Десь кимсь заронене давно, 
Як всі, беззахисне і кволе, 
Лежить в землі мале зерно, 
І мріє про налитий колос... 
 
З тремтінням лагідним щемить 
Слабкий росток душі, бо треба 
Тягнутись ввись, щоб хоч на мить 
Колись поглянути на небо... 
 
Його страшать і ґрунт в’язкий, 
І бур’яни, і ніжність літня, 
В якій викльовують ростки 
Між інших птахи перелітні. 
 
Могутній клич полів рясних, 
Та кличуть попри всі хотіння 
Туманна Тінь і сиві сни, 
В яких воно є тінню тіні, 
 
Що в сивих снах настійно ссе, 
В підмогу взявши Справжній Логос, 
Забувши все й згадавши все, 
З живих джерел живу вологу. 
 
Волога ця — вода страшна 
(Страшніш туману й рук немилих), 
Та лиш тоді, якщо вона 
Колись в слабких замерзне жилах. 
 
Я бачу зморщене чоло 
Твоє — чи правда це, чи жарти?.. 
В цей час незримий хтось, мов тло, 
З таро-колоди тягне карту. 
 
А поряд з картами таро 
Стоїть порожня чаша ката, 
З якої краплі чистих рос  
Так важко нам не розплескати...
2003