РОЗДІЛ ІII Буря, пiднята Великою Козацькою революцiєю, до самого дна сколихнула полiтичнi пристрастi на Українi. Поки цi пристрастi клекотали, євреї тим часом, користаючи з довготривалої гарячки українського суспiльства, потроху, мов вода через потоки, просочувалися на залишенi ними позицiї. I, як пише Єфименко, “снова в старой роли посредников между паном и хлопами. Крепостные узы на усмирившемся населении Украины начинают опять затягиваться, и eврей со всей готовностью предлагают свои услуги в качестве орудия для этого затягивания... Малорус был слишком нужен eврею, и не так-то легко было от него освободиться...” [116]. На Лiвобережжi, що входило до складу Росiї, а також на пiвднi України євреї довгий час не згадуються. Але згодом вони з’являються й тут, прибираючи до своїх рук мiсцеву економiку. М.П.Драгоманов писав: “В левобережной Малороссии, так или иначе, но освободившейся от евреев в XVII веке и в которой еще в начале XIX в. в таком городе, как Дубны, был только один еврей-купец, теперь eвреи “забирают в руки” всю экономическую жизнь края... То же мы видим и в Новороссии, в этом богатом крае, который был огражден от варваров энергической колонизацией малорусского мужика только затем, чтобы стать областью, где еврей господствует над этим мужиком” [117]. При закритому доступi у внутрiшнi губернiї Росiї потiк євреїв прослався на Пiвдень i Лiвобережну Україну, тим бiльше, що саме на Пiвднi в 2-й пол. XVIII ст. почали виникати новi великi центри - Одеса, Херсон, Кременчук. На Українi знову вiдновився “єврейський визиск та збиткування” (слова I.Франка), так картинно змальованi Т.Г.Шевченком у його поемi “Гайдамаки”. Хто з дитинства не пам’ятає сцени знущання старого корчмаря над його робiтником Яремою: «Яремо! герш-ту, хамів сину? Піди кобилу приведи, Подай патинки господині Та принеси мені води, Вимети хату, внеси дрова, Посип індикам, гусям дай, Піди до льоху, до корови, Та швидше, хаме!.. Постривай! Упоравшись, біжи в Вільшану: Імості треба. Не барись». Пішов Ярема, похиливсь. Отак уранці жид поганий Над козаком коверзував. Не дивно, що пiд час Колiївщини, одного з найбiльших антифеодальних повстань на Українi, яке Шевченко ставив в один ряд з Великою французькою революцiєю, народнi маси вели боротьбу як проти польського, так i проти єврейського гноблення. Повернувшись iз табору Залiзняка, до якого їздив на переговори, Гонта звернувся до своїх козакiв з такими словами: “Мусимо i ми всi пiти до Залiзняка, щоб позбутися ляхiв i жидiв. Коли ж цього ми не вчинимо, ми вiд них загинемо” [118]. Пiсля подiлiв Польщi i лiквiдацiї її як самостiйної держави Австрiя загарбала Галичину (в 1772р.) i Пiвнiчну Буковину (в 1774р.). Пiд владу Росiї потрапили Правобережна Україна (в 1793р.) i Волинь (1795р.). Росiї дiсталися також бiлоруськi й литовськi землi та частина польських територiй, приєднаних у 1815р. пiд назвою Царства Польського. Євреї цих земель перейшли вiдповiдно в австрiйське i росiйське пiдданство. З загарбанням Галичини i Пiвнiчної Буковини придунайська монархiя стала найбiльшим на Заходi центром єврейства. Причому Галичина була “главным резервуаром австрийских евреев” [119]. За своєю чисельнiстю євреї займали п’яте мiсце в країнi. А Вiдень за кiлькiстю єврейського населення з усiх європейських столиць поступався тiльки перед Будапештом. Рiзко зросла також кiлькiсть росiйських євреїв, головно за рахунок нових територiальних придбань. З переходом пiд владу Росiї Правобережної України й Волинi бiльша частина українських земель об’єднувалася у складi Росiйської держави. Про цю подiю народ висловився мудро i лаконiчно: Прилетiли iз Москви три лебедi Та принесли на криллячках три бiди: Перва бiда - царю треба годити, Друга бiда - панам даром робити, Третя бiда - жидам хати топити. [120] Пiдставою для “третьої бiди” служив той факт, що на територiї України, яка, крiм Харкiвської губернiї, входила до смуги постiйної єврейської осiлостi, проживала основна маса росiйських євреїв. Кiлькiсть єврейського населення в межах власне українських поселень Росiї й Австрiї, за даними I.Житецького, становила близько 2 мiльйонiв. Центром єврейських поселень були старi польськi володiння - Галичина, Привiслянський i Пiвд.-Зах. край, де єврейське населення в окремих округах сягало 20%, а в середньому становило понад 13 вiдсоткiв [121]. Як ранiше у Польщi, євреї Австрiї i Росiї, проживаючи у мiстах, лишалися вiльними людьми i мали своє самоврядування. “Евреи в малорусских провинциях Австрии - в Угорской Руси, Галиции и Буковино - с 1868 г. и юридически, и фактически, - свiдчить Житецький, - пользуются не только всеми судебными и имущественными правами, но и в политическом отношении являются полноправными гражданами Австрийской империи” [122]. Те саме пише енциклопедiя про росiйських євреїв: “При присоединении польских областей к России евреи превратились в русских подданных, уравненных в правах с местным городским населением” [123]. Змiна пiдданства нiчого iстотного не внесла нi в становище, нi в характер занять євреїв. “Питейные и арендные промыслы, избыточное и отсталое ремесло, мелкая торговля и факторство, ростовщичество и иностранная торговля - эти основные в шляхетской Польше профессии евреев остаются характерными для них и в России” [124]. Наймасовiшим заняттям євреїв по обидва боки росiйсько-австрiйського кордону лишалося корчмарство. Споювання населення було надзвичайно вигiдною, прибутковою справою i - що дуже важливо - безперешкодною з боку властей, навiть, навпаки, заохочувалося ними. На заходi України вживання спиртного входило в обов’язок селянина, було якщо не справою своєрiдного патрiотизму, то принаймнi одним iз рiзновидiв панщини. “...Деякi пани, - читаємо у Франка, - мали звичай роздiлювати зi своїх гуралень горiлку на хлопiв: рiчно мусить хлоп узяти i випити стiльки i стiльки кварт чи гардiв i, розумiється, заплатити або вiдробити. Таким делiкатним способом пани приучували нашого хлопа довгi часи до п’янства, щоби потому могли сказати всiм реформаторам: що, ви хочете для хлопа людських прав? Глядiть, яке то гидке бидло! Правда, австрiйський уряд багато разiв заборонював сей гарний звичай, не приписаний у жоднiм iнвентарi, але звичай держався декуди аж до самого 1848 року” [125]. В Росiї українськi землi входили до складу так званих привiлейованих губернiй, де протягом 150 рокiв, з 1712-го по 1863-й, iснувала система винних вiдкупiв. Купцi платили державi вiдповiдну суму, а за це дiставали право безконтрольної торгiвлi спиртними напоями. Оскiльки Україна завжди перебувала в центрi росiйських, польських i єврейських iнтересiв, то вона мала той сумний “привiлей”, що на її територiї iснувала найбiльш розгалужена мережа закладiв для безоглядного споювання народу. “Якщо у Великоросiї i Сибiру на один шинок припадало 1800-1900 чоловiк, то в привiлейованих губернiях - 329” [126]. На середину XIX ст. у дев’яти українських губернiях Росiї (без захiдних земель) лише винокурних заводiв нараховувалося 2638. [127] Про атмосферу п’яного чаду, що огорнув усю територiю України, з переконливiстю першоджерела розповiдається в десятитомному рукописному “Щоденнику” Якова Андрiйовича Маркевича, який вiн вiв протягом п’ятдесяти рокiв, з 1717-го по 1767-й. У своїх записках Маркевич щоденно занотовував: “подпiяхом”, “гораздо подпiяхом”, “зело подпiяхом”, “праздновали з шумом пянственним”, “лiки со тiмпаном були - насилу ушол”, “разохотившись - подпiяхом”, “подпiяхом до утра”, “подпiяхом з дамами”, “були пiдпили”, “куликовали”, “подпiяхом отчасти”, “водковали зело”, “подпiяхом жестоко зело” i т.д. [128] На Полтавщинi ще в 40-х роках XIX ст. серед мiсцевого панства iснувало своєрiдне товариство випивак пiд назвою “Мочеморди”. Як вiдзначав О.Кониський, це соцiально-патологiчне явище, породжене атмосферою крiпосництва i народного безправ’я, панувало на таких широких просторах, що сховатися вiд нього нiде було навiть передовим людям свого часу (В.Закревський, Г.С.Тарновський, Н.А.Маркович, А.В.Капнiст та iн.). Були навiть спроби втягнути в це болото великого Шевченка [129]. Цар Олександр I, який сам вiдзначався надмiрною схильнiстю до алкоголю, в 1816р. побував у Києвi. Своє враження од вiзиту на Україну вiн передав словами: “Винництво призвело Малоросiю до цiлковитого виснаження; вона перебуває в такому станi, як людина розслаблена” [130]. Розповiдаючи про побут стародавнiх германцiв, якi мали згубну звичку захоплюватися пивом i грою, Енгельс висловив припущення, що “коли б уже тодi була винайдена горiлка, то хiд свiтової iсторiї, напевно, був би iнший” [131]. У пiзнiшiй працi вiн пояснював свої слова: “Коли араби навчились дистилювати алкоголь, їм i на думку не спадало, що вони цим створили одне з головних знарядь, з допомогою якого будуть винищенi корiннi жителi тодi ще навiть не вiдкритої Америки” [132]. Горiлка в руках колонiзаторiв була й справдi одним iз головних знарядь економiчного визиску i духовного поневолення трудящих. Позбутися цього лиха було мрiєю не одного поколiння українцiв. У повiстi I.Франка “Великий шум” селяни по скасуваннi панщини в Галичинi мрiють, як полiпшити своє становище. В їхнiх планах на перше мiсце висувається боротьба iз споюванням народу. “I жидiв витиснемо з сiл, - мiркують уголос селяни, - бо яке їх тут дiло? Вони землi не обробляють, навiть кiлька грядок коло коршми скопати самi лiнуються та хлопських бабiв кличуть. Лише горiвку продають та затягують людей у свою лихву. То - п’явки, то - вороги народнi. Зробити так, аби їм мiсця в селi не було, нехай забираються зо шумом” [133]. У Росiї й Українi iснував у минулому сторiччi справжнiй масовий рух за народну тверезiсть. I треба визнати, що навiть офiцiйна влада, зацiкавлена в прибутках вiд виноторгiвлi, не чинила опору цьому руховi. На завадi йому стояли тiльки євреї. В статтi “Меры правительства относительно трезвости” газета О.Герцена “Колокол” писала: “Гражданские власти нисколько не противодействовали распространению трезвости. Противниками ее заявили себя евреи, и особенно те из них, которые непосредственно заинтересованы в процветании откупа” [134]. Споюючи i розоряючи населення, вiдкупники i корчмарi наживали величезнi багатства. З цього погляду значний iнтерес становить постать Я.А.Марковича, автора цитованого “Щоденника”. Як пише проф. М.I.Марченко, життєвий шлях Маркевичiв є показником нравiв XVIII ст. та цiлковитого беззаконня, завдяки якому усiлякi дiлки без найменших заслуг перед козацтвом пробиралися в середовище старшини, казково багатiли. Родоначальник Маркевичiв, дiд автора “Щоденника” Марко Аврамович, був євреем-вихрестом, який у 60-х роках XVII ст. поселився в Прилуках, займався орендами, а найбiльше торгував горiлкою. На цьому вiн нажив немалi скарби та маєтностi, завдяки чому йому вдалося вiддати дочок замiж за поважних осiб iз генеральної i полкової старшини. Старша дочка Марка Аврамовича красуня Настя, будучи вдовою пiсля першого шлюбу iз стародубським полковником Мiклашевським, у 1708р. вдруге вийшла замiж за старого вдiвця гетьмана Скоропадського. Можновладна гетьманша одразу ж зайняла керiвну роль у всiх урядових справах. Таке її становище в гетьманському урядi Iвана Скоропадського влучно вiдображено в народному прислiв’ї: “Iван носить плахту, а Настя булаву”. Старший i найспритнiший син Марка Аврамовича Андрiй ще до одруження сестри з гетьманом займав посаду глухiвського сотника. Настя, ставши гетьманшею, зробила його лубенським полковником, а потiм утвердила на посадi генерального пiдскарбiя, що дало можливiсть останньому придбати новi численнi землi, маєтностi та здобути iншi скарби. Син Андрiя, автор “Щоденника” Якiв Маркевич, навчався в Київськiй академiї, був вихованцем Феофана Прокоповича. Хоч пiсля смертi Скоропадського, цього, за словами Шевченка, “гетьмана дурного”, новий гетьман Данило Апостол та iншi старшини ненавидiли Маркевичiв i не допускали їхнього службового просування, Якiв примудрився втертися в довiр’я до чернiгiвського полковника Павла Полуботка. Вiн одружився на дочцi Полуботка, а з призначенням останнього наказним гетьманом опинився в ролi генерального пiдскарбiя, як колись його батько [135]. З цього ж генеалогiчного дерева походять вiдомi iсторики XIX ст. - брати Якiв i Олександр Маркевичi та їхнiй далекий родич Микола Андрiйович Маркевич. Серед найбiльших євреїв-вiдкупникiв передреволюцiйного часу можна назвати Гiнцбурга, Райха, Зiскiнда, Герцеля, Горвiца, Лохвицького та iн. [136]. “Король шинкiв” Росiї Євзель Гiнцбург вирiс саме на дрiжджах шинкових вiдкупiв. Його син Горацiй Гiнцбург був засновником величезних золотопромислових пiдприємств, у тому числi вiдомих Ленських копалень, на яких царськi сатрапи розстрiлювали робiтникiв. Виноторгiвля - одне з головних, але не єдине джерело казкового збагачення єврейської буржуазiї. Поряд з горiлчаним промислом у руках євреїв була майже повнiстю торгiвля iноземними товарами. Росiйський публiцист Iван Аксаков у вiдомому дослiдженнi про українськi ярмарки засвiдчує: “Почти вся торговля иностранными товарами, привозимыми через сухопутную границу, производится eвреями, как русскими подданными, так и австрийскими. Броды, Бердичев и Дубно - главные двигатели этой торговли” [137]. Сучасне мiстечко Броди на Львiвщинi довгий час було одним iз найбiльших у всiй Австро-Угорськiй монархiї осередкiв торгiвлi, справедливо назване Трiєстом на континентi. Мiсто вiдоме з XII ст. i майже цiлковито заселене єврейською люднiстю, вiд чого жартома його називали ще галицьким Єрусалимом. Розташоване на самому австро-росiйському кордонi, воно в 1779 р. одержало право вiльного мiста, у зв’язку з чим могло безмитне торгувати з усiма країнами свiту. У XVIII ст. обсяг торгiвлi Бродiв перевищував торговий оборот усiєї Галичини. У XIX ст. це було найбiльше на територiї Галичини мiсто пiсля Львова. Через Броди проходив головний шлях контрабандної торгiвлi з Росiєю. Нинiшнiй райцентр Житомирської областi Бердичiв був ранiше повiтовим мiстом, розташованим на стиковi трьох губернiй - Подiльської, Волинської i Київської. У 2-й пол. XVIII ст. став швидко заселятися євреями й незабаром перетворився на своєрiдну фiнансову столицю Пiвд.-Зах. краю. В серединi XIX ст. там проживали 41 тисяча чоловiк, з них 36 тисяч, або 88 вiдсоткiв, були євреї. Як свiдчить радянський дослiдник С.Боровий, Бердичiв у першiй пол. XIX ст. був великим банкiрським центром тодiшньої Росiї взагалi. У ньому, починаючи з 30-х рокiв, виникло кiлька єврейських банкiрських домiв, якi вiдiгравали помiтну роль у господарському життi Правобережної України. За офiцiйними даними, в Бердичевi 1849 р. нараховувалося 8 банкiрських домiв, але фактично їх було бiльше. На Золотiй вулицi в мiстi були розташованi контори банкiв, навколо яких роїлася маса рiзних посередникiв, комiсiонерiв, маклерiв. Бердичiв був резиденцiєю Йосипа Гальперiна (помер у 1865 р.), головного представника Гальперiних - найбiльшої на Українi банкiрської родини, дiяльнiсть якої була пов’язана головним чином з цукровою промисловiстю [138]. “Основные свои операции бердичевские банкиры производили на Киевской контрактовой ярмарке... Тесная связь существовала у бердичевских банкиров с банкирскими домами Петербурга, Москвы, Вильны, Варшавы, Риги, а особенно Одессы. Они были связаны также со многими заграничными банкирами” [139]. Про розмах дiяльностi фiнансово-торговельних тузiв Бердичева можна прочитати в пiдручнику з iсторiї промисловостi на Українi: “Бердичiвськi банкiри мають зносини в Одесi майже з усiма тамтешнiми банкiрами через часте придбання у них переказiв на закордоннi мiста. Постiйнi ж рахунки ведуть в Одесi з торговими домами Рафаловича, Ефруса i Гальперiна; в Москвi - з Марксом, Ценкером i К.”, в Петербурзi - з Штиглiцом i кiлька з Гасером; у Вiльнi - з Гайманом, у Варшавi - з Розеном, Етитейном, Френкелем, Гiршендорфом i Равичем; у Ризi - з Берманом. За кордоном вони вели операцiї в мiстах таких країн, як Австрiя, Пруссiя, Iталiя, Францiя, Бельгiя, Швейцарiя, Англiя i т.д.” [140]. Дуже швидко на одне з перших мiсць висунулася Одеса. Майже з самого заснування (1795 р.) у мiстi почав дiяти ряд торгових домiв, що займалися банкiвськими операцiями. На початку XIX ст. бiльшiсть їх була в руках переважно грекiв та iталiйцiв. Поступово їх витiснили представники єврейського торгово-позичкового капiталу. Завдяки майже неподiльному їхньому пануванню “Одесса служила денежным и кредитным рынком не только для своего района, но и для всех черноморских и азовских портов, а частью и для Москвы” [141]. Один тiльки одеський банкiр Рафалович, який вийшов з лихварiв, у 1858р. робив банкiрськi операцiї на 15 млн. крб. срiблом. “Вiн, по сутi, тримав у своїх руках всi грошовi ринки Пiвдня” [142]. Засновником i главою банкiрського дому Рафаловичiв в Одесi був Федiр Рафалович, який прийняв християнство, ходив постiйно в церкву i був навiть старостою церкви. Граф С.Ю.Вiтте, вiдомий державний дiяч царської Росiї кiнця XIX - початку XX ст., який знав цю сiм’ю i пiд час свого навчання в Новоросiйському унiверситетi пiдтримував з нею дружнi стосунки, свiдчить, що “фирма его (Ф.Рафаловича. - Авт.) была одна из самих больших, лучших фирм в Одессе” [143]. Коли Федiр Рафалович помер, справа його перейшла до синiв. Главою фiрми став Олександр Федорович. Брат Олександра Герман, наживши великi багатства, жив паризьким рантьє. Син Германа А.Г.Рафалович з 1894 по 1917 р. був представником iнтересiв росiйського мiнiстерства фiнансiв у Парижi. “Одеськi банкiри-лихварi, - читаємо в Нестеренка, - зв’язанi через морський порт з багатьма торговими центрами, кредитували чорноморськi, азовськi i дунайськi порти, багато мiст Великоросiї, Тбiлiсi i мали своїх агентiв або фiлiї в Лондонi, Стамбулi, Калькуттi та iн.” [144] На початку XX ст. Одеса перетворилася вже в могутню цитадель монополiстичного капiталiзму на Українi, в якiй, проте, неподiльно панували єврейськi, iноземнi та росiйськi фiнансово-промисловi тузи. Це насамперед Соколовський, Шполянський, Розенштейн, Рабинович, Гопнер, ФальцФейн, Рiчер, Ген, Грiєвс, Ельвортi, Гессен, Дьомкiн та iн. У 1914 р. в Одесi дiяло 24 банки, 40 страхових контор, понад 320 торгових домiв, переважно єврейських. “Одеське товариство фабрикантiв i заводчикiв” об’єднувало 1.100 товариств i самостiйних капiталiстiв. На чолi товариства стояв єврей Саул Соколовський. У 1915 р. вiн проголосив: “Весь пiвдень, весь Чорноморсько-Азовський район є тепер не тiльки житницею Європи - в ньому майбутнє всiєї росiйської промисловостi”. Полiтику великих монополiй, виразником якої був Соколовський, називали “пансаулiзмом” [145] пiдкреслюючи цим домiнуюче становище єврейського елементу. Факти свiдчать, що євреї переважали в усiх галузях української економiки, за винятком, можливо, важкої промисловостi, в якiй вони також були не останнiми, хоч i поступалися перед iноземним та почасти росiйським капiталом. У першiй половинi XIX ст. Волинь була головним на Українi центром по виробництву сукна. З 16 суконних фабрик, що працювали в губернiї, 11 належало євреям. Решту 5 вони також орендували в полякiв [146]. Серед власникiв цукрових заводiв на Українi були євреї Бродський, Гальперiн, Еттiнгер, Зайцев, Балаховський, Френкель, Лiберман, Закс та iн. Тiльки братам I.М. та А.М.Бродським (перший жив у Києвi, другий - в Одесi) належало 17 заводiв, якi на початку 90-х рокiв виробляли 1/4 всiєї рафiнадної продукцiї в Росiї. Про київського брата - Iзраїля Бродського - Вiтте писав: “Можно сказать, что он быыл одним из самых главных капиталистов всего Юго-Зап. края” [147]. Все його величезне багатство перейшло до рук одного з синiв - Льва Бродського. Вiн, як i батько, також жив у Києвi, хоча бiльшу частину року проводив за кордоном - на курортах, де грав у рулетку. У торгiвлi цукром питома вага єврейських купцiв була ще бiльшою, нiж у його виробництвi, i сягала 60-70% всього товарообiгу цукрової промисловостi [148]. Українцi Терещенко i Ханенко, яких тепер висувають на переднiй план, як доказ iснування й української буржуазiї стояли на останньому мiсцi пiсля єврейських, росiйських i польських цукрозаводчикiв. У початковий перiод залiзничного будiвництва в Росiї, коли панував принцип приватного будiвництва й експлуатацiї залiзниць, на чолi приватних товариств стояло кiлька осiб, про яких можна сказати, що вони являли собою залiзничних королiв. “В государстве, - писав Вiтте, - создались как бы особые царства - железнодорожные, - в которых царили маленькие железнодорожные короли вроде Полякова, Блиоха, Кроненберга, Губонина и пр. и пр.” [149]. Першi три з названих тут були євреями за походженням. Iз залiзничних тузiв найбiльше прославився Самуїл Соломонович Поляков. Кар’єра цього неписьменного бiлоруського єврея почалася на Українi, де вiн у Харкiвськiй губернiї утримував поштову станцiю. Тодiшнiй мiнiстр пошт i телеграфу Толстой, проїжджаючи якось поштовим трактом, запримiтив цього чоловiка, який йому чимось догодив. У вiддяку за це Толстой “вивiв Полякова в люди” [150] - як висловився Вiтте. З допомогою Толстого, у якого вiн орендував землю, Поляков одержав концесiю на Козлово-Воронiзько-Ростовську залiзницю. Потiм фiнансував будiвництво Курсько-Харкiвської, Харкiвсько-Азовської, Фастiвської, Бендеро-Галицької та iнших залiзниць. С.С.Поляков поклав початок цiлiй династiї Полякових. Разом з братами Лазарем i Яковом заснував низку великих банкiв i промислових товариств. Наймогутнiшим банкiром Москви, наприклад, був Лазар Поляков, у руках якого була не тiльки його банкiрська контора, а також два найбiльших московських банки - Мiжнародний i Земський. Завдяки цьому, пише Вiтте, Поляков “имел весьма сильное влияние на экономическую жизнь города Москвы и Московской губернии” [151]. За особливу протекцiю Поляковим цар Олександр III зажадав вiд московського генерал-губернатора Долгорукого залишити свiй пост. Щоб полегшити росiйському фiнансовому капiталовi конкурентну боротьбу з банкiрами Поляковими, Микола II поставив завдання: “освободить Москву от еврейского гнезда” [152]. Незважаючи на це, банкiрський дiм довгий час не здавався i юридичне iснував до самої смертi Л.Полякова у 1914 р. Поляков-старший помер ще ранiше, у 1888 р., в чинi таємного радника (найвищий цивiльний чин iмперiї), ставши почесним громадянином м.Єльця i кавалером багатьох росiйських та iноземних орденiв. Главою династiї став син Самуїла Полякова, який переважно жив у Парижi i в Петербург приїздив лише зрiдка. Другим пiсля Полякова i першим на Українi залiзничним магнатом був єврей-вихрест Iван Станiславович Блiох. Свою дiяльнiсть вiн розпочав “простым подрядчиком-еврейчиком”, який брав пiдряди на будiвництво якої-небудь станцiї чи платформи. Одружившись на доньцi московського лiкаря Кроненберга i заснувавши у Варшавi банкiрську контору, вiн почав будувати цiлi залiзницi, зокрема Лодзiнську. Незабаром Блiох опинився на чолi Пiвденно-Захiдної залiзницi - однiєї з найбiльших залiзниць iмперiї. Олександр III називав цю дорогу “жидовской” [153]. Про Блiоха й таких, як вiн, дiлкiв Вiтте писав: “С громадным влиянием и с громадным состоянием, пользовавшиеся громадным авторитетом, благодаря своим железным дорогам и банкам. Раз кто-либо находился во главе железных дорог, то, естественно, он находился и во главе тех или других банков, так как все денежные операции производятся через банк. Таким образом, благодаря всему этому, лица эти имели самое крупное общественное влияние; они имели влияние даже на высший класс имущественных лиц” [154]. В iнших дiлянках економiки спостерiгалася аналогiчна картина. Напередоднi першої свiтової вiйни лише в одному Києвi євреям належало 34 рiзних заводи, 45 фабрик, десятки магазинiв, аптек i складiв [155]. Київ був найбiльшим центром пiвденно-захiдного млинарства. В ньому працювало 9 великих парових млинiв, загальне добове виробництво яких становило 50 тис. пудiв борошна. Млини належали акцiонерним товариствам “Л.I.Бродський” (син i спадкоємець вiдомого цукрового магната Iзраїля Бродського), “Я.Кельбер”, “Роговцев i Снiжко”, а також приватним власникам Бялiку, Блiндеру, Яновському, Сергееву, Фрякову i Яковлеву. В руках лише Бродського була найбiльша в усiй Росiї борошномельна фабрика, яка за добу переробляла 23 тис. пудiв зерна, або майже половину 50-тисячної продукцiї всiх iнших млинiв Києва [156]. У п’яти українських губернiях (Київськiй, Волинськiй, Подiльськiй, Чернiгiвськiй i Полтавськiй) євреї були власниками 153 млинiв, 34 виноробних заводiв, 35 пивоварних заводiв, 22 маслобойних заводiв i 4, тобто всiх наявних, паперових фабрик. За кiлькiстю названих пiдприємств євреї займали третє мiсце пiсля полякiв i росiян [157]. При обрахунку наведених даних нацiональнiсть власникiв визначалася на пiдставi їхнiх прiзвищ. Знаючи тенденцiю євреїв заховуватися пiд українцiв, полякiв або росiян, можна з певнiстю сказати, що в названих губернiях домiнуюче становище належало все-таки єврейському капiталовi. Крiм великих тузiв, як Рафалович i Гальперiн, Бродський чи Блiох, над Україною хмарами носилася усiляка спекулятивна дрiбнота, яка “з нiчого” робила грошi. Для визначення людей цiєї категорiї в єврейськiй лiтературi iснує навiть спецiальний термiн “люфтменш”, людина повiтря. “Мелкая аренда, корчмарство, шинкарство, грошевая торговля, посредничество и факторство создавали типичного “человека воздуха” (ходячее выражение евр. литературы, обозначающее человека, не имеющего определенных источников существования, неуверенного в завтрашнем дне). Этими профессиями вместе с ремеслом была занята подавляющая масса еврейского населення” [158]. З числа продуктивних професiй серед євреїв було поширене лише ремесло - кравецьке, шевське i столярне, але й воно, за визначенням авторiв енциклопедiї, “влачило жалкое существование”. Нiмецькi євреї не без пiдстав дорiкали своїм росiйським одноплемiнникам, що скрутне матерiальне становище, в яке наприкiнцi б0-х рокiв минулого сторiччя потрапила бiльша частина євреїв Пiвнiчно-Захiдного краю, “объясняется не бесправием их, а их непригодностью к труду” [159]. Класичний зразок “люфтменша”, або просто шахрая, що живе з обману українця, грiє руки на його довiрливостi i провiнцiйнiй темрявi, виведено у драмi I.Карпенка-Карого “Сто тисяч”. Пронюхавши, що бiля заможного селянина Герасима Калитки можна поживитися, спритний єврей-проноза продає йому “сто тисяч” фальшивих грошей, якi виявляються навiть не грiшми, а мiшком паперових обрiзкiв. Калитка з горя вiшається, а спритний фактор, видуривши кiлька тисяч карбованцiв, передбачливо зникає. У гонитвi за наживою єврейський дiлок не зупиняється перед жодним злочином, перед жодним порушенням закону чи суспiльної моралi. “Колокол” Герцена у кореспонденцiї з Київської губернiї повiдомляв на початку 1860 р. про вiдомого багатiя Бродського, який, “воротившись из-за границы, привез с собой множество фальшивых ассигнаций и начал распространять их” [160]. Вiтте також згадує у своїх спогадах, що Бродський розбагатiв “на Крымской войне путем подделки кредитных билетов” [161]. У вiдповiдь на спробу генерал-губернатора приборкати спекулянта фальшивою валютою лiкарi, агенти Бродського, отруїли свiдкiв i тим сховали кiнцi в воду. Решту справи довершили асигнацiї Бродського, на цей раз справжнi, а не фальшивi. У тому ж “Колоколе” розповiдалося про одеських євреїв, якi систематично продавали українських дiвчат у турецькi гареми. Торгiвцi жiнками записувалися в турецько-молдавськi пiдданi i з турецькими паспортами пiд виглядом iноземцiв без кiнця переїжджали кордон туди й назад, вербували дiвчат, обiцяючи їм золотi гори, а потiм з фальшивими паспортами вiдвозили їх в Константинополь, де продавали на базарi (“там публичная девка считается товаром наравне с овцою”), а “брак” здавали в будинки розпусти. “Со всех городов южной России привозились в Одессу девки, опутанные долгами рублей в 50 или 100, продавались здешним содержательницам, которые в свою очередь вербовали девок в Одессе, и все это отправлялось в Турцию на торговлю, словом, торговля шла в полном разгаре. Какая-нибудь жидовка ехала “путешествовать” за границу - с тремя “дочерьми”, с “сыном”, “женою сына” и “сестрою”. Через несколько времени она возвращалась уже с одним сыном и турецкою подданною. Потом ехала опять за границу с “дочерьми” и так далее” [162]. Лише в 1857р. з Одеси для продажу в гарем i будинки розпусти Константинополя було вивезено таким чином до 200 українських дiвчат. Своїми дiями євреї не тiльки економiчно руйнували українцiв, а й завдавали великої шкоди народнiй моралi, сильно понижуючи її рiвень. М.I.Костомаров свiдчить: “Жившие в южных и западных губерниях знают, как часто иудеи развивают у поселян склонность к пьянству, охотно дают ему на борг водки, чтоб потом запутать, разорить, чтоб все достояние пьяницы перешло в их шинки, как побуждают поселян на воровство и принимают краденые вещи, как услуживают разврату и соблазняют женщин, как умеют извинить всевозможные страсти, чтоб довести человека до положения, выгодного для себя, хотя бы окончательно разрушительного для него. Это делается далеко не по какому-либо глубоко безнравственному побуждению, не по склонности ко злу, а по холодности и безучастию к миру, стоящему за пределами иудейства” [163]. [163. Н.И.Костомаров. Иудеям, с.48.] Як уже вiдзначалося, євреї на Українi селилися головним чином по мiстах i торговельних центрах, де кiлькiсть їх наприкiнцi XIX ст. становила вiд 10 до 86 вiдсоткiв, а також у мiстечках, де спiввiдношення було ще вищим - вiд 30 до 90 вiдсоткiв [164]. У дев’яти українських губернiях Росiйської iмперiї нараховувалося 542 мiстечка з населенням 1547 тис. чол. Євреїв у цих мiстечках проживало 662 тис., або 41 вiдсоток [165]. У захiдноукраїнських землях, що належали Австрiї, найбiльше євреїв жило на територiї сучасної Львiвщини. На Закарпаттi - в м.Мукачевi та деяких селищах i мiстах поблизу нього. На Буковинi вони осiдали головним чином у центрi краю - мiстi Чернiвцях. Вiд загальної кiлькостi населення євреї, за даними переписiв 1897р. в Росiї i 1900р. в Австрiї, становили: У Бродах понад 90 вiдсоткiв, Бердичевi - 88, Луцьку - 80, Балтi - 79,3, Володимирi - Волинському - 75, УУманi - 74, Дубнi - 70,5, Радомишлi i Сквирi - 67, Острозi - 62,5, Кременчуку - 61, Вiнницi - 58,5, Гайсинi - 55, Станiславi (Iвано-Франкiвськ) i Ноовоградi-Волинському - 54, Могилевi-Подiльському - 52,5, Барi - 51, Звенигородцi - 48, Оввручi - 42,5, Гусятинi i Сокалi - 41, Васильковi, Херсонi - 40, Проскуроовi (Хмельницький) - 39,5, Брацлавi - 39,2, Кременцi - 39, Кам’янцi-Подiльсьькому i Ковелi - 38, Одесi й Чигиринi - 35,2, Житомирi, Таращi - 34, Чернiвцяхх - 32, Ужгородi - 31, Кобеляках - ЗО, Сам-борi - 28,5, Львовi - 28, Павллоградi - 27, Золотоношi - 26, Гадячi - 21, Черкасах - 23, Єлисаветградi (Кiроовоград) - 20, Миколаєвi i Миргородi - 17,2. Лише в Києвi, де євреям деякий ччас заборонялося жити, - 8 вiдсоткiв, Катеринославi (Днiпропетровськ) - 6,6, Харковi - 6,1. На Українi євреї жили компактною масою, тодi як у Захiднiй Європi вони були вкрапленi тонким прошарком серед чужого населення. В Румунiї, напр., один єврей припадав на 19 мiсцевих жителiв, в Угорщинi один єврей приходився вже на 22 жителi, у Моравiї - на 46, Богемiї - на 57, Пруссiї - на 79, в європейськiй Туреччинi - на 1150, Швейцарiї - на 386, Францiї - на 785, Бельгiї - на 2541, Iспанiї - нна 2806, Швецiї - на 3646, а в Норвегiї навiть ще менше: один єврей - на 69164 норвежцi. I тiльки на Українi євреї буквально заливали мiсцеву люднiсть. Тут один єврей припадав, залежно вiд мiсцевостi, на 5-7 українцiв. Навiть у Польщi їх було менше, там спiввiдношення становило один до семи. Коментуючи цю порiвняльну таблицю, Житецький пише: “Чем какая страна Западной Европы дальше отстоит от Малороссии, тем слабее в ней еврейское население. Малорусский народ, жительствуя в средине Европейского материка, оказался вместе с поляками и белорусами в центральном месте нынешнего еврейства”. На територiї України, Бiлорусiї i Польщi тодi проживало “около 2/3 всех евреев земного шара” [166]. За своєю чисельнiстю євреї стояли на третьому мiсцi пiсля українцiв i росiян на сходi та пiвднi України, на третьому ж мiсцi пiсля українцiв i полякiв на заходi краю. Така значна маса народу, у всьому вiдмiнного вiд корiнного населення, не могла не мати великого впливу на його побут, звичаї, засоби iснування. Але справа не стiльки в нацiональних чи вiросповiдних особливостях євреїв, скiльки в тому, що вони у своїй масi були зайнятi не в сферi матерiального виробництва, а в сферi обiгу та кредиту i таким чином жили фактично з чужої працi. Цю немаловажну обставину завжди “забувають” тi, хто береться виступати в оборонi “знедолених” євреїв. Апологети єврейської “непорочностi” безоглядно кленуть так звану смугу осiлостi, за яку царизм загнав єврейське населення, розписують його муки i не хочуть взяти собi втямки - а чиї, власне, муки слiд мати на увазi: муки євреїв чи українцiв? Смуга осiлостi - це своєрiдний умовний кордон, який офiцiйно євреям не дозволялося переходити. Правда, у межах кордону вони, як ми бачили, мали вiльнi руки i цiлковиту свободу для своїх дiй. Географiчний район, на теренi якого євреї мали право вiльного прожитку, не такий уже й малий. Це “всього-навсього” територiя України, Бiлорусiї i Королiвства Польського - цiлих трьох європейських держав. Ми пррипускаємо, що для єврейських апетитiв цього могло бути мало. Общипавши травицю на Українi, вони ласо поглядали на левади Росiї, а їх туди не пускали. Але кожний народ тепер (як i в минулому) також живе в межах певної “смуги”, визначених державними кордонами. Їх нелегко переходити, хоч нарiкань на “тiсноту”, якщо такi й є, нiхто всерйоз не бере до уваги. Самi тiльки єврейськi достойники розмазують по лицi фальшивi сльози, нарiкаючи на свою долю. Всюди цi “свiтовi побродяги”, як висловлюється про них “Iсторiя Русiв”, ходили, так би мовити, пустопаш: об’ївши один район, переходили в iнший. Тiльки в Росiї їм сказали: досить! Маєте землю - живiть, далi не ваше. Формально - це ообмеження, але спробуйте в ньому розiбратися. У сучаснiй радянськiй Литвi, як i в багатьох iнших “скотарських” країнах, iснує такий метод лiтнього випасу худоби (його називають прогресивним): луговi угiддя або певний масив, спецiально вiдведений для того, розгороджують на окремi дiлянки, в яких по черзi i утримують стадо. З’їли тварини траву на однiй дiлянцi, їх переводять на iншi. Поки вони випасаються там, попереднi тим часом “вiдпочивають”, на них наростає молода, свiжа паша. Так у нацiональних заповiдниках Iндiї, Африки утримують слонiв та iнших рiдкiсних тварин, аби вони рацiонально харчувалися i не завдавали зайвої шкоди господарству. Може, це порiвняння видасться декому й грубим, але росiйський царизм зробив саме так: Україну й Бiлорусiю вiн полишив євреям “на пашу”, i цiлком свiдомо, з урахуванням принаймнi двох моментiв. По-перше, вiн позбавляв росiйське населення вiд єврейського збиткування i в першу чергу звiльняв од єврейської конкуренцiї росiйське панство. По-друге, царськi полiтики розраховували, що тотальне “об’їдання” євреями української “дiлянки” знесилить мiсцеву люднiсть, зробить її не здатною до боротьби за свою нацiональну незалежнiсть i тим швидше приведе до покори. Це загальновiдомий прийом iмперiалiстичних хижакiв: коли жертва не дає себе проковтнути, її спершу придушують, аби не могла пручатись. Для цiєї мети всi засоби добрi. Треба визнати, що цiлi, яких добивався царизм, були ним значною мiрою осягнутi. Євреї мають право висловлювати своє невдоволення смугою осiлостi: вона прив’язувала їх до України, де легко можна було нарватися на козацьку пiку чи гайдамацького ножа. Але в українцiв тим бiльше пiдстав бути невдоволеними з того, шо їхня земля впродовж багатьох столiть була мiсцем прикладання єврейських iнтересiв. Про наслiдки єврейського тирлування на Українi, власне, i йдеться в цiй працi. У вiдомого українського соцiалiста, особистого друга К.Маркса i Ф.Енгельса, Сергiя Подолинського є брошура пiд досить виразною назвою “Про те, як наша земля стала не наша”. В нiй вiн наводить дуже повчальнi обрахунки. “За всiх приходиться розплачуватися з жидами нам, українцям, - пише вiн, - бо в нашiй землi найбiльш жидiв i найменш мiж ними справжнiх робiтникiв, а найбiльше шахраїв... У Київськiй, Волинськiй i Подiльськiй губернiях проживало бiльш нiж 740 тисяч, а з них робочих людей: ремiсникiв, та балагул, та водовозiв - найбiльш як 160 тисяч... Нiяк не вменшшимо, як скажемо, що робочих жидiв в тих трьох губернiях не буде й 200 тисяч, значить, не буде й третьої частини, а хiба четверта, а три четвертi жидiв живуть i багатiють з гандлю та з шахрайства. Подумайте тiльки, що одних шинкарiв з сiм’ями там бiльше, нiж 110 тисяч, та лавушникiв бiльш нiж 120 тисяч. Так ми не помилимось, коли порахуємо, що з усiх жидiв, що живуть на нашiй землi, бiльш 1.000.000 тiльки тим живуть i багатiють, що з нас кров ссуть” [167]. М.П.Драгоманов, полум’яний борець проти царського самодержавства, “український Герцен”, як називали його сучасники, так само засвiдчує, що євреї на Українi - “элемент, не производящий ценностей. Более или менее все они могут быть подведены под категорию купцов... Этих купцов слишком много, а потому содержание их слишком дорого обходится рабочим классам” [168]. “Самый многочисленный класс русских евреев бесспорно составляют купцы” [169] - читаємо в “Колоколе”. “Евреи - торговццы главным образом” [170] - зауважує В.I.Ленiн. Для iлюстрацiї сказаного можна взяти Київську губернiю, i ми побачимо, що основна маса тутешнього купецтва були євреї. За даними Й.Фундуклея, на Київщинi в 1845р. було 7493 купцi. З них християн 1.110, або 17 вiдсоткiв, а євреїв - 6.383 або 83 вiдсотки. Драгоманов вважав євреїв-торгашiв “вредноэксплуататорским элементом” [171]. Задовго до Драгоманова цю точку зору подiляв росiйський поет Державiн, який пропонував ввести проти євреїв обмежувальне законодавство, мотивуючи це “зксплоататорской деятельностью” [172] останнiх... Справдi, що таке купець i яка його соцiальна природа? Купець - це капiталiст, який займається не виробництвом, а лише обмiном продуктiв (торгiвлею). Купецтво як клас виникло внаслiдок третього подiлу працi, коли торгiвля вiдокремилась вiд виробництва. (За першим подiлом вiдбулося вiдокремлення скотарства вiд землеробства, а за другим - ремесла вiд землеробства, що привело до утворення мiст). Цей клас, тобто купецтво, каже Енгельс, “не беручи нiякої участi у виробництвi, захоплює загалом i в цiлому керiвництво виробництвом i економiчно пiдпорядковує собi виробникiв, стає неминучим посередником мiж кожними двома виробниками i експлуатує їх обох. Пiд приводом звiльнення робiтникiв вiд труда i ризику, зв’язаних з обмiном, розширення збуту їх продуктiв аж до найдальших ринкiв i створення тим самим нiбито найбiльш корисного класу населення виникає клас паразитiв, клас справжнiх суспiльних дармоїдiв, який у винагороду за свої в дiйсностi дуже незначнi послуги знiмає вершки як з вiтчизняного, так i з iноземного виробництва, швидко здобуває величезнi багатства i вiдповiдний їм вплив у суспiльствi...” [173]. У тотожних висловах характеризував роль купця єврейський лiтератор М.Вiнчевський у своїх полiтичних сатирах “Видiння божевiльного”. Торгiвцiв або посередникiв вiн зараховував до найшкiдливiшого типу грабiжникiв. “Являясь простыми посредниками между производителями продуктов и потребителями последних, они, эти посредники, которых следует вознаградить только за транспорт товаров с места на место, забирают в свою пользу значительную долю заработка труженика и сильно поднимают цены товаров; себе они, люди ничего не делающие и ничего не производящие, забирают и жир, и мясо, а трудовому народу оставляют только кости. Хитростью они отнимают плоды трудов у работников...” [174]. Ця тирада дуже характерна для з’ясування ставлення євреїв-народникiв 70-х рокiв до свого народу - народу “торговцев по преимуществу”. Хто були за нацiональнiстю купцi на Українi? У переважнiй своїй масi - євреї та росiяни. Енгельс вiдзначав “майже безприкладнi здiбностi росiян до торгiвлi в її нижчих формах, до використання сприятливих обставин i до нерозривно зв’язаного з цим ошуканства: адже недарма ще Петро I говорив, що один росiянин упорається з трьома євреями” [175]. Незважаючи на таку високу квалiфiкацiю у справах ошуканства, росiйський торговий капiтал у рядi випадкiв поступався перед єврейським. За твердженням Енгельса, у всiх слов’янських народiв обмiн промислових товарiв на сiльськогосподарськi став “винятково монополiєю євреїв”. “...Лихвар, трактирник, рознощик - надзвичайно поважна персона в цих країнах з рiдким населенням - майже завжди єврей...” [176]. В одному з перших нарисiв iсторiї КП(б)У автор нарису М.М.Попов, колишнiй секретар ЦК КП(б)У, аналiзуючи соцiально-полiтичну обстановку на Українi перед революцiєю 1917 року, вiдзначав: “В губерниях Киевской, Волынской, Подольской торговля почти целиком находилась в руках евреев. В Киевской губернии процент евреев, занимавшихся торговлей, вообще составлял 75,8 всех торговцев, в Подольской - 90,6”. Єврейська буржуазiя “безусловно доминировала над украинской, а часто даже и над русской” [177]. Останнi слова не слiд розумiти, як полемiчне перебiльшення. Єврейська буржуазiя й справдi часто-густо домiнувала над росiйською. Для прикладу пошлемося на Харкiв. Це мiсто i вся Харкiвська губернiя лишалися поза смугою єврейської осiлостi, через що вiдсоток єврейського населення тут був порiвняно невисокий. Зате кiлькiсть євреїв-купцiв у ньому була нечувано велика. Так, з усiх 248 купцiв першої гiльдiї, що проживали в Харковi напередоднi революцiї, євреїв було 208 чол., або 84 вiдсотки. Решту 40 купцiв становили “усi iншi”, в тому числi й 7 українцiв [178]. Услiд за купiвлею товарiв на грошi з’явилася грошова позика, а разом з нею - процент i лихварство. Паразитизм єврейської буржуазiї виявився найяскравiше саме в лихварствi, тобто в грошових позиках пiд високий процент, що було найжорстокiшою формою експлуатацiї селян, ремiсникiв, дрiбних крамарiв, причиною їхнього масового розорення. “Ростовщический капитал, - пише радянський дослiдник Боровий, - используя отсутствие источников органиизованного и дешевого кредита для мельчайшего, мелкого и среднего торговца, обращал его в объект своей эксплуатации. Само собою разумеется, что услуги ростовщика заметно снижали доходы мелких торговцев. Чудовищные проценты, уплачиваемые ростовщикам, в конечном счете перекладывались на потребителя, преимущественно наиболее неимущего - главного клиента мелких лавочников” [179]. Якщо лихварство було страхiтливим у центрi iмперiї, то “еще значительнее торгово-ростовщическая эксплуатация проявлялась в полуколониальных окраинах царской России” [180]. Особливо потворних форм вона набрала на Українi. Євреї-лихварi були тут першими банкiрами. Використовуючи вiдсутнiсть будь-яких кредитних установ, багатi євреї вiдкривали в мiстах i торгових мiстечках так званi єврейськi банки, з допомогою яких шляхом позичок неймовiрно грабували мiсцеве населення. Пiзнiше, додає Боровий, “узнав выгоду их, стали открывать подобные банки и неевреи, чиновники, вдовы их и разночинцы, обладавшие иногда несколькими сотнями лишних рублей” [181]. Про українських євреїв-лихварiв можна сказати словами Д.Хардкасла, автора книги “Банки i банкiри”, яку Маркс цитує у своєму “Капiталi”: “Євреї - ломбардники, лихварi i кровопивцi - буули нашими першими банкiрами, нашими первiсними банковими баришниками, їх ремесло слiд плямувати ганьбою...” [182]. Створюючи певнi передумови виникнення капiталу, лихварство разом з тим гальмувало його розвиток, бо високий вiдсоток стримував потiк капiталiв на розбудову промисловостi. Однiєю з причин економiчної вiдсталостi Галичини, наприклад, було те, що “купцi, - як пише вiдомий iсторик В.Голобуцький, - наживали на лихварствi великi прибуткии i тому не були зацiкавленi вкладати капiтали в промисловiсть” [183]. А в Галичинi, як вiдомо, особливу роль вiдiгравало єврейське купецтво, найпоширенiшою сферою дiяльностi якого були зовнiшня торгiвля i лихварство. Лихварство завдавало величезної шкоди також українському селу. Воно призвело до розорення селян i навiть помiщикiв, концентрувало грошi, землю та iнше майно в руках лихварiв. У гонитвi за прибутками євреї по-варварському експлуатували придбанi ними маєтки, вели екстенсивне господарювання. Вивчаючи аграрнi вiдносини пореформної України, К.Маркс про тодiшню Харкiвську губернiю занотував: “Перехiд маєткiв з одних рук в iншi вiдбувається в найширшому масштабi; багато з них потрапили до рук євреїв та iноземцiв. Прибуток вiд землi ледве сягає половили того, що можна б одержати при iншому, кращому господарюваннi” [184]. Цi слова Маркса вiдносяться до 1876 р. Того самого року письменник Федiр Достоєвський зробив аналогiчний запис: “Вот жиды становятся помещиками - и вот повсеместно кричат и пишут, что они умерщвляют почву России, что жид, затратив капитал на покупку поместья, тотчас же, чтобы воротить капитал и проценты, - иссушает все силы и средства купленной земли” [185]. Засилля євреїв було однiєю з головних причин нерозвинутостi капiталiстичних вiдносин на Українi i майже повної вiдсутностi української нацiональної буржуазiї, яка, мов курча в яйцi, не могла пробити потрiйної товщi росiйсько-еврейсько-польської конкуренцiї. Якщо в незалежних країнах мiсцева буржуазiя користувалася протекцiонiстською системою, яка проводилася в широких масштабах i в бiльшостi випадкiв доходила навiть до повного усунення будь-якої iноземної конкуренцiї, то для колонiально-залежної України про це нiчого було й думати. З цього погляду на особливу увагу заслуговує доля чумацького промислу в Українi. Чумацтво iснувало протягом чотирьох столiть - з другої половини XV ст., тобто з часу виникнення, i до кiнця XIX. Пiсля землеробства i скотарства воно вважалося одним iз найважливiших занять сiльського населення i було наймасовiшим. Чумацтво розвивалося спочатку як торговий промисел, що згодом перетворився на торгово-вiзницький. Предметом чумацького вiзництва були, крiм традицiйної риби й солi, кам’яне вугiлля, яке почали використовувати як паливо на промислових пiдприємствах, будiвельнi матерiали, цукор, iмпортнi й експортнi товари. Про розмiри транспортних перевезень можна судити з того, що в серединi XIX ст. в Одесу щороку прибувало до 700 тисяч возiв, якi привозили щонайменше 60 млн. пудiв рiзних вантажiв. “Перевезення на чумацьких возах становило не менше 50%, а можливо, навiть значно бiльше всiх вантажiв, що тодi транспортувалися” [186]. За вiдсутностi залiзниць i слабкого рiчкового транспорту чумацтво становило основний вид транспорту на Українi. Воно могло вiдiграти i почасти вiдiграло важливу роль в економiчному життi краю, сприяло змiцненню господарських зв’язкiв i торговельних вiдносин мiж окремими районами України, а також мiж Україною та сусiднiми територiями. Проте на цьому не вичерпувалась iсторична мiсiя чумацтва. Торгово-вiзницький промисел, за умов нормального розвитку, повинен був викликати майнову нерiвнiсть i соцiальне розшарування селянсько-козацької маси i таким чином породити численнi кадри нацiональної буржуазiї та її антиподу - пролетарiату. Саме з числа багатих чумакiв у процесi первiсного нагромадження капiталу повинна була витворитись українська буржуазiя, якiй належало зосередити у своїх руках усi “нитки i торговельного... i промислового капiталу” [187]. Однак цього, як вiдомо, не сталося. Радянський iсторик I.Слабєєв, автор монографiчного дослiдження про чумацтво, змушений констатувати, що “кiлькiсно група заможних i багатих чумакiв (цих потенцiйних українських капiталiстiв) була порiвняно невелика” [188]. I це при масовому характерi чумацького промислу! Слабєєв не пояснює причин такого становища. А справа в тому, що в умовах крiпосництва i колонiалiзму основна маса чумакiв була не вiльними робiтниками, що працювали на себе, а крiпаками, якi, за словами К.Маркса, “належать безпосередньо до числа засобiв виробництва” [189] i є власнiстю помiщика. Цi чумаки-крiпаки працювали на збагачення своїх гнобителiв i, навiть випадково розбагатiвши, не завжди могли позбутися свого крiпацького стану. Першою основною умовою буржуазної пiдприємницької дiяльностi Ф.Енгельс вважав безпеку самого купця i його власностi [190]. Такої безпеки деспотичнi порядки крiпосницької Росiї не могли гарантувати українцям. Зате євреї, будучи вiльними людьми, мали повну свободу комерцiйної дiяльностi, що й дало їм змогу захопити у свої руки всi вигiднi промисли i торгiвлю. “Порабощенное состояние земледельцев, - писав М.Костомаров, - причина, повод, что иудеи продолжали ддержать в руках промышленность и торговлю” [191]. Можна припустити, що частина крiпакiв з числа державних селян, якi не вiдбували панщини, могли б вибитися iз злиднiв, але їм, як i всiм чумакам взагалi, буквально поперек дороги поряд з чужинцем-помiщиком стояв ненависний єврей-шкуродер. Орендуючи помiщицький маєток, вiн брав непомiрнo високу плату за користування степами, де чумаки випасали худобу, i водопоями, обдирав навiть за проїзд через орендовану дiлянку, що робило нерентабельним вiзництво, економiчно невигiдним сам чумацький промисел. “Орендарi, - читаємо в Слабєєва, - брали плату не тiльки за випас i водопiй, але i за проїзд через орендовану дiлянку... Iнколи корчмарi вимагають, щоб у них купували горiлку i взагалi всiма способами, хитрiстю або погрозами i обманом, обирають чумакiв... Властi, як правило, завжди були на сторонi власникiв i орендарiв... Вони затримували чумакiв, якщо тi вiдмовлялись платити “потерпiлим”, i таким чином примушували пiдкорятись несправедливим вимогам. Iнколи з чумакiв жорстоко знущались, били, тримали пiд арештом” [192]. Для успiху чумацького промислу немаловажне значення мав стан шляхiв, мостiв, перевозiв, якими доводилося користуватися чумакам. Але орендар, зацiкавлений у зисковi, найменше дбав про належний стан дорiг. “Постiйне зростання витрат чумакiв на утримання худоби, на оплату проїзду через численнi мости, греблi i перевози негативно вiдбивалось на чумацькому промислi, а це гальмувало розвиток торгiвлi” [193]. Поява залiзниць привела до остаточного занепаду чумацтва. Так, блискуча можливiсть створення своєї нацiональної буржуазiї, надана українцям iсторiєю, залишилася нереалiзованою. Проти українця, що, розбагатiвши на чумацтвi, хотiв би вирватись на дорогу вiльного пiдприємництва, стояла глуха стiна чужонацiонального здирства, якої в умовах колонiальної залежностi України не можна було нi обiйти, нi переступити. Первiсне нагромадження капiталу, що вiдбувалося в процесi чумацького промислу, зводилося до того, що капiтал осiдав не в надрах нацiї, а в глибоких кишенях єврейського та росiйського панства, яке безсоромно грабувало українського чумака. Закривати на це очi або приховувати правду - значить створювати враження, що в українцiв були рiвнi з iншими можливостi, яких вони з власної вини не зумiли використати. Це не що iнше, як спроба виправдати колонiзаторiв i звести наклеп на український народ. Маючи на увазi цю нерiвнiсть, Костомаров вимагав “возбуждать в нашем народе сильнейшую конкуренцию против евреев, дабы не дать им возможности иметь в чем бы то ни было монополии в нашем крае”. “При полной обоюдной свободе, - продовжував вiн, - при сообщении нашему народу средств стать в полную конкуренцию, - если иудеи возьмут над нами верх, тогда уже мы не можем жаловаться: значит, мы не способны бороться с ними, тогда как до сих пор, если б мы и были на это способны по своей природе, то стояли долгое время в невозможности употребить свои способности и силы” [194]. М.Костомаров виявляв глибоке розумiння соцiальних процесiв, коли говорив, що український народ в умовах крiпацтва “мог только через промыслы, ремесла и торговлю возвыситься и противодействовать сколько-нибудь роковой судьбе, постоянно осаживавшей его все глубже и глубже в печальную яму бесправия и страдательного терпения. Так действительно и было на Западе, где среднее сословие (буржуазiя) поставило оплот произволу баронов и хотя все-таки не вывезло с собою разом всего низшего класса, но по крайней мере действовало постоянно на этот класс и послужило на будущее время горнилом народной самобытной цивилизации, действовавшей на развитие равноправия. В Польше и Малороссии эта роль не досталась народу: ее заняли иудеи...” [195]. Таким чином, євреї у своїй масi були не просто представниками експлуататорської верхiвки, їдцями-нахлiбниками, а виступали в ролi гальма суспiльного прогресу на Українi. I.Слабєєв у своїй книжцi покликається на “одного з багатiїв” села Веремiївки на Полтавщинi (автор не називає навiть його прiзвища), який, лiквiдувавши чумацьку справу, скупив аж 100 десятин землi i “жив собi, приспiвуючи” [196]. Такий воiстину разючий результат первiсного “нагромадження” капiталу для українцiв: один заможний чумак на всю 30-мiльйонну Україну! Не менш разючою є спроба Слабєєва видати свого веремiївського негоцiанта мало не за українського Ротшiльда, який, розжившись на ваксу до чобiт, “жив собi, приспiвуючи”. Як треба не поважати український народ, щоб пiдсовувати йому на духовну поживу отакi псевдонауковi помийки!.. Доля чумацького промислу на Українi, крiм усього iншого, зайвий раз пiдтверджує правильнiсть марксистських положень про нерiвномiрнiсть соцiально-класового складу рiзних нацiй, про “нацiї торговi i нацiї мужицькi” [197]. Енгельс називав Iрландiю “селянською нацiєю” i всi слов’янськi народи зараховував до “переважно землеробських” [198]. Ленiн про бiлорусiв, литовцiв, латишiв писав: “главным образом крестьяне” [199]. Про українцiв зауважував також: “Украинская народность (насчитывающаяся в России и в Австрии около 30 миллионов)... является в преобладающей своей части земледельческой” [200]. Щодо Галичини уточняв: “Не надо забывать, что промышленность в Галиции совсем не развита, что украинское население в большей своей части земледельческое, что в городах живет лишь небольшой процент украинцев, что украинские крестьяне и земледельческие рабочие крайне придавлены как в интеллектуальном, так и в материальном отношении” [201]. Ленiн визначав велику строкатiсть у нацiональному вiдношеннi мiст України, писав, що поляки i росiяни на Українi, так само як нiмцi в Прибалтицi, “дворяне и интеллигенция” [202]. Вказував на те, що “евреи - торговцы главным образом” [203] Зауваження Ленiна про “нацiї мужицькi”, слушно вiдзначається в “Українському iсторичному журналi”, вказує на ослаблення нацiонального дворянства у деяких народiв. Воно або загинуло в боротьбi з iноземними загарбниками, або прийняло здебiльшого культуру, мову й вiру панiвної нацiї, як це сталося в Литвi, Бiлорусiї та на Українi... [204] Але якщо правильним є твердження про фактичну вiдсутнiсть на Українi свого нацiонального дворянства, цього, за словами Луначарського, “першого мислячого класу” [205], то ще правильнiше сказати про вiдсутнiсть української нацiональної буржуазiї. Свого часу це визнавалося й керiвними органами КПРС. Так, у заявi ЦК КП(б)У до Виконкому Комiнтерну (червень 1927) вказувалося: “До революцiї ми майже не мали в мiстi української буржуазiї i мiської iнтелiгенцiї” [206]. У пiдручнику з iсторiї партiї також визнавалося: “Украинской крупной буржуазии, украинских крупних помещиков не существовало в природе, за исключением немногих единиц” [207]. М.Шаповал, дiяч Центральної Ради, вiдомий своїми працями з iсторiї революцiї на Українi, написаними вже на емiграцiї, цiлком слушно вживав до українцiв означення “неповної нацiї”, тобто народу, соцiально-класовiй структурi якого бракувало певних компонентiв, у даному разi класу помiщикiв i капiталiстiв. Так само про євреїв можна було сказати, що їм бракувало трудящих класiв - робiтникiв i особливо селян. Це гостро вiдчули єврейськi iнтелiгенти, опинившись у 70-х роках XIX ст. в ролi революцiйних народникiв. Становище еврея-народника справдi було “довольно трагическое. Он в рядах своего родного народа не находил элементов “рабочего сословия”: здесь не было ни крестьянства, ни фабрично-заводских рабочих” [208]. Але одна рiч, коли євреї не мали “рабочего сословия”, i зовсiм iнша - коли нацiя, як українцi, не мала “керiвних класiв” i складалася майже з трудящого люду. Проте подiбне становище не є специфiчно українською рисою розвитку. Воно властиве багатьом (якщо не всiм) колонiальним i залежним народам. Навiть у такiй державi, як колишня Османська iмперiя, де турки були панiвною нацiєю, розвиток буржуазних вiдносин розпочався спочатку серед немусульманських народiв. Склалося так, що ремеслами i торгiвлею - саме тими галузями економiки, де насаммперед мiг визрiти капiталiстичний уклад, - займалися в iмперiї не турки, а переважно греки, вiрмени i євреї. “Быстрое развитие буржуазных отношений среди греков, армян и евреев, - читаємо в дослiдженнi на цю тему, - привело к тому, что первая буржуазия Турции была преимущественно нетурецкой по своему происхождению, по своей национальной принадлежности... Большинство национальных промышленных предприятий Турции до первой мировой войны также было в руках национальной буржуазии. Превращение Турции в полуколонию западных держав, вмешательство империалистов в ее внутренние дела усилили уродливий характер этнического развития народов Турции: турки стали угнетенным народом, эксплуатируемым иностранным капиталом, в то время как и сами они угнетали другие народы, зачастую более развитые в социально-экономическом и этническом отношениях” [209]. Iншими словами, правлячi турки в економiчному вiдношеннi перебували в значно гiрших умовах, нiж полiтичне залежнi вiд них євреї, вiрмени i греки. Iнонацiональна буржуазiя ставала все багатшою i впливовiшою, тодi як турки все бiльше й бiльше вiдтiснялися, за словами Енгельса, “на заднiй план” [210]. Прусська держава не була залежною країною, i євреї там, як i взагалi на Заходi, становили мiзерний вiдсоток щодо нiмецького населення. В 70-х роках XVIII ст. єврейська колонiя в Берлiнi, напр., нараховувала трохи бiльше 4 тисяч чоловiк. Але вони, користуючись особливими привiлеями, швидко зростали на силi. “Первые ряды нарождавшейся в царствование Фридриха II крупной буржуазии в столице Пруссии занимали, кроме французов, почти исключительно евреи. Еврейская колония наравне с французской стала вскоре ядром промышленного и интеллигентного населения... Стремление Фридриха к обогащению страны способствовало тому, что евреи, особенно берлинские, собрали большие капиталы и стали крупной экономической силой. Семилетняя война (велася проти Росiї), во время которой многие евреи разбогатели, еще более подняла социальное положение берлинского еврейства, ставшего провозвестником капиталистического развития” [211]. У Польщi пани-шляхтичi здавна, за висловом I.Франка, “привикли були не рушитися анi кроку без єврея”. Ф.Енгельс вiдзначав, що “в усiй Польщi нiмцi та євреї становлять основне ядро городян, якi живуть з промислiв i торгiвлi” [212]. Незважаючи на те, що цi етнiчнi групи, тобто нiмцi i євреї, становили зовсiм незначну меншiсть населення, вони “перешкодили створенню в Польщi польських мiст з польською буржуазiєю. Своєю окремою мовою, своєю вiдчуженiстю вiд польського населення, тисячею своїх рiзних привiлеїв i положень про мiста вони утруднили здiйснення централiзацiї, цього наймогутнiшого полiтичного засобу швидкого розвитку всякої країни” [213]. Характеризуючи становище Польщi в другiй пол. XVIII ст., Енгельс зазначав, що однiєю з причин її занепаду була “нестача сил для розвитку буржуазiї” [214]. Навiть у Великоросiї буржуазiя була настiльки полiтичне вiдсталою, що вона “не сыграла, - за словами Покровського, - той роли, какая выпала на долю ее западноевропейских сестер и предшественниц. Ей не удалось создать буржуазную демократию по примеру Англии и Франции, ей не удалось даже стать соправителем при феодальной монархии, как это было в императорской Германии”. Саме тому в Росiї “победа буржуазной революции была невозможна, как победа буржуазии” (Ленiн)215. Що й казати про Україну, яка, потрапивши, за висловом iсторика, “у московську матню”, перетворилася iз самостiйної держави в колонiю Росiї. Щоб зручнiше грабувати поневолений народ, на Українi було остаточно знищено залишки полiтичної автономiї. Iснування ж українцiв як нацiї заперечувалося взагалi. У цих умовах торгiвля i промисловiсть перебували майже неподiльно в руках росiйської i єврейської буржуазiї, а згодом ще й iноземцiв. Усi цi зайди так рясно обсiли українськi мiста, що українською в них лишалася iнодi сама назва. Крiзь товщу чужонацiональних елементiв на поверхню життя могли видобуватися лише поодинокi паростки мiсцевої буржуазiї, та й то не iнакше, як тiльки шляхом зради нацiональних iнтересiв i дезертирства у ворожий табiр (Скоропадськi, Терещенки, Родзянки). Якщо ж окремi патрiоти наважувалися лишатися зi своїм народом, їх неминуче чекало банкрутство, так грубо й неоковирно пiдлаштоване, що не викликало сумнiву в його полiтичному походженнi (Яхненки, Симиренки, Алчевськi). Щоб було зрозумiло, про що йдеться, нагадаємо, що вихiдцi з крiпакiв цукрозаводчики Яхненки, якi мали мужнiсть признаватися до свого народу i не цуратися рiдного слова, були розоренi нащадками колишнiх своїх великоруських панiв. Л.П.Симиренко за полiтичнi переконання побував у Сибiру, пiсля чого змушений був вiдмовитися вiд комерцiї i зайнятися наукою. Його вбито уже в радянський час (1920 р.), могилу в Млiєвi розрiвняно, а натомiсть споруджено пам’ятник I.Мiчурiну. Промисловця i банкiрського дiяча Алчевського, родина якого лишалася вiрною iдеям нацiональної незалежностi України, довели до фiзичної загибелi. Характерно, що єврея О.Ф.Рафаловича, який прогорiв на валютних спекуляцiях, виручила вiд банкрутства казна, видавши 1200 тис. крб. позики, щоб розрахуватися з кредиторами. Коли ж у скрутне становище потрапив українець Алчевський, Мiнiстерство фiнансiв вiдмовило в позицi, що й послужило причиною його самогубства у 1901 р. Подiбно до нiмцiв i євреїв у Польщi, росiяни, поляки i євреї на Українi мали згубний вплив на українськi мiста i на долю українського народу взагалi. Вони перешкодили створенню українських мiст з українською буржуазiєю, утруднили процес консолiдацiї української нацiї i тим самим робили фактично неможливим досягнення успiху нацiонально-визвольних змагань українцiв упродовж цiлих столiть. Українськi мiста, перенаселенi чужоземними зайдами, були гнiздовиськами колонiалiзму й нацiональної зради замiсть того, щоб стати центрами патрiотичного руху українцiв, подiбно до того, як це було в iнших народiв [216]. Загальновiдомо, що класи капiталiстiв i помiщикiв становлять керiвну силу будь-якої буржуазної нацiї [217]. Позбавлене цiєї керiвної сили, українське суспiльство являло собою картопляне поле, на якому могли безборонне випасатися росiйськi, єврейськi, польськi та iншi гнобителi. Корiнне населення України - робiтникiв i селян - безпардонно експлуатував весь цей Iнтернацiонал колонiзаторiв. Українцi перебували на становищi гiршому, нiж iрландцi, про яких Енгельс писав Марксу, що “вони бiльше не почувають себе дома в своїй власнiй країнi... (Слова Шевченка: “на нашiй не своїй землi” були сказанi ще ранiше)... Систематичним гнобленням вони штучно перетворенi в цiлком зубожiлу нацiю”218. Малочисельнiсть i економiчна слабкiсть українських землевласникiв i буржуазiї утруднювала розгортання роботи в народi через брак коштiв, якi були для цього потрiбнi. У статтi “З новим роком” (1897) I.Франко скаржився: “Люди знайшлися б, робота б iшла, та нема грошей. I стидно зробиться, коли подумаєш, що живемо в вiцi капiталiзму, коли по iнших краях люди мають мiлiони на заведене зносин мiж землею й Марсом. Невже ж ми однi не тiлько нещаснi, але й жебраки мiж народами?..” [219]. Сам Франко, який один мiг замiнити собою цiлу академiю наук, не мав за що придбати гасову лампу для роботи, а в листi до Iвана Белея (вересень 1881) бiдкався, що збирається до Дрогобича, але не знає ще, “в кого позичити чобiт”, бо його власнi “рознеслися геть” [220]. Тодi як українцi не мали за що взути Франка або викупити з неволi Шевченка, “знедоленi” iудеї Рафаловичi, Бродськi, Гальперiни, Полякови, Блiохи могли змагатися своїми багатствами, награбованими на Українi, з царствуючими домами Європи. Мартiн Лютер нарiкав на долю свого народу: “За попуском Божим, ми, нiмцi, повиннi вiддавати своє золото i срiбло в чужi країни, збагачувати весь свiт, а самi залишатися старцями... Франкфурт - це срiбна i золота дiра, через яку з нiмецької землi витiкає все, що тiльки створюється i росте у нас” [221]. Усе, що створювалося руками українського народу i родило на нашiй землi, витiкало з України через бездоннi дiри у Бродах i Дубнi, Бердичевi й Одесi, Петербурзi й Москвi. Скiльки разiв українцi пробували добитися чого-небудь i щоразу були розчавленi - полiтичне й економiчно. Великий народ був зведений до становища безправного раба, а його багатства вiдданi на поталу чужоземнiй бандi колонiзаторiв. Яскравим свiдченням цього може бути порядкування єврейського елементу в економiцi Галичини, зокрема в Бориславо-Дрогобицькому промисловому районi. Сучасний Борислав, колиска нафтової промисловостi республiки, у 50-х роках минулого столiття був невеликим пiдгiрським селом, навколо якого купчилися такi ж стародавнi села, що на початку XX ст. злилися в одне мiсто. Дрогобич - давнiй центр солеварiння, нафтоочисної та озокеритової промисловостi на Пiдкарпаттi. Розташованi поряд, цi мiста становлять один великий промисловий комплекс Захiдної України. Як тiльки було винайдено ефективний спосiб очищення нафти i промислове її застосування, звiстка про це рознеслася по всьому краю. В район Дрогобича-Борислава почали злiтатися любителi легкої наживи. “Сюди, - читаємо в Iсторiї мiст i сiл УРСР, - як за золотом у Калiфорнiю, прибувало багато дiлкiв, серед яких було немало авантюристiв, що мрiяли лише про те, як би швидше збагатитись за рахунок визиску мiсцевого населення” [222]. Iсторiя мiст i сiл промовчує: хто ж вони, отi авантюристи, що злетiлися грабувати український народ? Iван Франко на це вiдповiдає: євреї! “Всi, а особливо жиди, - пише вiн у повiстi “Боа констрiктор”, - лавою поперли в Борислав, хто з готовиими грiшми, а хто й так, на щастя. Почалася боротьба, якої досi не бачила Галичина. Слизький, влiзливий елемент жидiвський, мов вода пiд час повенi, вдирався у всi закутини, всi шпарки, кишiв, немов тисячi хробакiв, показувався всюди, де його нiхто й не надiявся. Докладне знання простого люду, умiлiсть використувати його, ошукувати в дрiбницях на кожнiм кроцi - надавали жидам велику перевагу... Тисячi й тисячi робiтникiв гибли за марний зиск, а жиди збивали тисячi i мiльйони” [223]. Таку ж правдиву картину пограбування українських селян малює автор i в повiстi “Борислав смiється”. Старий бориславський робiтник Матiй говорить: “Жидiвня крутилася та гомонiла коло кождої хати, пестилася, як тi пси, до кождого господаря, насилу тягла до коршмiв або й таки в хатах поїла людей, видурюючи по кусниковi грунту пiд заколи... А скоро, собачi дiти, обдурили чоловiка, виссали з него все, що можна було виссати, тодi гей же на него! Тодi вiн i пияк, i лайдак, i псяпара, тодi його i з коршми витручують, i з власної хати виганяють. Страшно збиткувалися над людьми!” [224]. Бенедьо Синиця, керiвник бориславських пролетарiв, з болем спостерiгає, як “збагаченi жиди гордо їздять в пишних повозах, строяться (одягаються) в дорогi шати i бризкають болотом на темну, похилену товпу” [225]. Герман Гольдкремер, недавно ще “простий, невчений жид-онучкар”, стає найбiльшим бориславським тузом. Гольдкремер i його сусiд Леон Гаммершляг - це два бориславськi “головачi”, два наайбiльших пiдприємцi. Письменник називає їх: “оба вовчi горла”, “жиди-деруни”. Вони та подiбнi їм “видурювали запiвдармо грунти у бориславських мужикiв”, а самих пускали “з торбами”. “Полiцiя мiсцева була в руках вiйта, а вiйт в руках жидiвських, - ну, i велись порядки” [226]. На насильственне обезземелення українського селянства вказує й Iсторiя мiст i сiл. У нiй сказано: “За короткий час уся земля в Бориславi опинилась в руках спекулянтiв та великих землевласникiв, - бориславськi селяни були експропрiйованi” [227]. Але знову-таки: хто тi спекулянти, в руках яких опинилася земля бориславцiв? Автори i редактори “Iсторiї”, боячись, очевидно, звинувачення в антисемiтизмi, не наважуються назвати хижакiв їхнiм власним iм’ям, хай краще читач думає, що українцi грабували самi себе... Тим часом вiдповiдь на питання дає сама статистика нацiонального складу населення Борислава. У 1880 р. там жило 2266 душ “української породи”, як каже Франко, тодi коли євреїв було понад 6800 чоловiк [228], тобто втричi бiльше. У випадку з Бориславом маємо класичний приклад первiсного капiталiстичного нагромадження на захiдноукраїнських землях. Це визнає й офiцiйна iсторiографiя, хоч тверезому глуздовi наперекiр уперто твердить, що цей процес вiдбувався тут, “як у всiх країнах”. У тiм то й рiч, що зовсiм не такi умови, за яких люди вступають у стосунки мiж собою в процесi виробництва, каже марксистська наука, “змiнюються вiд країни до країни, а в кожнiй країнi в свою чергу - вiд поколiння до поколiння. Тому полiттична економiя не може бути однiєю й тiєю самою для всiх країн i всiх iсторичних епох” [229]. Яснiше, здається, сказати не можна. Особливiсть економiчних процесiв на Українi полягала в тому, що нагромадження капiталу вiдбувалося не в руках українцiв, а в руках їхнiх iнонацiональних i, зокрема, єврейських експлуататорiв. Це, отже, є разом з тим класичним зразком колонiального пограбування українського народу. Цей неприємний для колонiзаторiв факт i намагаються приховати, розглядаючи явища поза часом i простором.   ----------------------------------------------------------------------------------- ПРИМІТКИ 116 А.Ефименко. Южная Русь, т.2, с.110-111. 117 М.П. Драгоманов. Евреи и поляки в Юго-Зап. крае, с.136-137. 118 “Укр. iстор. журнал” (далi УIЖ), 1966, №2, с.111-112. 119 БСЭ, т.24, с.58. 120 Iсторичнi пiснi. К.,1961, с.363. 121 И.Житецкий. Евреи в Южной Руси. “Киев. Старина”, 1901, №1, с.78. 122 И.Житецкий. Вказ. праця, с.76. 123 БСЭ, т.3, М.,1930, с.72. 124 БСЭ, т.24, с.58. 125 I.Франко. Твори, т.19, с.328. 126 О.Нестеренко. Розвиток промисловостi на Українi, К.,1959, с.225. 127 “Русский вестник”. М.,1858, т.18, кн.2, с.38. 128 Цит. за кн. И.Прыжов. История кабаков в России, с.204. 129 А.Я.Кониский. Жизнь укр. поэта Т.Г.Шевченка, Одесса, 1898, с.162-163. 130 О.Нестеренко. Вказ. праця, с.224. 131 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.19, с.435. 132 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.20, с.463. 133 I.Франко. Твори, т.8 с.26. 134 “Колокол”, №77-78, 1 авг. 1860, с.647. 135 М.I.Марченко. Українська iсторiографiя, К.,1959, с.95-96. 136 И.Прыжов. Вказ. праця, с.252. 137 И.Аксаков. Исследование о торговле на украинских ярмарках, СПб. 1858, с.36. 138 Радянська енциклопедiя iсторiї України, т.I, К.,1969, с.402-403. 139 С.Я. Боровой. Кредит и банки России, М.,1958, с.237. 140 О.Нестеренко. Вказ. праця, с.223. 141 С.Я.Боровой. Вказ. праця, с.238. 142 О.Нестеренко. Вказ.праця, с.223. 143 С.Ю.Витте. Воспоминания, т.I, М.,1960, с.219. 144 О.Нестеренко. Вказ. праця, с.223. 145 УЇЖ, 1972, №8, с.65-71. 146 О.Нестеренко. Вказ. праця, с.247, 248. 147 С.Ю.Витте. Восп., т.I, с.178. 148 БСЭ, т.24. с.68. 149 С.Ю.Витте. Восп., т.1, с.389. 150 Там само, с.121. 151 С.Ю. Витте. Восп., т.3, с.486. 152 И.Ф.Гиндин. Неуставные ссуды государств, банка и экономич. политика цар. прав-ва, “Историч. записки”, 1950, т.35. с.119. 153 С.Ю.Витте. Восп., т,1, с.194. 154 Там само, с.117. 155 С.М. Богуславский. Спутник по г. Києву, К., 1913. 156 Весь Юго-Зап. край. Справочная и адресная книга по Киевской, Подольской и Волынской губерниям. К.,1914. 157 К.Мацянский. Справочник к карте мельниц, винокуренных, пивоваренных, маслобойных и писчебумажных фабрик и заводов губернии Киевской, Волынской, Подольской, Черниговской и Полтавской, К., 1912. 158 БСЭ, т.24, с.60, 61. 159 История евр. печати в России, с.154. 160 “Колокол”, №60, 1 янв. 1860, с.497. 161 С.Ю.Витте. Восп., т.1,с.179. 162 “Колокол”, №47, 1 июля 1859, с.388. 163 Н.И.Костомаров. Иудеям, с.48. 164 БСЭ. т24. с.60-61. 165 И.К.Вологодцев. Особенности развития городов Украины, X.,1930, с.127-128. 166 И.Житецкий. Евреи в Южной Руси. “К.Старина”, 1901, №1, с.79. 167 С.Подолинський. Про те, як наша земля стала не наша, с.56, 58-59. 168 М.П.Драгоманов. Евреи и поляки, с.138-139. 169 “Колокол”, №85, 15 ноября 1860, с.707. 170 В.И.Ленчн. ПСС, т.24, с.394. 171 М.П. Драгоманов. Евреи и поляки, с.139. 172 БСЭ, т.З. 1930, с.72. 173 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.21, с.160. 174 История евр. печати в России, с.226. 175 К. Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.18, с.517. 176 Там само. 177 Н.Н.Попов. Очерк Истории КП(б)У. X.,1931, с.30,67. 178 Весь Харьков на 1917 год (довiдник), X.,1917, с 298-306. Пiдрахунок зроблено за поiменним списком купцiв. 179 С.Я. Боровой. Вказ. праця, с.239. 180 Сов. Истор. Энциклоп. (СИЭ), т.12, М., 1969,с.221. 181 С.Я.Боровой. Вказ. праця, с.238. 182 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.25, ч.II, с.148. 183 В.О.Голобуцький. Економiчна iсторiя Укр.РСР, К., 1970, с.200. 184 Архив К.Маркса и Ф.Энгельса, т.13, М.,1955, с.270. 185 Ф.М.Достоевский. ПСС, т.10, СПб. 1895, с.218. 186 I.С.Слабєєв. З iсторiї первiсного нагромадження капiталу на Українi (Чумацький промисел i його роль у соцiально-економiчному розвитковi України XVIII - п.п.ХIХ ст.). К.,1964, с.63-64. 187 В.I. Ленiн. Твори, т.3, с.57. 188 I.С.Слабєєв. Вказ. праця, с.80. 189 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.23, с.675. 190 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.22, с.З1. 191 Н.И. Костомаров. Иудеям, с.48. 192 I.С. Слабєєв. Вказ. праця, с.79. 193 I.С.Слабєєв. Вказ. праця, с.79. 194 Н.И.Костомаров. Иудеям, с.57. 195 Там. само. с.42. 196 I.Слабєєв. Вказ. праця, с.126. 197 В.И.Ленин. ПСС, т.24, с.394. 198 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.8, с.50. 199 Ленинский сборник XXX, с.30. 200 Ленинский сборник ХХV, с.276. 201 Там само, с.279. 202 Ленинский сборник XXX, с.30. 203 В.И.Ленин. ПСС, т.24, с.394. 204 УЇЖ, 1970, №10, с.17 (Стаття А.П.Смирнова “Про виникнення нацiонально-визвольних рухiв у Росiї”). 205 А.В.Луначарский. Неизданные материалы. М.,1970, с.212. 206 Вiд I конференцiї до Х з’їзду КП(б)У. Резолюцiї, К.,1934, с.127. 207 Н.Н.Попов. Очерк истории КП(б)У, вид.3, с.176. 208 История евр. печати в России, с.211. 209 Национальные вопросы в странах Ближнего и Среднего Востока, М.,1970, с.81-82. 210 К.Маркс i Ф.Енгельс, Твори, т.9, с.25. 211 История евр. печати в России, с.2-3. 212 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.5, с.54. 213 Там само. с.325-326. 214 Там само, т.16, с.160. 215 БСЭ, т.8, М.,1927, с.188. 216 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.13, с.338. 217 Вопросы истории, 1955, №7, с.76. 218 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.29, с.42. 219 I.Франко. Молода Україна, Львiв, 1910, с.141. 220 Музей Iвана Франка у рiдному селi, с.46. 221 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.13, с.103. 222 Iсторiя мiст i сiл УРСР. Львiвська область. К.,1968, с.266. 223 I.Франко. Твори, т.5. с.214. 224 Там. само, с.345. 225 Там само, с.356. 226 Там само, с.475. 227 Iсторiя мiст i сiл УРСР. Львiвська область, с.102. 228 I.Франко. Твори, т.5, с.477. 229 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.20, с.140.