КОЛІН ВІЛСОН ПАРАЗИТИ СВІДОМОСТІ Присвячується Августові Дерлету, який підказав авторові тему цієї книжки Перед тим як померти, я мушу знайти спосіб сказти про все те важливе, що є в мені і про що я досі не говорив,- це не любов і не зненависть, не жаль і не презирство, це сам шалений подих життя, що приходить здалеку і вносить у людське буття широчінь та могутню незворушну силу нелюдських істот... БЕРТРАНД РАССЕЛ. Лист до Констанції Маллесон, від 1918 року, наведений у творі "Моєе становлення як філософа", с 261. Попередні уваги «Паразити свідомості», певна річ, неоднорідний документ, він складений з розмаїтих паперів, магнітофонних записів та словесних повідомлень про розмови з професором Остіном. Перше видання, обсягом удвічі менше від теперішнього, було опубліковане невдовзі після зникнення професора Остіна 2007 року, ще перед тим, як експедиція капітана Рамзея знайшла космічний корабель «Паллада». Воно містило головно нотатки, зроблені на прохання полковника Спенсера, та магнітофонний запис, що зберігається у книгозбірні Лондонського університету під № 12-хт. До пізнішого видання 2012 року включено стенограму розмови, що її записав Леслі Пурвізон 14 січня 2004 року, з украпленими в неї матеріалами двох Остінових статей для часопису «Історичний огляд» та його передмови до книжки Карела Вайсмана «Роздуми над історією». Нове наше видання зберігає весь попередній текст і доповнюється найсвіжішими матеріалами з так званої картотеки Мартінуса, яка багато років була в розпорядженні місіс Сільвії Остін, а тепер міститься у Світовому Історичному Архіві. Джерела, звідки взято ті чи ті матеріали, та вказівки, де використано неопубліковані досі Остінові «Автобіографічні нотатки» 2001 року, подані у виносках' попередніх редакторів. Жодне з видань «Паразитів свідомості» не слід розглядати як остаточний варіант. Ми прагнули впорядкувати матеріал так, щоб вийшла послідовна розповідь. Де доречно, долучали матеріали з Остінових філософських праць, а ще - додали коротенький уривок зі вступу до «Вшанування Едмунда Гуссерля» , що його відредагували Остін та Раих. Отож сюжетно-тематичний виклад матеріалу пропонованого видання, на нашу думку, відповідає поглядам, які ми висловили у праці «Таємниця «Паллади» у світлі нових відомостей». Але, зауважмо, не це було нашою метою. Ми намагалися вмістити до книжки весь дотичний до цієї теми матеріал і сподіваємося, що слушність такого підходу стане очевидною, коли Північно-західний університет закінчить публікувати «Повне зібрання творів» Гілберта Остіна. Г. С. В. П. Колледж св. Генрі, Кембрідж. 2014. (Цю частину тексту взято з магнітофонного запису, що, його зробив доктор Остін за кілька місяців до свого зникнення. Текст відредагував Г. Ф. Спенсер'). Така складна розповідь, як оця, не може мати чітко визначеної вихідної точки; не можу я також дотримуватися поради полковника Спенсера, згідно з якою «початок мусить бути на 'початку, а кінець наприкінці», оскільки історія розвива'ється не гладенько й не просто, а закрутисте й хитро. Найдоцільніше, либонь, буде подати мою власну розповідь про боротьбу проти паразитів свідомості, а решту покласти на істориків. Отже, почалося все 20 грудня 1994 року, коли я повернувся додому зі зборів Міддлесекського археологічного товариства, де виголошував доповідь про давні цивілізації у Малій Азії. Це була напрочуд жвава й цікава зустріч; немає більшого задоволення, як говорити про найближче твоєму серцю перед уважними і вдячними слухачами. Якщо додати до цього наш спільний обід з добірним червоним вином урожаю 1980 року, то стане цілком зрозуміло, що ключа у двері свого помешкання на Ковент-Гарден я стромляв у пречудовому гуморі. Відеофон задзвонив, щойно я переступив поріг. Я поглянув на індикатор викликів. Пристрій записав гемпстедський номер. Придивившись, я впізнав номер Карела Вайсмана. Була за чверть дванадцята, і мене хилило на сон. Я вирішив, що краще подзвоню йому вранці. А коли роздягся, щоб лягти спати, відчув ніби якусь провину. Ми давні приятелі, і він часто дзвонив мені пізно ввечері, звертаючись із проханням знайти щось у Британському музеї, де я проводив більшість ранків. Та цього разу в грудях ворухнувся хробачок тривоги; у спальному халаті я підійшов до відеотелефону і накрутив номер Карела Вайсмана. На тому кінці дроту довго не відповідали. Я вже хотів був покласти слухавку, коли на екрані з'явилося обличчя Баумгарта, Вайсманового секретаря. - Ви вже чули новину? - запитав він. - Яку новину? - Доктор Вайсман-мертвий. Звістка так приголомшила мене, що я сів. А тоді,. зібравшись на силі, спромігся запитати: - А звідки мені було знати? - Повідомлення опубліковане у вечірніх газетах. Я пояснив, що тільки-но прийшов додому. Він кивнув: - Розумію. Я цілий вечір пробував додзвонитися до вас. Приїжджайте, будь ласка, зараз же сюди. - Але навіщо? Чим я можу зарадити? З місіс Вайсман усе гаразд? - Вона у шоковому стані. - Як же він усе-таки помер? Вираз Баумгартового обличчя не змінився: - Наклав на себе руки. Кілька секунд я безтямно дивився на нього, нарешті вигукнув: - Що ви кажете? Не може бути! - Сталося саме те, що я вам сказав. Жодних сумнівів. Будь ласка, приїздіть якнайшвидше. Він уже хотів був вимкнути відеофон, коли я знову вигукнув: - Зачекайте! Поясніть урешті-решт, що скоїлося. - Він проковтнув отруту. Більше нічого не знаю. Але в листі сказано, щоб ми негайно зв'язалися з вами. Будь ласка, приїжджайте. Ми всі падаємо з ніг. Я викликав гелікеб і непритомно вдягся, повторюючи сам до себе, що такого не може бути. Я знав Карела Вайсмана тридцять років, відтоді як ми разом училися в Упсалі. З усіх поглядів Карел був людина неабияка: розумний, сприйнятливий, терплячий, весь аж кипів енергією. Ні, цього не може бути. Такий не накладе на себе руки. Я, звичайно, усвідомлював, що кількість самогубств у світі збільшилася вдвічі проти середини сторіччя і часом укорочували собі віку люди, від яких цього найменше можна було сподіватися. Але повірити в те, що Карел Вайсман учинив самогубство, означало повірити, що один плюс один дорівнює трьом. Від са- могубці він не мав у собі анічогісінько. Це був один з найцільніших і найменш невротичних людей, яких я будь-коли знав. А може, це вбивство? Може, його вбив, наприклад, агент Центральних держав Азії? Я чув дивовижні речі: політичне вбивство у другій половині вісімдесятих років перетворилось на точну науку, а смерті Гаммельманна та Фуллера показали, що навіть учений, який працює з дотриманням найсуворіших заходів безпеки, не може бути спокійний за своє життя. Але ж Карел - психолог і, наскільки я знаю, не мав ніяких зв'язків з урядом. Основний прибуток він одержував від великої промислової корпорації, яка платила йому за роботу над усуненням неврозів у обслуги високомеханізованих виробництв, пов'язаних із поточними методами праці, та над загальним підвищенням продуктивності. Коли таксівка спустилася на дах, Баумгарт уже чекав на мене там. Тільки-но ми залишилися вдвох, я запитав його: - Може, це вбивство? - А чом би й ні,- відповів Баумгарт,- хоч жоден факт не схиляє до такого припущення. Доктор Вайсман подався до себе о третій пополудні писати статтю. Він попросив мене не турбувати його. Вікно його було зачинене; я просидів у приймальні за столом ще дві години. О п'ятій, коли його дружина принесла чай, Вайсман був уже неживий. Він власноручно написав листа і випив отруту. Через півгодини я вже не сумнівався, що мій приятель заподіяв собі смерть. Можна було ще припустити, що то Баумгарт убив його, та я відкинув таку гадку. Як щирий швейцарець, Баумгарт відзначався незворушністю і вмів панувати над собою, але тепер він був мов не при собі; такого не вдаси, хоч би який ти був актор. Окрім того, залишився лист, написаний Кареловою рукою. Відтоді як Померой винайшов електронно-порівнювальну машину, підробки стали найрідкіснішими з усіх злочинів. Я покинув той сумний будинок о другій ночі, поговоривши тільки з Баумгартом. Я не бачив мого мертвого приятеля, та й не хотів бачити, бо знав, що обличчя отруєного ціаністим калієм має жахливий вигляд. Пігулки, які він проковтнув, узято в хворого на психоневроз лише попереднього ранку. Сам лист здавався дивним. У ньому не було й слова жалю, звичайного для самогубці. Письмо було нерівне, але зміст викладений чітко і ясно. В листі мовилося про те, що з майна переходило до сина, а що до дружини. У ньому також було розпорядження негайно зв'язатися зі мною і передати мені Вайсманові наукові праці. Далі зазначалося грошову суму, призначену для сплати •мені, й ще одну суму, яку в разі потреби належало використати для публікації тих праць. Хоч це була фотокопія листа - оригінал забрала поліція,- я був майже переконаний, що в моїх руках не підробка. Наступного ранку електронний аналіз підтвердив мою думку. Так, дивний-предивний лист. Цілі три сторінки і написані з видимим спокоєм. Але чому він хотів, щоб зі мною зв'язалися негайно? Може, відповідь на це запитання у його паперах? Баумгарт уже подумав про це і витратив цілий вечір на їх перегляд. Він так і не з'ясував, що спонукало Карела наполягати на такому поспіхові. Чимало паперів стосувалося Англо-Індійської корпорації обчислювальної техніки, де працював Карел, і їх, безперечно, належало передати науковцям фірми. Решта паперів стосувалися екзистенціальної психології, психоаналітичної методи Маслова5 тощо. Одна майже закінчена книжка була присвячена застосуванню психоделічних препаратів . Мені здалося, ніби саме в тій останній книжці я й знайшов ключ до розгадки. Коли ми з Карелом вчилися в Упсалі, то дуже часто обговорювали проблеми, пов'язані з загадкою смерті, межами людської свідомості тощо. Я писав дисертацію про «Єгипетську книгу мертвих», справжня назва якої «Ру ну перт ем гру» означає «Книга про денну з'яву». Мене цікавив лише символізм «темної ночі душі», небезпек цілонічної подорожі до Аментету звільненого від тілесної оболонки духу. Проте Карел наполягав, щоб я простудіював «Тібетську книгу мертвих», де підхід до проблеми смерті зовсім інший, а тоді порівняв обидві. Але ж кожен, хто колись мав діло з цими творами, знає, що «Тібетська книга» - пам'ятка буддизму і її релігійна основа зовсім не та, що в давніх єгиптян. Я відчував: порівнювати їх - це гайнувати час, вправлятися в педантизмі. А все ж Карел зумів викликати в мене зацікавленість «Тібетською книгою», і ми провели чимало довгих вечорів, обговорюючи її. Дістати психоделічні препарати було майже неможливо в той час, бо завдяки книзі Олдоса Хакслі про мескалін вони стали дуже популярні серед наркоманів. Однак нам потрапила до рук стаття Рене Домаля про те, як він ставив подібні досліди з ефіром. Домаль опускав носовика в ефір, а потім наближав до носа. Коли він непритомнів, його рука падала, і він швидко приходив до тями. Домаль описував свої видива під дією ефіру, і ці описи справили на нас чимале враження. Він наголошував на тому самому, про що править так багато містиків: хоча він і був '«непритомний» під дією ефіру, а все ж відчував, що сприймання ним дійсності в цей час набагато реальніше, ніж його щоденне нормальне сприйняття світу. Ми з Карелом зійшлися на тому, що в нашому повсякденному сприйманні є щось оманливе. Ми чудово розуміли Чжуан-цзи12, який казав, що, уявляючи себе метеликом, він у всьому почувався як метелик і не був певний, чи він - це Чжуан-цзи, що уявляє себе метеликом, а чи метелик, що уявляє себе Чжуан-цзи. Близько місяця ми з Вайсманом «експериментували зі свідомістю». На різдвяних вакаціях ми спробували не спати три дні, відганяючи сон чорною кавою та сигарами. І досягли разючої гостроти внутрішнього зору. Пригадую, я тоді сказав: - Якби такий стан підтримувати постійно, поезія стала б непотрібною, бо я бачив би набагато далі й глибше, ніж будь-який поет. Ми також застосовували ефір та чотирихлористий водень. У моєму випадку ці препарати не дали якихось особливих наслідків. Певна річ, у мене надзвичайно загострювалась інтуїція-як ото іноді під час засинання. Однак це відчуття було швидкоплинне, і пізніше я не міг пригадати його. Ефір викликав у мене кількаденний головний біль, і після двох дослідів я вирішив відмовитись від нього. Карел твердив, що його відчуття багато в чому збігалися з Домалевими. Були, щоправда, й певні відмінності. Пригадую, він надавав величезної ваги рядкам чорних крапок, навіяних йому згаданими препаратами. Але після тих препаратів у нього також були фізичні розлади та неприємні відчуття, і він відмовився від них. Згодом на посаді психолога в експериментальній лабораторії Вайсман мав змогу діставати мескалін та лізергінову кислоту і кілька разів пропонував мені спробувати їх для дослідів. Але в той час у мене були вже інші зацікавлення. Саме про ці «інші зацікавлення» я й поведу мову далі. Цей довгий відступ у минуле я зробив, аби пояснити, чому мені здавалося, ніби я розумію останнє прохання Карела Вайсмана до мене. Я археолог, а не психолог. Але я був найдавніший приятель Карелів і колись поділяв його зацікавленість можливостями людської свідомості. В останні хвилини свого життя він, звичайно ж, згадав наші довгі нічні розмови в Упсалі, незліченні вечори у маленькому ресторанчику понад річкою, куди ми заходили на пиво, мою кімнату і пляшки зі спиртним різних марок, яким ми звеселялися до другої ночі. Сумна подія не давала спокою, в мені наростала невиразна тривога, схожа на ту, що була змусила мене подзвонити опівночі до будинку Карела Вайсмана в Гемпстеді. Але тепер я вже нічим не міг зарадити і вирішив ні про що не думати. У день похорону мого приятеля я був на Гебрідських островах-мене викликали туди досліджувати останки людини неолітичної доби, напрочуд добре збережені на острові Гаррісі, а повернувшись, я побачив на площинці сходів під дверима мого помешкання кілька шаф із паперами. Всі мої думки снувалися довкола людини з доби неоліту. Я заглянув у одну з шухляд, подивився на швидкозшивач із написом «Сприймання кольору емоційно виснаженими тваринами» і поспіхом засунув шухляду на місце. Відтак зайшов до свого помешкання. Розгорнувши «Археологічний часопис», я натрапив на статтю Райха про визначення віку базальтових статуеток Богазкейського храму за допомогою електроніки. Стаття захопила мене: я подзвонив Спенсерові у Британський музей і відразу ж поїхав до нього. Наступні дві доби я тільки й думав, що про богазкейські статуетки та про особливості хеттської скульптури. Це, безперечно, врятувало мені життя. Не могло бути жодних сумнівів, що цатогвани чекали на моє повернення, чекали на мої дії. На щастя, голова моя була геть заклопотана археологією. Думки вільно ширяли над неосяжними обширами минулого, заколисувані плином історії. І для психології місця не залишилося. Якби я заходився ревно вивчати матеріали мого приятеля, шукаючи причини його самогубства, мою власну свідомість було б захоплено, а відтак і зруйновано за кілька годин. На згадку про це я здригаюсь. Мене оточували лихі чужі душі. Я був неначе норець на морському дні, так зачарований коштовностями затонулого судна, що не помічає ззаду холодних вичікувальних очей спрута. В іншому стані я зауважив би їх, як пізніше на Каратепе. Але Райхове відкриття засліпило мене. Воно витіснило почуття обов'язку перед померлим приятелем. Отже, кілька тижнів я був під пильним невсипущим наглядом цатогванів. Саме в цей час я вирішив конче повернутися до Малої Азії і з'ясувати питання, викликані Раиховими сумнівами щодо мого датування. З другого боку, я відчуваю, що ця моя ухвала була визначена наперед. Вона мусила зміцнити у цатогванів переконання, що їм нічогісінько не загрожує з мого боку. Мовляв, Карел припустився очевидної помилки, поклавши на мене обов'язки судового виконавця,- гіршої кандидатури важко було знайти. Звісно, ті шафи з паперами будили в мені гризоту кілька останніх тижнів перед від'їздом з Англії, і кілька разів я змушував себе взятися до них. Проте щоразу в мене з'являлась нехіть до психології взагалі й до цих матеріалів зокрема, і я відкладав їх. Пам'ятаю, останнього разу, беручись до них, я подумав, чи не простіше б попрохати доглядача спалити все це у грубці напівпідвалу. Та мене відразу пронизала думка про неморальність такого вчинку, і я зрікся свого наміру, дивуючись, як у мене могла виникнути така спокуса. Я навіть гадки не мав, що то хтось інший думав за мене. Опісля я часто запитував себе, чи мій приятель заздалегідь обрав мене виконавцем духівниці, чи це спало йому на гадку останньої розпачливої хвилини. Певне, він довго не розмірковував, а то вони б усе завбачили. У такому разі, чи це було раптове осяяння, останній спалах одного з найвидатніших умів двадцятого сторіччя? Чи, може, мене обрано за браком кращої кандидатури? Ми дізнаємося про це, якщо доступимося до архівів цатогванів. Я схиляюся до думки, що то був умисний вибір - блискучий натхненний хід. Бо якби провидіння не сприяло Карелові, коли він робив вибір, воно, безперечно, не сприяло б цілих півроку й мені, коли я думав про що завгодно, тільки не про папери мого приятеля. Вирушаючи до Туреччини, я вмовився з власником будинку про те, що Баумгарт буватиме без мене у моєму помешканні. Баумгарт погодився попередньо розсортувати папери. Крім того, я почав перемови з двома американськими видавцями підручників психології, і :вони зацікавилися паперами Карела Вайсмана. Відтак кілька місяців я більше не думав про психологію: всю увагу поглинули клопоти, пов'язані з датуванням базальтових статуеток. Райх отаборився в турецькій урановій компанії в Діярбакирі Під ту пору він займався переважно тим, що датував останки людей та тварин за аргоновою методою, ставши у цій галузі неперевершеним світовим авторитетом. Відійшовши від доісторичних часів і зосередившись на Хеттському царстві, він досліджував період панування хеттів. Вік людини-один мільйон років; наїзд хеттів у Малу Азію-стався 1900 року до нашої ери. Отож Райх був у захваті, коли я прибув до Діярбакира: адже моя книжка про цивілізацію хеттів, видана 1980 року, стала взірцевою в цій царині. Зі свого боку, я схилявся перед Райхом як ученим. Я добре орієнтуюся в будь-якому періоді від 2500 року до нашої ери й аж до кінця десятого сторіччя нашої ери. Райх вільно орієнтувався в будь-якому періоді, починаючи з кам'яновугільного. Про плейтоцен він говорив не як про минулу добу, віддалену від сьогодення на мільйон років, а як про недавню історію. Одного разу я бачив, як Райх обстежував зуб динозавра і ніби між іншим зауважив, що той зуб аж ніяк не з крейдяного періоду-він, Райх, відніс би його до пізнього тріасового періоду, тобто на яких п'ятдесят мільйонів років пізніше. Був я присутній і тоді, коли лічильник Гейгера підтвердив Райхів здогад. Його інтуїція на такі речі дивовижна. Оскільки Райх відіграватиме значну роль у цій розповіді, треба сказати про нього кілька слів. Як і я сам, він був велетенської статури. Проте, на відміну від мене, його розміри не мали нічого спільного з гладкістю. Могутні, як у борця, плечі, величезна випнута щелепа. Голос на диво тихий і досить тонкий - певно, після перенесеної у дитинстві хвороби горла. Та головне, чим різнилися ми з Райхом,-це емоційне ставлення до минулого. Райх-учений до самих кісток. Цифри й виміри для нього все. Він, бувало, з насолодою переглядав покази лічильника Гейгера, які іноді займали понад десять сторінок. Він любив повторювати, що історія має бути наукою. Що ж до мене, то я ніколи не міг приховати своєї вельми романтичної вдачі. Археологом я став завдяки мало не містичному випадкові. Якось на фермі я читав книгу Лейарда про цивілізацію Ніневії; книгу я знайшов там-таки, у спальні будинку, де жив. Надворі на шворці сушилося дещо з мого одягу. Загримів грім, і я вибіг зняти прання. Посеред двору красувалася велика калюжа. Знімаючи одяг зі шворки й усе ще витаючи думками в Ніневії, я глянув на ту калюжу й на мить забув, де я і що роблю. Калюжа втратила свою звичність і стала мені так само незнайома, як море на Марсі. Перші краплі дощу порушили водяну гладінь. Ту ж мить мене затопили щастя, і я відчув не знане доти осяяння. Ніневія та й уся історія враз стали чимось незнайомим і водночас реальним, як і та калюжа. Історія стала такою реальністю, що я, стоячи з оберемком одягу в руках, відчув власну нікчемність. Решту того вечора я тинявся ніби вві сні. Я вже знав, що повинен присвятити своє життя «копирсанню в минулому», щоб відтворити все те, що так зримо постало в моїй уяві. Все це безпосередньо стосується моєї розповіді і свідчить, що в нас із Райхом зовсім різне ставлення до минулого. Ми постійно дивувалися, відкриваючи один в одному нові грані характеру. Для Райха наукою вичерпувалась уся поезія життя; а що він обрав саме минуле, щоб вигострювати свої здібності, було чистою випадковістю. У моєму ж випадку наука була служницею поезії. Чарлз Маєрс, мій перший наставник, зміцнив у мені такий погляд, бо сам глибоко зневажав усе сучасне. Спостерігати за ним під час розкопок-однаково, що спостерігати за людиною, яка вже не живе у двадцятому сторіччі й дивиться на історію, як беркут дивиться вниз із гірської вершини. У ньому жила глибока відраза до більшості людських істот; якось він сказав мені, що більшість із них «украй недосконалі й жалюгідні». Завдяки Маєрсові у мене виробився погляд, що справжній історик-це радше поет, а не вчений. Якось Чарлз зауважив, що, коли він спостерігає за деякими людьми, йому кортить повіситись і він мириться з долею лише тому, що має змогу спостерігати й обмірковувати піднесення та занепади цивілізацій. У перші тижні нашого перебування в Діярбакирі, коли звичні для цього сезону дощі унеможливлювали розкопи на горі Каратепе, ми палко сперечалися вечорами; при цьому Райх пив пиво, а я - чудовий місцевий коньяк (навіть тут виявлялися відмінності наших характерів). Одного з таких вечорів надійшов коротісінький лист від Баумгарта. Баумгарт писав, що знайшов у Вайсманових шафах деякі папери і вони переконали його, що незадовго перед самогубством на Вайсмана найшло затьмарення - йому здавалося, ніби «вони» знають про його діяльність і спробують знищити його. З контексту, зазначав Баумгарт, було ясно: «вони» - не людські істоти. Теж він вирішив урвати перемови про публікацію Вайсманових психологічних праць до мого повернення. Лист спантеличив і заінтригував мене. Якраз на той час ми з Райхом закінчили частину нашої роботи і гадали, що маємо право відпочити й привітати себе з успіхом; тож-бо цілий той вечір ми обговорювали Вайсманове «божевілля» та самогубство. На початку розмови з нами були Райхові турецькі колеги з Ізміра й один з них, доктор Мухаммед Дарга, згадав цікавий факт. Виявляється, за останні десять років число самогубств по селах Туреччини значно зросло. Річ, безперечно, дивна: селянство загалом ще не було заражене цим вірусом, хоч число самогубств у містах більшості країн і зростало. Другий з наших гостей, доктор Омар Фуад, розповів нам про дослідження його відділу щодо кількості самогубств серед давніх єгиптян та хеттів. На знайдених у Богазкеї глиняних табличках, адресованих цареві давніх хеттів Орзаві, згадується епідемія самогубств за царя Мурсіла Другого (1334-1306 pp. до н. е) і наводяться дані з Хаттусаса, столиці Хеттського царства. Хоч, як це дивно, у менетських папірусах, знайдених 1990 року в монастирі Ель-Сувейда, також згадується епідемія самогубств у Єгипті за Гаремгаба та Сета Першого приблизно в той самий історичний період (1350- 1292 pp. до н. е.). Доктор Мухаммед Дарга був шанувальник химерної праці, зразка історичного дурисвітства - Шпенглерового «Присмерку Європи», Він не переставав твердити, що такі епідемії самогубств можна точно передбачити за віком цивілізації та рівнем її урбанізації. Він настирливо розвивав якусь штучну метафору про біологічні клітини та про схильність тих клітин «помирати добровільно», після втрати організмом здатності пристосовуватися до середовища. Все це вразило мене своїм безглуздям. Адже цивілізація хеттів 1350 року до нашої ери ледве налічувала 700 років, тоді як цивілізація єгиптян була принаймні вдвічі старша. Крім того, манера доктора Дарги оперувати фактами відгонила догматизмом, і це мене дратувало. Розпалений коньяком, я засумнівався у слушності думок наших гостей та в тому, чи є в них відповідні факти й цифри. Вони сказали, що подадуть такі факти й цифри на розгляд Вольфгангові Райхові. А що їм час було вертатися до Ізміра, то вони покинули нас досить рано. Отоді-то й почали ми розмову, пам'ятну мені як початок боротьби проти паразитів свідомості. Райх із його ясним науковим розумом швидко зважив усі «за» та «проти» нашої попередньої дискусії, закинув докторові Дарзі брак наукової безсторонності й повів далі: - Погляньмо на факти й цифри, дотичні до нашої власної цивілізації. Про що вони свідчать? Візьмімо, наприклад, дані про самогубства. I960 року в Англії сто десять чоловік з мільйона накладали на себе руки. Це вдвічі більше, ніж сто років перед тим. 1970 року кількість самогубств знову подвоїлася, а 1980-зросла вшестеро... Дивовижний Райхів розум, здавалося, вміщав у собі всі важливі статистичні дані сторіччя. Я не люблю цифр. Слухаючи його, я відчув, що зі мною щось коїться. Неначе всередині мене торкнувся холод, неначе я відчув на собі погляд якоїсь небезпечної істоти. Це тривало лише коротку мить, а проте мене пройняв дрож. Райх запитав: - Тобі холодно? Я похитав головою. Він примовк, дивлячись з вікна вниз на освітлену вулицю. - А все-таки, що не кажи, ми майже нічого не знаємо про людське життя,- зауважив я. Райх промовив бадьоро: - Знаємо досить, щоб іти вперед, а це неабищо. Я все не міг забути щойно пережитого відчуття холоду. Райхові я відповів: - Зрештою, цивілізація - це своєрідне видиво. Уявімо, що людина раптом прокинулася і видиво зникло. Чи не достатня це причина, щоб накласти на себе руки? Я мав на увазі Карела Вайсмана, і Райх це знав. - А як же тоді оті марення про чудиська?-запитав він. Я мусив визнати, що чудиська не узгоджуються з моєю теорією. Однак я не годен був позбутися холодних лабет депресії, у яку впав. Навіть більше, я був наляканий. Мені здавалося, ніби я побачив щось таке, чого вже не забуду, до чого муситиму повертатись. А ще мені здавалося, ніби на мене може напасти невідчепний страх. Після півпляшки коньяку я був страхітливо тверезий . і, дивлячись на себе ніби збоку, усвідомлював, що хоч хміль і вступив у тіло, проте зовсім не затуманив розуму. В голову мені запала жахлива думка: самогубства дедалі частішають, бо тисячі людей «пробуджуються» подібно до мене, усвідомлюючи безглуздя людського життя, і відмовляються жити далі. Сон історії добігає кінця. Людство прокидається; колись воно пробудиться остаточно, і тоді станеться масове самогубство. Ці думки були такі моторошні, що мене поривало піти до свого покою й обміркувати їх. Однак я змусив себе висловити їх Райхові. Навряд чи приятель зрозумів мене сповна, але він побачив, у якому я небезпечному стані, і в інтуїтивному прозрінні, такому прикметному для нього, сказав саме ті слова, які могли відновити мій душевний спокій. Він почав мову про дивну роль випадковостей в археології, випадковостей, що в художній літературі здавалися б нісенітними. Він говорив про те, як Джордж Сміт виїхав з Лондона з безглуздою надією знайти глиняні таблички, що могли б доповнити поему про Гільгамеша, і як він справді знайшов їх. Говорив про менш неймовірну історію Шліманового відкриття Трої, про Лейардове відкриття стародавнього міста Калаха - говорив так, ніби невидима нитка долі вела тих людей до їхніх відкриттів. Я визнав, що археологія більше, ніж будь-яка інша наука, змушує людину повірити в чудо. Райх підхопив і швидко розвинув мою думку: - Але ж якщо ти так вважаєш, то мусиш визнати й те, що цивілізація - не сновидіння. Сон логічний, доки він триває; коли ж ми прокидаємось, він утрачає логіку. Ти кажеш, наші ілюзії накидають подібну логіку життю. Та в тім-то й річ, що історії Лейарда, Шлімана, Сміта, Шампольйона, Роулінсона, Боссерта цілком спростовують це. Вони - факт. Це дійсні життєві історії, в яких неймовірні збіги обставин набувають значення, ризикованого навіть для пера найсміливішого романіста... Він мав рацію, і мені залишилось тільки погодитись. А коли я подумав про дивну долю, що вела Шлімана до Трої, а Лейарда до Калаха, то згадав схожі приклади зі свого власного життя, наприклад, мою першу велику знахідку - паралельні тексти фінікійською, прото-хеттською та нессійською мовами в місті Кадеші. Я й досі пам'ятаю непереборне відчуття долі, якогось «божества, що по-різному визначає наші долі» (чи бодай якогось таємничого закону випадковості),-від- чуття, яке охопило мене, коли я зішкрябував землю з глиняних табличок. Я ж бо знав принаймні за півгодини перед тим, як знайти ті тексти, що того дня зроблю ви-. значне відкриття; і, ввігнавши навмання заступ у землю, я не боявся, що змарную час. Отже, Райх повернув мені оптимізм та здоровий глузд за яких десять хвилин. Я тоді ще не знав, що. виграв свій перший бій із ца-тогванами. (Примітка редактора. Звідси й далі магнітофонний запис доповнено автобіографічними нотатками професора Остіна з ласкавого дозволу бібліотеки Техаського університету. Ці нотатки публікувалися окремо в університетській збірці творів професора Остіна. Нотатки використано з єдиною метою - розширити матеріал магнітофонних записів, викладений далі приблизно десятьма тисячами.слів). Тієї весни бог археології, безперечно, сприяв мені. Нам з Райком так добре працювалося, що я вирішив найняти помешкання в Діярбакирі й залишитися там принаймні на рік. А в квітні за кілька днів перед нашим від'їздом до Чорної гори (Каратепе) я одержав листа від компанії «Стандард Моторе енд Інджініерінг», де працював Карел Вайсман. Автори листа сповіщали, що компанія має намір повернути мені значну частину Вайсманових паперів, і просили повідомити їх про місце мого перебування. Я відповів, що листи можна надсилати на адресу Англо-Індійської уранової компанії в Діярбакирі; що А до Вайсманових паперів, то я був би дуже вдячний, якби їх надіслали або мені на лондонську адресу, або Баумгартові, який і досі перебував у Гемпстеді. Коли 1946 року професор Гельмут Боссерт уперше під'їжджав до Кадірлі, міста, найближчого до Чорної гори хеттів, його шлях тодішніми розгрузлими путівцями був нелегкий. У ті дні Кадірлі було невеличке селище. Нині це вигідне і тихе містечко з двома чудовими готелями. Реактивним літаком звідси за годину можна дістатися до Лондона. До Чорної гори з Кадірлі Боссерт мусив ще цілий тиждень іти пастушачими стежками серед заростей колючого чагарника. Ми ж на своєму гелікоптері, яким за .годину долетіли до Кадірлі від Діярбакира, досягли „-Каратепе за наступні двадцять хвилин. Райхове електронне обладнання транспортний літак приставив сюди на.дві доби раніше. Тут слід сказати про мету нашої експедиції. З Чорною горою, яка є частиною Анти-Тауруського гірського хребта, пов'язано чимало таємниць. Так зване Хеттське царство впало близько 1200 року до нашої ери під ударами чужоземних орд, найпомітнішими серед яких були ассірійці. Однак хеттська культура на Каратепе, як і на Каршеміші та Зінджірлі, проіснувала ще п'ятсот років. Що ж діялося впродовж тих п'ятисот років? Як хетти зуміли зберегти свою культуру протягом такого тривалого й неспокійного часу, коли їхня північна столиця Хаттусас була в руках ассірійців. Саме цій проблемі я й присвятив десять років свого життя. Я завжди вірив: відгадка таємниці криється глибоко під землею, у надрах Чорної гори, і її можна знайти, провівши розкопи. Адже саме розкопи могил у Богазкеї виявили поховання цивілізованого народу, давнішого від хеттів аж на тисячу років. Під час розкопів 1987 року я Її справді натрапив на багато дивних базальтових статуеток з різьбленням, дуже відмінним від хеттських скульптурних зображень - знаменитих биків, левів та крилатих сфінксів,- знайдених на поверхні. Статуетки були пласкі й кутасті; в них угадувалося щось первісне, хоч і зовсім не таке, як у африканських скульптурах, з якими їх час від часу порівнювали. На цих статуетках вирізьблено хеттські, а не фінікійські чи ассірійські клинописні знаки. Та якби не ці знаки, я б подумав, що базальтові статуетки належать до зовсім іншої культури. Сам клинопис завдавав нового клопоту. Хоч дослідження Грозного неабияк поповнили наші знання хеттської мови, в них було ще чимало прогалин. Надто такі прогалини давалися взнаки при розборі культових текстів. (Уявімо собі, наприклад, археолога майбутньої цивілізації, якого загнав у безвихідь текст католицької відправи, зображення хреста й дивні скорочення). Отже, написи на базальтових статуетках ми віднесли майже виключно до культових, оскільки сімдесят п'ять відсотків з них лишалися для нас загадкою. Один з небагатьох прочитаних написів був такий! «Перед (або під) Пітханасом жили великі Старі». А ось іще один напис: «Тудаліяс ушанував Абхота Темного». Хеттські символи, що означають «темний», можуть також означати «чорний», «нечистий» або «недоторканний» в індуїстському значенні. Мої знахідки викликали широкий розголос в археологічному світі. Сам я спочатку схилявся був до дум- ки, що базальтові статуетки належать до іншої, протохеттської, культури (тобто попередників хеттів), дуже відмінної від культури, відкритої в Богазкеї,- від цієї протохеттської культури хетти й запозичили свій клинопис. Пітханас-давній хеттський володар, який урядував близько 1900 року до нашої ери. Якщо мій здогад правильний, то напис означав, що перед Пітханасом жили великі протохетти, від яких хетти успадкували своє письмо. («Під» могло означати, що їхні поховання-під похованнями хеттів, як і в Богазкеї). Що ж до напису про Тудаліяса, ще одного хеттського володаря, який урядував близько 1700 року до нашої ери, то цей напис означав, що хеттл запозичили культ у протохеттів, для яких Абхот Темний (або нечистий) був бог. До такої думки, повторюю, я схилявся був спочатку: що хетти запозичили релігійні елементи у своїх попередників, які жили на горі Каратепе, і понадписували протохеттські статуетки, аби засвідчити спадкоємність своєї культури. Та що більше я вивчав відомості (розглядати їх тут у подробицях було б дуже морочливе), то глибше переконувався, що статуетки, власне, пояснюють, як гора Каратепе змогла залишатися острівцем культури ще довго після падіння Хеттського царства. Що ж так довго стримувало загарбників? У даному разі не сила зброї; відомості, добуті в районі гори Каратепе, свідчать радше про високий рівень художнього, а не військового мистецтва хеттів. Байдужість нападників? Але з якого дива їм бути байдужими? Адже через Каратепе, Зінджірлі та Каршеміш відкривався шлях на південь - до Сірії та Аравії. Ні, як на мене, лише одна достатньо могутня сила могла стримати шанолюбний і войовничий народ: забобонний страх. Сила Каратепе й суміжних земель, поза всяким сумнівом, була силою якоїсь могутньої релігії. Релігії чи магії? Може, гора Каратепе була визнаним осередком магічної культури, як були ним Дельфи? Звідси й оті химерні рельєфні зображення людей з пташиними головами, схожих на жуків істот, крилатих бугаїв та левів? Райх не погодився зі мною: його датування статуеток не збігалося з моїм. Він запевняв, що статуетки, хоч і збереглися навдивовижу, були на багато тисяч років давніші за протохеттську культуру. Пізніше він, певна річ, перевірив свої висновки з допомогою нейтронного датувального приладу: моїм статуеткам було приділено щонайпильнішу увагу. Що ж... Я був не від того, щоб мене поправили, мене й самого не зовсім задоволь- няло моє попереднє датування статуеток. Перед нами стояла величезна проблема. Як відомо, в Малій Азії перед 3000 роком до нашої ери не було ніякої цивілізації. Далі на південь вік тамтешньої цивілізації сягає 5000 року до нашої ери, але то вже не терен сучасної Туреччини. То кому ж належали статуетки, якщо не протохеттам? Чи, може, вони походять з південніших країв? Перші два місяці, що я провів з Райхом, той не переставав удосконалювати свій «нейтронний датувальний прилад». І тут вийшло щось несосвітенне! Датувальний прилад напрочуд точно визначив вік черепків із Шумеру та Вавілонії (одержані дані ми перевіряли перехресним способом з допомогою іншого обладання), а от зі статуетками справа стояла на місці. В кожному разі, наслідки роботи з ними здавались надто приголомшливими, щоб їм вірити. Нейтронний промінь скеровували на дрібнесенькі часточки кам'яного пилу в тріщинках та заглибинах статуеток. По ступеню звітріння та руйнації тих часточок датувальний прилад мав приблизно визначити, скільки збігло часу відтоді, як вирізьблено базальт. Однак прилад розчарував: стрілка індикатора сягнула крайньої межі-10000 років до нашої ери! Райх сказав, що треба розширити шкалу,- просто цікаво, де ж зупиниться стрілка. Він розширив шкалу вдвічі - за допомогою якихось нескладних додаткових елементів. І що ж-знову зашкалило! Без найменших коливань стрілки! Це вже виходило за рамки здорового глузду, і Райх подумав, чи не припустився він якоїсь помилки. А що коли пил не від різьблення? Тоді прилад міг показувати вік самого базальту! Так чи так, Райх загадав своїм помічникам змайструвати шкалу аж до мільйона років-завдання неймовірно важке, і забрало воно ціле літо. Відтак ми виїхали експедицією до Каратепе, щоб на місці дослідити суть проблеми. Отже... суть проблеми. Яким неправдоподібним здається все тепер, коли я розповідаю про нього! Хіба ж бо можна повірити в простий збіг обставин у всій цій історії? А все ж обидві мої проблеми таки збігалися: проблема самогубства мого приятеля і проблема базальтових статуеток. Втім, про все по порядку. За спільною домовленістю з Райхом ми могли ночувати в комфортабельному готелі в Кадірлі, а вранці вилітати до Каратепе. Та що наші робітники залишалися в найближчому до гори се- лі, то ми визнали за краще й собі провести найбільше часу на місці розкопів. Окрім того, моя романтична душа не погоджувалася щодня покидати друге тисячоліття до нашої ери, щоб увечері знову поринути у вир подій кінця XX сторіччя. Тож ми напнули намета на поземній площинці поблизу вершини гори. Знизу до нас долинав безперервний гомін річки Пірамус, народжений у крутняві її жовтих вод. На верху гори стояв електронний зонд. Прилад цей гідний того, щоб про нього сказати кілька слів: винайшов його Райх, здійснивши в археології справжню революцію. Власне, прилад нагадував рентгенівський апарат або міношукач. Але міношукач чутливий тільки до металевих предметів, а рентгенівські промені не проходять крізь тверді, непрозорі тіла. Оскільки земля саме тверда й непрозора, то давній рентгенівський принцип не годився для археології. Ще й від того більше, молекулярна будова цікавих для археології предметів, (кам'яні вироби, гончарний посуд, кераміка тощо) майже не різниться від молекулярної будови довколишнього грунту, отже, малоймовірно, що їх можна викрити за допомогою рентгенівських променів. Промені Райхової моделі електронного лазера сягали глибини трьох миль і завдяки засаді нейтронного зворотного зв'язку можна було відразу ж визначити, де міститься будь-який об'єкт правильної форми, наприклад, кам'яна плита. Наші кроти-роботи порівняно легко докопувалися до об'єктів під землею. Неважко уявити моє хвилювання в день нашого від'їзду до Каратепе. Адже останні п'ятнадцять років нам не пощастило знайти ні нових базальтових статуеток, ні матеріалів, що вказували б на їхнє походження. Проблема здавалася практично нерозв'язною, бо треба було розкопувати величезні товщі землі. І ось Райх дуже просто розв'язав її своїм винаходом. А проте перші три дні успіхів не дали. Зонд нічого не виявив над місцями давніших розкопів. Назавтра ми цілий ранок переміщували зонд на іншу ділянку, за сто ярдів від попередньої. Цього разу я був певний, що тут ми щось та знайдемо, і... помилився. Ми з Райхом похмуро глянули на рівнину, розпростерту внизу, тоді на величезний корпус електронного зонда, думаючи про те, скільки ще доведеться переміщувати його, доки пофортунить натрапити на знахідку. Третього дня увечері прибули наші турецькі колеги Фуад і Дарга. Ми постановили полетіти гелікопте- ром до Кадірлі й повечеряти в готелі. Прикра підозра, що Фуад і Дарга стежать за нами за дорученням турецького уряду, незабаром розвіялась, бо обидва вони ставилися до нас тепло, приязно й зі щирою зацікавленістю. Після смачної вечері з добірним червоним вином ми вже не так гостро сприймали невдачі й розчарування останнього дня. Згодом ми перейшли в кімнату для відпочинку, де, крім нас, не було нікого, зручно вмостилися в кріслах і смакували турецьку каву з коньяком. Тут доктор Мухаммед Дарга знову завів мову про самогубства. Цього разу у всеозброєнні фактів та цифр. Я не переповідатиму подробиць нашої дискусії, яка затяглася аж за північ, у кожному разі, Даржина теорія про «біологічний розпад» виявилась не така-то вже й безглузда. Як пояснити, питав Дарга, величезне зростання числа самогубств у світі з погляду «неврозу цивілізації». Майже цілковита безпека, брак справжньої мети? Але ж і в сучасному світі є безліч галузей діяльності, де потрібні відвага, рішучість, відчайдушність. За останнє півсторіччя психологія досягла тут істотних успіхів. Злочинність тепер не така висока, як можна б очікувати за перенаселеності земної кулі. В першій половині двадцятого сторіччя зростання злочинності йшло у парі зі зростанням числа самогубств. Чому ж злочинність упала, а самогубства різко почастішали? Це суперечило здоровому глуздові. Давніше самогубства й злочини завжди були пов'язані між собою. У першій половині двадцятого сторіччя високий рівень самогубств почасти спричинювало те, що третина вбивць накладала на себе руки. Ні, правив Дарга, тут діє якийсь дивний закон історичного розпаду, знаний лише Шпенглерові. Окремі люди-то лише клітинки великого тіла цивілізації, і так само, як у випадку з людським тілом, швидкість розпаду різко зростає через старіння... Я мусив визнати, що він переконав мене більш, як на половину. О пів на першу ночі ми по-дружньому розпрощалися, і наші два гелікоптери розлетілися врізнобіч у місячному сяйві над Кадірлі. О першій ми вже приземлилися на місці розкопів. Повітря сповнювали пахощі ромен-зілля, яке греки називають пекельною квіткою, та гострий запах кущів на схилах гори. Знизу долинав гомін річки. Вершини гори навіювали згадки про мою першу мандрівку на Місяць, їхня краса, як і місячна, була байдужа й мертва. Райх зник у наметі, він усе роздумував над Даржи-ною статистикою. Я подався вгору по валу, зайшов в одне з приміщень горішньої брами, а тоді сходинками вибрався на верх муру і став, розглядаючись по залитій місячним сяйвом долині. Я віддався романтичним маренням, що й казати, хвилина була слушна. Стоячи з затамованим подихом, я думав про давню сторожу, що вартувала на цьому самому місці, та про. дні, коли по той бік гір були самі ассірійці. І раптом думки мої спохмурніли. Стоячи на мурі, я відчув себе дрібним нікчемою. Моє життя видалося мені не чим іншим, як простими брижами на поверхні океану часу, а світ довкола - чужим і ворожим. Я неначе дивувався з безглуздої впертості людей, з їхніх невиліковних уявлень про свою велич. Життя враз видалося всього-на-всього сном. Для людського роду воно ніколи не було дійсним. Самотність зробилася нестерпною. Захотілося вилити душу Райхові, але світло в його кабінеті згасло, Я сягнув у верхню кишеню по носовик і намацав сигару'- почастунок доктора Фауда. Я взяв її просто з люб'язності, бо майже ніколи не курю. Та тепер запах сигари ніби повертав мене у світ людей, і я надумав запалити її. Складаним ножиком уже відрізав кінчик сигари, а другий проштрикнув. Але, затягнувшись димом, відразу пошкодував про це. Смак сигара мала гидомирний. Я поклав її на мур і знову задивився на долину. За хвилину-другу взяв сигару знов і, давлячись димом, затягся кілька разів. Чоло мені спітніло, і я мусив прихилитися до муру. Я боявся, що почну блювати і змарную таку чудову вечерю. За кілька хвилин нудота пройшла, але відчуття безтілесності зосталось. Я знову глянув на місяць і раптом сповнився невимовного жаху. Я почувався немов сновида, коли той прокидається і бачить, що йде по віконному карнизу на висоті в тисячу футів. Жах був такий, що моя свідомість ніби розпадалася; це було нестерпно. Я силкувався побороти страх, зрозуміти його причину. Він був пов'язаний з довколишнім світом, з усвідомленням того, що я всього-на-всього предмет у тому світі, не більше. Пояснити це надзвичайно важко. Мені раптом здалося, ніби люди не зсуваються з глузду лише ось чому: вони дивляться на світ зі свого мізерного, вузькоособистого, сказати б, черв'ячого погляду. Речі вражають чи лякають, а вони все дивляться на них з личини своєї особистості, ніби з-за щита, яким відгородилися від вітру. Страх їх принижує у власних очах, але цілком не знищує; навпаки, незбагненне поглиблює в них відчуття особистісного існування. Мені раптом здалося, ніби мене вилущують з моєї особистості і я роблюся просто часточкою довколишнього краєвиду, такою ж незначною, як камінець або комаха. Це викликало в мені нову хвилю відчуттів. І я сказав собі: «Ти не камінець і не комаха. Ти не предмет. Ти-щось набагато більше. Омана це чи ні. а твій розум містить у собі знання всіх епох. У тобі, такому, як ти стоїш отут, більше знань, ніж у Британському музеї з його тисячами миль книжкових полиць». Дещо нова для мене думка! Вона витіснила з моєї свідомості краєвид і змусила спрямувати погляд усередину самого себе. І ось постало запитання: якщо простір безмежний, то чи безмежний він і всередині людини? Блейк 30 сказав, що вічність починається від ядра атома. Тепер я бачив, що хибно думав про себе як про предмет серед мертвого краєвиду. Я гадав, що людина обмежена через обмеженість свого мозку: в черепі його вміщається стільки-то й стільки і не більше. Але обшири свідомості мають інший вимір. Тіло - просто стіна між двома нескінченностями. Простір розширюється до нескінченності назовні; свідомість розширюється до нескінченності всередину. То була мить відкриття, всепереможного осяяння. І коли я стояв отак, геть забувши про все довкола, напружуючи всі свої сили, щоб оглянути внутрішні обшири, сталося щось жахливе. Описати це майже неможливо. Але мені здалося, ніби краєчком свого ока-ока уваги, оберненого всередину,- я помітив рух якоїсь сторонньої істоти. Приголомшливе спостереження! Уявіть, що ви розімліли у теплій ванні й ураз щось слизьке й огидне торкнулося ваших ніг! Осяяння вмить зникло. Коли я звів погляд на гірські вершини, на місяць, що пропливав у небі, мене огорнули невимовні радощі, неначе я повернувся додому з іншого краю Всесвіту. Голова туманіла, і я був страшенно втомлений. Усе це сподіялося за яких п'ять хвилин. Я рушив до свого намету й спробував знову зазирнути всередину себе. На якусь хвилю мені це пощастило, та попередніх відчуттів уже не було. Я вкутався у спальний мішок, але заснути не міг. Кортіло побалакати з Райхом чи ким іншим, виповісти те, що я раптом збагнув; Людина вважає, що її внут- рішній світ - приватний. «Могила - чудове приватне місце»,-сказав Марвелл, і ми так само думаємо про свою свідомість. У дійсному світі наша воля обмежена; в уяві ми робимо, що хочемо, ба! -не даємо зовнішньому світові пробитися до нашої таємниці; свідомість- це найприватніше місце у Всесвіті - часом аж занадто приватне. «Кожен з нас не забуває замкнутись на ключ у своїй в'язниці». Всі складнощі лікування божевільних у тому, щоб удертися до тієї в'язниці. А все ж я не міг позбутися відчуття, що в моїй свідомості гніздиться щось чуже... Тепер думка про нього не здається мені такою жахливою. Зрештою, коли ви заходите до свого помешкання, певні, що там нікого немає, і застаєте когось стороннього, то ваш перший відрух-страх: ану ж це злодій! Та збігає мить-друга... Хай навіть до вашого помешкання справді вдерся злодій, ви опиняєтесь із ним віч-на-віч, сприймаєте його як реальність, і перший страх минає. Моя тривога була викликана відчуттям, що хтось забрався чи щось забралось, сказати б, усередину моєї власної персони. Щойно мій розум позбувся страху, щойно він просто зацікавився дивовижею, мене став змагати сон. Засинаючи, я подумав: що ж то було - видиво після турецької кави та сигари? Прокинувшись другого дня о сьомій ранку, я був переконаний: ба ні - про видиво не могло бути й мови. Мої спогади про те відчуття відзначалися дивовижною ясністю. А все ж, сказати по правді, вони вже більше хвилювали мене, аніж жахали. Та це й зрозуміло. Щоденне життя заполонює нашу увагу й відвертає від заглиблення в самих себе. Мені, як романтикові, це завжди вадило - я люблю поринати в самого себе, а проблеми та клопоти повсякдення не дають як слід зосередитись. Отож я був стривожений, стривожений чимось, що було б мені, й тривога та нагадувала, що мій внутрішній світ не менш реалбний, ніж довколишній! Під час сніданку мені кортіло звіритися з усім Райхові, хоч той міг просто не зрозуміти мене. На Райхове запитання, чому в мене такий неуважний вигляд, я відповів, що необачно викурив Даржину сигару. Того ранку я наглядав за переміщенням зонда ближче до підніжжя гори. Райх сидів у своєму наметі, шукаючи легшого способу пересувати зонд; зокрема його приваблював принцип повітряної подушки. Робітники перемістили зонд униз по схилу гори, і той стояв тепер під нижньою брамою. Коли .все було го- тове, я сів на своє робоче місце, перевірив на екрані механізм керування і ввімкнув пуск. Ту ж мить я відчув удачу. На екрані посередині білої вертикальної смуги виразно малювалася опуклість. Я вимкнув двигун, посилюючи зворотний зв'язок,-опуклість негайно видовжилась у рівнобіжні поземні лінії. Я послав майстра по Райха, а сам не переставав обережно водити важелем, зусебіч «обмацуючи» об'єкт правильної форми. Праворуч і ліворуч на екрані видніло ще кілька таких об'єктів. Вперше я знайшов щось за допомогою зонда, тож не мав уявлення про розміри чи глибину залягання знайденого об'єкта. Райх підбіг до зонда й кинув оком на шкалу та важелі керування. - О боже! --вигукнув він.- Клята шкала вийшла з ладу! - Як це могло статися? - Ти, мабуть, занадто відвів важіль керування й щось роз'єднав. Подивись на шкалу. Де це видано, щоб об'єкт лежав на глибині двох миль і сягав сімдесяти футів заввишки! З сидіння я вставав невесело. Таки не туди стоять у мене руки: не дам ради машинерії. Новісінькі автомобілі розбиваю за лічені хвилини, досить сісти за кермо; у справних-справнісіньких машин, тільки-но наближуся до них, раптом горять запобіжники. Зараз совість моя була чиста, я все зробив правильно, а проте чув себе злочинцем. Райх відкрутив гвинти на плиті, зняв її і зазирнув досередини. Він заявив, що не бачить, аби щось вийшло з ладу, доведеться після підобідку перевірити ще схеми. У відповідь на мої вибачення колега плеснув мене по плечі: - Пусте. Головне-щось-таки знайдено. Залишається визначити, як глибоко воно лежить. Ми славно підживилися холодними стравами, і Райх заквапився до своєї машини. Я взяв надувний матрац і ліг у холодку, під лев'ячою брамою,- після недоспаної ночі злипалися повіки. Я проспав аж дві години. Прокинувшись і розплющивши очі, побачив Райха, він стояв поруч і дивився на той бік річки. Глянувши на годинника, я схопився з ліжка. - Чого ти не збудив мене? Він сів на землю поруч. Здивований його пригніченим виглядом, я запитав: - У чім річ? Ти знайшов причину несправності? Він задумливо глянув на мене. - Несправності немає. Я нічого не розумів. - Ти хочеш сказати, що вже відремонтував зонд? - Ба ні. Зонд був цілком справний. - Чудово! Чому ж він неправильно показує глибину? - Він показує її правильно. - Правильно? То на якій же глибині лежить наша знахідка? - На тій, що показує вимірювальний прилад. На глибині двох миль. Диво, та й годі!.. Ледве стримуючи хвилювання, я пролепетав: - Але ж дві милі - це завелика глибина, тобто... я хочу сказати, на такій глибині вже задягає археозойське каміння. - Не конче. Втім, ти, мабуть, маєш рацію. - Крім того, якщо прилад не помиляється у глибині, то він, певно, не хибить і в розмірах блоків. Сім-десять футів заввишки! Це малоймовірно. Навіть будівельні блоки великих пірамід менші. - Любий Остіне,- добродушно промовив Райх,- я цілком з тобою згоден. Не може такого бути. Але я перевірив схему в машині й не бачу, де б міг помилитися. - Отже, єдиний спосіб з'ясувати все - послати вниз крота. - Я про це вже подумав. Але якщо глибина й справді дві милі, то користь від крота невелика. - Чому? - По-перше, він риє тільки землю чи глину, а не камінь. А на такій глибині неодмінно трапиться кам'яна порода. По друге, якби кам'яної породи і не трапилось, він не витримає тиску землі-дві милі під землею-те саме, що й дві милі під водою. Тиск на такій глибині сягає кількох тисяч футів на квадратний дюйм. Температура з кожною милею зростає на сто градусів, а для електронного обладнання це небезпечно - ану ж не витримає перегріву! Оце так халепа! Якщо Райх правильно оцінював становище, годі було й думати викопати відкриті об'єкти - найпевніше, якісь деталі міського муру чи храму. Сучасна техніка не працює за такої температури й за такого тиску, не піднімає величезних блоків з глибини двох миль. Обговорюючи такий поворот подій, ми з Райком пі дійшли до зонда. Якщо зонд не помиляється - а Райх вважав, що таки ні,- перед археологією поставало прескладне питання: як будівлі опинилися на такій глибині? Може, після якогось виверження ціла ділянка землі опустилася, запала у прірву? З часом порожнеча, можливо, заповнилася водою та мулом... Але щоб шар мулу сягнув двох миль! Скільки тисяч років потрібно для цього? Нам обом здавалося, ніби ми божеволіємо. Нас так і поривало зателефонувати колегам і порадитися з ними. І стримував лише страх, що ми припустилися якоїсь помилки. О п'ятій годині кріт стояв готовий до пуску, його ніс був націлений прямо вниз. Райх увімкнув дистанційне керування, і гострий кротів ніс закрутився. Груддя впереміш із пилом здійнялося вгору й осіло стіжкуватою купкою. Ще кілька секунд після того, як кріт зник під землею, купка тремтіла і похитувалась. Я поглянув на радарний екран. У горішній частині тремтіла яскрава біла цятка. Вона повзла страх як повільно, ще повільніше, ніж хвилинна годинникова стрілка. На телевізійному екрані поряд із радарним мигтіли хвилясті димчасті лінії. Час від часу лінії подекуди тоншали, а то й зовсім щезали - знак, що кріт натрапив на кам'яну породу. Проти об'єкта завтовшки понад десять футів кріт зупинявся, і електронний лазер обстежував поверхню перепони. За годину біла цятка перемістилася до середини екрана: кріт заглибився приблизно на милю. Тепер він посувався повільніше. Райх підійшов до зонда і ввімкнув його. Екран спіймав крота на глибині милі. А ще нижче екран показував величезні блоки. Помилки бути не могло. Всіх охопило напруження. Робітники стояли купкою, уп'явшись очима в радарний екран. Райх вимкнув зонд, аби промінь не пошкодив крота. Ми ризикували дорогим апаратом - іншої ради не було. Ми знову й знову вхавалися до зонда, й він непомильно показував велетенські блоки більш-менш правильної форми, розміщені один біля одного. Нічого спільного з природними скелями. Визнавати крота приреченим було ще рано. Електронне обладнання значно підвищувало його міцність, і він витримував температуру до двох тисяч градусів; його конструктори враховували можливість зіткнення з жилами вулканічної лави. Корпус кріт мав міцнющий, згідно з гарантіями конструкторів міг витримати тиск у дві з половиною тонни на квадратний дюйм. Але біля блоків на глибині двох миль тиск десь удвічі більший. Крім того, передавальний пристрій міг не витримати високої температури. Чого у світі не буває: кріт міг вийти з-під контролю дистанційного керування та й хто-зва, чи взагалі справно працював би після ушкодження приймача. О пів на дев'яту почало сутеніти, тим часом кріт устиг пройти другу половину відстані. До блоків залишалося всього півмилі. Ми відпустили робітників додому, але багато з них залишилося. Кухар приготував нам вечерю з консервів - надто схвильований, не спромігся на щось вишуканіше. Коли запала темрява, ми посідали, прислухаючись до слабенького деркотіння радарної установки та стежачи за яскравою цяткою. Часом мені здавалося, ніби вона зупинилася. Зіркіший за мене Райх запевняв, що вона рухається. О пів на одинадцяту додому пішов останній робітник. Я загорнувся в кільканадцять укривал, бо знявся вітер. Райх курив сигарету за сигаретою, навіть я викурив дві. Нараз деркотіння стихло. Райх скочив на рівні ноги. - Він уже там. - Ти певний? - запитав я і не впізнав свого голосу. Він був хрипкий і чужий. - На всі сто. Його місце визначене правильно. Зараз він над самісінькими блоками. - Що ж тепер? - Побачимо, що покаже розгортувальний пристрій,- відказав Райх і ввімкнув зонд. Ми прикипіли очима до телеекрана. Той був чистий: отже, розгортувальний пристрій скерований на масивний і важкий об'єкт. Райх крутив ручки керування. На екрані знову з'явилися хвилясті лінії, цього разу тонші й рівніші. За допомогою кількох ручок Райх зблизив їх між собою, і вся поверхня екрана перетворилася на бездоганне тло з тоненьких чорно-білих ліній, як ото на штанях у тоненьку смужку. А на тім тлі виразно малювалися чорні зарубки, викарбувані у скелі. Збудження останніх кількох годин було таке сильне, що я дивився на них досить байдуже. Сумнівів щодо зарубок не лишалося. Я бачив їх стільки разів... на базальтових статуетках. Переді мною був напис-ім'я Абхота Чорного. Робити більше було нічого. Ми сфотографували зображення на екрані й подалися до Ранхового намету, щоб зв'язатися по радіо з Даргою, який перебував у Ізмірі. За яких п'ять хвилин Райх уже говорив з ним. Він пояснив обставини, вибачився за ризиковану операцію з кротом (власністю турецького уряду) і заявив, що ми достеменно встановили приналежність блоків до культури Старих, згадуваних на одній із статуеток. Дарга, здається, був трохи напідпитку. Райх довгенько втовкмачував йому, як усе було, нарешті Дарга второпав, що й до чого, й пообіцяв негайно прилетіти до нас із Фуадом. Ми почали відмовляти його вибиратися проти ночі. Дарга порадив скерувати крота поземно вздовж блоків і обстежити інші об'єкти. Райх заперечив: неможливо. Кріт не вмів рухатися вбік, лише вниз і вгору. Щоб обстежити сусідні блоки, його треба підняти приблизно на сто футів, а тоді націлити в іншому напрямку. На це пішло б кілька годин. Нарешті ми таки вмовили Даргу не летіти проти ночі, попрощалися й вимкнули радіоапаратуру. Попри смертельну втому спати не хотілося ні Райхові, ні мені. Кухар залишив нам усе потрібне, щоб приготувати каву. А до кави ми відкоркували ще й пляшку коньяку. І ось, сидячи в Райховім наметі опівночі двадцять першого квітня 1997 року, я розповів йому про пережите напередодні. Цю балачку я, либонь, завів, щоб не думати про оті сімдесятифутові блоки під землею. І це мені вдалося. На мій подив, Райх не вбачав нічого дивного в моїй оповіді. В університеті він студіював Юнгову психологію і був знайомий з ідеєю «гуртового несвідомого». Якщо існує «гуртове несвідоме», то свідомості людей - не окремі острівці, вони частки єдиного великого континенту свідомості. Райх був куди обізнаніший із психологічною літературою, ніж я. Він цитував праці Олдоса Хакслі, який 1940 року випробував на собі дію мескаліну і дійшов того самого висновку, що й я,-людська свідомість усередині нас сягає безконечності. Хакслі, напевно, пішов далі: він говорив про свідомість як про окремий світ-світ, де ми живемо, як про планету зі своїми джунглями, пустелями та океанами. А на планеті, як і годиться, мешкають усілякі химери. Тут я з ним не погодився. Балачки Хакслі про химери-це, безперечно, не що інше, як метафора, як поетичні вільнощі. Мешканці свідомості - це згадки та ідеї, а не чудиська. Райх на це відказав: - Звідки нам знати? - Справді, ми не знаємо. Але так підказує здоровий глузд. Я згадав пригоду минулої ночі, й моя певність похитнулася. Чи ж це голос здорового глузду? А може, ми вже призвичаїлися думати про людську свідомість так, як наші пращури думали про Землю,- Земля, мовляв,- центр Всесвіту? Я говорю про мою свідомість так само, як говорив би про мій-сад з будинком. Але в якому сенсі мій сад насправді «мій»? У ньому повно черви та комах, і та черва та комахи не питають у мене дозволу жити в «моєму» саду, який зостанеться й після моєї смерті... Трохи заспокоєний плином таких думок, я відчув себе краще. Я зрозумів причину своєї тривоги (принаймні так мені здавалося). Якщо індивідуальність-омана, а свідомість щось на кшталт океану, то чом би там не водитися стороннім істотам? Лягаючи спати, я нагадав собі, щоб завтра не забути замовити книжку Олдоса Хакслі «Небо та пекло». Райхові думки звернули в практичніший бік. Через десять хвилин після того, як ми розійшлися, він гукнув мені зі свого намету. - Послухай-но, Гілберте, треба попрохати Даргу, нехай позичить нам велику повітряну платформу, щоб пересувати зонд. Це полегшить нам життя... Дивно, що тоді жоден з нас не надавав особливої ваги нашому відкриттю. Хоч ми й сподівалися, що воно викличе деяке пожвавлення в археологічних колах, але і Райх, і я забули про те, що зчинилося, коли Картер відкрив Тутанхамонову гробницю або коли на узбережжі Мертвого моря поблизу Кумрана знайшли стародавні рукописи. Археологи взагалі схильні недооцінювати галас та істерію, що їх здатні зчинити засоби масової інформації й зокрема газетярі. Фуад і Дарга збудили нас о пів на сьому, ще до приходу робітників. З науковцями прибуло четверо турецьких урядовців та двоє американських кіноакторів, які оглядали визначні місцеві пам'ятки. Райхові не сподобався такий несподіваний наїзд. Я запевнив його, що турецький уряд не перевищив своїх повноважень, коли не брати до уваги акторів, які, звичайно, були тут зайві. Насамперед усі хотіли пересвідчитися, що блоки справді лежать на глибині двох миль. Райх увімкнув зонд і продемонстрував їм обриси Абхотового блока (як ми охрестили його), а також крота поряд із ним. Дарга засумнівався, що кріт пройшов дві милі в глиб землі. Райх спокійно підійшов до пульта керування кротом і ввімкнув його. Та ба!-екран залишився порожній. Висновок міг бути лише один: обладнання крота не витримало надто високої температури чи тиску. Звичайно, невдача, але не така вже й страшна. Кріт коштував дорого, але його можна замінити. Дарга й Фуад забажали впевнитись у справності зондового механізму. Райх цілий ранок демонстрував їм роботу кожної ланки, доводив, що блоки справді лежать на глибині двох миль. Ми проявили радарний знімок Абхотового блока і порівняли його клинцювату форму з формою базальтових статуеток. Сумнівів не лишалося: і Абхотів блок, і базальтові статуетки належали до однієї культури. Рада, безперечно, була лише одна: пробити тунель аж до блоків. Про розміри окремих блоків ми не малії зеленого поняття. Нам здавалося, що таким заввишки, як показував екран зонда, міг бути не тільки мур, такою могла бути й уся споруда. Що ж до радарного знімка, то тут впадала в око ще одна прецікава річ. Знімок зроблено згори, а отже, мур чи споруда лежали плазом - адже за будь-якої цивілізації написів на верхах мурів чи на дахах будівель не залишали ніколи. Наші гості, хоч і спантеличені, були сповнені цікавості. Безумовно, наше відкриття стане найвидатнішнм за всю історію археології. Якщо воно, звісно, не химера, якщо прилади не брешуть. Досі найвидатнішою з відомих людині цивілізацій вважалася цивілізація індіанців масма, які жили на плоскогір'ї Маркагуасі в Андах 9000 років тому. Визначаючи свого часу вік базальтових статуеток за допомогою приладу, ми визнали тодішні наші дані за хибні; згідно з ними цивілізація творців базальтових статуеток була принаймні вдвічі старша за цивілізацію Маркагуасі. Фуад і його друзі затрималися до обіду, а о другій відлетіли. Прикро це усвідомлювати, але мене встиг роздратувати їхній захват нашим відкриттям. Фуад пообіцяв, що постарається якнайшвидше прислати нам повітряну платформу, але попередив, що справа може розтягтися на кілька день. Ми вирішили дочекатися повітряної платформи, а не пересувати зонд самотужки. Нам явно збиралися подати куди більшу допомогу, ніж ми розраховували, тож не варто витрачати сил та енергії. Ми мали одного крота, але ризикувати ним було б нерозумно. Тому о пів на третю ми сиділи у затінку нижньої брами, пили оранжад і почували себе не при ділі. Через півгодини прибув перший газетяр - анкарський кореспондент «Нью-Йорк таймсу». Райх осатанів. Він подумав, що то турецький уряд роздзвонив про наше відкриття (як ми дізналися згодом, газетярів повідомили про нього два кіноактори). Райх зник у своєму наметі, а мене залишив із газетярем, досить приємним чоловіком. Виявляється, той читав мою книжку про хеттів. Я показав йому фотознімок і пояснив роботу зонда. На його запитання, що скоїлося з кротом, я відповів, що не знаю; оскільки можна судити, крота вивели з ладу троглодити. То була перша моя помилка. Другої я припустився, коли він поцікавився розмірами Абхотового блока. Я відзначив, що ми не маємо доказів суцільності блока, хоча обабіч нього, здається, видно такі самі блоки. Може, це релігійний монумент у формі величезного блока, а може, споруда на кшталт зіккурату в Урі. Якщо блок суцільний, то є всі підстави говорити про цивілізацію велетнів. На мій подив, газетяр сприйняв мої слова цілком серйозно. Він запитав, чи підтримую я теорію про велетнів-прадавніх мешканців Землі, загиблих через якусь жахливу катастрофу на Місяці. Я відповів, що мій обов'язок ученого - неупереджено сприймати будь-яку інформацію, аж поки знайдуться надійні докази «за» чи «проти». Чи наше відкриття незаперечне доводить існування цивілізації велетнів, допитувався газетяр. Я відповів, що говорити про це ще рано. Тоді він поцікавився, чи згоден я з тим, що звичайні люди могли пересувати такі величезні будівельні блоки, як блоки піраміди в Гізі чи піраміди сонця в Теотигвакані. Все ще нічого не підозрюючи, я зауважив, що найбільші блоки в Гізі важать дванадцять тонн, а блок заввишки у сімдесят футів може заважити й цілу тисячу. І тут-таки заявив, що ми не маємо відомостей, як у давнину пересували кам'яні блоки піраміди Хеопса чи, приміром, кам'яні плити й стовпи Стонхенджа; хтозна, може, тогочасні люди знали більше, ніж ми звикли думати... Не встиг я закінчити розмову з кореспондентом «Нью-Йорк таймсу», як прибули ще три гелікоптери з газетярами. Близько четвертої Райх мусив вийти з намету й показати газетярам механізм зонда. Він насилу стримував своє роздратування. А до шостої ми обидва вже надсадили голос, даючи пояснення, і падали з ніг від утоми. Щоб спокійно повечеряти, ми знову мусили летіти до готелю в Кадірлі. Адміністраторові звеліли не кликати нас до телефону. Але о дев'ятій до нас прорвався Фуад. Він вимахував свіжим числом газети «Нью-Йорк тайме». На першій сторінці красувалася стаття під заголовком «Найбільше відкриття в світі». Зі статті випливало, ніби я вважаю, що ми відкрили місто велетів, і навіть припускаю, що ті велети були характерники й піднімали тисячотонні будівельні блоки за допомогою якихось загадкових знань, що не дійшли до нас. Якийсь мій славнозвісний колега висловлював думку про те, що єгипетські піраміди та піраміди Давнього Перу не могли бути споруджені жодним із відомих будівельникам способів і що нове відкриття незаперечне це доводить. На другій сторінці якийсь автор виступив з науково-популярною статтею «Велетні Атлантиди». Я запевнив Фуада, що не згадував про велетнів, принаймні так, як це подано в газеті. Райх пообіцяв зателефонувати до «Нью-Йорк таймсу» і спростувати повідомлення. Відтак я непомітно гулькнув у Райхову кімнату, щоб випити останню чарчину коньяку, звелівши коридорному казати всім, хоч би й самому турецькому султанові, що мене нема вдома. Читачеві, либонь, ясно, чому весь наступний тиждень ми не верталися на місце розкопів. Турецький уряд відрядив солдатів охороняти обладнання; але до солдатських обов'язків не належало тримати відвідувачів на відстані, й геліокоптери кружляли над Каратепе, неначе оси круг меду. Готелі в Кадірлі були напхом напхані вперше, одколи їх споруджено. Щоб не трапляти на очі шукачам сенсацій та цікавим дармобитам, ми з Райхом намагалися не потикати носа зі своїх номерів. Турецький уряд забезпечив нас повітряною платформою за півдоби, але користуватись нею поки що було годі. Назавтра фонд Карнегі оголосив, що виділяє нам два мільйони доларів для будівництва тунелю; Світовий фінансовий комітет оголосив про виділення ще двох мільйонів. Наостанок турецький уряд зголосився звести довкола Чорної гори сорокафутову дротяну огорожу; Американський та Радянський фонди також взяли участь у її зведенні, й менше як за тиждень огорожа була готова. Нарешті можна було повернутися до роботи. Однак тепер усе переінакшилось. Відійшли в минуле спокійні пообідні перепочинки та нічні розмови в наметах. Солдати стояли на чатах по всій горі. Видатні археологи різних країн засипали нас зливою запитань та пропозицій. У повітрі джмеліли геліокоптери, від приземлення їх утримували нескінченні перестороги по радіо з нашвидкуруч спорудженої вежі керування, спорудженої знову ж таки за участю Американського та Радянського фондів. А проте нам велося не так-то вже й погано. Група інженерів та техніків примоцувала зонд до повітряної платформи, й тепер можна було миттю добувати дані над найважчими ділянками рельєфу. Турецький уряд приділив нам ще двоє кротів підвищеної міцності. Гроші та обладнання видавали на першу вимогу-життя, про яке мріє кожен археолог. За два дні ми зробили чимало разючих відкриттів. Насамперед покази зонда підтверджували знахідку похованого міста. Мури та споруди тяглися більше як на милю в обох напрямках. Чорна гора-Каратепе- височіла приблизно над середмістям. І що цікаво- місто таки справді належало колись велетням. Блок Аб-хота виявився не спорудою і не культовим монументом; то був суцільний будівельний блок, витесаний з найтвердішого різновиду базальту. Один з кротів відтяв шматок блока і видобув на поверхню. І тут нас почала переслідувати лиха доля. Через дві доби ми втратили одного з нових кротів-так само, як і першого разу. Він перестав відгукуватись на сигнали на глибині двох миль. Через тиждень ми втратили другого крота - обладнання вартістю в півмільйона фунтів опинилося під товстим шаром землі. Далі приключилося ще гірше. Роззява-оператор утратив контроль над повітряною платформою, і зонд розтрощив будинок з турецькими солдатами. Вісімнадцятеро з них загинуло. Зонд залишився неушкодженим, але газетярі, ще не охололі після перших сенсацій, не забарилися провести паралель з нещастями, що випали на долю Картерової експедиції 1922 року, та з сенсаційними розповідями про «прокляття Тутанхамона». Один мій колега, на чию розважливість я цілком був покладався, виступив з доповіддю про мої погляди на хеттську історію. З його доповіді випливало, ніби хетти Каратепе зуміли вижити завдяки усталеній славі чародіїв. Доповідь викликала хвилю сенсаційних повідомлень. Саме під ту пору спливло на поверхню і зазвучало у всіх на вустах ім'я Говарда Лавкрафта. Як і більшість моїх колег, я сном-духом не відав про Лавкрафта, письменника-фантаста, померлого 1937 року. Після його смерті ще довго існував «культ Лавкрафта», значною мірою завдяки зусиллям Лавкрафтового приятеля _ письменника Августа Дерлета. Так ось цей Дерлет і написав Райхові листа, де зазначав, що ім'я Абхота Нечистого трапляється в Лавкрафтових творах і що Лавкрафт змалював його як одного із Старих. Я вирішив, що це просто жарт, коли Райх показав мені листа. Та, розгорнувши літературний довідник, ми переконалися, що Дерлет-широковідомий американський письменник, якому вже за вісімдесят. Про Лавкрафта в словнику не згадувалося, але, зателефонувавши до Британського музею, ми дізналися, що такий письменник справді жив і справді писав твори, які називав Дерлет у своєму листі. Одне речення в Дерлетовому листі вразило мене. Признаючись, що він не може пояснити, звідки Лавкрафт знав про Абхота Темного (адже це ім'я не трапляється в жодному з хеттських документів, відомих до 1937 року), Дерлет далі писав таке: «Лавкрафт завжди надавав величезної ваги снам і часто казав мені, що персонажі багатьох його творів наснилися йому». - Ось тобі ще один доказ на користь твого «гуртового несвідомого»,- сказав я Райхові. Райх відповів, що це, мабуть, простий збіг. Аббадон - ангел-руйнівник із давньоєврейської легенди; «хот»- єгипетське закінчення. Бог Абаот згадується в деяких вавілонських текстах-їх міг бачити Лавкрафт. Що ж до Старих, то ця назва могла спасти на думку будь-якому фантастові. - «Гуртове несвідоме» тут ні до чого,- підсумував Райх, і я з ним погодився. Одначе за кілька днів ми змінили нашу думку. Книги, що їх надіслав Дерлет, нарешті прибули. Я розгорнув одну з них і відразу ж натрапив на оповідання «Неритмічна тінь», де автор описував величезні кам'яні блоки, поховані під пісками австралійської пустелі. Ту ж мить Райх,- він сидів у сусідньому кріслі,- вражено скрикнув і прочитав уголос таке речення: «Мешканець темряви відомий також під ім'ям Ніогта». Лише напередодні ввечері ми здогадне переклали напис на Абхотовому блоці: «А коней приведуть двічі по двоє до Ніогти». Далі я прочитав Райхові згадки про підземні міста з «Неритмічної тіні»: «могутні базальтові міста з баштами без вікон», що їх звела «давня раса напівполіпів». Сумнівів щодо того, що Лавкрафт у якийсь незбагненний спосіб передчував наші відкриття, більше не могло бути. Ми не гаяли часу на здогади, як це могло статися: чи Лавкрафт зумів зазирнути в майбутнє, подібно до того, як це описав Джон Данн у своєму творі «Експеримент із часом», і побачив наслідки наших досліджень, чи його розум уві сні якось сягнув таємниць, похованих під землею в Малій Азії. Тепер це не мало значення. Насамперед нас цікавило питання: що у Лавкрафтових творах було чистою літературною вигадкою, а що - так званим другим баченням? Чудасія, та й годі: ми, археологи, нехтуючи своїми професійними обов'язками, заходилися вивчати твори письменника, публіковані здебільшого у часописові «Дивні історії». Свою роботу з Лавкрафтовими книжками ми тримали в таємниці, вдаючи, ніби цілими днями вивчаємо клинопис. Замкнувшись у Райховіи кімнаті (більшій ніж моя), ми за кілька днів ретельно простудіювали весь Лавкрафтів доробок. Коли нам приносили їсти, ми ховали книжки під подушки і схилялися над фотознімками написів. Ми знали, що могло б зчинитися, коли б котрийсь газетяр дізнався, як ми проводимо цілі дні. Ми зв'язалися по відеотелефону з Дерлетом, який виявився зичливим та люб'язним чоловіком похилого віку з довгим сивим чубом, і попросили його не розголошувати свого відкриття. Він радо погодився, але зауважив, що багато хто ще читає Лавкрафта і теж може помітити зв'язок між його творами та повідомленнями про наслідки розкопів на Чорній горі. Вивчення Лавкрафтової творчості саме собою було цікаве та приємне. Читаючи його твори в хронологічній послідовності, ми помітили поступову зміну в його поглядах. У його ранніх оповіданнях виразно проступає тло Нової Англії, а сама дія розгортається у вигаданому графстві Архам з дикими горами та зловісними долинами. Населяють Архам здебільшого якісь таємничі виродки, схильні до заборонених утіх та чаклун- ства. Врешті-решт багато з них помирає гвалтівною смертю. Але помалу стиль і тональність його творів міняються. Його уява відходить від жорстокого і повертає до святобожного, до видінь, пов'язаних з безмежжям часу, величезними містами, конфліктами між расами велетнів та надлюдей. І хоч він і далі послуговується мовою оповідань жахів (без сумніву, зважаючи на вимоги книжкового ринку), його все ж можна вважати за одного з найперших і найкращих письменників, що репрезентують наукову фантастику. Саме цей останній період наукової фантастики в Лавкрафтовій творчості цікавив нас найдужче (звісно, не слід розуміти це буквально; ім'я Абхота Нечистого згадується в одному з ранніх арханських оповідань). Найбільше вражало те, що «циклопічні міста» Старих (не раси поліпів, яку вони змінили) вельми нагадували наше підземне місто. Згідно з Лавкрафтовими описами, у тих містах не було сходів, а були тільки похилості, бо населяли ті міста стіжкуваті істоти з мацаками; основа стіжка була «заторочена пругкою, мов гума, сірою речовиною, яка, то розтягуючись, то скорочуючись, уможливлювала рух уперед». За допомогою зонда ми виявили, що в місті під Каратепе багато похилостей і бракує сходів. Що ж до розмірів міста, то вони цілком відповідали визначенню «циклопічне». Труднощі, що стояли перед Лейардом,- розкопи величезної німрудської могили - не витримували ніякого порівняння з нашими клопотами. Райх підрахував: щоб розкопати руїни міста, треба вибрати сорок мільярдів тонн землі. Річ, звичайно, нездійсненна. Можна було почасти зарадити справі: прокопати низку широких тунелів до самого міста, а наприкінці тих тунелів поробити великі порожнини. Ці порожнини не повинні сполучатися між собою, а їхні розміри мають бути все-таки обмежені. Бо ж ніякий метал не витримає даху завтовшки у дві милі. Коротко кажучи, всього міста ніколи не відкрити, але зондом можна визначити, які його частини найбільше гідні того, щоб постати перед людським зором. Навіть щоб викопати один тунель, треба вибрати сто тисяч тонн землі. Але це вже у межах можливого. Рівно через тиждень газетярі «відкрили» Лавкрафта. Після нашої знахідки це була чи не найбільша сенсація. Доти в суперечках брали участь археологи-аматорі!, пірамідні маніяки та поборники теорії зледеніння світу. Тепер настала черга спіритуалістів, окультистів тощо. Хтось видрукував статтю, де доводив, що Лавкрафт запозичив свою міфологію у пані Блаватської. Ще хтось оголосив, що Лавкрафтова міфологія-данина кабалістичній традиції. Лавкрафт несподівано став найголоснішим у світі письменником. Його книжки різними мовами видавалися мільйонними накладами. Читачі жахалися на думку, що ми можемо потурбувати Старих у їхніх підземеллях і тоді вибухне катастрофа, яку так яскраво описав Лавкрафт у «Поклику Цеулгу». Місто в «Неритмічній тіні» було безіменне, але в одному з ранніх Лавкрафтових романів воно згадувалось під назвою «Невідомий Кадат». Газетярі охрестили наше підземне місто Кадатом, і назва прижилася. Майже в той самий час якийсь шаленець на ім'я Делглайш Фуллер оголосив у Нью-Йорку про створення Анти-Кадатського товариства, яке заповзялося не дати нам розкопати і потривожити Старих. Півмільйона душ вступило до товариства відразу, а через дуже короткий час число його членів зросло до трьох мільйонів. Вони висунули гасло: «Здоровий глузд - у майбутньому; забудьмо минуле», закуповували телереклами й запрошували виступати відомих психологів, а ті заявляли, що Лавкрафтові видива - наочний приклад екстрасенсорного сприймання, яке Райх зі своїми працівниками так переконливо продемонстрував у Дьюкському університеті. Отже, треба, мовляв, прислухатись до Лавкрафтових осторог, бо якщо Старих розтривожити, це може призвести до загибелі людства. Делглайш Фуллер був шаленець з неабияким організаторським хистом. Він узяв у посесію величезну ділянку землі за п'ять миль від Каратепе, побудував кемпінг і запрошував туди своїх послідовників на час відпустки, щоб усіляко перешкоджати розкопам на Чорній горі. Фермер, учорашній власник ділянки, радіючи своєму щастю, продав її за шалені гроші. Оборудку залагодили так швидко, що турецький уряд не встиг навіть утрутитись і відвернути її. Фуллер умів захопити своїми ідеями багатих химерниць, які вкладали свої гроші в рух проти розкопів на Чорній горі. Вони купували гелікоптери, й ті літали над горою з підвішеними світловими гаслами, які засуджували розкопи. Вночі гелікоптери налітали знов і скидали сміття, і нам уранці не раз доводилось по кілька годин прибирати гнилу садовину та городину, старі бляшанки. Прибічники Фуллерові двічі на день проводили марші про- тесту до колючого дроту, часом колонами по тисячі душ у кожній. Так тривало три дні, аж поки 00Н після бурхливих дебатів ухвалила вжити заходів: ввести на місце розкопів війська, Тим часом Фуллер заручився підтримкою п'яти американських сенаторів, і ті внесли законопроект про заборону розкопів на Каратепе. Свої дії вони, звичайно, пояснювали не забобонним страхом, а, мовляв, повагою до давно вимерлої цивілізації. Чи маємо ми право, запитували вони, тривожити сон століть? Сенат гідно вийшов зі становища-законопроект було забалотовано величезною більшістю голосів. І саме тоді, коли галасливі заходи Анти-Кадатського товариства, здавалося, почали компрометувати його, газети опублікували відомості про Станіслава Перзинського та Мірзу Діна. Це дало новий поштовх усій справі. Ось головні факти, що стосуються названих осіб. Перзинський був поляк, а Мірза Дін - персіянин; обидва померли божевільними на самому початку двадцятого сторіччя. Про життя Перзинського відомості багатші й повніші. Певну популярність він здобув завдяки життєписові свого діда, російського поета Надсона. Крім того, він був редактор видання фантастичних оповідань ?Яна Потоцького 39. 1898 року він опублікував дивацьку книжку, яка попереджала людство про загрозу з боку раси чудиськ з іншого світу, які спорудили під землею величезні міста. Через рік автор книжки опинився в божевільні. Серед його паперів знайшли дивні ескізи, в яких можна було вбачати ілюстрації до Лавкрафтових оповідань про Кадат - потворна архітектура з похилими площинами та величезними кутастими вежами. Всі ці матеріали опублікувало Анти-Кадатське товариство. Про особистість Мірзи Діна відомості були скупіші. Він також змальовував пророчі видива, але дуже рідко домагався публікації своїх творів. Останні п'ять років життя також провів у божевільні, звідки писав листи членам, перського уряду, остерігаючи перед расою чудиськ, яка наміряється захопити землю. Мірза Дін поміщав своїх чудиськ у джунглях Центральної Африки й описував їх як велетенських слимаків. Свої величезні міста вони зводили з власних слизистих виділень, які, висихаючи, твердли на камінь. Більшість листів Мірзи Діна пропали, а ті, що збереглися, стилем були дуже схожі на листи Перзинського; слимаки Мірзи Діна багато в чому нагадували Лавкрафтові стіжки. Загалом враження було таке, ніби всі троє змальовували ті самі видіння, пов'язані зі Старими та їхнім містом. Після того як у справу втрутився уряд і проклали перший тунель, діяльність Анти-Кадатського товариства почала поступово згасати, але ще цілих вісімнадцять місяців воно чинило відчутні перепони нашій роботі. Делглайша Фуллера вбила одна з його послідовниць за досить дивних обставин '. Перший тунель було закінчено рівно через рік після відкриття Абхотового блока. Його будівництво розпочав італійський уряд, послуговуючись таким самим кротом, як і при спорудженні тунелю між Сціллою та Мессіною (в Сіцілії), а пізніше між Отранто й Лінгветтою в Албанії. Самі копальні роботи тривали всього кілька днів, але багато зусиль довелося докласти, щоб відвернути завали в нижній частині тунелю. Блок, як ми й гадали, був величезний-шістдесят футів заввишки, тридцять футів завширшки, дев'яносто футів завдовжки, витесаний із суцільної базальтової породи. Було ясно як божий день: ми мали діло з расою велетнів чи характерників. Досліджуючи базальтові статуетки, я сумнівався, що вони належали породі велетнів: статуетки були надто малі. (Лише через десять років Мерсер зробив у Танзанії своє драматичне відкриття і довів, що ті великі міста населяли як велетні, так і звичайні люди, і що велетні майже напевне були рабами людей). Ми досі не могли встановити дати виготовлення блоків. Лавкрафт писав, що Старі жили сто п'ятдесят мільйонів років тому, і широкий читацький загал вірив йому. Фантаст, звичайно, перебільшував. Райхів нейтронний датувальний прилад визначав вік підземного міста меншим як два мільйони років, та й це ще могло бути перебільшенням. У нашому випадку визначити вік блоків дуже непросто. Археологи звичайно аналізують різні грунтові шари над знайденим об'єктом, які правлять за своєрідний календар. Але в усіх трьох випадках з містами велетнів одні відомості суперечили іншим. З певністю можна було твердити тільки одне: кожне з них було зруйноване потопом, а відтак поховане під шаром мулу завтовшки у кілька тисяч футів. При слові «потоп» геологові відразу спадає на думку плейстоцен-доба, що панувала мільйони років тому. Але в родовищах під Квінслендом знайдено сліди гризунів, а ті, як відомо, з'явилися лише в добу пліоцену, на п'ять мільйонів років ближче до нашого часу. А втім, головна моя розповідь не про те. Ще задовго перед побудовою першого тунелю я збайдужів до розкопів на Каратепе. Я вже знав, що розкопи спровоковані паразитами свідомості. А дізнався я про це ось як. Наприкінці липня 1997 року я був виснажений до краю. Навіть під величезним п'ятимильним парасолем від сонця, де в тіні температура спадала до шістдесяти градусів, перебування на Каратепе було нестерпне. Сморід від покидьків, скинутих на нас послідовниками Фуллера, стояв неймовірний, всілякі дезинфекційні засоби не поліпшували, а навпаки, ще погіршували справу. Дув суховій, здіймаючи хмари куряви. Сидячи в тимчасових спорудах з кондиціонерами, ми цілих півдня пили холодний шербет з трояндовими пелюстками. У липні мені почав страшенно дошкуляти головний біль. Після двох днів побуту в Шотландії я трохи оговтався і повернувся до роботи, але через тиждень зліг у гарячці. Мені так упеклися безперервні відвідини газетярів та горлодерів з Анти-Кадатського товариства, що я перебрався до свого діярбакирського помешкання, де панували спокій і прохолода. Помешкання містилося на терені АнглоІндійської уранової компанії, а її сторожа з непроханими гістьми не панькалася. Тут на мене чекали купи листів і кілька величезних пакунків, але два дні я до них не доторкався - лежав собі в ліжку й слухав платівкові записи Моцартових опер. Гарячка помалу покинула мене. Третього дня я вже почував себе досить добре, щоб узятись до листів. Серед листів було повідомлення від фірми «Стандард моторе енд Інжініерінг», де зазначалося, що на моє прохання фірма надсилає більшість паперів Карела Вайсмана на мою адресу в Діярбакир. То ось що було в тих пакунках! Інший лист надійшов від видавництва «Норсвестерн юніверсіті пресе»: видавці запитували, чи не згодився б я доручити їм опублікувати Карелові праці з психології. Усе це дуже втомило мене. Я надіслав листа Баумгартові в Лондон і повернувся до Моцартових опер. Але докори сумління не покидали мене, і другого дня я розпечатав решту листів. Серед них був лист від Сайделя, з яким Баумгарт жив в одному помешканні (він був гомосексуаліст); Сайдель повідомляв мене, що з Баумгартом стався нервовий напад і він перебуває зараз у Німеччині зі своєю сім'єю. Це означало, що питання про дальшу долю Карелових паперів мав розв'язувати я сам. З величезною неохотою заходився я відкривати перший пакунок. Він важив близько сорока фунтів, і в ньому були виключно дані тестування, проведеного на ста службовцях, щоб визначити їхню реакцію на зміни кольорів. Я аж тіпнувся і знову вернувся до «Чарівної флейти». Того вечора молодий іранець, урядовець, з яким я встиг заприятелювати, завітав до мене, щоб посидіти за пляшкою вина. Я почував себе дуже самотньо і був радий співрозмовникові. Навіть тема розкопів перестала бути для мене нестерпною, і я залюбки виклав йому підспідок нашої роботи. На відході він звернув увагу на пакунки і спитав, чи мають вони якусь дотичність до розкопів. Я розказав йому про Вейсманове самогубство і признався, що сама думка відкрити ті пакунки наганяє на мене нудьгу й викликає мало не фізичний біль. Він зауважив з притаманною йому веселістю й зичливістю, що міг би зайти завтра вранці й відкрити їх для мене. Якщо це все папери, пов'язані з тестуванням, то він доручить своєму секретареві відіслати їх на адресу Північно-західного університету. Я розумів, що він запропонував свої послуги у віддяку за щиру вечірню розмову, і з готовністю прийняв пропозицію. Коли я вийшов з ванної наступного ранку, він уже розпакував і переглянув папери. У п'яти пакунках із шести містилися робочі матеріали. А шостий, сказав він, начебто більш філософського характеру, тож мені варто б самому переглянути, що там усередині. Невдовзі після відходу урядовця прибув його секретар і почав прибирати величезну купу жовтих стандартних аркушів, якими була завалена моя вітальня. Матеріали шостого пакунка були в охайних блакитних загортках і складалися з машинописних сторінок, скріплених металевими кільцями. На кожній загортці від руки було написано: «Роздуми про історію». Кожна загортка була запечатана кольоровою липучою стрічкою. Я подумав (і, як виявилось опісля, слушно), що ті загортки не розгортали з часу Вайсманової смерті. Я так ніколи й не дізнався, що навело Баумгарта на думку надіслати їх фірмі «Дженерал моторе». Мабуть, спершу він відклав їх для мене, а потім ненароком спакував разом із робочими матеріалами. Загортки не були пронумеровані. Я розгорнув першу й побачив, що ці «Роздуми» охоплювали всього-на-всього історію останніх двох століть - період, що ніколи мене надто не цікавив. Я вже схилявся до думки відіслати й ці матеріали Північно-західному університетові без дальшого перегляду, але обов'язок сумління усе-таки взяв гору. Я вклався в ліжко, захопивши з собою півдесятка матеріалів у блакитних загортках. Цього разу я випадково взяв ті з них, що, власне, й були мені потрібні. Розгорнувши їх, я прочитав перше речення: «Ось уже кілька місяців я твердо переконаний, що людство постійно потерпає від нападів своєрідного раку свідомості». Прецікаве речення! І я подумав, як було б чудово, коли б саме цим реченням починалося зібрання Карелових праць... Рак свідомості... Ще одна назва, синонім для неврозу чи ангедонії, духовної хвороби двадцятого сторіччя... Я жодної миті не сприймав цієї назви дослівно. Я читав далі. Зростання числа самогубств... Часті випадки дітовбивства... Постійна загроза атомної війни... Поширення наркоманії... Все це було відоме. Я позіхнув і перегорнув сторінку. За кілька хвилин я вже читав уважніше. Не те що матеріал вразив мене своєю правдивістю, істинністю чи самобутністю,- просто я зненацька запідозрив Карела в божевіллі. Замолоду я читав книжки Чарлза Форта , де мовилося про існування велетнів, фей та плавучих континентів. Але Форт писав про все те з гумором. Ідеї Карела Вайсмана були не менш божевільні, як і у Форта, але відрізнялися від них поважністю викладу. Залишалося одне з двох: або Вайсман перед смертю поповнив лави знаменитих учених-диваків, або він збожеволів. З огляду на самогубство я більше схилявся до останнього. Я читав далі, спонукуваний якоюсь нездоровою цікавістю. Після перших сторінок Вайсман більше не згадував про «рак свідомості», а натомість скупчнв свою увагу на історії культури останніх двох століть... Ґрунтовний, аргументований, просто блискучий виклад... Відразу пригадалися наші довгі розмови в Упсалі. Ополудні я все ще читав. О першій годині мені стало ясно, що цей день назавжди залишиться у моїй пам'яті. Саме завдяки тому, що я оце читав. А воно було страшенно переконливе, хоч, може, й божевільне. Мені хотілвся вірити, що все це божевілля. Та що далі я читав, то більше сумнівався. Записи Карела так приголомшили мене, що я порушив свій багаторічний розпорядок і випив на ленч пляшку шампанського. Сандвіч із індичатиною залишився майже незайманим. Шампанського я мовби й не пив, навпаки, ставав дедалі пригніченіший і тверезіший. Надвечір переді мною сповна вималювалася жахлива картина того, про що писав Карел. Мій мозок, здавалося, не витримає всього цього й вибухне. Якщо Карел не був навіженець, то людству загрожувала найстрашніша за всю його історію небезпека. Зрозуміло, тут неможливо докладно пояснити, як Карел Вайсман прийшов до своєї «філософії історії» '. То був підсумок трудів усього життя. Але викласти бодай висновки, яких він дійшов у своїх «Роздумах про історію», я спробую. Найвидатніша прикмета людства, писав Вайсман,- його здатність самовідновлюватися, здатність творити. Найпростішим прикладом самовідновлення є сон. Втомлена людина опиняється в лабетах смерті й божевілля. Одна з найразючіших Вайсманових теорій полягає в тому, що він ототожнює божевілля зі сном. Розсудливою Вайсман називає людину лише тоді, коли вона чуває і голова її щонайсвіжіша. У міру того як людина втомлюється, вона щораз менше здатна підноситися над мареннями та ілюзіями, і життя її стає безладніше. Далі Вайсман твердить, що ця здатність творити, здатність самовідновлюватися прикметна для європейців, починаючи від доби Відродження і аж до вісімнадцятого сторіччя. Цей період історії людства сповнений жорстокості й жаху, а все ж людина завжди могла скинути все це з себе так само легко, як дитина, виспавшись, позбутися втоми. Добу англійської королеви Єлизавети І називають золотим віком саме за високий злет творчого духу, та кожного, хто захоче пізнати її ближче, ця доба вжахне своєю бездушністю й жорстокістю. Людей мордували, спалювали живцем; євреям відтинали вуха; дітей забивали на смерть або залишали вмирати в огидних нетрищах. А проте оптимізм і здатність самовідновлюватися людини такі величезні, що безлад лише спонукає її до но- вих дій. Одну славну добу змінює інша славна доба: доба Леонардо да Вінчі, доба Рабле, доба Чосера, доба Шекспіра, деба Ньютона, доба Джонсона, доба Моцарта... Людина- це бог, для якого не існує ніяких перешкод, ось що стає знаменням часу. І раптом з людством заходить дивна зміна. Стається це наприкінці вісімнадцятого сторіччя. Плідній, кипучій діяльності Моцарта протиставляється страхітлива жорстокість де Сада. І враз ми опиняємось у добі мороку, в добі, коли генії вже не творять, як боги. Натомість вони борюкаються, ніби якийсь невидимий спрут стискає їх своїми мацаками. Розпочинається сторіччя самогубств. Фактично розпочинається новітня історія - доба неврозу та руйнації надій. Але чому все це сталося так раптово? Промислова революція? Але промислова революція відбулася не за одну ніч, крім того, величезні простори Європи лежали поза межами її впливу. Європа залишалася вкритою лісами та земельними угіддями. Як пояснити, запитував Вайсман, разючу відмінність між геніями вісімнадцятого і дев'ятнадцятого сторіч, якщо не припустити, що близько 1800 року на людство вплинув якийсь катаклізм? Як промислова революція пояснить цілковиту несхожість між Моцартом і Бетховеном, хоч Бетховен молодший від Моцарта всього на чотирнадцять років? Чому ми вступили в сторіччя, в якому половина геніїв наклала на себе руки або померла на сухоти? Шпенглер твердить, що цивілізації старіють подібно до рослин, але ж у даному разі стався стрибок від юності до старості. Песимізм велетенською хмарою налягає на людство, і це позначається на мистецтві, музиці, літературі. І тут мало сказати, що людина зненацька стала дорослою. Насамперед вона втратила свою здатність самовідновлюватися. Чи можемо ми назвати хоч одну велику людину вісімнадцятого сторіччя, що наклала на себе руки? А життя у вісімнадцятому сторіччі було не легше, як у дев'ятнадцятому... Річ у тім, що нова людина втратила віру в життя, втратила віру в знання. Сучасна людина погоджується з Фаустом: коли все сказано й зроблено, ми бачимо, що нічого не знаємо. Але Карел Вайсман був психолог, а не історик. І полем його діяльності була промислова психологія. У своїх «Роздумах над історією» він писав: "1990 року я почав працювати в галузі промислової психології асистентом професора Еймса у фірмі «Трансворлд косметікс» і відразу ж переді мною відкрилася цікава й заразом страхітна картина. Я, звичайно, знав, що «промисловий невроз» став сущим лихом - запровадили навіть спеціальні суди для злочинців, що псували обладнання, вбивали тих, із ким працювали. Проте мало хто уявляв, і я в тому числі, справжні розміри цього лиха. Кількість убивств на великих підприємствах удвічі перевищувала загальностатистичні дані. На одній американській сигаретній фабриці за рік було вбито восьмеро майстрів і двоє високих службовців; у семи випадках убивці наклали на себе руки відразу ж після вчинення злочину. Ісландська промислова фірма «Плестікс Корпорейшн» постановила провести експеримент на фабриці просто неба, простягненій на багато акрів. Згідно з ним робітники не повинні були відчувати перелюднення та тісноти закритих приміщень. За стіни правили енергетичні поля. Попервах експеримент мав великий успіх; однак через два роки рівень злочинності та неврозів на підприємстві зріс до загальнонаціонального рівня. Ці дані не потрапили на сторінки газет та часописів. Психологи вважали - і слушно,- що публікація їх тільки погіршить справу. Вони казали, що найкраще розглядати кожен випадок неврозу як вогнище, яке слід локалізувати. Розмірковуючи над проблемою, я дедалі більше схилявся до думки, що ми не маємо чіткого уявлення про причину такого неврозу. Вже першого тижня моєї роботи в «Трансворлд косметікс» доктор Еймс визнав, що працівники фірми безсилі перед цим злом. Він сказав, що дуже важко докопатися до його кореня, бо коренів, здається, багато: різке збільшення населення, перелюднення в містах, усвідомлення індивідом своєї малозначущості, дедалі сильніше відчуття того, що ти живеш у порожнечі, брак пригод у сучасному житті, занепад релігії... тощо. Мовляв, нема певності, що в промисловості правильно розв'язують цю проблему. Тут затрачали дедалі більше коштів на психіатрів, на поліпшення умов праці, одне слово, на те, що перетворює робітників на пацієнтів. Але оскільки такий підхід тісно пов'язаний зі способом нашого життя, то навряд чи можна запропонувати якісь зміни. Шукаючи відповіді на запитання, що непокоїли мене, я звернувся до історії. А знайшовши відповідь, відчув, що мені хочеться заподіяти собі смерть. Бо згідно з історією все це було неминуче. Цивілізація ставала деда- лі обважнілішою і мала врешті-решт занепасти. Все це, звісно, так, але ж існувала сила людського самовідновлення. Моцарт, здавалося, мав би вкоротити собі віку саме через свою лиху долю. А проте він не вчинив цього. Що ж підтинало силу людського самовідновлення? Важко сказати, як я доглупався, що причина тут може бути лише одна. На мене ніби сходило щось згори - поволі, багато років. І я дедалі виразніше й сильніше відчував, що відомості про злочинність у промисловому виробництві дуже далекі від так званих «історичних причин». Для наочності уявімо^ ніби, приміром, я-власник фірми-почав інстинктивно здогадуватись, що мій бухгалтер підробляє рахунки, хоча й невідомо, як саме. Аж ось одного дня я запідозрив, що існують вампіри свідомості. А всі наступні події лише підтверджували мій здогад. Почалося з дослідів, які я проводив з мескаліном та лізергіновою кислотою44 для лікування промислово-виробничого неврозу. Дія цих наркотиків мало чим відрізняється від дії спиртного чи тютюну і покликана «відпружити» нас. Людина, перевтомлена роботою, перебуває в напрузі і не може позбутися її вольовим зусиллям. Склянка віскі чи сигарета впливають на рухові центри й послаблюють напругу. А втім, перевтома-то пусте, є набагато глибші речі. За мільйони років еволюції у людини виробилися найрізноманітніші звички, пов'язані з виживанням. Коли якась із цих звичок вибивається з-під контролю, виникає психічна хвороба. Наприклад, людина має звичку завжди бути насторожі, бути готовою до появи ворогів, та коли ця звичка починає горувати над рештою всіма, людина хворіє на паранойю. Одна з найглибинніших звичок людини - готовність протистояти зовнішнім небезпекам та труднощам і небажання досліджувати власну свідомість. Тоото людина неспроможна відірвати очей від навколишнього світу. Звідси ще одна звичка - не помічати краси, зосереджуватись переважно на практичних питаннях. Ці звички так глибоко закорінені, що вино чи тютюн не можуть захитати їх. А от мескалін може. Він сягає найатавістичніших рівнів і знімає мимовільні напруження, які роблять людей рабами навколишнього світу та власної нудьги. Мушу признатися, я був схильний списати на ці ата- "вістичні звички високий рівень самогубств та злочинності на промислових підприємствах. Людина мусить навчитися відпружуватись: перевтомлена, вона стає небезпечною. Вона мусить навчитися контактувати зі своїми найглибшими рівнями, аби живити енергією свою свідомість. Отож мені здавалося, що наркотики мескалінової групи допоможуть знайти відповідь на поставлене питання. Досі уникали застосовувати ці наркотики у сфері промислової психології, бо мескалін розслаблює людину настільки, що та вже не може і не хоче працювати. У такому стані людина лише споглядає красу світу і прозирає таємниці своєї свідомості. Мені здавалося, що впадати в такі крайнощі не варто. Невелика, правильно введена кількість мескаліну здатна вивільнити творчі сили людини, не доводячи її до втрати самовладання. Зрештою, дві тисячі років тому люди були майже цілковитими дальтоніками, бо в них виробилася підсвідома звичка не звертати уваги на кольори. Життя було таке важке й небезпечне, що милуватися кольорами здавалося завеликою розкішшю. І все-таки сучасна людина спромоглася вирватися з лабет цієї звички й позбутися дальтонізму, не втративши своєї енергії та життєвої снаги. Все тут залежить від уміння жити гармонійно. Отож я почав низку дослідів з наркотиками мескалінової групи. Перші наслідки були такі жахливі, що мені довелося негайно розрахуватися з фірмою «Трансворлд косметікс». П'ятеро з десяти моїх піддослідних наклали на себе руки впродовж кількох днів. Ще в двох стався повний розлад психіки, і їх довелося покласти до психлікарні. Усе це спантеличило мене. Колись, іще студентом університету, я випробовував мескалін на собі, проте залишився розчарованим. Вихідні, коли заживати мескаліну, дуже приємні, але все залежить від того, чи подобаються вам вихідні, проведені в бездіяльності. Мені не подобаються - я волію працювати. Та наслідки останніх дослідів спонукали знову випробувати мескалін на собі. Я зажив півграма. На саму згадку про те, що було далі, мене ще й досі обсипає жаром від жаху. Спочатку з'явилися звичайні приємні відчуття - світлові плями, що росли й починали кружляти, відтак- безмежне втихомирення та спокій, проблиск буддійської нірвани, невимушене й тихе споглядання Всесвіту, відстороненого й безмірно складного. Через годину я вирвався з усього цього - треба ж бо було з'ясувати причину самогубств. Я спробував звернути свою думку всередину, щоб дослідити свої відчуття та емоції. Враження було приголомшливе. Так неначе я зазирав у телескоп, а хтось навмисне затуляв його долонею з того боку. Спроби самоспостереження не вдавалися. Та, напруживши всі сили, я таки пробився крізь стіну мороку. І раптом у мене виникло таке відчуття, ніби щось живе й чуже мені сахнулося й зникло мерщій з моїх очей. Певна річ, я говорю не про фізичний зір. Це було лише відчуття. Але з таким відбитком реальності, що я мало не збожеволів із жаху. Можна втекти від видимої фізичної загрози, але годі втекти від того, що живе всередині тебе. Майже цілий наступний тиждень я був у полоні легкодухого страху і ближче до божевілля, ніж будь-коли на своєму віку. Дарма що я повернувся до звичайного фізичного світу, відчуття небезпеки не зникало. Мені здавалося, що, поринаючи у повсякдення, я уподібнююсь до страуса, який ховає голову в пісок. Та це аж ніяк не означало, що я знав щось про навислу наді мною загрозу. На щастя, я тоді не працював: не міг-і край. А через тиждень замислився: чого я, власне, боюсь? Адже нічого страшного не сталося. І мені відразу полегшало. Кілька днів перегодом фірма «Стандард моторе енд інджініерінг» запропонувала мені посаду головлікаря. Я прийняв пропозицію і поринув у складну й відповідальну роботу. Довгенько не знаходилося часу для нових дослідів, а досліди з мескаліном я згадував з такою відразою, що завжди під якимось приводом відкладав їх надалі. Півроку тому я нарешті повернувся до цієї проблеми, але трохи в іншому плані. Мій приятель Руперт Геддон, викладач Прінстонського університету, розказав мені, що успішно лікував статеві збочення ЛСД. Свою розповідь він щедро пересипав термінологією філософа Гуссерля. Я відразу ж затямив, що феноменологія - це тільки інша назва того самого самоспостереження, яке я намагався робити за допомогою мескаліну, і що, говорячи про «розкриття структури свідомості», Гуссерль має на оці не що інше, як проходження у щойно згадувані глибинні сфери психіки. Гуссерль звернув увагу на те, що, маючи топографічні карти з позначеним на них кожним дюймом земної поверхні, ми досі не маємо атласу нашого психічного світу. Читаючи Гуссерля, я піднісся духом. Так, думка про дальше заживання мескаліну вжахнула мене. Але ж феноменологія починається з буденної свідомості, тож я знову взявся до нотаток про внутрішній світ людини та географію свідомості. І майже відразу відчув, що якісь внутрішні сили опираються моїм дослідженням. Тільки-но я замислювався над психічними проблемами, як у мене починалися сильні головні болі й напади нудоти. Щоранку я прокидався у глибокій депресії. Я завжди кохався у математиці й був непоганий шахіст. Невдовзі я помітив, що мені відразу набагато легшає, коли моя увага переноситься на математику чи шахи. Та досить повернутися до проблем психіки, як мене знову нападає депресія. Власна немічність починала дратувати мене, і я вирішив будь-що побороти її. Я попросив відпустку на два місяці й сказав дружині, що серйозно захворів. Відтак я зумисне зосередився на проблемах феноменології. Наслідки були достоту, як я і передбачав. Мене опосіли депресія і втома. Так тривало кілька днів, а тоді почалися головні та невралгічні болі. Далі-напади нудоти. З мене вивертало все нутро. Вклавшись у ліжку, я намагався зосередити свої зусилля на дослідженні власної недуги, вдавшись до методів аналізу Гуссерля. Дружина не могла збагнути, що зі мною, і хвилювання її подвоїлося. Ще добре, що в нас немає дітей, а то довелося б здаватися. Через два тижні я був такий виснажений, що ледве міг проковтнути ложку молока. Коштом величезних зусиль я намагався досягти своїх найглибинніших інстинктивних рівнів і ось відчув присутність моїх ворогів. Уявіть для наочності, що ви поринули в морську глибінь і враз помічаєте, що кругом акули. Я, певна річ, не міг бачити їх у звичайному значенні цього слова, але відчував їхню присутність так виразно, як відчуваєш зубний біль. Вони були внизу, на тому рівні мого єства, куди моя свідомість не сягала. Намагаючись не закричати з жаху, з жаху того, хто стоїть перед неминучою загибеллю, я раптом зрозумів, що переміг їх. Проти них згуртувалися мої найглибинніші життєві сили. В мені прокинулася велетенська потуга, про яку я досі й гадки не мав. Ця потуга значно переважала їхню, і вони мусили відступити перед нею. Я раптом відчув, що їх дуже багато-тисячі, а все ж вони нічого не вдіють проти мене. Нараз ніби блискавка пронизала моє єство-все стало ясно. Я збагнув, чому для них так важливо, щоб ніхто про них не знав. У людини досить сили, щоб усіх їх знищити. Але доки людина не знає про них, вони паразитують на ній, живляться нею, як вампіри, висмоктуючи її енергію. Моя дружина зайшла до спальні й остовпіла з подиву, побачивши, що я регочуся, мов причинний. Спочатку вона запідозрила божевілля, але потім зрозуміла, що зі мною все гаразд. Я попросив занести супу. За дві доби я знову був на ногах, здоровий, як завжди, точніше, здоровший, ніж будь-коли у своєму житті. Попервах я був у такому збудженні від свого відкриття, що геть забув про вампірів свідомості. Відтак зрозумів, що це дуже необачно. Адже у них величезна перевага наді мною: вони знали мій мозок і його можливості набагато краще, ніж я. Якщо я не буду насторожі, вони мене знищать. Але поки що я був у цілковитій безпеці. Коли пізніше вдень почалися напади депресії, я знову звернувся до недавно відкритого глибинного джерела внутрішньої сили та віри в людство. Напади відразу припинилися, і мене знову охопив сміх, що чергувався з вибухами реготу. Лише через кілька тижнів я навчився гамувати сміх під час змагань із паразитами. Моє відкриття було надто фантастичне, щоб його осягнув непідготовлений розум. Як добре, що я не зробив його перед шістьма роками, працюючи у фірмі «Трансворлд косметікс»! За цей час мій мозок поступово дозрів до нього. Останні кілька місяців я дедалі глибше пересвідчувався, що це не просто щасливий випадок. Далебі, на боці людства стоять могутні сили, хоча я й не знаю їхньої природи. Я надто наголошую на останній думці. В ній висловлене те, що я інтуїтивно чув завжди. Отже, останні два століття людська свідомість зазнавала невпинних нападів вампірів. У кількох випадках вампіри зуміли цілковито перемогти її і використовували у своїх цілях. Наприклад, я майже певен, що де Сад був один з тих «зомбі», чий мозок опинився під необмеженим контролем вампірів. Блюзнірство та безглуздя його діянь не засвідчують, як це часто буває, ви- ниткової життєздатності, адже де Сад не спромігся стати зрілою особистістю в будь-якому розумінні цього слова, хоча й дожив до 74 років. Він ставив перед собою єдину мету: внести ще більше сум'яття в психіку людей, викривити й спотворити правду про стосунки між статями. Ледве я збагнув, що таке вампіри свідомості, історія двох останніх сторіч стала ясна й зрозуміла. До 1780 року (приблизно на цей час припадає перша тотальна навала вампірів свідомості на Землю) мистецтво було переважно життєствердне, як, наприклад, музика Гайдна та Моцарта. Одначе після навали вампірів цей сонячний оптимізм практично зник із творчості митців. Вампіри свідомості завжди обирали для своєї мети найбільші уми, бо зрештою саме уми впливають на широкі народні маси. Надто мало митців зуміло вивільнитися з-під влади вампірів, але, вивільнившись, вони стали ще дужчі. Переконливим прикладом може бути Бетховенове життя та творчість. Ще один приклад- Гете. Ось чому вампіри свідомості прагнуть будь-що залишатися непоміченими, так висмоктувати життєву енергію, щоб людина нічого не підозрювала. Той, хто здолав вампірів, стає для них.небезпечнішим удвічі, бо виборов ерою здатність самооновлюватись. У таких випадках вампіри часом пробують знищити людину інакше: спрямовують проти неї інших людей. Згадаймо: Бетховенова смерть спричинена тим, що він покинув дім своєї сестри після досить дивної сварки і проїхав кілька миль у відкритій кареті під дощем. У всякому разі, лише в двадцятому сторіччі ми чуємо нарікання великих митців на те, що «світ проти них» (Гайдна і Моцарта добре розуміли й належно цінували за їхнього життя). Як тільки митець помирає, зневага до його творчості розвіюється - вампіри втрачають владу над свідомістю людей, вони звертають свою увагу на важливіші для них речі. В історії мистецтва та красного письменства після 1780 року ми бачимо сліди боротьби з вампірами свідомості. Хто з митців відмовлявся проповідувати доктрину песимізму та знецінення життя, того знищували. Натомість зневажники життя часто доживали до похилого віку. Цікаво, наприклад, порівняти долю життєзневажника Шопенгауера з долею життєстверджувача Ніцше або долю сексуального монстра де Сада з долею сексуального містика Лоренса. Поза цими очевидними фактами, я не надто багато дізнався про вампірів свідомості. Мені здається, що жменька їх завжди була на Землі. Можливо, християнське поняття диявола виникло через те, що люди інтуїтивно відчували роль вампірів в історії людства, відчували, як вони намагалися опанувати людську свідомість і перетворити її на ворога життя і людства. Проте було б помилкою звинувачувати вампірів у всіх нещастях людства. Людина - це тварина, що намагається шляхом еволюції перетворитися на бога. Багато з її труднощів - наслідок цих зусиль. У мене є своя теорія, яку я наводжу тут для повноти викладу. Мені здається, що у Всесвіті багато таких самих рас, як наша, і всі вони намагаються еволюціонувати. На ранніх щаблях еволюції будь-яка раса заклопотана головно тим, щоб підкорити собі навколишнє середовище, перемогти ворогів, забезпечити себе їжею. Але рано чи пізно раса долає цей щабель, і тоді вона спрямовує увагу всередину, на свою свідомість. «Свідомість моя-царство моє»,-сказав Едвард Даєр. І коли людина розуміє, що її свідомість - царство в найбуквальнішому значенні слова, що це величезний недосліджений край, вона переступає межу, яка відокремлює тварину від бога. Я підозрюю, що вампіри свідомості час від часу знаходять расу, яка вже майже досягла цієї точки еволюції, яка ось-ось відкриє в собі нову силу, і живляться її коштом, аж поки зведуть її зі світу. Наміри вампірів не в тому, щоб знищити расу,- бо ж, знищивши расу, вони мусили б шукати іншої, їхні наміри - якомога довше живитися могутньою енергією, що вивільнюється внаслідок еволюційних зусиль. Отож вони запекло перешкоджають людині відкрити світи всередині себе і спрямовують всю її увагу назовні. Я переконаний, що війни двадцятого сторіччя - це сплановані акції вампірів. Гітлер, як і де Сад, був ще одним їхнім «зомбі». Руйнівна світова війна для них невигідна, зате повсякчасні місцеві сутички та війни цілком їх влаштовують. Якою була б людина, якби вона знищила або прогнала вампірів? По-перше, вона відчула б величезну психічну полегкість, звільнення від пригніченості, високе піднесення енергії та оптимізму. Під час цього першого припливу енергії шедеври мистецтва створюватимуться десятками. Поведінку людства можна було б порівняти хіба що з поведінкою дітей, в яких завтра вакації. Енергія людини змінить напрям і поверне всередину. Отоді-то людина прийме спадок Гуссерля. (Показово, що саме на Гітлерові лежить відповідальність за смерть цього вченого якраз на порозі нових його здобутків). Вона усвідомить, що в неї е внутрішні сили, проти яких воднева бомба однаково що свічка. Можливо, за допомогою наркотиків на кшталт мескаліну вона вперше стане мешканкою світу свідомості, як уже стала мешканкою Землі. Вона досліджуватиме країни свідомості, як давніше Лівінгстон та Стенлі досліджували Африку. Вона відкриє в собі багато особистостей, і найвищі з них будуть такі, що її пращури назвали б їх богами. Інша моя теорія настільки безглузда, що я насилу зважуюсь її викласти. Я припускаю, що вампіри свідомості всупереч власній волі є знаряддям якоїсь вищої сили. Вони можуть, звичайно, знищити будь-яку расу, на якій паразитують. Але якщо раса усвідомить небезпеку, вийде навпаки. Однією з головних перешкод на шляху розвитку людства є людська нудьга, невігластво, звичка пливти за течією і звіряти свою долю завтрашньому дню. В певному розумінні це становить більшу небезпеку ( чи принаймні перешкоду) для еволюції, ніж самі вампіри. Тільки-но раса дізнається про вампірів, битва вже наполовину виграна. Тільки-но в людини з'являється мета і віра, людина стає майже непереможною. Тому вампіри - не що інше, як запобіжне щеплення людині проти її власної байдужості та ледарства. Одначе все це лише принагідні міркування... Набагато важливіше інше: як позбутися вампірів свідомості? Опублікування фактів нічого не дасть. Історичні факти нікого не переконають: їх просто знехтують. І все ж людям треба розкрити очі на те, яка небезпека чигає на них. Якщо піти найлегшим шляхом і виступити на телебаченні чи опублікувати низку газетних статей, то люди спершу, може, й прислухаються до мене, але пізніше відвернуться, як від божевільного. Як у такій ситуації переконати людей? Хіба що порекомендувати зажити дози мескаліну-інших способів не бачу. Але ж хто може мати певність, що навіть мескалін тут зарадить? Якби це було так, ризикнув би накидати мескаліну в міську водогінну систему. Ні, про це годі й думати. У змаганні з вампірами свідомості, готовими до нападу, здоровий глузд надто тендітна річ, щоб ним ризикувати. Тепер я розумію, чому мої досліди у фірмі «Трансворлд косметікс» закінчилися так трагічно. Вампіри навмисне знищили піддослідних, застерігаючи тим самим мене. Пересічній людині бракує дисципліни ро- зуму, щоб протистояти їм. Ось чому така сила самогубств... Я мушу дізнатися більше про цих істот. Поки я темний, вони можуть знищити мене. Здобувши ж знання, я знайду й способи, як донести ці знання до людей». Щойно наведений уривок це, певна річ, не початок Вайсманових нотаток; я висмикнув їх ізсередини. «Роздуми над історією»-по суті розволіклі міркування про природу паразитів свідомості та про їхню роль в історії людства. Ці нотатки викладено у формі щоденника, щоденника безнастанно повторюваних думок. Враження таке, ніби автор хоче триматися якоїсь центральної лінії викладу, але повсякчасно збочує з неї. Мене вразило, що він так довго не втрачав здатності зосереджуватись. На його місці мені було б дуже важко перебороти свою знервованість. І я вирішив, що він просто відчув себе у відносній безпеці перед ними. Він зборов їх у першій битві й нетямився з радощів перемоги... Головне, писав він, змусити людей повірити йому... Він не поспішав, певний, що має ще час. Карел знав: коли він опублікує свої матеріали такими, як вони є, його вважатимуть за божевільного. В усякому разі він, як науковець, мав звичку перевіряти факти і якомога поповнювати їх перед публікацією. Спантеличило мене тоді й пантеличить тепер, що він не намагався звіритися кому-небудь, навіть своїй дружині. Саме це вже свідчить про своєрідний розумовий стан. Був він настільки переконаний у відсутності небезпеки, що вважав за недоцільне поспішати? Чи, може, його стан, ця його ейфорія була ще одним підступом паразитів? Хоч би що там було, а він і далі працював над своїми нотатками, певний в остаточній перемозі... аж до дня, коли вони довели його до самогубства. Неважко здогадатися, що діялося в моїй душі, коли я читав Карелові нотатки. Спершу з'явилася недовіра, яка то зникала, то знову поверталася протягом цілого дня, а далі стурбованість і страх. Я, мабуть, відкинув би все це як божевільну маячню, коли б не мій власний досвід, коли б не відчуття на мурі Каратепе. Тож я ладен був повірити в паразитів свідомості. Але що далі? На відміну від Вайсмана я не міг тримати все це в собі. Мене охопив жах. Найбезпечніше - спалити папери і вдати, ніби ніколи їх не читав. Тоді вони дали б мені спокій. Я відчував; ще трохи - і я схибнуся. Читаючи, я раз у раз нервово роззирався, а тоді зміркував, що коли б вони стежили за мною, то стежили б ізсередини. Ця думка не давала мені спокою, аж поки я натрапив на абзац, де Вайсман порівнює їхній спосіб «підслуховувати» із слуханням радіо. І я зрозумів слушність такого порівняння. Вони, безперечно, жили у глибині свідомості, в найглибших закутках пам'яті. Вступаючи у власне свідомість, вони ризикують викрити себе. Я дійшов висновку, що вони важаться наблизитись до поверхні свідомості лише пізно ввечері, коли мозок стомлений, а увага послаблена. Цим і пояснюється те, що приключилося на мурі Каратепе. Я вже знаю, що мені робити. Треба про все розповісти Райхові. Райх був єдина симпатична мені людина, йому я довіряв. Трагедія Карела Вайсмана чи не в тому й полягала, що він нікого не любив, як я Райха, а отже й нікому не довіряв, як я Райхові. Звичайно, найбезпечніше - розповісти про все вранці на свіжу голову. Але витримати до ранку була несила, і я зателефонував Райхові за нашим приватним кодом на місце розкопів. Тільки-но обличчя приятеля з'явилося на екрані, я відчув, що до мене повертається здоровий глузд. Я спитав, чи не хотів би він зі мною повечеряти. Райх поцікавився, чи не маю я до нього якоїсь пильної справи,- і я відповів, ні-жодної, просто я почуваю себе краще і мені хочеться побути разом з ним. На моє щастя, того дня на розкопах були якісь керівні працівники Англо-Індійської уранової компанії, і о шостій годині вони мали повертатися ракетою в Діярбакир. Райх пообіцяв о пів на сьому зустрітися зі мною. Я витяг штепсель із розетки, і враз мені сяйнув перший здогад, чому Вайсман мовчав про них. Відчуття, що тебе «підслуховують», що хтось підключається до відеофону, змушувало діяти дуже обережно, поводитися спокійно, утримувати думки в колії буденщини. Я замовив стіл у директорській ресторації, до якої ми мали доступ. Мені здавалося, ніби тут буде найбезпечніше розповісти Райхові про все. За годину перед його приїздом я знову лежав у ліжку, заплющивши очі, й намагався розслабитись, звільнити від думок свій мозок. І дивна річ - цього разу я зміг розслабитись досить легко. Зосередженість на власній свідомості дала свої добрі плоди. Дещо я почав розуміти відразу ж. Щирий романтик, я завжди страждав від нудьги. Моя нудьга - від своєрідної недовіри до світу. Ти відчуваєш, що не годен знехтувати його, не годен відірвати від нього очей і забути про нього. І сидиш, втупившись у стелю, замість слухати музику чи розмірковувати над історією, утримуваний якимось дивним почуттям обов'язку. І ось тепер я відчув, що мій обов'язок - знехтувати зовнішній світ. Я зрозумів, що Карел мав на увазі: для паразитів життєво необхідно, щоб ми не здогадувалися про них. Якщо людина дізнається про вампірів, у неї з'являється нове відчуття сили й мети. Райх прийшов рівно о пів на сьому й зауважив, що вигляд у мене набагато кращий. Ми випили по чарці мартіні, і Райх розповів про новини на розкопах після мого від'їзду. Здебільшого все зводилося до дрібних суперечок про кут, під яким належало пробивати перший тунель. О сьомій ми зійшли вниз повечеряти. Нас посадили за вигідний столик під вікном, і кілька відвідувачів кивнули нам головою-за останні два місяці ми стали міжнародними знаменитостями. Ми замовили морожену диню. Райх узяв меню вин. Я забрав у нього аркуш: - Не пиймо сьогодні більше. Чому-побачиш сам. Зараз наші голови повинні бути тверезі. Він здивовано глянув на мене. - В чому річ? Ти ж наче казав, що сьогодні ніяких справ не буде. - Так треба було. Те, що я маю тобі сказати, слід тримати поки що в таємниці. Він усміхнувся. - Ну, коли так, то, може, нам перевірити, чи не вмонтовано в наш столик мікрофонів? Я запевнив, що немає потреби-підслуховувач не повірить у те, що я збираюся сказати. Який час він сторопіло дивився на мене, і я запитав: - У мене вигляд нормальної людини? - Цілком! - А як я скажу тобі, що за півгодини ти засумніваєшся в моїй нормальності? - Бога .ради, викладай уже, що там у тебе,-мовив Райх.- Я знаю, що ти не божевільний. У чім річ? Якась нова ідея щодо нашого підземного міста? Я тріпнув головою. Бачачи його спантеличення, я ска- зав, що кілька годин після обіду читав нотатки Карела Вайсмана, і додав: - Мені здається, я вже знаю, чому він укоротив собі віку. - Чому? - Тобі краще самому почитати уривок з його нотаток. Там викладено все краще, ніж це зробив би я. Але головне ось у чім: я не вірю, що він стерявся розумом. І це було не самогубство, а своєрідне вбивство. Говорячи, я запитував себе, чи не запідозрює він мене у божевіллі, отож намагався бути якомога спокійнішим і здаватися якомога нормальнішим. Яка ж була полегкість бачити, що Райх сприймає мої слова як слова нормальної людини! Він сказав: - Послухай, якщо ти не заперечуєш, давай усе-таки трохи вип'ємо. Ми замовили півпляшки французького червоного. Я теж трохи випив і стисло, як тільки міг, виклав суть Вайсманової теорії про паразитів свідомості. Я нагадав Райхові про мої переживання на мурі Каратепе та про нашу розмову. Я ще не дійшов до кінця своєї розповіді, а моя шана й любов до Райха зросли вдвічі. Він мав усі підстави висміяти мене. Все почуте звучало, мабуть, безглуздо. Одначе він зрозумів, що зміст Вайсманових паперів для мене переконливий, і хотів переконатися й собі. Пригадую, все було як уві сні, коли ми повернулися нагору по вечері. Якщо я мав рацію, то наша ресторанна розмова була найважливіша з розмов за всю історію людства. І ось ми вдвох, звичайні собі люди, пропихаємося назад до моєї затишної кімнатинки, а до нас в'язнуть товсті, імпозантні й, судячи з вигляду, багаті добродії, щоб ми познайомилися й перемовилися кількома фразами з їхніми дружинами. Все надто звичайно і надто банально. Я дивлюся на здоровезну тушу Вольфганга Райха, який моторно піднімається поперед мене сходами, і думаю, чи й справді він повірив моїй науково-фантастичній розповіді. Я відчуваю, що мій здоровий глузд, мій стан взагалі неабияк залежить від того, чи вірить він мені. У моїй кімнаті ми випили помаранчевого соку. Тут Райх зрозумів, чому я хотів, щоб наші голови були цілком тверезі. Він навіть не закурив, як звичайно. Я подав йому комплект «Роздумів над історією» і показав наведений вище уривок. Сидячи поруч із Райхом, я пере- читав цей уривок ще раз. Скінчивши читати, він підвівся і, не кажучи й слова, заходив по кімнаті. Я озвався перший: - Чи розумієш ти, що коли це не божевільна маячня, то я, розповівши тобі про все, поставив під загрозу твоє життя? Райх на те відповів: - Це не хвилює мене. Моє життя й раніше бувало в небезпеці. Але мене цікавить, наскільки близька небезпека. У мене твого досвіду нема: я не відчуваю так, як ти, присутності цих вампірів поруч із собою, тож не можу нічого сказати. - Я теж не можу. Я знаю не більше ніж ти. В інших Вайсманових паперах повно роздумів про них, але нічого конкретного. Нам доведеться починати мало не з нуля. Кілька секунд зін уважно дивився на мене: - Ти справді віриш у це, га? Я відповів: - Мені хотілося б не вірити. Дурна ситуація: ми розмовляли - неначе двоє персонажів з роману Райдера Гаггарда. А проте все діялося насправді. Ми поговорили про те про се яких півгодини, а тоді Райх запропонував: - Принаймні одне ми повинні зробити негайно. Запишемо вдвох усе це на магнітофоні, а стрічку покладемо сьогодні ввечері у банк. Коли щось станеться з нами вночі, це буде осторогою для інших. Адже думка про те, що ми обидва збожеволіли, менш імовірна, ніж божевілля одного з нас. Райх мав рацію. Ми зробили запис на моєму магнітофоні, вголос читаючи уривки з Вайсманових нотаток. Останній говорив Райх. Він заявив, що не певний ще, божевілля то було чи ні, одначе обидва ми гадаємо, що наш застережний захід цілком слушний. Ми й досі не знаємо обставин Вайсманової смерті, але в наших руках його щоденник із нотатками, зробленими за день до самогубства, і ті нотатки звучать цілком нормально. Зробивши запис, ми запечатали стрічку в пластмасовій скриньці, спустилися вниз і поклали скриньку в нічний сейф банку Англо-Індійської уранової компанії. Тоді я подзвонив управителеві додому, сказав, куди ми поклали стрічку з записом важливої інформації і попросив зберігати там стрічку, скільки нам буде потрібно. З управителем ми порозумілися дуже легко: він по- думав, що та важлива інформація стосується розкопів та Англо-Індійської уранової компанії, і пообіцяв особисто простежити за надійним збереженням таємниці. Я запропонував піти спати і пояснив Райхові, що паразити мали меншу силу над добре відпочилнм мозком. Про всяк випадок ми домовилися тримати лінію відеофону між нашими кімнатами ввімкненою цілу ніч і розійшлися. Хоч була заледве десята, я зажив міцного снодійного і ліг спати. Мені не хотілося лежати й думати. Заснув я відразу. Думки мої були впорядковані й слухняні, дати їм раду було неважко. Назавтра о дев'ятій Райх збудив мене й аж зрадів: зі мною було все гаразд. Через десять хвилин він зайшов, щоб разом поснідати. Саме тоді, сидячи в осяяній сонцем кімнаті й п'ючи помаранчевий сік, ми вперше грунтовно обговорили проблему паразитів. Наші голови були свіжі, розум - насторожі. Всю розмову ми записали на стрічці. Насамперед нас цікавило, скільки ми зможемо приховувати від них наші знання. І ми дійшли висновку, що напевно про це нам не дізнатися. Але ж Вайсман протримався аж півроку-отже, небезпека поставала не відразу. Навіть більше, вони знали, що Вайсман хоче викрити їх, і чинили опір його спробам зосередитись. Виходить, за ним вони стежили з самого початку. З другого боку, я не зауважував присутності чогось чужого й ворожого того дня, коли читав "Роздуми над історією», а здолавши панічні тривогу та страх, що пойняли мене спочатку, відчув себе винятково здоровим - психічно й тілесно. Я збирав свої сили для боротьби. (Моя бабуся розповідала мені якось, що в перші дні останньої світової війни люди почувалися щасливішими й дужчими, ніж будь-коли перед тим; тепер я зрозумів, у чому тут причина). Може, вони ще не розуміли, що Вайсманова таємниця перестала бути таємницею. Тут не було б нічого дивного. Ми не знали, скільки їх (якщо поняття кількості взагалі можна прикласти до них), але якщо стеження за п'ятьма мільярдами людей ( теперішнє населення земної кулі) становило для них складність, то небезпека була невелика. Припустімо, казав Райх, що Юнгова теорія правильна і що людство має один величезний «розум», безкраїй океан «несвідомого». Припустімо далі, що паразити- мешканці глибин цього океану - воліють не наближа- тися до його поверхні з остраху, що їх виявлять. У такому разі вони цілі роки можуть не здогадуватися, що ми знаємо про них, якщо ми не викажемо себе, потривоживши їх, як Вайсман. І тут виникали труднощі. Минулого вечора ми вважали, що найістотніше розширили б наші знання про паразитів експерименти з наркотиками - вони б дозволили нам досліджувати нашу свідомість. Тепер ми бачили, що це небезпечно. Що ж робити? Чи є інші способи вивчати свідомість? На наше щастя, Вайсман докладно висвітлив цю тему. Ми дізналися про все за день, сторінка за сторінкою гортаючи «Роздуми над історією». Феноменологія Гуссерля-ось метода, потрібна нам. Гуссерль пробував картографувати «структуру свідомості» (чи «географію», як казали ми) з допомогою відтворення її самим розумом. 111 о більше ми думали, то глибше впевнялися, що Гуссерль мав рацію. Якщо вам треба позначити на карті незнаний континент, скажімо, джунглі Венери, то ви не гаятимете часу, тупцюючи між дерев. Ви скористаєтеся відповідними приладами та своїм гелікоптером. Але ви повинні вміти бачити, що там, унизу, наприклад, розпізнавати болота за кольором тощо. Стосовно ж географії людської свідомості, то тут уся складність не в заглибленні у підсвідомі сфери, а в умінні знаходити потрібні слова для того сутнього, що ми знаємо напевно. З картою в руках можна спокійно подорожувати з Парижа до Калькутти; без карти ще заженешся в Одесу. Коли б ми мали таку «карту» людської свідомості, людина могла б досліджувати «терен» між смертю і містичним баченням, між кататонією і геніальністю. Спробую пояснити це інакше. Людська свідомість схожа на величезний електронний мозок, здатний виконувати найскладніші дії. Але, на жаль, людина не вміє керувати ним. Щоранку, прокинувшись, вона сягає пульту керування цього мозку й заходжується коло ручок та кнопок. Безглуздя, та й годі! Маючи у своєму розпорядженні гігантську машину, людина знає, як виконувати на ній лише найпростіші дії, як розв'язувати найповерховіші проблеми, як забезпечувати найбуденніші потреби. Щоправда, окремі люди, генії, як ми їх називаємо, змушують цю машину виконувати набагато складніші й захопливіші завдання: компонувати симфонії, складати поеми, відкривати математичні закони. Ще інші люди - їх лише одиниці, але в нашій історії вони відіграють найважливішу роль - використовують цю ма- шину для дослідження її власних можливостей. Вони використовують її, аби дізнатися, що можна з її допомогою зробити. Вони знають: ця машина здатна створити «Юпітера», «Фауста», «Критику чистого розуму» і багатомірну геометрію. Хоч зрештою всі ці речі створені випадково або, принаймні, інтуїтивно. Що ж... До багатьох наукових відкриттів люди прийшли випадково; але після цих відкриттів найпершим завданням учених було осягнути закони, приховані в їхній основі. Цей електронний мозок-найбільша з усіх таємниць; відгадати її - означає стати богом. Чиже вища мета для застосування свідомості, ніж досліджувати закони свідомості? Оце і є значення слова «феноменологія», чи не найважливішого слова у словнику людськості. Велич завдання, що стояло перед нами, сповнила нас святобливості. Але не пригнітила, ні. Якого вченого пригнітить перспектива нескінченного відкриття?! Знову й знову (либонь, тисячі разів за наступні кілька місяців) ми невпинно повторювали, що розуміємо прагнення. бути непоміченим. Все ж бо залежало від людства, а воно сприймало свою психічну й розумову немічність як належний природний стан. Якщо людство почне боротися зі своєю неміччю, ніщо не зможе стати йому на заваді. Пригадую, як одного разу ми йшли до їдальні випити чаю (кави ми цурались, вважаючи її за наркотик). Перетинаючи головний майдан Англо-Індійської уранової компанії, ми з жалем і співчуттям дивилися на людей довкола нас. Усі вони заклопотані своїми дрібними справами, заполонені дріб'язковими прагненнями, тимчасом як ми мали до діла з єдиною гідною уваги реальністю - еволюцією свідомості. Наслідки не змусили себе чекати. Я почав скидати зайву вагу, самопочуття стало чудове. Думка загострилася навдивовижу. Я мислив спокійно, неквапливо, з майже педантичною докладністю. Ми обоє розуміли, як це важливо. Вайсман порівнював паразитів з акулами. А увагу акул плавець привертає, коли хлюпочеться і галасує на поверхні. Нам не хотілося скидатись на нього. Невдовзі ми повернулися до розкопів, але, посилаючись на клопоти, присвячували їм дуже мало часу. Ускладнень це не викликало: робота зараз лягала більше на плечі інженерів, ніж археологів. Райх узагалі намірявся перевезти своє обладнання до Австралії, щоб дослідити місця, які описав Лавкрафт у «Тіні часу». Ми обоє вважали, що справа ця варта заходу: наші знахідки не залишали сумнівів, що Лавкрафт був ясновида. У серпні, пославшись на спеку, ми взяли відпустки. І Райх, і я щодня були насторожі, чекали появи паразитів. Працювалося нам добре, спокійно. Кожен тішився відчуттям тілесного й душевного здоров'я і повсякчас був готовий до будь-якого психічного «втручання», про яке писав Карел. Ніщо не порушувало нормального плину життя, і це збивало нас із пантелику. Про причину такого «спокою» я дізнався ненароком, навідавшись на початку жовтня до Лондона. Річ у тім, що термін винайму мого помешкання на Персі-стріт вийшов, і я все вагався, чи варто його продовжувати. Отож ранковою ракетою я прилетів до Лондона і близько одинадцятої був уже в своєму помешканні. Ще з порога я відчув, що вони стежать за мною. Місяці очікування загострили мої чуття. Раніше на раптову пригніченість та відчуття невиразної небезпеки я звернув би не більшу увагу, ніж, скажімо, на розлад шлунка. Але з тих пір я багато про що дізнався. Наприклад: коли людину проймає раптовий внутрішній дрож, то це здебільшого сигнал тривоги, знак, що декотрі з паразитів наблизились аж до поверхні свідомості. Дрож породжений присутністю чогось чужого й ворожого. Отож, зайшовши до себе в кімнату, я відразу відчув, що паразити свідомості пильнують за мною. Твердити, що вони були тут, у моїй кімнаті, звучало б парадоксом після того, як я сказав, що вони жили всередині мене. Тут уся справа у недосконалості нашої повсякденної мови. У певному сенсі всесвітня свідомість і всесвітні простір-час збігаються, як вважав Вайтгед. Свідомість міститься не «всередині» нас, як, наприклад, органи травлення. Наша індивідуальність неначе вихор у морі свідомості, відбиття спільної особистості всього людства. Отже, коли я зайшов до своєї кімнати, паразити відразу опинилися всередині мене, вони чекали на мене. А цікавили їх у даному разі папери; щоб уберегти ці папери, вони й були тут. Тижні тренувань не минули дарма. Я дав своїй свідомості, сказати б, «податися» під їхнім пильним оком так само, як подається дерево під вітром чи гнеться людина від хвороби. А ще мені здавалося, ніби мене пильнують не акули, а радше спрути, злісні породження мороку. Я робив свої справи, вдаючи, ніби не помічаю їх. ,Я навіть підійшов до шафи з рукописами і зазирнув усе- редину, дозволивши горішній частині свідомості лишитися байдужою до матеріалів з психології. Враз я чітко усвідомив, що в мене розвинулась нова духовна прикмета. Я був цілком відсторонений від людини на ім'я Гілберт Остін, так само, як лялька в ляльковому театрі відсторонена від актора. 1 все ж, узятий під нагляд паразитів, я непомітно прослизнув у колишню свою шкаралупу, ставши ніби її пасажиром. Я не боявся, що зраджу себе. Я чудово панував над собою. Я лише підключався до систем колишнього Гілберта Остіна, а той ходив по кімнаті, телефонував у Гемпстед, питаючись про здоров'я місіс Вайсман, і нарешті подзвонив до камери схову, щоб її службовці вивезли меблі (мої власні) та шафу з рукописами до себе на збереження. Після цього я зійшов униз і погомонів з власником будинку, а решту дня перебув у Британському музеї, розмовляючи з Германом Беллем, завідувачем відділу археології. Увесь цей час я знав, що паразити не перестають за мною стежити, хоча й не так пильно, як раніше, їхня зацікавленість мною помітно ослабла, відтоді як я звелів забрати шафу з рукописами до камери схову. Дві доби я повновладно панував над своєю свідомістю, скеровуючи її лише на поточні справи, пов'язані з розкопами на Каратепе. Це було не так важко, як може здатися. Все залежало від уміння перевтілюватись, як у системі Станіславського; приміром, на обговоренні ходу розкопів пройнятися збудженням Белла тощо. Я ходив по Лондону і зустрічався з друзями. Я дозволив звабити себе на «забаву», де на мене дивились як на знаменитість (там зібралося безліч людей: господиня обдзвонила сотні своїх знайомих після моєї обіцянки прийти). Я навмисне попускав своїй свідомості, нехай вона працює, як колись, тобто погано. Я дозволяв собі перезбуджуватися, а тоді ставати похмурим. По дорозі додому я віддався роздумам про те, чи не була та «забава» марнуванням часу, і поклав надалі уникати ролі знаменитості. Коли гелікоптер Англо-Індійської уранової компанії приземлився в Діярбакирі, паразити начебто зникли, але я крився зі своїми думками ще дві доби. На щастя, Райх був на Каратепе, і мене не брала спокуса послабити заходи остороги. Тільки-но він прибув, я розповів йому про відвідини Лондона. У мене така думка, сказав я, що перевезення шафи з рукописами до камери схову чи не звело до нуля зацікавленість мною. Проте ми не тішили себе ілюзіями. Моя подорож до Лондона дозволила висунути ще одну гіпотезу щодо паразитів. Безперечно, вони не стежать за кожною людиною повсякчас. Чому ж тоді люди не можуть просто «вилікуватись», «відродитись», як ми, коли довкола немає паразитів? Це питання мучило мене цілу добу. Райх перший дав на нього відповідь. Випадком він завів розмову з дружиною Еверета Ребке, президента Англо-Індійської уранової компанії,-її чоловік незадовго перед тим відбув на два тижні на Місяць «лікуватися відпочинком». Місіс Ребке визнала, що нерви її чоловіка були вкрай розладнані. - А то чому? - здивувався Райх.- Адже справи компанії йдуть чудово! - Це правда,-відказала вона,-та коли ви-президент такого великого концерну, як Англо-Індійська уранова компанія, то звикаєте хвилюватися і часом не дасте собі ради з цією звичкою. Он воно що! Звичка! Як це очевидно, самоочевидно, коли подумати! Психологи цілі роки запевняли нас, що людина багато в чому та ж таки машина. Лорд Лайкастер порівнював людей з дідівськими годинниками, що їх рухають пружини. Одна-однісінька травма в дитинстві може спричинити невроз на все життя. Один-другий щасливий випадок у ранньому дитинстві може зробити людину оптимістом на все життя. Тіло здатне знищити мікроби тілесної недуги за день, а в свідомості мікроби хворобливості чи страху живуть стільки, скільки живе людина. Чому? Бо свідомість тяжіє до застою, коли життя рухається вперед. Вона працює за звичкою, а звичку, надто шкідливу, зруйнувати дуже важко. Інакше кажучи, якщо вже паразити свідомості «зумовили» людину, то далі вона «працює», як заведений годинник, і потребує уваги лише раз на рік-півтора. Крім того, Вайсман відкрив, що люди «зумовлюють» одне одного і тим самим полегшують паразитам роботу. Ставлення батька-матері до життя передається дітям. Один талановитий письменник-песиміст калічить ціле покоління письменників, а ті своєю чергою отруюють душу кожної освіченої людини. Що більше ми дізнавалися про паразитів, то глибше усвідомлювали, наскільки все жахливо просто і якою майже неможливою удачею було те, що ми напали на їх- ню таємницю. Лише значно пізніше ми зрозуміли, що слово «удача» нездале і невиразне, як і більшість абстрактних іменників нашої мови, і що річ тут зовсім в іншому. Ми, природно, довго мізкували, кому б довірити нашу таємницю. Це було нелегке завдання. Ми зробили добрий початок, але один хибний крок міг звести все нанівець. Насамперед треба було впевнитись, що обрані люди психологічно готові сприйняти наші слова. Йшлося не стільки про те, щоб не здатися комусь божевільними (ми про це більше не хвилювалися), скільки про те, щоб якийсь необережно вибраний спільник не виказав усієї нашої таємниці. Щоб виявити, чи є ще інші голови, що мислять у належному напрямку, ми перегорнули багато праць із психології та філософії. Ми знайшли кілька душ, але й далі були обережні. На щастя, і Райх, і я швидко опанували методику феноменології, а що жоден з нас не був філософом і не мав забобонів, щоб Їх позбуватися, то сім'я Гуссерля впало на плідний грунт. Та оскільки це була битва, ми мали навчити людей розумової дисципліни. Цілком покладатися на їхню природжену кмітливість було годі. Належало чимшвидше навчити їх боронитися від паразитів свідомості. Суть науки така. Якщо ви вже напрактикувалися правильно послуговуватися своєю свідомістю, то далі все піде легко. Головне-зламати звичку, вироблену в людей за мільйони років - звичку скеровувати всю свою увагу на зовнішній світ і вважати уяву за своєрідний ескапізм, утечу від тягаря буденщини, а не за коротку мандрівку в незнаний безмір свідомості. Людина повинна тямити гаразд, як працює її свідомість. Свідомість не в звичайному розумінні, а в комплексі з відчуттями та сприйманням. Я зрозумів, як важко збагнути, що відчуття це просто ще одна форма сприймання. Ми ж бо схильні розривати ці поняття і класти на різні полички. Я дивлюсь на людину і бачу її; це об'єктивний зв'язок. Дитина дивиться на ту саму людину й каже: «Ой, який страшний дядько!» У дитини людина викликає відчуття, і ми кажемо, що тут ідеться про суб'єктивний зв'язок. Ми не замислюємось, як часом безглуздо робити такі класифікації і як вони закаламучують наше мислення. У певному розумінні відчуття дитини- також сприймання. Та що набагато важливіше-наше бачення також відчуття. Подумайте, що відбувається, коли вії підрегульовуєте бінокль. Ви крутите маленьке коліщатко, а перед очима у вас пляма. Ще один рух коліщатка-і нараз усе стає видно чітко й виразно. А тепер подумайте, що відбувається коли хтось вам каже: «Дід Такий-то помер минулої ночі». Як правило, ваша голова так забита іншими речами, що ви взагалі нічого не відчуваєте, або точніше, ваше відчуття невиразне, нечітке, так само, як зображення у розфокусованому біноклі. І ось через кілька тижнів ви спокійно сидите у своїй кімнаті й читаєте. Щось нагадує вам про померлого діда Такого-то, і вас на мить проймає глибокий жаль. Чуття ввійшло у фокус. Чи ж треба ще доводити, що відчуття й сприйняття- по суті одне й те саме? Твір, що ви оце читаєте, стосується більше історії, ніж філософії, і я не заглиблюватимуся далі у феноменологію (це я зробив у інших своїх книжках, а крім того, я радив би для ознайомлення з предметом почитати книжки Лайкастера). Викладені вище філософські уваги потрібні для розуміння історії боротьби проти паразитів свідомості. Бо, добре все обміркувавши, ми дійшли думки, що головна зброя паразитів-своєрідний «заглушувач свідомості», щось подібне до заглушувача радара. Свідомий людський розум пильно вивчає Всесвіт повсякчас. «Життя мого «я», коли воно пробудилося зі сну,- сприймання». Уявімо собі звіздаря, що досліджує небо, шукаючії нових планет. Звіздар відкриває нові планети, порівнюючії давні знімки зірок з новими. Якщо зірка зрушила з місця, тоді це не зірка, а планета. Далі. Наш розум і наша інтуїція беруть постійну участь у дослідженні Всесвіту, шукаючи «значень». «Значення» постає тоді, коли ми порівнюємо два випадки і нараз починаємо розуміти, що лежить в основі їх обох. Ось найпростіший приклад. Після першого знайомства з вогнем дитині може здатися, ніби вогонь назагал дуже приємний: теплий, яскравий, цікавий. Якщо по тому дитина встромить у вогонь пальця, то дізнається, що вогонь ще й пече. Але його пекучість не приводить дитину до висновку, що вогонь взагалі неприємний. Якщо, звісно, дитина ця не надто боязка й нервова. Вона накладає два враження одне на одне, як дві зоряні карти, і відзначає, що одну властивість вогню слід відмежувати від інших його властивостей. Це називається навчанням. А тепер уявіть, що вампіри навмисне «заглушують» ваші відчуття, коли ви порівнюєте два випадки, які ста- лися з вами. Це однаково що поміняти астрономові лінзи, вставивши замість прозорих задимлені. Дивиться той астроном на дві зоряні карти й майже нічого не бачить. Людина мало чого навчається у таких випадках. А якщо вона ще й слабка чи нервова, то робить геть хибні висновки - скажімо, що вогонь зло, бо він пече. Я перепрошую читачів за ці філософські відступи, але зараз вони дуже істотні. Паразити прагнули перешкодити людям якнайповніше розвинути свої здібності; вони «заглушували» наші емоції, затемнювали наші відчуття, щоб ми не могли вчитися через них і блукали манівцями, як у тумані. І ось Вайсман у своїх «Роздумах про історію» пробує розглянути історію останніх двох сторіч, щоб з'ясувати, як саме паразити повели наступ на людство. Він блискуче виконує поставлене завдання. Візьмімо поетів-романтиків початку дев'ятнадцятого сторіччя: Вордсворта, Байрона, Шеллі, Гете. Вони - цілковита протилежність поетів попереднього сторіччя: Драйдена, Попа та інших, їхні уми були неначе могутні біноклі з високою здатністю скупчуватись на бутті людсгва. Коли Вордсворт рано-вранці дивився вниз на Темзу з Вестмінстер-ського мосту, його мозок застугонів раптом, як динамо-машина, накладаючи один на одного безліч випадків. Якусь мить він дивився на людське життя з вишиин, як орел, а не з нашого звичайного черв'ячого погляду. А коли людина дивиться на життя саме так (байдуже, хто вона: поет, учений чи державний діяч), вона охоплює одним поглядом усе життя з найрізноманітнішими його гранями та відтінками, вона усвідомлює вагу еволюції людства. І ось саме в цей історичний момент, якраз коли людська свідомість зробила величезний еволюційний стрибок уперед (еволюція завжди відбувається стрибками, так само, як електрон стрибає з однієї орбіти на іншу), паразити свідомості пішли в наступ, їхня кампанія була організована хитро, з далекосяжними намірами. Вони заходилися орудувати провідними умами нашої планети. Толстой мимохіть зауважує про це в романі «Війна та мир», твердячи, що окремі індивіди відіграють мізерну роль в історії, що історія розвивається механічно. Бо ж усі дійові особи тієї Наполеонової війни діяли механічно-ніби шахові фігури в руках параз;:гів свідомості. Вчених паразити свідомості заохочували до догматизму та матеріалізму. Як? Викликаючи в глибинах їхньої душі відчуття небезпеки, що змушувало вчених гарячково хапатися за науку, як за чисто об'єктивні знання. У такий самий спосіб паразити свідомості намагалися повернути свідомість Вайсмана в річище математичних проблем та шахів. На художників та письменників паразити також скеровували свої руйнівні дії і, мабуть, із жахом дивилися на таких велетів, як Бетховен, Гете, Шеллі, розуміючи, що кілька десятків таких, як вони, змогли б твердо поставити людину на вищий щабель еволюції. І через те Шуман та Гельдсрлін були доведені до божевілля, Гофман-до алкоголізму, Колрідж та де Квінсі стали жертвами наркоманії. Геніальних творців знищувано безжально, як мух. Отже, нічого дивного, що великі митці дев'ятнадцятого сторіччя відчували, ніби світ проти них. Нічого дивного, що з оптимістичним, мужнім і гучним, як звук бойової сурми, покликом Ніцше було похінчено так швидко-одним блискавичним ударом божевілля. Я не спинятимусь на цій темі в усіх її подробицях-вичерпно вона розкрита у книжках Лайкастера. Відколи нам стало відомо про паразитів свідомості, ми, як я вже казав, уникали їхньої підступно поставленої пастки. А пастка ця пов'язана з історією. Історія як така - їхня головна зброя. Вони підступно «організовували» історію. І за два останні сторіччя історія людства стала дзеркалом немічності людей, байдужості природи, безпорадності людини перед Доконечністю. Відтоді як ми дізналися, що історію «організовано», вона вже не могла нас ошукати. Дивлячись у минуле на Моцарта й Бетховена, на Гете і Шеллі, ми думали: скільки б ще було великих людей, якби не паразити свідомості? Ми побачили, що безглуздо говорити про людську немічність. Сила людей була б незмірна, якби її щоночі 'не висмоктували вампіри душ. Ці відомості вже самі собою сповнювали нас величезного оптимізму. І на цьому ранньому етапі оптимізм усе зростав через нашу необізнаність із паразитами. Але оскільки нам було відомо, що вони надавали великої ваги таємності, робили все для того, аби людство не дізналося про них, то ми зробили висновок (за нього нам згодом довелося заплатити високу ціну), що у них не було дійсної сили завдати нам шкоди. Самогубство Карела, звісно, турбувало нас, але місіс Вайсман дала йому цілком вірогідне пояснення Карел пив чай із са- харином. Пляшечка з пігулками ціаністого калію була схожа на пляшечку з сахарином. Може, він перевтомився і не помітив, як укинув у чай ціаністий калій замість сахарину? Певна річ, запах викрив би помилку. Але ж паразити могли якось «заглушити» запах! Може, Карел сидів, нічого не підозрюючи, за своїм столом, зосереджений на роботі, перевтомлений... Може. Аж ось він простягає руку до сахарину, і один з паразитів легенько скеровує її на кілька дюймів ліворуч... Нас із Райхом задовольняло таке тлумачення. Відразу зрозуміло, як ціаністий калій опинивсь у чаї. Крім того, це тлумачення узгоджувалося з нашим поглядом, що паразити свідомості не більш небезпечні, ніж будь-які інші паразити (личинки шашеля чіі отруйний кліщ), і що відповідні застережні заходи проти них гарантують цілковиту безпеку. Ми запевняли себе, що нас не звести зі світу, як Карела Вайсмана. Способів заманити нас у пастку, як Карела, в паразитів було дуже мало. Вони могли змусити нас припуститись якоїсь помилки, під час їзди на автомобілі, наприклад, їзда на автомобілі неабияк залежить від природжених якостей, а їх можна легко викривити, коли ви їдете зі швидкістю дев'яносто миль на годину і вся ваша увага прикута до дороги. Тому ми вирішили ні за що в світі не сідати за кермо автомобіля і не їздити, навіть коли за кермом хтось інший (шофер міг бути ще приступнішим для нападів, ніж ми самі). Інша річ-гелікоптер: автоматичне радіолокаційне керування майже унеможливлювало аварію. Коли одного дня до нас дійшла чутка, що якийсь місцевий шаленець забив солдата, ми зрозуміли, що й на нас може чигати така небезпека. Тож вирішили ходити при зброї і уникати людських юрб. А все ж перші місяці все йшло так добре, що майбутнє нам вбачалося в рожевих барвах. Коли мені було двадцять з чимось років і я вивчав археологію під керівництвом Чарлза Маєрса, я відчував такий захват і таку снагу, ніби щойно почав жити. Але все те було ніщо проти мого теперішнього повсякчасного відчуття життєвої снаги. Було цілком очевидно, що в людські будні закралася якась істотна помилка. Життя часом стає безглуздим. Як безглузда твоя поведінка, коли ти наповнюєш водою ванну без затички чи хочеш розігнати автомобіль з увімкненими гальмами. Те, що мало б виростати в дедалі більшу життєву снагу, розгублюється з кожною хвилиною. Та досить це усвідомити, як лиха напасть гине. Вас переповнює відчуття життєздатності, ви бачите, що можете панувати над собою. Замість здаватися на ласку настроїв та почуттів, ми владаємо ними так само легко, як руками й ногами. Наслідки важко уявити тим, із ким ніколи такого не бувало. Адже люди звикають до того, що трапляється з ними. Вони застуджуються; вони потерпають від депресії; вони хапаються за якусь справу, а потім кидають її, вони нудьгують... Але тільки-но людина звертає погляд всередину своєї свідомості, всі ці лиха перестають траплятися з нею, вона починає керувати собою. Я й досі пам'ятаю дивовижний випадок зі мною в ті дні. О третій годині пополудні я сидів у бібліотеці Англо-Індійської уранової компанії, читав нову статтю з питань лінгвістичної психології й думав, чи можна її авторові довірити нашу таємницю. Деякі його посилання на Гайдеггера, засновника лінгвістично-психологічної школи, неабияк схвилювали мене, бо я відразу помітив помилку, що закралася в основу його філософії, і побачив, які далекосяжні перспективи відкрилися б, якби ту помилку виправити. Я взявся до стенографування. Коли це біля мого вуха зловісно продзумів комар; за кілька хвилин - ще раз. Моя увага все ще була поглинена Гайдеггером. Я відірвав очі від паперів, глянув угору на комара, і мені схотілося, щоб він полетів до вікна. У цей час я виразно відчув, як моя думка стикається з комаром. Той круто змінив напрям руху і продзумів через усю кімнату до зачиненого вікна. Моя свідомість, міцно захопившії комаху, спрямувала її до відчиненої кватирки й далі надвір. Я був приголомшений. Широко розплющеними очима довго дивився комарові вслід і не міг зійти з дива. Коли б у мене виросли крила і я розправив їх і полетів, то й тоді не здивувався б дужче. Чи не помилився я, гадаючи, ніби моя свідомість спрямувала політ комахи? Пригадую ще таке. Біля моєї умивальні завжди роїлися оси та бджоли, бо під вікном росла півонія. Я пройшовся по умивальні й помітив, що в матову шибу вікна б'ється оса. Я обперся спиною об двері і зосередився на ній. Нічого не сталося. Всі мої зусилля були марні-здавалось, ніби я роблю щось не так, ламаюся в замкнені двері. Я знову переніс увагу на Гайдеггера, відчув приплив захвату, проникливості, і моя свідомість раптом ввімкнулась у механізм зчеплення. Я був у контакті з осою, немовби тримав її у руці. Я хотів, щоб вона перетнула кімнату. А втім, «хотів» не те слово. Ми ж не «хочемо» стискати й розтискати пальці - ми просто хапаємо й випускаємо. У подібний спосіб я притяг до себе осу через усю кімнату. Відтак, коли та вже мала торкнутися мене, я завернув її назад до вікна, а потім вивів надвір. Це було так неймовірно, що мене став душити істеричний регіт. Та що найкумедніше: я відчув сердитий подив оси з того, що її змусили діяти проти волі. До кімнати влетіла друга оса, а може, та сама, хтозна. Я захопив і її. Та мене опанувала неймовірна втома. Моя свідомість не звикла до таких вправ. Отож тримала нечіпко. Я підійшов до вікна і визирнув надвір. Величезний джміль сидів на півонії, висмоктуючи з неї нектар. Я спрямував на джмеля свідомість, щоб ухопити його і відтягти од квітки. Джміль опирався, і я відчув його опір-так напинається повідець собаки, коли ведеш його на прогулянку. Я подвоїв зусилля, і джміль сердито відірвався од квітки. Я враз відчув себе спустошеним і відпустив його. Однак я не вчинив давнішої дурниці - не дозволив утомі пригнітити мене. Я просто відпружив свою свідомість, заспокоїв її і звернув думки на інше. Через десять хвилин, сидячи в бібліотеці, я знову відчув себе бадьорим. Тепер мене цікавило, чи вплину я своєю психічною енергією на неживу матерію. Я скупчив увагу на сигаретному недопалку в губній помаді, залишеному в попільничці на сусідньому столику, і спробував зрушити його з місця. Недопалок зворухнувся, але мені довелося натужуватися куди більше, ніж у випадку з джмелем. І ще одна чудасія. Від доторку свідомості до недопалка мене раптом охопило сильне статеве збудження. Я «сахнувся» від недопалка, відтак знову «торкнувся» його-і знову хвиля збудження. Згодом я довідався, що сигаретний недопалок належав секретарці одного з директорів, повногубій чорнявці, яка носила величезні окуляри в роговій оправі. Вона мала років з тридцять п'ять, була самітна, досить нервова, не вродлива, але й не бридка. Спочатку я подумав, що винуватець збудження я сам-це нормальна чоловіча реакція на подразник-замащену помадою сигарету. Але наступного разу, коли вона сіла неподалік у бібліотеці, я спрямував свідомість на неї, обережно торкнувся її, і враз тваринна жага, що йшла від неї, пронизала мене, як електричний струм. Не те що її думки були заполонені любощами (жінка саме уважно читала статистичний довідник) чи вона відчувала потяг до якоїсь конкретної особи. Прос- то в ній буяло могутньої напруги жадання, і вона вважала, що це цілком нормально. Я дізнався про неї ще дещо. Коли моя свідомість покинула її, вона глянула на мене майже визивно. Я читав далі й удавав, що заклопотаний тільки своїми справами. Невдовзі її зацікавленість мною зникла, і вона знову поринула у свою статистику. Але це був доказ, що вона зауважила моє «психічне промацування». Чоловіки, з якими я проробляв такі досліди, навіть не здогадувались про них. Виходило, в жінки, особливо з не-заспокоєною жагою, хвороблива чутливість до таких речей. Про все це я довідався пізніше. А тепер лише спробував зрушити з місця сигаретний недопалок і переконався, що це хоч і можливо, але дуже важко. Річ у тім, що недопалок неживий. Легше змусити живий об'єкт чинити вашу волю, бо можна використати його енергію і не треба переборювати інерції. Пізніше, пополудні, захопившись своїм новим відкриттям, я подер сигаретний папір на дрібнесенькі клаптики і для забавки змусив їх, кружляючи, як у вирі невеличкої завірюхи, опуститися додолу навколо стола. Це також було дуже втомливо, і через яких п'ятнадцять секунд я мусив облишити це заняття. Того вечора Райх прибув з Каратепе, і я розповів йому про свої досліди. Вони схвилювали його ще дужче, ніж мене. Дивно, але він не кинувся робити те саме, що й я, натомість заходився розглядати й обговорювати зі мною, що обіцяло моє відкриття надалі. Звичайно, люди були знайомі з чудесами психокінезу вже понад півсторіччя. Райн спеціально досліджував їх в університеті Дьюк у Північній Кароліні. За його визначенням, психокінез - таке явище, «коли індивід чинить вплив на об'єкт свого оточення, не користуючись своєю моторною системою». «Отже,-додає Райн,-психокінез - безпосередня дія свідомості на матерію». Райна наштовхнув на цей феномен один гравець у кості. Багато гравців у кості, сказав той, вважають, що вони впливають на те, як саме впаде кубик. Райн поставив тисячі дослідів і виявив те, що я відчув на собі, тобто що за якийсь час свідомість утомлюється від вправлянь у психокінезі. На початку досліду удач було більше, ніж потім, і в міру того, як минав час, їх число зменшувалося. Отже, люди завжди мали певні здібності до психокінезу. Відколи я почав удосконалюватись у феноме- нологіЇ, сила моєї свідомості збільшилась і я вже міг вкладати у психокінез могутніший потік психічної енергії. Райхова думка ширяла, мов сокіл у небі,- невтримно й буйно. Він пророкував день, коли ми піднімемо руїни Кадата на земну поверхню без будь-яких механізмі і коли людина полетить на Марс зусиллям волі, не потребуючи космічного корабля, його хвилювання передалося й мені, бо я погоджувався з Райхом, що ми зробили найбільший крок уперед і в філософській, і в практичній площині. Адже в певному розумінні науково-технічний поступ веде на манівці. Взяти бодай розкопи на Каратепе. Ми пов'язували їх із чисто механічними тїруднощами: як підняти місто з-під мільйонів тонн землі.. Ми покладали надії на машини, тобто перестали розглядати наш розум як істотний складник операції. І що більше людський розум витворює машин для замін» людської праці, то менше він бачить власні можливості, то менше розглядає себе як активну «мислячу машину». Науково-технічні досягнення людини за останні сторіччя лише утвердили її думку про себе, як про пасивну істоту. Я сказав Райхові, що наше надмірне психічне збудження може привернути увагу паразитів. Райх відразу заспокоївся. Я надер дрібних клаптиків сигаретного паперу і, скерувавши їх до нього понад столом, зауважив, що рухати два грами паперу це фактично все, на що я здатен, тож краще мені розкопувати руїни Кадата кайлом та заступом, а не своєю свідомістю. Райх також спробував рухати клаптиками паперу, але намарне. Я намагався розкрити йому секрет, як робити, щоб умикалася свідомість, проте в нього нічого не виходило. Він тужився півгодини, але не зрушив з місця ані найменшого клаптика паперу. Пізно ввечері він був весі. аж чорний-таким я не бачив його давно. Я намагався підбадьорити Райха, мовляв, просто йому ще бракує навички, але ця навичка може з'явитися першої-ліпшої хвилини. Мій брат умів плавати у три роки, а я навчився аж в одинадцять. І справді, за тиждень Райх опанував мистецтво психокінезу. Він зателефонував мені серед ночі, щоб похвалитися новиною. Мовляв, він саме сидів на ліжку й читав книжку з дитячої психології. Згадка про те, як часто діти стають жертвами нещасливих випадків, навела його на думку, що корінь зла в самому дитячому мозкові. Розмірковуючи про приховані й такі важкі для опану- вання можливості психіки, він раптом зрозумів, що точнісінько, як і діти, що часто стають жертвами нещасливих випадків, він тлумив у собі здатність до псп-хокінезу. Райх зосередився на сторінці книжки (виготовленої з індійського паперу) і змусив її перегорнутися. Назавтра я дізнався, що він не спав цілу ніч, вправляючксь у психокінезі. Він переконався: найкращий матеріал для таких вправ - спалені клаптики сигаретного паперу. Вони такі легкі, що рухаються від найменшого вольового зусилля. Навіть більше, слабенький подих здатен звихрити їх, а свідомість може негайно підключитись до цього руху і використати їхню енергію. Згодом Райх почав робити куди більші успіхи в психокінезі, ніж я: його мозок був набагато сильніший, якщо говорити про звичайний церебральний викид. За тиждень він учинив неймовірне-змусив птаха змінити напрям свого лету і зробити два кола над його головою. Закінчилось усе гумористичне: кілька секретарок бачили його вправляння з вікна, і одна розказала про них газетярам. Коли кореспондент запитав Райха, що воно за знак, що чорний орел кружляв над його головою (передаючись з уст в уста, чутка обросла найфантастичнішими подробицями), мій приятель мусив вибріхуватись. Він сказав, що в його родині завжди любили птахів, і він умів приваблювати їх до себе особливим тоненьким посвистом. Весь наступний місяць Райхова секретарка тільки те й робила, що відповідала на листи від товариств птахолюбів із проханням прочитати їм лекцію. Тепер Райх вправлявся у психокінезі лише в стінах своєї кімнати. Я в цей час не дуже випробовував себе у психокінезі, бо не уявляв, навіщо воно мені. Доводилося так мордуватися, аби притягнути до себе психокінезом аркуш із другого кінця кімнати, що легше було підвестись і принести його. Тож, читаючи останню дію драматичної пенталогії Бернарда Шоу «Назад до Мафусаїла», де стародавні відрощують собі самим вольовим зусиллям зайві руки й ноги, я відчував, що Шоу вийшов далеченько за межі можливого. Досліджувати невідомі обшири свідомості було цікавіше і вдячніше, бо відкривалися захопливіші обрії. Люди так звикли до обмеженості свого душевного життя, що сприймають її як належне. Вони нагадують хворих, які забули, що таке здоров'я. Я міг тепер плекати такі плани на майбутнє, сподіватися на такі перспек- тиви, про які раніше й не мріяв. Наприклад, я завжди пас задніх у математиці. Тепер я завиграшки опанував теорію функцій, багатомірну геометрію, квантову механіку, теорію ігор або групову теорію. А ще-переглянув п'ятдесят томів Нікола Бурбакі на сон грядучий і пересвідчився, що можу пропускати цілі сторінки, бо все ясно й без докладних пояснень. Я побачив, що математичні студії корисні з багатьох поглядів. Звертаючи свідомість до мого давнього захоплення, історії, я міг легко «вжитися» в якийсь період, образно, майже зримо уявити всі його тонкощі та подробиці, і така фізична відчутність історії хвилювала до болю. Моя свідомість ширяла у високостях піднесеного споглядання, ризикуючи привернути увагу паразитів. Ось чому я й перекинувся на математику. Тут моя думка могла робити які завгодно інтелектуальні куберти, блискавично переноситися з одного краю математичного всесвіту до іншого і все-таки лишатися незворушною. Райх зацікавився моїм випадком із секретаркою за сусіднім столиком, бо й сам хотів провести деякі досліді? в цьому напрямку. Він установив, що близько п'ятдесяти відсотків жінок і тридцяти п'яти - чоловіків у Англс-Індійській урановій компанії «сексуально заклопотані». Почасти це, звичайно, пов'язане зі спекою та побутовими невигодами. За такої гостроти статевих переживань рівень самогубств у Англо-Індійській урановій компанії навряд чи міг бути низький. Він і справді був навдивовижу високий. Обговоривши становище, ми з Райхом знайшли корінь зла. Незаспокоєна жага любощів і високий рівень самогубств були безпосередньо пов'язані між собою і, звичайно ж, зумовлювалися діяльністю паразитів. Любощі-джерело однієї з найглибших людських утіх: статевий потяг і еволюційний потяг щільно переплетені. Якщо так чи інак розладнати могутній статевий інстинкт, він переллється через вінця і може завести на манівці. Наприклад, штовхати на безладні зв'язки - явище, дуже поширене в Англо-Індійській урановій компанії. Причина тут у надмірному хвилюванні. Чоловік гадає, що, наприклад, жінка, яка звернула на себе його увагу, зможе дати йому задоволення, і пропонує їй стати його коханкою. Але втручаються паразити, і чоловік не може зібратися на силі для любощів. Він спантеличений. Вона віддалася йому в узвичаєному розумінні слова, а він зазнав поразки. Це спантеличує не менше, ніж відчуття голоду після ґрунтовного обіду. Тут можливі два наслідки: або чоловік вирішує, що причина в жінці, і починає шукати іншої партнерки, або він вирішує, що звичайні любощі не можуть дати втіхи і пробує зробити їх цікавішими, тобто стає збоченцем. Вдавшись до тактовного опитування, Райх дізнався, що дуже багато неодружених працівників Англо-Іранської уранової компанії зажили слави людей з «особливими» сексуальними смаками. Через тиждень після того, як ми почали обговорювати ці питання, Райх завітав якось уночі до мене з книжкою і кинув її на стіл. - Я знайшов людину, якій можна довіряти. - Хто це? - я схопив книжку й поглянув на назву. «Теорія статевого потягу» Зигмунда Флейшмана, професора Берлінського університету. Райх уголос читав мені уривки з книжки, а я уважно слухав. Безперечно, Флейшмана, людину виняткового розуму, збивали з пантелику відхилення у статевому потягові. Знову й знову вживав він виразів, які звучали так, ніби він знав про паразитів свідомості. Флейшман твердив, що збочення спричинені ураженням статевої снаги і що в них є щось безглузде; це однаково що гамувати спрагу не водою, а віскі. Але чому, питав він, статеве задоволення таке непевне в сучасному світі? Щоправда, людина схильна шукати додаткових статевих подразнень у книжках, часописах та фільмах. Але інстинкт продовження роду такий могутній, що це не повинно б мати якогось особливого значення. Навіть жінок, які споконвіку інстинктивно прагнули одружитися й вирощувати дітей, підхопив приплив статевих відхилень, і число розлучень через зрадливість дружини катастрофічне зростає... Як пояснити це послаблення еволюційного потягу в обох статях? Чи, може, тут діє якийсь незнаний, а отже неврахований нами чинник, фізичний або психологічний. Райх сказав, ніби в книзі є місце, де автор гудить бога за те, що той щось наплутав, наділивши людину статевим потягом і поставивши його в залежність від розчарування. Так, було очевидно, що Флейшман - наша людина і що в цій специфічній галузі можна знайти й інших людей, зацікавлених відхиленнями у статевому потягові. Важко було тільки налагодити стосунки з усілякими можливими спільниками - ми не мали часу роз'їжджати по світу в пошуках таких людей. Проте з Флейшманом усе вийшло напрочуд легко. Я написав йому листа, де торкнувся кількох моментів у його книжці і висловив своє зацікавлення темою. Я натякнув Флейшманові, що незабаром поїду до Берліна і сподіваюсь на зустріч із ним. Через тиждень я одержав довгого листа. Флейшман між іншим писав: «Так само, як і всі, я стежив за вашими розкопами, затамувавши подих. Чи не вважатимете ви за нетактовність, якщо я приїду до вас?» Я відповів, що ми будемо раді бачити його будь-коли, і запропонував приїхати наприкінці того ж таки тижня. За три дні ми з Райхом зустріли Флейшмана на анкарському аеродромі й привезли його в Діярбакнр у фірмовій ракеті. Нам сподобалось у ньому все. То був жвавий, розумний чоловік років п'ятдесяти п'яти з незрівнянним почуттям гумору і типово німецькою широчінню культурних запитів. Він міг блискуче говорити і про музику, і про первісне мистецтво, і про археологію. Він вразив мене як один з небагатьох людей, наділених природною опірністю до паразитів свідомості. У Діярбакирі ми замовили гарний ленч і за столом РОЗМОВЛЯЛИ ТІЛЬКИ про розкопи та пов'язану з ними загадку. Пополудні ми полетіли ракетою на гору Каратепе (для Англо-Індійської уранової компанії наші відвідини були такою пречудовою рекламою, що нам надали привілеї, про які годі було й думати, якби Райх був усього-на-всього їхнім консультантом з геології). Будівництво першого тунелю було майже завершене. Ми показали Флейшманові лиш частину його, придатну для огляду, а тоді перейшли до інших експонатів: уламка Абхотового блоку, фотоелектронних знімків написів на інших блоках тощо. Флейшман був зачарований величчю відкриття - цивілізація, давніша за пекінського пітекантропа! Його власна теорія була цікава й досить вірогідна. Флейшман вважав, що Земля раніше була місцем пробного поселення з іншої планети, скажімо, Юпітера чи Сатурна. Він поділяв Шродерову думку про те, що на всіх планетах раніше буяло життя, і, можливо (як ми це говоримо про Марс), розумне життя. Існування гігантів на Марсі він відкидав задля замалих розмірів планети (маса Марса становить усього одну десяту маси Землі) та малої сили тяжіння. Маси та сили тяжіння Юпітера й Сатурна ставало, щоб на цих планетах виникли гіганти. Райх мав свою теорію. За нею людність Землі не раз гинула через катастрофи, серед них і місячні, й після кожної такої трагедії людина мусила болісно, з муками еволюціонувати знову, починаючи з ранніх щаблів. Якщо ті місячні катастрофи супроводжувалися величезними потопами (що майже не викликає сумнівів), тоді ясно, чому давні цивілізації, старші на мільйони років за голоценську людину, поховані так глибоко. День минув у широких дискусіях. Увечері ми втішалися оперою «Пірати з Пензанса» в чудовому виконанні трупи Англо-Індійської уранової компанії, по закінченні вистави довгенько сиділи за вечерею в директорській ресторації, а тоді піднялися до покоїв Райха і вигідно розташувалися в його вітальні. Ми весь час уникали розмови про вампірів, пам'ятаючи, як небезпечно обговорювати цю тему пізно ввечері, але таки вмовили Флейшмана докладно ознайомити нас із теорією статевого потягу. Почавши близько опівночі, він блискуче виклав нам суть проблеми. Іноді ми вдавали, ніби чогось не розуміємо, змушуючи його висловлюватися чіткіше й повніше. Наслідки перевершили сподівання. Флейшман з його широкими науковими знаннями просвітив нас капітально. Він вважав, що статевий потяг людини в основі своїй романтичний, як і її поетичні поривання. Коли поет дивиться на горн і в нього з'являється «відчуття безсмертя», він добре знає, що насправді гори не «боги у шапках із хмар». Він розуміє, що то його власний дух додає їм величі, точніше, він сприймає їх, як символ прихованої величі свого власного духу. їхня велич та відчуженість нагадують йому про його власну велич та відчуженість. І коли в ньому прокидається до жінки романтичне кохання, то саме поет у ньому дивиться на неї, як на засіб еволюції. Сила статевого потягу-це сила божественного в людині, а предмет кохання здатен так употужнити цю силу, як гора здатна употужнити сприймання людиною краси. Ми повинні, казав Флейшман, сприймати людину не як одне ціле, а як безупинну боротьбу між вищою та нижчою її сферами. Статеві збочення, як їх показує де Сад, це наслідок взаємодії тих двох сфер, що зчепилися між собою в боротьбі - зчепилися так, що їх не роз'єднати. Нижча сфера постійно використовує енергію вищої сфери для своїх власних цілей. На цьому місці Райх перепинив Флеґішмана. Як пояснити, спитав він, різке збільшення статевих збочень у нашому столітті? Флейшман сумно зітхнув. Нижча сфера людини, відказав він, дістає звідкілясь штучну підтримку. Може, наша цивілізація захиріла, перевтомилася і її вищі поривання згасли. І все-таки - ні, він не вірить. Не вірить і в те, що теперішній високий рівень неврозу - від неспроможності людини звикнути до свого становища цивілізованої, точніше, індустріалізованої тварини. У людини не бракує часу звикнути до великих міст. Ні, причина, безперечно, в чомусь іншому... Тут я позіхнув і сказав, що, коли нема заперечень, розмову продовжимо вранці після сніданку. Ми замірялися провести з Флейшманом цілий завтрашній день... Райх мене підтримав. Надто захоплива була тема, щоб обговорювати її втомленим. Отож ми побажали один одному на добраніч і розійшлися. Уранці за сніданком ми з приємністю відзначили: у Флейшмана чудовий настрій. Видно було, що вченому добре в нас, що ці відвідини піднесли йому дух. На його запитання, які в на@ плани на день, ми запропонували поговорити про це після сніданку. Поснідавши, ми знову зійшли в Райхів номер, і Райх почав з того, на чому урвалася наша вчорашня балачка. - Нижча сфера людини одержує звідкись штучну підтримку,- процитував він Флейшманові слова. По тому Райх замовк, а я розповів про історію з Карелом Вайсманом та про те, як ми викрили паразитів. Ми проговорили дві години. З самого початку ми знали: Флейшман справдить наші сподівання. Перші двадцять хвилин він підозрював якусь каверзу, але щоденник Карела переконав його, що це не так. Ми бачили, з яким зацікавленням та розумінням сприймає він наші слова. Коли Флейшман від хвилювання не міг більше всидіти на місці, Райх попередив його, що хвилюватися-означає виказати себе паразитам, і пояснив, чому ми розкрили свої карти аж уранці. Флейшман відразу все збагнув. Відтоді він слухав спокійно та поважно, тимчасом як міцно стулені губи засвідчували в його особі ще одного страшного й непримиренного ворога паразитів. У певному розумінні Флейшмана легше було переконати, ніж Райха. У коледжі він вивчав загальний курс філософії, ще й один семестр спеціально студіював Віл-сона та Гуссерля. Наші з Райхом сеанси психокінезу були невідпорні. Райх змусив стрибати по всій кімнаті кольорового шкіряного м'яча, що його Флейшман купив для своєї онуки, а я напружив усі свої сили й спершу змусив перелетіти з кутка в куток книжку, а тоді притримав на столі осу, яка обурено дзижчала, не годна від нього відірватися. Слухаючи наші пояснення, Флейшман раз у раз скрикував: - О боже, все збігається! Одна з основних концепцій його психології грунтувалася на так званому «податку на свідомість». Ми довели йому, що такий «податок» накладають здебільшого паразити. Флейшман був наш перший учень. Нам довелося витратити цілий день, аби навчити його всього того, що знали ми: як виявити паразитів, як по тому закрити їм доступ до свідомості. Більше наразі йому й не треба було знати. Головне він утямив відразу: в людини облудно відібрано простір, її законну власність, відібрано край свідомості; і тільки-но людина осягне це до щирця, ніщо не перешкодить їй повернути собі той край. Туман розвіюється, і людина мандрує по свідомості так само, як почала мандрувати по морях, у повітрі та в космосі. Людина може робити все, що заманеться, в тім краю. Може, наприклад, для втіхи трошки прогулятися. А може, як захоче, значити той край на карті. Ми пояснили Флейшманові, чому досі не наважувались користуватися психоделічними препаратами, а ще розповіли про те, чим нам пощастило збагатити здобутки феноменології. Ми замовили собі чималий ленч, бо таки добряче зголодніли після такої напруженої розмови. Тепер настала Флейшманова черга говорити. Як психолог він знав багатьох науковців, які, працюючи в царині психології, ставили ті самі запитання, що й він. Двоє з них, як і сам Флейшман, жили в Берліні: Елвін Куртіс, працівник Гіршфельдського інституту, і Вінцент Джіоберті, один з його колишніх студентів, а тепер професор університету. Флейшман назвав ще Еймса та Томсона з Нью-Йорка, Спенефілда й Ремізова з Иєльського університету, Шлафа, Герцога, Хлєбникова й Дідрінга з Массачусетського інституту. І тут він назвав ім'я Жор-жа Рібо, того, хто пізніше замалим не знищить нас... Того самого дня ми вперше почули й ім'я Фелікса Газарда. Ми з Райхом не дуже розумілися на сучасному красному письменстві, але творами Газарда з їхньою сексуальною тематикою Флейшман, природно, цікавився. Ми дізналися, що серед авангарду Газард зажив великої популярності завдяки химерній суміші садизму, наукової фантастики та безпросвітного песимізму в йо- го творах. Він, либонь, регулярно отримував гроші від одного з берлінських нічних клубів - кубла розпусників та збоченців - за те, що просто приходив туди й сидів якийсь час, викликаючи своєю присутністю захват у відвідувачів. Флейшман розказав нам про деякі Газардові твори і подав цікаві відомості про самого автора: замолоду Га-зард був наркоманом, але тепер начебто вилікувався. Все, що Флейшман розповідав нам про Газарда, доводило, що ця людина була ще одним «зомбі» вампірів. Флейшман бачився з ним лише раз, і враження про ту людину склалося в нього неприємне. Він, мовляв, занотував у своєму щоденнику: «Газардова свідомість схожа на свіжорозкопану могилу» - і кілька днів після зустрічі з Газардом відчував дивну пригніченість. Постало питання:, чи нам працювати утрьох тісною спілкою, чи нехай краще Флейшман діє на свій розсуд, залучаючи нових спільників? Другий варіант ми визнали за небезпечний - краще ми разом вирішуватимемо, кого залучати. Крім того, часу могло виявитися надто мало. А треба зібрати загін високоінтелектуальних людей. Кожен новий спільник мав полегшити виконання поставленого завдання. Удвох нам було неважко переконати Флейшмана. А чималою громадою ми легко переконаємо світ. І тоді розпочнеться справжня битва... Після всього, що зайшло пізніше, можна тільки дивуватися, як ми могли бути такими певними в перемозі. Але слід пам'ятати, що доти нам весь час щастило. І ми дійшли хибного висновку, що паразити безпорадні проти того, хто знає про них. Пам'ятаю, коли ввечері ми проводжали Флейшмана на літак, він окинув поглядом юрби людей на осяяних електрикою анкарських вулицях і сказав: - Я почуваю себе так, ніби вмер цими днями і народився зовсім іншою людиною... А сідаючи в літак, зауважив: - Дивно, але мені здається, ніби всі ці люди сонні. Вони як сновиди. Отже, за Флейшмана ми могли бути спокійні. Він уже опановував обшири «країни свідомості». Далі все розгорталося так швидко, що тижні, здавалося, складались із самих подій. За три дні Флейшман знову прибув до нас із Елвіном Куртісом та Вінцентом Джіоберті. Він прилетів у четвер уранці й відлетів того самого дня о п'ятій вечора. Куртіс і Джіоберті були саме тими людьми, про яких ми мріяли, надто Куртіс - той наблизився до проблеми, студіюючи екзистенціалізм і ось-ось мав відкрити паразитів у ході своїх досліджень. Непокоїло тільки одне. Він також згадав про Фелікса Газарда і зміцнив наші підозри, що Газард-безпосередній агент паразитів, «зомбі», чию свідомість було загарбано в наркотичному заціпенінні. Напевно Газард справляв враження на багатьох людей, зокрема на молодих невротичних дівчат, але то було згубне враження. На Куртіса він подіяв так само неприємно, як і на Флейшмана. Та що найгірше: він двічі висміяв роботу Куртіса в берлінському авангардистському часописові. Куртіс мав остерігатися найбільше серед нас усіх: він уже був на прикметі у паразитів свідомості. Коли б не наша наївність, ми б негайно організували вбивство Газарда. Це було зовсім неважко. Флейшман уже розвинув у собі початкові навички психокінезу і, ще трохи повправлявшись, міг би скерувати Газарда під автомобіль, де за кермом сидів би Куртіс чи Джіобер-ті. Але ми не могли піти на таке: нас гризло сумління. Ніяк не хотілось усвідомлювати, що Газард уже мертвий і йдеться тільки про те, щоб його тілом не могли кори-статися паразити. Наступні три тижні Флейшман приїжджав кожного уїкенду, щоразу з новим спільником-Спенсфілдом, Еймсом, Касселем, Ремізовим, Ласкаратосом (з Афінського університету), братами Грау, Джоунзом, Дідрінгом та першою жінкою - Зігрід Ельгстрем зі Стокгольмського інституту. Всі вони пройшли через наші руки за двадцять днів. Така наша діяльність викликала в мене змішані почуття. Насамперед полегкість: таємниця поширювалася, і ми з Райхом не були вже єдиними її охоронцями; проте я завжди боявся, як би котрийсь із нас не схибив і не насторожив паразитів. Хоча я й запевняв себе, що вони не становлять небезпеки, а проте щось підказувало мені: треба й далі все тримати в таємниці. Деякі події справді викликали захват. Брати Грау, Луї та Гайнріх завжди трималися вкупі й уже вміли спілкуватися за допомогою телепатії. Вони швидше, ніж будь-хто з нас, удосконалювали .свої навички в психокінезі й довели, що ми недооцінювали його роль. У залі старожитностей Британського музею я сам бачив, як вони рухали мармуровий блок вагою у тридцять тонн, зосереджуючи свої зусилля в супрязі один з одним. Крім мене, там були Іанніс Ласкаратос, Емлін Джоунз, Жорж Рібо і Кеннет Фурпо (директор археологічної секції, якого я «завербував»). Брати пояснювали, що вони ритмічно підживлювали зусилля один одного. Однак ми не розуміли їх. Перед тим як описати перше лихо, що спіткало нас, я розкажу ще трохи про психокінез, оскільки його роль у моїй розповіді чимала. Психокінез просто й природно диктувався новою метою, що постала перед нами - боротьбою проти паразитів. Що я зрозумів найперше, вдосконалюючи свої знання та навички з Гуссерлевих дисциплін: люди недобачають на диво простого секрету, пов'язаного з їхнім буттям. А секрет цей такий: низька якість людського життя (і свідомості також) пояснюється тим, що ми спрямовуємо на світ надто слабкий промінь уваги. Уявімо потужний прожектор без рефлектора. Ви вмикаєте прожектор і одержуєте багатЬ світла, але те світло розсіюється у всіх напрямках, а ще-чимала його частина поглинається внутрішніми поверхнями прожектора. Якщо ж ви вставите ввігнутий рефлектор, світло прибирає форми жмутка променів і з швидкістю блискавиці лине вперед. Світло в жмутку променів відразу употужнюється в десятки разів. Але й це ще не межа: хоча кожен промінь рухається в одному напрямку, світлові хвилі все ж «ідуть не в ногу», подібно до того, як іде вулицею не-навчене, недисципліноване військо. Якщо ж тепер пропустити світло крізь рубіновий лазер, то хвилі «підуть у ногу» і їхня потужність збільшиться у тисячі разів - пригадаймо, як від ритмічної ходи війська впали колись мури Єрихона. Людський мозок - своєрідний прожектор, що скеровує жмуток уваги па світ. Але прожектор цей ніколи не мав рефлектора. Наша увага зміщується щосекунди; ми не вміємо зосереджуватися й посилювати її. А все ж зосереджувати увагу трапляється частенько. Наприклад, Флейшман помітив, що найвище блаженство у хвилину любощів - це по суті зосередження й посилення жмутка свідомості (чи уваги). Жмуток уваги зненацька стає потужнішим і викликає відчуття насолоди. Натхнення поетів-це точнісінько те саме. Неждано-негадано внаслідок випадкового поруху свідомості жмуток уваги скупчується на якусь мить, і те, на чому він Спинився, нараз переінакшується, забарвлюється «славою та свіжістю мрії». Немає, либонь, потреби додавати, що так звані «містичні» видіння - те саме явище, 1 постає воно знову ж таки тоді, коли наша увага зо- середжується й посилюється, ніби з веління випадку проходить крізь лазер. Коли Якоб Беме зауважив сонячний відсвіт в олив'яному кухлі й заявив, що бачить усе небо, він мовив сущу правду. Люди ніколи не здавали собі справи, що життя таке нудне через невиразність, нечіткість, туманність їхнього жмутка уваги, хоча секрет лежав на поверхні цілі сторіччя. Починаючи з 1800 року паразити докладали всіх зусиль, щоб відвернути людей від цього відкриття - відкриття, що мало стати цілковито неминучим по добі Бетховена, Гете й Вордсворта. Паразити зуміли відвернути людей, культивуючи в них їхню традиційну нерішучість, непевність, схильність марнувати час на дрібниці. Вас несподівано осяває велика ідея, і на якусь мить ваша свідомість скупчується. Тим часом озивається звичка: шлунок ремствує, що порожній, горло, що пересохло, а підступний голос шепоче: «Задовольни свої фізичні потреби та й зосереджуйся скільки хочеш». Ви слухаєтесь поради підступного голосу й забуваєте про велику ідею. Якщо ви усвідомили, що ваша увага це жмуток променів (або, як висловився Гуссерль, що ваша увага «навмисна»), то ви зглибили головну таємницю. Тепер треба навчитися скупчувати цей жмуток-саме скупчений жмуток викликає ефекти психокінезу. Брати Грау чистим випадком навчилися користуватися мозками один одного як лазерами, навчилися синхронізувати обидва свої жмутки, складати їх докупи. Вони робили це суто по-дилетантському, витрачаючи даремно близько 99 відсотків потужності жмутка. Та й одного відсотка корисної дії було досить, щоб легко пересувати тридцять тонн. При потребі його б вистачило і для п'ятсоттонного блока. Вночі проти 14 жовтня сталася біда, і я не мав анінайменшого уявлення, хто міг потривожити паразитів. Може, це зробив Жорж Рібо, дивакуватий чоловічок, якого завербував Джіоберті. Рібо був автор усіляких книжок із телепатії, магії, спіритуалізму тощо під такими назвами, як «Захований храм», «Від Атлантиди до Хіросіми», та засновник часопису « Les Horizons de 1'Avenir». Либонь, несправедливо було б сказати, що Джіоберті виявив необачність, залучивши його до нашого гурту. Рібо був щирий інтелектуал і добрий матема- тик. З його книжок видно було, що він упритул підійшов до виявлення та викриття паразитів свідомості. Одначе ті книжки були надто споглядальні й не досить наукові. їхній автор пурхав від Атлантиди до атомної фізики, від обрядів первісних племен до кібернетики. Він легко міг знецінити вагомий аргумент щодо еволюції посиланням на перевірений «факт» із спіритуалістичної літератури. Міг цитувати впереміш якихось диваків із поважними вченими. Цей чоловічок з вузьким нервовим обличчям і проникливими чорними очима прибув до Діярбакира тільки, щоб побачитися зі мною. Попри його розум та знання я відразу відчув, що він найменш надійний серед усіх. Рухався він нервово й метушливо і здавався не таким стійким, як інші, й не таким психічно врівноваженим. Райх висловив усе це одним реченням: «Він надто гарячкує». О десятій вечора я сидів у себе й писав. Нараз мене знов охопив знайомий дрож, і я вже знав, що паразити тут. Відчуття було достоту, як у моєму помешканні на Персі-стріт. Отже, вони від часу до часу перевіряли мене. Збагнувши це, я перевтілився у свою колишню особистість і звернувся думками до шахів. Я навмисне думав повільно, ретельно зважуючи кожен хід, хоч свідомість моя була напоготові. Нарешті я дозволив думкам розпорошитися і підвівся, щоб випити плодового соку (хмільного я більше не вживав, бо вмів легко збадьорити себе сам, досить було на мить зосередитися). Тоді я вдав, що втратив нитку своїх роздумів, і почав із самого початку. Десь так за півгодини я позіхнув і дав своїй свідомості втомитися. і Увесь цей час я знав, що вони пильнують мене, і то на глибшому рівні свідомості, ніж тоді на Персі-стріт. Рік тому під таким наглядом я й близько не підпускав би до себе втоми - надто я почувався тоді слабким. Полежавши хвилин десять, я пересвідчився, що вампіри відступили і почав гадати, яку вони заподіють мені шкоду, якщо надумають «атакувати». Відповідь знайти було нелегко, але я знав: моя свідомість спроможна відбити надзвичайно сильну атаку. Опівдні задзвонив відеофон. То був Райх, і, судячи з вигляду, дуже стривожений. - Вони були в тебе? - Атож. Покинули годину тому. - А мене оце щойно,- сказав Райх.- Це моя перша зустріч з ними, і почуваюсь я не дуже певно. Вони дужчі, ніж ми гадали. - Хтозна. По-моєму, це звичайна перевірка, та й годі. Тобі пощастило приховати свої думки? - Еге ж. На щастя, я працював над написами Абхотового блоку, тож неважко було зосередитись на них і думати не на всю силу. - Дзвони, якщо потребуватимеш моєї допомоги. Нам треба спробувати мислити синхронно, як це роблять брати Грау. Може, і в нас щось вийде. Я знову вклався спати і для більшої безпеки навіть дав своїй свідомості поринути в сон, як колись, не вимикаючи її, мов світло. Пробудився я з таким гнітючим почуттям, як ото на похмілля чи на початку хвороби. Свідомість була розтроюджена, а тіло затерпло так, ніби я спав у холодному льоху. Я відразу зметикував, що моїй омані покладено край. Вони промкнулися, коли я спав і захопили мене в полон. Здавалось, мої руки й ноги міцно зв'язані. Це було не так неприємно,як я гадав, їхня присутність не була бридка, як мені завжди здавалось. Просто чуєш у собі щось чуже, щось «металеве». Я не мав наміру опиратись. Якусь мить я почував себе в'язнем, що намагається переконати напасників, ніби ті помилились. Тим-то я діяв так, як діяв би рік тому: з деяким острахом, спантеличено, але без паніки і з певністю, що в мене просто депресія-досить ковтнути аспірину, і все пройде. Я заходився напружено згадувати свою вчорашню поведінку, шукаючи, що б могло спричинити таке самопочуття. За наступні півгодини нічого не змінилося. Я лежав колодою, не вельми стривожений, і запитував себе, чи послаблять вони тиск. Я відчував, що міг би напружити свої сили і скинути їх геть. Але потім до мене дійшло, що це нічого не дасть. Вони знали: я придурювався, ніби нічого не розумію. А це означало початок нового етапу боротьби. Вони взялися тиснути на мою свідомість; раніше цей тиск міг би довести мене до божевілля. Як нудота викликає відчуття фізичної кволості, так і їхній тиск викликав відчуття пригніченості духу - своєрідної духовної нудоти. Я, звісно, повинен був чинити опір,;але вирішив поки що не показувати своєї сили. Я опирався пасивно, неначе й не знав про їхній тиск. У них, либонь, було таке відчуття ніби вони силкуються зрушити блок вагою в сто тонн. Тиск збільшувався, але я почувався досить певно, бо знав, що витримаю і в п'ятдесят разів сильніший тиск. Та за півгодини мені вже видавалося, ніби моя свідомість тримає тягар завбільшки з гору Еверест. Я мав ще достатній запас сили, але за такого напруження він міг швидко вичерпатись. Треба було зважитись на рішучий крок і показати свою силу - іншої ради не було. Як в'язень, що рве кайдани, я напружився і скинув їх. Я зосередив жмуток своєї уваги до гостроти конвульсивного блаженства у хвилину любощів і вдарив по них. Я міг би збільшити силу удару вдесятеро, але тим часом не хотів розкривати всіх своїх карт. Зберігаючи спокій і витримку, я в певному розумінні майже всолоджувався цією боротьбою. Якби я переміг, це б означало, що надалі мені не треба було б обачливо обмежувати свою силу-адже тепер вони однаково мене знали. Наслідки першої сутички були невтішні. Тягар зник, і вони кинулися врозтіч; але я відчув, що шкоди їм не завдав. Здавалось, я вдарив по тінях. Влучний удар задовольнив би мене, як боксера вдала атака, але цього не сталося. Вони кинулися на мене знов, і цього разу їхній напад був такий несподіваний та лютий, що мені довелося оборонятися в невигідній позиції. Я почував себе, неначе власник будинку, що відбиває напад розбійницької ватаги. Здавалось, це створіння якогось нижчого порядку, покидьки, яким не місце в моїй свідомості. Вони, неначе пацюки, повилазили з каналізаційних труб, уявивши себе досить сильними, аби напасти на мене, і треба було показати, що я не збираюся їх терпіти. Страху не було: вони на моїй «території». Коли вони вернулись, я кинувся на них і знову порозганяв. Люди невтаємничені іноді запитували мене, чи я справді «бачив» їх або принаймні відчував, що вони мають якусь форму. Ні, цього не було. При них я почувався, як ото буває, коли ти зморений, тобі спекотно і все ніби йде шкереберть. Ти хочеш перейти дорогу, а перед тобою пролітає автобус, мало не наїхавши тобі на ступні. На душі в тебе так, ніби тобі ворожий цілий Всесвіт, ніби ти мусиш пробігти між двома лавами вбивць. Певність у своїй безпеці зникає без сліду, здається, ніби твоє життя висить на волосинці, що має ось-ось урватися. Оце приблизно відчуття під час їхнього нападу. Раніше я подумав би, що це просто напади зневіри в житті та жалю до самого себе, і, щоб пояснити їх, швидко знайшов би дійсну причину такого свого стану, тобто знайшов би те, за що мусив хвилюватися, переживати, клопотатися. Ми всі щодня ведемо сотні житечних битв і якщо виграємо їх, то тільки завдяки вмінню долати свою схильність похмуро дивитися на світ, потерпати за своє життя, завдяки жадобі перемоги, великій меті. Ми всі, хто більше, хто менше, вміємо черпати силу в нашому внутрішньому житті. Своїми тренуваннями за останні місяці я зробив це внутрішнє життя приступнішим для себе. Моя сила зросла завдяки ясній вірі в життя і, вдаючись до банального штампу, завдяки «позитивному мисленню». Я змагався з ними близько години, не дозволяючи собі перейматися тим, що буде, коли їх зберуться мільйони, аби цілі тижні вести на мене наступ і в такий спосіб виснажити мою свідомість. Тільки-но з'явилася тривожна думка, я відкинув її геть, хоч попереду, звичайно, чигала найбільша небезпека. Близько п'ятої години я був трохи стомлений, але не пригнічений. Я дав їм натиснути на мене, і вони налягли величезною юрбою. Тиск усе збільшувався, і я відчув, що задихаюсь. То було жахливе відчуття - неначе ви дозволили затиснути свою руку в лещатах. Тягар зростав, але я все не чинив опору. Лише коли було вже несила терпіти далі, я зібрав усю потугу своєї свідомості і вдарив по них як пострілом з гармати. Цього разу удар влучив у ціль. Паразити здалися мені легкими, ніби рій мух, але скупчилися вони так щільно, що не вправилися швидко відступити, і я втішився, уразивши багатьох із них. Півгодини тривав мир. Вони залишилися на місці, але я відчував, що їм несолодко. Пізніше я зрозумів, чому так сталось. Я готувався до цієї сутички кілька місяців і навчився збільшувати свою внутрішню силу до рівня психічного еквіваленту водневої бомби. Оце вперше мені довелося прикласти цю силу, і навіть я сам не уявляв, яка вона могутня. Вони накинулись на мене, як зграя пацюків на кошеня, і несподівано для себе відкрили, що перед ними дорослий тигр. Отже, нічого дивного, що упирі страшенно перелякались. Я був задоволений. Хоча, відбиваючись од них, мені довелося напружити всю свою силу, я не чув себе знеможеним. Я був свіжий і дужий, як завжди, і, радіючи зі своєї перемоги над ними, відчував, що зможу протриматися ще цілі тижні. Але коли денне світло почало просмикуватися крізь штори, я збагнув: на мене чекає небезпека, до якої я не готовий. Це було дивне відчуття - неначе крижаний холод охопив мої ступні й поволі піднімався по ногах угору. Минув якийсь час, поки я зрозумів, що вони заатакували з не знаної мені досі частини моєї свідомості. Я виявився таким дужим, бо спирався на свої знання свідомості, але я навіть не уявляв, які мізерні ті знання. Я скидався на звіздаря, що вивчив Сонячну систему, а гадає, ніби вивчив Всесвіт. Паразити заатакували мене з-поза меж мого знання самого себе. Сказати по правді, я ще мало пізнав себе: я відкладав, і слушно, цю справу надалі. Мені часто спадало на думку, що людське життя цілковито грунтується на аксіомних для нас передумовах. Дитина сприймає батька-матір та свою домівку як свою безперечну власність, як щось саме собою зрозуміле; згодом вона починає усвідомлювати свій нерозривний зв'язок з країною та суспільством. Усім нам спершу потрібні ці підвалини. У дитини, що росте без батька-матері та без постійного родинного вогнища, розвивається непевність і страх перед ворожим оточенням. Дитина, що росте в теплі та добрі, пізніше може критично ставитися до батька-матері. Може й зовсім зректися їх (хоча це малоймовірно), але таке буває лише коли людина відчуває в собі снагу жити самостійно. Всі великі мислителі ростуть і розвиваються, відкидаючи одну по одній ці «підвалини». Вони можуть і далі любити свого батька та матір і свою країну, але вже люблять їх з позиції сили - сили, народженої у зреченні. Проте люди ніколи по-справжньому не вчилися жити самотою і діяти власними силами. Вони ледачі і воліють спиратися на підвалини. Чоловік може бути відчайдушне сміливим, самобутнім математиком і водночас по-рабському залежати від своєї дружини. Він може бути могутнім мислителем і водночас страшенно тішитися шанобою учнів та друзів. Одне слово, люди ніколи не ставлять під сумнів усіх своїх підвалин; вони ставлять під сумнів лише деякі з них, а до решти й далі ставляться, як до чогось незмінного й непорушного. Я заглиблювався у дослідження нових континентів свідомості, зрікаючись своєї давнішої особистості та її! забобонів, і навіть не підозрював, що й далі міцно спи- раюся на десятки давніх уявлень. Наприклад, з одного боку, моя особистість змінилась, а з другого - я й досі не позбувся надзвичайно сильного відчуття себе колишнього. А наше найглибинніше відчуття своєї особистості, сказати б, заякорене на дні глибочезного моря. Я все дивився на себе як на члена людського племені. Я все дивився на себе як на мешканця Сонячної системи та Всесвіту в просторі и часі. Я сприймав простір і час як незаперечні. Я не ставив запитання, де я був до свого народження чи де буду після смерті. Про свою смерть я не задумувався; її таємницю я збирався «дослідити пізніше». Зазнавши поразки, паразити дісталися до цих глибинних «котвиць» моєї особистості й заходилися розхитувати їх. Ясніше я не годен пояснити того, що діялося. Вони не вирвали котвиць. Це було понад їхню спромогу. Але вони так розгойдували ланцюги, що мене раптом огорнуло почуття ненадійності й навіть небезпеки там, де раніше все здавалося надійним і безпечним. І тут я запитав себе: хто я такий? У найглибшому значенні цього слова. І так само, як відважний мислитель відмовляється від патріотизму й релігії, я відмовився від усього того, що становило мою особистість: випадковість часу й місця мого народження, випадковість народження людиною, а не собакою чи рибою, випадковість могутнього інстинкту жити. Я стояв оголений, як чиста свідомість, що протистоїть Всесвітові. Та нараз я збагнув, що ця чиста свідомість так само примарна, як моє ім'я. Вона не могла протистояти Всесвітові, не чіпляючи на нього наліпок. Як могла вона бути чистою свідомістю, коли я бачив той предмет як книжку, а той - як стіл? Вона й далі зоставалася моєю крихітною людською особистістю, що визирала з моїх очей. Правда була в тім, що коли я щойно пробував вийти за її межі, все оберталося в пустку. Ці думки снував я не знічев'я. Я намагався пробитися до якогось надійного опертя, щоб звідти оборонятися проти них. Паразити були занадто хитрі, аби не розкрити мені очей на те, що я стою над прірвою. Адже досі моя свідомість сприймала час і простір як щось саме собою зрозуміле, хоча смерть забирає нас поза них. Тепер я бачив, що «буття» для мене означає буття в часі й просторі, і цей Всесвіт часу й простору не є абсолют. І враз усе стало нісенітне. Уперше в житті мене охо- пило страшне відчуття небезпеки й немічності. Я побачив, що все те, що я сприймав як аксіому, як саме собою зрозуміле, можна піддати сумнівам - що все воно, можливо, всього-на-всього омана. Як мислитель, я був у полоні давньої романтичної звички відчувати свідомість як те, що існує поза випадковостями тіла, що так чи інакше є вільне й вічне; тіло може бути малозначущим і обмеженим, але свідомість - всеосяжна і всюдисуща. Таке становище робить свідомість вічним спостерігачем, який не знає, що таке страх. Та ось мені сяйнуло: «Але ж якщо сам Всесвіт випадковий, тоді моя свідомість теж випадкова й нетривка, як і моє тіло». Саме та думка, той пункт, з яким пов'язують згадки про випадки душевної немочі, нестями й гарячкових марень, коли здається, що свідомість менш тривка і менш тривала, ніж тіло, коли з'являється думка, що саме міцність тіла утримує свідомість і не дає їй розпастися! Враз прірва небуття розверзлась у мене під ногами. Я навіть не злякався-це було б надто по-людському. Я неначе зіткнувся з крижаною дійсністю, коли все людське здається маскарадом і саме життя схоже на маскаpaд. Ця дійсність немовби вдарила в саме серце мого життя, у те, що я вважав за недоторканне. Я чув себе, ніби той король, що завжди віддавав беззастережно виконувані накази, але несподівано потрапив до рук дикунів, і ті мечем розпороли йому живота. Ця жахлива і така неждана реальність заперечувала все, чим я був, робила все облудним. Тієї миті не мало ніякого значення, переміг я чи ні. Вся моя сила, вся моя відвага звітрились. Я був мов корабель, що вдарився об скелю й «усвідомив» раптом свою уразливість. Паразити не нападали. Вони пантрували за мною, як за отруєною звіриною, що корчиться в муках. Я спробував зібрати свої сили для борні, але відчув себе спаралізованим і виснаженим до решти. Який сенс боротися? Сила моєї свідомості була проти мене. Замість безсторонньо мерехтіти, як колись, вона непорушне споглядала пустку. Вони схибили, не напавши тоді на мене. Вони б подолали мене, бо я втратив забагато сил і не мав часу оговтатись. Саме так вони знищили Карела Вайсмана. Тепер я це знав напевне, бо таке видиво безнадії, марноти й пустки породжує думку, що смерть не може бути чимось гіршим. Відчуття таке, ніби жити-це триматися тіла та його ілюзій. Дивишся на тіло, як космонавт дивиться на Землю з космічного корабля, відчуваючи, що повертатися туди - глупство. Так, вони мали напасти на мене саме тоді. Карелова смерть чи не впевнила їх, що я помру так само - наклавши на себе руки. Але в моєму випадку не було такої спокуси - моя свідомість була вільна від невротичного гніту, який міг пробудити жадобу звільнення. Лише невротична жінка непритомніє, коли хтось нападає на неї; жінка зі здоровою психікою знає, що це не вихід. Нараз у мене майнула думка, яка допомогла переламати хід подій. Я подумав: раз ці істоти навмисне викликали в мене почутя цілковитої безвиході та безнадії, то самі вони мусять бути десь поза ним. Щойно в голові зринула ця думка, як почала вертатися сила. Я зрозумів, що вони довели мене до такого стану так само, як це чинять зі своєю здобиччю ловці черепах, перекидаючи їх догори ногами; вони знали: в такому стані люди найприступніші для нападу. Але якщо це так, то самі вони, певно, знали, що оте почуття безвиході -своєрідна омана. Атож, моя свідомість працювала на всю силу, але вона помилялася. Дорослому не штука залякати дитину, користуючись браком у неї знань та досвіду. Він може, наприклад, довести маля до божевілля, забиваючи йому голову оповіданнями жахів на взір «Дракули» чи роману «Франкенштейн, або Сучасний Прометей» 75 та страхіттями Бухенвальда та Бельзена, аби переконати, що світ іще жахливіший, ніж у тих творах та оповідях. Може, в певному розумінні й так, але дорослого це не повинно ввести в оману: жахіття Бельзена та Бухенвальда не конче випливають з природи Всесвіту; людська добропристойність може відвернути їх. Чи не користувалися ці істоти моєю необізнаністю та браком досвіду в такий самий спосіб? Мої міркування здавалися мені досить точними: наша воля до життя залежить від низки підвалин, які не що інше, як ілюзії. Але ж пізніше дитина може перестати вірити в непохибність своїх батька-матері, не перестаючи любити їх. Інакше кажучи, навіть коли ілюзії вже розвіялись, залишається ще дійсність, гідна того, щоб її любити. Чи не може бути так, що ця жахлива агонія - чи, радше, цей жахливий брак агонії, це відчуття крижаної холоднечі та дійсності - становлять не більшу небезпеку, ніж біль дитини, яка впала, спіткнувшись? Я відчайдушне вхопився за цю рятівну соломинку. Тоді мені сяйнула ще одна думка, що дуже покріпила маї сили. Я зрозумів, що, споглядаючи цей чужий «Всесвіт» і відчуваючи його випадковість та абсурдність, я став жертвою найдавнішої людської помилки: я вважав, що слово «Всесвіт» означає «Всесвіт іззовні». Свідомість, як я добре знав,- це свій окремий Всесвіт. Перша їхня помилка полягала в тому, що вони не напали на мене, коли я був приголомшений і знесилений. Тепер вони припустилися нової помилки, і то більшої, ніж перша. Вони бачили, що я потроху оклигував, і почали наступати великими силами. Я запанікував, знаючи, що мені бракує сили відбитися від них. Після погляду в прірву я геть утратив мужність; тепер вона поволі верталася до мене. І тут я усвідомив усю вагу прикладу з дитиною. Дитину можна залякати через її невідання, через брак у неї досвіду та знань. Дитина недооцінює свої сили. Дитина не розуміє, що потенційно вона-доросла і є, можливо, вчений, поет, провідник. В одну мить я побачив, що чиню, як і дитина. В пам'яті раптом спливли Карелові слова про його першу битву з паразитами: про те, як його власні найглибинніші життєві сили згуртувалися для боротьби з ними. Чи й справді існують глибинні рівні сил, ще не підвладних мені? Я згадав, що останніми місяцями у мене часто виникало відчуття, ніби нам сприяє якесь дивне щастя - те, що я звикле називав «богом археології». Метою цієї зичливої сили було оберігати життя. Безперечно, віруючий ототожнив би ту силу з богом. Але цей бік справи мене мало цікавив. Важливе було інше: в боротьбі проти паразитів у мене з'явився несподіваний спільник. Я думав про нього і ніби наяву чув сурми визвольного війська. Найнестямніший, ніколи не знаний досі захват пройняв усе моє єство. Годі було виразити це почуття звільнення й полегкості: плакати, сміятися чи кричати було б так само безглуздо, як намагатися вичерпати наперстком море. Щойно зародившись, це почуття ринуло вшир, як атомний вибух, і настрашило мене ще більше, ніж паразити. Але я знав, що цю потугу вивільнив я сам. То була не якась третя сила поза мною та паразитами. То була велика безчинна зичливість, до якої я прилучився, щось таке, що не мало сили дії саме собою - до нього треба було наблизитись і вжити для своїх потреб. Я поборов свій страх і здушив його. Я зціпив зуби, захопив ту потугу своєю волею і на свій подив відчув, що можу владати нею. Я спрямував жмуток уваги на ворога й кинув на нього потугу; осліплений вибухом, сп'янілий від нього, я дивився на символи та значення, що були понад моє розуміння. Всі мої слова, думки, уявлення кружляли, наче листя в ураган. Паразити запізно помітили його наближення. Мабуть, вони на свій лад так само недосвідчені, як і я. То була битва між сліпими. Пекельно палючий вибух нищив їх, як велетенський вогнемет нищив би комах. Я не хотів, щоб це тривало більше як кілька секунд. Зрештою це несправедливо - так, наче застосовуєш кулемет проти дітей. Я вимкнув потік енергії і відчув, як хвиля за хвилею він рокоче крізь мене, полускуючи навколо голови неначе електричними іскрами. Я бачив дивовижне блакитно-зелене сяйво, що йшло від моїх грудей. Воно йшло і йшло громовими хвилями-розкотами, але я більше не послуговувався ним. Я знав: у ньому вже нема потреби. Я заплющив очі й дав йому вийти з тіла, знаючи, що воно могло б знищити мене. Поволі сяйво зблякло і, попри мій екстаз та вдячність, я зрадів, коли воно зникло. Надто потужне було те світло. І ось я знову в своїй кімнаті - кажу, в кімнаті, бо доти багато годин я був десь-інде. Знизу долинув гуркіт вуличного транспорту. Дзвінок будильника сповістив, що вже пів на десяту. Постіль змокла від поту - так змокла, ніби я вилив на неї відро води. Мій зір хибував: усе довкола злегка двоїлося і було немовби в ореолі. Речі здавалися неймовірно яскравими й чітко окресленими, і я вперше уявив, які зорові ефекти викликав мескалін у Олдоса Хакслі. Я добре знав, що на мене чигала ще одна небезпека: безнадійний душевний надлом і пригніченість, коли б я весь час думав про те, що сталося. Ця друга небезпека куди страшніша, ніж перша, коли я стояв над безоднею. Тож я рішуче скерував думки в інший бік - на буденні речі. Я не хотів запитувати себе, чому я борюся з паразитами, володіючи такою силою, чому люди змагаються з життям, коли вони можуть миттю усунути будь-які труднощі. Я не хотів розмірковувати над тим, чи все це часом не якась гра. Я заквапився до ванної кімнати, вмився і аж здригнувся з несподіванки, побачивши себе в дзеркалі: цілком свіжий і нормальний вигляд. Недавня боротьба ніяк не позначилася на моїй зовнішності, хіба що я трохи спав на тілі. Ставши у ванній кімнаті на вагу, я знову здивувався, побачивши, що схуд аж на двадцять вісім фунтів. Задзвонив відеофон. На екрані з'явилося обличчя голови Англо-Індійської уранової компанії. Я дивився на нього так, неначе він був з того світу. Йому ніби теж аж полегшало, коли він побачив мене. Голова сказав, що вже з восьмої години репортери намагаються зв'язатися зі мною. Річ у тім, провадив він, що вночі загинули двадцятеро моїх колег: Джіоберті, Куртіс, Ремі-зов, Шлаф, Герцог, Хлєбников, Еймс, Томсон, Дідрінг, Ласкаратос, Спенсфілд, Зігрід Ельгстрем - фактично всі, за винятком братів Грау, Флейшмана, Райха, мене і... Жоржа Рібо. Перші четверо, очевидно, померли від розриву серця. Зігрід Ельгстрем спочатку порізала собі вени, а потім перерізала горло. Хлєбников і Ласкаратос викинулися з вікон багатоповерхових будинків. Томпсон, видно, скрутив собі в'язи під час нападу корчів. Герцог перестріляв усю свою сім'ю, а наостанку й сам застрелився. Кілька душ померло від отрути або від надмірних доз наркотиків, а двоє від крововиливу в мозок. Ребке був страшенно знервований, знаючи, що ця подія завдасть удару по репутації Англо-Індійської уранової компанії, оскільки останні тижні майже всі загиблі були моїми гістьми... і гістьми компанії. Ребке особисто вітав у себе більшість із них. Я заспокоїв його як міг (я й сам був приголомшений) і попросив не пускати до мене репортерів. Коли він забідкався, що всі його зусилля зв'язатись із Райхом пішли намарне, мені здалося, ніби мої нутрощі крижаніють. Струс був надто важкий. Мене почав морити сон. Але, скориставшись особистим кодом, я все ж накрутив Райхів номер. Важко описати, з якою полегкістю побачив я на екрані Рай-хове обличчя. Райх оговтався перший: - Дякувати богові, ти живий. - Зі мною все гаразд, а як ти? Вигляд у тебе кепський. Я коротко пояснив Ребке, що з Райхом усе гаразд, і за яких п'ять хвилин був уже в свого приятеля. Але, побачивши його, пересвідчився, що йому не солодко. Здавалось, він щойно став на ноги після півроку хвороби. Обличчя мало барву вареної телятини. Він помітно постарів. З Райхом відбулося приблизно те саме, що й зі мною, але з однією істотною відмінністю: нападаючи на нього, вони не вдалися до навальної атаки. Вони просто цілу ніч чинили на Райха сильний тиск, накочуючись хвиля 4* 99 за хвилею. Удосвіта вони зуміли зробити щось на кшталт розколини в обороні його психіки, спричинити витік енергії. Саме після цього Райх відчув себе геть знеможеним. Він уже гадав, що поразка неминуча, коли неждано напади припинились. Неважко було здогадатися: це сталося тієї самої хвилини, коли я скерував на них свій «вибух енергії». Райх звірив події за часом і сказав, що паразити відступили десь за півгодини перед моїм дзвінком. Сигнали відеофона він чув і раніш, але не мав сили відповісти. Смерть наших спільників тяжко засмутила Райха, але невдовзі моя розповідь повернула йому надію та мужність. Якнайдохідливіше я пояснив, як паразити зуміли вразити мене і як довелося закликати божественну силу, щоб подолати їх. Райх тієї миті потребував лише одного-знати, що він помилявся, гадаючи, ніби ми безсилі проти них. Послідовники феноменологічного методу здатні напрочуд швидко оговтуватися після тілесних та психічних ушкод-звичайно, якщо вони безпосередньо прилучені до джерел енергії, яка живить усіх людей. За півгодини Райх був уже здоровісінький і говорив з не меншим запалом, ніж я. Майже цілий ранок я до найменших подробиць пояснював йому, якого дошкульного удару завдали мені паразити і як їх знешкоджувати. Треба було навчити Райха самому влазити у шкуру «враженого», щоб випробувати основи його особистості. Я побачив, що в нас зовсім різні темпераменти. В чомусь він далеко дужчий за мене, а в чомусь - слабший. Ополудні завітав Ребке і перебив нашу розмову. На тон час усі газети світу вже рясніли заголовками про «ніч самогубств» і були переповнені здогадами та міркуваннями щодо нашої з Райхом ролі в трагічних подіях. Ребке повідомив, що весь терен Англо-Індійської уранової компанії, площею у вісім тисяч акрів, став неприступним, обложений гелікоптерами газетярів. Я швидко «промацав» психіку Ребке: він був не настільки сильний, щоб відкривати йому всю правду. У мене виникла спокуса сповна оволодіти його свідомістю - того ранку я вже знав, що мені це під силу, однак почуття поваги до «чужої особистості» стримало мене. Натомість ми з Райхом розказали йому історію, близьку до правди і приступнішу для його розуміння. Ми повідали Ребке, що Антикадатське товариство мало рацію: розкопи на горі Каратепе потривожили Ве- ликих Старих, визволили величезні й небезпечні сили. Решта історії була більш-менш правдива - Великі Старі мали психічну силу, здатну довести людей до божевілля. Мовляв, вони поставили собі за мету вигубити чи бодай поневолити людство, щоб Старша Раса знову запанувала в Сонячній системі. Але поки що вони не настільки сильні. Коли б нам пощастило вчасно розбити їх, ми б нарешті вигнали їх із нашої Галактики, а то й винищили до ноги. Ми, власне, обернули правду про паразитів у дитячу баєчку, легку для розуміння і не надто страшну. Ми навіть охрестили тих істот «цатогванамп», запозичивши назву з Лавкрафтової міфології. Скінчивши розповідь, ми поставили питання руба: що краще - відкрити людству правду про навислу над ним небезпеку чи промовчати й тим самим сприяти паніці, ще збільшуючи небезпеку? Обличчя Ребке прибрало такої барви, як замазка для вікон. Він сновигав по кімнаті, задихаючись і силкуючись угамувати напад ядухи. Я допомагав йому. Нарешті Ребке сказав свою думку: про це повинен знати весь світ. Цікаво, що почуте не викликало в нього жодних сумнівів: наші два мозки мали над ним цілковиту владу. Проте, як виявилося через годину, цатогвани випередили нас. Жорж Рібо зробив заяву агентству Юнайтед Пресе, звинувачуючи мене з Раихом у вбивстві та надуживанні довірою людей. Ось уривок з тієї заяви: «Місяць тому до мене підійшов Вінцент Джіоберті, асистент Зігмунда Флейшмана, професора Берлінського університету. Він повідомив, що невелика група вчених організувала Всесвітню лігу безпеки, і запропонував мені стати її членом. Перегодя я познайомився з іншими членами (далі йде перелік прізвищ) та з засновниками Ліги Вольфгангом Раихом та Гілбертом Остіном, відкривачами Кадату. їхнє відкриття навіяло їм думку про врятування світу: вони вирішили об'єднати весь світ проти якогось спільного ворога. Цим ворогом мали стати Великі Старі Кадату... Вони приневолили всіх нас підтримувати цю брехню за будь-яких обставин. Райх і Остін вважали, що лише група широковідомих учених змусить світ повірити у їхню фантастичну вигадку... Як і решту всіх» мене мали піддати гіпнозові, але я збун- тувався. Нарешті під загрозою смерті я погодився на один сеанс. Сам володіючи гіпнозом, я переконав їх, що вже став їхнім рабом...» Одне слово, Рібо твердив, що зловісні нічні події- наслідок нашої з Райхом змови. Змовники заповзялися переконати людство, що йому загрожує смертельний ворог. Райх і я нібито запевняли, що помремо разом з усіма і матеріали, які викривають Великих Старих, опублікують після нашої смерті. Фантастичний і водночас який підступний удар цатогванів! Просто неймовірно! Але ж самогубство двадцяти провідних учених, як і наше вимушене пояснення цього самогубства, точнісінько такі ж фантастичні й неймовірні. Якби не моя особиста перемога над паразитами, для мене це була б найгірша мить у житті. Добу тому все йшло гладенько. За місяць, ставши грізною силою, ми сподівалися виступити з заявою перед світом. Тепер майже все було зруйноване, а Рібо став спільником (чи жертвою) паразитів, обернувши наші плани проти нас самих. У майстерності переконувати людство паразити очевидячки вели перед. Ми не мали жодного доказу їхнього існування, і вони, звичайно ж, подбають, щоб жоден такий доказ і надалі не потрапляв до наших рук. Якби ми оголосили про існування цатогванів, Рібо відразу зажадав би доказів, що цатогвани- не виплід нашої уяви. Єдиними людьми, спроможними повірити нам, були члени Антикадатського товариства! Несподівано Райх сказав: - Яка користь від того, що ми сидимо отут і перетравлюємо все це? Ми тугодуми, тим-то ці істоти й випереджають нас. Швидкості-ось чого нам бракує! - А що ти пропонуєш? - Зв'язатися з Флейшманом та братами Грау й з'ясувати, в якому вони стані. Якщо виснажені не менше, як я чотири години тому, то паразитам нічого не варто їх знищити. Зв'язатися з Берліном по відеофону було ніяк. Через надмір викликів, що надходили до Діярбакира і надсилалися з нього, система зв'язку на далекі відстані вийшла з ладу. Ми подзвонили Ребке й сказали, що для польоту в Берлін нам потрібен негайно ракетоплан і що знати про цей політ не повинен ніхто. Звичайно, «зізнання» Рібо стривожило Ребке, тож довелося витратити цілих десять хвилин, щоб підживити його свідомість. Ото морока! Психічно Ребке був такий кволий, що наші дії скидалися на спроби наповнити діряве відро. А все ж ми досягли успіху, скориставшись із славолюбства Ребке: ми підкреслили, що, оскільки він наш головний спільник, його ім'я увійде в історію, а його фірма завжди процвітатиме. Разом із Ребке ми вдалися до невеличких хитрощів, щоб збити репортерів на манівці. Райх і я приготували телезапис: Райх відповідає по відеофону, тимчасом як я бовванію у нього за спиною; наостанок Райх роздратовано гукає операторові, щоб його більше не турбували ніякими дзвінками ззовні. Ми домовилися, що запис покажуть через півгодини після нашого відльоту-заходами репортера, що нібито випадково підключився до нашої розмови. Цей викрут дав бажані наслідки. Ми побачили себе на телеекрані в ракеті, прилетівши в Берлін. Репортер, учасник містифікації, записав «сенсаційний матеріал» на своєму кінці, й через двадцять хвилин він пішов у ефір з Діярбакирської телевежі. Незважаючи на заяву Ребке перед кореспондентами, балачок про нашу долю ходило тьма. Ніхто не знав достеменно, чи живі ми, тож новина, що прояснювала загадку, негайно набула широкого розголосу. Як наслідок кілька людей, що впізнали нас у Берлінському аеропорту, вирішили, мабуть, що помилилися. Щоб пройти у Флейшманів будинок, ми мусили назватися - іншої ради не було. Але тут ми обидва відкрили, що можливості психокінезу не вичерпані. Це було досить цікаво. У певному розумінні ми могли стати невидимцями, тобто перехопити будь-чий погляд, спрямований на нас, і повернути його вбік. Люди не помічали нас, та й годі. Ми зуміли пройти аж до парадних Флейшманових дверей і подзвонити йому. Тільки тут нас упізнали й заатакували кореспонденти. На щастя, з домашнього динаміка до нас озвався сам Флейшман, і ледве ми назвалися-двері розчинились. За мить ми вже були всередині, а кореспонденти загрюкали в двері знадвору. Флейшман виглядав краще, ніж ми сподівалися, але все-таки змарнів. Через кілька хвилин ми вже знали, що з ним було те саме, що й з Райхом - довга ніч змагань з паразитами і раптова полегкість рівно о восьмій годині двадцять п'ять хвилин ранку за місцевим часом: між Берліном і Діярбакиром різниця у дві години. Почувши це, я піднісся духом: отже, мені пощасти- 'ло врятувати життя бодай двом своїм колегам і врятувати оту ніч від цілковитої поразки. ^ Флейшман сказав, що брати Грау зараз у Потсдама в себе вдома. Він зумів зв'язатися з ними вранці, перше ніж кореспонденти почали глушити всі його сигнали... Брати Грау зберегли життя завдяки постійному телепатичному зв'язку між собою. В нічній битві з паразитами вони наснажували один одного, немов підсилювачами, подібно до того, як раніше користувалися мозками один одного, щоб переміщувати предмети. Флейшман важав, що паразити намагалися «руйнувати» ,їх так само, як і мене, але й тут братам став у пригоді їхній телепатичний зв'язок. Пізніше я довідався, що, на відміну від мене, їм не загрожувала втрата особистості. Вони просто підбадьорювали й зміцнювали один одного, відмовляючись взагалі думати про таку небезпеку. Успіх руйнівної діяльності неабияк залежить від того, чи жертва в момент нападу самотня, чи бореться пліч-о-пліч з .іншими. Наступна проблема здавалася майже нерозв'язною: як дістатися до Потсдама й зустрітися з братами Грау або принаймні як змусити їх негайно прибути до Діярбакира. Будинок був обложений кореспондентами, і дванадцятка гелікоптерів прямо-таки висла над ним. Будь-яка спроба зв'язатися з Потсдамом сколошкала б кореспондентів, бо місцеві виклики легше перехопити, ніж виклики здалеку. Оскільки ми знали, імена братів Грау не були так тісно пов'язані з усією цією історією, як наші, тож вони, напевно, ще могли пересуватися порівняно вільно. Флейшман знайшов як викрутитися. Після години, проведеної з нами, він чув себе краще: підживити енергією його свідомість було набагато легше, ніж свідомість Ребке. Розповідь про мою звитягу над упирями подіяла на нього незгірш, як на Райха,-давня віра та ясність мети знову сповнили всю його істоту. І тут Флейшман несподівано зауважив: - Можна дійти одного цікавого висновку про паразитів. Хибно було б думати, що вони існують у своєрідному просторі. Зграя, що нападала на мене, це, по суті, чи не та сама зграя, що нападала і на вас обох у Діярбакирі,- інакше напади не припинилися б воднораз. Ми з Райхом уже думали про це раніше. Але Флейшман пішов далі у своїх міркуваннях і тут-таки підкинув ще один висновок: - Виходить, ми помиляємось, вважаючи, що свідомість існує в фізичному просторі. В психічному значенні весь простір у Всесвіті стиснутий до точки. Паразитам зайве подорожувати, щоб дістатися звідси до Діяр-бакира. Вони водночас-і там і тут. - їв Потсдамі також,- докинув Райх. Усім враз розвиднилося. Якщо цієї миті паразити, в певному сенсі, були у Потсдамі, то й ми теж були там. Ну звичайно, це ж так очевидно! Люди існують у фізичному світі лише остільки, оскільки вони не здужають увійти в свою власну свідомість. Людина, здатна під час тривалої подорожі залізницею відірватися від зовнішнього світу й увійти в саму себе, тікає в такий спосіб від часу й простору, тимчасом як людина, що визирає з вагонного вікна й позіхає з нудьги, змушена проживати кожну хвилину й кожну мить. В боротьбі з паразитами свідомості ми були сильні саме такою здатністю увійти в самих себе і боротися проти них на їхній власній території. Людина, що плаває на поверхні, стає легкою здобиччю акул, а норець у масці й зі списом здатен змагатися з акулою на рівних. А що нам було під силу опуститися в глибини нашої свідомості, то ми могли вступити в те саме царство поза простором та часом, що й паразити. Брати могли спілкуватися один з одним телепатичне. Що ж заважає спілкуватися з ними нам? Відповідь проста: ми не мали зеленого поняття, як це робиться. Ми знали, що тут грає роль якийсь своєрідний хист, як, наприклад, хист до того ж таки психо-кінезу, але це мало про що нам промовляло. Тож ми вимкнули світло й, посідавши до столу, заходилися експериментувати. Якби хтось зайшов у кімнату й побачив нас зі схиленими головами та стуленими долонями, він подумав би, що ми відбуваємо якийсь сеанс. Я спробував перший. Щойно ми посідали, я послав братам Грау психічний сигнал: «Ви готові?» Відповіді не було. І раптом мене затопили бурхливі радощі: всередині моїх грудей немовби озвався Райхів голос: «Ви готові?» Я послав зворотний сигнал: «Готовий, ти чуєш мене?» І знов до мене долинув товаришів голос: «Поганенько». 105 Флейшманові потрібно було хвилин з десять, щоб увійти в нашу гру. Ми з Раихом на тон час уже успішно спілкувалися між собою-мабуть, завдяки тому, що, як і брати Грау, встигли добре пристосуватись один до одного. Незабаром ми вже вловлювали хвилі Флейшманової думки - вона бриніла, мов далекий голос. Ми побачили, що можемо спілкуватися між собою. А з братами Грау? Минула година виснажливого очікування. Я чув себе як заблуканий у горах мандрівник, що гукає на допомогу. Я посилав братам Луїсові та Гайнріхові психічні сигнали, але сигнали ті оберталися в звичайні слова, ніби імена братів я вигукував уголос. І це-коли імпульси мають бути чисті, без слів. Несподівано Райх нашорошився: - Здається, я щось уловлюю. Ми всі зосередились, намагаючись подати звістку, що сигнал прийнято. І раптом аж здригнулись, почувши напродиво виразний голос, що немовби кричав нам у вуха: «Я чую вас. Чого ви хочете?» Ми перезирнулися, не приховуючи свого подиву та захвату, відтак заплющились і подвоїли нашу зосередженість. Гучний чистий голос промовив: «Не всі зразу. По одному. Райху, подавай сигнали ти. У тебе вони найчистіші». Здавалось, вільний однобічний зв'язок - Потсдам - Берлін-прочистив лінію для зворотного зв'язку. Ми відчували, як Райхів мозок пульсує енергією, посилаючи сигнали. «Ви можете прибути до Діярбакира?» Він мусив повторити сигнал разів десять. Прислухаючись до нього, ми відчували, що й самі помалу підпрягаємося до Райха. Спочатку брати Грау запротестували: «По одному!» Нараз ми потрапили Райхові в такт і тепер могли використовувати свої сигнали для посилення його сигналів. Відразу ж пролунав голос Грау: «Тепер краще. Я добре вас чую». Далі все пішло гладенько. Ми навіть потрапили стисло описати наше становище-наче говорили по телефону. Весь цей час нас не було в кімнаті. Ми з головою поринули в самих себе, як богомольці під час молитви. І тут я зрозумів, чому не здобувся на потужні- ші сигнали - через недостатню заглибленість у свою свідомість; надто близько був я від поверхні! Лихо, та й годі: коли я заглиблювався у свою свідомість, мене знемагав сон. Мова та значення належать до сфери тіла. їх так само важко нести в глибини свідомості, як логічну думку в мрію. Згадую про це тому, що якраз тієї миті я виразно уявив, які ми невігласи. Адже глибинні об-шири свідомості заповнені головно згадками та мріями, які плавають, неначе великі рибини. Неймовірно важко зберегти цілеспрямованість на такій глибині, відрізнити дійсність від омани. А для успішного телепатичного спілкування сигнали треба посилати саме з такої глибини. Одначе тепер це не мало значення. Райх, Флейшман і я підсилювали один одного. Саме в умовах такої спільної діяльності й можна по-справжньому зрозуміти значення вислову «Ми члени один для одного». Коли розмову з братами Грау було закінчено, ми всі відчули себе на диво щасливими й посвіжілими, неначе пробудилися після глибокого й безтурботного сну. Флейшман знову мав вигляд п'ятдесятип'ятирічного чоловіка, його дружина, що принесла нам каву, марно силкуючись приховати свою ворожість до мене й Райха, поглянула на нього з подивом і явно змінила свою думку про нас. Цікаво, що неприхована Флейшманова ніжність до неї (на тридцять років молодша за вченого, вона одружилася з ним рік тому) передалася Райхові й мені, і ми дивилися на неї з власницькою любов'ю, в якій хтивість сполучалася з близьким знайомством з її тілом. Вона просто ввійшла до нашого телепатичного кола і стала, коли можна так сказати, дружиною всіх нас трьох (зазначу, що хтивість, яку відчували Райх і я, виходила за межі звичайного чоловічого прагнення оволодіти незнайомкою: ми вже, сказати б, оволоділи нею через Флейшмана). Близько третьої години ночі газетярам урвався терпець вистежувати нас. Та й було їх більше, ніж дозволяли правила безпеки повітряного руху. Але юрба надворі не меншала, а на вулиці стояло повно машин з лоснулими кореспондентами. Ми зійшли на горище і приставили драбину до дахового вікна. О третій годині двадцять хвилин над будинком загуркотів гелікоптер, і ми хутенько відчинили вікно. Спритний маневр - і кінець мотузяної драбинки вкинуто до кімнати; Флейшман, я і Райх полізли по ній до гелікоптера так проворно, що кореспонденти внизу не встигли втямити, що діється. Брати Грау втягли нас, а тоді й драбину в гелікоптер, який відразу ж на всій швидкості полетів на аеродром. Блискуча операція, що й казати! Кореспонденти були певні: нам не викликати гелікоптера, бо в одній їхній машині працювали перехоплювальні пристрої (певна річ, суворо заборонені). Якщо декотрі й помітили гелікоптер, то, мабуть, чи не подумали, що в ньому був або хтось із їхніх колег, або патруль Ради повітряної безпеки. У всякому разі дорогою до аеропорту ми не завважили погоні. Наш пілот заздалегідь зв'язався по радіо з пілотом ракети, і о третій годині тридцять п'ять хвилин ми вже летіли до Парижа. Треба було з'ясувати справу з Жоржем Рібо. На світанку ми приземлилися в аеропорту Ле Бурже. Звісно, можна б сісти в зручнішому аеропорту, який плавав у повітрі над Єлісейськими Полями, але тоді треба б питати дозволу по радіо, а це, либонь, насторожило б кореспондентів. Тепер, коли ми були вп'ятьох, майже ніхто не впізнавав нас. Розташувавши свідомості послідовно, ми утворили своєрідний щит, щоб відвертати від себе увагу. Люди, звичайно, могли на нас дивитися, та ба! -не могли нас бачити. Розуміння приходить тільки після сприймання (навряд чи зрозумієте ви те, що читаєте, коли думаєте в ту мить про щось інше). Більшість об'єктів, що перебувають у полі нашого зору, не закарбовуються у свідомості, бо ми не надаємо їм ваги. Треба було не дати випадковим зустрічним «замкнути» на нас свою увагу- щось подібне ми чинимо, коли стромляємо собаці в пащеку цурпалок, щоб не кусався. Отже, ми були фактично невидимі, коли йшли Парижем. У нашому становищі лише несподіваність і рішучість могли принести успіх. Якби паразити стежили за нами, вони, безперечно, подбали б про те, щоб ми не зустрілися з Жоржем Рібо - попередили б його ще за кілька годин до нашого приїзду. Та минулої ночі вони зазнали тяжкої поразки і, мабуть, чи не втратили пильність. Саме на це ми й сподівались. Щоб дізнатися, де Рібо, досить було розгорнути першу-ліпшу газету: він став такою знаменитістю, що годі й казати. В залишеному кимось числі «Парі суар» ми прочитали, що Рібо зараз у клініці на бульварі Гауссмана в стані цілковитого нервового розладу. Причина була нам відома. У такій ситуації доводилося вдаватись до сили, хоч як нам цього не хотілося. Клініка була замала, щоб пройти непомітно. Але ми подумали, що о такій ранній порі (була п'ята ранку) навряд чи стрінеться нам хтось дорогою. Сонний сторож сердито глянув на нас зі своєї вартівні, й ту ж мить п'ять свідомостей обхопили його, стискаючи дужче, ніж це зробили б п'ять пар рук. Сторож ошелешено вирячився на нас. Флейшман чемненько запитав: - Ви часом не знаєте, в якій палаті лежить Рібо? Сторож спантеличено кивнув головою - він би не спромігся й на цей жест, якби ми не послабили свого тиску. - Проведіть нас туди,- звелів Флейшман. Сторож натис на кнопку, двері автоматично відчинилися, і ми слідом за ним пройшли до клініки. Чергова медсестра обурено перепинила нам шлях: - Чого вам тут треба? Ви уявляєте собі, куди ви потрапили? Але за мить уже й вона покірно супроводжувала нас коридорами. Ми запитали, чому тут не видно газетярів. Медсестра відказала: - Пан Рібо о дев'ятій дає прес-конференцію.-У неї вистачило духу, щоб додати:- Гадаю, ви б могли зачекати до того часу. Ми зустріли ще двох медсестер, але вони, мабуть, чи не подумали, що наші відвідини цілком законні. Палата, де лежав Рібо, містилася на найвищому поверсі - спеціальна осібна кімната. Двері цього відділення клініки відчинялися за допомогою коду. На щастя, сторож його знав. Флейшман сказав спокійно: - А тепер, пані, зачекайте нас у передпокої і не пробуйте втекти. Ми не завдамо пацієнтові ніякої шкоди. Ми, звичайно, не були цього певні; кажучи так, Флейшман хотів просто заспокоїти медсестру. Райх опустив штори, і Рібо прокинувся. - О панове! Я знав, що ви прийдете. Я заглянув у його мозок і жахнувся-таке там діялося! Мозок скидався на місто, мешканців якого вирізано й замінено солдатами. Паразитів я не зауважив. В їхній присутності не було потреби. Рібо скорився їм зі страху. Вони вдерлися в його мозок і оволоділи всіма рефлекторними механізмами. Поруйнувавши їх, вони обернули Рібо в лемішку, бо будь-яка ного дія тепер потребувала надлюдських зусиль волі. Наші повсякденні дії регулюються переважно рефлекторними механізмами: дихання, харчування, травлення, читання, відповіді на запитання. У деяких випадках (візьмімо, наприклад, актора) рефлекторні механізми виробляються напруженою працею протягом усього життя. Що талановитіший актор, то більше він покладається на рефлекторні механізми-лише у виняткових випадках свого творчого життя він вдається до волі. Поруйнувати рефлекторні механізми людини - жорстокіше, ніж убити Гі" дружину та дітей. Це означає позбавити вас усього, зробити ваше життя нестерпним, це однаково, що здерти з вас шкіру. Паразити вчинили саме так, а тоді хутко замінили давні рефлекси новими. Деякі механізми було поновлено: дихання, мовлення, манери (оскільки треба було переконати людей, що це та сама особа і що вона при своєму розумі). Одначе інші рефлекси були знищені вщент - наприклад, здатність глибоко мислити. Було прищеплено низку нових реакцій. Ми були вороги й викликали в Рібо безмежну ненависть і огиду. Якоюсь мірою ці почуття залежали від нього самого, та коли б він опирався їм, половина його механізмів змертвіла б знову. Інакше кажучи, скорившись паразитам, він залишився вільною людиною в тому розумінні, що жив і міг вибирати, як діяти. Але це була свідомість на їхніх умовах-або така свідомість, або взагалі ніякої. Він був раб такою ж мірою, як людина, до чиєї скроні приставлено пістолет. Стоячи біля його ліжка, ми не відчували жадоби помсти. Наші серця сповнилися жалем і жахом. Ми дивилися на нього, як на покалічений труп. Ніхто не промовив ані слова. Четверо з нас за допомогою психокінезу тримали Рібо на місці, а Флейшман тим часом обстежував його мозок. Сказати, чи можна його відновити, було годі, тут дуже багато залежало від снаги та мужності самого Рібо. Напевне ми знали одне: Рібо повинен виявити величезну силу волі - куди більшу від тієї, що зламали паразити. Роздумувати було ніколи. Наша сила переконала Рібо, що боятися нас треба не менше, ніж паразитів. Кожен з нас увійшов у центри його мозку, що керують моторними механізмами, аби вивчити, як саме вони поєднані. Нетелепатові пояснити це важко; річ у тім, що зв'язок з іншими мозками залежить від знання певного «типу поєднання», або ж довжини хвилі їхньої думки. Таке знання дає змогу встановити рівень дистанційного керування. Флеишман лагідно запевнив Рібо, що ми й далі залишаємося його друзями і розуміємо, що «промивання мозку» сталося не з його вини. Якщо він довіриться нам, ми звільнимо його від паразитів. Вийшовши з палати, ми в супроводі медсестри та сторожа спустилися сходами вниз. На прощання дали сторожеві на чай доларами-тодішньою міжнародною валютою. Менш як за годину ми були вже в дорозі до Діярбакира. Завдяки психічному зв'язку з Рібо ми дізналися, що сталося з ним згодом. Ні медсестра, ні сторож не могли взяти втямки, як їх змушено провести нас до Рібо. Вони відмовлялися вірити, що це сталося не з їхньої волі, тож нас ніхто не переслідував. Медсестра повернулася до Рібо, побачила, що той живий та неушкоджений, і вирішила нікому нічого не казати. Коли ми приземлилися в Діярбакирі, Райх кинув: - Зараз сьома. За дві години він виступить на прес-конференції. Може ж, вони не... Його перебив крик Флейшмана, який узяв на себе постійний телепатичний зв'язок з Рібо: - Вони довідалися... Напали великими силами. - Що можна зробити?-запитав я і спробував зосередитись, використати свої знання про мозок Рібо, щоб налагодити зв'язок, але нічого не вийшло. Однаково, що вмикаєш радіоприймач, забувши встромити штепсель у розетку. - Ви все ще в контакті?-запитав я Флейшмана. Той тріпнув головою. Ми всі по черзі пробували налагодити зв'язок з Рібо, але марно. Через годину все з'ясувалося. В програмі телевізійних новин оголосили, що Рібо вчинив самогубство, вистрибнувши з вікна своєї палати. Чи була це наша поразка? Хтозна. Тепер Рібо вже не скаже правди на прес-конференції і не зречеться свого зізнання. Але й не шкодитиме нам далі. З другого боку, якби стало відомо про' наші відвідини лікарні, нас неминуче звинуватили б у вбивстві Рібо... Але ніхто нічого не довідався. Мабуть, медсестра її далі вважала, що до лікарні вдерлися настирливі газетярі. Як уже згадувалося, після нашого відходу вона навідалася до Рібо, переконалася, що з ним усе гаразд, і вирішила тримати язик за зубами. Об одинадцяти"! ранку ми з Райхо.м запросили газетярів до спеціально відведеної нам зали. Флейшман Раих і брати Грау стояли на дверях, перевіряючи кожного, хто заходив. Наша обережність виявилася слушною. Одним з останніх до зали зайшов огрядний лисань - кореспондент «Вашінгтон екзе.мінер» на ім'я Кілбрайд. Райх кивнув одному з наших вартових, той приступив до Кілбрайда й попросив показати кишені Лисань шалено запротестував, репетуючи, що це неподобство. Відтак несподівано випручався і кинувся до мене, добуваючи щось із внутрішньої кишені піджака. Я на-' пружив усі свої психічні сили, щоб зупинити його. Троє вартових скрутили його й витягли надвір. У внутрішній кишені Кілбрайда вони знайшли вальтера з шістьма кулями в магазині й однією в люфі. Кілбрайд зарепетував, що він носить пістолет для самооборони, але його замах на мене бачили всі (опісля ми перевірили його мозок і виявили, що паразити оволоділи ним напередодні, коли Кілбрайд набрався-він був відомий пияк). Ця пригода спричинила велике напруження. Всі чекали, що буде далі. В залі сиділо п'ятсот газетярів. Вільних місць не було, й усі, хто не потрапив до зали, мусили стежити за подіями з допомогою телевізійного екрана, встановленого надворі. Я стояв на трибуні. До мене підійшли Райх, Флейшман та брати Грау. Вони мали пильнувати, щоб який прихований убивця не зміг учинити злочину. Я голосно прочитав заяву: «Сьогодні ми хочемо попередити всіх землян про небезпеку, яка їм загрожує, найбільшу небезпеку в усій історії людства. За нашою планетою нині стежить сила-силенна чужих розумних істот, що прагнуть або знищити людство, або уярмити його. Кілька місяців тому, коли ми провадили наші перші дослідження надр Чорної гори (Каратепе), професор Райх і я завважіїли присутність чужих сил, що намагались перешкодити нашій роботі. Ми відчували, сказати б, упертий опір всім нашим зусиллям, спрямованим на розкриття таємниці гори. Тоді ми вважали, що природа цього опору-якесь психічне поле, що ним захистили свої могили давно вимерлі мешканці тієї місцевості. Тривалий час і Райх, і я були певні, що це можливо і що цим пояснюються, наприклад, злигодні перших дослідників, які намагалися розкопати гробницю Тутанхамона. Ми зважилися кинути виклик тому закляттю й провадили розколини далі. •є Проте останніми тижнями ми переконались, що нам 'загрожує куди більша небезпека, ніж закляття. Ми дійшли висновку, що розтривожили сон могутніх сил, які колись панували на Землі й прагнуть панувати на ній знову. Вони небезпечніші, ніж будь-які знані людству сили, бо невидимі і здатні вражати безпосередньо людську свідомість. Вони можуть довести до божевілля чи до самогубства будь-якого індивіда, що став жертвою їхнього нападу. Вони здатні також обертати окремих індивідів на своїх рабів і використовувати їх для своїх цілей. Попри все це, ми твердо переконані, що панікувати людству нічого, їх проти нас небагато, і ми вже знаємо про них. Боротьба може бути важкою, але, на мою думку, в нас є всі підстави для перемоги. А тепер я спробую підсумувати все, що ми зуміли дізнатися про цих паразитів свідомості...» Я говорив десь із півгодини і коротко ознайомив з більшістю викладених вище подій. Розповів, як знищено наших колег і як паразити змусили Рібо зрадити нас. Я наголосив на тому, що ці сили ще не активні: вони сліпі й діють інстинктивно. Важливо було відвернути паніку. Більшість людства однаково нічого не вдіяла б проти паразитів, тож найкраще, щоб та більшість була твердо певна в остаточній перемозі. Останні п'ятнадцять хвилин я наголошував на всьому, що могло підбадьорити людство в його теперішній скруті: мовляв, тепер, коли людство застерегли, знищення паразитів - лише питання часу. Наприкінці зустрічі ми відповідали на запитання газетярів, але ті зчинили таку товкотнечу біля найближчого телеекрана, що прес-конференцію довелося мерщій закривати. Через дві години матеріали прес-конференції з'явилися на перших сторінках усіх газет світу. Сказати по правді, все те обридло мені. Ми всі п'ятеро готувалися досліджувати дивовижний новий світ, а мусили морочитися з надокучливими журналістами^ Ми пішли на це лише тому, що вбачали в такому заході гарантію власної безпеки. Якби ми загинули саме тепер, то це стривожило б цілий світ. Отож паразитам лишалося тільки одне: дискредитувати нас, постаратися, щоб буденний, усталений плин життя зберігався, скажімо, місяць (а то й рік), поки всі дійшли б висновку, що ми облудники. Своєю заявою ми намагалися виграти час. Тоді ми ще не знали, що паразити могли перехитрувати нас мало не щокроку. Не знали з простої причини. Уявіть собі книголюба: щойно він одержав пакунок із книжкою-мрією всього життя. Уявіть, що він розкриває той пакунок, і тут до нього в'язне занудливий базікало, силкуючись утягти в розмову на кілька годин... Для людства паразити були найстрашнішою загрозою за всю його історію, а для нас - найнуднішими занудами. Людство звикло до своєї психічної й розумової обмеженості так само, як три століття тому люди були звичні до злигоднів подорожування. Що відчув би Моцарт, якби по якійсь виснажливій тижневій подорожі йому сказали, що люди двадцять першого сторіччя долають ту відстань за чверть години? Ми були в становищі Моцарта, який зненацька опинився в двадцять першому сторіччі. Подорожі обширами свідомості, попервах такі виснажливі й болючі для нас, ми здійснювали тепер за кілька хвилин. Нарешті ми сповна зрозуміли слова Тейяра де Шардена про те, що людина стоїть на порозі нової фази свого розвитку. Бо тепер ми були в тій новій фазі. Свідомість була ніби незаймана країна, ніби земля обітована ізраїльтян. Нам лишалося тільки зайняти її... і, певна річ, вигнати її теперішніх мешканців. Тож, попри турботи й труднощі, настрій у ті дні був пречудовий. Ми були щасливі. Перед нами стояли два важливі завдання. Перше- знайти нових учнів - спільників у боротьбі проти паразитів, друге-зробити наші дії наступальними. Наразі ми не могли досягти нижніх обширів свідомості, населених паразитами. А проте моя нічна битва показала, що я міг вдатися до потуги, яка виходила з якогось глибоченного джерела. Як дістатися до того джерела, щоб перенести битву на ворожу територію? Я майже не зважав на відгуки світової преси. Нічого дивного, що ті відгуки здебільшого відзначалися ворожістю й скептицизмом. Віденська газета «Ворлд фрі пресе» відверто заявляла, що нас усіх п'ятьох треба негайно схопити і тримати під суворим наглядом, поки розслідуватимуться справи про самогубства наших товаришів. Лондонська газета «Дейлі експресе», навпаки, твердила, що нас треба віддати під опіку Військового департаменту 00Н з необмеженим правом боротися проти паразитів усіма можливими засобами. Усіх нас занепокоїла стаття Фелікса Газарда в га- зеті «Берліне? Тагблатт». Всупереч сподіванням, її автор не висміював нашої заяви і не підтримував «зізнання» Рібо. Він нібито погоджувався, що світові загрожує новий лютий ворог - паразити свідомості. Та коли цей ворог поневолює свідомість окремих осіб, провадив Газард, то де гарантія, що ми не раби паразитів? Щоправда, ми зробили заяву про них, але це ще ні про що не свідчить. Заявою ми просто рятувалися, адже після виступу Рібо нас могли звинуватити в карному злочині... Тон статті був не зовсім серйозний. Газард ніби залишав місце для думки, що він тонко висміює всі ці дурниці. А все ж стаття стривожила нас. Усі ми були переконані, що Газард-ворожий агент. І ще одна справа потребувала негайного розгляду. Досі газетярів не пускали на Чорну гору. Але ніхто не міг їм заборонити спілкуватися з робітниками та солдатами, які там працювали. Треба було виправляти становище. Тож ми з Райхом того ж таки вечора запропонували групі газетярів поїхати з нами на місце розкопів і дозволили поставити там телекамери. Ми дали вказівку до нашого приїзду вжити якнайсуворіших заходів безпеки: нікого з газетярів без нас на Каратепе не пускати. О десятій вечора півсотні газетярів уже чекали нас у двох транспортних гелікоптерах. Політ до Каратепе в цих громіздких машинах забрав у нас цілу годину. Коли ми приземлились, уся площа розкопок була залита світлом. Портативні телекамери поставили за десять хвилин до нашого прибуття. Наш план був простий. Ми мали супроводжувати групу газетярів униз аж до Абхотового блока, який тепер згори і з боків був відокремлений від грунту, і з допомогою психокінезу створювати напружену й гнітючу атмосферу. Далі нам треба було вибрати з групи найнервовіших і найвразливіших і викликати в них паніку. Тим-то ми й не згадували про наші психокінетичні досягнення на прес-конференції. Ми знали: вони нам придадуться, щоб приборкати паразитів. Проте ми недооцінювали своїх ворогів. Брати Грау, Флейшман, Райх і я летіли в одному гелікоптері. Перед самим приземленням я зауважив, що газетярі в другому гелікоптері співають. Це здалося нам дивним. Ми подумали, що вони, мабуть, чи не набралися. Ледве приземлившись, ми відчули присутність паразитів і зрозуміли, в чому річ. Вони застосовували свою звичайну методу навпаки. Замість висмоктувати снагу зі своїх жертв, вони насичували їх психічною енергією. Багато з тих людей були непросипенні пияки і, як більшість газетярів, не могли похвалитися надто великою кебетою. Тому психічна енергія («подарунок» паразитів) діяла на них майже як хмільне. Коли газетярі з нашого гелікоптера прилучилися до них, то відразу були заражені їхнім настроєм. Я чув, як телекоментатор казав: «Ці хлопці не бояться паразитів аніскілечки. Для них усе це - наче жарт». Я сказав режисерові телепередачі, що ми трохи затримаємось і, обернувшись до своїх колег, показав головою на будиночок старшого майстра, що стояв віддалік. Ми замкнули двері й зосередились, намагаючись викрутитися з нової халепи. Налагодивши між собою зв'язок, ми могли ввійти в мозок деяких газетярів. Спочатку важко було добрати в усьому цьому глузду-ми ніколи іде не стикалися з чимось таким. Нарешті нам пощастило: ми натрапили на газетяра з довжиною хвилі, як у Рібо. Це дозволило глибше дослідити діяльність його мозку. Мозок має понад десять центрів утіхи, серед яких найпоширеніші-статевий, емоційний та соціальний. Є також центр розумової насолоди та високо-інтелектуальний центр самовладання і здержливості. Нарешті, є ще п'ять центрів, майже нерозвинених у людей і пов'язаних з енергіями, що їх ми називаємо поетичною та релігійною чи містичною. Паразити підвищували енергію соціального та емоційного центрів у більшості газетярів, а те, що їх було аж п'ятдесят, довершувало справу: механізм юрми посилював їхню втіху. Ми всі п'ятеро зосередилися'-на газетяреві, якого обстежували. Нам неважко було розімкнути механізм і несподівано викликати в газетяра депресивний стан. Але тільки-но ми переставали тиснути на нього, він знову вкидався у п'яні веселощі. Ми спробували піти на паразитів приступом. Марний клопіт! Вони перебували поза межами нашого досягу і не збирались потикати звідти носа. Здавалось, ми дарма витрачаємо енергію, і вони шкилюють з нас. Справи були кепські. Ми вирішили покладатись тільки на психокінез, щоб утримати становище у своїх руках. Іншими словами, треба працювати в гущі газетярів. Знадвору хтось загрюкав у двері: - Агей! Скільки нам чекати ще? .-Ми вийшли з будиночка і сказали, що готові рушати далі. Райх і я йшли попереду. Газетярі сунули за нами, весело сміючись і часом заглушуючи своїм реготом безупинне торохтіння телекоментатора. йдучи позад юрби, Флейшман та брати Грау зосередились на телекоментаторі. Ми чули його стривожений голос: «...Кожен здається веселим і безтурботним, а я все думаю, чи так воно насправді. Довкола відчувається якесь дивне напруження...» Газетярі зустріли слова телекоментатора дружним реготом. Ми всі п'ятеро об'єднали наші вольові зусилля й збудили у натовпу почуття небезпеки й невиразний страх. Сміх відразу урвався. Я голосно сказав: - Не турбуйтеся. Повітря на цій глибині не таке чисте, як надворі. Але воно не отруйне. Тунель мав сім футів заввишки і йшов углиб під кутом яких двадцять градусів. Пройшовши сотню ярдів тунелем, ми сіли в маленькі залізничні вагончики. Протягом десятнмнльної подорожі не було чути нічого, крім гуркоту коліс. Потреби тиснути на газетярів, щоб пригнітити їхній настрій, тепер не було ніякої. Тунель мав форму неправильної спіралі (можна було зробити його інакше: із виходом за кілька миль від Чорної гори, що вдвічі збільшило б безпеку руху), й щоразу, коли вагончики нахилялися на закруті, ми ловили хвилю тривоги, якою віяло від них. Боялись вони й іншого: як би двигтіння вагончиків не призвело до завалу в тунелі. Подорож тунелем до Абхотового блока тривала десь із півгодини. Сам блок вразив усіх: його величезні чорно-сірі стіни височіли над нами, неначе стрімчак. Ми умисно нагнітали важку атмосферу. Було б набагато краще дати волю їхній уяві і лише злегка подразнювати їх доторком страху. Але паразити живили їх енергією, і нам треба було спаралізувати вогнища збудження у їхньому мозку. Ми кинули на них тягар відрази й страху. Телекоментатор знітився і не міг уже вести репортажу вільно у зловісній тиші. Він говорив у мікрофон пошепки: - Тут, унизу, на тебе ніби щось навалюється й душить. Може, це повітря. Тієї ж миті паразити рушили в атаку. Тепер не гур- том, не навально, а по одному, по два. Хотіли нас чи не збентежити, щоб ми послабили тиск. Тільки-но ми скупчили увагу на боротьбі проти них, у тунелі розпогодилось: газетярі пожвавішали. А ми були прикро вражені й розчаровані, бо мало що могли вдіяти проти паразитів. У малій кількості вони були майже невразливі. Однаково, що воюєш із тінями. Найкраще було б не зважати на них, але це так само важко, як не зважати на цуцика, що хапає тебе за кісточки. І тоді у всіх нас промайнула одна думка, може, й не воднораз, та хіба ж скажеш, у кого першого вона з'явилась, так тісно ми були пов'язані між собою. Ми глянули на Абхотів блок, а тоді на стелю за яких тридцять футів від його верху. Вага блока - три тисячі тонн. У Британському музеї брати Грау підняли трндцятитонний блок. Треба спробувати. Пустивши хвилю страху на газетярів, ми почали напружувати наші зусилля в унісон, щоб підняти блок. Здавалося, це неможливо, як неможливо було б підняти його голіруч. І тоді брати Грау підказали нам, як діяти. Замість натужуватись в унісон, вони стали натужуватись навперемін, поволі, тоді дедалі швидше. Збагнувши їхню методу, ми приєдналися до них, і все виявилося до безглуздого простим. Сила, витворена вп'ятьох, була велетенська - її вистачило б, щоб підняти двомильний шар землі над нами. Блок відірвався від землі й поплив до стелі. Світло заблимало, коли він зачепив силовий кабель. Зчинилася паніка, і якийсь телепень побіг під блок, чи то сам, чи, може, його туди попхнули. Ми повели блок убік, і світло зненацька згасло-блок перетяв силовий кабель. Кінець кабелю волікся по землі. Розлігся здавлений крик газетяра, що наступив на дріт. Дух паленого м'яса виповнив повітря і викликав у всіх нудоту. Будь-що відвернути паніку! Один з нас мав «від'єднатися» від своїх колег, щоб загнати журналістів у кут підземної порожнини і дати змогу опустити блок. Завдання непросте, бо воля кожного з нас була замкнена в одне ціле з усіма іншими, що тримали блок. Ми були, сказати б, сполучені паралельно, а не послідовно, підтримуючи блок навперемінними зусиллями всіх п'ятьох. Саме цю мить паразити й обрали, щоб ударити по нас великою потугою. Ми, звичайно, були безпорадні проти них. Становище могло б здатися кумедним, якби не було таким небезпечним і вже не коштувало одного життя. Райх озвався перший: - Розпорошити його абощо? Зопалу ми його не зрозуміли - паразити облягли нас. як військо тіней. А тоді, втямивши його думку, побачили, що це єдиний порятунок. Ми витворювали таку сулу, що могли підняти тисячу таких блоків. Та чи стане її, щоб зруйнувати один? Ми затиснули блок у психічні «обценьки» і здавили, щоб подрібнити його. Не змовляючися, збільшили частоту навперемінних зусиль. У запалі праці ми майже не помічали паразитів. Нарешті відчули: блок подрібнюється й кришиться, неначе крейда в лещатах. За кілька секунд ми тримали в повітрі величезний блок пороху. Тепер його можна загнати в тунель. Ми зробили це так швидко, що повітряна хвиля підхопила нас і понесла до тунелю, а простір довкола на якийсь час виповнився пилом. Скінчивши з блоком, ми кинули всю нашу вольову потугу на паразитів, кинули з нетерплячкою того, хто знищує настирливу комаху. Ми були задоволені наслідками: вони й цього разу не мали часу відступити, і ми нищили їх, як вогнемет сухе листя. Тоді Райх від'єднав свою волю від нас, підніс кінець силового кабелю і прилютував його до обірваного кінця. Спалахнуло світло, і перед нашими очима постала картина цілковитої розгубленості і сум'яття. «Соціальний механізм» було розірвано у всіх: кожен був до краю спустошений, самітний і нажаханий. У повітрі висів чорний пил, аж важко було дихати (нам довелся розсипати його в тунелі перше, ніж виганяти нагору, щоб дати доступ свіжому повітрю). Останки загиблого газетяра прикипіли до силового кабелю над нами „й далі ширили довкола дух паленого м'яса. Обличчя у всіх були чорні, як у шахтарів. Паніка охопила всіх. Кожен гадав, що більше не побачить білого світу. Знову з'єднавшись послідовно, ми трохи вгамували паніку, а тоді загадали всім стати в колону по двоє і вернутись до вагончиків. Райх зосередився на трьох працівниках телебачення: треба було, щоб вони знову полагодили й увімкнули свої камери, злегка ушкоджені обривом кабелю. Тим часом ми вчотирьох вигнали пил з тунелю на поверхню, де він піднявся в небо( на щастя, ніч була темна), а тоді опустили його додолу на широкій площі. Вийшовши на поверхню, ми вже знали, що здобули важливу перемогу над паразитами - головно завдяки випадкові. Видима річ, вони не здалися. Вони й далі-- вже на поверхні-насичували газетярів енергією Ми могли спинити її надходження, коли газетярі трималися гурту. Але ми не годні були зробити цього, коли вони розійшлися. Одначе весь світ бачив підземну дивовижу по телебаченню, бачив зникнення блока. Тепер байдуже, що писатимуть газетярі. І ще одне. Оте штучне подразнення їхніх соціального та емоційного центрів неминуче призведе до втоми, до своєрідного похмілля. Це теж нам з руки. Пополудні ми вп'ятьох обідали в окремій кімнаті - нам спеціально надала її Англо-Індійська уранова компанія. Ми постановили відтепер триматися купи і вдень і вночі. Поодинці ми мали певну силу, але в гурті ця сила зростала в тисячу разів, що ми й показали під землею. Ми не дурили себе тим, що ми, мовляв, невразливі. Безпосередній напад паразитів для нас, певно, не страшний. Але вони знали, як використати проти нас інших людей, і в цьому крилася справжня небезпека. Коли назавтра вранці ми переглянули газети, важко було не привітати себе з найбільшою перемогою. Телепередачу дивилася майже вся людність Землі, і кожен телеглядач був ніби очевидцем зникнення Абхотового блока. Ми думали, що деякі газети звинуватять нас у шахрайстві (зрештою те, що ми вчинили, було не що інше, як славнозвісний чаклунський трюк), але ніхто про це не обмовився й словом. Було багато істеричних нападів, але ці напади скеровувалися на нашу, мовляв, дурість-де ж пак, вивільнити оті «жахливі сили»! Кожен уважав, що цатогвани (цей термін поширив у Сполучених Штатах один дослідник Лавкрафтової творчості) зруйнували блок, щоб перешкодити нам сягнути їхніх глибших таємниць. Найдужче вжахнула всіх думка, що коли, мовляв, паразити зруйнували блок вагою у три тисячі тонн, то вони так само легко можуть зруйнувати ціле місто. Страх ще збільшився коли вчені помітили шар базальтового пилу на чагарях у радіусі кількох миль від місця розкопок і слушно виснували - блок якимось дивом розпорошено. Це збило їх з пантелику. Звичайно, блок неважко розпорошити за допомогою атомного вибухового пристрою, але ж вивільнена вибухом атомна енергія знищила б усіх, хто був у підземеллі. Вченим не вкладалось у голові, як можна було такого досягти, навіть не підвищуючи температури в підземеллі. Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй Гуннар Фанген надіслав нам послання, де запитував, яких, на нашу думку, заходів ,він мав би вжити проти паразитів свідомості. Чи не годи* лося б знищити Кадат атомними бомбами? Чи є у нас якась пропозиція щодо зброї, згубної для них? Ми й собі надіслали йому послання з запрошенням прибути до нас на розмову, що він і зробив через дві доби. Тим часом у Англо-Індійської уранової компанії з'явилися свої клопоти. Широка реклама була, звичайно, їй до речі, але під усіма її брамами товклися сотні газетярів. Компанія опинилась ніби в облозі, і її діяльність занепала. Нам треба було шукати нового місця, де жити. Через те я переговорив з самим президентом Сполучених Штатів Америки Ллойдом Мервіллом і попросив його знайти для нас якнайбезпечніший притулок, де б нас ніхто не турбував. Президент негайно відгукнувся на наше прохання і менш як за годину запропонував нам переїхати на ракетну базу США № 91, що в Саратога Спрінз, штат Нью-Йорк. Другого дня (17 жовтня) ми прибули на базу. Наш прихисток мав чимало переваг. У нас і досі зберігався список дванадцяти американських громадян, яких ми хотіли втаємничити в нашу справу; їхні прізвища назвали нам Ремізов та Спенсфілд з Йєльского університету. П'ятеро з них жили у штаті Нью-Йорк. Ми звернулися до президента Мервілла з проханням влаштувати нам зустріч із ними по прибутті на базу № 91. Ось вони, ці люди: Олівер Флемінг і Мерріл Філіпс з Колумбійської психологічної лабораторії, Рассел Гол-крофт із Сіракузького університету, Едвард Ліф та Віктор Ебнер з Олбанського дослідного інституту. Того самого вечора, коли ми залишили Англо-Індін-ську уранову компанію, Флейшман виступив по телевізору-запис був зроблений заздалегідь на території компанії. У своєму виступі він знову наголосив, що причини для паніки немає. Він не вірить, що паразити настільки могутні, щоб заподіяти людям шкоду. А наше завдання - не дати їм вбитись у силу. Цей «публічний бік» нашої роботи не стільки був для нас цікавий, скільки дратував. Нам хотілося по-справжньому поринути в дослідження нашої власної моці та моці паразитів. Англо-Індійська уранова компанія замовила нам швидкісну ракету, яка й приставила нас на базу № 91 менш як за годину. Пополудні про наш приїзд оголосили по телебаченню. Сам президент виступив перед теле- глядачами, щоб пояснити наш переїзд на базу №91. (найбезпечнішу територію Сполучених Штатів - жартували навіть, що легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж сторонньому потрапити на базу № 91). Він заявив, що наша безпека життєво важлива для всього світу і перша-ліпша спроба газетярів зв'язатися з нами розглядатиметься, як порушення кодексу безпеки з усіма наслідками, які звідси випливають. Отак ми позбулися однієї з наших болячок: відтепер можна було ходити та їздити без надокучливого супроводу десятка гелікоптерів з газетярам!'. База № 91 була далеко не таке затишне місце, як директорський блок Англо-Індійської уранової компанії. За житло нам правив збірно-розбірний будинок типу «Ніссен», поставлений за день до нашого приїзду-у ньому було не набагато краще, як у добре вмебльованому бараці. Коли ми приземлились, нас зустріло п'ятеро чоловіків: Флемінг, Філіпс, Голкрофт, Ліф і Ебнер. Усім їм не було ще й сорока. Голкрофт з його шестифутовим зростом, червоними щоками та небесно-блакитними очима мало чим нагадував ученого. Побачивши його, я засумнівався, чи він підійде для нашої справи. Решта мені вельми заімпонували: розумні, стримані, з тонким почуттям гумору. Ми всі посиділи за чаєм з начальником бази та начальником служби безпеки. Обидва справляли враження типових військовослужбовців: не дурні, але дещо обмежені (начальника служби безпеки цікавило, яких заходів ми збираємося вжити проти цатогванівських шпигунів). Я спробував розтлумачити, проти чого ми воюємо: не проти ворога, що нападає на тебе спереду чи ззаду, а проти того, хто гніздиться всередині всіх нас. Вони спантеличено подивились на мене, а тоді генерал Вінслоу (начальник бази) мовив: - Ви, мабуть, хочете сказати, що істоти ці - щось на зразок мікробів, які пробрались у кровоносну систему? Я відповів, що так, ці істоти справді схожі на мікробів, і відчув, що їх цілком задовольнила моя відповідь, хоча думки начальника служби безпеки уже снувалися довкола дезинфікувальних засобів. Після чаю ми забрали п'ятьох нових «рекрутів» до нашого будиночка. Я прочитав у свідомості начальника служби безпеки, що під бетоновою підлогою будиночка з його наказу вмонтовано багато вібраційних мікрофонів, то- му, ледве-но переступивши поріг, я подумки познаходив їх і вивів з ладу. Мікрофони, звісно, були вмуровані в сам бетон на глибині дюйма, і зіпсувати їх, не просвердливши бетону, теоретично було годі. Весь наступний тиждень, зустрічаючись із начальником служби безпеки, я перехоплював його спантеличений і заразом підозріливий погляд. Вечір ми перебули разом з п'ятьма нашими новими «рекрутами», пояснюючи їм становище. Насамперед ми пороздавали їм фотокопії «Роздумів над історією». Далі я коротко розказав їм про свій власний досвід боротьби з паразитами. Мою розповідь записувано на магнітофонну стрічку, щоб опісля вони могли прослухати її знову, якщо постануть запитання. Я процитую зараз останні речення магнітофонного запису, бо саме в них чітко визначено завдання, що стояли перед нами: «...Отже, ми вважаємо, що людина може побороти ці створіння знаннями та практичними навичками у феноменології. Ми знаємо також, що вони сильні передусім умінням вивести свідомість із рівноваги (щойно я вже згадував, що Абхотів блок зруйнували ми). Звідси висновок: треба навчитися протистояти їм на будь-якому психічному рівні. Але це ставить перед нами нову проблему, яку треба розв'язати якнайшвидше. Ми дуже мало знаємо про людську душу. Ми не знаємо, що відбувається після народження людини й після її смерті. Ми не уявляємо собі стосунку між людиною, з одного боку, і часом та простором, з другого. Найпалкішою мрією романтиків дев'ятнадцятого сторіччя було бачити людину схожою на бога. Тепер ми вже знаємо, що ця мрія здійсненна. Ми навіть не уявляємо, які величезні приховані сили людини. Бути боговитим означає вміти панувати над обставинами, а не бути їхньою жертвою. Але цілком панувати над обставинами годі, поки багато питань лишається без відповіді. Якщо людина йде з підведеною до неба головою, її легко заманити в пастку. Доки ми не зрозуміємо глибинних підвалин нашої істоти, доти паразити могтимуть нападати на ці підвалини й занапащати нас. Наскільки я знаю, паразити тут такі самі невігласи, як і ми, але нам не вільно ризикувати, покладаючись на їхнє невігластво. Ми повинні пізнати таємниці смерті й простору та часу. В цьому єдина запорука перемоги в нашій боротьбі». На мій подив, Голкрофт виявився найкращим учнем, яких я будь-коли мав. По-дитячому безневинне обличчя було дзеркалом його душі. Він виріс на селі. Виховували його дві тітки-незаміжниці, віддаючи йому всю свою любов. У школі хлопчикові легко давалися природничі науки. Він був великодушний, життєрадісний, урівноважений. Завдяки безхмарному дитинству він зберіг ці якості і в зрілому віці. Як психолог-дослідник, він не хапав зірок з неба: у ньому не було одержимості, що робить із науковця першорядного вченого. Але що важливіше, він мав природжений хист жити в гармонійній злагоді з природою, володів своєрідним радаром духовної проникливості,- інакше кажучи, не переймався буденними клопотами, вони його мало обходили. Отож, якоюсь мірою він уже знав про все те, що я йому розповів. Він відразу схопив суть. Інші доходили до неї розумом, перетравлюючи почуте так повільно, як полоз перетравлює пацюка, доходили в стані розумового збудження. Голкрофт спирався на інтуїтивне знання. Все це набагато важливіше, ніж може здатися на перший погляд. Бо ж і Райх, і Флейшман, і я сам, і брати Грау були інтелектуали. Ми не могли переступити звички застосовувати розум, досліджуючи світ свідомості, а це тягло за собою марні витрати часу. Уявіть собі військо на чолі з генералом, неспроможним діяти, не заготувавши попереду документів у трьох примірниках і не проконсультувавшись про все зі штабом. Голкрофт був своєрідний медіум. Щоправда, не в тому розумінні, як це мислять спірити, проте зв'язок тут досить тісний. Його стихією був не «дух», а природне чуття. Першого ж вечора ми «ввімкнули» його в наш телепатичний ланцюг: його внутрішнє вухо було природно настроєне на нас. І між нами п'ятьма спалахнула нова іскра надії. Чи не заглибиться цей чоловік у свідомість далі, ніж ми? Чи не викриє він потаємних намірів паразитів? Наступні три дні ми майже не виходили з будиночка, навчаючи нових учнів усього того, що знали самі, Наші телепатичні здобутки полегшували справу. А проте ми не уникли однієї з пасток феноменології-це було ясно теж. Коли ви переконуєте людину, що все життя вона мала хибне уявлення про саму себе, її опановує не менша тривога, ніж коли б ви вручили їй мільйон фунтів стерлінгів. Це однаково, що дати зневіреному в коханні чоловікові владу над цілим гаремом. Втаємниче- на людина несподівано для себе бачить, що може напрочуд легко «увімкнути» той чи топ поетичний настрій-з неменшою легкістю, ніж відкрутити водогінний кран; що вона може розпалити свої емоції, сказати б, до білого гарту, її шокує думка, що їй вручили ключ до величі, що у всіх так званих великих людей лише проблискували ті сили, якими вона тепер володіє сповна. Адже весь свій вік вона була дуже скромної думки про себе. її давніша особистість «відстоялась» за тридцять чи сорок років звичного життя. Вона не хоче в'янути за одну ніч. Проте нова особистість теж винятково сильна. І людина стає ареною боротьби між тими двома особистостями. І марнує силу-силенну енергії в усій тій безладній шамотанині. Голкрофт, як я вже згадував, був винятковий учень. Решта четверо мали далеко розвиненіші особистості, але були позбавлені реального чуття небезпеки: мовляв, зрештою, ми, ті, хто вижив, витримали напад паразитів, то чому ж і їм не витримати? Я не звинувачую цих чотирьох. Так і мало бути. Кожному університетові знайомий цей клопіт: студентам їхнє нове життя здається таким чарівним, що вони не хочуть марнувати часу на тяжку працю. Нам довелося поморочитися всім п'ятьом, щоб змусити Флемінга, Філіпса, Ліфа та Ебснера дотримуватися дисципліни, їх ні на хвилину не можна було спускати з ока. Нові ідеї дуже сп'янили їх: їхній розум був такий збуджений, що їм хотілося бризкатися, як ото дітям на річці. Замість читати Гуссерля чи Мерло Понті, вони починали згадувати дитинство чи колишні любовні пригоди. Ебнер кохався в музиці і знав напам'ять усі Вагнерові опери. Досить було на хвилю полишити його на самого себе, як він тут-таки починав виспівувати якусь тему з «Персня Нібелунгів» і відразу ж впадав у прострацію. Філіпс мав у собі щось джигунське. Коли він починав згадувати свої колишні любовні походеньки, то атмосфера аж гула від сексуального напруження і всім нам доводилося відриватися від роботи. На захист Філіпса мушу сказати, що його амурні пригоди завжди були пошуком, а знайти те, що він шукав, йому не щастило; тепер його пошук несподівано увінчався успіхом, але одірватися від минулого відразу він не міг. Третього дня по нашому прибутті на базу № 91 Голкрофт підійшов до мене і сказав: - У мене таке відчуття, неначе ми ошукуємо самих себе. Передчуваючи якусь невиразну загрозу всім нам, я запитав, що він має на увазі. - Я й сам добре не розумію,- пояснив Голкрофт,- але коли, тренуючись, пробую вловити довжину їхньої хвилі (він мав на увазі паразитів), то відчуваю там бурхливу діяльність. Щось вони затівають. У мене аж руки опустились. Ми володіли великою таємницею, попередили людство про небезпеку, а проте в грунті речі і тепер були такі самі невігласи, як і раніше. Хто вони, ці істоти? Де вони взялися? Яка їхня кінцева мета? Чи справді вони розумні, чи такі ж нерозвинені, як личинки, що заводяться у сирі? Ми частенько ставили ці запитання і дійшли кількох попередніх висновків. Людський розум - це плід еволюційних поривань людини: вчений і філософ спрагло шукають правди, бо вони втомилися бути просто людьми. Чи можливе таке, що й вампіри на тому самому щаблі розумового розвитку? Повірити в це було важко - вони наші вороги. Але ж історичні приклади свідчать, що інтелект-ще не гарантія зичливості. В усякому разі, якщо це розумні істоти, то, може б, вони погодилися на мир з нами? Крім того, якщо вони розумні, то, мабуть, усвідомлюють, що зазнали поразки. Але чи зазнали вони поразки? Ледве-но Голкрофт розповів мені про свою підозру, я скликав усіх докупи. Це було після сніданку. Надворі стояв чистий, сонячний і напрочуд теплий ранок. За кілька сотень ярдів під командою сержанта муштрувалася група військових у білих гімнастичних костюмах. Я поділився з усіма своїми побоюваннями й запропонував спробувати дізнатися про наміри паразитів. Ми попросили наших чотирьох учнів натужитися і нав'язати з нами телепатичний зв'язок: з огляду на складність операцій треба було мобілізувати всі наші сили. Після півгодини тренувань Ліф раптом заявив, що вже досить добре відчуває зв'язок з нами. Решта страшенно охляли, силкуючись налагодити з нами контакт, і ми загадали їм розвіятись і відпружитись. Ми мовчали про те, що нас тоді страшенно тривожило: в разі нападу паразитів наші учні будуть у найбільшій небезпеці. Адже вони майже не мають досвіду, як користуватися своєю психічною зброєю. Ми запнули штори, замкнули двері й зосередились якомога. Я вже так звик до цієї процедури, що діяв майже автоматично. Перший крок такий самий, як ото буває, коли хочеш заснути: цілковито звільняюсь від зовнішнього світу, забуваю про своє тіло. За кілька секунд я вже поринав у морок своєї свідомості. Наступний крок потребує певної практики. Треба відірватися від своєї звичайної фізичної основи. Розумна основа мала зоставатися пробудженою і рухатися вниз - у світ снів та згадок. Для більшої ясності уявіть, що вам сниться страшний сон і ви кажете собі: «Це сон - і тільки. Я сплю в своєму ліжку. Я повинен прокинутися». Ваше денне єство при вас, але воно спантеличене у своєму теперішньому світі фантасмагорії. Невдовзі я відчув, що можу опуститися крізь шар снів, зберігаючи цілковиту ясність розуму - складна операція, оскільки тіло для нас своєрідний рефлектор, що допомагає підтримувати належну гостроту свідомості. Шар сновидінь у свідомості - дивний, мовчазний світ. Здається, ніби плаваєш на дні моря. Для початківця це - найнебезпечніша частина досліду. Тіло грає роль котвиці свідомості. В одному своєму вірші Йетс дякує богові за те, що «має тіло з його дурістю», а отже, може рятуватися від страхітливих снів. Тіло тисне на думки, як величезний тягар, і не дає їм злітати вгору. А тут ти наче опиняєшся на Місяці й важиш усього кілька фунтів. Ступаєш який крок, а летиш у просторі, немов повітряна куля. Звільнені від ваги тіла, думки теж набувають демонічної енергії. Якщо мислитель - хворобливо вразливий, думки його відразу обертаються в найжахливіших дияволів. І поки він не усвідомлює, що ці думки не існують поза ним, що це його власні думки, він може запанікувати й погіршити становище в десять разів. Так пілот жахається у літаку, що падає каменем у раптовому піке, не здогадуючись, що то він сам ненароком штовхнув один із важелів керування. Спускаючись униз крізь свої сни та згадки, я намагався бути безчинним, легковажити ними. Коли б я необачно зосередився на чомусь одному з того всього, воно відразу розпросторилося б і стало Всесвітом у собі. Наприклад, я натрапив на знайомий запах тютюну «Рудий Том», що його курив мій дід. Згадка про той тютюн була така давня, що, натрапивши на запах, я дозволив собі наблизитись до нього. І відразу ж відчув і діда, і його город за будинком у Лінкольншірі. Фактично я опинився на тому городі, відтвореному до таких подробиць, що за інших обставин я вважав би його за справжній. Я змусив себе відірватися від тієї згадки і за мить уже знов опускався вниз у теплий морок. Ця темрява була сповнена життя, в якому не просто відзеркалювалося життя тіла. Тут нуртувало те саме життя, що, мов електричний струм, пронизувало Всесвіт. Нижчі сфери свідомості можна б назвати «дитячими яслами». Там вас обіймає гостре відчуття живого тепла й безневинності: це світ безтілесних дітей. Під «яслами» панує порожнеча, подібна до порожнечі міжзоряного простору. Тут надто велика небезпека збитися з дороги й заблукати. Під час усіх моїх ранніх дослідів я завжди засинав у цім краю і прокидався аж по кількох годинах. Там ніщо вам не нагадує про вашу особистість чи бодай про те, що ви існуєте, й навіть хвилинна неуважність призводить до млості. Опуститися нижче цієї межі було вже несила. І так доводилося час від часу підніматися до «ясел», щоб скупчити свою увагу. Поки тривало таке заглиблення, розум кожного з нас перебував у телепатичному контакті з розумом решти. Це не означає, що ми всі семеро, сказати б, пливли біч-о-біч. Кожен діяв самостійно, підтримуючії своїм розумом контакт з іншими. Але при потребі ми могли допомагати одне одному - завдяки своєрідному контролеві на відстані. Якби, наприклад, я заснув, коли затримався був на городі у свого діда, інші розбудили б мене. Якби хтось із нас зазнав нападу, ми всі негайно згуртувалися б, щоб дати відсіч напасникові. Але на тій глибині, що я оце щойно згадував, покладатися доводилось лише на себе. Зупинившись там, я через дистанційний зв'язок з Голкрофтом довідався, що він опускається далі. Мене охопило щастя. Я був цілковито безважний на такій глибині, неначе бульбашка, витискувана на поверхню. Я гадав так: щоб опуститися нижче, мабуть, треба знати якийсь хитрий спосіб, якийсь виверт, але без науки, без практикування цього мистецтва не опануєш, а просто зберігати фізичну свідомість, як я, мало. Голкрофт, видно, вже знав цей виверт і вмів до нього вдаватися. У тих краях свідомості майже не відчувався час. Час минає і заразом не минає-якщо в цих словах є глузд. Оскільки тіла, якому притаманна нетерплячість, там немає, то плин часу оповитий там нейтральністю й відстороненістю. Паразитів поблизу не було, тож я просто нашорошено чекав. Незабаром я зрозумів, що Голкрофт повертається. Я легенько поплив назад угору крізь сновидіння та згадки і повернувся до фізичної свідомості десь так за годину після початку експерименту. Голкрофт був ще непритомний. Через десять хвилин він розплющився. Обличчя мав безкровне, але дихав спокійно. Він мовчки подивився на нас, і ми зрозуміли, що нічого особливого від нього не почуємо. -Розуму не приберу,-озвався він нарешті.-Там, унизу, майже пустка. Вони чи не забралися звідти геть. - Ти бачив когось із них? - Ні. Раз чи двічі здалося, ніби вони десь неподалік, але їх жменька. Усі ми відчували те саме. Знак непоганий, але ніхто з нас не радів. Опівдні вперше за останні три дні ми ввімкнули телевізор, щоб послухати новини. І дізналися, що робили паразити ті три дні. Виявляється, Обафеме Гвамбе забив президента Сполучених Штатів Африки Нкумбулу і, вчинивши державний переворот, оволодів Кейптауном та Аденом. Далі диктор телебачення прочитав уривок з промови Гвамбе по радіо після перевороту. Ми перезирнулися, неабияк занепокоєні: Гвамбе був чи не під контролем паразитів свідомості. Тепер ми вже знали про паразитів досить і розуміли, що недооцінювати їх - найнебезпечніша з усіх помилок. Ми відгадали їхні наміри відразу: зрештою, вони успішно втілювали їх у життя ось уже двісті років - відвертали людство від його мети війнами. Два сторіччя людство намагалося перетворити свій стан фізичної свідомості на щось дійовіше. І два сторіччя паразити підкидали їм щось зовсім інше, над чим люди мусили сушити голову. Ми сиділи до пізнього-пізна й обговорювали цю нову халепу. Події поверталися так, що треба було негайно діяти, але в який спосіб? На душу налягали недобрі передчуття. О третій ранку ми пішли спати. О п'ятій Голкрофт збудив нас і поділився своїми ос-трахами: - Вони збираються щось учинити, я чую нутром. Мені здається, нам краще перебратися десь-інде. - Але куди? На запитання відповів Райх: - До Вашінгтона. Гадаю, нам краще поїхати й зустрітися з президентом. - А що це нам дасть? - Не знаю,-сказав Райх,-але мені щось підказує, ніби ми гайнуємо час, сидячи тут. Зволікати не було рації. Хоч до світання залишалася ще година, ми сіли в гелікоптер,- його надав у наше розпорядження уряд Сполучених Штатів,- і знялися в повітря. На світанку ми вже бачили внизу довгі, рівні вашінгтонські авеню. Ми легенько посадили гелікоптер на вулиці поряд з Білим домом. Вартовий підбіг до нас із атомною рушницею напоготові. Він був ще зовсім хлопчак, і йому неважко було навіяти, щоб він покликав старшого офіцера, поки ми перемістимо гелікоптер на моріжок перед Білим домом. Завдяки нашим психічним досягненням ми могли дозволити собі розкіш усувати звичайні офіційні перепони. Ми вручили офіцерові листа до президента, а самі пішли пошукати, де б випити кави. Наш гурт з одинадцяти чоловік, певно, видавався перехожим делегацією бізнесменів. Ми знайшли велику обшиту склом ресторацію і вибрали два столики над самісінькою вулицею. Коли всі посідали, я зазирнув у Ебнерову свідомість. Він відчув це і промовив з усміхом: - Дивно... Я мав би думати про навислу над людством небезпеку та про місто, де народився,- Вашінгтон. Натомість я відчуваю щось схоже на зневагу до оцих вуличних перехожих. Вони сплять. І чи багато зміниться від того, що саме з ними буде?.. Райх, усміхаючись, перепинив його: -'Не забувай, тиждень тому ти був такий самий, як і вони. Я подзвонив у Білий дім, і мені сказали, що президент запрошує всіх на сніданок о дев'ятій годині. Йдучи до Білого дому повз юрби перехожих, що поспішали на роботу, ми несподівано почутили під ногами легкий струс і перезирнулися. - Землетрус?-здивувався Ебнер. - Ні, вибух,- визначив Райх. Ми наддали ходи і прибули до Білого дому о восьмій сорок п'ять. Я запитав офіцера, що вийшов зустріти нас, чи не було якогось повідомлення про вибух. Офіцер тріпнув головою. Ми дізналися, в чім річ, за двадцять хвилин, коли вже сиділи за столом. Президента кудись викликали. Повернувся він з білим як крейда обличчям. Голос йому тремтів, коли він повідомив новину: - Панове, базу № 91 знищено вибухом півгодини тому. Ніхто з нас не вимовив ні слова, але мозок кожного свердлила та сама думка: «Скільки нам пощастить протриматися, поки паразити таки знищать нас?» Райх і Голкрофт написали докладні звіти про розмову з президентом, тож я лише коротко опишу подальший перебіг зустрічі. Ми бачили, що нерви президентові ось-ось не витримають, і заспокоїли його способами, до яких тепер так часто вдавалися. Мервілл був слабка людина. Він виявився чудовим президентом для мирного часу, вмів урядувати, але на належав до тих, хто здатен зарадити світовому лихові. Страшенно приголомшений звісткою про вибух, він забув навіть подзвонити до штабу війська і віддати наказ про повну бойову готовність оборонної системи країни. Ми підказали йому цю думку і Полегшено зітхнули, дізнавшись, що новий швидкісний радар уже став до Ладу. Цей радар непомильно перехоплював атомну ракету, розігнану до швидкості в одну милю за секунду. Мервілл схилявся до думки, що вибух на базі № 91 - нещасливий випадок, спричинений, можливо, несправністю в ракеті «Марс» (ту ракету саме будували на базі, і в її енергоблоках стало б потужності, щоб знищити півштату Нью-Йорк). Ми гостро заперечили президентові, мовляв, шкода й гадки. Вибух-справа паразитів, і для його здійснення вони, майже напевно, використали Гвамбе. Президент на те відповів, що тепер Америка приречена на широкомасштабну атомну війну з Африкою. Не конче, зауважили ми. Вибух зроблено, щоб знищити нас. Це був розрахований хід, такий собі кидок під час гри в кості, а не вдався він через Голкрофтове передчуття небезпеки. Гвамбе більше не повторити удару. Отож президент може тим.часом удавати, ніби вірить, що причина вибуху - ракета «Марс». А перед нами постало надзвичайно важливе завдання: зібрати якнайбільше високорозвинених людей, здатних зрозуміти всю складність боротьби з паразитами свідомості, організувати й навчити інтелектуалів як своєрідне військо. Якби ми мали досить людей, що володіють психокінезом, ми б у зародку придушили заколот Гвамбе. Але тим часом треба було знайти місце, де б нам не заважали. Майже цілий ранок витратили ми на те, щоб піднести громадянську мужність і відвагу президента й допомогти йому подолати політичну кризу. Мервілл виступив по телебаченню і заявив, що вибух був спричинений нещасливим випадком (вибух зруйнував усе довкола в радіусі тридцяти миль - не дивно, що ми відчули його у Вашінгтоні). Виступ президента значною мірою заспокоїв країну. Відтак ретельно перевірено всю аме- риканську оборонну систему, а Гвамбе надіслано таємне послання з попередженням, що в разі нових вибухів з ним негайно поквитаються. Ми воліли за краще оголосити, що ми живі. Приховати це від паразитів було майже годі. Оголошення про нашу смерть могло б викликати загальний відчай, бо мільйони дивилися тепер на нас як на проводирів у війні проти паразитів. • Але коли весь наш гурт сів до столу, щоб з'їсти ленч, запанувала важка, гнітюча атмосфера. Перемогти в боротьбі з паразитами здавалося неможливим. Єдиною надією було розширити наше коло і прийняти до нього близько сотні людей, навчити їх, а тоді спробувати знищити Гвамбе методами, вжитими проти Рібо. Але паразити, найімовірніше, не спускатимуть нас із ока. Що перешкодить їм використати проти нас інших лідерів, як вони вже використали Гвамбе? Власне, вони могли б зробити своїм знаряддям навіть Мервілла! Про те, щоб залучити президента до нашого кола, не могло бути й мови. Як і для дев'яноста п'яти відсотків усього людства, паразити були для нього завеликою премудрістю. Нам щохвилини загрожувала небезпека. Навіть коли ми йшли вулицею, паразити могли нацькувати й скерувати на нас, мов снаряд, якогось випадкового перехожого. І той перехожий з атомним пістолетом міг би за раз покінчити з нами всіма. Райх озвався перший: - Шкода, що нам не можна перелетіти на іншу планету й започаткувати там нову расу. Це зауваження було кинуте як гіркий жарт. Ми знали, що жодна планета Сонячної системи не придатна для життя; принаймні жоден земний космічний корабель не перевіз би людей на відстань п'ятдесяти мільйонів кілометрів до Марса. А проте... Чи не крилась у цьому жарті відповідь на питання нашої безпеки? Сполучені Штати Америки таки мали кілька ракет, спроможних перевезти п'ятсот чоловік на Місяць. Поза тим, на орбіті довкола Землі кружляли три станції. На Землі ми постійно наражалися на небезпеку. А у відкритому космосі уникли б її. Так, це, безперечно, вихід. Відразу ж після ленчу Райх, Флейшман і я пішли до президента і виклали йому свої міркування. Якщо паразити знищать нас, то доля Землі вирішиться на їхню користь. Вигравши битву, вони безжально нищитимуть всякого, хто спробує заново розкрити їхню таємницю. Отже, задля добра людства треба, щоб десь так півсотні з нас дозволили, скористав- шись місячною ракетою, кілька наступних тижнів провести на одному із супутників або перебути на тій-таки ракеті між Землею та Місяцем. За цей час ми зміцніємо і, певне, зможемо подолати паразитів. А як ні, то наша півсотня розіб'ється на навчальні групи, й кожна група візьме з собою в космос ще півсотню душ. Кінець-кінцем ми створимо ціле військо, досить могутнє, щоб захистити людство. Котрийсь з істориків зауважив, що ми приневолили президента Мервілла подібно до того, як паразити приневолили Гвамбе, і змусили його пристати на нашу пропозицію. Такий крок був би, звичайно, виправданий в умовах смертельної небезпеки, але потреби вдаватися до нього не було. Мервілл ладен був прийняти будь-які наші пропозиції: світова загроза жахала його. Я вже згадував, що Спенсфілд та Ремізов дали нам список з дванадцяти душ, гідних бути прийнятими до нашого гурту. Поки що ми прийняли з них лише половину. Крім того, Голкрофт, Ебнер та інші також подали численні рекомендації щодо людей, яких вони знали. І ось надвечір ми вже мали в списку тридцятеро чоловік, згодних прилучитися до нас. Засобами військово-повітряних сил Сполучених Штатів Америки їх привезено до Вашінгтона, і на восьму годину наступного ранку наш гурт уже налічував тридцять дев'ять чоловік. Мав прибути сорок один чоловік, але літак, що летів із Лос-Анджелеса з двома психологами, розбився над Великим Каньйоном. Нам так ніколи й не судилося дізнатися про причину катастрофи, але здогадатись, чия це робота, було неважко. Президент зробив усе, щоб нам покинути Землю другого дня пополудні з ракетодрому в Аннаполісі. А тим часом ми пройшли з нашими двадцятьма вісьмома учнями пришвидшений курс феноменології. І переконалися, що, практикуючись, ми далеко посунулися вперед у самовдосконаленні. Можливо, загальна атмосфера лиха також сприяла цьому (у всякому разі, вона викликала разючі зміни в Мервіллі, Філіпсі, Ліфі й Ебнері). Вже наприкінці дня один з нових наших учнів досяг дрібного психокінезного ефекту, вправляючись із сигаретним попелом. А все ж лихе передчуття не полишало нас. Страшенно гнітила тривожна думка, що тобі щось загрожує і зокола, і знутра. Якби довелося змагатися з найлютішим особистим ворогом - ми б витримали, це ми знали. Та який розпач охоплював усіх на думку про те, що па- разити могли використати проти нас будь-кого з кількох мільярдів людей. Це породжувало безнадію, немовби ти шукав голку в копиці сіна. А треба ще сказати, що протягом усього нашого побуту в Вашінгтоні ми не переставали пильнувати президента: паразитам нічого не варто було захопити потрібні для них центри в його мозку. Тим часом Гвамбе досяг карколомних успіхів у Африці. Коли Організація Об'єднаних Націй опублікувала заяву із суворим попередженням, він попросту використав її з пропагандистською метою - мовляв, білі хочуть залякати чорних. Швидкість, з якою поширився заколот, не залишала сумнівів, що паразити зробили Африку ареною масового нападу на людську свідомість. Не радячися з військом, негритянські генерали заявили про свою підтримку Гвамбе. Всього за яких три дні Гвамбе захопив владу практично над усіма Сполученими Штатами Африки. Цілу ніч перед відльотом із Землі я лежав і думав. Я відкрив для себе, що тепер для спання мені досить кількох годин. Надмірний сон послаблював мої психічні можливості та контроль над фізичною свідомістю. Але тепер я знав, що мушу безпосередньо взятися до проблеми, яка дратувала й мучила мене. Чуття підказувало мені, що я недобачав чогось украй важливого. Це чуття невиразно ворушилося в мені весь час, відколи паразити знищили п'ятьох із нас. Власне кажучи, відтоді ми товклися на місці, не годні посунутися далі. Звичайно, ми виграли в них чимало битв, але я не міг спекатися думки, що наші великі перемоги вже скінчились. Думка тим дивніша, що після нічної битви у підземеллі вони дали нам спокій. Тварини - це майже машини: ними керують лише відрухи та звички. Люди багато в чому також машини, але в нас, крім відрухів та звичок, є ще певний рівень фізичної свідомості, що дає нам владу над звичками, здібність творити щось нове й самобутнє. І ось тепер мене гнітило, що оте «щось», яке я недобачав,- це одна з тисяч звичок, що ми їх сприймаємо як самозрозумілі, як аксіому. Я силкувався опанувати найвищу науку, як керувати своєю фізичною свідомістю, але недобачав якихось глибинних звичок, що стояли на заваді. Спробую це пояснити. Мене особливо хвилював потужний викид життєвої снаги, що допоміг мені завдати поразки паразитам. Всі мої намагання зглибити джерело тієї енергії були марні. Ми знаємо, що в людей за критичйих обставин розкриваються такі внутрішні сили, про які вони й не здогадуються. Війна, наприклад, може з понури зробити героя. Пояснюється це тим, що життєздатністю більшості людей керують підсвідомі сили, про які ті люди й гадки не мають. Я міг спуститися у власну свідомість, як інженер у машинне віділення на кораблі. А проте не міг сягнути отого джерела дійсної внутрішньої сили. Чому? Завдяки екстремальним умовам битви з упирями я навчився викликати цю могутню життєву снагу. Водночас я не міг добратися до її коріння, і це не вкладалося в голові. Цілу ніч я морочився над цією загадкою, спускаючись дедалі нижче й нижче у свою власну свідомість,! все намарне. На заваді ніби стояло щось невидиме. А може, притичина в моїй власній слабкості й недостатній зосередженості. Паразити нібито були тут зовсім ні до чого; принаймні я не помічав жодного з них. Удосвіта я прокинувся розбитий, але пішов разом з Райхом, Голкрофтом та братами Грау на аннаполіський ракетодром, щоб перевірити готовність ракети до старту. Всі механізми були справні. Ми перебалакали з кожним, хто рихтував нашу ракету, вдаючи, ніби розпитуємо для годиться. Всі відповідали чесно, трималися по-дружньому. На запитання, чи гладенько йшла підготовка до пуску, вони відповіли, що то була робота, як завжди, без ускладнень і без перешкод. Голкрофт мовчки слухав, спостерігаючи, відтак зненацька запитав: - Чи тут присутні всі з ракетної обслуги? Полковник Мессі, що керував роботою групи, кивнув: - Інженери всі тут. - А чи був іще хтось, крім інженерів? - не вгавав Голкрофт. - Лише один чоловік, але його роль тут ніяка. Це- Келлерман, помічник лейтенанта Кости. Він записався на сьогоднішній ранок до психіатра. Головним обов'язком лейтенанта Кости було запрограмувати електронний мозок, який координував роботу всієї ракети: пильнував за надходженням палива, підтриманням потрібної температури, складу повітря тощо. - Ми знаємо: його роль незначна,-сказав я ніби між іншим,- а все ж хотілося б побачитися з ним. Просто так, для годиться. - Але ж лейтенант Коста знає далеко більше про електронний мозок, ніж Келлерман. Він може відповісти на будь-яке запитання. - І все-таки ми хотіли б побачитися з Келлерманом. Подзвонили психіатрові ракетодрому. Тон відповів, що Келлерман залишив його кабінет півгодини тому. Довелося зв'язатися з вартівнею. Звідти повідомили, що Келлерман виїхав мотоциклом двадцять хвилин тому. Лейтенант Коста зніяковіло пояснив: - Розумієте, в університетському містечку в нього є дівчина, і я часом дозволяю йому поїхати до неї на каву. Мабуть, і тепер він у неї. - Чи не могли б ви послати по нього? - ніби між іншим попросив Райх.-А тим часом перевірте, будь ласка, всі ланки електронного мозку. Годинна перевірка засвідчила бездоганну роботу електронного мозку. Ординарець, посланий до університетського містечка, вернувся без Келлермана. Виявляється, ніхто його і в вічі не бачив. - Мабуть, чи не поїхав до міста по закупки,- припустив Коста.- Це, звичайно, порушення правил, але він, видно, вирішив, що такого напруженого ранку ніхто не помітить... Полковник Мессі спробував змінити тему розмови, але Райх урвав його: - Пробачте, полковнику, але ми не сядемо в ракету, доки не поговоримо з Келлерманом. Оголосіть, будь ласка, про розшук Келлермана. Вони чи не подумали, ніби ми несповна розуму, ще й до того нечеми, але не мали іншого вибору, як погодитись. Шукати Келлермана виїхала дванадцятка машин військової поліції, крім того, серед усієї околичної поліції зчинено тривогу. Перевіркою на місцевій гелікоптерній зупинці було встановлено, що чоловік, чия зовнішність відповідала словесному портретові Келлермана, вилетів літаком до Вашінгтона кілька годин тому. Розшук негайно перекинувся на Вашінгтон, і тамтешню поліцію також підняли на ноги. Пополудні, о пів на четверту, Келлермана нарешті знайшли за годину перед нашим відльотом із Землі. Він уже повертався з Вашінгтона, коли його впізнали й Затримали на місцевій гелікоптерній зупинці. Келлерман відмагався, твердячи, що поїхав купити своїй нареченій обручку: він, мовляв, гадав, що за ним не кинуться. Та досить було глянути на нього, щоб упевнитись: наші заходи остороги мали під собою грунт. Пе- ред нами був химерний тип роздвоєної особистості. «Я» лишилося геть незріле, і паразити скористалися з цього. Потреби переінакшувати його мозок не було: вампіри лише змінили кілька другорядних центрів, а його дитиняче бажання утвердити себе доверш