

Дощ почався несподівано, як то завжди буває тихої
беззоряної ночі. Було чутно, як він несміливо проби-
вається крізь верховіття дерев.
Раптом ляснув постріл, за хвилину ще один. Пролу-
нав короткий, якийсь наче аж здивований стогін. За-
тим — важкий тупіт чиїхось ніг, болісний зойк. І зно-
ву — лише лопотіння дощових краплин по невидимих
кронах невидимих дерев.
Шум двигуна, шурхотіння шин, довгі снопи світла:
з-за рогу виїхав автомобіль. Зменшив швидкість, обми-
наючи нерухомі тіла, а потім ревонув, звернув на мок-
рий асфальт освітленої вулиці й зник удалині.
Через кілька годин за півсотні кілометрів од цього
місця у маленькій вітальні Матвія Шеремета ожив те-
лефон.
На четвертому сигналі господар відгукнувся:
— Шеремет слухає.

— Матвію Петровичу, це майор Сагайда, із Узені.

Пригадуєте?
— Що сталося? — незадоволено буркнув Матвій Пе-
трович — кому подобається, коли його спозарана ви-
смикують із ліжка.

— Мушу попередити: сьогодні до нас приїде Вадим
Осташко, який веде справу...
— Знаю,— перебив співрозмовника Шеремет,— а от
вам це знати ні до чого. То що Вадим? І чому телефо-
нуєте саме до мене?
— Я не турбував би... Але Вадима немає вдома.
— Вже немає? — перепитав Шеремет і глянув на на-
стінний годинник
— Очевидно, ще немає. Але ж він зайде до проку-
ратури перед від'їздом?
— Сподіваюсь.— Шеремет затиснув трубку плечем
і вільною рукою відкоркував пляшку «Боржомі», але не
міг знайти поблизу склянки.
— Я хотів попередити. Сьогодні вночі убито його під-
слідного...
— В камері?
— Ні, на вулиці. Ми взяли з нього підписку... Георгій
Деркач... Його дружину теж застрелили.
— Стривай-но,— наказав Матвій Петрович, кілька
разів ковтнув просто з горлечка, а по тому мовив: — Бу-
ду о пів на десяту в Маловидному. У Явдохи.
— От і добре,— схоже, що з полегкістю відказав ма-
йор.
Матвій Петрович кинув трубку на важіль. Не любив
він несподіванок, хоча саме з них, власне кажучи, скла-
далася його робота. Все інше, чим займався слідчий від-
діл прокуратури,—то оформлення у відповідності із за-
коном та систематизація наслідків. Сюрпризи ж із року
в рік дедалі більше дратували його. Мабуть, вік давався
взнаки, їй-право, над усе зараз Шереметові хотілося од-
ного: стабільності. Принаймні у приватному житті. Вста-
вати щодня о тій самій годині і щоб його вже чекали до
сніданку; увечері — о пів на сьому — вже вдома, а там
теплі капці, родинна вечеря і щось цікавеньке по телеві-
зору. Невже до пенсії про таке не варто й мріяти? Втім,
де гарантія, що він на своїй посаді дотягне до тієї пен-
сії. Щось останнім часом вони дедалі менше підходять
одне одному: служба—Шереметові, а він—службі.
«Хоча, здавалося б,— вкотре подумав Шеремет, квап-
ливо збираючись у відрядження,— настали просто-таки
зоряні часи...»
Так, майже все те, що стільки років обстоював Ма-
твій Петрович і про що не раз сперечався із тим же Лі-
совим,— від рівності усіх без винятку перед законом до
безумовного дотримання принципу презумпції невиннос-
ті,— зараз не просто визнають. На цьому наголошують
з найвищих трибун. Навіть до концепції правової дер-
жави дійшла мова! Та чомусь їхнє реальне обласне
життя перебудовується не зовсім так і зовсім у іншому
темпі, аніж на телеостровах демократії.
Так, Лісовий вилетів з крісла, наче корок з пляшки
шампанського. Але залишилися всілякі там товариші
Хижняки. Поки Шеремет та кілька його однодумців
роздивлялися та обмірковували нову ситуацію, Хиж-
няки першими добігли до трибун, підхопили, підтрима-
ли і пройнялися, стали на вахту і поклялися, і
виявилось, що знову саме вони знають, що
треба та як треба. Лишень не так відверто нав'язува-
ли своє, як раніше те робив Лісовий. Не все, що хотілось
би Хижнякам, вдалося, однак деякі справи відчутно
гальмувалися. А це призводило до того, що чимало лю-
дей відмовлялись од своїх свідчень, невідомо звідки ви-
пливали нові люди й нові свідчення, що спотворювали
попередню картину, підслідні раптом робилися надзви-
чайно впертими, лунали несподівані телефонні дзвінки.
Не так часто, як колись, та й інтонація інша, а все ж
лунали. І вельми поважні дзвінки.
Самі Хижняки роботою себе не переобтяжували, кур-
сували з кабінету в кабінет, пахкали цигарками і розво-
дилися про неминучий вибух злочинності, який підкосить
перебудову,— і тоді все стане на свої місця, і вони зно-
ву хапатимуть кого треба та вправлятимуть
мізки...
«Неминучого вибуху» все не було та не було, а от
роботи помітно побільшало, бо почали розкручу-
вати тих, кого свого часу намагалися не помічати, ко-
го чіпали тільки у випадках, коли вже переступалися
всі межі. Головний удар був спрямований на корупцію,
хоча, звичайно, намагалися і все інше контролювати.
Однак повільно, дуже повільно розкручувалися юридич-
ні механізми. Стало зрозуміло: доки існує апаратний роз-
поділ, доки не замінено систему професійної безвідпо-
відальності, кардинальних зрушень не досягти. Щонай-
більше — можна лише встановити певну динамічну рів-
новагу, за якої не занадто б страждали чесні
громадяни...
...Коли Шеремет підійшов до прокуратури, Вадим уже
порався біля своєї улюблениці — сірої «Волги» з тоно-
ваними вікнами. Звісно, Матвій Петрович на нього бурк-
нув — мовляв, знаходь собі дівчаток з телефоном, якіцо
й надалі "збираєшся козакувати; затим вони піднялися
до кабінету.
Уже понад місяць Вадик розмотував узенські спра-
ви. Формальний привід до розслідування — витівки міс-
цевих «ринкових» рекетирів. Офіційно справа так і пода-
валася, хоча вже було очевидно: або рекетири не
дрібні, або річ не тільки в них. Однак подробиці поки що
не розголошувалися. Схоже, нікому з третіх осіб не ста-
ло відомо, що «чорна» фурнітурна фабричка, яку на-
крили в Узені тиждень тому, тісно пов'язана з тими ж
таки рекетирами. Ніхто навіть не підозрював, що вима-
льовувалися підступи до десятка узенських чиновників,
котрі геть забули, що таке добре, а що таке погано. Ос-
таннім же секретом стала попередня гіпотеза про існу-
вання компактної районної мафійки, де Георгій Деркач
грав чи не першу скрипку.
Сьогодні, в понеділок, Вадим справді мав їхати до
Узені — настав час вирішального удару. Першим у пе-
реліку осіб, що підлягали арешту, був Георгій Деркач.
Але поки що про це не мав знати ніхто, окрім п'яти, що-
найбільше, осіб на цілу область. Майор Сагайда в це
коло не входив, тож надмірна обізнаність начальника
Узенької міліції дуже не сподобалася слідчому Осташ-
кові. А ще помітив Шеремет, що звістка про вбивство
Деркача просто-таки приголомшила хлопця. Помітив, але
ні про що розпитувати не став. Настане час—сам роз-
повість.
Сигнали з Узені надходили й раніше. Впродовж кіль-
кох років повідомляли, хто анонімно, хто відкрито, що
там не все гаразд, аби не сказати, що все негаразд. Як
то було тоді заведено, сигнали поверталися на місце,
найчастіше—до узенського прокурора Черева гька.
Зрештою чи то кількість перейшла в якість, чи то Дер-
кач уже геть розперезався, чи перші вітри перемін по-
діяли, та кільком листам дали хід. Як на те в об-
комі саме готувалася гостра оглядово-повчальна поста-
нова, і факти справи опинилися у констатуючій частині.
Ох і засіпало тоді Узенський райком, який, звісно, щед-
ро поділився своїми болячками з усіма причетними до
справ особами, насамперед—з начальником райвідді-
лу міліції Георгієм Деркачем. Злетів Ж о p а з поса-
ди, а оскільки не визнав за потрібне хоча б формально
покаятись та ще й вів себе зарозуміло, то блискавично
втратив і погони, і партквиток.
На тому все й ущухло, гучних скарг із Узені біль-
ше не надходило, і досить швидко прізвище «страждаль-
ця» перестали згадувати в органах. Та ось, уже за но-
вих часів, на обрії замаячіла постать тренера з боротьби
Узенської ДЮСШ Георгія Деркача. Фігурувала вона в
справах, дуже далеких від спорту. З'ясувалося, що Жо-j
ра на популярному узенському ринку принаймні тричі
брав досить активну участь у перевихованні коопера-
торів та індивідуалів, які забарилися зі сплатою додат-
кового податку, аж ніяк не передбаченого ні місцевою
Радою, ні навіть Мінфіном, проте далеко не бездоган-
ного з точки зору кримінального законодавства.
Вадим, якого у зв'язку із змінами в місцевому керів-
ництві відрядили на два тижні до Узені, перший помітив,
що Деркач не просто бере участь, а керує; помітив
він і те, що рекетом Деркачеві забави не обмежуються.
(Справжня професійна розкрутка вимагала звернення
до минулого—там напевне є перші вузлики, перші лан-
цюжки. Однак майор Сагайда, якого щойно призначили
в Узенський райвідділ (вважалося, що то—'пониження у
зв'язку з сімейними негараздами), тільки руками розво-
див: понад десять справ з архіву зникли, ще в десяти
виявили видерті сторінки, порушення нумерації тощо.
Та чи варто дивуватись? Адже далеко не всі факти й до-
кументи потрібні не л'и'ше конкретним Жорам, а й мі-
ліції як такій, як породженню свого часу.
...Деркача Вадим розкручував особливо старанно—
і намагався не залучати до цього міліцію. Тим більше
що в Узенській прокуратурі служив його ровесник і од-
нокурсник Денис Комаров, хлопець надійний та беруч-
кий до роботи.
На очі Вадимові Деркач потрапив чи не в перший
день. Саме Жора очолював трьох здорованів, які під час
Вадимового таємного стеження налякали, обібрали і об-
разили молоденьку кравчиню. Дівчина привезла на ри-
нок з десяток гарненьких платтячок, швидко й недорого
їх продала і, здається, просто не сприйняла всерйоз ви-
могу рекетирів. Тоді здоровані затягли її в порожній
павільйон, брутально обмацали, забрали гроші і пообі-
цяли наступного разу влаштувати «групняк», якщо зду-
має й надалі капризувати.
Багато що в Узені лежало на поверхні. Досить було
кілька годин покрутитися на ринку, аби свіжим оком
помітити чимало цікавого. Бачив Вадим, як покірно
сплачують «податок» бабусі, що торгували самогоном в
закатаних літрових банках із свіжими наклейками «Сік
березово-яблучний», як мовчки відраховують гроші «на-
персточники»; як знімають клієнтів і обслуговують їх у
павільйончику «Взуття» повії. А коли придивився ще
уважніше, то зрозумів, що фурнітура в інднвідуалів не
дуже відповідає звичним уявленням про кустарні виро-
би. Принаймні ще не надходила інформація про широкий
продаж в особисте користування термопласт-автоматів
чи, скажімо, гальванічних ванн та устаткування для ва-
куумного напилення. А вже про те, що у плановій про-
дукції не лише узенської фабрики, але й підприємств
трьох найближчих областей не було таких заклепок, за-
стібок, пряжок, ґудзиків, фіксаторів та інших «хіпацьких»
прикрас, знав не лише фахівець Вадим, а й багато більш-
менш розумних людей.
До речі, рекетири фурнітурників не просто не чіпали,
й навіть прикривали й не здирали з них «данину». В кож-
ному разі, це робилося 'не' на ринку.
На перших порах" розслідування просувалося чудо-
во. Передусім далася взнаки ретельна підготовка п о -
ч атк у; спрацювало й те, що зовсім недавно загримів
Лісовий, а його зами тремтіли і рішуче відбрикувалися
од перших узенських «піклувальників». Сам же Ма-
faiu Петрович не прислухався до двох вельми поважних
телефонних дзвінків, не став «струнко» і не кинувся ви-
конувати «побажання»; натомість сказав абонентам, що
зараз у прокуратурі працює комісія з Москви (чистісінь-
ка правда), розслідування взято під особливий контроль
(перебільшення, але практично його неможливо переві-
рити), тож найкраще, що можна тепер зробити,—про-
водити це розслідування показово.
Добре було й те, що рекетирів взяли на гарячому,
ізолювали надійно, допити вели професійно. Вибиті з
рівноваги громили й ділки, які досі були впевнені у своїй
безкарності, розгубилися й вибовкали зайве...
Потім була пауза, і знову успіх—накрили «чорну»
фурнітурну фабричку. І хоч опір міських та обласних
владарів помітно посилився, стало зрозуміло, що поже-
жу вже не загасити. Не ті часи.
Здавалося, що всі злочинні нитки тримає в своїх чіп-
ких лаписьках Жора Деркач. Здавалося, що виявили
узенський вузол саме на тій стадії, коли мафія тільки
починала формуватися. Здавалося...
А тепер усе враз переплуталося, стало з ніг на го-
лову, щось втратило значення, а щось інше — чи не те,
про що мовчить Вадим? — значення набуло...

Траса, як і всі південні шляхи улітку, перевантаже-
на машинами. Закіптюжені громаддя тягачів, сріблясті
бруски рефрижераторів, різнобарвні краплинки легко-
вих автомобілів—суцільна стрічка на добрий десяток
кілометрів. Вадим за найменшої можливості йшов на об-
гін, та вигравав зовсім небагато. Матвій Петрович його
не чіпав: нехай адреналінчик розжене. А сам подумки
вкотре «розкладав» вранішню розмову з Сагайдою.
Факт його дзвінка — то була несподіванка чи не біль-
ша, аніж, власне, зміст повідомлення...
Навіщо Сагайда дзвонив? Показав, що йому відомі
плани обласної прокуратури? Несерйозно. Продемонстру-
вав, що, незважаючи на усунення Лісового, зв'язки по-
новлено, а слідчий відділ «під ковпаком»? Але навіщо
така демонстрація? Елементарна тактика боротьби: ви-
користовувати розвіддані, однак у жодному разі не за-
свічувати свої канали, не показувати свою обізнаність.
Сагайда ж зовсім не дурень. Один з кращих у своєму
відомстві. Деркач, до речі, теж був не дурень. Кмітли-
вий і достатньо гнучкий—але безнадійно зіпсований ат-
мосферою вседозволеності. А Сагайда — «шахіст», на три
ходи наперед дивиться. Щоправда, трохи схильний до
авантюр, однак аж ніяк не панікер. Отже, ранковий дзві-
нок—це жест. Як пишуть у газетах, жест доброї волі.
Заклик до відповідної реакції. До відвертості. І якщо це
так, то жест дуже вчасний. Коли вже почалася стріля-
нина, то потрібно чітко розрізняти, де свої. Без опори в
Узені не обійтися—але ж і Сагайді потрібна опора.
І якщо Сагайда насправді з ним по один бік барикади,
то разом вони проб'ються.
...Вадим знову пішов на обгін, та одразу ж і пригаль-
мував, повернувся на своє місце в колоні й стиха ви-
лаявся. Шеремет скоса зиркнув на нього: нервує хлопець.
Нервує більше, аніж того слід було чекати в подібній
ситуації. Отже, йому відомо щось таке, чого не знає він,
Шеремет...
— Мабуть, свої застрелили,— буркнув Матвій Пе-
трович.
— А хто ж іще? — охоче відгукнувся Вадим.— Знати
б тільки, які саме «свої»!
— Ти ж допитував Деркача,— не то спитав, не то
констатував Шеремет,— невже ніяких натяків не було?
Прокрути-но в пам'яті ще раз. Може, щось казав, згаду-
вав...
Вадим помовчав, а тоді процідив крізь зуби:
— В тім-то й річ, що казав...
...Перший допит був одразу після операції на ринку.
Як і очікувалось, спершу Деркач заходився напускати
туману: мовляв, я не я і душа не моя, на ринку опинив-
ся випадково, в бійку не втручався, ну хіба що дав ко-
мусь здачі, а чинив опір і намагався втекти, бо з ди-
тинства боїться міліції. На допиті був присутній місце-
вий лейтенантик, однак промовчав, що Деркач — його
колишнє начальство. Вадим теж не став демонструвати
свою обізнаність, а просто сховав Деркача на дозволе-
ний законом термін до ізолятора і подбав, аби з ним не
булр жодних контактів. А сам тим часом допитав біль-
шість затриманих рекетирів і дещо назбирав. Ось
тоді й поговорив з екс-капітаном. І відеострічку, на якій
була зафіксована операція на ринку, показав. Допитав —
і випустив, взявши підписку про невиїзд.
Потім спецбригада труснула фурнітурну фабрику міс-
цевпрому і знайшла (знали, де шукати) чудово облад-
нану міні-фабричку. Така собі дільничка, відгороджена
од усіх інших. Робітники, які там працювали, були шо-
ковані, коли дізналися, що за документами їхньої спец-
дільниці взагалі в природі не існує. Молоденька техно-
логиня, пристойний начебто фахівець, тільки рота розкри-
ла і, схоже, не закрила його й досі. А ось у круглі від
здивування очі декого з адміністрації повірити було над-
то важко... Та з цим потім. Важливо інше: досить швид-
ко з'ясувалося, що Деркача робітники знають не по
славному міліцейському минулому, а по тому, що він
керував щотижневим вивозом готової продукції...
Хто-хто, а Деркач не міг не розуміти, що кільце
стискається.
Тим часом почала розкручуватися справа хабарників.
Дали показання п'ятеро з тих, хто одержав останнім ча-
сом ордери на квартири без жодних на те підстав. Трьох
із них звів з «потрібними людьми» у відповідних відді-
лах виконкому особисто Деркач. Але поки що чиновни-
ків не чіпали, тривало попереднє розслідування, і даних
про особисту Деркачеву вигоду від посередництва ще не
мали. Чи відомі були Жорі всі козирі, зібрані слідством?
Навряд. Тільки двоє—Вадим і Шеремет—знали все.
Але Деркач не міг не винюхати, не відчути, що є м а-
т е p і а л. А чи важливо, який саме?
Втім, важливо...
Та спершу про Деркача. Нещодавно, коли Вадим зно-
ву повісткою відірвав Жору од трудів праведних, про-
лунала пісня, не схожа на попередні.
Розмовляли тет-а-тет. Дивлячись Вадимові в очі, Дер-
кач визнав, що є за ним і рекет, і ще деякі малоприємні,
але прибуткові дрібнички, однак усе це не з власної іні-
ціативи, а навіть всупереч його бажанню. Залякали, мов-
ляв, примусили, мовляв... керують, мовляв, а він, боже
теля, віддає дев'яносто п'ять відсотків прибутку в неві-
домі клешні. Міцні і всюдисущі ті клешні, тож коли
їм хоч щось стане відомо про оцю ось розмову, можна
терміново замовляти труну. І Деркачу особисто, і всьо-
му його сімейству.
— Ось так,—зітхнув Вадим.—А я ще тоді на нього
нагримав: за дурня, чи що, мене маєш, казочки розпо-
відаєш? А тепер... Два трупи... Хоч дітей поки ,що при-
крити треба.
— Не проґав повороту,— озвався Шеремет.
Вадим зменшив швидкість і невдовзі звернув на
ґрунтовий шлях. Півхвилини — і вони вже за пагорбом.
Цей не позначений на туристських схемах шлях з'єд-
нував дві основні траси, що вели до Узені з півночі і
сходу. Майже на середині дороги, у затишній долинці,
лежало село Маловидне, на околиці якого рік тому від-
крилося сімейне кафе, що його в народі назвали «У Яв-
дохи». Клієнтів вистачало, бо годували тут ненабагато
дорожче, аніж у колгоспній їдальні, що стояла непода-
лік, але набагато смачніше.
До тітки Явдохи понадилися навіть місцеві, та основ-
ну клієнтуру все ж постачали колеса. «Далекобійники»,
трасовики, водії рефрижераторів та трайлерів швидко
збагнули, що десять верст укоченою грунтівкою — не від-
стань, а карбованець переплати — не гроші, коли йдеть-
ся про смачне та поживне. Наїздили сюди, особливо на
вихідні, й цілі компанії, і не лише з Узені, а навіть із
обласного центру. Тому роботи Явдошиному сімейству
вистачало.
Отже, був понеділок. Ранок. На єдиному сільському
майдані стояв тільки один КамАЗ з рефрижератором.
Водій копирсався у двигуні.
Молодша Явдошина донька, Катря, веселе створін-
ня на міцних засмаглих ніжках, саме домивала ґанок,
біля якого стояла розцяцькована, як індіанський фетиш,
«Чезета-500», вся в люстерках, щитках, наклейках, ні-
кельованих трубках.
Матвій Петрович глянув на годинник. Дев'ять два-
дцять п'ять. Він уявив собі шкіряно-металеве опудало,
що гасає на такому мотоциклові, й тяжко зітхнув.
Вадим теж вийшов з машини, швидко обмацав усе
довкола чіпкими очима, якось по-котячому прослизнув
повз Катрусині ніжки і вибіг на веранду.
Та очікуваного опудала там не було. За столиком си-
дів єдиний відвідувач: майор міліції, начальник Узенсь-
кого райвідділу Микола Сагайда.

— Ми теж поснідаємо,— вирішив Матвій Петрович,
потиснувши руку Сагайді. Потім глянув уважніше на
візок, де стояло Миколине замовлення, і додав:

— Заодно й пообідаємо. Бо коли-то ще доведеться...
У Вадима апетит був нікудишній. Можливо, тому,
що розповідав Сагайда про речі, які не дуже поєднува-
лися з ідилічним сніданком на веранді.
Отже, близько третьої ночі. Провулок Травнений. Ос-
вітлення там немає. Глухі паркани. З десяток будиночків
у глибині садиб. Трьох мешканців розбудили постріли.
Два постріли. Ще троє місцевих запевняють, що спали
й нічого не чули. Може, правда, а може, просто не хо-
чуть мати справу з міліцією. Одним пострілом був смер-
тельно поранений Георгій Деркач, другим—убита його
дружина, Клавдія. Викладачка. Обидва постріли впри-
тул. Жінку поцілили в потилицю. Класичний каральний
постріл. Миттєва смерть. Георгія — під ліву лопатку,
пропалені і піджак, і сорочка. Після пострілу Деркач про-
біг кроків тридцять і впав мертвий. Сильна внутрішня
кровотеча і больовий шок.
Подружжя поверталося з випускного вечора доньки.
О другій годині од школи від'їхав автобус — дітей повез-
ли на три дні до турбази. Додому Деркачі вирушили ра-
зом з іншими батьками, потім ішли самі. Через Травне-
вий провулок їм було ближче додому. Тіла знайшли на
початку четвертої. Пенсіонер Ващенко, якого розбуди-
ли постріли, зателефонував до міліції. Майже всі сліди
змив дощ. Спробували використати собаку — нічого не
вийшло...
Окрім того, Сагайда визнав за необхідне оглянути дім
Деркача. Прибули туди о шостій двадцять ранку (доки
отримали санкцію, доки її оформили...), а там уже хтось
до них побував. Усе перевернуто догори дном, речі з шаф
повикидані, килими зі стін зірвані... Замок на вхідних
дверях не зламаний, а чим відмикали — поки що невідо-
мо. Експерт працює, але... Одне слово, схоже на погра-
бування, однак жодних слідів не виявили...
Вадим слухав Сагайду й згадував, як тиждень тому
сидів віч-на-віч з екс-капітаном, і Деркач йому казав,
притишивши голос:
— Слухай, мені здається, ти розумний хлопець. Тож
і мене дитиною не вважай. Дізнається хто про ці мої
слова—мені капець. Чи є у тебе щось, окрім відеозапи-
су, мені начхати...
— А ви за мене не хвилюйтеся.
— Я за себе хвилююся, їй-богу, мені зараз краще за
все сісти, у зоні сховатися. От тільки за дітей боюсь.
У тебе своїх немає?
— Не одружений. Втім, до вашої справи це...
—А в мене двійко. І старша — дівчина. Метикуєш?
— Вам погрожують? Хто?
— Не знаю точно. А от вони — все про мене знають.
Все. Що в мене міцні та надійці хлопці є—теж...
— І що їм було потрібно від вас?
— Щоб працював на них. Місто маленьке, мене тут
кожен собака знає... Мене бояться. До того ж і в
міліції приятелі лишилися, а це, сам розумієш, надійне
прикриття.
— Ви хочете сказати, що рекет -—це за завдан-
ням.
— Саме так.
— Хто ж давав завдання?
— Телефон...
Георгій помовчав, розминаючи незапалену цигарку,
нарешті мовив:
— Можливо, згодом розкажу... Коли перевірю. Є тут
у мене деякі комутаторні міркування.
Не вірилось, ой не вірнлось тоді Вадиму в його щи-
рість; а Деркач запалив цигарку, помовчав ще трохи і
додав:
— І тебе — теж перевірю.
Ні, не додавали апетиту ці спогади, його так і тяг-
ло роздерти на собі сорочку, посипати голову попелом і
заволати: «Це я винен, я! Не повірив, не послухав...» —
і ринутися покутувати свою провину, спрямувавши пра-
ведний гнів на...
А ось на кого—Вадим ніяк не міг вирішити. Не ви-
раховувалось... Хоча б упевненість була. Хай здогадна,
приблизна, але впевненість. Та не було впевненості. Як
не було її, очевидно, і в Шеремета. Бо чого це він рап-
том так різко й навіть аж сердито спитав у Сагайди:
— Звідки ви мені телефонували?
— З дому,— не задумуючись, відповів Микола,—
а що?
— З'єднання автоматичне?
— Звичайно.
— Дім —ваш?
— Не зовсім... Але ніхто сторонній...
— Ви впевнені?
— Так... А чому ви не питаєте, що за дім?
Шеремет усміхнувся:
— Очевидно, Стеценко Тетяни Михайлівни, рік на-
родження 59-й, розлучена, викладач Узенської ДМШ
№ 1.
Сагайда трохи почервонів і з викликом промовив:
— У вас непогані інформатори.
— Дуже погані,— кинув Матвій Петрович, одсуваю-
чи салатницю,— одинадцята година, а ми ще не знаємо,
ні хто вбив, ні навіть — з а що. Що ж стосується
інформації про приватне життя, то вибачайте,.. Але пови-
нен же я знати, хто саме напрошується на неофіційний
контакт.
— То ви зрозуміли, що я...
— Вирахував. У результаті вийшло, що дзвінок був
потрібен зовсім не для того, щоб попередити Вадима,
хіба не так?
- Так. Я хотів, аби приїхали саме ви.
- От тобі й маєш,—- сказав Матвій Петрович Вади-
му, який, скривившись, длубався виделкою у тарілці із
печенею з грибами.—? Це ж відверте знущання. Над то-
бою. Як бачиш, йому Шеремет потрібен, а не якийсь там
жовторотий.
— Поквитаємося,—• в тон пообіцяв Вадим.
— Він начебто хлопець непоганий,— мовив Сагайда
так, ніби Вадима й не було.— Однак тут таке закрути-
лося... Вузол у цій справі. А може—перехрестя. Вирі-
шальне. Не маємо права схибити. До речі, в мене
теж є «інформатори». Так от, я дізнався, що у ваших
справах «недоторканих» майже не було. А якщо й бу-
ли, то виявлялося, що Шеремет цю справу не завершу-
вав: його терміново перекидали на щось інше. А при-
тискав, до того ж лише стрілочників, інший авторитет-
ний товариш... Приміром, Хижняк.
Шеремет на мить одірвався від печені й пильно по-
дивився в очі Сагайді. Дуже пильно. Потім відсунув та-
рілку, глянув на годинник і звернувся до Вадима:
— Слухай, якраз крамничку відчинили. Якщо не важ-
ко, спитай, будь ласка, чи немає там імпортних лез.
Вони бачили, як, усім своїм виглядом виказуючи не-
вдоволення, Вадим пройшов вуличкою, ненадовго зупи-
нився біля рефрижератора, а тоді пірнув у сільмаг.
— Ви йому не довіряєте? — щиро здивувався Сага-
йда.
— Вірю на всі сто,— заспокоїв його Матвій Петро-
вич.— Але не хочу, щоб він підступав до справи упе-
реджено. Нехай сам робить висновки.
— Це вже ваші ігри. Головне, аби свій хлопець був.
Але сам він не потягне. Нутром відчуваю, що «крупняк»
зачепили. Тому ваша голова, авторитет і зв'язки мені бу-
дуть дуже потрібні. Я хочу, щоб у нас було не лише офі-
ційне співробітництво. Ситуація така, що...

— А я,— перебив його Шеремет,— чому я повинен
цього хотіти?
Запитання вочевидь спантеличило Сагайду: кілька
секунд він розгублено кліпав очима, а тоді промовив
твердо:
— Невже в інший бік перебудувалися? У нас з вами
один шлях. А поодинці буде важче. Ви ж знаєте, що між
моїм і вашим начальством — чимала тріщина...
— На жаль, це так,— Матвій Петрович витер губи
серветкою.— Хоча я гадав, що це не загальновідомо.
Втім, я завжди недооцінював периферійні кадри.
Шеремет покликав тітку Явдоху, розрахувався за
себе і Вадима. Сагайда теж віддав три карбованці, ви-
добув з коробки цигарку і спитав:
— Які будуть вказівки?
Шеремет ще раз пильно глянув на майора і відповів,
коли тітка Явдоха відійшла подалі:
— Для всіх — суто офіційні' службові стосунки. А на-
одинці... В тебе надійний «дах»?
— Один ви вже знаєте.
— А ще щось? Щоб зовсім без свідків?
— Є одне екзотичне місце. Ви як до цивільної оборо-
ни ставитесь?
— А хіба вона ще діє?
— Мабуть. Принаймні приміщення має. Та не завжди
займає.— Сагайда дав Матвію Петровичу ключ.— Це
неподалік готелю, в центрі. Пушкіна, 26. Курси ЦО. Там
є таємний вихід. Тільки будьте обережні: з «дахом»
усе гаразд, а от підлога ненадійна.
Шеремет озирнувся, чи ніхто не бачить, і сховав ключ
до кишені.
І сумно посміхнувся.
Знав, що так треба. Що всі обставини зараз
ускладнилися і потрібне максимальне напруження сил
та уваги. Що точиться справжня боротьба, в якій попер-
вах — передусім через небажання визнавати очевидне —
організованій злочинності дали велику фору. І все ж —
ох, як нелегко усвідомлювалася необхідність жити за за-
конами воєнного часу. Тож чи варто дивуватися, що спо-
чатку поховали чимало товаришів, однодумців, сорат-
ників, а вже потім, скрегочучи зубами, визнали існуван-
ня нашої, вітчизняної мафії? Чи варто дивуватися,
що так багато співробітників загинули духовно, втра-
тили не життя, а професійну честь і гідність ще до того,
як була оголошена боротьба з мафією?..
— А зв'язок?— спитав Шеремет.

— На жаль, тільки телефонний,—зітхнув Сагайда і
простягнув папірець з номерами: — Це робочий. Це ра-
діотелефон у машині. Третій — курси ЦО. Четвертий —.
Тетяна. І домовимося: місце зустрічі називати умовно.
Скажімо, «зустрічаємося у третьому». Або: «Приїду до
четвертого». І час: зсунутий на півгодини. Домовляємо-
ся на п'яту, а зустрічаємося о пів на п'яту. Гаразд?
Шеремет ствердно кивнув і вийшов на ґанок. Вадим
уже повертався з магазину, тримаючи під пахвою якийсь
згорток. Мабуть, чергова модна ганчірка.
Не дивлячись на Сагайду, Матвій Петрович спитав:
— У місті прослуховуються всі телефони?
— Дякувати Богу, ні. Лише наш комутатор. Спіль-
ний з виконкомом.
— Хто має прямий зв'язок з Хижняком?
— Заступник голови виконкому. Але доказів обмаль.
І, певна річ, Череватько—так би мовити, давня дружба.
— В місто поїдемо різними шляхами. Постарайся нас
випередити.
— Ви прямо в прокуратуру?
—Так. їдьмо...—І не втримався, спитав:—Що це
в тебе за чудо техніки?
Сагайда вперше за час їхньої розмови усміхнувся:
— Бойовий трофей...— І продовжив, звертаючись уже
й до Вадима, що саме підійшов: — Позавчора наші до-
кери з сусідами почубилися. Декого ми пов'язали, дехто
в лікарні. Тому тижнів на два ця конячка залишилася
без господаря. А мою машину, до речі, пасуть.
Шеремет затримався на ґанку, дивлячись на майо-
ра. Міцний, підтягнутий. На поясі — кобура. Одне слово,
офіцер з рекламного плаката. Та ось він одягнув поверх
кітеля шкіряну куртку, обвішану бляшанками та лан-
цюжками, застебнув розмальований, наче крашанка арті-
лі авангардистів, шолом, скочив на карнавальну свою
«Чезету» — і ніби чарівник попрацював! Який там офі-
цер — рокернсько, котрого краще обминати десятою до-
рогою.
Здійнявши пилюку, мотоцикл зник. За кілька хвилин
«Волга» круто розвернулася на майдані і теж помчала
до траси.
До Узені—дванадцять кілометрів.
Непомітно промайнули дві години. Обов'язкова ко-
ротка нарада, перші прикидки, переказ деяких місцевих
пліток. Потім — ретельне ознайомлення з матеріалами
по справі, які вдалося зібрати на цей час.
До того, що було розказано за Явдошиним столом,
додалося не так багато. Деркач падав двічі: очевидно,
зразу після пострілу (знайдено слід на вогкій дорозі) і
востаннє — за півсотні кроків від тіла дружини. Уби-
тих, схоже, не пограбовано, принаймні Клавдію — точно:
на ній залишилися прикраси, знайшли трохи грошей у
сумочці. В Деркача у кишені був гаманець, але в ньому
тільки дріб'язок. Балістична сксперт!;за: обидві кулі—
з «нагана», досить старого. В обох невеличка (у Геор-
гія—трохи більша) доза алкоголю в крові. Свідки
стверджують, що на випускному вечорі обоє кілька ра-
зів піднімали келихи. Власне, на тому вечорі нічого особ-
ливого ніхто нг помітив. Те, що Георгій був похмурий і
не танцював, нікого не здивувало: всі знали і його вда-
чу, й погані стосунки з Клавою. Більшість дорослих ро-
зійшлися одночасно. До повороту на Садову Деркачі
йшли разом з іще двома парами, а далі — триста мет-
рів до Травневого—самі. За квартал до повороту в про-
вулок їх бачив таксист. Навіть пригальмував — може,
зупинять, вночі клієнтів бракує. Але Деркач (таксист
його впізнав) махнув рукою: їдь собі. Поблизу од них
таксист нікого не помітив, нікого не бачив і в темному
Травневому; запевняє, що там не було вогнів автома-
шини.
А присутність легкового автомобіля на місці зло-
чину — факт. Дощ усе ж не встиг змити сліди коліс.
Так, саме так: в інтервалі між початком дощу—а
це якраз той час, коли пролунали постріли,— і його за-
вершенням провулком проїхали «Жигулі». Шоста мо-
дель. З невеликим дефектом на лівому задньому протек-
торі. Однак експерт не міг з певністю сказати, чи зупи-
нялася машина у Травневому...
Неминучі зустрічі у виконкомі та райкомі тривали
хзилин по п'ятнадцять. Перша була саме така, як і пе-
редбачав Шеремет: очевидне бажання невиносити сміт-
тя з хати, Узень не ганьбити й, звісно ж, з усього не ро-
бити типовий випадок. І водночас—обережне
промацування можливих шляхів слідства та кілька спроб
вбити клинець між Шереметом і Вадимом, який, мов-
ляв, надто вже розійшовся, наробив багато галасу, пе-
реполохав купу людей—а чого досягнув? Друга роз-
мова відбулася з першим секретарем райкому. Дещо не-
сподіваною, треба сказати, виявилась та розмова. Пер-
ший сказав, що людей, звичайно, шкода, особливо Клав-
дію, але те, що справа так обернулася, може, й на кра-
ще. Звісно, при умові, що слідство, яке так вдало поча-
лося, не зупиниться на півдорозі. Хоч би який рівень
зачіпався, він, перший, повністю «за». І попросив при по-
требі звертатися безпосередньо до нього, обминаючи всі
«щаблі». Дав телефон, але не прямий, а через комута-
тор, спільний з виконкомом... Втім, Сагайда міг першого
й не попередити — хіба не так?

«Таємну раду» було призначено на дванадцять три-
дцять. Зателефонувавши Сагайді, Шеремет і Вадим по-
одинці перетнули парк і розшукали потрібний будинок.
Проблема підлоги у приміщенні курсів ІДО й справ-
ді існувала. Які там щілини? Діромахи, сяк-так зату-
лені диктовими дошками. Спокійно стояти і навіть си-
діти, не ризикуючи гепнутись у смердюче підпілля, мож-
на було тільки в другій, «викладацькій» кімнаті.
Дві недбало пофарбовані стінки оживляла солідна
добірка плакатів, що викликали патологічний приплив
пацифізму; у простінках між вікнами прилаштувалися
стенди з розпотрошеними протигазами та респіратора-
ми: у кутку — відро із стратегічними завалами недопал-
ків і залізна допотопна пічка. Інтер'єрчик хоч куди. Та
коли поглянути уважніше, то можна помітити, що двері
між кімнатами подвійні, нещодавно поставлені, на вік-
нах під захисними шторами—грати, віконце, що ви-
ходить на глухий двір,—з автоматичними засувами. Два
добротних письмових столи, на них новенькі настільні
лампи, на стіні — велика карта району. На одному із
столів, в оточенні довідників, поважно змигував неонкою
великий клавішний кабінетний селектор з «пам'яттю»,
диктофоном та автовідповідачем.
Матвій Петрович підійшов до апарата, натис паль-
цем на клавішу й повторив останній виклик.
З півхвилини чути було тріскіт автоматичного наби-
рання. Пауза, гудки і голос:
— Головін слухає.
— Іван Гнатович? — перепитав Шеремет.
— Так. Ви звідки дзвоните, Матвію Петровичу? —
спитав Головін, що мав дивовижну пам'ять на голоси.
— Із Узені. Ви в курсі, що тут...
— Так. Добре, що ви там. Я саме хотів вас попроси-
ти... Миколу мого підтримайте. Але це — між нами.'
— Коли просять, кажуть «будь ласка». А про своїх
попереджають заздалегідь,— повчально мовив Матвій
Петрович.
— Каюсь. Так мене, так... То як там в Узені? До ре-
чі, зв'язок надійний?
— Сподіваюсь. А щодо справ... Нічим поки що хва-
литися. Суцільний туман.
— Про мою болячку пам'ятаєте?
— А що, надійшли нові дані?
— Ну, не те щоб нові... Та ви придивляйтесь.
— Слухаю, товаришу не-мій-начальник,—усміхнувся
Шзремет і натиснув на важіль.
Вадим, що зацікавлено оглядав приміщення, тихо
спитав:
— Поки нікого нема, може, пошукаємо, чи не забув
тут господар «вухо»? На війні як а ля герре?
Шеремет знизав плечима:
— Пошукай. Господар тільки подякує.
— Я серйозно,— глянув йому в очі Вадим,— як з ним
триматися? Чи можна довіряти?
— Наш хлопець. А що трохи заметушився — то не від
доброго життя. Розуміє, що практично тільки через нас,
через область, можна буде відгавкатися од місцевих...
Коли припече... Нам він дуже знадобиться. Сам знаєш,
як то воно на місцях без своєї людини.
Та одне не сказав Вадимові Матвій Петрович: що сам
остаточно повірив у Сагайду тільки щойно. Після роз-
мови з полковником Головіним, який недавно очолив най-
гарячішу на даному етапі і засекречену службу — від-
діл боротьби з організованою злочинністю.
Прямий вихід на Івана Гнатовича з районів мали
лише його безпосередні ставленики. Ті ж, па кого пада-
ла бодай тінь підозри у зв'язках із мафіями, з цеховика-
ми, гравцями, сутенерами, рекетирами, а особливо — з
наркобізнесом, уявлення не мали про його телефони. Як
правило, навіть не знали, що такий відділ існує і діє. Ше-
реметові було відомо й те, що масова «ротація», перета-
совування офіцерського складу обласного УВС, на пер-
ший погляд, незрозуміле й непотрібне, планувалось і
здійснювалося головінською службою. Звідси випливає:
те, що Сагайда, ставленик, переведений до Узені,
та ще й з деяким пониженням, пояснюється не так при-
скіпливістю кадрового управління до морального облич-
чя старших офіцерів, як тим, що так потрібно
було Головіну.
Знадвору почулося деренчання мотоциклетного дви-
гуна. «Чезета». Клацнули автоматичні засуви, вітер на-
п'яв штори, і в кімнату через вікно вскочив майор Са-
гайда.
Всі троє сіли за стіл, Вадим розгорнув течку з доку-
ментами.
— Давайте ще раз поміркуємо, кому міг стати попе-
рек дороги Георгій Деркач,—сказав Сагайда.
— Подружжя Деркачів,— виправив Вадим.
— Ні, передусім—він. Я вже поцікавився: за Клан-
дією абсолютно нічого немає. До речі, я цю жінку сам
трохи знав. Вважаю, що просто прибрали свідка.
— Отже,— подав голос Шеремет,— не виключено, що
Клавдія Деркач добре знала вбивцю. А він був упевне-
ний, що вона його впізнала.
— І все ж якесь...— Вадим поляскав пальцями, до-
бираючи потрібне слово,— нетипове, чи що, вбивство.
Щось тут негаразд.
—Вбивство—то завжди негаразд,—кинув Шере-
мет і повів далі:—Треба терміново перевірити, чи не
повернувся хто-небудь із Деркачевих «хрещеників», кого
він свого часу посадив.
— Яз цього почав,— похитав головою Микола,— але
безрезультатно. Дрібноту до уваги не брав, а по сер-
йозних справах — ще й досі сидять.
— Коли ж ти встиг? — промовив Вадим і сам не по-
мітив, що вже перейшов на «ти».
— Хто рано встає, тому Бог дає,— усміхнувся Са-
гайда і запалив цигарку.
— А що дрібнота? — поцікавився Шеремет.
— Із цим я розбирався, ще як справи приймав. Ох і
накрутив Деркач... Аби моя воля — не у відставку, а за
грати б спровадив. У кожній третій його справі — зло-
вживання владою, використання службового становища,
шантаж і навіть побої. Та часу вже минуло чимало. Аби
хотіли поквитатися — давно б це зробили. А жінку нащо
їм чіпати? Вважаю, цю версію треба відкинути.
Вадим трохи повагався, та все ж сказав:
— Я знову й знову згадую нашу останню з ним роз-
мову... Схоже, Деркач на когось із місцевих натякав.
І був переконаний, що матиме можливість і час для
своєї перевірки.
— Слушно,— згодився Сагайда.— Зверніть увагу на
те, що вбивця добре знав звичний маршрут Деркача.

Не йшов за ними — помітили б, а перестрів. Я в цьому
певен. Та й «шістка» їхала Травневим їм назустріч...
— А що з машиною? — спитав Шеремет.
— Шукаємо. Майже всіх дільничних підняв, ДАІ...
Лише в місті тридцять дев'ять «шісток», а ще приїжджі:
кидають машини де завгодно... Хтось міг і скористатися.
Та знайдемо, якщо не змінили протектори.
— Гаразд,—ляснув долонею по столі Шеремет,—
спробуємо бути послідовними. Приймаємо версію: стрі-
ляв тутешній, що добре знав Деркача. Жора йому став
на заваді. Не виключено: це якось пов'язано з початком
слідства. Деркач же не з тих, хто покірно згоджується
стати козлом відпущення. Тепер про «шістку». Стріля-
ли не з ходу і, очевидно, взагалі не з машини, оскільки
обидва постріли—впритул, у потилицю і в спину, під
кутом зверху вниз. Ні, стріляла людина, що стояла або
йшла. А вже потім вбивця міг ускочити в машину й
зникнути з місця злочину. Знайдете машину — зверніть
увагу: йшов дощ, і в салоні міг залишитися бруд від
взуття...
Щось примусило Матвія Петровича замовкнути.
Не вибудовувалося.
Випадали якісь ланки, але які саме — не міг поки що
зрозуміти. Вже, здається, вимальовувалася схема: хтось
дочекався закінчення випускного вечора, впевнився, що
Деркачі рушили пішки, звичним шляхом, і перехопив їх
у Травневому. Щоб випередити, скористався машиною.
Залишив її за дальнім поворотом, аби Деркач не насто-
рожився... Так от, дочекався у темряві, коли подружжя
пройде повз нього, і вистрелив ззаду. Раз і ще раз. А по-
тім вскочив у «шістку» і—шукай вітра в полі.
Ні, не вибудовувалося по-справжньому. Бракувало
внутрішньої повноти картини, логічної стрункості. Тому
Матвій Петрович вирішив змінити тему розмови і ра-
зом з хлопцями поміркувати, хто саме міг піти на
вбивство.
Без сумніву, цеховики до цього не причетні. Навіть
якщо Вадим з Денисом Комаровим недооцінили їхні
зв'язки з Деркачем. Ці спритні діячі надзвичайно рідко
йдуть на «мокруху». Не випадково ж вони тратять ве-
личезні гроші—до двох третин незаконних прибутків,
аби уникати будь-яких ускладнень та розголосу. Ку-
пують усіх, хто становить для них щонайменшу загро-
зу, але не вбивають. Деркач мав зв'язки з цехови-
ками мінімум два роки, і до останнього часу ускладнень
у їхній мережі не було. Живи сам і не перекривай ки-
сень компаньйонам—цього принципу Жора дотримував-
ся неухильно. До того ж нещодавно мало не всі цехо-
вики були виведені з гри, сіли, а ті, що залишилися на
волі, Деркача не боялись, бо розуміли: він не бовкне зай-
вого на допиті, адже покарання за участь у чорному біз-
несі набагато вище, аніж за звичайний рекет.
Конкуренти? Непереконливо. Не бачив Сагайда се-
ред ватажків інших угруповань нікого, хто міг би по-
мірятися силами з Деркачем, хижаком досвідченим і
сильним. І знову ж таки—до чого тут Клавдія? Якщо
вже вистежувати Деркача, то набагато простіше улу-
чити момент, коли б він був сам. Зрештою, вбивство
Клави як небажаного свідка теж умотивовується погано.
Темно було у Травневому. Дуже темно. Нічого б во-
на не розгледіла. Закричала б? То й що? Машина по-
руч.
«Гравці» — наперсточники, шулери, системники — теж
відпадали. В цьому не сумнівались ні слідчі, ні Сагайда.
В Узені та околицях паслося всього півтора десятки ша-
храїв, гроші вони мали не надто великі (провінція!), тож
досі не спостерігалось помітного тертя між ними та ре-
кетирами. Щотижневі скарги ошуканих доброчесних гро-
мадян справи не стосувалися. Звісно, гравці — не овечки,
можуть по-звірячому побити конкурента, та й з борж-
никами не панькаються; коли вже дуже припече, то й
кілера наймуть. Але будь-який професійний кілер вима-
гатиме за Деркача, враховуючи його становище та під-
готовку, суму, не меншу, ніж піврічний навар усіх «грав-
ців». Га плюс ризик...
Хто ж іще залишався? «Бутлегери» в Узені не при-
жилися — це Сагайда знав точно. В містечку споконві-
ку пили домашнє вино й наливку, на горілку навіть у
застійні часи попит був невеликий, тож після указу на
самогон не накинулися, черги біля горілчаних крамниць
помітно не зросли. П'ять-десять хвилин у дні авансу, пів-
години перед святами — хіба то черга для стійкої ра-
дянської людини? Ні, нічого суттєвішого, аніж продаж
абрикосівки у банках з-під соку та нечисленних п'яних
бійок біля «гадючників» чи в лісосмузі, в Узені не було.
І хоч би що накоїв Деркач та його команда, до стріля-
нини справа б не дійщла. Не той рівень...
— Отже, все-таки наркомафія? — сумно конста-
тував Вадим.
— Боюсь, що так,— зітхнув Сагайда і дістав з короб-
ки нову цигарку.—А це вбивство, вважайте, перший сер-
йозний сигнал...

Всі присутні розуміли,що тепер може розпочатая
бій не на життя, а на смерть.
— Статистику по наркоманії маєш? - глухо спитав
Шеремет.
— З початку року — сім справ. Одна групова: під-
літки із аптечки ЦО промедольчик украли. Всі інші -
приїжджі.
— Кучеряво живеш,—'ніби аж позаздрив Вадим.
Сагайда вмостився зручніше, випустив з рота цівоч-
ку сизого диму і мугикнув:
— Як у раю.
Вони замовкли, думаючи приблизно про одне й.те
саме: які причини того, що рівень наркоманії в Узені
винятково низький. Припущення, що Сагайда не знає
реального стану справ, і Вадим, і Шеремет від-
кинули. Наркоманія, особливо серед молоді,— річ „надто
помітна. Навіть якщо не брати до уваги злочини, по-
в'язані із добуванням зілля, вистачає й інших прик-
мет: від трупів тих, що передозувалися, до просто ві-
зуальних спостережень (поведінка наркоманів одразу
впадає в очі). У невеличкому місті цього аж ніяк не при-
ховаєш.
Друга ймовірна причина (і страшенно хотілося віри-
ти, що так воно й є): справа не пішла далі аматорських
спроб, ще не сформувалися стабільні «кайфові» групи,
які неминуче засмоктують новобранців.
Однак доводилось (хоч як цього не хотілося), дума-
ти й про третю причину. Схоже, що саме вона зв'язува-
ла в єдиний ланцюжок мізерний рівень наркоманії в міс-
ті, надзвичайно міцні зв'язки місцевої верхівки з' облас-
тю (якщо не з республікою), легкий переляк чиновників
після того, як накрили цеховиків, і вкрай зухвале та жор-
стоке вбивство.
Усі троє знали, що область зараз—не тіль-
ки споживач наркотиків. Десь на її території працюва-
ла підпільна лабораторія, було налагоджено виробницт-
во героїну. Вдалося перехопити чотирьох кур'єрів, які
вивозили невеликі партії наркотику, однак жоден не дав
корисних показань...
Усі троє розуміли: якщо лабораторія в Узе-
ні, то наркомафія збуватиме «білу смерть» де завгодно,
тільки не в самому місті. При потребі, по своїх каналах,
навіть допомагатиме владі, аби покласти край діяльнос-
ті «чужих» поблизу бази. Ну і неодмінно — це аксіома
мафії — будуть куплені, «схоплені» у різні способи ви-
сокі чини в міліції, виконкомі, а по можливості — і в
прокуратурі. Відпрацюють мафіозі «прикриття» і на
обласному рівні; не всі покровителі будуть втаємничені
в те, що саме вони прикривають, за що одержують
такі гроші, але чудово знатимуть, які саме «сигна-
ли» належить блокувати, яких людей і які служби тре-
ба відгородити од небезпеки. Наркоманія — це й обов'яз-
кова служба безпеки, бойовики, які при потребі не спи-
няються перед будь-яким злочином. Виконавці? Це мо^
жуть бути і професійні кілери, і слухняні раби, здатні
на все заради чергових доз...
Наркомафія. Організація, що стоїть абсолютно поза
мораллю й живе за рахунок каліцтва та смерті інших.
Повільної і страшної смерті. А коли виникає загроза,
вона вбиває. Часто — з нелюдською жорстокістю. Нещад-
на мафія і тоді, коли хтось із «партнерів» виявляє непо-
кору, стає некерованим — а знає і може надто багато.
Скажімо, має групу своїх бойовиків і прагне сам стати
«хазяїном»... Починає небезпечну гру... Ось тоді й роз-
прямляється невидима пружина. Удар, і завжди — на
повну силу.
Так, мафія не жартує. А от Жора Деркач, оче-
видно, недооцінив суперника...
Першим порушив мовчанку Шеремет.
— Повтори-но ще раз, що тобі казав наодинці Дер-
кач,— попросив він Вадима.
Вадим повторив.
— Укладається в схему,—замислено мовив Сагайді.
—Аж занадто,—буркнув Шеремет і спитав:—Як
гадаєш, чи не час Гнатовича поінформувати?
Сагайда потер долонею лоба:
— Може, ще трошки зачекаємо? Самі спробуємо
копнути?
— Не зрозумів,—ображено глянув на них Вад»м,—
який іще Гнатович?
Шеремет ледь помітно всміхнувся:
— Підростеш—дізнаєшся. А зараз зробимо так: Ва-
дим ретельно перевіряє Жорині зв'язки у виконкомі.
З кимось він напевно контактував останнім часом... І не
раз. Треба негайно розшукати на комутаторі «слухача».
Навряд чи там щось надрозумне прндумали. Доручи
кільком тямущим хлопцям ревізію мережі. Певен, є н-;-
зареєстрована відпайка. Це теж терміново, але паралель-
но з основним розслідуванням. Іще одне, хлопці... Звер-
ніть увагу, чи не виявлять себе особи, котрих дужа
розтривожила історія з Деркачами. Все ж таки це
не Палермо. Початківці, так би мовити. А я тим часом,
власне, над вбивством поміркую. Щось тут не в'яжеться-
Вадим підвівся:
— Можна Йти?
— Так. І постав машину на службову стоянку викон-
кому— можливо, вона мені знадобиться.
Вадим акуратно пробіг по підступних диктових дош-
ках і вислизнув на вулицю.
Сагайда підійшов до вікна, відхилив фіранку й уваж-
но оглянув подвір'я.
— Як старанно тебе спасуть»? — поцікавився Ма-
твій Петрович.
— Коли як. Досі я був впевнений, що то Деркачеві
штучки. Психологічний тиск. Він же до мене підко-
чувався.
— Он як? Відкрито?
— Не зовсім. Через Тетяну. Вона з Деркачихою то-
варишувала.
— Ще цікавіше! І як же він "підкочувався"?
— Та все на сімейні посиденьки кликали. А мене
щось здорово стримувало— навіть тоді, коли я нічогі-
сінько не знав про рекет...
— Ти вибач, що втручаюся в інтим... Але скажи чес-
но: у вас з Тетяною—остаточно?
— Хіба з моєю собачою службою буває щось оста-
точно?
— Не перебільшуй,— почухав потилицю Шеремет, а
тоді спохмурнів.— <Хвіст» за собою сьогодні помітив?
—Начебто ні,—мовив Сагайда і знову глянув у
вікно.
— Не втрачай пильності. Обережність не завадить.
Сагайда вже й ногу на підвіконня поставив, коли Ма-
твій Петрович раптом спитав;
— Ти коли сьогодні з Тетяною побачишся?
— Я й сам хотів би це знати,— здивовано глянув на
нього Сагайда.
— А що в неї сьогодні на обід?
— Борщ, а на друге...—тут Микола нарешті зрозу-
мів, що Шеремет напрошується, і зареготав:— При-
ходьте до нас! Я тільки Тетяну попереджу...
— Але не по телефону,— наказав Шеремет.— Вона
коли повинна бути вдома?
— Уже вдома. Телефонувала нещодавно.
— Мчи до неї. Я за сорок хвилин теж там буду.
—Адреса...—почав Сагайда і затнувся, згадавши
вранішню розмову.
5

Як відомо, понеділок—день не базарний. Та влітку
на південних ринках цей закон не діє. Овочі-фрукти «не
зважають» на людський умовний відлік днів, і збирати
та продавати їх треба, не заглядаючи в календар. Особ-
ливо тим, хто живе зі своїх присадибних та садових ді-
лянок. Матвій Петрович ні овочів, ні фруктів купувати
не збирався, та все ж не зміг втриматися від спокуси
пройтися вздовж прилавків, на яких височіли золотис-
ті, багряні та зеленкуваті пірамідки. Затим перейшов до
рядів із квітами.
Тут теж є чим помилуватись, але того, що хотілося
Матвію Петровичу, він не побачив. Із віком його смаки
стабілізувалися. Тому зараз, як правило, коли потрібен
був букет, вибирав темні, майже чорні оксамитові тро-
янди; їхні пахощі уловлював навіть на відстані — чи-
мось теплим і таємничим від них віяло... Та цього разу,
на превелекий його подив, не знайшов жодної темної
троянди. Та що троянди! Жодної темної квітки! Лише в
однієї бабусі у пластмасовому відерці стояв пуп'янок із
зламаною стеблиною. Та бабуся й розказала статечному
покупцеві, що всі темні квіти позабирали розбійники,
котрі тут завше хазяйнують. У них, бачте, сьогодні по-
дія: вбили їхнього ватажка з дружиною. То вони усі
квіти зібрали й подалися кудись — мабуть, на кладо-
вище...
Матвій Петрович усе-таки купив букет — надто світ-
лі троянди, та й пахли вони карамелькою. Але що вді-
єш? Доки ходив по ринку, уважно роззирався. Півдесят-
ка пияків вешталися довкола пивного ларка, двоє реке-
тирів нікого не чіпали на веранді біля кафе.
Тільки смоктали цигарки і стиха лаялись. Три розмальо-
вані шльондри, що бридливо сьорбали безалкогольні кок-
тейлі, переказували одна одній жахливі фантастичні по-
дробиці нічного злочину.
І ніхто не цікавився ні товаришем Шереметом, ні його
машиною, що стояла на майданчику біля ринку.
Шеремет сів за кермо. Хвилин десять покружляв-
ши вулицями Узені, він переконався остаточно: «хвос-
та» немає.
6

Інколи, особливо після смачного борщу, Матвій Пе-
трович дозволяв собі розслабитися і помріяти про ро-
динний затишок. Вдруге він одружився вже досить дав-
но, і все було начебто гаразд. Але назвати сім'єю те,

що вийшло у них з Інгою, було б чималим перебільшен-
ням. Чуйна, але не лагідна, розумна, але примхлива, щи-
ра, але надміру самостійна, Інга у домі була такою собі
екзотичною пташкою. Чи то справді вік давався взнаки,
чи то були фундаментальні риси його вдачі, але дедалі
сильніше відчував Шеремет, як не вистачає йому справ-
жнього затишку. Мабуть, саме тому Матвій Петрович
так добре розумів Сагайду. Лише півгодини Шеремет
побув у домі жінки, до якої, навіть не встигнувши офор-
мити юридичне розлучення, так прикипів Микола, однак
того цілком вистачило, аби відчути, що тут поселилося
справжнє родинне щастя. Не міг збагнути ли-
ше одного: чим думав той, незнайомий йому Стеценко,
коли втікав од такого дива? Тендітна, інтелігентна вро-
да... Променисті блакитні очі... Струнка, легка, ніби весь
час ходить навшпиньки; платтячко—наче блакитний
струмок збігає з плечей; вся аж світиться, коли дотор-
кається чи хоча б розмовляє зі своїм любим здо-
рованем. І в світлиці все аж блищить, все до ладу; обід
простий, але смачний; і розмова з нею виходить — лег-
ка, жвава і розумна. Чи ж треба дивуватися, що не бі-
гає Микола по гостях, хоч і кличуть?
Так приблизно й сказав Матвій Петрович: мовляв,
не відгукнулися свого часу Микола з Тетяною на Дерка-
чеві запросини не тому, що погребували розжалуваним
колегою, а тому, що їм і без гостей добре. Однак з'ясу-
валося, що справа не в ідилії. Мабуть, коли б Тетянка
наполягала, Микола, попри всі свої передчуття та упе-
редженість, пішов би в гості. Та сама Тетяна рішуче від-
мовлялася, хоч Клава була чи не найближчою її по-
другою. Дружба дружбою, але поріг Деркачевого дому
Тетяна майже рік не переступала. На роботі з Клавою
бачилися мало не щодня, разом чи по черзі бігали на
батьківські збори до школи, де в одному класі засвою-
вали премудрощі абетки Оленка Стеценко і Деркачевий
мазунчик Василько; разом їздили в театр і на концер-
ти до обласного центру; досить часто Клава залишала-
ся у Тетяни ночувати. А от до Деркачів Тетяна — ані
ногою.
Погано там було. Наче у якомусь ворожому лігвищі.
У присутності дітей, особливо Василька, Жора ще хоч
якось стримувався, а коли дорослі залишалися самі... На-
віть тверезий, Жора цькував дружину. Прискіпувався
до кожного слова, до кожного погляду. Все йому було не
так, а численні Клавині спроби догодити розбивалися
вщент.

Таємниць у маленькому місті небагато: в сі. в
Узені знали, що в Деркача є. Інша. Так, інша, така
собі інструктинька, зарозуміле й розбещене, хоч і вель-
ми сексуальне створіння. Кажуть, злигався з нею, ще як
погони носив, і навіть не дуже приховував, що в них—
«палке кохання».
Клавдії співчували, і здебільшого—щиро; тиха, чуй-
на, жінка, а що змарніла передчасно—то чи вона в то-
му винна?
В останні місяці Жора трохи змінився, у кожному ра-
зі з кралечкою своєю апаратною по ресторанах не швен-
дяв, спав якщо й не з дружиною, то хоч удома, пиятик
поменшало, почав кликати гостей, приміром, Таню з Са-
гайдою...
Схоже, Клава, наївна душа, повірила в переміни. Чи
ж багато жінці треба? Промовчати замість вилаятись,
трохи уваги до дітей, не свинячити вдома — і вже зда-
ється, що справи пішли на краще.
Клавдія — повірила, але не Тетяна.
Останнє запрошення було якраз напередодні «опера-
ції» на ринку, коли Деркач уперше потрапив на до-
пит.
— Скажіть, Таню,— попросив Шеремет,— а чому
Клава за весь цей час не спробувала з ним розлучити-
ся? Невже така любов?
Вони залишились у кімнаті вдвох: Микола, упорав-
шись з голубцями, вибачився і перейшов до кухні: об-
дзвонювати підлеглих.
— Він не давав згоди,—стиха проказала Таня.
— Он як? — Шеремет не доніс абрикосину до ро-
та.— А що, його згода конче потрібна? Юридичне...
— Ви не знали Жору...— вперше за час обіду урва-
ла його Тетянка і зашарілася, усвідомивши це.— Про
покійників так, певне, не кажуть, але...—Він—злий.
Страшна людина. Ні перед чим не зупинявся. Хитрий і
злий... Мовби заздалегідь знав, кого і як ударити... його
боялися... І Клава—теж.
— Це останнім часом таким монстром став?
— Де там! Коли був при погонах, навіть затрима-
них бив. Мені батьки наших учнів таке розповідали,
що... Одне слово, дітей затримали, запідозривши їх у
крадіжці, а коли ті почали відмовлятися, жорстоко по-
били. Невдовзі справжнього злодія знайшли. Один з
батьків, літня людина, поскаржився, написав до про-
куратури... А за тиждень Деркач викликав старого до
кабінету і побив гумовим шлангом. Потім дістав його

заяву, ту, що посилалася енагору», і примусив з'їсти.
1 попередив: ще раз писнеш—у в'язниці згниєш.
— А що Деркач сказав дружині, коли та повела мо-
ву про розлучення?
— Сказав: забирай свою смердючу спідницю і коти-
ся, звідки прийшла. Я з тобою ані дітьми, ані житлопло-
щею ділитися не буду.

Узенську прокуратуру Матвій Петрович називав "кол-
госп "Тихе життя". Як там називають його особисто,
Шеремет не цікавився, хоча добре відчував їхнє ставлен-
ня до себе. Ще б пак: упродовж останніх місяців облас-
на прокурора, передусім — Шереметова служба, завда-
ла <Тихому життю» чи не більше клопоту, аніж усі міс-
цеві злочинці за весь минулий рік. І якого клопоту! Тіль-
ки підпільний цех фурнітурної фабрики чого вартий!
На обласній нараді вже встигли залити узенцям са-
ла за шкіру. На підході ще кілька справ. Рекет, коруп-
ція, хабарництво... А тепер іще й вбивство. Та таке гучне,
шо відлуння прокотиться, очевидно, по всій респу-
бліці. Психологія чиновництва мало залежить від гео-
графії. Зовсім недавно в Узенській прокуратурі вважа-
ли, що самі не в тім'я биті і чудово знають, кого й за
що садити, що треба, а що ні. Обласне начальство було
далеко, трохи не за хмарами, і уособлював його непохит-
ний Лісовий, начебто й суворий, але водночас і дуже-
дуже великодушний до своїх слухняних діток татусь.
Місцеве начальство було поруч. Знайоме до болю. Район-
ний прокурор з промовистим прізвищем Череватько не
те щоб спеціально збирав, а так, при нагоді, накопичу-
вав у руденькій течці всілякого гатунку «компромат» на
керівництво та його найближче оточення. Зі свого боку
керівництво мало за пазухою солідне дещо на Чере-
ватька. У такий спосіб досягалася рівновага, яка дуже
довго ніким не порушувалася.
Та ось у захмарній височині розпочалися катаклізми,
загуркотів з п'єдесталу Лісовий; переляканий Черевать-
ко терміново згадав про свій вік і подався на не дуже
заслужений відпочинок. Змінилися і жперші люди» у
районі, хазяїном став голова найміцнішого (а отже, і
найнеслухнянішого в районі) колгоспу. Найполохливіші
з товстошкірого апаратного племені вирішили, що настає
кінець світу в одному, окремо взятому районі, розмов-

ляти почали тільки пошепки і під товстою ковдрою, а
дружинам під страхом одлучення від спецбази спожив-
спілки заборонили користуватися їхніми службовими ав-
томашинами. Втім, досить швидко усі зрозуміли, що
один секретар у районі—не воїн, і хоч працює по два-
надцять годин на добу, в апаратні ігри втрутитися мо-
же не завжди, а обійтися взагалі без апарату—зась,
немає в нього ні реальної влади, ні досвіду. Розгледіли,
що хоч і повалено Лісового, та лишився Хижняк, вір-
ний продовжувач його справи; і новий редактор район-
ної газети, хоч носить «хамелеони» та сороміцькі білі
штани, так само лякається сакраментальної фрази про
дискредитацію Радянської влади, як і його затягнутий
у сіру трійку попередник. Одне слово, чутки про кінець
світу виявились перебільшеними, а можливість досидіти
в м'якеньких начкріслах як не до кращих часів, то при-
наймні до пенсії стала досить реальною. Щоправда,
псують справу різні нахабні типи, котрі занадто серйоз-
но сприймають усі нові віяння. А тут іще поповзли чут-
ки про конкурсні вибори—і страшно сказати—неза-
лежне судочинство... Однак чиновництво — народ бува-
лий у бувальцях і згуртований, з добре організованим
зв'язком та відпрацьованою процедурною технікою; тож
коли про що й тривожитись, то лиш про те, аби встиг-
нути висунути на конкурс «своїх» кандидатів, а неза-
лежним суддям вчасно нагадати, на якій землі во-
ни живуть і кому партвнески сплачують.
Отож у задачі й питається, за що це Узенській про-
куратурі любити такого собі М. П. Шеремета і його лю-
дей? Адже саме від них уся морока.
Про те, що їм треба не любити ще й майора Сага Гі-
ду, у «Тихому житті» не здогадуються; добре було б, аби
не знали про це й надалі, аж доки Микола не розплутає
головні вузли, на які його націлив Головін. Чомусь Ма-
твію Петровичу стало тривожно. Сагайда? Ні, цей віді-
б'ється, в разі чого прикриємо; а ось маленька Таня
Стеценко...
Але — всьому свій час. Шеремет отримав усі необхід-
ні папери, захопив із собою Дениса Комарова (з того,
як він працював з рекетирами, видно, що хлопець іще не
зіпсований) і поїхав на вулицю Ангарську. Там Сагай-
дині соколи знайшли-таки кляту «шістку» з характер-
ними дефектами протектора.
— їй-богу, у нас такої цікавої справи ще не було,—
майже радісно мовив Денис, вмощуючись на зручному
сидінні Шереметової «Волги».

— Ще й як були,— відгукнувся Матвій Петрович, за-
пускаючи двигун.—Просто ви в ті часи їх не помічали.
— Хіба можна стрілянину не помітити? — здивував-
ся Денис; потім збагнув, що означало оте «не помічали»,
і в голосі його забриніла образа:—Можна подумати,
що ми геть сліпі.
— Зрячі, зрячі; тільки де ви були місяць тому? Чому
чекали, доки ми перші почнемо?
— Та звикли якось... Гадаєте, ніхто нічого не помі-
чав? Однак руки не доходили. І ось, на мою думку, чо-
му: знали, що все одно будемо крайніми,— от і відтягали
неприємності.
Шеремет навіть зубами скреготнув, але вголос мовив
майже спокійно:
— Не крайніми, а передовими б виявилися, якби са-
мі почали свій бруд розчищати. А так — звичайно, край-
ні: переклали все на обласних дядечків. Ви б іще з Моск-
ви підмогу попросили.
Комаров знизав плечима:
— Мені це самому не подобається. А тут іще Семе-
нович мало не щодня дзвонить та все допитується, що
ви там іще замислили і як ми виглядаємо на тлі решти
районів...
«Семеновичем»—це Шеремет уже знав—називали
заступника голови тутешнього виконкому, міцного чоло-
в'ягу із плеяди непотоплюваних. До нього тяглася го-
ловна з відомих уже ниточок, що зв'язували район з
областю.
— А Хижняк вас тривожить?
— Ще й як.
— Робота у нього така,— кинув похмуро Матвій Пе-
трович і пригальмував машину, аби помилуватися діями
десятка лобуряк, що саме йшли Травневим провулком.
Що й казати, дії були ефектні. Дужі, високі хлопці, всі
як один у чорних шкірянках, у руках мали оберемки кві-
тів і, дотримуючись черги, встеляли ними прижиттєву ос-
танню путь рекетира. По обидва кінці провулка стояло
кілька легкових авто, раз по раз розлягалося тужливе
ревище клаксонів.
Так, зворушливе було видовище.
— Ну як, подобається? — спитав Шеремет, не відво-
дячи очей од дороги.
Комаров тихо вилаявся. І сказав:
— Це буде остання така церемонія. Або я...

— Не поспішай, хлопче. Може, й не остання—однак
ми їм -зламаємо хребет. 1, сподіваюсь, досить швидко.
Але треба працювати. Разом працювати, по-справжньо-
му. Знати, хто. яа твоєму боці, і підставляти один од-
ному плече... Чим зможу—допоможу тобі. Сам або че-
рез Вадима. Тільки виходь безпосередньо на мене, об-
минаючи сврго начальника і мого Хижняка. Зайві
ланки. Зрозумів?
— Так.
— А в районі — орієнтуйся на Сагайду. Я його теж
попереджу, щоб контактував саме з тобою. Справа у нас
спільна і набагато важливіша, аніж боротьба за службо-
ве крісло. На жаль, не всі, ой не всі це розуміють. До
речі, ти особистознав Деркача?
—: Таж працював разом з ним,— неохоче сказав Де-
нис.
—І яке враження?
— Тварюка. Але розумна й хитра. Це вбивство мене
дуже вразило: не можу збагнути, як Деркач міг так про-
рахуватися.
—А він рахував?
— І дуже непогано. Коли був у міліції, стільки на-
коїв) Іншого давно б посадили, а він майже сухим із
води вийшов. Розумник...
— Справжні розумники з крісел не злітають.
— Так тварюка ж, кажу вам. Думав, що й усі інші
такі. Тому так довго не міг втямити, що не все пішло, як
він розраховував. Був певен, що кого-кого, а його не за-
чеплять. Знав, що в «колах» усі були з ним хоч трошки,
а п ов' я з ані...
— Що ж, хлопче, тепер наша черга підраховувати і
вираховувати...

Потрібне подвір'я на Ангарській знайшли швидко. На
узбіччі, поряд з розчиненим навстіж гаражем, стояли аж
дві машини ПМГ. А в гаражі тьмяно блищала світло-
зелена «шістка»; біля неї стояли троє: один у формі, двоє
в цивільному. Шеремет висадив Дениса, віддав йому усі
документи, перекинувся кількома словами з лейтенан-
том - дільничним, що знайшов машину, та з експер-
тами, а тоді поїхав у райвідділ.
Водієм «шістки» з характерним дефектом протекто-
ра-бувблідий, довготелесий хлопчина на прізвище Кр;ів-

цов. Сергій Семенович Кравцов, 23 роки, художник-
оформлювач Узенської майстерні торговельної реклами.
Півроку тому перебував під слідством: його та ще двох
із майстерні звинувачували в привласненні грошей шля-
хом завищення обсягу та неправильної оцінки якості ро-
біт у молодіжному кафетерії. Слідство припинено за від-
сутністю складу злочину—знайшли помилки в розрахун-
ках, якими оперував трест їдалень і ресторанів.
...Сагайда — він і Шеремет розмовляли вдвох у кабі-
неті начраймілу, поки слідчий псував Кравцову нерви
каверзними запитаннями,—згадав, що хоч ту справу і
закрито, але там не все гаразд. Тоді в райвідділі склалося
таке враження, що з оформлювачів витискували хабар,
а коли хлопці відмовилися, спробували посадити. Ви-
йти на вимагачів не вдалося: бракувало доказів. Один
із художників (не Кравцов) натякнув, але написа-
ти заяву не згодився. Мовляв, їм ще працювати та пра-
цювати, і навіть коли одного здирника виведуть на чис-
ту воду, нічого не зміниться.
— Як ти гадаєш, Кравцов причетний до вбивства?
— Як слід його ще не допитували. Але нутром відчу-
ваю: знає кицька, чиє сало з'їла. Він ждав, що ми на
нього вийдемо. І про події в Травневому йому відомо.
— То й що? Все місто знає, кого вбили. Його зв'яз-
ки перевіряються?
— Звичайно. Кинув двох тямущих хлопців.
— А на квартиру я завіз Дениса. У нього санкція на
обшук.
— Когось іще послати?
— Там троє твоїх. Вистачить. Денис—наша людина.
— Мені теж так здалося.
— Будеш і надалі з ним контактувати. Я йому пора-
див, аби тебе тримався, бо, як бачу, досвіду у хлопця
малувато...
— Це діло наживне,— усміхнувся Сагайда.
— Щойно проїздив повз Травнений. Там Деркачева
гвардія вистеляє килим із квітів.
— Планується пишний похорон. Вже привезли звід-
кись дві дубові труни. У нашому бюро таких зроду не
було. Просять дозволу на церемонію. Завтра, о десятій.
Навіть не криються, нахаби.
— Нехай... Жест відчаю...
Шеремет замислився, а тоді рішуче підсунув до себе
телефоннний апарат. Набираючи номер, сказав Сагайді:
— Зараз ми їм посприяємо. Щоб усе було на найви-
щому рівні. За участю преси і телебачення.

Він і справді зателефонував на студію і домовився
на дев'яту ранку.
Сагайда тільки головою покрутив:
— Наше керівництво лусне від люті. Це ж така
гласність...
— Нехай показиться. Саме гласність зараз і потрібна.
— Чи не передчасно все це? От якби після завершен-
ня розслідування...
— Навпаки! Менше буде охочих гальмувати нашу
роботу. А телевізійники жодних секретів не розголосять.
Я з ними ще раз погомоню перед зйомками... Ні, я певен:
репортаж з урочистого похорону ватажка злочинців нам
аж ніяк не зашкодить.
— А не попередимо наркомафію?
— Про що? Що нам відомо, хто такий Жора?
Нехай, Почнуть нервувати, метушитись — а нам тільки
цього й треба.
— Гаразд,— зітхнув Сагайда.— Ходімо послухаємо,
про що там Кравцов співає.
— Ходімо. Але чує моя душа: не перша він особа у
цій справі.

— То що тепер ваша душа відчуває? — спитав Сагай-
да близько п'ятої години, коли стомлений та роздрато-
ваний Матвій Петрович склав у чималу теку папери і
фотографії й підвівся.
— Те саме, що й до цього,— кинув Шеремет,— хоч я
до кінця цього наївного дурника не розумію.— І попря-
мував до виходу; в дверях зупинився й спитав:
— Тебе коли Тетянка чекає?
— Коли повернуся.
— Щасливий,—щиро позаздрив Шеремет. А тоді зіг-
хнув і сказав:—Доведеться почекати. А ми зараз поці-
кавимося, як там справи у Вадима; заодно втрьох по-
мізкуємо. Без вечері не вмреш?
— У готелі буфет до дев'ятої працює.
...«Волга» рвонула з місця так швидко, ніби за кер-
мом сидів Осташко, і помчала вулицею.
— Нам праворуч,— нагадав Микола.
— Нічого, дамо гак. Іще раз глянемо на килимок у
Травневому.
За п'ять хвилин машина пригальмувала.
— Ну як? Гарно? — посміхнувся Шеремет.

;— Очі б мої не бачили,—.процідив крізь зуби Са-
гайда.
А подивитися було на що. У провулку, просто на тем-
но-багряному килимі, точилася бійка. Десяток здорова-
нів-рекетирів зчепилися з якимись хлопцями. Юнаків
було чи не вдвічі більше, однак плелося їм на тонке:
четверо вже лежали нерухомо на землі; якраз тоді, ко;
ли «Волга» звернула у провулок, «чорнолаковий» дво-
метровий парубійко ударив ще одного хлопчиська ногою
в живіт. ;
Шеремет натиснув на акселератор й одночасно — на
клаксон. Мить — і сіра «Волга» вклинилася між воро-
гуючими групами, які враз відсахнулись одна від одної.
Не встиг одскочити лише «чорнолаковий» — і саме його
збив із ніг Шеремет, рвучко відчинивши дверцята. Ще
одного рекетира, з велосипедним ланцюгом у правиці,
двома блискавичними рухами «заспокоїв» Сагайда. За
кілька хвилин рекетири, лаючись, відступили на Садову.
: Пожмаканого здорованя і красеня, що вимахував
ланцюгом, невдовзі забрала ПМГ, яку Сагайда викликав.
радіотелефоном.
Юнаки, що скуштували рекетирських кулаків, підве-
лися з землі і приєдналися до своїх, які хоч і позирали
непривітно на міліцію, однак не розходилися. Ще одно-'
му допоміг стати на ноги Матвій Петрович: схоже бу-
ло, що в нього зламане ребро. Поки Шеремет влаштову-
вав Сашка (так звали хлопця друзі) на заднє сидіння
машини, Сагайда погомонів з його «бойовими побрати-
мами». З'ясувалося, що це—місцеві неформали, якийсь
чудернацький сплав «зелених», «качків» і КСП. Сюди
прийшли, бо знали, хто такий Деркач, і хотіли вислови-
ти своє обурення. Рішучі хлопці.
До травматології їхати хвилин десять. За цей час
Шеремет дізнався у Сашка, що неформали протестують
не проти церемонії, а проти возвеличення цього покидь-
ка Деркача, з яким у них свої рахунки. Багато здоро-
в'я.^ і в прямому, і в переносному розумінні цього сло-
ва — попсував їм колишній начміл. Коли б тільки забо-
роняв і розганяв... А то ж знущався і бив...
— Ви ж хотіли з ним поквитатися,— немов про щось
загальновідоме, мовив Матвій Петрович.
Та ба! Виявилося, що в цих неформалів принципово
Інші погляди на методи боротьби зі зловживаннями з бо-
ку представників держорганів: суто ненасильницькі дії.
Навіть звільняються від екстремістів, які ладні застосо-
вувати зброю. Сьогоднішня бійка з бойовиками—яви-:

ще нетипове, але треба врахувати, що рекетири—не
держслужбовці і взагалі напали першими.
— А як ви «звільняєтесь» від екстремістів?—спитав
Сагайда, не обертаючись.
— Ми їх морально засуджуємо. І забороняємо при-
ходити на наші збори, доки не усвідомлять...— Сашко
зблід від болю, бо машина гуцикнула на вибоїні, але
навіть не застогнав. Дуже серйозний юнак.
З хвилину його ні про що не запитували, та він сам
труснув головою і продовжив політінформацію:
— І усвідомлюють. Навіть затяті. Так і повинно бу-
ти. Навіть коли...
— Що — «коли»? — поцікавився Шеремет.
— Так...—прошепотів Сашко і втягнув повітря крізь
зціплені зуби.
Машина зупинилася біля приймального покою. Ми-
кола вибіг на ґанок — подбати про ноші. А Шеремет тим
часом пильно глянув на хлопця і сказав:
— Добряче, мабуть, збиралися віддячити Деркачеві,
якщо й досі зло на нього маєте?
— Ще б пак! Дехто навіть на терористичному акті
наполягав. Мовляв, ця акція не проти влади, а проти ви-
родка, який її ганьбить. Та більшість, на щастя, розу-
міла момент і принципову хибність та-
кого шляху.
Ну напрочуд серйозний хлопець!
Допомагаючи Сашкові вибратися з машини, Шеремет
спитав:
— А пістолет куди поділи?
— Ми ж засудили терор. І затаврували. А наган при-
мусили здати.

10

— Знаєте, на що я звернув увагу?— спитав Матвія
Петровича Сагайда, коли машина від'їхала од лікарні.
— Мабуть, на те, що неформали не бояться ні реке-
тирів, ні міліції.
— Так, це справді важливо. Я про це якось і не по-
думав.
— Даремно. Важлива прикмета часу,— підняв вка-
зівного пальця Шеремет.
— А я завважив, що рекетири надто швидко дреме-
нули. Раніше вони на погони чхали з високої гірки. Пе-
реконаний, що при Деркачеві двох своїх «кадрів» у на-
ших руках не залишили б.

— Агонія,— констатував Шеремет.— До речі, як ти
думаєш, чому в Травневому, окрім двох груп, нікого не
було?
— Дуже просто. Ні з «чорними», ні з «зеленими» ні-
хто не хоче зв'язуватися.
— Я не про це. Хоч би одна місцева цікава Варвара
з-за паркану визирнула: все ж таки п о ді я...
— Так там же майже всі будинки порожні. Господа-
рі — хто на заробітки подався, хто на «гастролях», хто
у відпустці. Все занедбане. Лопухи та бур'яни на горо-
дах— мічурінські. Справжнісінькі хащі. А нещасні кілька
пенсіонерів, що там лишилися, з переляку носа з хати
не вистромляють.
...У виконком Шеремет піднявся сам. Досить швидко
розшукав Осташка на майданчику біля запасних сходів
і висмикнув із компанії запеклих куріїв, чому Вадим
неабияк зрадів, бо з'явився шанс порятувати хоч решт-
ки свого здоров'я. Швиденько з усіма розпрощалися —
тільки їх і бачили.
У готелі Шеремет одразу побіг під душ. Доки він
хлюпався, Вадим і Микола сходили до буфету й принесли
звідти чотири хвостики смаженого хека, дві склянки сме-
тани, плавлені сирки та кілька пляшок холодного лимо-
наду. І правильно зробили: настрій у шефа помітно по-
ліпшився, а це було дуже доречно, бо просто розмова
швидко переросла у виробничу нараду.
Раз по раз прикладаючись до келиха з крижаною во-
дичкою, Шеремет підбив перші підсумки.
Цеховики, і ті, що вже сидять, і ті, котрі бігають іще
на короткому ланцюжку на волі, просто ошелешені. Во-
ни певні, що на Деркача підняв руку хтось із рекети-
рів, чи то претендуючи на його місце, чи то зводячи ра-
хунки.
Чиновні хабарники, біля яких крутився Вадим, теж
геть нічого не розуміють. Однак зітхнули з полегкістю,
адже на той світ помандрував один із головних свідків
їхніх квартирних махінацій. Вважають, що тепер їхня
безпека помітно зміцніла. Що ж, нехай вважають.
Рекетири — серед них у Сагайди є своя людина —
вкрай розтривожені й налякані, і поки що не вигадали
нічого кращого, аніж готуватися до бучного похорону,
чубитися з неформалами та напиватися до нестями. Троє
з них, очевидно, найбільш легкодухі, спробували дреме-
нути з міста і дуже обурювалися, коли їх перейняли
за околицею міліціонери й повернули назад. Однак алі-
бі у них, як то кажуть, залізне: напередодні пили і беш-

кетували так, що опинилися у витверезнику, де й про-
вели приємно час з одинадцятої вечора і до ранку

А от історія Кравцовим викликала чимало сумні-
вів. Так, його «шістка» проїхала Травневим саме в тоїі
час. До відбитків протектора додалися ще частки грун-
ту, ідентифіковані з тими, що взяли на місці злочину, і
навіть сліди Деркачевої крові—на лівому передньому
колесі. Старий Кравцов чув, як серед ночі скреготіли
двері гаража і як Сергій заходив у свою кімнату. Це
було «дуже пізно», але коли саме — сказати не може.
Врешті, і сам Кравцов визнав, що таки проїздив Трав-
невим і бачив тіла, однак від страху не зупинився, не
виходив з машини взагалі, нікого й нічого не знає. І на
цьому хлопця немов заклинило. Так, проїжджав, бо зав-
жди так скорочує, так, бачив тіла, але не зупинив-
ся і нікому не сказав, бо злякався. Ані з самим Деркачем,
ні з Клавдією не знайомий, упізнати їх не впізнав, та й
не міг, оскільки незнайомий... А от звідки повертався до-
дому о третій ночі і де був до цього—ані слова. Мов-
ляв, це моя особиста справа, і якщо вам щось не подо-
бається—будь ласка, доводьте самі, вам за це гроші
платять, я ж — чесна людина. А що немає у мене алі-
бі, то його у півміста немає. Може, я просто вечорами
кататися люблю, от і катався з сьомої (батько сказав,
коли він виїхав з дому) і до пізньої ночі, аж доки не
почався обіцяний «короткочасний дощ».
Саме тоді Сагайда обізвав його «наївним дурником»,
бо підловив на дрібничці: за семигодинну прогулянку
«шістка» повинна була «з'їсти» щонайменше півбака
пального, насправді ж не спалено й двох літрів. А «наїв-
ний дурник» йому на те; виїхав на околицю, дістав етюд-
ник і творив, коли ж стемніло—просто сидів у маши-
ні і мріяв про високе й вічне...
Сміх і гріх, але у хлопця на підошвах — ані крові,
ані бруду чи пилу з Травневого. Зате в машині — етюд-
ник. З пейзажиком. За висновком експертів, написаний
не раніше вчорашнього дня. Не було й жодних слідів
того, що в домі чи в машині зберігалася зброя; хоча зов-
ні чепурненьку «шістку» всередині дуже давно ніхто не
мив. Отакі от вареники...
— То як, соколики мої,—спитав Шеремет,—що далі
будемо робити?
— Як що? — Вадим уже зрозумів, що його сьогод-
нішня безрезультатність шефом не осуджується, і поміт-
но звеселів.— Розробляти Кравцова далі. Бреше він! Чує
моя душа, що бреше.

— О, знову душа,—хмикнув Сагайда й лукаво гля-
нув на Шеремета:—А ось Матвію Петровичу вона зов-
сім інше нашіптує.
— Моя душа,— засовався на стільці Шеремет,— під-
казує тільки те, що Кравцов і справді не стріляв. А ось
де він тинявся сім годин, будь-що треба встановити.
І тоді, гадаю, стане зрозуміло, чому він крутить, нахаб-
ніє і боїться. Дуже боїться. Набагато більше, ніж то го-
дилося б людині, яка просто не заявила вчасно, що ви-
падково опинилася на місці злочину.
— А якщо він справді малював свій пейзажик, а то-
ді кайфував-відпочивав без жодного свідка? — озвався
Вадим.
— Е, ні,—задоволене всміхнувся Шеремет і відкор-
кував другу пляшку,— не був він увечері на етюдах. Чи
ж я художників не знаю? Він би примусив нас поїхати
на те місце, і показав би ямки від триноги, і всі свої не-
допалки знайшов би та ще й вимагав, щоб науково за-
свідчили, скільки годин потрібно, аби такий етюд нама-
лювати і таку кількість «Флуєрашу» викурити... Ні, хлоп-
чики, тут щось інше...
— Я так розумію,— підсунувся до столу Сагайда,—
що наш «наївний дурник» з міста не виїжджав?
Шеремет ствердію кивнув, смакуючи лимонад.
— Тоді маємо не коло, а сектор пошуків. Він звернув
зі Степової. Правий поворот.— Сагайда взяв фломастер
і кількома впевненими рухами накидав схему.— Він ка-
зав, що «скорочував»?
— Казав.
— Місто Кравцов знає добре. А тепер погляньте: за
три квартали до Степової є ще одне «скорочення». Ву-
лиця, що йде від Дванадцятого кварталу. Там знак «Од-
нобічний рух», але вночі на нього ніхто не зважає.
А вдень там будівництво... Стривайте-но...
Сагайда схилився над текою, розшукуючи висновки
трасологів. Прочитав—і всміхнувся:
— Так і є.
Рештки цементу, річковий пісок, цегляні крихти у
протекторах — це однозначно...
— На самому будівництві,— вів далі Сагайда,—
стільки часу робити нема чого. Отже, Дванадцятий квар-
тал.
— Може бути,—потер долонею лоба Шеремет.
А Вадим аж підскочив:
— їдьмо зараз. Ще не пізно: усі бабусі якраз на ве-
чірню нараду збираються. Розпитаємо,-чи не помітило

чого їхнє недремне око. Адже тепер нам відомо, якого
кольору машина, які номери...
Видно було, що Сагайда мріяв інакше провести вечір,
однак вагався він недовго:
— По конях! Я ще кількох хлопців прихоплю.
— їдьте, їдьте,—схвалив Шеремет.—Коли повер-
нетеся сюди раніше за мене, то можете не чекати вдвох.
Осташко мені сам про все доповість.
— Отже, вам теж машина потрібна?—спитав Вадим.
— Можете забирати.—І до Сагайди:—В тебе е ще
вільні люди?
— Умовно вільні. Якщо треба — душ п'ять нашкребу.
— Вистачить трьох. І ще одне: потрібен експерт, су-
дово-медичний. І два металошукачі. Зателефонуй, нехай
під'їдуть сюди.

11

Мало що змінилося у номері, коли за три години Си-
гайда з Вадимом повернулися. Тільки й того, що горіло
світло—хоч який довгий липневий день, але й він за-
кінчується,—у фотелі поряд з Шереметом сидіз натоп-
туватенький розумник-лейтенант, експерт, а на журналь-
ному столику лежав брудний чорний револьвер систе-
ми «наган».
«Соколики» уклякли на порозі, роззявивши роти. Ма-
твій Петрович помилувався цією німою, майже гого-
лівською сценою і лагідно спитав:
— Хлопчики, а чи не можна ще трохи водички роз-
добути? П'ю як не в себе.
— Матвію Петровичу! — заволав Сагайда, притулив-
ши здоровенні свої долоні до грудей.—Що там вода!
Шампанського! А якщо й стрільця вирахували, то
цілий ящик! Мускатного!
— Ти ба, мільйонер який знайшовся, аліментник не-
щасний,— сварливо пробурчав Шеремет.— Кажу ж то-
бі: водички хочеться. Мінеральної. А шампанським я на
вашому з Тетяною весіллі втішу свою чутливу душу.
— Ловлю на слові!—вигукнув Сагайда і притьмом
вискочив у коридор.
— А ми ж були впевнені, що веземо головну сен-
сацію,— жалібно зітхнув Вадим.
—Чому б і ні?—Матвій Петрович уже вдоволь-
нився справленим ефектом.— Викладай.

—Та що «викладай»,—заскімлив Вадим,—ви ска-
жіть, як цю іграшку розшукали.
— Миколу почекаємо, він теж хоче знати. А ти до-
повідай.
— Та все нормально. Знайшли. Кравцов допізна роз-
важався з однією красунечкою. Все запротокольовано.
— Що ж, тоді він справжній джентльмен. Сам у
неабияку халепу втрапив, а про даму свою—ані пари
з вуст.
— Джентльмен, кажете? Можливо... Між іншим,
красунечка ця неабияка...— Вадим витримав ефектну
паузу і сипализ: — Коханка Георгія Деркача!
— От вам і снаївний дурник»,—з непідробним зди-
вуванням сказав Шеремет.— Утер носа Сагайді. Знати-
ме тепер, як, не подумавши, ярлички навішувати. До
речі, красунечка наша сама це підтвердила?
— Сама. Зміюка першокласна, але була дуже зля-
кана.
— Уявляю собі,— примружився Шеремет.— Вди-
раються проти ночі двоє лобуряк...
—Троє,—уточнив Вадим,—з нами ще дільничний
був...
Почулися швидкі кроки, і до номера забіг Сагайда,
що сяяв, як новенька копійка. Пляшки віялом стриміли
між пальцями, ще шість чи сім горлечок визирали з
усіх кишень.
— А стрільця вже зловили?—вигукнув Микола з по-
рога.
— Втопити мене вирішив, чи що?—спитав Шеремет,
допомагаючи Сагайді звільнятися від вантажу.—Чи,
може, думаєш, що я нарзанну ванну прийматиму? На
жаль, не вийде: тут лише душ.
— Матвію Петровичу,— благальне склав руки Са-
гайда,—не тягніть кота за хвіст. Розповідайте швидше.
— Бач які,—засміявся Шеремет,—як повз цей на-
ган туди-сюди бігати, то нічого, а як розповідати, то
«швидше»?
— Пожалійте вже їх, Матвію Петровичу,— озвався
експерт,— бо товариш майор зараз помре від цікавос-
ті, а де я ще собі таке начальство знайду?
— Банда підлабузників,— покрутив головою Шере-
мет.— Та Бог з вами. Наган знайдено на порозі будин-
ку номер сім, що по Травневому провулку. Будяки там —
до пояса. До речі, Миколо, з металошукачем твої гвардій-
ці працювати геть не вміють. Будь ласка, зверни увагу.
— Зверну,— пообіцяв Сагайда,— от тільки вас до-

слухаю. А потім застрелюся з сорому, бо це я повинен
був знайти револьвер ще вранці.

— Не поспішай. Нехай вороги наші стріляються —
так само, як один уже це зробив.

—Що зробив? Застрел й в с я? — перепитав Ва-
дим і ажсполотнів від хвилювання.—Деркач?
— А то який дідько. Хоча він зовсім цього не хотів.
— А що ж він... хотів? — хрипко вичавив із себе Са-
гайда. На відміну од Вадима він від хвилювання чер-
вонів.
— Чого тварюка може бажати? — знизав плечима
Шеремет.— Клави здихатись, а синочка-пестунчика, ха-
ту і гроші собі лишити... Всі сліди своїх лиходійств за-
мести, так би мовити, обрубати кінці, а тоді вільно з на-
грабованими тисячами жити. Адже не міг не відчувати,
що рекетирській вольниці — кінець. Цілком можливо,
що й своїх хотів обдурити, зобов'язання порушити —щоб
грошенята до рук прибрати... Ну, а все інше самі розкру-
тите.
— Як же це все сталося? — розвів руками Вадим.
— Я сам себе про це питаю,—сумно сказав Матвій
Петрович.—Ще зовсім недавно називався нашим това-
ришем, соратником. Але... Вже тоді брав дрібні хабарі,
знущався над беззахисними людьми, їв очима началь-
ників, пиячив за рахунок злочинців. Уже тоді він був
готовий. До всього. До вичавлювання за допомогою
своїх тренованих м'язів данини з переляканих кустарів,
до посередництва в квартирних махінаціях, до тісного
співробітництва з цеховиками, до вбивства, нарешті...
— Одне не можу збагнути,— озвався Сагайда.— Як
усе це було зроблено технічно?
— Де взяв зброю—це ти сам з'ясуєш. Гадаю, що
взяв у неформалів. Вони здали, а Деркач не став ре-
єструвати. Втім, це гіпотеза. Перевіриш. А коли Жора
зрозумів, що кільце облоги стискається, то вирішив дво-
ма пострілами розв'язати майже всі проблеми. Саме
двома. Клаві він давно виніс вирок, та просто так
він її вбивати не збирався. Небезпечно: про їхню «лю-
бов» надто добре знали в місті. А ось коли замах на
обох—та ще заздалегідь розпустити чутки про погро-
зи йому особисто—тоді шукатимуть де завгодно,
тільки не там, де треба.
— Здорово придумано,— прошепотів Вадим.
— А таки непогано,— кивнув Сагайда.— Отже він ви-
брав місце й час і вистрелив їй у потилицю. Професій-
ний катівський постріл. Гарантована миттєва смерть.

А потім—другий постріл. Собі у спину. Покажи-но, як
це робиться,— попросив він експерта.
Лейтенант узяв револьвер, поставив його на запобіж-
ник, вивернув руку і притулив дуло до своєї спини. Тьмя-
на сталь торкнулася одягу приблизно у тому самому міс-
ці, де на тілі Деркача був обпалений вхідний отвір.
— Одначе,— похитав головою Сагайда.
— Що, не переконує?—скинув брови Шеремет.
— Що Деркач міг саме так вистрелити, я не
сумніваюся. Але ж він дуже ризикував: кілька мілімет-
рів—і не імітація, а справжнє самогубство.
— Помиляєшся,— сказав Шеремет і взяв з рук ек-
сперта наган,— навіть якщо трохи схибити, постріл не
смертельний. Тим більше для такого бугая. Серце куля
не зачепить, навіть якщо стріляти не навскіс, а під пря-
мим кутом. Небезпека в іншому. Головне—після по-
стрілу не втратити самовладання. Не робити різких ру-
хів. І, звичайно ж, не бігти. Ось цього Деркач і не зро-
бив. Жбурнути наган, загорнутий у ганчірку, в будяки
він ще зміг...
— А чому саме на дворище сьомого будинку? — спи-
тав Вадим.
Йому відповів Сагайда:
— Дім порожній уже три місяці. Деркач не міг цьо-
го не знати, адже там мешкали його помічники. Брати-
рекетири.
— Сидять?
— Гастролюють. Що далі, Матвію Петровичу?
— Гадаю, було так: різкий біль, сильніший, аніж спо-
дівався Деркач. Упав. Можливо, ненадовго втратив сві-
домість. А тоді—злякався за своє дорогоцінне життя,
злякався так, що закричав і кинувся бігти до освітлено-
го перехрестя. Біг щосили, поки не захлинувся власною
кров'ю. І треба ж таке: з-за рогу вже виїжджав «джен-
тльмен» Кравцов, який міг би стати рятівником, а став
першим свідком смерті Деркача.
—: То, може, вони були спільниками? — аж підскочив
Сагайда.
— Ні в якому разі. Якби Деркач знав, що його ко-
ханка втішається з шмаркачем-інтелігентиком... Похо-
рон був би, але не такий бучний.
Кілька хвилин панувала тиша. Тому телефонний
дзвінок пролунав особливо гучно. Дзвонили з дому Дер-
кача. Обшук закінчується. Знайшли кобуру від нагана,
золото і гроші.

12

Багато хто був не зацікавлений у розголосі, але що
вдієш? Автобус_ телевізійників прибув близько дев'ятої,
і моторні хлопці одразу побігли в міліцію—уточнювати,
де саме відбудеться похорон «хрещеного батька». Сагай-
ди, на превеликий подив чергових, чомусь на місці не
виявилось, не було й чітких інструкцій. Довелось викру-
чуватися без нього. Вже за кілька хвилин біля телебу-
са немов з-під землі виріс хвацький райкомівський мо-
лодик і почав розводитись про необхідність узгоджува-
ти, зйомки з місцевою владою, про те, що в районі без-
ліч досягнень, ще не охоплених засобами масової ін-
формації, тому знімати всілякі нехарактерні явища ка-
тегорично ні до чого. Моторні хлопці хутенько тицьну-
ли йому під носа мікрофон, націлилися двома камерами
і попросили все повторити, особливо—про узгодження
зйомок та нехарактерні явища. Молодику заціпило, а
потім він нараз згадав, що його терміново чекають люди
і телефони.
Сагайди не було й не було, то вже його заступник.
отримав по телефону команду з виконкому — заборони-
ти; послати наряд і заборонити не зареєстровану належ-
ним чином маніфестацію—і кинувся виконувати наказ.
Звісно ж, чотири уазики із мигавками та розмальо-
ваний, з величезними літерами «TV», автобус, що їхав
за ними, миттю притягли, немов магнітом, з півсотні ґа-
воловів до майданчика перед алеєю Ентузіастів, де ма-
ла початися траурна процесія.
А там уже збилися докупи осовілі (чи то з похміл-
ля, чи то зранку горло промочили) бойовики-рекетири,
трохи осторонь — гурт статечних дядечків, серед яких
люди з подивом упізнавали службовців із виконкому,
фурнітурної фабрики, споживспілки та ще кількох кон-
тор; недалеко від них—два десятки жінок, колежанки
Клавдії Деркач та матері її учнів. Була тут і Тетяна
Стеценко. Сагайда, хоч і не мав поки що права, все їй
розказав, коли аргументував своє прохання не ходи-
т й, однак переконати не зміг. Таня таки прийшла про-
вести подругу.
Нарешті під'їхала машина з трунами. Люди підхо-
дили й підходили. Оператор з камерою видряпався на
плаский дах автобуса і заходився водити об'єктивом, на-
че кулеметник, що відбиває атаку. Його помітили, але як
слід не відреагували, бо саме в цей час спітнілий від
хвилювання молодший лейтенант притулив до вуха ра-

цію й, очевидно, вислухав остаточний наказ. Рацію пе-
ресунув за спину, а в руці у нього вже був мегафон. Ну
і звичайно:
— Прошу розійтися! Міропрнємство заборонено!
Звукооператор зрадів і вистромив з машини тупий
спис з мікрофоном на кінчику.
Із натовпу викотився огрядний та поважний. Черевать-
ко й заходився авторитетно запевняти, що ніякого спе-
ціального дозволу на траурні процесії не потрібно, а от-
же, вимоги міліції незаконні.
З автобуса вибігли ще двоє моторних хлопців, один
з ручною камерою, другий—з «репортером» напоготові.
Тут уже не можна було не звертати уваги. На хлопців
спробували нагримати, однак коли побачили, що їм цього
тільки й треба (записують), схаменулися й почали
хто відвертатись од камери, а хто—розчинятися у на-
товпі глядачів. Кілька хвилин — і майже всіх полотня-
них піджаків та тьмяних краваток (літня уніформа пів-
денного чиновництва) немов корова язиком злизала.
Зникло й кілька рекетирів, мабуть, найтверезіших чи
найкмітливіших.
Оператори продовжували зйомку.
Рація лейтенантикова знову затріскотіла: надійшли
свіжі вказівки. Поки він прислухався і коротко відпо-
відав, припхався задрипаний рафик і з нього посипали-
ся на землю музиканти. Останні ще витягали іструменти,
а перші вишикувались і заграли щось, що дуже від-
далено нагадувало безсмертний моцартівський марш.
Телевізійники все це знімали й записували.
Лейтенантик дослухав рацію, спітнів ще дужче і—
заметушився, заганяючи свою команду в уазики. За дві
хвилини машини захурчали й зникли. На майдані за-
лищилося кілька сержантів. На їхніх обличчях легко
можца було прочитати категоричний наказ не втруча-
тися.
Телевізійники знімали й це.
Рекетири затоптали недопалки і підхопили труни.
Оркестр рушив зa ними, не припиняючи тортури над
Моцартом. І тут із групи Клавиних подруг вискочила
Тетяна Стеценко й дзвінко крикнула:
— Стійте! Не смійте його з музикою ховати! Він
убивця!
Моторні хлопці трудилися, як бджілки, тож, мабуть,
побоюючись всевидющого телеока, один із рекетирів тіль-
ки те й зробив, що легенько відштовхнув Таню з доро-
ги та ще додав кілька слів, яких досі на її адресу ні-

хто навіть подумки не промовляв. Начебто нічого особ-
ливого, але здалося Тетяні, що то — лише аванс...
Хай там що, але музика враз змовкла, оркестранти
зупинилися — і помітно поріділа колона рушила далі,
як то мовиться, у мертвій тиші.
Найближчим часом ексцесів більше не було. Хіба що
відбулася досить гостра розмова першого секретаря рай-
кому з телевізійниками, яка увінчалася поповненням міс-
цевої відеотеки копією матеріалів, знятих уранці.
Ексцеси почнуться пізніше, надвечір, коли в райком
викличуть для бесіди з першим деяких активістів траур-
ної церемонії—далеко не останніх людей у районі.
Однак то буде згодом. А зараз... Зараз Микола Са-
гайда, вирвавшись на годинку з роботи, заспокоює обра-
жену Таню Стеденко, а сіра «Волга» з тонованими вік-
нами мчить трасою, залишивши позад себе тихе містеч-
ко Узень.
Вадим кермував, а Матвій Петрович, послабившії
краватку, продовжував розпочату нещодавно розмову:
— Тоді я спитав себе: що було б, якби Жора зали-
шився живий? А виходило ось що: він здобував блискучу
перемогу. Точніше—комплексний виграш. По-
перше, цей грошолюб міг показати велику дулю усім, із
ким мав ділитися: мовляв, побійтеся Бога, чим платити,
пограбували, обібрали до копійки! Зрештою, навряд чи
хто й зважився б вимагати гроші, уявивши, що ж то за
грабіжники, котрі самого капореджімі не злякалися!
По-друге, від нього нарешті відчепилась би наша фірма;
адже тобі лишалось одне: повірити в те, що Деркач —
на довідку, що він — жертва? Дивись, ще й пожа-
ліли б і деякі давні гріхи списали... А по-третє—зди-
хався б Клави у щонайвигідніший для себе спосіб.
— Що й казати, варіант справді оптимальніш,—по-
крутив головою Вадим.
— На щастя,— вів далі Шеремет,— я вже на той час
знав про його незрівнянну кохану... Окрім того, іще од-
не страшенно мене цікавило: хто ж насправді побував
у Деркача вдома? Просто злодій? Але він не знав, коли
саме повернеться господар. Убивця, котрий знав, що Жо-
ра вже не прийде? Але ж будь-якої миті могли
знайти трупи, а отже—завітала б міліція до будинку
жертв. Як бачиш, в обох випадках ризик надзвичайно
великий. А між тим усе свідчить про те, що «гість» не
поспішав: ніде жодного сліду не знайшли. Зваж і на
те, що під час вбивства на дворі був дощ, а на підлозі —
ані натяку на грязюку. До речі, замок, як стверджують

експерти, було відімкнуто «рідним» ключем. То як, ви-
стачить?
— Ви хочете сказати, і м і т а ц і я,— мовив Вадим.—
А що, коли все ж таки збіг? Фантастичний, але збіг?
— Занадто багато збігів... Утім, я й таку можливість
не відкидав.
— І коли'ж упевнились, що це не так?
— А як наган у будяках знайшли. І ганчірку, в яку
він буй замотаний. Тут і без експертизи стало зрозуміло,
що відкинутий він правою рукою з місця пострілів... Сто-
ронній убивця забрав би зброю з собою, а коли б і ви-
кинув, то подалі від місця злочину. Скажімо, в річку чи
в каналізацію;
— І все ж... Невже у вас не було інших версій?
— Скільки завгодно. Та всі вони лопалися, як буль-
башки, коли я запитував у себе: чому перший постріл
був такий ^гарантований, хоча, без сумніву,
стріляв професіонал?
— А чому ви вважаєте, що перший постріл мав бути
саме в Георгія?
— Як же інакше? Здоровань, атлет, майстер бойово-
го самбо—всі знали, що Жора завиграшки трьох по-
кладе! Раптовий напад—проблематично: провулок без-
людний, тиша, нечутно підкрастися майже неможливо.
А постріли—впритул, ззаду. На Клавиному обличчі за--
стиг спокій... Ні, ніяк не пов'язувалось. Хоч би хто був
убивця—спершу б вистрелив у Деркача, і напевне—
не раз. Стріляв би, доки не переконався, що той мерт-
вий.' А вже потім... ні, лише потім прибрав би свідка.
'Наближалося знайоме перехрестя. Шеремет глянув
на годинник і сказав:
— Завернім-но до тітки Явдохи. Один Бог знає, коли
нам доведеться пообідати.
Вадим мав дещо інші плани, однак слухняно звер-
нув на грунтівку (ситий Шеремет—зовсім не те, що Ше-
ремет голодний) і лише зітхнув, скрушно похитавши го-
ловою:
— Уявляю картинку... Якби Жора залишився живий
та переконав мене, що стріляли ті, хто його шантажу-
вав... Ото б я забігав! І все не в той бік сторони, як ви-
словлюється один мій знайомий.
Шеремет мовчав. Нараз йому спало на думку іще
одне припущення: що коли Жора не просто спрямував
машину слідства на хибний шлях, а ще й хотів націли-
ти їх на якогось всемогутнього конкурента? Так, так,
змити з себе підозру—і заодно руками правосуддя зни-

цити того, кому не змозі протистояти сам. А що? Це
дуже схоже на Деркача. В його дусі...
— Як ви гадаєте,—перебив його,роздуми Вадим,—
Жора збирався з а л я г т и на дно?
— Може бути. Забрав би з собою Василька й «зміюч-
ку» та й повіявся з Узені. Тим більше що обставини ду-
же сприятливі: мовляв, тут загрожують моєму життю,
тож тікаю від гріха подалі. Гроші ж дозволяли...
— Чимало нагріб? — поцікавився Вадим, який не
встиг побачити протоколи обшуку. .
— Еге ж. Нам таке й не снилось! Два тайники зна-
йшли: в одному—сорок золотих царських червінців, а в
другому—двісті п'ятдесят тисяч радянськими.
...І знову промайнула у Матвія Петровича думка, що
надто багато, що не зібрати такі гроші в провінцій-
ному місті навіть за допомогою рекету.
— Забагато,—сказав і Вадим, хвацько загальмував-
ши біля самісінького ґанку, на якому стояла усміхне-
на Катруся.
Сьогодні клієнтів побільшало. Крім рефрижератора,
що й досі стояв, на майдані, біля кафе зупинилися два
вантажних «ЗІЛи». Шофери на веранді уминали за обид-
ві щоки запашний борщ.
— Приймайте гостей,— весело мовив Шеремет, коли
Явдоха підійшла до їхнього столика.— Якась зачаро-
вана дорога: сама до вас привела.
—А таки чарівна,—всміхнулася господиня.—Хто
хоч раз тут побуває, завжди знову приїжджає.
— А от мене, приміром, одне хвилює,— мовив Вадим,
з непідробною стурбованістю дивлячись на Катрусю, що
саме допомагала матері накривати на стіл.— Як це й до-
сі ніхто звідси не викрав таку квіточку?
— А я не крадуся,— зашарілася дівчина.
Шофери за сусіднім столиком засміялися, а високий
юнак із чорними, як смола, кучерями вигукнув:
— Красти треба вміти! Ось повернуся з рейсу, то
покажу, як це робиться.
— Не вдавишся? — удавано сердито поцікавилася

Явдоха.
— От і поговори з такою тещею,—розвів руками

юнак і підвівся з-за столу.— Все одно вкраду. В нас, у

циганів, це в крові.
— Їдь уже, перекотиполе,— незлобливо ляснула його
по спині Явдоха.— Та гарбу свою не забудь.
— Трапляється, що й забувають? — спитав Вадим.
— Всяке буває,—сказала Явдоха.—Та нащо далеко

ходити? Оно на майдані другий день стоїть гора залізяч-
чя, хазяїна мов дідько вхопив.
— І справді,— підвів голову Шеремет і поглянув на'
рефрижератор,—куди це тягач подівся? «Колхіда»,
здається. Чи «КамАЗ» там був?
— «КамАЗ»,—підтвердив Вадим.
— А номер запам'ятав?
— Ні,—тихо мовив Вадим.—Багнюкою був заляпа-
ний. От літери пам'ятаю: АЧМ.
— Крутився тут учора один під ногами трохи не до
обіду. Очима пасе, а саме таке зачухане, ще й пика не-
голена,— презирливо скривилася Катруся і пішла на
кухню.
— То куди ж він зник? — Шеремет відсунув од себе
тарілку.
— Кудись ходив,— Явдоха перераховувала гроші,—
потім прибіг, фургон отой відчепив—і погнав, як ска-
жений.
Якийсь час слідчі мовчали.
— Катрусю, сонечко! — нарешті гукнув Вадим.— Ти
часом не знаєш, куди він ходив?
— А дзвонити,— обізвалася з кухні дівчина,— на по-
шту. В Узень, казали люди... Іще кудись. П'ять керебе
на автомат розміняв.
— Приведи дільничного,— наказав Матвій Петрович
Вадиму.— Треба розібратися.
...Одразу за дверцятами фургона стояли, до самісінь-
кого верху, ящики з поганенькими яблуками. А за ними
все було забите пузатими мішками з маковою соломою.
-г- Двісті п'ятдесят тисяч...— роздільно вимовив Ше-
ремет.— А я все запитую в себе: і звідки в Деркача та-
кі гроші?
— Оце так фокус! — почухав потилицю Вадим.
— Але ж як усе розрахував, тварюка, продав би то-
бі їхню ниточку—і розмотуй, прокуратуро! Ти, певна
річ, притиснув би кредиторів до стінки, аби з бідного Жо-
ри борги не вимагали. Ну а за Жорою з грошенятами і
слід би захолов.
— Шкода, що не встиг він продати ту ниточку... Хо-
ча б одне прізвище...— похмуро мовив Вадим і сердито
стукнув кулаком по мішку.-— А так що ж! Мертві мов-
чать...