Оранжеве сонце. ЧАСТИНА ПЕРША Коли Е досягнув зросту двох ліктів дорослої людини, сталася така неймовірна подія, якої ніхто —ні матінка Уф, ні будь-хто інший з племені чаків—пояснити не міг. Куди легше було все витлумачити втручанням невидимих могут- ніх істот—вони ж бо викочують з темряви розпечене коло, яке, хоча й засліплює очі, проте так добре освітлює і зогрі- ває все довкіл... Якось ясним надвечір'ям, коли поволі почала спадати денна спека, діти повилазили на виступ скелі і звідти шпур- ляли каменюками у стовбури дерев, ніби в удаваних су- противців. Кожному хлопчикові вже було втямки: промах- нешся у звіра, не поцілиш у дошкульне місце, прудконогої тварини — марною стане тривала гонитва за нею!.. Малий Е теж був на високому виступі скелі. Дістатися туди допомогли старші—щоб не залишати напризволяще біля підніжжя скелі одного. Хлоп'ята кидали каміння доти, доки темні хмари не притислися до самих схилів гір і вог- няні гілки оглушливо не вперіщили по найближчих бески- дах, від чого, здавалося, захиталися і доли, і гори. Невдов- зі бабахкання втихомирилось — почало віддалятися в інші краї. Малеча мало-помалу приходила до тями. — Де малий Е?—запитав хтось, і всі насторожились, поглядаючи довкруж. — Малий Е щез! — Щез!— пролунало кілька голосів. — Малого, напевне, здуло!— висловив здогад найвищий на зріст То, показуючи на край гранітного майданчика. Хлоп'ята один за одним позлітали вниз і відразу ж поча- ли нишпорити поміж брилами та кущами. Однак їм випало побачити не свого однолітка, а... печерного лева. Малеча знову сипонула до скелі. Коли лев з'явився на невисокому сусідньому кряжі і, йдучи повагом, нарешті, зник, хлоп'ята трохи заспокоїлися. Кожен думав, що тепер малюка Е дарма й шукати, проте нездоланно тягнуло туди, куди здмухнуло хлопчика і де щойно пройшов печерний лев. Та тільки-но ватага хлоп'ят спустилась зі скелі, як усі побачили живого і неушкоджено- го Е. Він повільно вийшов з-за кущів, його смагляве личко осявав якийсь загадковий усміх. Гурт вибухнув галасом, аж з довколишніх дерев позлітали пташки; всі кинулись до Е, оточили його, почали обмацувати, засипати запитання- ми—хотіли якнайшвидше пересвідчитись у тому, що це не мана, не сон, а їхній Е —живий-живісінький!.. Хлопцям дуже б хотілося дізнатися про те, як Е вдалося так легко злетіти з майданчика і чому його не зачепив жахливий звір. Жестами і скупими словами малий розповів про те, що до нього підійшов звір, спокійно обнюхав і, солодко позіхнув- ши, подався геть. А як він упав з майданчика і не розбив- ся — й сам не знає. Тоді хлопчакам забаглося, щоб малий показав, де саме він пролітав і куди впав. Е підвів їх до скелі, показав на її гострі виступи, потім ступив до того місця, куди впав. То була заглибина поміж двома каменями, виповнена баго- винням. Однак це не зменшило загального здивування — хлопці знову заходились обмацувати малого й оглядати з усіх боків... Звідтоді малий Е опинився у центрі загальної уваги. Діти охоче з ним гралися, ділились здобутою поживою — горі- хами, ягодами, солодкими плодами, корінцями та стеблами. А дорослі поглядали на нього з німим подивом, а то ще і ще змушували переказувати про своє падіння і зустріч з левом. Один тільки вождь Ту, високий, мов бамбукове стебло, і гнучкий, як пантера, з кучмами волосся на голові та обличчі, завжди понуро дивився на малого, неначе тоі'і відбивав у нього частку пихатої величі, якою він не звик ні з ким ділитися. «Малий Е уміє літати?—дивувався вождь.—Коли раз удало злетів зі скелі, то, напевне, може і вдруге?..» Зрештою, терпець вождя урвався. Схопивши Е за руку, він потяг його до скелі. Опинившись біля прямовис- ної кам'яної стіни, Ту звелів малюку здиратися на неї. Поліз і сам, підштовхуючи крихітного Е, а де тому було не під силу подолати перепону, то і підсаджував угору ду- жою рукою. Коли досягли гранітного майданчика, Ту по- хмуро запитав: — З якого місця малий Е полетів туди?— і рука вождя рішуче вказала на провалля. Е слухняно підійшов до краю майданчика. — Звідси. Вождь глипнув униз, потім поглянув на хлоп'ят, ніби чекаючи від них якоїсь поради. Але всі мовчали, не знаючи, що має на думці вождь Ту. А він теж мовчав. Позирав у провалля, на малого, на його однолітків. Та ось він повер- нув малого Е спиною до себе і провів шкарубкою долонею по його худорлявих плечах, немовби хотів пересвідчитися в тому, чи немає у того крильцят. Далі легко підштовхнув Е ще ближче до краю прірви і рішуче мовив: — Лети! Це страшне слово викликало загальний зойк, але Ту рвучко повернувся, і все довкола стихло, завмерло. Супере- чити вождеві, сила і гнів якого нагонили жах, зараз ніхто не зважувався. Але що він хоче?.. Невже сподівається нл те, що і на цей раз падіння малого закінчиться так само щасливо, як і тоді?... Чи вождь Ту знає про щось таке, що жодному з них недоступне? Чи не велять так чинити могут- ні істоти? Може, і зараз знесуть вони малого Е, який, зро- зумівши, чого хочуть від нього, аж пополотнів, зіщулився і ніби зробився ще меншим, ніж був. — Лети!— повторив вождь гучніше. А малому хотілося заволати: «Е не хоче летіти, не хоче!» — Коли Е уміє літати, то хай полетить! — знову сказав Ту, і у його голосі бриніла така невблаганність, що хлопчик затремтів. Велика рука Ту лягла на плече малого, підштовхнула ще раз. Та в цю мить раптом щось пронизливо крякнуло вгорі. Усі звели очі — великий чорний птах, що ніби вилетів із суцільної кам'яної брили, тріпочучи могутніми крилами, стрімголов полетів униз, а потім ще раз дико крякнув і зник за скелею. Запала мовчанка. Присутн! зверталися один до одного німими поглядами, ніби питаючи, що цс був за знак... Біля вождя малого Е вже не було. У ту мить, як той глянув уго- ру, хлоп'я метнулося до гурту і сховалося за спинами чоло- віків. Ту, побачивши, що хлопчик утік від нього, люто стрепенувся. Очі шукали малого поміж одноплемінцями. Не угледівши його, Ту стрімко рушив до гурту, але перед ним постала щільна стіна людей — мовчазна, похмура, зловісна. У з'явленні птаха всі побачили втручання могут- ніх істот, їхнє заступництво. І це надало чакам рішучості затулити собою малого Е, затулити навіть ціною власного життя! Ту відразу ж збагнув, що малого йому не віддадуть, а сутичка не принесе перемоги, лише загибель. Він поволі приходив до тями, втамовував гнів і, нарешті, голосно про- казав: — Чорний птах не хоче, щоб малий Е літав! Ці слова враз змахнули з усіх облич похмурість і воро- жість. Над майданчиком здійнявся радісний лемент: — Птах не хоче! Птах не хоче!.. Злагода відновилася. Гучні вигуки довго не змовкали. Малий Е, відчувши дитячою душею, що небезпека минула, ийшов наперед. На його личку зоріла боязка усмішка, а з очей котилися лоскітні сльозини. Маленьке серце хотіли вискочити з грудей—воно виповнювалося палкою вдяч- ністю чорному птахові. Відтоді спливло немало часу. І:, підріс, змужнів, став вродливим юнаком. Одного вечора він лежав на м'якому моховому килимі, і над ним цвіли голубі сузір'я. Юнакові не спалося. Він дивився на зоряне небо, намагаючись збаг- нути, що то за миготливі цятки? Чи то очі якихось нерухо- мих створінь, чи дірочки у вогненному морі, що все палить, нищить і жахає?.. Е здавалося, точніше, він палко вірив усім своїм єством у те, що ті цятки — діти великого Вогню. Йому на все життя запам'яталася жахлива картина, коли бурхливий вогонь пожирав усе, що зустрічав на своєму шляху: кущі, дерева, пожовклі трави. Від нього тікали не тільки антилопи й сайгаки, а й табуни буйволів, турів. Лякливо бігли тигри, носороги, леви і навіть величезні ма- монти, від гупання яких двиготіла земля. Тікало все живе, забувши одвічну ворожнечу. Полохливий заєць біг поряд з вовком, сарна мчала біч-о-біч з тигром. Ніхто нікому не загрожував, ніхто нікого не боявся — страхалися одного Вогню, який снував по землі димом, пахкав жаром, тріщав іскрами, гоготів у вершинах дерев, немов сміявся над кож- ним створінням, загрожуючи спекти живцем, перетворити на чорні вуглини чи легкий сивий попілець. Тікали від Вогню і люди. Вони бігли слідом за звірами, які краще знали, де безпечне місце, де порятунок... Замислившись, Е не помітив, як підійшла мати Уф. Вона стала позаду нього і простягла руки у височінь, немов хо- тіла набрати в долоні голубого сяйва й окропити ним голо- ву сина. Е швидше відчув, ніж побачив, що над ним хтось стоїть. — Е не спить?— тихо спитала мати. — Е не спить,— сказав юнак.— Е дивиться туди,— і вка- зав рукою на небо. Матінка Уф глянула на сяючі цятки. — Звідти руки матінки добували сили для Е... Вождь Ту дав Е шмат серця антилопи! Е стане таким швидким, як і вона... Е стане сильним... Матінка Уф стояла перед сипом, і блиск небесних цяток горів у її очах. Далі вона нагнулася й обіруч взяла жмут пухкого моху, який принесла з собою. Примостила його біля валуна. Частину розстелила долі. — Е мусить спати... На світанку Е піде далеко-далеко... Е мусить мати багато сили. Він знову вполює велику тва- рину... Матінка Уф простягла поперед себе руки і, немов криль- ми, помахала ними, вказуючи на розстелений духмяний мох. — Хай Е засне... Хай засне...— промовила майже пошеп- ки. В її голосі звучала чарівна сила, що навіювала сон, а у великих очах мерехтіли небесні цятки. Матінка Уф повільно відступила у темряву ночі. Юнак ще довго бачив зникаючу постать матінки. Голубі цятки розгорялися, притухали, віддалялися і знову ближчали... І ось уже Е нібито опинився там, у високості, цятки побіль- шали, сяйво від них заструменіло... Стоїть Е на хмарі, пли- не по небу... І раптом поряд з собою юнак побачив Ни. — Як Ни сюди дісталася?— запитав. — Дісталася...—відказала Ни, загадково всміхаючись.— Ни завжди там, де пролітає Е... — Ни не боїться летіти по небу?.. — Ни не боїться, бо вона не одна! Е легко стиснув руку Ни. І в цю ж мить юнак відчув, як з його руки тепло почало переливатися до її руки, значно меншої і ніжної, а звідти її тепло заструменіло до його тіла, розлилося лоскітним щемом у грудях, виповнило кож- ну часточку серця, і воно щасно затремтіло, заграло... Линули далі й далі. В обличчя бив стрічний вітер — усе дужче, стрімкіше. Він не остуджував, а навпаки, розпалю- вав і зогрівав, пік щоки і затамовував подих. Зненацька з оглушливим тріском поцятковану небесну баню розітнула вогненна різка з безліччю сліпучих парост- ків. Вона не щезла тієї ж миті, а й далі розчахувала тем- ряву, освітлюючи небо і землю голубим сяйвом. І з тієї безмірно великої печери, з того вилому з поламаними края- ми ураз полилася водоспадом вогненна лава, кидаючи урізнобіч іскристі бризки і жахні подихи жару. Топ водо- спад схитнув хмару, круто нахилив її, норовив зовсім її перекинути. — Ни боїться, боїться!..—скрикнула дівчина. Вона сах- нулася в один бік, у другий, не знаючи, як і де порятува- тись. — Е тримає Ни, тримає!—вигукнув юнак, хоча б\в пе- вен у тому, що порятувати дівчину ніяк не зможе, бо вже у страшному вихорі вони стрімголов полетіли вниз. То було жахне падіння! Однак Е не винускав руки Ни... — Го-го-го-го!..— раптом прокотився над світом чийсь могутній голос, від якого захитався вогненний водоспад. І хмара, ніби ковзнувши по м'якому схилу, несподівано зупинилася. Ни припала до руки Е, і юнак відчув, як спо- лохано б'ється її серце, хоча небезпека й минула. Потойбіч вогненного водоспаду загримотіла хода якогось велетня. Підвівши вгору руки, він намагався чи то підтримати роз- чахнене склепіння, чи то, навпаки, ще ширше ного розмет- нути. Обличчя приховували клуби диму, та коли на мить вони розсіялися, Е побачив, що то був Ту. З яким наміром він з'явився—з добрим чи лихим?.. Е хотів пильніше вгле- дітись у лице Ту — може, то не він, а інша, схожа на Ту мо- гутня істота?.. Та раптом велетень кудись зник. Усе почало вгамовуватися, стихати, бліднуги. Шалена гуркотнеча і сліпучі зблиски віддалялися в безмірну дале- чінь, і те віддаляння ніби заколисувало, неначе клало до уст таку запашну квітку, від якої наморочилась голова, млосно стискалося серце. Юнакові здалося, що Ту, який став велетнем, прикував його до землі силою свого пломін- кого погляду. Е силкувався розплющити очі, поворухнути бодай пальцем, але це було не під силу. І лише тоді, коли зневірився в марних потугах пробудитися, потужний пош- товх серця зірвав його на ноги. Хоч і стрімко схопився Е, та все ж помітив, як з його лиця упала додолу біла квітка з великими пелюстками. Юнак нахилився і підняв її. Вона була дуже духмяна. Майнула думка: мати Уф поклала цю квітку, аби він за- снув?.. Але ж у неї в руках не помічав жодної квітки... А чи не підкинула її Ни, аби він проснувся?.. Так, саме вона під- кралася до нього і залишила цю квітку... Коли ж вона тут була—давно, недавно? Е поглянув на небо: з голуби- ми цятками вже розмовляв великий сяючий ріг... Коли при" ходила мати Уф, великого рогу на небі ще не було... Отож і Ни, мабуть, давно приходила... Чекала. Будити не зважи- лась. Пішла собі. А тепер, напевне, вже спить... Е так нестерпно заманулося побачити її, взяти руку дівчини у свою, як це він зробив там, на небі!.. Е швидко оббіг навколо валуна, та так легко, що жодна галузка не тріснула під ногами, метнувся в один бік, у другий. Дівчини ніде не було. Пробіг ще кілька разів по- між кущами, стовбурами. Нарешті зупинився пригнічений. — Ни вже спить,— прошепотів юнак.— Уже спить. — Я тут,— пролунало зненацька. Е стрімко повернувся на голос і нічого не побачив. — Де ховається Ни? —запитав у порожнечі, не вірячії в те, що Ни може бути тут, так близько. — Я тут,— промовила вже гучніше. Е ступив кілька кроків на голос і зупинився перед роз- чахненим грозою стовбуром. — Де ж ти?— запитав ще раз. — Тут,— дихнуло майже в лице. З-за гілочок, що попроростали в розколині, виглянула Ни. За цим дівчина легко зіскочила з розколини. — Ни добре ховається!— сказав Е. — Іншим разом Е не знайде Ни,— відповіла дівчина. — Знайду! Довгі коси темними лискучими хвилями лягали на спи- ну і груди Ни. Над чолом, уткнута у туге пасмо волосся, біліла така ж квітка, яка розбудила Е. Вона так добре па- сувала до смаглявого, ніби виліпленого з ярого й прозірчас- того воску обличчя, що ніяка інша прикраса з нею не зрів- нялася б. Е і Ни довго стояли біля розколини, забувши про все на світі. Безмежне щастя пломеніло у їхніх очах лише, мабуть, від того, що були вони вкупі, дивились одне на одного, слу- хали ніч, виповнену грізними голосами хижаків, освітлену голубими цятками і світлим, загостреним з обох боків ро- гом. Перемовлялися коли-не-коли, хоча обох пекла неві- домість — чи з'єднає їх Ту, чи, навпаки, розпарує на сму- ток і сльози? Не зогледілись, як і ніч минула. Засіріло небо. Місяць зайшов за гору, а зірки втратили свою яскравість. Повіяло холодом, поміж стовбурами вікових дерев повагом поплив- ли білі клапті передсвітанкового подиху ще сонної землі. Десь у гущавині верховіть подала голос пташка, до неї озвалась друга, третя... Ни несміливо вивільнила свою руку, взяла правицю Е, ткнула нею собі в груди. — Е буде з Ни! Е обіруч схопив руку Ни і тицьнув нею собі в груди: — Ни буде з Е!.. За цим вони, захоплені й урочисті, ще кілька разів освідчувалися таким своєрідним чином, потім, запалившись взаємним довір'ям, повторили без ліку і без утоми—з са- мозабуттям, з палкою фанатичною вірою: — Е і Ни будуть разом! Е і Ни будуть разом!.. —• А Ни піде з Е туди—далеко-далеко?—запитав юнак. — Ни піде з Е далеко-далеко!.. Ни піде туди, куди ска- же Е!—промовила врочисто Ни, і слова її прозвучали як клятва. Далі Ни, як і матінка Уф, обома долонями почала ніби видобувати з власної істоти щось найдорожче, найсокро- венніше й обдаровувати ним Е. Нарешті Ни вгамувалася, притулила щедрі долоні до грудей. — Ни піде вже?— спитала. — Хай Ни йде,— сказав Е. Дівчина стрімко кинулася назустріч подихові ранку — неквапливим білим клаптям, колошкаючи їх, змішуючи один з іншим у суцільну сизу круговерть. Е залишився сам. Серце калатало, ніздрі роздимались — Хотілося стрімголов кинутись навздогін Ни, але утримався від крутої спокуси. Пальці судорожно стислися в кулаки, все тіло нап'ялось, немов зігнута гілка. Е глянув на рухли- ві клапті ранкового подиху, і голова пішла обертом. Він заплющив очі, напружив тіло, чекав. Нарешті запаморо- чення минуло. Е підвів голову. Якось ураз стало довкола по- рожньо, самотньо... У цю мить юнак помітив, що там, за стовбурами і стрімчаками, небо значно просвітліло. Сірі клапті так само тихо і безтурботно котилися поміж стов- бурами, ставали прозорішими. А у верховіттях дерев пташки влаштували галасливе збіговисько—увесь їх не- зліченний гурт завзято й моторно викликав з-за далеких скель вогненне коло, щоб воно зігріло повітря і землю, живих істот і воду. Е заслухався. Пому нараз здалося, що дотепер він ніколи не чув такого гучного пташиного лемен- ту. Ним неначе дзвенів увесь ліс і небо, дзвеніли лнстя і трави, крапельки роси і квіти. У цю мить Е відчув, що і все його молоде, налите силою тіло теж пройнялося відчай- душним і неспинним пташиним співом, само задзвеніло голосно-преголосно, і від того дзвону напружилися всі м'я- зи, ніби перед вирішальним стрибком. І в цю мить юнак немов прокинувся, немов згадав, що насувається ранок і що ось-ось вирушатиме з дорослими на полювання. Було і радісно, і водночас тривожно: неві- доме і кликало, й остерігало; десь у глибині його істоти жариною жевріла ота осторога—то пригасала, то розго- рялася; якесь неясне, далеке й незбагненне передчуття її щоразу роздмухувало, навівало неспокій і терпкий щем у серці. Однак радість, яка залишилась від проведеної віч- на-віч з Ни ночі, вливала в груди юнака таку силу, яку могли зрозуміти хіба що лише ті заповзяті малі істоти — пташки, з їхньою відчайдушністю і жагою до життя. Е кинувся до валуна, біля якого матінка Уф розстеляла для нього запашний мох і де він залишив свою довбню. Але її там не було. Даремно хлопець перевертав тонкий шар моху, ніби він міг приховати дебелу зброю. Довбні не було. Е подивився окруж стовбурів, хотів зрушити ва- лун, та це йому не вдалося. Та раптом до слуху долинув якийсь шерхіт. Коли глянув—зусебіч, із-за валунів іа стовбурів, повиступали одноплемінні і йшли на нього з довбнями напереваги. Поміж них був і вождь Ту. Тіло Е пройняв дрож—на нього йшли, як на дикого звіра! Усі насуплені, рішучі. Коло звужувалося... За які ж провини так збурив на нього громаду Ту? Невже за те, що просто- яв ніч з Ни?.. Підстерегли! Може, сам Ту її вподобав? Чи пообіцяв своєму улюбленцеві—силачеві Уну?.. Дівчина Уну подобалася—це добре знав Е. Треба було тікати цієї ж ночі разом з Ни, тікати у хащі і жити поміж звірів!.. А тепер—невже доведеться загинути?.. Ні, ні, цього не повинно бути! Якого нещастя завдасть це матінці Уф, Ни, молодшим братам і сестрам! Порятуватись! Але як?.. Кину- тись назустріч і прорвати шеренгу кремезних бійців? Це, либонь, не вдалося б і самому Ту, навіть з довбнею, а в нього, Е, її нема!.. Кремезні одноплемінці з волохатими грудьми наступали але повільно, повагом якось. На свій подив Е побачив рап- том, що очі у нападників не блискотіли грізно, у них начеб- то і не яскріла злість, не палахкотіла небезпека... Заляку- ють задля чогось! Е спокійно склав на грудях руки і чекав. Не досягнувши кількох кроків до Е, коло одноплемінців спинилося. Вождь Ту ступив на крок далі від усіх і, виста- вивши поперед себе свою велику сучкувату довбню, запи- тав понуро: — Твоя де? — Тут була,— відказав Е, вказавши рукою на землю. — Де зараз? — Не знаю... Зникла... — Увійшла у землю?—уже гримнув Ту і, вдаривши своєю об землю, додав:— А моя не хоче входити!.. Одноплемінні почали дружно вигукувати: — І моя не хоче! — І моя теж! — І моя!.. — Е буде кидати довбню—звір буде їсти Е,—сказав Ту зверхньо і повчально. Далі вождь напівобернувся, простяг за чимось руку, і в неї відразу вклали довбню—меншу, ніж його власна, але з добре відтесаним держаком. — Твоя?— запитав Ту. — Моя!— зраділо відказав Е і кинувся до Ту, вхопив свою зброю, міцно стис держака руками і рішуче випа- лив;—Е не буде кидати довбню—звір не буде їсти Е!.. Вождь Ту на це нічого не сказав. Він повернувся і пішов. Усі рушили за ним. Пішов і Е. Якось незвично було йому йти у лавах кремезних воїнів-мисливців. Усі мовчали. А йо- му так хотілося озватися до бувалих поплічників, висловити своє захоплення ними, запитати про щось. Хотілося також, щоб у цю мить, досвітанкову і ще напівтемну, його поба- чили однолітки, побачили, як він іде поміж дорослими, бо їм потрібна його поміч, його безстрашність і сила. Хотіло- ся, щоб побачила його і Ни, кинула усмішку, як побажання удачі. Минаючи на пологому схилі валуни, стовбури та коре- невища, мисливці вийшли на широку долину, порослу ча- гарником та високими травами. Е був задоволений з того, що ступає з усіма в ногу. Раптом він об щось спіткнувся і, втративши рівновагу, не- зграбно хлюпнувся у темно-зелену ковбаню. Коли юнак став на рівні і роззирнувся, його супутники дружно роз- сміялися. Сміх лунав якось безгучно, стиха, доброзичливо. Хлопець аж тепер збагнув, що впав не сам по собі, а хтось увіткнув йому між ноги ратище. Хто ж це зробив? Очі спинилися на кремезній сутулій постаті Уна. На його дов- гуватому, порослому волоссям обличчі усміху не було, в очах блискотіла ледве прихована ворожість. Однією рукою Ун спирався на довбню, а в другій тримав ратище. Е не раз бачив, як Ун тулився до того гурту, де була Ни, пропі- кав її довгими поглядами, від яких дівчина в'яла, немов зірване стебло. — Е гнівається,—зробив короткий висновок Ту. Він по- вернувся і закрокував далі, ніби й нічого не трапилося. Пройшовши долиною, мисливці попростували під гору. Ноги стьобали високі стебла вологої від роси трави. Е несподівано побачив, що поряд з ним ступає Ту. Виставивши поперед себе ратище, вождь кивнув на Уна, що йшов попереду. Е удав, ніби все розуміє, хоча насправ- ді і не здогадувався, що хоче від нього Ту. Зате вилицю- ватий і чи не найхудіший серед одноплемінців Хіп умить збагнув, чого саме заманулося Ту. Хіп хитнув головою і, порівнявшись з Уном, торкнувся його ліктя. Коли Ун гля- нув на Хіпа—останній указав на якогось птаха, що про- літав понад лісом. Е й собі глянув у тому напрямі, але в цю мить вождь Ту торкнувся юнакового плеча, скосивши погляд на своє ратище,— мовляв, пильнуй за моїми руха- ми. І Ту, блискавично нагнувшись, вставив своє ратище поміж ногами Уна. Е зрозумів—Ту заманулося, щоб Ун беркицьнувся на землю. Але Ун, дарма що дивився на птаха, на великий подив Е, не наткнувся ногою на вожде- ве ратище і не впав, а впевнено переступив перешкоду. Обличчя Ту засяяло з радості. Він спинився, увіткнув своє ратище у землю і вільною рукою тицьнув у власне око, потім у кисть руки, далі знову в око, потім в одну но- гу, в другу і на останок ляснув себе по спині. На цей раз Е все добре зрозумів: своїми жестами вождь говорив, що руки й ноги повинні мати очі і навіть спиною треба вміти бачити, що діється позаду. Рушили далі. У Е стало легше на душі: так зненацька шу- бовснули його у багнисту ковбаню не задля кепкування, а для науки. Юнак ступав далі обережніше і, не сподіваю- чись, що так швидко на кінчиках пальців ніг з'являться очі, раз у раз кидав блискавичні погляди собі під ноги, ніби кожної миті чекав ще одного, чергового повчання. Але воно не повторювалося. Зайшли за пагорок. Перед зором відкрилася величезна долина. На всьому її обширові округлими кульками рої- лися туманні осереддя — вони висли на високій траві і на численних кущах, обліплювали зграйки дерев і річку, яка все-таки блискотіла місцями, виставляючи напоказ три широкі й блискучі закрути. У сизій далині проткнулося сонце. І всі тумани, вся ранкова імла не в змозі були змі- нити його тендітно-юного червоного блиску — холодного, але казково прекрасного. Загін мисливців зупинився. Всі дивилися на далекий обрій, на несміливу появу розпеченого кола. А воно щоми- ті більшало, росло і нарешті відірвалося від землі — по- висло над обрієм великим сплюснутим кавалком. Ту поділив загін на дві групи—у кожній було стільки чоловік, скільки пальців у двох воїнів на руках. Одна гру- па повинна була півколом перетнути долину з одного, а друга—з супротивного боку і зійтися коло переліску, що знаходився майже в самому її осередді. Першу групу по- вів худорлявий Хіп, другу — вождь Ту. Загін Ту рушив розгорненою шеренгою — один від од- ного на відстані стрибка лева. Ту йшов у центрі, по праву руку простував Ун, а з другого боку—Е. Таким чином, у найближчі помічники вождь узяв бувалого войовника і ще зовсім недосвідченого. Чаки йшли не на повен зріст, а нагинці. Вони часто зу- пинялися, ховаючись за кущами чи стовбурами, за горби- ками з наїжаченими стеблами висохлої трави чи за куляс- тими суцвіттями квіток. З обох боків Ту ніби розпростер- лися два крила—коли проводир вихоплювався вперед, то підступали й мисливці, зупинявся — спинялися й вони, завмирали,вдивляючись у далину. Ось Ту приліг перед кущем, що рясно цвів білими квіт- ками. Припавши до землі вухом, він, певно, щось вислухав, бо раптом рвучко підвів голову і почав вглядатися з-за гілок куща поперед себе. Е теж приклав вухо до землі, але нічого не почув. Ту ввібрав повітря і знову припав до зем- лі. Е наслідував його. Цього разу юнак ледве вловив дале- кі удари копит — часті, сполохані, відчайдушні. Тим часом Ту сказав негучно: — Хай усі напружать руки й ноги, спини й груди — би- тимемось з левами! Е розумів: коні чи буйволи, олені чи антилопи не могли так, з нічого, дико мчати по рівнині. Звіїчайно ж, за ними женеться звір. І не один, а кілька, і не вовки чи тигри, а саме леви!.. Невже Ту, крім гупоту копит, вчуває ще й пружні стрибки левів?.. Це здавалося Е неймовірним... Юнак ще раз притулив до землі вухо, але хоч як прислу- хався, крім гупотіння копит, що ставало уже значно гучні- шим, нічого не почув... Та ось з-за пагорка майже одночасно підстрибом виско- чили дві антилопи і щодуху, немов відбували шалені пе- регони, полинули вздовж кущів, за якими залягли мислив- ці. Не забарились і переслідувачі. На чималий подив Е, то справді були леви. Один виринув з-за пагорка, а другий зовсім несподівано для антилоп з'явився з іншого боку, де мав перетяти жертвам шлях. То була самиця. Чотириногі рвучко звернули у бік мисливців. Е хапнувся підвестися, щоб занести довбню над головою того звіра, котрий най- перше навернеться, але цей намір підстеріг вождь Ту. — Хай Е принишкне!— впівголоса владно мовив Ту. Юнак знову прикипів до землі. Вождь Ту хоче поряту- вати антилоп!.. У навіженому леті над самісінькою головою пронеслась тварина. З-під її ніг на хлопця полетіла при- горща піску. А леви? Вождь Ту знову щось намислив! Хоче і левів пропустити. Але все сталося зовсім не так, як гадав хлопець. Ще два стрибки залишилося левові, щоб дістатися до куща, за яким причаївся Ту. Серце юнака хотіло пробити груди, думка немов металася в пастці. Пролине лев понад двоногими чи помітить?.. Що задумав Ту? Хіба можна леж- ма зустрічати такого хижака?.. Однак Ту не чекав фатальних стрибків — він сам мет- нувся назустріч звірові. Поява живої перепони була такою несподіваною для хижака, що він аж сіпнувся з люті, і, хоча перший свій стрибок уже не встиг погамувати, зате другий в один мент спрямував убік. Та потім, ніби присо- ромившись ляку і відразу забувши про антилоп, люто стрибнув на свого нежданого ворога. Проте до того не так легко було підступити. Ту несамо- вито розкручував навкруг себе довбню, то спритно підскаку- ючи, то відступаючи від хижака, що з риком норовив про- шугнути крізь круговерть довбні на запеклого напасника й оборонця водночас. Та вже на допомогу своєму вождеві з двох боків кинулися одноплемінці. Припинила гонитву за здобиччю і левиця і теж метнулась на виручку прово- диреві. Найближчі сусіди Ту—Ун та Е, тримаючи довбні напоготові, вже брали лева в кільце. Ллє шй знехтував ними і не відступав від Ту. Тоді Ун повернувся до левиці, якій лишалося кілька стрибків, щоб опинитися коло лева. Страшна у своїй люті, вона навіть і не спинилася перед наглою перепоною—рішуче шугонула на Уна, дарма що він так само, як і вождь Ту, вже розкручував навколо себе довбню. І левиця, дарма що одержала відчутний удар по щелепі (цей удар спинив її лише на одну мить), усією потугою навалилася на мисливця, звалила його з ніг. Ун устиг випустити довбню і схопив левицю за шию, не даючії їй змоги наблизити свою пащу до власного горла. Ун від- чував на обличчі гарячий подих звіра. Потім різонув біль у передпліччі, на грудях, стегнах — туди все глибше й глибше встромлялися кігті, однак мисливець шиї левиці не випускав. Е спинився в нерішучості — не зважувався завдати ле- виці удару довбнею — в останній мент вона могла відсах- нутися, й удар припав би на Уна. Ту все ще розмахував довбнею, вибираючи найкращу мить, щоб влучити у голо- ву звіра, а Ун долі змагався з левицею. Е поривався то до одного, то до другого, проте, поки він смикався, інші одно- племінці за якимось нечутним, однак владним законом, спритно поділившись на дві групи, випередили молодого і недосвідченого свого поплічника. Одна група накинулася на лева, друга — на левицю. Став до бою й Е, та спершу його відштовхнув Хіп, потім сам Ту. Лишалося тільки слу- хати, як хряскали довбні, ламаючи хребти, трощачи кістки звірів, що відчайдушне кидалися врізнобіч, але куди не потикалися—натрапляли па нещадні удари. І їхній опір що далі, то ставав усе немічнішим, а ричання — тихішим та хрипкішим, аж поки хижаки не позмовкали назавжди. На місцині, де тільки-но вирувала кривава боротьба, нарешті запанувала тиша. З убитих звірів мисливці зди- рали шкіри. Найбільше постраждали Ун та Хіп. Заюшені кров'ю, вони сиділи під кущем, і до ран їхні одноплемінці вже ту- лили зелене місиво з листя цілющих трав. Коли шкури були здерті, Ту звелів нести їх до печери. Йти назад юнакові не хотілося, і а що мав вдіяти? Мислпв- ці легко могли без нього обійтися. Повертатися до печери Ту звелів також Уну та Хіпові. Й оскільки останні ледь трималися на ногах, то вождь додав до гурту ще й двох провожатих. їхню невеличку групку помітили ще здалеку: мало не все жіноцтво, велика юрба дітей і навігь кілька чоловіків- охоронців висипали назустріч. Дізнавшись, що ніхто з мисливців не загинув, чаки відразу ж заспокоїлися — жва- во почали розпитувати про подробиці сутички зі звірами, проймалися веселощами. Ще б пак! Безстрашно кинутись на гривастих рикунів, од яких усі звірі, вся живність роз- бігається, ледь угледить їх! Хіба що одні тури та мамонти не бояться левів, так то ж які велетні!.. Отож Ун та Хіп в очах жіноцтва і дітвори були справж- німи звитяжцями, їх посадовили під валунами, жінки під- носили воду у черепашках, а діти — смачні корінці та ягоди. Е розклав у затінку лев'ячі шкіри, сів неподалік од них. Він поглядав на те, як усі запобігають перед Уном та Хі- пом, і млів з досади, йому хотілося опинитися па місці од- ного з них, хотілося мати на власному тілі глибокі рани. Хай би пекли вони, хай би і його змагала спрага! І чому він не вихопився поперед усіх?.. Е здригнувся від доторку до плеча дівочих пальців. Цс підкралася Ни. Лоскітна хвиля розлилася в грудях. Вод- ночас Е відчув і якийсь терпкий біль, що стиснув серце. Адже він нічим особливим не відзначився. Йому хотілося зірватися з місця і кинутися в хащі. Однак доторк пальців Ни ніби приковував до місця, розбавляв усі терпкі прикро- щі. Солодка млість всевладно сповнювала тіло. — Що це?— тихо спитала Ни. Е здивувався—про що питає? Однак, глянувши на своє плече, якого торкалися пальці Ни, побачив засохлу смугу крові. То була лев'яча кров, що стікала зі здертих шкур, коли він їх ніс. ІТи не знала цього, їй думалось інше. Е поранений?. — Це кров лева,— відказав юнак. — Кров лева?— не зрозуміла Ни. «Невже не бачила Ни, що він ніс?»,— подумав Е і кив- нув на лев'ячі шкіри. — І справді!—захоплено вигукнула Нп.—Е переміг ле- вів? Тоді і в самого Е теж кров лева!.. — Так, у Е кров лева!—зненацька почулося з-за брили. Е і Ни глянули туди і побачили Хіпа. Той зловтішне по- сміхався. Е схопився на ноги—Хіп глузує! Хотілося кину- тися на кривдника, та юнак стримався. Не годилося напа- дати на пораненого—Е добре не знав. За такс ніхто не похвалив би. А Хіп усе сміявся. Потім рішуче ступив до Ни. — Чи не хоче Ни загоїти рани Хіпа?.. Ходім!—І худор- лявий мисливець простер руку, щоб покласти її на плече Ни, проте дівчина спритно відскочила. Хіп знову ступив до дівчини, та на цеп раз чорнокоса кинулася геть. Хіп грізно глянув на Е, ступив до юнака, але той, випнувши груди і стиснувши кулаки, стояв несхит- но. Зупинився і Хіп. Перемогти зараз юнака у нього не було сили. Він лише понуро проказав: — Ни належатиме Хінові! Е мовчав. Він знав, що Хіп, з яким ніхто з чаків не хотів би стати на прю, так знічев'я не кинув би цих слів. Та хіба одному тільки Хіпу подобалася Ни? Багатьом чакам була до впо- доби ставна юнка. А що ж сама Ни? Що вона могла вдія- ти? Хто прислухатиметься до її уподобань?.. Ту схопить за коси і кине до ніг того, кого сам їй обере. Пізнім вечором повернулися з полювання мисливці. При- несли двох оленів. Вони були такі великі, що кожного нес- ли по чотири чаки. Два спереду, два — позаду. Здобич кинули біля валуна і відразу ж приступили до справи. Розподілювачі добули кам'яне причандалля і, коли на валун поклали першу оббіловану тушу, швидко заходилися паювати м'ясо. Всі чаки — хто стояв поблизу, хто сидів оддалік—з жадібною нетерплячкою стежили за кожним рухом розподілювачів. Е стояв оддалік. Йому теж нестерпно хотылося їсти, про- те юнак ладен був відмовитися від своєї пайки, аби лише цей вечір минув спокійно. Е передчував щось недобре. В ушах усе стояли зловісні слова Хіпа. Він хоче відібрати в нього Ни!.. А відібрати НІи — значить відібрати саме жит- тя! А нині чорнокоса Ни ще нікому не належала. Та зла воля вождя Ту у будь-яку мить могла позбавити радості, якою Е жив уже давно, яка надавала пружності рукам і ногам, ясності очам, молодечого усміху вустам. Юнак водив зором по темних закутках поміж валуна- ми—чи не блиснуть де-небудь очі Ни, очі зляканої газелі. Усе в юнакові клекотіло, насторожувалося, чогось вичіку- вало... Тікати темної ночі з Ни!.. А погодиться?.. Якби вдалося підмовити до втечі ще когось з підлітків. Брати Ре і Ра теж підуть з ним. Сестри Іч та Ін залишаться з матінкою Уф... А добре було б і їх узятії з собою... Тим часом мисливці почали брати паіікн. Е не підходив до розподілювачів. Він дивився на те, як усі моторно працювали щелепами, неначе уперше спосте- рігав це видиво. — Е не хоче їсти?—раптом почув гучне запитання Ту. Юнак насторожено глянув на вождя, а тон кивком го- лови звелів підійти до розподілювачів. Е підійшов. Одержавши велику пайку, юнак здивувався і водночас зрадів, його візьмуть на полювання! О, завтра він знатиме, що робити! Першим кинеться на будь-якого звіра! Е сів осторонь під стовбуром і почав їсти. Він знав, що зрівнятися з досвідченими мисливцями буде нелегко. Адже бачив, які вони спритні та кмітливі... Мисливці мовчки поглинали поживу. Згодом, як трохи втамували голод, пожвавішали — почали перемовлятися, згадуючи подробиці полювання. Найбільше похвал припа- дало вождеві Ту і тим, що зазнали кривавих ран у су- тичці. — Ун безстрашно кинувся на левицю! — Ун — дужий і спритний! — А Хіп — на лева! -- Ун постраждав. — І Хіп теж, — В Уна печуть рани? — Печуть,—признався Ун.—У левиці гострі кігті Але коли б Ни приклала до ран зілля, то тіло забуло б про кігті левиці... Хан Ни принесе зілля. — І мої рани чекають рук І їй,—похмуро озвався Хіп.- За Ни битимусь хоч з ким. Хоч і зараз. — І Ун битиметься з будь-ким!—У голосі Уна зазвучав виклик. — Хіп уб'є Уна! — вигукнув Хіп. Е насторожився. Ун і Хіп ще сиділи на землі. Але кож- ної миті вони могли схопитися і кинутися один на одного. Хотілося і юнакові гукнути, що Ни не хоче належати ні Уну, ні Хіну, а тільки йому, Е! Та слова ніби застряли в горлі. Тим часом Ун уже підводився — повільно, натужно. Глибокі рани стягували усе тіло, позбавляли моторності та сили. А все ж він звівся. — Ун уб'є Хіпа!.. Хіп і собі звівся на ноги. У руках була донбня. Він зніс її над головою, проте враз заточився, опустив довбню до- долу і сперся на неї, щоб не впасти. Ту блискав лютими очима то на Уна, то на Хіпа, проте мовчав. Раптом очі вождя трохи зіщулилися, подобріли, V них пригас погрозливий відблиск, а тіло задрижало від безгучного сміху. Певне, ота безпорадність супротивників викликала таку зміну настрою. — Ун уб'є Хіпа?— і вождь глузливо глипнув очима на Уна, потім скосував на Хіпа і з таким самим насміхом спи- тав і в того:—Хіп уб'є Уна?.. Для Хіпа довбня заважка!.. Далі вождь Ту, не чекаючи нічиєї відповіді, вибухнув та- ким реготом, що дехто з одноплемінців позіскакував з місць. Підходили ближче з недогризеннми костистими шматками м'яса. З кришталевої глибини неба сяйнуло світле коло, і стало видно, як у всіх масно блищать губи, як палахкотять веселістю очі! Мисливці з насолодою роз- глядали і Уна, і Хіпа, і Ту, який аж гойдався від нестрим- ного сміху. Той сміх передався усьому племені, і над майданом з розкиданими валунами здійнялися такі розко- тисті веселощі—з диким гиканням, виском і пронизливими викриками, що навіть частка того галасу могла б розпо- лохати величезну зграю іклистих вовків або збіговисько буйнорогих тварин. — Ун і Хіп — вороги! — Розбороніть їх! — Ще не б'ються... — За кого звелися?.. — За Ни!.. — За Ни?.. — А де Ни?.. — Ось вона, ось!.. Спантеличену дівчину жінки виштовхали в саме осеред- дя гурту. Вона сполохано зиркала то па Уна, то на Хіпа. Ун силкувався посміхнутися, а Хіп схилив свою голову, його аж хилитало—він з останніх сил тримався па ногах. Ни притулила руки до грудей, по обличчю текли сльози. Врешті вона з розпачливим зойком кинулася до ніг вождя. Запала мовчанка. Ту поклав свою важку руку на голову Ни і розчулено запитав: — Що просить дочка Лілеї?.. — Ни не хоче ні Хіпа, ні Уна!— приглушено проказала дівчина, але її почули, мабуть, усі. — А кого хоче Ни?— розважливо запитав Ту. Голос вождя пройняв трепетом все єство 11 й. Серце пружно стискалося, мабуть, від палкої віри, що вперше так безборонне загорілася в ньому, і від солодкого щему спа- лахнуло лице, заяскріли очі. І їй обожнювально дивилася на вождя Ту. Ось-ось мала Ни вимовити дороге ім'я, але в цю мить щось важко впало на землю. Всі повернулися і побачили на землі розпластаного Хіпа. Він утратив останні сили і впав додолу. Жінки зойкнули, декотрі кинулись до Хіпа. Звели його, всадовили, зіперши спиною до валуна. — Води, води!..— проказало водночас кілька голосів. Ту все ще сидів на своєму місці, тільки повернув голову у бік Хіпа, хоча того й заступили спини одноплемінцыв. Перед ним усе ще стояла навколішках Ни. Вона благальне дивилася на вождя і чекала того менту, коли він знову погляне на неї. А Е не відривав під неї очей. Він чекав, чекав жадібно й спрагло, коли вона нарешті вимовить його ім'я. Та нараз увагу Е привернула його маленька сестричка Іч, яка принесла у черепашці воду для Хіпа. Матінка Уф взяла у неї черепашку, хлюпнула з неї в обличчя Хіну, далі притулила краєчок черепашки до уст мисливця і вли- ла ковток-другий йому в рот. Хіп розплющив очі і зненацька різким рухом правиці вибив черепашку з рук Уф. Вода хлюпнула жінці на груди, а черепашка покотилася додолу. Хіп силкувався підвестися. Жінка лагідно промовила: — Хай Хіп сидить! Хіпу не можна вставати!.. — Хіпу все можна! Все! —гукнув той, різко відіпхнувши матінку Уф, яка від поштовху мало не впала. Одним стрибком до Хіпа підскочив Е, заступивши собою матінку Уф. Іч ухопилася за руку матері і злякано захли- пала. — Хіп не битиме матінку Уф!— рішуче промовив Е. Хіпа вже ніхто не спиняв — він підвівся, схопив довбню і з диким риком здійняв ЇЇ угору. — Хіп уб'є безбородого Е! Це було так несподівано, що юнак оторопів. Та в цю мить підскочила в'юнка Ни і затулила юнака собою. — Хай Хіп уб'є Ни!— викличне гукнула вона. Хіп з піднятою довбнею стояв без подальшого руху, без ричання і загроз. Він поволі приходив до тями. — Ни піде до Хіпа!—витиснув він із сухорлявих грудей. — Ни належатиме Е!—відсторонив юнак Ни і став віч- на-віч із грізним нещодавно, але зараз знову знеможеним супротивцем. Хіп глухо захрипів. Змора хилила його до землі, і він сперся на долоню. — Ни піде до Уна!— почулося поруч. Ун відіпхнув Е і підступив до Хіпа. Тримав перед собою довбню. Напевне, він не вважав С за гідного супротивця, а лише Хіпа. — Хай у Уна та Хіпа заживуть ранні— владно прозву- чав голос Ту, що підійшов до трьох суперників.--Тоді Ун битиметься з Хіпом. — Ни належатиме Е!—осміліла нарешті Нн. З її очей уже не лилися сльози, у них більше не променіло благання, дівчина не хотіла припадати до ніг вождя Ту, а стояла перед ним випростана, горда і прекрасна, її голос пролу- нав як відчайдушний виклик до бою. Ту і справді мало не звів свою страшну довбню, однак опам'ятався... НІа кволу дівчину та замахуватися важкою зброєю!.. Замість цього з його скривлених злістю уст вихопився напівкрик-напів- ричання, від якого кожен здригнувся. Так сколихнуло, так збурило вождя не те, що Ни вибирала собі Е, а що насмі- лилася кинути у вічі своє бажання. Спантелечений, він підскочив до Ни і вільною рукою рвонув її за коси. Дівчина з пронизливим зойком упала додолу, та враз вона підвела голову і благальними, наповненими слізьми очима блис- нула на Е. Вони кликали на допомогу. І юнак, забувши всяку обачність, кинувся на Ту з довбнею напереваги. Ни більше не дивилася ні на кого — вона припала головою до землі і завмерла у душній запамороці. Вона, певне, вже жалкувала, що глянула на Е. Далі все сталося з дивовиж- ною блискавичністю — тільки одну мить вождь Ту стояв непорушне, зневажливо пропікаючи очима молодого на- пасника, потому він спритно змахнув довбнею. З хряскотом вона гупнула по юнаковій довбні, яка, ніби легенький оцупок, вилетіла з рук напасника і впала десь за невеличким валуном. Та й сам Е від цього страшного удару не втри- мався на ногах—упав додолу, неначе підчахнутий щерба- тим кам'яним лезом. Серед чаків немов просвнстів споло- ханий вітер — плем'я ніби стрімко набирало у легені повітря — чи то для схвального, чи для осуджувального гуку, та в жодного мисливця не вихопилося ні зойку, ні вигуку. Кожен затамував подих. І в цій тиші висвистувала лише зброя вождя — вона то рвучко зводилася вгору, то стрімко опускалась додолу, глухо вдаряючись об камінь, бо в'юнкий Е, неначе ящірка, весь час ухилявся від оглуш- ливого удару. Е, розпластаний на землі, метався то в один бік, то в інший, не маючи ніякої змоги схопитися на ноги і відбігти від вождевої люті. Волога земля допомагала юнакові вчасно вислизнути з-під удару. Та ось стягнену цупким вузлом тишу розірвав пронизливий крик: — Спинись, Ту, спинись!..—До розшарілого вождя , ле- тіла матінка Уф, поруч бігли два її сини Ре і Ра, а позаду доньки—Іч та Ін; нарешті Уф, задихана і тривожна, спи- нилася коло самого вождя Ту, впала навколішки.— Хан Ту мене уб'є!.. Мене, мене!— вона тикала всією п'ятірнею пальців собі в груди, а другою рукою скубла волосся, не відвертаючи палаючого погляду від вождя.— Не вбивай Е, не вбивай! Ту лише раз глипнув на неї зневажливо і сердито, та і цього було досить, щоб юнак схопився і відбіг па незначну відстань. Спинився за каменем на узвишші. «Чи не пере- кинеться Ту своїм гнівом на матінку Уф?» — подумав Е. Але все видавалося неначебто мирним. Матінка Уф, об- ліплена дітьми, усе ще стояла навколішках перед грізним вождем, який не міг угамувати розбурханого подиху. Його прихилена до коліна довбня спочивала на землі. Н віді- рвала від землі голову—намагалася збагнути, що відбу- вається. — Е—геть!..—рішуче промовив Ту.— V. не повернеть- ся, бо тут смерть йому! — Ні, ні!..—жваво заперечила Уф; її нігті вп'ялися в щоки.—О ні, ні!.. Вождь Ту не зробить так, не зробить!.. Е загине серед звірів, загине!.. — Хто здійняв зброю на вождя — мусить загинути!— сказав Ту. Вождь повернувся і пішов собі. Матінка Уф прудко мет- нулася і встигла схопити обіруч ногу вождя, але той з силою висмикнув її і попростував далі... Широко розкритими очима дивився Е на похмуріш май- дан поміж валунами. Він дослуховувався до благань ма- тінки Уф, чекав, що мовить у відповідь вождь Ту, але ні- чого не почув. Як він віднині житиме один поміж звірами, лютими і нещадними, як сам добуватиме поживу, боронитиметься від небезпек, як блукатиме один-єдиний — без помочі, по- ради, дружнього погляду?.. Проте якби її покликали зараз Е назад, то, певне, і не повернувся б. Е змагав сором. Отак упасти, нехай і перед самим вождем Ту, перекочува- тись по землі, рятуючись від удару!.. Пекли долоні—то держак вибитої з рук довбні залишив на ній криваві сліди. Та лише на мить Е відчув той біль — розпука знову стисла серце, вона неначе осіла у ньому назавжди... На майдані вщухав гамір. Хоч як вглядався Е, але вже нічого не бачив, що діється там. Нічне небо щільно затягли хмари, крізь які не могла пробитися жодна зірка. Раптом Е насторожився: легенький вітерець доніс знизу запах лю- дини—хтось наближався. Е стрімко нахилився— рука шу- кала на землі каменюку, але не знайшла. Е, завмерши, дослухався. Пізно було думати про каменюку. Треба було припасти її раніше. Невдовзі почувся неподалік за кущем і шурхіт. Хтось, скрадаючись, підходив усе ближче. Може, брати? Ідуть по його сліду! Чи, може, це вождь Ту вислід- жує, щоб змахнути востаннє своєю довбнею!.. — Хто шукає Е?—тихо, але сміливо запитав юнак. — То,— почулося знизу. Е дуже зрадів несподіваній появі свого друга. Однак відразу ж війнуло й острахом. Знав: усяке співчуття або допомога покараному сприймалася як зрада племені. — То не побоявся шукати Е?.. — Не побоявся!—запальне вимовив То і, подаючи ви- гнанцеві одну з принесених палиць, додав:—То приніс довбню друга. То піде з Е. Е взяв з рук То свою довбню. Відтепер вона ставала не єдиною його помічницею. Поділити важкість самотності зголосився То. Це радувало, гріло кров. Однак Е мовчав. — То скоро пожалкує,— сказав він,— а назад уже по- вернутись не зможе... — То не пожалкує! — Зараз Е не візьме То з собою... Хай, може, потім... — Коли ж?.. — Скоро. А зараз То повернеться... Е приходитиме сюди вночі!.. Е дасть знати про себе голосом пугача... — То все зробить, що скаже друг. Він приведе багатьох молодиків. — Поки що не треба багатьох... Е походить лісом, знай- де схов, щоночі слухатиме пугача... — То теж слухатиме пугача!.. То спить і все чує... А пу- гача почує найперше! — Добре, То, добре,— розчулено промовив Б.— Хай То має вуха тонконогої газелі, очі орла і хитрість тигриці! То — вірний друг! — Е хвалить То?— зрадів хлопець.— Е буде вождем племені... — Племені?..—уперше після сутички з Ту всміхнувся Е.— Де воно, те плем'я? — Воно буде. Е і То — його початок. — Гаразд. То повернеться зараз назад,—звелів Е і ще хотілося промовити якесь тепле, зворушливе слово, та не міг його віднайти. Е лише простяг руку і торкнувся ліктя То. — То повернеться,— сказав хлопець і рушив униз, до племені,—та так спритно, що жодна галузка ііе шелеснула за ним, не шерехнув жоден камінець. Е сторожко дивився, як чорну постать То поглинав морок ночі. Зненацька сяйнула вогняна гілка і освітила схил, по якому скрадався То. Але це була лише мить—знову чор- на пустка згорнула свої крила. Дві хльосткі краплини вда- рили в обличчя Е. Насувалася гроза. Треба було ховатися від зливи — під якийсь виступ скелі чи в ущелину. Е рушив угору, минаючи вікові дерева, що повганяли вузлувате ко- ріння у кам'янистий грунт. Заяскріли вогненні гілки, роз- колюючи небо з боків і з середини. І вже не один небесний звір широко розтуляв горласту пащеку, а безліч. Вони всі разом ніби заповзялися розхилитати гірський кряж і з оглушливим тріском звалити його на долину, навічно за- сипавши дерева, кущі, усі живі істоти важкими брилами і щебенем. Та раптом сипонув густий дощ, і майже тієї ж миті ринули згори дерева. Е притиснувся до стовбура. Ліп- ших криївок шукати не випадало. Е згадав, як під час такої погоди добре було сидіти в пе- чері. Туди майже не залітав вітер. А тепер лютування грози посилювало відчуття самотності. Він один на весь світ. Раз у раз згадувалась стрільчастоока Ни. Як там вона? А матінка Уф? А братії і сестри? Зустріч з То викликала в його душі хвилю почуттів. То співчуває йому, Е. То—справжній брат. Він пішов по його сліду, пішов, щоб утішити у важку мить. Чому ж саме То рушив за ним?.. І враз згадався випадок, який трапився давно. Вони були ще дітьми. То сидів біля потоку. Брав на долоню візерунчасті камінчики, занурював їх у прозорінь води і милувався, як переливалися барви. Та раптом хло- пець випустив камінчики з руки, а сам ніби прикипів до землі. Перед ним звела голову жовта гадюка, що виповзла з трави. Блиск її очей проникав у глибину грудей, до са- мого серця, і воно лунко загупало, аж відлунювало у вухах. Тремтів роздвоєний язик, викинутий із пащі. Голова гадю- ки похитувалася, усе її тіло напружувалося, готове ось-ось кинутися на жертву. Та в цю мить підскочив Е, гадюка за- шипіла дужче і кинулася на непрошеного оборонця. Але не наздогнала. Коли ж потому Е підійшов до То, хлопець вдячно обійняв його. А ще пізніше з То трапилося нещастя—зірвався з ви- сокої скелі, переламав передпліччя. Кістка зрослася, але рука більше не служила так, як раніше. І мисливці не взя- ли То до свого гурту. Е був одним з небагатьох, у кого ка- ліцтво То викликало співчуття. І То горнувся до Е. Гроза почала вщухати. Дощ уже не так лив, вітер збавив силу. Вогненні гілки ще спалахували над видноколом, про- кочувався грім, та в його гуркоті вже не вчувалося запалу і погрози, він проносився з краю в край із якоюсь просвіт- лілою радістю,— мовляв, нагнав було страху на все живе, а тепер звеселяю. Проте юнакові було не до цього. Нале- жало підшукати якусь безпечну щілину, якийсь більш-менш надійний схов. Зрештою дощ перестав іти. Е рушив угору. Ступав повільно, стежка поміж кам'яних брил була ковз- кою, на кожному кроці траплялися заглибини. Е ішов, за- пам'ятовуючи обриси брил та видовбин. Раптом на шляху виросла невисока стіна — сягала підборіддя. Вогненна гіл- ка освітила верх тієї стіни, і юнак побачив рівну і досить простору кам'яну площину, з одного боку якої росло дере- во, а з другого врізалася у небо велетенська плеската бри- ла, ніби навмисне витесана невідомими каменотесами. Здертися на плескату площину було для Е справою не- важкою. Опинившись там, юнак спершу підійшов до дере- ва. Воно вкорінилося в розколині над самим урвищем. Цуп- кий корінь наче зрісся з гранітом, і здавалося, що то він власною силою розколов камінь. Гілки дерева в своєму осередді утворили зручну для від- починку місцину. Е вже хотів вилізти на стовбур, але пере- думав — відлякувала близькість провалля. Черговий спалах блискавки висвітлив у підніжжі пря- мовисної стіни темну пляму—то міг бути кущ або вхід до печери. Е рушив туди. Коли там була печера, то належало вивірити, чи не заселена яким-небудь звіром; коли ж ні, то, заклавши вхід камінням, можна мати безпечний захисток. Ще звіддалік Е розгледів, що внизу стіни за ріденькими кущиками зяяв чималий отвір; якесь неясне передчуття підказувало, що в таких заглибинах може ховатися хижий звір. І справді, коли чергова вогненна гілка згасла, юнак помітив, як в печері, ніби відсвіти небесних зірок, спалах- нули дві зеленкуваті цятки. У грудях дзвінко закалатало серце, проте юнак жодним порухом не виказував хижакові, що його виявлено. Хто то був — печерний лев, тигр чи пантера? Важко ска- зати. Е хотів спершу кинутись до стіни, щоб спробувати по кам'яних виступах здертися вгору. Але відразу ж від- кинув цей намір. Кидок до стіни привернув би увагу звіра, він неодмінно б покинув своє лігво, а чи вдалося б вилізти на ковзку стіну — невідомо. Коли б і пощастило швидко вимахнути на прямовисний бескид, то скільки часу довело- ся б там сидіти? Адже хижак невідступне чатував би вни- зу!.. Юнак вирішив тихо й якомога непомітніше віддалити- ся від небезпеки. Не виказуючи ляку жодним порухом, Е повільно почав збочувати до кам'яної брили, що бовваніла обіч. Вона могла стати для хижака перепоною. Та зненаць- ка згори впало кілька уламків скелі. Це й зірвало звіра з місця. З могутнім ревом вискочив великий лев. Юнак досяг брили в ту мить, коли левові залишався один стрибок до жертви. Е зник за гострим ребром брили. Ного рвучкий поворот за брилу був таким несподіваним і спритним, що лев неспроможний був повернути за ним — звір зробив ще один стрибок по прямій, після чого уп'явся лапами об кам'яний діл, але не зміг відразу ж загальмувати шалено- го руху тіла — воно ковзнуло по мокрому й слизькому ка- меню. За цим звір аж припав головою до кам'янистої тверді. Від промаху чи від удару об камінь він люто рик- нув і одним скоком розвернувся. Однак не кинувся відразу, а хотів спершу оглянути своїми палаючими очима того, хто так блискавично уник його кігтів, хто ніби насміявся над його кидком. Е на мить притиснувся плечем до каменя—безвихід- ність становища була такою очевидною, що він не знав, що робити, як боронитися. Кинув блискавичніш погляд на дерево, що темною плямою маячило поблизу. Дісталися до нього було вельми важко. Треба було перетнути увесь май- данчик, а він чималий—левові вистачить кількох стриб- ків, щоб накрити жертву. Звір все ще вичікував. Напевне, вивіряв маневр. Чи, мо- же, на цей раз вирішив діяти не так зопалу, адже добре знав — жертві не порятуватися. Вичікуючи на певній від- стані, лев ніби відчував насолоду, він неначебто тішився безпорадністю юнака. Лев був переможцем сотень поєдин- ків з лютими звірами і дужими тваринами, а тому зараз, перед не таким страшним супротивником, заманулося по- тішитися. Однак надовго у нього не вистачило терпцю — не міг приборкати люті, що бурхливою хвилею раз у раз повставала у клекочучих грудях. І він, нарешті, високо звівши свою величезну голову, рушив уперед. Ступав не- квапом, не роблячи анінайменшого розгону. І Е раптом згадав того лева, який колись підходив до нього, малюка, і, не зачепивши, побрів собі далі. Може, це був той самий лев?.. Але загрозливе ричання, зеленкуватий блиск очей говорили, що розраховувати зараз на лев'ячу добрість не доводилося. Е готувався і цього разу вислизнути від стриб- ка хижака. Стояв упівоберта до лева, одна нога вже на- мацала виступ на камені і вп'ялася в нього, а руки готові були перекинути довбню на вершину каменя і схопитися за край гранітного узвишшя, Щоб у однії скок опинитися на брилі. А лев не набавляв швидкості своїй ході — його неначе дивувало те, що двонога істота не тікала від нього і, взагалі, не робила ніяких рухів, які могли б ще більше розлютити. Та хижак все-таки рухався, невблаганно на- ближався. Е збагнув, що далі чекати не можна і рвонувся на брилу з такою моторністю, на яку тільки був спромож- ний. Лев навіть спинився, чекаючи від свого супротивця якоїсь капості, але той уже знову завмер і дивився на ньо- го згори. Лев більше не зволікав. Ті кілька кроків, що залишилися, він подолав одним стрибком. Опинившись біля брили, звір на мить завагався—перед ним височіла постать юнака з підійнятою над головою палицею. Хижак присів, готую- чись стрибнути, але не стрибнув, ніби передчував, що одер- жить удар по голові — і справді, у ту ж мить над ним просвистіла важка довбня. Е вимахував нею завзято, з неослабною силою. Молодий войовник хотів переманити хижака на протилежний бік брили, щоб самому чимдуж кинутися до дерева. Тоді левові потрібно буде, перед тим як кинутися за ним навздогін, ще перестрибнути браму або ж оббігти її, а тим часом він устигне промчати половину відстані, що відділяла його від дерева. Врешті це почало вдаватися — Е поволі ступав все далі й далі по краю бри- ли, переміщаючись на протилежний бік, а за ним невід- ступне тупцював і хижак, прагнучи найповніше обрати мить для стрибка. Нарешті юнак заманив лева на протилежний бік брили. Тепер потрібно було виграти кілька миттєвостей — для того, щоб бодай сплигнути з брили, а далі стрімголов по- мчати від неї. Але як це зробити — Е не знав. І враз сяйнула думка — підпустити хижака па ближчу відстань. І хоч це вкрай небезпечно, та він зважився на ризикований маневр... І лев «клюнув» на принаду—шугонув на брилу. Е лише цього й чекав—тільки-ио хижак кинув свої м'які лапи на верхній виступ каменя, як з шаленим посвистом довбня шугонула вниз. І хоча голову лев устиг відхилити, та лапи залишилися на камені — на них він тримався,— і по одній із них дерев'яний оцупок і жахнув! Від болю лев з надсад- ним риком ніби провалився у темінь. Е зрозумів—замаш- ний дрюк, влучивши в лапу, певне, потрощив її. Не гаючи й миті, юнак зіскочив з брили й щодуху понісся до дерева. Йому здалося, що біжить він швидше від вітру, однак, не пробігши ще й половини відстані, відчув позаду жахний наростаючий рик, який ось-ось мав упасти на голову й плечі. Е біг щосили, та знав, що коли й удасться досягти дере- ва, то вже там хижак не дасть вилізти на нього. Чи варто було зриватися? Але й залишатися на брилі було все одно, що самому всунути голову в пащеку звірові. Адже біль так розлютив хижака, що вже ніякі помахи довбні не змогли б його зупинити! Чи, може, лев схибить, знову посковзнеть- ся на камені? Та на це хіба можна розраховувати?.. Юнак ще зробив два-три відчайдушних скоки, і раптом тріскотнявий гупіт з сліпучим ламаним вогнем і вітром по- валив його додолу. «Все! Це—смерть!..» Та, на величезний подив, Е зовсім не відчув ніякого болю, і звір нібито ку- дись зник. Зате попереду з шумом і шалом під подувом дикого вітру і струменями косого дощу палало дерево. Палало, аж гоготіло. Червоний хвилястий язик вогню то стрімко вихоплювався сторч у небо, то, гнаний диким по- свистом бурі, вигинався убік і там, відриваючись клаптями, згасав у пітьмі. Довкола стало видно як удень. Е озирнувся. Неподалік ницьма лежав на животі лев, повалений звуком неймовірної сили, що породив страхіт- ливі зблиски і непереборний вітер. Звір оторопіло прикипів очима до палаючого дерева, і здавалося, що острах, який змагав його, подолав усе — і біль, і запеклість, і шал. Небачено грізне видиво змусило лева забути про сотні перемог над рогатими та ікластими супротивцями і нато- мість відчути явне безсилля перед грізним явищем. Та враз хижак перевів свої повні вогню очі на юнака і, не зронив- ши й звуку, оскалив гострі ікла, але з місця не зважився рушити. Е не повірив своїм очам: у ті страшні миттєвості, коли лев ось-ось мав звалити його з ніг, сталося неймовірне! Спершу юнакові здалося, що то саме хижак повалив його на камінь і що сліпучий спалах вогненної гілки і неймо- вірної сили тріск сталися від нещадного удару лева. Але, відразу ж оговтавшись і побачивши перед собою палаюче дерево, а позаду—лева, теж притиснутого до землі, юнак, на своє велике здивування, збагнув, що все зовсім не так, що, либонь, втрутилася якась могутня істота, втрутилася, щоб його порятувати. І хоча вона, та істота, й звалила його додолу, проте не обминула й лева. Та лев тим часом наважився звестися на ноги. Звівся і юнак. І знову вони стали один перед одним, як два супро- тивці, чотириногий і двоногий. Лев підбадьорив себе риком. Тепер перед ним був не один войовник, а два, і один з них, а саме Вогонь, що жадібно поглинав дерево, видавався вельми страшним, незрозумілим і пекучим. Юнак умить звів угору довбню і, хоч як страшно було наближатися до великих і вертких, червоних і гарячих язиків вогню, однак зважився на це, бо істота, що породи- ла їх, мабуть, була прихильною до нього. Тепер Е стояв зовсім близько від полум'я. Зате лев зважився лише на два обережні підстриби. Зір хижака, здавалося, роздвою- ється—уп'явшись палаючими очима в юнака, він водночас бачив гоготливі язики вогню. «Лев боїться Вогню більше, ніж Е»,— подумав юнак, і це звеселило. Він відчув свій порятунок. — Лев боїться?..—щосили гукнув юнак до звіра і так крутонув довбнею, що вона мало не вирвалася з рук. У відповідь лев мотнув пораненою лапою і від болю на- гнув кучмату голову, широко розвівши пащу. І вже не кле- кочучий рик зроняла вона, а лише приглушене хрипіння. А юнакові хотілося вигукувати слова, вигукувати перемож- но і безбоязно: — Лев боїться?.. Лев боїться не молодого воїна, а пеку- чого Вогню!.. Його всі бояться — і звірі, і люди. Вогонь не- щадний, найдужчий у світі!.. Вогонь—страшний володар!.. Він може пожерти все—і дерева, і трави, і землю, і небо!.. Але сьогодні Вогонь заступився за Е, він порятував Е!..— і юнак зайшовся таким гучним сміхом, від якого, ніби від поривного подуву вітру, полум'я, здавалося, загоготіло і засвітилося ще дужче. Раптом молодому войовникові впала у вічі справжня дивовижа: у темній висі виднілася величезна постать мис- ливця з довбнею, а перед тим мисливцем цугикав призем- куватий лев. Е завмер з подиву — і в ту ж мить завмерла і постать у високості; лев знову метнувся убік — метнувся і приземкуватий звір у висі. Е здійняв довбню над голо- вою—здійняв і свою велетенський мисливець під хмарами. І хоч би які рухи робив Е—те ж саме виконував і веле- тень. «Це ж його подоба!.. І яка вона велика, а лев ма- лий!»—це спостереження викликало у юнака неабияку втіху. І знову він гукнув хижакові: — Нехай лев гляне на небо!.. Лев там побачить, який він малий і який Е великий!.. Е не боїться лева!.. Е захи- щає Вогонь! Віднині Е — син Вогню!— і юнак рвучким рухом здійняв над собою довбню і рушив на звіра. Лев звівся на задніх лапах, рикнув, далі знову опустився на вцілілу передню кінцівку, заметався довкруж, але рину- тися на юнака не посмів. Сліпучий зблиск і лунка гуркот- нява ніби притисли звіра до землі. Але на нього йшов мо- лодий войовник, і він не міг залишатися в такому безборон- ному положенні—належно зробити вибір: або кинутися на Е, або тікати. Хижак обрав друге. Крутнувшись на місці, він зник у пітьмі. Та не до себе в домівку, в печеру, а кудись на схили під гуркотнечу і негоду. Е прогнав печерного велетня! Значить, Е переміг цього звіра, перед яким задкує тигр, а вовки та шакали кидають- ся врозтіч... О, якби могли бачити це люди племені! Що сказав би на це вождь Ту?.. А Хіп та Ун?.. О, тепер вони по-іншому розмовляли б з ним! А яке захоплення заблища- ло б у очах Ни!.. «О, який Е дужий!—напевне, сказала б Ни.—Від Е утік страшний печерний лев!»—«Це Вогонь заступився за Е,—відповів би він ІІп. — Вогонь наддав Е сили і відваги!» — «Може, Е — син Вогню?» І справді, ніколи жодному мисливцеві не допомагав Во- гонь, а йому, Е, допоміг! Та невже ж у жадібних язиках Вогню, що все палять та нищать, є ще й якась частка добрості?.. Чи, може, Вогню, цій всепожпраючій істоті, за- кортіло, хіба що лише задля примхи, показати перед пе- черним велетнем свою могуть... Думки роєм снували у голові юнака, а він невідривне дивився у темінь, туди, куди шугало світло Вогню і гасло там, куди щойно зник лев. Одна лоскітна хвиля радості змінювалася іншою, і кожна з них виповнювала груди щастям. Е житиме, житиме довго, Е перемагатиме звірів, Е не боїться віднині жодного супротивця, Е зуміє визволи- ти Ни від горя і розпуки! Ни буде разом з Е, усмішка не сходитиме з лиця Ни!.. Юнакові здавалося, більше того, він був цілком переконаний у тому, що відтепер, з цієї ми- ті, все в його житті повинно змінитися на краще. Що він робитиме, як діятиме і коли — він ще не знав, та все його єство виповнювалося такою жагучою вірою в те, що всього досягне він і що все подолає! Адже недаремно там, у висо- кості, живе його подоба! Вогонь освітив її, показав її жи- вою, рухливою. Е стрімко глянув у височінь, але велетень уже зник. Юнак роззирався, вдивлявся у небо, проте пос- таті велетня ніде не побачив. Вогонь більше не хотів ви- світлювати її. Л той велетень так був схожий на нього самого! Він наслідував його рухи, він теж бився з печерним левом... Вогненні гілки краяли небо і навпіл, і вподовж, і нав- хрест, ніби карали його за якусь провину, вслід за спалаха- ми били громи, і здавалося, що то важко гупали довбні по велетенських дуплистих деревах, у друзки розбиваючи і протрухнявілі стовбури, і засушені сонцем сучки. Ті небес- ні спалахи, що з'являлися на мить світові, хоча жахали Е, але водночас у юнакових грудях співзвучно щось відгуку- валося їм, адже ж бо він знав: той Вогонь, який жив на небі, був братом чи, може, батьком гоготливого Вогню. Це ж бо він, Вогонь, що так жадібно пожирає дерево, злетів звідти, з неба, злетів, щоб стати оборонцем від пе- черного лева, а тому лякатися не треба, хіба що дякувати невпинно. І юнак упав навколішки перед Вогнем, який ша- ленів серед уже почервонілих гілок. Вони тріщали з роз- пуки, пирскали іскрами, обламувалися і падали додолу, де загрозливо сичали і куріли білими димками. Юнак не підводився, він невідривне дивився на миготли- ві язики полум'я, сторожко вслухався у незрозумілу мову Вогню — прагнув вихопити з тієї мови щось дохідливе, уло- вити якийсь знак, повеління чи, може, й прохання... Дощ лився з неба косими стягами і ніяк не міг загасити полум'я. Врешті хльосткі струмені ослабли, почали сти- хати і нараз зачастили лише лапасті холодні краплини. Частіше почали падати оповиті їдким синім димом недо- палки гілок, на сиву гарячу поверхню попелу сипалися вуглини. Вогонь почав пригасати. Його язики уже не шугали дов- кола крони дерева,— вона значно звузилася,— і вже не зби- ралися у своєму узвишші, щоб уганятися у темінь неба. Тепер Вогонь тримався лише деяких гілок, решта ж їх зникла — згоріла або ж дотлівала долі, а ті, що поприга- сали, були посмуговані чорною лускою, яка переливалася під вітром червонястими відблисками. Е усе стояв на колінах, приглядався. Кожен звук багаття збуджував і насторожував. Вогонь утрачав свою силу. Довкола почорнілого стовбура лежали гілки, що попадали, куріли, сичали від вологи, де-де знову спалахували, щоб одразу ж згаснути назавжди. Сумно було дивитися Е, як один по одному гасли черво- ні верткі язики... Усім своїм єством юнак відчував, що їм не хотілося гаснути, помирати, їм бажалося палати, зви- ватися, гоготіти, сипати іскрами, куріти чадним духом, та не вистачало вже сили. І небесний Вогонь уже не прозирав з-за хмар. Він уже був далеко — за лісами і горами, слаб- ко просвітлювався звідти, і голос його, густий і вайлуватий, ледве долинав сюди. Почав світліти обрій на тому місці, де мало народитися нове розпечене коло. А цей Вогонь мав померти!.. І вже ніщо не може його врятувати. І він, Е, теж безсилий допо- могти Вогневі, цій могутній і незрозумілій істоті, що часто злітала з неба. Злітала вона зненацька — щоб спалити чи потрощити, покалічити чи навіть убити на місці!.. Але на цей раз Вогонь упав на землю, щоб захистити і обігріти його, Е, щоб викликати у нього напрочуд радісне почуття перемоги над левом!.. На цей раз з неба злетів, певне, добрий Вогонь, добрий саме до нього, Е!.. І те небесне коло, що незабаром мало з'явитися над обрієм, теж є добрим Вогнем, але занадто далеким... Однак його тепло і світло долинають до землі, і ніхто не боїться цього небесного Вогню. А цей Вогонь умирав... Е відчував жаль, йому хо- тілося надати його вже слабким спалахам сили, завзяття, та не знав, як це зробити. Небо ще більше просвітліло. Унизу, по схилах, у кущах та на деревах лунко розщебеталося птаство. Воно зустрі- чало ранок, чекало світла і тепла і тому радісно лементу- вало. Вогонь помирав. Він де-де блимав на недотлілнх чорних гілках, а їхні уламки, розкидані довкола, лише куріли Щедро порозсипувані вуглини бралися сизуватим попелом. Нараз увагу юнака привабили кілька головешок, що ле- жали одна на одній. З їхнього осереддя, звідки струменів густий димок, несміливо сяйнув язичок полум'я і відразу ж погас. Головешки закуріли дужче. Е чекав — напружено, сторожко. Сподівався на новий спалах. І знову з диму ви- махнув вогник... Так він з'являвся кілька разів, а коли захлинався, головешки куріли ще дужче, ще задушливі- ше — Вогонь ніби нагромаджував силу, щоб доїсти обвуг- лені недопалки. І ось головешки таки взялися червонавим полум'ям, що вже не гасло, а горіло рівно, аж лопотіло. Е пильно споглядав, як Вогонь поглинав свою поживу — недопалки. Вони лунко потріскували, ніби горіти їм було вельми приємно. А може, то була їхня розповідь про щось своє? Гарячі язики полум'я вибирали з них чорне тіло, жадібно злизували його. Недопалки ставали чимраз тон- шими і коротшими. Нарешті вони суціль взялися червоняс- тим блиском, порозпадалися на частки. «Невже Вогонь більше не вихопиться з них?—думав юнак.—Той Вогонь, що його порятував, помре? Що робити?.. А коли...» Радіс- ний поклик вихопився з його уст: — Та ні!.. Вогонь не помре, Вогонь житиме!.. Від сильного збудження юнак умить схопився на ноги. Тепер він знав, що робити!.. Е покладе почорнілі недопал- ки на червоні вуглини, які ще залишилися де-не-де! І Во- гонь перекинеться на них, почне їх їсти!.. Вогонь буде йому такий вдячний!.. І, обпікаючи пальці, Е заходився переки- дати головешки, які диміли ще, на червоні вуглини. О, те- пер Е здружився з Вогнем! Юнак навіть не відчував болю в попечених пальцях, він напружено чекав, поки Вогонь вийде з вуглин і почне по- глинати головешки. Довго чекав хлопець, приглядався до купи почорнілого гамузу, та ось дух Вогню почав густіша- ти, він раз у раз струменів в обличчя, забивав подих і різав очі. Та Е радісно це зносив, бо тепер уже напевне знав — Вогонь оживе, він знову запалає! Вогонь, сяйнувши спершу маленьким язичком, нарешті накинувся на поживу. Е прикладав руки до грудей і, від- разу ж відриваючи їх і тремтливо простягаючи до Вогню, урочисто промовив: — Вогонь—великий войовник!.. Коли Вогонь зриваєть- ся з неба—хитається земля, тріскаються гори і великі уламки скель падають у глибокі прірви! Вогонь валить могутні дерева, Вогонь розбиває хмари! Вогонь нагонить жах на людей і на звірів! Але Вогонь може бути і добрим. Вогонь порятував Е. Молодий чак хоче укласти спілку з могутнім Вогнем! Юнак замовк. Затамувавши подих, чекав якогось знаку від Вогню. Згоден Вогонь на спілку з Е чи ні?.. Вогонь, певне, гадає, що Е для нього надто квола істота! Однак і Е може стати у пригоді. Спілка завжди приносить користь обом... О, якби Е завжди мав такого захисника, як Вогонь!.. І Вогневі було б добре. Ось і зараз Е підкинув чорних недопалків. І Вогонь жадібно їх їсть. Чого ж могутній во- йовник не подає знаку?.. Е пильно приглядався до полум'я, вслухався в його за- доволену мову. Вогонь жваво лопотів і кидав довкола га- рячий дух. Потріскували головешки, хоча, напевне, уже були мертві. Чи то промовляє Вогонь? Адже ні мертва людина, ні забита тварина ніколи не подають жодного звуку, жодного стогону... Так і мертве дерево не може го- ворити. Це за допомогою мертвого дерева промовляє Вогонь. Але що саме?.. Хіба можна зрозуміти його мову? Він мусить подати якийсь знак. Інколи з котроїсь з голо- вешок відскакувала розжарена вуглина. Це викликало страх. Бо вони летіли прямо на Е. Може, цим Вогонь дає знати, що не хоче мати такого спільника, як Е. Але ж чому він порятував його?.. І знічений Е знову заговорив уголос: — Вогонь бачить, ще Е — молодий мисливець. Але мо- лодик Е—вірний друг. І на полюванні—завзятий і кміт- ливий. Невдовзі він долатиме і великих звірів. У Е тверде слово і вірна душа. Він ніколи не зрадить того, хто його порятував!.. Тож хай Вогонь подасть зііак—чи хоче він укласти спілку?.. Юнак замовк, напружено приглядаючись до кожного язи- ка полум'я. Вони так само жадібно облизували розпечені боки своєї поживи і підстрибували один вище іншого, не- наче танцювали. Чи, може, Вогонь своїм жвавим лопотін- ням висловлював згоду?.. Е не міг цього знати. А довкола вже повипливало з сірої каламуті —дерева на суміжних горах, величезна плеската стіна скелі. Сизуваті, холодні після ночі, хмарки нерухомо висіли в небі. Туман мутними клубками сповзав з гір, відкриваючи все нові й нові краєвиди — щедро вмиті зливою бескиди, зелені вер- ховіття дерев, щербаті верхи скель обабіч ущелин. Догоряли головешки. Е відламував з мертвого дерева ще теплі штурпаки і кидав їх у багаття. Вони один по од- ному займалися і горіли з тріском. Незабаром Е повідлом- лював усе, що міг. Потім він метнувся на схили і приніс кілька оберемків сушняку, щоб щедро пригостити свого могутнього захисника. А той спочатку таємниче сичав, не- мов гадюка, потім задоволене пихтів своїм їдким духом, снуючи його то в один бік, то в другий, і, нарешті, спалах- нув жвавим полум'ям. — Вогонь житиме, житиме!— захоплено вигукував оси- ротілий юнак, вбачаючи у цій пломінкій силі свого єдиного друга і помічника.