IV. МОКРА МЕЛАНХОЛІЯ АБУ-КАСИМА. ВІН КИДАЄ СВОЇ КАПЦІ В РІКУ ТІГРІС, ТА ВОНИ ПО-ЗЛОДІЙСЬКИ НІЧНОЮ ПОРОЮ ВЕРТАЮТЬ ДО НЬОГО НАЗАД 
Абу-Касим страх нещасний
Повернув у дім свій власний,
А вернувши, розридавсь.
Він скупар був, не злодюга,—
Аж тут ось яка наруга
Впала, що й не спам'ятавсь. 
«Боже! — крикнув він крізь сльози.—
Чи ж то я коли де в лози
Крадене добро таскав?
Чи в каварнях крав тюрбани?
Чи по лазнях я кармани
Людськії ревізував? 
Чи з злодіями я шлявся,
До комори добирався,
З стайні коні виводив?
Чи то я підніс правицю
На халіфову скарбницю?
Чи візиру догодив? 
Будь я не купець, а віхоть,
Як чужого хоч на ніготь
До моїх прилипло рук!
Що ж судді я тому вдіяв,
Що мене він позлодіяв
І здер з мене грошей гук! 
Боже, знаєш в своїй власти,
Чи хоч думку мав я вкрасти
Ті папучі навісні!
Я ж не ткнувся б їх, як живо,
Коб не жарт, що так злосливо
Хитрий друг удрав мені! 
Ах, та вже тепер я бачу,
Що мою почтиву вдачу
Тії капці в гріх ввели!
Я бажав папучі мати,—
Мусив се мій друг пізнати,
Щоб він висів на гілли! 
Я бажав в нових ходити,—
Грошей жаль було купити,
Пристрастилася душа
До отсих кайданів клятих!
Через них прийшлось віддати
Купу ось яку гроша! 
Кляті капці! Засліпили
Ви мене зовсім в тій хвили,
Душу спутали мою!
Ви мене вели до згуби!
Так за те я чорту в зуби
В сій хвилині вас даю!» 
В тім настрою, страх понурім,
Він за вуха капці шнуром
Міцно враз оба зв'язав,
Взяв на плечі, мов колоду,
І над річки Тігра воду
В тихих думах поманджав. 
Недалеко мав манджати:
Близько від його кімнати
Бистрий Тігріс шумно плив.
Абу-Касим над рікою
Став і ось перед собою
Свої капці положив. 
«Капці,— мовив він,— невдячні!
Ви забули, необачні,
Як я вас любив, беріг!
Як я звільна в вас чалапав,
Кілька сот разів вас латав,
Підбивав, скріпляв, як міг! 
А проте ви, капці кляті,
Замість вдяки, благодаті
Довели мя до біди!
Ось вам від старого друга
Замість вдяки та ж наруга:
Йдіть до біса до води!» 
І каміння в них наклавши,
Шнуром добре зав'язавши,
Розмахав і бух в ріку!
А вертаючи додому,
Тішивсь, що собі самому
Помсту видумав таку. 
Ой, так, так! Собі самому!
Бо коли вернув додому
І про капці ні ду-ду,
Злая доля наготові
Тії капці стофунтові
Мала на його біду. 
Ось три дні собі минули.
Ніччю рибаки тягнули
Невід в Тігрісі по дні.
Як тягнули, так тягнули,
Раптом щось тяжке почули,
Мов колоду у матні. 
«Бачність! Риба, знать, велика!
Крикнув невода владика.—
Затягай до бережка!
Живо, братці! Осторожно,
Бо її сполошить можно!
Але ж, бестія, тяжка!» 
Стогнуть рибаки, працюють,
Знай до берега прямцюють,
Аж ось раптом: пррр та гов!
Зап'ялась матня в колоду!
Щоб відп'ять, владика в воду
Мусив бовтнуть стрімголов. 
Довго шпортавсь там та нипав…
Виліз — ледве-ледве хлипав.
Хлопці невід потягли.
Ще тяжкий! Ну, богу хвала!
Значить, риба не прорвала!
Страх цікаві всі були. 
Витягають: що за дідько!
Риби ні хвоста не видко!
Діри у матні кругом,
А насподі для вигоди
Два капчиська, мов колоди,
Та ще й з кам'яним нутром! 
Став владика та й журиться,
Проклинає, аж куриться:
«Щоб йому тристенний біс,
Тому вражому падлюці,
Що ті дідьчії папуці,
Нам в найкращий вир заніс!» 
Аж один рибак погляне
Та й говорить: «Пане, пане!
Чи ж не знаєте ви їх?
Се ж — тристенний його бабці! —
Абу-Касимові капці!
Він собі з нас робить сміх!» 
«Так?» — владика лютий крикнув,
Капці з невода він смикнув
І нічого не сказав:
Взяв на плечі, мов колоду,
І, прискорюючи ходу,
Вулицею поманджав. 
Недалеко мав манджати:
Зупинився просто хати,
Де наш Абу-Касим жив;
Там, щоб хвильку відітхнути
І довкола позирнути,
На землі їх положив. 
Пусто скрізь було в тій хвили.
Тож він розмахав щосили
Капцями та й бух в вікно!
Сам на річку скочив живо
Та й знай шепче: «Маєш пиво!
Маєш! Все мені одно!» 
***