Снігова фурія
оповила світ сутінками
снів і стагнації.
На старім офорті
насуплені керуби
возвіщають трубно
кінець.
Беру це 
за обіцянку свята,
перетворюючи
вибляклі можливості
у невагомість
сивого попелу.
Плетуся дном
холодної філіжанки,
в’язну у багні
кавової гущі.
Раптом помічаю, 
що нутром вазону
крізь гниття і розпад
пробивається стріла.
Нетерпляче підливаю її
утікаючим
крізь пальці часом.
Підсипаю уламками
торішньої надії.
Блідий гіацинт матиме
декадентський запах,
важку з похмілля голову
і твоє ім’я...