Лейтенант із завмиранням серця переступив поріг знаменито- го кабінету. — Товарищу кандидат кібернетичних наук, член секції ма- риністів, віце-президент клубу поліглотів, почесний доцент педінституту, заслужений діяч філателії, майстер спорту міжнародного класу, полковник... — Вільно, юначе, називайте мене просто «Орел-один»,— перебив рапорт чоловік із сивими скронями, втомленими очима і хворим серцем, який сидів за скромним столом поміж теле- екранами, динаміками, обчислювальними машинами, магніто- фонами, телетайпами і мікрофонами. — ...лейтенант Марко Наївний прибув для проходження практики! — Ага... Вам двадцять років, ви першорозрядник з боксу, стрільби, легкої атлетики, плавання і дзю-до, любите морозиво і симфоджаз, у вільний час пишете ліричні вірші, не одружені... — Звідки ви все це знаєте?! — вихопилось у лейтенанта. — Досвід, досвід, мій юний друже,— посміхнувся «Орел- один».— А втім, я прочитав ваші анкетні дані. То що будемо робити? — Хотілося б знешкодити шпигуна... — Ах молодість, молодість,— приязно засміявся полков- ник.— Кипить, поспішає! Ну, добре, добре, спробую щось для вас зробити. Сідайте. «Орел-один» натиснув якусь кнопку, і відразу ж засвітився телеекран. — Ви бачите шматок Чорноморського узбережжя,— інфор- мував полковник Марка.— За п'ять хвилин з лагідних хвиль має вилізти імпортний виродок із засекреченими очима. Лейтенант миттю схопився на ноги: — Товарищу «Орел-один», треба негайно летіти туди! — Навіщо, юначе? Поки випишете відрядження, поки діста- нете квиток, шпигун замете свої сліди...— І полковник прису- нув до себе мікрофон.— Хто на трубці? — пожартував він. — Капітан Кучерявий! — почулось у динаміку. — Послухайте, капітане, за дві хвилини під Скелею інфарктів з'явиться шпигун. То ви його не чіпайте, хай просу вається в глиб території. — Єсть! Марко першим помітив на екрані шпигуна. — Доповідаю! Агент прибув. Одягнений у водолазний ко- стюм типу «болонья-схід», що розрахований на десять годин автономного плавання. Полковник підсилив контрастність: — Слідкуємо далі. Переодягається у полотняний костюм закарпатської фабрики «Стан твій смерековий». Гроші і ампули ховає за пазуху, автомат — у рукав. — Марка зброї «бульдог-морган», калібр 9 міліметрів,— доповів Наївний. — Браво, юначе! Чудово засвоїли теорію. Лейтенант зашарівся. — Переключаємось на іншу камеру. Шпигун має поспішати до найближчої автобусної станції. Телеекран знову показав агента, який кушпелив алеєю ку- рортного парку. Зненацька назустріч йому кинувся кущ самши- ту. — Непередбачена ситуація, це дружинник,— пояснив пол- ковник. Тим часом над правицею шпигуна здійнявся димок. Кущ упав. — Ай-ай-ай-ай! — закричав Марко. — Спокійно, лейтенанте, без істерики! Продовжуємо переслі- дування. Включаю автобусну станцію. Камера знову упіймала агента. Він взяв квиток, купив для маскування чвертку горілки і швиденько подався до кафе-па- вільйону. — Замовив гуляш і мінеральну воду! — доповів гострозорий Марко. — Так, дивіться, лейтенанте, шпигун зробив першу помил- ку — розбавив горілку мінеральною водою. У нас ніхто цього не робить. То як діятиме шпигун після обіду, лейтенанте? — Піде в туалет? — Логічно. Та ви забули, юначе, що маєте справу з підступ- ним ворогом. Вбиральня упирається в глуху стіну, жодного секретного об'єкта звідти не сфотографуєш. Бачите, шпигун влився в групу екскурсантів, клацає запальничкою, мабуть, фотографує медичний пляж. Полковник знову схопив мікрофон. — «Чиж-п'ятнадцять»! Говорить «Орел-один»! Передаю кон- троль над об'єктом «Суб'єкт». Сідайте з ним до автобуса, супро- воджуйте до обласного центру. — Вас зрозумів! — почулося з люстри. «Орел-один» вимкнув апаратуру. — Шпигун прибуде до міста Ікс за три години. Згуляємо поки в доміно, лейтенанте? ...— Офіцерський козел! — вдарив Марко кістяшкою по сто- лу.— Закриваю гру. — Що ж, а тепер закриємо підступну гру шпигуна,— сказав полковник і включив телеекран. Шпигун якраз сідав у таксі на автовокзалі міста Ікс. — Куди подасться агент, юначе? — спитав «Орел-один». — До резидента? — Правильно! А резидент живе по вулиці Колгоспній, буди- нок номер двадцять вісім. — Може, мені варто туди підскочити? — спитав Марко. — Навіщо? По-перше, в холодильнику резидента схована наша телекамера, по-друге... проте дивіться! Екран показав шпигуна і резидента, які щось жваво обгово- рювали за столом. Потім резидент вийняв з каструлі ополоника і по-домашньому тюкнув агента в тім'ячко. Той посунувся під стіл... — От і все, юначе! — весело промовив полковник.— Поздо- ровляю вас із закінченням операції. Марко Наївний розгублено кліпав очима. — Пояснюю секрети успіху, лейтенанте! Шпигунський центр повідомив час і місце висадки агента резидентові, а замість нього давно вже працює наш товариш. Він розпитав чергового агента про мету візиту і — ополоником... Марко спохмурнів: — Тю... Виходить, дружинник загинув зовсім безглуздо? — А хто сказав, що він загинув? — Та ви ж самі бачили, як бідолаха беркицьнувся після пострілу! — Знепритомнів од переляку. Постріл був холостий. Наша людина в шпигунському центрі замінила агенту обойму. Марко зовсім скис. — Якась фантастична елементарність, тобто... кгм.. елемен- тарна фантастика,— промимрив він. — Ви ображаєте мене, лейтенанте. Погодьтесь, що нам вда- лось дотриматись класичних концепцій переважної більшості пригодницьких творів. А література, як відомо, відбиває життя. Отож діяти інакше — значить відняти кусень хліба у наших славних майстрів детективного жанру! Ну, чого ви набурмоси- лись? — Коли така петрушка, товаришу «Орел-один», то я краще зміню фах. Може, в торгівлю подамся, там принаймні є еле- мент риску... — Струнко, лейтенанте! Хіба про таку зміну я мріяв? Це дезертирство? Ви хочете, щоб я один стрибав із сюжету в сюжет із своїм хворим серцем, надприродною обізнаністю й унікаль- ною апаратурою? Я лишаю вам тільки один шанс, аби змити ганьбу! У Марка Наївного загорілись очі: — Я готовий виконати будь-яке небезпечне завдання! — Чудові слова, прекрасний штамп,— подобрішав полков- ник.— Дивіться, ось тематичні і архітектурні плани кількох видавництв. Ви повинні таємно вилучити звідти рукописи халтурних детективів. — Доведеться дертися по ринвах,— задумливо відзначив Марко, вивчаючи архітектурні достоїнства видавництв. — Візьміть кілька своїх віршів,— сказав полковник,— тиць- нете вахтерам, якщо здибаєтесь ненароком, вони графоманів відпускають. — Дякую за цінну вказівку, дозвольте йти! — Йдіть, мій хлопчику! Вахтерів не лякайтесь. Та коли спіймаєтесь авторам детективів, я вже нічим не зможу вам допомогти... І «Орел-один» потай витер непрохану сльозу.