РОЗДІЛ V У той час, як заможнi верстви єврейства почасти емiгрували, частково пiшли на послуги до росiйського самодержавства, демократична його частина стала шукати вирiшення єврейського питання на шляхах революцiйної боротьби. Чорносотенна нацiональна полiтика царату, який, за словами Енгельса, “перетворив i євреїв у своїх смертельних ворогiв” [320] штовхала останнiх, особливо молодь, до лав революцiонерiв. Активну участь єврейського пролетарiату в революцiйнiй боротьбi високо оцiнював Ленiн. Вiн вiдзначав iнтернацiоналiзм єврейської культури (ми далi побачимо цiну цього iнтернацiоналiзму), “її здатнiсть вiдкликатися на передовi рухи епохи” i додавав, що “процент євреїв у демократичних i пролетарських рухах скрiзь вищий, нiж процент євреїв у населеннi взагалi” [321]. Цю останню думку цiлком подiляли також найтверезiшi полiтики царської Росiї. Так, Вiтте у своїх спогадах пiдкреслює, що “ни одна национальность не дала в России такого процента революционеров, как еврейская. Громадное количество евреев пристало к самым крайним партиям” [322]. Або: “Нужно сказать правду, что во время освободительного движения евреи играли выдающуюся роль в смысле раздувания, а иногда и руководства смутою... Факт исключительного участия евреев в смуте и революции остается неоспоримым фактом” [323]. За словами Вiтте, “из феноменально трусливых людей, которыми были почти все евреи лет 30 тому назад, явились люди, жертвующие своей жизнью для революции, сделавшиеся бомбистами, убийцами, разбойниками...” [324]. Реально значення цих слiв стане бiльш зрозумiлим, коли нагадати, що росiйськими революцiонерами була фiзично знищена велика кiлькiсть визначних царських сановникiв, включаючи й царя Олександра II. Це насамперед прем’єр-мiнiстр Столипiн, мiнiстри внутрiшнiх справ Селягiн i Плеве, мiнiстр освiти Боголепов, московський генерал-губернатор великий князь Сергiй Олександрович, генерал-губернатор Фiнляндiї Бобриков, генерал-губернатор київський, подiльський i волинський Iгнатьєв, генерал-губернатор катеринославський, потiм пензенський - Александровський, шеф жандармiв Мезенцов, головний вiйськовий прокурор Павлов, начальник головного тюремного управлiння Максимович, градоначальник Петербурга Лаунiц i багато iнших. У цих актах революцiйної помсти велика частка належить євреям. Вiдомо також, що рух єврейських ремiсникiв i робiтникiв дрiбної промисловостi в Захiдному краї, наприклад, на кiлька рокiв випередив росiйський рух, а Бунд був найстарiшою соцiал-демократичною органiзацiєю iмперiї. Характерною особливiстю революцiйного руху в Росiї була висока насиченiсть робiтничих органiзацiй (насамперед їхнє керiвництво) єврейським елементом. Серед великої армiї бiйцiв загальноросiйського визвольного руху бачимо такi iмена: Л.Аксельрод, В.Володарський (Гольдштейн), С.Гопнер, Ф.Дан (Гурвич), Р.Землячка (Залкiнд), Г.Зiнов’єв (Радомисльський), Л.Б.Каменев (Розенфельд), М.Лiбер (Гольдман), А.Мартинов (Пiкер), Л.Мартов (Цедербаум), Парвус (Гельфанд), И.П’ятницький (Тарсiс), Д.В.Рязанов, Я.М.Свердлов, Ю.Стеклов (Нахамкiс), Н.Суханов (Гiммер), Г.Сокольников (Бриллiант), Л.Троцький (Бронштейн), М.Урицький, В.Фiгнер, О.Ярославський (Губельман), Я.Яковлев (Епштейн) та багато iнших. Усi цi люди - за походженням євреї. Тепер бiльшiсть їх мало вiдома читачевi. А свого часу вони, можна сказати, вершили долю країни. Першим головою першої Ради робiтничих депутатiв, що виникла у Петроградi 1905р., був помiчник присяжного повiреного єврей Носар. Для пропаганди вiн вступив ткачем на фабрику Чешера i там носив прiзвище Хрустальова. Рада на чолi з Носарем, за свiдченням Вiтте, мала “довольно значительную силу, так как его слушались рабочие массы и в том числе рабочие типографий” [325]. У лавах європейської соцiал-демократiї також успiшно виступали дiячi єврейського походження, зокрема такi з них, як Фердинанд Лассаль, Едуард Бернштейн, Пауль Зiнгер у Нiмеччинi, Вiктор i його син Фрiдрiх Адлери в Австрiї, Роза Люксембург у Польщi й Нiмеччинi, Лео Франкель в Угорщинi i Францiї, Доброджану Геря в Румунiї тощо. Бiля колиски мiжнародного робiтничого i комунiстичного руху стояв Карл Маркс, про якого Енгельс писав, що вiн був “чистокровным евреем” [326]. Водночас повиннi пам’ятати, що великий вiдсоток євреїв, учасникiв революцiйного руху у нас i на Заходi, пояснювався значною мiрою не так справжнiм прагненням до революцiйної перебудови свiту, як кон’юнктурними мiркуваннями. В одному з листiв до Енгельса Август Бебель висловлював занепокоєння тим, що в нiмецьку соцiал-демократичну партiю насунуло багато євреїв. 1 грудня 1891р. Енгельс йому вiдповiв: “Те, що ти менi пишеш про “товаришiв” нового гатунку, якi тепер об’являються, дуже цiкаво i показово для нинiшнього становища. Люди помiчають, що ми стаємо “фактором” у державi, висловлюючись рептильною мовою, а оскiльки євреї розумнiшi, нiж iншi буржуа, то вони помiчають це першими - особливо пiд тиском антисемiтизму - i першими до нас приходять. Для нас це може бути тiльки приємно, але саме тому, що цi люди кмiтливiшi за iнших i, так би мовити, наперед призначенi i видресируванi вiковим гнiтом для кар’єризму, до них слiд ставитися з бiльшою настороженiстю” [327]. Незважаючи на незначну питому вагу євреїв у загальнiй масi населення країни, кiлькiсно вони довгий час незмiнно займали в РСДРП перше пiсля росiян мiсце. Як свiдчить М.М.Попов у своїй iсторiї КП(б)У, в 1907р. “среди большевиков, делегатов Лондонского сьезда, русских было 78%, евреев - 11%, грузин - 3%, а среди меньшевиков - русских 34%, евреев 22%, грузин 28% и, кроме того, фигурировала совершенно отсутствовавшая у большевиков группа “малороссов” (делегаты “Спiлки”), которая составляла 6,5%” [328]. Ще в 1922р. нацiональний склад членiв бiльшовицької партiї становив таку картину [329]: * заг.кiльк. % в РКП на 1000 чол. населення * росiяни 270.409 72.0 3,8 * yкраїнцi 22.078 5.9 0,9 * євреї 19.564 5.2 7,2 Євреї в партiї переважали не тiльки чисельно, а й за своїм становищем. Як правило, вони займали керiвнi пости в усiх її органiзацiях. За даними рiзних з’їздiв, опублiкованими iсториком Покровським, вiд 1/4 до 1/3 органiзаторського прошарку всiх революцiйних органiзацiй становили євреї [330]. Характерною з цього погляду є статистика нацiонального складу делегатiв XII з’їзду РКП, що вiдбувся в 1923р. Згiдно з вiдомостями мандатної комiсiї, оголошеними з трибуни з’їзду, першими йшли росiяни - 60,8%, потiм знову-таки євреї - 11,3%, далi латишi й естонцi - 7,1%, українцi - 4,7% i т.д. [331]. Таке спiввiдношення, як видно, давало декому пiдстави для переоцiнки справжньої ролi євреїв у росiйському революцiйному русi. Не чим iншим, як тiльки цим можна пояснити появу весною 1919р. на сторiнках харкiвського “Коммуниста” дуже симптоматичної постатi якогось Когана, який перемогу Жовтневої революцiї приписував винятково заслугам євреїв. Коган писав буквально таке: “Без преувеличения можно сказать, что великая социалистическая революция была сделана именно руками евреев. Разве темные, забитые русские крестьяне и рабочие могли бы сами сбросить с себя оковы буржуазии? Нет, именно евреи вели русский пролетариат к заре интернационализма, и не только вели, но и сейчас советское дело находится в их надежных руках. Мы можем быть спокойны, пока руководство Красной Армией принадлежит тов. Льву Троцкому. Правда, евреев нет в рядах Красной Армии в качестве простых рядовых. Зато в комитетах и советах, в качестве комиссаров, евреи и сейчас бесстрашно ведут к победе массы русского пролетариата...” [332]. Однiєю з причин iснуючого й досi прихованого антагонiзму мiж євреями i нацiональною бiльшiстю населення країни є нiчим не обгрунтована претензiя євреїв сидiти “в комитетах и советах”, вiдводячи для всiх iнших роль “простих рядових”. Ця претензiя особливо яскраво виявилася в першi роки радянської влади, i зокрема на Українi. Коли йдеться про Україну, треба завжди пам’ятати, що основна маса австрiйських i росiйських євреїв проживала на територiї сучасної України. М.М.Попов цiлком слушно наголошував: “Не следует упускать из виду, что вся Украйна в ее теперешних границах, кроме Харьковской губернии, входила в состав так наз. черты еврейской оседлости. В значительной части средняя и мелкая буржуазия, обширные кадры интеллигенции, свободных профессий и солидная прослойка между пролетариатом и мелкой буржуазией - ремесленный пролетариат - были на Украаине еврейского происхождения. Хотя в таких крупних центрах, как Киев, Одесса, Екатеринослав, они были в значительной степени уже русифицированы, однако в мелких городах и местечках Правобережья и части Левобережья существовало громадное еврейское большинство населення, очень мало поддавшееся русификации. Это обстоятельство наложило чрезвычайно сильный отпечаток на историю революционного и контрреволюционного движения на Украине, на историю социалистических партий и на историю нашей партии в частности” [333]. Насамперед треба зазначити, що в ходi революцiї на Українi значна частина єврейства гаряче пiдтримала визвольну боротьбу українцiв. Єврейськi органiзацiї Києва, Одеси, Катеринослава, Харкова та iнших мiст визнали Центральну Раду єдиною законною владою на Українi. Єврейськi газети “Мощенi”, “Унзер лебен”, “Гайнт”, Нойє цайт”, якi виходили у той час на Українi, всiляко пiдтримували й пропагували полiтику української держави. Серед єврейського населення збиралися кошти для фiнансування дiяльностi УНР. Вiдомий єврейський лiдер В.Жаботинський пропонував Петлюрi створити з євреїв вiйськовi частини для захисту української революцiї. Серед мiнiстрiв Української Народної Республiки були єврейськi дiячi А.Ревуцький, С.Гольдман, I.Красний, С.Соколовський. Останнiй був мiнiстром фiнансiв УНР. Всеукраїнський з’їзд рабинiв, що вiдбувся в Одесi у 1918р., ухвалив рiшення про накладення “херему” (прокляття) на тих євреїв, якi пiдтримують ворогiв Української Республiки [334]. “Бунд, - читаємо в енциклопедiї, - поддерживал Центр. Раду в ее борьбе за автономию, содействовал соглашению между Центр. Радой и Врем. правительством, после чего принял участие в Генеральном Секретариате Рады... Линия Бунда на Украине и до, и после Октябрьской революции одобрялась неоднократно ЦК Бунда”. I далi: “На Украине Бунд признал украинскую Центр. Раду однородно-социалистическим правительством, принял участие в составе правительства Рады и поддерживал ее в борьбе против поднимавшихся рабочих восстаний” [335]. Жаботинський та iншi єврейськi лiдери розумiли ту просту й очевидну iстину, що незалежна Україна вiдкриває значно бiльшi можливостi як для українцiв, так i для євреїв, нiж Україна залежна, хоч i Радянська. Це тим бiльше розумiв Ленiн. В архiвi Iнституту марксизму-ленiнiзму при ЦК КПРС у Москвi є цiлком таємний документ пiд назвою “Об Украине”. На ньому стоять три резолюцiї. Рукою Ленiна виведено (текст передаємо по пам’ятi): “По моему мнению, лучше независимая, но дружественная нам демократическая Украина, чем плохая Советская республика”. Ленiну заперечував Троцький: “Украина - это миллионы работоспособного населениия, это металл, уголь, хлеб. Потерять Украину - значит, лишиться главной опоры советской власти”. Нарештi Сталiн резюмував: “Не согласен с Лениным, согласен с Троцким”. Так була вирiшена доля України. Решту довершила росiйська зброя. Пiзнiше, вже у вигнаннi, на емiграцiї, Троцький збагнув свою помилку i виступав на пiдтримку визвольних прагнень українцiв. Цi дiї свiдчать про те, що єврейськi лiдери врахували трагiчний досвiд минулого i зробили для себе правильнi висновки, ставши на шлях активного спiвробiтництва з українським визвольним рухом. У ходi боротьби за українську державну незалежнiсть закладалися основи того українсько-єврейського єднання, яке обiцяло дати великi плоди. На жаль, поразка визвольної боротьби українцiв поклала край цьому спiвробiтництву. Натомiсть знову почалася широка смуга старої ворожнечi, яка триває, по сутi, й досi на обопiльну шкоду i євреїв, i українцiв. У згадуванiй статтi “До єврейського питання” К.Маркс пiдкреслював, що гендлярство євреїв “неминуче випливає з особливого становище єврейства в сучасному поневоленому свiтi” [336]. Тому емансипацiя єврея вiд гендлярства є передусiм визволення його вiд умов, що породжують це гендлярство. “Органiзацiя суспiльства, - каже Маркс, - яка скасувала б передумови торгашества, а значить i можливiсть торгашества, - така органiзацiя суспiльства зробила б єврея неможливим” [337]. М.Драгоманов, не будучи знайомий з цiєю працею Маркса, прийшов до аналогiчного висновку, який сформулював буквально в тотожних висловах. Вiн писав: “Еврейство есть... функция, которая не может быть устранена, пока не будут устранены условия, ее порождающие; устраните “жидков” и “жидов” - евреев, будут “жидки” и “жиды” другого вероисповедания”. Вихiд зi становища Драгоманов бачив в “эмансипации евреев от неравноправности их с христианами” [338]. Жовтнева революцiя, поваливши в Росiї владу капiталу, вiдкривала євреям шлях до рiвностi з iншими народами i свободи вiд гендлярства. Новi суспiльнi вiдносини, що народжувалися в ходi революцiї i соцiалiстичного будiвництва, вимагали й вiд євреїв рiшуче порвати зi старим i ганебним минулим. Але сталося непередбачене. Саме в радянськiй владi євреї знайшли для себе таку органiзацiю суспiльства, яка забезпечувала їм iдеальнi можливостi для нечуваного гендлярства у прямому i переносному розумiннi цього слова. Щодо гендлярства у буквальному його значеннi, то умови непу i пiслявоєнної розрухи, дезорганiзацiї народного господарства i вiдсутностi належного контролю з боку органiв молодої тодi ще влади давали простiр для процвiтання суспiльного паразитизму не тiльки серед євреїв. Знаменитий Остап Бендер - типовий представник радянського “люфтмменша” (людини повiтря), тобто пройдисвiта i шахрая, який процвiтав у життi i якому, завдяки талантовi Iльфа i Петрова, “пощастило” й у лiтературi. Якщо автори надали особi Остапа деяких рис навiть привабливостi, то в життi це були злочинцi, класове чужi елементи, як тодi говорили, тобто люди, що не пiдходили за нашим законодавством пiд категорiю трудящих. Таких людей, як вiдомо, позбавляли виборчих прав. За даними енциклопедiї, у 20-х роках серед євреїв був “неимоверно большой процент лишенцев”. Зокрема “в УССР на виборах 1926/27 евреев-лишенцев было 211.326 человек, или 30% всего еврейского самодеятельного населення” [339]. З членами сiмей кiлькiсть таких паразитуючих елементiв перевищувала мiльйон душ. Слова Подолинського, що бiльше мiльйона українських євреїв “тiльки тим i живуть, що з нас кров ссуть”, пiдтвердила радянська статистика. Але головну проблему становили, звичайно, не “люфтменшi”. Суцiльним нещастям для молодої радянської влади була так звана єврейська “елiта”, що вважала себе творцем революцiї, для перемоги якої принесла нiбито найбiльше жертв i тому тепер, у порядку своєрiдної компенсацiї, вимагачiв особливого становища в суспiльствi. Завоювавши рiвноправнiсть, справжню, а не на паперi, євреї, вживаючи вислiв Iвана Франка, зумiли ту рiвноправнiсть обернути так, що витягали з неї для себе далеко бiльше користi, нiж iншi. Насамперед вони з максимальною вигодою для себе скористалися зi свого становища гнобленої колись народностi (хто, кого i як саме гнобив, ми вже бачили), а також з участi частини єврейських робiтникiв та iнтелiгенцiї в революцiї. Швидко зорiєнтувавшись в обстановцi, цiлi косяки ранiше нiкому невiдомих євреїв раптом стали “старими бiльшовиками”, “учасниками барикадних боїв”, “героями i жертвами революцiї”, “пiдпiльниками”, “полiткаторжанами” i т.п. На цiй “пiдставi” вони опинилися при владi як у центрi, так i, особливо, на мiсцях. Чимало євреїв, якi входили до так званого керiвного ядра партiї (Зiнов’єв, Троцький, Володарський та iн.), довгi роки жили в бездiяльностi за кордоном i в Росiю повернулися тiльки пiсля Лютневої революцiї. Г.Зiнов’єв одразу ж став головою Петроградської Ради i головою Виконкому Комiнтерну (був на цьому архiвiдповiдальному посту з 1919 по 1926р.). Л.Троцький очолив збройнi сили республiки. Багато говорить сам факт, що 32-рiчний єврей Свердлов був призначений першим президентом першої Країни Рад - РРФСР. Крiм них, можна назвати безлiч iнших євреїв. Гусєв С.I. (Драбкiн) став секретарем Петроградського Вiйськово-Революцiйного Комiтету, потiм начальником Полiтуправлiння республiки i секретарем ЦКК РКП(б). М.С.Урицький - головою Петроградської чека, Анцелович Н.М. - головою Петроградської ради профспiлок, а потiм головою ЦК Спiлки лiсових робiтникiв. Бєлєнький Г.Я. очолював провiдний Краснопресненський райком партiї Москви, Берман Я.О. став головою Московського ревтрибуналу, Бобровська Ц.С. (Зелiксон) посiла пост секретаря Московського окружкому партiї. Боград Я.Ю. влаштувався членом ЦВК Рад Сибiру, Богуславський М.С. очолював Малий Раднарком РРФСР, Бумажний був членом Уральського бюро ЦК РКП(б), а потiм секретарем Брянського губкому партiї. Бреслав Б.А. був одночасно на чолi губернського комiтету партiї i головою мiської Ради у Вiтебську. Колишнiй голова Бунду Вайнштейн А.I. стає членом президiї ЦВК i заступником голови РИК Бiлорусiї. Так можна перебрати весь алфавiт. “С первых дней победы Советской власти в Минске, - свiдчить енциклопедiя, - бундисты занимают ответственные посты в местном Совете и в правительстве Белоруссии” [340]. Це саме енциклопедiя могла б сказати не тiльки про Бiлорусiю. З України в центр потяглися сотнi євреїв-лiтераторiв, журналiстiв, художникiв, композиторiв, осiдаючи там у редакцiях газет i журналiв, у творчих спiлках i мистецьких органiзацiях. Вони множилися дiленням, як мiкроорганiзми (Фрiдлянд Михайло Юхимович, вiн же публiцист “Правды” Михайло Кольцов, i його брат Фрiдлянд Борис Юхимович, вiн же художник “Правды” Борис Єфiмов), зливалися в одне цiле, як одесити єврей Iльф i росiянин Петров, i т.п. Мимоволi згадуються слова Костомарова, сказанi ним про євреїв ще на початку 60-х рокiв минулого столiття: “Что, если наше цивилизованное общество после многотрудной борьбы со своими недостатками и страстями, кидаясь то в ту, то в другую сторону, доходя почти до отчаяния и потеряв веру в свою нравственнуто мощь, обратится к этому некогда отверженному народу и призовет его, как некогда наши предки варягов, устроить у себя наряд?” [341]. На околицях iмперiї, де точилася запекла боротьба за нацiональну незалежнiсть, прошарок членiв бiльшовицької партiї з числа не росiян був особливо тонкий. На Українi вiн був зовсiм нiкчемний. Ще в 1922р. кiлькiсть українцiв у КП(б)У ледве сягала 23 вiдсоткiв342, та й то за рахунок головним чином перелицьованих євреїв та зрусифiкованих українцiв, привезених з росiйських губернiй. Потреба в кадрах вiдчувалася досить гостро. Євреї негайно ж заповнили цей вакуум. Центральна влада свiдомо йшла на цю пiдмiну українцiв євреями, заспокоюючи себе тим, що робить “iнтернацiональну” справу. А в той час бути євреєм означало автоматично бути марксистом й iнтернацiоналiстом. З властивими євреям самовпевненiстю i зарозумiлiстю кожний поводився так, нiби вiн якщо не прямий нащадок Маркса, то принаймнi довiрена його особа. В очах росiянина, якому незнайоме почуття нацiонального гноблення, а тим бiльше в очах космополiтствуючого єврея, який не претендує нi на яке окреме нацiональне iснування i тому позбавлений таких понять, як батькiвщина, рiдна земля, кожний нацiонал здавався нацiоналiстом, тобто ворогом радвлади. Цим зумовлена була жорстока i безчесна боротьба з так званим “нацiоналiзмом”, що її свiдомо i несвiдомо розпалювали на Українi євреї i росiяни. Полiтичними трофеями цiєї боротьби, кажучи словами Енгельса, були “доходные и теплые местечки” [343]. У першi роки радянської влади уряд України очолював румунський єврей, близький приятель Троцького, Хр.Раковський. Секретарями ЦК КП(б)У були С.Гопнер, її полюбовник прибалтiйський нiмець Е.Квiрiнг, Л.Каганович, М.Хатаєвич. Членами ЦК обиралися: Ш.Грузман, Дробнiс, Зiсман, Акiмов (А.Ровнер), Л.Тарський, М.Рухiмович, Фарбман (Рафаїл), I.Шварц, Я.Яковлєв (Епштейн) та iн. В Комiнтернi Україну “представляла” та сама Серафима Гопнер. Секретарями райкомiв, окружкомiв i губкомiв партiї, а також головами Рад були, як правило, також євреї. Посiвши команднi пости в партiйному i радянському апаратi, євреї дуже легко заволодiли органами чека або ДПУ, суду i прокуратури, пробралися у вищу школу, окупували медицину i торгiвлю, прибрали до своїх рук пресу, радiо, театр, музику й iншi вiльнi професiї. Першим головою Всеукраїнського чека став I.Шварц, на чолi наркомату внутрiшнiх справ УРСР - Б.Волiн (Фрадкiн). Непомiтна на перший погляд, але надзвичайно важлива з точки зору поiнформованостi i можливостей впливати на хiд подiй, посада секретаря ЦВК та РНК УРСР опинилася в руках М.С.Богуславського. Редакторами газет i журналiв були винятково євреї. Бюро української преси та iнформацiї (БУП) - попередник нинiшнього РАТАУ - з дня утворення в 1918р. опинилося в руках Р.В.Гальперiна, В.С.Люксембург, Д.Ерде та їхнiх сподвижникiв - українських євреїв, пiзнiше росiйських письменникiв: Михайла Кольцова (Фрiдлянда) родом з Києва, Льва Нiкулiна з Житомира, Бориса Лавреньова з Херсона та iн. У лiтературнiй критицi неподiльно панували Володимир Коряк (Волько Блюмштейн), Iлля Стебун, Адельгейм; у мовознавствi - Л.А.Булаховський; у музицi й мистецтвi - А.Гозенпуд; у кiно - Боршагiвський. В Академiї наук УРСР багато рокiв верховодив секретар парткому єврей. Уже пiсля вiйни довгий час академiю очолював О.В.Палладiн (сам вихрест, дружина єврейка). В Українському театральному товариствi, у центрi i на мiсцях, євреї займали 49 керiвних постiв. Подiбний “iнтернацiоналiзм” нагадував собою скорiше розбiй у чужому домi. За незначними винятками, це були зовсiм випадковi люди для України, чужi iнтересам українського народу, його мовi, культурi й лiтературi. Вони з однаковим успiхом могли претендувати на представництво нацiональних iнтересiв бушменiв Африки, єгипетських фелахiв чи ескiмосiв Пiвночi. Голова уряду Радянської України Х.Раковський на засiданнi Київської Ради робiтничих депутатiв 13 лютого 1919р. зробив дивовижну заяву, в якiй українську мову оголошував реакцiйною i непотрiбною. Вiн буквально сказав: “Декларирование украинского языка в качестве государственного является реакционной затеей. Это вредно для украинской революции”. I додав: от же, я, мовляв, голова українського уряду, а по-українському нi слова не вмiю i сам є румунський iнтернацiоналiст [344]. Голова однiєї з колегiй Верховного суду України Малицький публiчно визнав, що йому “наплювати на українську мову” [345]. Вiд подiбних диких заяв утримувалися колонiзатори навiть у глуху пору європейського середньовiччя. Виступаючи на VIII партконференцiї КП(б)У в 1924р., перший секретар ЦК Квiрiнг змушений був визнати: “Мы должны сказать, - заявив вiн, - что наша власть до сих пор еще слишком не национальна, еще слишком не украинская” [346]. На початку 1928р. тодiшнiй перший секретар ЦК КП(б)У Л.Каганович заявив: “Для багатьох керiвникiв українська книжка ще являє собою щось на зразок китайської грамоти” [347]. З легкої руки таких “iнтернацiоналiстiв” зводилися наклепи на український народ як на куркульську i “двокуркульську нацiю”. За визнанням Сталiна, навiть у ЦК РКП був поширений погляд, “що Українська республiка i українська нацiя - вигадка нiмцiв” [348]. Прагнення українського народу до своєї нацiональної незалежностi цi “марксисти” оголошували незаконним i контрреволюцiйним. Зразками такого антиукраїнського наклепництва в лiтературi, наприклад, є “Дума про Опанаса” Багрицького або роман Первомайського “Молодiсть брата”. Через п’ятдесят рокiв Юрiй Смолич про цей перiод в iсторiї нашого народу у своїх спогадах обережно скаже: це був “смутний i страшний час...” [349]. Дуже показовою для характеристики радянських євреїв є географiя їхнього розселення. На пiдставi iсторичного досвiду марксисти розрiзняють двi тенденцiї у розвитку єврейських поселень: тенденцiю до iзольованостi i тенденцiю до єднання з нацiональною бiльшiстю країни. Тенденцiя до iзольованостi переважала в умовах посилення безправностi й дискримiнацiї, тенденцiя до єднання i злиття превалювала в умовах емансипацiї i подолання антисемiтизму. Обидвi тенденцiї завжди розвивалися паралельно, i їхня дiя не припинялася нi в середнi вiки, нi в наш час. Ленiн говорив: “Єврейське питания стоїть саме так: асимiляцiя чи вiдособленiсть?” [350]. Вiдповiдно до цього висновку в СРСР було створено всi умови для демократичного розв’язання єврейського питання. Або зближення i злиття з iншими народами за мiсцем проживання, або територiальна концентрацiя в окремiй нацiональнiй одиницi. Першими такими адмiнiстративними одиницями були на Українi нацiональнi єврейськi Ради - сiльськi, селищнi, мiськi. На початок 1928р. в республiцi було створено понад 1000 таких Рад, якi утворювали 26 нацiональних районiв. Для концентрацiї в цих районах єврейського населення був створений переселенський фонд, вiдведено землi для поселення євреїв. Був спецiальний Комiтет по земельному влаштуванню трудящих євреїв (Комзет), органiзований 29 серпня 1924р. при Президiї Ради Нацiональностей ЦБК СРСР. Дiяли республiканськi комiтети при ЦВК УРСР, БРСР, Узбецької i Грузинської РСР. Завданням Комзетiв було сприяти трудящим євреям стати активними учасниками соцiалiстичного будiвництва, допомогти їхньому господарському влаштуванню на вiдведених урядом земельних фондах Криму та України. З цих заходiв, проте, нiчого не вийшло. Нацiональне районування охопило не бiльше 5% єврейського населення УРСР, в БРСР ще менше - 8% i зовсiм нiкчемний вiдсоток в РРФСР [351]. За даними на 1936-1937 рр., у Криму i на Українi налiчувалося 11.093 єврейських селянських колгоспних дворiв. Єврейськi колгоспи i колгоспники займалися сiльським господарством на площi до 300 тис. гектарiв земель, закрiплених за ними [352]. Де тепер цi єврейськi колгоспи i колгоспники, важко сказати. У 1934р. в складi краю РРФСР була утворена Єврейська автономна область з центром у Бiробiджанi. Комзети залучали євреїв у цю область, але сюди вони також не побажали їхати. Тепер їх там менше, нiж у Києвi на Подолi. Комзети за непотрiбнiстю були лiквiдованi. 4 березня 1970р. в Будинку дружби з народами зарубiжних країн у Москвi вiдбулася прес-конференцiя для радянських та iноземних кореспондентiв з питань, що стосуються становища на Близькому Сходi. Вiдповiдаючи на запитання кореспондента лондонської газети “Тайм” про чисельнiсть євреїв Єврейської автономної областi, перший заступник голови облвиконкому I.Л.Бокор сказав, що в областi проживає 20-25 тисяч чоловiк єврейської нацiональностi. “Назвать более точную цифру я не могу, - сказав вiн, викручуючись, - так как последняя перепись населення проводилась 10 лет назад”. На запитання, який вiдсоток єврейського населення країни у Єврейськiй областi, Бокор також ухильно заявив, що вiн “уже ответил” [353], мовляв, рахуй сам, як тобi треба, а менi такi пiдрахунки невигiднi. Тим часом зiставлення напрошується саме собою. З 2.268 тисяч євреїв, що проживали 1959р. в СРСР, на Єврейську область припадало, за заявою Бокора, 20-25 тисяч, або менше 1 вiдсотка. Порiвняно з загальною кiлькiстю населення областi (163 тис.чол.) це також становить лише 18 вiдсоткiв. Не густо! Як до революцiї, так i тепер євреї лишаються в основному в районах свого старого поселення, тобто в зонi колишньої смуги єврейської осiлостi. За переписом 1926р., в СРСР (у тогочасних межах) налiчувалося 2.601 тис. євреїв. З них на Україну припадало 1.574 тисячi, або 60,4 вiдсотка, на Росiйську Федерацiю - 567 тисяч, або 21,8 вiдсотка, на Бiлорусiю - 407 тисяч, або 15,7 вiдсотка, i на решту республiк - 52 тисячi, або 2,1 вiдсотка [354]. На захiдних землях України в той час проживало, за даними офiцiйної польської статистики, понад 700 тисяч євреїв, що становило близько 10% вiд загальної кiлькостi населення [355]. Залишившись на старих територiях, євреї зостаються там, як i ранiше, головним чином мiським населенням. Як показав перепис 1920р., на 100 душ населения України в губернських мiстах проживало 35 євреїв, в iнших мiстах - 25,6, у селищах мiського типу - 21 i ттiльки в селах - 0,9 чоловiка [356]. За переписом 1959р., з 840 тисяч українських євреїв у мiстах проживало 97 вiдсоткiв [357]. Чим пояснити таке становище? Чому євреї не користуються з наданих їм прав i не полишають осоружної смуги осiлостi? Чому не рвуть з горезвiсним становищем “касти”, над яким так багато пролито щирих, а ще бiльше фальшивих слiз? У вiдповiдi на цi питання - вся суть справи. Жити компактною масою в єврейському нацiональному районi, хоч би де вiн не був - у Бiробiджанi, в Криму чи в пана Бога за пазухою, - значить, насамперед займатися, як i всi трудящi, продуктивною працею. А євреї цього уперто уникають. Зосередження винятково єврейського населення у певному районi їх “не влаштовує” тому, що робить практично неможливим звичайне єврейське дурисвiтство: своїх обкрадати не можна, традицiя не велить, а “чужих” немає. Крiм того, територiя колишньої смуги не тiльки дає простiр для всiляких зловживань, а й перебуває в значно кращих клiматичних та iнших умовах порiвняно з рештою географiчних районiв країни. Тому балачки про дискримiнацiю, про “закупорку” (!) євреїв у мiстах i торгово-промислових центрах i нiбито насильне їх утримання на становищi “касти” - не що iнше, як обурлива демагогiя, чергове шахрайство, облуда удаваного слiпого, розрахована на простодушнiсть публiки. Гачок, на який клюнув i Ленiн. Що це так, а не iнакше, переконливо свiдчить картина зайнятостi євреїв у народному господарствi Радянського Союзу. До революцiї 70% єврейського населення становили утриманцi, а серед працюючих переважали дрiбнi торгiвцi й ремiсники [358]. За радянської влади, природно, змiнився життєвий уклад багатьох євреїв. Газета “Правда” в статтi акад. М.Мiтiна (єврей за нацiональнiстю), вiдзначаючи змiни, що сталися в соцiальному, моральному i полiтичному облiку єврейського населення СРСР, спецiально пiдкреслювала, що “оно избрало путь труда” [359]. Як саме змiнилися євреї? Може, вони, розiрвавши ненависнi кайдани минулих епох, що сковували їхню iнiцiативу i змушували займатися ганебним гендлярством i лихварством, кинулися у сферу матерiального виробництва? Може, вирiшили духовно вiдродитися на основi фiзичної працi i разом з трудiвниками iнших нацiональностей стали нарештi сiяти хлiб i варити сталь? Є, мабуть, i такi. Але основна маса радянських євреїв i далi лишається на старих позицiях. Одвiчне прагнення мати цiнностi твердої вартостi - золото, срiбло, платину (благороднi метали), коштовне камiння, рiзнi коштовностi тощо - лишається й сьогоднi їхнiм найвищим iдеалом. Ну а якi особливi цiнностi можна добути в сiльському болотi чи бiля палаючої домни? Цим зумовлений характер занять радянських євреїв. У матерiалах Мiжнародного вiйськового трибуналу, який судив гiтлерiвських злочинцiв, є дуже цiннi данi про євреїв. Згiдно з цими даними, безумовно гiдними довiри, у європейськiй частинi СРСР напередоднi другої свiтової вiйни проживало близько 5 млн. євреїв (на азiатську частину припадало ледве 500 тисяч). З цих п’яти мiльйонiв на Українi жило 3 мiльйони [360]. Розподiл їх за професiями був такий: * у сiльському господарствi 9,1% * мiськi робiтники 14,8% * у торгiвлi 20,0% * державнi службовцi 23,4% * вiльнi професiї: медицина, преса, театр, вища школа тощо 32,4% Як бачимо, картина досить промовиста. З кожних чотирьох євреїв один був зайнятий виробництвом матерiальних благ (сiльськi й мiськi робiтники), а троє (решта професiй) - розподiлом. Точно, як у вiдомiй притчi: один з сошкою, семеро з ложкою. Оскiльки один єврей не мiг прогодувати трьох, то їх змушенi були “годувати” не євреї. Спроба вказати на ненормальнiсть такого становища зустрiчалася в багнети, квалiфiкувалася як злiсний антисемiтизм, який на Українi ускладнювався ще облудним звинуваченням у нацiоналiзмi. Щоб мати уявлення, що значило це звинувачення в тi роки, треба пам’ятати принаймнi двi речi. Перше. Декларуючи на словах право нацiй на самовизначення, росiйськi бiльшовики на дiлi не планували нацiональної незалежностi України. Ленiн правду писав: “Чи судилося, наприклад, Українi стати самостiйною державою, це залежить вiд 1000 факторiв, невiдомих наперед” [361]. Мовляв, вирветься - матиме незалежнiсть, а не зумiє завоюввати свободу, хай нарiкає сама на себе. Тим часом робилося все, аби отих факторiв, що стояли на шляху до незалежностi України, було якомога бiльше. У той час, як поляки, латишi, євреї мали свої нацiональнi робiтничi органiзацiї, якi на правах автономних входили до РСДРП, українцям пiд рiзними приводами вiдмовляли в цьому. Українська СДРП, цькована бiльшовиками, продовжувала вести самостiйне iснування. А коли у 1918р. життя змусило поставити питання про органiзацiю КПУ, то в повiдомленнi з цього приводу “створення окремої Української партiї” квалiфiкувалося як “не завоювання для українських комунiстiв, а тяжка необхiднiсть” [362]. Довгий час дебатувалося питання, називати нову органiзацiю українською чи просто: “РКП(б) на Українi”. Ще на II конгресi Комiнтерну в 1920р. фiгурували як самостiйнi полiтичнi сили Комунiстичний Бунд, Єврейськi секцiї РКП, Єврейська комунiстична партiя Поалей-Цiон, тодi як КП(б)У виглядала з кишенi РКП як її обласна органiзацiя. З трибуни конгресу представники названих партiй (Фрумкiна, Мережин, Кон-Ебер) наввипередки одне перед одним обстоювали права українських євреїв впливати “на ход государственных дел” [363]. Тим часом КП(б)У, “представлена” єврейкою Гопнер, мовчала. Саме в цей час у таємних канцелярiях Комiнтерну готувалася “персональна справа” України щодо звинувачення у прагненнi до самостiйностi. Iдея української незалежностi взагалi розцiнювалася як контрреволюцiйна. Л.Б.Каменев (Розенфельд) на II з’їздi КП(б)У у 1918р. вiд iменi ЦК РКП заявив: “Мы должны прямо и определенно сказать, что лозунг самоопределения национальностей в развитии пролетарской революции в России превратился в орудие контрреволюции против советской России” [364]. У листi до С.Орджонiкiдзе, надзвичайного емiсара ЦК РКП по боротьбi з патрiотичними силами України, Ленiн 14 березня 1918р. писав: “Негайна евакуацiя хлiба i металiв на схiд, органiзацiя пiдривних груп... рiшуче i беззастережне перелицювання на український лад наших частин, що є на Українi, - таке тепер завдання. Треба заборонити Антонову називати себе Антоновим-Овсiєнком, вiн повинен називатися просто Овсiєнком (пiдкр. наше. - Авт.). Те ж саме треба сказати про Мурравйова (якщо вiн залишиться на посту) та iнших” [365]. Цю єврейську тактику перевдягання КПРС узяла собi на озброєння i досить успiшно користується нею. По сутi справи громадянська вiйна на Українi була продовженням вiйни росiян i євреїв за владу, проти української незалежностi. Ця вiйна велася спочатку вiдкрито i збройне, хоч i з перелицюванням, а згодом тiльки з перелицюванням i головним чином шляхом полiтичних репресiй. Друге. В тi роки мiста України були повнiстю в руках євреїв i росiян. Українцi становили там, за переписом 1926р., лише 10,4%. Мiста України й досi перебувають у руках цих двох категорiй населення, хоч кiлькiсть мiської людностi з числа українцiв у 1959р. пiднялася вже до 36,6 вiдсотка [366]. Ще в 1956р. нацiональний склад міського населення України, за неопублiкованими даними, був такий: євреїв - 47%, росiян - 36%, українцiв - 17%. Окупувавши українськi мiста, а мiста здавна керували селами, i не тiльки керували, а, як образно висловився Енгельс, “дерли з селян шкуру” [367], євреї i росiяни узурпували таким чином владу над українським народом, основна маса якого була зосереджена в селi. А щоб українцi не претендували хоч на якусь частку тiєї влади, проти них була розпочата неоголошена вiйна, для зручностi названа боротьбою проти українського буржуазного нацiоналiзму. В цiй вiйнi євреї i росiяни виступали плiч-о-плiч, як “брати по зброї”, у яких був спiльний ворог, хоч i рiзна мета. Ленiн писав, що це тiльки “iгнорування” значення нацiонального питання на Українi, чим великороси i євреї “дуже часто грiшать” [368]. Подiбне пояснення нiкого не переконує. Насправдi з боку росiян це була кривава помста за 1917 рiк, за спробу України вирватися з-пiд влади Росiї, плата за страх втратити 45% державного доходу, який Росiя щороку здирала зi своєї української колонiї. З боку євреїв це була свiдома полiтика викручування рук i нищення українських нацiональних кадрiв, яких вони боялися i зневажали i якi, на їхню думку, є “зайвими” на Українi. Делегат XII з’їзду РКП Яковлев (Епштейн) справедливо говорив, що в апаратi влади на Українi панує “состав бюрократии из русских и русифицированных евреев, являющихся последовательными проводниками великорусского национального угнетения” [369]. Бухарiн, який роками грiшив проти нацiональностей, заперечуючи право на самовизначення, змушений був також визнати, що “на Украине... состав партий русско-еврейский”, в силу чого тут ведеться боротьба “с такой энергией, с таким бешенством” [370]. Об’єктом цiєї боротьби був українець, свiдомий своєї приналежностi до рiдного народу. В.Винниченко (в якого дружина була єврейка, що спiвчувала iдеям чоловiка) у працi “Вiдродження нацiї” свiдчить: “Хто визнавав себе українцем, той був ворогом соцiальної революцiї... Це дозволяло найтемнiшим большевицьким елементам зривати з стiн портрети Шевченка й топтати їх ногами, ловити по селах українських шкiльних учителiв, i знущатися з них, i розстрiлювати їх тiльки за те, що вони були свiдомими українцями” [371]. У тi роки за “невiдомих обставин” “загинули, а по сутi були знищенi, композитор Леонтович, художники Нарбут, О.Мурашко, вченi Л.Симиренко, О.Єфименко, поет В.Чумак та iн. Дивом врятувався вiд розстрiлу бандами Муравйова В.Сосюра. Але його добивали пiзнiше, як i Ю.Яновського, Леся Курбаса, А.Кримського, М.Кулiша, Остапа Вишню, А. Малишка, М.Рильського, О.Довженка та iнших великих синiв народу. У 20-х роках єдиний антиукраїнський фронт євреїв i росiян, очолюваний Л.Кагановичем, секретарем ЦК КП(б)У, розпочав розгорнутий наступ проти рiзних надуманих iзмiв: боротьбизму, укапiзму, хвильовизму, шумськизму, волобуєвщини тощо. В липнi 1921р. ЦК РКП оголосив партiйну перевiрку у всеукраїнському масштабi. За три мiсяцi з українських парторганiзацiй було виключено понад 20 тисяч чоловiк, що становило 22,5% всього складу органiзацiї. В деяких губернiях, наприклад на Одещинi, кiлькiсть виключених перевищувала 40 вiдсоткiв [372]. А пригадаймо трагiчну долю боротьбистiв, цих справжнiх комунiстiв i патрiотiв. Скрипник на XII з’їздi РКП говорив: “Нам удалось завоевать (!) на Украине украинскую Коммунистическую партию “боротьбистов”, которая влилась к нам в составе 4 тыс. чел. с лишком... Сколько теперь у нас имеется бывших боротьбистов? Сейчас на Украине имеется только 118 боротьбистов - а остальные? Некоторая часть переехала в Россию, а остальные частью ушли, а большей частью были выкинуты из партии при чистке и т.д. по мотивам, что у них сохранились националистические пережитки” [373]. У Комiнтерн i ЦК РКП летiли з України донос за доносом про “небезпеку нацiоналiстичного ухилу” в КП(б)У та КПЗУ. Внаслiдок цих свiдомих i продуманих наклепiв лави українських комунiстiв, не дуже густi й так, значно порiдшали. Багатьох керiвникiв-українцiв так далеко “заховали”, що й досi не знайдуть їхнiх могил, наприклад, Василькiва, Туринського, Мондока та цiлого легiону iнших. Iмен Хвильового, Шумського, Волобуєва та iнших все ще не зустрiти в жодному енциклопедичному виданнi чи довiднику. На пленумi ЦК КП(б)У в березнi 1928р. Каганович закликав: “... В момент бою за ленiнську бiльшовицьку лiнiю, в момент рятування КПЗУ вiд ренегатiв i зрадникiв ми мусимо по-ленiнському бити (!), бити i ще раз бити, i не тiльки цих зрадникiв, а й тих, хто вагається. Бо урятувати тих, хто вагається, можна не балачками, не тим, що ми будемо панькатись та умовляти їх. Не цим ми врятуємо людей, а тим, що ми будемо їх немилосердно i по-ленiнському бити. Врятуємо - будь ласка, приходьте. Не врятуємо - йдiть, куди очi дивляться” [374]. ... Випливе - значить, вiдьма, потоне - значить, праведна душа. Так в епоху середньовiччя визначали партiйнiсть, чи то пак правовiрнiсть, “єретикiв”. Чи треба ще виразнiшого заклику до антиукраїнського погрому, та ще й нахабно прикритого iм’ям Ленiна! Бєлiнський писав, що руський мужик iконами горщики накриває. Як бачимо, iм’ям Ленiна вже тодi умiли приховувати i виправдовувати будь-який злочин i будь-яку пiдлiсть. Замiсть того, щоб зчинити тривогу, апелювати до мас i з їхньою допомогою зупинити оскаженiлих шовiнiстiв i неоколонiзаторiв, українськi дiячi безпорадно розводили руками. В.Затонський намагався навiть виправдати цей полiтичний бандитизм посиланням на дiалектику: “Україну радянську, - писав вiн, - будувалося в значнiй мiрi людьми, що навiть мови української не знали. Така дiалектика iсторiї” [375]. Ця “дiалектика” роздушила пiзнiше самого Затонського (не врятувало й те, що дружина його була єврейка), а заодно з ним i М.Скрипника, В.Чубаря, С.Косiора, Г.Петровського, В.Приймака, Ю.Коцюбинського, Антонова (того самого, що повинен був називатися “просто Овсiєнком”), Кропив’янського, Федька i багатьох iнших ошуканих i пiдло зраджених українських патрiотiв, на заслiпленнi i надмiрнiй довiрливостi яких росiйсько-єврейська влада знову в’їхала на Україну. Характеризуючи полiтику монгольських завойовникiв на Русi, Маркс зазначав, що зони прагнули “масовими убивствами розрiдити населення, яке могло б повстати в них у тилу” [376]. Здiйснюючи полiтику “розрiджування” українцiв, аби вони не спромоглися на “новий 17-й рiк”, людей на Українi мордували не сотнями i тисячами, а мiльйонами. Як зазначається в “Нарисах iсторiї КП України”, у ходi колективiзацiї в республiцi знищено близько 200 тисяч т.зв. куркульських господарств, майно яких було конфiсковане, а людей “виселено в iншi райони країни” [377]. Разом з членами сiмей з України було депортовано на вiчне поселення i муки в Сибiр один мiльйон українцiв. Тим часом навiть татаро-турецькi орди протягом перших п’ятдесяти рокiв XVII ст., тобто в найгiршу пору нашої iсторiї, спромоглися захопити в полон менше, нiж 200 тисяч українцiв [378]. Пiдiрване i зруйноване таким чином сiльське господарство було причиною масового голоду на Українi, який у 1933р. забрав у могилу, за деякими даними, 9 мiльйонiв жертв. Опухлi з голоду, виснаженi люди, мов тiнi, блукали вулицями сiл i мiст, шукаючи порятунку. Не знайшовши, падали, знесиленi, просто неба, тихо конали пiд парканами, на шляхах i залiзницях. Трупи померлих лежали тижнями, i їх нiкому було поховати. В окремих мiсцевостях спостерiгалося людоїдство. А в цей час у магазинах торгсiну за золото продавали хлiб та iншi продукти i в ресторанах за ширмами витанцьовували голi проститутки, наспiвуючи: “Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек”. Замiсть того, щоб звернутися до мiжнародної солiдарностi i подати Українi допомогу (як це було пiд час голоду в Росiї), з неї й далi “викачували” хлiбоздачу i душили народ полiтичними репресiями. У груднi 1933р. пiд керiвництвом секретаря Iнтернацiоналу Йосипа Ароновича П’ятницького зiбрався XIII пленум Виконкому Комiнтерну. З трибуни пленуму лунали слова: “24 января 1933 г. Центральный комитет ВКП(б) принял историческое решение об укреплении руководства ЦК КП(б)У и решающих областей Украины. Это решение, посылка на Украину секретаря ЦК ВКП(б) т.Постышева, посылка незадолго до этого одного из наших самых выдающихся (!) работников в области сельского хозяйства т.Хатаевича, возвращение на Украину в качестве председателя ГПУ т.Балицкого, многие годы специализировавшегося на борьбе с украинской контрреволюцией, боевая мобилизация большевиков Украины и прежде всего конкретное повседневное руководство ЦК ВКП(б) и т.Сталина, громадная помощь, оказанная Украине ЦК ВКП(б) и союзным правительством, привели к тому, что в течение каких-нибудь 9-10 месяцев положение на Украине существеннейшим образом улучшилось. План хлебосдачи в 1933 г. выполнен досрочно - 6 ноября. Так рано Украина его еще никогда не выполняла” [379]. Україна конала з голоду, а з неї, як за Шевченком, знiмали останню латану свитину, притому “досрочно”. Не дивно, що офiцiйнi джерела i досi бояться торкатися цiєї теми. П.Ю.Шелест у своїй книжцi глухо згадує: “Особливо тяжке становище склалося з продовольством у 1933 роцi” [380]. I тiльки. Тим часом керiвництво КПРС давно зобов’язане дати свiтовi звiт про жертви цiєї “громадної помощi”. У пору тяжкого нацiонального лиха, нечуваного за всю попередню iсторiю України, поет Леонiд Первомайський (Iлля Шльомович Гуревич) видає книжечку “Зброя”, в якiй слiдом за Кагановичем виголошує погромницькi гасла проти українського народу. Почуваючись речником “осназiвцiв” (частин особливого призначення, тобто карних вiйськ ДПУ), до якого “смiялися чекiсти”, вiн погрожував українцям: Я знаю вашу природу - в млоснiй хуторськiй ночi Вас вистругали столипiнцi з куркульками на печi. А потiм ви виростали й вертали в свiй темний кут, Закiнчивши комерчеське та агроветiнститут. А потiм ви пiд Трипiллям вбивали моїх братiв... Та ми таки надавали вам повну пельку чортiв!.. Ми знаєм, чого ми хочемо. Осназiвський наш загiн.           (“Лист iз Києва”) У цих рядках стiльки лютої ненавистi i зневаги до українцiв, що вистачило б отруїти все населення краю аж до немовлят у колисках. Звичайно, сам по собi цей вiрш не вартий уваги. Але факт його появи свiдчить про нестримний розгул чорносотенних настроїв на Українi, про гнiтючу полiтичну атмосферу тих рокiв, коли навiть такi мужнi люди, як Скрипник або Хвильовий, не витримували цькування i пускали собi кулю в лоба. У цьому вiршi прозирає хижий оскал переляканого мiщанина, якому до рук трапила жертва. Вiн з усiх сил душить її за горло i кричить тим голоснiше, чим бiльший страх за неминучу розплату охоплює його самого. Трагедiя Первомайського i подiбних до нього в тому, що вони од євреїв вiдiйшли (принаймнi формально), а до українцiв “не пристали”. У кожнiй такiй людинi все життя б’ється єврей з українцем i не може перемогти. Це є причиною великих душевних мук. У Л.Первомайського, безумовно, великий талант. Але в нього не вистачило нi полiтичної мудростi, нi громадянської мужностi, щоб стати українським Гейне... Пiд закличними гаслами сiонiстських терористiв, трубадурiв сталiнiзму, пройшов по Українi кривавий 1937 рiк. Тепер ми визнаємо з байдужим жалем, що тодi особливо далися взнаки безпiдставнi репресiї, внаслiдок яких багато досвiдчених партiйних, радянських, вiйськових дiячiв та iнших кадрiв було заплямовано i репресовано. Багато безневинно постраждало не тiльки українцiв, а й росiян i самих євреїв: Д.Гофштейн, Д.Бергельсон, I.Фефер, Л.Квiтко, М.Кольцов, П.Маркiш та iн. Але це тiльки зайвий раз пiдтверджує мудрiсть слiв К.Маркса про те, що не може бути вiльним народ, який пригнiчує iнших. Уже пiсля вiйни, коли вдруге на чолi ЦК КП України став Каганович, над українською iнтелiгенцiєю, за словами М.С.Хрущова, готувалася нова розправа по звинуваченню в нацiоналiзмi. Вона не тiльки готувалася, а здiйснювалася повним ходом пiд загальний плач i лемент захiдноукраїнського населення, яке за пiдтримку визвольного руху С.Бандери спочатку утюжили танками, а потiм ешелонами вивозили до Сибiру. Назустрiч транспортам з України мчали состави з євреями та росiянами, якi на поклик Кагановича збиралися в розрiдженi таким чином українськi мiста. У Франка єврей-капiталiст Герман Гольдкремер говорить на адресу українцiв, яким доводиться зазнавати безкiнечних страждань: “Так дурням i треба”. Єврейська елiта, що почувалася на Українi паном становища, не раз подумки i вголос повторювала цi слова. Вона могла робити це безкарно. У Києвi i Москвi, в урядi i в ЦК ВКП, у Комiнтернi i в зарубiжних партiях - всюди сидiли їхнi люди. Якщо не вистачало безпосередньо єврейського представництва, при потребi використовувався авторитет дiячiв, у кого дружини були єврейки: Калiнiна, Молотова, Ворошилова, Луначарського, Мануїльського, Затонського, Димитрова... Щоб надати собi бiльшої ваги в очах “простого” люду, перед вiйною пустили поголоску, нiбито Сталiн мав собi за дружину дочку Кагановича. Як тепер Ленiна видають за єврея, а дружину Брежнєва - за єврейку. Спробуй було пiсля цього що-небудь сказати євреєвi насупротив. Одразу ж ДПУ, в’язниця, а далi Сибiр, де навiчно зникають усi i всякi слiди. Пiд ту пору умов для виникнення українсько-єврейських конфлiктних ситуацiй було бiльше, нiж досить, i не останньою мiрою вони випливали з нацiонального характеру євреїв. Тут доречно в цьому зв’язку навести слова Бакунiна, якими вiн характеризував Маркса. Несправедливi щодо особи самого Маркса, вони, проте, дуже влучно малюють нацiональний тип єврея, такий принаймнi, яким вiн уявлявся Бакунiну. “За походженням пан Маркс - єврей. Вiн поєднує в собi, можна сказати, всi позитивнi риси i всi недолiки цiєї здiбної породи. “Нервовий”, як каже дехто, до боягузтва, нетерпимий i абсолютний, як Iєгова, Господь Бог його предкiв, i, як вiн, мстивий до безумства. Немає такої брехнi, наклепу, якого б вiн не був здатний звести на кожного, хто мав нещастя викликати його ревнiсть або, що все одно, його ненависть. I вiн не зупиняється перед найбiльш мерзенною iнтригою, якщо тiльки, на його думку, - а втiм, здебiльшого помилкову, - ця iнтрига може придатися до посилення його становища, його впливу або до поширення його сили. Щодо цього вiн цiлком “полiтична людина” [381]. До рис, вдало пiдмiчених у євреїв Бакунiним, треба додати такi якостi, як зарозумiлiсть, розв’язнiсть i нахабство. Вiтте, якого не можна запiдозрити в антипатiях до євреїв, у всiх трьох томах своїх спогадiв характеризує їх не iнакше, як нахаб, зарозумiлих iнтриганiв. Про начальника станцiї Балта Ф.Штерна вiн пише: “Он имел единственный недостаток, свойственный его расе, - нахальство” [382]. Залiзничного магната Блiоха атестує так: “Блиох был человек по природе неглупый, в высшей степени образованный и талантливый, но с недостатками, так сильно присущими большинству евреев, а именно со способностью зазнаваться и с большой долей нахальства” [383]. Великий князь Олександр Михайлович, за характеристикою Вiтте, - “воплощенный интриган” [384]. Видавець “Биржевых Ведомостей” Проппер - “нахал”. На адресу росiйської преси перiоду 1905р. Вiтте висловився: “Вся полуеврейская пресса, типичным представителем которой являлся Проппер, вообразила, что теперь власть в их руках, а потому самозабвенно нахальничала” [385]. I ось люди з такими милими якостями беруть владу у свої руки. Самовпевненi i нахабнi, мстивi i ненависливi єврейськi iнтригани засiдали за кожним бодай хоч трохи значним начальницьким столом. Перед лицем цих партiйних божкiв рядовий українець, а особливо той, хто вiдчував себе “вiдповiдальним” за 1917 рiк, за спробу вирватися з-пiд влади Росiї, мовчки, мов вiл, реми?ав свою думу i похмуро мовчав. Його карали й за це: мовляв, приховує правду, носить камiнь за пазухою... “Вузькiсть життєвих умов, - казав Енгельс, - породжує вузькiсть кругозору” [386]. Пригнiченi репресiями i терором, роз’єднанi зрадою i намовами, українцi ледве могли здобутися на пасивний самозахист. Однi виїздили в Росiю, щоб там “загубитися” в загальнiй масi людей i стати недоступними для своїх гонителiв. Так опинилися у добровiльному вигнаннi великий Довженко, теоретик космонавтики Ю.Кондратюк, композитор Синиця i багато iнших видатних умiв України. Iншi одружувалися на єврейках або росiянках i таким чином здобували собi патент на “лояльнiсть”. Третi вiдхрещувалися вiд полiтики i самi вiд себе, зрiкалися мови, нацiональностi, навiть свої прiзвища перекручували на iнший лад. (Скiльки столiть триває ця наруга над великим народом!) Насильство, залякування i страх робили своє: отруювали свiдомiсть людей, присипляли їхню совiсть i волю, руйнували в людинi все людське, пригнiчували її активнi сили i робили нездатною боротися за збереження своєї гiдностi i нацiональної честi. Рiвень нацiональної свiдомостi на Українi упав нижче “умовного нуля”. Такi страшнi наслiдки цього єврейсько-росiйського панування. Євреї святкували перемогу. До їхнiх послуг були першi мiсця в життi, кращi посади по службi, зручнiшi й просторiшi квартири в аристократичних кварталах мiст, пiльговi курорти, санаторiї, лiкарнi i всi можливi блага навiть такої азiатської цивiлiзацiї, як наша. I все це вважалося нормальним, так би мовити, особливим варiантом пролетарського iнтернацiоналiзму. Так тривало б, можливо, досить довго, якби не подiї другої свiтової вiйни, якi активiзували iнтерес до євреїв у всьому свiтi. В СРСР спробували також глянути на них без рожевих окулярiв. Глянули i вжахнулись: пiд рядюжкою фальшивого iнтернацiоналiзму лежав той самий єврейчик-пройдисвiт, по сутi злодiй i грошолюб, якого висмiяв ще Карл Маркс. Початок цього прозрiння пов’язаний з iм’ям секретаря ЦК ВКП(б) Олександра Сергiйовича Щербакова. Звичайно, вiн дiяв не без вiдома Сталiна, симпатiї якого, як свiдчить його дочка Свiтлана, були не на боцi євреїв. Якось у роки вiйни розгнiваний Щербаков приїхав у московську редакцiю газети “Красная звезда”. Коли зiбрався весь колектив, що складався, звичайно, з євреїв, вiн вичитав їм, кому що належало, далi грюкнув кулаком по столу i на додачу пообiцяв: “Я цю синагогу розжену!..” Обiцяного довго ждати не довелося. Але головне полягало не в скороченнi штатiв редакцiї чи замiнi поганих працiвникiв, яких чекала посилка у низову пресу. Йшлося про щось набагато важливiше: про змiну в ставленнi до євреїв взагалi, про крутий поворот у полiтицi партiї i держави, i на це дуже виразно натякало оте зловiсне слово “синагога”. Щоб мати вiльними руки при розв’язаннi такого складного питання, а заодно позбавити впливових радянських євреїв можливостi апелювати до зарубiжної громадськостi, в 1934р. передбачливо був розпущений Комiнтерн. Тим бiльше що стараннями комунiстiв-сiонiстiв вiн, по сутi, був перетворений зi штабу революцiйних дiй на своєрiдну мiжнародну “синагогу”. Звичайно, були й iншi причини розпуску Комiнтерну, але названа не була останньою. Подув нового вiтру дiйшов у найдальшi закутки країни i змусив багатьох по-новому глянути на євреїв. Отже, не такi вже вони святi та божi, не такi правовiрнi марксисти i не такi всесильнi, за яких себе видавати. До того ж вони ще й антипатрiоти: свою роль вiдiграв судовий процес над євреями-лiкарями, звинуваченими в дiйсному чи приписуваному їм отруюваннi видатних дiячiв Союзу. Словом, почалася своєрiдна “переоцiнка цiнностей”. Боротьба з космополiтизмом, розпочата одразу ж пiсля вiйни, остаточно розвiнчала пристосуванцiв i любителiв поживитися за чужий рахунок. Кульмiнацiєю цiєї боротьби на Українi був розширений пленум Спiлки письменникiв, що вiдбувався з 28 лютого по 1 березня 1949р. в будинку Київського фiлiалу музею Ленiна. Ось лише деякi висловлювання окремих письменникiв. М.Бажан: “Цi космополiтствуючi сноби жили на нашiй землi, користувалися всiм - i платили зненавистю, презирством, зневагою”. О.Корнiйчук: “Космополiти пiдкопуються пiд наш патрiотизм: вони твердять, що в епоху атомної бомби немає, мовляв, мiсця нацiональним рамкам”. О.Гончар: “Їх симпатiї там, їх антипатiї ми завжди вiдчували на собi. Безграмотний Санов, якого хотiли зробити прапором української критики, засуджував можливiсть писати українською мовою i думати нею”. П.Тичина: “Що ж це за дiло, коли на 32-му роцi революцiї доводиться пролетарське мистецтво захищати од них?” М.Руденко: “Обвинувачення в космополiтизмi - це обвинувачення в зрадi народу”. С.Скляренко: “За роботою Пленуму стежить вся Україна. В цьому залi з нами тут партiя i весь народ”. З безмежного моря фактiв, що їх називали оратори, викриваючи кричущi зловживання євреїв, наведемо лише один. Про нього розповiв О.Михалевич. Вiн повiдомив, що за роки радянської влади Київська консерваторiя пiдготувала 76 аспiрантiв-музикознавцiв. З них 70 були за нацiональнiстю євреї i лише 6 - українцi. Так створювався ще один мiф про “винятковiсть” єврейського генiя, в даному разi про їхню надзвичайну музичну обдарованiсть i музичну “бездарнiсть” українцiв, вiдомих, проте, всьому свiтовi як один iз найбiльш музикальних i спiвучих народiв. Кожний мiг себе запитати: чому таке могло статися? Вiдповiдь лежала на поверхнi: всюди в апаратi влади сидiли євреї, якi робили так, як було вигiдно їм, євреям. У ЦК, звiдки в усi артерiї нацiонального життя українцiв iшли керiвнi директиви, сидiв україножер Каганович. Преса, що пропагувала й роздмухувала це україножерство, перебувала прямо чи посередньо в руках євреїв. Л.Троскунов керував газетою “Правда Украины”, а потiм агентством РАТАУ, Л.Паламарчук (дружина єврейка) - газетою “Радянська Україна”. Санов i Буркатов - “Лiтературною газетою”. Видавництва, що друкували книги в дусi полiтики Кагановича, також очолювали євреї: видавництво АН УРСР - Зав’ялов, “Радянський письменник” - Розумовський, “Молодь” - Дiнкевич i т..д. На чолi журналу “Комунiст України” i тепер стоїть запеклий сiонiст i україножер Терлецький. Довгi роки до цього вiн був вiдповiдальним секретарем Головної Редакцiї УРЕ i давав дефiнiцiї “нацiоналiстiв” кращим представникам української культури i науки. А помножте факт, наведений Михалевичем, на всi iншi дiлянки життя, i ми побачимо всю глибину ворожої iнтересам українського народу дiяльностi євреїв тiльки в пiслявоєннi роки. Але мiф, створений євреями навколо своєї нiбито безкорисливостi i свого лжеiнтернацiоналiзму, розвiнчано. Трухлява стiна впала, здiйнявши хмару куряви. В основi iдеологiчної боротьби тих рокiв лежали, звичайно, не нацiональнi iнтереси українцiв (радянська полiтична термiнологiя не знає навiть такого вислову або ж ототожнює його з нацiоналiзмом). На перший план виразно проступали матерiальнi iнтереси нової росiйської бюрократiї, яка зросла чисельно i потребувала теплих мiсць, належних їй “по праву” старшинства. Здобути ж цi мiсця можна було не iнакше, як витiснивши євреїв. Це була цiла революцiя, але революцiя особлива, в нiй велася боротьба верхiв за владу над низами. Росiйський бюрократ, сп’янiлий вiд сталiнського тосту “за великий росiйський народ”, грубо штовхав єврейського бюрократа, мовлячи: посунься або йди геть! Єврейський бюрократ, хоч i зарозумiвся за роки тривалого панування i, отже, трохи пiдупав на силi, не хотiв, проте, нi посуватися, нi, тим бiльше, знiмати “теплi валянки” i йти геть. Тодi гукнули нацiоналiв, аби вони допомогли росiйському “братовi” з ногами влiзти в правлячу бричку. Звичайно, не даром, деякi мiсця дiсталися й особливо спритним нацiоналам. Боротьба з космополiтизмом, а по сутi з антипатрiотизмом i зловживаннями євреїв, якi стали набирати загрозливих розмiрiв, проникла в усi органи державного i партiйного апарату, охоплювала все ширшi сфери життя. Вiд євреїв, якi себе скомпрометували, почали поступово розчищати органи держбезпеки, суду i прокуратури. З їхнiх рук частково перебрали пресу й iншi джерела масової iнформацiї. Пiд рiзними приводами довелося усунути деяких запiдозрених євреїв вiд керiвництва особливо важливими дiлянками господарства, науки, культури й лiтератури. Внаслiдок цього стало можливим пiддати гласностi численнi шахрайства євреїв, що довгий час замовчувалися i все їм минало. День при днi преса роками повiдомляла про зловживання службовим становищем, про практику взаємного вихваляння й протегування, про крадiжки, спекуляцiї, комбiнацiї нечуваних масштабiв з iноземною валютою, про нелегальне iснування з метою наживи приватних артiлей i цiлих пiдприємств. Це була якась вакханалiя злочинiв. Численнi факти створювали цiлiсну картину огидного морального обличчя скандально великої частини радянського єврейства. Злякавшись цiєї убивчої картини i не без тиску внутрiшнiх i зовнiшнiх сiонiстських сил, влада припинила цю безумовно корисну роботу. Щоб врятувати “лице” злочинцiв i вiдвернути вiд них увагу громадськостi, сiонiстськi кола й досi кричать про переслiдування й дискримiнацiю євреїв в СРСР. Але повернiмося до “стiни”, що нiби впала. Курява розвiялася. Що ж вiдкрилося здивованим очам? Стiну, справдi, добре захитано, але її пiдфарбовано в нацiонально-українськi кольори i вона стоїть далi. Проiлюструємо це на конкретному прикладi. Протягом п’ятнадцяти пiслясталiнських рокiв, з 1954-го до 1969-го, на посту голови Президiї Верховної Ради УРСР перебував зросiйщений українець Д.С.Коротченко. Керiвний склад апарату Президiї, цього “колективного президента”, мав таку нацiональну фiзiономiю. Обидва помiчники Коротченка - Юркевич i Кожема - євреї. Останнiй у цiй ролi пробув протягом усiх 15 рокiв. Юркевич, правда, через якийсь час змушений був залишити працю, бо при об’їздах з Коротченком сiльських мiсцевостей, де доводилось iнодi оглядати тваринницькi ферми, дуже часто затуляв собi хусточкою носа. На чолi юридичного та адмiнгоспвiддiлiв стояли також євреї - вiдповiдно Бурчак i Лукашевич. Вiддiл нагород очолювала Нужненко, чоловiк якої - єврей Шлефман. А заступник начальника секретарiату - Валетчик, дружина якого єврейка Гольдман. У секретаря Президiї Зленка дружина також єврейського походження. Лише вiддiлом постiйних комiсiй керував українець Доленко, але i в його вiддiлi було кiлька замаскованих iудеїв. До всього того син Коротченка, Василь, одружений на єврейцi. Чи можна вважати апарат української Верховної Ради українським? Звичайно, нi. Українська тут лише вивiска. Аналогiчне становище у величезному апаратi Ради Мiнiстрiв i Держплану УРСР, у численних мiнiстерських та iнших вiдомчих канцелярiях. Лише в ЦК КПУ вдалося трохи потiснити євреїв, але їхнi мiсця одразу ж окупували росiяни. I не просто росiяни, а, як правило, русифiкатори i шовiнiсти. Коли декому з таких росiян П.Ю. Шелест, тодiшнiй перший секретар ЦК, зауважив, що, працюючи на Українi, можна було б i розмовляти по-українському, вони з погордою вiдповiли: “А мы говорим на языке великого Ленина”. Шелест нагадав, що саме Ленiн i вимагав вiд комунiстiв, якi працюють на Українi, знати i розмовляти українською мовою, а не вiдтирати її на другий план. Тодi на нього посипалися доноси у Москву. Як бачимо, давнiй заклик Ленiна “перелицьовуватись на український лад” - єдиний iз його “заповiтiв”, якого свято дотримуються на Українi. Незважаючи на свiй бюрократичний, верхiвковий характер, ця “кабiнетна” революцiя має безумовно позитивне значення. По-перше, вона привела в апарат управлiння на Українi певний вiдсоток нацiонального елементу. Досить сказати, що тодi як протягом 35 рокiв першими секретарями ЦК КПУ були тiльки (без єдиного винятку!) євреї або росiяни, то з 1953р. на цей пост почали призначати українцiв. Першим таким секретарем-українцем виявився невдаха О.I.Кириченко. На деяких iнших вiдповiдальних посадах, на яких доти сидiли євреї, опинилися також українцi. Правда, переважну бiльшiсть цих українцiв так само не можна було уявити собi представниками українського народу, як i замiнених ними євреїв. Це годованцi i ставленики не України, а росiйського шовiнiзму. Який, примiром, представник українського робiтничого класу з колишнього iнженера “Ленiнської кузнi” М.С.Синицi? Вiн був спочатку першим секретарем Київського мiськкому партiї. Пiсля того, як разом з головою мiськради Давидовим вiн збудував собi за державний рахунок п’ятиповерховий особняк, його “пересадили” на профспiлки. Пiсля чергового скандалу його нав’язали першим секретарем Одеського обкому, а тепер ця людина виступає в ролi мiнiстра рiчкового пароплавства України. Подiбнi синицi не можуть дбати про нацiональну честь та iнтереси народу уже тому, що самi вони позбавленi не тiльки нацiональної честi, а й елементарної людської гiдностi. Але наявнiсть при владi представникiв корiнного населення вселяє вiру в можливiсть рано чи пiзно поставити на чолi України людей, цiлком гiдних її довiр’я. Пiдступнi вороги нашi можуть дурити довiрливих людей: мовляв, “какая разница”, нацiональнi чи не нацiональнi кадри! Це тема спецiальної i дуже важливої розмови. Тут же ми в кiлькох рядках спробуємо показати ту рiзницю, якої нiбито немає. Жовтнева революцiя почалася у Петроградi - ненависному гнiздi росiйського царизму й колонiалiзму. Здавалося б, революцiйнi маси повиннi були роздерти його на клаптi. Тим часом навiть у Зимовому палацi не вибито й шибки, а зi стiн московського Кремля не випало й цеглини. Навiть монументи царям-катам оголошено пам’ятниками мистецтва. Росiянам, бачите, шкода: все-таки воно своє, рiдне, хай лишається для iсторiї. Як охоронна грамота, воно i в наступнi часи буде викликати страх до сили, з допомогою якої на кровi i кiстках поневолених народiв будувалася велич росiян. Зате на Українi в роки вiйни i миру вони понищили всi українськi нацiональнi святинi або покрали їх i поховали в коморах та запасниках музеїв. А чому б i не знищити або не покрасти? Адже воно не їхнє, воно чуже!.. Чим керувалися секретар ЦК КПУ росiянин Постишев, його дружина єврейка Постоловська (тодi секретар Київського мiськкому партiї) та начальник Укрбуду єврей Меламуд, що дали згоду висадити в повiтря найстарiший пам’ятник української архiтектури - Михайлiвський Золотоверхий монастир? Тим, чим керувалася вiйськова влада, з наказу якої в 1941р. висаджено в повiтря унiкальний Успенський собор Києво-Печерської лаври або коли та сама вiйськова влада домагалася в 1965р. знесення гордостi всеслов’янської цивiлiзацiї - будинку Київської академiї на Подолi. Всi вони керувалися одним: воно не наше, воно чуже. Що менше матимуть українцi таких пам’ятникiв i споруд, то швидше забудуть, хто вони, тим покiрнiше схилять голови перед будь-яким Постишевим, Меламудом або iншим зайдою. Ось чому, крiм усього iншого, українцi, якщо ми дорожимо власною свободою, повиннi мати свої, нацiональнi кадри, якi б розумiли iнтереси нацiї i умiли їх обстоювати i боронити. Київську академiю врятовано для народу, для людства, для iсторiї завдяки втручанню громадськостi i особисто В.В.Щербицького, тодiшнього голови уряду України. По-друге, i це, можливо, найголовнiше: в ходi подiй несмiлий, затурканий переслiдуваннями українець навчається досвiду полiтичної боротьби, пробує свої сили, пiзнає смак не тiльки вiчних поразок, а й деяких перемог. Однiєю з причин нацiональної трагедiї українцiв досi була їхня апатiя, вiдраза до полiтики. На вiдмiну вiд єврея з його пристрастю до полiтиканства, українець, навпаки, мiг встромити носа в купу гною i весь вiк безпечно продовбатися на своїй грядцi. Тiльки тодi, коли йому дуже дошкуляло, вiн пiдводив голову i починав цiкавитися, звiдки i чому його пече. Його “полiтика” виливалася тодi в козаччину XVI-XVII столiть, у гайдамаччину XVIII ст. або в отаманщину XX ст. Тобто - в стихiйний, неорганiзований бунт, який неминуче зазнавав поразки. Але тепер українцi дедалi бiльше переконуються, що самої голої сили не досить. Хитрiсть, органiзацiя, розум потрiбнi, потрiбне вмiння вести полiтику. Подiї останнiх рокiв показують, що українець з об’єкта полiтики намагається стати суб’єктом полiтики, її реальною i вiдчутною силою. Українець стає рiшучий i смiливий. А це вже добра ознака. Верхiвкова революцiя триває. Щоб уповiльнити її розвиток, зацiкавленi в цьому сили сiють отруйнi чутки про “активiзацiю” українського нацiоналiзму, залякують “небезпекою” виходу України з Союзу тощо. Але цим провокацiям не спинити невблаганної ходи життя. В неї втягуються все новi верстви людей, якi - вiримо! - керуватимуться у своїх дiях не покликом власного шлунка, а високими iнтересами українського народу. Цього саме i вимагає свята справа рiвностi народiв - єдиної надiйної запоруки їхньої незалежностi i справжньої, а не паперової дружби.   ------------------------------------------------------------------------------------- ПРИМІТКИ 320 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.22, с.383. 321 В.I.Ленiн про Україну, с.309. 322 С.Ю.Витте. Восп., т.2, с.213. 323 С.Ю.Витте. Восп., т.3, с.327. 324 Там само, т.2, с.213, 325 Там само, т.3, с.135. 326 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.22, с.50. 327 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т. 38, с.190. 328 Н.Н.Попов. Очерк истории КП(б)У, 4-те вид., Х., 1931, с.71. 329 И.Р.Трайнин. СССР и национальная проблема. М.,1924, с.26. 330 БСЭ, т.24, с.74. 331 Двенадцатый сьезд РКП(б). Стеногр. отчет. М.,1968, с.420. 332 “Коммунист”, 12 апреля 1919 (Харкiв). 333 Н.Н.Попов. Очерк истории КП(б)У, с.29-30. 334 Л.Беренштейн. Критика iдеологiї сiонiзму - рiзновиду антикомунiзму, К.,1971, с.31-34. 335 БСЭ, т.8, М.,1927, с.115, 116. 336 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.1, с.378. 337 Там само, с.379. 338 М.П. Драгоманов. Евреи и поляки, с.138, 141. 339 БСЭ, т.24, с.96. 340 БСЭ. т.8, М.,1927, с.117. 341 “Основа”, 1862, сiчень, с.47. 342 “Бiльшовик України”, 1928, №6, с.64. 343 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.22, с.310. 344 Н.Н.Попов. Очерк истории КП(б)У, с.217. 345 “Бiльшовик України”, 1928, №6, с.18. 346 М.М.Попов. Вказ. праця, с.319. 347 “Бiльшовик України”, 1928, №6, с.19. 348 И.В.Сталiн. Твори, т.5, с.48. 349 Ю.Смолич. Розповiдь про неспокiй, ч.1, К.,1968, с.235. 350 В.I.Ленiн. Твори, т,7, с.78. 351 БСЭ. т.24, с.92, 93. 352 БСЭ. т.ЗЗ. М.,1938, с.631. 353 Сионизм - отравленное оружие империализма, с.275. 354 БСЭ, т.24, с.86. 355 “Укр. iстор. журнал”, 1971, №7, с.62. 356 К.Воблий. Економiчна географiя України, ДВУ, 1925, с.51. 357 Рад.енциклопедiя iсторiї України, т.1, К.,1969, с.125. 358 А.Эдельман. Современность и иудаизм. Ужгород, 1970, с.91-92. 359 “Правда”, 18 декабря 1971. 360 СС в действии. Документы о преступлениях СС. Пер. с нем., М., 1960, с.150. 361 В.I Ленiн про Україну, с.365. 362 Нариси iсторiї КП України, К.,1961, с.232. 363 Второй конгресс Коминтерна. Стенограф. отчет, М.,1921, с.175. 364 Протоколы II съезда КП(б)У. К.,1919, с.72. 365 Нариси iсторiї КП України, К.,1961, с.217-218. 366 В.I.Наулко. Етнiчний склад населення УРСР, К.,1965, с.91. 367 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.8, с.548. 368 Ленiн про Україну, с.615. 369 Двенадцатый съезд РКП(б). Стенограф. отчет, с.596. 370 Там само, с.612. 371 В.Винниченко. Вiдродження нацiї, ч.II, с.272. 372 Н.Н.Попов. Вказ. праця, с.299. 373 Двенадцатый съезд РКП(б), с.572. 374“Бiльшовик України”, 1928, №6, с.16. 375 Газ. “Комунiст”, 16 червня 1926. 376 К.Маркс. Викриття дипломатичної iсторiї XVIII столiття (машинопис зберiгається у вiддiлi рукописiв Публ. бiблiотеки АН УРСР у Києвi). 377 Нариси iсторiї КП України, К.,1961, с.388. 378 Рад. енциклопедiя iсторiї України, т.I, с.514. 1920р. 379 XIII пленум ИККИ. Стенограф. отчет, М., 1934, с.112. 380 П.Ю.Шелест. Україно наша Радянська, К.,1970, с.60. 381 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.18. с.582. 382 С.Ю. Витте. Восп., т.1, с.88. 383 Там само, с.119. 384 Там само, т.2, с.22, 229; т.3, с.66. 385 Там само, т.3, с.63. 386 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.35, с.209.