Давно то було. Який би ворог не приходив, гордого народу не міг скорити. Не один завойовник знаходив на Замковій горі свою могилу. А наші предки жили вічно. 
Внизу Замкової гори лежить прадавнє місто Кременець. Бо, наче кремінь, стояло в годину ворожих нападів. Бувало, горіли села, плакали люди, кров'ю закипала земля. Буйний вихор ординців все спопеляв на своєму шляху. Та їх зупинили стіни гордоі'0 міста Кременця. До яких тільки хитрощів вороги не вдавалися - не могли взяти його твердині. Тисячі трупів лежали, ніби прокляття хану, який послав сюди їх на погибель. З-під стін Замкової гори відходив осоромлений хан Батйй, бо не міг взяти твердиню. 
Та розвився якось буйний Хміль по всій Україні та з народом добру руку мав, гнав кляту шляхту. Отут з наказу Хмельницького гуляв славний лицар, якого ще земля не знала. Максим було його ім'я, а звали - Кривоносом. Тремтіла панська шляхта, горіла під її ногами земля. Де не ступав шляхтич, чекала його кара. 
Зібралися раз шляхтичі, стали думати, як Максима розбити. Зібрали вони війська видимо-невидимо. Все у сталевих латах та з крилами. Став Кривоніс із Своїми молодцями коло Замкової гори. Казали люди, що їх було тільки триста, а панів - тьма. Оточив Максим Замкову гору і промовив до козаків: 
Давно вже ми, побратими, гострили шаблі наші об панські голови. Кріпіться, молодці, бо багато ворогів буде на брата! 
- Веди нас, батьку! - загриміло. 
І триста сміливців кинулись у гущу ворогів. На вороному коні мчав Кривоніс. Блищала його шаблюка. Тільки доторкалася нею ворога - і він гинув, розтятий надвоє. Довго билися козаки. Вже цілі гори убитої шляхти лежало. Коні місили трупи, наче тісто. Не витримали вороги удару і кинулись тікати. Козаки дощенту розбили ворога. Кривоніс із своїми хлопцями здобув кременецький замок. 
Надвечір з'їхалися козаки на Замкову гору, змучені, поранені. Максим зняв шапку, витер з обличчя піт, низько поклонився землі. Він стояв на вершині гори, усміхнений і гордий велет. Зорі, кажуть, зривалися з неба і падали йому до ніг.