РОЗДІЛ ІI З попереднього роздiлу можна бачити, що торгiвля й лихварство були основним i традицiйним заняттям євреїв. Правда, щоб займатися комерцiєю, пускати в оборот капiтал, давати грошi пiд заставу або в рiст, треба тi грошi мати, тобто якось їх добувати. Тут ми впритул пiдходимо до корiнного питання нашої розмови: про те, яким чином українськi євреї добували собi засоби до iснування. Отже, про роль i мiсце єврейської людностi у процесi суспiльного виробництва, у розвитку продуктивних сил i виробничих вiдносин українського суспiльства. Для початку з’ясуємо питання про характер єврейських поселень на Українi. Як i скрiзь у країнах дiаспори (районах проживання євреїв, крiм Iзраїлю), євреї Польського королiвства, а отже й на українських землях Речi Посполитої, селилися переважно в мiстах, компактними масами й iзольовано вiд корiнного населення. Традицiя євреїв селитися по мiстах має свої причини. Т.Кичко, автор вiдомої книжки “Iудаїзм без прикрас”, пояснює її так. В епоху раннього феодалiзму, на яку припадає розселення євреїв, останнi не могли нiбито осiдати в селах, бо там уже склалися певнi вiдносини феодальної експлуатацiї помiщиками мiсцевих селян даної народностi. Не могли вони приєднатися i до основних ремiсничих цехiв, якi були тодi замкненими корпорацiями. “Тому вони розселились переважно в мiстах, займаючись менш регламентованими видами ремесла, а заможнi вiддались торгiвлi i лихварству” [31]. Tвердження про те, що євреї “не могли осiдати в селах”, бо їх мало не гнав у мiста феодалiзм, який, бачте, так “укомплектувався” мiсцевим селянством, що не потребував уже нових рабiв, звучить непереконливо i наївно. Це твердження пiдкинуте науцi сiонiстами в розрахунку на те, щоб хоч таким чином виправдати непродуктивний спосiб життя тогочасного єврейства. Вiдчувши всю фальш такого пояснення, Т.Кичко в iншому мiсцi своєї книжки змушений визнати, що вирiшальним фактором, який зумовив мiський характер поселень євреїв, була одвiчна зневага їх до землеробства, до фiзичної працi взагалi. З цiєю зневагою пов’язана вiдома з Бiблiї легенда про вбивство Каїном свого брата Авеля. У Торi, продиктованiй нiбито самим Богом пророку Моисею, розповiдається: Адам i Єва мали двох синiв - Авеля i Каїна. Авель займався скотарством. Каїн - землеробством. Побачивши, що праця бiля землi не дає того, що має Авель вiд скотарства, Каїн зненавидiв брата i вбив його, за що був проклятий Богом i вигнаний на землю. Iудаїзм взагалi заперечує потребу в працi, про що свiдчить Талмуд, цей кодекс релiгiйних, побутових i правових приписiв iудейства. За Талмудом, “ам-хаарець” (буквально: “народ землi”), тобто єврей, що займається сiльським господарством, - iстота низька i жалюгiдна [32]. “Принижуючи людей працi, - читаємо i в Кичка, - Талмуд разом з тиим звеличує багатiїв, засуджуючи землеробство, вихваляє торгiвлю, лихварство. За вченням укладачiв Талмуда, навiть пророк Моисей нажився саме на торговельних махiнацiях, якi вiн практикував, спекулюючи громадськими коштовностями...” [33]. Торгiвля i лихварство, якi вихваляє Талмуд, найбiльше могли розквiтати саме в мiстах. Економiчно досвiдченi, бувалi євреї розумiли це краще вiд будь-якого феодала, тому й селилися там, де перед ними вiдкривався найбiльший простiр для комерцiйної дiяльностi. Багато iсторикiв вважають, що єврейськi общини, якi розселилися по рiзних країнах свiту, з самого початку являли собою комерцiйнi об’єднання. Уже в XI ст. слова “єврей” i “купець” часто ставали взаємозамiнними [34]. Не випадково й К.Маркс вживав слова “єврей”, “iудей” у розумiннi “лихвар”, а слово “єврейство” у значеннi гендлярства, крамарства [35]. Iнша рiч, що корпоративний лад середньовiччя з притаманним йому високим ступенем розмежування й замкненостi рiзних груп населення зумовив сувору iзоляцiю єврейських общин. Але то вже було причиною iншого явища, а саме причиною виникнення гетто. Слову “гетто” приписують не властиве йому значення. З легкої руки сiонiстських демагогiв цьому слову надають вiдтiнок трагiчностi, виставляють його як символ горя й страждань, перенесених євреями. Гетто в устах багатьох - це мало не ганебна пляма на совiстi людства, яке в своїй жорстокостi тримало безневинних євреїв iзольованими, мов худобу в оборi. Словом “гетто” спекулюють i хизуються, як почесним шрамом, здобутим у боротьбi за свободу. Насправдi ж легенда про “муки гетто” - не що iнше, як одна з численних вигадок, якими хитрий iудей дурить легковiрного гречкосiя. Звичайно, ми не маємо на увазi фашистських концтаборiв типу варшавського гетто. Iдеться про гетто як район середньовiчного поселення - окрему вулицю, цiлий квартал чи навiть район мiста. Ось що говорить на цю тему перше видання радянської енциклопедiї: “Гетто - квартал, в котором eвреи жили обособленно от прочего городского населення. Явление, характерное для корпоративного строя средневековья, когда каждая профессиональная или религиозная группа жила на определенных улицах, сосредотачиваясь вокруг своих учреждений. Гетто характерно не только для быта средневекового еврейства, наряду с еврейскими улицами были армянские, татарские и др.” [36]. Життя в умовах самоiзоляцiї мало багато незручностей. Але гетто придумали не антисемiти, а самi євреї. Як визнає англiйський дослiдник-сiонiст Х.М.Сашар у книзi “Курс iсторiї сучасного єврейства”, правляча верхiвка єврейських общин не перешкоджала встановленню економiчної, соцiальної чи просто фiзичної iзоляцiї, бо ця iзоляцiя означала “збереження iудейської релiгiї й усього того, що вона охоплювала”. В iншому мiсцi своєї працi вiн стверджує, що “першi iспанськi та сицилiйськi гетто... раннього середньовiччя були спорудженi на прохання самих євреїв”. Американський дослiдник i публiцист А.Лiлiєнталь також зазначає: “Рабини наполягали на сепаратизмi з полiтичних i релiгiйних мотивiв, бо основнi закони, що регулювали життя гетто, були прийнятi в Португалiї на прохання євреїв, якi там мешкали”. Ю.Iванов, з працi якого взято наведенi вище висловлювання, додає: “Єврейськi общини Англiї, Францiї, Нiмеччини та ряду iнших європейських держав користувалися протекцiєю царюючих родин” [37]. Що й казати, коли якась група населення, в даному разi єврейська община, користувалася протекцiєю таких високих i можновладних осiб, то навряд чи вона потребує чийогось спiвчуття. Свого часу у Львовi iснувала Руська вулиця, її назва збереглася й досi. Вона справдi свiдчить про спроби польської шляхти з допомогою єврейського визиску позбавити прав i загнати в незамкнене гетто русинiв, як тодi звали українцiв, корiнне населення краю, котре годувало i зодягало своїх гнобителiв. Гетто для українцiв було село, а в мiстах окремi вулицi, як у Львовi, та ще передмiстя. На вiдмiну вiд євреїв, українцi не користувалися нiчиєю протекцiєю: навiть українське панство не могло захистити свого безправного народу, бо ганебно перебiгало у табiр колонiзаторiв. Для того, щоб слова “гетто для українцiв” не зависли в повiтрi порожньою фразою, проiлюструємо їх кiлькома прикладами. У 1521 р. львiвськi русини скаржилися королю, що українським священикам не дозволяють з святими дарами переходити через ринок i вулицi мiста з церемонiєю - при засвiчених свiчках, а також проводжати на цвинтар умерлих. Король на те постановив, що “поза Руською вулицею руськi священики можуть переходити в своїх процесiях i ризах, але без засвiчених свiчок i спiву i тiльки на Руськiй вулицi можуть дзвонити, спiвати й свiтити свiчки” [38]. Минуло сто важких лiт, а становище українцiв у Польськiй державi не тiльки не покращало, а, навпаки, погiршало. Виступаючи на сеймi 3 листопада 1620 р., волинський депутат Древинський говорив про нечуванi утиски й кривди українцiв вiд полякiв: “Чи то не кривда народовi нашому руському, що, не кажучи про iншi мiста, чиниться у Львовi. Хто грецького закону, не унiат, той не може мешкати в мiстi, анi торгувати налоктi i кварти, анi до цехiв не може бути прийнятий. Коли хто вмре, мешкаючи в мiстi, того мертве тiло не можна провезти через мiсто з церковною церемонiєю, анi до хорого з тайнами Господнiми iти не вiльно. А в Вiльнi чи не утиски то? чи чуване коли? коли мертве тiло пiд замком хочуть провезти через замкову браму, якою ходять i їздять усi, навiть Жиди i Татари, то ту браму замикають, так що православнi мусять мерця свого виносити iншою брамою, якою тiльки гнiй мiський вивозять” [39]. Московське посольство Рєпнiна на переговорах у Польщi 1653р. закидало польському урядовi: “У королiвськiй державi живуть люди рiжних вiр, а такого гонiння й наруги, крiм благочестивих християн, не буває нiкому - навiть Жидам, котрих бридитись i ненавидiти годиться всiм християнам. Їм у всiм воля, i школи свої жидiвськi мають свобiдно де хочуть, i неволi їм i насильства нiякого нема: свобiднiш живуть у своїй вiрi жидiвськiй, нiж благочестивi християни” [40]. Цi, як i безлiч iнших, не менш промовистих фактiв, показують, що українцi, як справедливо пише вчений, на своїй власнiй землi, незважаючи на чисельну перевагу, стояли “нарiвнi” з чужоземними колонiями Вiрменiв i Євреїв, а часом становище їхнє було “навiть гiрше”. “Русини були як не зовсiм, то майже виключенi, скiльки можна судити, вiд мiських свобод” [41]. Єврейське гетто в епоху середньовiччя було звичайним мiсцем спiльного проживання одновiрцiв i не несло на собi нiяких ознак примусового поселення, як можна прочитати тепер на сторiнках деяких офiцiйних видань [42]. Бiльше того, оскiльки євреї Польщi й України, проживаючи в мiстах, не пiдлягали мiським законам, владi i судам, а лише владi кагальних общин, це ставило їх у привiлейоване становище щодо мiсцевого населення. Ми вже не кажемо, що тодi як євреї були особисто вiльними людьми, селяни, тобто основна маса мiсцевого населення, всюди перебували в крiпацькому рабствi. Уже сам факт цiєї соцiальної нерiвностi говорить про панiвне становище єврейства в цiлому, безвiдносно до класового подiлу чи майнового стану всерединi самої єврейської общини. Подiбно до будь-якого iншого людського колективу, єврейська община була, звичайно, соцiальне неоднорiдною масою. Вона дiлилася на бiдних i багатих, експлуатованих i експлуататорiв, але щодо зовнiшнього свiту завжди виступала єдиним фронтом. Iзольованiсть поселення створювала атмосферу (бiльш iлюзорної, нiж дiйсної) спiльностi долi i взаємозалежностi кожного з членiв общини. “Головами общини могли бути й фiнансисти, - зазначається в “Кембриджськiй iсторiї середнiх вiкiв”. - Вони, однак, становили незначну меншiсть, їх оточували численнi пiдлеглi, якi перебували в прямiй чи непрямiй залежностi, агенти й клерки, якi допомагали в справах, служителi синагоги, якi молилися Богу, писцi, якi переписували їх дiлову документацiю, а також лiтературнi та релiгiйнi твори, вчителi, якi виховували дiтей, лiкарi, якi доглядали за хворими, слуги, якi дивилися за домом, м’ясники й пекарi, якi готували їжу вiдповiдно до вимог ритуалу...” [43] i т.д. За словами М.П.Драгоманова, єврейська община була одночасно “и сословие и нация, и вероисповедное общество” [44]. Державна влада офiцiйно визнавала її органом, до якого зверталася зi своїми приписами i вимогами. За цих умов “отдельный eврей закрывался для государства еврейским обществом, вне которого он бессилен и беспомощен” [45]. В силу такої юридичної екстериторiальностi гетто було надiйним прикриттям, зручною гаванню, в якiй вiд заслуженої кари переховувалися усiлякi соцiальнi паразити - баришники, контрабандисти, спекулянти. Гетто вiдiгравало разом з тим роль своєрiдного штабу, де виношувалися пiдступнi плани комерцiйного ошуканства мiсцевого населення, було тим плацдармом, з якого робилися систематичнi “вилазки” й диверсiї в сферу економiчного i духовного життя краю. Редактори першого видання радянської енциклопедiї також були тiєї думки, що для євреїв гетто було бiльше корисним, нiж шкiдливим. Вони писали: “Вначале сами евреи были отчасти заинтересованы в существовании гетто, ибо оно защищало их от нападений при столкновениях с местным населением” [46]. Постає питання: чому виникали конфлiкти корiнного населення з євреями? Кожнiй хоч трохи обiзнанiй людинi ясно, що в основi цих конфлiктiв лежали не релiгiйнi, не расовi, а винятково економiчнi фактори. Першi, в крайньому випадку, були зручним прикриттям других. У Нiмеччинi, Iспанiї, Францiї, Англiї та деяких iнших країнах Європи євреї майже не займалися суспiльне корисною працею, скажiмо, ремеслом або сiльським господарством. Вони дiяли виключно у сферi торгiвлi й кредиту, чим викликали невдоволення мiсцевої буржуазiї, що народжувалася. Звiдси початок i першопричина всiх або майже всiх антиєврейських виступiв i гонiнь. Послухаймо, що каже з цього приводу енциклопедiя. У статтi “Антисемитизм” читаємо: антисемiтизм виник i поширився “на почве борьбы конкурирующих сторон, в частности на почве конкуренции с eвреeм-торговцем и евреем-ростовщиком, и использования с этой целью ненависти народных масс к ростовщику и торговцу... Религиозная и национальная нетерпимость служит прикрытием в экономической борьбе с евреем-конкурентом” [47]. У статтi “Евреи” ця думка знаходить своє пiдтвердження: “Случаи землевладения в среде еврейской диаспоры, не являлись типичными; еврейские общины знали в сущности только два класса: буржуазию (торговую и ростовщическую) и буржуазию мелкую. Евреи поэтому выступают как представители буржуазных общественных отношений и как конкуренты местного городского населения. Возникшее благодаря этому враждебное отношение к евреям в свою очередь усиливало национальную замкнутость самих еврейских общин” [48]. Тiльки в Iталiї євреї поряд з лихварством займалися ще й ремеслами: шовкiвництвом i шовкопрядiнням, ковальством, ткацтвом, ювелiрною справою. “Еще более широкое и повсеместное распространение среди евреев Италии получило красильное ремесло, представляющее одну из важнейших отраслей промышленности Италии вообще” [49]. Євреї були також зайнятi в будiвництвi та гiрничiй промисловостi. “Повсеместно в Италии встречались eвреи - копиисты рукописей, которых с изобретением печатного дела заменили рабочие-типографы. Еврейские типографии уже к концу средних веков имелись в Реджио, Мантуе, Ферраре, Болоньe, Неаполе и многих других менее значительных городах и местечках” [50]. Завдяки своїй трудовiй дiяльностi євреї користувалися тут заслуженою повагою мiсцевого населення. “Так как итальянские євреи занимались главным образом производительным трудом, то в средневековой Италии почти не было случаев открытых антиеврейских выступлений” [51]. I це пiд боком у католицького Ватикану. Вiдомо, що проти євреїв вела боротьбу також церква, але знову-таки не на релiгiйному, а, як правило, на економiчному грунтi. “Борьба духовенства с eвреями была часто прeжде всего экономического порядка. В лице евреев монастыри имели конкурентов в торговых и ростовщических операциях. К концу средних веков, когда доходы римской церкви стали сильно падать, преследование евреев было для нее одним из значительних средств обогащения” [52]. Отже, не нацiональнiсть i не релiгiя, а паразитарний спосiб життя євреїв був головною причиною всiх їхнiх непорозумiнь з корiнним населенням країни проживання. На Українi цей єврейський паразитизм розквiтав з особливою силою. Тут вiн набув найяскравiших, грубо виражених, так би мовити, класичних форм i тривав найдовше. Чому саме Україна стала Клондайком єврейського пiдприємництва, жертвою подвiйного польсько-єврейського визиску? Цьому є багато причин. Насамперед - багатства української землi. На рубежi ХII-ХIII ст. один учений, що жив у Володимирi-Волинському, так писав про Україну: “О незрiвнянна руська земле, якою тiльки красою, багатством ти не надiлена: багатьма озерами прозорими, рiками i джерелами, горами крутими, пагорбами високими, дiбровами пишними, полями зеленими, звiриною рiзною, птицею незлiченною, мiстами великими, селами дивними...” [53]. Перед вiйнами Хмельницького Україну називали “другою обiтованою землею” (пiсля обiтованої землi Палестини, куди Бог, за бiблiйним переказом, привiв євреїв з Єгипту). Раєм свiту польського нарекли її поляки [54]. Багатства України вабили сюди, як ваблять i досi, любителiв легкої наживи. Виснажена в попереднiх мiжусобних вiйнах, остаточно знесилена й економiчно зруйнована монгольською навалою, Україна легко стала здобиччю польських феодалiв. Без державної органiзацiї, без власного вiйська (запорозьке козацтво тiльки формувалося), зраджений своїм панством, український народ не мав сили протистояти загарбникам. Внаслiдок iноземного панування українська земля, що була раєм для загарбникiв, перетворилася на пекло для її синiв-українцiв. За свiдченням сучасника, волинського єврея Натана Ганновера, безправнiсть українцiв не мала меж. “Они были до такой степени унижены, что все народности страны, даже стоявшие на низкой ступени в ряду всех народов (евреи), господствовали над ними.” [55]. Перехiд України пiд владу Польщi збiгся за часом з переслiдуванням євреїв на Заходi. Ведучи боротьбу за своє утвердження, добиваючись створення нацiональної єдностi i розширення поля своєї дiяльностi, молода буржуазiя європейських країн усiляко витiсняла своїх єврейських конкурентiв. Останнi змушенi були шукати порятунку в країнах європейського сходу. Особливо, як уже сказано, приваблювала їх Україна, безправне становище якої робило її дуже зручним об’єктом для експлуатацiї. А що може бути бiльш спокусливим для грабiжника i насильника, як беззахиснiсть i безпораднiсть його жертви? “Малоросc с его простодушием и флегмой, - писала О.Єфименко, - должен был сделаться легкой жертвой ловкого и беззастенчивого eврея, лишь только история свела их вместе” [56]. Так Польща з її українськими землями стала Меккою європейського єврейства. Варто навести свiдчення сучасника цих єврейських iнвазiй на Україну. Маємо на увазi записки литовського дипломата Михайла Литвина, писанi 1550р. У них автор дещо згущує фарби, але його зiзнання цiннi тим, що характеризують враження, яке своїми дiями викликали серед мiсцевого населення єврейськi приходнi. “В нашу страну, - пише Литвин, - начал стекаться из других областей самый скверный из всех народов - иудеи, уже сильно размножившийся во всех городах Волыни, Подолия и других плодородных областей. Это народ вероломный, хитрый, склонный к клевете, он подделывает у нас товары, монету, документы и печати, на всех рынках отнимает у христиан средства к жизни, занимается исключительно обманом и клеветою. Это самый скверный народ халдейского племени, по свидетельству священного писания, он развратен, греховен, вероломен, негоден и коварен” [57]. Окупувавши мiста й мiстечка Великого кн. Литовського та Речi Посполитої, євреї правдами й неправдами добилися для себе великих прав i привiлеїв. Iншi етнiчнi групи країни не могли навiть про них мрiяти. Ст.Сташiц, польський фiлософ XVIII ст., писав з цього приводу: “Нi лютеранам, нi кальвiнiстам, нi грекам, нi вiрменам, взагалi жодному рiзновиду людей, де б вiн не перебував, не дозволяється мати особливi закони, установи, суддiв, всюди вiн повинен пiдкорятися властям i законам мiста. На противагу цьому євреї, де б вони не були, мають свої особливi установи i суддiв” [58]. “Жид, - каже Грушевський, - став властивим господарем мiста й надав йому тон”. “Польсько-жидiвське мiсто з його никлим життям, пародiєю торгiвлi й промислу на мiсцi колишнього iнтенсивного мiського життя руських часiв було одним iз найбiльш характеристичних дарiв “культурної мiсiї” Польщi на Русi” [59]. Вельможне панство надiляло євреїв такими необмеженими правами неспроста. Воно бачило в них своїх найкращих, вiрникiв (довiрених осiб), надiйних помiчникiв i головну силу в освоєннi України, Бiлорусiї, Литви, цих внутрiшнiх колонiй Польщi. Окупацiя українських земель Польщею, писав М.Грушевський, ввела чималу масу польського i всякого iншого чужостороннього елементу, який переважно складався з людей, що йшли не так працювати, як правити, “живучи з чужої працi, отже, збiльшав число їдцiв-нахлiбникiв. Наплив з Зах. Європи в мiста й мiстечка жидiвської людности збiльшає число їх ще бiльше” [60]. Серед тих їдцiв-нахлiбникiв особливо ганебну роль виконували євреї, що були не просто прихвоснями колонiзаторiв, а ще гiршими вiд самих колонiзаторiв. “В Червонной Руси, - пише енциклопедiя, - колонизаторская экспансия польских господствующих классов использовала капиталистов-евреев в качестве своей агентуры: колонизатор-еврей совмещал там в своем лице землевладельца, торговца и денежного капиталиста” [61]. Єврей-колонiзатор виступав ще, крiм того, в ролi рабовласника-крiпосника, який гендлював українськими селянами. Вiдомо, що польське законодавство уже в XIV ст. не знало невiльництва. Нi поляк, нi єврей не могли бути рабами, одних захищало польське, других - єврейське право. А в Галицькiй Русi воно iснувало ще й у XV ст. “Невiльникiв, - свiдчить Iван Франко, - дуже часто держали євреї, вони часто перепродували їх i набували за невиплату довгiв” [62]. Таким чином, життєвi позицiї мiсцевого населення України i євреїв виявилися дiаметрально протилежними. З одного боку нагорi були євреї, надiленi великими правами i довiр’ям панства; з другого - українцi, що були внизу соцiальної пiрамiди, в самiй ямi суспiльного буття. З українцем поводилися, як з худобою, бидлом. Його запрягали, мов вола, в ярмо, обдирали до нитки, всiляко глумилися над ним, плювали йому в лице, закидали багнюкою; за найменший непослух били, катували, продавали в рабство, карали на горло. Це робилося легко та безборонно, бо знали, що за нього вступитися нiкому, а всi ключi вiд кайданiв, якими скутi руки українця, усi замки вiд ями, куди його загнано, усi доглядачi при його неволi були в руках тих-таки євреїв - орендарiв, посесорiв, шинкарiв. Для євреїв це була зручна, вигiдна й до пори до часу безпечна позицiя. Ми вже цитували слова Маркса про домiнуюче становище євреїв в економiцi польських та українських мiст Речi Посполитої. Вiн писав: “Евреи захватили себе все выгодные промыслы и сделки” [63]. Послухаймо, що на цю тему говорить український iсторик Володимир Антонович. Євреї, зазначає вiн, завдяки своїй чисельностi та економiчнiй перевазi над українцями швидко “успели завладеть всеми почти промыслами и торговыми предприятиями, оттеснили последних на задний план и заставили их по большей части обратиться к земледельческим занятиям, оставив всякую попытку соперничать с еврейским народонаселением в торговой и промышленной деятельности. Все города южнорусские беспрестанно жалуются наперерыв один перед другим на то, что евреи, невзирая на постановления, стеснявшие и ограничивавшие их, захватывают всю торговлю и промыслы в свои руки и вытесняют совершенно христиан из рынков. Так, в 1647г. львовские мещане жаловались на сейме через посредство епископа, что евреи захватили всю городскую торговлю и поставили мещан в невозможность не только обеспечивать собственное благосостояние, но и уплачивать государственные и городские повинности. О том же беспрестанно приносят жалобы жители Каменца, Киева, Ковля, Винницы, Кременца, Хмельника, Дубна и т.д.” [64] Усунутi за Магдебурзьким правом вiд участi в мiському самоврядуваннi, євреї потрапляли пiд безпосередню владу воєвод або їхнiх намiсникiв, вiд чого не тiльки не програвали, а, навпаки, мали ще бiльше зиску. “Входя в денежные сделки со старостами, - продовжує Антонович, - они... брали на откуп от старост и даже от магистратов сбор городских доходов и под его видом облагали поборами промыслы горожан; в качестве откупщиков королевского мита захватали в свои руки надзор за внутреннею и заграничною торговлею всего края; селились в городах на землях, принадлежавших замку или духовенству, и, не неся городских повинностей, подавляли своим соперничеством промыслы мещан, обложенные замковыми поборами; в случае юридических исков со стороны мещан затягивали дело на целые десятки лет или входили в сношения с местными властями, которые отказывались приводить в исполнение декреты королевского суда, повсеместно употребляли в торговле фальшивые монеты и весы и т.п.” [65]. Впадає в око, що думки Антоновича, який не мiг знати ще не опублiкованих тодi записникiв Маркса, цiлком iдентичнi судженням основоположника наукового соцiалiзму, а в окремих висловах майже збiгаються текстуальне. Щоб читачевi були помiтнiшi цi збiги, ми видiлили їх у текстi Антоновича. К.Маркс далi каже, що євреї в Польщi й на Українi “утвердились как мещанское сословие между магнатами и мелкой знатью с одной стороны, и крестьянами с другой сторoны” [66]. Антонович так само розмiщує єврейську буржуазiю посерединi мiж феодальною верхiвкою i селянством: “Евреи наполнили собою тот огромный промежуток, который отделял в Речи Посполитой полновластную шляхту от бесправных хлопов”. З цього факту iсторик робить надзвичайно важливий висновок цiлком у дусi Маркса. Вiн твердить, що засилля єврейської буржуазiї робить неможливим утворення української нацiональної буржуазiї, яка б очолила боротьбу проти феодалiзму i польського панування на Українi. Антонович заявляє: “Исчезла всякая возможность рассчитывать в будущем на образование среднего сословия, которое было бы в состоянии положить с одной стороны преграду шляхетскому господству, с другой - оказать помощь крестьянам для выхода их из тяжелого положения” [67]. Згадана вже радянська дослiдниця О.С.Компан вiдзначає, що євреї, зайнятi головним чином торгiвлею i лихварством, не тiльки самi дуже швидко наживали величезнi багатства, а й створювали неабиякi джерела прибуткiв для помiщикiв - власникiв мiст, якi сприяли євреям. З середовища досвiдченого в рiзних господарських i грошових справах єврейського мiщанства рекрутувалися кадри орендарiв для панських маєткiв. Цi орендарi “розглядали орендованi ними маєтки винятково як об’єкт для наживи i були безжальнi у витисканнi прибуткiв з населення” [68]. Найбiльш хижацьким методом експлуатацiї було споювання населення горiлкою. Карл Маркс вiдзначав: “Как только распространяется употребление водки, для них (пол. та укр. євреїв. - Авт.), при их умеренности, это становится средством порабощения народа; вытягивали все наличные деньги у крестьян... Их грязные корчмы стали единственными гостиницами для путешественников” [69]. Горiлчаний промисел на Українi вiдомий здавна. Першими винайшли спосiб виготовлення алкоголю з очищеного винного спирту араби ще в IX ст. У XIII ст. горiлка з’явилася в Європi, вживалася як лiки i продавалася по аптеках. Наприкiнцi XIV ст. (в 1398 р.) вiд генуезцiв, якi торгували з Переяславом i Ромнами, потрапляє на Україну. У першiй пол. XVI ст. проникає в Москву i поширюється на всьому пiвнiчному сходi [70]. Горiлкою торгували казна, помiщики, шляхта, якi заводили шинки i здавали в оренду. “Для пана и шляхтича, - пише дослiдник цього питання Прижов, - немыслимо было спуститься до занятия ккаким бы то ни было промыслом, а тем более корчемным... И вот на помощь шляхте явилось жидовское племя” [71]. Євреї, орендуючи також шляхи, ставили потiм мало не на кожному кiлометрi по одному-два шинки. Укладаючи угоди з панами, євреї брали в оренду не тiльки шинки, а й цiлi мiста разом з навколишнiми селами та людьми в них. Для прикладу наведемо зразок такого “листа орендовного”, даного князем Сангушком. “Я, Григорiй Сангушко Кошерський, i Софiя з Головчина Сангушкова Кошерська ознаймуєм тим нашим арендовним листом, що дня 10 апрiля року 1594 арендовали єсмо добра нашi нижчепойменованi славетному пану Абраму Шмойловичу, i жонє його Риклi Юдиннi, i потемкам його: мiстечко Кошар з селами Кошур Старий, Кругель, Краснодуб’я, Городелець, двiр Мизiв i село Мизову, селище Борзова Черемшанка, з чиншами грошовими, з корчмами, шинками всякого напою, з данню медовою, а боярами i зо всiма людьми тяглими i нетяглими, з їх рiллями, роботами, пiдводами, в тих перелiчених мiстах i селах мешкаючими, з бортним деревом, з ставами, млинами i їх вимелками, коториє тепер в тих пойменованих мiстах i селах суть i потiм збудованi будуть, з озерами, з гонами бобровими, з полями, сiножатями, борами, лiсами, гаями, дiбровами, з фiльварками, з гумнами, збiжжям всiляким на полi засiянiм, зо всiма пожитками як пойменованими, так i не пойменованими, нiчого собi не зоставуючи, на п’ять лiт повних, до 10 апрiля 1599 року за п’ять тисяч золотих польських... Он (Шмойлович) ведлуг сего листу арендовного, от нас йому под печатми i с подписами власних рук наших даного, (має право) держати, i вживати, i вшелякiє пожитки на себе брати, а також всiх пiдданих наших судити, радити, винних i непослушних подлуг виступкiв їх винами i горлом карати” [72]. Мiстечко Кошар - нинi мiсто Камiнь-Каширський, райцентр Волинської областi. В iсторiї мiст i сiл УРСР про нього сказано: “У 1595 роцi Г.Сангушко вiддав Камiнь-Каширський в оренду А.Шмойловичу на 5 рокiв за 5 тис. злотих. Орендар нещадно пригноблював селян, примушував їх виконувати значно бiльшi повинностi” [73]. Тому ж “славетному пану Абрамовi Шмойловичевi, жидовi Турiйському i потемкам їх” князь Олександр Пронський передав ув оренду “место i замок Локач з селянами, i фольварками, i зо всiма пожитками, до нього належачими, на три лєта зупелниє, за 12 тисяч золотих польських”. Договiр також уступав новому власниковi право “подданих судити, винних i непослушних водлуг виступков їх без апеляцiй до нас карати, би теж i горлом” [74]. Повiдомляючи про цей факт з минулого райцентру Локачi на Волинi, iсторiя мiст i сiл України пiдкреслює: “Орендарi ще бiльше посилили експлуатацiю жителiв мiстечка та навколишнiх сiл” [75]. Навiть така благородна справа, як книгодрукування. теж не уникла згубного впливу орендаторського втручання. Славнозвiсна львiвська друкарня, заснована в XVI ст. Iваном Федоровим, через кiлька рокiв “опинилася в руках кредиторiв-Жидiв, i всi дальшi заходи видавця коло того, аби знову поставити її на ноги, не привели до нiчого - навiть коли запомiгся вiн грошима у Осстрозького”. Федоров “так i вмер, не пустивши в рух нової друкарнi” [76]. У XVI-XVII ст. вся Україна була заорендована євреями. “Разгул шляхты, требовавшей одних лишь денег, помог жидам заарендовать всю Украину, и город, доселе самоуправлявшийся, кланялся теперь жиду” [77]. Особливо нещадної експлуатацiї зазнавало українське село, де євреї безжально споювали i обдирали бiдноту, перетворюючи її в спустошених; безземельних людей. Документи того часу донесли до наших днiв численнi скарги на цю грабiжницьку дiяльнiсть. В одному з них, датованому 31 березня 1640р., говориться, що в селах навколо Львова євреї-орендарi примушують населення купляти мед i горiлку “настолько дорогие и плохие, что простой водки не стоили. Из-за чего подданные упомянутых деревень немало обеднели и почти полностью разорились” [78]. Справедливу оцiнку дiяльностi євреїв на Українi дано в радянськiй науковiй лiтературi. Так, у Великiй Рад. Енциклопедiї сказано: “Играя роль капиталистического посредника между городом и деревней, еврей-торговец, шинкарь становился предметом ненависти окружающего населення” [79]. У першiй книзi багатотомної Iсторiї української лiтератури можна знайти такi слова: “Орендарi, що облiпили своїми шинкам всi села i мiста, були справжнiм народним лихом” [80]. На жаль, як до революцiї, так i в наш час знаходяться “жалiсливi” дiячi, якi з метою виправдати євреїв готовi, всупереч iсторичнiй правдi, валити все лише на полякiв. Такий поважний письменник, як Михайло Старицький, у своєму романi про гайдамаччину “Останнi орли” не без стороннього впливу робить спробу взяти пiд захист орендарiв, життя яких, мовляв, “теж було не веселим”. У текстi твору один орендар заявляє буквально таке: поляки “нашими руками собi жар загрiбають: оддають - та де там оддають! - канчуками накидають нам оренду хлопських шляхiв... а тi до ножа тягнуть” [81]. Сучасний автор, член-кор. АН СРСР I.Брагiнський (єврей за походженням), також з серйозним виглядом твердить, нiби головною виною всьому були поляки, якi доручили євреям таку неприємну роботу, як дерти з українцiв шкуру. В журналi “Коммунист” Брагiнський пише: “Во многих странах между помещиком и подневольным крестьянином стоял еврей-посредник - управляющий имением, скупщик, человек, ко всему прочему, иной веры. Накопившийся крестьянский гнев часто направлялся именно на него, а не на барина, пребывавшего где-то вдали и часто неведомого крестьянину” [82]. Послухавши Брагiнського, можна подумати, що єврей-орендар, який розпоряджався життям i смертю десяткiв тисяч українських селян, нiякий не експлуататор, а безневинна жертва, котру ненавидiли тiльки тому, що в цей час польського пана “не було вдома...” На вiдмiну вiд деяких велемудрих академiкiв, простодушнi українськi селяни мали природний глузд i замiсть того, щоб чекати “неведомого” їм номiнального пана, тягли до гiлляки реального їхнього мучителя. У практицi полiтичних вiдносин не було випадку, щоб загарбник, прийшовши до своєї жертви, сказав: я буду тебе грабувати. Для прикриття своїх справжнiх цiлей вiн придумує тисячi рiзних причин. Поляки, наприклад, несли на Україну “свiтло цивiлiзацiї”, а вивозили назад плоди української працi. Росiяни завжди подавали руку “братньої допомоги”, поки не прибрали до рук Україну. А євреї... євреї, як видно, єдинi прийшли сюди з добром, тiльки й їх “примусили”, бачте, чинити нам зло... Приховувати правду про експлуатацiю українцiв - значить, виправдувати дiї євреїв, давати привiд для продовження цiєї експлуатацiї в iнший час i в нових формах. Балачки про те, що євреїв нiбито примушували грабувати українцiв, мають на метi одне - виправдати їхню спiлку з експлуататорами. В особi євреїв польська влада бачила не тiльки прекрасне знаряддя для витискування сокiв з пiдвладного населення, а й важливий чинник, що сприяв окатоличенню i денацiоналiзацiї українцiв. Беручи в оренду панськi маєтки, землi, шинки i навiть церкви на Українi, євреї виконували найбруднiшу роботу в здiйсненнi системи соцiального визиску, нацiонального гноблення i релiгiйного гнiту українського народу. В “Iсторiї Русiв”, уперше частково опублiкованiй ще Пушкiним, розповiдається про ганебне єврейське “скверноприбытчество” на грунтi релiгiї. “...Церкви несогласившихся на унию прихожан отданы жидам в аренду, и получена за всякую в них отправку денежная плата от одного до пяти талероц, а за крещение младенцев и похороны мертвых от одного до четырех талеров. Жиды яко непримиримые враги христианства, сии вселенские побродяги и притча в человечестве, с восхищением принялись за такое надежное для них скверноприбытчество и тотчас ключи церковные и веревки колокольные отобрали к себе в корчмы. При всякой требе христианской повинен ктитор идти к жиду торжиться с ним и, по важности отправы, платить за нее и выпросить ключи; а жид при том, насмеявшись довольно богослужению христианскому и прехуливши все, христианами чинимое, называя его языческим или, по их, гойским, приказывал ктитору возвращать ему ключи” [83]. З православного єврей дер навiть за право святити паску на Великдень. У тiй же “Iсторiї Русiв” читаємо: “В знатнейших городах и торжищах отдан сбор пасочный также в аренду или откуп жидам, которые, взимая дань сию без пощады, располагали еще и число пасок, какому хозяину сколько по числу семейства иметь их должно, и потому силою их накидали. А у таковых хозяев, кои сами пекли пасочные хлебы, досматривали жиды и ценили при церквях на их освящении, намечая все хлебы как базарные, так и в домах печеные, крейдою и углем, чтобы они от дани не угонзнули. И так производя над христианами в их собственной земле такую тяжкую наругу, сами между тем отправляли пасхи свои свободно и проклинали христиан и веру их в синагогах своих, на русской земле устроенных, невозбранно. А поляки, тем утешаясь, все пособия и потачки жидам давали” [84]. Про нечуванi утиски, яких українцi зазнавали од євреїв у ту тяжку для нашого народу епоху, iснує одностайна думка i сучасникiв, i лiтописцiв, i iсторикiв. Але найкрасномовнiше i найправдивiше свiдчення цього лишив нам сам народ у своїх думах та iсторичних пiснях. Наводимо одну з дум. Як од Кумiвщини да до Хмельнищини, Як од Хмельнищини да до Брянщини, Як од Брянщини да до сього ж то дня, Як у землi Кралевськiй да добра не було: Як жиди-рандарi Всi шляхи козацькi зарандовали, Що на однiй милi Да по три шинки становили, - Становили шинки по долинах, Заводили щогли по високих могилах. Iще ж то жиди-рандарi У тому не перестали: На славнiй Українi всi козацькi торги зарандовали Да брали мито-промито: Од возового по пiвзолотого, Од пiшого-пiшаницi по три денежки мита брали, Од небораки-старця Брали кури да яйця, Да iще питає: “Ци нема, котик, сце цого?” Iще ж жиди-рандарi У тому не перестали: На славнiй Українi всi козацькi церкви зарандовали: Котрому б то козаку альбо мужику дав Бог дитину появити, То не йди до попа благословитьця, Да пiйди до жида-рандаря да полож шостак, Щоб позволив церкву одчинити, Тую дитину охрестити. Iще ж то которому б то козаку альбо мужику дав Бог дитину одружити То не йди до попа благословитьця, Та пiйди до жида-рандаря да полож битий таляр, Щоб позволив церкву одчинити, Тую дитину одружити. Iще ж то жиди-рандарi У тому не перестали: На славнiй Українi всi козацькi рiки зарандовали: Перва на Самарi, Друга на Саксанi, Трейтя на Гнилiй, Четверта на Пробiйнiй, П’ята на рiчцi Кудесцi. Котрий то б козак альбо мужик iсхотiв риби вловити, Жiнку свою з дiтьми покормити, То не йди до пана благословитьця, Да пiйди до жида-рандаря да поступи йому часть оддать, Щоб позволив на рiчцi риби вловити, Жiнку свою з дiтьми покормити [85]. О.Єфименко з приводу цих дум писала: “Ни одной жалобы на жидов-рандарей, которые “зарандовали всi козацькi шляхи i на однiй милi по три шинки становили, зарандовали всi козацькi торги, козацькi церкви, козацькi рiки”, ни одного гневного восклицания, злобного эпитета. И между тем, несмотря на спокойный, даже как бы обьективный тон, эти думы, очевидно современные по происхождению описываемому в них времени, звучат такой напряженностью, что становится жутко” [86]. Цей своєрiдний вияв українсько-єврейських стосункiв епохи XVI-XVII ст. надзвичайно промовистий i повчальний. Вiн показує з одного боку, до яких меж нечуваного безправ’я i людського пониження може довести будь-яку нацiю чужоземне панування. З другого - маємо тут зримий вияв нахабства й цинiзму, гендлярської сутi єврейства. На Українi чи в будь-якiй iншiй точцi земної кулi вона виявляється в однiй i тiй самiй огиднiй подобi: в патологiчному прагненнi до наживи у будь-який спосiб i будь-якою цiною. Тiльки маючи на оцi таку або подiбну їй життєву ситуацiю, Маркс у статтi “До єврейського питання” мiг написати свої знаменитi слова: “Якою є свiтська основа єврейства? Практична потреба, своєкорисливiсть. Яким є свiтський культ єврея? Торгашество. Хто його свiтський бог? Грошi... Грошi - це ревнивий бог Iзраїлю, перед лицем якого не повинно бути нiякого iншого бога” [87]. Золото, влада завжди були джерелом жорстокостi, злочинiв, невситимої пристрастi i пекельної жадоби людей. Але для єврея в грошах - весь його свiт земний i небесний. Немає такого злочину, такого самоприниження, на якi б не пiшов iудей заради огидного металу. У поемi I.Франка “По-людськи” один єврей iз числа “навернених грiшникiв” розповiдає, як вiн у надiї на винагороду догоджав графовi. Бачить, що пан любить бити селян i смакувати їхнiми стражданнями, i єврей робив так, що в селi протягом тижня не було жодного небитого, тiльки стояв ненастанний плач жертв садистської сваволi. I так в усьому: Бачу, що пан любить грошi - Бачу: любить пан дiвчата, Я данини все новi Хоч мав жiнку й дочок п’ять, - Винаходжу: празниковi, Вже я духом все обладжу... Хмелевi та грибовi. Тьфу, аж гидко се казать! Про своїх одновiрцiв на Українi вiн говорить: Плем’я наше в сьому краю. Сотнi лiт чуже йому... Ссучи з нього кров саму, - Ми - мов п’явка, що не має Сотнi лiт живучи в ньому, Свої кровi - з других ссе [88]. Маючи певнi переваги над мiсцевим населенням, євреї, як правило, легко досягали бажаної мети. З допомогою безчесно нажитих багатств вони швидко зростали на силi, здобували владу i ласку сильних. Стосовно України ця перевага полягала в тому, що євреї, будучи особисто вiльними людьми, мали право вiльного пересування, могли виїздити за кордон, мандрувати по рiзних країнах, встановлювати i пiдтримувати рiзнi дiловi зв’язки тощо. Всього цього польське право позбавляло українцiв. Не дивно, що євреї володiли бiльшою мiрою економiчного розвитку, нiж українцi, краще них розумiли значення капiталу i примножували його шляхом асоцiацiї i кредиту. В.Антонович звертав, крiм того, особливу увагу ще на одну обставину. “Евреи, - вiдзначав вiн, - сознают себя постоянно племенем пришлым, чуждым местному населению и его интересам; они не считают себя обязанными к соблюдению в отношении к туземцам тех нравственных правил, которые они соблюдают в отношениях между собой. Они считают себя в неприятельской земле, но, как слабейшие, избегают открытой борьбы, и, пользуясь единственным оружием, в котором они сознают свое превосходство, - экономическим своим развитием, - они изучают все слабые стороны развитиия и общественного строя туземцев, эксплуатируют их в свою пользу и таким образом подавляют на его собственной территории гораздо более многочисленное и более полноправное туземное население” [89]. Слова про те, що євреї “не вважають себе зобов’язаними виконувати щодо туземцiв тi моральнi правила, яких вони дотримуються у стосунках мiж собою”, заслуговують того, аби на них зупинитися докладнiше. Для вiруючого єврея Бiблiя i Талмуд становлять ворота його вченостi, першоджерело iудаїзму, заповiт i наказ предкiв. (За визначенням Талмуда, суть iудаїзму, що мiститься у Ветхому завiтi, зводиться до 613 заповiдей, з яких 248 повелiнь i 365 заборон). Чому ж навчають цi “святi” книжки? Насамперед вони прищеплюють iудею дух гендлярства i здирства, в iм’я яких виправдуються найогиднiшi вчинки, якщо вони стосуються “гоїв”, iновiрцiв. Одна з заповiдей Бiблiї говорить: “Не кради”. Проте, як тлумачить Талмуд, красти не можна лише у хаверiв, тобто у ближнiх. А в неєвреїв можна красти все, бо, як записано у “святому письмi”, Ягве “передав усi багатства неєвреїв на користь євреям” [90]. Iудаїзм забороняє брехливо свiдчити. Але коли йдеться про добробут iудея, то лжесвiдчення i навiть псевдоприсяга дозволяються. “Хто дав присягу перед iновiрцем - не вiдповiдає” [91] - сказано в Талмудi. Мораль iудаїзму не засуджує таких ганебних явищ, як лицемiрство, пiдкуп. Вiдомий коментатор Талмуда Раш повчає: “Спираючись на бiблiйне вчення, єврей повинен спочатку дiяти пiдкупом для спокуси свого ворога, а в противному разi вiн повинен вдатися до рiзноманiтних хитрощiв” [92]. Арсенал засобiв, з допомогою яких iудеї вiками дурили i грабували український народ, невичерпний. Це i є, можливо, та найбiльша “перевага”, яка вiдчиняла перед ними усi дверi. Українцi часто програвали саме через те, що не враховували цiєї особливостi єврейства або через свою безпечнiсть зовсiм iгнорували її за принципом: “Ну, подумаєш, обдурив клятий жид, я вiд того не збiднiю!” Або й так: “Нехай моє переходить!” Вiдокремленi вiд корiнного населення мiсцем проживання, релiгiєю, мораллю, своєю юрисдикцiєю, євреї, як уже вiдзначалося, почувалися iноземцями на українськiй землi. Вони не тiльки не дбали про життєвi iнтереси українського народу, а, навпаки, всiляко їм шкодили. Як справедливо зауважує О.Компан, цi iнтереси були для них чужi, ба навiть ворожi. Євреї, як i всi чужинцi, що проживали на Українi, iгнорували українську нацiональну справу. Їх не цiкавили й соцiальнi iнтереси українцiв, бо євреї займали привiлейоване становище щодо останнiх. Визвольна боротьба, що точилася на Українi, загрожувала позицiям євреїв, “тому вони вороже ставились до неї” [93]. Кожний успiх цiєї боротьби засмучував i лякав їх, кожна поразка українських патрiотiв викликала радiсть серед євреїв. Тож не дивно, що боротьба широких селянських i козацьких мас у роки нацiонально-визвольної вiйни пiд проводом Богдана Хмельницького була спрямована не просто проти феодального рабства, а в першу чергу проти найдiткливiших виявiв цього рабства - проти польсько-шляхетського гноблення та єврейського здирства. На це вказує, зокрема, “Лiтопис Самовидця”, унiкальний i найдостовiрнiший iсторичний документ XVII ст., створений по живих слiдах вiйни самим очевидцем. “Початок i причина войни Хмелницкого, - читаємо в лiтопису, - єст єдино от ляхов на православiє i козаком отягощен iє... В городах зась от жидов тая била кривда, же невольно козаковi в дому своем жадного напитку на потребу свою держати, не тiлко меду, горiлки, пива, але й браги... Вимисли великiє били от старост i от намiсников i жидов. Бо сами державцi на Українi не мешкали, тiлко уряд держали, i так о кривдах людей посполитих мало знали албо любо й знали, толко заслiпленi будучи подарками от старост i жидов-арендарей же того не могли узнати, же їх салом по їх же шкурi i мажут: з їх подданих видравши, оним даруют, що й самому пану вольно би узяти у своего подданого, i не так би жаловал подданiй єго. А то леда шевлюга, леда жид богатится, по кiлка цугов коней справляет, вимишляючи чинши великiє, поволовщини, дуди, осип, мiрочки сухiє, з жорнов плату i инноє...” [94] Аналогiчне пояснення причин вiйни дає й лiтопис Граб’янки: “А найгiршим було те, що жиди новi й новi побори придумували, i маєтки козацькi не вiльно було тримати, хiба що тiльки хто володiв жiнкою у себе вдома, та й то не зовсiм. Якщо ж траплялося, що козак хоч чимось провиниться, то такими карами його карали, що й поганi б придумати не могли” [95]. Московський посол Кунаков, розпитуючи по дорозi про причини козацького повстання (по свiжих слiдах узимку 1648-1649 рр.), у своєму донесеннi урядовi в числi iнших вказує на таку причину: “Крiм того, була Черкасам (українцям) руїна вiд жидiв, що держали в їх сторонах аренди вiд панiв. Тi жиди Черкасiв грабували i всяко над ними знущалися. Як тiльки котрий Черкашенин викурить горiлки, або зварить пиво або мiд, не сказавши жидовi, або перед жидом почне говорити, не знявши шапки, - жиди чiплялися до цього, як за зневагу, грабували i руйнували, маєток вiдбирали, жiнок i дiтей силомiць забирали на роботу” [96]. Український народ, який нiколи не мирився зi своїми гнобителями, вiв проти них криваву боротьбу. У Львiвському лiтописi пiд 1638 роком читаємо такий запис: “А на Українi козаки бунтували i ляхам непослух чинили, нiмцiв, як мух, били, мiста палили, жидiв рiзали, як кур, монахiв у костелах палили...” [97]. Особливо запеклого характеру ця боротьба набрала в ходi вiйни 1648-1654 рокiв. “Лiтопис Самовидця” розповiдає: “...Гдеколвек знайшлася шляхта, слуги замковiє, жиди й уряди мiськiє - усе забияли, не щадячи анi жон i дiтейй їх, маєтности рабовали, костели палили, обвалювали, ксiонзов забияли, двори зась, i замки шляхецкiє, i двори жидовскiє пустошили, не зоставаючи жодного цiлого... I многiє на тот час з жидов, боячися смерти, християнскую вiру приняли, але зась знову, час углядiвши, до Полшi поутiкавши, жидами позоставали, аж рiдко которiй додержал вiри християнской. I так на Українi жодного жида не зостало... Так же i на потомтой сторонi Днiпра, аж по самiй Днiстр, тоє же ся стало...” Треба вiддати належне безпомильному класовому iнстинктовi українських мас, якi не милували як чужих, так i “своїх”, посполитих гнобителiв. “Не тил жидов губили i шляхту, але й посполитим людем, в тих краях живучим, тая ж бiда била...” [98] - каже лiтописець. Звичайно, вигнання євреїв з України не було тотальним i безоглядним. Прийшовши в Галичину, читаємо в “Iсторiї Русiв”, Хмельницький наказав “очищать города и селения Малороссийские от управления Польского и от униатства и Жидовства и восстановлять в них прежние, на правах и обычаях русских, устроения и свободы... Причем те из Поляков и Жидов жителей, кои, не обладая Русским народом (тобто не тримали українцiв у крiпацтвi), были ему полезны и обращались в одних свободных промыслах и ремеслах, оставлены на своих местах без всякого озлобления. А по сим правилам и обширный торговый город Броды, наполненный почти одними Жидами, оставлен в прежней свободе и целости... и только взята от Жидов умеренная контрибуция” [99]. Як бачимо, євреї-ремiсники та зайнятi вiльними професiями, тобто люди працi, не зазнавали репресiй. Це зайвий раз переконує в тому, що в основi конфлiктiв мiсцевого населення з євреями на Українi, як i всюди, лежали соцiальнi, класовi, а не нацiональнi причини. Торкаючись причин цiєї страшної, народної трагедiї, не можна поминути авторитетних свiдчень такого видатного вченого, як М.Костомаров. Дозволимо собi навести тут кiлька витягiв з його дуже важливої працi “Iудеям”. “Когда иудеи, - пише iсторик, - расселились в Польше и Малороссии, они заняли место среднего сословия, сделались вольными слугами и агентами могучего панства: они прильнули к сильнейшей стороне, и было им очень хорошо, пока народ, восставши против панства, не подверг своему осуждению и помощников последнего. Иудеи, имея в виду только свои и своего племени выгоды, стали извлекать их из тех отношений, какие образовались между панством и хлопством. Таким образом, иудей стал фактором пана. Пан доверил ему все свои доходы, свои шинки, мельницы, заводы или свои имения и своих подданных, даже иногда и веру последних... Иудей почитал себя действующим справедливо и законно, ибо закон был то, что было угодно сильному классу, правившему страною” [100]. Українцi, каже Костомаров, майже нiколи не дивилися на євреїв неприязно з релiгiйної точки. Адже дружили вони з татарами-мусульманами i йшли з ними на полякiв; дружили i з поляками, поки тi не вивели їх з терпiння. “Иудей для украинца немил потому, что он считает последнего способным его обмануть, воспользоваться его стесненным положением для своих выгод, прижать его, если будет случай. В иудействе для южноруса есть что-то если не враждебное, не постоянно тяготеющее, то холодное, бесчувственное к его состоянию, прозябающее в его среде только для себя, проходящее по одной с ним жизненной дороге, но к другим целям. Он знает, что Иудей всегда ему посторонний: высечет ли его эконом - Иудей не почтит сочувствием его раны; возьмут ли у него дочь на растление - Иудей посмеется над его горем, а может быть, и сам поможет его свершению; повезут ли его сына в рекруты - Иудей не разделит с ним семейного горяя; неурожай ли у него, пожар ли - Иудей не пожалеет об этом, если не увиидит, что бедствия эти простираются на него самого. Нет у него с Иудеем ни дружеской беседы, ни общей трапезы; поселянин обращается к нему только тогда, когда есть нужда, и притом зная, что Иудей будет наблюдать одну свою пользу. Иудеи не затруднятся пользоваться как угодно безнравственностью южноруса. На лице этого народа южнорусы будут видеть начертанную холодной рукой судьбы надпись: “Я сам по себе, ты сам по себе” [101]. Живучи у чужому для них суспiльствi, євреї “не могли иначе сохранить свое существование, как овладевая слабыми сторонами этого общества для того, чтобы обратить в свою исключительную пользу его жизненные силы”. На Українi вони дiяли так само, як i скрiзь: вивчали пружини українського суспiльства, узнавали його слабкi сторони i користувалися ними. “Слабейшая сторона нашого общества в эпоху соединения нашого с Польшею состояла в разрыве между панством и народом и отношениях власти первого над последним. Иудеи ударили прямо в эту струну. Способствуя порабощению и унижению народа, они в то же время обращали в свою пользу значительную выгоду, какую получало панство, мазали панов по телу собственным их салом, как выразился один из наших старых летописцев” [102]. Ось чому козаки, повставши проти панства, “истребляли иудеев бесчеловечно” [103]. Про жертви цiєї кривавої епопеї розповiв сучасник i очевидець тих подiй, єврейський хронiст з Волинi Натан Ганновер [104]. Посилаючись на його лiтопис, а також на книгу Гретца “История евреев”, вiдомий iсторик Олександра Єфименко наводить такi данi: Масове знищення євреїв розпочалося 1648 р. на лiвому березi Днiпра - в Переяславi, Пирятинi, Лубнах, Лохвицi, де їх було вбито кiлька тисяч. Сотнi євреїв вiдреклися од вiри, багато потрапило в полон до татар. На територiї Правобережжя першим потрапив у криваву купiль один iз єврейських центрiв - Немирiв. За стiнами фортецi тут засiло близько 6000 чоловiк, серед яких були втiкачi з iнших мiст. Козаки взяли фортецю хитрiстю, а також завдяки спiвчуттю мiсцевого православного населення. Євреї тримали себе мужньо i показали зразки справжнього героїзму навiть з боку молодих дiвчат. Так, напр., коли вели одну єврейську красуню в церкву, щоб там обвiнчати її з козаком, вона кинулася в воду з мосту, через який довелося переходити. Iнша, щойно обвiнчана з козаком, змусила свого нареченого вистрелити в себе, запевнивши його, що вона вмiє замовляти зброю, i, звичайно, зосталася на мiсцi мертвою. Тим часом iнший загiн напав на Тульчин, де заперлося близько 2.000 євреїв. Їм запропонували на вибiр: умерти або охреститись. Обложенi вiдмовилися вiд хрещення. 1500 чол. були забитi, а решта врятувалися тим, що притаїлися мiж трупами, їх козаки не тiльки вiдпустили, а й подали необхiдну допомогу. На iншому кiнцi української територiї, в Сiверщинi (Чернiговi, Стародубi та iн.), вiдбувалося те саме. В день тульчинської рiзнi загинули 1.500 євреїв Гомеля. Через мiсяць було взято м.Попонне, де загинуло майже 10.000 євреїв. Як каже Ганновер, вони впали пiд козацькими шаблями без будь-якого опору. На Волинi, в Старокостянтиновi загинуло близько 3.000, у Дубнi - бiльше 1.000, у Барi - до 2.000. В обложеному Львовi вiд голоду i хвороб померло близько 10.000 чол. Важко сказати, скiльки всього загинуло євреїв у ходi вiйни. Деякi джерела називають цифру у 250.000 чол., хоч це слiд вважати перебiльшеним припущенням. Уже сам пiдрахунок жертв на круглi тисячi свiдчить про те, що данi не точнi i, безумовно, завищенi настраханою уявою. Хоч як би там було, а “бедствия, постигшие их, - пише Єфименко, - и по размерам, и по характеру есть настоящая катастрофа, одна из тех, которые отмечаются крупными буквами в истории и столетия живут в народной памяти” [105]. Недарма у євреїв є в роцi один день, 20 червня (день Немирiвської рiзнi), присвячений поминкам жертв Хмельниччини. Цiннi свiдчення про наслiдки цих страхiтливих гекатомб лишив Павло Алеппський. Супроводячи свого батька, антiохiйського патрiарха Макарiя, в його подорожi до Москви, Алеппський двiчi пересiк Україну з кiнця в кiнець (у 1654 i 1656 рр.) i мав змогу на власнi очi спостерiгати подiї, про якi досить правдиво написав у своїх записках. (У скороченому виглядi вони виданi окремою книжкою. Ряд уривкiв з арабського тексту перекладенi на прохання М.Грушевського). Оповiдаючи про великi втрати українцiв у вiйнi, Алеппський разом з тим вiдзначає: “Але скiльки ж i Ляхiв побили козаки!.. I нарiд єврейський i вiрменський винищено до решти. Гарнi доми, крамницi i заїзди їхнi стали прихистком диких звiрiв” [106]. Пiд час перебування в Уманi автор записав: “Доми в сiм мiстi гарнi, дерева їх гладко вигебльовано, бо се були доми Вiрменiв i Євреїв. Козаки нищили їх у своїй землi, забравши їх маєток i багатство... Вони були вартi того, тому що за лядських часiв саме вони були управителями i начальниками, держали митницi i до решти поневолили козакiв” [107]. Далi описує Трипiлля: “Город представляет большую, неприступную крепость... Большая часть ея домов пусты, потому что прежде город был центральним местом для евреев, коих красивые дома, лавки и постоялые дворы пусты и безлюдны” [108]. Замiтка про Прилуки: “Було в тiм мiстi також багато євреїв i ляхiв, що не встигли втекти. Тi, що вихрестилися, спаслися, хто не схотiв - тих побили i вiдiслали до Сатани” [109]. Караючий гнiв українського народу, хоч i жорстокий, цiлком у дусi кривавого середньовiччя, був зумовлений обставинами, бо євреї, як ми бачили, перебували в таборi ворогiв України. Маючи на увазi визвольну вiйну 1648-1654 рр., радянська енциклопедiя пише: “В этой гражданской войне еврей-арендатор примкнул к шляхте в его борьбе с порабощенными крестьянами” [110]. Пiсля перших же перемог над поляками Хмельницький висунув ряд вимог, серед яких була i така: “Жиди з усiєї України зараз нехай виступають” [111]. Ця вимога знайшла своє вiдображення в статтях Зборiвського договору вiд 8 серпня 1649 р. Згiдно з цим договором “агенты польских магнатов арендаторы-евреи не могли жить по казачьим городам й селам” [112]. Польський король Ян Казимир у своєму привiлеї, надiсланому 1650 р. Хмельницькому i вiйську Запорозькому, писав: “У землях, що вiдведенi козакам, коронне вiйсько нiколи не буде стояти постоєм, i жиди в них нi державцями, нi орендарями, анi мешканцями проживати не будуть” [113]. Одразу ж пiсля Переяславської ради 1654 р. московськi воєводи i попи, присланi на Україну приймати присягу на вiрнiсть царевi, вимагали, аби населення поклялося, що на євреїв не буде “анi дивитись, анi їх терпiти мiж собою... А коли б хто-небудь щось купив у єврея, буде на 2 мiсяцi вiдлучений вiд церкви” [114]. Все, що душило Україну, заважало її свободi, було лiквiдоване в ходi визвольної вiйни. Український народ натхненно оспiвав цю перемогу: Да не буде лучче. Що немає жида, Да не буде краще, Що немає ляха, Як у нас на Вкраїнi. Не буде унiї. “Думи та пiснi про Хмельниччину змальовують розправу повсталих iз ляхами та орендарями, але ненависть проти них була викликана не нацiональними, а соцiальними причинами” [115] - слушно зазначається в Iсторiї української лiтератури.   ----------------------------------------------------------------------------------- ПРИМІТКИ 31 Г.Кичко. Iудаїзм без прикрас. К.,1963, с.42. 32 М.С.Беленький. Что такое Талмуд. М.,1963, с.46. 33 Т.Кичко. Вказ. праця, с.37. 34 Ю. Iванов. Вказ. праця, с.16,17. 35 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.1. с.379 36 БСЭ, т.16, М.,1929, с,580. 37 Ю.Iванов. Вказ. праця, с.21. 38 М.Грушевський. Iсторiя України-Руси, т.5, Львiв, 1905, с.242. 39 М.Грушевський. Iсторiя України-Руси, т.7, К-Л.,1909, с.446. 40 М.Грушевський. Iсторiя України-Руси, т.9, ч.2, К., 1931, с.626. 41 М.Грушевський. Iсторiя України-Руси, т.5, с.246, 247. 42 БСЭ. т.11. М.,1952,с.190. 43 Ю.Iванов. Вказ. праця, с.20. 44 М.П. Драгоманов. Евреи и поляки в Юго-Зап. крае. “Вестник Европы”, 1875, т.4, с.139. 45 ЭСБЕ, т.21, СПб. 1893, с.452. 46 БСЭ, т.16, М.,1929,с.580. 47 БСЭ, т.3, М.,1930, с.68. 48 БСЭ, т.24. М.,1932, с.22. 49 А. Тюменев. Евреи в древности и средние века, Пг., 1922, с.293. 50 Там. само, с.294. 51 БСЭ, т.24, с.24. 52 БСЭ, т.3, М., 1930, с.69. 53 М.В.Нєчкiна. П.С.Лейбенгруб. Iсторiя СРСР, К.,1966, с.62. 54 Н. Костомаров. Руина, Соч., т.15, с.345. 55 Цит. за кн. А.Ефименко. Южная Русь. Очерки, исследования и заметки, т.2, СПб, 1905, с.6. 56 А.Ефименко. Вказ. праця, с.4. 57 Мемуары, относящиеся к истории Южн. Руси, вып.I, К.1890, с.38 58 С.Сташиц. Избранное, М., 1957, с.317-318. 59 М.Грушевський. Iсторiя України-Руси, т.5, с.254,261. 60 М.Грушевський. Студiї з економ, iсторiї України, К., 1917, с.28. 61 БСЭ, т.24, М.,1932, с.28. 62 I.Франко. Твори в двадцяти томах. К.,1956,т.19, с.573. 63 Архив Маркса и Энгельса, т.5, с.348. 64 В.Антонович. Исследование о городах в Юго-Зап. России по актам 1432-1798. К.,1870, с.87. 65 В.Антонович. Вказ. праця, с.90-91. 66 Архив Маркса и Энгельса, т.5, с.348. 67 В.Антонович. Вказ. праця, с.91-92. 68 О.С.Компан. Вказ. праця, с.93. 69 Архив Маркса и Энгельса, т.5, с.348. 70 И.Т.Прыжов. История кабаков в России, СПб. (б.р.), с.44 71 И.Г.Прыжов. Вказ. праця, с.150-151. 72 Памятники, изданные Киевскою комиссиею для разбора древних актов, т.1, изд.2-е, К.,1898 с.157-158. 73 Iсторiя мiст i сiл УРСР. Волинська область, К.,1970, с.247. 74 Памятники, изданные Киевскою комиссиею, т.1, с.164-165. 75 Iсторiя мiст i сiл УРСР. Волинська область, с.386. 76 М.Грушевсьий. Iсторiя України-Руси, т.б, с.511. 77 И.Г.Прыжов. Вказ.праця, с.135. 78 Воссоединение Украины с Россией. т.1. М.,1953, с.304. 79 БСЭ. т.3, М.,1930. с.74. 80 Iсторiя укр. лiт. у 8 томах, т.1. К.,1967, с.502. 81 М.Старицький. Останнi орли. К., 1968, с.127. 82 И.Брагинский. Классовая сущность сионизма. “Коммунист”, нюнь 1970, №9, с.103. 83 А.С.Пушкин. ПСС в десяти томах, М-Л.,1949, т.7, с.337-338. 84 Г.Кониский. История Русов, или Малой России, М.,1846, с.48-49. 85 П.А.Кулиш. Записки о Южной Руси, 1856, т.2, с.58. 86  А.Ефименко. Южная Русь, т.2, с.5. 87 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.1, с.379, 381. 88 I.Франко. Твори, т.10, с.238, 239, 243. 89 В.Антонович. Вказ. праця, с.88. 90 Т.Кичко. Вказ, праця, с.34. 91 Там само, с.91, 92 Там само, с.93. 93 О.С.Компан. Вказ. праця, с.105. 94 Лiтопис Самовидця, К.,1971, с.45, 46-47. 95 Летопись Григория Грабянки, К.,1854, с.32. 96 М.Грушевський. Iсторiя України-Руси, т.8, ч.II, с.119. 97 О.А.Бевзо. Львiвський лiтопис i Острозький лiтописець, К.,1970, с.119. 98 Лiтопис Самовидця, с.52. 99 Г.Кониский. История Русов или Малой России, М.,1846, с.80. 100 Н.Костомаров. Иудеям. “Основа”, сiчень 1862, с.43-44. 101 Н. Костомаров. Вказ. праця, с.44. 102 Там само, с.47-48. 103 Там само, с.44. 104 Богдан Хмельницкий. Летопись еврея-современника Натана Ганновера о событиях 1648-52 гг. в Малороссии вообще и о судьбе своих единоверцев в особенности, Одесса, 1878. 105 А.Ефименко. Южная Русь, т.2, с.6. 106 М.Грушевський. Iсторiя України-Руси, т,9, ч.2, с.970. 107 Там само. с.979. 108 Путешествие антиохийского патриарха Макария в Москву в XVII веке. Пер. с арабск. проф. Г.А.Муркоса (извлечение), СПб. 1898, с.27. 109 М.Грушевський. Вказ. праця, с.1004. 110 БСЭ, т.24, М.,1932, с.29. 111 Н.И.Костомаров. Богдан Хмельницкий, Соч., т.IХ-ХI с.264. 112 БСЭ, т.55, М.,1947, с.879. 113 Летопись Григория Грабянки, с.91. 114 М.Грушевський. Iсторiя України-Руси, т.9, ч.2, с.775. 115 Iсторiя укр. лiтератури, т.I, с.365.