моральний наказ Але найцікавіше, як цей ідеал елліністичного вождя вияскравився в українській елліністичності. Легенда Олександра Великого ("Александрія") - це була найпопулярніша книжка еліти Києва, а пізніш - і Козацької Держави аж до кінця XVIII ст. Ще на початку XX ст. знаходять дослідники відписи "Александрії" по глухих гірських селах ("Тишівська Олександрія"). Олександер Великий був символом володаря і для "дворянина Божого" (лицаря) XIV ст., і для "товариша войскового" (козацького штабовця) XVIII ст. Український Олександер побиває не тільки Асирію, Єгипет, Вавилон, він, на бажання його читачів, побиває в три дні і "сировоядів", якими править цар московський і яких мови ніхто не розуміє, а які обросли до пояса "скотячим волосом". Цей Олександер нищить не тільки потвори "глубокої сторони сівера", він у два місяці підбиває і західню Европу, "німецькую землю з моцними і нездобитими городами", і римське військо із тисячами збройних людей і "гусарами з копіями". Але, що найважливіше, Олександер провадить усі ці завоювання як скромний і розважний виконавець Божих розпоряджень. Його вищість - це моральна вищість. Він підбиває королівства, діючи справедливість, будує імперію для покарання злих і нагороди добрих. Вождь у еллінів має вищість мистця; у народів Малої' Азії вищість божества, врешті, в українців його вищість є глибоке відчуття моральности. Такий є ідеал вождя українців. Чи то буде вибір отамана чумацької валки, або навіть парубоцької ватаги, чи пошана королівського або гетьманського маєстату - підставою буде завжди, поза кваліфікаціями воєначальника чи провідника, передусім його моральна вищість. Тому найвищий, найвеличніший провідник для українців - це той, що найповніше висловлює собою моральну справедливість. На другім місці лишень треба згадати про те, що має він бути особисто талановитим, і продовжувати давні традиції, і бути зичливим для людей української крови, як того вимагали еллінство, готизм і трипільство. Тому потяг до справедливости - це найважливіший рушійний наказ української раси. ж) Патріотизм Як же виглядає поняття рідного краю в українців? Це не є ніяке бомбастичне повторення абстрактних гасел, це не є декорування власного краю всіма можливими (навіть чужими) декораціями. Про Україну і про свій патріотизм пересічний українець взагалі не любить говорити. Хто пригадує собі тепер людей, що йшли на просту і скромну смерть за свій край у великих недавніх роках, ствердить, що вони робили це без зайвих слів і без декламацій. Те саме можна сказати й про віддану працю українських учених, кооператорів чи священства. Прив'язання до краю від цього не було менше, як у інших європейців, зате сам характер цього прив'язання був глибоко родинний. Це - дім, "своя хата", де є "своя правда". "Хата" - це ідеал українського патріотизму. Українські козацькі думи говорять не про бундючну, містичну країну, лишень про "тихі води, ясні зорі", де - край веселий. Про власну велику простору Хату пишуть і Шевченко, і Куліш, і галицькі будителі. Там буде українська родина, цілий Рід. "Додому" хочуть вертатися сучасні українські політичні емігранти. Не до програм, а до привабливих людських форм українського життя. Може, як формулу українського найглибшого патріотизму і треба б прийняти не смертельне: "Де згода в сімействі, де мир і тишина, щасливі там люди, блаженна сторона!". Не маємо соромитися ані цього ідеалу, ані формули - "хата". Бо є в Европі раса, що не соромиться свого "Доме, солодкий Доме!", а його флота, найбільша морська флота в Европі, офіційно зветься "хатньою" флотою ("Home-Fleet"). Поняття краю як Родини, як Хати, як Дому - це велика річ. Це значить, що для українця в його свідомості навіть не треба окреслювати докладніше українських земель. Там є дім, усе, що найбільш людське, усі ідеали людини, праджерело усіх добрих почувань, і всі можливості розвою. Дім - це те місце, де найбільше людина є людиною. Це осередок людства для українця. Він мандрує по всіх країнах, але то все є несправжнє, лишень коли він вернеться "додому" - там є справжнє життя (Данило Прочанин). Власне, ці терміни "хата" і "дім" найбільше характеризують органічність патріотизму українця. Ми розглянули підстави українського характеру, а тим самим, почасти і української історії, і українських генеральних ідей. Лишень в границях власного характеру може бути поступ українців. Зрештою, навіть не поступ в значенні недавно ще модного технічно-машинного розвою, лишень розширення. Розширення, зміцнення і усвідомлення сильних сторін цього характеру - це є поступ. Не можна здобувати іншими способами, як тільки українськими. Не можна йти вперед, як тільки розростом того, що було. Поняття хронологічного поступу в українськім характері? Як же це жалісно звучить. Митрадат, що підбиває Родос, захоплює путь до Єгипту, загрожує Риму; Святослав, що шукає на Закавказзі шляху до Індії; навіть недавній Мазепа з його союзом із Скандинавією (Швеція) і Малою Азією (Порта), а обіч -сучасні стоси декламаторського паперу з їхніми декламаторськими, безсинтетичними "де шукати наших традицій?", із закликом до "роздору в рідній хаті" та презирством до "рідної кучі". Але звернімо увагу на дві фази сили українського характеру: його розростання і опадання, його серединність і пораженство. 53. ВІДЧУТТЯ СЕРЕДИННОСТІ До ідей - підлож належить відчуття повноти існування своєї раси й краю. Це відчуття повноти існування опирається передусім на відчуття свого фізичного здоров'я і справности. Традиція пошани до них є стародавня. Головний антропологічний тип української раси - передньо-азійський (динарський) тип відзначається своєю тілесною пропорційністю і здоров'ям. Є то так званий в біології м'язовий тип (typus muscularis), що різниться, скажімо, від травного типу (typus digestivus), який переважає в уральсько-фінських народів. Тому піклування тілом і його зручністю були знані віддавна на українських землях, як вияв самої природи української людини. Ду-жання1, гри і змагання знаходимо і на керамічних пам'ятках і ще більше - в традиціях сільських ігор (напр., скраклі), показів збірної зручности (напр., під час гагілок), дужань і перегонів (напр., у гандарів і чабанів). Знаємо, що до програми трьохлітнього вишколу запорозького новика-джури входило також і фізичне довершення, таке як плавання, фехтування і т.п. Збірні змагання молоді навкулачки (змагання "кінців") по селах пригадували шотландцеві Клеркові (ХУШ ст.) його рідний острів. Правдоподібно, і гри, і дужання, як і деякі танці, походять з трипільської доби української духовности. Про культ тіла за часів понтійської доби знаходимо вже писані пам'ятки. Так, наприклад, в Ольбії з тих часів зосталися кам'яні плити з такими написами: "Тут говоримо про те, що славетний Анаксагор, син Демагора, вистрілив із луку на віддаль 280 сяжнів". Знаємо також, що в ІІ-ІІІ віці по Христі в Херсонесі систематично відбувалися змагання атлетів, вістунів (герольдів), сурмачів і поетів. Врешті, були тоді й теоретики фізичного виховання. В Пантикапеї проповідував в тих самих часах Сфер Боспорянин поворот до життя, близького природі, з перевагою тіла, а не інтелекту. Він жадав відновлення стародавньої Спарти над Чорним морем. В київській добі зустрінемо багато описів зручности українців в мореплавстві (походи на Каспій і т.д.), а навіть про їхні винаходи в тій ділянці (морські кораблі Ізяслава II в 1149 p.). Зрештою, і річна, лоцманська служба на порогах Дніпра мала дуже старі, ще великокиївські традиції. Про боротьбу вільну й навкулачки дає поняття літопис у згадці про Кирила Кожум'яку, про поєдинок з Редедею і т.п. Козацькі часи - це не менший розквіт культури фізичних здібностей, що випливають вже з самої суті тодішнього воєнного і торговельного руху на Україні. Похвала фізичній справності - річ нормальна в письменників тодішньої України. Єромонах Климентій, побутовий віршар XVIII ст., похваляє козацькі воєнні ігри, "що звикли в войськах держать, котрими в войнах на брань і на тріумф гласять". Від XX століття збірна культура тіла виявилася в кількох формах організації, зближеної до загальноєвропейської ("Пласт"), до загальнослов'янської ("Сокіл") і своєрідної української ("Січ"). Ця традиція плекання тіла й гармонійного його розвою має в основі потяг до фізичного ідеалу, бажання осягнути фізичну довершеність у межах своєї раси. Є цілком природньо, що обіч цього існує віра в можливість осягнути духовну довершеність в межах української крови. Це є певність, що все найважливіше з людських почувань є в українських людях. Це переконання, що найвищі й найважливіші здобутки людства зростали й зростатимуть в українській расі. І врешті, що єдина доцільна дорога для української одиниці до висловлення себе й розвою є лишень в українській духовності. І звідти випливає переконання (не раз підсвідоме), що для українця центральним пунктом світу є Україна, українські люди й українські землі. Це є така ж нормальна річ для духовності - визначати свій край за середину світу, як для одиниці фізично здорової визначати, передусім, свій власний організм за найдовершеніший. Відчуття серединности свого духовного світу - це дуже велика річ. Без нього неможливою є всяка тривала збірна акція всередині й назовні цього світу. Так само цілком неможлива є яка-будь розсудна оцінка чужинецького духовного матеріялу без установлення, як мірила, власного світу. Українці спеціяльно дуже глибоко досі відчували свій світ як мірило, як критерій для інших світів. Можливо, тут велику ролю /відіграло передньоазійське (трипільське) підложжя раси. Це ж підложжя найбагатше з усіх, що .досі були в Европі. Воно є джерелом усіх важливіших культур, воно дало християнство, хліборобство, всі досі знані форми державности, торгівлю і багато з мистецтва європейських народів. І досі воно діє не тільки на Україні, але й у найважливіших країнах західньої і середньої Европи, даючи творчих людей і творчі колективні форми. На нім може опертися расове відчуття серединности. Дуже важко докладно окреслити, що то є відчування серединности власної раси. Є це скоріш духовний клімат, що опирається на великім числі підсвідомих духовних явищ. Зате можемо вказати на головні зовнішні прикмети цього відчуття. Першою прикметою є відрух до оборони свого рідного, своїх вірувань і святощів. Цей відрух був в українських землях від найдавніших часів. Коцевалов, описуючи духовність античних міст над українськими ріками, захоплюється багатим культурним життям тих держав: їхніх філософів, таких як Біон Бористеніт (Наддніпрянець), що жив в III в. перед Христом в Ольбіі", як Сфер Боспорянин, Стратонік, Омікр та інші. Між іншим, наводить голос одного з мешканців Ольбіі', занотований тодішнім еллінським мандрівником: "Ніякий Бористеніт не стерпить нападів на Гомера й Ахила: другий, як ти бачиш, - наше божество, а першого ми шануємо майже нарівні з богами" ("Східній Світ", 5). Такого "нестерпіння нападів" на своє найглибше знайдемо в українській історії й духовності дуже багато від відрухової оборони своєї віри проти "вір поганих" аж до XVIII століття, коли на пропаганду московської духовности й державности відповідали українці, що поза їхнім власним добром "ніде нема нічого доброго, нічого корисного, нічого справді вільного, щоб могло їм (українцям) придатися" (скарга Румянцева на українців перед Катериною II). Другою прикметою відчуття серединности, може ще важливішою, є своєрідний погляд з нутра раси на всі речі людського світу. Власна раса є джерелом, і мірилом, і правом. Хто може дати право українцям? Воно в них самих. "Ми - люди і, дякуючи Богові, люди вільні. Хто відважиться відняти від нас дар Божий - нашу совість? У кого вистане сили перевернути нашу думку? Ні в кого". Це в найтяжчих хвилях України, в XVI віці, говорить київський громадянин (Христофор Филалет-Бронський, в "Апокрисисі", 1597 p.). Слова козаків з походу Острянина (1638) теж повні певності, що вони - "корінь і твердиня чести та вікопомної слави всього товариства воєнного". В "Слові о погибелі" з поч. XIII століття знайдемо довгі вилічування народів Европи над Балтією, Дунаєм і Уралом тільки на те, щоб ствердити, котрий із тих народів, цілком або не цілком, "покорений був Богом християнському народу і великому князю" київському. Київ є мірилом і для прочанина Данила, що оглядає Середзем'я і Єрусалим. Сама ріка Йордан подібна йому здається до його Снови на С.іверщині. Королів на заході зве він звичайними князями, тільки в Києві, за його світоглядом, є Великий князь. Із самої глибини раси повстав потужний гімн козацької України (XVII ст) "Та нема лучче, та нема краще, як у нас, на Україні..." Ще в хроніках XVIII ст., ще в романах українського патріота Наріжного (1780-1825) є атмосфера того погляду на світ (навіть і на імперський Петербург) з нутра і з ієрархії своєї раси. Цей клімат погляду з нутра своєї раси є і в найбільшого морального авторитета новітніх часів із його: "В своїй хаті - своя правда, і сила, і воля". До XIX століття не знайдемо того, щоб українець мав погляд на свою расу ззовні, що була б для нього засобом до чогось. Ба, і в XIX столітті цей погляд на світ з нутра раси висловить Ольга Косач: "Навіть трудно сказати, за які саме якості любиш своє національне; іноді вкажеш ці якості, а іноді ні, а ось любиш" .(Лист до Драгоманова 1887 p.). Найліпшу формулу цього дав Микола Гоголь. Це помітив у своїй праці А.Бєлий, ненависник українців. "Україна - це "все, що тільки є на світі", - ось фраза-рефрен, фраза-штамп першої фази творчости Гоголя", - пише Бєлий. "Все, що тільки є на світі", має в собі раса для одиниці, всі можливості вияву одиниці. Тому, власне, нелегко одиниці відчути цілу велич раси; нелегко характерові малого організму вчутися в характер організму, незмірно від нього більшого. Одиниця може лишень здогадуватися, відчувати, врешті усвідомити собі, як багато є поза нею в її" расі. Сил і здібностей одиниці не стало б до повного поглиблення і критичного усвідомлення цілости раси в просторі, в формації, в часі. Безнадійним є бунт одиниці, що не хоче прийняти расових традицій, способів самовираження і експансії, які повстали дуже давно і коріняться вже тільки в підсвідомості. Зрештою, як можна собі уявити життя раси без цієї, дуже часто підсвідомої спадкоємности, серединности раси, одним словом - без сприймання предківщини. Це сприймання предковічности, на віру від родини, від оточення, ба - від природи і навіть від ворожих побуджень - це є одна з найважливіших прикмет відчуття серединности раси. Ці три прикмети: відрух оборони свого рідного, погляд на світ з нутра раси й сприймання предківщини - це немов зовнішний вияв українського характеру. Це - його своєрідні межі, його своєрідна ослона для самозбереження в історії, в небезпечній і жорстокій грі пригод народів і рас. Глибоке підсвідоме відчуття реальности цих меж українською одиницею дає силу і їй, і українській расі. Напруження цього відчуття серединности в расі - це те, що охороняє її' перед небезпекою. Ба, дає їй те підсвідоме переконання, що має кожен здоровий організм у житті, а саме вічної тривалости всупереч усім обставинам. Може, це мав на думці бритійський мандрівник Гессель Тільтман, що в своїй "Селянській Европі" (1934) так багато пише про характер українців: "Українців прозвано "бритійцями Східньої Европи". Назва надається. Так само, як і бритійська раса, вони своєю працьовитістю створили і культуру, і цивілізацію - вищу від тої, що їх оточує. І так само, як і бритійці, вони мають ту фатальну хибу (з погляду їхніх противників), що вони ніколи не знають про те, що їх переможено". Але буває, що це відчуття затьмарюється, виступає в расі інший духовний клімат, виступає пораженство. 54. ПОРАЖЕНСТВО Ніяка ідея не викликала понуріших наслідків, ніякий ворожий похід проти України та її земель не дав таких спустошень, як ідея обниження українства, підложжя пораженства. На ньому були й є збудовані цілі системи світоглядів, цілі окремі історичні події. Самий потяг до опрощення, до втечі від свого є в деяких границях всередині кожної великої раси. Бо одиниця (чи група одиниць) може не мати в собі сили на те, щоб прийняти, знести й служити цілій різносторонності власної раси. Вміти прийняти свою власну долю і власний характер, не зламатися в найгірших хвилях і попровадити себе самого певною рукою - це дуже тяжке! Як нелегко відрізнити важливе від неважливого в різновидності власного "я" або потрібне й непотрібне в оточенні. Як же не раз боляче протестують проти власної долі всередині раси і одиниці, і групи, і класи. Це один із бігунів духовної діяльности, бігун негативний - цей протест проти надмірного ускладнення життя. З цього погляду український Сковорода може подати руку швейцарському французові Руссо й англійцеві Раскінові. Те опрощення має в собі також багато із хвилевого відпочинку одиниці в мрії. Відпочинок продовжується і стає світоглядом. Мріяння поглиблює нехіть одиниці, кличе до неприймання іншого життя, ніж власні мрії. Це те, що є змістом надгробної епітафії Сковороди: "Світ ловив мене і не спіймав". Український світ його не спіймав. Хоч і сам протест Сковороди є український, це є українське пораженство. Що є в тім пораженстві? Які воно має головні вислови в українській расі? Розгляньмо, що то є, властиво, гасло: "Будь, як природа", що то є те "природне спрощення", втеча до затишку, нехіть до складного групового життя? Чому, власне, ця втеча є природня, а суспільне життя - штучне? Штучність у суспільному житті? Але вже зустріч двох одиниць вимагає деякої штучности для порозуміння чи співдії. Уже звіриний світ знає деяку товариську й суспільну культуру, закони подружжя, ловів і війни. Звичаєве право людей є таким самим законом природи, як і прагнення свободи ' в одиниці. Лишень суспільна культура дає змогу знайти між ними практичну лінію поділу. Ні, "втеча до природи" - то і є втеча від природи: то є втеча від частини свого "я", то є зменшення себе, отже. пораженство. Втеча від суспільного життя - це зменшення себе, це - обниження вартости власного життя, це - нехіть до продуктивности ширшому розмаху. Як же жахливо описав Гоголь таке пораженство одиниць і класів! Вони звірячо малі й безсилі - ці сварливі Довгочхуни, що викинули прадідівські шаблі, ці Афанасії Івановичі, що обжираються од рана до вечора, ці Коробочки і Собакевичі. Люди, що хочуть бути меншими, що залишаються при інстинктах і нижчих емоціях, бо вони не здатні до сублімації цих емоцій у вищі, більш суспільні. Це - Хутір, або українці на нижчому ступені духовности. Це те, що обіч доктринерського дефетизму зробило XIX століття малим століттям української сили. Нема більшої безнадійности, як хуторянська апотеза нижчих емоцій. Це про таке пораженство сказав апостол Павло: "Їх Богом є черево, а їх кінець - погибель". Можливо, втеча до хуторянського примітивізму є підложжям державно-історичного явища (зрештою, знаного кожному народові) сепаратної акції окремих частин України. Скомплікованість організації і завеликий ризик війни Митрадата Великого з Римом побудило Наддністрянщину і Кубань до повстання проти Пантикапею. Непевність долі великої махіни київської імперії, а пізніш -блискучо-о галицького королівства побудила до "самостійного" існування примітивні, безієрархічні групи берладників, бродників, болоховців. В недавній боротьбі українців за державність так само всередині Української Республіки озброювались, підпомагані чужими агентами, примітивні Тараща, Гуляйполе, Пашковецька волость. Бачучи цілий тягар зусилля для здобуття своєї великої державности, вже й на еміграції знайшлися примітивісти, прихильники відірвання кубанських земель. Причину цього недарма вбачає новітній дослідник у страху, який огортає пораженців від думки, що в новітню українську державність "вдарили занадто могутні.тарани" (Б.Ольхівський). Однак пораженство людей татарських в державному житті раси, а людей хуторянських - у суспільному не викликає ще такої нехіті, як інший тип пораженства. Втеча до фізичного примітивізму, до нижчої форми особистого щастя - річ часта в людей у всіх країнах. Коли це й є злочин, то злочин одиниць, часто безвідповідальних у складних справах суспільного й політичного життя. Гірше є пораженство відповідальних осіб, тих, що репрезентують націю, народ, расу, - інтелектуалістів і вождів, що стоять на чолі. Їм не вільно до мірила особистих справ зменшувати відпорність чи сили раси. Можуть висловлювати або великі речі, або ніяких. Бо вони відповідають за маси в сучасному і за їх долю в майбутньому. Пораженство інтелектуалістів - це явище дуже молоде в українській расі. Заледве кількадесят літ тому вперше почули українці безнадійні Кулішівські прокляття на власну расу і на її минуле. Заледве кількадесят літ тому деякі люди української' еліти почали відмовлятися бути спадкоємцями. Не хотіли виконувати обов'язків спадкоємців тисячолітніх традицій. В середині XIX століття - надолі був бунт нижчих емоцій. Хутір, а нагорі - бунт інтелектуалістів, перепоєних ідеями чужих номадських підлож. М.Грушевський у своїй "Історії української літератури" присвятив кілька блискучих сторінок характеристиці психічного відчуження української інтелігенції другої половини XIX і початку XX ст. від традицій княжої доби. Як каже Грушевський, "національне життя добровільно бідніло, затіснювалось і звужувалось, лишаючи без відповідного використання багаті й сильні сторінки своєї історії". Відмова від обов'язків спадкоємця була легкою: адже ж так легко не захотіти перетравити, упорядкувати і знаходити силу в упадку недавньої козацької державности, що остаточно існувала в цілій своїй яскравості традицій іще в половині XIX ст., як свідчать чужинці (Коль , 1837-1841 p. та інші). Так легко зненавидіти і свою расу, і себе самого за хвилево програну раси можна тільки з кари Провидіння. Чи не бачимо цього ми тепер, по недавніх велетенських роках? Чи не хотів би дехто порвати в своїй історії всі нитки такого делікатного мережива, як історична духовна традиція раси? Щоправда, тепер це важче зробити, поки живі ще носителі військових та державних традицій. Але вернімося до пораженства Метлинського, Гребінки, Куліша, Костомарова. Спробуймо охопити його розвій. Костомаров пояснював упадок державних змагань українців нібито їх нездатністю до державного будівництва. Інші вказували як на причину на "пажерливість сусідів" і "незавидне географічне положення України". Врешті, були й такі, що проповідували вмирання української раси і, наприклад, записували пам'ятки мови вже із вступами-некрологами (Метлинський). Хуторянство Куліша пхало його до виголошування приходу нового етапу в українськім розвої: раса українців, правда, зрікається назавжди державности на користь москвинів, зате має (за його, Куліша, проводом) створити царство "нев'янучої краси". Сублімація Хутора коли не до державности, то хоч до мистецтва. Врешті, в Драгоманова знайдемо в істоті речі, подібні до кулішівського прагнення, тільки не "нев'янучої краси", лишень "нев'янучої" соціяльної справедливости. Теорії всіх інших дрібніших пораженців укладуться як доповнення до вищенакресленої лінії ("Схід Европи", "Три Русі", "Селянська держава" і т.п.). Зауважмо, однак, що в усіх цих політичних теоріях українці виступають як організм, слабший від московського чи взагалі сусідського, але завжди як самобутній історичний характер. Зауважмо, що хоч і Куліш, і Костомаров, і Грушевський перед війною відкидали швидку можливість повної незалежности українців, але не відкидали її окремої лінії розвою в минулім. Для них усіх Україна була організмом. Кульмінаційним пунктом пораженства інтелектуалістів була теорія, що відмовляла самобутности українській расі, нищила її як окремий організм. За цією теорією інтелігента всі властивости України повстали із звичайної мішанки прикмет московських і прикмет польських. Теорія була абсолютно неісторична і антирасова, антинаціональна. "Ми є якоюсь species hybrida, - каже її винахідник, - між народами-сусідами (Польщею і Москвою). І це наше прокляття!.. Ми є народом-бастардом (байстрюком). Ми є культурно-історичним Zwischendingom..." Далі автор цієї теорії попросту долучає риси москвинів до польських прикмет і називає це вірним образом України. Забирається він до цього без усякого історичного обгрунтування, не подає й причин, чому йому розходиться на знищенні української психе і її роздерті між чужими духовними осередками. Додає лишень:"Не буду застановлятися над причинами цього надзвичайно характерного, мною вперше зауваженого явища" (гл. мою статтю в "Tag"-y під наголовком: "Ein Kulturhistorisches Zwichending"). В цій теорії "народу-бастарда" пораженство українських інтелектуалістів дійшло вже до абсолютного знищення органічности власної раси. Це вже не було самопоменшення, це було самознищення, остаточне поневолення духа раси. Однак події' відповіли пораженству. Стаття "Нарід-бастард" була вміщена в січневій книжці львівських "Шляхів" 1917 p., а за два місяці, в березні, сколихнувся той український організм із такою силою і з такими своєрідними прикметами, що механічна теорія бастардизму вже не встигла здобути ніяких прихильників, крім її автора. Костомарівське триєдинство, прекраснодушіє Куліша, демо-лібералізм, врешті безнадійний бастардизм тепер не мають значення. Бо всі вони були втечею, неприйманням, частинним чи цілковитим, України. Тепер неможливо не приймати організму України, навіть для чужинців. Кожне таке інтелігентське неприймання занадто виразно виглядає на духовні лінощі. Взагалі, тепер ніяка теорія пораженства, укрита чи явна. не поможе маскуванню українцеві особистого безсилля. Український духовний організм є занадто яскравий, потужний і всеприявний. Українській одиниці не втекти від ньоґо, не втекти від своїх обов'язків спадкоємця і висловника тенденцій раси. Від недавніх великих років не зроджується ніяка нова пораженська ідея: дні тепер такі важливі, що ніхто б просто не звернув уваги на теорію, що їх, ті дні, маловажить. Коли тепер існує втеча від України, то вона має характер втечі в хаос, в істерію одиниць, які не можуть чи виховання яких не дозволяє їм прийняти української дійсності такою, якою вона є. Але втеча в істерію - це втеча в безсилля. Кулішівське "народе без пуття" тепер не імпонує. Більше - наповнює презирством до того, хто це каже. Здається, розквіт інтелектуалістського пораженства закінчився. В кожному разі, бачимо на попередній добі, як глибоко може зайти фізичне й моральне пораженство всередині раси, і то в часах якнайсильніших, якнайбагатших з погляду матеріяльного. Одночасно бачимо, що зворот до відчуття серединности раси принесли українцям саме роки найбільших фізичних утрат. Однак за вихід з пораженства варто було заплатити гекатомбою втрат, бо завдяки цьому українська раса знов іде власною дорогою призначення. Яке ж воно є, це призначення українського характеру? Коли характер раси виявив себе найповніше в. історії? Тоді, коли найповніше виявив своє відчуття серединности, в часах апостольства Києва, його великодержавности. Але перед тим спробуймо з'ясувати зміст української державности. 55. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ Не завжди є корисно для України ставити на перше місце якусь доктрину чи навіть козацький запал і пиху. Це не відповідає характерові українського державного будівництва, не будує дійсного життя. Найчастіше у цьому нас переконали останні десятиліття. Всякі "тверді закони", і запал декламаторів, і "козацька гордість" кабінетних ліриків - це найзвичайніша розпуста нації. Маємо в практиці "козацьку гордість" авантюриста Полтавця-Остряниці і інших віденських і брюссельських козаків. "Тверді закони волюнтаризму" пхнули, властиво, до самовбивчої акції здібного ген. Юрія Тютюнника, використаного большевиками для їх пропаганди і застріленого. Ще менш імпонує тепер така сильна в українців XIX століття ліричність. Ще менше значать тепер заклики до офірности1 в словах, ліричні гекатомби. Гекатомби дійсності перевищують всяку лірику. Доцільність акції - це те, що зв'яже поняття державности з дійсністю. Мала згадка з часів великої війни 1914-1918 pp. зілюструє це твердження. Англійським підстаршинам було поставлено тоді питання: "Що є першим обов'язком вояка?" Нагороду в анкеті отримав один із підстаршин за таку відповідь: "Кажуть, що першим обов'язком вояка є загинути для свого краю. Це - неправда. Першим обов'язком вояка є дбати про те, щоб якнайбільше загинуло ворогів його краю". Чиста жертовність (на яку такі багаті українці) - це ще не є здобування державности. Індуси-фанатики, що кидаються під важкі стопи слона бритійського генерал-губернатора, не будують держави. Але живих людей іще більше, як недоцільна офірність, нищить надмірне доктринерство. Бачимо не одну катастрофу державности, коли доктрину поставлять понад живим організмом, слова - понад життям. Багато цих прикладів на наших очах. Маємо приклад на експерименті сталінських доктрин. Всі совітські доктрини в практиці спроваджено до однієї: "Людина є ніщо, мета є всім", і вони спинили не тільки духовний, але й фізичний зріст кількадесяти народів під серпом і молотом. Не говоримо вже про знищення старшого покоління. На величезних просторах совітів катастрофічне зменшилися уродини. Навіть беручи совітську статистику, ствердимо, що впродовж п'яти останніх літ в совітах шестикратне зменшилось число народжень (Ст.Глясс). Чи згадувати фізичне знищення Еспанії? Кривава боротьба двох доктрин (своєрідний поділ на Санчо-Пансів і Донкихотів) всередині краю на століття стягнула вділ цей край, що перетворився з сильної" держави в колонію сильних держав. Отже, живий організм України, живий український характер ставимо на перше місце. Все є доцільне, що служить силі українського організму. Від початку ясним є, що тільки доцільність фізичного збереження раси може бути підставою розуміння державности. Не є першим обов'язком живого організму - загинути, а лишень не датися загинути, вийти з небезпеки оборонною дорогою. Тому, коли хтось говорить про українську державність, то перше питання, що йому поставимо, буде: як уявляє він господарку не тільки духовними вартостями України, але її фізичними силами, її людським матеріялом. Не можна прикриватися тим, що українці - це одна з шести найбільших груп населення Европи, отже, завжди ріками крови пролежать собі дорогу до перемоги. Цей російський спосіб думання навіть для 150-мільйонноі" Росії був більш як небезпечний. Під час війни, в кінці 1916 року, вибрані посли і сенатори ("Асобое Совещаніє") подали цареві Миколі II дуже характерну доповідь, що стверджувала цілковитий упадок гасла "шапками закидаєм" і грізні наслідки безлюддя для краю. Останні слова доповіді були: "Загалом, цілий державний механізм і все народне господарство відчуває дуже виразний недобір у людях" (Головін). Такий недобір може бути не тільки під час війни, кожен день є війною для раси. Отже, беручи доцільність тих чи інших українських державних чинників упродовж історії, справджуємо їх вартість для українців під оглядом збереження раси. Таким чином, доцільне господарювання кров'ю - це є перша прикмета державности, чи в явних, чи укритих формах. Забава в марнотратство крови - це один із найбільших злочинів щодо своєї раси. Легкодухи, може, думають, що не несуть відповідальности, коли легкодушно закликають до марнотратства крови. Однак це є найцінніше з усіх цінностей України, і нема пробачення тим, що викликали безцільне для раси і Провидіння пролиття крови. Є й інша доцільність. Доцільність духовної господарки. Духовні сили українських одиниць і груп є людські, а тому обмежені. Уміти збудити енергію одиниці, гармонійно сполучити з енергією цілої раси і, що найважливіше, дати ритм постійної продуктивности цілої державної збірноти - річ не легка. Це є одночасно і організація праці, і утримування на доброму рівні морального напруження. Не можна спиратись на дотеперішніх поділах і одиницях організації інших рас і народів. Скажімо, в сучасних українців границі еліти й селянства не є дуже виразні. Та й саме поняття "селянського класу" ні в чому не відповідає такому ж поняттю в інших європейців. Про це, розмовляючи з Іваном Липою, так висловився митрополит А.Шептицький: "В Німеччині, та і в багатьох інших народів, селяни - дійсно нижча верства, що є надолі в порівнянні з іншими верствами населення. У нас, українців, це не є якась аналогія до класу "дурних Міхелів": ані школа, ані адміністрація, ані військо не довершили ніякої селекції, вибору кращих, здібніших одиниць. Найрізніших і часто найздібніших людей має в собі українське селянство. Це не є ніякий окреслений клас". Це є дуже важливе питання: знайти елементи власної держав-ности й відчути органічний зв'язок між ними. Головним завданням міцної державности є дбання про те, щоб кожен її громадянин був на своїм місці, тобто там, де може вказати якнайбільшу продуктивність. В противному разі - це анархія, змішання і упадок держави як недоцільної. Тому легко зрозуміємо слова останнього посла при царськім Петербурзі, француза Палеолога: "Царська Росія мусила впасти, бо там кожен не був на своєму місці". Які ж є методи до осягнення такої доцільности в державній організації? Останніми часами англо-саксонці узнали це за дуже важливу, чи не найважливішу суспільну квестію. "Кожна людина має бути на своєму місці!" - це гасло великої групи бритійських і американських учених. Послухаймо одного з найзнатніших у світі біологів, проф. Галдейна з Кембриджу: "Генетика - це є галузь біології, що досліджує причину вроджених різниць поміж організмами. Поступ біології останнього століття провадить до визнання факту вродженої нерівности між людьми. В науково упорядкованім суспільстві треба так само приймати вроджену людську різнорідність, як приймаємо погоду, що її в значній мірі можемо передбачити, але дуже нелегко опанувати. Розбудову відповідної техніки в цьому напрямі осягнуть покоління, так, як колись розвинули хімічну аналізу. В далекій будуччині людство, мабуть, буде поділене на касти, як індуси або терміти" (Галдейн "Нерівність людей"). Для українців мусимо взяти інші методи. Не чистий індивідуалізм є характерний для українця, лишень українська асоціятивна група, громада, артіль. Це є одиниця українського типу більшої організації. Сумою груп є чумацька валка, і союз кооператив, і територіяльна курінна організація Січі. Інстинктом відчули це і соціялісти, будуючи Центральну Раду 1917 p. на засаді корпоративній (був це, мабуть, перший корпоративний парламент в Европі). Те саме можна сказати про Трудовий Конгрес 1919 p. чи Раду Республіки 1920 p. Репрезентували вони стани, професії", заняття і партійні комітети. Цікавою є організація сучасної української еміграції, що далеко триваліша від російських еміграційних товариств і стоїть під оглядом державним вище від росіян. Це є федерація територіяльних груп, що зв'язані з центром своїм виборним уповноваженим, що його тільки затверджує центр. Призначення до нічого не довели, лишень ця форма виявилася найбільш органічною. Перейдімо до органічного змісту організації української державности. Отже, органічним складнем української державности є група. Коли вдасться нам окреслити її суспільний зміст, а також те, як органічно уклалися впродовж історії раси взаємини між цими групами, будемо мати образ органічної української державности. Зміст української суспільної групи повстав із українського культурного підложжя, з агрикультурного кругу. Саму формулу трактуватимемо як річ другорядну; властиво, найважливішою є засада, що кладе українська раса в ту чи іншу українську форму. Найважливішою є засада, що вироблена віддавна і збереглася до останніх часів, бо це б вказувало, що вона відповідає українському характерові і дає вищі і доцільніші форми продукції. Але чи існує така засада? Геніяльний дослідник форм українських асоціяцій Федір Щербина відповідає в своїй блискучій синтетичній праці: "Ми переглянули найрізнорідніші українські артілі (асоціяції) і взагалі, громадсько-суспільні форми організації, - отже, всі вони мають між собою більш близький зв'язок, ніж би це нам здавалося. Всім їм однаково притаманна одна й та ж сама риса, що проходить через них червоною ниткою. Ця риса висловлює глибоко звичні для народнього життя явища. Риса дуже важлива і істотна. Без зрозуміння її важливіші прикмети українських форм будуть для нас цілком темні і незрозумілі. Отже, головна прикмета українських артілей і громадсько-суспільних форм то, що всі вони - чисто звичаєві явища соціяльного життя, продукт народного звичаю і традицій. Ці форми вироблені не законодавчими регламентаціями і обіжниками (згори), а шляхом повсякденного історичного досвіду і традиції... Це відвічні народні звичаї, передавані з роду в рід, з покоління в покоління, від батьків до дітей і з поправками відповідно до загального розвитку життя" ("Нариси", 1880). Цей зміст є вічний в очах Щербини. Форми асоціяції можуть розкладатися, навіть гинути, але зміст зостається, бо має сопіяльно-виховне значення. В цьому змісті є можливість розвою вищих форм асоціятивних відносин і праці, в них є сила і заповіт будуччини. Чому? Бо цей зміст є український. Цей український історичний досвід і традиція - це й є той закон української асоціяції. Пригадаймо собі, як для українця важливим є, щоб усе було "по закону". "Законність" усього, що робиться, - це є підстава асоціятивного думання українця, і чим ближчий він до своєї крови, тим сильніша в нім ця потреба "законности", справедливости. що регулює відносини українських людей на підставі їх власної традиції і звичаїв. Підлягання цій традиції - це вже запорука продуктивности і групи, і одиниці. Кара, яка приходить з рамени1 цієї групи, це не знущання, лишень вказівка, що проступник переступив звичай. Яке ж значення одиниці в цій українській асоціятивній засаді? Як її трактує закон? .Власне, з цих слів виходячи, застановімся над оцінюванням одиниць, селекції людей в українському "законі". Одиниця (згідно з ним) є тоді найліпша, коли вона висловлює якнайліпше традиції, дух своєї асоціяції. Це є витворення того, що ми б хотіли назвати породами українських людей. Власне українці мають вроджені здібності - тривало репрезентувати і висловлювати свою асоціяцію. В тім є їх сила. Придивімся до пересічного українця в його зіткненні з західнім індивідуалістським ривалізаційним2 життям міст. Він не дає собі ради так, як би того можна було б від нього сподіватися. Він звик до асоціяції, групи, і то часто родинного характеру, і лишень там може дати максимум енергійної і витривалої праці та продуктивности. Можливо, що й так охоче підтримуваний сусідами міт про "вроджену недержавність" українців повстав з обсервації українців, які діяли поза групою, асоціяцією. Гоголь у своїх "Мертвих душах", власне, дав нам образ таких жалісних уламків, викинених Росією з групового життя українців. Отже, українські асоціяції і "люди асоціяцій", - але в яких взаєминах, в якій ієрархії укладені? Правда, в обличчі раси є однаково дорогі і традиція асоціяції опішнянських гончарів, і бесарабських виноградарів, і січових лоцманів, і якогось чумацького села чи волинського роду князів, або роду кравців чи шевців. Міт про шевця Кожум'яку, що рятує від ворогів Вічне Місто на просьбу цісаря Володимира, - це дуже характерний міт для українського демократизму, рівности українських традиційних асоціяцій в обличчі раси. Всі вони висловлюють якусь прикмету раси. Всі вони вислови ики зорганізованого характеру раси. Але укладання і вияскравлення цього характеру відбувалося s часі, в історії. До історії мусимо звернутися, коли шукаємо образу української ієрархії, і то до історії українського права. Чи тільки звичаєвого, не завжди, зрештою, докладно занотованого етнографами й правниками? На щастя, більше знаходимо велику безперервність писаного права в часі, і воно до деякої міри висловлює тенденції звичаєвого права усіх земель України. До останнього часу (1917 p.) в серці України (в двох "губерніях Малоросії") діяли т.зв. "Права, що по них судять малоросійський народ" ("Своді Законові", т. X). Ці права виросли органічно із законів козацьких часів, із "Литовського Статуту" і, врешті, з великокиївської "Руської Правди". Останніми часами дуже важливе відкриття зробив проф. А.Андрієвський, правник і колишній член Директорії, в своїй праці в "Збірнику Українського Університету у Празі" з 1925 p. він знайшов джерело, що висвітлює правну культуру українських прапредків - трипільців, зв'язує їх правні поняття з "Руською Правдою" і звичаєвим правом українців і тим самим встановлює вісь української правної культури впродовж близько трьох тисяч літ. Це ще одне пояснення того вродженого в українців потягу до законности. Андрієвський бере писаний кодекс геттітів (з ХІУ ст. до Христа), народу-сусіда трипільців того самого часу і зазначає, що "правна геттітська культура, що відбилася в кодексі, дуже близька до старовинної, а також і сучасної культури українського народу". Андрієвський знаходить дуже багато тотожностей в кодексі і в звичаях та законах старої і нової України. Однаковими є форми землекористування (рілля, сінокоси, сад), однаковий побут еліти (весілля). Так само, як і в українців, в кодексі батько і мати мають однакові права щодо дітей ("Литовський Статут", звичаї), сепарацію дібр подружжя ("Литовський Статут"), споріднення не по батькові, а по матері ("Руська Правда"). Однаково, як у козацьких судах, була кара за перелюбство, те саме посвячення меж, знаний донині проступок пересівання і т.д. Дуже цікавою є ієрархія за кодексом. На чолі був король із духовенством і князями. "За королем ішли різного роду воєннозобов'язані. Це аналогії до староукраїнських бояр і зем'ян. Потім ті, що працювали на землях, більш-менш вільні хлібороби, подібні до наших "смердів"; за цим - залежні люди, на зразок наших холопів, наймитів, звичайних і рільних закупів і вкінці - раби. Як бачимо, геттітська держава є до деякої міри прототипом київської України - Руси часів "Руської Правди" (Андрієвський). Отже, бачимо, що історія українського права дає нам підстави і до уяскравлення собі не тільки взаємовідносин моральних, але й суспільних, дає нам прототип ієрархії груп української раси. Ця ієрархія - це, властиво, вираз цілого характеру раси. Сполучені в ній групи-інституції, родини-асоціяції, цехи й родини. Всі ці українські групи, витворені тисячоліттями, мають у власній крови сучасні українці. Вони, ці групи, були цілий час від Києва першого тисячоліття до теперішнього часу. Це є запорукою постійного відродження української державности, як довго існує українська раса. Це стала і конечна функція раси - своя форма державности. Під тими чи іншими назвами спонтанно будуть відроджуватися українські асоціятивні групи і сполучатися s свою ієрархію. Правдоподібно, люди вищої української ієрархії будуть іншого характеру, ніж "люди асоціяції", ніж еліта груп, станів чи цехів. Будуть потрібні до цього люди, які можуть оцінити, вгадати істотну вартість поодиноких груп і устійнити взаємовідносини, найкорисніші для груп і цілости раси. Врешті, ці люди є здібніші до відчуття раси як цілости. Найбільші династії в українській державности були неукраїнського походження, як малоазійська династія Боспору, норманська Рюриковичів і литовська Гедиминовичів. Так виглядав би образ української державности, що органічно зріс з історії і підложжя раси. Образ цей жив в українській еліті до початку XIX ст. Лишень від тих недавніх часів бачимо виразне роздвоєння його органічного відчуття. Цей дуалізм лишень під впливом подій останнього двадцятиліття почне поволі відбудовуватись. Ми б окреслили це роздвоєння як переростання готизму, з одного боку, і еллінства - з другого. Праця своїх і чужих у XVIII ст. зробила те, що деяка частина українців свою готську лояльність і відчуття дисципліни віддала владі Петербургу, ставлячи обов'язок як найважливішу рису одиниці. Відірваність Петербургу взагалі від якоїсь окресленої расової чи національної ідеї багато помогла цьому. Гоголь, письменник і урядовець, пробував навіть мистецьки аргументувати це каліцтво. Це було українське служіння владі, Петербургу, так, як йому, зрештою, служили, творячи владу, і німці, як ось Бенкендорфи, Бірони, Ренненкампфи, і поляки, як кн.Чарторийський, Булгарин і різні люди з заходу. Переріст українського готизму не потривав довго. Ще ген.Михайло Драгомирів, приятель Олександра III, міг думати, що зможе одночасно і вірно служити цареві, як його намісник на Україні, і зберігати побутові властивості краю, а вже такий магнат Родзянко, що синові Олександра III в 1909 p. подарував вишивану сорочку, був потрактований за це як український сепаратист. Цей надмір готськости, з відкиненням інших прикмет характеру, витворив службістів, урядовців або людей, як у Галичині й Підкарпатті, що вірили в далекий престол "білого царя". Цікаво, що ці "малороси" і "москвофіли" виступали проти свіжозродженої української інтелігенції. Здається, найбільше разив їх у цій інтелігенції брак того, що вони мали в надмірі, тобто пошани до ієратичности і традицій влади. По 17-ім році більша частина їх злилась з своєю расою. Частина, однак, пішла служити аж до фізичного чи морального кінця різним "правительствам", як ось Денікінові й ін., ідучи вже до братовбивства, їхня роля скінчена. Переріст еллінства в державності еволюціонував далеко корисніше. Зародилося еллінство на цілком протилежній підставі -на почутті. Коли готизм твердив, що українська державність існувала тисячоліття, і лишень по Хмельницькім чи по Розумовськім федерувалася чи злилася з Петербургом, представники надмірного еллінства починали цю державність наново, як "кращу" (Куліш), і спирали її виключно на власнім почутті і його відрухах. Коли в готизмі переважали адміністратори, то тут були представлені головно лірики й етнографи. Коли в готизмі була велика тривога за скомплікований державний механізм, державність "літературного типу" уявляла собі творення держави чимось на взірець референдуму з відчитами1. В розумінні історії було ще гірше: ії часто перемішували з особистими нападами на історичні особи, а знову милих письменників, таких як Котляревського, робили символом української історії. Останніми часами сентименталізм державницького еллінізму прибрав ліричне обличчя типу ніцшеанської бомбастики. Зрештою, літературність його не зменшилася від того, і, читаючи Є.Маланюка, Телігу і т.д., побачимо, що це спадкоємці Кулішівського елліністичного примітивізму і відруховости. Але вже еклектизм, закінчення. Далеко важливішими є події, що вияскравлюють справжні риси української державности. По 1917 році безперервно ростуть українські державні групи, інституції і традиції. Ростуть на історичному змісті. Старі інституції оновлюються і сяють силою. Нові набирають глибшого змісту. Все яснішим стає, чому переховалася в українській церкві корона короля Данила, все виразнішає історичний зв'язок із середньовічними братствами сучасних "Просвіт", з давніми валками чумацтва - сучасних союзів кооператив. Навіть на еміграції в Европі, Азії й Америці плекаються традиції військових частин. Не є припадком, що й еміграційна УНР переховує клейнод Мазепи. Державність стає виразною не як літературна історія і не як накинена чужинецька дисципліна, а як розвій асоціяцій на підложжі власних традицій. Тепер, по окресленні характеру раси і характеру її державности, перейдімо до найвищого розквіту тої державности і до генеральних ідей української еліти. 56. АПОСТОЛЬСТВО КИЄВА Як пізнати великість якогось періоду в житті раси? Чи шукати його в головних подіях військовости, мистецтва або адміністративної упорядкованости? Цього всього було б .іще замало з погляду людського, а передусім, з погляду української одиниці. Адже й воєнне діло, і мистецтво, і керма - то лишень вияв однієї з духовних сторін раси. Повнота вияву усіх українських можливостей - це українська великість, Яке ж може бути мірило цього? Адже ж в однаковій мірі не можуть бути виявлені окремі прикмети раси. Військові здібності, надміру розвинені, дадуть осоружну воєнщину, і безконтрольне мистецтво побуджує до анархії емоцій, врешті надмірна урядовщина смертельно змертвлює край. Якась гармонія мусить бути між цими і масами інших прикмет раси. Що є мірилом цього, цієї біологічної, здатної до життя гармонії раси? Мірилом, визнаним цілим краєм? Українська людина. Свідомим і найвищим осягом вияву такої людини є доба Києва, Вічного міста. Вічного не тільки хронологічно (правдоподібно, Київ заснований перед ІУ ст.), але, передусім, силою своєї печати на українцях. Останні досліди багато дали для зрозуміння тої ролі. Київ панує над нами і тепер - панує в мові і в церкві. Зникає цілком поняття якогось "слов'янського яароду". Хто його бачив, де його писемні пам'ятки, де його культура? Занепадає поняття якоїсь "старослов''янщини", спільної усім народам із подібною мовою. Цей ненауковий винахід цілком розрахований тільки на політичні ефекти. Ніхто не сміє на півдні говорити про спільний "пранарод італо-франко-еспано-румунів". Це виглядало б ошуканством. На щастя, праці славіста Івана Огієнка, археолога Вадима Щербаківського, музиколога Олександра Кошиця та інших так освітили справу т.зв. старослов'янської' мови й музики на Україні, що можемо їх просто назвати мовою і музикою Києва, Вічного Міста. Богослужіння, "старослов'янські" співи й книги, що іх прийняли з деякими змінами й чужинці (москвини), - це не мова й музика, накинені ззовні греками чи болгарами, це створене расою власне багатство. Коли ж там і є чужі елементи, то вони перероблені і достосовані до потреб української" духовности. Так званий слов'янський алфавит, що його прийняли із змінами й неукраїнці - болгари, серби, москвини, - це переважно твір українського духа. Св. Кирило й Методій ширили цей алфавит і книги Києва, Вічного Міста, складені ще перед ними. "Як знаємо, - зазначає дослідник, - життя Костянтинове твердить, що Костянтин, бувши р. 860-861 в Херсонесі, знайшов був там євангелію та псалтир, "руськими письменами" писані, а Костянтин Костенецький у своїй "Книзі о письменах" кінця XIV віку подає, що Костянтин-Кирил в основу мови своїх перекладів поклав був "тончайший і красніший український (руський) язик" (І.Огієнко "Повстання азбуки й літературної мови в слов'ян, 1938). "Уже ці незвичайної ціни відомості, - каже далі дослідник, - наповнюють гордістю українського вченого". Не тільки вченого, а кожного українця! Чужинці, опановані цією витонченою мовою українською, приписують їй божеський початок. "Все разом скажу, - пише сербський учений XIV ст. Костянтин Граматик, - всі божеські писання українською мовою писані, всі українською мовою прикрашені". В чужинецькім рукопису з тих самих часів "Про смерть св. Кирила, учителя слов'янського язика" знайдемо і про те, що книги для Морави писані українською мовою, і про стародавність тих книг іще перед св. Кирилом^ і, врешті, як завершення, слова захопленого чужинця: "Грамота українська явлена тільки самим Богом". Хто ж говорив тою мовою, що її лишили тільки до розмови з Богом, яка постать українця символізує Київ, Вічне Місто? Вільні люди - це люди Києва. В одному з перших знаних актів Києва (договір великого князя Ігоря з Романом царгородським з 945 р.) знаходимо вияв найглибшого почування людей Києва. Вони - і християни, і погани - всі присягають додержувати умови договору. На яке ж найбільше нещастя для себе заклинаються вони в разі недотримання договору? "Нехай не матимемо помочі ані від Бога, ані від Перуна, - кажуть вони, - і нехай зостанемося рабами і в цьому, і в майбутньому житті". Стремління до особистої свободи і відповідальність перед релігійними святощами - це перша й найважливіша прикмета київської людини. Друга прикмета цих людей в очах письменників XVI-XVII століття (та й тепер) викликає, може, не менший подив. "Синопсис" XVII століття, бажаючи зсинтезувати характер людей, що дали початок "преславному, верховному і всього народу главному граду Києву", приписує їх походження синові Ноя, Афетові. Що значить ця формула? Київський історіософ розшифровує: "Досто-яніє царсько, храбрость воїнственна і розширеніє племени єго, Афет бо толкується розширеніє". Отже, велика експансія київських людей - це здавалося авторам "Синопсиса" найважливішим. Власне, в сполученні цих обох прикмет - прагнення до експансії та почуття особистої свободи разом із відповідальністю перед релігійними святощами - дало найблискучіший період Києва, добу його християнського патосу. Недарма характерним для мистецтва Києва було виховувати рафінований тип людей, зближених у своєму горінні до божеських початків у людській душі. "Головною метою майстрів Києва, - пише історик українського мистецтва, - було величаво декорувати будівлю і в образах людей представити або Божество, або виїмкових людей, що, власне, наближались до Божества" (Д.Антонович). Релігійний епос, легендарні постаті тих киян, що творять чуда і борються за красу душі, є незрівняний у всій тисячолітній українській літературі. Життя героїв "Києво-Печерського Патерика" (поч. XIII ст.) - це суцільна пристрасть, що спалює їм душі, що шукає виходу в чині. Сила християнської доби Києва саме в його апостольстві.'Блаженний Мойсей діє чуда в землі князя Болеслава \ терпить від нього муки <ХІП ст.), київські люди проповідують християнство найдикішим племенам і над Окою, і над Онегою, будують церкви і закладають міста над Білим морем (наприклад, Олонецьк в XII столітті). Врешті, за місіонерами ставлять-залоги, християнізують, накидають свою мову і владу люди Києва, войовники й купці. Ця поважна й сувора християнська архітектура, це екстатичне малярство, це напружене волею і вірою письменництво світяться найбільшою довершеністю - внутрішньою красою. Недарма київська легенда подає, що один із дванадцяти апостолів приплив з півдня Дніпром, щоб положити основи для Міста-Апостола. Які ж напрямні і традиції зоставила ця доба найбільшого напруження українського характеру? Від сучасної Харківщини (Дінця) аж до Волині знаходили археологи, що розкопували оселі з VII-X віків, і молоти, і тиглі, і залізний жужель. Скрізь там кували зброю в тих часах (проф. Довнар-Запольський). І та зброя служила добре Києву - від Закавказзя і Задунайщини на півдні аж до Білого моря на півночі. Недарма перший український підручник історії уважає, що заняттям людей Києва було "упражнение тільки в ділі воїнственнім" (Ін.Гізель). Традиції територіяльної експансії Києва не забувалися в історії українців. Це ж на початку 1657 p. шведський посол Велінг сповіщає короля Карла-Густава про офіційну заяву канцлера Виговського від імені гетьмана Богдана Хмельницького: "Козаки домагаються, щоб ваша королівська величність признала їм право до всієї стародавньої України (jus totius Ukrainae antiqve)... де існує грецька віра і (їх) мова ... Бо з них глузували б, коли б вони при теперішній нагоді не ревіндикували того... що було від них безправно відібране" (Б.Ольхівський, Варшава 1938). Традиції вільної торговельної експансії Києва. Треба пам'ятати, що "через усю історію київської дипломатії червоною ниткою проходить оборона свободи міжнародних шляхів, а особливо рік і морів" (Г.Вернадський). Нищення свободи торгівлі на Україні кагалами й старостами було однією з найголовніших причин революції Богдана Хмельницького. Традиції права Києва є дуже важливі, і невідомо, чи й у нинішніх часах українці не повернулися б до деяких із них. Тепер система приватної власности (оперта на римськім праві) захиталася значно, і то не тільки на Україні. Значення київського поняття "функціональної власности" лишень тепер починаємо розуміти. хоч не розуміли цього соціологи XIX ст. (Г.Вернадський). Також дуже цікавим - явищем, спільним з явищами старогерманського права, є така значна роля символів і емблем у київській правосвідомості. Зрештою, знаємо, що між Києвом і германами багато є подібних норм і звичаїв, як, наприклад, ордалії під час процесів (Вернадський). Дуже цікавим є міжнародне право Києва, що на нім у значній мірі опиралася і дипломатія Козацької Держави. Знаємо, що праводавство Києва стало підставою права Москви-Росії, Польщі-Литви і Молдави. Мистецькі традиції Києва. Проф. Федір Ернст, окреслюючи українське монументальне будівництво ХІ-ХІІІ ст., говорить такими словами: "Церкви, як Софія, Лавра, колишні Кирилівська й Михайлівська церкви в Києві, Спас і Єлеца в Чернигові, вважають тепер за пам'ятники- світової ваги. Монументальні розписи цих будівель, і особливо мозаїки київської Софії й колишнього Михайлівського монастиря, ставлять пам'ятники українського мистецтва цієї доби поруч із видатнішими пам'ятниками Константинополя, Венеції, Равенни, Палерма й Риму" ("Історія українського мистецтва", 1931). Могли б ми додати ще одну традицію: збагачення духовністю Києва сусідів у мові, в правосвідомості, воєнних традиціях і мистецтві. В кожному разі образ Києва, Міста-Апостола й Міста-Войовника, ввійшов майже в історичну підсвідомість української раси. На початку 1918 року перед парламентом із кількасот українців, соціялістів і безтрадиційних лібералів, постав проект українця, професора історії, але соціяліста-революціонера, проект символу нової української держави. Він був одноголосне прийнятий, і під цим знаком розпочалася нова державна українська традиція. Був це тризуб - знак апостольства Києва, герб Володимира Великого. 57. ВІД ВИШНЕВЕЦЬКОГО ДО ГІЗЕЛЯ Щоб зробити вигідний перекрій, скажімо, долі української державности в 1919-1920 pp., мабуть, вистане тільки подати назви міст, де був розташований український уряд: Київ - Вінниця -Кам'янець - Станіславів - Кам'янець - Чорний Острів - Тарнів. Де був осідок уряду, там був і військовий, і культурний центр. Там також була й ідеологія, що виправдовувала місцерозташування. Так само можна було б схематизувати й українські часи від XIV до XIX століття. Галич королівства галицького, Вильно Ольгерда, володаря Чорного моря, Вильно Витовта, другого чорноморського володаря, покорителя Твери й Рязані, Острог князя Острозького, що був belli gerendi Imperator', найбільш тоді, безперечно, сильного українського князівства, далі дніпровські Пороги з їх торговельно-воєнною республікою, далі Чигирин великого Реформатора, а далі вже найрізніші пересування: Біла Церква, і Кам'янець, і Ніжин, і знов Чигирин великого Дорошенка, далі і Батурин, і Глухів, і Бендери, і знов Батурин гетьмана-графа. Столиці, столиці - то є ті сліди історії тих українських часів. Дивні часи, могутні часи живучости і непримиренности раси ! Тепер, коли хоч на коротко, але столиця була таки знову в Києві, можемо глянути спокійніше на ці політичні маневри. Можемо вже тепер чуттєво не брати в них участи, не шукати ніяких інших прикмет, крім однієї: за всяку ціну зберегти політичний центр української раси, за всяку ціну зберегти ії історичні традиції від часів апостольства Києва. І це вдалося українцям. Бо вже тепер найновіші досліди українських історіографів довели неперервність тої традиції майже аж до половини XIX століття (1834). В цих часах цікавить нас тільки динамізм української політичної думки, те, що дослідник назвав би ниткою подій, мистецькою правдою стилю, а політик - політичною культурою. Можна було б назвати часи X1V-XV століття добою безпосереднього впливу Києва. Галицьке королівство, що еталона торговельних південних шляхах (Авсбург - Майнц - Генуя - Венеція через Прагу) перейняло від Києва не тільки його звичаї, судівництво, але, певно, й безпосередньо велику кількість адміністраторів і взагалі вищих достойників. Про велике князівство Ольгерда і королівство Витовта на шляхах дніпровсько-балтійських можемо сказати те саме. Воно напевне мало як підставу традиції Києва й експансію, що є безпосереднім продовженням експансії і боротьби проти розросту волзько-балтійської державної концепції (Старий Сарай, Москва). Але все ж це вже не був Київ - Вісь, це були великі відхили Києва. По цих відхилах Києва почалася друга доба - посереднього впливу Києва. Як же бурхливо виглядає XVI століття! Це час найбільш виразної напруженої расової боротьби українців, але одна з найтяжчих діб державности. Властиво, розсіяна ця державність скрізь по окремих князівствах, містах, ба - селах, бо ж центральної влади властиво (поза номінальною назвою) не знайти на українських землях. Аналогії до цього стану хіба треба б шукати в розщепленні великого Риму на дрібні італійські князівства. Скільки нових політичних сил з'являється довкола української раси! До невеликого краківського королівства, зайнятого більше боротьбою із наддунайськими країнами, в 30-х роках XVI ст. прилучаються мазовецькі простори з Варшавою, і це дає інші, дніпрянсько-німанські напрямні полякам. Оборонена від Витовта Золотою Ордою Москва виростає і пнеться на верхів'я Дніпра. Найбільша ж небезпека - це опанування Чорного моря Туреччиною з ії примітивною, але великою флотою. Турецькі наймити, кримчаки (решта Золотої Орди в Тавриді), уважають українські (та польські) землі за місце полювання на людей. Кожна хата загрожена, нема центральної влади, хоч у кожній українській людині вона може бути. Історія тих українських часів - то одна з найцікавіших сторінок вселюдської історії. Це історія нагої людини на нагому острові, - довкола ж нього стихія, що насувається, як загин. Це не історія солом'яних королів з титулами, позиченими від німців, або інституцій, крадених від англійців, -це вияскравлення найглибшого первня відпорности в українській расі - козацтво. Передусім - це синонім сили характеру. Навіть найбільший ненависник козаччини змушений її окреслити як моральну силу: "Козаки, при безсумнівній мужности, виказували велетенську винахідливість в обороні, надзвичайну витривалість, силу волі, їх видавання з себе праці, здоров'я, зусиль було незмірне велике" (Равіта-Гавронськнй). Той характер був і в міщан, і в зем'ян, і в селян, і в здобичників. Це "люди неосілі", як окреслюють їх чужинці, але кожен міг зробитися неосілим на неохоронених землях від Сули й Дінця аж до Дністра й Гориня. Саме вже в половині XVI століття різні урядові агенти (комісари, воєводи, старости), що придивлялися до цього нового явища, раптом із жахом нотують, що козаки мають "cupiditas dominandi" - гін до панування. У що обернеться ця козацька "cupiditas"? Вона прийме всю культуру Києва і його найголовніші політичні традиції^ ба, чужинці, як Т'єполо, будуть називати Київ столицею козацької країни. Але там ніколи не буде козацького правління. Київ - це символ їх прадавньої політичної культури, як кажуть самі козаки, від Олега й "Володимира Святого, монархи роського", але не більше. До Києва приходять умирати козацькі вожді. Там стане й могильний камінь гетьмана Сагайдачного (1622) з прегарною епітафією: "Тут зложил Запорозький Гетьман свої кости, Петр Конашевш, ранний в війні, дая вольности Отчизні"... Так, крім символу традиції політики й культури там буде ще й акрополь героїв. Але політика козацька мала інший центр і тактику. Підойму-важницю козацької політики треба шукати деінде. Перший, хто цю підойму знайшов, вхопив обіруч і спробував обернути історію довкола української оси, заслуговує на титул "засновника традицій козацької політики". Про нього, волинського магната Дмитра Вишневецького, пише великий історик Михайло Грушевський: "Є безперечна сміливість гадки, безгранична відвага в розмаху цієї енергії - те, що так цінне в людині всіх часів, і я певний, що ця авантурницька, неспокійна енергія не проминула безслідно, а запліднила певними ідеями, певними конкретними прикладами життя... Я бачу виразні аііа.чогіі'. 'певні ідейні зв'язки з ді-яльністю Вишневецького не ті.чьки в самій ідеї' Запорожжя, як постійної" твердині серед степового моря. але й у політиці пізніших козацьких вождів - в їх змаганнях грати міжнародну ролю. онираючися на сусідні держави, що їх інтереси сходилися тут"... Впродовж тринадцяти літ (1550-1563) своєї" діяльности Вишневенький гсніяльно утверджує дві традиції": 1) на початках 1550-х pp. "на острові Хортиці, проти Конських Вод, коло кримських кочовищ", ставить він замок і громадить навколо себе козацтво; 2). використовує в політиці державне суперництво Литви Жигимонта-Августа. царської Москви й Турецької Порти для зміцнення позиції Хортиці, їздить до Царгороду і має успіхи, їздить до Москви, і йому помагають. Його, крім цього, оваційно вітає литовський сейм; він бере участь у ливонській балтійській війні, претендує на престол молдавського господаря, погромлює черкесів на Кубані, врешті, полонений у війні, гине в Царгороді. Його смерть, як і життя, викликає подив. Німецькі, французькі, литовські, польські легенди подають чудесні подробиці про нього. Про нього й досі співають українці одну з найгарніших козацьких балад. Його правдиво українська, рішуча й творча постать пригадує іншого українця, що заснував місто, недавно відкопане коло устя Гориня, князя Давида Ігоровича з XII ст. Того князя, політика, капіталіста й войовника. що закладав і руйнував міста від Кубані й Наддунайщини аж до Гориня й Балтійського моря. Та Вишне-вецький був: не тільки мальовничою постаттю. Всі походи й дипломатичні посуви Вишневецького - це прообраз майже всіх пізніших носунень козацьких вождів. Це ж, як він, Тиміш Хмельницький претендуватиме на волоський трон. це Тетерю, як і його, вітатиме сейм, Самойловича - Москва, а Орлика - Туреччина. Ще. може. потім були додаткові подробиці, договори з іншими контрагентами (Швеція, Австрія, Венеція), походи до інших країв (Альпи, Фінляндія), але засада зосталася та сама: використовувати .конфлікти і суперництво сусідів для зміцнення козацької держав-пости. Ключ тої державности - Військо Запорозьке, Орден. Гео-нолітичію це був іззовні ключ до Києва (пригадаймо хоч би печенігів і Святослава), а зсередини - ключ до Чорного Моря. Чи то важливе, що номінальне цей Орден визнавав то владу польського, то шведського короля, то царя. то султана? Мальта була тоді ключем до Середземного моря. але визнавала владу то італійців, то французького короля! Німці-хрестоносці на Помор'ї чи не визнавали так само з тактичних вигод владу польського короля? Це були форми, влада мусила бути назовні репрезентована якимось монархом. Але скільки разів Орден підписував договори, скермовані саме проти того самого "опікуна", монарха?.. Коли Вишневенький закреслив межі козацької політики, то напрямну цій політиці дав Хмельницький. Та напрямна затрималася майже до кінця козацької державности - опертя України на Чорне море. на державу, що володіла тим морем, на спадкоємницю Східнього Риму, на Туреччину. "Вся діяльність Богдана Хмельницького, - каже сучасний дослідник, - це його відверта туркофільська, всупереч усім традиціям того часу, орієнтація. Ця орієнтація вперше зорганізувала протягом дев'яти років державно-політичні взаємини між Україною й Туреччиною" (В.Дубровський "Про вивчення взаємин України та Туреччини", 1928). Найблискучіші гетьмани - Дорошенко й Самойлович, Мазепа й Орлик - вірили в велику реальність цієї напрямної Хмельницького. Вона давала опертя Україні на найсильнішу державу тодішнього культурного світу. Державу, певнішу і толерантнішу від тодішніх християнських сусідів України. З другого боку, давала доступ до нової економічної експансґї України на Чорному морі. Адже ж інші християни вже використовували природне поле української експансії. Як твердить мандрівник Шарден, під час його подорожі (1672-1673) на Чорнім морі була пожвавлена плавба. Річно, він підраховує, на морі бувало не менше як 1500 торговельник генуезьких і венеціянських кораблів. Ці кораблі з північних (українських) берегів вивозили ікру, зерно, масло, сіль і солону рибу на ціле Середзем'я, навіть до Індії. Привозили ж сюди тканини, аптекарські товари, металічне знаряддя і т.д. Отже, навіть на узбережжі було велике поле до попису для відвічних чумацьких українських валок. Політику козацьких вождів визначив Вишневецький, найреальнішу напрямну тої політики - Хмельницький, історичний зміст дав Київ, Вічне Місто. Що ж привело до занепаду козацьку державність? Адже ж була вона побудована на засадах воєнної організації, отже, тим самим завжди була здібна до оборони й наступу. Саме з тої занадто великої військовости й зроджувалася часто небезпека для козаччини, аж вкінці знищила Козацьку Державу. Уміння козаччини битися, не ненавидячи, і "ворогові поклін давати", трактування лицарськости як змісту держави - зашкодило. Занадто високе поняття про значення договорів і надавання ваги міждержавним зобов'язанням знайдемо навіть у Богдана Хмельіжцького. Віру в непорушність конституційне трактованих вольностей заховала козацька шляхта Гетьманщини аж до остаточного її зліквідуванн»- Цікаво також визначити, коли саме прийшли зміни в самій ідеології' Козацької Держави. Коли, властиво, посередні впливи Києва почали виразно зменшуватися і серед козацької еліти почали затьмарюватися поняття першости крови, отже, тим самим зменшувалося відчуття серединности раси? Хто був ідеологом цього? У 1674 p. в Києві з'явилася книжка (брошура), до 1680 p. вийшло її чотири видання, від 1736 p. виходить вона вже в побільшеному вигляді в Петербурзі, а потім у великих накладах виходить її до року 1836 - двадцятькілька видань. В передмові до неї' сказано, що "ця книга за браком інших російських історій була єдиним підручником". Єдиним підручником упродовж ста літ (аж до праць найманих німців-істориків, пізніш Карамзина і т.ін.). Отже. на ній виховувалися люди еліти в дуже важливий час для України (поч.XVIII до поч. XIX ст.). Вплив ії на формування думки величезний і для людей Москви, і для людей Києва. І то аж донині. Це - "Київський Синопсис, або короткий збір (відомостей) від розмаїтих літописців про початок українського (славеио-російського) народу і первоначальних монархів Богоспасаємого града Києва". Писана вона українською мовою, а підставою ії є старі (до XIV ст.) літописи київські і волинські. Написання цієї історіософії приписують Інокентієві Гізелеві, архимандритові Киі'во-Печерськоі" Лаври, ненависникові Москви (знаний є його протест в 1666 p.). Справді, на початку "Синопсис" має подібність до всіх тодішніх козацьких історичних синтез, от хоч би й Лосицького (1670) чи Софоновича (1672), що на них він до деякої міри опирається. Там підкреслює Гізель, що від півдня почалася українська державна традиція. Так само, як Митрадат Евпатор зв'язував свою династію з воєводами Олександра Великого, зв'язує з ним Гізель людей Києва, що "помагали й великому цареві Олександрові Македонському, і батькові його Филипу підбивати під владу цього світа держави. Там же за славні чини і труди воєнні цар Олександер дав їм написану в Олександрії грамоту на злотім пергаменті, вольності і землі утверждающі, перед Різдвом Христовим року 310; і Цісар Август (що за його володарства родився Цар Слави. Христос Господь) не смів ("не дерзаше") із вільними і сильними людьми Києва розпочинати війни". Підкреслена також і друга тенденція "самодержавства" київського, його релігійної і політичкоі' сили. Правда, це "самодержавство" в 1205 p. переходить до "Галицького княженія", але вертається Знов до Києва, і там, врешті, в 1321 p. завдяки Гедиминові воно "спиняється". Власне, цієї зупинки нема в інших козацьких історіософіях. Тим часом історичний великодержавний зміст знаходить "Синопсис" деінде, в землі "Мосоха, прародителя мосховитів", де єсть "Москва, народ великий". Більше того, хоч в дуже невиразній формі, є там також згадка, що і над Волгою живуть "росіяни", бо ж то люди, що по багатьох країнах <м.ін. і по Дунаю) є розсипані. Звідти ж, зрештою, походить і їх назва "розсіяні - россіяни". Цих "розсіяних людей" першим "самодержцем всея Россії і всего россійського государства" був Володимир у Києві з пізнішими спадкоємцями, і там "самодержавіє київське тривало 431 рік", потім зупинилось, а потім, немов між іншим, Гізель знаходить його по кількастах літах у Москві, в царя Олексія Михайловича. Отже. нехай живе самодержавіє московське. Правдоподібно, сам Гізель не прив'язував ваги до свого історіософічного фортелю1 Це була така сама присвята книжки чужому монархові, як і в інших книжках Гізеля, просто для отримання грошової запомога-подарунку. Річ часта в тих часах і мало-важлива. Однак брошурці пощастило, її поширили, видали як підручник у свіжозбудованім Петербурзі. Вона стала за підставу історіософічної пропаганди так само, скажімо, як совітофільський фільм "Звенигора", накручений колишнім генералом національної української армії в 1928 p. став підставою баламучення опінії заходу та й української щодо дійсного характеру боротьби в 1920-1923 pp. на українських землях. Тривало цс, щоправда, коротко. Брошура ж Гізеля діяла ціле ХУІІІ ст., стала підставою теорії єдиної Руси-Росії, розробленої докладно всякими німецькими спецами, як ось Фридрих Міллер. Катерина II під загрозою тюрми. заборонила яке-будь підкопування проти цієї історичної концепції. Лишень по утвердженні теорії триєдинства і спадкоємності російського самодержавства перестало в Петербурзі видавані "Синопсис", і він востаннє вийшов у Києві у 1836 p. Він уже не був потрібен по генеалогії влади Петербурга, він уже не докладно обілював узурпаторів влади Києва. В цім останнім київськім виданні допроваджено там чиїмись руками генеалогію місцевої (міста Києва) влади до исрфскції: спис намісників, восводів, далі генерал-губернаіорів, а вкінці вже тільки статистика "Кієвской губернії" і цифрою "казьонного дохода з кісвской губернії" закінчуюгь видавці цю фатальну книжку. Так, здавалося б, закінчився посередній вплив па Козацьку Державу політичних ідеалів Києва. Але книжки і пропаганда - то ще не все Недарма ж Катерина II, офіційно впроваджуючи автоматизм "триєдиноїва" в своїй державі, назовні мусила рахуватися з дійсним станом речей. Це ж ії амбасадор зложив у Варшаві в 1764 p. декларацію, то "ані вона (цариця), ані іТ наступники і не думають уживати гитулу всеросійських цісарів і підносити які-нсбудь права на землі й краї, икі під іменем Росії або Руси належали Польщі або й Великому Князівству Литовському" Та й українці мали вже інніі ідеологічні ісгоріософіі, оперті на природних правах буги "вольним народом", хоч би в ім я зближеної до Бога свободолюбности й моралі. Це вже над "Історією Русів" XVIII ст. з трепетом схиляється велика сила XIX і XX ст., Тарас Шевченко. Це ж нею початково захоплюється й нерівний Пантелеймон Куліїн, батько відомого політичного відламу сучасної інтелігенції. Бо це вже зближається сюліття мрій українських інтелігентів, мрій, що в 1917-19 pp. сублімували в державність, а злилися з харакіером раси і па наших очах затираються в зусиллі цілої раси до глибшого відчуття серединности. 58. ІНТЕЛІГЕНТИ Коли по невдачі Наполеона на деякий час між Азією, Балтісю і Чорним морем врешті устійнився російський порядок, в країнах під Петербургом запанувала велика вигідність лучби. Зрештою, не тільки матеріяльноі" комунікації, але й духовної. Тоді, власне, (одночасно з розвоєм російських університетів більш-менш від 30-х років) повстало явище суто російського типу - інтелігенція. а) Російські інтелігенти Це не були звичайні інтелектуалісти, що виростали по всіх країнах Европи із власної крови й грунту. Це було б дуже небезпечно для Петербургу мати в своїй семидесятинаціональній державі інтелектуалістів, вирослих із крови й грунту кожної з цих націй. Бо ж Петербург не вагався гнобити навіть і московський націоналізм (опозиційні московські слов'янофіли). Бо ж найяскравіша людина Петербургу, Микола І, сам переглядав листи усіх видатних росіян. Бо ж жандармський шеф був творцем життя. Досить пригадати, що в програмі третього (жандармського) відділу був догляд над чужоземцями, порядкування відносин між довжниками і кредиторами, мужами й жінками, дітьми і батьками і т.д... Тут уважно перечитували кожен друкований рядок і розмовляли з інтелектуалістами. Одних засилали на Сибір (Достоєвський), других оголошували божевільними (Чаадаєв), третіх заманювали дружніми листами й обіцянками посад (Дубельт-Куліш). Взагалі, коло колиски російської інтелігенції (1820-1835) були рожеві добрі заміри і блакитний мундур політичної поліції. Не могла ж поліція дозволити, щоб органічні сили народів і рас розсадили цей великий штучний твір, що його призначенням було воювати для війни, а змістом - адміністрація, поліція і військові паради з молебнями. Може, головним завданням Петербургу було зламати моральність інтелектуалістів, а потім відірвати від рідного грунту за. ціну посади. Треба визнати, що адміністрації це переважно вдавалося. Чужинець, поляк, що кільканадцять довгих літ перебував у Петербурзі в час народження російської інтелігенції, ставить її дуже невисоко: "Пізнав я, - каже він, - аристократію російської науки й журналізму. Вона не багато варта. Не знайти в них ані сили характеру й переконань, ані щирости й шляхетности, ані незмінности й безінтересовности. Знаний поет Некрасов був розпусний і брудний до неможливости в грошових справах; Панаєв був безсоромний злодіяка. Знав я й Чернишевського - творця нігілізму в Росії, півбога молоді". Мемуарист оповідає свою розмову з Чернишевським: - А знаєте, панове, - сказав, ідучи від міністра Валуєва, - він мені запропонував не менше й не більше, тільки продати йому своє перо й журнал "Совремєннік". - Звичайно, ви відмовились? - зауважив я. - Відмовився. Уявіть собі, він мені пропонував п'ятнадцять тисяч рублів у сріблі, тоді як редакція дає мені шість'сім тисяч рублів річно. Коли б, принаймні, запропонував п'ятдесят тисяч, но, то я б іще подумав. - Ви жартуєте? - спитав я здивовано. - Ах. Іване Федоровичу, ви людина розсудлива і розумієте, що муру головою не проб'єш. Не мене, то іншого куплять. В місяць по цій розмові Чернишевський був арештований і кинений до казематів петербурзької цитаделі, а за рік вивезли його на Сибір. Людина ця стала великою і святою для молоді лишень тому, що замало їй давали за зраду переконань, виголошуваних прилюдно... Та він іще був з російських письменників найпорядніший і найсимпатичніший. Інших можна було купити за кілька рублів, даних на розпусту, або за чарку горілки" ("Мої спогади", 1831-1910, полк. Струсь). -Безгрунтовність інтелігенції випливала з різних причин: ії не допускали до урядів, ії відмежовували всіма силами не тільки від мас, але взагалі від реального життя. Алкоголізм, сексуальні квестії і брак моральних обов.'язків - це те єдине, що рекомендував петербурзький уряд, скажімо, своїм молодим студентам. Остаточно зоставляв інтелігентам ще безконечне теоретизування. Може, взірцем того теоретизування була залізниця, що недавно прийшла тоді до Росії? Був простір Росії і легке залізничне пересування по ньому. Станція Іркутськ, станція Київ, станція Баку не різнилися в очах інтелігента-росіянина. Не цікавили його збірні індивідуальності країв у російських межах - він дивився на них згори, з точки погляду розкладу залізничних валок. Він не мав відчуття дійсности цієї землі, а тим більше не почував ніяких обов'язків щодо своєї крови й грунту. Інтелігент потребував попросту духовних струсів, щоб відчути реальність життя, тому стільки вкінці було імпортовано до Росії західніх інтелектуальних пікантерій - від анархізму Штірнера до безбожництва Бокля. Інтелігент не визнавав співмірности зусиль, часу і наслідків. Життя так приходило легко до нього самого, що він не уявляв собі інакше поступу, як якогось казкового вибуху. Звідси, може, й повстала його тенденція до революційности й анархизму. Зрештою, може, й мав рацію Е.Золя, коли вбачав істоту анархізму і мрійництва в лінощах. Може, тому ненавидів російський інтелігент і традицію, і то не менше від російського адміністратора (що, зрештою, робив це з уряду, для "гляйхшальтунгу"). Ненавидів традицію, бо ірадиція дає відповідальне і важке життя, без моральних і інтелектуальних ексцесів. Може, тому ненавидів і минуле, був антиісторичний. Був той інтелігент антиісторичний, бо, зрештою, історію в Росії робили касарні, поліція і коханки престолу. Але не хотів бути неісторичним, хотів творити історію, але на свій спосіб. Хотів впровадити утопію в світ російської сітки залізниць і поліції від Владивостоку по Каліш. Це була його амбіція. Скинути поліційну сітку, а дати сітку фанатиків-доктринерів. Чим далі, тим більш екстатичний, він су протиставляв свої мрії інтересам Петербургу (японська війна). б) Російський соціялізм В кількадесят літ. маточники інтелігентів, російські університети, фабричні гуртки ідеалістів і містечкові гетта. випродукували досить людей, щоб починати боротьбу за владу. В 1898 році на Білорусі, в Менську, відбувся перший російський соціялістичний конгрес. Там були вже люди вироблені: і теоретики - "ямщікі ідей", і професіонали - "ландскнехти революції", на взірець сучасного Сталіна і т.п. Це був уже російський соціялізм, дитина російської інтелігенції, з його нехіттю до історичного індивідуалізму (історичний матеріялізм), особистого (примусова рівність), расового й національного (расові, підсвідомі первні оминали цілком; національні мала знищити боротьба класів). Соціялізм цей з великою експансивною енергією не був тривалий, російські інтелектуалісти не вміли сублімувати нижчих емоцій мас. Провадили їх дуже коротко і вигинули в масакрах останніх літ. Світогляд російських інтелігентів не був органічно зв'язаний з культурним кругом українців. Українці в Росії не дали багато суто інтелігентській соціялістичній думці. Щоправда, як виконавців, їх притягало дешо: теорія промовляла до їх елліністичности, трипільський солідаризм сподівався багато від майбутніх соціялістичних фаланг. Врешті почуття протесту гноблення знаходило свій вихід у замахах: на території України було значно більше бунтів і соціяльного неспокою, ніж у решті земель під Росією під час другої половини XIX століття. Впливав дух російського соціялізму, не зміст. в) Українські інтелігенти Все ж еліта України творилася окремо від російської. Багато причин вплинуло на це і расового (інше підложжя і минуле), й національного (видатна українська державницька традиція до половини XIX ст.), і освітнього (західні чужинці - професорами київського і харківського університетів) характеру. Врешті багато значило й те, що джерелом української інтелігенції було село. Коли російські інтелігенти були зайдами на селах, то українці упродовж кількадесяти літ перед 1917 роком творили діяспори зайд у містах. Ці "українські громади" по містах були зв'язані між собою з'їздами і відвідинами. Члени громад знали один одного переважно особисто. Моральність їх стояла дуже високо. Коли в 1917 p. дослідники (Л.Гримало-Сідлецький) переглядали жандармські архіви на Україні, не знайшли серед членів громад поліційних агентів. Було щось від весталок і резерватів' у тих громадах: бажання донести хоч українську "віру", хоч мистецтво, хоч моральний клімат, хоч історичні спогади і мову. Може, девізом їх могли б бути дипломатичні слова П.Куліша в листі до москвина С.Аксакова: "Нас - горстка таких, що укриває віру в свою будучність, яка, за нашим глибоким пересвідченням, не може бути однакова з бу-дуччиною московського народу" (28.X.1858). Вони виконали це всупереч десятиліттям гноблень і обмежувань. Уже перед 1917 p. висловлювання духа раси частинно перейняли українські соціялісти (значно ближчі до своєї крови від російських), а по 1917 p. роля громад була закінчена. Варто було б придивитися до головних прикмет членів цих громад, до головних трьох родів діяльности для раси. Праця громадян дуже проста, майже чернеча й непомітна. Смирення в праці і пуританізм звичаїв назовні. Сама стабілізація назви української раси була характеристична. Тепер це не були ані старокиївські-"сини Слави, славено-росси", акі козацько-бароккові "Роксоляни" чи "Савррмати", ані ніякі "первоначальні слов'яни", "русини", ані романтичні "малоросіяни", - лишень "Україна й українці". Вибрали найпростішу назву, знану, правда, від тисячоліття ("Слово о Полку"), освячену Хмельницьким, але часами вживану досі все ж як простонародню. Зрештою, ця термінологія вже назавжди устійнена, бо пережита генієм і викупана в крови раси. Було щось Сковородинське в інтелігентськім сприйманні історичної місії України. Вони могли б не раз повторити за філософом, що їм миліший свій чесний швець, ніж "безрідний державний радник". Перша прикмета їх праці була муравлиність. Працювали щоденними, дрібними зусиллями. І як же їм перешкоджали в тій праці російська-адміністрація, поліція і російські інтелігенти! Один видатний громадянин Харкова, отримавши листа, дякує і додає: "Нарешті до мене дійшов, а довгенько десь ходив. Як примітне, мабуть, його нюхали" (Александров). Як же ж старалися і гнівалися за кожну дрібничку російські петербурзькі обнюхувачі! Адже ж Іван Аксаков в петербурзьких часописах за те, що П.Куліш видав свою "Хуторну Поезію", в друку, публично домагався Сибіру для поета. Як кричав жандармський шеф України на молодого поета В.Самійленка за привезення з-за кордону Біблії в українській мові, як обіцяв його згноїти в тюрмі за те, що той займається "малоросійскімі гадостямі"! Висилка до диких місць Росії за навчання української грамоти річ звичайна, хіба що винний "покається" і "буде з ним, генералом, зовсім щирий" (Лист Х.М.Лазаревського з 21.VI.1850). Бо ж цей закид ніде тоді в світі поза країнами під Петербургом не практикований: діяльна участь в утворенні гуртків грамотности для викликання нехіті народу до правительства з метою відірвання України. Після такого обвинувачення сидять Шевич і Стронин кільканадцять літ у Петропавловській жахливій фортеці. Але при цьому всьому українські інтелектуалісти працювали і нераз давали дуже цінну працю. Скільки ще знайдемо корисного матеріялу до будови нинішніх днів у синтетиків і аналітиків української духовности, таких як Федір Щербина, Михайло Грушевський, Дмитро Яворницький, Микола Костомаров, Кость Харлампович, Степан Томашівський, Б.Барвінський, Лазаревський, В.Модзалевський - і багато їх. Справді, треба вірити в муравлиний інстинкт цих інтелектуалістів. Вони своїми працями дали матеріял до будови українського "мурашника" духовности. Вміли цю працю укрити в форму найбільш "захисну" перед очима ворогів, однак під тою формою ховали найнебезпечніший зміст, органічну, расову духовність. Яка упертість життя в цих людях української раси! Може, ця важка упертість і зробила їх нездатними до чогось рухливішого в житті. Їхні прагнення оберталися в таких вузьких формах: статейка в газеті, реферат на зборах, недільні школи, "просвічування", несистематичне популяризування маловажливих відомостей, виховання без політики виховання. Цю муравлину пересаду, що стала дивною в свобідніших часах, осудив М.Хвильовий в своїй "антипросвітянській акції" в тридцятих роках XX ст. Занадто вже малоісторичне було тоді те просвітянство. Зрештою, проти такої вузькости були протестанти вже й тоді, в XIX столітті. Властиво, це є друга прикмета праці українських інтелігентів: з протесту - утеча до власного еготизму1. Люди просто казали: "Нема історії? Добре, то від мене починається історія!" Найхарактерніший тут є світогляд великого культурного муравля й таланта, а рівночасно хворобливого еготика, Пантелеймона Куліша. "Від українців, - писав він у листі (1.1.1862), - по ідеї не знайдемо нічого кращого, але в дійснім житті я не почуваю до представників українізму спеціяльної пошани". Куліш був переконаний, що на загал усі "представники українізму" нічого не варті з погляду історика. Окрім одного - самого Куліша. Займімося цим пораженством, бо воно з легкої руки декого заквітло тепер серед українців. Формули цього історичного пораженства подає найліпший дослідник П.Куліша - Віктор Петров: "Куліш не належав до тих осіб, що, нехтуючи сучасне, покладають надії на прийдешнє або утворюють культ минулого... Він вірив у сучасність, бо вірив у себе й своє призначення. Він вірив, що йому призначено в століттях зробити те, чого не зробили його попередники і чого не зроблять наступні покоління. Куліш дискредитував минуле задля сучасности. Дискредитація минулого задля сучасного - характеристична риса для всієї... діяльности Куліша... Як на себе, так і на свою добу він дивився як на осередок, як на "сосредоточіє" всієї української історії. як на час обновлення нації" ("П.Куліш у 50-ті роки, 1929). Знайомі, знайомі ці формули - дуже знайомі й тепер українцям. Скажімо коротко: мегаломанія плюс історичне пораженство. Одночасно яка спроба зриву з прадідівщиною: як гостро виступав Куліш проти української воєнної традиції, традиції великого Києва! Нарікають на українську шляхту часів Куліша, але вона не зробила такого антиісторичного зриву, як зробив це "гарячий Куліш". Ані Кочубеї, ані Ґалаґани, ані Дорошенки, ані інші шляхтичі й аристократи не зривали так з історією, як еготики-інтелігенти. Здається, що без цього зриву інтелігентів дотривала б українська шляхетська еліта в такому ж стані до 1917 p., як дотривали правобережні дідичі до повстання своєї Польщі. Недарма ж, описуючи за часів Куліша козацькі села й українські замки Лівобережжя, мандрівник Коль каже, що там побожність для слова "Україна" (Мала Росія) є не менша, ніж до слова "Полонія" у шляхти на Правобережжі. Від інтелігентів типу Куліша був удар у цих "служилих людей" української історії. Втеча до еготизму українських інтелігентів - це своєрідний світогляд. П.Стебницький, пишучи про Куліша, окреслює його "надзвичайну самовпевненість", "невпинну завзяту боротьбу, яку він провадив проти власної минувшини", його "злісне нищення і запльовування старих ідеалів, які, проте, не давали йому спокою до кінця днів", і врешті його оскаженілість, з якою він "накидався на своїх "ворогів", як Дон Кихот на вітряки". Власне, пригляньмося до цього донкихотства в суспільній думці. Зрештою, його добре описав один із сучасних інтелігентів. Передусім дивує площинність цього донкихотського світогляду: все є ясним, як залізнична лінія Київ - Святошин, або Львів - Рудки. Україна - це поле, де стоять вітряки, де торгують свинями м'ясарі, а мукою - мельники, де важко ходять санчопанси і легко їздять донкихоти. Їздять, маючи в собі вогонь абсолютного динамізму. Все, що їм до голови прийде, роблять. Старі скромні млини видаються їм відьомськими малоросійськими замками, свиней, призначених на поживу, вони забивають замість драконів, відривають Санчо Пансу від щоденних простих обов'язків, і ніколи не оглядаються назад ані на своє минуле, ані на минуле своєї раси. Але й у Сервантеса еготиків - донкихотів обсервує з блакитної далини палац губернатора. Це влада Петербургу обсервувала українських еготиків і, признаймо їй, на загал дуже лагідно поводилася з цею породою українських інтелігентів. Петербург толерував і муравлів, і донкихотів. Лишень третього роду діяльности української (як і своєї) інтелігенції не зносив. Не зносив соціялістичних бунтарів. г) Українські революціонери Бо все ж, ломимо своїх абстрактних доктрин, ці українські соціалісти стриміли до опанування українського села, а потім - і міських мас. Правда, своїм плоским світоглядом і звичайністю українські соціялісти не раз безжалісно нищили характер і культуру українського села, значно вищу від усяких марксизмів, - на то не було ради. Зрештою, нищення села ішло і з другого боку в дуже швидкім темпі. Залізниці на Україні були не тільки до перевезення інтелігентів. В найцікавішій (а може, взагалі єдиній цікавій) книжці В.Леніна "Розвій капіталізму в Росії" (1899-1907) розріст капіталізму на Україні займає чи не найбільш важливе місце. Це був час попросту вибуху продуктивних сил. Проценти зросту промислу пригадують такі ж самі пропорції на початку совітських п'ятиліток. Скажімо, загальне число кінських сил зросло трикратно в 1876-1892 pp. Кількість товарів (в пудах), перевезених залізницями в 1868-1904 pp., зросла 25-кратно. Прикладів гарячкового зросту міст коштом села повно є в праці Леніна. "В Кривому Розі, - пише він, - зросло населення від 6000 в 1887 p. до 17000 в 1895 p., в Кам'янській з 2000 до 18000 осіб" і т.д. Край став капіталістичним. Можливо, що це пониження для традицій української раси, що в її еліті запанували нижчі міти сублімації інтересів мас над розвоєм одиниць. Але, з другого боку, це усувало велику небезпеку дегенерації еліти в ліричній відособлености від своєї раси. Соціялізм в історичному аспекті - річ конечна після кулішівського культурництва і народницької пересади з популярним шкільництвом як самоціллю. Українські соціял-демократи, а навіть соціялісти-революціонери були відрадним явищем в расі в порівнянні з анархічними ліриками, донкихотами. Соціялізм витягнув інтелігентів з і'х затишків і зв'язав з масами. Та й масам пригадав, що бути українцем - не значить лише читати книжки, співати й декламувати. Крім того, дав провідників, що хоч трохи були ознайомлені з відрухами мас. 1917 p. міг би випасти жахливо, коли б перед тим не працювали серед мас соціалісти. На щастя, також 1914-16 роки вишколили в війську значне число молодої сільської інтелігенції (старшин і підстаршин). Ці люди разом із соціялістами були ближчі до характеру раси, ніж воднисті теоретики-ліберали, і вони винесли гідно першу хвилю наступу росіян в 1917 p., наступу російських соціялістів. Це було прегарне явище, цей 1917 рік, коли нова російська соціялістична еліта по поваленні попередньо'!', царської, кинулася із своїми прорізними грошовитими "всеросійськими союзами" і т.п. організаціями на Україну, щоб опанувати українські маси. Кинулася, несучи знані гасла із знаними наслідками, - кинулася і зустріла скажений опір невеликої групи українських революціонерів, що супроти всіх законів простору й часу десятерилися і двадцятерилися на землях України, щоб не допустити до проводу чужинецького елементу. Без уваги на те, яку ліцитацію гасел вони при тому перепроваджували. Знаємо, що всі так звані тактичні угоди з росіянами українці зривали відразу, як тільки почували, що виповнили рідний грунт потрібним їм змістом. Назовні, натурально, говорилося про всесвітню революцію, братерство соціялістів і т.п. В цій боротьбі імена цілого ряду українських соціял-демократів і соціялістів-революціонерів зостануться в історії як постаті патріотів власної раси. Зрештою, про те, що не соціялізм був тоді для них найважливішим, свідчать хоч би факти: блискуча національна організація полонених у Німеччині й Австрії "Союзом Визволення України", що дала десятки тисяч кадрів національних інструкторів (близько 50-60 тисяч), або Берестейський мир, де зручність українських соціялістів заімпонувала німцям, або блискуча мобілізація опінії України в "Трудовому Конгресі" 1919 року, скермована з фурією проти большевицької пропаганди в часі наступу Москви, і т.д., і т.д. Що вождь української армії вийшов, власне, з цих ідеалістично-гуманітарних теоретиків - це теж характеристичне для психіки українських соціялістів, що все ж, поза помилками в головному, у боротьбі були синами раси. Соціалізм, дитина ліберальної інтелігенції, в 1917 p. хоч частинно зрівноважив всю шкоду, що могла принести неактивність лібералів. Далі в 1919 p. енергію раси репрезентувало вже українське військо. Властиво, в останній воєнній історії українців гине інтелігентське, кабінетне думання. Тут, в обличчі загальної небезпеки, розвіювалися всі інтелігентські "відсебетництва". Що поможуть фрази, коли треба було знати дух свого людського матеріялу і можливості маневрування ним серед ворогів. Тому в недавній воєнній історії України висунулися на чоло й військові спеціялісти з російських вищих штабів (Юнаків, Сальський), і прості, як простим був Клємансо в 1917 p., журналісти (Симон Петлюра), і сільські вчителі (Г.Коссак, Юр.Тютюнник). Теорії їх були часто суперечні з чинами. Офіціяльні висловники боротьби класів •стриміли до об'єднання всіх класів України, як соціялістичний уряд, визнавці парламентаризму попирали диктатуру, скажім. Головного Отамана, мирні кооператори засновували армії, вихвалювачі легальности і традиційности влади робили військові "пучі", як у Рівному в 1919 році. Був навіть вибираний диктатор і талановитий проповідник безжалісної боротьби з Москвою, що під час тої боротьби винісся до Швейцарії. Були різні парадокси, але, хвала Богу, не було одної страшної речі, ідолопоклонства перед теорією. Спочатку були чини і люди, а потім слова. Нарешті була боротьба раси з усіма її емоціями, усіма добрими й злими прикметами характеру українців. 59. ПОБІЧНІ ІДЕЇ Побічні ідеї - це або подуми, створені чужинецькими урядами, або накинені українцям чужинецькою опінією. Правда, вони відіграють іще деяку ролю в світогляді пересічного українця, але не мають ані рушійного характеру, ані значення для будуччини. Всі вони походять з XIX століття. Це скоріш псевдогенеральні ідеї. а) Схід чи Захід Протиставлення Заходу Сходові - явище досить недавнє серед українців. Зрештою, протиставлення це цілком зрозуміле в Англії (кіплінгівське: "Схід є Схід, а Захід є Захід!"), що географічно лежить в найдальшому західньому куті Европи і справді є уосібленням Заходу. Менше зрозумілим є таке протиставлення до України з її дуже серединним становищем. Ще менше є ясним те. до якого саме "Заходу" зарахувати Україну. Бо ці "Заходи", "Сходи", "Европи" - це все агітаційні штучки, скермовані проти сусідів. Для француза з Парижу східним сусідом є німець з Кенігсбергу, для німця з Кенігсбергу уосібненням сходу є саме ті, що мають охоту репрезентувати на Україні Захід. Що то є врешті - Захід? Парламентаризм, династії', лютеранство, гітлєризм. марксизм, лібералізм, вільне будівництво і т.д., і т.д.? Можна загубитися в цьому всьому, але не віднайти себе. Географічне й культурно землі на захід і південь від України поділені на два морські сточища - Балтію й Середзем'я, що відповідає приблизно двом підложжям: германсько-номадському й агрокультурно-передньо-азійському. Головна роля останнього й додаткова першого в формації України є значна. Так само є знане пов'язання України від праісторії з півднем. Але це все не дає підстав до віддавання першенства тій чи іншій державі на "Заході". Навпаки, стара генеалогія раси (XVII-XVIII ст.), хоч би і в "Синопсисі" Гізеля або в козацьких хроніках, з нехіттю згадує про "ветхий Рим", що "древніми Руссами, предками нашими року 470 бил взят", а про Цезаря згадує як про маловажливу постать в порівнянні з Олександром Македонським. Що ж до німців і Балтії, то до XIX ст. нема й згадки про пошану до них. Коли, описуючи велич Києва, "Слово о погибелі" (1238 p.) і згадує їх, то тільки на те, що цей молодий народ "радувався, далеко (від Києва) перебуваючи за синім морем", обіч Литви, що зі страху "з болота не виглядала". Врешті, найближчий наш західний сусід досі ще не є, властиво, дуже балтійський. Ціла краківська доба Польщі - це доба повної переваги середземноморсько-чорноморських впливів. Може, оборона Заходу . як генеральна ідея, виглядає ліпше від протиставлення Захід і Схід? Ще донедавна можна було твердити, що київська держава впала, щоб затримати блискуче зорганізовані хинсько-монгольські армії. Тепер, однак, це не вдасться, коли знаємо, що і головні причини упадку Києва були інші, і наступ монголів цілком не був загамований. Азійські кінні армії напоїли коней в Адрії й Балтії, а вернулися на наказ з Азії, не дбаючи про підбиття "Заходу". Не говоримо вже про "оборону Заходу" в ХУ-ХУІІ ст., коли той "Захід" пактував за плечима козаків із "Сходом". Врешті недавно відбулася така "оборона Заходу". А чей же Лєнін назвав у своїй відозві серед "шістнадцяти західніх імперіялістичних держав, що оповістили війну Совітському Союзові", і Україну. Чи це дало право представникам ії уряду хоч увійти до Женевської Ліги Народів? Чи можна таку ідею вважати за поважну й реальну в житті? Тепер найбільш істотним явищем серед народів є протиставлення своєї власної долі мітові Европи, Заходу. Зрештою, цю "оборону Заходу й Европи" на деякий час взяв на себе й Петербург, поки, перейменований на Лєнінград, не знайшов ліпшої пропагандової ідеї. Повстання цієї ідеї, мабуть, треба завдячувати великій кількости німців в початках російської історіографії (XVII ст.), які охоче впоювали російській еліті генеральні ідеї германського світу. б) Кочовики Подібною псевдогенеральною ідеєю є друга, не менш популярна теорія, що її Гурко-Кряжин, В.Пархоменко і ціла плеяда молодих українських істориків залічує до "закоцюбілих схем". Говоримо про те, що змістом державної України є боротьба З кочовиками, зі степом. Це мало ніби вплинути навіть взагалі на характер українців. Знаємо, однак, що під час формації української раси і т.зв. переселення народів степ не відігравав майже ніякої ролі в житті українських земель. Та й пізніше, вже за київських часів, як пише Гурко-Кряжин, "замість безпорядкової зміни населення, за М.Соловйовим, - якогось марша кочових народів, ми спостерігаємо тут складніші процеси етнографії... при дивній стійкости місцевої осілої людности". Хижаки, кодло степу, злобні варвари в світлі нових дослідів не виглядають так страшно, і не їм, натурально, можна приписати упадок Києва < причини - упадок дороги до Середзем'я і виродження еліти). в) Ліс і степ Схема російських істориків від М.С. Соловйова аж до В.О. Ключевського (з їх українськими наслідувачами), схема "лісу і степу" відходить цілковито. Гурко-Кряжин висміює таке речення Ключевського, як "степ втручався в це життя у лісовій смузі тільки злими епізодами, татарськими навалами та козацькими бунтами" і називає це "смішно плитким окресленням, як страшний "хо-хо" старої няньки. Метода яфетичного мовознавства, археологія. протоісторія змінюють цілковито це поняття". Обережно заперечує "лісостепову" схематичність і великий знавець історії київської держави В.Пархоменко. "Хозари, алани, черкеси, печеніги, тюрки, половці та інші мешканці степу... не тільки інколи нападали на слов'яно-руську територію, але втягували її людність до свого життя - з торговельними, скотарськими й іншими інтересами, за якими стояли різні культурні впливи путящого Сходу" ("Про походження Руси"). Зрештою, кочовики брали участь у боротьбі князів між собою. Їх дружини закликали собі на допомогу українські володарі, як, скажімо, дружини яких-небудь християнських князьків. Пригадаймо собі, що опорою київських князів були кочовики. Чорні Клобуки, спеціяльно поселені під Києвом. Аналізуючи киі'всько-половецькі. відносини, акад. Покровський зауважує, що в дійсності вони ні в чому не різнилися від княжих усобиць, і взагалі, "уявляти собі половців як якусь чужу й темну "азіятську" силу, що важкою хмарою висіла над представницею "європейської" цивілізації"" - Києвською Державою, ми не маємо найменшої" підстави". Зрештою, постійно в кожній державі є відосередні течії і зовнішні руїнницькі, і нерозумно було б сподіватися, що може існувати держава цілком безпечно. Та і в тих нападах були свої підстави. Це була політика. Кочовики, наприклад, були в зв'язку з Царгородом і виступали спеціяльно проти норманської династії в Києві. Кочовики над Доном (бо там був їхній центр) мали свою столицю, а над Чорним морем навіть визначні власні торговельні порти, як, наприклад, половці. Їхні податкові і митні системи були ліпше впорядковані. як у тодішніх надбалтійських племен. Не бракувало їм і власних культурних цінностей, тривалої ієрархії й аристократії. Не можна їх навіть прирівнювати до так званих "русскіх" людей, угро-фінів над Окою. "Степовики (і печеніги, і половці) грали велику ролю як посередники в торговельних зносинах між Руссю і Сходом. До половців ішли товари з-за Каспію, Хорезму і аж з Закавказзя через аланів". Вони не відділяли, а скоріш (зрештою, для власної користи) в язали Русь із багатством Сходу. "Торгові каравани войовники пропускали іноді навіть крізь свої бойові лінії" (Вернадський). г) Монголи Коли В.Пархоменко і Гурко-Кряжин нищать міт про "забороло половецьке", В.Покровський те саме робить із мітом про "монгольське забороло". Уже від давніших істориків знаємо, що Київ в перших роках по підбитті його під протекторат Азії провадив давню жваву торгівлю, але Покровський іде ще далі. Він розглядає "степових хижаків", татарів, на підставі новітніх дослідів і стверджує в них "високий рівень військової техніки, наявність власної державної політики, брак патологічних руїнницьких тенденцій і, в кінці, високу адміністративно-фінансову техніку". Розкопи в столиці Золотої Орди ("Старий Сарай") лише доповнюють ці дані пам'ятками надзвичайно розвиненого міського побуту (штучне зрошування, центральне опалення, брукування вулиць і складна архітектура). Знаємо, що відвічні чумацькі валки йшли з земель Києва через велетенські митниці монголів над Окою і Волгою через Хорезм аж до Хин монгольськими безпечними шляхами з військовими і відпочинковими станціями. Працювали в глибині Азії' так само сницарі1 й ювеліри тодішнього Києва. Плано Карпіні бачив в 1245 p. русича-ювеліра Кузьму при дворі цісаря монголів. Трон цісаря був роботи Кузьми. З другого боку, монголи дбали і про вихід товарів до Балтії через Новгород. Зберігся лист до новгородського князя з 1270 p.: "Менгу Тимурове слово до Ярослава князя. Дай путь німецькому гостю (купцеві) в свою волость (державу)". У відповідь на це був лист Ярослава до міста Риги: "Путь ваш чист єсть (без мита) по моїй волости". Не можемо говорити про заламання добробуту Києва татарами й кочовиками, можемо говорити хіба про заламання духу великости Києва в тих часах, але причини заламання духу є в нім самім. Звідки, однак, з явилася теорія "відвічної' ненависти й боротьби з кочовиками і Сходом"? Покровський уважає, що повстала вона, як одна з головних ідей петербурзького уряду, під час його війни з Туреччиною (1877-78). Тоді треба було нашвидку спрепарувати "відвічну ненависть слов'ян до сходу". Подібні речі тепер робить уряд Сталіна, пропагуючи "відвічну ненависть до Німеччини" і спираючись у тому на середньовічнім суперництві Великого Новгорода з тевтонами. д) Слов'янофільство Ще одна псевдогенеральна ідея, хоч і була розповсюджувана російським урядом і суспільством, зродилася не в петербурзькій державі. Це слов'янофільство, настроєва ідея, що відповідає до деякої міри народам з агрикультурним підложжям, які розмовляють зближеними до себе слов'янськими мовами. Почалось це від чехів, почалося від літературного романтизму, найбільш еклектичного з напрямків у літературі. В 1824 p. словак Колар видав поезію "Донька Слави", де закликав: "Потіште вашу матір-Слов'янщину - ви, росіяни, серби, чехи і поляки, об'єднайтесь в одну батьківщину". Треба слов'янам, як пояснював Колар, "зробити зусилля над собою і вернутись до початкової одности, до джерел". В 1837 p. з являються знаменні Шафариківські "Слов'янські стародавності". В джерелі чеського панславізму є саме поети і філологи. Назовні виглядало це на філологичний романтизм, утопійний расизм. В основі цього своєрідного расизму лежала й чеська ненависть до німців, і чеське захоплення німецькою філософією. "Чеський панславізм, - каже польський дослідник, - вилонився з німецької доктрини Гердера. Натуральною, хоч переборщеною, консеквенцією її на чеськім терені є зречення індивідуального національного зусилля на користь штучного твору, Славіі"" (М.Шийковський "Перегринаціі'"). Це був попросту крик чехів і словаків: "рятунку!", звернений до Петербургу. Однак спочатку відгукнулися на нього не Петербург, лишень гноблені народи. Спричинився до цього і бунтівничий 1848 рік. Він надав трохи бунтівничо-жалісливого настрою книгам поем і книгам філософії. В політичній програмі, властиво, було тільки розчулювання. Попросту не випадало говорити про народи, що не мучаться, не натякають на зрив і не мріють. "Слов'янофільство, - каже французький дослідник, - мрія людей 1848 p., легко прийнялося у слов'ян тому. що їх наукове виховання, як і їх політичний досвід, рівнявся зеру" (Ернст Дені). Але швидко петербурзький уряд зорієнтувався, що панславізм може придатися в експансії як вигідна генеральна ідея. Спочатку російський міністр Уваров засновує в Москві слов'янський музей (1837), а потім і катедру слов'янської філології з патріотом-українцем О.Бодянським. Однак ідеї панславізму, хоч які романтичні, дають на території України революційно-утопійну організацію "Кирило-Методіївського Братства" із скептичним Шевченком і добродушним Білозерським. Заарештовані братчики представляють справу досить туманно. Як сказав на допиті Василь Білозерський: "Діяння слов'яністів є в тім, щоб розлиттям загальної освіти доводити племена до того, щоб вони самі зливалися в одно" (Допит з 28.V.I 847 p.). Але другого українця, грізного намісника Польщі Паскевича, ці наївні слова не ошукали. Місяць пізніше в своєму рапорті до царя він просто зазначає: "Так, як германізм розбудив провінціяльні народи, а не спровадив німців до одного народу, так і слов'янізм, відродивши провінціяльні ідеї, суперечні з ідеєю російської народности, не тільки її не зміцнить, а навпаки - зрушить її з основ". Кирило-методіївці та інші прояви слов'янофільського міту в Росії змусили Петербург бути обережнішим із слов'янофільством: воно було гноблене в краю, і в Москві, і в Києві. Зате експортоване (як тепер комунізм) в чистому вигляді до держав, де були слов'янські первні. Від походу в 1849 p. Паскевича на Угорщину починається виразний слов'янофільський рух у Словаччині й Чехії та в Галичині, де він носить докладнішу назву москвофільства. До деякої міри і одно, і друге було матеріально підтримуване петербурзьким урядом аж до наших часів. В трохи іьшому вигляді було стов'янофільство й на Балканах. Міт слов'янофільства є типовою механічною доктриною. Недарма творець ! Інтернаціоналу (1864) анархист Бакунін (1814-1876) так нею захоплювався. По упадку царського Петербургу, по вигзсанню філологічного романтизму зосталася тільки ця ме-хажстичність панславізму, а в чехів - страх перед Німеччиною. Власне, висловом такого страху й є новий претензійний проект Славіі' чеських панславістів із столицею-центром десь коло Нового Санча та двома-трьома народами, що говорять зближеною мовою в трикутнику Будапешт, Львів, Бресляв. Що слов'янофільство чехів було досі скермоване проти українців, мали ми докази в 1918 p. Тоді беззахисний чеський корпус отримав від Центральної Ради дуже значну поміч у грошах і зброї, однак відразу ж тою зброєю розпочав бойову сутичку із союзником України ( бій під Бахмачем). Так само і теперішня боротьба за мову навчання кидає цікаве світло на прагнення чехів відірвати галузку українців, що живуть на Закарпатті, від матірного народу і його поросійщити. Бо ж це не випадок, що чехи назвали ту країну не "Карпато-Рутенія", лише - "Карпато-Руслянд". Чей же для празького уряду багато доцільніше, щоб українці набралися російської національної свідомости, ніж би мали духовно і культурно злитися з українством поза межами держави... Думка чехів, щоб російщенням Закарпаття забезпечити собі підставу для коридору до Московщини, має вже більше як 80 років. Вже в 1854-1867 pp. близько 80 панславістично настроєних чеських загорільців намагалися прищепити на Закарпатті свої русофільські ідеї. Є то смутні факти, однак не тратьмо надії, що цей невеликий торговельно-промисловий народ у власнім im єресі змінить керму свого слов'янофільства. В сучасних українців, однак, є нехіть до самого поняття слов'янської культури, не кажучи вже про братерство. Федір Ернст у своїй "Історії українського мистецтва" ледве -кількома словами згадує про "злиденні елементи слов'янського мистецтва, що прийшли до нас десь коло IV-VI ст.", цілу увагу присвячуючи понтійському мистецтву та іншим елементам української культури; Хто такі, властиво, ці "слов'яни", чи була якась праслов'янська група серед європейців? В Західній Европі, а спеціяльно в Великій Британії, досі живуть кельтійські організації (колегії бардів Великої, Малої Британії, Галлії і т.д.), що мають серед себе визначних людей (згадаймо тільки Лойд-Джорджа), що студіюють велику спадщину друїдів і мріють про відродження кельтів насамперед у Франції, далі в Люксембургу, Швейцарії, еспанській Галіції, Тиролі і т.д. У своїх працях вони підкреслюють походження слов'ян від кельтів. В кожному разі ця теорія значно обнижує самостійне- значення слов'янства, а передусім цілком нищить поняття т.зв. праслов'янщини. Поняття це, зрештою, і так усе більш зависає в повітрі по новітних дослідах сумлінних учених. Поняття праслов'янщини відкинено. Ніхто не бачив цих праслов'ян, і вони не зоставили ніяких праслов'янських пам'яток. Не праслов'яни жили на Україні, лишень праукраїнці. Що ж до споріднености слов'ян , то, за синоптичною таблицею В. Щербаківського, є їх дві цілком різні групи. Україна разом з болгарами, сербами і чехами, належить до групи з осілим і хліборобським підложжям. е) Комунізм Від тенет слов'янофільства перейдім до іншої, теж для українців псевдогенеральної ідеї, до комунізму-лєнінізму. Цей російський комунізм-большевизм не є твором українських людей. У рядах большевиків до 1917 p. обіч великого ядра жидів і москвинів було 155 естонців, 102 білорусина, 274 поляки, 1259 латишів і тільки 273 українця (С.Діманштейн "Десять літ нац. політики партії"). Так само серед теоретиків ленінізму не було українців. Расово він не відповідав українському характерові. Великі групи українців (ліві есери) та окремі визначні особи (Скрипник, Шумський) ввійшли до партії з адміністрацією большевиків, намагаючись діяти як державники в рамках комуно-совітського устрою. Зрештою ці українські представники лєнінізму, як і інші їх колеги. вигинули вже по запанування військово-поліційного деспотизму на землях під Москвою. Та державність українська в совітсько-лєнінській добі була знищена Москвою значно швидше, ніж попередня козацько-гетьманська. Петербург підтинав її систематично півтора століття (до пол. XIX ст.), сучасна Москва для знищення УССР видала тільки 15 літ. Своєрідною кінцівкою розповсюдження безжалісної доктрини лєнінізму був факт в Ужгороді на здвизі "Просвіт" дня 17.Х.1937, коли українські комуністи присягали на вірність українському народові разом з іншими національними групами українців. Усі ці генеральні-ідеї є нереальні, вони заслонюють дійсність. Як можна відкидати Схід? Схід не ізольований світ від Заходу, він тісно з ним зв'язаний переплітанням впливів, зударенням інтересів і намірів. Не можна вивчати життя України, не знаючи Сходу. "Не можна в студіях над історією України опертися тільки на осудах романс-німецького світу". - каже сходознавець В Бартольд. Слов'янофільство закаламутило поняття народів над Дунаєм Вислою і Дніпром так. як закаламутила поняття про землі між Уралом і Балтією плоска доктрина ленінізму. Це не тільки побічні, псевдогенеральні, нереальні ідеї - це шкідливі неморальні ідеї. Затушовуючи індивідуальности рас і народів. вони перешкоджають усталенню тих індивідуальностей нищать можливості існування рівноваги і гармонії між ними а тим самим сіють знищення і руїну на землях між Балтією, Уралом і Чорним морем. 60. СУЧАСНІ ІДЕЇ По кількалітній фурії (1917-1923 pp.) української інтелігенції, що хотіла при мінімальних засобах збудувати українську великої державу в Европі, розпочалась реакція. Річ, звичайно, не в поразках і втратах, що ждуть кожну державу в світі, а річ у тім, як прийняти цю поразку. Безнадійности, скиглення німецького типу по Віденському конгресі (1814-1815) чи російського по-большевицькій окупації Петербургу (X, 1918) не було майже цілком і нема. Це не відповідає ані характерові, ані зрівноваженому підложжю українців. Але цього мало. Треба визнати, що є атмосфера гордости в поглядах на 1917-1923 pp. Українці не приписують пажерливості сусідів свої невдачі. Причини поразки свого 45-50-мільйонового народу в боротьбі з понад 130-140 мільйоновою масою сусідів вони приписують тільки собі. Від 1922-23 pp. і досі українці пошукують, навіть досліджують, хто відповідає за недавню державну невдачу України? Таке неспокійне, гнівне, не раз аж розпачливе шукання має й свої позитивні сторони. Шукання причин поразки вже вийшло з кабінетів політичних і військових стратегів і ввійшло майже до щоденного життя. Врешті зробило своє і ненависне заглядання в очі окремих людей ( ба, окремих груп. партій, частин суспільства) з запитанням: "Може. власне, ти винен у тім, що ми. нехай хоч хвилево. програли?" Обудилось і бажання перепробувати наново всі дотеперішні вартости українців. В одному з військових спогадів про великий відступ української армії в 1919 році є речення:"Хто знає. може, той вартовий старшина, що вночі полінувався зірватися до польового телефону, завинив найбільше у відступі цілої армії?" Це є. власне, найхарактерніший вислід того ревізіоністичного неспокою, що закиди виновности в історичній події' перекладають уже на щоденних людей і майже щоденну їх діяльнсть. Бо, властиво, в історії' все є важливе. Непідготованість сигналіста може впровадити в блуд цілі штаби, а генерал, що спізнюється під Ватерлоо, нищить імперію Наполеона. Раптом стає виразним, що великі речі зв'язані з характером людей, які ті речі виконують, а не з їхніми програмами. Українці мали націонал-соціялістів (Макаренко) ще в 1903 p.. Лігу Народів (М.Грушевський) в Києві в 1918 році, а врешті, прегарними програмами і теоріями будови держави (В.Липинський, Міхновський, чотири проекти конституції" і т.д.) могли б обдарувати з десяток держав Европи. Отже, треба пізнати характер українців і їх збірнот у будівництві й руйнуванні.Це ж така дуже важка річ - пізнати (і пізнавати вже потім цілий час) себе і діяти відповідно до свого характеру. Коли б стався такий перелом в духовности української еліти, поразка недавних років цілком оплатилася б. По цьому тільки вступі, по окресленні тла роздумувань можемо приступити і до самих роздумувань про сучасні ідеї українців. Для виразнішого окреслення не прив'язуймо спеціяльної ваги до котроїсь із них. Зрештою, всі вони мають одне гасло, так часто виписуване на золото-блакитних прапорах 1917 року: "Вільна Україна". а) Український соціалізм Найповніше висловила себе в межах українства ідея українського соціялізму. Тепер вона є предметом дуже жорстоких нападів, її дехто звинувачує як причину недавнього упадку української державности. Теорію будування Української Республіки на базі чистого розуму і суспільної утопії відкидають з обридженням сучасні критики українських соціялістів. Правдоподібно, теорія ця вже не відродиться. Але поза теорією були й люди, і навіть дуже видатні українські люди, соціялісти. Дехто хотів би викинути їх із українського роду. Проте пригадаймо, що і перші селянські протицарські повстання, і останні протибольшевицькі були в великій мірі чином соціялістичних провідників. Першими речниками ідеї державної самостійности України за часів Великої війни були соціялісти; перші полки Придніпрянщини, організовані в таборах із полонених у Німеччині й Австрії у 1917 і 1918 pp., - це було діло соціялістів із "Союзу Визволення України" Олександра Скорописа-Йолтуховського, Андрія Жука, Мар'яна Меленевського, Володимиpa Дорошенка й ін. Відбирання соціялістам 1903-1917-1923 pp. всякої заслуги для раси сучасними демагогами пригадує таке саме відбирання заслуг українській шляхті XVIII століття народниками на взірець Куліша. Дехто подає думки, що треба було б вождів-соціялістів 1917 року з їх гаслами замінити вождями-демагогами з 1937 p., і маси були б тоді несоціяластичні. Це неправда. Можливо навіть, що вожді 1917 року по духу були найменш соціялістичні. Зате в низах і серед рядової інтелігенції багато було таких, що хотіли жити і вмирати тільки за таку Україну, яка має в руці червону квітку -символ соціяльної справедливости. Не один із тих, що гинули за український соціялізм, були характерами, що їх треба тільки шанувати. І те, що їх надихнуло, є в кожнім великім народі. Знані є люди і групи людей, що навіть своє особисте життя і щастя приносять у жертву для полегшення долі гноблених злиднями людей. Не соромляться цього в цілім світі, а розуміють таких навіть у розбійничих бандах. Це є в натурі сучасної цивілізації. Коли будемо шукати джерел соціядістичних мітів людяности через Генріха де Мана і Фур'є, Сковороду і Руссо аж до Еразма з — Роттердаму і Франца з Ассизу, то знайдемо що виріс він із двох дуже органічних течій людства: із гуманізму Ренесансу і християнської колективістичної традиції. Як цілком слушно зауважив Стахнюк, навіть марксизм спирається на попередні англійські і французькі досліди. Збочення марксизму полягає у впровадженні на перше місце ненависти. Цей міт має свої підстави і в колективістичнім трипільстві українського характеру. Тим пояснюємо поєднання українського соціялізму з українською кооперацією. Кооперація України, що її духовним батьком, мабуть, треба уважати українського магната Ґалаґана, приятеля Куліша і Шевченка, уже від початків XX століття і донині перебуває головно в руках українських соціялістів. Цікавою рисою українських соціялістів, головно з Наддніпрянщини, є їх не вороже, а навіть зичливе відношення до християнства і духовенства. Можливо, що тут грало ролю і духовне походження багатьох соціяліотичних лідерів. Правда, на заході України були напасті на український клир, але й там великий радикал Іван Франко складав віддані й захоплені вірші для митрополита графа Шептицького. Коли українські соціялісти зроблять за вісь свого світогляду творчу енергію й ініціятиву одиниці в рамках солідаризму, вони знов зможуть придатися до експансії раси, хоч і не в такій формі, як у минулих роках. Зможуть вирвати з рядів комуністів, особливо російських, не одну одиницю і групу, корисну для України. б) Український націоналізм Повстання українського націоналізму треба в історії' зв'язати з іменем Богдана Хмельницького, що, як твердить П.Меріме. "здається, перший винайшов в Европі боротьбу національностей"'. В історії новітнього українства честь називатися першим націоналістом належить Ользі Косач (Олені Пчілці). Ще в 1887 році, в часі найбільшого ліберального донкихотства і відірвання від землі і раси, вона твердить, що "націоналізм існує у людей і по своі'й природі мусить бути у людей". Видаючи в 1911-1912 pp. в Полтаві журнал "Рідний Край", вона широко розвинула програму українського націоналізму з гаслами економічної самовистачальности, з симпатією до духовенства і всебічного розвою українського державного життя. Тоді ж проти неї виступили найбільш крайні українські марксисти (Донцов). Націоналізм Ольги Косач мав характер скоріш расового солідаризму. Пізніш треба пригадати програму "Братерства Тарасівців" (1891-1893), брошуру М.Міхновського "Самостійна Україна" (1900), перевидану Союзом Визволення України 1916 p., далі публікацію У.Н.П. в Чернівцях "Справа української інтелігенції". а відтак "Катехізм українця" (100 тис.наклад), вид. "Вернигорою" (1918р.). В часах недавньої державности було кільканадцять політичних груп із націоналістичним світоглядом, таких як українська народня партія, група "Вернигори". "Братерство Мазепинців" і т.д. Вони не відігравали важливої ролі і врешті на з'їзді в Києві об'єдналися в т.зв. партію самостійників, що поставила собі за ціль опанувати своїми людьми провід армії. Не завжи добре дібрані люди її програли на користь соціялістів (Оскілко). Націоналізм по 1923 p. - це скоріш реакція на програму соціялістів. Найповажніші ідеологічні спроби з'являлися в часописі "Розбудова Нації". Книжка Донцова "Націоналізм" є блискучою ліричною реакцією на пасивність українців, без глибшої української синтетичної думки. Це, властиво, інтернаціональний націоналізм, дуже подібний у своі'й концепції до марксизму (головний двигун - ненависть і руїна всередині раси). Праця Донцова як публіциста досягла свого найбільшого напруження в 1922-1932 роках. Це була головно антисовітська полеміка, що демаскувала облуду їх пропаганди в Галичині. Тут Донцов стоїть обіч інших протисовітських діячів еміграції. Але головно терор Москви відкрив очі найбілш незрячим. Тепер, коли Москва почала будувати тип "совітської людини", Донцов не має в собі нічого до протиставлення їй "української людини": його роля не є ролею конструктора. в) Відрухи й традиції В шуканні себе і своїх традицій нетерпеливість пхає українців до духовного явища, що його можна було б назвати потягом до ворожбитства. Висловлюється він виявами нижчих емоцій і браком відповідальности в відношенні до власної раси. Багато спричинилося тут деяке відчуття меншовартости по поразці, що висловлюється в помпатичній демагогії. Зрештою, цю демагогію бачать українці і в чужинців з номадським культурним підложжям. Так само звідти приходить розуміння історії не як постійного зусилля раси, а лишень як вибуху мальовничого запального ентузіязму, як наскоку, з пізнішою заплатою за це . безтурботним життям, своєрідною посадою. Назагал гасла, пропаговані в цій атмосфері, є чужинецькі і то переважно з сусідських, не найкращих взірців. Критика ворожбитів наївна. Непошана до засад еліти і ієрархії відбивається передусім на тих, хто висловлює цю непошану. Тло до цих усіх теорій творять особисті відрухи і претензії. В цілому ворожбитстві найважливішим, однак, є не інтелектуальна істерія, а нехіть цих прорізних ворожбитських гуртків бути спадкоємцями в українській історії. Це майже цілковите повторення явища культурницької кулішівської нехіті. На щастя, тепер є інші часи - тепер є духовні сили, що успішно протиставляються цьому неспокоєві і пораженству. Це сили традиціоналізму. Найближчий у часі є воєнний традиціоналізм. Культ боротьби недавніх років зростає поволі, але певніше від усіх відрухів. Ще замало розуміють сучасники, якою великою річчю були вимарш на фронт легіону УСС в 1915 p., вступ до Києва в 1918 синьожупанників, зорганізованих Союзом Визволення України, і врешті - полки богданівців і полуботківців. "Війна, і тільки війна підносить до найвищого напруження всі засоби енергії людей і зазначає своїм стигматом великі народи і раси" (Муссоліні). Спеціяльно серед молоді вилонюється свідомість значення тої боротьби. Покіль що є лишень культ жертв (Базар, Крути, М.Міхновський), але зближається вже й глибше розуміння боротьби не як жертви, а витривалости. Новітній державний традиціоналізм українців, або, скоріш, легітимізм, може мати в майбутньому величезне значення. Все залежить від того, як довго зможуть носії державности всупереч усьому чинити так, як би ця державність існувала далі. В українськім, досить слабім монархічнім лсгітимізмі . тепер тяжко зорієнтуватися. Невідомо, чи цей монархізм для його носіїв є традицією верховного морального авторитегу. символу традицій раси, як у Британії, чи скоріш кондотьєрсько-фюрерівською тенденцією? Великим мінусом українського монархізму є брак хреста крови, брак воєнних традицій. Цікаво, то серед іншого, без порівняння сильнішого, демократично-республіканського легітизму на перше місце висовуються історичні, гетьманські традиції, а майже зникли соціялістичні. Культ гетьманів плекають майже виключно українські демократи. а не гетьманці. Врешті не можна поминути ще однієї ідеї. а радше історичного клімату, що дає багато традиційного сучасним українцям, - це клімат західнього П'ємонту України. В кінці XIX і початку XX ст. західній П'ємонт відігравав не меншу ролю від східнього П'ємонту - Гетьманщини в кінці XVIII і на початку XIX ст. Його індивідуальність виразна й творча. Це -одна з найцікавіших земель в історії обіч чорноморсько-таврійського державного центру, князівського Києва і гетьманської Полтавщини та Чернігівщини. Тут менше відчувається мореплавський характер української раси, зате тут тільки зосталися великокиївські традиції. Пошана до своєї аристократії зменшилася недавно, а нехіть до власної ієрархії пробуджена заледве кільканадцять літ тому. Але хоч тут уже нема українських аристократичних родоводів, проте є ще родоводі' іншої ієрархії: в україно-католицьких "Шематизмах" легко знайдемо традиції ХІ-ХІ1І століть. Властиво, духовність цього П'ємонту була менше змінена козацькою традицією і мілітарним устроєм Козацької Держави XVII-XVIII ст. Як слушно каже дослідник, "еволюція Галичини повільніша, лінія цієї еволюції простіша" (Б.Ольхівський). В теперішніх часах ніяка земля не дорівнює галицькій в одній дуже важливій сгабілізаційпій позиції української духовности: витворення добре вишліфованого типу українського громадянина, свідомого своїх прав і обов'язків, і хоч і не з мальовничим, але дуже глибоким українським солідаризмом. В сучасних українських генеральних ідеях бачимо велике багатство і різнорідність. Правдоподібно, формальна різнорідність їх тільки буде збільшуватися. Але, реально беручи, ці всі ідеї можна вкласти в дві тенденції. Одна - еллінського типу творчість базується передусім на натхненні, на красі льогіцизму, не раз попросту на більш чи менш примітивному експромті - несподіванці. Друга тенденція - це чисто готське прагнення вкласти ціле буття українських груп і одиниць в один розмірений ритм, пов'язаний традиціями. Обидві тенденції часто переплітаються в сферах українських ідей. Можливо, що тільки глибоке відчуття підложжя української раси, солідаристичного трипільства помогло б усталити ієрархію для обох тенденцій українського характеру. Свідомість цього характеру і його вислову в історії, може б, зблизила українців до поняття дійсної еліти, носительки цієї свідомости, а передусім дала б одність організації, одність історії і одність погляду на будуччину.