Сірими буднями дні летять,
В сірому кольорі все життя,
Що ж це за звір того кольору сірого,
Добрий, смішний, чи страшний, як тать.

Звіром цим з’їдено книг томи,
Де в чому він є такий, як ми, —
Не вийшов ростиком, із гострим хвостиком,
Звір цей малесенький зветься Миш.

Ох і нелегко цей хрест нести,
Тільки від них не почуєш ти
Слова манірного, жалібно-нірного,
Що досягнув, а чого не встиг.

Вихід із нірки є справжній шок,
Бо за плічми мишенят мішок.
Ти їх облиш, хоча в погляді мишачім
Страху не видно ні на вершок. 

Сум не хвилює, ні поклик муз, 
Зрідка лиш хочеться їм комусь
Впасти в обійми і вилити біль малий,
Дірку прогризши в якусь корчму.

Успіху ти осягай ази —
Старших кусай, а малих гризи,
В світі великому всім, чи коли-кому,
Стійко показуй жало гюрзи.

А якщо гризти не хочеш ти,
Інші для себе шукай світи,
Значно складнішими шкрябайся нішами,
Або в газети строчи листи.

Хоч в писанині ні мик, ні пик,
Лист розпочни: “Я — монгольський шпик...”
Правда, з листів невеликий зиск —
Мало хто вчує слабкий твій писк...
2002