Лежачи на скрипучому ліжку, 
	в нічний морок та пустоту  
		вдивляється хтось сутулий 
			і боїться поворухнутися. 
Його страшить  
	не іржавий скрип пружин,  
		а розкриття таємниці  
			його хобі — він кат. 
Він силкується знайти 
	слова для виправдання  
		себе перед собою  
			і не може — слова відвертаються  
				і вислизають з верші розуму... 
Він сам не знає як,  
	але колись йому випадково  
		невідомо ким і для чого  
			було дано заглянути в свою душу 
				і кат не може забути цього видива... 
Він надіявся там побачити, як мінімум, ангела, 
	але побачив двох бісів 
		і ці біси в ньому сидять, грають в карти, 
			лаються та постійно намагаються щось вкрасти... 
Йому так жалко стало себе 
	зі своєю самотньою душею,  
		що він проридав усю ніч 
			і твердо вирішив ніколи й нікому  
				про це не розповідати... 
Через деякий час таємно 
	він спробував повибивати їх палицею,  
		та біси без зусиль розбігалися  
			і при цьому гидко реготали... 
Сум та відчай охопив ката  
	і він прийняв тверде рішення залити їх дихлофосом, 
		але біси почали так непідробно кліпати серйозними  
			і круглими очима, навперебій запитуючи:  
				“А що ж буде з нами?”, 
					що він, повагавшись, передумав... 
Пізніше, швидше за все, в насмішку,  
	якийсь голос запропонував йому спробувати  
			взятись бісів перевиховувати в ангелів.  
— А чим же їх можна перевиховати? —  
	розгублено запитав він. 
— Заковиристим словом,  
		непідробною усмішкою,  
			щирим жалем  
				та взаємною повагою, —  
почулася тиха відповідь, — 
	але для цього потрібно пересилити себе, 
		ставши катом, 
			і небесним вогнем поступово  
				випалювати душу... 
Так він і став. 
Через деякий час йому почало вдаватися знаходити перші слова,  
	які відучили бісів красти в інших,  
		а пізніше, що значно складніше, —  
			красти в самого себе... 
Він продовжує випалювати душу,  
	вивуджуючи потрібні слова для бісів,  
		причому, якщо люди схильні вірити словам,  
			омитим слізьми,  
				то біси — тільки омитим кров’ю... 
З перемінним успіхом йому інколи вдається  
	в чомусь упевнити одного біса,  
		необережно образивши при цьому іншого... 
Він не знає, до чого призведе його легковажна згода,  
	і не знає, чим віддячать йому біси,  
		якщо колись ролі поміняються,  
			але інколи починає бачити слова,  
				які світяться тихим світлом...  
Інколи в божевільних спалахах 
	з його душі починає капати кров  
		і в тумані набуває форми слів, 
			які є правдою інших октав... 
Десь здалеку інколи він починає чути голос. 
Колись цей голос промовив, що Люцифер  
	є лише клоуном,  
		який розважає іншого, 
			хто набагато страшніший... 
Інколи кат починає кричати, 
	але йому ніхто не вірить, 
		і тоді кат пробує 
			усміхнутись... 
Але не спіши викликати поліцію, 
		тицяти пальцем і волати світові,  
			що ти викрив ката... 
Цей кат не заподіє тобі ніякого зла, 
	він тебе не вкусить, 
		можеш його не боятися, 
			бо йому наказано катувати 
				тільки єдину душу — свою... 
Бійся іншого ката, 
	який страшніший, — це ти сам, 
			але поки що ти цього ще не знаєш 
				і зі сміхом відкинеш мої слова... 
Тобі здається,  
	що ти достатньо захищений 
		від самого себе, 
			як п’яному здається, 
				що він достатньо тверезий... 
В тиші починає пищати комарик... 
 
Кат в напівмаячному стані  
		щось пробує записувати... 
“Пищи, але не кусайся, 
	будеш рядком для сюжету”, — 
		чути голос комарика... 
Кат стирає записане 
	і його заповнює  
		пустота і забуття... 
 
О, Самотність, яким страшним буває твій сміх...
2001