ВЕЛИКІ ЗАПОВІТИ 61. ОДНІСТЬ ОРГАНІЗАЦІЇ Син київської землі проф. Михайло Грушевський для чужинців був символом великої потужности - і наукової, і моральної. Менше був щасливий у практичній політиці, як, скажемо, у чехів Тома Масарик, але його монументальна історія України знайшла визнання навіть у ворогів. Це була несподіванка для росіян - такий порив енергії в одній людині Сотні томів праць /сотні!/, звязані з іменем Михайла Грушевського, - чи ж нема в нім якоїсь таємничої сили? Московський письменник-україножер А.Бєлий бачить у добродушному професорові-науковцеві Грушевському якогось чарівника, диявольського Чорномора, що викрадає українську Людмилу від петербурзького Руслана. Українці назагал не люблять складати за життя визнання своїм визначним людям, однак устами Івана Франка назвали працю Грушевського "величавою основою української історичної науки та невичерпальним джерелом національно-політичного й соціально-культурного самопізнання і усвідомлення. Історія ця вводить нас справді вперше в сім ю європейських народів". Не менше визнання було серед німців і англійців, а навіть французького і російського ученого світу. Однак цей суто український характер, повний неспокою і будівничої творчосги, не працював сам. Він не любив навіть розмов про значення одиниці в праці. І досі є згадки в львівському храмі Мінерви про методу праці цього титана науки. Михайло Грушевський побуджував до праці цілу групу. Його прибуття до Наукового Товариства було мірилом напруження праці в видавництвах, пошукуваннях і збиранні матеріялів. Грушевський репрезентував цілу історичну секцію Товариства і був визнаним авюритетом для членів секції. Це була асоціятивна група українського типу. На самій горі творчого інтелектуалізму, ствердім це, була українська асоціятивна група. Така сама група, як і в підложжі раси, зв'язана неписаним внутрішнім договором її членів із своєрідним отаманом. Це явище серед української еліти є правилом. Із цього правила випливає і характер провідника, і характер провідництва, і зміст суспільного життя українців. Найхарактернішою рисою українського духовного провідника є скромність. Вона випливає з відчуття залежности українця від української групи. Є вона навіть у письменників: Шевченко завжди був зв'язаний із "земляками", і співзвучність з ними була для нього своєрідним моральним контролем. Знайдемо ту саму громадськість /і зв'язану з нею скромність/ також у Івана Франка. Біограф Франка підкреслює, що він мав "ясну, здорову думку, невичерпану енергію та працьовитість. Незвичайна скромність, великий розум, простота, ввічливість, а при тім esprit, скептицизм та іронія окрилювали Франкову постать і робили її" приємною при зустрічі. Ані дрібки гордости, чванства, пихи ви ніколи не помітили б у Франкові" /М.Мочульський/. Про скромність засновника київської школи істориків і провідника українства в кінці XIX ст. Володимира Б.Антоновича ходили цілі легенди. Врешті почуття своєї зв'язаности з групою і особисту скромність мали також і недавні воєнні вожді українців. Поминувши менші прізвища, пригадаймо, що по перемозі в грудні 1918 року, в відповідь на тріумфальну зустріч киян, "Симон Петлюра, як завжди, зрікався усяких похвал, перекидав увесь успіх на мужність своїх співробітників, особливо вихвалював таких героїв, як Болбочан" /С.Русова "Мої спомини"/. Ніякий індивідуалізм українців не сміє вийти поза межі групи, межі звичайности. Провідник українських людей - це їх вислов-ник. Він не накидає їм своїх фантастичних експромтів і не ексцитує екстатичними видивами, як це є в людей номадського кола. І це є традиція провідництва. Візьмім, наприклад, опис ролі провідника - отамана пересічної чумацької валки з кінця XIX століття /пирятинської/. "На чолі валки є отаман, керманич, голова і начальник. Йому безпосередньо підлягають всі члени артілі, хоч його влада обмежена чумацькими звичаями і взагалі цілком не є широка і самовільна. Отаман старається докладно виконувати чумацькі звичаї і постанови. В противному разі йому завжди загрожує заміна" /Щербина/. Чумацька приказка говорить: "Отаманом артіль кріпка", - і це був зміст провідництва - завершення групи із власними традиціями праці. Такою є роль кожного провідника українців аж до нинішніх часів. Група дає поле до діяльности кожному із своїх членів, а найбільше - провідникові, однак великість і тривалість акції належить до неї. Розмах є вже в самій давності існування чи торговельно-воєнної чи просвітньої групи, чи попросту оселі. Одиниця лишень виконує біологічні функції існування, експансії чи оборони групи. Є річчю неспівмірною провадження українців без їх на то згоди. Їхні суспільні емоції назагал є проти всяких політичних експромтів і зигзагів, і в цьому вони ближчі до британців, шведів і данців, ніж до німців, поляків чи росіян. Типовим є вивищення Симона Петлюри в бурхливих українських роках. Підтримуваний комунофілом Винниченком в суперництві з евентуальною кандидатурою Махновського й інших, він виріс без театральних жестів і несмачного еготизму, як головний отаман військ. В очах українців був вищий і від надмірного фантаста Винниченка. і від "завчасу 50 літ рожденого" М.Міхновського. О.Лотоцький називає його "поплавком" на поверхні стихії подій і людей на Україні. Петлюра був передусім висловником кермівних груп української еліти. І за вміння висловлювати їх, за витримку, справедливість і за особисті прикмети став вождем відродження українців. Варто приглянутися до сучасної політики західніх українців. Занепадають там усі спроби фюрерівства. Ці спроби кінчаються найчастіше тільки створенням ще однієї асоціятивної групи в українськім суспільстві, а ідеологічно цікавіші ідеї по частинах присвоюють собі інші суспільні групи. Не в російського типу орді і не в змеханізованій по-німецьки масі можуть висловити себе українці, лишень у традиційних і міцних групах. Добровільне об'єднання тих груп коло одного суспільного явища чи засади - то є сила українського суспільного життя, підстава його організації. Тому одиниці, що самохіть виходили з груп, своїм поводженням підкреслюють тільки силу і тривалість груп. Брати полковники Мурашки /XVII ст./ тільки підкреслили своєю анархічною акцією традиційність і силу елітарних груп хмельничан. Суспільна необдумана акція Куліша тільки підкреслила міцні підстави старих громад над Дніпром і традиційність тодішньої галицької еліти. узнання груп для якоїсь акції є велетенської ваги річ, бо за цим узнанням часто йшла вірність і безпосередня акція групи. Українське село-громада - це теж одна з найважливіших українських груп. Москаль Бражньов, що приїздив з карними експедиціями на Лівобережжя, і поляк К.Прушинський. що обсервував діяльність адміністрації на Волині. - один і другий бачать в українськім селі-громаді дуже міцну, дуже важливу і своєрідну фортецю. Під час Зимового Походу 1919-1920 pp. розуміли це і українські державники. Це в тих часах ген. Омелянович-Павленко оповідав з гордістю, як "українське село організовується, само своїм власним розумом розпочинає справжнє громадське будівництво...", а селяни вітали українську армію і казали: "Це наше військо"/С.Русова/. Група, союзи груп, провідництво в групі, узнання груп - в основі своїй те саме, що мали селища трипільців, те саме, що було підставою елліністичних міст упродовж тисячоліття. Те, що було підставою князівських з'їздів за часів Великого Києва, Генеральної Ради вже скристалізованої Гетьманщини, а навіть у корпоративности Старих Громад XIX століття. Те саме, що в економічнім житті валка чумаків і сучасний союз кооператив, що - братства і "Просвіти" в культурі, що - хори, цехи і мистецькі асоціяціі в мистецтві. Українська раса - це раса солідаристів, яких суспільний ідеал -група, а не індивідуальність. Найприродніше місце українця - це перебування в групі, а ніколи - поза групою. В групі розвивається він найліпше. Українське суспільство було, є і буде як образ взаємовідносин груп. Тому нема іншої дороги до організації української раси, як тільки укладання взаємовідносин українських груп. Ніяка імпровізація, ніякий експромт-історія, лишень - договір груп як вияв одности характеру раси. В своїм рефераті в 1909 p. на Просвітньо-Економічнім Конгресі у Львові Андрій Жук подав схему організації і впорядкування раси на широку скалю. Дорогою до цього мали б бути асоціятивні групи •кооперативної форми. "Кооперація зорганізує нас у націю, - казав він. - Коли розпорошена тепер народня маса буде зорганізована в економічні і культурно-просвітні інституції, коли вся сіть наших інституцій буде об'єднана в союзи і федерації, тоді наш народ прибере форму організму, нації" /"Економіст", 1909/. Форма, вигляд організму, сіть об'єднаних асоціятивних груп -це є найстаріша українська традиція внутрішнього впорядкування. В "кооперативному націоналізмі", як його згірдливо назвали тодішні ортодокси /Порш/, власне, відродилося відчуваняя українських прастарих форм організації. Назвім його "кооперативним расизмом". Бо, прийнявши в себе зміст /традиції/ раси, така система організації українців буде найбільш зближена до їх духовности. » Зазначимо, що об'єднання українських груп всередині раси завжди відбувалося шляхом добровільним, шляхом договору. Чи то буде "спрягання" в праці, чи "загони" в війську, чи інші українські об'єднання - ніколи не буває згноблення української групи, лишень добровільне відступлення частини своєї сили й поваги для створення надгрупового проводу. Це забезпечувало найбільшу продуктивність груп, а тим самим і цілости. Чи ж усе повище сказане мас тепер якесь практичне значення? Адже ж на чотирьох п'ятих частинах української землі /під Москвою/ знищено підставу цього - українську групу. Чи реально тепер говорити про українські асоціятивні групи як підставу організації раси? Пригляньмося до організації праці в т. зв. "совєтській" Україні. Там відбувалася найсильніша боротьба між Москвою і українською расою в 1930-1932-1935 pp. Боротьба економічна передусім. В 1931 p. українське село повстало єдиним фронтом проти новоутворених колективних господарств, одверто саботуючи заготівлю збіжжя і споживчих продуктів. В 1932-1933 pp., як пише дослідник, Росія провадила на Україні справжню колоніяльну війну. Однак по цих роках цілковито змінено політику організації українського села. Змінено під натиском цього села. Про це говорить представник дуже заслуженого роду Лазаревських у своїй цінній праці /Гліб Лазаревський "Земельний устрій Совєтськоі" України", 1938, "Варяг"/. Мова про утворення милої для Москви форми "радгоспів", сільськогосподарських комун, де було б "усе спільне, тобто належало б комуні, а звідти всю продукцію контрактувала б і забирала держава, отже, члени комуни були б, по суті, самі робітники, що одержували б платню від держави". Але цього не сталося. Радгоспи-комуни, "фабрики збіжжя" в великій мірі зліквідовані і передані колективним групам іншого типу - колгоспам. Цей тип прийняло українське село. Цей тип більше нагадує традиційну українську групу. Ба, "пам'ятаючи про свої недавні неуспіхи, воліла Москва піти назустріч українському селу і в лютім року 1935 запроваджено новий статут с.-г. артілей" /Гл. Лазаревський/. Артіль перемогла комуну. В кожному разі цей тип групи, а не доктринальний "радгосп - фабрику" прийняло українське село. "Але чи така система сільського господарства, ця компромісова форма с.-г. артілі може задовольнити психологію українського селянства? - питається дослідник і відповідає: - Українські колгоспники мають у цілковитому власному розпорядженні присадибну ділянку, тобто сад і город, потрібний с.-г. реманент, продуктивну худобу - інстинкт приватної власности до деякої міри може бути задоволений. Залишаються усуспільненими -земля й прибуток з неї. Але коли ми пригадаємо стихійне зростання сільськогосподарської кооперації на Україні по революції й особливо за 1922-1927 років, стихійне утворення сільськогосподарських товариств, машинових товариств, товариств спільного оброблення землі тощо, то не можна не прийти до висновку, що форма колективної, чи, краще сказати, кооперативної сільськогосподарської співпраці не є ворожа психіці українського селянства. Максимум спротиву, опозиції, невдоволення викликає скоріш найсуворіша регламентація суспільногосподарського життя, податкове визискування з боку чужої окупаційної влади, ніж усуспільнення засівної площі, її оброблення, її продукції." Це ствердження найбільшого знавця практики підсовітських відносин має величезне значення. Українська артіль далі є основою українського села. Отже, реально беручи, українська асоціятивна група, що стала на початку української раси, стоїть і донині як підстава української організації. З другого боку, українська еліта під Совітами не має можливости до індивідуального діяння. На інших українських землях індивідуальна ініціятива в еліті існує, але все ж головну ролю грає так само асоціятивна група. Бачимо, що існує на всіх землях одність організації, одність. зв'язана з українським расовим характером. Тому еліта українців, носителька традицій і державности, висловниця одности організації, нехай не переступає меж і не ґвалтує одности української історії. 62. ОДНІСТЬ ІСТОРІЇ Окреслення терену діяльности української раси, опис її формації і виявів її зайняли головне місце в цій скромній праці. Може, найважливішою річчю в цьому було виявлення духовної великости України і її цінности для світу. Тепер приходимо саме до найважливішого, до висновків. Які можна поробити висновки з багатства, різнорідности і своєрідности українців? Висновки ці, річ ясна, мали б дати' щось практичне для будуччини. Це мало б бути щось, може, таке, що "направляє", "п'ятиліткує", "пророкує" чи хоч творить атмосферу пересади. Але це було б, однак, чуже українському характерові, як чуже йому шаманство, юродивство сходу або блеф і натягання заходу. Чи така асекурація себе формулками не була б самоошуканством, ба - втечею від історичности? Втечею від практики життя? Може, єдиною формулою було б: будь приготовлений до власної історії"! Гляньмо на політиків британської держави. Вони при своїх інтелектуальних ресурсах могли б приготувати тисячі "п?ятиліток", "динамістичних певників" чи планів і ними б кермувалися v політиці. Так не є. В своїх "Порадах французькому державному мужеві, що їде до Англії" /l938/ підкреслює А.Моруа: "Не вимагайте від бритійських політиків завеликої доклалности в планах. Вони ніколи не уявляють, що є можливим для людей наперед організувати будуччину. Вони приготовлюються, але не вірять, що можна передбачити вередливі посуви долі". Отже, властиво, найважливішою річчю в реальній зустрічі з історією була б готовність бути історичним краєм. Отже. на першім місці - відчуття історичности. Яке ж воно є в українській еліті? В деяких українських письменників, що беруть на себе відповідальність інформувати про Україну, ба, й про "душу України" чужинців, зустрічаємо згадку про фрагментарність, роз-шматованість історії України. Чи ж так є справді? Адже ж великий організм, поки він живе, не може бути розшматований, -всупереч усьому він існує. Те, що тепер українська раса живе, - це ж є передусім запереченням того, що вона була більш чи менш розшматована. Ні, розшматовані є такі сучасні інтелектуалісти, що "приймають чи не приймають "...українську історичну постать, явище чи подію. Ці "цензори" власної раси - самі каліки, розшматовані власними суперечностями і пораженством. Бо коли б мали просту, суспільну душу, змогли б прийняти свою історію як суцільність. Коли хтось не може прийняти постаті своєї матері в цілости, нехай нарікає на себе, що є недобрим сином. Коли хтось має заслабі очі, щоб устежити за всіма ширяннями орла 'української історії, нехай не дивиться. Хто не може знести всіх проявів українського характеру, нехай не береться до української історії. Поки в XIX столітті злякані інтелектуалісти і "відсебетники" не забралися до української історії, мали українці поняття України як цілости в минулому. Одність історії України - це підстава, хліб насущний тих, що живуть нині. Все, що було досі на Україні, все є близьким сучасним українцям. Бо ж і нині, і вчора - це ж одно, це характер раси й його прояви. Це одність акції української раси. Все, що було, все є недалеке від сучасности, і в житті окремої людини, і в житті раси. Не берім справи цивілізаційних догідностей як чогось важливого. Душа раси не змінилася. Пізнавати свою історію - це просто пізнавати всі сили своєї раси. Раса з погляду історика - це ж передусім сума здібностей і відчувань українців у віках. Всі можливі засоби українського життя, що досі дала українська раса, треба зберегти. Були доби, коли розвивалася та чи інша прикмета українського характеру і зв?язані нею групи українців, але завжди то був той самий, що й нині, український характер. Українська історія - це не те, що перейшло, що проминуло це така ж сучасність і така ж майбутність, як те, що ми po6имо нині. Нічого нема дивного, що як і під час збирання данини для басків сімсот літ тому, так і тепер, населення України воліє переховуватися в лісах. Напевно, політична еміграція з київсько-чернігівських князівств до Володимира й Галича в XIII-XIV віках мала тоді не менше значення, як тепер, в останніх десятиліттях, і запорожці в 1918 році, виступивши в Криму проти німців, властиво, боронили значення і можливості Боспорського Цісарства та висловлювали наміри козацтва з XVI-XVII століть. Історія дає передусім можливість зрозуміння власного характеру: як же ж можна хоч найменшу дрібницю відкинути в ній. не стараючись навіть зрозуміти її? Як нужденне виглядає таке "цензурування", калічення, що пригадує скоріш зусилля хоч би большевіків, що перейменовують місцевості, нищать портрети і рукописи, щоб тільки українці не побачили свого характеру в історії, а значить, і своєї великости. Батько сучасних істориків України Михайло Грушевський висловив розуміння історії, близьке до сучасного. В своїм вступнім-викладі у Львові /дня 12. X. 1894/ він зазначив, що хоче зрозуміти в історії "стан економічний, культурний, духовний цієї маси українців, їх пригоди. Їх бажання й ідеали". Отже, й для нього, що, може, не вмів підійти до тієї "маси українців" як організму, все ж найважливішим було те, що висловлює пригоди, бажання й ідеали - характер раси. Одність історії як вислів характеру - це в сучасних європейських країнах нормальна річ. В Великій Британії, що розвивалася нашаруванням, збереглися звичаї й ідеї з-перед кількасот літ у щоденнім житті. В грудні 1937 p. Самюель Хор, міністр внутрішніх справ Британії, сказав у парламенті з нагоди обговорення закону про протилітунську оборону: "Я звертаю вашу увагу, що наші заходи в дійсності суперечні з ідеалами кількох поколінь. Ми обертаємо годинник докладно на тисячу літ назад. Ми готуємо план, щоб відірватись від звичайного цивілізованого життя мужчин, жінок і дітей". Коли так з уст міністра падають слова про поворот до Х століття, то це є реальність. Х століття живе і допомагає англійцям орієнтуватися в сучасності. В "Моїй боротьбі" Гітлєра зустрінемо такі вирази, як "ми /німці/ наново починаємо те, що скінчили шість століть тому". Чи ж згадувати, що й сучасні італійці в своїх посувах більше рахуються з посуваннями своїх політиків з-перед п'ятнадцяти століть, як із Кавуром чи Нітті. Ця зрозумілість давньої' історії має своє пояснення: людина не має поступу в своїх емоціях. Цей біологічний підхід до історії одночасно є найпрактичніщим. Це ж таке просте, що з покоління в покоління діють ті самі емоції в українській расі. Нема різниці, чи українська пиха буде вбрана в туніку герольда Борістеніта з Ольбії, що понижує криком ринкових купців десь з-над Сожі або Бистриці, чи та пиха промовлятиме вбрана в кармазини січового підшафаря, що ганить чернь, чи то буде пиха сучасного паперового "донкихота", що виписує про свою кров "народ без пуття" Не зміниться й українська жадібність - все одно. чи буде вона озброєна тільки сітями керченського рибака оселедців, чи модерними машинами до видобування нафти на Бойківщині, чи золота - на Кавказі. Такі були б зариси відчуття історичности. Лишень якою є дорога до того відчуття? Не легко дістається й окремій людині відчуття власного шляху, ще тяжче здобути відчуття власного расового історизму. Лівінгстон, що шукав джерел ріки Нілу, мав багато труднощів, щоб розібратися в заплутаній сіті африканських рік, водоспадів і порогів в хащах та пралісах. Негри, що жили над водою, дивувалися з його розпитувань: "Ви питаєтеся про джерело ріки? - говорили вони. - Пощо? Ми п'ємо з неї скільки захочемо, а решта води нехай пливе собі далі..." Треба брати образ раси як цілість. Бо ж не можна бавитись у наповнювання "бляшанки" абиякої доктрини і тільки цим обмежувати своє відношення до "ріки" раси, що пропливає в нас і - нами. В кожному разі, мряка XIX століття, інтелектуальна нівеляція континенту Европи розвіюється, і тепер, може, легше буде знайти індивідуальність своєї ріки-раси. Сучасні європейські раси /особливо ті, що спізнились/ поспішають з окресленням себе в минулому. Останній /l 937/ з'їзд передісториків у Німеччині був дуже характеристичний. Протоісторики /як і біологи/ надають напрям сучасним духовностям. Що ж німцям дав цей з'їзд? Ще одне відірвання Німеччини від Европи в свій окремий світ. -Погляд на всесвітню історію виключно з погляду інтересів германської раси. Баймлер подав такі свої тези в історії світу: дві доби, нерівні щодо важности, складаються, за думкою німця, на зріст світу: перша -від Олександра Великого до занепаду античного світу - це доба загального хаосу, мішанини духовностей; друга - від виступу німецьких племен аж донині - це епоха організації німцями світу, що закінчиться перемогою Німеччини. Загалом цілий з'їзд був одним спільним зусиллям учених вижолобити окреме ложе для німецької ріки-духовности не тільки в минулому, але й на віки вічні, на майбутнє. Вони хочуть цією амбіцією окремішности не тільки здобути енергію своєї раси, але й замкнути її в доцільності, зберегти від розпорошення. Отже - шукати своєї власної одности історії. Це легка річ для англо-саксония, італійця, німця, але важка для українця. Так мало зроблено в синтезі української історії. Але коли є відчування одности, то вже з нього можна сформувати методу шукання тої одности. Бо це відчування є прагненням наситити себе українською історичністю. Отже, спочатку візьмімо історичність довкола. Берім усе, що є історичне й українське! Так. А людські слабости? Незгідність між малістю людини і високістю світогляду, що вона переносить з покоління в покоління, висловлює історична анекдота про будівничого держави Петербургу - Петра І. Десь у глухій провінції він увійшов до церкви, вислухав службу Божу, а потім підійшов, щоб поцілувати руку священикові. Переляканий москвин сахнувся: "Ваша Величносте, -сказав,- як же Ви мені, простому попові, руку цілуватимете? -Мовчи! - відповів суворо цар-тесля. - Не тебе, дурню, цілую, а цілую хрест, що на тобі висить". Варто пригадати це тим сучасним українським хаотикам, що не шукають хреста традиції в українцях. Тим часом традиція є скрізь довкола. Як прегарно заховувалися українські урядовці по поразці! Як голодували, гинули від хвороб, не мали житла й опіки, але вірно роками трималися своєї української державної групи. Як вірно несли традицію українські воєнні групи з усіх українських земель! Як всупереч усьому до смерти несуть ії не раз і донині. Позбирати з них відблиск їх історичних хрестів, позбирати подробиці історії і разом - яку ж історичну великість та одність дасть це збирання! Дуже багато вже зроблено, дуже багато /особливо в воєнній історії/ ще треба зсинтезувати. Але цього мало, цієї недавньої історичности. Недарма ж вибрали ми за методу одности ненаситне шукання української історичности. Адже усі ці "вірні русини" і ."вірні малоросіяни" не були з порожніми -руками: вони пригорщами несли з собою традиції принаймні XVIII століття. Чи з ними маємо відкинути цю Україну, так, як зробили це члени Центральної Ради на одному з засідань у 1917 році? Тоді прийшов на залу старий сивий генерал і промовив до них як до нової України: "Приходить до Вас стара Україна. Цілий свій вік на війнах Росії, почавши від турецької, організував я військо. Я робив це чесно, бо вірив у фантом Росії. Але я - із старої козацької родини. Тепер жаль гнітить моє серце. Дайте мені можливість окупити мою вину щодо України. Всі сили, всі відомості, що були так цінені чужинцями, хочу віддати своїм". В шуканні одности треба взяти і їх до скарбниці раси. Наприклад, думки єдиного теоретика російської військовости Михайла Драгомирова - це думки українця, і то великого українця. Вони належать до української раси, до української воєнної історії. Українська кров в особі графа Розумовського опікувалася геніяльним Бетовеном, українська кров подорожувала світами в особі Миклухи-Маклая. Що з того, що Василь Наріжний писав мовою Петербургу? Він ненавидів Петербург і написав, може, найгарніші й найпатріотичніші повісті про Україну. Далі за традиціями XVIII ст. бачимо історію козаччини з традиціями підбиття Риму /Одонацер/, врешті - Київ, Вічне Місто, що продовжує традиції Боспорської Таматархи в руській Тмуторакані. Душа сильної людини мусить бути суцільна, і душа раси в історії - одністю. Це є закон Провидіння. Але коли для здобуття одности з недавньою історією не треба посередників, то для одности з давніми віками треба істориків із суцільними переживаннями історії. Тоді виросте велика історія. Лишень треба визволитись. Треба визволитися від змови істориків. Легко на війні вогнем бити в позиції ворога, тяжче вгадувати чужі пропагандистські й провокаторські посуви в українськім житті, -але річ незмірно тяжча дослідити, хто і як, чому й де затроїв українців чужим історизмом. Затроїв, треба це підкреслити, бо не тільки накинув корисні для чужої індивідуальности погляди, але й дав те, що в істоті своїй нищить українців, паралізує всякий розвій. Як дивно виглядають чужинецькі схеми історії! Як пригнобливо діє така нерасистська історія на читача. Як низько, як нелюдяно гнобить людську душу. Якийсь Хтось зіпхнув Когось, щоб стати на його місце, і в цім є зміст безпросвітньої чехарди перескоків один через одного, цих Хтосів і Когосів. Часами це якісь особи /династ, гетьман, фюрер/, часами - це форми устрою /демократія і автократія/, часами - це класи /робітники і визискувачі/, часами -абстракційні ідеї /реакція і поступ/ чи навіть літературні типи /Гамлети і Дон Кихоти російських університетів, Санчо Панси і Дон Кихоти "Вістниківців"/ і т. д., і т. д. Яке сплощення індивідуальности раси, яке знищення границь раси, відкинення u островности! Причому на цій безборонности українського історизму чужі народи і раси залагоджують свої порахунки. Пропаганда і просто ненависть роблять чудеса. Наприклад, щоб знищити славне українське поняття "козак" і "Козацька Нація", чи ж недавно не прозвала Москва киргиз-кайсаків козацькою республікою і чи тупоголові чужинецькі подорожні слухняно не почали описувати "типові азіятські обличчя козаків і калмиків"? Між історизмом західніх народів і деяких народів номадського кругу між Балтією і Уралом є лишень одна різниця. З'ясуймо це в короткім прикладі. Коли французький лицар здобув еспаиськии замок, він полонив власника замку, але зоставив старі замкові папери в порядку. Коли московський чи інший подібний войовник здобув український замок, він або спалив старі замкові папери, або, ще частіше, попідробляв там підписи і дати. Але не вдалося знищити одного - незнищимого історичного інстинкту української' раси. Незнищимого, бо опертого на культурнім підложжі і одности характеру раси. В цім є одність історії. По цім обговоренні практичних і теоретичних підстав одности української історії послідовно виникає думка: які ж висновки з тої одности історії? І взагалі, з цілих попередніх роздумувань над одністю території і одністю раси? Дуже легко б дефініювати - тепер це робить який-будь "спец від планів" дуже легко, але це є звичайне вгадування. Зрештою. задокладне дефініювання в житті раси є річ і небезпечна. Запитаймо про це одного з найбільш практичних політиків Европи. Говоримо тут не про політика, що живе світоглядом п'ятдесяти мільйонів французького світу чи ста мільйонів германського світу. Це політик п'ятисот мільйонів британського світу. Недавній прем'єр В.Британії Болдуїн /Baldwin/ мав надзвичайно глибоке чуття відповідальности перед своєю расою. Коли збунтований емоціями й інтелектуалізмом Едуард VІІI допровадив британську імперію до межі катастрофи й розпаду. Болдуїн урятував Британію. Він репрезентував расу в обличчі небезпеки. Це могло йому дати принаймні нечувані овації в парламенті при виході з міністерства. Та він передав слово на засіданні іншому і під час промов вийшов потай бічними дверима. Він не потребував овацій. Він не прив'язував до них ціни. Його, як сина своєї раси, завданням було те, щоб раса справно й успішно функціонувала в своїй державі. Можливо, він є найбільшим англійцем наших часів. Його харакіер ьарто пізнати. "Дехто, - -пише біограф. - уважав його за ліберала або навіть за соціяліста, інші - за стопроцентового консерватиста. Не посідав блискучих талантів. Але часами виявляв, особливо в своїх останніх промовах, предивне вичуття тенденціі" раси. Не довіряв людським здібностям і мав велике недовір'я до "високодумних" людей. Дуже часто повторював: "Передусім уникаймо дефініцій. Коли б ми хотіли занадто докладно окреслити нашу конституцію, дійшли б до розтинання імперії" на кусні. По такій операції вона б уже не прийшла до себе". Передусім уникаймо планувань, дефініцій, логіцизмів, декламаторства - вичуваймо і шануймо якнайглибше своє власне призначення, що його в собі носять українці. Всі властивости раси, всі прикмети терену і всі генеральні ідеї, однак, мають щось, що не є формулкою, але є тривале, не є дефініцією, але завжди зостанеться важливим у практиці і, врешті, є цілком українське. Ті поняття є прості, але вони є певні, вони є важливі, вони були відвіку. Це - великі заповіти української раси. Вони лишень можуть дати одність будуччини, в оперті на одности організації і одности історії. 63. ОДНІСТЬ БУДУЧЧИНИ Шукаючи великих заповітів раси, не берім під увагу того, чи зони є популярні в сучасних політичних групах еліти. Нерозумом було б шукати української ідеї серед ідей, що йдуть за чужою модою з Заходу. Адже мова йде про заповіти раси, що є старіша від більшости цих західніх чи східніх держав. Так само не можна зважати і на те, що всередині української еліти істеризується кілька груп чи одиниць, які хочуть взагалі відірватися від історичности раси. від її "прадідівщини". Це звичайне пораженство. Модні чужинецькі ідеї курсували від тисячоліть по українських землях, і так само завжди були якісь незадоволені безтрадиційні групи, однак довершувано тільки той подум, що виростав органічно з характеру раси, з терену й обставин. Характер раси і терену дає нам одність історії й організації, зате обставини вияскравлять сучасність. Воля зарисовується як відповідь, як протидія ворожим обставинам. Зачнім від найважливіших. Що зостанеться українській расі, коли їй відібрано величезну частину її матеріяльних цінностей, відібрано спокій, а еліта її роздріблена? Відібрання українцям майже на всіх просторах матеріяльних цінностей, виволікування українців з їх затишних кутків і хуторів - це велика проба характеру. Масам дає вона багато: привчає їх, і так схильних до колективізму, до відчуття вартосги чистоти расових посувів - великих походів, переселень типу орди і т.п. Інтелектуалізм еліти теж має свій час проби. Кожна нежиттєва концепція інтелігента /а тих концепцій є сотні!/ відразу виставлена на пробу очевидности. Так само відрухи не дають нічого більше понад відрух і відразу розвіюють покладені на них надії. Треба чогось масивнішого. Шарпливість і сварки слабшої частини української інтелігенції, як реакцію, збуджують усе глибшу тугу за одністю в боротьбі раси. Все менше місця па фрази, пози і лірикування. Є туга за чимось більшим, а тс більше може здійснити тільки органічна солідарність української раси. Відродження сили українців часто виступало по попереднім знищенні їх матеріяльних можливостей. Можливо, що упадок матеріяльних пут визволяє душу раси. Надмір духовної сили в цих руйнаціях і нещастях викличе потяг до релігії. Потяг до свого, власного релігійного вислову - це те, що жде українців іще в більшій мірі, ніж досі. Захитаною є їх прив'язаність до землі, захитаний є їх і побут і історичні традиції. Та це все лишень назовні вдасться знівелювати. і побут, і геополітичні традиції в більшій своїй частині зробилися вже підсвідомими в одиниці чи в родині. При першій можливости відживе, як заповіт, прастара українська вісь. Вкінці образ морального занепаду, що тепер часто трапляється і в своїх, і в чужих, викличе як реакцію потребу вияскравлення моральних підстав, і то в першу чергу в самій еліті. Одність, власна релігія, власна висока мораль і відвічні геополітичні підстави - це є величезні заповіти. Залові ги ці є в самій українській крові: щораз сильніші і жорстокіші струси тільки дозволять на виразніше відчування тих заповітів всіма українцями як призначення України. 64. СОЛІДАРИЗМ РАСИ В початках раси завжди знайдемо зорганізовану військову масу. що прийшла як Військо або, в кожному разі, як Осада. Коли вглянемося уже в цілком сформовану расу, то знайдемо в ній всі ціхи окремішности від сусідів, всі прикмети духовного Острова. Границі - це найхарактерніше для живого організму раси чи народу. Стриміти до якогось неформального духовного контакту -це нищитиор>«»ііічність природи. Нищення це однаково небезпечне і для того, хто наступає, і для того, хто відступає. Спеціяльно небезпечне с цс серед європейських рас і народів з їх такими виразними індивідуальностями. Контакти народів, що мають різні підложжя, культурні круги можуть викликати тільки катастрофу. "Пропащий час" - сказав, наприклад, про духовний контакт із Росією один політик, що в минулому столітті стільки зробив для цього контакту /М.Драгоманов/. Пропащий час - може сказати не тільки українець, але й поляк, бачучи, як у XVIII ст. близький духовний контакі із східнім сусідом нищив індивідуальність одного й другого. "Пропащий час" - повинен сказати й москвин про XIX ст., коли політика Петербургу московськими руками знищувала чужі індивідуальності, а одночасно не дала висловитися й московській. Для добра людства треба пам'ятати цей "пропащий час" всяких більш чи менш виразних асиміляцій. Вибух психічної "затисненої клітини" робить незвичайні шкоди, а негативна імпрегнація', що потім зостанеться, - це найбільша небезпека для розвою рас і народів. Недарма мудрі раси - давніше елліни і римляни, тепер англосаксонці /а осіанньо й германи/ підкреслюють свою нехіть до асимілювання. Українська раса є островом серед сусідів. Це острів із власним жиїтям, з власними святощами і вселюдськими цінностями. Чужі, накинені духовні цінности не мають ніякого значення. Та й не накинені цінности приймаються тільки по своїм часі спроби всередині раси. Злочином проти Провидіння і природи є втручання до чужого духовного життя. Українська раса є острів, і в тому її вартість. Всі цінності людей міряє за своїми цінностями. Для українців найголовніший меридіян світу - це той, що проходить через Україну. Перша найважливіша думка про Україну - це з погляду ззовні. Ніякі починання від внутрішніх подумів. Як можна говорити про живий організм, не окресливши його меж, не виділивши його з чужого оточення? Нема іншої глибшої ідеї тепер, у часах тотальних воєн на знищення, як ідея расової солідарности. Дехто її пробує висміювати, як ліберальну ідею "згоди" XIX віку. Це неправда. Вік XIX не повернеться, його вказівки також. Можна й треба очищати сучасне українство від деяких решток цього віку, але треба дивитися і вперед. Там ждуть українців віки, скоріш подібні до XVII чи навіть VII , Довкола українців є тільки неукраїнці, чужі їм або ворожі. Ніяка з давніх ідей XIX ст. тепер не має сили. Расова солідарність - це не з'їзд, не зібрання, не аритметична сума груп, це відчуття організму раси. Відчуття неекзальтоване, відчуття не як вибух, а як тривалість. Вибух ентузіязму був на місці 1917 p., тепер нема чого його повторювати. Тепер на першім місці - відчуття расового організму, постійно загроженого ззовні. Як оцінювати доцільність уживання груп і одиниць всередині раси? Тільки з погляду примату зовнішньої політики раси, тільки оцінюючи ії здатність до безпеки і пружности в боротьбі. Здатности раси до боротьби назовні - це важливіше, ніж усі генеральні й негенеральні ідеї раси. Це таке просте, як те, що сила й здоров'я людини є для неї важливіше від усіх теорій і наук оточення. Сучасність працює, щоб українська раса була островом. Ніколи, може, за ціле існування української раси не було більшої ненависти і підозріння до кожного, хто має українську кров, як тепер. Це надзвичайно яскраве відділяння. Розбуджені номадські первні чужинців є супротилежні агрикультурним українським первням. Іде боротьба в расовій площині, боротьба з породою. В цій боротьбі виразні прикмети обох сторін: на ворожу акцію відповідають українці видержкою груп, здатністю до укривання своєї ворожнечі. Десятиліттями вміють укривати свою ворожість українські одиниці /наприклад. Шумський, Скрипник, Гринько і їм подібні/. Комплекс укривання для невправного ока зменшує не раз властиву силу українців. Однак це лиш звичайна нехіть українців до негрупового чину, і, як теорія показує, завжди в слушний час комплекс укривання є відкинений. Це не номади, що легко падають духом і змінюються. Зате ця сама острівність раси вимагає упорядкування всередині раси. Порядкувати всередині раси! Але не на підставі якогось ідеального типу людини, скажімо, з часів Руссо /ліберали/, чи людини-автомату з теорій Маркса /комуністи/, чи навіть людини ліричного ніцшеанця /літературне державництво/, не на підставі того, що хочеться мати, але того, що є. В кожнім українцеві є хоч відблиск здатности до суспільної будови. Метою ж будівничого лишень і може бути віднайдення цеї здатности, а не фантастичні "перевиховування". Отже, впорядкування того, що вже є бологічно в українцях, їх відвічних будівничих цінностей. Це є матеріал до впорядкування. Як мірило ріжничкування візьмім українську асоціятивну групу. Змістом цього упорядкування є велика українська культура. свідомість характеру раси, свідомість у державности, торгівлі, освіті і кермі. Швидкими кроками зближаються українці до найбільшого відчуття серединосги своєї раси. Матеріяльні й моральні обставини діють безжалісно і змушують до одности раси, а то дасть багато. Дасть напруження українських продуктивних форм енергії. Першою такою формою є почуття хліборобськости. Не значить це, що Україна знов має бути збіжжевим шпихліром. Може, земляки з Канадійської Маьітоби виручать ії з постачанням збіжжя для світу і засів пшениці не буде головним заняттям українця? Ні, хліборобська енергія - цс передусім збірна сумлінна праця і почуття відповідальности. Це вироблений від тисячоліття подив традиції, чого не вдасться знищити ніякою - ні своєю, ні чужою -безгрунчовністю. Це те, що є силою його методичної і працьовитої натури. Цей стабілізаційний і завжди чинний характер хлібороба й зробив те, що Україна давала в свій час стільки первнів культури на захід і на схід від себе. t це, власне, ставить українців у ряді найкультурніших рас свіїу, культурних в цілій своїй масі передусім. Бо тепер ніхто не міряє висоти культури кількістю видатних одиниць - в оцінку входять передусім форми праці, співжиття і керми. Це тривале й завзяте українське хліборобство - це, може, найбільш пролукіивна духовна енергія між Балтією, Балканами й Уралом. Опанування теренів - друга форма української енергії. Навіть, властиво, вона, а не хліборобськість характеризувала українців в очах чужинців. Пригадаймо похід Івана Підкови до Альп, Святослава - до Іранського роздоріжжя, пригадаймо морські походи до Родосу й берегів Італії. До XIX століття сусіди не давали Україні назви селянського народу. Московські хроніки XVI-XV1I ст. повні згадок про жахливих для москалів "воєнних черкас", що від них можуть оборонити тільки небесні сили. Для білорусинів українці і досі є "разбойиічес племя", на кажучи вже про пдив поляків з козацьких походів. У французькій королівській армії XVII століття /полк Мазарена/, в давньому Римі /сарматські легіони/, в Атенах /скити з-над Дніпра/, ба, навіть у давній китайській імперії - скрізь перебували українці-войовники, представники войовницької' форми української' енергії'. З цим виявом українського характеру пов'язаний інший - колонізаційна енергія. "Здається, ні один народ, - пише Коль, - не має таких здібностей закладання військових колоній, як українці". Кубань, Сірий Клин і Зелена Україна В Азії' - це пам'ятки недавнього осадництва; Судомира, Новгород і Тмуторакань - пам'ятки античного. І в завойовництві, і в колонізації є вислів' здатностей до упорядкування незнаного терену і себе в тім терені. Тут є поле до висловлення і для готського відчуття самодисципліни і ферментації крови, тут є можливости для еллінських емоцій пошуку і відкриття зв'язку речей. То є енергія до творення нових українських цінностей. Але й завойовництво, і колонізаційність від самих початків були пов'язані з торгівлею. Перші згадки про українські землі - це згадки про землі, що торгують. Перший писаний трактат Києва /IX ст./ говорить про закон, торговельні вигоди і честь. Все виразнішає значення Січі як найбільшого українського торговельного центру, що був завжди під охороною війська. Все яснішає вага українських форм енергії чумацтва і кооператизму, як одного з найважливіших висловів української раси. Торгівля - цс ж найповніше висловлення здатности до оцінювання найрізноманітніших обставин і людей, це і для хліборобськости, і для завойовництва посередництво в творенні. Зрештою, згадаймо іще одну форму української" енергії -інтелектуальну. Вона завжди є обіч або на другім плані інших форм енергії, вона разом із мистецькою енергією встановлює певність і рівновагу дії українських речей. Вона усвідомлює традиції і шукає закликів Провидіння, завжди до останнього століття слухняна його наказам. І в ній є завершення великої будівлі української солідаристичної культури! Що ж буде на тому українському острові? Чи починати вгадувати, чи будувати утопії, чи, принаймні, представляти собі будуччину, будуючи аналогію до часів Великого Києва? Багато треба буде ще і розпачі одиниць, і відданої праці груп, і жорстокого творення меж раси, щоб увесь цей матеріял висловити в неслухнянім людськім м'ясі, на твердій українській землі: Побачити новий український світ! Ця річ не для одиниці. Поколінь треба на те, щоб уміти поглянути на себе. Тепер є лиш одне певне: цей світ по ударах виросте ще сильніший, іще упорядковані ший, іще більший. Можемо в нім тепер відрізнити тільки дві осі: відвічну вісь української землі і відвічну вісь українського духа. І про це в двох дальших розділах. 65. ВІДВІЧНА ВІСЬ "Схід і Захід, - каже історіософ Польщі Артур Рурський, - це польська ділсма. Історія наша /польська/ постійно відбувалася між- Заходом і Сходом". І має рацію: недарма сотні польських ідеологів це твердять від віку. Пересування Польщі на схід, відірвання від заходу, від моря - це початок небезпечного процесу. Так, роля Польщі бути посередницею вздовж своєї осі - Вісли, отже, бути між сходом і заходом. Але чи українські землі були коли лучником між Польщею і Московщиною? Так, були. Це тоді, як Україна по Андрусівськім тайнім договорі /1667 p./ була роздерта на дві половини і "московський берег" Дніпра був насупроти "польського берега". Тоді був Схід і Захід українською ділемою; в цьому роздерті доктрина була найліпше використана. Бо це найбільше ворожа Україні доктрина. Нема певнішої для знищення України. Прикладімо "схід-захід" до українського релігійного життя - і будемо мати релігійну війну; прикладімо "схід-захід" до політичних орієнтацій - і будемо мати вдячне поле до попису чужих агентів; прикладімо неуцьку форму "народу-бастарду" до окреслення українського характеру - і будемо мати джерело українського пораженства, а не відчуття серединности. Зрештою, пригляньмося до геополітичних тенденцій України. Вони є реальні, вони - двигуни історії. Бо ж, передусім, не схід і не захід є джерелом України. Підложжям її раси, підложжям її культури й світогляду від самого початку і до останніх часів був Південь, Звідти прийшло оформлення християнства, тільки туди була єдина спроба перенесення столиці з Києва. Південь, Дунай і Закавказзя - це напрямні головної експансії київських князів, Середземне морс - напрямна політичної і торговельної експансії античного Понту. Визначення напрямної на схід чи на захід - це, передусім, нищення власного характеру, духовности, що прийшла з півдня. Духовности, що зросла над південними морями й вододілами і розпросторилась, як кров по жилах, ідучи вгору Дніпром, Дністром, Дунаєм, Богом і Доном, несучи до найглухіших закутків українських земель подих півдня. Чи ж не видно цього в егейських і геттітських взорах Старобільщини, чи ж не грає він павиними перами колядок на Полтавщині, чи не пов'язаний із звичаями з-над Дінця? Де ж поділася Америка йонійського й малоазійського еллінства, як не в крові українців. Нарешті, друга напрямна українських земель і раси - це Північ. Звідти прийшла династія норманів, звідти, як і з півдня, прийшли користі торговельного посередництва, культурної виміни. Звідти ж прийшов такий важливий первень раси, як готи. Бо де ж поділася головна маса остроготів і їх велика держава, коли не перейшла в кров українців? Врешті на північ була військова експансія київських князів, там була найбільша домінія Києва -Новгород. Тільки вісь Південь-Північ є віссю українських земель. Як у добі античній і київській, так і в добі козацькій. Успіх революції Богдана Хмельницького, правдоподібно, був уможливлений підтримкою османів, так, як, скажімо, успіх французького короля Франца І на Середземнім морі - опертям на могутність Порти. Для козаків передусім - опертям на південь. Недарма гетьман Са-мойлович вказував союзникам-москвинам, що не похід проти османів, а дружба з ними відповідає Інтересам України. Самойловича замінили Іваном Мазепою, але й той у союзі з королем із Півночі опинився вкінці в Бендерах, на землях південної імперії османів. Зрештою ця українська вісь Південь-Північ є одною з найатракційніших геополітичних осей на просторах між Балтією й Уралом. Польський історик О.Гурка підкреслює в своїй "Рації стану Польщі на південнім Сході" /l 934/, що Польща завдяки зв'язаности з козацькою Україною цілком непотрібно, зі шкодою для себе, далася втягнути в конфлікт на Півдні /Дунай, Чорне море/, що їй геополітично цілком чужі. Так само зв'язок з Україною цілком змінив вісь експансії Москви. До половини XVII століття ціла експансія її була до Білого і Балтійського морів, а з другого боку - до Сибіру. Канцлер Олексія Михайловича - Ордін-Нащокін був висловником цих геополітичних напрямних. Зате від XVIII століття віссю московської політики, як стверджує Покровський, стає вісь України. "Від другої половини XVIII ст., від Катерини II і до Миколи II включно, це була боротьба за Чорне море й проливи, що провадять з Чорного моря до Середземного, боротьба за південні торговельні шляхи" /"Зовнішня торгівля Росії", 1926/. Коли тепер на деякий час червона Москва відійшла від цієї осі, то це пояснюється хвилевим перенесенням тягару совітської політики до Азії. І цим можна пояснити хвилеве відпруження між Москвою й Анкарою. Оборона своєї осі Південь-Північ - це найважливіше завдання України в історії. Тому, може, треба б було тут підкреслити стремління української держави над басейном Дніпра знищити значення конкурентної торговельно-державної осі, що над Волгою. Пригляньмося до цієї великої геополітичної ідеї-заповіту. Це -заповіт Святослава Завойовника. Справу цю добре висвітлили і старі дослідники-чужинці /археологи - Арне, Смірнов та інші/, і новітні українські учені, як Пархоменко. "Торговельний рух Волзьким шляхом, - твердить археолог, -починається з доісторичних часів і розвивається до ІХ-Х ст., коли Волзький шлях віддає першість Дніпровському" /П.Смірнов/. Не так-то легко віддала Волзька путь своє першенство. Велика хозарська держава /з опертям на Тавриду й Кавказ/ сполучала мешканців Скандинавії з Арабією. В твердині хозарів - Саркелі /Saverkland" скандинавських рун/ зустрічались і скандинавські купці, і купці з Малої Азії й Туркестану. Хозари мали велике наймане військо для оборони своєї торгівлі. За князя Ігоря була перша спроба Києва знищити хозарів. Вона не вдалася, і землі над Волгою багатіли далі. Минуло двадцять літ. Син Ігоря, Святослав-, у 965 році бере спочатку фортецю хозарів Саркел, а потім і саму столицю Ітиль на долішній Волзі. Двома ударами знищена одна з найсильніших тодішніх держав. Два роки ще підбиває Святослав Тавриду, північний Кавказ і врешті нищить іще одну ланку Волзько-Скандинавської магістралі - місто Бердаа на Закавказзі. Київські князі приймають титул каганів, володарів Волги, до Києва переселяється купецтво тої магістралі, і лишень тоді, можна сказати, почалася першість путі "із Варяг у Греки", а одночасно припізнилося, може, на кількасот літ повстання ворожої для Києва держави над басейном Волги. Святослав згинув, шукаючи ще однієї південної дороги для імперсько-торговельної експансії Києва, але зостався його заповіт: не дозволяти розвиватись Балтійсько-волзькій магістралі, зморі Києва. Отже, передусім - Москві. Ольгерд, монарх наслідництва Києва, виконував цей заповіт, і в кінці 1340-х років Москва була дуже загрожена. Величезна армія Витовта, коли б не заступництво монголів під Ворсклою /l399/, вчинила б з Москвою те, що з Ітилем - Святослав. Зрештою, Витовт раз спалив місто Москву. Гетьман литовський і князь Волині Костянтин Острозький в 1515 році нищить Московію, і українські поети величають його за перемогу: Дай Боже здоров'є і щастя вперед ліпше: Як нині побив великую силу московськую. /"Похвала Кост. Їв. Острозькому"/. Далі йде. теж славлене тодішніми поетами, спалення половини Московіі' гетьманом Конашевичем, далі спроба Хмельницького розбити Московію Донською і Нижньоволзькою революцією на чолі з Анкудіновим. Так аж до часів нинішніх, коли в 1917 році один із українських полковників-штабівців представив урядові УНР проект запобігливого нападу і спалення Москви корпусом української кінноти. Не можна поминути акції української раси в обороні своєї геополітичної осі так само і з Заходу. Походи київських і волинських князів, найчастіше в союзі з мазовецькими на Прибалтію, битва Литво-Руси під Грюнвальдом /1410/, врешті різні посуви Хмельницького. В кожному разі це є несприймання і Сходу, і Заходу. В кожному разі - це боротьба за відвічну вісь українських земель: Південь-Північ і її утвердження між Балтією й Уралом. Та вісь зостається й надалі. Її справжнє утвердження при свідомій будові українського Роду, при уставленні Хати - є дуже важливе. Без опертя на півночі, без виходу на півдні нема можливостей розбудови цієї Хати. Геополітично беручи, для української державности потрібні є принаймні Чорне море і верхів'я Дніпра - в усякому разі, завжди південно-північна вісь. Лишень з такого геополітичного українського порядку може вирости іще більший творчий розмах. Тому творчий, що він відповідає характерові землі й раси. 66. MIT АПОСТОЛА АНДРІЯ "Неуніяти і з'єдинені", "папіжники і благочестиві" - ці терміни в церковно-релігійному житті, що не раз просочуються в щоденний український побут, разять, як дилема "схід-захід". Здається, що й протиставлення їх як контрастів в українськім сучаснім світогляді не було б своєчасним. В кожному разі, таке протиставлення було б більш потрібне тим, хто хоче знищити солідаризм української раси. Минуле не виправдовує цього протиставлення. Українці в минулому від самого початку християнства виказували однаково багато пошани як для християнського Риму, так і для християнського Єрусалиму чи Царгороду. Скоріш ворожість їх була спрямована передусім проти тих чужих сил, що не раз прикривались східніми чи західніми церковними гаслами, маючи ворожі для українства політичні цілі. Землі надчорноморські вже на самім початку зв'язані з папою і З вселенським патріярхом. Знаємо, що перший глибокий культ на українських землях - це культ св. Климента, третього по св. Петрі папи римського, засланого гонителями християнства в українську Таврію, де були його чуда й мучеництво /Херсонес/. Туди ж у 654 році був засланий і папа Мартин І, що вмер і був похований 655 p. Підкреслюємо, що найвищою реліквією християнського Києва аж до наших часів є, власне, голова св. Климента. Не таку вже важливу ролю відігравали візантійські священики. Властиво, перший єпископ Києва Либутій, на прохання вел. княгині Ольги висвячений в Майнці /960 p./, і другий - Адальберт /961 / були німцями. Не згадуємо тут уже про готів-несторіян, що їм, певне, треба приписати початки християнства на Україні /В.Щербаківський/. Хрещення своє в Києві в 987 році прийняв вел. князь Володимир із рук англійського священика /Г. Вернадський/. Степан Томашівський уважає, що взагалі християнство в своїх початках ішло в українські землі через готів, хозарів та скандинавів. Цікавим є й те, що навіть при розділенні церков Київ прийняв римо-католицьке свято "перенесення мощей св. Миколая в Бар". Візантія не визнавала цього свята, вважаючи перенесення за крадіж. "Правдоподібно, що автор утвердження цього свята митрополит Єфрем був самостійним митрополитом Києва, що стояв у звязках із Римом" /Ст. Томашівський/. Врешті, в 1075 році київський монарх Ярополк Ізяславович із дружиною Іриною був коронований у Римі папою Григорієм VII, що в імени св. Петра передав владу над монархією Києва синові "короля Русів Димитрія" /християнське ім я Ізяслава/. Знаємо, що і Витовт Великий, хрещений у римо-католицтві, потім перейшов на віру грецьку, щоб знов вернутися перед коронацією на римо-католицтво. Так само даремно будемо прив'язувати вагу до легенди про спеціяльну "православність" українського козацтва. Острянин, вождь найбільшої обабіч Хмельницького революції, посилає на початку свого повстання послів до папи римського з просьбою взяти під протекторат, "подаючи умовинп, що цілу Україну піддасть волі папи і, коли братиме під свою владу міста і замки, робитиме це його іменем" /l638/. Ще менше мав якоїсь мехіті до римо-католицтва Богдан Хмельницький, внхорапепь єзуїтів- серед ного маршалів-полковників бачимо обіч кальвіністів також римо-католиків. В його універсалах не знайдемо ворожости до унії. Зате можемо в нього знайти навіть велике недовір'я до київського православного митрополита, що гетьман йому нагадує про можливість "піти під воду Дніпрову" в разі непослушенства. З другого боку, трудно не підкреслити й значення візантійського релігійного елементу, його канонічного праводавства. Адже ж єпархії Кубані й Таврії були від початку безпосередньо підпорядковані царгородському патріярхові. Не раз і на чолі Києва стояв малоазійський грек. Найцікавіші часи експансії релігійної думки Царгороду були в XV-XVII ст. Греки, фанатичні ненависники заходу по зруйнуванні Цартроду хрестоносцями, прагнули коли не відновлення потужної грецької християнської імперії, з розмахом на взір імперії Олександра Македонського, то принаймні якоїсь митрополії грецької віри. Фантом "Россії" створений греками. Це не національна назва, це фантом парохії-світу, з озброєними арміями, з грецькою релігією і з грецьким завданням: помстити на Римові руїну Царгороду і якимось способом відродити велич Греччини. Грецькі релігійні фанатики-мандрівці від Балкан до Уралу шукали за такою монархією- парохією, що дала б світові піднесення упалої християнської духовности Царгороду "Самодержець всеросійський" - це термін грецький для ареолі тих, хто б`ється з Римом і хто зможе відродити блиск грецької духовности. Бо ніколи еллінізм /чи елліністичність/ ані за часів Риму імператорів, ані за папського Риму не узнав себе за поконаного. Тому таке значення для греків мала революція козацького краю. Тому, як оповідають акти, дня 8 листопада /ст.ст/ 1650 p. прибулі з півдня митрополит Кориіігу і митрополит Назарету миропомазали Богдана і Тимотея, гегьманича, назвавши Хмельницького "государем Великої Россії" . Ст. Томашівський спеціяльно підкреслює значення цього акту: "Помазання на цісаря уважалося в Візантії за одночасне з тайною священства, а навіть хрещення. Помазанець мав значення таке ж, як учитель Церкви". Це все показує, яку вагу прив'язував Царгород до вивищення Хмельницького, бажаючи в нім відродити цезаропапізм Царгороду. До деякої' міри Хмельницький виправдав надії, на нього покладені. Він у своїх пересправах із Варшавою репрезентує завжди релігійні справи "росіян", розсіяних поза територією козацької держави. Він /зрештою, як до деякої міри попередники, а особливо наступники/ завжди висуває постулат оборони грецької віри і в містах князівства Литви чи Корони, таких як Львів, Перемишль, Замостя, Дорогочин, Берестя, Пинськ, Витебськ, Орша й Вильно /Б.Ольхівський/. Він мав найвищу санкцію грецького Царгороду до оборони своїх "росіян"; таку саму, зрештою, як дістали її інші "государі російські" на півночі. Недарма ж Хмельницького найбільший володар мусульман, а не менший опікун "православ'я, султан Порти в своїх грамотах титулував "найславнішим із монархів Ісусової релігії" /А.Кримський "Історія Туреччини"/. Отже, бачимо обіч коронації папою короля київського Ярополка /та галицького - Данила/ миропомазання в Чигирині - Богдана Хмельницького. І Рим, і Візантія є в традиції українських генеральних ідей. Але це не значить, що за прихильністю до Візантії укривалась прихильність до Москви, а за прихильністю до Риму - до Варшави. Ніяким народом так не гидував Богдан Хмельницький, як Москвою. З його автентичних слів, що збереглися донині в актах, можемо вибрати цілу низку прикрих виразів про московського співвизнавця грецької релігії. Зрештою, знаємо про накази гетьмана витинати в пень московські помічні війська за їх дикість /Гуся-тин/. Так само ніяке духовенство під час московських завоювань так безоглядно не боролося з московським кліром і Москвою, як власне українське в половині XVII і XVIII ст. Врешті, і в народній творчості, і в політичних творах знайдемо нехіть до "московської віри". Чи ж автор "Історії Русів" не характеризує релігійну систему москалів, як "саме мужицьке маячіння, що не варте ані богословських диспут, ані розборів /розглядів/". Міти про "православне братання" українців з москалями є того самого порядку, що недавні легенди "пролетарського братання". Вони були тільки московським пропагандистським супроводом до московського катування українців. Так само з печатками унії на Україні. Потій, Рутський і св. Йосафат - право, зміст і душа українського греко-католицтва були українськими патріотами. Всі вони "змінювали зверхність Царгороду на послух Римові, але бажали вдержати назавжди свою з'єднану церкву як українську церкву" /Яблонський/. Цілком не тішило митрополита Рутського те, що за його часів частина української шляхти почала переходити на римо-католицтво й польщилася. "До 1624 p. двісті душ шкільної шляхетської молоді, -пише він, - змінили обряд і рівно стільки тих, що служили в війську і на дворах". І Рутський ціле життя бореться з цим, не бажаючи підсилювати Варшави. Врешті, найболючішим докором з боку православних був для нього той, що "унія позбавила Україну найкращої прикраси, що нею є лицарський стан, і стала тільки помостом для латинства". Це було найбільшим болем духовного вождя греко-католиків, прихильників Риму. І це було найбільшим болем його сучасника, Мелетія Смотрицького, духовного вождя греко-росіян, прихильників Царгороду. Як розпачає в "Треносі" /1610/ грецька українська церква: "Нема кому потішити мене - всі повтікали від мене... Де дім князів Острозьких?.. Де інші славні доми українських князів ... княжата Слуцькі,. Заславські, Збаразькі, Вишневенькі, Сангушки, Чорто-рийські, Пронські, Ружинські, Соломирецькі, Головчинські, Крошинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини і інші несчисленні, які довго було б вичисляти зокрема?.." Здається, для обох вождів були важливі не тільки зовнішні авторитети /для одного - Італії з Римом, для другого - Малої Азії з Візантією/, але в глибині душі є передусім внутрішній зміст: в своїй церкві повинні бути всі свої люди. Скажемо виразніше: церква повинна відповідати характерові раси, бути українською для українських душ і тільки українською для їх єднання з Богом. Власне, стремління українців мати розмову з Богом, яко таїнство тільки своєї раси, було від початку християнства на Україні. Власне, цю генеральну ідею, або, ліпше кажучи, цей заповіт раси називаєм легендою апостола Андрія. В київських літописах від XII до ХІХ століття /"Синопсис", 1836/ ясніють слова пророцтва апостола Андрія, що ніби в путі з півдня на північ зупинився на київських горах. Апостол Андрій, як упродовж 800 літ побожне повторювали вуста українських читачів, сказав своїм учням, показуючи на Дніпро і гори: "На цих горах возсіяєт Благодать Божія". Від безпосереднього учня Христа дістали українці Божу благодать. В літописах сказано: "Первоє убо крестися славеноросскій народ єще от святого Апостола Андрея Первозванного". Первозванний Учень Христа частину первозванства дав владі і народові київському. Безпосередньо, а не через чужинців спливає благодать на українців. Цс є змістом багатьох старих мініятюр і образів. На мініятюрі, що збереглася в Римі, сам Христос коронує в 1075 році київську королівську пару, Ізяслава й Ірину. На побожних князів, із родинами, на шляхту в жупанах спливає благословенство Боже на іконах українського середньовіччя і ренесансу. Під омофором Богородиці в небі стоять суворі запорозькі ієрархи /ікона Покрови/, і під благословенством Христа пливуть запорозькі озброєні гаяліони /стяг з XVIII ст. в Ермітажі/. Зрештою, конкретно треба взяти цю легенду, взяти як важливу, як живу історіософічну традицію України. Недарма Петербург, прилучаючи чужі краї до себе, старався до своїх новоїворених інсигній1 і орденів брати те, шо було найважливіше в тих країнах. В Петербурзі усталили, як дальший тяг традиції Польщі, орден Білого Орла; в тому ж Петербурзі устійнює Петро Перший орден св. Андрія Первозванного і надає його тільки собі та гетьманові України. Так само був символічний хрест апостола Андрія на штандартах2 чорноморської флоти. Але перейдемо до церковної традиції св. Андрія, традиції змагання чисто української церкви. Знайдемо її вже в найстаршім літопису, в тих звеличуваннях Володимира Святого, де кажуть, що він є "новий Костянтин великого Риму, що хрестився сам і людей своїх охрестив". Ще виразніше про джерельність чину Володимира говорить "Слово о благодаті" :"Це наш учитель і наставник, як у римськім краю апостоли Петро і Павло". Однак митрополитами київськими до 1051 p. є чужинці, лишень у цьому році Ярослав уперше усамостійнює Українську Церкву з її митрополитом-українцем їларіоном. Пізніш Собор 1147 p., скликаний Ізяславом, не знайшов нічого протиканонічного у свяченні мощами київськими нового українського митрополита Клима Смолятича. Це є дві великі дати в українському церковному житті. Старання литовських великих князів про українського митрополита по 1326 /перехід і смерть київського митрополита в Москві/, а потім старання Конашевича й інших гетьманів у Цар-городі про відновлення митрополичої катедри в Києві не мають такого значення в історії, як зусилля Велямина Рутського створити цілу церкву, що відповідала б українському духові. Про нього з ентузіязмом пише В.Липинський: "Митрополит Рутський незвичайно цікава постать нашої' історії'. Був у Польщі владикою з українським національним переконанням і міг щиро, не надуживаючи національного імени, бажати в ім'я загального добра народу". Як із синами й братами, зродженими в однім українськім народі. уживаймо його слів: "бажаю добра і мира з нез'єдиненим духовенством". Міг. як українець, мріяти про такі, на велику скалю закроєні плани, як осібний український патріярхат" /"З історії України"/. "Як характер, це була потужна сила, як українець бажає він вчинити унію національним ісповіданням, - пише дослідник, - і то тоді, коли свої самі стають дезертирами національного фронту, скріпляючи ворожі східні чи західні лави..." Врешті, в цій церковній традиції св. Андрія треба згадати ще про автокефалію православної церкви, що в 1918-1919 pp. перепроваджували її міністри О.Лотоцький, Ів. Липа і Ів. Огієнко. Однак не зривали вони ще з Царгородом. Цілковитою емансипацією української православної церкви був рух автокефалістів уже під большевицькою владою, що розвинувся головно в 1922-1927 p. Ця незалежна українська церква оперлася на традиції київського Собору 1147 p., і аналогічно до висвячення Клима Смолятича вісімсот літ пізніше висвячено в Києві митрополита Василя Липківського. Церква зростала дуже швидко. Це був стихійний рух: автокефалісти мали ЗО єпископів, 10 мільйонів вірних і тисячі священиків. В 1930 p. большевицька влада почала жорстоко нищити ієрархію, усунула другого митрополита, Миколу Борецького, та розстріляла чи закатувала 42.800 священиків, а церкви позамикала. Рештки цієї церкви зісталися ще серед українців в Америці. Легенда апостола Андрія ще втілюється далі в житті України. Є річчю найбільш моральною, власне, звертатися до Бога в тій індивідуальній формі, в яку Бог убрав частину людства, що її звемо українською расою. Говориться тепер дуже багато про розмах і наступ українців. Але з якою душею і в ім я чого має бути той розмах? Хіба в ім'я того, що є в українцях ліпше, вище, краще в порівнянні з чужинцями. в ім'я чогось, що більше взнесене до Бога. Врешті, якже ж можна успішно боротися проти чужинецького і свого власного хаосу, не маючи гармонії в своїй душі, гармонії, що дає безпосередня молитва до Всевишнього? В ім'я цієї безпосередньої молитви українського характеру треба задуматися над грядучим втіленням апостольства св. Андрія на Україні. Це не значить, що треба починати якусь "релігійну революцію", як пропонує дехто. Для раси прагнення до власної молитви є одністю в часі, воно триває від початку існування раси. Трудно собі уявити, щоб якийсь короткий фрагмент часу зсинтезував і виявив найглибшу й найтривалішу прикмету раси. Тільки рідними, прастарими обрядами можна оформити прастарі релігійні почування раси. Сучасна українсько-католицька церква зберегла в собі тих обрядів більше, як усяка інша сучасна українська християнська церква. Українське православ'я догорає, а польське, румунське й інші православ'я гублять ці традиції. Правда, уже й тепер велике ім'я Андрія Шептицького багато зробило. Чи ж будуть інші великі імена в цій церкві, чи вона ще буде зростати?.. Є ще голоси /особливо тих, що повертаються з-під Совітів/ про можливість в сприятливих обставинах на звільнених від Москви землях створити інший тип церкви, дуже простої, назовні зближеної до кальвінізму. Мовляв, москвини зогидили ритуал церкви. З тим не можна згодитися. Ритуал і його чар, укладений впродовж багатьох століть, не буде знищений нужденною пропагандою кільканадцяти літ. Зрештою, украі'нсько-грецький богослужбовий ритуал захоплює і чужинців своєю духовною й зовнішньою красою. Українець в богослужінні завжди знайде непереможний чар здійсненої, мистецької мрії, що зрослася з його душею тисячами ниток. Стремління різьбара М. Гаврилка мають паралелі лишень тепер у "германській церкві" за Гітлєра. Гаврилко сподівався, що не елементи християнські переможуть у будуччині, лишень поганські, що тепер співживуть в українській церкві: свято сонця /Мітри/ і Різдво, русалії й Зелені свята, свято Івана Купала і т.д. Тим часом еволюція веде скоріш до прибирання під крила церков не тільки староукраїнських традицій, але й нового національного українства /наприклад, Зелені Свята щораз частіш сполучають із культом полеглих/. В кожному разі, українські сучасні церкви живуть, і то не віддільно від життя, але тісно зв'язані з переживаннями своїх вірних. При цьому всьому треба підкреслити ще й те, що українська раса нині є засолідарна, щоб у ній можна було тепер викликати якісь братовбивчі, релігійні війни. Зрештою, це було неможливе і в давніших часах. Толеранція українців є в досить широких межах. Коли були війни церков, то дрібного характеру. Зрештою, про суть тих братовбивчих війн Мелентій Смотрицький, що сам перейшов з благочестія на греко-католицтво, висловився дуже гарно: "Сліпі проводирі. Вони роздрочили людей і посіяла ворожнечу". Життя ще втілить український відвічний міт апостола Андрія, міт про українську церкву, ту церкву, що сіятиме не роздор, не ворожнечу в українській расі, а велику, глибоку одність і любов до свого призначення. Відродженню релігійности в українській расі помагає сама висока моральність українства. Пояснім це. Прагнення до чогось вищого, кращого, сильнішого від окремої людини довіку буде жити в українцях. Знаряддя цього прагнення є раса - в тому ціла моральність її існування. В існуванні України висловлюється і буде висловлюватися найгарніше, що має людство, і в тому є моральність бути українцем. Назву цю - "українець" - прийнято в XVIII-XIX ст. як офіційну для раси, що. здавалось, упадала. Прийнято тоді. коли, здавалось, найбільше принижено дух раси, і, власне, від того часу, від століття, зростає моральне значення слів: українець і Україна. Поморхли старі .назви, нема гіпербореїв, нема русичів, нема козакорусів, минули їх слави і чести, зате росте честь, розгортається .слава українців. З тим словом є зв'язані слова: справедливість і правда. Разом із терміном українець утвердились життя і творчість Тараса Шевченка, найвеличніша апотеоза духовности типового українця, з усіма його суперечностями, розмахом і тривалою силою. Власне, в словах тих. що хотіли хоч частинно бути висловниками Тараса, в "Символі віри" Тарасівців /1891-93/ знайдемо слова, може, найважливіші з цілого символу, - що служіння Україні "вимагає моральне почуття наше". „ Служіння расі, як моральний обов'язок! Моральним обов'язком одиниці є визволити, згармонізувати свою душу і вільними устами хвалити Бога. Моральним обов'язком її є дбати про визволення і гармонію більшої від неї раси, бо такс визволення і гармонія зблизять її' расу до Провидіння. Сила є аргументом, але змістом України є справедливість. Недарма близькість Бога відчував у своїм розцвіті Київ. Вічне Місто, а молитва була умовою вступу до Запорозького Ордену. Зрештою, і в новітніх часах, всупереч усім інтелектуалістичним теоріям, українство відчувало Бога. Як мож іа вірити в будуччину, як можна вірити в правду без відчування Його близькости? А українське відродження ХІХ-ХХ ст. так часто мало за девіз слова Лесі Українки: "Contra spem spero". В цих словах перебуває Провидіння. Тому, може, український гімн, що його починали в 1917 p. :-_ словами "Вже воскресла Україна", має прикмети християнської' .псалми, або прочанськоі" присяги. Тому, може, найбільш, революційний і соціялістичний уряд модерної України, уряд Директорії', розпочав свою керму по взятті Києва в 1918 p. богослужінням на Софійському майдані. Відродження ХІХ-ХХ століть має багато різних прикмет, не одна з них іще зблідне, не одна вияскравиться, але найважливіше видно від самого початку й донині. Воно розпочато в кліматі великого морального напруження. "У нас нема зерна неправди із собою!" Люди, що починали із такими словами і в такім пересвідченні, добре почали. "До чистого діла треба чистих рук", - сказано добре, і добре це тепер повторити в час національних і міжнаціональних рухів. Сила моралі перших відродженців ХІХ-ХХ ст. була така велика, що недарма звала їх душа сучасника-поета першими християнами. Цей моральний клімат дав десятки тисяч незнаних героїв в останніх десятиліттях. Ми звикли не нотувати навіть їх прізвищ. Цей моральний клімат дав навіть подекуди аж шкідливий нахил до спонтанної жертовности, жертовности життя. В кожному разі, доки еліта з її генеральними ідеями буде в цім кліматі морального обов'язку перебувати, їй не загрожує ніщо на світі, бо вона має близькість Провидіння. А час є слушний. Є всі фізичні дані до того, щоб по світі анг-ло-саксонськім, римськім, германськім повстав світ четвертої великої раси в Европі, понтійської, української раси. Але ні кількість, ні багатство, ні фізичні можливости не творять світу. Творять його моральні підстави. Це спадщина. Українські моральні підстави важливі не тільки для українців, але й народів Європи, особливо східньої Европи. Пояснім це. Між Уралом, Балтією і Чорним морем діється неморальність: маскарада, какофонія, Вальпургієва ніч. Поняття не мають виразної назви, речі людські убрані не в свій убір, слова не називають нічого, збезчещено минуле, затуманено докладність подій. Сплощення всіх нерівностей, обезцінення всіх цінностей - це ж є удар по життю. Життя там не має змісту, бо ніколи не відомо, що в нім є справжнє. Балтійська і уральська легкодухість відібрали справжнім людським речам вартість - все стає фантомом. Або відрухом - жадібністю, знищенням, страхом. Що на цьому може зрости велике, органічне і людське? Нічого, бо нема морального мірила, нема справжньої історії. Коли ж на цих землях утвердиться, як колись за апостольства Києва, індивідуальність скромної і великої раси, утвердиться моральна вісь? Дійсність народів нарешті буде дійсністю, бо матиме мірило на Україні. Не імперії з татарськими, грецькими чи балтійськими назвами мають бути між Уралом, Кавказом і Скандинавією, бо це гляйхшальтунг , це нищення, це ошукування, це поліція, бюрократія, а слідом за ними - вічні революції. Мають бути індивідуальності рас і народів, має бути розвій їх на хвалу людям і Провидінню. Але для цього потрібна моральна вісь народів між Балтією, Кавказом і Уралом - існування української держави. Петро Кривоносюк підкреслює значення моральности української раси в її солідаристичних організаціях, а в будуччині - і для цілої Европи, бо "українці, - каже він,- нічого не внесли із того зіпсуття в аріо-семітську культуру, що роз'їдає тепер Европу..." /"Школа й Культура", 1937/. Отже, треба бути, ставати самим собою. Таке перше моральне завдання української раси. Провидіння вкаже дальші. Провидіння вкаже місію української раси в світі. Тим часом не вільно піддаватися ані оптимізмові, ані песимізмові. Пощо забагато тішитися при перемогах? Понизливим для раси є надмірне умаювання себе перами пихи і бубнення в барабани самохвальства. Незгідні з великістю призначення раси викрики щастя з приводу власного вивищення. Хто знає, може, не одне вивищення є лишень на те, щоб принести пониження, є лишень спробою Божою, важкою спробою на рівновагу в щасті. Важливішим є перебувати в згоді з власною моральною місією і чекати дальших наказів Провидіння. Манія великости є безбожна, смішна і небезпечна. Не від неї починалися великі будівлі людства, а від скромности і послуху. Недарма стверджує це історик, описавши насамперед високий моральний рівень і скромність римлян. "Так римська держава впродовж не більш як півстоліття із союзу італійських міст і племен обернулася в світову державу, що не мала суперників ані на Заході, ані на Сході. Сталося це внаслідок ряду подій, що їх закінчення ніхто в Римі не передбачував і не міг передбачити" /Ростовцев/. Але Рим виховував себе в покорі Провидінню. Отже, не гордість служіння собі, лишень служіння Провидінню - це нагорода раси в її історії. Нема причин, щоб одиниця розпачала й істеризувала під час невдач раси. "Кожне плем'я в кожній хвилі може покликати Всевишній перед вівтар слави". Адже ж значно більше від української Понтиди мав наїздів Британський острів, а тепер одна його назва звучить у світі як найбільший вияв потужности білої людини. Адже упадала на наших очах Німеччина, а тепер її назва звучить, як фанфари тріумфу. Українська раса переживає тепер процес найбільшого зодноріднення /гомогенізації/. Духовні традиції раси є незнищимі, їх завжди можна відродити в масах. Зусилля одиниць є великі, як і живою є віра у власне призначення, власну путь. Чим же є в тім путі окрема людська одиниця? Може, це відчув Франко, коли назвав себе і свою велику творчу індивідуальність тільки сторожовим собакою, що гарчить на сторожі своєї раси? Чи нема в тому надлюдської радости бути висловником чогось тривалішого від нужденного короткого людського життя? Мимоволі тиснуться образи з Біблії, цеї книги мудрости народів. Гляньмо очима віри, як крізь сучасне життя, і в минулих тисячоліттях іде похід рас. Упадають і підносяться велетенські культури, державні системи, могутні заміри. Український світ з його свідомістю минулого і характером людей є в тім поході. Провидіння дало йому призначення, а уділом одиниці є лиш одно: знати, що і в її житті, як і в житті раси, віра врятує вірних. Віра в Того, що створив і дав людям окремі лиця, а расам - окремі дороги до своєї величі.