РОЗДІЛ VІ 
Наприкiнцi минулого сторiччя, в 1895р., на книжковому ринку Вiдня з’явилася брошура пiд назвою “Єврейська держава”. У цiй брошурi говорилося про майбутнє євреїв, про необхiднiсть створення єврейської держави як єдиної умови їхнього нацiонального порятунку. 
Автор брошури Теодор Герцль - син мiсцевого купця, австрiйський журналiст, один iз редакторiв лiберальної вiденської газети “Нойє фрайє прессе”. (На сторiнках цiєї газети дуже часто виступали галицькi та буковинськi дiячi в оборонi прав українського народу). Справжнє прiзвище Герцля - Венiамiн Зев. Вiн зрiкся свого єврейського iменi i походження, асимiлювався, тобто тимчасово “розчинився”, у середовищi австро-угорської буржуазiї i прийняв iм’я Герцля. Вiн, кажуть, не знав iсторiї народу, полiтичним вождем якого збирався стати, йому нiбито була далека i єврейська мова, якою вiн не мiг нi читати, нi писати, нi говорити. Це, проте, не перешкодило йому очолити рух, який оформився на Першому конгресi сiонiстiв у Базелi (Швейцарiя) в 1897р. 
Уже зазначалося, що задовго до Герцля основоположнi iдеї сiонiзму були сформульованi дiячами українського єврейства - одеситом Л.Пiнцкером у його брошурi “Самоемансипацiя” та у висловлюваннях київського лiкаря М.Е.Мандельштама про потребу для єврейського народу “власного грунту”, власного кутка. Але Герцль зробив це грунтовнiше, а головне - вiд слiв перейшов до дiла, давши теорiї силу органiзацiї. З моменту виникнення руху сiонiстам вдалося посiсти панiвне становище серед єврейства, i тепер вони, з огляду на особливе становище євреїв у сучасному свiтi, становлять серйозний фактор мiжнародної полiтики, iгнорувати який не тiльки неможливо, а й небезпечно. Газета “Правда” писала: “Можно со всей определенностью утверждать, что сионизм в настоящее время выступает как одна из самых активных и действенных антисоветских и антикоммунистических сил, состоящих на службе империализма” [387]. 
Довгий час сiонiзм лишався в тiнi, даючи змогу вiд iменi єврейства дiяти бундiвцям, соцiал-демократам, марксистам-ленiнцям на сiонiстськiй заквасцi. Щоб тi не забиралися надто “влiво”, було створено ряд псевдонаукових теорiй i фiлософських доктрин, у пiдгрунтi яких лежать реакцiйнi iдеї єврейського шовiнiзму й iудаїзму. Цi теоретичнi догми мали вiдiгравати роль обмежувальних знакiв для не в мiру гарячих голiв i водночас виконувати функцiю маякiв, на якi можна було б орiєнтуватися в бурхливому морi полiтичних подiй. Так виникли концепцiї про богообранiсть i месiанiзм євреїв, про їхню особливу долю i покликання в свiтi, про одвiчну єднiсть, безкласовiсть, природний iнтернацiоналiзм євреїв. 
Арон Лiберман (вiн же Артур Фрiмен), якого вважають родоначальником соцiалiстичної лiтератури i революцiйного руху серед євреїв Росiї, говорив: “Народ пророков является исконным носителем великого идеала социальной справедливости и грядущего братства и равенства людей” [388]. Даючи нарис розвитку соцiалiзму до Маркса i Лассаля, вiн намагався довести, що основи соцiалiстичного вчення наявнi уже в Бiблiї. 
В основi цих концепцiй захована iдея єврейського панування над свiтом, iдея гегемонiзму, для здiйснення якої так багато попрацювали радянськi євреї ще з перших днiв Жовтневої революцiї. 
Опинившись на чолi такої великої країни, як Росiя, вони, треба вiддати їм належне, не заспокоїлися “на досягнутому”, а продовжували розвивати свiй наступ далi. Лозунги “Дайош Варшаву”, “Дайош Європу”, “Да здравствует Мировая Революция”, про якi сучасне поколiння знає з iсторичної лiтератури, - лише вiдгомiн тiєї епохи. Iдея Свiтовоої Комунiї приваблювала тодi багатьох, хоч кожний вкладав у неї свiй змiст. Для одних це було жадане царство свободи, для iнших - свобода царствувати... Комунiя в цьому другому її значеннi особливо приваблювала спритних синiв Iзраїлю, i вони, осiдлавши революцiйну ситуацiю, з усiх сил греблися до влади. 
Важливим знаряддям їхнього проникнення в iншi країни були мiжнароднi робiтничi органiзацiї, якi перебували пiд повним контролем євреїв. Досить сказати, що Генеральним Секретарем Соцiалiстичного робiтничого Iнтернацiоналу (виник внаслiдок еволюцiї партiй 2-го Iнтернацiоналу) був австрiйський єврей Фрiдрiх Адлер, а Головою Комунiстичного Iнтернацiоналу - штрейкбрехер Жовтня, запеклий троцькiст i лютий ворог незалежностi України єврей Зiнов’єв (Радомисльський). Вiдмiннiсть у полiтичнiй програмi цих органiзацiй не значила, що рiзними були життєвi цiлi їхнiх керiвникiв. В iнтересах досягнення поставленої мети євреї, як нiхто, вмiють мiняти свої переконання i партiї, “нацiональнiсть” i громадянство. 
Недавно померлий московський публiцист, фейлетонiст “Правды”, Давид Заславський народився i зрiс на Українi, закiнчив юридичний факультет Київського унiверситету, але громадську дiяльнiсть почав у Петроградi як бундiвець i меншовик. У 1917р. на сторiнках меншовицьких органiв, цих “подлых”, за словами Ленiна, газет, велася проти бiльшовикiв “грязная кампания клеветы грязных господ Заславских” [389]. У 1918р. пiд час гетьманства Скоропадського Заславський переїхав на Україну i працював у газетi “Киевская мысль”. Бiльшовицька “Правда” з цього приводу писала: “В Киеве вся черная дрянь из Москвы и Петрограда - спекулянты, литераторы-“социалисты”, удравшие из России и очень храбрые там. В “Киевской мысли” “знатоком” Советской России выступает Д.Заславский, который, конечно, не жалеет красок...” [390]. Пiсля повалення УНР Заславський у 1919р. втiк до Москви. Тут вiн швиденько перефарбувався, “визнав” свої помилки i зi сторiнок “Правды” став вихваляти бiльшовикiв i лаяти українцiв. 
Польський єврей Лео Йогiхес (вiн же Ян Тишко, чоловiк Рози Люксембург) був у рiзний час членом ЦК соцiал-демократiї Королiвства Польського i Литви, членом ЦК Росiйської СДРП, членом ЦК КП Нiмеччини i навiть секретарем ЦК КПН. В.Володарський, родом з Волинi, спочатку брав участь в органiзацiях Бунду, в українськiй робiтничiй партiї “Спiлка”, був меншовиком i з перемогою революцiї став бiльшовиком. 
Голова Московського ревтрибуналу Я.О.Берман спецiально їздив до Австро-Угорщини “делать революцию” [391] i редагував там орган росiйської групи РКП(б) газету “Будапештская правда”. Iнший комiвояжер революцiї, М.М.Бородiн (Грузенберг), опинився аж у Китаї, де вiн обiймав пост “високого радника” ЦВК Гомiндану. Спочатку бундiвець, потiм росiйський соцiал-демократ, потiм дiяч Американської соцiалiстичної партiї, повернення у 1918р. до Москви, вступ до партiї бiльшовикiв i, нарештi, - мiсiя в Китай, де вiн “горячо взялся за укрепление китайской национально-революционной партии”, - як патетично атестує енциклопедiя дiяльнiсть цього нiчим не примiтного єврея iз бiлоруського мiстечка Яновичi Вiтебської губернiї. 
Дiячами типу Бородiна - Грузенберга повнилися вщерть канцелярiї Комiнтерну та iнших мiжнародних органiзацiй. Третiй Iнтернацiонал створювався не для потреб сiонiзму, а для благородної справи визволення трудящих. I не вина цiєї революцiйної органiзацiї, що її перетворили на своєрiдний фiлiал сiонiстського центру. Секцiї Iнтернацiоналу, особливо в своєму верхiвковому складi, були переважно єврейськими. 
Для прикладу можна послатися на Компартiю США. Генеральним секретарем партiї з 1930 по 1944р. був Ерл Браудер (Дiксон), який виявився потiм опортунiстом. Керiвнi пости в партiї довгий час займали Герберт Аптекер, Олександр Бiттельман, Майкл Голд, Джон Гейтс (Iзраїль Регенштрайф), Джозеф Норт, Говард Фаст i iн. 
Як делегати “братнiх партiй” єврейськi комерсанти од революцiї систематично обиралися у Москвi на пленуми i конгреси Iнтернацiоналу, звiдки їм, немов iз спостережного пункту, було добре видно становище в рiзних країнах, розстановку полiтичних сил, загальну життєву кон’юнктуру, яку вони потiм використовували у своїх егоїстичних, гегемонiстських цiлях. 
На II конгресi Комiнтерну (1920), який прийняв надзвичайно важливi рiшення з нацiонально-колонiального питання, не було чути голосу колонiальних i залежних народiв. Зате дiячi рiзних єврейських органiзацiй всiляко обстоювали права “национальных меньшинств (тобто євреїв) на территориях со смешанным населением (на Украине, в Польше, Белоруссии)”, зокрема їхнє право “на одинаковое влияние на ход государственных дел” [392]. Розпустивши язик на всю губу, цi дiячi звинувачували один одного у сiонiзмi, спритно маскованому революцiйними фразами. Представник партiї Комунiстичний Бунд Фрумкiна говорила, натякаючи на Поалей Цiон: “Сионисты ведут свою работу во всех странах среди отсталых еврейских рабочих масс, способствуя возникновению в определенных кругах сионистских течений, старающихся за последнее время спрятаться под маской коммунистической фразеологии” [393]. 
Їй вiдповiв представник партiї Поалей Цiон (робiтничий сiонiзм) Кон-Ебер: “Партия тов.Фрумкиной, Коммунистический Бунд, хочет просто использовать случай, чтобы разогреть свой суп на огне мелочной борьбы партий, которую они хотели бы разжечь на Конгрессе. Тов. Фрумкина, представительница партии, которая еще вчера поддерживала контрреволюционные правительства России, вожди которой. Дан и Либер, считались виднейшими фигурами меньшевистской контрреволюции, утверждает, что мы, представители Поалей Цион, прикрываем нашу деятельность коммунистической завесой” [394]. 
В цiлому ж, як зазначалось, дебати на конгресi “уклонились в сторону” i “приняли такой оборот, с которым не может согласиться ни один человек, знакомый с нуждами коммунистической национальной политики” [395]. 
Керiвною силою Iнтернацiоналу, офiцiйно визнаною всiма зарубiжними партiями, була делегацiя РКП, до якої, крiм Ленiна, входили схильнi до сiонiзму дiячi - Зiнов’єв, Бухарiн, Троцький, Радек, П’’ятницький. Головою Виконкому Комiнтерну, як уже сказано, був Зiнов’єв, який з допомогою своїх пiдручних по апарату Виконкому (Вуйовича, Гуральського та iн.), а також однодумцiв iз зарубiжних партiй розчищав шлях Троцькому до поста Генсека ЦК ВКП(б), водночас насаджував свою диктатуру в Комiнтернi. Пiдтвердженням особливих “заслуг” Зiнов’єва мало служити, зокрема, перейменування колишнього Єлисаветграда у м.Зiнов’євськ, тепер Кiровоград. 
Уся документацiя у Виконкомi та листування з секцiями велися головним чином нiмецькою мовою. А всi радянськi євреї, як вiдомо, - “нiмцi”. Це стало тiєю зручною лазiвкою, якою в апарат органiзацiї попролазило безлiч євреїв. Обростанню апарату єврейським шовiнiстичним елементом значною мiрою сприяли секретар Iнтернацiоналу Й.А.П’ятницький, член Президiї ВККI С.I.Гусєв (Драбкiн) i особливо С.I.Гопнер, ця малописьменна людина, яка майже до початку другої свiтової вiйни вiдала тут такою важливою дiлянкою роботи, як агiтацiя й пропаганда. 
Сiонiстськiй тактицi пробиратися до влади будь-яким чином було пiдпорядковане все, аж до будинкiв вiдпочинку, де зарубiжнi дiячi, приїхавши у справах до Москви, пiдкрiпляли своє здоров’я. Тут їх чарували чорноокi мадонни єврейського походження, нав’язуючись цим видатним людям у “подруги життя”. Так, зокрема, став єврейським зятем лiдер iталiйських комунiстiв Антонiо Грамшi, одружений пiд час свого єдиного приїзду до Москви на якiйсь Юлiї Шухт. Подiбним чином у Москвi роздобув собi дружину Вилко Червенков, колишнiй перший секретар ЦК КП Болгарiї. Сiонiсти добре знають вагу цiєї тактики i з успiхом користуються нею. Адже такi одруження - це полiтичний акт, нагода для збiльшення своєї могутностi за допомогою нових союзiв. 
Сказане про Комiнтерн так само стосується усiх iнших мiжнародних органiзацiй, центри яких перебували в Москвi: Профiнтерну, Спортiнтерну, Селянського Iнтернацiоналу, КIМу, МОДРу та iн. У пiслявоєннi роки їхнє мiсце зайняли Комiнформ. Всесвiтня Рада Миру з постiйним представництвом вiд СРСР Iллi Еренбурга та Олександра Корнiйчука, Всесвiтня федерацiя профспiлок, мiжнароднi органiзацiї молодi, жiнок, ветеранiв вiйни, журналiстiв тощо. 
Що й казати вже про Соцiалiстичний, або IV, Iнтернацiонал, у якому троцькiстiв - як пiску на днi моря. Верхiвка цiєї оррганiзацiї вiдiграє роль вiдкритої сiонiстської агентури в мiжнародному соцiал-демократичному i всьому робiтничому i комунiстичному русi. В числi керiвникiв IV Iнтернацiоналу можна для прикладу назвати троцькiста Жермена (вiн же Мандель), що є одним iз лiдерiв паризького “Мiжнародного секретарiату” Iнтернацiоналу. 
Рiзних мiжнародних органiзацiй (громадських, економiчних, наукових, культурних) налiчується в сучасному свiтi близько двох тисяч. Кожна з них має свої органи преси, свiй широко розгалужений органiзацiйний апарат. Центри цих органiзацiй є в усiх частинах свiту. Звiдусюди тягнеться вiд них i до них рiзноманiтна iнформацiя. Кажуть, успiшна гра на бiржi неможлива без знання стану на ринках. Знання “полiтичного ринку”, ринку новин, робить людину обiзнаною, смiливою i рiшучою в дiях, а вiдтак дає їй перевагу в життєвiй боротьбi, забезпечує успiх. 
Зовсiм не випадково в Чехословаччинi, Угорщинi, Польщi та iнших країнах демократiї євреї прагнули захопити (це їм значною мiрою вдалося) органи преси та iншi засоби масової iнформацiї. Як писала “Правда”, “сионисты стремились к захвату руководящих постов во всех средствах массовой информации ЧССР” [396]. 
Довгий час редактором головної партiйної газети Чехословаччини “Руде право” був Р.Сланський, керiвником Спiлки чехословацьких письменникiв Е.Гольдштюккер, головою Спiлки польських письменникiв А.Слонiмський та iн. З огляду на деяке ослаблення позицiй сiонiзму в соцiалiстичних країнах, Наум Гольдман, президент Всесвiтнього єврейського конгресу, недавно закликав сiонiстiв “внедряться в структуру коммунистических государств” [397]. 
У повiстi С.Тельнюка “Грає синє море” є дуже харктерна сценка, в якiй розповiдається, як корчмар, вперше побачивши шляхетних вiдвiдувачiв, одразу ж встановив, хто вони, як їх наймення, куди i мало не з якою метою прямують. На запитання одного з високих гостей, звiдки йому це стало вiдомо, Лейба вiдповiдає: 
“Ну хiба це так важливо? Ви ж заходили до корчом? Заходили! Розмовляли? Отак потроху ми все i взнаємо. Ви ночуватимете, а Лейба пошле свого служника до Гершка, а Гершко хай пошле свого чоловiка до Мойше, - треба, щоб знали: їде найяснiший граф Олександр, їде, мабуть, до Києва, якщо взяти до уваги його попереднiй маршрут. Їде верхи з трьома вiрними людьми. Їде таємно... От i все. 
- А для чого це вам? 
- Треба знати все, що робиться на свiтi... Може, зараз оце ви їдете, а на той рiк почнеться десь вiйна, - от Лейба й думатиме, що воно та з чого...” [398]. 
Корчмар нашого автора жив у XVII ст., i йому властивi, кажучи словами Енгельса, “убогi хитрощi i викрути” свого часу. Вони були придатнi в умовах Польщi та України, але не годилися в обстановцi бiльш розвинутого суспiльства. “Дрiбнi махiнацiї польського єврея, - писав Енгельс, - представника європейської торгiвлi на найнижчому ступенi її розвитку, тi самi махiнацiї, якi так добре служать йому на його батькiвщинi i широко практикуються там, ставлять його в скрутне становище, як тiльки вiн попадає в Гамбург або Берлiн” [399]. 
У нашi днi до послуг мiжнародного сiонiзму всi досягнення науково-технiчної революцiї i насамперед широко розгалужена мережа сiонiстських Органiзацiй. З їхньою допомогою вчиняються такi диверсiї проти миру i свободи народiв, про якi мало хто навiть здогадується. 
У сучасному свiтi є численнi мiжнароднi й регiональнi сiонiстськi гнiздовиська. Найбiльшi з них - “Всесвiтня сiонiстська органiзацiя” з центрами в Нью-Йорку та Єрусалимi, яка має вiддiлення в 60 країнах свiту, i “Всесвiтнiй єврейський конгрес”, який веде iдеологiчну роботу серед єврейських мас капiталiстичних країн i намагається перенести її в країни соцiалiзму. Лише в США налiчується понад 280 єврейських органiзацiй, переважно сiонiстських. У Голландiї їх - 20. Є вони в Австрiї, Англiї, Францiї i т.д. 
Сiонiстський рух тiсно пов’язаний з правлячими колами держави Iзраїль i має величезний пропагандистський апарат. У його вiданнi, за даними офiцiйного лондонського бюлетеня “Єврейська преса в свiтi”, є понад 850 газет i журналiв, якi видаються для євреїв на iдиш, iвритi та iнших мовах [400]. 
Сiонiсти контролюють 80% американських i мiжнародних iнформацiйних агентств, послугами яких користуються газети й журнали майже всiх країн свiту. Президентами трьох з чотирьох найбiльших у США телевiзiйних компанiй є представники сiонiзму. У штатi впливової столичної газети “Вашiнгтон пост” сiонiстам належать три чвертi мiсць редакторiв i провiдних оглядачiв. Аналогiчне становище i в iнших органах масової iнформацiї. “Как правило, - пише американський автор А.Лiлiєнталь, - почти все без исключения газеты, радио и телевидение США пропагандируют произраильскую, сионистскую точку зрения” [401]. 
Те саме вiдбувається i в iнших країнах Заходу, де сiонiстськi кола значною мiрою контролюють також видавничу справу. Двi найбiльшi i найвпливовiшi газети капiталiстичного свiту - “Нью-Йорк таймс” i лондонська “Таймс” - змагаються в насадженнi єврейського шовiнiзму. Спритно спрямовуючи iнформацiю, сiонiсти зумiли, за словани Лiлiєнталя, налагодити глобальну “промивку мiзкiв”. Усе, що суперечить iдеям i завданням сiонiзму, дискредитується, небажанi виступи прогресивної преси намагаються скомпрометувати, а окремi видання, в яких розповiдається правда про злочини мiжнародного сiонiзму, про становище на Близькому Сходi, просто знищують. 
Про величезний вплив на свiтову громадську думку мiжнародного сiонiзму свiдчить той факт, що за його спиною стоїть могутня фiнансова пiдтримка великої єврейської монополiстичної буржуазiї - найбiльш процвiтаючої частини мiжнародного капiталу. Серед американських мiльйонерiв єврейського походження у першу чергу слiд назвати родини Лiменiв, Уорбергiв, Шiффiв, Кун-Лебiв, Блауштейнiв, Гугенхеймiв, Кауфманiв та iн. Правофланговими монополiстичного капiталу Англiї є Клори, Вольфсони, Спенсери, Зiфи, у Францiї - Ротшiльди, Лазари, в Голландiї - Фiлiпси тощо. 
У червнi 1969р. в Єрусалимi на “конференцiю мiльйонерiв” з’їхалися бiзнесмени-євреї всього капiталiстичного свiту: 240 капiталiстiв з рiзних країн i 400 їхнiх iзраїльських колег. Тут були представленi барони Ротшiльди, нью-йоркськi мiльйонери Лiмени, банкiри Уорберги, Гугенхейми, Зелiгмани, Iсаак Вольфсон - власник великих унiверсальних магазинiiв у Європi; Гомес, торговець i промисловець; почесний голова англiйської сiонiстської органiзацiї, мiльйонер i глава фiрми лорд Iзраель Зiф; магнат взуттєвої промисловостi Чарльз Клор; Дрейфуси i Спенсери; монополiстична родина братiв Лазарiв, яка дiє на трьох континентах; Куни, Леби, Блюменталi, Шiффи, Мортiмери, Кани, Голдмени, Сакси, Мордох, Пейнел, Генрi Моргентау (кол. мiнiстр фiнансiв США), генерал-шпигун Джеймс Клей, сенатори США Джекоб Джавiтс i Абрахем Рiбiкофф, банкiри з родини Семюеля Монтегю, Оппенгеймери з Пiвденної Америки i багато iнших [402]. 
Щоб мати уяву про те, що значать цi iмена, яку силу вони мають у реальному життi, досить кiлька слiв сказати про деякi з цих фiнансових i промислових кланiв. 
Свого часу п’ять братiв Ротшiльдiв осiли в Лондонi, Парижi, Неаполi, Вiднi i Франкфуртi i заснували там свої банкiрськi фiрми. Сьогоднi це одна з наймогутнiших фiнансових iмперiй капiталiстичного свiту, яка має глобальнi iнтереси i бере участь у багатьох фiнансових операцiях свiтового масштабу. 
Через лондонських Ротшiльдiв ця династiя тiсно пов’язана з нафтовим трестом “Ройял датч шелл”, з компанiєю морського страхування “Ллойд”. У Пiвденнiй Африцi вона контролює золотi рудники i два величезних трести кольорових металiв. Велика була її роль у компанiї Суецького каналу. Вона пiдтримує зв’язки з групою Моргана у США, з концернами “Вiккерс” та “Iмперiал кемiкл iндастрiз” в Англiї, “Метальгезельшафт” у Захiднiй Нiмеччинi i т.д. На золотому ринку банк Ротшiльда виступає вiд iменi Англiйського банку. Уся торгiвля золотом на лондонськiй бiржi проходить через руки цiєї фiрми. Один зарубiжний автор писав: “Что может быть более убедительной иллюстрацией фантастической концепции всемирного еврейского правительства, чем семья Ротшильдов, объединяющая в своем составе граждан пяти государств и оказывающая решающее влияние на экономическую жизнь многих стран далеко за пределами Европы?” [403] 
Родина Лiменiв входить до перших двох десяткiв 60 родин, якi правлять Америкою. Банк “Брати Лiмени” фiнансує авiацiйну компанiю “Дженерал дайнемiкс”, яка стала одним iз головних постачальникiв зброї для армiї США. Вона випускає мiжконтинентальнi ракети “Атлас”, їй було передане замовлення на створення атомного пiдводного човна “Наутилус”, що буквально озолотило компанiю. Банк братiв Лiменiв займає перше мiсце в США щодо розмiщення цiнних паперiв промислових фiрм. Партнери або спiвробiтники Лiменiв є директорами 120 промислових компанiй. Лiмени перебувають у досить близьких стосунках з газетою “Нью-Йорк таймс”. 
У всiх трьох свiтових центрах (Париж, Лондон, Нью-Йорк) у числi провiдних згадуються банки, що належать групi Лазарiв. Якби всi фiрми, що входять у групу Лазарiв, об’єднати в одну, то в нiй було б 49 компаньйонiв: 21 у Нью-Йорку, 6-у Парижi, 20-у Лондонi. Оцiнюючи фiнансову могутнiсть Лазарiв, газета “Таймс” 19 серпня 1968р. писала: “Невероятно, чтобы какая-либо другая контора на Уолл-стрит имела подобную Лазарам позицию в реальном капитале” [404]. 
Банкiрський дiм “Брати Лазарi” пов’язаний родинними союзами з Лiменами, а також з групою “Голдмен, Сакс енд компанi”. Цей могутнiй фiнансовий трикутник контролює активи, якi дорiвнюють 11,3 млрд. американських доларiв [405]. 
Вирiшальне слово у виробництвi кольорових металiв США, Чилi, Мексики, Австралiї, Болiвiї належить монополiї, якою володiють брати Гугенхейми. Вони контролюють бiльше половини всiєї виплавки свинцю i виробництва мiдi у США та близько 1/3 всiєї продукцiї срiбла капiталiстичного свiту. 
Численна “мiдна клiка” Гугенхеймiв заснувала у США меморiальний фонд iменi Джона Саймона Гугенхейма для заохочення письменникiв, учених, дослiдникiв та iнших спецiалiстiв. “Награжденные лица, - пише Ф.Ландберг, - продолжают работу и совершают свой жизненный путь в ореоле славы, которую им создает гугенхеймовская премия. Таким образом имя Гугенхеймов, бесплодное в социальном и культурном отношении, ассоциируется, благодаря непрестанной рекламе, сопровождающей присуждение премий, с искусством, наукой и прогрессом” [406]. 
Серед тих, хто систематично фiнансує державу Iзраїль, колишнiй мiнiстр фiнансiв Францiї i почесний президент “Банк де Франс” Вiльфрiд Баумгартнер, англiйський мiльйонер Сков, великий комерсант з ФРН Шпiц, шведський банкiр Маркує Валленберг, вiце-президент iталiйського концерну “Фiат” Джованнi Аньєллi, промисловець з Аргентини Мiрельман. 
Окремо треба сказати про бразильського капiталiста, власника торгових i промислових компанiй i туристських фiрм Орасiо Клабiна. Земельнi угiддя, що належать родинi Клабiнiв, за площею перевищують територiю Iзраїлю. У колах єврейської общини твердять, що йому належить мiсто Сiдаде-Нова, яке нерiдко називають бразильським Тель-Авiвом. Клабiн не тiльки бiзнесмен, а й полiтик. Поширюються чутки про його намiр створити на родючих землях Бразилiї “другу єврейську батькiвщину” - своєрiдний варiант на випадок можливих ускладнень на Близькому Сходi. Вже тепер на його землях у штатах Парана, Мiнас-Жерайс i Рiд-Грандi-ду-Сул є єврейськi поселення типу iзраїльських кiбуцiв [407]. 
Одним iз центрiв мiжнародного сiонiзму стала Голландiя. Зумовлено це тим, що важливi позицiї в економiцi цiєї країни перебувають у руках великої єврейської буржуазiї. Так, родина Фiлiпсiв володiє одним iз найбiльших радiоелектронних концернiв свiту (концерн “Фiлiпс”), який є важливим постачальником НАТО i бере активну участь у реалiзацiї спiльного англо-голландського i захiднонiмецького проекту виробництва збагаченого урану методом газової центрифуги. З родиною Фiлiпсiв тiсно пов’язаний нафтопромисловець ван Леєр, засновник електронно-оптичної промисловостi в Iзраїлi. Єврейська буржуазiя стоїть бiля керма правлiння великими банками, такими, як приватний банк “Пiрсон, Хелдрiнг енд Пiрсон” та iншi, вiдiграє значну роль також в управлiннi одного з найбiльших у свiтi хiмiчних концернiв “Юнiлевер”. Активними пропагандистами сiонiстських iдей є чимало вiдомих полiтичних i державних дiячiв. Серед них - колишнi прем’єр-мiнiстри Нiдерландiв Касл i Дрейс, лiдери правлячих партiй Тiланус, Бiсхойвел, керiвник провiдної опозицiйної партiї Фонделiнгден Ойл та багато iнших [408]. 
Використовуючи свiй колосальний вплив i зв’язки в дiловому свiтi, сiонiстський “Iнтернацiонал мiльйонерiв” задає тон у полiтичному й “iдеологiчному життi багатьох країн Європи та Америки. Неабияким є той факт, що самi євреї-бiзнесмени виступають у ролi мiнiстрiв i прем’єр-мiнiстрiв, послiв, губернаторiв, сенаторiв, дипломатiв, вiйськових i т.д. 
У США, наприклад, тiльки серед близького оточення президента можна назвати чимало дiячiв єврейського походження, представникiв великого капiталу. Це насамперед керiвник групи дослiджень нацiональних цiлей при Бiлому домi Леонард Гармент, спецiальний помiчник з питань внутрiшнього планування Уїльям Сефайр, член економiчної ради при президентi Герберт Стейн, помiчник по зв’язку з конгресом Юджiн Коуен, радник у питаннях нацiональної безпеки Генрi Кiссiнджер та iн. 
Обплутавши урядовий апарат, сiонiсти не можуть не впливати на проведення у бажаному для них напрямi зовнiшньополiтичного курсу Вашингтона. У 1970р. вони зумiли зiбрати пiд “заявою вiд iменi радянських євреїв” пiдписи губернаторiв 30 штатiв. “Занепокоєння” становищем євреїв в СРСР висловив державний департамент. Представники США в ООН одержали спецiальнi iнструкцiї, якi зобов’язують американських дипломатiв “добиватися обговорення питання про становище радянських євреїв на форумах ООН” [409]. 
Ще Г.Трумен, будучи президентом, визнавав у своїх мемуарах: “Настойчивость некоторых крайних сионистских лидеров, побуждаемых политическими мотивами и доходящих до политических угроз, раздражала и беспокоила меня” [410]. 
Факти показують, що сiонiстський капiтал США уже на початку нинiшнього столiття справив на американський уряд такий вплив, який можна назвати вирiшальним. Доказом цього може бути вiдома iсторiя з розривом американсько-росiйського торгового договору. Вказаний договiр був укладений 1832р. У ньому є пункт, згiдно з яким усi американцi можуть вiльно приїздити в Росiю. Тим часом американцям єврейського походження в’їзд був заборонений. Цей анахронiзм особливо гостро вiдчувався на початку XX ст. У 1905р. пiд тиском американських євреїв президент США Теодор Рузвельт передав Миколi II лист, у якому просив привести свою полiтику у вiдповiднiсть з умовами договору. Царський уряд шiсть рокiв зволiкав розгляд справи. Нарештi на вимогу єврейської громадськостi США у груднi 1911р. договiр був денонсований президентом Рузвельтом. 
Не дивно, що сьогоднi Iзраїль, як заявив американський сенатор У.Фулбрайт, вважає, що вiн може розпоряджатися Сполученими Штатами “на власний розсуд” [411]. 
У ходi виборчих та iнших полiтичних кампанiй євреї своїми внесками багато в чому визначають наслiдки цих кампанiй. “Взносы, которые делают евреи во время предвыборных кампаний, - писала “Нью-Йорк таймс”, - имеют жизненно важное значение для кандидата в конгресс, в органы власти штатов и в местные органы власти, даже для кандидатов в президенты” [412]. Природно, що цi внески доводиться потiм “вiдробляти”. 
США - єдина країна, де євреї не вважають себе на вигнаннi. Один iз теоретикiв сiонiзму Хаїм Яхiл, що проживає у США, виступаючи на симпозiумi у Єврейському унiверситетi, заявив: “Iсторiя показала, що, незважаючи на всi незгоди i злигоднi, американськi євреї досягли такого становища, багатства, могутностi i свободи, якого не знали євреї, розкиданi в iнших частинах свiту. I це дає змогу зробити висновок, що для Америки термiн “галут” (вигнання) неприйнятний” [413]. 
У першу чергу сiонiстський капiтал дбає про своєчаснi фiнансовi iн’єкцiї в економiку Iзраїлю. За 1949-1966 роки загальна сума всiх iноземних позик, кредитiв, пожертвувань, дарункiв для Iзраїлю становила, за рiзними оцiнками, 7-9 млрд. доларiв, тобто п’ять з лишком рiчних державних бюджетiв цiєї країни. Все це яскраво свiдчить про те, що “государство Израиль существует и функционирует не за счет собственной экономической системы; оно представляет собой организм, паразитирующий на непрерывной финансовой и экономической помощи извне” [414]. 
Один тiльки бруклiнський мiльйонер-сiонiст Бернард Дойч утримує на свої кошти сiонiстську партiю “Херут” i рух “За великий Iзраїль”, а також фiнансує антирадянськi провокацiї i терористичнi акцiї “Лiги захисту євреїв”, очолюваної М.Кахане. 
Фiнансова пiдтримка полiтики i практики мiжнародного сiонiзму не вичерпується лише представниками монополiстичної єврейської буржуазiї. До спiвучастi у здiйсненнi планiв “великого Iзраїлю” втягують поспiль все єврейське населення капiталiстичних країн. Кожний єврей, хоч би якого вiн був звання чи майнового стану, обов’язково повинен регулярно платити належну з нього суму “добровiльних” пожертвувань, так званий “шекель”. Коли пожертвування не надходять або їх вiдмовляються платити зовсiм, таку людину оголошують “ренегатом”. Коли не допомагає i цей захiд, непослуха пiддають остракiзму i цькують доти, поки не доможуться свого. “Тех, кто не платит “шекель” (пожертвований), - писала “Правда”, - сионисты публично ообъявляют в буржуазных странах отступниками от еврейства” [415]. В окремих випадках людину навiть знищують фiзично. 
Збирання данини у формi “шекеля” газета “Правда” обмежує чомусь капiталiстичними країнами. Насправдi ж сiонiсти вимагають пожертвувань i вiд радянських євреїв. Цi пожертвування старанно збираються i регулярно надходять за призначенням. Українцям не зайве знати, що 40% усiх коштiв, зiбраних у 1970р. по Союзу, припадає лише на єврейську общину мiста Києва. Але сiонiсти збирають данину й iншого роду. Їм до зарiзу потрiбна iнформацiя про життя євреїв дiаспори, аби насадити серед них iдеологiю зради тiєї країни, з якою пов’язане їхнє життя i дiяльнiсть, використати їх як базу для шпигунської й диверсiйної дiяльностi в iнтересах iзраїльського “центру” i мiжнародної реакцiї взагалi. Якiв де Хаас, секретар Т.Герцля, у 1928р. хвалився великими можливостями сiонiстської агентури: 
“Хiба в англiйцiв не виникало потреби мати надiйного iнформатора в Одесi, хiба їм не потрiбен був у Харбiнi найдовiренiший агент? А коли президент Вiльсон поставив вимогу в найкоротший строк подати йому узагальнюючу iнформацiю в тисячу слiв, яка докладно викладала б, якi сили стоять за Керенським, що пiднявся до влади в Росiї... Всi цi послуги забезпечив нью-йоркський центр, не претендуючи нi на що, але отримуючи багато - повагу i прихильнiсть дiячiв, чиї пiдписи скрiплювали великi справи. Тисячi сiонiстiв працювали й служили вiрно на своїх глибоко ешелонованих позицiях” [416]. 
Як бачимо, вплив сiонiстського капiталу далеко бiльший, нiж розмiри особистих багатств євреїв-бiзнесменiв та вiдданих їм ставленикiв i довiрених осiб. Цього впливу дуже довго не помiчали або не хотiли помiчати в Радянському Союзi. Тiльки пiсля того, як сiонiстський капiтал вийшов з “пiдпiлля” i показав свої хижi зуби, коли 5 червня 1967р. iзраїльська армiя знищила сотнi радянських лiтакiв i танкiв, якими були озброєнi єгиптяни (за словами Садата, 80% озброєння єгипетської армiї), i перевернула нашi далекосяжнi плани на Близькому Сходi, в СРСР перестали розповiдати казочки про “iнтернацiоналiзм” євреїв i почали глибше цiкавитися питанням сiонiзму. Здається, й у нас зрозумiли, то сiонiзм - сила серйозна i вимагає до себе серйозного ставлення. 
Чого прагнуть сiонiсти? Яких плодiв чекають вони вiд своєї дiяльностi? 
Офiцiйно вважається, що головною метою мiжнародного сiонiзму є нiбито створення єврейської держави, в якiй могли б докупи зiбратися “розсiянi осколки бездомного народу”. Така держава за рiшенням ООН була створена 1948р. на землi Палестини i вiдома пiд назвою Iзраїль. Концепцiя сiонiзму передбачає, що “навколо Сiону”, “вiтчизни батькiв”, повиннi зiбратися всi євреї. Якби це було так, сiонiстiв можна було б тiльки вiтати. Насправдi ж вони зовсiм не ставлять завдання переселення в Iзраїль усiх євреїв. Один з iдеологiв сiонiзму, згадуваний уже одеський публiцист Л.Пiнскер, вважав, що iммiграцiя євреїв у “нацiональний єврейський центр” має бути обмежена: “Кiлькiсть євреїв у кожнiй країнi повинна зменшуватися лише в межах, що диктуються економiчними умовами корiнного населення”. Мудра думка: де надто густо євреїв, там неодмiнно виникають неминучi тертя з мiсцевим населенням. Пiнскер додавав, що “про загальне переселення народу не можна, звiсно, й думати” [417]. 
Єврейська держава, за задумами iдеологiв свiтового сiонiзму, потрiбна як моральний фактор, як “центр”, через який можна було б впливати на “периферiю”, здiйснювати iдейний i полiтичний контроль над громадянами рiзних країн. З метою такого впливу створена, зокрема, концепцiя “свiтової єврейської нацiї”. 
Радянська наука завжди вiдкидала теорiю про те, нiбито євреї, що живуть у рiзних країнах i за рiзних режимiв, становлять єдину нацiю, незважаючи на те, що не мають економiчної спiльностi, спiльної територiї, культури, спiльної, мови i спiльних звичаїв, крiм єдиної релiгiї. Ленiн вважав iдею “єврейської нацiї” цiлком хибною i реакцiйною за своєю суттю, бо вона створює в єврейських трудящих прямо i посередньо настрiй, ворожий асимiляцiї, настрiй “гетто” [418]. 
Обстоюючи свою точку зору, iдеологи сiонiзму вважають євреїв свiту нацiєю (не треба змiшувати з проблемою iзраїльської нацiї) на пiдставi таких ознак, як “духовна єднiсть” усiх євреїв, “спiльнiсть релiгiї i культури”, “специфiчне iсторичне минуле”, давнiсть виникнення євреїв як нацiї i як релiгiйної общини, своєрiдний спосiб мислення, iдея Iзраїлю як iсторичної батькiвщини єврейського народу, що рiднить євреїв рiзних країн, тощо. При цьому доктрина сiонiстiв виходить з того, що євреї - “екстериторiальна нацiя”. 
Концепцiю “єврейської нацiї”, пiд виглядом критики, намагається обгрунтувати, i не без успiху, радянський автор з Ужгорода Адольф Ейдельман у брошурi “Сучаснiсть та iудаїзм”. 
Подiбнiсть євреїв рiзних країн i континентiв, мiркує автор, пояснюється минулою соцiально-економiчною i релiгiйною спiльнiстю, умовами замкнутого iснування, вiдсутнiстю притоку селян i перетворенням євреїв переважно в мiських жителiв, зайнятих ремеслами й торгiвлею. Iснування євреїв як особливої етнiчної групи пов’язане не тiльки з економiчними причинами, хоч вони, як писав Енгельс, i “є в кiнцевому пiдсумку вирiшальними. Але й полiтичнi i т.п. умови, навiть традицiї, що живуть в головах людей, вiдiграють певну роль, хоч i не вирiшальну” [419]. 
Цi моменти, продовжує Ейдельман, сприяють формуванню етнiчної самосвiдомостi, тобто усвiдомлення приналежностi до певної етнiчної групи, яка (свiдомiсть) вiдображає спiльнiсть територiї, вiдособленiсть мови, дiйсне чи уявне походження, культурний уклад, специфiчнi релiгiйнi уявлення. У цьому мiсцi Ейдельман посилається на радянського дослiдника Агеєва, який писав, що “народнiсть може бiльш або менш тривалий час не мати спiльної мови, єдиної територiї, але вона не може зберегтися без етнiчної самосвiдомостi, яка i втiлює її етнiчну спiльнiсть”. 
Треба мати на увазi, додає Ейдельман, що нацiональна i релiгiйна вiдособленiсть євреїв посилювалася переслiдуваннями. А дискримiнацiя, за словами I.Кона, створювала в середовищi етнiчної групи “гостре вiдчуття своєї винятковостi, своєї вiдмiнностi вiд решти людей” [420]. 
Ось вам i нацiя майже за всiма тими класичними ознаками, яких вимагає принаймнi сучасна радянська наука. На користь думки про єврейську нацiю говорить i те, що самi євреї нiколи не втрачали вiри в можливiсть свого нацiонального вiдродження. Ще в 60-70-х роках минулого сторiччя, у пору цiлковитого захоплення асимiляторськими iлюзiями, вiдомий видавець “Еврейской Библиотеки” А.Ландау, хоч i несмiливо, писав, що вiн “вовсе не видит причины, почему равноправием и образованием необходимо обуславливать смерть еврейской народности” [421]. 
Палким поборником нацiональної iдеї i борцем проти асимiляторства був письменник П.Смоленскiн, родом з Одеси. У заснованому ним у Вiднi журналi “Гашахар” Смоленскiн ще в 1868р. заявляв: 
“Они (асимiльованi елементи) все твердят нам: будем как все народы! Я тоже повторяю за ними: будем, подобно другим народам, добиваться просвещения, оставим, как и они, вредные предрассудки и будем верными гражданами в странах нашего рассеяния; но уподобимся же другим народам и в том отношении, чтобы мы, как и они, не стыдились нашего происхождения, и будем, как и они, дорожить нашим языком и нашим национальным достоинством. И нечего нам также стыдиться нашей веры, что наступит конец нашему изгнанию, что настанет когда-нибудь день - и еврейский народ снова получит свое государство, как не стыдятся этого и другие народы, живущие надеждой, что они избавятся от чужеземного ига” [422]. 
Смоленскiн розвивав думку, що євреї - така ж нацiя, як i всi iншi, з тiєю лише рiзницею, що єврейський народ, не зв’язаний певною територiєю, є духовною нацiєю. 
“И если даже нами будет утеряна надежда зажить своей государственной жизнью, мы, тем не менее, останемся единым народом, народом духа!” “Все те, которые твердят: “евреи перестали быть нацией со времени потери собственного государства”, - изменники народа” [423]. 
Євреї, що переходили в iншу вiру, ставали католиками або православними, одружувалися на представниках iнших нацiй i, здавалося, назавжди втрачали зв’язок з рiдним народом, нiколи, проте, не забували свого походження (i в цьому немає доконечної потреби). Або їм про це “нагадували”, або ж вони самi пам’ятали, пишаючись своїми талановитими представниками. 
Хаїм Вейцман, продовжувач Герцля, в бесiдi з англiйським лордом Бальфуром торкнувся скарги вдови композитора Вагнера на те, що “в Нiмеччинi євреї захопили сцену, пресу, торгiвлю i вищi навчальнi заклади”. Згадуючи цю бесiду, Вейцман писав: “Я мiг би i погодитись з фрау Вагнер з приводу самого факту, але я дотримувався протилежної думки з приводу висновкiв... Суть єврейської трагедiї полягала в тому, що євреї, якi вiддавали свої сили й розум нiмцям, збагачували таким чином тих самих нiмцiв, а не євреїв” [424]. До речi, Вагнер, якого Гiтлер проголосив втiленням чистоти арiйського духу, виявився напiвєвреєм. 
Треба бути дуже наївним, щоб думати, нiби освiченi євреї не пам’ятають справжнього походження нiмцiв Генрiха Гейне й Альберта Ейнштейна, американця Норберта Вiнера, датчанина Нiльса Бора, росiянина Левiтана та багатьох iнших великих людей, якi принесли славу не стiльки тим країнам, де вони жили i працювали, скiльки, безперечно, єврейству. 
Адже ми пам’ятаємо українське походження Гоголя, Чайковського, Цiолковського, Маяковського або напiвукраїнське - Чернишевського, Некрасова, Достоєвського, Чехова, Фадеева, Шолохова та iн. До речi, вони самi цього не забували. А Цiолковський усе життя пишався, що вiн нащадок знаменитого роду Наливайкiв. “Правда” якось з гордiстю писала, що Мiклухо-Маклай подарував папуасам Нової Гвiнеї сокиру: “Именно Маклай первым вручил им железный топор - до него у папуасов были только каменные” [425]. Якщо предметом гордостi може бути звичайна сокира, то чому не може живити почуття етнiчної єдностi усвiдомлення того, що не хто iнший, а саме євреї дали свiтовi кiбернетику або теорiю вiдносностi! 
Теорiя “єврейської нацiї” доповнюється концепцiєю про “подвiйне громадянство”, “дуалiстичний патрiотизм” євреїв. Суть цих понять зводиться до того, що кожний єврей, хоч би де вiн не жив, насамперед є громадянином Iзраїлю, а вже потiм - громадянином “країни вигнання”. Iзраїль - центр єврейства, “країни вигнання” - так звана єврейська “периферiя”, моральне керiвництво якою має здiйснювати сiонiстський центр. 
Наведемо статистику єврейського населення в сучасному свiтi. 
За даними на 1959р., у рiзних країнах свiту проживало 12,8 млн. чоловiк єврейської нацiональностi. З них у США - 5,8 млн., в СРСР - 2,3 млн., Iзраїлi - 1,8 млн., Великобританiї - 450 тис., ААргентинi - 380 тис., Францiї - 300 тис., Канадi - 260 тис., Марокко - 255 тис., Алжирi - 140 тис., Бразилiї - 130 тис., Румунiї - 100 тисяч [426]. 
У 1970р. кiлькiсть євреїв становила вже 14 мiльйонiв. Безпосередньо в Iзраїлi їх було 2,5 млн.чол. Отже, “периферiю” становили 11,5 млн. євреїв. З них 6 млн. у США, а 5 млн. у Європi [427]. Зокрема в СРСР налiчується 2,151 тис. З них у Росiйськiй федерацiї проживає 808 тис., на Українi - 777 тис., у Бiлорусiї - 148 тис., Узбецькiй РСР - 103 тис.. Молдавськiй - 98 тис., Грузинськiй - 55 тис., Литовсськiй - 24 тис., Латвiйськiй - 37 тис., в Естонськiй республiцi - 5 тисяч [428]. 
Ми далекi вiд думки зараховувати усiх євреїв так званої “периферiї” до активу сiонiзму. Але немає сумнiву, що саме з їхньою допомогою сiонiсти розраховують захопити ключовi позицiї в економiцi, полiтицi i культурi провiдних країн i таким чином здiйснити давнi плани свiтового панування “Богом обраного народу”. Рiзнi теоретизування про особливу долю євреїв, їхню богообранiсть i месiанiзм для того й покликанi, щоб нав’язати євреїв у духовнi пастирi i правителi всього людства. 
На Брюссельськiй конференцiї сiонiстiв вiдомий уже нам Мандельштам говорив: “Еврейский гений является доминирующим при создании общечеловеческой культуры. Все этические нормы, ставшие общим достоянием человечества, даны миру евреями. Еврейский народ еще не сказал миру последнего слова, и при нормальном развитии ему еще предстоит создать новые мировые ценности” [429]. 
Сiонiсти розумiють, що в сучасних умовах уже неможливо здобути, а тим бiльше утримувати владу над свiтом з допомогою зброї, навiть ядерної. Тому, на вiдмiну вiд усiх iнших претендентiв на свiтове панування, всесвiтнiй сiонiстський центр дбає про “моральне” завоювання права на керiвне становище мiж народами. Хоч про це поки що бiльше дбають, нiж говорять, але часом i прохоплюються словом. Нiмецький психолог i фiлософ М.Лацарус, один iз захисникiв моральних приписiв Талмуда, ще на початку цього столiття твердив: “Народ Израиля должен относиться к другим народам, как священник относится к светским людям, он должен быть учителем...” [430]. 
А щоб бути вчителем iнших, треба самому стояти вище своїх учнiв. Звiдси теорiя “вищої раси”, або, в термiнологiї сiонiстiв, - “раса євреїв-борцiв”, балачки про “особливу обдарованiсть” євреїв, “ранню зрiлiсть” їхнього розвитку, “незвичайнiсть” долi, iсторiї i т.п. 
Розмови про винятковий “iнтелектуалiзм” i “талановитiсть” євреїв мають релiгiйну основу i розрахованi на честолюбство. Iудаїзм вiками прищеплював вiру в богообранiсть i зверхнiсть євреїв над не євреями. У молитвi до Єгови є такi слова: “Ти, Господи, обрав нас над усiма язиками i пiднiс нас над усiх, не забувай же нас i тепер”. У Бiблiї на адресу Iзраїля сказано: “Вороги твої раболiпствують тобi, i ти топчеш виї їх” [431]. Цi слова також витлумачують як заповiт предкiв панувати над iншими народами. 
Звичайно, сучасний цивiлiзований єврей не вiрить у подiбнi байки, вiн навiть iронiчно посмiхається над ними, хоч глибоко в душi, на самому днi своєї свiдомостi, не без гордостi вiдзначає про себе: а все-таки ми не те, що iншi. Завдяки своїм здiбностям, ми всюди посiдаємо верхнi щаблi соцiальної драбини, своїм розумом освiтлюємо дорогу для менш здiбних. I якось само собою в пам’ятi зринають iмена Iсуса Христа, Карла Маркса... 
Що й казати, цих двох постатей досить, щоб навiки прославити єврейське iм’я. Не випадково Бiблiю (теж витвiр єврейського генiя [432]) образно називають вiчною книгою. Християнство, уособленням якого є Iсус Христос, безумовно вiдiграло прогресивну роль в iсторiї цивiлiзацiї. Про значення наукового комунiзму, творцями якого є К.Маркс i Ф.Енгельс, не доводиться й говорити. Євреї можуть пишатися, i це їхнє законне право. Але й наше право застерегти їх вiд небезпечного самообману. 
Мiж появою мiфiчного Христа i реального Маркса лежить пустеля творчого безплiддя євреїв довжиною у двi тисячi рокiв. За цей час нi в галузi духовної, нi тим бiльше матерiальної культури ними не створено будь-чого, вартого уваги. Обмежившись однiєю гендлярською дiяльнiстю, замкнувшись у вузькому колi старовiрства i схоластичної вченостi, позбавленi можливостi стати в безпосереднiй зв’язок з живою європейською наукою i життям, євреї не дали жодного знаменитого iменi в будь-якiй з галузей свiтової культури чи загальнолюдських знань. Тi ж справжнi таланти, якi з’явилися в останнi сто-двiстi рокiв (в тому числi й генiй Маркса), зросли на нацiональному грунтi культури країн проживання й нiколи не вiддаляли себе вiд рiдного грунту [433]. Цi таланти тiльки й могли тому з’явитися, що вони виступали вiд iменi i в iм’я нацiй, iнтереси яких покликали до життя цих людей, давали їм не тiльки хлiб-сiль, а й смисл їхнiй творчiй працi. 
Але це не найголовнiше з того, що треба нагадати деяким надмiру самозакоханим євреям. Загальновiдомо, що народи сучасного свiту, всi разом i кожен зокрема, вiд свiтанкової зорi свого iснування i до сьогоднi, посiвши певний терен на землi, є нiби “матерiально вiдповiдальними” за нього перед iсторiєю. Як законнi його володарi, вони працюють на ньому, добувають засоби до iснування, розвивають i вдосконалюють продуктивнi сили, а коли треба, то вмирають, захищаючи рiдний край. Одне слово, рухають у мiру своїх сил людське суспiльство вперед. 
А в якiй ролi єврей виступає на тому самому теренi? Ми вже бачили, що головним чином у ролi визискувача i дармоїда, де бiльшою, де меншою мiрою. Забравшись у щiлини чужого йому суспiльства, вiн чекає на той момент, коли трудiвник ловитиме гави, щоб вискочити з засiдки i вхопити собi кращий кусень. Мов та п’явка, тiльки запримiтить незахищене мiсце, зразу ж ввiп’ється в тiло i буде смоктати доти, поки не висмокче з жертви усю кров. Адже не таємниця, що євреї всього свiту, вiд Лондона до Кейптауна, вiд Калiфорнiї до України, зайнятi головним чином не у сферi виробництва матерiальних благ, а у сферi розподiлу i споживання. Протягом вiкiв єврей почував себе гостем, чужаком, тимчасовою людиною в країнi проживання. За неї вiн не клав “живота свого”. А коли йому було невигiдно, бо вiн вичерпував свою прибуткову жилу, або його проганяли як шахрая, вiн тiкав в iншу землю, туди, де бачив змогу знову взятися за старе. 
У вiденському журналi “Гаемет” (“Правда”), заснованому 1877р. А.Лiберманом i присвяченому пропагандi iдей соцiалiзму, справедливо зазначалося: “Еврейское имя позорится среди народов, но мы должны сознаться, что в этом море лжи и клеветы, изливаемом на нас нашими недругами, есть также известная доля правды” [434]. Один докладає сил i вмiння, аби збагатити i прославити рiдну землю, а другий гострить розум, щоб його пограбувати. Як бачимо, є речi, од яких деяким євреям мусило б бути соромно перед лицем власної совiстi, соромно i лячно, бо життя нiкому не дарує соцiального паразитизму i рано чи пiзно, а зажадає розплати. I не допоможуть їм нi “святiсть” Христа, нi мудрiсть Маркса, нi їхня власна спритнiсть. Зi своїми безглуздими претензiями на якесь особливе мiсце серед людей вони можуть тiльки втратити, а не придбати. 
Не можна iгнорувати досвiду минулого (коли мати на оцi фашистську Нiмеччину, то й не такого вже далекого минулого), сповненого трагiчних конфлiктiв єврейства з мiсцевим населенням. Внаслiдок цих конфлiктiв євреї щоразу змушенi були вiдроджуватись, мов птиця Фенiкс iз попелу. У наш час загального прагнення до нацiональної свободи будь-яке чужорiдне “керiвництво” взагалi не в пошанi. 
В особливий антагонiзм на цьому грунтi зайшли євреї з українцями, яких вони обкрадають упродовж вiкiв i в масштабах, невiдомих жодному народовi свiту. Сам по собi знаменним є факт, що Україна була i поки що лишається головним у Європi розсадником єврейства. Формальна ж логiка говорить за те, що хвороботворчi мiкроби почувають себе найкраще в слабкому органiзмi. Саме такою слабкою, нежиттєздатною нацiєю, придатною лише на поживу iншим, уявляють українцiв деякi євреї. 
Певною мiрою погляди євреїв на Україну висловила ще Роза Люксембург. Слiдом за iншими ворогами нашого народу, якi заперечували право українцiв на самостiйне iснування. Роза так само не здобулася на глибше розумiння українських проблем. У 1918р. спецiально про Україну вона писала, що iдея української незалежностi є “не чем иным, как простой блажью, дурачеством пары дюжин мелкобуржуазных интеллигентов, без каких бы то ни было корней в хозяйственном, политическом и духовном отношениях страны, без какой бы то ни было исторической традиции, так как Украина никогда не составляла нации или государства; без какой бы то ни было национальной культуры, кроме реакционно-романтических стихотворений” [435]. 
Аби не вiдволiкатись вiд теми, не будемо зупинятися на цiй злобнiй iнвективi. Звернемо увагу на одну особливiсть нацiонального характеру євреїв i українцiв, яким вiн здається стороннiм людям. I тих, i других називають хитрими. Євреїв за те, що вони справдi хитрi. В українцiв же цим словом пiдкреслюють їхню життєву кмiтливiсть i господарську практичнiсть. Ця вiдмiтна риса ввiйшла в прислiв’я: “хитрий, мов жид”, “хитрий хахол”. Усяка “хитрiсть передбачає насамперед наявнiсть розуму. В даному разi вiн рiзного гатунку. Один хитрує для себе i за рахунок iншого, другий вигадує так, щоб було добре всiм. 
З давнiх-давен українець бився над тим, як би зробити так, аби земля родила щедрiше, аби жилося на нiй людям сито i затишно. Для цього вiн вдосконалював знаряддя працi i технiку обробiтку грунту, виводив новi сорти рослин i породи худоби. Вiн сукав довгу, як вiчнiсть, нитку i чинив шкури, шив з них взуття й одяг, добував руду i будував палаци, плавив метал i кував списи та шаблi, яких не випускав з рук протягом усього життя. 
Предок свiйської корови дикий “бос таурус” (тур) вiдомий був багатьом мешканцям причорноморських степiв. Але не вони, а стародавнi руси-українцi, приручивши його, методом народної селекцiї вивели потiм безлiч порiд худоби: сiру українську, лебединську, чорно-рябу, червону степову, буру карпатську, молоко яких так люблять єврейськi дiти. З працi українця виросли миргородськi, кролевецькi, тернiвськi свинi, вiвця асканiйська тонкорунна, гуска велика бiла, качка українська сiра, кури полтавськi зозулястi, глинястi, чорнi. На нiжному їхньому м’ясi зросли численнi поколiння євреїв, якi потiм кпили з “дурного гречкосiя”. А пшеницi: бiлоцеркiвська, миронiвська, одеська... Збагачуючи природу, людина вдосконалювала саму себе. Втому щоденної працi вона змивала чарiвною пiснею, мрiйною казкою, веселим, дотепним словом, якi теж стали здобутком людства. 
Поки українець займався всiма цими корисними речами, єврей туманив його сивухою, грабував лихварством, пiдривав його сили тисячею iнших способiв, а сам при запнутих вiкнах крадькома, як той злодiй, поїдав награбоване. 
Коли над Україною згущалися хмари i ворог з чотирьох бокiв пiдступав до її серця, українець вважав за свiй святий обов’язок, захищаючи рiдний край, перемогти або лягти трупом. А єврей якщо не сприяв вороговi, то, набивши краденим свою кибитку, втiкав в iншi, спокiйнiшi землi. При цьому вiн ще й ремствував на свою долю, хоч кров’ю спливав українець. Дуже вигiдний привiлей своєрiдної “екстериторiальностi” i “подвiйного” (тобто нiякого!) патрiотизму. 
Нафтовi родовища Галичини однаково кликали до себе i українцiв, i євреїв. Дрогобицький аптекар Гнат Лукасевич лишив по собi винайдений ним спосiб добування чистого гасу, а львiвський покрiвельник Браткiвський пристосував для цього бляшану лампу, їхнiй скромний винахiд свiтив усiй Європi. А дiлки-євреї, яких вабило єдине свiтило - бариш, не спромоглися навiть налагодити правильної експлуатацiї земних надр. Чужою була для них та земля. Її нi захищати, нi впорядковувати вони не хотiли. Вони могли тiльки її обкрадати. 
Приїхавши в Одесу, молодий Драгоманов був дуже вражений її контрастами. “Страшенно багате мiсто, що торгує на п’ятдесят мiльйонiв, - не має тротуарiв... Справа в тiм, що тут усiм заправляють багатi греки й жиди, а навiщо багатим мостовi i особливо тротуари: вони пiшки не ходять! Набагато вигiднiше, в усякому разi, брати податок з мiста в свою кишеню!” [436] - писав вiн рiдним. 
Тодi як Джеме Ротшiльд, другий багатiй Францiї (пiсля короля Луї Фiлiппа), сушив собi голову над тим, як, за словами Енгельса, “стати силою i лишатися силою” [437], сучасник “короля лихварiв” український крiпак Тарас Шевченко теж думав, але над тим, як повалити подiбну силу. I вiн надумав: обух сталить, гострить сокиру... Капiтали Ротшiльдiв i сьогоднi поневолюють народи. А думи великого Кобзаря пiдiймають їх на боротьбу за свободу. Як бачимо, велика рiзниця в напрямку думання i характерi дiй. 
Людина, заражена згубною зневагою до працi, може з погордою сказати: теж менi внесок у цивiлiзацiю - курка зозуляста. На сковорiдцi вони всi однаковi. Iнша рiч - кiбернетика, теорiя вiдносностi... Можна вiдповiсти й на це. Українцi дали свiтовi Запорозьку Сiч - першу в Європi демократiю, хоч самi лишилися у неволi. Генiй українського народу вивiв людство у космос (Кибальчич, Кондратюк, Цiолковський, Корольов), а славу пожинають iншi. Але це вже iнша тема розмови. Досить того, що й тут велика частка вини падає на євреїв. Зловживаючи добротою українця, вони завжди гирею висiли в нього на руках замiсть того, щоб стати з ним поруч до боротьби за свободу... 
Якби українцi пред’явили рахунок за зло, заподiяне їм євреями, розквитатися за все не вистачило б золота в усiх банках Старого i Нового свiту. 
Тим часом євреям все ще вдається дурити iнших. Їхнi можливостi в цiй справi здаються невичерпними. Одним iз прийомiв ошуканства є звинувачення всього людства а антисемiтизмi. 
Послухаймо спочатку тих, хто видає себе за потерпiлих. Теодор Герцль писав: “Народи, серед яких євреї живуть, усi разом i кожний зокрема, - явнi або прихованi антисемiти”. Хаїм Вейцман запевняє, що “антисемiтизм - це бацила, яку, незалежно вiд переконаань у зворотному, кожна людина носить iз собою всюди”. Л.Пiнскер вважав юдофобство хворобою, яка через задавненiсть “стала невилiковною” [438]. 
Якщо однi сiонiстськi дiячi вважають антисемiтизм злом, то iншi, навпаки, благом, оскiльки, на їхню думку, тiльки переслiдування може зiбрати усiх iудеїв на “землi предкiв”. 
Багато євреїв щиро переконанi, що в соцiалiстичних країнах також розквiтає антисемiтизм, що має нiбито свiдчити про “нездатнiсть” соцiалiзму розв’язати єврейське питання. Насправдi, як слушно зазначається в тезах ЦК КП Iзраїлю “Єврейське питання i сiонiзм у нашi днi”, схвалених XVI з’їздом КПI, в соцiалiстичних країнах немає суспiльних класiв, зацiкавлених в антисемiтизмi. У цих країнах лiквiдованi соцiальнi i полiтичнi основи антисемiтизму. Це не значить, звичайно, що в тiй чи iншiй соцiалiстичнiй країнi немає зовсiм людей, заражених цiєю хворобою. Її причини криються в пережитках старого буржуазного суспiльства, у шкiдливих впливах зарубiжного капiталiстичного свiту [439]. 
Як би хто не тлумачив антисемiтизм, у нашi днi його не можна вважати проявом расової чи релiгiйної зненавистi. Прояви неповаги, ба навiть ворожнечi до певних представникiв єврейства, принаймнi в СРСР, мають iнше корiння. Це не що iнше, як реакцiя, вiдповiдь на дiї тiєї частини євреїв, якi не полишили в минулому свого “єврейства”, а продовжують i далi паразитувати на тiлi суспiльства. 
Те, що декому хочеться називати антисемiтизмом, насправдi не є ним. Це - заперечення не людини в євреї, а “єврейства” в людинi, духу гендлярства i психологiї крамаря, не сумiсних з мораллю соцiалiстичного суспiльства i взагалi з елементарними нормами порядностi. Ще феодальне польське панство гребувало братися за шинкарство i подiбну брудну комерцiю. Воно охоче доручало цю роботу євреям, для яких грошi нiколи не мали запаху. 
Симпатiї чи антипатiї до людей не передаються у спадок. Вони народжуються в процесi суспiльних вiдносин. Поки єврей - такий самий громадянин або член колективу, як i всi iншi, вiн не може поскаржитись на упереджене чи тим бiльш вороже до нього ставлення. Досить йому зробити спробу поживитися за чужий рахунок, тобто сiсти на свого улюбленого коника вигоди i шахрайства, як йому з цiлком зрозумiлих причин вiдмовляють у довiр’ї, повазi, що, зрештою, переростає у бiльш або менш приховану неприязнь i ворожнечу. Iнакше й бути не може. Дух шахрайства i ошуканства особливо нестерпний українцям. Коли сiм’я сiдає до столу i хтось iз дiтей вигрiбає собi незаслужено кращий шматок, батько, щоб пiдтримати порядок i справедливiсть, б’є вискочку ложкою по лобi. Кому спаде в голову назвати дiї батька дискримiнацiєю власної дитини! 
Своє ставлення до проявiв шахрайства безсмертний Кола Брюньон висловив ще виразнiше: “Когда я вижу, что жулик жулит, я первым делом бью его обухом по голове; затем спрашиваю его, как его звать; и если это оказывается прокурор или папа, ладно, пусть так и будет!” 
Наш еврей-авантюрист, коли йому часом дiстанеться “ложкою по лобi”, галасує на весь свiт: “Антисемiти! Кривдять невинних євреїв”. Лицемiр кричить, витирає фальшиво сльози, а крадькома поглядає, чи багато зiбралося роззяв, якi повiрили його прикиданням. Хоч i не дали вкрасти, зате вчинив скандал: все-таки “репутацiя” чиста... Оця манера завжди мати два лиця, коли одне з них, чесне, до євреїв повернуте, а друге, фальшиве, вiчно повернуте до тебе, може викликати i справдi викликає почуття огиди, зневаги. 
Переконливим i незаперечним, як дехто гадає, доказом iснування в СРСР “державного антисемiтизму” є деякi неписанi, але практично iснуючi для євреїв обмеження при вступi до вищої школи. Про них офiцiйно уникають говорити, хоч треба не тiльки визнати, а й пояснити, в чiм рiч. В умовах, коли країна в силу ряду поважних причин не може дати вищої освiти всiм бажаючим, регулюючий добiр абiтурiєнтiв виправданий i необхiдний. Iнакше у вищiй школi, як бiля прилавка з дефiцитним крамом, опинився б той, у кого кулаки мiцнiшi, тобто вирiшальне значення мали б не знання, а спритнiсть, зв’язки i т.п. Обмеження, на якi так нарiкають, вигадала не влада, а саме життя, їх iдея виникла знизу, вiд самих працiвникiв вищої школи як захисна реакцiя на обридлу всiм єврейську влiзливiсть, на їхнє намагання будь-що i за всяку цiну, правдами i неправдами пробратися у вищу школу. А мiж тим iнтереси справи та й принципи рiвностi вимагають забезпечення пропорцiйного соцiального i нацiонального представництва у вузах. Для держави, крiм того, не байдуже, поїде молодий спецiалiст за призначенням чи буде чiплятися, як багато євреїв, за будь-яку працю, аби тiльки залишитися в мiстi. 
Є й iнший аспект справи. Якби не ця практика розумного регулювання, то сiльськi дiти, наприклад, тобто дiти половини населення країни, нiколи не змогли б пробитися через густi ряди єврейських “вундеркiндiв”, якi, живучи в мiстах, знають краще дорогу в вузи. Те, що й селу потрiбнi освiченi кадри, крикунiв не обходить. Людей, якi споконвiку звикли жити своїми егоїстичними, споживацькими iнтересами, цiкавить одне: щоб село справно постачало їм курки, яйка i молоко. Вони ж тим часом везуть своїх дiтей в iншi республiки, де менше єврейського населення, “пропихають” їх там в iнститути, а потiм переводять знову на Україну. Результат “дискримiнацiї” усiм вiдомий: серед народiв Союзу євреї мають найбiльший вiдсоток осiб з вищою освiтою, ним, до речi, дуже пишаються як доказом нiбито своєї особливої обдарованостi. Але демагогам це не заважає трубити про вiдновлення процентної норми царизму. Єврейськi хитруни звикли пролазити мiж параграфами законiв або перетворювати їх у ширму для беззаконня [440]. Коли ж намагаються хоч трохи обмежити їхнi апетити, вони галасують про антисемiтизм i дискримiнацiю. Показово, що з боку цих крикунiв не чути протестiв, коли в списках цiлинникiв та ударникiв новобудов, серед хлiборобiв i скотарiв, вуглекопiв i металургiв майже не зустрiчається єврейських прiзвищ. Як видно, деякi задом наперед думаючi голови й справдi повiрили, що євреям на роду написано правити i споживати, тодi як усiм iншим - пiдкорятися i працювати. 
У вiдповiдь на невдоволення єврейських шовiнiстiв, на їхнi демагогiчнi претензiї i облудну позу скривджених можна було б запитати: чому за таких “несприятливих” обставин євреї повсюди живуть набагато краще вiд не євреїв, як досягають вони такої високої матерiальної забезпеченостi й економiчної незалежностi? Ми це говоримо про єврейську буржуазiю, яка - це кожному вiдомо - є найчисельнiшою i найбiльш процвiтаючою буржуазiєю сучасного капiталiстичного свiту. Хоч це теж невипадково. Ми говоримо про так званий загал, про широкi верстви єврейської людностi, в тому числi й трудящих. 
У цитованому вже збiрнику матерiалiв про сiонiзм читаємо: “Доходы американских евреев на 40-50 процентов выше доходов всех других этнических групп в США” [441]. Цього не заперечують самi єврейськi автори. Ми вже наводили слова теоретика сiонiзму Хаїма Яхiла: “Американськi євреї досягли такого становища, багатства, могутностi i свободи, якого не знали євреї, розкиданi в iнших частинах свiту” [442]. 
Яхiл видiляє особливi успiхи американських євреїв. А хiба в СРСР євреї гiрше живуть вiд решти радянських людей? Якраз навпаки! Український, росiйський i т.д. робiтник i службовець, щоб звести кiнцi з кiнцями, крiм основної роботи, як правило, змушений шукати пiдробiтку, влаштовується при змозi ще на одну ставку, “калимить”, гне спину до сьомого поту, словом, працює до зносу. Нiчого цього не знає єврей. На курортах, у санаторiях, будинках вiдпочинку, в рiзних оздоровчих i лiкувальних установах вiдпочивають люди рiзних нацiональностей. Але єврейський “мнимый больной” переважає всюди, де абсолютною, де вiдносною перевагою. 
Коли українець або росiянин доповзає до свого пенсiйного порога, вiн не поспiшає йти на так званий “заслужений вiдпочинок”. I не тому, що його не цiкавить отой вiдпочинок. Йому в першу чергу доводиться думати про засоби до iснування. Адже пенсiї - всяк знає - вистачає тiльки на те, аби iснувати, а не жити. Чи ж дивно, що в тiнi мiських скверiв i паркiв прохолоджуються з ранку до вечора, в будень i свято “ветерани працi” головним чином єврейської нацiональностi. 
Чим пояснити цей феномен? Невже це є результат “антисемiтизму”, “дискримiнацiї” євреїв?.. Нам можуть зауважити: не вмiєте, мовляв, жити, треба вмiти заробляти грошi. Всяке буває заробляння. Буває таке, коли хочеться сказати: хай вам буде ваш бiлий хлiб, ми лишимося зi своїм чорним... 
Євреї скаржаться на ворожнечу до них, а мiж тим їхня релiгiя, iудаїзм, навчає євреїв ворогуванню з людьми iншої вiри, iншої нацiї, прищеплює почуття ненавистi до iнших народiв. Так зване “Святе письмо” повчає, що євреї лише тодi можуть бути спокiйнi, коли незгода проникає у середовище iнших народiв. Коли ж останнi живуть мiж собою мирно, вони нiбито скеровують свiй гнiв проти Iзраїлю [443]. 
Протягом усiєї iсторiї єврейськi спритники сiяли чвари серед українцiв, витягаючи собi з того зиск. Вони iнтригували, доносячи на українцiв росiйськiй, польськiй та iншiй владi, вдавалися до шантажу, наклепiв, обмов, одне слово, “пiдiгрiвали свiй суп” на вогнi провокацiй. Хоч тверезий голос мав би пiдказати їм необхiднiсть зовсiм iншої поведiнки, якщо вони хочуть у мирi й дружбi жити з українцями на українськiй землi. Очевидно, деякi євреї думають, що цiєї їхньої нечесної гри “простi” українськi робiтники й селяни взагалi “не здатнi” збагнути, а українських iнтелiгентiв, якi добре все бачать i вiдповiдно реагують, вони готовi якийсь час “потерпiти”: мовляв, усi вони нацiоналiсти, рано чи пiзно радянська влада їх передушить. Балачки про так званий антисемiтизм є затертий шахрайський прийом, розрахований на те, щоб вiдвернути увагу вiд постiйного єврейського хитрування. Це та зручна позицiя “скривдженого”, яка дає моральне “право” уникати законiв, обходити їх пiд приводом компенсацiї за уявнi страждання. Банальний трюк злодiя, що кричить “держи злодiя!”. Це спекуляцiя на повазi українського народу до кращих представникiв єврейства, якi щиро i самовiддано працюють в iм’я розбудови нової України. Провокацiйний рейвах, який здiймають навколо так званої дискримiнацiї євреїв, - це така ж набридлива вигадка, як i легенда про Iзраїль, цього маленького демократичного Давида, що бореться проти злого єгипетського Голiафа. Легенда, розрахована на спiвчуття до планiв i полiтики сiонiзму з боку громадськостi Заходу та деяких кiл афро-азiатських країн. 
Методiв обману громадської думки сила-силенна. Це невичерпний кодекс пiдлостi й безчестя, створений, проте, далеко не найгiршими умами людства, i євреї в цiй справi не пасли заднiх. Але саме тому вiн i небезпечний. Головним результатом застосування цих методiв було те, що євреї за довгi роки перебування при владi в СРСР утвердили за собою в партiї особливе, привiлейоване становище. А раз у партiї, та ще й правлячiй, де вони займали команднi пости, - то, значить, в усiй радянськiй державi. Поволi i непомiтно цi люди опинилися над суспiльством, поза межами досягання його впливу. Це була своєрiдна каста “недоторканних”. Правдами i неправдами вони “привчили” iнших говорити, писати i навiть думати про себе за стандартами сiонiзму: євреї - народ особливої долi, народ-свiточ, народ-революцiонер. Тобто, по-сiонiстському, “богообраний” народ, тiльки без компрометуючого в устах комунiста слова “бог”, пiд яким слiд було розумiти Карла Маркса. Все, що не вiдповiдало цiй “лiнiї”, розцiнювалося як “неповага” до євреїв, що було рiвнозначним неповазi до марксизму як науки, iдеологiї i полiтики радвлади взагалi. 
Цей специфiчний культ єврейства був тiєю зручною ширмою, тiєю “обичайкою”, пiд якою сiонiстська квочка висиджувала свої неподобства. З ними ми зустрiчаємося на кожному кроцi. 
Багатьом пам’ятна iсторiя з книжкою Т.Кичка “Iудаїзм без прикрас”. Вона видана в Києвi 1963 року. Це перша в СРСР серйозна праця, в якiй зi справдi наукових позицiй показується справжнє обличчя сiонiзму й iудаїзму. Але саме тому, що ця книжка розкриває людям очi на серйознi речi, дуже неприємнi для багатьох євреїв, її поява викликала велике занепокоєння в сiонiстських колах у нас i за кордоном. Оскiльки цi “кола” тiсно пов’язанi мiж собою i дiють за принципом сполучених посудин, то гавкiтня з обох бокiв знялася чимала. Цього демагогiчного галасу перелякалися в Москвi. Кремлiвськi стовпи комунiзму завагалися у своїй рiшучостi вести боротьбу проти сiонiзму i затрубили вiдбiй. У газетi “Правда” з’явилася замiтка, у якiй iдеологiчна комiсiя ЦК КПРС розшаркувалась, вибачалась i белькотала щось про “ошибочные положення” книги, якi нiбито “могут оскорбить чувства верующих и быть истолкованы в духе антисемитизма” [444]. 
Своєю заявою ЦК партiї не тiльки вiдмежувався вiд автора i його книжки, а й вiд тих принципiв, захистовi яких вона присвячена. А цього тiльки й треба було сiонiстам. Стара як свiт провокацiя! Можна уявити, як трiумфували цi шинкарчинi дiти, читаючи, як грiзна КПРС виляє хвостом i плаксиво запевняє: “Бiльше не буду”. Звичайно, в масштабах країни це факт майже мiкроскопiчний. Але вiн показовий. Вiн свiдчить про те, що сiонiстськi центри в оборонi своїх iнтересiв куди бiльш наполегливi i послiдовнi, анiж керiвництво КПРС у дотриманнi власних принципiв. 
Припустiмо, що книжка Кичка “за iнерцiєю” була вiддана в жертву спритно органiзованiй “громадськiй думцi”. Але що змушує нас робити тисячi iнших, бiльш важливих поступок сiонiстському нахабству? 
Загальновiдомий факт єврейського збиткування на Українi. В одному документi, який ми ще будемо цитувати, про євреїв сказано: “Експлуататорська сила їх велика, i шкода, якої вони завдають, безмежна”. Всупереч цiй очевиднiй iстинi, друкованi радянськi джерела, нiби за якимсь сигналом, буквально нiмiють перед словом “єврей”. Коли заходить мова про соцiальний склад i нацiональне походження гнобителiв українського народу, вони розв’язне плещуть язиками про українських помiщикiв i буржуазiю, питома вага яких близька до нуля, а євреїв не мають на увазi навiть серед “iнших”. Бiльш того. Там, де в дiйсностi експлуататорами українцiв виступали винятково тiльки євреї, у текстах iсторичних праць замiсть слова “єврей” шахрайськи пiдставляють слово “поляк” або “нiмець”. 
Зi слiв Маркса, цитованих уже на початку цiєї працi, ми знаємо, що в Галичинi саме “евреи захватили себе все (пiдкр. Маркса) выгодные промыслы и сделки, утвердились как мещанское сословие” i займалися там “порабощением народа” [445]. 
Цей висновок Маркса пiдтверджують дослiдження Костомарова, Антоновича, Драгоманова, Подолинського, Франка, Грушевського, якi також тут цитувалися. Що ж пишуть з цього приводу, наприклад, автори львiвського тому iсторiї мiст i сiл України? Вони твердять абсолютно протилежне: “У галицькi мiста посунули польськi та нiмецькi купцi, ремiсники, а мiсцевi опинились у важкому становищi... Розвиток економiки краю внаслiдок цього значно уповiльнився” [446]. 
Маркс i блискуча плеяда українських учених твердять, що економiчнi труднощi Галичини пов’язанi з розоренням її євреями, а львiвськi титани мислi на чолi з редактором тому професором i секретарем ЦК партiї в Києвi Маланчуком, “полiпшуючи” Маркса, заявляють, що все лихо вiд польських та нiмецьких купцiв. Ще б пак: нiмцi далеко, а євреї пiд носом. Яка дивовижна смiливiсть думки!.. Якийсь Хонiгсман примудрився написати i видати цiлу монографiю [447] про нафтову промисловiсть Захiдної України, в якiй буквально жодним словом не обмовився про хижацьку дiяльнiсть єврейського капiталу. Вiн навiть не згадав про його присутнiсть у цьому районi. А можна i слiд було це зробити бодай з поваги якщо не до iстини, то до численних жертв єврейської експлуатацiї. 
Замiтаючи слiди своєї антинародної дiяльностi на Українi, євреї з допомогою рiзних пiдголоскiв грубо перекручують iсторичний процес, фальсифiкують минуле, пiдтасовують факти, часом зовсiм їх iгнорують. При цьому вони перуть своє брудне минуле, а помиї безцеремонне виливають на голови iнших. Українськi ж чиновники вiд науки, втративши будь-яке почуття нацiональної гiдностi, акуратно списують з єврейських шпаргалок i думають, що роблять патрiотичну справу. Драгоманов називав такий метод не “iсторiописанням”, а “iсторiоробленням”, при якому виходить з брехнi брехня, з пакостi пакiсть” [448]. 
Правда, на Українi є партiйний i державний апарат, нарештi, цензура, раз уже вона iснує, обов’язок яких стояти на сторожi iнтересiв українського народу. Але цi органи влади так захопилися безстрашною боротьбою проти “лiтери, за якою тужать” [449], що їм нiколи за свої прямi справи взятися. 
Певна рiч, було б несправедливо валити все на українцiв i зобразити справу так, нiби вони не розумiють своїх нацiональних iнтересiв. Справа значно складнiша, i впирається вона в загальну настанову, яка панує тепер у радянськiй полiтицi i науцi. Суть її в тому, щоб не “дражнити” свiтової (читай: єврейської) громадськостi. Керiвництво КПРС, яке давно вже набивається в моральнi керiвники людству, взяло за правило показуватися перед зовнiшнiм свiтом тiльки в парадному вбраннi, тобто зображати СРСР країною, в якiй завдяки мудрiй дiяльностi партiї лiквiдованi будь-якi проблеми. Тим часом “безпроблемне” наше суспiльство нагадує собою ситуацiю з вiдомої казочки, в якiй жiнка, iдучи в поле, загадала чоловiковi зробити дещо по господарству: худобу впорати, хлiб спекти, масла збити, пшона натовкти i т.д. Як наслiдок, поки невдаха чоловiк виганяв худобу до череди, тiсто збiгло, пiч вичахла, свинi сметану перекинули, кури просо поклювали. Стоїть керiвництво КПРС i потилицю чуха: що ж його людям сказати? Скажу, що нiчого цього i не було. Курей на експорт порiжу. Дiжу викину, хлiба в Канадi куплю, а пiч знову натоплю - лiсу вистачить... Тому й в iсторичнiй науцi замiсть науки виходить одна “пакiсть”. 
З кожним роком стає дедалi важче обманювати людей, приховувати факти, замовчувати правду. Минув час “великого заслiплення”, коли можна було всiлякi iмперiалiстичнi свинства типу злиття нацiй прикривати солодкими балачками про “спiльнiсть класових iнтересiв”, “пролетарський iнтернацiоналiзм” або iншими словесними формулами. Полiтичний досвiд учить, що за цими словами часто-густо нiчого, крiм порожнього звуку, немає. 
Про горезвiсний “iнтернацiоналiзм” євреїв довго i нудно били у всi калатала. Навiть такий тверезий полiтик, як Ленiн, i той пiддався обмановi i проливав сльози замилування над сiонiстськими вигадками про “великi всесвiтньо-прогресивнi риси” євреїв. Але люди, якi знали євреїв не з балачок на партiйних з’їздах, а в реальному земному життi, були iншої думки про них. У 1876р. один iз соратникiв Драгоманова звернувся до редакцiї вiдомого росiйського народницького журналу “Вперед” з листом. Оскiльки П.Л.Лавров [450] i iншi редактори цього видання мали схильнiсть дивитися на євреїв як на “гноблену нацiю”, автор листа вирiшив висловити свою думку на цю тему. Лист мiстить стiльки влучних оцiнок i сповнений такого глибокого розумiння iсторичної перспективи, що ми процитуємо з нього цiлий уривок. 
“Нельзя упускать из виду, - читаємо в листi, - что даже и пролетарии среди евреев до мозга костей проникнуты жаждой легкой наживы на чужой счет. Наверно, можно сказать, что нет той мерзости, на которую не пустился бы любой еврей, даже пролетарий, если только он приходит в столкновение с малорусским рабочим и если только имеется в виду какой-нибудь барыш... Рабочие они - на время, до первого лишнего рубля, а потом - торгаши... Кому принадлежат теперь уже почти все существующие на Украине сахарные и пивоваренные заводы, винокурни, суконные фабрики - кому, как не евреям? Принадлежат они, конечно, не евреям-пролетариям, а Гинзбургам, Бродским, Либерманам и т.д., но, спрашивается, каким путем сделались фабрикантами и заводчиками эти господа, как не путем мелкого торгашества: ведь и они сами, и их отцы еще не так давно продавали панам ваксу и причисляли себя к пролетариям. 
Ясно, мне кажется, что видеть в среде еврейства сословное деление невозможно: евреи России это не нация, а одно цельное сословие, кормящееся почти исключительно за счет малорусского населения. Эксплуататорская сила их велика и приносимый ими вред беспределен... Зная близко жидов, мы не верим ни в смехотворный “жидовский интернационал”, ни в жидовские симпатии революции” [451]. 
Подiбно до українцiв, араби також з власного гiркого досвiду можуть судити про цих людей, тому їхня думка заслуговує на особливу увагу. Послухаймо, що пише про євреїв каїрський лiтературно-полiтичний тижневик “Ахер Саа” (“В останнiй час”). 
Пiсля iзраїльської агресiї у червнi 1967р. знайшлися просiонiстськi дiячi, якi одразу стали “заспокоювати” громадську думку арабського свiту. Цi дiячi в один голос говорили, нiбито народ Iзраїлю до агресiї не має нiякого вiдношення, що причиною конфлiкту є лиш “непрогресивнi режими ворогуючих країн”. Населення Iзраїлю, мовляв, само стало жертвою антинародної полiтики власного уряду. Мiж трудящими не може бути ворожих вiдносин, їх об’єднує спiльнiсть класових iнтересiв i т.п. На цю демагогiю марксиствуючих колонiзаторiв або сiонiствуючих марксистiв, розраховану на те, аби приспати арабську пильнiсть, дав гiдну вiдповiдь каїрський журнал. 
“Мы ничего не имеем против хороших людей, трудящихся на своих полях и заводах во всех концах земного шара, в том числе и в Израиле, - писав тижневик. - Но считать, что 2,5 миллиона евреев в Израиле - лишь угнетенные рабочие и крестьяне и не существует никакой вражды между нами, - утверждение ошибочное... Они агрессоры и разбойники, которые отняли земли у арабов, разграбили их дома, и им ничуть не помешало то, что они были рабочими и крестьянами”. 
Тут ми нагадаємо читачам, що тiльки в ходi так званої “шестиденної вiйни” Iзраїль захопив близько 20% територiї Єгипту, 15% територiї Сирiї i майже 70% територiї Йордану. Загалом iзраїльськi загарбники окупували понад 65 тисяч квадратних кiлометрiв арабських земель. Це майже втричi бiльше, нiж територiя Iзраїлю [452]. Продовжимо далi статтю журналу. 
“...Эти 2,5 миллиона евреев не просто рабочие и крестьяне, а вооруженные воины в стране, которая превращена в военный лагерь. Они представляют собой агрессивную силу, которая совершила и продолжает совершать агрессию на арабской земле. Трудно, применяя один только принцип единства рабочих и трудящихся масс, согласиться что мы выступаем не против них, а всего лишь против существующего в Израиле режима. Невозможно также делить ответственность за совершенную агрессию между израильским режимом и ее исполнителями. Как можно игнорировать ответственность народа за режим, который ими правит и планы которого он выполняет!” [453] 
У роки минулої вiйни принцип єдностi трудящих довелося вiдкласти, а натомiсть висунути гасло: “Убий нiмця!” Перш нiж вiдправити на той свiт чергового окупанта, його не розпитували про класове походження, досить було бачити на ньому нiмецький мундир. 
В iнтересах росiйського панування над поляками царський уряд, пише Енгельс, “хотiв розорити вороже йому дворянство i привернути на свiй бiк селян” [454]. Яка зворушлива картина “єдностi” класових iнтересiв: росiйський царизм у ролi “благодiйника” польського селянства! Насправдi ж йшлося про один iз методiв поневолення нищенням сили (в даному разi польського дворянства), здатної вчинити опiр колонiзатору. 
Глуха i глибока ворожнеча мiж Китаєм i Радянським Союзом, яка може призвести до 3-ї свiтової вiйни, наслiдки якої важко передбачити, має в своїй основi також далеко не класовi, а нацiональнi, точнiше шовiнiстичнi, гегемонiстськi прагнення. Зарубiжнi вченi мають рацiю, коли пишуть, що нацiя i нацiональнi iнтереси стоять вище за своїм значенням, нiж клас, який є лише частиною нацiї. “Класс изменчив, а нация вечна” [455], - заявляють вони. 
Правда, казеннi марксисти це заперечують: iнакше мислити вони не мають “дозволу” свого ЦК. Але вони завжди були найбiльш консервативним елементом у розвитковi суспiльної думки i завжди останнiми, пiд загальний регiт, залишали свої догматичнi, засидженi мухами позицiї. Сьогоднi в їхньому меню вiдомi положення про класи i класову боротьбу, про двi нацiї всерединi кожної нацiї i т.п. Iншого вони “не знають”. Тим часом справжнiй, марксизм знає вододiл людського суспiльства також по iнших лiнiях. Крiм подiлу на класи, вiн розрiзняє народи: експлуатуючi i пануючi - на одному боцi, експлуатованi й поневоленi - на другому. Народи-завойовники i їхнi жертви. Колонiї i метрополiї. Нацiї неповноправнi i залежнi, великодержавнi i гноблячi. I це не тiльки не суперечить марксистськiй тезi про суспiльнi класи, не заперечує класової боротьби, а, навпаки, тiльки пiдтверджує те й друге. 
У мiжнацiональному масштабi не тiльки панiвнi класи, а й трудящi однiєї нацiї можуть стати в експлуататорськi вiдносини до пригноблених народiв. Коли Енгельса 1882р. запитали, що думають англiйськi робiтники про колонiальну полiтику, вiн вiдповiв, що вони думають про полiтику “те саме, що думають про неї буржуа... Робiтники спокiйнiсiнько користуються разом з ними колонiальною монополiєю на всесвiтньому ринку” [456]. 
Ленiн також вважав, що робiтники зацiкавленi в “праве на добычу от грабежа чужих наций” [457]. Вiн писав: великi iмперiалiстичнi держави, в тому числi Росiя, своєю колонiальною полiтикою “заразили даже пролетариат страстью к завоеваниям” [458]. Ленiн засуджував “угнетение целого ряда наций... великодержавными империалистическими народами” [459]. Iлюструючи це на прикладi Польщi, писав: “Нiхто так не гнобив полякiв, як росiйський народ” [460]. А щодо України зазначав: “Проклятий царизм робив з великоросiв катiв українського народу” [461]. 
Внаслiдок такої колонiальної полiтики “вiками нагромаджувалось обурення i недовiр’я нацiй неповноправних i залежних до нацiй великодержавних i гноблячих” [462]. Наївно було б думати, що все це лишилося вже у минулому... 
  
------------------------------------------------------------------------------------- 
ПРИМІТКИ 
387 “Правда”, 18 декабря 1971. 
388 История евр. печати в России, с.215. 
389 В.И.Ленин. Соч., т.25, с.108, 238. 
390 “Правда”, 19 октября 1918. 
391 БСЭ, т.5, М., 1927, с.670. 
392 Второй конгресс Коминтерна. Ст. отчет. М., с.175. 
393 Там само, с.168. 
394 Там само, с.180. 
395 Второй конгресс Коминтерна. Ст.отчет. М., с.177. 
396 “Правда”, 19 февраля 1971. 
397 “Правда”, 16 января 1972. 
398 С.Тельнюк. Грає сине море. К.,1971, с.65-66. 
399 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.22, с.310. 
400 Правда”, 18 декабря 1971. 
401 Цели и методи воинствующего сионизма. М.,1971, с.18, 31. 
402 Сионизм - отравленное оружие империализма, с.29. 
403 Сионизм - отравленное оружие империализма, с.32. 
404 Там само, с.37. 
405 “Правда”, 4 декабря 1971. 
406 Ф.Ландберг. 60 семейств Америки, М., 1948, с.419-420. 
407 Л.Беренштейн. Критика iдеологiї сiонiзму - рiзновидностi антикомунiзму. К.,1971, с.55. 
408 Л.Беренштейн. Вказ. праця, с.51-52. 
409 “Правда”, 16 января 1972. 
410 “Известия”, 20 января 1972. 
411 Л.Беренштейн. Вказ. праця, с.57-58. 
412 Цели и методы воинствующего сионизма, с.55. 
413 Л.Беренштейн. Вказ. праця, с.24. 
414 Сионизм - отравленное оружие империализма, с.27 
415 “Правда”, 18 декабря 1971. 
416 Ю.Iванов. Вказ. праця, с.130. 
417 Ю.Iванов. Вказ. працi, с.50. 
418 В.I.Ленiн. Твори, т.7, с.78-79. 
419 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.37, с.373. 
420 А. Эйдельман. Современность и иудаизм, Ужгород. 1970, с.70-71. 
421 История евр. печати в России, с.191. 
422 Там само. с.195. 
423 Там само, с.201. 
424 Ю.Iванов. Вказ. праця, с.48. 
425 “Правда”, 4 июля 1971. 
426 Сов. истор. энциклопедия, т.5, М.,1964, с.446. 
427 Цели и методы воинствующего сионизма, с.33, 51. 
428 ”Правда”, 17 апреля 1971. 
429 Памяти М.Е.Мандельштама, с.164. 
430 А.Эйдельман. Вказ. праця, с.63. 
431 Т.Кичко. Вказ праця, с.135-136. 
432 Ф.Енгельс каже, що єврейське так зване Святе письмо є не що iнше, як запис староарабських релiгiйних i племiнних традицiй, видозмiнених внаслiдок раннього вiдокремлення євреїв вiд своїх сусiдiв, якi були спорiдненi з ними, але залишилися кочовими племенами... Основний змiст був арабський або, вiрнiше, загальносемiтичний (К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.28, с.199). 
433 ЭСБЕ, т.21, с.454. Ю.Iванов. Вказ. праця, с.135. 
434 История евр. печати в России, с.221. 
435 Н.Н.Попов. Вказ. праця, с.235 (вид.5-те, 1933). 
436 Цит. за кн. Р.Iванченко. Клятва, К.,1971, с.98. 
437 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.4, с.30, 202. 
438 Ю.Iванов. Вказ. праця, с.44. 
439 Реакционное нутро сионизма. “Правда”, 10 марта 1970. 
440 Єврей у романi Раїси Iванченко “Клятва” на звинувачення у дворушництвi дотепно вiдповiдає: “Чого пан сердиться? Як ми будемо по закону усi ступати, то ми його стопчемо! Отож ж ми з вами й обходимо його, чи не так?” (с.98). 
441 Реакционная сущность сионизма, с.53. 
442 Л.Беренштейн. Вказ. праця, с.24. 
443 Т.Кичко. Вказ. праця, с.38. 
444 “Правда”, 4 апреля 1964. 
445 Архив Маркса и Энгельса, т.5, с.348. 
446 Iсторiя мiст i сiл УРСР. Львiвська область, К.,1968, с.1З. 
447 Я.С.Хонiгсман. Проникнення iноземного капiталу в нафтову промисловiсть Захiдної України, Львiв, 1958. 
448 Листи Михайла Драгоманова до редакторiв росiйського соцiально-революцiйного видання “Вперед” (1876-1878). Зладив i видав Михайло Павлик, Львiв, 1910, с.9. 
449 Маються на увазi репресiї за статтю пiд такою назвою письменника В.Д.Антоненка-Давидовича, 
вмiщену в газетi “Лiтературна Україна”. 
450 Деякий час особистим секретарем Лаврова був белетрист i публiцист С.Рапопорт (1863-1920), вiрш якого “Дi Швуе” (“Клятва”) став гiмном Бунду. 
451 Листи Михайла Драгоманова, с.14-17. 
452 “Вечiрнiй Київ”, 23 сiчня 1973. 
453 “АТЛАС”, №39, 26 вересня 1967, с.53-54. 
454 К.Маркс i Ф. Енгельс. Твори, т.18, с.517. 
455 “Правда”, 18 декабря 1971. 
456 К.Маркс i Ф. Енгельс. Твори, т,35, с.286. 
457 В.И.Ленин. Соч., т.21, с.203. 
458 Там само, т.18, с.60. 
459 Там само, т.21. с.195. 
460 В.I.Ленiн про Україну, с.423. 
461 Там само, с.431. 
462 Там само, с.625