Добу, яка охоплює час протягом восьми-десяти століть, з V — IV ст. перед Різдвом і до V—VI ст. по Різдві, ми означаємо як античну епоху. За цієї доби Україна втягується в орбіту античного світу і на Україні поширюється матеріяльна культура, яка несе на собі виразні ознаки впливів культури тодішнього античного світу. Для Західної Европи в цей період властива була матеріяльна культура, знана в археологічній науці від назвою Ла-Тену (від назви місця Ла-Тен, де вперше були знайдені археологами залишки цієї культури; з латинами не має нічого спільного). Чи існувала на Україні в другій половині першого тисячоліття перед Різдвом культура більш-менш подібна до ла-тенської, більш-менш споріднена з цією останньою? Чи існував на Україні Ла-Тен, чи ні? Довгий час дослідники заперечували наявність пам'яток латенського типу на Україні. Вони твердили, що культури даного типу на Україні взагалі не існувало. Л. Нідерле в своїй праці «Людство за передісторичних часів» твердив, що могильники з речами латенського типу на початковій своїй стадії були зовсім не знані на схід од Висли; лише десь уже в II —1 ст. перед Різдвом вони починають з'являтися також і на схід од Висли. За Нідерле, вони з'являються спочатку в Галичині, а тоді поширюються далі, в напрямку до Київщини, так що Наддніпров'я вони досягають не раніше І—II ст. по Різдві (Слов. стародавності, І, IV, с. 282—4). За цією концепцією культура латенського типу на Сході розглядається як випадковий пережиток, за-пізнілий анахронізм, сумнівний і непевний. Цю теорію відставання цієї культури, її несинхронности на Сході і Заході поділяла більшість учених, між ними А. Спицин, П. Рейнеке, Макс Еберт, Е. Мінне, А. Калитинський та інші. Зі штучно витвореної контроверзи загального заперечення існування подібної культури на Україні та повторних, неодноразових знахідок тої або іншої пам'ятки цієї культури, робили висновок про приналежність даної пам'ятки до пізніх часів. А. Калитинський, прим., пише: «Знахідки ла-тенських фібул в похованнях Південної Росії ще не кажуть за одночасність з західноєвропейськими. Поява цих форм тут відбулася, певне, з значним запізненням, порівнюючи з їх виникненням у себе на батьківщині (Сб. ст. по арх., 1927, І, с. 195). Аналогічного погляду тримався також і А. Спицин, який, приєднуючись до думки, висловленої Нідерле р. 1904, писав: «Ледве чи можна вагатись при розв'язанні питання, звідкіль саме з'явилась латенська культура на Дністрі і Дніпрі. Усі наявні дані кажуть за Вислу або Середню Німеччину» (Изв. Арх. Ком., 1904, XII, 85). Проф. В. Щербаківський, пов'язуючи латенську культуру з кельтами, проблему Ла-Тену на Україні трактує як кельтську проблему, як питання про перебування кельтів на території України. Він пише: «На нашій території гали залишили дуже небагато слідів, очевидно, їх було небагато й вони, попавши на шлях між номадів, були скоро ними затерті. Скільки-небудь помітної участи в формації української нації вони взяти не могли. З речей гальських (латенської культури) можна згадати: меч галь-ський і рештки меча в могилі біля с. Великої Тарнави Новоушицького пов. на Поділлю і декілька т. зв. фібул (шпильок) латенського типу в різних селах на Україні. Фібули могли попасти й торговельним шляхом з Закарпаття» (с. 107). Щоб стверджувати або заперечувати наявність культури латенського типу на Україні в другій половині першого тисячоліття перед Різдвом, треба поставити питання про те, що становить собою ця культура в своїй істоті та як визначається вона, ця культура, в археологічній науці? Під Ла-Теном розуміють культуру, яка витворюється на Заході в другій половині першого тисячоліття перед Р. Хр. в областях, суміжних з грецькими колоніями, внаслідок засвоєння тубільною людністю античної грецької культурні.. Чи існували на Україні в цей же час такі самі умови, аналогічна ситуація, яка забезпечувала вплив еллінів на тубільну людність? Безперечно, існували! На півдні України вздовж усього терену морського Причорномор'я знаходимо широко розгалужену мережу морських портів, цілу низку грецьких колоній, що пїдтримують звязок між метрополіями, Середземномор'ям та тубільною людністю Наддніпров'я, Наддністров'я, паддоння. Масілія-Марсель на півдні Франції виконувала історично ту саму функцію, що Ольвія, Херсонес та інші грецькі колонії на півдні України, розташовані в гирлах великих річок, Дністра, Дніпра, Бога, Дона. Навіть цілком теоретично, лишаючись в сфері чистих припущень, ми маємо всі підстави висловити твердження, що, як у кельтів поблизу Масілії витворився своєрідний «варварський» варіянт античної культури, який ми звемо Ла-Теном, так само в той же час і на території України, поблизу Ольвії, внаслідок еллінізації місцевої людности,—до речі, цей процес еллінізації тубільної людности України цілком виразно відзначений уже у Геродота,— повинен був витворитись варіянт культури, аналогічної кельтському Ла-Тену Франції. Археологи 19 ст. не зробили нічого, щоб дослідити матеріяльну культуру хліборобської людности України. Вони копали кургани, могили заможних скотарів, могутніх владарів-вершників, «царських скитів», Ку-льобу, Чортомлик і т. д. Але вони зовсім не копали могильників хліборобів, їх не цікавили розкопи, які давали «пічні горщики» і нічого поза тим, жадного золота для скарбничих камер Ермітажу. Археологи к. 19—поч. 20 ст. почали розкопувати «поля поховань», могильники й селища хліборобської людности. їх розкопи грунтовно змінили наше уявлення про те, що становила собою Україна в цей період, в другій половині першого тисячоліття перед Різдвом. Ми одержали змогу пізнати не Україну «царських скитів», або скитів-кочівників, а сільську, селянську Україну, могильники, що не давали ні золота, ні зброї. Найважливіші з могильників цієї доби — Зарубинці на Середньому Наддніпров'ї, розкопані В. Хвойкою та розкопана пізніше, вже перед другою світовою війною, Корчовата під Києвом. Відповідно до назви цих пунктів, визначаємо культуру цього типу як за-рубинецько-корчоватівську. Перевівши попередню кодифікацію матеріялів, наявних в музеях України, ми могли встановити до 30—35 точок на Наддніпров'ї з знахідками культури зарубинецько-корчоватівського типу. З усіх дослідників єдиний тільки В. Хвойка, розходячись в думках з усіма іншими дослідниками, взяв на себе сміливість ствердити, що ця культура, яку ми означили як зарубинецько-корчоватівську, є послідовним розвитком місцевої культури попереднього часу та що зміна культурних типів на Наддніпров'ї в цей період, про який ми тут говоримо, сталася без жадних перерв. В «Древних обитателях Среднего Приднепровія» (1910) В. Хвойка писав: «Так звана скитська епоха в Середньому Наддніпров'ї поступово замінюється епохою піль похоронних урн, повне панування якої відноситься до II—V ст. по Різдві. Зміна ця відбувається без всяких перерв з такою поступовістю, що, вивчаючи середньонаддніпровську культуру за пам'ятками, що збереглися, можна констатувати цілковиту послідовність в її розвитку. Пам'ятки двох перших віків перед та після Різдва хоч ще й зберігають залишки минулої т. зв. скитської епохи, але в них помітні вже нові, привнесені елементи, які цілком розвиваються в наступну епоху піль похоронних урн» (ст. 43). Зарубинецько-корчоватівська культура — це культура тубільної, осілої хліборобської людности. Посуд, який ми знаходимо в Зарубинцях, Корчоватій, Вишеньках і т. д.,— це пряме й безпосереднє наслідування форм античного посуду, кераміки, яку ми знаходимо в північно-чорноморських колоніях (в Ольвії). Якщо заможна верхівка, скотарі й вершники, володіли оригінальними (автентичними) грецькими речами, то хліборобська маса, не маючи їх, копіювала, ліпила їх, відтворюючи зразки, привезені з Греччини, чи, власне, як довели досліди Е. Кніпович, з Малої Азії. Як часто трапляються точки з культурою заруби-нецько-корчоватівського типу? Як густе було населення України в цей період? Чи не були пам'ятки цього типу швидше винятком на Україні, ніж правилом? Аж ніякі Візьмімо, для прикладу, Середнє Наддніп-ров'я, район Києва. В районі Києва та його околиці ці пам'ятки виявлено в таких пунктах: в самому Києві (на території Десятинної церкви), в Віті та в Корчоватій. Отже, на відстані 5—7 км одна від одної. Це свідчить про суцільність, а не про епізодичність розпросторення пам'яток зарубинецько-корчоватів-ської культури в Середньому Наддніпров'ї, про суцільність заселення країни, а разом з тим і про те, що хліборобське населення в цей період на Україні було вже досить численне. Україна була в цей час досить густо заселена. Фібули (шпильки) з бронзи, які становлять собою характерну приналежність могильників з керамікою зарубинецько-корчоватівського типу, належать до т. зв. «середнього Ла-Тену», періоду, який в науковій літературі датується 300—100 ст. перед Різдвом. Ви-никши десь в V—IV ст. (пор. Залісся на Радомишль-щині), ця культура широко розпросторюється на Україні в ІІІ — І ст. Вона є виразним свідченням перемоги еллінських впливів і еллінської (середземноморської) орієнтації над туранськими і іранськими зв'язками, азійськими та каспійсько-малоазійськими впливами, як це було за попередньої, скитської доби. Україна, як ми вже відзначили, вступає в античний період свого розвитку. Які господарсько-економічні й разом з тим суспільні зміни сталися на Україні в цей період, на етапі переходу від скитської до античної доби? На попередньому етапі скитство в своїх зв'язках з туранським світом виявило себе в скотарсько-вершницькому аспекті; в свою чергу, Іран, за цієї доби, був, як ми вже знаємо, об'єктом експансії скитів на зовні, завойовницької політики вершників, їх грабіжницьких нападів. «Басмачство» скотарів-баїв обернуло Україну в «імперію вершників», призвівши до збройного конфлікту з персами. Важко сказати, які наслідки мав похід Дарія на Україну, але фактом лишається те, що в наступний період, тобто саме в той, про який тут іде мова, зовнішні зв'язки України ведуть не на Схід і не на Південний Схід, а на Південь. Морські зв'язки заступають суходільні, як це було досі. Україна втягається в орбіту боротьби між Мітрідатом і Римом за шляхи розв'язання проблеми світової імперії, і Мітрідат, що плекав ідею «пон-тійського розв'язання проблеми світової імперії», знаходить свою загибель в боротьбі з Римом на території України. Мусимо відзначити тут основний господарчий факт: в основі зв'язків України з античним світом лежало хліборобство. Нагадаємо вже знані нам факти. Хліборобство, яке панувало на Україні за часів Трипілля і яке було пов'язане тоді з великохудобним скотарством, було одсунене на задній план спочатку вершництвом «шнуровиків», а тоді скитів. В першому тисячолітті перед Різдвом на Україні хліборобство починає знов поступово набирати того значення, яке воно мало колись. На базі цього розвитку тубільного хліборобства ростуть і зміцнюються взаємини з античним світом . В міру поширення цих зв'язків орач-хлібороб починає повертати собі втрачені економічні позиції. Не забудьмо: давній світ за часів перед Різдвом годується українським хлібом, як і Голяндія в 17 ст. по Різдві. В умовах налагоджених і сталих економічних зв'язків з античним світом, в умовах ствердження військово-політичної могутности Риму скотарство втрачає свій економічний, а вершництво свій політичний сенс. Навпаки, економічна вага хліборобства в господарському житті країни, а разом з тим і вага хліборобської громади супроти бая, скотаря й вершника зростає дедалі все більше. Господарство України в цей період включається в економічну систему античного світу. Воно модернізується, підпорядковується економічним формам цього останнього. За зміненої економічної системи основою господарства стає на Україні не худоба, а збіжжя. Вже В. Хвойка, цей найкращий знавець археологічної давнини нашої країни, в цитаті, яку ми навели вище, категорично обстоював, що т. зв. скитську добу наступна доба, яку ми означаємо як античну, а Хвойка визначав, користуючись археологічною термінологією, як епоху «піль похоронних урн», заступає «без всяких перерв», з надзвичайною «поступовістю». Він стверджує «цілковиту послідовність розвитку». Він має ня увазі зміни в матеріяльній культурі, але те саме доводиться сказати й про зміну господарчих форм. Скотар-вершник-номад поступово робиться пережитком—господарчим, соціяльним і політичним. В міру росту господарського значення хліборобства, в міру втягнення Наддніпров'я в орбігу античного світу, інтенсифікації процесу еллінізації тубільної людности зменшувалося значення скотарства, сезонового кочів-ництва, укріплених городищ як льокальних центрів вершницької верхівки, війни й грабіжництва (басмачства), як безпосереднього джерела збагачення верхівки. Не можна одночасно крамарювати й воювати. Вершник-скотар з номада перетворюється в експортера збіжжя. Замість кочувати з великими стадами худоби в зеленотравних степах Причорномор'я, Перед-уралля і Зауралля, він сидить за столиком таверни в Ольвії або Херсонесі, його цікавлять відомості, привезені матросами про коливання біржових цін на збіжжя в Олександрії або Родосі. Смак вина примушує забути його про терпкий смак степового кумису. Друга половина першого тисячоліття перед Різдвом — це століття інтенсивного росту хліборобства, розвитку хатнього промислу, ремесла, збільшення кількості населення, поступового оселювання України, нівеляції дотеперішніх соціяльних противенств, якщо й не збагачення, то в кожнім разі піднесення добробуту основних мас хліборобської людности. Щоб зрозуміти те, що сталося на Україні в цей період, треба не забути про ситуацію, яку ми знаємо з етнографічних джерел. Може здаватися дивним, як легко хліборобська маса відтискує скотаря, як, зрештою, швидко зникає, в змінених умовах, суспільна функція скотарсько-вершницької верхівки. Це все могло б здатись дивним, якщо б ми не взяли до уваги етнографічних даних: справа в тому, що, за родовою традицією, скотар багатій, власник великих стад, в межах родових взаємин, користується такою самою земельною ділянкою, як і безхудобний бідняк. Худоба е власністю скотаря, але не земельна ділянка. Скотар як власник худоби є приватний власник, але в відношенні до землі він не користується жадними правами приватної власности. Тут діють норми родової громадської власності. Зрозуміло, що коли, за античної доби, збільшилося економічно значення хліборобства, при збереженні громадсько-родових традицій, колишній багатир-скотар опинився в такому ж правово-господарчому становищі, як і бідняк. Слід думати, що скотарська верхівка не виявила достатньої гнучкости, щоб в змінених умовах опанувати новим процесом і зберегти за собою своє давнішнє економічне становище. Скотарська верхівка не спромоглася затримати політичну владу над масами в своїх руках, як це було за попередньої доби, коли хліборобство було лише незначним додатком до скотарства, посівна площа дуже малою супроти грандіозних просторів, використовуваних для випасу худоби, і укріплені городища панували над відкритими хліборобськими поселеннями околиці. В другий період античної доби, про який буде мова далі (перша половина першого тисячоліття по Різдві), витворюється нова верхівка, але вона, слід думати, не має нічого спільного з попередньою, виростаючи з кадрів хліборобських громад. Та про це ще згодом. Огляньмо сказане ще раз. Підсумуємо сказане. Що сталося в Наддніпров'ї, на Україні в другій половині останнього тисячоліття перед Різдвом? Ми вже говорили: країна поступово змінює своє господарче обличчя. Господарчий розвиток країни скеровується в напрямку до розвитку хліборобства. Городища зникають, вони втрачають те значення, яке мали досі. На перший план виступає село. Станові різниці в народі виразно нівелюються: якщо за скитської доби народ був різко розчленований на стани і кожен стан плекав свою особливу форму господарства (панівна верхівка—кочове скотарство; низи—хліборобство), то тепер народ виступає як цілість . В народі, що виступає як цілість, хліборобство відтискує скотарство на задній план. Відтискує його на периферію, причому тереновий обсяг периферії, використовуваної скотарями для випасу своїх стад і вершниками для грабіжництва,— в цей період різко скорочується, особливо в порівнянні з попередньою добою. В цей період, а особливо наприкінці тисячоліття скитство остаточно перестає бути тим, чим воно було колись, отже, скитством. Воно перестає бути вершницьким і скотарським, яким воно було за попередньої доби в своїх стосунках з тураиським світом середньоазійських степів, цим властивим, специфічним вершницьким і скотарським світом, яким він лишився незмінне від часів скитів і аж до першої чверти 20 ст., даючи нам змогу з етнографічних матеріялів 19 ст. пізнати скитський світ таким, яким він був колись—дві з половиною тисячі років тому. Властивою ознакою скитства як такого є різке розчленування народу на стани, станова осібність окремих форм господарства, хліборобство як станова приналежність бідняків і скотарство як приналежність багатіїв, перевага скотарства над хліборобством, існування приватної власности на худобу, худоба як товар і гроші, інтенсивне збагачення скотарів-вершників, що своє кочове скотарство сполучують з грабіжництвом, з якого вони роблять собі професію й промисел. Аристократично-скотарський уклад є властивою ознакою скитського суспільства. За античної доби все це змінюється. Аристократичний скотарсько-вершницький уклад суспільства демократизується. Суспільство оселянюється. Якщо за скитської доби хліборобство було приналежністю лише окремого стану, то за античної доби ми спостерігаємо зовсім інше: для цієї доби характерне хліборобство як приналежність цілого народу. Народ становить собою цілість і виступає як хліборобський. В цьому й полягає найбільша виразна відмінність скитської й античної доби, на чіткому розмежуванні яких ми настоюємо. Так ми підійшли до історичних звісток письмових джерел, як! ми можемо зрозуміти лише тепер. Як відомо, десь з II ст. перед Різдвом історичні джерела перестають згадувати про скитів на Україні. Чим пояснити це? Звичайно, історик тлумачить це в той спосіб, що, мовляв, скити зникають на Україні, бо їх відтискують з теренів Наддніпров'я інші народи, які й заступають їх. Мих. Грушевський в своїй «Історії України-Руси» (1898, 1 вид., т. 1) пише: «Скитська держава тратить значіння й заникає під дальшим натиском сарматів зі сходу, траків і бастарнів з заходу й півночі» (с. 58). Він посилається при цьому на Полієна: «В оповіданню Полієна, що може належати не пізніше як до другої пол. II в., сармати вже займають чорноморське побережжя» (с. 59). Він зовсім не аналізує внутрішніх процесів, які привели «скитську державу» до втрати нею значення, яке вона мала доти. Він обходить питання про те, які зміни стались в скитській державі, соціяльні, господарчі й політичні, щоб тут знайти пояснення занепаду скитської імперії й зникнення скитства як такого. М. Грушевський міграціоніст. Він стоїть на міг-раціонаністській точці погляду, зводить всю суть історичного процесу до «переселення». За Грушев-ським, «нові народні потоки» «витиснули зовсім» «скитів» «з наших степів» (с. 59). Про залюднення цієї степової території після розпросторення сарматських орд, коли досягнули вже Дунаю, головним джерелом служить [...]. Лише археологічні джерела можуть сказати щось про залюднення нашої території. Звістки давніх письменників можна прокоментувати в належний спосіб лише тоді, коли ними оперувати, мавши в руках археологічні дані. Я зовсім не збираюсь заперечувати наявности стрічних міграцій, але я не можу зігнорувати також і того, що «з скитської генеалогії, поданої Геродотом (IV, 5), виходило б, що скити уважали себе автохтонами (виводили себе від доньки Борістена)» (с.49). Сенс змін, що сталися на Україні в другій половині останнього тисячоліття перед Різдвом, не можна звести до зміни скитів сарматами, до того, що нові «степові орди» витиснули колишні. Я сказав би інакше: скитство вигинуло як стан і як форма господарства. Античні письменники звикли з уявленнями про скитів пов'язувати уявлення про скотарів І грабіжників. Скити для них — це, насамперед, царські скити й скити-кочівники. Після того, як замість розчленованих станів виступив станово недиферен-ційований народ, античні письменники перестають згадувати про скитів. Чужинці-свідки не могли не зауважити цього факту: зникнення верстви, нівеляція станів і витворення суцільної нерозчленованости народу, але вони не дали собі ради, щоб при побіжних згадках описати це явище. З тих пір вони мовчать про скитів. Вони мали рацію. Адже скитів як таких, якими їх знав Геродот, більше немає. Що ж до новітніх істориків, то вони із згадки історичних джерел в II ст. про сарматів та із незга-дування про скитів зробили цілком довільний висновок, що десь в II ст. сармати «витиснули» скитів, хоч, насправді, як ми бачимо з матеріялів археологічних розкопів, ці матеріяли не дають нам жадних підстав говорити про те, щоб в цей період в Наддніп-ров'ї сталася якась ґрунтовна етнічна зміна і один народ заступив інший. Суть змін, які сталися в цей період в Наддніпров'ї, полягала в зовсім іншому. Поширення археологічних даних істотно позначилося на наших уявленнях про минуле нашої країни, а відповідно до того ми примушені зовсім інакше ставитися також і до письмових джерел. Окремі народи й окремі племена пересовувалися і рухались: зі сходу на захід, з заходу на південь або на схід, сармати, бастарни, траки і т. д., але основний масив лишився в цей період сталим, зазнаючи тих соціяльних і господарчих змін, про які була мова вище. У світлі усього вище сказаного контури досліджуваної нами етногенетичної проблеми набувають іншої виразности. Немає сумніву, осілий хлібороб Наддніпров'я повинен був зберегти за скитської доби те індоєвропейство, якого він набув за попередніх часів, в процесі переборення новим індоєвропейським елементом давнього неолітичного трипільського підґрунтя . Я навмисне згадав про осілого хлібороба, щоб відрізнити його етнічну долю за скитської доби від етнічної долі скотарської верхівки, від долі тих царських скитів, що, за свідченням Геродота, «інших скитів уважали за рабів», від тих скитів-кочівників, що «нічого не сіяли, не орали». Лише ці скотарсько-вершницькі родові групи туранізуються або іранізую-ться в скитський період, як про це вже була мова давніше. Цілком зрозуміло, що за античної доби тубільний європеїзм основного масиву людности, в нових суспільно-господарчих умовах, повинен був зміцніти й виступити яскравіше, як це було досі. Можна припустити, що він в цей період втратив свої архаїчні риси тубільної відокремлености і, втягнений в орбіту античного світу, зміг набути певних мовних ознак, спільних індоєвропейським народам античного світу. Розуміється, усі ці формули носять лише попередній і приблизний характер, але все ж таки етнічного погляду розв'язання етногенетичної проблеми, це могло б значити, що народ звільняється од чужинецьких домішок, привнесених дотеперішньою акцією верхівки, приплив чужинецьких елементів припиняється. В етнічному житті країни зникає тенденція, запроваджувана верствою кочових скотарів-вершня-ків: розчинитись в туранському або іранському світі. Соціяльна й господарча нівеляція наявних племен на широкому географічному просторі повинна була призвести до зменшення цих станово-племінних відмін і до витворення одноманітної й суцільної народної маси. Якщо ми й не можемо на сьогодні нічого сказати більше, то, в кожнім разі, і в межах зазначеного ми сказали багато: адже ми відзначили провідні тенденції доби. Наприкінці розділу я дозволю собі повернутися до теорії, яку висловив Л. Нідерле. За Нідерле, культура, яку ми тут досліджували, рухалася з Заходу на Схід, од Висли до Дніпра, з Галичини до Київщини. Ми наводимо цитату з А. Спицина, який твердив цілком категорично: «Ледве чи можна вагатись при розв'язанні питання, звідкіль саме з'явилась латен-ська культура на Дністрі й Дніпрі. Усі наявні дані кажуть за Вислу або Середню Німеччину» (ИАК, 1904, XII, 85). Якщо б теорія Нідерле—Спицина була правдивою, то це значило, що дана культура була б краще й виразніше репрезентована в 3[ахідній] Україні. Тим часом, супроти Нідерле, пам'ятки латенського типу, репрезентовані в 3. Україні, далеко бідніші, як в Наддніпров'ї. Порівнюючи з численними знахідками середньолатенських фібул на Київщині, в 3. Україні досі відзначено тільки два пункти (Яр. Пастернак, кор. арх., 1932, с. 36). Проф. Гадачек свого часу розкопав в Преворську могильник, який дав кераміку (посуд), цілком тотожно з керамікою Зарубинців — Корчоватої. Подібність кераміки Зарубинців і Преворська виразно вказує на спорідненість зарубинецько-корчоватівської групи Наддніпров'я й преворської 3. України. Але між цими групами Наддніпров'я й Галичини є певна віл мінність. Зарубинці дають середньо- й пізньолате`ські фібули (шпильки); окрім того. Зарубинці датується також знахідкою тут ольвійської монети III С7. перед Різдвом. Це значить, що зарубинецько-корчова-тівська культура в Наддніпров'ї існує вже десь по-починаючи з III ст. Тим часом пам'ятки преворського типу в 3. Україні, замість середньолатенських фібул, дають фібули пізнішого часу (т. зв. сильно профільовані) (М. Смішко). Про що свідчить цей факт? Це свідчить, що твердження Л. Нідерле про рух трупо-пальних могильників з Надвисляння в Наддніпров'я неправдиві. Могильники з керамікою преворсько-за-рубинецького типу більш давні на Дніпрі і більш пізні на території в верхів'ях Дністра, Висли, 3. Буга. Наддніпров'я також знає сполучення кераміки за-рубинецького типу й сильно профільованих фібул (Грищинці, Ржищів), але ці пам'ятки належать часу більш пізньому, ніж Зарубинці й Корчовата. Інакше кажучи, Преворське, Грищинці, Ржищів становлять собою пізній стан в розвитку зарубинецько-корчоватівської культури. Археологічний матеріял стоїть в різкій суперечності з теорією Л. Нідерле. Якщо б ця теорія відповідала фактам, то преворсько-зарубинецька кераміка на Заході повинна була б сполучуватися з більш давніми типами фібул і на Сході з більш пізніми, тим часом ми бачимо, що, насправді, є цілком навпаки. Зарубинці давніші за Преворське. Теорія Л. Нідерле зазнає поразки в зіставленні Зарубинців і Преворська . Отже, як ми ствердили вище: кераміка культури зарубинецького типу не прийшла на Наддніпров'я з Заходу: вона є продуктом тубільного наслідування античного посуду, який потрапляв в Наддніпров'я з Півдня, з Причорномор'я, з тамтешніх грецьких колоній і, насамперед, з Ольвії.