КНИГА   ДРУГА

 На Вкраїні світ не білий — 
Почорнілий, закурілий... 
Копитами шляхи збиті, 
Снарядами села зриті.

Українська народна пісня

Після від'їзду новобранців Троянівка опустіла. Вечорами вже не співали під дверима дівчата, не витинали гопака гармоністи. Як тільки насувалась ніч, — село пірнало в темряву і тишу. Люди завішували ряднами вікна і наспіх вечеряли при «бликунах». Такими ночами в селі було страшно: на кладовищі тужно кричав сич, і люди, прислухаючись, шепотіли: «Ото вже накликає на нашу голову. А бодай ти подавився». Кузь робив засідки на кладовищі, щоб ухокати кляту птицю з берданки, та так і не зміг: дурив його сич і знову вирегочувався людям на безголів'я. На Беєвій горі щось світило і витріскувало сухим житом, а троянівці подейкували, що «ото вже підлазить германець, щоб запалити село».
Літо стояло сухе, червневими .ночами Ташань кипіла від зорепадів, а людям тільки дай на очі, кажуть:
«Ото бомби кидають, не втримуються й зорі на небі — струшуються». Старий Інокентій Гамалія клявся привселюдно, що бачив, як на світанку з Беевої гори текла, як вода, ще одна нечисть: пацюки. Землі не знати. І в кожного з них на шиї хрестик. Не інакше як германець підпустив.
Найнеймовірніші чутки гасали по селах та хуторах: німці спустилися на парашутах і палять хліба в Грунському районі, вирубують ліси, щоб не заводилися партизани; ті, що були розкуркулені та суджені за Радянської влади, тікають із тюрем; що німця до Дніпра не допустили і погнали назад до кордону; що по радіо цього не повідомляють через те, що ще не стали на старім кордоні, а як стануть, тоді буде і в газетах. Ніколи люди не чекали так газет, як тепер, вичитували від слова до слова. А вісті були .невтішні:
пре німець, палить, убиває, грабує.
Кожне село тепер готувалося до захисту, створюва лися народні дружини по боротьбі з диверсантами-парашутистами. В сільраді, вибиваючись зі сну, чергував Гнат. Він там жив, там спав, туди йому діти носили їсти. Жінка просила, благала, що і їй, і дітям моторошно самим вдома, що й хату можуть запалити, і дітей вирізати, а Гнат стояв на своєму: «Ти, знаєш-понімаєш, часний сектор, а я за всю сільраду одвічаю». Гнат озброєний добряче, так що може битися з цілим батальйоном: по боках два нагани в брезентових кобурах, за плечима гвинтівка, при поясі граната і кинджал, що виміняв у бійців за дві четвертини сала і п'ять пачок махорки. Дорогувато обійшлося, так зате кинджал! Бика наскрізь проштрикне. Гнат озброївся не тільки сам, а озброїв і свою дружину. Ташанський міст як важливий воєнний об'єкт охороняли з берданками і дробовиками Кузь, Бовдюг та Гаврило Вихор. Одноокий Кузьма, який зроду не служив ні в білих, ні в червоних арміях, краще справився б з ціпом, а йому дали гвинтівку і посадили в сільрадівському коридорі. На випадок, якщо Гнат засне, то щоб Кузьма його охороняв.
Кузьма спочатку дуже нудьгував, а потім пристосувався: наслав у кутику соломи, приніс із дому свитину, щоб укриватися, і спав собі всеньку ніч, припере-завши до себе «ружжо», щоб ніхто не вкрав. А щоб Гнат не застав його зненацька, придумав таку механіку: прив'язав до дверей порожне відро. Як тільки Гнат почне відмикати двері та відгвинчувати запори, відро й забряжчить. Кузьма тоді встає і зустрічає Гната «во фрунт». Треба додати, що звук бляшаного відра будив Кузьму в любий час дня і ночі: колись, ще в молодості, вдарило неборака громом, і на цей звук він прокидається й зараз. Без відра його розбудити неможливо. Тому порожнє відро висіло в сільраді, в конюшині і біля причілка вдома. Кузьма це пояснював так: коли грім ударив його в ухо, то в голові у нього щось тренькнуло, і так після того ніби нічого, тільки як на грозу, то у вусі починає гриміти, а в голові тренькати. Може, й бреше Кузьма, а може, й правду каже. Ми ж у його вусі не були і не знаємо, гримить там чи ні, а що в голові у нього, частенько тренькає, то про це всі люди й без грози знають.
Міст охороняється пильніше, але теж не так ретельно. І хто їхатиме такою глухоманню? Може, яка машина проскоче з Полтави на Зіньків раз на тиждень або проїде міліціонер верхи, попросить закурити, запитає, чи все в порядку, та й скаче собі далі на хутори.
Народній варті допомагають хлопчаки: поназбирують повні пазухи груддя та й давай полохати рибу в Ташані. Гаврило та Кузь подрімають під перилами, а подрімавши, скажуть: «Давай ще в сільраду пройдемося абощо». Дядьки ішли, а хлоп'ята зсядуться, як курчата під решетом, та й шепочуть один на одного:
— Дивися, он щось ворушиться.
— Може, шпигун?
— То бур'янина.
— Ет, бур'янина. Он глянь — і руки, і ноги. Отак і наглядають, доки дорослі повернуться. Тоді одне з-поперед другого:
— Нам якби гвинтівки, ми б самі сторожували.
— Не боїтеся, значить?
— О, та ми такі, що оце хоч би і до Чубиного ярка, то й то не злякалися б.
Тихо в селі, ні шерхне, ні шелесне, тільки у темній воді рибки висвічують та далеко-далеко, може, на Пі-дозірці, а може, на Горобіївці, тужно виє собака. «Ау-а-ууу», — пливе над лугами і тихими плесами і довго перегукується луною.
— Щоб ти здох, — півголосом лається Гаврило. — Немає на тебе погибелі...
І знову западе тиша, морить сон. Діти, притулившись одне до одного, сидять у фанерній будочці. Гаврило куняє біля перил. Дуло гвинтівки мокріє від роси, пара з ріки валує через міст, димом обгортає Гаври-лову скулену постать. Раптом кроки по мосту: гуп-гуп, гуп-гуп. Три силуети вимальовуються в тумані.
— Хто йде? — кричить спросоння Гаврило і схоплюється на ноги.
— Свої.
Це Гнат, Бовдюг і Кузь.
— Ну, як? — питає Гнат суворо.
— Все тихо.
— Спав?
— Задрімав трохи.
— Ще раз застану — не нарікай. Раз указаніе єсть, нічого спать.
Кузь підшморгує носом, торкає пальцями акуратно підстрижену рижувату щіточку вусів.
— Дай закурити, Гаврило.
— Коли тії вже кисета пошиєш? Скільки тебе знаю -^ все на дурничку.
— Кожному своє, — потирає руки Кузь.-— Добрий тютюнець. Чи не в Михайла Гасана брав на розвід?
— У нього.
— По запаху чую.
Всі мовчать. Бовдюг шелестить вусами об кобку брезентового плаща, довго ворушить губами.
— У тебе, Кузю, язик коле б не з собачого хвоста. Усе ним. махаєш. Тьху!
— Чув я, — розбалакується Кузь, — німці Вінницю зайняли. Це як отак пертимуть, то й до нас черга дійде. Ну що воно за знак? Приїжджав Федот Вихорів на побивку, то самі ж чули, як говорив: «У нас сила. Кордон на замку», і ще якось там, по-вченому. До ладу говорив: як хто на нас нападе, то ми тій свині звернемо писок, щоб у наш город не лізла. Будемо бити на її території. Бач як. А то капосне свиняче рило замок на наших кордонах розламало та все далі і далі сунеться. Ні, тут щось не так. Ну от поясни мені, чого це воно так виходить?
— Це, знаєш-понімаєш, не твого розуму діло. У нас політика: заманюй ворога, а тоді бий. Наказано все палити: зерно, заводи. Щоб німцеві ані крихти не залишити. А взагалі — не нашого з тобою розуму діло. Є від нас вищі, вчені, хай вони розберуть, що до чого.
— Ет, не кажи, ми теж дещо розуміємо, — не здавався Кузь. — От кажуть, хліб палити, заводи зривати. Воно, звичайно, з одного боку, може, й так. Але з другого. Адже все це нашими руками зроблено. А як ми німчурів потуримо, тоді знову закачуй рукава та й знову будуй? Сили ж тієї людської скільки витратиться? Гай-гай! А коли б отих фріців на нашу землю не пустили — було б краще. І хто подумав би, ай-я-яй, хто подумав би, що отака силенна армія, як наша, та отак... Отже, їй-богу, сказав би мені хто таке з два місяці тому, очі видряпав би. А тепер? Німець лізе як скажений, а наші нічого зробити не можуть. Несила, виходить. А чого несила? А того, що дуже ми багато хвалилися: техніка  у нас — найкраща,  кордони у нас — на замку. От і дохвалилися. А треба було не хвалитися, а діло робити, та з толком, з толком, а не язиком... Ах ти ж, боже мій, — луснув долонями по колінах Кузь, — куди ж та сторожа на кордоні дивилася? Хіба-таки їй не видно було, що там війська збираються?
 — Ти думаєш, на кордоні, як у Троянівці: виліз на клуню — і все видно? Там усе засекречено, спроста не побачиш.
— Як це «засекречено»?
— А так — шито-крито.
— Балакай, — відмахнувся Кузь. — Тут не інакше як зрада. Були ж у нас вороги народу? Викрили? Отак і тут викриється.
Гнат поправив на голові кашкета, зняв з плеча гвинтівку:
— Ану, шагом марш у сільраду.
Кузь не доніс до рота цигарки, підшморгнув носом:
— А це чого ж?
— Шагом марші — крикнув Гнат і торкнувся дулом до плеча. — Ти які розговорчики розпускаєш? Ти Що на Радянську владу набалакуєш? Фашистів чекаєш? Ану, здай дробовичок.
Кузь, плутаючись у ременях, зняв гаківницю.
— Два кроки вперед, і ніяких балачок...
— Отака ловись, — розгублено затупцювався Кузь і, весь якось зігнувшись, почвалав по мосту, грюкаючи чоботищами по лунких дошках.
— Ну, на яку тему будемо говорити? — перекривив Бовдюг, підшморгуючи носом, і злісно сплюнув через перило. — Заробив, як Хома на качалках: одну продав, а дев'ять баби на плечах побили. А скільки йому говорив: не лізь куди твої очі не лізуть, так ні, інтересно, каже, ой як інтересно. З вікна, каже, і то багато видно, а як по світах походити, скільки того дива побачиш. Отож хай тебе по тих світах поводять, може, спаде інтерес, — сумно закінчив Бовдюг.
Вартові встали і пішли мостом нести службу. Приземкуватий Гаврило, у товстому ватяному піджаку, шкандибав, як зазимований ведмедик, люто давив короткою ногою дошки.
— Отак тепер язика розпускати.
— Врем'я воєнне.
Річка набрякла туманом, півні скльовували зорі з неба, а по Беєвій горі на північ тікали тіні.
— Від Федота нічого не чути?
— Прописав у останньому листі, що — прямо в бій.
— А від Тимоша?
— Той до письом лінивий. Переказував через людей, що направили в тил обучать.
— Молодих, може, й підучать, а старших — на позицію.
Потривожене  веслом, тихо засичало латаття. Кілька разів у тумані мелькнув човен. Рибалка стояв, розчепіривши ноги, вибухикувався.
— Батько ятір ставлять.
— Ловиться чи ні?
— Буває, що й ловиться, а бува, що й з пустими руками.
По мосту, скиглячи, побігла Кузева жінка. Уже хтось їй шепнув у димар, що Кузя забрали.
— Десь у наш край погнала.
— Коли б не до Оксена.
Вони вгадали — до Оксена пішла і загримала в шибку. Оксен вийшов на рундук — піджак наопашки.
— І-і-і, — зараз же заголосила баба. — Ой забрано ж його, забрано. Сидить він во темниці сирой, світа-сонця не бачить.
Насилу допитався, що до чого, одягся, пішов до сільради. Жінка забігала наперед, хлипала:
— І куди ж його поправлять, хазяїна мого дорогого... І-і-і...
— Нікуди його не поправлять. Ідіть додому. Розвиднілося. Сонце червоним півнем билося в сільрадівських вікнах. У першій кімнаті дрімав Кузьма, відро стояло під стіною, в другій сидів за столом Гнат, щось писав. Сорочка на грудях розхристана, на бритій голові виблискує піт.
— Чого так рано? — зупинив писанину Гнат, і ручка між пальцями заклякла, як тичка в болоті.
— Справа є.
— Зараз освободжусь. Важний документ составляю.
На перо настромилася муха, Гнат струснув її і глибоко задумався, втупивши поперед себе сонні очі, беззвучно заворушив відставленими губами, ніби молитву шептав. Потім здмухнув із стола муху, і тичка поповзла далі, залишаючи за собою злякане гайвороння букв. Чорні очі Оксена весело засвітилися, нижня, по- дитячому рум'яна губа ворухнулася в усмішці. За шафою в кутку він побачив обмотузований Кузів дробовик.
— За віщо ти його затримав? — запитав Оксен, усміхаючись.
— По політичному ділу. Зараз їду в район здавати властям.
— Де він у тебе?
— Там, — Гнат кивнув на свій кабінет. Оксен, ще веселіше поблискуючи очима, ступнув
до дверей. Гнат вихопив наган, вставний зуб хижо
блиснув:
— Назад!
Оксен здивовано вирячився на Гната.
— Ти що, здурів?
— До заарештованого не пущу. Закон.
— Дайте хоч закурити, — жадібно проскімлило з-за дверей.
Оксен так розреготався, що залисини зробилися червоними, а тверде тіло, обтягнуте зеленим френчем, заходило дрижаками.
— Ну й ну, — сміявся він, схопившись за живота. — Дай же йому закурити. Знайшов політика! Ах-ах-ах! — крутився від сміху Оксен. — Ти що ж, і мені не довіряєш? А може, я його на поруки візьму?
— Не довіряю.
— Я в тебе на приміті?
— Воєнне врем'я: батькові рідному — і то не вір.
— Ну що ж, у районі розберемося.
В Зіньків приїхали в обід. Містечко жило тривожним життям: двері магазинів позакривані, на базарі пусто, бездомні собаки бродять там, обнюхуючи купи сміття; велике вікно перукарні заклеєно навхрест газетними стьожками; на високій пожежній вежі ходить вартовий, з гвинтівкою і пильнує небо. Під вербами стоять військові машини, замасковані гіллям. Бійці вивантажують якісь ящики. В міському парку, задерши вгору чорне рильце, — зенітний кулемет. Обслуга розташувалась в холодку. Один, накривши лице пілоткою, спав, другий сидів босий, змотуючи в рулончики обмотки. На запиленій траві сушилися онучі. Біля мосту закіптюжений з ніг до голови боєць пропускав машини. Заткнувши за ремінь пілотку, мокрими, брудними від поту пальцями перелистував пошарпані на ганчірки документи. Кузьма хотів перехитрувати, але боєць махнув рукою:
— Стій! Куди преш?
Кузьма засмикав  віжками, зупинив конячину. Через міст проїхати неможливо — у два ряди стоять машини. На машинах евакуйовані євреї — волосся розпатлане, обличчя змучені, очі з сухим полиском, повні жаху — все на небо поглядають. Євреї тривожно говорять між собою гортанною, швидкою мовою, притискають до грудей окатих, кучерявих малюків, що по-старечому витягають із брудних сорочок худенькі шиї.
— Сара, ти знову лопнула стакан? Чим же ми тепер будемо пити воду? — лається стара сива єврейка з виснаженими очима.
— Ах, навіщо кричати, коли є залізний кухоль.
— Скажіть, де у вас базар? Немає? А де ж купити молока для дітей? Беба, тут немає близько базару і молока. Що ж робити?
— У першому селі купимо.
— А до Полтави ще далеко? Ай-яй-яй. Чуєш, Сара? Ні, ти тільки послухай, що він каже? Він каже, що до Полтави ще сто кілометрів. Як тобі це подобається? Так чого ж ми стоїмо? Шофер! Шофер! Чого ми так довго стоїмо?
— Документи перевіряють, — обзивається із кабіни молодий хлопець у засмальцьованій кепі.
— Ах, які там документи? Хіба й так не видно, що ми нещасні люди? Товариш боєць, товариш боєць, ми з Гомеля, у нас е всі документи, тільки відпустіть нас, не затримуйте.
— Не хвилюйтесь, мамашо, перевірю документи і відпущу — такий порядок.
Знову зустрічалися навантажені ящиками машини з причепленими ззаду гарматами. Посеред колони — велика машина із зеленим критим кузовом і червоним хрестом. Крізь віконце видно обмотану ногу і чорну жилаву руку. «Поранені. Наші поранені. Повернули на Охтирку». І Оксенові стало якось дивно, він ніби не вірив у те, що бачив.
— Брешуть німчаки, на Дніпрі захлинуться, — проговорив Гнат.
Оксен і Кузьма мовчали. Чим далі троянівці просувалися до центру, тим трудніше їхалося, тим більше зустрічалося машин, обозів озброєних людей, піших і кінних. Чулися викрики команд, брязкіт котелків. Бійці йшли, втомлено переставляючи ноги в м'якій глибокій пилюці. Обличчя сірі. Тривога не встигала зійти з них. Ішли мовчки. Той зосереджено-похмурий вигляд, що був на обличчях у бійців, передавався і на троянівців, і вони також їхали мовчазні і серйозні.
На горі, біля водокачки, бійці сірим потоком хлинули до залізної іржавої труби пити воду. Хто котелком, хто кухлем, хто пілоткою, а хто просто жменею.
Бійці посідали під парканом у холодку на перепочинок. Дехто перевзувався, дехто просто лежав покурюючи. Обмундировували їх, мабуть, нашвидкуруч, бо в одного гімнастьорка була з довгими рукавами, а в другого — з короткими, люди відчували себе незручно у військовій формі, обмотки обвисали, гімнастьорки халабудились. Кадровики відрізнялися військовою виправкою і навіть деяким аристократизмом у поведівці. Трималися окремою групкою і швидко зав'язували розмови з молоденькими дівчатками:
— Которая хорошая, пойдем с нами аль нет? Кохать, жалеть всем взводом будем. А? — допитувався білявий боєць з окаючою говіркою.
— Ми стріляти не вміємо, — знічено усміхалися дівчата.
— А пошто вам стрелять? Аль мьі сами не спо-собнн?
— Михеев, ну как тн с девками гутарить-то бу-дешь? Ведь по-украински тьі ни бум-бум? Не пони-маешь?
— А вот й понимаю.
— Ану скажи: паляниця?
— Па-ля... А ну тебя, — махнув рукою Міхеев і засміявся. Гурт бійців, що зібрався навколо, теж зареготав.
«Кадровики веселіші, — подумав Оксен. — Видно, вже порох нюхали».
В райкомі Оксен зустрів голову райвиконкому Стукача.
— Ну, як там Троянівка?
— Стоїть на місці, — повеселішав очима Оксен.
— Ага, ну гаразд. Я пішов, — і він по старій добрій звичці потис міцно Оксенові руку.
 «Щось у нього вигляд незвичайний, ніби щось хо^ тів мені сказати і не сказав. Що б воно означало?»
Корнієнко стояв біля столу у запилених чоботях з широкими м'якими халявами, які щільно обтягали його товсті старечі литки, і, витираючи коротку спітнілу шию, розмовляв з кимось по телефону:
— Тобі самому видніше. Да... Ріж кабанів, курей, усе, що маєш, а бійців нагодуй і на дорогу забезпеч. Да... Не качай гарячки. Що там у хуторі? Ти що, бабів чи мене слухаєш?.. Ну, отож. Давай без зайвих розмов... — Побачивши Оксена, кивнув головою і продовжував далі: — Хто вам сказав, товаришу Дрюк? — він посміхнувся, дивлячись на Оксена. Та усмішка відразу ж передалася Оксенові,, і він теж посміхнувся, ворухнув нижньою трохи випнутою вперед губою. — То, може, ти не віриш, що я з тобою по телефону говорю? Віриш? Ну, гаразд, сказав — подзвоню, значить, сиди і чекай жданого — і без паніки. А то щось дуже рано полохатися став.
Корнієнко повісив трубку, зробив олівцем якісь помітки на паперах, що лежали перед ним, і в його руках не було жодної хапливості, все він робив так, ніби готувався до чергової наради або до зборів активу району; але коли він, за старою звичкою, яку знали всі комуністи району, потер м'якими долонями сиві скроні, Оксен відчув, що старий занепокоєний, бо так він робив тільки тоді, коли щось дуже допікало або не клеїлося по роботі.
— Ну, як там у тебе? Молотьба іде?
— Молотимо...
— А в нас у районі... — Старий закректав, вийняв якісь папки з шухляди і гукнув у суміжну кімнату: — Товаришко Біла, на хвилину.
Увійшла жінка років тридцяти, забрала папки,, вийшла геть.
— А в нашому містечку бачив скільки війська? Га? Ну, а село що говорить? Як настрій? «Ох і хитрий, усе знає, а випитує».
— Люди кажуть, що сюди німець не дійде. На Дніпрі його затримають.
— Затримають? — Корнієнко уважно глянув на Оксена. — Ну, а ти як дуїдаєш?
— Мені хочеться вірити, — Оксен глянув у очі Корнієнка і почервонів, — але тут щось, — він показав собі на груди, — отут неспокійно...
Корнієнко всією вагою свого погляду навалився на Оксена.
— Правду говори, що думаєш?
— Я вже сказав.
Корнієнко  відвернувся до вікна — по-старечому дрябла спина його здригнулася:
— Німці вже перейшли Дніпро. В Оксена виступив холодний піт.
— Їдь зараз у село і все, що можеш, евакуюй. Хліб... — Тут Корнієнко подумав. — Хліб роздай колгоспникам — останній спали. Сім'ї командирів у тебе е? Евакуйовані раніше? Немає:? Добре. Тоді сільський актив. Виділи для них підводи, і нехай їдуть. І ти поїдеш із людьми, а тоді повернешся назад...
— Як? — схопився Оксен.
— У тилу нам свої люди також потрібні. Ну, це вже тут діло не моє. Підійдеш до товариша Стукача — він тобі все розкаже. А пре те, що я тобі говорив, — нікому ні звуку. Паче всього, щоб жінка не знала. А це тобі подарунок.
Корнієнко вийняв із шухляди стола новенький пістолет і чотири обойми. Оксен поклав усе майно до кишені, штани відразу потягло вниз.
— Не так зробив, — засміявся секретар. — Брязкоту буде багато. Пістолет поклади в бокову кишеню, а обойми порозсовуй по інших. Незвично? Нічого, звикнеш. Ну... бувай здоровий, щасливо тобі залишатися. Бережись і даром голови не підставляй. Ну, чого став? Іди.
І як тільки Оксен вийшов із кабінету, мішкуваті щоки старого затремтіли, і він кілька разів стис долонями скроні, щоб заспокоїтися.
Коли Оксен нпйшов на вулицю, бійців уже не було. На тому місці, де вони робили перепочинок, валялися папірці, недопалки, банки від консервів. Оксенові не гаялося їхати в Троянівку. Він сів у скверику навпроти райкому і довго дивився на скромний сірий будиночок. Пригадувалося, як багато років тому він, демобілізований кіннотник, в довгій шинелі будьоннівця та при шпорах, вперше зайшов сюди. Секретарював тоді безрукий моряк, веселий, безстрашний чоловік. Забачивши Оксена, вигукнув:
 — Наша ескадра поповнюється. Ура!
І довго розпитував про туркменські степи, басмачів, тужив за морем і, як найдорогоціннішу реліквію, показував стрічки з безкозирки, на якій золотом було витиснуто: «Звонкий». Які люди! Які тільки дорогі люди проходили цими східцями! Звідціля пішов моряк у село і відстрілювався від банди до останнього набою. Йому вирізали ножами на мертвих грудях якір і так його поховали отут, у сквері. Он де його могила — кам'яний обеліск, а вгорі зоря.
З цього будиночка ревкомівці стріляли по махновцях, а потім билися в степу до останньої шаблі, їм теж поставлено пам'ятник під лісом, на старій козацькій могилі...
Тут кувалася і його, Оксенова, пролетарська совість. Тут, у цьому будиночку. Стільки разів приїжджав він сюди на наради, на партійні збори, стільки вислухав добрих слів, стільки разів «пробирали» його в своєму кабінеті Корніенко і брати-комуністи, і йому тяжко і гірко було від їх слів, але він знав, що все те сказано на добро.
«Ось як буває, —думав Оксен, сидячи на лавочці. — Жили тут найчесніші серцем, сперечалися, сварилися, дружили, будували, а тепер все кидай і йди...»
Жаль стусонув Оксена в душу, від похнюпився, але не поник головою. Вітер заносив його кіптявою, то знову відслоняв землі та людям, а він 'усе сидів і сидів бо в нього тепер мінялася душа... Літній чоловік і дві молоді дівчини вигнали із провулка череду корів. В одної з корів набрякло вим'я і вилюжило по дорозі молоком. Телятка хиталися на тоненьких ніжках. Одне зайшло до скверу і зупинилося перед Оксеном, ніби питаючи: «Куди нас гонять?» Оксен простяг руку, воно обнюхало і лизнуло. Оксен вийняв шматок хліба, що залишився від сніданку. Теля довірливо потягнулося мордочкою. З'ївши, знову наставило очі.
— Більше нема, — сказав Оксен. Захекавшись, у скверик вбігла дівчина з хворостиною.
— Ану, тпруч, капосне. Мабуть, їсти просило? — посміхнулася вона до Оксена. — Таке балуване, що лихо.
— Звідки гоните?
— З Черкащини. Женемо, женемо, та не знаємо,  де край. Думали, за Дніпром, а він й сюди прорвався. -Ну, ходімо вже, — і потягла телятко за нашийник. «Тварині і тій не хочеться покидати рідні краї».
— Що ти тут робиш? — проговорив хтось ззаду. Оксен обернувся. Перед ним стояли Гнат і Кузьма. В Гната на поясі добавилася ще одна бомба, а в Кузьми добрий, зовсім новий хомут. Від нього так і несло солідолом.
— Був оце в райвиконкомі — вакуація. Як ти думаєш, кого в першу чергу відправляти: людей чи іму-щество?
— І те, і друге. Де подів Кузя?
— Віддав властям. Хай розбираються.
— Даремно.
— А ти звідки знаєш, даремно чи ні? — аж підплигнув Гнат. — Війна — це тобі не в квача грати. Сьогодні він про Радянську владу брехні розпускає, а завтра на активістів покаже, щоб їх на вішалку потягли. І ти тут не висиджуйся на сонечку, а поїхали додому вакуацію робити.
Оксен мовчки сів на лінійку, засміявся:
— Тебе, Гнат, постав на перехресті, — німці нізащо не підійдуть.
— А ти не скалься. Ось як нажмуть на хвоста — і ти попросиш оту качалку, що свинцем хлипа.
— Давайте швидше поганяти, а то в райсоюзі роздумають та ще хомут відберуть, — бідкався Кузьма.
II
Командири зупиняли по дорогах бійців, що відбилися від своїх частин, і завертали в окопи, вириті на дніпровських схилах.
Сім днів витримував атаки підрозділ Дороша, і нарешті залягла тиша. Дорош посилав зв'язківців до сусідніх підрозділів, але зв'язківці не поверталися назад. Тоді він вирішив послати сержанта Чохова на лівий край, де, як було чути по стрілянині, хтось відгризався. Дорош наказав зібрати всіх людей, що відбиваються на лівому краї, наявну зброю і привезти до нього з тим, щоб тримати під постійним обстрілом переправу німців. Дорош провів Чохова до шелюгів.
— Щоб на світанку був тут.
З Чоховим ішли Чумачснко і Огоньков.
— Дивіться, хлопці, на вас уся надія.
Бійці по черзі потиснули Дорошеві руки і зникли в темряві. Ішли довго. Було так темно, що бійці губили один одного, хоч крокували поруч. Мрячив дощ. Із-за горбів злітали ракети, але ні Чумаченко, ні Чо-хов не знали, чиї вони — ворожі чи наші: за дощем трудно було вгадати, на якій відстані вони падають. Десь дудонів кулемет, стріляли міномети.- Вибухи спалахували по горбу, в тому напрямку, куди йшли бійці.
— Дуже праворуч узяли, — зупинився, роззираючись у темряві, Чохов. З його плащ-палатки стікала вода. Чумаченко подивився на компас.
— Нічого. Ще трохи пройдемо — і подеремся на горб. — Він прислухався. — Чий кулемет б'є? Чохов витяг шию, затаїв подих.
— «Максим», короткими чергами.
І знову, згинаючись у три погибелі, вони побрели далі, а через годину вже дерлися на горб. Дощ перестав. Хмари розійшлися.
Враз Чохов, який ішов попереду, зупинився і став на коліна.
— Ідіть сюди, хлопці, — тихо покликав він. — Гляньте.
На піску лежало два трупи. Один горілиць, розкинувши ножицями ноги, другий на животі, зарившись лицем у пісок. Боєць лежав босий, тримаючи в руці порожнє відро; на шиї, зв'язані між собою шнурками, висіли черевики. Поза бійця говорила про те, що він був забитий якраз в той момент, коли із , всієї сили дерся на горб. Бійці мовчки постояли над трупами і рушили далі. Вони знову уздріли поперед себе якийсь предмет дивної форми і коли підійшли ближче, то побачили розбиту гармату, що лежала колесами вгору, а жерлом униз.
— Стій! Пароль! — крикнули на них із-за гармати.
Бійці зупинилися, промацуючи очима пітьму, але нікого не побачили.
— Хто такі? — знову запитали із темряви, і почулося клацання затвора.
— Ми із Н-ського полку.
— Пароль?
— Який в чорта пароль? Веди нас до командира. Темрява затихла.
— Коли пароля не знаєш, — лягай на землю і не ворушись.
— До командира веди, бо так гранатою і торохну, — пообіцяв Чумаченко.
У відповідь гримнув постріл, куля цвіркнула десь вище голови Чумаченка. Він упав, голосно лайнувшись. Через хвилину з того місця, звідки стріляли, обізвався насторожений бас:
— Підходь ближче. Роздивимося, хто такі. Бійці підійшли. В окопчику, по шию в землі, стояло троє людей: двоє з гвинтівками, третій — з кулеметом.
— Хто тут командир? — сердито запитав Чохов.
— Я, — відповів широкоплечий велетень у розхристаній шинелі.
— Хто вам дозволив стріляти по своїх?
— А хто вас розбере в таку поноч, свої ви чи чужі.
— Я сержант Чохов. Від імені свого командира наказую вашим людям слідувати за мною.
— Такечки й побіжимо...
— Я наказую!
— Вас тут до бісового батька таких, що наказують, а ми тільки лейтенанта Красючкова слухаємо.
— Ведіть мене до нього.
Велетень у шинелі рушив ходом сполучення, зачіпав плечима за стіни, і пісок сипався за чоботи і за шинелю. Добралися до самої вершини горба, звідки видно було придніпровську рівнину, вкриту темінню ночі.
— Ось і наша хата, — показав провожатий вет-хенький бліндажик, обставлений тинками, плетеними із лози.
— Де лейтенант? — запитав Чохов.
Боєць якусь хвилину мовчав, досмоктуючи цигарку, потім кинув на землю недокурок, пригріб його чоботом.
— Нема лейтенанта. Убитий.
— Не розумію. Хто ж тоді командує обороною?
— Я.
— Ваше звання?
— А я без звання командую. Як убило нашого командира Красючкова, то хлопці кажуть: «Командуй». Я й командую.
— Ваше прізвище?
— Микита Чугай.
— Так. Прошу пояснити, чому ви не прислали до нас зв'язківця, щоб координувати оборону?
— Що? — перепитав Микита, не розуміючи слова «координувати».
— Чому ви не прислали до нас своїх зв'язківців?
— А. ми не знали, що так треба. В академіях не вчились.
— Так. Збирайте своїх людей. Чугай сидів, не рухаючись, і, видно, не збирався виконувати наказ новоявленого командира.
— Воно б можна й зібрати, це діло не довге, та... Та тільки ми не знаємо, хто ви такі. Так що пред'явіть документ.
— Дивно. Адже я називав вам своє звання і прізвище. Нарешті — я в формі. — Чохов розстебнув плащ-палатку. — Хіба вам цього не досить?
— Зайва балачка. Документи... Чохов поліз у бокову кишеню, передав Микиті червоноармійську книжечку.
— Охрім, — покликав Чугай когось із темряви. Шустрий боєць прибіг швидко і нечутно.
— Слухаю.
— Присвіти.
Охрім вийняв із кишені ліхтарик-динамку, завищав ним над вухом Чугая. Той добросовісно перевірив документ. Відкликав Охріма.
— Як ти думаєш, шпигун він чи ні?
— А документи як?
— Та наче в порядку.
— Тоді не должно б, а там хто ж його знає...
— Отож і я кажу, коли б не промахнутися. Вони ще трохи подумали, помовчали, нарешті Микита віддав наказ:
— Збирай людей. Яка буде... Через кілька хвилин двадцять постатей ліпилося в тісному окопчику, розмовляючи півголосом:
— Охріме, виверни кишеню, може, в рубчику хоч одна табачина заночувала?
— Хлопці, хто мою лопатку взяв? — метушився хтось у темряві.
 — Куди нас ведуть?
— Галушки їсти. Он уже одна летить... Вдарило зовсім близько. Пісок, осідаючи, сипався на людей.
— Всі зібрані?
— Тут.
— Кроком руш!
Чохов вискочив з окопу першим. Схил був крутий, і люди не йшли, а сунулися з нього.
— Всі тут?
— Немає двох.
— Ховають убитих.
Через чверть години. підійшли ті, що ховали убитих.
— Всі?
— Нема Охріма Горобця. Тілечки був тут і як крізь землю провалився.
В цей час згори клубочком скотився чоловік.
— Котелок забув, — сповістив він і заходився при-бичовувати його до ременя.
Нарешті рушили по дну улоговини, намагаючись робити якнайменше шуму. Краплі стікали із верб, м'яко стукали по піску. Попереду вдарив снаряд:
один, другий, третій, і загула, загриміла висота, вкрилася суцільними спалахами: німці били і били цілими чергами, настирливо, люто, шалено. Хотіли змішати живих із землею, але висота жила, обзивалася; «трр-а-та-та-та, др-р-р-р», — чулося звідти і не переставало ні на хвилину, а все лютішало, скаженіло. Але ось гримнув страшний вибух, і зробилося так тихо, що було чути, як дихають в улоговині принишклі люди.
— В мінний склад попало, — сказав хтось жалібно.
— Чумаченко!
— Єсть.
— Розвідайте, що на висоті.
Чумаченко побіг яром. Він добре знав місцевість, ї за кілька хвилин опинився біля розчахнутої верби, звідки треба було повертати ліворуч і дертися на висоту. Не зупиняючись ні на хвилину, грузнучи по коліна в піску, дерся все вище та вище. Піт котився по шиї і чолі, гімнастьорка змокріла, ноги зробилися важкими і неслухняними.
«Що це? Що це? — питав він себе, озираючись  довкола і не пізнаючи того місця, на якому він перебував. — Де я, де я?»
Він упав на коліна і почав мацати грунт руками, не довіряючи власним очам. Він повзав то вперед, то назад, але не впізнавав того місця, де билися його товариші, і були такі хвилини, що він сумнівався, чи справді потрапив на те місце, куди треба. Його немов обмарило, немов нечиста сила водила по цьому пустирі, де не було ні окопів, ні людей, навіть ознак їхнього перебування. «Що ж це таке? Що ж це?» — питав він, повзаючи рачки, мацаючи руками по землі. І враз побачив, що перед ним чорніє щось. «Тин. Це тин, яким обставляли окопи», — подумав він, і швидко поліз до нього, і тільки хотів мацнути, як відсахнувся назад: з піску стриміла людська рука і ворушила пальцями. Чумаченко  кинувся розгрібати пісок, швидко, невпинно, по-собачому, заламуючи до крові нігті, але не відчуваючи болю. Рив, рив, думаючи лише про те, щоб швидко відрити. Ззаду його товкла піхотинська лопатка, але він забув про неї і рив руками, обкидав мокру спину піском, що тріщав на зубах, роз'їдав очі. Так він вирив трьох, але вони були мертві, і від них уже несло могильним холодом. Тоді йому здалося, що ці люди померли тому, що він помалу рив, і він пришвидшив роботу, розгортав пісок з таким осатанінням, що коли б можна, то жер би його, як найлютішого ворога. Так відрив ще двох. Але вони також були мертві. Він заскрипів зубами від люті на самого себе і раптом почув, як хтось стогне. Він кинувся на той стогін, який, йому здалося, чується ліворуч, але коли він туди побіг, то стогнало уже десь попереду. Чумаченко побіг далі і на схилі висоти, що виходила фронтом до передніх позицій німців, побачив засипану до пояса людину, що одгрібала себе руками. Нещасному, що так вигрібався, не вистачало повітря, і його голова хилилася набік. Чумаченко почав швидко відривати потерпілого і раптом в світлі ракети, що злетіла звідкілясь ізнизу, побачив вибалушені на нього очі і впізнав лейтенанта Дороша. Тоді Чумаченко схопив його попід руки і рвонув до себе. Лейтенант застогнав і ткнувся сержантові в груди головою із слабістю людини, що втрачає свідомість. Чумаченко звалив його на себе і поніс униз, у тому напрямку, де на нього чекав Чохов з бійцями. Від   швидкої ходи випирало дух, піт заливав очі, в горлі щеміло. Але боєць сливе біг, якомога ширше розставляючи ноги, щоб не впасти, водночас відчуваючи, як німіє спина, пригинає до землі ноша.
Нарешті прибіг на умовлене місце, загукав:
— Чохов!Чохов!
Ніхто не відзивався.
Чумаченко побіг далі яром, закричав уголос:
— Братці, братці!..
Улоговина мовчала. Тоді він поклав лейтенанта на землю і довго сидів перед ним, обхопивши голову руками. Щось клекотіло в його грудях, давило горло і не могло прорватися назовні. Потім він зітхнув тяжко і шумно, як смертельно втомлена коняка, взяв лейтенанта одною рукою під коліна, другою за шию і вже хотів звалити собі на спину, як почув, що на руку йому хлюпнуло щось тепле і липуче. Він зрозумів, що то кров, і став шукати, куди поранений лейтенант. Він був поранений у ногу. Чумаченко багнетом розрізав халяву. В ніс ударив солодкуватий дух крові і солдатських онуч. Чумаченко порвав свою сорочку і, як умів, забинтував рану, стягуючи її міцніше, щоб затамувати кров.
Коли перев'язка була закінчена, він звалив лейтенанта на спину і поніс піщаною рівниною. І раптом почув шелест і, глянувши спідлоба, побачив своїх. Вони стояли купкою біля верб, і Чохов біг йому назустріч.
Чумаченко поклав Дороша на пісок і захитався, як тварина, яку вдарили обухом по потилиці. Два рази по його спині пройшли дрижаки, і два рази він хлипнув. Тоді зірвав із верби гіллячку, пожував, виплюнув:
— Я думав — покинули мене...
— Ти збився з дороги. Ми тебе шукаємо по всій улоговині.
Ракета із шипінням летіла в яр. На обличчях бійців миготіло зелене світло.
— Німці вже на висоті...
Вони взяли Дороша, звалили Чугаєві на спину і пішли в ніч.
Швидко наближався літній світанок. Над болотами курився туман. Із туману чулося гавкання собак і крик півнів. Бійці ішли мовчки. Зелена багва виги налася під ногами, як спина хижого звіра, з-під неї чавкотіла іржава вода, а з купин злітали бекаси. Од-вого разу з шумом знялася чапля, дзьоб, як штик. Вона кружляла над бійцями, здивовано щулячи намистинки очей.
Бійці добралися до острова, порослого вільшаником, і поклали Дороша на плащ-палатку. Він вийняв пістолет і наставив на них:
— Не підходь!
Він нікого не пізнавав. Зате бійці пізнали його. Чугай. і Охрім стояли над ним, поскидавши пілотки, як над мертвим.
— Товаришу Дорош! Гляньте на нас, ми ж з одного.села. З Троянівки.
Дорош вибалушив очі, закрутив головою:
— Де мої бійці? Чому мовчить висота? Чохов ліг на траву; не відповідаючи, Чумаченко розвішував на пеньку онучі.
— Вони в нас до війни в колгоспі парторгом робили, — вітійствував Охрім. Частуючи Погасяна недопалком, розповідав: — Боже, що за людинаї Микито, чого ж ти мовчиш? — скіпався він до понурого Чугая. — Розкажи їм, що за людина Дорош? Ми з ним і в фінську воювали, в нас- і награди однакові. В нього орден, а в мене іменний годинник. Боже мій, де прийшлося зустрітися! Чого ж ти мовчиш, Микито?
— Мы свой командир лучше знаєм, — огризнувся Погасян. — Ты слов не давай, дело давай. Пакет давай, перевязку давай.
Перев'язку зробили акуратно, промивши рану озерною водою. Кістка ціла, уламок тільки м'ясо розпоров. Охрім приклав якогось зілля, запевнивши, що «кров глушить і м'ясо затяга». Чугай відкликав Охріма, дав нюхнути зашерхлий кулачище:
— Якщо від твого зілля зараження піде, я тебе в болото навіки заплішу.
Аж розгнівався Охрім Горобець, аж ластовиння проступило на безвусому обличчі. В нього завжди проступало ластовиння, коли гнівався за неправду.
— Як же так? — доводив він. — Хіба ж у мене не було такого випадку, що кінь обрізався на косу і таку рану зробив, що хоч кулак закладай? Таж вилікував.
— А людська шкіра — не коняча.
 Дорошеві і справді стало легше. Він попросив води, признався до земляків:
— Довоювався ваш командир. Загнали, як чорта, в болото.
Він усміхнувся, але усмішка не змила духовного страждання з його позеленілого обличчя.
— Нічого, не таке переживали.
Дорош кивнув головою, закрив очі, але не спав, перебуваючи в тому стані, коли людина не може відрізнити марення від дійсності. Збуджена уява живо малювала перед ним недавно бачені і пережиті картини. Бачив курний шлях, вицілуваний сонцем, із тисячами слідів, чув запах пилюки, збитої людьми і машинами, і в тій пилюці бачив сонце, що жарило без милості, без жалю людей, машини, землю, обпалювало до бурої іржі придорожні трави, таврувало сукровицею дозрілі хліба. Картини мінялися, плигали з неймовірною швидкістю: то ввижалося спотворене болем, бліде обличчя німця з рожевою піною на губах, і його руки, що намагаються не пустити собі в живіт гострого і тонкого багнета, а Дорош б'є німця в живіт і знімає з багнета, як наштрикнуту картоплину, німець з криком кудись падає, а Дорош із гвинтівкою наперевіс біжить далі. Тепер бачив Дорош самого себе, горлатого, розпатланого, що тікає від німців у дніпрову воду кольору глини, яка кипить від снарядів і мін і несе непомірне роздуті людські трупи. То плигають перед ним вибалушені очі бійця, що хапає його за ноги,, за одяг і кричить висклявим голосом: «Спаси, браток, спаси!» — але його ніхто не спасає, всі біжать до води і кидаються в її рятівні обійми. То вчувається йому, як шваркають кулі по піску, збиваючи на землю цвіт вербини, а він стоїть на горбах під Ніжином з пістолетом у руці і несамовито кричить: «Стій, стій! Куди?» — а лавина бійців пре на нього, і він уже лежить на землі, збитий нею, і чує глухий даленіючий тупіт сотень ніг. То раптом перед ним розчахаеться земля, і він летить у чорну прірву і тільки встигає впасти, як до нього підбігають чорні чоловічки і починають штовхати попід боки залізними кулаками.
Але одне видіння особливо переслідувало Дороша:
забитий боєць (він побачив у перший світанок війни), що сидів під деревом, опустивши на груди голову, і ніби спав. На плечах його, згортаючись у чорне лоскуття, горіла гімнастьорка, і Дорошеві зробилося моторошно від того, що на людському тілі горить одяг, а людина не кричить, не бореться з вогнем, а сидить мовчки.
Видіння змінювалися одні другими, ще страшнішими, ще жахливішими. У Дороша двоїло серце. Він кинувся і відкрив очі. Перед ним стояло три німці у рябих плащ-палатках і мовчки дивилися на нього. Потім один із них з усмішкою ідіота на лиці простяг руку і заходився душити його.
—За що ж ти мене душиш, гад? — хрипів Дорош, хапаючи німця за груди.
Той продовжував божевільне посміхатися, підморгуючи лівим оком. Тоді Дорош садонув його ногою в живіт. Німець відлетів у кущі, сів у зелене крісло, склав на грудях руки і, покивуючи лівою ногою, заспівав мефістофельським голосом: «У вас жа-ар... У ва-ас жа-а-а-арр», потім схопив Дороша за поперек і пойіс молоти до млина.
— Куди ти мене тягнеш? — відбивався Дорош і скрипів зубами.
— У вас жар, товаришу лейтенант. Ви нездужаєте, — вгамовував Чохов, вкладаючи Дороша на траву.
Чохов не помітив, коли це сталося. Він спав і раптом почув, що хтось сидить на ньому верхи і викручує ліву руку. Сержант скинув лейтенанта на траву.
«Погані твої справи, командире. Жаром від тебе пашить, як від палаючої тайги».
Треба було щось робити. Чохов напхав у відірваний рукав своєї сорочки холодної землі, приклав до гарячого лоба лейтенанта, а сам пішов шукати воду. Він знайшов її у тихій заводі, яку зі всіх боків обступали комиші. Плесо очистилось від туману і було свіжим і прозорим. Від нього віяло жабуринням і тим особливим бочковим запахом, що зберігається в густих комишах всю ніч і розвіюється аж після полудня, коли добре припече сонце і повіє вітер. На одній з водяних лисин він побачив гурт диких качок, що плавали поміж очеретом і шульпотіли плескатими носами в куширях.
Чохов довго милувався ними, пригадуючи сибірські мочари та озера і своє полювання в тайзі. Цей спогад про мирне життя пройшовся по душі тихим болем. Боєць відірвав свій погляд від широкого світлого плеса і зараз же пригадав, чого сюди прийшов. Набравши чистої холодної води, пішов назад.
Дорош лежав на своєму місці і тихо стогнав. Йому, мабуть, трохи полегшало, бо, зачувши шелест кроків, він повернув голову, щоб подивитися, хто йде. Очі його гарячкове блищали, як у людини, яку мучить пропасниця. Забачивши воду і жадібно слідкуючи, як вона плескає з черевика на траву і обливає сержантові пальці, Дорош затрусився, ворухнув губами. Пив він, зажмуривши очі, великими кінськими ковтками. Сержант боявся, щоб вода не пошкодила, і заховав її в холодок. Дорош глянув на сержанта докірливо, але нічого не сказав. Чохов розстебнув на ньому гім-настьорку, налив на груди води. Вона сохла з швидкістю спирту.
Надвечір Дорош підвів голову, язиком, як рашпілем, черконув по губах:
— Води...
— Не можна, товаришу командир.
Дорош скорився. Ліг на траву. Обличчя його було повне ворожої люті до сержанта. Чохов тяжко зітхнув і, обіпершись на вільху, став дрімати, але слух його був гострий і чутливий, не вбитий сном, і той слух спіймав підозрілий шелест. Сержант відкрив свинцево тяжкі повіки і побачив, як Дорош, спираючись на лікті, волоче по траві побиту ногу, підкрадається до баклаги, що стоїть в холодку під кущами. Очі лейтенанта горять жадобою, а губи тремтять, як у ображеної дитини; поросле щетиною обличчя з випертими вилицями гострішає, робиться нещадним і лютим, як у смертельно пораненого чеченця, який от-от настигне свого ворога і всадить йому ножа між лопатки.
Добравшись, Дорош п'є воду жадібно, довго, вона кавкає в горлі і з глухим стукотом падає в груди.
Сержант відходить кілька кроків назад і, вийнявши з чохла багнет, зрізає розкішну, м'яку, розшиту зеленими узорами подушку моху, підкладає під голову лейтенанта. Дорош відкриває очі, лиховісне блискає на Чохова.
— До смерті мене готуєш, а сам — до німців? Я тебе із того світу на трибунал покличу... Принеси мені води.
Чохов іде по воду.
«Ех, лейтенанте, навіщо таке говориш? Хіба ж ти перший день мене знаєш? — гірко думає він, продираючись крізь гущавину до тихої заводі. — Ох, Сибір, Сибір, тайга зелена...»
Щось ріясе Чохову очі, він набирає повну пригорщу води і промиває їх, але від цього не робиться легше, щось давить його за горло, і з грудей виривається тяжкий з прихрипом стогін.
Наближалася ніч, і всі збиралися в дорогу. Охрім надрав дикого хмелю і виплів сітку, щоб на ній нести Дороша. Коли стемніло—рушили. Просувались в нелюдських муках. Пораненого жерло вогнем, здорових — бездоріжжя. Драглисте багно огидно чвакало під ногами, і кожен крок вимагав затрати страшних фізичних зусиль. Усім хотілося чимшвидше вибратися із смердючих мочарів, і тому пішли праворуч, бо здавалося, що там сухо. Але скільки вони не йшли, трясовина не кінчалася. Вона була безмежна, як пустеля; вони озиралися, щоб побачити те місце, звідки вийшли, і вибрати по ньому напрямок, куди простувати далі, але його вже не було видно за туманом, що густими білими валами котився рівниною. Всі були голодні. Сили танули. Бійці вже не йшли так рівно, як раніше, а заточувалися, і одного разу Чу-гай не витримав і впав у болото разом із лейтенантом. Той глухо зойкнув, і біль вирвав його із світу марення. Дорош зрозумів, що вони все ще грузнуть, все ще мордуються у цьому болотняному царстві, якому нема кінця. Туман, волога, свіжість літньої ночі студили гарячу голову, і нога вже не так боліла, як раніше. Дорош чув, як тяжко, з хрипінням, сапають бійці, як в страшних, нелюдських зусиллях горбляться мокрі, гарячі спини, і в нього зануртувалося всередині, він скрипнув зубами і так стис щелепи, що його боляче шпигонуло в скроні.
«Що ж це я, радянський командир, їду верхи на своєму бойовому товаришеві? Здав висоту, пропустив німців і тепер подорожую на чужих спинах! І це називається житям і боротьбою?»
— Зупинися, Чохов. Втомився я, — сказав він гучним голосом, зуби його цокотіли, і руки зробилися тріпотливими, неспокійними, вони ніби шукали чогось, ніби хотіли виловити туман, що насувався все густіше й густіше.
— Може, далі пройдемо, на сухе?
— Мені все одно, на мокрому навіть краще — в боки не давитиме.
Чохов поклав лейтенанта на м'які купини і, розпроставши замлілу спину, кілька разів глибоко, з від-сапом, передихнув.
— Туман густішає. Скоро світанок, — обізвався він, вдивляючись у білу млу.
— Так, так. Скоро світанок. А ви, щоб не гаяти часу, ідіть шукайте дорогу.
Сержант узяв дрючок, і всі пішли в туман. Дорош обіперся на руку, глянув у той бік, куди пішли бійці. їх не видно було, бо густий туман зараз же покрив їх. Чулося тільки чавкання води під купинами, і тільки по тому можна було здогадатися, що десь там, за білою млою, хтось ходить.
Деякий час Дорош сидів, напружено прислухаючись. Над болотом стояла мертва тиша; з потривожених купин із сердитим сичанням проступала вода, здалека долітав приглушений гарматний гомін. Дорош потягнувся до нього; завмерши, слухав той гомін, і йому здавалося, що він чує металевий дзвін своїх батарей. Зібравши всі сили, він встав на повен зріст, зняв з голови командирський кашкет і, затисши в руці, з блідим лицем і суворо стиснутими вустами поклонився в пояс далекому гомонові.
Бійці повернулися і доповіли, що дорогу знайдено.
— Тоді несіть мене, несіть на той гомін. Незабаром вони добралися до хутора і постукали в першу хату. На поріг вийшов дід в фуфайці наопашки і в калошах на босу ногу.
— Заходьте, — попросив він, ні про що не розпитуючи. — А то ж хто сидить? — приглядався він до полісадника.
— То наш командир. Він поранений.
— Заведіть же і його, сердегу.
В хаті дід командував, як на позиціях:
— Стара, світи світло. Галько, засунь двері, а ти, Миколо, зодягайся.
І від його слів все прийшло в рух: баба мацала на припічку сірники, дівчинка побігла в сіни і грюкнула засувом, підліток Микола шукав свої штани.
— Сідайте на лави, я зараз. Ти скоро там засвітиш?
— Десь сірники заткнула.
Нарешті баба засвітила світло і заметушилася біля печі:
— І борщ, і каша пшоняна, та все прохололо. Галько і Принеси з комори молоко.
Дід між іншим відкрив скриню та вишвирнув на долівку чорне шмаття. Чумаченко поклав на стіл ложку, тихенько взяв діда за рукав:
— Куди споряджати задумав?
— На вихід з окруженія...
— Тоді зашвиргуй назад. Ти що, на дезертирах підробляєш?
Дід наставив бороду вгору, затрусився, аж калоші захляпали:
— Ах ти ж, розсучий синуї Так я дезертирів скриваю? А ось ходім, я дідів скличу, вони з тобою поговорять, сопляче, як ти Дніпро покидав? Нашу славу козацьку поворив? Миколо, біжи по хутору, дідів скликай. — Господар так розійшовся, що годі вгамувати.
— Стій, не кричи, діду, — просив Дорош, постогнуючи від болю. — Як командир прошу тебе, чекай. Видно, ти дід добрий, радянський дід, тільки почекай. Ну, стій!
Куди там стояти! Дід вицупив із-за сволока бату-ру, якою, певно, не раз повчав свого внука Миколку, загнав Чумаченка між кочерги. Чохов схопив зубами рукав гімнастьорки, давився від сміху, дивлячись, як Чумаченко, відставивши руки, борониться від діда. Погасян крутив ложку, не знав, що робити: захищати Чумаченка чи чекати, що буде далі. Він просто не розумів, серйозно тут люди шарваркують чи на жарт. А дід до того здияволився, що вихопив з-під подушки гвинтівку і наставив на бійців:
— Ану, кидайте ложки, сукині сини! Шагом марш з хати.
— Діду, опусти своє оружіє, — просився Чумаченко. — Що це за життя таке? Німці наставляють, свої наставляють. Поімій хоч ти до нас жалість!
— А будеш мене обзивати?
— Ні, не буду. За що ж такого діда обзивати? З ним тютюнцю покурити, побалакати, — піддобрювався Чумаченко.
Нарешті заспокоїли діда; а найбільше Погасян. Він сказав, що у Вірменії такий дід був би великим начальником у любому місті. Виявилося, що дід — не промах, був на «інпірілістической», вміє лаятися по-турецьки, просити тютюну, знає, як по-їхньому вівця, кінь, хліб, вода.
З Погасяном вони зійшлися через дві хвилини.
— А як там гора Арарат, стоїть?
— Стоїть.
— І турки там ходять?
— Ходять.
— От бач, видно зразу, що чоловік з понятієм. За столом зараз же Погасяна відділили. Дід його рішуче вважав за турка і наказав жінці свинячого м'яса і сала не давати, а краще дати молока з кукурудзяною кашею. Поволі дід охолов.
— Так що тобі треба, командире?
— Нам якби підводу, хоч поганеньку. Важко меяі йти, — відповів Дорош, відчуваючи, як в цій сільській хаті, де пахне сухим хмелем і капустяним листочком, зникає його контузія і меншає жар в голові.
— Підвода буде.
І справді, через півгодини запряжений конячкою віз стояв у дворі. Дід натоптував у ящик сіна, щоб краще було лежати пораненому. Підводу пригнав Микола і вже шушукався із Чумаченком, циганив гранату.
Проводжаючи Дороша, баба плакала і запихала в кишені пироги з картоплею...
Дід помацав у темряві «упряжку», кілька разів обійшов воза. Пес качався чорним клубком по траві, але не гавкав. Дід відкинув його чоботом, усівся біля Дороша:
— Миколка вас повезе. Менш подозрєній. Виїхали з двору. Бійці ішли, тихо перемовляючись. Зорі ще не гасилися в зеленому небі. На болотах стогнав бугай.
Дід скаржився Дорошеві:
— Не дитина, а зарізяка росте: повні стріхи понапихав оружія. Оце перед вашими чого каблучився — точно якусь залізяку вихитрював. Я його і не лаю — у дворі все знадобиться.
Виїхали в степ. Темно — навіть кінського хвоста не видно. Микола припинив конячину, послухав.
— Не бійся, нікого немає. Ланяй сміливо, — підбадьорив старий. — Німець тепер на большаках, а сюдя й носа не показує. А поліцаї навідуються за ку-рами та самогонкою. Та все якісь не наші. З чужих сіл. Скажи мені, командире, звідкіля воно такої погані набралося? За мирного врем'я наче таких не було, а грянула війна — ось і вони. Як чорт з рукава витрусив. Зараз тобі гвинтівку на плече, пов'язку на рукав — і вже воно... А щоб тебе двойною петлею зашморгнуло на радість мамці.
«Веселий дідок попався», — роздумував Дорош, уминаючи смачні бабині пироги.
— Смачні пироги, — прихвалив уголос.
— їж на здоров'я. Нащот пирогів — моя баба перша на хуторі. А ви ж, хлопці, далеченько розігналися? Чи, може, воно вже й хватить? Якби на мов мненіє, то так, що вже й хватить. Мовчиш, командире? Отож і горенько. Ти думаєш, у тебе першого питаю? Моя хата від боліт крайня, через неї вже, мо', полк, а мо', й ціла дивізія перейшла таких, як ти. Усе з боліт крадуться. А я сміюся: чи не відьми болотяні вас там висиджують за ніч? А самого так і давить обценьками. Моя стара кожного дня два чавуни борщу варить і дві макітри пирогів пече. Щитай — польова кухня.
— З рідних є хто на війні?
— Син. Мо', десь під кущиком перезувається, щоб не мулько тікати було.
Щтьма намотувалася на колеса, як сувої повсті, по хуторах сурмили перші півні.
— Спиняй, Миколо, я вже вертаюся. Значить, так, одвезеш їх на Борзенків хутір до кума Никифора. А він уже зна як. Ну, я пішов. Глядіть же, бісові сини, під бабськими спідницями засядете — прокляну. І мій хліб-сіль рогом вилізе. Ну, їдьте вже, їдьте.
Всі підійшли прощатися з дідом, а особливо Охрім Горобець: трясе діда за руку, не дає нікому слова сказати, все сам говорить:
— Ти, діду, як закінчиться війна, приїжджай до нас. Ми тобі таку пасіку доручим, що бочками мед качатимеш. Ти знаєш, яка в нас бджола? У вічко не влазить. Потому — у нас степ, а у вас одно болото. Бджолі квітку потрібно. А у вас де квітка?
— Ну й чоловік. Якби в рот зерно засипав — борошно б вискакувало, — дивувався дід.
Два хутори проїхали спокійно. В третьому напоїли коня, напилися самі. Почали радитися, чи встигнуть завидна доскочити до Борзенкового. Кінь довго нюхав дубову баддю на цямрині, одфиркувався.
— А чого б не встигнути? Що ми — за годину сім кілометрів не проїдемо? Наняй, Миколо.
Охрім обливав водою голову, «щоб спать не хотілось», і, проводячи долонею по стриженому волоссі, стріляв краплями:
— Щось мені таке манжуриться, коли б нам чого не трапилось.
— Пристебни язика.
— Поїхали.
Гострішав житній дух. Забризкана росою дорога м'якла під колесами. Від коняки несло потом і ремінною збруєю. В степу, на півдорозі до хутора Борзенкового, стало ясніти небо. Чорний коваль роздував горно, і небо рожевіло все більше. Будяки понад дорогою цідили малиновий сік. Обзивались перепела. Світла тінь косинцем лягла на степ. Микола підганяв конячину. Дорош спав, зарившись у сіно. Бійці ішли насторожені. Чумаченко димів цигаркою.
— Тихо, як у вовчій ямі... Тут краї глухі... І раптом всі щось відчули, зупинилися. Спочатку Погасян, потім Чохов, за ним Огоньков. Охрім витяг шию, як півень на тину перед «ку-ку-ріку»: всі ясно почули далеке гудіння машини. Вона їхала сюди. Розбудили Дороша. Він зліз з воза і сказав хлопчикові:
— Жми, — і показав на хутір. Миколка погнав коняку дорогою, щез у житах. Дорош махнув рукою бійцям, і вони залягли понад дорогою.
— Якщо транспорт великий — пропусти, малий — бити. Ясно?
Охрім шмигляє через дорогу раз, удруге. Хтось хапає його за шинелю, тягне в жито. Чугай мовчки гризе стеблину. Огоньков сміється з Охріма вголос. Чумаченко товче його кулаком в потилицю, щоб замовк.
Шум ближчає.
Погасян сигналізує, що машина одна, і перший стріляє в шофера, ураганна стрілянина — і тихо.
Тихо-тихо. Величезна, плямиста, з буцаючим зубром машина з'їжджає в кювет і глухне. Солдат лежить на борту, звісивши вниз руку. З каски тече кров. Два петляють житами, відстрілюються. Огоньков біжить за ними, скрикує: «Ой!» — і падає. Чумаченко зводить його, а по житі кров — ссик, ссик. Стебла багряніють.
— Ну, що тобі, що? — кричить Чумаченко. — Куди?
Огоньков біліє, бульбашить з рота рожевим. Під гудзик гімнастьорки потрапив колосок, відрізався, висить, воскові жовтіють зерна. Чумаченко тягне Огонькова до машини, здає Чохову на руки, а сам відкриває дверцята, бере за петлі мертвого шофера, волоче в борозну.
Дорош питає, хто поведе машину. Чугай каже:
— Я, — і сідає за руль.
Коли він дивиться з кабіни, то десь бозна-де внизу стоїть його земляк Охрім у довгій шинелі і каже:
— Може, підпихнути?
Огонькова прошило кулею навиліт. Його роздяг-ли, перев'язують пакетами, відібраними у мертвих німців.
Чугай уже завів мотор: німецька техніка опанована. Дороша пхають у кузов, Огонькова — в кабіну.
— Жми!
Ревище встає над степом. Сонце грає на побитому склі, а Миколка стоїть на возі, щось кричить і махає вслід бійцям подертим картузом.
III
Спочатку Ташань була чистою, тоді зробилася крейдяною, а потім заколотилася, завирувала спідсподу, посивіла. Із-за Беевої гори вилізла хмара, стала у воді темною фортецею, замертво, непорушне, взялась димами, закурілась. Хмара була сливовою, з підпаленими сонцем краями, щохвилі густішала, наливалася вируючою каламуттю, доки не стала внизу чорною, вгорі жовтогарячою, як глина на призьбі. Чорна тінь укрила село і річку, а в провулках між тинами поночіло, хати присіли. Ластівки летіли в тучу, голуби до схову. Сутулились соняшники, а небо кипіло. Верби опускали віти до землі, кутались і чекали, а тополям що! Синіми стрілами в небо — простору хочеться, висоти. Пройшло осоками, закошлатило, змішало, рвонуло верби за коси, — і захлипали віконниці, і таке розходилося, що вихлюпнуло воду з калюж.
В колгоспному дворі, стирлувавшись біля корівника, ревла худоба. Комори, стайні, волярня — все повідкривано, всюди валяються подерті мішки, смердить смалятиною. Собаки з гарчанням волочать по садку свинячі тельбухи. На яблунях висять свіжозідрані бичачі шкури. Біля контори — підводи, навантажені салом, пшоном, сіллю, борошном. Стоять люди, злякано дивляться на все, що робиться.
Оксен, збивши на потилицю шапку, сидить на ганку, курить. Пальці нервово давлять вишневий мундштук. Біля нього топчеться запнута у чорну хустку Олена. Губи кривляться, на очах сльоза, як морська вода на камінні. Донечка тримається за спідницю, син треться біля батька, мовчить, тільки ніздрі тріпотять.
— Їдь, Олено, евакуюйся. Прийдуть німці — пере-вішають.
— Хай уже. Що людям, те й мені.
Від контори до комор, від комор у степ гасає на рудому жеребці Гнат. Сідло рипить, з мундштуків — шматками піна. Хекає кінь, хекає Гнат. На Гнатові нова шинеля, чоботи із шпорами, картуз — ремінцем під бороду, два нагани, бомби, ножі. За спиною — гвинтівка. На золотому зубі пожежа, на лиці — пожежа.
На руці — нагай з козячою ніжкою. Його жінка Настя стоїть поміж молодицями, мліє:
— Отакий усіх німців одним конем перечавучить. Боже, одчаюга! Сьогодні вдосвіта встала борошно сіяти, за підситок, а під ним бомби лежать... Мого, молодиці, першого вб'ють. Такий на голі шашки полізе.
— Ну, довго будете м'ятися? — кричить Гнат, осадивши огиря. — Я вже всю сільраду оббіг. Бачите? — показує нагаем в степ.
А там гогоче, реве, крутить вогняні віхті, стріляє вернем у чорні хмари. Кінь і Гнат здибились на чорну хмару.
— Спа-а-алю все. Ні грама німцям не лишу! Хай суху землю гризуть.
— А ми що їстимемо?
— Єсть указаніє — вакуїруватися. Чого сидите?
— Жеребець волові не пара.
— Пішки ідіть, а то хитруєтеї Ми повернемося. О, тоді, знаєш-понімаєш, спитаємо, хто на чию дудочку грав.
Гнат б'є огиря нагаєм і летить дворищем, розпустивши крила шинелі, туди за Ташань, палити стоги.
Нарешті на підводи все вкладено, і Григір Тетеря підходить до Оксена:
— Тепер уже дорогою не розтруситься. Ось ключі:
оце — від комор, це — від льохів, а це — від контори. Візьми.
Оксен ховає ключі до кишені.
— Є ще дві бодні липового меду, кіш яєць і двадцять літрів рижієвої олії. На жнива приготовлено.
— Ходім у контору, напишеш розписку. В кабінеті Оксейа, як надворі, — все порозкидано, шафи порозкривані, під ногами валяються папери. Килимок, яким так любив хизуватися Оксен перед іншими головами колгоспів, зіжмаканий і облитий чорнилом. Зайшовши у кабінет, Оксен за своєю десятилітньою звичкою зняв шапку, повісив на цвяшок і, пригладивши рукою чорне, закучерявлене спереду волосся, сів за стіл. Зараз же його охопило ділове почуття, яке охоплювало його завжди в цьому кабінеті, за цим столом, де йому не раз доводилося вирішувати важливі питання колгоспного життя. Він навіть за тою ж самою звичкою. і керований тим же самим діловим почуттям сягнув рукою в шухляду, щоб витягти блокнот-щоденник, але відсмикнув її назад і криво посміхнувся: пригадав, для чого прийшов, і лице його зробилося суворим.
— От що, дядьку Григоре, сіялки, борони, рала, весь реманент бережіть. Найкраще — розберіть його на частини і заховайте. Зерно, що в коморах, роздайте людям.
— Аз посівфондом як?
— Бережіть десь там у куточку. Інші продукти: сало, смалець, яйця, мед, сіль — закопайте у землю, — і кришка. Щоб тільки ви один знали, де воно. Зрозуміло? Відступатимуть наші бійці, скажіть — просив ролова... — Оксен на хвильку замовк, одвернувся до вікна, — щоб стаєнь, корівників, свинарників не палили. Ну, як бомба або снаряд попаде, то тоді вже хай... Що ж зробиш... Тепер ще. Кидаю я тут свою сім'ю... 
Григір встав, зняв з лисої голови заячу шапку:
— Забрав би ти її з собою.
— Коли ж вона не хоче. — Оксен опустив очі, між бровами лягла зморшка. —Цілу ніч вмовляв: затялася, хоч вогнем печи: ти, каже, в армію підеш, а я між чужими людьми з двома дітьми що буду робити? Так що залишається вона тут. Дуже я вас, дядьку Григоре, проситиму: наглядайте за нею. Без мужичих рук — хата валиться.
— Об цім ділі не клопочись.
— Ну, оце і все. І ключі візьміть собі назад. В дорозі мені і голка важка буде.
Старим був завгосп і комірник Григір Тетеря! Відтоді, як заснувався колгосп, на цій посаді працював і тому, коли знову взяв ключі до рук і вони задзвонили в його пальцях, схилив на кожух сиву свою голову і подумав: «А хто його знає, може, й доживу до того, що засіки відкрию на нове зерно» — і поклав ключі у полотняну кишеню.
Вийшли на ганок. Оксен махнув рукою: рушай.
Заскрипіли підводи, заревла худоба. Дівчата, плачучи в рукава, погнали її з двору.
— Люди! — закричав Оксен і зняв шапку. Вітер рвав його чуб, оголюючи залисини. — Хліб вам роздадуть, так що голодні сидіти не будете. Прийде німець — стійте один за всіх і всі за одного. Може, я кого зо-бидив або не так сказав, то простіть. — Поклонився на всі боки, надів шапку, поцілував жінку, дітей і, прогримівши чобітьми по сходах, побіг наздоганяти підводи.
Олена догнала його, вчепилася за рукав:
— Як же я буду одна з дітьми, Оксеночку? Він поцілував її у мокре обличчя, притримуючи рукою шапку, погнав за підводами.
Гнат прогарцював прощальне коло по двору, зупинився у воротях, зняв карабін і вистрелив п'ять разів у повітря.
— Ждіть з перемогою! — крикнув він і оперіщив жеребця нагаєм. Той виніс його на шлях і полетів, рвучи копитами землю.
— І в кого воно отаке вдалося, баламутне? — гомоніли між собою баби.
— У діда Реви Нескистенко отакий був. Ніхто краще нього не задзвонить до утрені або «на достойно». А на паску як заведе, як заведе, то аж дух тобі перехоплює, так же чисто виказують дзвони: «Клим дома, Хоми нема, Хома дома, Клима нема», — схиливши голову набік і розмахуючи зморщеним кулачком, заскандувала бабуся.
— І що-бо ви говорите? — сіпала її дочка за рукав..
— А що? Хіба не правда? Отут на всю округу кращого дзвонаря ніде не було. І ти, боже мій, яке насунуло, — глянула вона на хмару, що стояла над горою. — І коли вже воно розійдеться?
— Ох, видать, не скоро, — зітхнула сусідка.
Оксен та Гнат разом з евакуйованими їхали цілу ніч без перепочинку. Ранком Оксен сказав на прощання тим, що гнали худобу:
— Оце дорога на самий Харків. Там худобу здасте, а самі як хочете — або ж додому вертайтеся, або мандруйте в тил Росії.
Павло Гречаний, у сірячині, з торбою через плече, босий (чоботи поклав на воза), кишені набехкані тютюном, мовляв, тепер хоч на край світу, підійшов до Оксена, щоб пояснив, куди худобу здавати: «бо я по городах не бував, то й не знаю».
Побачивши його за сорок верст від Троянівки, Оксен жахнувся: закрутить старого війна, пропаде чоловік, бо ж він далі Беєвбї гори ніде не був. «І як же я не помітив? Зовсім з виду випустив», — докоряв себе Оксен.
— У дівчат, дядьку, все записано. Вони знають. — «Отож і знайшли кого послати. Самі, значить, у кущі, а ти язика не маєш, то бий ноги, старий дурню, доки десь на дорозі ноги відкинеш». — А втім, знаєте що, дядьку, вертайтеся додому. До Харкова дорога далека.
— Та ми їм ще в селі говорили, — обізвалися дівчата. —Так он товариш Рева напали: «Здоровий, дожене». Ну, а дядько — авісно ж які — не відмовляться.
— Ну, то як, дядьку, вертаєте?
— Та про мене, — згодився Павло, узяв чоботи, ціпок і, скинувши шапку, довго стояв обабіч дороги, як чабан, що запас свою отару. Оксен з дівчатами озиралися весь час, доки його курява покрила.
— Свиня, — кинув він Гнатові, коли вони від'їхали на бокову стежку. — Отакого старого чоловіка — і то не пожалів.
— Ге-ге, — блиснув зубом Гнат. — Він двожильний, за твого, знаєш-понімаеш, коня виходить.
— Дурному гори немає, а все низ, отак і тобі, всіх на одну мірку міряєш.
В сніданок перекусили, напилися з баклаги теплої води, поїхали далі.
Під Оксеном кінь поганенький, замість сідла — мішок із сіном, а замість стремен — посторонки з петлями на обох кінцях. А в Гната — сідло на рипах, кінь як звір. їхали глухою дорогою, але і тут був великий рух. Дорога захрясла возами, худобою, кіньми і людьми. З меканням торохтять ратицями вівці, смердять розпареною на оонці вовною, понуривши голови, бреде скотина, дмухає на шляху, звихрюючи пилюку. У будах їдуть евакуйовані. Маленькі діти сплять на лахмітті або в материнських пеленах; на сонних, спітнілих личках чорні лишаї мух; разом із онучами сохнуть дитячі пелюшки.
Ззаду кожної підводи торохтить відро або задимлений казанок. Скриплять гарби, цьвохкають батоги, сопуть коні, люди з острахом позирають на обрій: чи не підкрадаються хижаки з чорними хрестами.
Оксен і Гнат потрапили в овечу ріку і довго не могли вибратися з неї.
— Довго ми з ними будемо вожжатися? — розлютувався Гнат і, перехилившись з сідла, зашмагав нагаєм по овечих спинах, аж курява знялася хмарою. Чиясь сердита рука схопила його за шинелю. Обернувся — чабан. Здоровенний дядько з гирлигою.
— Ти чого тварину зобижаєш? Ти чого б'єш? Хомо, ходи сюди, осьдечки він, лярвуватий...
Прибіг Хома, в постолах, і, не говорячи ні слова, вперіщив Гната батурого по спині і теж збив з шинелі стільки пилюги, як з вівці. Гнат відсахнувся конем з дороги, зірвав з плеча гвинтівку, і діло, може б, кінчилось погано, та Хома здогадався: шмагонув батурою жеребця, і той, задравши голову, поніс вершника степом.
— Ви чого кулаками розмахалися? — під'їхав до них насуплений Оксен, але очі його шалено сміялися.
— А коли ж він, сякий-такий, тварину без'язику зобижає. І рука піднімається в сучого сина.
— А ви знаєте, що то голова сільради, а ви руку підняли, і він вас у першому ж селі передасть властям.
— В цьому степу ми всі однакові: голови і ноги. Правду я кажу, Хомо?
— Авжеж, правду.
«Ну, з Гнатом таки весело їхати. Обов'язково десь у веселу дірочку свисне».
За якісь гони Оксен нагнав Гната. Той поривався назад.
— Я їм покажу, хто я такий. Я їм пропишу, овечим курдюкам!
— Ти, Гнате, їдь тихо, бо то такі дядьки, що намилять тобі шию, а потім з неї витяжки зроблять.
— Що? З мене? — нахвалявся Гнат, але завертати до дядьків роздумав.
Невдовзі вершники повернули на грунську дорогу і тільки доїхали до перших хат, як із соняшників вийшли два бійці: корячконогий узбек з карабіном за плечима і високий худий сержант в здоровенних ботинках.
— Хто такі, куди їдете? — запитав він, випльовуючи з рота соняшникову луску, від якої були сині губи. — Документи.
— Вакуїровані ми. Зіньківського району, з села Троянівки, — пояснив Гнат.
— Слова болтай зачем нада? Бумага давай, — вимагав узбек.
Гнат, відгорнувши поли шинелі, поліз за документами. Сержант ворушив синіми губами, довго читав їх, нарешті повернув Гнатові.
— Ваші, — звернувся він до Оксена.
— У нас одні на двох, — заграв очима Оксен.
— Мені наказано, а наказ командира закон для підлеглого. Ви що, з одного села?
— Так точно. Він голова колгоспу, а я голова сільради.
— Проїжджайте...
— Стой, стойї Куда? — замахав узбек і, схопивши Гнатовото жеребця за вудила, осадив назад.
— Гіде узяв? — поплескав він смаглявою рукою по блискучих крщах нового сідла. — Яке твоє, зііаєш-понімаєш, діло?
— Самогон давал, седло брал. А? Какой такой хитрый. А? Военнні имущество назад забирай. Приказ такой знаешь? А? Скидай седло...
Гнат побачив, що діло повертається погано, вдарив шпорами кони, але узбек тримав за уздечку і знову осадив коня. Вишкіривши зуби, зірвав з плеча карабін:
— Слазь.
Гнат, плутаючись у полах шинелі, скочив з коня.
— Шагом марш. Командир говорить будешь...
— Я ж голова сільради... Із Троянівки... Ось документи...
— Какой такой. Седло воєнний, лошадь воєнний. Якши, яман — клади в карман. А? — прицмокував язиком узбек.
«Доїздилася, бортова довбня», — лаявся Оксен.
У крайньому ворі блукало з десяток засідланих коней.
«Ось навіщо сідлечко знадобилося, — полютішав Оксен. — Драпкоманда доганяє фронт».
В холодку на Шинелях спали бійці. З хати, облизуючись після онідацку вийшов капітан.
— Що трапилося? — запитав він, заклавши великий палець за портупею.
— Лошадь воєнний, куда едут — неизвестно, — виступив наперед узбек і кивнув головою на затриманих.
— Хто такі? — насупившись, тоном військової людини, яка призвичаєна до покори нижніх чинів, запитав капітан.
— А ви хто? — зацікавився Оксен, граючи веселими очима.
— Капітан Гребєшков.
— Те, що ви капітан, — я бачу. Одне тільки не зрозуміло, як бійці під командуванням такого капітана перестрівають людей і відбирають у них речі. Це схоже трохи на грабунок.
Веселі очі Оксена дивилися з такою відчайдушністю, що капітан відчуа; від цих очей можна чекати всякого клопоту і напасті.
— Є наказ конфіскувати військове майно. Хамраев, зніміть сідло.
Узбек, радісно вишкірившись, бадьоро підійшов до Гнатового коня. Оксен зняв із себе смушеву шапку, подав Гребєшкову:
— До капітанської шпали не вистачає сивої шапки. Відразу будете генералом.
— Мовчати, — побагровів капітан і зробив шиєю судорожний рух. — Затримати, обшукати, згодом розберемося, — крикнув він.
— А чого згодом? Давайте зараз. Пішли в хату, — наполягав Оксен.
Гнат блимав переляканими очима, облизував сухі губи.
Господар, ветхий дідок, шмигнув у хатину, швидко закривши за собою двері. Гнат і Оксен посідали на лаві, каштан, крекчучи, заліз за стіл.
— Документи.
— Уже ж раз показували.
— Зайві розмови. Давайте на стіл документи. Обидва шльопнули шкіряними гаманами, туго набитими довідками.
Капітан, схиливши голову набік, довго вивчав їх, обличчя світлішало, нарешті посміхнувся:
— Ясно. Ви — сільський актив. Не гнівайтеся — час тепер, самі знаєте, воєнний. Ваш маршрут? — Він поліз у планшет за картою. — Може, ми поїдемо разом? Веселіше буде? А?
— Нам не по дорозі. Ви люди військові, ми — цивільні.
— Вигідніше іти з нами. Мої бійці, — він зробив наголос на слові «мої», виходило так, що вони існують для того лише, щоб охороняти його персону, — народ стріляний і, якщо вам доведеться сутужно, не підведуть.
— Це ви про що? — не второпав Оксен.
— Ну, — капітан опустив очі, зробив пальцями такий рух, ніби розтирав муку. — Ви комуністи — і тому з вами можна відверто. Може статися таке, — він знову підняв очі, ніби хотів подивитися, яке враження зроблять його слова, — що ми будемо оточені, ну, потрапимо в оточення, — поправився він. — Поки що, звичайно, ні, але може таке статися. Я веду їх на  Харків. Там, за всіма даними, будуть формуватися дивізії.
— Ви, як я бачу, не дуже поспішаєте?
— Мої люди дуже втомилися, — зітхнув капітан. — Вони ще не відіспалися після боїв на Дніпрі, і, природно, їм треба в першу чергу відпочити. Дорога передбачається далека.
— О, це правда. Особливо на конях і отакими манівцями, — засміявся Оксен. — Дозвольте поцікавитися вашою тактикою? Війська рухаються большаками, а ви лісочками, ярочками? Так безпечніше?
Капітан засміявся уривчасто і неприємно, оголюючи червоні плитки ясен:
— Сильно. Чудово... Ха-ха. Але, дорогий мій, я давно вже виріс з того віку, щоб мене в чомусь підозрівали. Якщо ви хочете йти зі мною, — будь ласка. Коні, сідла — це, звичайно, дрібниця. Вони залишаються за вами. Да, — схаменувся капітан, потираючи рукою лоба, — ви з якого району? Зіньківського? От сюрприз.
Він вийшов на ганок, щось наказав днювальному і повернувся назад, загадково посміхаючись. В сінях почулися голоси. Увійшло двоє: високий, широкоплечий і низенький, білявий, виструнчилися перед капітаном. Капітан скомандував «вільно» і сказав бійцям:
— Пізнаєте?
Бійці, як по команді, обернулися до лави і на якусь хвилю застигли, приглядаючись: враз усе змішалося — крик, лемент. Хто кого обіймає — не розбереш. Тільки чується:
— Панас Гичка? Оце ти?
— Оксене...
— І Гнат тут? Ого-го-го! Куди? Звідки?
— Дядьку, почому онучі продаєте? — тягне Оксен за обмотку...
— Ти скажи! Оце зустрілися! Чи думав же? — вигукує Панас. — Хлопці, в кого горілка є? Товаришу капітан, земляки, їй-богу. З одного села. Хазяїн, а, хазяїн, готуй закуску — земляків зустріли. З одного села, — гукав він у другу кімнату.
— Тихше, не метушися, Панасе, — умовляє Оксен, — а то десь у мишачу нору шмигнеш — і не знайдемо.
— А ти теж не тупщойся, бо головою стелю розвалиш, — дає здачу Панас.
— Глянь,  Гичка вуса відпустив, — дивується Гнат. — Знаєш-понімаєш, як Чапаєв.
— Отже, нашого полку — прибуло, — посміхнувся з-за столу капітан. — Коли так, збирайтесь. Негайно виступаємо.
— Товаришу капітані Як же такі Земляків зустріли — і по чарці не випити? Та нас грім поб'є за таку непошану, — жалісно кривився Панас.
— Дорогою поговорите. Виконуйте наказ. Через хвилину бійці покинули гостинний двір. Господар, спершись на тин, довго стояв, потім зняв із кілка відро, яке забули бійці, і поніс до хати: в хазяйстві знадобиться.
Зібравшися на гору, вершники поїхали лісом. Тут було прохолодно, і коні пішли бадьоріше. Капітан із Хамраевим та сержантом Голобородьком їхав попереду, Оксен із земляками — ззаду.
— Ну, як воно там, на фронті?
— Німець пре, так пре, що й зупинити годі. Оце бачиш, пукавку?—труснув Панас заржавілою рушницею. — А в нього автомат. Біда, брате, біда. Вони, гаддя чортове, рукави засукають, чуби поначісують, автомат до пуза прикладе — і сипле, немов горохом, голови тобі не дає підвести. Е, коли б нам техніки більше, ми б їм показали, де чіп затикається. А так що? Мінами як зачнуть швиргати — так навколо шквар-' чить, як на сковороді. Проте біля Києва і ми їм духу дали. Добре дали. Таки так дали, що не одного земля свята ковтнула і вже не поверне. І все ж таки довелося відступати. Нажали. Ой, скільки нашого брата у Дніпрі! Котрі уміли плавати — то сяк-так добралися, а котрі ні... Отут із хуторів, що за Троянівкою, рятував я одного землячка, пораненого. Та хіба врятуєш і — Голос у Панаса приглух. — Живіт осколком розшабатувало, кишки крізь пальці випирає. Куди там рятувати.
Гнат, слухаючи оповідання Панаса, принишк, і сідло під ним рипіло вже не так весело.
— Поклав я його на землю. Бачу, щось сказати хоче — очі так і говорять, так і говорять, а вуста мовчать. Зівнув два рази — і все.
— Ну, а з наших односельчан нікого не зачепило? — горбиться Гнат.
— Петруся Чаєчку.
— Вбито? — аж скрикнув Гнат.
— За Дніпром. Як у обороні стояли. І то як убило? Правда, що кажуть: суженого конем не об'їдеш. Послали ми його з відром по кашу. Попоїли ми добре (німець саме перестав стріляти). А він тоді й питає: «Може, хто добавки хоче?» — «Ні, спасибі, — відповідаємо. — Душа більше не приймає». Коли це де не візьмись Охрім. «А я б, — каже, — з котелок рубонув». А бий тебе сила божаї Ото не дивися, що такий миршавий та зачуханий, а жер за десятьох, той Охрім, як перед погибеллю. Петрусь за відро і каже: «Оце, Окріме, тільки заради тебе іду, щоб ти знав, який я добрий» — і пішов. Тільки пішов, як тут німець знову мінами кидати заходився. Потім уже і стрільба припинилася, а Петруся немає та й немає, мов крізь землю провалився. Зійшов я вниз по схилу... дивлюсь... — Губи в Панаса сіпнулися. — Ну, ти! — крикнув він на коня, що потягся було пастися. — Дивлюсь, лежить. Відро в руці, і каша на пісок вилилась. Півголови, як бритвою, зрізано. На потилиці волосся пасьомцями позлипалося, і на них кров запеклася.
Деякий час троянівці їхали в тихій жалобі. Усі думали про те, що жив чоловік — і нема. А який гармоніст путящийі Чи хрестини, чи весілля, чи так яке гуляння, то вже без Петруся не обійдеться. Покладе голову на гармошку, приплющить очі та як уріже ойру-сміх — хоч-не-хоч танцюватимеш. І от немає Петруся. Загребли його в придніпровських пісках. Ніколи він не повернеться в рідне село. Не побивайся, жінко, не виглядай, не надійся, не прийде він, не обійме твої натруджені плечі, не порадує діточок — житимеш одна, і страшне слово, як тавро, запечеться у твоєму серці на все життя: вдова.
— Е, чого це ми носи повішали? — перебив мовчанку Панас Гичка. — Все про війну та про війну, а ти, Гнате, або ти, Оксене, про село розкажіть. Як там, що? Хотіли мимохідь і ми додому зазирнути, та капітан не дозволив. Каже, вас пусти, то біля бабської .спідниці і прилипнете. Так і не вдалося зазирнути в рідні краї. Та, мабуть, і краще. Раз перекипіло серце — і баста. Навіщо вдруге ятрити?
І розмова полилася тихо та сумирно, як то водиться між хорошими земляками, а ще особливо полтавчанами: що нового, як живуть сім'ї, кого взяли в армію, а хто вже, може, повернувся «по чистій», чи цілі хати, чи не бомбили села...
В лісі почулася голосна розмова. Передні зупинилися, наслухаючи. Капітан підняв руку, щоб задні також припинили рух.
— Що там таке? — зацікавився Оксен і пробрався наперед.
Гребєшков і Хамраєв про щось тихо говорили. Потім капітан махнув рукою і сказав: «Давай». Хамраєв зняв карабін і пішов поміж кущами, високо піднімаючи ноги. Ні одна галузка не хруснула під його ногами. Люди притихли, слідкуючи за ним. Скоро гімнастьорка Хамраева зникла між деревами. Гомін у лісі також притих. Було чути лише, як шелестить на деревах листя та важко сапають коні. Сонце вже стояло опівдні, і тіні від широких крон лежали на траві. Лісова прохолода освіжала людей і коней; десь далеко, в сторону Охтирки, чувся приглушений гуркіт. Німці бомбили станцію. Вершники на той гуркіт перезирнулися. Гнат рипнув сідлом, і всі зашикали на нього, ніби те рипіння було чути за тридев'ять земель. Враз почувся шелест, і на дорогу вийшов Хамраєв.
— Там люди, товариш капитан. Наши люди. Лошадь травка щиплет. Люди язиком болтай. Какой-такой — не знаю, — доповів він.
За кілька хвилин вершники були на галявині. Біля багаття сиділо з півдесятка озброєних людей, перед ними стояла сулія самогону і сковорода, на якій шипіла підсмажена ковбаса.
— А, наші дорогі бійці, браття, — кинулися вони до вершників. — Сідайте до гурту. У нас є чим почастувати. Сідайте. Все рівно — війна.
Більше за всіх кричав чоловік у фуфайці, підперезаний кулеметною стрічкою. Це був пристаркуватий чоловік, голова сива, але зуби білі, міцні.
— Хто такі? — запитав капітан, злазячи з коня.
— Ми хлопці веселі. Пий, гуляй. Ми тутешні партизани. А я — Олифір Кузьменко, з-під Журавного. Ще в громадянську війну по лісах ходив з партизанами. Та чого ж ви стоїте? Сідайте в коло, дорогі наші браття, і будьте як дома. Семене, а, Семене! — загукав він до молодого білочубого, що стояв, відставивши ногу, і, усміхаючись, крутив барабан нагана, застромленого за пояс. — Ану, давай сюди всьо, що треба. Ми запаслися всім. На два роки вистачить, — вихвалявся Олифір.
Капітан сів у коло, біля нього примостився Гнат, раз по раз позираючи на нього і ніби питаючи, як же його триматися і що робити при цій кумпанії. Капітанові піднесли стакан горілки. Він відпив, закусив солоним огірком.
Оксен сидів поряд із Гичкою.
— Ну як? — запитав він, кивнувши на лісовиків.
— Кумедія.   Геть  чиста  кумедія, — зашепотів Панас.
— Слухай, а може, і ти б лишився у наших краях? Робота тут знайдеться.
— Аз тим, з капітаном як? Він же не відпустить? А і ниті що подумають. Утік, скажуть, заховався. Ні, піду я далі. За армією піду. Там наші бійці, наші люди. А про рідний край ти мені не нагадуй. Мимо дому проходив — ноги до землі прикипали, трохи було на Троянівку не завернув. А потім думаю — обійду десятою дорогою, подалі від лиха...
— А може б, ти подумав? У партизанах залишився. Тільки, звичайно, не з такими, як оце...
— Е, ні. Раз я вже вирішив, то хай так і буде. Ліоля невеликої гостини вершники знову зібралися в дорогу.
— Ще раз пропоную: їдьте з нами, — заговорив капітан.
Гнат був засовався їхати з капітаном і других підбивав :
— А що ж, капітан правду каже: чим тут нидіти в лісі, краще туди, де всі.
— Капітане, їдьте своєю дорогою і до нас не мацайтесь, — спалахнув Оіксен.
— Діло ваше, — капітан цьвохнув коня прутиком.
— Знаеш-понімаєш, ти не сердься, — ковзнувся на сідлі Гнат і розпрощався з Оксеном. — Живі будемо . — зустрінемося.
— Щасливої дороги, — махнув рукою Овсен і пішов до лісу.
IV
Тимко Вихор, Марко Дудочка, Сергій Золотаренко і Денис Кошара перебували у Святогорську, куди їх направили разом з іншими молодими троянівцями в заласний артилерійський полк. Жили вони на чумацьких правах, стройовою підготовкою не займалися, ходили в домашньому, спали в соснових куренях і виконували різні роботи: рили окопчики, обставляли тинами,. плетеними з лози, чистили на полковій кухні картоплю. Кадровики дивилися на них, як на сторонніх, що плутаються без діла під ногами і всім заважають. Який-небудь військовий хлюст, особливо з нижчих чинів, що надійно присмоктався до запасного полку і знайшов собі притулок від воєнних бур, зазираючи в курінь, зичним голосом кричав:
— Троянівка, на сніданок і
Тоді в курені створювалася метушня: з торб витягалися глибокі, як ковші, дерев'яні ложки з квітками, глечики або інший посуд, і новобранці строєм тупотіли до кухні. Повар затуляв червоною пикою віконце:
— Троянівка прийшла?
— Осьдечки вона.
— Підходь по одному.
Кожному одмірялося по черпакові перлової каші, яку бійці охрестили "шрапнеллю". Хлопці нашвидку хлебтали її і за домашньою звичкою облизували ложки. Денисові не вистачало, він брав свій глечик, підв'язаний попід вінця мотузочком, і, розмахуючи ним, як мазницею, пхався до кухонного віконечка.
— Добавка є?
— Смажені цвяхи і
— Сам тріскай.
Сердито посалуючи, ішов до куреня і запускав руку в домашню торбу, яка вже давно була пустою.
— На фронт би швидше. Там хоч годуватимуть від пуза, — висловлював він заповітну думку.
— А в нас оце в Троянівці пастухи картоплю печуть, — мріяв уголос Марко. — Напалять сухого картоплиння, а тоді понаносять картузами картоплі, позагортають у попілі печуть. А мати з Ганнусею коноплі витягають. Вода холодна, коли б отам ще не попере-студжувалися. Сьогодні вранці такий мороз був, що трава посивіла...
— Картоплю печуть, — перекривив його Сергій Золотаренко. — Може, німці твою Ганнусю на сковороді піджарюють. Ти про це не подумав?
— Що вони, звірі якісь, чи що?
— А як же їх називати, по-твоєму, коли вони живцем людей у вогонь кидають.
У розмовах, у тривожному чеканні минали дні. Незабаром Дениса Кошару і Сергія Золотаренка перевели у навчальну команду. Якось надвечір прийшли вони до куреня обмундировані, вимиті, пострижені. Пахли водою і милом. Видно, тільки що з лазні. Сергій, туго перетягнутий брезентовим пасочком, задавакувато викручувався на одному каблуку, обсмикував гімнастьорку, поправляв пілотку, щоб сиділа точно на два пальці від брови. Денис повертався, як ведмідь за горобцями: пекли ботинки.
— Що ж, це, мабуть, нам і розлучатися доведеться, — сказав Сергій Золотаренко. — Нас у офіцерську школу направлять, а вас, мабуть, на фронт — і кожен по-своєму доріжку топтатиме. Правду я кажу, Тимку?
— Звичайно, правду. Хто свого шукає, той знайде. Циганкуваті очі Тимка примружились. Сергій зрозумів його слова, як шпильку під бік. І заворушилася в ньому каламутна неприязнь ущипнути Тимка якнайболючіше:
— Чого це вас так довго в цих телятниках тримають? Чи не в генерали відразу хотять висватати? Тимко встав, трусонув головою:
— Ти що, в морду просиш на прощання? Підходь, я за це дорого не візьму.
Сергій ступнув уперед, шкіра на вилицях зачервоніла.
— Куди? — перепинив його Денис. — Як барани на толоці.
Він подав Тимкові мозолясту руку і, підштовхуючи поперед себе Сергія, пішов вайлуватою ходою. І ні туги, ні суму не було в його очах, немовби він розпрощався не з односельчанами, а з випадковими супутниками при битій дорозі.
На другий день виявилося, що немає одного з тро-янівців — Гараська Сича. Шукали його по всіх підрозділах, по лісах, понад Дінцем — не знайшли. До Тимка в .курінь прибіг озброєний гвинтівкою боєць:
— Ви Тимко Вихор?
— я.
— Ходім зі мною.
Тимко струсив із сорочки сухі соснові голки, вийшов із куреня. Боєць пропустив його вперед, ішов мовчки. Тим'ко озирнувся і хотів запитати, куди він його веде. Боєць ошкірився і легенько торкнув Тимка багнетом під лопатку:
— Тюпай, тюпай, нічого озираться...
— А ти не штурхайся багнетом. Я тобі не арештант,-— заграв жовнами Тимко.
— Це ще невідомо...
Тимко крутнувся на п'ятах, на його губах клекотіла лють. Боєць примружив очі, наставив гвинтівку:
— Ти що хочеш, зараза, щоб я тобі живіт розпоров? Ану вперед!
Тимко нехотя повернувся спиною до бійця, закрокував по піску. Такого приниження він ще ніколи не знав. Тимко увійшов у сосновий дощаний будиночок, який охоронявся двома вартовими, що стояли на дверях.
— Куди? — запитав один із них.
— До старшого лейтенанта Махоткіна.
— Проходь...
Тимко не один раз чув, як згадувалося це прізвище бійцями. Як тільки хтось із бійців нарікав на погану їжу в запасному полку, лаяв причіпливих командирів або висловлював своє незадоволення положенням на фронті, йому говорили:
— А чого це ти розбазікався? Хочеш до Махоткіна? — і боєць відразу ж затихав.
Коли мизаті, гостроокі і неговіркі бійці в малинових петлицях несли котелки, з яких скапував жир, хто-небудь обов'язково говорив:
— О, махоткінці пішли. Кашу із смальцем тріскають.
Вели когось без ременяки і пілотки, всі шепотіли:
— Он уже... Повели до Махоткіна...
Тимко не дуже цікавився, хто такий Махоткін, що він робить, тепер же насторожився і відчував неспокій. Усе, що він бачив, хотіло задавити його волю:
вартові, що мовчки стояли кожен біля своїх дверей, залізні шафи із величезними замками, тиша, настороженість, загадковість.
Боєць провів Тимка по коридору і відкрив двері, що вели до малесенького передпокою.
— Стій тут, — наказав він і, обсмикнувши гім-настьорку та поправивши на животі поясок, зайшов у другу кімнату. Через хвилину вийшов звідти і кивнув на двері: — Давай.
Тимко переступив через поріг, двері тихо закрились і клацнули замком.
В кімнаті не було ніяких меблів, крім залізної шафи в кутку і письмового стола, що стояв біля вікна. За столом сидів переперезаний ременями чоловік; голова у нього була важка, лиса і квадратна, руки маленькі, нервові, очі олов'яні; обличчя брюзкле, нездорового картопляного кольору, як у людини, що мало буває на повітрі і багато палить. Тимко майнув очима по кімнаті: вікна загратовані, на столі теж маленькі грати, мабуть, щоб не зсувалися папери. Тимко стояв струнко, розвернувши груди і злегка нахиливши праворуч голову. Він не був у військовій формі, а в домашньому, тобто в чоботях з штанами на випуск і голубій сатиновій сорочці, порваній на ліктях і спині. Тому він так і доповів, що «мобілізований такий-то на ваш виклик з'явився». Олов'яні очі обмацували руді Тимкові чоботи, на яких ще й досі сиділа порохами троянівська земля і зеленими лишаями сохли коров'ячі кізячки, чорненькі штанці, у яких парубок ходив у артіль на роботу, міцні груди Тимка, що двома сковородами проступали крізь сорочку, дихали спокійно. Тимко обмивав своїми чистими очима картопляне обличчя переперезаного ремеиями чоловіка.
— Я — старший лейтенант Махоткін, — нарешті обізвався чоловік, що сидів за столом. — Що вам відомо про Гараська Сича, що цієї ночі втік із частини?
Тимко потис плечима:
— А що відомо? Втік — і все.
— Він не говорив з вами про втечу?
— Ні. Не говорив. Та хіба той, що думає тікати, кому скаже?
— Буває так, що й говорить, особливо вірному товаришу... А в нас е дані, що ви полюбляєте товаришувати з утікачами...
В Тимка сипонуло морозом поза спиною: це — Сергій. Сергій Золотаренко. Це його робота... Це він розказав про мене і про Джмелика». Тимко витримав довдад олов'яних очей. Махоткін розгорнув папку, що лежала на столі, і довго та уважно читав її.
— Так тобі нічого не відомо про Сича?
— Ні.
— А хто у вас є такий, що може втекти?
— Хто ж його знає. Хіба до чужого залізеш удушу.
— А ти часом не збираєшся?
— Збираюся. Тільки на фронт.
— Навряд чи тобі вдасться.
— Поживем — побачимо... — усміхнувся Тимко. Махоткін устав із-за стола, з папкою в руці підійшов до залізної шафи.
«Запер туди і мою душу», — гірко подумав Тимко. Потім Махоткін підійшов до Тимка, пощурив очі, погрався ключами і сказав, з цікавістю зазираючи хлопцеві в обличчя:
— Стежка твоя запетльована, хлопче, і якщо ти і надалі мірятимеш землю лисячим слідком, то гляди, щоб у залізний капкан не попався... А тепер — марш звідси!
Тимко, похнюпивши голову, побрів до дверей, які відкрив вартовий, що супроводжував його до кабінету Махоткіна.
У дверях Тимко зупинився і хотів сказати: «Воно, бачите, товаришу старший лейтенант, у кожного свої на землі сліди, в одного лисячі, а в другого — вовчі. Розберись, чиї кращі», — але стримався. Боєць випровадив Тимка надвір, і Тимко сказав йому на прощання:
— Добряча в тебе служба, хлопче. Чим на фронті залізні галушки хапать, то краще людські душі. Тільки життя, бачиш, по-різному повертається. І колись правда припре і тебе до стіни...
— Ти мені побалакай більше, — огризнувся боєць, але Тимко уже не слухав його і швидко пішов пісками до своїх куренів.
Цієї ночі Тимко спав погано. Кілька разів виходив з куреня, слухав, як шумлять сосни і шелестить по піску вартовий. Вийшов Марко, накрився свитою, як пастух мішком.
— Ти чого не спиш? — запитав його Тимко.
— Досада роз'їдає. Сидимо, як до лакола прип'яті. Інших у часті порозпреділяли. А ми? Так. Ні в тин ні в ворота. А може, нас і справді кудись запроторять у моряки чи у льотчики? Тебе як викликало командування, то нічого не говорило? Якби знаття, я б зарані заяву написав до вищого командування, щоб мене ні в льотчики, ні в моряки не брали, а тільки в піхоту.
— Чому ж так?
— У льотчики вибирають таких, що на голову міцні, а я — нікудишній. Вилізу на клуню — і то голова крутиться. А як підтягнуть під самі хмари та попокрутять мертвими петлями? Що тоді з мене буде? Формена ганчірка. І на морі я також не можу. Весною стояв на мосту, дивився, як Ташань лід жене, — так і підперло до горла. А на морі? Там як почне кидати то вниз, то вгору, то не втямиш, де небо, а де земля. Мені тільки на сухопутті служити. Дуже великий я охотник по землі ходити. Так що ж тобі командування говорило? Не питало про Гараська Сича?
— Питало, та ще й лаяло.
— Це мій гріх, — зітхнув Марко. — Як полягали ми вчора спати, чую, щось мацає за плечі. «Це ти, Марку?» — питає. «Я», — відповідаю. «Ходімо надвір, я тобі щось скажу», — просить Гарасько. Вийшов я. Він відвів мене в сосни і каже: «Хочеш Троянівку побачити, то я тебе навчу, як це зробити». Я насторожився, думаю: «Тут формене діло не чисте...» Відводить він мене ще далі і тихо так шепче: «Ходім, — каже, — зі мною, і за тиждень будемо дома. Дорогу я роздивився добре, не заблуджуся. Харчі є — на двох вистачить. А ні — то в людей попросимо. Хто нас затримав? Ми на бійців не схожі. Скажемо — пастухи, худобу відганяли, і ніхто нас не займе. Ну, гайда». Страшно мені стало від таких слів, під грудьми холодець труситься. Ну що тут, думаю, говорити? Мовчу я, а в самого серце тільки стук-стук-стук, стук-стук-стук. Випустить він, думаю, отут мені кишки — і шукай тоді качки в очереті. «Ага, так ти злякався, значить... Боїшся? А я не боюся». Шурх поміж соснами — і був такий. А я стою — з місця не зрушу. Що ж, думаю, робити, кричати на допомогу чи до вартового бігти?
Тимко зірвав з Маркових плечей свитку, кинув на землю.
— Пішли до Махоткіна, — тихо наказав він.
— Чого? Хіба він і мене викликав? — не второпав Марко.
— Пішли, даси відповідь за те, що дезертира покривав.
Марко схопився руками за сосну, злякано запросився :
— Не губи мене, не карай, Тимку... Що ти робиш? Тимку... пусти, пусти мене...
Тимко стояв перед ним задиханий і гнівний:
— Бичачий оривок. Ну що мені з тобою робити? Нцтовкти твоїм дурним лобом об сосну шкода — всохне. Вона хоч тінь дає, а ти на якого чортового батька живеш на світі?
Тимко сердито плюнув і пішов до куреня. Ззаду, хлипаючи, плентався Марко, питав раз у раз:
— Тимочку, а ти не заявиш на мене?
— Цить, ратиця коров'яча! Ні ти, ні я нічого не знаємо, інакше обом попаде. А його тепер не знайдеш.
Полягали. І вперше Тимко задумався над тим, що в житті не так усе просто, як йому здавалося. Навіть серед односельчан виявилися хороші і погані люди:
одним можна вірити, іншим — ні. «Знав би я, чим ти дихаєш, я б тебе з очей не спускав, гада. За нього» люди на смерть підуть, а він у батька на пасіці медок тріскатиме. Земляки земляками, хоч ще ні бійці, ні стрільці, а так собі, горобці, одначе треба мені ширше очі розплющити».
Перед світанком зробили «підйом»:
— Троянівка, ворушисьі В темряві загомоніли люди:
— Ти куди торбу тягнеш? Думаєш, як темно, то не бачу?
— Хлопці, хто взяв онучі, признавайтесь. Один за одним вилазили з куреня, горбилися від холоду, торохтіли ложками, ламаючи ряди, шикувалися.
— Стрункої.
Темний чотирикутник завмер.
— Кроком руш!
Овечим потоком хлинули в пітьму, наскакували один на одного, лаялися.
— Припинити розмови!
Петлювали лісом, вийшли на дорогу. Два сержанти зупинили колону, почали рахувати людей: один з одного кінця, другий — з іншого. Коли сходилися на середині, виявилося, що не вистачає одного ряду, рахували знову.
Відсталих не було.
Колону повели далі.
Світало. З темряви поволі виступали стовбури дерев, угорі, між кронами, світлішали небесні озерця.
Знову зупинилися. Сержанти забігали, рахуючи людей. Якісь два військові ходили слідом за сержантами. Потім всі четверо відійшли набік, щось поговорили між собою, і сержанти пішли в ліс, а командири стали поперед колони і повели далі, з лісу.
— Куди нас ведуть? — шепталися в колоні.
— Приведуть — довідаєшся.
— Спати хочеться — очі злипаються.
— Браття, в кого є на цигарку?
— Так не дозволять же.
— Яв рукав...
Після перепочинку — походом далі.
За кілька днів пройшли Слов'янськ, Костянтинів-ку, Дружківку, заколесували по Донбасу, шукаючи загадкову і невловиму, як міраж, військову частину. Висловлювалися різні припущення. Одні говорили, що їх перекидають на Далекий Схід, інші — в Середню Азію, треті — кудись за кордон, у Персію, чи що...
— Пропадемо, — бідкався Марко. — Як будемо жити, коли балакати по-їхньому не вміємо?
Найгірше те, що люди, надіючись, що їх скоро обмундирують, брали найветхіший одяг, і тепер він розповзався на осінніх дощах, взуття рвалося, сухий пайок закінчився, і люди голодували. Уранці прибули на станцію Яма, яку недавно бомбили німецькі літаки. Склади горять, у рейках ще не стих бомбовий гуд, на колії — ешелон з пораненими. Один вагон сплющило, як консервну банку, перекосило двері і вікна, всередині стогнуть поранені, санітари метушаться з носилками, але ніяк не можуть дістатися досередини. Здоровіші поранені в піжамах, білих сорочках, а то й просто голі, по пояс похрещені бинтами, сходяться звідусіль у мазуті і вугільній пилюці — ховалися од бомб під паровозами, в шлакових ямах, в бункерах для вугілля. Військовий лікар ходить за начальником станції і просить відправки:  ще налетять раз — кого ж я повезу в тил? У мене ж люди. Ранені.
Залізничник не обзивається, він заклопотаний. Він розшукує аварійну бригаду, яку теж розігнало бомбами.
Тимко дивився на все це широкими очима. Перший раз у житті бачив він стільки покалічених людей. «Видно, там жорна величенькі, як от стільки людей перемололи», — думав він, спотикаючись об рейки. X? прихід на станцію помітили, і начальник станції аж задихнувся від радощів: от стільки людей привалило, та ще й здорові-здоровісінькі. Ану зараз їм кайла В руки, хай розчищають колію. Хлопці торби на шпали — і за роботу. Нальотів не було. Люди працювали спокійно. Ранені перемовлялися крізь відкриті вікна, шукали земляків, руками, на яких позасихала фронтова грязь, подавали махорку і дещо з їжі. Тимко з Марком працювали напроти командирського вагона. Один раз із вікна висунулася рука з пачкою цигарок. Марко побіг до вагона, вернувся блідий, губи його тремтіли:
— Там Федот... Он той, що на середній полиці. 
Тимко кинув лопату і в два стрибки вже біля вікна. Дивиться і нічого не бачить, тільки білу сорочку. У дверях вагона — медсестра в білому халаті. Він до неї:
— Пустіть мене. Там мій брат. Лейтенант Вихор. Сестра скидав халат:
— Тільки швидко, щоб не застав начальник, ешелону.
Тимко плутається в рукавах, халат не зодягається, він його на спину. Проходом іде тихо. Бинти, бинти, бинти. Смердить загноєним гіпсом, духота. «Де ж він тут е? Котрий із них брат? Чи отой, що сидить, скулившись, і, притримуючи ліву руку, хитається, як завідна лялька, чи отой, що витягнувся під марлею, як мертвяк?»
— Тимку! Брате!
Тимко озирається і бачить його на середній полиці. Він лежить горілиць, і права рука його в білих риштуваннях. Він сухий, маленький, від нього несе міцним димом.
— Брате...
У Федота щось перекочується в горлі і роздуває
тоненьку шию. По нижній частині обличчя пробігав судорога.
...Ташань, Ташань, голуба ріка, конопляний дух над оселями, журлива пісня надвечірня, одинока зоря над млинами... Де ви? Куди поділися?.. Тимко хилить стрижену голову, притамовує віддих у грудях:
— Де ж тебе поранено? 
Федот злизує язиком осугу з губів:
— Під містечком Радеховим у першому бою.
— Як жестам, на війні?
— Погано, Тимку... Людей убивають... А мене ось... — і Федот показав очима на біле риштування, на якому лежала загіпсована рука.
За вигоном хтось бігав і кричав: «Кому кип'ятку? Кому кип'ятку?» Федот боляче і досадливе:
— Уже й так дали кип'ятку... Душа горить... 
Раптом Федот схопився з полиці, очі його зробилися такими гострими, що зрізали б камінь. В них задиміло атаками і чужим далеким криком: «А він пре, гад, і жито толочить. А ми трупами слалися... І по тих степах ще й досі смаленими гімнастьорками нашими пахне...» Його вдарило щось по горлу, і голос обірвався. Він кинув голову на подушку, тремтячими повіками видавив з очей дві світлі крапельки... На голові поміж рідким волоссям голковими жалами виступив піт. Сухорляве, уже роз'їдене війною обличчя було жовтавим і якимось страшним на білій-білій подушці...
«Ох, як же тобі тіло зім'яло та покалічило, а душа в тебе, видать, кріпка, наша, вихорівська», — перековтуючи жаль, подумав Тимко і прикрив братові простирадлом ноги, — і це було першим знаком уваги до нього за все життя, за все життя. «Що ж між нами ходило, чорне та зловісне, що жили ми з тобою, як чужі. Мабуть, оте троянівське, домашнє. А тепер прийшло до народу лихо — і забулося все, і гірко згадувати його, бо і для нас із тобою велике лихо, брате...» Тимко стояв, знявши картуза, і чорна грудка злості на брата розтавала у його серці:
— Може, тобі чого треба, Федоте, то я збігаю на станцію, куплю...
Федот звівся на лікоть, але те, про що він думав і горював, ще не зійшло із його обличчя. Мабуть, воно дуже мучило його, і мучило не тільки в цю хвилину, а віддавна, бо, як додивився Тимко, залишило свої сліди: Федот постарів, посуворішав і тепер був дуже схожим на Йоньку: щось дразливе і вередливе поселилось на його обличчі.
— Нічого мені не треба, — відповів він якось сердито, але згодом подумав, поліз під подушку і, вийнявши з-під неї гаманець, дав гроші. — У нас оце якраз яблука падають... Вийдеш на світанку, а вони — бух, бух. Візьмеш із роси, а вони свіжі, холодні. Теплом літньої ночі віддають. — Далеке, троянівське пропливло мимо обох братів. —Ота яблуня, що до Павла Гречаного гіллям. Пам'ятаєш, Тимку, як він наших яблук об'ївся, а тоді голим животом по спориші лазив? Мати кажуть: «Павле, то ж так лікуються, як меду об'їдяться», а він голову підняв та й каже: «Від яблук також. Вони теж солодкі».
Обидва брати засміялися: Тиміко весело, простодушно, а в Федота й усмішка не вийшла, якась болюча, невесела.
— Ну, як там дома?
— Кидав усіх живими. Правда, — Тимко засміявся, — телятко втопилося. Пішло на Ташань, посковзнулося — і в воду стовбул.
— Батько побивався?
— Ото! Найбільше його Латочка під'юджував: То, блат, — каже, — не просте теля було, а вчене. То воно видивлялося, як щук ловити». Ну, а батькові тільки скажи, то вже пішло.
— Ну, а як Юля? — запитав Федот із тривожною обережністю в голосі.
— За неї нічого не знаю. Коли мене забирали в армію, її не було.
— А я ж її в тил відправив.
— То, може, вакуїрувалась?
— Може. А взагалі — вона погань. Мені писали, як вона з Денисом...
— А ти про неї не думай.
— Хотів би, та не можу. Ну, а ти як?
— Одправляють у якусь частину невідому. 
Федот замислився:
— Ось що, брате, я тобі скажу: бережи себе. Там такі залізні жорна, що тисячами перемелюють... — Федот глянув на Тимка добрими жалісними очима. — А як треба, то вмирай з вірою, що не буе тут німця на нашій землі... З вірою легше вмирати.
— Добре, брате, — тихо сказав Тимко і глянув Федотові у очі. — Тільки страшно мені людей убивати...
— Там навчишся. Ти не вб'єш — тебе вб'ють. В тебе ще захована лютість, а як вискочить вона з твоїх грудей — убиватимеш.
Довго мовчали. Федот обізвався першим:
— Дуже мені яблук хочеться. Може б, ти збігав, купив де-небудь?..
Тимко глянув на затиснуті в мокрій долові гроші:
— Я зараз, брате. Одну хвилечку, — і швидко вийшов із вагона.
Коли повернувся назад, санітарного ешелону вже не було. Марко, зазираючи Тимкові в обличчя, розказував :
— Тільки ти пішов — зараз же й поїхали. Непошкоджені вагони причепили до паровоза і поїхали. А з тих он вигружають ранених на машини.
Тимко побіг до машин. Федота там не було. Тимко віддав яблука якомусь пораненому, сів на гарячі рейки.
«Це ж він мене ждав, виглядав, а я не вернувся... Мабуть, воно так є на війні — усіх ждуть, та не всі вертаються. Звідкіля ж моя ниточка почнеться? І чи дійде вона до клубочка, чи, може, десь переруба її осколком і землею закидає? Щасти тобі, Федоте, на шляху. Хоч ти мені і крихти не зробив добра, та все ж таки ми брати...»
Надвечір колона, в якій був Тимко, підійшла до села німецьких колоністів — Розендорф, розташованого в глухому степу. Хати вишикувані під шнур, криті черепицею, «фінською стружкою», у вікнах палахкотить червона заграва заходу, ворота, двері — повідкривані; по дворах блукають кури, поросята, відгодовані свині.
Хралов зліз з коня, розім'яв ноги:
— Розійтись. Готових страв не чіпати, вони можуть бути отруєні.
Тимко, Марко, галичанин Прокопчук і татарин Ахметка зайшли у найближчий двір. Назустріч вибіг півень і, підігнувши ногу, затрусив червоним гребенем.
— А, здоров, куме! — зняв перед ним шапку Марко. — Можна до хати? Чи в клуні спати покладете?
Півень сердито закокотав і побіг у садок.
— От бісів німчуряка, чує, що не свої. 
Марко перший ступив на поріг, обережно зазирнув досередини.
— Іди, чого застряг?
— Еге, іди! А як міну підклали?
Ахметка зайшов першим. За хвилину, повискуючи, в хати вискочило порося, тягнучи задню ногу. Морда його була в борошні. За ним вискочив розлючений Ахметка, плювався на всі боки, витирав руки об шинелю.
— Чушка ночевал — Касимов не будет ночевал.
— Або тебе шляк трафить, коли переспиш із па-цем? — витріщив лупаті очі Прокопчук, але Ахметка махнув рукою і навіть не озирнувся.
В хаті все поперекидано, видно, вивозили наспіх. В будинку — п'ять кімнат, тяжкі дубові стільці, шафи, етажерки з книжками, на стінах — пейзажі з кірхами- і високими готичними замками. Кухня. Дитяча кімната. Тут два маленьких залізних ліжка, на стіні годинник із зозулею, яка визирнула з теремка і застигла з підсліпуватим дурнуватим поглядом; далі спальня — з широким дерев'яним ліжком.
— Ось де фріц із жирною німкенею качався! — вигукнув Марко, впав на ліжко в одежі, загойдався на пружинах.
— Міна! — вигукнув Тимко. Марко закляк з роззявленим ротом:
— Як же я тепер устану?
— Отак і лежи. Як поворухнешся, ноги — в один бік, голова — в другий.
— А він молодий, на полу переночує, — безцеремонне стяг Марка Прокопчук і кинув на ліжко свою порвану міліцейську шапку, даючи знати, що місце зайнято.
Прокопчук носив міліцейську шинелю з синього сукна, шапку-кубанку, штани-галіфе і присягався, що служив у міліції. Йому ніхто не вірив, бо в міліцію приймають людей серйозних, а не отаких шалифірів. Він вічно теревенив, розповідаючи веселі «віци» — анекдоти, співав коломийки, хоч живіт аж судомило  від голоду. Про нього говорили, що він має верблюжий шлунок і наїдається на цілий тиждень.
— Ая, то правда. Я маю середину фест. А знаєте чому? Бо мені її чинбар вичинив.
Одне лише дивувало в його поведінці: усіх заставляв сміятися, а сам не сміявся.
— Чого роти пороззявляли, хоч фірою заїжджай? — заговорив він, коли всі в хаті розташувалися на відпочинок. — Бачили пацє? То ходіть допоможете його злапати. Нинька мусимо мати вечерю не хлопську, а панську.
Марко зауважив, що, перш ніж забивати порося, треба розшукати сіль, бо не будеш носити за спиною не посолене сало. Краще курей нарізати, їх швидше поїсти можна.
— А то що, хіба ми євреї, що будемо прісну курятину їсти. Заб'ємо пацє, то діло иайвірніше.
Доки смеркло, в кухні гоготіло, як у горнилі. Тимко з Прокопчуком кондошили на столі порося. В хаті було так жарко, що кухарі працювали в одних сорочках. Випрана одежа просихала на шворці.
Марко приніс повний лантух курей, розсівся біля дривітні і влаштував бойню. Вийме курку з лантуха, наступе на крила ногами, цюк ножем по шиї — і готово.
Хлопці морочились біля поросяти і не дуже додивлялись, що робить Марко, а він уже кінчав роботу і сидів у пір'ї, як сатана, патрав курей і кип'ятив. Отак чаклував доти, доки не сталося нещастя. Якось він недобре прикрив лантух, кури повилазили і давай літати по хаті, битись у вікна, кудкудакати. Збили таку пилюку, що світа не видно. Марко, розчепіривши руки, стугонів по хаті, примовляючи: «Сіла, сіла, рябенька, сіла». А куди ж їй сідати, коли в хаті курячою смертю пахне?
Було б того гармидеру на цілу ніч, та здогадався Прокопчук відкрити двері, і повискакували кури надвір.
— Аби тебе дідько сколов, — лаявся він, вибираючи з голови пір'я.
Тимко сміявся, дивлячись на Марка, що стояв посеред хати, весь в пуху, як той курощуп у чужому курнику.
На цей переполох нагодився Касимов.
— Каждий хата — чушка, каждий хата — месо. Ахметка своя друг прийшоів.
Він відкликав у другу хату Тимка і таємниче сказав:
— Командир Тимка зовет. Бистро, бистро. Тимко командир нада.
Тимко спочатку не повірив, але Ахметка так гаряче переконував, що говорить правду, що Тимко зодяг-ся й вийшов надвір. Темно. Болото. По дворах шум, вовтузня, з кожного димаря валить смалятиною. Іноді мелькне чиясь тінь, глухо задзеленчить відро. І знову все тихо.
Кутаючись у теплий на вовні кожушок, насуваючи на голову поглибше смушеву шапку, Тимко пішов розшукувати квартиру командирів. Він не знав, де вона, і навмання зайшов в одну хату, щоб запитати. Відкрив двері. В обличчя вдарило гарячим духом розпарених людських тіл. Обгорнуло парою. В тій парі, як у тумані, люди. Галас, сміх, хлюпання. Баняться.
— Хлопці, в якій хаті командири зупинилися?
— Під дахом, під дахом, — насмішкувато кинули з туману.
— Я серйозно запитую.
— Тут, по-сусідськи.
Тимко вийшов і зупинився, вражений. Стало світліше. На чорну і довгу німецьку клуню падали відсвіти далекої заграви, її ледь-ледь було помітно крізь густу попону ночі. Там, де вона розгорялася, глухо погримувала канонада.
Темна ніч, принишклий степ, чорне чуже село, в якому ще смердить німецьким духом, викликали в Тимка тривогу.
«Чого це я серед ночі їм знадобився?» — думав він, входячи в будинок, де зупинилися командири.
В маленькій кімнаті, куди він зайшов, тепло і затишно. На столі «кадильниця» — черепок, наповнений якимось жиром. Храпов сидів у широкому вольтерівському кріслі, і трудно було розібрати, спить він чи так сидить, задумавшись: освітлені були тільки його довгі ноги в чоботях і руки, що лежали на бильцях. Груди і обличчя приховані кімнатним мороком. Костюченко, умитий, причесаний, в білій сорочці, а яку хрестом врізалися підтяжки, перелистував книжку в цупкій оправі.
— А, Вихор? Ну, як влаштувалися?
— Добре, товаришу комісар.
— Не голодні?
— Ні, товаришу комісар.
Костюченко поклав книжку на стіл, якусь мить затримав погляд на Тимкові, пройшовся по хаті.
— В клуні стоїть мій кінь. Засідлайте і проїдьте кілометрів десять у степ, у той бік, де заграва. Якщо щось небезпечне виявите, — скачіть сюди.
— Єсть, — козирнув Тиміко.
— Іще ось, на всякий випадок.
Комісар вийняв з кишені пістолет, подав Тимкові. Той здивовано і розгублено глянув на комісара, ніби питаючи, що це має означати і чи той не жартує. Але комісар дивився на нього серйозним, заохочуючим поглядом. Тимко поклав зброю у бокову кишеню. У потемках засідлав коня, виїхав з двору.
Чорною штольнею простяглася вулиця.
За селом зупинив коня і деяку хвилину прислухався. Заграва, зводячи рижу морду, розгорялася.
Тимко повернув коня і поїхав на неї, одною рукою тримаючи поводи, другою стискаючи в кишені пістолет. Заграва розгоряється, піднімаючись вище і вище в небо. Тимкові добре видно голову коня і стерновище, по якому він їде. Червоні відсвіти лягають на обличчя вершника. Тимко зупиняє коня і довго дивиться на заграву; і чим довше він дивиться, тим ясніше бачить, що там метушаться якісь тіні і долинають голоси. І мариться йому, що то горить його село. Люди бігають з відрами і кричать: «Гаси, гаси!» Враз налітає ^ізрна орда німців, арканить людей, б'є, волоче. Ось вони схопили Орисю, простоволосу, в одній сорочці, розп'яли на хресті. На білій сорочці червоними тінями танцює полум'я, білі ноги в червоній грязюці. Орися виривається, кричить: «Тимку, рятуй мене, Тим-ку!» — і на мить з тієї заграви вихоплюється бліде, крейдяне лице, з палаючими очима, коси розпущені. На них осідає попіл. А обіч шкіряться мордаті каски.
— Ні, гади, не буде по-вашому, — крикнув Тимко. На його крик від землі відділилася людська постать і майнула в темряву.
— Стій, — крикнув Тимко і погнався.
Кінь схарапудився, рвонув убік і став, як заплішений у землю. Тимко схилився з сідла і побачив людину, що лежала на землі і щось бурмотіла. Серце Тимка обхопив холодок.
— Хто такий? — запитав він, не злазячи з сідла. Людина мовчала.
— Вставай, стрілятиму.
Тимко поклав палець на спусковий гачок. Його рвонуло в сідлі і гримнуло в степ.
— Ану, вставай.
Людина піднялася і тихо засміялася хрипким бабським сміхом. Це була стара жінка у подертому пальті.
— Хто така, що тут робиш?
Жінка забурмотіла щось невиразне, простягаючи до Тимка довгі кощаві руки, кудись зовучи його.
«От історія. Що ж мені з нею робити? — подумав Тимко. — А що, коли це шпигун, переодягнутий у жіночу одежу і прикинувся божевільним. Треба відвести в село».
— Ану, марш вперед, марш!
Вона покірно пішла, щось бурмочучи і тремтячи від холоду.
Через півгодини вони були в селі.
Тимко постукав у двері, за якими спали командири.
— Хто там?
— Це я. Вихор.
У білій сорочці появився комісар.
— Що трапилося?
— Шпигуна спіймав.
Костюченко до цієї звістки поставився спокійно.
— Заходь.
Тимко підштовхнув бабу наперед. На столі так само горіла кадильниця-жировичок. В кріслі, не міняючи пози, спав Храпов. Почувши чужі голоси, прокинувся.
— Хто це? — запитав, показуючи на обірвану жінку.
— От, знайшов у степу. Белькоче — нічого не розбереш. А хто така — не знаю. Може, шпигун якийсь?
— А, це та, що нам про неї говорили, — усміхнувся комісар, дивлячись на Храпова. — Обшукайте її.
Тимко обмацав у неї кишені. Баба весь час усміхалася, водила носом, ніби до чогось принюхувалась.
— Нічого немає.
— Добре. Як у степу?
— Спокійно, товаришу комісар.
— Гаразд. Стару заведи у якийсь порожній будинок, хай вона там обігріється. Це божевільна німкеня а колоністів.
— А може, тільки прикидається?
— Ні, — усміхнувся Костюченко. — Вона справді божевільна. Нам про неї говорили в районі. Як бачите, німці її не захотіли брати з собою.
В цей час стара пристрасно заговорила, рвонулася до дверей, піднявши вгору висохлу, в жилах руку.
— Що вона белькоче? — запитав Храпов у Костюченка, який знав німецьку мову.
— Сини, каже, мої йдуть. Піду зустрічати своїх синів.
— От сволота, веди її швидше к чорту, — насупився Храпов.
Тимко вивів стару надвір, штовхнув межи плечі:
«Ще буду квартиру їй шукати. Хай іде, куди хоче» — і пішов до своєї хати.
Назустріч вибіг Марко і, ні слова не говорячи, прожогом кинувся в садок. Його довго не було. Потім прийшов, ліг поряд з Ахметкою.
— Почему не спиш, сюда-туда ходиш? — обурився Ахметка. — Чушка об'єлся? А?
— Тобі б , таке, — щиро побажав Марко, постогнуючи. — Де ти бродив цілу ніч? — звернувся він до Тимка. — І повечеряли без тебе.
— Тебе в садку сторожував, щоб за вуха тримати, — усміхнувся в темряві Тимко.
— Тобі сміх, а мені... Ох ти ж горенько... — і Марко знову вискочив із хати, як на пожежу.
З німецької колонії виступили на світанку. Туман розвіявся, на сході зарожевіло небо. Після відпочинку люди побадьорішали, дружно місили ногами багнюку. У кожного за спиною теліпався лантух, аж назад тягнув. Прокопчук — шапка на потилиці, шинель розстебнута, лупаті очі так і виграють, так і химерять, щоб що-небудь збрехати, — цілу дорогу теревенить, одне кінчає, друге починає.
— Ото, пане-товаришу комісар, як хочете, то повім, як було, — починає він, пхаючись наперед.
— Товаришу, без «пане», — поправляє його Ко-стюченко і посміхається.
— А, так, так. Коли ж запхався мені той пан у голову, щоб його чорна хвороба вдарила, що й викинути не можу.
Сонце пробилося крізь туман, гріло землю, і вона парувала стиха, тужавіла; дороги просихали, ставало легше іти. На горбах маячіли людські постаті, і коли мобілізовані підійшли ближче, то побачили, що то бійці копають окопи. Жовта глина лежала на стерні свіжими купками. Обабіч горіло маленьке вогнище. На лопаті, що лежала на пустих кулеметних коробках, висів котелок. Літній, зарослий щетиною боєць щдкладав сухі соснові щепи, кашоварив.
— Братці, не буде в кого махорочки на самокрутку? — запитав він, витираючи червоні руки об штани.
— Задніх питай, там народ багатший, — порадили з гурту.
— Що за частина? — запитав, під'їхавши, Храпов.
— Ось, риємо, — показав на окопи боєць і незадоволено насупився. — Отак кожного разу. Вигепаєш окоп по шию, цілу ніч сорочка не просихає, а вранці команда: «Відступати». Змотуй, значить, вудочки. Так що, знайдеться у кого закурити чи ні?
Прокопчук виступив наперед, розшморгнув кисет із свинячого міхура.
— Де такого доп'яв? — засміявся боєць, любуючись кисетом.
— Це мені один равин подарував.
— Що? — не второпав боєць.
— Бери, коли дають. Чого розпитуєш. Люди познімали з плечей торби, розташувалися на короткий відпочинок. Раптом хтось крикнув: «Повітря!» Деякі попадали на землю, деякі застрибали в окопи. Тривога виявилася даремною. Два німецьких месери прошуміли стороною, залишаючи за собою металевий дзвін.
— Чекай, чекай, — посварився йому вслід Прокопчук. — Злапають тебе колись за хвоста, годі буде вирватися.
Всі засміялися. Прокопчук зняв із себе торбу, розсупонив й, вийняв сало, примовляючи, як на весіллі:
— Їжте, людоньки, їжте. З доброго кунця сало. Із жирного. Може, хто курятини бажає, то й таке у нас є. Ану, Марку, гости людей на добре здоров'я.
Бійці повилазили з окопів, дружно накинулися на гостинці, смоктали курячі кісточки. Марко з тривогою позирав на торбу, що все худішала.
«Своє сало в торбі тримає, а моїх курей їдять, аж ва вухами лящить. Щедрий на чуже, а свого, не бійтесь, не роздає. Плакали мої запаси».
Перепочивши, рушили далі. Всю дорогу Марко мацав порожню торбу, лаяв Прокопчука:
— Мої запаси пороздавав, а свої, бач, ні. Який хитрий.
— Або ми з тобою в голодний край, а не поміж людей йдемо? — не втрачав надії Прокопчук.
— Говоріть. Гаразд, що язика маєте доброго. Увечері проходили Старобільськ. Вулицями містечка рухалися війська, обози, евакуйовані, команди, що наздоганяли свої частини, у провулках бродили корови, коні; запах кізяків і сечі не міг розвіяти навіть вітер. Вранці містечко бомбардували. Під ногами тріщало скло, вікна зяяли чорними ротами, а на дорозі, по виїзді з містечка, стояв загрузлий по самий радіатор трактор. Біля нього два трактористи у ватяних штанях і фуфайках, обличчя в грязюці. Вони просять проїжджих і перехожих:
— Допоможіть виїхати. Що ж, отак хай і пропадає техніка?
— Щоб витягти — биків треба. А де ж їх візьмеш, — відповідають їм гнані своїми клопотами. Дорога пнеться вгору. Хтось із хлопців каже:
— Оце за отими хатами уже Росія починається. Тимко глянув на ті хати, і чимось рідним повіяло від них. Біля порога на кілку — глечик, металевий блискучий цідильник, з димаря солом'яний дим, і мариться Тимкові далека Троянівка. Це мати вже подоїли корову, відлучили теля, на столі парує череп'яна миска з галушками. Два мордаті німці заходять у хату, зривають фотографію Федота, що висить між рушниками, розбивають прикладом череп'яну миску, виводять із сарая корову і тягнуть її за оривок з двору... Від цих думок вогнем займається Тимкова душа, він озирається ще раз і ще раз, але мати віддаляються, меркнуть, вечірня темрява криє їх.
Ще три доби колесували по Воронезькій області. Нарешті зупинилися у величезному селі, поблизу від Богучара. Тимко з товаришами розквартирувався в хаті не старої ще молодиці, яка жила з двома дітьми і батьком, на диво словоохочим дідком. Дідок завжди сидів у своєму кутку за піччю, розіклавши біля себе своє немудре майно: ножиці, циганську голку, нитки і різне шкураття, — майстрував онукам теплу одежину.
Хлопці бачили, як тяжко живеться молодиці, і одностайно вирішили допомогти по господарству. Взяли із колгоспу коней, спиляли старого осокора, привезли у двір, і Тимко з Прокопчуком розпилювали його, а Марко та Ахметка рубали. Молодиця не знала, як віддячити, бігала то в хату, то в льох, готувала для рубачів вечерю. Марко доповів, що на обід варена картопля в «мундирах» і квашена капуста з олією. Прокопчук пророчив, що й пляшка самогону.
«А що ж, я ще не такий старий», — підкручував він вуса, коли господиня появлялася на подвір'ї.
Та не так сталося, як бажалося. Надвечір заторохкотіли по груддю підводи, зашниряли по дворах якісь люди. Прибіг захеканий Марко, шапка на потилиці, рижий чуб прилип до лоба.
— Арештованих нагнали! Повне село. Між ними чи турки, хто знає, що воно. У кудлатих шапках.
— Які турки? Що ти мелеш? — допитувався Тимко, знаючи Маркову вдачу перебільшувати.
— А он глянь, сюди йдуть.
У двір зайшло кілька чоловік. На головах кудлаті шапки, на спинах овечі шкури вовною догори, на ногах — постоли із сирої шкіри, змерзлі, торохтять, як дерев'яні. Лиця людей сухощаві, горбоносі, з чорними, дикуватими очима. Вони, мабуть, хотіли зайняти квартиру, але Ахметка вибіг наперед, замахав руками і швидко заговорив до них по-татарськи. Вони відразу повернули і пішли з двору.
— Хто це такі? — запитав Тимко.
— Чечень гололоба. Брат мой. Тільки-но чеченці вийшли, прибіг вістовий від Храпова, крикнув, не заходячи у двір:
— Виходь на майдан. Шикуватися.
Хлопці вскочили в хату, речові мішки на плечі — і гайда. Господиня стурбовано вслід:
— Виступаєте, чи що? А я ж і картопельки наварила...
На майдані викрики команд. Сіра обірвана різноманітна юрба, чоловік п'ятсот, вишикувалася квадратом. Картузи, кудлаті папахи, пілотки з відкоченими йа вуха бортами, шинелі, шкірянки, піджаки, з яких клаптями вилізає вата, кожухи, бешмети, зіпуни, чоботи, валянки, постоли, брезентові черевики, обмотані в ганчір'я ноги в калошах. Лиця неголені, немиті, втомлені довгими переходами і недоїданням. Люди ворушать лопатками — заїдає нужа. Перед строєм сновигають міліціонери в коротеньких кожушках і валянках. Обличчя червоні від морозу.
— Ррр-ів-ня-аа-йсь!
— Сми-иррна-а-а-а!
Сірий квадрат завмирає. На бугрі стоїть вислопле-чий чоловік у розстебнутому кожусі, ніс м'ясистий, лице фіолетове, очі маленькі, сонні. До нього підбігають міліціонери, віддають рапорт, він також піднімає рукавицю, але кожного разу опускає, не донісши до скроні. Біля нього стоять комісар Костюченко і лейтенант Храпов. Обидва в довгих артилерійських шинелях, виголені, підтягнуті, чисті. Костюченко рум'яний, усміхається, оголюючи міцні зуби. Тимко не зводить з нього очей.
«Який він хороший, наш комісар. Це ж такі і в громадянську війну полки водили на біляків. Як він лагідно говорить щось до того міліціонера, а той як сердито дивиться на нього. Як він сміє так сердитися на нашого комісара? Думає, як міліціонер, так йому все можна», — міркує Тимко.
— Смиррно-ооо!
Тимко витягається в струнку.
«Гляньте ж, товаришу комісар, як я стою. Вірно я стою? Це я перед вами так стою, а перед міліціонерами не стояв би нізащо».
Костюченко якраз повернув обличчя, текучим поглядом пройшовся по лівому флангові, де стояла його команда.
«Помітив, побачив», — аж похолов від радощів Тимко і ще вище підняв своє зраділе, усміхнене лице із чорними сяючими очима.
Міліціонер, що проходив якраз мимо, повернув до Тимка тугу шию:
— Ти чого зуби скалиш? Стояти смирно! «Я тобі не підкоряюся, он мої командири стоять. Не тобі пара», — кепкує з нього в душі Тимко.
— Товариші, — почав комісар, виступивши наперед. — Товариші! От ми і передали вас тій частині, яку так довго шукали. Служіть чесно трудовому народові, — він приклав руку до скроні і відступив назад.
«Що ж це? Як? Що це? — забухало молотом у Тимкових грудях. — Товаришу комісар, як же це так? Чому?» — питав він, але комісар уже не дивився в їх бік, він уже їх здав і розмовляв з Храповим про щось інше.
«Що це? Куди ми? Хто ви такі?» — розпачливо озирався Тимко по боках, шукаючи відповіді на тисячі питань, що затуманили йому голову і заслали сльозами очі. — Хто ви такі? — приставав він до низенького дядька в зіпуні, який стояв, згорбившись, і тупотів личаками.
— Неблагонадійні, милок, неблагонадійні. Ти по якій статті судився?
— Я чесний. Я не судився. За що ж мене сюди? — закричав Тимко. — Ви, може, злодії, крали. А мене за що? Я — чесний.
— Цить, не шкабарчи, горобеня жовтороте. Це тобі не в маминій пазусі. Тут тобі решку наведуть швидко, — порадив з-поміж рядів густий бас.
Тимко рвонувся до нього. Марко схопив його за рукав:
— Не зв'язуйся з ними. Що ж тепер вдієш? Потрапив між ворон — по-воронячому й каркай.
— Не буду каркати, не буду.
— Розійдись! — пролунала команда, і люди, задубілі від двогодинного стояння, побігли до теплих хат. Заскрипіли ворота, загавкали собаки, забухали об груддя чоботи, застукотіли постоли. В морозному повітрі людський гомін затихав відлунюванням кроків.
Чеченці ходили від хати до хати чорною овечою отарою. То тут, то там чулася їхня швидка, гортанна мова.
Тимко повернувся на свою квартиру, куди, крім старих квартирантів, прибуло ще двоє — молоді хлопці сумнівного вигляду, видимо, з породи блатняків.
Зайшовши до хати, вони загнали діда на піч і зайняли найтепліше місце — біля грубки. Одного з них звали Госька, другого — Тоська. Госька — в морській тільняшці, Тоська — в зеленій вовняній жіночій кофті. Тимка вони зміряли з ніг до голови, з особливою дікавістю зупинялись на добрих чоботях і на теплій тужурці:
— Ти шьто, тожє здєсь жівьошь?
Тимко не відповів, а сів у куточку на соломі, навіть не підійшов до столу, де парувала в чавуні картопля, яку господиня зварила для рубачів. Зате Госька і Тоська прикомандирувалися найпершими і підтягли до себе чавун. Марко, бачачи, що Тимко не їсть, поклав у полу сорочки кілька картоплин, хотів віднести йому. Госька згріб його за рукав. Вилицювате обличчя його розплйвлося в усмішці':
— Ти, парень, видать, фартовий... Ану, полож назад.
— Еге ж. Так тобі й покладу. Ми цілий день дрова рубали, а вони за нас жерти будуть.
Госька моргнув Тосьці. Той знизу вгору вдарив Марка по руїках. Гаряча картопля злетіла вгору, опекла Маркові очі. Він сів на лаву і закрив їх руками.
— Ти — плохой человек. Зачем так делать? — наїжився Ахметка.
— Мовчи, свиняче вухо.
Тоська вийняв фінку з білою кістяною ручкою і спритним рухом угнав її гострим лезом у стіл.
Тимко зодягнувся і вийшов з хати. В розпашіле обличчя дихнуло морозом. На небі зорі мов подроблені кусочки зеленого  льоду. В провулках — темрява, тиша. Попрямував городами, задвірками, спотикаючись об груддя. Біля поваленого хліва горів огонь, від-кидаючи на землю довгі тіні в кудлатих шапках. Тимко здогадався: то сидять чеченці. Звідти доносився тихий, одноманітний речитатив, і тяжко було розгадати, чи то співає хтось, чи плаче. Тимко обминув чеченців і зайшов у хату, що стояла на городах трохи окремо. За столом сиділо все командування і вечеряло. Забачивши в хаті Тимка, здивовано перезирнулися, ніби питаючи один одного: «Чого він сюди прийшов?»
— Пробачте. Це до мене, — підвівся комісар із-за столу. — Ну, що скажеш?
Тимко стояв мовчки. Він не міг нічого говорити, тільки чорні брови майнули від очей врозліт і так застигли.
Костюченко провів його у другу кімнату, де було б зовсім темно, коли б не падали на. підлогу і на стіни відсвіти з першої хати.
— Товаришу комісар, за віщо мене? Тимко замовк, почуваючи, як його давить за горло і не дає говорити.
Костюченко випалив відразу:
— За те, що ти переховував Северина Джмелика.
— Але ж він клявся, що він не винен. Як же я міг невинного товариша...
— Запам'ятай, Тимку, — перебив Костюченко. — Товариші ви з ним були по сільських грищах та розвагах, а цього мало, щоб називатися товаришами. Тут, хлопче, увесь світ перемішався, і, щоб вийти чистим із цього виру, треба дивитися, пильно дивитися, що робиться навколо. Знаєш, Котляревський, твій земляк, писав : «Де общеє добро в упадку, — забудь отця, забудь і матку». Пам'ятаєш, відсилав я тебе із пістолетом у степ. То була проба на віру. Чкурнув би ти з ним — мене б до стінки поставили, не подивилися, що я комісар. А я вірив у тебе і зараз вірю. Тільки ось що тобі скажу — не ображайся, що тебе запроторили у трудову армію, а зрозумій: зброя — вона у різні боки стріляє... І ми її поки що не можемо дати в руки тих людей, у яких неясне відношення до Радянської влади. Отже, я тобі раджу — подовбай землю, подумай. Бачиш, яке закрутилося? Тут кожному чоловікові треба тверде місце знайти.
Тимко мовчки потис руку комісара і вийшов із хати. Коли він прямував мимо розваленої клуні, чеченців уже не було. На тому місці, де вони сиділи, пригасало вогнище. Під морозним нічним небом воно виглядало купкою зірочок, що їх хтось згріб у пірамідку. Тимко сів біля вогнища. Тут і досі пахло вовняними бурками і кислим розпареним духом постолів. Він сів, поклавши схрещені руки на коліна, а на них підборіддя, і вставився на стальну окалину попільцю, під яким жевріли виглянцьовані морозом жарини.
Так він сидів довго, відчуваючи тепле дихання ясару на руки ї обличчя, нюхаючи бражковий відпар снігу і землі, і земля ця пахла так само, як і там, дома, коли він одного разу, будучи на полюванні, розкладав багаття у глухому степу, і сміявся, і радів, і гомонів в товаришами, і жартував з Марком, який підстрелив кота замість зайця, і чарувався засніженим степом, вдихаючи лимонний дух місяця. Але тоді земля була для нього розкішшю, якою він дихав, якою жив, тепер же вона стала для нього печаллю, і вони були вдвох під високими зорями і говорили.
«Я добра, — говорила земля. — Я всіх народжую і всіх приймаю на вічний спочинок. А чому ви, люди, такі злі?»
«Бо ніяк тебе не поділимо...»
«Так я ж безмежна. Мене всюди вистачає — і тут, і на небі. Навіщо ж мене ділити?»
«Бо ти лукава, ти служиш усім — і ворогам, і друзям. Поглинь 'ворогів, тих, що йдуть на тебе, і ми знову будемо тебе орати і засівати і всі осколки витягнемо з твого тіла, щоб воно не боліло».
«Я вбивати не вмію. Я можу тільки приймати уже вбитих».
«Ну, ми тобі наробимо їх багато, тільки приймай. Бо ти — наша, і ми не хочемо, щоб ти стала чужою. Он як ти пахнеш хлібом печеним. Я ора'в тебе і засівав. Знаю... Тільки ти мені ось що скажи, бо ти найвищий суддя: обижав я тебе коли-небудь?»
«Ні. Ти мене рукою гладив, лагідно дихав на мене і все горе і радощі мені розказував. Ні, ти мене не обижав».
«Тоді за що ж мене обижають люди?»
«Бо ти ще не знаєш, як за правдою йти. Підеш за правдою — ніхто тебе не обидить».
«А правда є на світі?»
«Є».
«Де ж вона?»
«В добрих серцях. У твоїх братів, у тих, що в зелених гімнастьорках, що горнуться до мене, як їх ударить куля, і спалюють мені серце передсмертним подихом. У них найвища правда. Повір мені, бо я чую всі народи».
«Скоро я піду до них. Спасибі тобі, земле».
Тимко підвів голову і розплющив очі. Вогнище вже погасло. Зруйнована клуня почорніла, осіла в сніг. Від неї віяло морозним духом злежаної соломи. По селу ви-гавкували собаки на чорні тіні хат. Зоряний пил скапував на спресовану саньми дорогу. Тимко піднявся і пішов на свою квартиру. Зайшовши до хати, побачив чеченців, що шукали місця, щоб лягти спати. Посеред хати на соломі лежали Марко, Прокопчук і Ахметка. Біля грубки — блатники Тоська і Госька. Один чеченець по імені Елдар, переступаючи через їхні ноги, якось поточився і наступив Тосьці на ногу.
— Ти куди прешся, баранячий курдюк? — закричав він та накинувся на Тимка: — Це ти, чортів кугут, навів сюди гололобих?
— Не тобі одному в теплі спати, — відповів Тимко, даючи місце для Елдара.
— Іди геть, падло, сука.
Тимко з чеченцями спокійно вкладалися. Один тільки Елдар сидів, зацьковано позираючи то на Тимка, то на двох босяків під грубкою. Він відчував, що ті люди недоброзичливо настроєні до його кунака, але не знав, як захистити його. Тимко роздягся і приліг біля Марка, поруч з Елдаром.
— Тут самим тісно, а він татар навів, — шепотів на вухо Марко.
— Заткнись.
— Ще приріжуть уночі. Як не татари, то вурки. Вже нахвалялися. У двох ножаки, як на доброго кабана. Злигався. Ти куди не повернешся, так за тобою кислиці ростуть.
— Цить, кажу... 
Марко затих, але в кутку біля груби шепотіли:
— Ей, кугут, заліпити тобі бланші? Ми дірьовню без пашпортов бйом.
Тоська підійшов і сипонув Маркові попелу межи очі. Елдар схопився як очманілий, нетерпляче повискував, як пес, що хоче зірватися з ланцюга.
Тимко набрав у кухоль води, повів Марка до помийниці.
— Щемить? — запитав Тимко, давлячи у голосі дрож.
— Ріже, не можу глянути.
Тимко поставив кухоль на лаві, підійшов до грубки:
— Ану, забирайся геть!
— Мальчик, посмокчи пальчик, — нагло відповіли  від грубки.
 Тимко згріб у обидві руки тільняшку, ривком сіпнув до себе і, не давши опам'ятатися, щосили попер ~ у двері. Тільняшка векнула десь аж у сінях. Тоська занишпорив рукою по лахмітті, блиснув фінкою, її спритним ударом вибив Елдар. Радісно повискуючи, він кинувся на Тоську, затиснувши в руці кинджал, націлюючи йому в шию. Тимко відвів руку Елдара, і вона шкрябнула ножем по грубці, прописала слід. Тоська стояв у кутку блідий, щелепа його трусилася.
— Ну? — тяжко сапав Тимко. Тоська вийшов, торгнувши дверима.
— О боже, що ж тепер буде? — заскиглила господиня.
— А що буде: охолонуть на морозі — і по всьому. Будуть знати, як батярувати. Ото як зайшли одного разу до вуйка два равини, — і тут не зрадив себе Прокопчук, і всі, навіть чеченці, затихли. — А вуйко був лихий на них та й каже синові: «А давай-но ми їх провчимо, щоб не були паскудами». І давай тих равинів бити. Били їх, били, але один равин якось вискочив. Біжить вулицею, а назустріч йому Мошко і питає: «Ну, як справи? Є нинька гендель?» — «Є, — каже, — бо наша бере. Я оце вирвався, а там ще добирає». Отак і ті — набрали по саму зав'язку, тепер хай на морозі прохолоджуються, — і тихо: — Недобрі люди, босяки. Чу жим трудом живуть. Як паразити. Молодець, хлопче, — похвалив він Тимка. — Добре ти їх відчухрав. А то на голову сідають.
Чеченці, розпарені теплом, швидко поснули. Тимко теж дрімав. Раптом за вікном зашамотіло і заскиглило загробним голосом:
— Хоч одежу викиньте, жлоби. Тимко згріб їхню одежу і жужма викинув надвір. Лише після цього міцно заснув.
 V
— Павле, ну доки ти лежатимеш, щоб ти оближнем ліг? — кричала Явдоха, зазираючи на піч, з якої стриміли босі ножища і чулося голосне хрипіння. —  Господи милосердний і праведний! За які гріхи ти мені отаке убоїще послав? — бідкалася вона, пораючись по хаті та вряди-годи прислухаючись до клекотіння на печі: там хтось то наливав, то виливав воду з тикви. Явдоха зітхнула і заходилась мити посуд. Була це суха, немічна жінка з жовтим обличчям і чорними, колись красивими, а тепер змученими, як після хвороби, очима. Губи в неї були сині, аж чорні. Видно, в неї щось боліло, і вічно вона постогнувала, примовляючи: «І за що я отак мучуся? Де та смерть ходить? Чом вона мене не задушить? »
Повернувшись із служби, Павло оженився на Яв-досі тому, що вона була такою бідною, як і він. Явдоха нюхом відгадала, що Павло буде чоловік покірний і жити за ним буде легко, якщо прибрати його до рук. Тому вона і зробила все для цього, що могла, а саме: вінчаючись, перша ступнула на килим біля аналоя і на перших же днях їхнього сумісного життя ніжно сказала «ши» і зодягла на нього новеньке мережане ярмо. Павло мовчки всунув туди шию, як бичок-третячок, і поніс його крутим життєвим шляхом. Він знав тільки одне: крикне йому Явдоха «соб», треба повертати вліво, «цабе» — вправо. Але одного разу на вулиці жонаті чоловіки стали насміхатися з Павла, дорікаючи, що він не господар у своїй хаті, а до старого колеса заплішка. Коли отак із нього жінка вірьовки сучить, а він піддається, то не вартий він, щоб серед жонатих чоловіків на вулиці сидіти, бо справжній господар хоч раз на місяць, а потягає жінку за коси, щоб знала порядок та відчувала, що в хаті є хазяїн. А Павло як оженився, то ні разу й пальцем свою не торкнув! А жінці хіба можна вірити? «Усі бачать, як вона до чужих чоловіків ірже, один ти не бачиш», — під'юджували дядьки Павла.
Пізно повернувся додому. Явдоха сіяла муку на підситок, готуючись завтра пекти хліб. Павло підійшов до неї і хлипнув у вухо. Вона зойкнула і впала на долівку. Павло витріщив очі і став дожидати, доки підведеться: вона не підводилася і перестала дихати. Тоді він побіг до сусідів і сказав, що Явдоха впала і не встає. Сусіди прибігли в хату, розціпили Явдосі рота і влили води. Після цього Павло сказав Явдосі: «Хай ти сказишся, більше і пальцем не торкну». І справді, більше не чіпав і покірно, без ремства ніс своє ярмо.
Шия притерлася до ярма, і він уже і не помічав його ваги.
З евакуації Павло повернувся вошивий і голодний. Явдоха зігріла три чавуни води, обстригла ножицями голову і бороду такими «покосами», що жаль було глянути на чоловіка, викупала в ночвах, дала чисту білизну і посадила вечеряти. Павло з'їв паляницю хліба і такий горделей борщу, що собака не перескочить, поліз на піч відсипатися і оце спав уже третю добу.
— Спи, спи, — вичитувала Явдоха, човгаючи по хаті. — Дрова не нарубані, води не принесено, а він — пузо на черінь та й давить хропака. А що йому...
Вона не доказала, мимо вікна майнула чиясь шапка, в сінях зашаруділо, шукаючи клямки. У хату ввійшов Хома Підситочок.
— Павло дома? — запитав він, нипаючи очима в хаті.
— Он, хіба не чуєш?
Хома став на лежанку, потяг раз-другий Павла за ноги. Той розчуня'вся, вставився сонними очима на Хому.
— Вставай швиденько. В колгоспі зеренце роздають. Людей як мурашечок. Треба поспішати, бо другі пшеничку заберуть, а нам послідок лишиться.
Павло втелющився очима на вікно так, немов за ним борюкалися леви, яких він уперше бачив.
— Ну, ти йдеш чи ні? — палірувався Хома на таку Павлову кволість.
— Явдохо, може, піди? Га?
— О боже, він ще питає. Ви бачили отакого тюхтія? Люди біжать один поперед одного, аж падають, а він... Іди мені зараз же, бо як візьму кочергу, то тут тобі й вода освятиться.
Павло зліз із печі і став зазирати то під стіл, то під піл, то полід лави.
— Чого шукаєш? Чого шукаєш, іродова твоя душа?
— Чоботи десь пропали.
Явдоха полізла під піл, гримнула ними посеред хати:
— На!
Павло, сапаючи, взувся. Чоботи зсохлися і не налазили. Тоді Явдоха кинула старі калоші із солом'яними встілками. Павло підв'язав їх мотуззям, щоб не хляпали.
За хвилю знову вертається Павло. Поліз на піч за кисетом. Виліз звідтам у крейді, як мара.
— О-о, о-о-о-о, — голосила посеред хати Явдоха, посилаючи сто сот чортів на Павлову спину.
У колгоспному дворі — гамір і крик. Біля комор — вируюча юрба. Люди лазять по засіках по коліна в пшениці, гребуть у мішки, у рядна, в торби, в пелену. Григір Тетеря на все махнув рукою, сидить під коморою і плюеться на всі боки:
— Тьху. Чи ви показилися? Куди лізете? Усім хватить.
Та його ніхто не слухає.
— Бери, браття. Тепер все наше. Якиме, давай сюди мішки, — кричить червонопикий Карпо Джмелик, Северинів брат, що днями з'явився у селі.
— Підводи із Леньків прийшли?
— Тут.
— Під'їжджай. — Куме, ануте поможіть зав'язати.
— Набехкав, що й не сходиться?
— Так пшениця ж. Як золото...
Підситочок шмигнув до комори, а Павло сів біля Тетері, поклав поруч себе порожні мішки. Уже Хома раз виніс, удруге, а Павло сидить, курить і ні слова, ні півслова, так, наче язик йому юрком зв'язали.
— Чого ж ти сидиш пеньком? Що ж тобі зостанеться? — уже не витримав Хома. — Тут гав ловити нічого, коли на таке пішлося...
Мовчить Павло. Як зупинилися очі на Беевій горі, так і стоять там, заклякши. Сидів ще з годину, потім зітхнув тяжко:
— Да-а-а! Дохазяйнувалися, — і пішов до комори, назустріч Хомі.
А у того очі рогом лізуть, чувал до землі давить, ноги трясуться.
— Підсоби, Павле.
Павло знімає зі спини чувал, несе до засіки, половину відсипає.
— Що ти, Павле, навіщо? — метушиться Хома.
— Неси, кажу, — раптом звіріє Павло, і очі його шалено округлюються.
Хома смішно моргає руденькими вусиками, дрібу-лить додому з неповним мішком за плечима.
Надвечір все перейшло на справжній грабунок. Залужанські дядьки, заможні і жадібні, шпортали один одного вилами, хрупали по головах оглоблями ва землю, за межу, за вкрадений сніп, за випасену отаву. Жили в лугах та ярах віками. Кого не візьми — рідня: кум, оват, брат, племінник, хрещений батько. Були в них свої, ніжим не писані, дикі закони: вкрав — не позивайся, сам украдь. У тебе сусід — дугу, ти у нього — воза. Творилися там страшні самосуди, бійки та сварки.
Настали колгоспи. Залужани земельку і конячок віддавали неохоче, з глухим ремством. Згодом втягли-ся в роботу, але працювали лінькувато. До того, що одержували на трудодні, в три рази більше докрадали і жили добре. Цього дня приїхали за пшеницею цілим обозом, стали розтягати інвентар: борони, рала, плуги, навіть сівалки. Тетеря благав, сварився, погрожував, але його ніхто не слухав: дядьки робили своє.
Тетеря забрав Бовдюга, колгоспного коваля Василя Кира, здорового, чорного і сильного, і ще з десяток троянчан, що крутилися біля комор, і повів на дворище. Павло теж пішов із ними. Карпо Джмелик, розіпрілий, червоний, із Северином зсаджували на гарбу віялку.
— Що ж ти робиш? — підійшов до нього Тетеря. — Це колгоспне майно, а не твоє.
— Тепер усе наше, — ще дужче почервонів Карпо, і очі його зажерливо спалахнули. — Твоя вже ниточка обірвалася. Зась. Досить нас у колгоспі душить. Тепер вільними господарями будемо. Німці землю роздадуть, і буде все, як було.
— Он як ти заговорив, — підступив увесь потемнілий Василь Кир. — Ану, скидай віялку, зараза! Кулаки його повисли, як гирі.
— Ти мені тут не заразкай, кіптюх чортів, — ворухнув плечима Карпо, аж ватний піджак затріщав на слині.
Северин усміхався, чекаючи, що буде, не виймаючи рук із глибоких кишень. Кир ухопив віялку, рвонув на землю. Северин, усміхаючись, узяв його за руку, очі звіріли, в них закипав волошковий цвіт:
— Вася, навіщо скандал? Вася?
Кяр штовхнув його ліктем у груди. Северин вишкірив зуби, рукояткою пістолета вдарив Василя у висок. Кир, не відчуваючи з гарячки болю, схопив Северина за руку і крутнув так, що вона хруснула. Северин зблід і сів на землю. Але за спиною Северина стояли ще два брати — Карпо та Андрій. Вони різними шляхами прокралися в рідне село і тепер билися за свої права всім джмелячим родом, мордаті, скажеш, немилосердні. Вдарив Карпо Василя Кира залізякою по шиї, не втримався сільський коваль, похитнувся, згріб Карпа у чорні руки, підім'яв, падаючи, та насів йому зверху. Андрій клював чоботом під боки так, що аж гуло в коваля під порваною сорочкою, аж у ребрах дзвеніло.
Павло Гречаний, побачивши таке, зняв шапку і кричав, махаючи нею:
— Бросьте, хлопці! Бросьте! Уб'єте ж чоловіка! 
Але його ніхто не слухав, і вбивство продовжувалося. Тоді Павло страшним ривком викрутив із воза голоблю, розпатланий, страшний, кинувся на залужан.
— А-а-а! — кричав він, розмахуючи голоблею і роблячи незграбні ведмежі стрибки.
Жахнулися люди, кинулися дворищем. А Павло біг, витріщений, і з його грудей неслося ревище. На бігу він трощив гарби, збивав тини, настромив на голоблю стіжок соломи, залишив після себе золотий крутіж. Він гнався за тим, що біг попереду. Втікач шмигнув у соняшники. Щось ляскало і пекло, обпалювало Павлові обличчя, а він біг далі, двома розмахами скосив соняшники і вигнав звідти втікача. Втікач полем, полем, а тоді звернув на ташанські луги. І раптом він зашкопертав, упав в траву під вербами, і там Павло настиг його. Карпо Джмелик сидів під вербою, крутив пустий «барабан» нагана і чекав смерті. В кучерях його заплуталась бджола і жемкотіла. Павло зупинився, захеканий, з розмаху тріснув голоблею по вербі.
— Я не твого поріддя, Карпе. Я лежачих не б'ю, — і, хитаючись, мов п'яний, пішов назад. Спина його трусилася, біля вуха рожевіли смужки крові. Сім раз стріляв у нього Карло і тільки лице подряпав. У дворі Павла про щось питали, щось йому говорили, але він мовчав, бо не розумів, що говорять. Він бачив лише, як закривавленого Кира повели до контори перев'язувати.
Перед вечором Павло прийшов додому, скинув кожуха і поліз на піч. Явдоха подала йому гарячого І молока із смальцем. Павло відмовився. Тоді вона принесла від сусідів пляшку самогонки. Павло випив пляшку одним духом і зараз же заснув.
Після цих подій Павло зробився ще мовчазнішим. Цілими днями сидів на печі, іноді виходив з хати, щоб принести води або нарубати дров. Коли не вистачало курива, — здіймав із горища сніп тютюну, оплетеного павутиною, і, розташувавшись біля дверей, дробив його в кориті сокирою. Майже щовечора прибігав Хома Підситочок. Ще біля порога знімав заячу шапку, мовчки набирав у кисет тютюну, і вони з Павлом скручували цигарки. Явдоха трохи відхиляла в сіни двері або відкривала в хатині трубу. Павло любив сидіти на низенькому стільчику біля дверей і дивитися, як цілими хвостами витягає в сіни дим.
— Спасибі, хоч ти до нас заходиш, Хомо. Мій мовчить цілими днями, як деревина. Пропало б воно пропадом, отаке життя, — горювала Явдоха, — Тільки й знає, що кадить та й кадить, уже всю хату провоняв табачшцем, що з молодиць ніхто не навернеться. Що ж воно чувати, Хомо? Чи не прогнали німця?
— Щось не чути. А виходить так, що в Троянівку заявиться.
— О боже мій, пропали ми навіки. А тут він, — Явдоха показала на Павла, — за Джмелями з голоблею ганявся. Нащо вони тобі здалися? Німці ж тільки ступлять — тебе ж тершого на шворку, горе ти мов нещасне... Цілий вік із тобою мучилася, а на старість доведеться одній шматки поміж людей просити. Бачите, бачите, сусідо? Сидить собі і ні гадки, ані думки. Йому байдуже, що, може, і хату спалять, і хазяйство пограбують, і старцями по світу пустять. Йому все байдуже, аби кисет був повний.
— Ти догавкаешся, ой догавкаєшся! — крикнув Павло, і це були його перші слова, які вона почула за тиждень.
— О, чуєте? Чуєте? — знову забубоніла Явдоха, але Павло так ворухнув на неї очима, що вона зараз же замовкла і йішла в хатину.
Павло і Хома залишилися вдвох. Дружба між ними в'язалася на дивовижних началах: Павло увесь час мовчить, мов камінь, а Хома говорить і говорить, аж у горлі деренчить. Вийшовши від Павла, хвалиться зустрічним дядькам: «Оце був у Павла, то так наговорився, що хай йому тямиться».
Хома любив Павла так, як слабий любить сильного. Вони і працювали разом у колгоспі: копали колодязі, ями, льохи, кагати. І де грунт був твердіший, то там ставав Павло, а коли витягали з колодязя грунт, то Павло був унизу, а Хома угорі.
Підсівши тепер до Павла поближче, Хома розстебнув куцину, бо в хаті було жарко, і тихо почав:
— Хоч ти, Павле, і сердишся, а Явдоха правду каже: не треба було встрявати в бійку. Сам бачиш, який тепер час: влади нема. Хто сильний, той тебе й з'їсть. Взяти хоч і колгосп. Дбали люди, дбали, а тепер що вийшло? Самі ж і розтягають по цурочці. Гай-гай. А як наші німчика відженуть та назад вернуться — де зерно, де плужки, де гарбочки, де реманент? Що ми скажемо? Який одвіт дамо? Знову ж таки і з другого боку подумати, то і не помирати нам з голоду. А прикинеш дурною головонькою, то виходить, що тепер таке врем'ячко, що сиди тихенько, як мушка в щілині, і лапками не воруши. Так ні. Є людці. Хоча б і Джмелі. Це такі люди, що при любій владі житимуть, і завжди їм добре буде. Візьми хоч і Якима: як приходили денікінці, то він мою куму Ольгу трохи на той світ не відправив. — Хома замовк, пригадуючи, як воно все було. Явдоха торохтіла в хатині рогачами, а на горищі сокоріла курка, заклопотано і соромливо, збираючись анести яйце. — Кум тоді з червоними відступив, а Ольга залишилася. От і живе собі жінка тихо, нікому ні слівця, ні півслівця. Коли це ворота рип: заїжджають до двору черкеси в шапках; в кожного на поясочку ніж висить, на офіцерикові папаха біла, цигарка в зубах, погони золоті, а на руці батіжок плетений. І з ним — хто б ти подумав? — Яким Джмелик. Сорочка вишивана, жилеточка, чобітки юхтові, волосся оливою намащено — як до церкви зібрався. Показує рукою на Ольгу: «Оце жінка голови комнезаму. Сам бачив, два ящики оружжя у дворі закопувала». Офіцер виплюнув з рота цигарку, погрався нагаєм та й каже: «Говори, де зброя, бо як не скажеш, — дам своїм молодцям на розправу». І підморгує усміхаючись. А чеченці джеркочуть по-своєму, блискають зубами, язиками прицмокують. А Ольга була червона, як калиночка, а то — зблідла, та все одно гарна, сорочка на рукавах червоними квітками вишита, очіпок зелений, і сама повна та здорова, як з тугої води вийшла... Опустила очі. «Нічого, — каже, — не знаю». Моргнув офіцер чеченцям. Позіскакували вони із сідел, скрутили білі руки і давай на-гаями шмагати. Сорочка на спині лопнула, кров бризкає, молоде тіло чорними п'явочками взялося, стогне, сердешненька, голову під руки ховає... А Яким стоїть посеред двору, приказує: «Так її, так. Бреше, скаже». А Ольга мовчить. Кинули її на землю, давай двір копати. Зрили — яма на ямі. В коморі, на горищі, по стріхах. Тоді офіцер як підскочить до Якима, шаблю вийняв, руки трусяться: «Шукай, мерзотнику, сам. Як не знайдеш, — голову зрубаю». Яким лопаточку в руки — і давай рити у стайні. А Ольга ніби непритомна, а сама краєчком ока позирає, а серденько трохи з грудей не вискочить. Це вже вона потім розказувала. Лежу, каже, а в самої так усе й похололо: ну, думаю, тепер кінець. Зброя в стайні захована. Знайдуть — до вечора не доживу. Копав Яким — не знайшов: зброя була під самим порогом зарита. Звалили чеченці його на землю, скинули штанці і давай ліпити, що ледве додому добрався. А прийшли червоні — не соромлячись людей, штани скидав, рубчики показував. Отакий був Яким Джмелик. А тепер його синочки. Як прийдуть німці — їхня влада, а тебе на гілляку... Балакають — німці земельку будуть роздавати. Як ти думаєш, нам з тобою приріжуть?! Моя батьківщина — на Данелевщині. Пшеничка там родила, житечко, просо. Стільки проса, що нас п'ятеро дітей за зиму в ступах не перетовчемо. Мати пшонянички пекла. Тільки скине з сковороди — летять, як у глинисько. Я — найменший, то мені найменше і попадало. А як виїдемо орати, я коней пасу, під возом граюся, а розумін-нячко є: виросту — і мені наділять, і я господарюватиму... Якби дали там, де й раніше, біля ставка. Ми там часто уночі з братами карасів ловили. Уночі, бувало, зірочки сяють, а карасі з води бульк, грають проти місяця. То як, Павле, приріжуть?..
Павло розтоптав чоботом недопалок, почухав живота, поставив на комин коробку з тютюном:
— Приріжуть, Хомо, ще й у кишки тобі наб'ють, щоб не мало було.
Хома зітхнув і поправив на голові заячу шапку:
— Поживемо — побачимо. Воно й правда, не на те вони пруть, щоб нам земельку дарували... А втім... Ех, коли б то наперед знав, ще то буде!..