Була в Охріма сіра свита,
Так хороше пошита:
Іззаду вусики з червоного сукна;
На комірі мережечка така, що на! —
Хоч голові носити. 
Дурний Охрім не вмів її глядіти,
Таскав, коли й не слід таскать.
Раз став він свиту надягать,— 
Аж дивиться — рукава вже продрались. 
От мій Охрім, щоб люди не сміялись, 
Налагодивсь латать. 
А де ж суконця взять?
Охрімові невдивовижу! 
«Ми знайдемо! — він каже сам собі,—
Рукава трохи обчикрижу 
Та й поможу журбі». 
Зробив 
І свиту знов надів.
І хороше йому здається,
Хоч руки й голі до локіт;
Так он біда: куди він не поткнеться,— 
Усяк од реготу береться за живіт. 
Розсердився Охрім, що з його так глузують.
«Тривайте ж,— каже,— коли так, 
Зроблю ж я осьде як...
Нехай дурні собі пустують;
У них, видно, жуки у голові...
А ми втнемо рукавця і нові,
Хіба мудрація велика!»
Охрім догадливий був парубіка! 
Прехорошенько взяв
Підрізав поли він чимало,—
Якраз, щоб на рукава стало,—
Покраяв та й попришивав —
І знов рукава як рукава;
І ходить мій Охрім, неначе та проява, 
Та й думає: «Ось я-то молодець,
Удався хоч куди хлопчина!» 
Дурний, дурний: а на йому свитина, 
Неначе той німецький каптанець!
Отак і з тим буває, 
Хто чортзна-де добро своє діває,— 
А там як кинеться — вертить і так і сяк, 
Неначе горобець у клітці... 
Дивись, згодя — гуляє неборак 
В Охрімовій куценькій свитці.
Ї853