НА РОКОВИНИ*
 
* Вірш присвячено Т. Г. Шевченку.
 
Не він один її любив, 
віддавна Україну 
поети славили в піснях, 
немов "красу-дівчину".
 
Від неї переймали сміх, 
і жарти, і таночки, 
її байки, немов квітки, 
сплітали у віночки.
 
Той в ній давнину покохав, 
той мрію молоденьку. 
Він перший полюбив її, 
як син кохає неньку.
 
Хоч би була вона стара, 
сумна, змарніла, бідна, 
для сина вірного вона 
єдина, люба, рідна;
 
хоч би була вона сліпа, 
каліка-недоріка, -  
мов рана ятриться в ньому, 
любов його велика.
 
Вкраїна бачила не раз, 
як тії закоханці 
надвечір забували все, 
про що співали вранці,
 
і, взявши дар від неї, йшли 
до іншої в гостину;
вони не знали, що то є 
любити до загину.
 
Він перший за свою любов 
тяжкі дістав кайдани, 
але до скону їй служив 
без зради, без омани.
 
Усе знесла й перемогла 
його любові сила. 
Того великого вогню 
і смерть не погасила.