L

Другого дня пополудні до Євгенія прибіг Мотьо Парнас і, кладучи перед ним на столі п'ятку, мовив якось несміло:
- Перепрошаю пана меценаса...
- А вам що, пане Парнас?
- Звертаю пану завдаток.
- Завдаток?..
- Ну, адже пан меценас дали мені завдаток на винайм...
- Ну, так що ж з того?
- Звертаю пану завдаток. Не можу пану винаймити.
- А то чому? Чи вам ціна занизька?
- Е, що ціна! Чи я з паном меценасом торгувався за ціну? Що пан дали, то я взяв.
- Ну, так чого ж не стало?
- Знають пан... боюся... знають пан, то деревляна шопа... там буде багато народу... з люльками, цигарами... не дай Боже нещастя...
- Але ж, пане Парнас! З люлькою ані з цигаром нікого не пустимо.
- А все-таки я боюся. Знають пан, то стара халабуда... Ану ж завалиться...
Євгеній зареготався.
- Ну, а може, ще земля не витримає та затрясеться, що?
- Бодай пан здорові жартували! Ну, ну! Але я прошу взяти назад завдаток. Бігме, не можу винаняти!
- Не можете? Чому?
- Що я пану буду говорити, - мовив жид, моргнувши хитро. - Пан і без того знають.
- Староста заказав?
- Я того не говорю.
- Але не перечите. Ну, а якби ви не послухали заказу?
- Ах, пане меценасе! Як же я можу? Адже я бідний чоловік. Пан староста і пан комісар можуть мене знищити. Дуже мені жаль, що не можу пану меценасові служити, але, бігме, не можу - бігме, не можу!

Євгеній узяв свій завдаток і, попрощавшися з Парнасом, пішов у місто шукати іншого локалю на відбуття віча. Він мав таке чуття, як чоловік, що в пітьмі натрафить на стіну і не знає, де й як її перелізти або обійти.
Переходячи попри Вагманів дім, Євгеній побачив здалека, як перед звісною йому хвірткою стояла бричка, запряжена парою шпаків, а в хвіртці стояв Ваґман, раз у раз кланяючися графові Кшивотульському, що про щось ласкаво толкував із ним. Та поки Євгеній наблизився, граф щиро стиснув руку Ваяґмана, сів на свою бричку і за хвилю щез, лишаючи за собою легеньку куряву змерзлого снігу.
- Здорові, пане Ваґман! - мовив Євгеній, порівнявшися з Ваґманом. - А я й не знав, що пан граф також ваш кундсман.
- Знають пан, лихвар і ксьондз заглядають найліпше в людські душі. Обом люди говорять таке, чого не скажуть нікому іншому.
- Але графа Кшивотульського всі вважають грошовитим.
- Що ж, вільно людям уважати його, яким хочуть. Куди пан меценас ідуть?
- Знаєте, пане Ваґман, клопіт маю.
- Ну, який клопіт? - зацікавився Ваґман. Євгеній розповів йому свою розмову з Парнасом і згадав про свій намір - шукати іншого локалю на віче.
- Гм, шкода вашої праці, пане, - мовив Ваґман. - Коли пан староста схоче, то кождий інший жид зробить вам те саме: завдаток візьме, а потім зверне. Навіть у остатній хвилі зверне.
- Що ж його робити? Хіба йти на передмістя і замовити яку стодолу у передміщанина?
- Трудно буде. Ще стодоли повні соломи, не пообмолочували.
- Може, де найду, - мовив Євгеній, не тратячи надії, і пустився шукати фіакра, щоб їхати на передмістя. Ваґман ішов обік нього і мовчав хвилю, очевидно, перебираючи щось у своїх думках. Нарешті зупинився.
- Ні, пане меценасе! Я вам щось пораджу.
- Ну що таке?
- Лишіть ви мені сю справу. Я вам ще сьогодні, а найдалі завтра подам відомість. А властиво... ну, та вже побачимо. А коли би з мойого плану нічого не вийшло, то ще завтра маєте час шукати шопи на передмісті.
- Завтра остатній день. Адже про новий локаль знов треба завідомити староство. Ну, а що ж ви думаєте зробити?

- Що се пана обходить? Я маю свій план. Най пан меценас ідуть додому і чекають. Маю надію, що все буде добре.
Євгеній не допитувався далі і пішов додому, а Ваґман подався до помешкання пана бурмістра.
- А, пан Ваґман! Рідкий гість! Прошу, сідайте! - мовив бурмістр, приймаючи Ваґмана в своїм кабінеті. Вони були товариші ще з дитинячих літ, але пізніше їх дороги розійшлися, і хоч жили в однім місті, вони здибалися рідко, тим більше, що належали навіть яко жиди до різних таборів: бурмістр, цивілізований жид, держався партії т[ак] зв[аних] німецьких жидів, між якими було декілька таких, що так, як і бурмістр, грали ролю польських патріотів, - а Ваґман належав до жидів-старовірів, хуситів. Та проте бурмістр занадто добре знав Ваґмана, а особливо його грошову силу, щоб мав дивитися на нього ворожо або з презирством, а Ваґман зі свого боку був певний, що німецька одежа і польський патріотизм не вистудили у бурмістра жидівського серця.
- Чим можу вам служити, пане Ваґман? - мовив бурмістр, коли Ваґман сів, а він заняв місце напротив нього. - Що вас приводить до мене?
- Маленький ґешефтик.
- Дай Боже, щоб він був добрий! - з усміхом мовив бурмістр, мимоволі якось впадаючи в тон жидівської розмови.
- Знають пан бурмістр: для багача нема злого ґешефту, а для бідного нема доброго ґешефту. А я приходжу з дуже бідним ґешефтом.
- Ну, жартуйте!
- То би багато говорити. То запутана історія. Так збоку подивитися, то дурниця - тьфу! А придивившися ближче, то вона сягає дуже глибоко. То мозок чоловікові сохне, коли вдуматися. Чули пан бурмістр, що там у Росії роблять? Як там на жидів кидаються? Ай, ай, страшно подумати!
Се було якраз в часі перших антижидівських розрухів на Україні, розрухів, які серед галицьких жидів зробили були величезне вражіння.
- Ай, ай! - повторяв Ваґман, хапаючися за пейси. - Жінок, дітей, старців, хорих викидають на мороз, майже голих, голодних! А що маєтків понищено, порабовано!
- Що ж ми на се порадимо, пане Ваґман, - холодно мовив бурмістр. - Знаєте самі: що ми могли, то робили. Складки складали...

- Пане, я не про складки! Що там складки! Вони можуть надгородити хоч почасти понесену шкоду. Але того, що люди терплять і терпіли, того страху, голоду, побоїв і невигід, того ніякі складки не надгородять.
- Людська річ терпіти, - мовив бурмістр і зачинав потрохи дивуватися, куди властиво гне свою розмову Ваґман.
- Людська річ терпіти, - так, так, людська річ! - повторяв Ваґман. - Але розумного чоловіка річ по змозі уникати терпіння, запобігати терпінню, так робити, щоб люди не терпіли. Подумайте, пане бурмістр, за що терплять ті люди? За те, що вони жиди. Не за що інше. Кажуть: жиди п'явки, шахраї. Але ж між тими, що потерпіли там, у Росії, була найбільша часть бідних капцанів, перекупнів, шевців, кравців і інших дрібних ремісників. За що ж вони потерпіли? Чи ж не лише за те, що вони жиди?
- Найбагатші жиди, найбільші капіталісти та промисловці, ті не потерпіли нічого, бо ті сидять собі в Києві, в Варшаві та Петербурзі, як у Бога за дверми, - з демократичним пафосом мовив бурмістр.
- Ой, то-то й є! — мовив Ваґман. - А тепер подумайте, коли б так, не дай Боже, і в нас прийшло до чогось подібного.
- У нас! - мов ужалений скрикнув бурмістр. - Відки ви приходите до сеї думки? Хіба ж ви що чули? Нагрожувався хто?
- Ах, пане бурмістру! Хіба ж то така неможлива річ? Хіба ж нам треба чекати, аж почуємо погрози або, може, вже готовий вереск?
- Ну, у нас інша річ, у нас до того ніколи не прийде, - успокоє-ний в одній хвилі, мовив бурмістр. - І там було би не дійшло, якби сам уряд потихо не позволяв. Що я кажу: потихо? Деякі урядники таки голосно заохочували гоїв до нападів та розбоїв! А у нас се неможливе.
- Неможливе! Ой, пане бурмістру, ніхто з нас не знає, що в Бога можливе, а що неможливе. А відносини у нас зовсім не ліпші, ніж у Росії. Нарід бідний, темний...
- Хіба ж одні жиди тому винні?
- Не скажу, що одні жиди, але нарід нас уважає своїми найбільшими п'явками, а прийде що до чого - найменша іскра, і вибухне огонь, і жиди - ми всі, винні й невинні - будуть відповідати за всі ті гріхи, яких не раз ані вони не сповнили, ані їх батьки, ані діди. Се мені видається дуже можливим, і се мене дуже турбує. Здавна турбує.

- Але на се в нас нема ради, - мовив бурмістр.
- Невже нема ради? Неможливо, щоб не було ради! І се ви говорите, чоловік світлий, учений! Ну, я сьому не повірю. Або ви не почуваєте вже себе жидом, або не пробували ніколи думати про сю справу.
- Чи я почуваю себе жидом? - у задумі мовив бурмістр. - По щирості скажу вам, пане Ваґман: се не дуже велика приємність почувати себе жидом. Весь вік я борюся против того почуття, силкуюся заглушити його в собі, придушити, вирвати з коренем і досі не можу. Не говорю про релігію - се справа окрема, яка не має нічого спільного з тим почуттям спільності і солідарності з темною та брудною жидівською масою. Своєї релігії я держуся...
- Наскілько вона вам вигідна, - перебив з докором Ваґман. -Даруйте, пане бурмістру, але вже коли по щирості, то по щирості. Признайте, що ся релігія вам і подібним до вас сердечно байдужна, що ви зробили собі з неї подушку, на якій вигідно може спати ваше сумління, задержали з неї самі лише форми, а зовсім прогнали духа.
- Що се з вами, пане Вагман, - витріщився на нього бурмістр. - Ви прийшли до мене поговорити про якийсь маленький ґешефт, а зачинаєте залазити мені з патинками в душу.
- Дарують, пан бурмістр, - усміхнувся Ваґман. - Я не казав, що мій ґешефт маленький. Він лише вбогий, себто такий, що його не можна отаксувати на гроші, що тут тобі зараз зиску не дасть. Але він великий, дуже великий, і наша розмова простісінько йде до його вияснення. Бачите: наші жиди... маса... Ну, що вони? Чим вони себе чують? У них релігія заступила все. Вони видять у ній Боже слово, повторяють те слово в своїх молитвах, деякі заглиблюються в ньому - і на тім конець. А де вони жиють, у якім краю, серед яких людей і порядків, се їх мало обходить. Ні, не так кажу, і се їх обходить, але лише настілько, що се все для них нива, з якої треба збирати, не сіявши. Чи вони чують себе горожанами сього краю? Чи вони дбають про його добро, успіх, славу? їм се байдуже. Вони чують себе зовсім чужими, а про закони, про порядки в краю дбають лише настілько, наскілько ті не перешкоджають їм бути жидами і визискувати решту людності.
- З ваших уст такі слова, пане Ваґман! - чудувався бурмістр. -Адже се так, як із моєї душі винято. Адже се й була причина, що я і подібні мені відлучилися від тої жидівської маси, почали думати про історію сього краю, мішатися в його публічні інтереси, працювати на громадськім полі.

- Розумію, розумію, - з усмішкою мовив Ваґман. - І я сам колись передумав се все, перейшов вашу школу - то значить, не гімназії, але мішався до політики, мало не пішов до повстання, потім жив у Відні, і носив німецьку одежу, і говорив з різними розумними людьми про розумні речі. Я пізнав добре не одного з тих ваших нових жидів, що ми їх називаємо асимільованими, і, признаюсь, розчарувався в них і знов відстав від них.
- Розчарувались? Цікаво знати, чому?
- Зараз вам скажу. Мені видалось - може, то не все правда, але так мені видалось, - що ті нові жиди стару жидівську душу розірвали надвоє: одну половину відкинули, а другу задержали. А тілько, на нещастя, задержали гіршу, а відкинули ліпшу.
- Он що! - вражений, скрикнув бурмістр. - То пейси, цицес і ярмурка - то у вас ліпша половина?
- Даруйте, пане бурмістру, - поважно відповів Ваґман, - говорю про душу, а не про форми, що мають і в мене дуже мале значіння.
- У мене жадного, - з емфазою мовив бурмістр.
- І тут даруйте, коли вам скажу, що у вас вони мають далеко більше значіння, ніж у мене.
Бурмістр голосно зареготався і вдарив себе долонею по коліні.
- Ну, се перший раз мені трафляється в отсьому кабінеті така теологічна розмова! - скрикнув весело. - Але говоріть, говоріть, розмова починає бути цікава, хоч я, їй-Богу, не знаю, до чого се все може довести.
- Зараз побачите, - мовив спокійно Ваґман. - Отже, повторяю, ті ваші нові жиди, асимілянти чи асимілятори, по моїй думці, розірвали стару жидівську душу на дві часті. Яка то стара жидівська душа? Бачите в ній зшиті були докупи: огонь старих пророків, запал, засліплення - коли хочете - а все-таки громадський змисл тих, що боронили Єрусалима від римлян, що піднімали повстання з Бар-Кохбою, що разом з Єгудою бен Галеві йшли з Іспанії плакати на руїнах Єрусалима і разом з галицькими хуситами йдуть умирати в долині Йосафата. Отеє була одна половина тої душі. А друга половина - то була та, що виховалась у Єгипті, в тяжкій неволі, що в пустині кланялась золотому теляті, що бунтувалась проти Мойсея, що завойовувала Ханаан, мордуючи ханаанітів аж до остатнього нащадка, що потім не хотіла вертати з Вавілону до Палестини, що вела лихварські і грошові інтереси в Нініві, в Александрії і в Римі - одним словом, знаєте, що се за половина. Та половина, що бажає панування над світом, але не хоче нести одвічальності, яку накладає панування. Та половина, що, знехтувавши наказ Письма Святого - вчитися в бджоли і в мурашки, здавна ходила на науку до павука і давно перевершила його в його хитрощах.
- Зачинаєте бути поетичним, пане Ваґман, - сухо і з відтінком погорди в голосі мовив бурмістр, - а се вам не до лиця.
- Хочете сказати, що мені, лихвареві, п'явці повітовій, не слід так остро судити інших, - мовив з холодним усміхом Ваґман. -О, не бійтеся, я й себе не пощаджу, я знаю добре, чого я варт, і тілько те знання дає мені відвагу сказати свою думку про інших. Та про мене прийде річ накінці, а тепер послухайте про себе і про своїх. Ви почали асиміляцію від того, що викинули з серця всяку решту того громадського змислу, яким колись була сильна наша нація. Ви не признаєтеся до сього, навіть самим собі не признаєтеся. Ви говорите, що скинули тілько з себе жидівську заскорузлість, виреклися пейсів, халатів та цицес, а не хочете бачити, що те виречення формальностей для вас самих не формальність, але знак глибокої переміни в вашій душі. Ви перестали любити своє плем'я, його традицію, перестали вірити в його будущину. З усього національного добра вам лишилося тілько своє «я», своя сім'я, мов одна тріска з розбитого корабля. За сю тріску ви вчепилися і пробуєте прикермувати її до іншого корабля, найти іншу батьківщину, купити собі іншу, нерідну матір. Чи не дурите ви себе самих, коли вірите, що та інша мати полюбить і пригорне вас як своїх рідних? І чи не дурите ви оту прибрану матір, упевняючи її, що любите її ліпше, як рідну? Не знаю, що вам скаже ваше серце про ваші власні почуття, але щодо тої вашої прибраної матері, то будьте певні, що її серце ані на хвилину не відкривалося, ані не відкриється для вас, що для неї ви все чужі, що в глибині душі вона ненавидить вас, а чим більше ви будете примилюватися їй, підлещуватися їй, тим більше вона буде погорджувати вами.
Пан бурмістр поблід. Ваґманові слова колупнули-таки його серце, але він пробував усе ще боротися зі своїм чуттям.
- Остро судите нас, Ваґман, остро і несправедливо.
- Може бути. Вповні справедливий тілько один Бог, той, що бачить усе, що кождий з нас ховає на дні серця. Але сей, пане бурмістру, - слухайте, я також маю свої єретицькі думки - сей, по моїй думці, зовсім не судить, нікого ні за що не судить, тілько любить, і для того він так безмірно вищий від нас, для того він Бог. Се тілько ми, дрібні, сліпі, нужденні, судимо та ненавидимо.

Ну, але я не такий, може, несправедливий, як вам здається. Я виджу й добрі боки вашого, асиміляторського руху, хоч вони й невеликі.
- Цікаво знати, які вони, по вашій думці, - мовив бурмістр.
- В нашій давній вітчині, у Азії, де спека велика, а джерел мало, де погожа вода має інколи ціну золота, є такий звичай, що вандрівець, натрафивши серед пустині на джерело і угасивши в ньому свою спрагу, вмивши в його хвилях руки і лице, на відході кидає в нього малу золоту монету. Се немов його відплата за добродійство джерела. Отже, ви і всі асимілянти з давніх давен видаєтесь мені тою золотою монетою, яку жидівська нація кидає в джерело, відки їй довелось пити та освіжитись. Ви наша данина тим народам і краям, що в тяжку годину дали нам захист і притулок. Але не жадайте, щоб та данина була занадто велика. Адже нерозумно було б жадати від вандрівця, що пив воду з криниці, щоб у відплату за се і сам скочив до криниці і втопився в ній. Те, що ви робите і що робили не раз подібні вам - се з історичного боку оправдане і конечне, і навіть пожиточне для жидівської нації, але не може бути її програмою, бо се була би не програма, а самовбійство.
- Але чим же, по вашій думці, се пожиточне для жидівської нації? - запитав бурмістр уже без тіні насміху в голосі.
- Чим пожиточне? Се ж ясно. Ви посередники між нами і тими націями, що приняли нас. Ви міст понад прірвою, і за вашими плечима нам можна жити собі вповні самостійним, своїм життям, не збуджуючи надто великих підозрінь, надто великої ненависті. Давніше, в середніх віках, коли ми жили серед чужих народів зовсім відокремлені від них, коли такого моста не було, нам жилося далеко гірше. Правда, ви се будете знати ліпше.
- Ну, ну, цікаво, цікаво почути від вас такі погляди, пане Ваґман. Я ніколи не надіявся...
- Перепрошаю, пане бурмістр, - мовив Ваґман. - Ще хвильку терпеливості. Я ще не скінчив, не дійшов до тої мети, до якої зміряє моя промова, і до того ґешефту, який привів мене сюди. Признаєте тепер, що я зовсім не такий ворог вашої асиміляції, як звичайні хусити, що признаю в певній мірі її рацію і навіть пожиточність. Але є одна річ, що дуже багато уймає їй вартості і виявляє її нещирість. Се та обставина, що жиди звичайно асимілюються не з тими, хто ближче, але з тими, хто дужчий. У Німеччині вони німці, се розумію; але чому в Чехії також німці? В Угорщині вони мадяри, в Галичині поляки, але чому в Варшаві та в Києві вони москалі? Чому жиди не асимілюються з націями слабими, пригнобленими, кривдженими та вбогими? Чому нема жидів-словаків, жидів-русинів?
Бурмістр скривився. З сього боку йому нелюбо було освітлювати се питання.
- Може, то така наша натура, - мовив далі Ваґман, - що ми навіть там, де ходить о вибір прибраної матері, питаємо не голосу серця, але запитуємо поперед усього: Wus tojgt mir dus ?[1] Та тілько се кидає деяку тінь на щирість усеї асиміляційної роботи і - що найфатальніше - значно обнижує вартість тої асиміляції в очах тих, з якими ви асимілюєтесь. Вони дурні, дурні, то правда, але все-таки у них є очі, і коли не тепер, то в четвер вони дещо побачать ними.
- Слухайте, Ваґман! Сього, нарешті, забагато. Зачинаєте говорити так, як той адвокат-русин, що докоряв мене моїм поліським патріотизмом.
- Мав рацію, - мовив Ваґман, - бо польський патріотизм тут, на руській землі, не зовсім на місці.
- Ну, ще тілько того не стало, щоб почали навертати мене на руський патріотизм! - з грубим реготом мовив бурмістр.
- Борони Боже! По-мойому, жаден жид не може і не повинен бути ані польським, ані руським патріотом. І не потребує сього. Нехай буде жидом - сього досить. Адже ж можна бути жидом і любити той край, де ми родились, і бути пожиточним, або бодай нешкідливим для того народу, що, хоч нерідний нам, все-таки тісно зв'язаний з усіми споминами нашого життя. Мені здається, що якби ми держалися такого погляду, то й уся асиміляція була б непотрібна. Бо подумайте: чи жадає хто від нас тої асиміляції? Здається, ні. Але зате кождому пожадане, щоб ми були чесними і пожиточними членами тої суспільності, серед якої живемо.
- Го, го, після теології моралізація! - знов якимсь прикрим голосом мовив бурмістр.
- До якої я, лихвар і п'явка повітова, знов-таки не маю права, - гірко відрік Ваґман. - Та я не хочу нікого моралізувати, що мені за діло. Я тілько хотів висловити свій погляд...
- Якого самі не держитесь! - перервав йому бурмістр.
- Власне якого сам держуся, бодай від кількох літ, відколи ся справа почала прояснюватися мені в голові. Бачите, коли вмер мій син, я почав був дуже сумувати. Мені так було, немовби земля розпалася перед моїми ногами. Передо мною не стало дороги, не стало мети. Пощо я жию? Для кого гребу й горну на купу? Терплячи сам, я почав розуміти терпіння інших, тих, що не мають де голови прихилити, не знають, що будуть їсти завтра, не мають що в рот вложити нині, дивляться на муку своїх дітей. О, я перед тим, яко хлопський лихвар, не мало видав такої нужди, але вона не зворушувала мене. Все те було чуже для мене, далеке від мого серця. Я гріб на свою купу і не дбав ні про що інше. Тепер, коли син мій умер, у мене відкрилися очі і я почав роздумувати. Знаєте, мені здавалося не раз, що одурію. Голова тріщала, я ходив мов під обухом. Що вам говорити багато! Я додумався до того, що треба вхопити палку з іншого кінця. Вперед я дер і висисав хлопів, тепер я обернув свою опіку на тих, що всиротили мене, а хлопам почав допомагати в їх біді. Я робив се незамітно, зичив декому гроші на закупно ґрунту на малі проценти, з яких потім іще більшу часть дарував довжникові, вишукував собі посередників - попів, учителів і через них зичив більші суми на закупно панських фільварків або більших ґрунтових посілостей для селян. Ніхто сього не знав і не знає, але коли Підліски, Горбове, Сокирчани і інші села в кількох околичних повітах позакуплювали панські фільварки, повикуплювали назад ґрунти, попродані вперед на ліцитаціях жидам, то все те зробилося при моїй помочі, моїми грішми. З часом я обдумував сю справу чимраз ширше, і мені видалося, що й така робота може бути корисна для нашої жидівської нації. Бачите, оті розрухи на Україні показали мені, що, працюючи над виссанням і зруйнуванням руського народу, ми, жиди, робимо так, як робив той циган, що, сидячи на дубовій гілляці, сам підрубував ту гілляку. Живучи на руській землі, ми громадимо над своїми головами пожежу руської ненависті. Навіть пориваючись до асиміляції, ми асимілюємося тілько з тими, що душать і висисають отих русинів, і тим іще збільшуємо тягар, що пригнітає їх. І забуваємо, що на руській землі живе нині більша половина всього жидівського племені і що громаджена століттями ненависть може вибухнути таким полум'ям, приняти такі форми, що наші протектори, поляки та москалі, не зможуть допомогти нам нічого. І мені видалося конечним почати і до руського берега від нас будувати міст, почати робити хоч дещо таке, аби ті русини могли не самим лихом споминати нас. Я знаю, коли вони рушаться потроха, дійдуть до деякої сили, то і з жидів чимраз більше буде прихилятися до них. Але, по-мойому, важно допомогти їм тепер, коли вони ще слабі, коли ще гнуться і не можуть випростуватись.
- То дуже делікатна спекуляція, пане Ваґман, і я не знаю, чи багато жидів ви потягнете на неї.
- О, я й сам знаю, що небагато. І мені не треба багато. Адже ж досі я нікому не говорив навіть отсих своїх думок. Вам першому я вияснив їх, бо бачу в вас під німецьким сурдутом не задушене ще до решти жидівське серце, не зовсім іще розполовинену стару жидівську душу.
- Дякую за комплімент, - з усміхом мовив бурмістр, - а тілько я й досі не бачу, яку ціль мала та наша розмова.
- Тепер я можу сказати вам про ту ціль і не потребую лякатися, що ви висмієте мене і викинете за двері як шаленого. Бачите, за пару день має тут у місті зібратися народне зібрання руських хлопів.
- Чув я про се. Ну, та, мабуть, із того нічого не буде, староста не позволить.
- Видите, він дуже рад би не позволити, але троха боїться сього молодого адвоката, що скликає те зібрання. Для того пан староста шукає бокової стежки і отсе вже наказав Парнасові, щоб не дав своєї шопи на зібрання.
- Мусять наймити шопу в кого іншого.
- І з кождим іншим таке саме буде. Жидові пан староста пригрозить, а в передміщанина винайде знов щось інше і таки заборонить зібрання. А мені би дуже хотілося, щоб воно відбулося.
- Вам?
- Так. Бачите, тут є й мій маленький інтерес. Та хлопська нарада буде головно звернена проти реформи повітової каси.
- Ах, то се ви на маршалка Брикальського острите зуби! -сміявся бурмістр.
- Так. Він найбільше причинився до мого осирочення, через нього мій син пішов землю гризти, і я хотів би відплатитися йому. А тепер, думаю, надійшла пора.
- Ну, я там не входжу в ваші плани. Але не розумію, чим би я міг допомогти вам.
- Ужити свого впливу в пана старости, щоб таки позволив на се зібрання.
- Думаю, що се буде трудно. Знаєте самі, коли староста на що завізьметься, то робиться впертий, як бик.

- Ну, на впертого бика є також способи. Можна зайти його
хитрощами.
- А то як?
- Або я знаю? Різні можуть бути способи. Я думав, що ви своїм правничим розумом борше щось видумаєте, ніж я. Ну, та мені прийшов до голови один концепт.
І Ваґман, нахилившися до бурмістра, почав щось шептати йому до уха. Се була його стара лихварська привичка, бо ж у кабінеті не було нікого, хто міг би був підслухати його.
В міру Ваґманового шептання бурмістрове лице прояснювалося, прояснювалося, а накінці він вибухнув голосним сміхом.
- Чи ви здуріли, пане Ваґман! Також концепт! Га, га, та!
- Ну, я не кажу, щоб се був наймудріший концепт, - мовив Ваґман, також усміхаючись, - але даю вам те, що маю. Робіть з тим, що знаєте. Тілько скажіть мені одно: чи згоджуєтеся зробити в тій справі те, що будете могти?
- Що ж, нехай буде й так. Троха се дивна і незвичайна для мене роля, але що ж, ризикувати при тім не ризикую нічого.
- Але ж навпаки, се буде тілько корисне для вас.
- Ну, про користь мені байдуже. Та вже, що маю робити, даю вам слово. Зроблю, що зможу, а ваш проєкт обдумаю ще докладніше. Ще нині зайду до Парнаса і поговорю з ним. Чи тому руському адвокатові говорити що?
- Не треба. Якби що було потрібно, то я сам скажу йому.
- Ну, коли так, то добре. Завтра поговорю зо старостою і про все дам вам знати.
На тім вони і попрощалися.



LI

Другого дня пан староста сидів нетерпеливо в своїй канцелярії і ждав нового подання від Євгенія з донесенням про новий локаль, у якому мало б відбутися віче. Він наказав у подавчім протоколі, щоб, як скоро війде те нове подання, зараз передати його йому, і вже наперед обдумував способи, як би звести на нінащо й се нове подання, щоб не допустити до відбуття віча, але так, щоб Євгеній не міг закинути йому ніякої очевидної противзаконності. Але минала година за годиною, а подання не впливало.

«Що ж се, - міркував собі пан староста, ходячи великими кроками по своїй канцелярії. - Чи мав би Парнас таки полакоми-тися на гроші і дати шопу, незважаючи на мою раду? Не припускаю сього. Жид боїться і був цілий мокрий, виходячи від мене вчора. Чи, може, той панич, одержавши Парнасову відмову, надумався відкликати те чортівське віче? Се було би дуже розумно з його боку. Але власне для того, що се було би розумно, я думаю, що він сього не зробить. Русин упертий, а особливо коли ходить о зроблення якоїсь дурниці, якогось збитку, якоїсь прикрості іншому, то тут нема ніякої сили, щоб відвела його від раз повзятого наміру. Але як собі знає. Локалю у Парнаса не буде мати, а коли нині не донесе про інший локаль, то сам собі припише вину, коли я велю його віче розігнати жандармами».
Серед таких енергічних міркувань застав пана старосту бурмістр.
- А, добрий день, пане Рессельберґ! Що там чувати?
- Дякую пану старості. Все добре.
- Що вас приводить до мене, пане Рессельберґ?
- Маленька просьба. А властиво аж дві.
- Ого! - сміючись, крикнув староста. - Що ж там такого?
- Та одна від того бідного Парнаса.
- Від Мотя?
- Так.
- Ну, чого ж йому треба?
- Прибіг учора до мене - знають пан староста - мало не плаче. «Пане бурмістру, - каже, - порятуйте! Трафився мені добрий Ґешефт. У моїм заїзді мало відбутися зібрання хлопів - адвокат Рафалович платив за локаль, а, крім того, я числив на дохід». Знають пан староста, на такім зібранні балакають багато, а від балакання горло засихає - га, га, га! - а засохле горло треба промочувати. А у Мотя є кілька бочок пива, що воно - признався мені одверто - трошки прикисло. То звичайним гостям годі його давати, але при сій нагоді то було би пішло. Ну, от він і плаче. Такий гарний ґешефт, золотий ґешефт, і пан староста не позволяють йому відступити локалю.
- І не позволю! Не можу ж я задля Мотевого скислого пива позволити, щоб мені під носом бунтували повіт.
- Рація! Цілковита рація! Нехай ідуть на передмістя бунтувати. Що має жид при тім заробляти?

- На передмістя?
- Ну, так. Рафалович уже винаймив шопу у якогось перед-міщанина. Там, надіюсь, зібрання буде менше небезпечне, а Мотьо може своє пиво вилляти зараз до потоку...
- Я нічого про жадне зібрання на передмісті не знаю і на жадне таке зібрання не позволю! - мовив староста.
- Дарують пан староста, але я хотів би висловити просьбу - не свою, а Мотеву, з якою я прийшов сюди.
- Як то, ще просьбу? Адже ви чули вже...
- Перепрошаю пана старосту. Я нічого не міг чути, бо ще й не сказав, чого мені треба. Я просив би - тобто Мотьо Парнас через мене просить, щоб пан староста не заказували того зібрання.
- Ага, от чого йому треба! - скрикнув староста.
- Прошу не розуміти мене хибно. Я не прошу, щоб пан староста позволили зібранню відбутися, - що мені до того, чи воно відбудеться, чи ні. То вже пану старості ліпше знати, чи має воно відбутися, чи ні. А нам важно тілько те, щоб воно не було заборонене тепер.
- Як се так? Я не розумію.
- А то така проста річ! Пан староста заборонять нині у Парнаса, вони відбудуть його на передмісті. Там вони винаймуть локаль у такого, що не побоїться розказу пана старости. Пану старості прийдеться заборонювати ті збори, підуть рекурси, клопоти. І, головно, той пан Рафалович усе ще знайде досить часу на телеграфування до намісництва, до міністерства і готов добитися того, що зібрання в означений день таки відбудеться, тілько не у Парнаса і против волі пана старости.
- Ну, се ще побачимо! - з завзяттям мовив староста.
- Я не кажу, що так мусить бути, але сього й пан староста не заперечать, що так може бути. А чи не ліпше було би зробити інакше? Коли пан староста не хочуть справді допустити до відбуття зібрання, то стати собі попросту на формі, на букві закону. Віче заповіджене, всі формальності сповнені - добре. В означений день віче збирається, народ валить до шопи - таки до Парнасової, пощо слати їх на передмістя? - аж тут бух, приходять пан староста з міським будівничим і заявляють, що шопа грозить заваленням і віче тут відбутися не може. Против оречення будівничого в тій хвилі неможливий ніякий рекурс, треба би хіба делегувати спеціальну комісію. Отже, пан староста вповні заслонені від закиду якоїсь самоволі, а зібрані мусять розійтися з довгими носами. А заким
розійдуться - се вже Мотьо так міркує - не буде без того, щоб на потіху не випили і не дали йому заробити дещицю.
- Гм! - буркотів староста, слухаючи сеї хитрої ради, - Das lasst sich horen, lasst sich horen[2]. Справді, се може бути ліпше, ніж вдаватися в гризню відтепер. Нехай собі пани демагоги до остатньої хвилі потішаються надією; в остатній хвилі як грім упаде на них розчарування, і вони тим певніше потратять голови.
- Отже, пан староста згоджується не забороняти того зібрання тепер?
- Про мене, нахай буде й так. Забороню в остатній хвилі.
- Отже, можу сказати Парнасові, щоб узяв назад завдаток від Рафаловича?
- Нехай бере.
- Дякую пану старості! Сердечно дякую. Се була б одна, Моте-ва, справа. А друга моя власна.
- Певно, в справі пропінації?
- Ні. На мій сором, знов політична справа. -Яка?
- Знають пан староста, у нас незадовго мають бути вибори до кагалу. Та між жидами настало велике невдоволення, роздразнен-ня... Інтриги йдуть, одні против одних риють. До школи зійдуться, то замість Богу молитися, кричать, сваряться, одні одним пейси та бороди вимикують.
- Ов, а я й не чув нічого про се!
- Нібито наша хатня справа, а проте до того доходить, що годі дати собі раду. І от між жидами повстала думка - скликати й нам собі таке зібрання, як скликають хлопи.
- Що ви? Зібрання? Жидівське! - скрикнув староста, хапаючися за голову. - Чи світ кінчиться?
- Ні, пане старосто. Се ми - кілька нас - думали сюди й туди і придумали, що найліпше буде дати людям виговоритися. Що хто має против кого чи за ким, нехай скаже.
- Але ж се нечувана річ - жидівське зібрання! - дивувався староста.
- Хлопське також нечувана річ.
- І де ж би ви хотіли робити те зібрання? Боюся, щоб у місті вам не наробили заколоту.

- О, нехай пан староста не бояться! За спокій, за порядок я ручу. А зібрання скличу до своєї коршми там, геть за містом, за рікою, за мостом, на Вигоді. Там возівня велика, від міста далеко, наради можуть собі бути хоч які голосні - ніхто не почує.
- І ви не жартуєте, пане Рессельберґ? Ви справді хочете скликати жидівське зібрання?
- Зовсім без жарту. Ось прошу, осьде подання о дозвіл.
І бурмістр подав пану старості зложений по-урядовому аркуш паперу. Староста розгорнув його і перебіг очима.
- Ха, ха, ха! Зібрання в справі вибору кагальної старшини. Ну, сього ще не бувало!
- Але буде.
- А пощо ж дальші точки? Політична організація? Економічний стан повіту?
- Хіба се не обходить жидів? По всім світі про се говорять, а ми мали б і не думати?
- Але ж се ви знов робите мені нову коломийку. Тут чоловік з тими русинами не може дати собі ради, а тут на тобі! І жиди вилазять з якоюсь політичною організацією.
- Нехай пан староста не бояться! - вспокоював його бурмістр. -Інша річ говорити, а інша зробити. Хочуть люди говорити, то нехай говорять. Але від слів до діл іще дуже далеко. А наші люди таку вже мають натуру, що їм аби виговоритися, то вже й легше.
- Ай, ай, ай! - скрикнув староста, ще раз зазирнувши в подання. -А се що? Ви хочете й своє зібрання відбувати в той сам день, що й хлопське?
- Думаю, що се одно одному не перелиняє. А нам се найдогідні-ше, бо з повіту з'їдеться багато жидів на торг. А вони якраз найгірше невдоволені теперішнім кагалом.
- Ну, але представляю собі, яке там пахуче буде те зібрання! Треба буде вислати комісара.
- Ми пану комісарові заплатимо за присутність. Староста зареготався.
- Йому нічого не належиться.
- Ми то знаємо, що по закону не належиться. Але закон не говорить також про простуду, духоту і всяку нечисть, якої можна набратися на такім зібранні. Ми вже будемо знатися на річі, нехай пан староста будуть певні. Отже, можу йти з тим радісним чуттям, щоб обі мої просьби будуть сповнені?

- З тою умовою, що за се друге зібрання ви берете на себе всю одвічальність.
- Розуміється! Розуміється! Адже ж я скликаю його, то й одвічальність на мені! Кланяюся пану старості. Рад і з свого боку служити, чим тілько буду міг.
І пан бурмістр вийшов із старостинської канцелярії дуже втішений, сміючися в душі з Ваґманового дотепу, на який йому вдалося взяти енергічного батька повіту.



LII

Віче мало відбутися в вівторок - се був торговий день у місті. День перед тим, у понеділок, Стальський сидів із Реґіною при обіді. Реґіна була бліда, аж жовта. її губи були бліді, повіки червоні, очі горіли якимсь дивним блиском, а на чолі крутими борознами поворювалися зморшки, а волосся, колись золотисте, поблекло якось, стратило блиск і декуди припорошилося сивиною. Вона сиділа мовчки і, крім кількох ложок розсолу та одної гілки калафіора, не їла нічого.
Стальський був у добрім гуморі, їв смачно і балакав, не звертаючи уваги на те, чи їсть Реґіна, чи не їсть.
- Го, твій «кохайонци» завтра скликає хлопські збори. Пускається на велику політику. Певно, хоче бути послом, батьком народу! Га, га, га! На бистрого коня сідає, але маю надію, що зломить голову. Понаострювалися вже тут на нього добре, не дадуть йому порости в пір'я. От і завтрішні збори. Він думає, що він тим когось налякає. А тим часом ліпше би зробив, якби сам стерігся, щоб кості цілі були. Недаром сказано: не викликай вовка з лісу, бо прийде і з'їсть.
Реґіна з переляком витріщила очі на Стальського, але з її уст не вирвалося ані одно слово.
- Що так вибалушилася на мене? - грубо буркнув Стальський. -Провертіти мене хочеш тими очима? Ага, правда, - додав по хвилі, переходячи зо злобного до насмішливого тону, - твоє чутливе серденько здригається, тремтить за свойого улюбленого. Ну, ну, не бійся! Мудрий він і не так швидко дасть себе вмотати в сіті. А де би справді прийшлося наставити плечі, то там поперед себе висуне тих дурних хлопів, а сам заховається ззаду. О, знаємо ми таких! Усі вони вроджені на генералів. Але ба, часом і генерала попадає куля. Се він повинен затямити собі.
Реґіна не зводила з нього заляканих очей. Стальський реготався.
- Чи бач, як перелякалася! Не бійся, я тобі його не вб'ю. Будеш іще не раз могла натішитися ним - хоч здалека. А сама винувата, що не принадила його до нас. Адже ж могла любуватися ним досхочу, якби була зараз при першій візиті не наробила глупих сцен. Ну, скажи... потім плачеш, що я тираню тебе, замикаю, відчужую від людей, а тим часом сама своїми фохами відгониш кождого з хати.
Се я міг би жалуватися, що через тебе відбився від усякого порядного товариства. Будь у мене жінка гарна, розумна, людяна, така, яку я надіявся знайти в тобі, то не така була б моя кар'єра. Нас усюди приймали би в товаристві, та й у службі на мене мали б інакше око. А так що: тлумиться чоловік у тій нужденній канцелярії, всі його мають за пса, а прийде додому, то й там пекло. Ходить оте опудало, вічно надуте, забурене, засумоване, заплакане, слова по-людськи не промовить, дивиться на мене, мовби я йому батька й матір зарізав, - і жий же в такім раю! Будь веселий, будь добрий, будь розумний! Тьфу!
І Стальський спересердя кинув на стіл ніж і вилку, які досі держав у руках.
Реґіна похилила лице і сиділа мовчки.
- Ну, чого мовчиш? Чому не озовешся? Скажи, маю я рацію, чи ні? Адже мусиш сама признати, що маю рацію. То не штука жалуватися, що я десять літ жив з тобою так, як би тебе на світі не було. Але спитай, свого власного сумління спитай, хто тому був винен? Чи не твоя власна впертість, заїлість, злоба? Подружжя — се ненастанний ряд обопільних уступок. Уступиш ти мені, уступлю я тобі; зробиш ти мені одно добро, зроблю я тобі двоє. А упрешся ти проти моєї волі, то я упруся проти тебе. Зробиш ти мені пакість, то я тобі й десять. А правда, я тоді толкував тобі, благав тебе: «Ей, Реґінко, не роби мені сього, не виганяй Ориськи!» Що вона тобі шкодила? Робила своє діло, не крала, не шахрувала, а мені була до вподоби. А ти ні та й ні. І поставила на своїм - прогнала її і з нею разом прогнала й злагоду з нашого дому. Ти бажала зігнути мене під свій пантофель, а я, небого моя, не з того матеріалу зроблений, щоб гнутися. А тепер бачиш сама, хто на тім гірше вийшов.
Реґіна ще нижче похилила лице і мовчала. З її очей почали капати сльози. Стальський засміявся весело.

- Га, га, га! Виджу, що своїми словами торкнув я сантименталь-ну струнку в твоїм серці. Се дуже добрий знак. Сльози розм'якшують затверділу натуру. Вони мають у собі щось подібне, як вино: розв'язують язик. Ану, Реґінко, розповідж-но мені раз по щирості, яка то була у тебе історія з тим Рафаловичем? Як ви пізналися, як кохалися-милувалися, як розсталися? Чому ти не пішла за нього? Чи ти його не хотіла, чи він тебе? Чи тітка розлучила, чи, може, се була така тиха любов, про яку співає німецька пісня:

Kein Feuer, kein Feuer
Brennet so heiss,
Wie die heimliche Liebe,
Von der Niemand Nichts weiss?[3]

Реґінине лице спалахнуло рум'янцем. Вона встала з крісла і хотіла йти геть, але Стальський ухопив її за стан і силою посадив знов на кріслі.
- Ну, ну, не фукайся! Чого тікати? На мене сьогодні набігла весела хвиля, то я й хотів поговорити з тобою, як з доброю. А ти все своє та й своє. Ну, Реґіно! Всміхнися! Випогодь чоло! Буджу тебе!
І, вхопивши її за плечі, він струснув її сильно. У неї знов бризнули сльози з очей.
- От дуріпа! - скрикнув Стальський і відвернувся від неї. - Ти з нею по-доброму, а вона ані в той бік. Слухай, Реґіно, - мовив він, знов обертаючися до неї і приймаючи лагідніший тон, - я справді не розумію тебе. Чого тобі треба? Чого тобі нестає? Чи я тебе неволю, замикаю, на світ не пускаю? Адже бачиш сама, що я більшу часть дня не сиджу дома. Чому не знайдеш собі товариство, не забавишся, не розвеселишся? Я розумію, тобі хочеться не звичайного собі, жіночого товариства. Я знаю, у тебе в серці не завмерла ще любов до того... твойого... ну, ти знаєш, про кого я. Що ж, з Богом, Парасю! Хіба я тобі бороню кохатися з ним? Ще більше! Признаюсь тобі одверто... Ще не знавши, що ви перед твоїм шлюбом були знайомі, я вмисно запросив його до себе, надіючись, що ти закохаєшся в нім, потішиш своє серце...
- Тьфу на тебе! - скрикнула Реґіна, і з її очей посипались іскри обурення.
- Не фукай, не фукай! - їдко мовив Стальський. - Не чинися святою та божою. Я знаю, що тобі самій бажалося того. Адже ж ти другого дня мала з ним рандеву, - ну, признайся! І ви торгувалися про щось, та, видно, він занизьку ціну давав, то ти й не пристала. О, правда, що я знаю тебе!
- Тьфу на тебе! - ще раз з притиском скрикнула Реґіна і знов устала, щоб іти геть від сього огидливого чоловіка.
- Та сиди-бо! - мовив Стальський, сміючись і ще раз втискаючи її в крісло. - Фукай собі, як кицька, але сиди. Вислухай, що я хочу тобі сказати по-щирості. Хто знає, чи швидко мені ще раз збереться на таку щирість, то користай з нагоди. Отже, про що то я?.. Ага, про твоє кохання! Голубочко, їй-Богу, не спиняю тебе! Назначуй йому рандеву, іди сама до нього - хоч нині! Ані слова тобі не скажу. Ще й рад буду, коли, вдоволивши своє серце, стрітиш мене весела, всміхнена, рум'яна. А то чи бач, яка стала! Від тої вічної самоти та гризні ти зів'яла, як сушена підпенька. Ну, до чого ти подібна? І не сором тобі так занапащати себе! Ну, Реґіно, кинь лихом об землю! Я розрішаю тебе від усіх ніби моральних зобов'язань, даю тобі повну свободу, навіть прошу тебе: не в'яжися нічим, слухай голосу свого серця! Побачиш, обоє на тім ліпше вийдемо.
Реґіна поблідла при сих словах як смерть, її уста задрожали нервово, руками вхопилася за груди, мов почула там якийсь страшний біль, і, схопившися, скрикнула:
- Боже! Боже! Не дай мені вдуріти!
І вона вирвалася з рук Стальського, що ще раз силкувався задержати її, втекла до свойого покою і замкнулася зсередини.
А Стальський, прослідивши її очима аж до дверей, усміхнувся і, затираючи руки, проворкотів півголосом:
- Ну, ну! Побачимо, чи вчепиться за сей гачок! А здається, клює.



LIII

Вечоріє. Надворі посутеніло, а небо насунулось важкими хмарами. Тихо паде сніг густими великими платками. Міський годинник вибив четверту, але в покої вже потемніло. Реґіна звільна, рівним кроком ходить по своїм покою, мірно - шість кроків там і шість назад, ненастанно, мов в'язень у своїй казні.

Двері її покою замкнені знутра так, як їх замкнула, вирвавшись із рук мужа. Тільки голова її, що розболілась страшенно, пов'язана мокрим рушником; лице і уста, коли можна, ще блідіші, ніж були під час обіду, а великі чорні очі горять несамовитим огнем. Вона ходить з лицем, спущеним униз, і говорить раз у раз не то сама до себе, не то до когось незримого, жестикулюючи при тім злегка руками; говорить не дуже голосно, рівно, так що з-за дверей її голос бринить мов тихе журчання лісового джерела, солодке і меланхолійне за одним разом.
- Слухай, Ґеню! Як я була маленькою, то ми жили в дерев'янім домику під лісом. А напротив наших вікон була висока лиса гора. Коли сонце сходило, то викочувалося до наших вікон якраз із-за вершка тої гори. А коли заходило, то на тім вершку найдовше ярілося його пурпурово-золоте проміння. Я так любила той вершок, голий, наїжений сірими каменями і з широкою пісковою поляною посередині, що виглядала мов широка біла плахта, простерта між оборогами. Встану було рано і зараз біжу до вікна і зиркаю на той вершок, як він купається в сонці, що ще не доходить до нас у долину. Весь день чи бігаю куди, чи купаюся в річці, чи бавлюся, а все люблю зирнути на той вершок, а вечором то не раз очей від нього не можу відвести. Так мене манило щось до нього. Та вічна гра світла й тіней і найрізніших красок, що мінялися на скалах, на пісковій поляні, на ярах і темнім лісі внизу, - все те чарувало мою дитинячу душу. Я не раз почувала бажання бути на тім вершку, дихати тим пурпурово-золотим, пишним повітрям. Мені не раз снилося, що я лечу знизу, ширяю понад яри й долини, як сірий яструб - просто вгору до того вершка. У мене в серці робилося так солодко і так страшно, що мені у сні дух захоплювало, коли я гляділа з гори в глибоченне провалля підо мною. Я скрикувала з радості й страху і прокидалась і жалувала, чому я не пташка і не можу летіти там угору і спочити на тім чудовім вершку.
- Та ось раз, вдивляючися в вершок, коли сонце схилилося з полудня і обливало його найяркішим світлом, я побачила в самій середині піскової поляни щось мов срібну іскру, мов шматок сонця, що відірвався з неба і впав на вершок гори. Довгий срібний промінь стрілив від того місця до мойого ока, тремтячи понад темним лісом, іграючи всіми барвами веселки. «Що се таке?» -подумала я. Я чула про діаманти, що грають таким промінням; чула про гадюк, що носять діамантові корони, і в моїй дитячій душі защеміло щось тривожно, неспокійно. Може, там орел убив таку гадюку, а її корона лежить серед піску і блищить до сонця? І у мене повстала думка - піти на вершок і добути сю корону. Мене здіймав страх при самій думці, що мені треба буде йти через той густий темний ліс, що широким поясом обвивав лису гору, але я поборювала страх. Я довго надумувалася, кілька день вдивлялася в діамантову іскру на вершку, чи не щезне вона, чи не пропаде. Ні, вона все горіла та блищала на тім самім місці і манила мене своїм ярким промінням. Вкінці я почала бачити її навіть у сні - і не видержала. Одного дня по сніданню, взявши шматок хліба з маслом у кишеню, я вибралася потаємно з дому і пішла. Розуміється, я заблудила в лісі, і тілько надвечір знайшли мене вівчарі і завели додому. Мама витріпала мене різкою, батько насварив, а коли я з плачем почала говорити про діамантову корону там, на вершку гори, мене висміяли і сказали, що се, певно, скляний череп із бутельки, яку там розтовкли інженери, роблячи поміри на шпилі. Я замовкла, але в душі не вірила сьому. «Ні, скляний череп не видасть такого проміння!» - думалося мені. І коли другого дня сонце схилилося з полудня і освітило піскову поляну, я перш усього звернула очі на звісне мені місце. О горе, діамантової іскри не було! Вона щезла і не показалась мені більше.
- Слухай, Ґеню! Не смійся з мене, що я в таку хвилю згадую такі речі. Ся згадка заповнює тепер мою душу, і той діамантовий промінь живо, як ніколи, тремтить і міниться перед моїми очима, тягнеться чудовою ниткою від якогось високого, вільного сонячного вершка аж на дно мого серця. Мені ясно тепер: се мрія мойого щастя, мрія, яка хоч раз у житті прокидається в кождої людини і тягне, і манить її кудись високо, в ясні простори. Певно, певно, більшина тих, що йдуть шукати чудового діаманту, або збиваються з дороги в темнім лісі, або знаходять скляні черепки. Але се ще не значить, що діамантів і зовсім нема і що знайти їх зовсім неможливо.
- Слухай, Ґеню! Мені тепер ясно - ох, аж болюче ясно, що тим моїм діамантом був ти, була твоя любов. Тепер, як ніколи, я чую блиск, і силу, і чар її проміння. Прости мені, Ґеню! Я й давніше чула її, але у мене не було сильної постанови йти за її покликом. Я була дурна, загукана, засліплена своїм вихованням. Мені здавалося, що таких діамантів я на дорозі свого життя знайду багато, що досить мені схилитися сюди або туди, щоб такий діамант попався мені в руку. Мої товаришки всі стілько балакали про такі діаманти... ми й не уявляли собі, як багато нам прийдеться зустрічати в житті товченого скла!..
- Аж тепер, Ґеню, коли моя молодість минула, моя краса зів'яла, коли грижа виссала мої сили, коли горе, мов собака, вхопило мене за шию, і гне додолу, і силкується втопити мене в болото, аж тепер я зрозуміла, чого стоїть хоч би найменший діамантик щирої любові! І як годі жити без нього. І якою пустинею, яким звіринцем страшних, ненаїдних бестій робиться життя без нього. Ґеню, Ґеню, чи можеш ти уявити собі, що я пережила в такому звіринці десять літ! І скілько я витерпіла, караючись - за що? За те, що в рішучій хвилі збилася з дороги, не знайшла в душі компаса, не знайшла сильної волі, щоб піти за голосом серця! Невже ж се справедлива кара? Не може бути! Кара - нехай і так! Я згрішила - против себе самої, против власної душі, і кладуся за кару. Але вимір! Ні, против такого нелюдського виміру кари я рекурсую, рекурсую і протестую всіми силами душі.
- Ґеню, ти ж адвокат. Ти оборонець покривджених. Невже ти не бачиш, не відчуваєш душею моєї кривди, моєї тяжкої муки? Невже ти не вступишся за мною, не захистиш мене? О, Ґеню, рятуй мене! Сили моєї не стає. Розум мій мутиться, голова тріскає. Адже ж тут день у день рвуть мою душу, топчуть мене в багно, шпигають розпаленими шпильками. Адже ж тут день у день брудними ногами ходять і топчуть по тім, що у мене найчистіше, найсвятіше! Адже ти чув сьогодні - ти чув, куди він попихає мене! О, я знаю його, знаю, чого він хоче. У нього нема ані зерна щирості, все в ньому брехня, і брудота, і погань! Він ненавидить мене за те, що я неподібна до нього. Він чує, що я чиста душею, і рад би мати мене брудною, огидною, щоб тоді з тим більшим правом топтати і поневіряти мене! Ґеню, Ґеню! Ти ж запевнював, що любиш мене. Невже можна любити і спокійно дивитися, як улюблена людина треплеться і в'ється на тортурі? Чом же ти так зовсім забув про мене, відвернувся від мене, не зазирнеш ніколи, не навідаєшся, не поцікавишся, чи я жива і що діється зо мною? Пощо ти віддав мене в цілковиту власть отсього звіра? Бачив, як затріснено за мною двері в'язниці, і навіть не попробував потермосити замком?
Вона ходила, заламуючи руки, і її притишена розмова змінилася на важке ридання, на завід, мов по покійникові. З-під напухлих червоних повік звільна, двома річками лилися сльози - часті гості на її лиці, де видно було дві зигзагуваті смуги, мов рівчачки, вириті тими річками.

Нараз вона зупинилася і вхопила себе обома руками за голову.
- Горе мені, горе! сліпій та небачній. Що се я говорю! Чого се я надіюсь! Та невже я сама не відіпхнула його! Невже він не простягав мені руки, не готов був жертвувати мені все своє життя, всю свою будущину? І я відіпхнула його, я відвернулася від нього! Ґеню, серце моє! Що ти подумав собі про мене в тій хвилі? Невже ти подумав, що се гордощі говорили з мене? О Боже мій, я -і гордощі! Я, жебрачка, що була б щаслива окрушиною, найменшою одробиною того, чим люди живі, - я мала б гордувати тим безмірним скарбом, який ти клав мені під ноги! Ґеню, Ґеню, ради Бога живого, не думай сього про мене! Се були тілько мої трусощі. Я так відвикла від подарунків життя, що рука не простягається приймати їх. А при тім мою душу так загукано, знечулено, обгороджено парканами різних приписів... Адже навіть пташка не може злетіти просто вгору в тісній огорожі. І щиглик, пробувши довго в клітці, не відважується відразу летіти на волю. Ґеню, Ґеню! Якби ти був знав, що тоді діялося в моїй душі! Як скакало моє серце при твоїх словах! Як трепався кождий найменший нерв! А коли мої прокляті уста перебили тобі, коли моє лице - против волі - відвернулося від тебе, ах, то моє серце, облите кров'ю, не тямило себе з болю! А моя душа, облита кровавими слізьми, мов Магдалина, припадала до твоїх ніг, і цілувала їх, і кричала нечутно: «Не вір устам! Не вір лицю! Не німій, не стій так недвижно! Зупини мене силою! Рятуй мене передо мною самою, перед моєю глупотою і трусливістю, що отеє перемагають мене!» Але ти занімів і стояв недвижне, і мої вороги, глупота і трусливість, перемогли мене, зв'язали мою душу і поволокли її, як полонянку, з собою. Вона ридала нечутно і оглядалася за тобою, німим зором благала твоєї помочі, але ти не ворухнувся.
- Ґеню, голубе мій, - та невже ж ся хвиля минула назавсіди? Невже ж така нагода не вернеться більше? Невже ж мені так і тонути навіки в тім морі розпуки, що вже тепер піймає мене по горло? Ґеню, Ґеню! Тепер остатня пора, остатня хвиля! Рятуй мене! Не слухай, що будуть говорити мої уста - о, бо вони заморожені, заморені, трусливі. Прислухайся до крику мойого серця, до благання моїх очей! Не покинь мене! Не відіпхни мене тепер! Я така нещасна, Ґеню, така бідна, така зламана. У мене нема нікого на всім світі, до кого б я хоч думкою могла прихилитися, крім тебе одного, Ґеню, серце моє! О, не відіпхни мене! Прийми мене хоч за свою наймичку, щоб я тілько не мусила жити і душитися ось тут, у тих стінах, що були мені пеклом і тортурою цілих десять літ!
- Мав же би ти забути мене? Мав же би ти після нашої остатньої стрічі зовсім занехати мене, виполоти з серця, мов непотрібний бур'ян, викорчувати, мов кропиву? Боже! Не допускай до мене такої думки! Се ж було би страшно! Се ж значило б відібрати потопаючому остатню стебелинку. Се не може бути. Я чую в серці діамантовий промінь твоєї любові, Ґеню. Він світить, іскриться, міниться і гріє мене по-давньому - ні, ясніше, краще, ніж коли-небудь. Се не ілюзія! Се чуття, я знаю. Воно досі держало мене на світі, додавало мені сили в стражданні, не допускало до розпуки, -воно й досі не покинуло мене. Ні, ти любиш мене, Ґеню! Чую се, вірю в се і живу сею вірою. Значить, нічого надумуватись! Годі довше терпіти знущання і наруги. Міра переповнилась. Пора на рішучий крок, і я зроблю його спокійно. Повороту нема - хіба в могилу... До побачення, Ґеню!
І вона стрепенулася, розв'язала рушник з голови і кинула його в кут, підбігла до комоди, відчинила її і почала одягатися. Не надумуючись, вона одягла свій звичайний чорний убір, причесала волосся і вложила маленькі брильянтові ковтки в уха. Потім із найдальшого кутка комоди виняла малу дерев'яну шкатулку, відімкнула її і добула з неї свої преціози і кілька білетів гіпотечного банку - ціле своє віно. Все те вона вложила до маленького шкіряного саквояжика, наділа на себе шубу і калоші поверх черевиків і, замкнувши за собою покій та взявши ключ до кишені, вийшла на вулицю.
Була вже зовсім ніч, ота зимова ніч у місті, трохи бліда від сві-тел, що мигали крізь вікна, і від ламп, що жовтими плямами тліли то тут, то там край вулиці, бліда врешті від снігу, що покривав вулицю і дахи і стиха, великими платами падав і падав на землю. На ратуші вибила сьома. Реґіна затремтіла. В її пам'яті зовсім віджило те чуття, яке почувала колись дитиною, входячи в темний ліс у своїй вандрівці до вершка гори. Якимсь холодним, непривітним видався їй той світ, у який вона пускалася тепер, покинувши -бачилось, назавсіди - пороги свого дому. Випливала на широке незвісне море, на Бог зна які пригоди - перший раз на своїм віці зовсім не залежна пані своєї волі. Серце її стискалося тривожним почуттям, дух у грудях захапувало, і вона спішила наперед.
«Не обертайся! Не обертайся!» - шептало їй щось до вуха, і вона нараз, немов пхнута якоюсь посторонньою силою, обернулася і окинула оком своє покинене сімейне гніздо. Важке зітхання вирвалось із її грудей.
- Пропали мої надії! Чую, що прийдеться вернути назад у сю прокляту нору, - шептала вона, йдучи далі помалу, стрягнучи в сипкім снігу та ледве переводячи дух. - Я обернулася, а се значить, що сила того дому взяла верх надо мною, притягне мене назад до себе. Може, вернутися назад?
Вона зупинилася, думала. Але нараз їй шибнула в голову думка, що Стальський вернув додому, а побачивши, що її нема, пустився доганяти її. На вулиці чути було чийсь голос, що видався їй подібним до голосу Стальського, і се було для неї мов острога для коня. Здибатися зі Стальським, сидіти з ним бік о бік, слухати його слів - ні, ні! Радше смерть!
І вона, добуваючи всіх сил, пустилася йти, майже бігти в напрямі до ринку.
В боковій вулиці, саме напротив Ваґманового дому, вона зупинилася, вся облита потом, утомлена, задихана. Мусила перевести дух, успокоїтися. В тій хвилі з хвіртки в штахетах, що відділяли Ваґманове помешкання від вулиці, вийшов чоловік у короткім робітницькім убранні, високий, трохи згорблений, і впер у неї свої блудні очі. Реґіна не звернула на нього уваги; вона так була занята собою, своїми думками, що не була би пізнала й далеко більше знайомого їй чоловіка, ніж Барана. Але Баран відразу пізнав її. В його хорій голові при її виді збудилися якісь спомини. Хтось пощось велів йому звертати увагу на сю паню. Хто? Пощо? Він наразі не міг пригадати собі, та проте, коли Реґіна рушила далі, він здалека, обережно спішив слідом за нею. Аж коли вона ввійшла на подвір'я його камениці і вступила на сходи, що вели на перший поверх до Євгенієвого помешкання, йому стало ясно в голові. Він зареготався, вдарив себе долонею по чолі і, не надумуючися, бігцем побіг до звісного йому шинку, де мав надію застати в тій хвилі Стальського.



LIV

Євгеній сидів при своїм бюрку і писав.
Він був певний, що його улюблена думка сповниться, що перше народне віче відбудеться завтра. Заборона від староства не надійшла; Парнас зголосився зараз другого дня і попросив знов завдатку, заявляючи, що староста вже не має нічого против того, щоб у його заїзді відбулося зібрання. Тепер приходилось тільки уложити резолюції, які мало б ухвалити завтрішнє віче, і Євгеній власне працював над ними.
В тій хвилі хтось несміло застукав до дверей.
- Прошу! - мовив Євгеній, дивуючись, хто се в таку пізню пору заходить до нього.
Двері відчинилися звільна, і в них показалася висока жіноча стать, уся в чорному, з лицем, заслоненим густим вельоном.
Євгеній схопився з крісла і поступив напротив дами, що мовчки заперла і замкнула на ключ за собою двері, а потім, обернувшися до нього лицем, відкрила вельон.
- Ах, се пані! - скрикнув Євгеній, більше зачудуваний, ніж урадуваний видом Реґіни в такім незвичайнім місці, у таку незвичайну пору.
- Дивує вас мій прихід? Правда? - мовила Реґіна, злегка всміхаючись.
- Признаюсь вам, пані, я скоріше надіявся смерті на себе, ніж вашого приходу.
- Вибачайте, пане, - мовила Реґіна, стоячи на однім місці, - не моя сила була упередити вас... Зрештою не знаю, чи се було би на що здалося... Я, може, перервала вам роботу?
- Ні, пані. Я вже майже скінчив. Ту крихітку, яка ще лишилася, зроблю й завтра. Прошу ближче. Прошу сідати, розгоститися.
Реґіна сіла на кріслі праворуч бюрка, але не роздягалася ані з шуби, ані з калошів. Євгеній сів на своїм звичайнім місці і спокійно, з відтінком тихої меланхолії, глядів у її лице.
- Чим можу служити пані? - запитав він по хвилевій мовчанці, бачачи, що Реґіна сильно вперла свої очі в нього і немов силкується прочитати щось у його очах, лиці і всій подобі, але сама не говорить нічого.
- Служити? Мені служити? - повторила вона мов сама не своя. -Що я вам скажу? Тут треба би багато говорити...
- Але в такім разі чому ж пані не ласкаві скинути футро й калоші? Тут у мене тепло, можуть пані набратися катару. Прошу, прошу, я пані допоможу.
Реґіна роздяглася з верхньої одежі при Євгенієвій помочі, а потім сіла знов на кріслі і мовчки дивилася на нього. її лице було бліде, тільки очі горіли дивним огнем, а її тонкі губи рушалися, мов говорили щось, але без голосу.

- Прошу... коли пан мають що робити... я не перешкоджаю... я посиджу ось так хвилину... нехай пан так уважають, як би мене тут зовсім не було, - мовила вона ледве чутним голосом, уриваним з внутрішнього зворушення.
- Але ж, пані... Реґіно! -скрикнув Євгеній. - Що се з вами? Ви бліді... дрожите... ваші руки холодні...
І він узяв її руки в свої долоні і глядів їй просто в очі.
- Нічого, нічого... мені добре, - шептала Реґіна, і з її очей закапали сльози.
- Ви плачете! З вами щось сталося!.. Ваш прихід у таку пізню годину... Боже мій, мав же би ваш муж...
- Пст! Не згадуйте мені про нього! Пощо? Нічого надзвичайного не сталося!
- Але що ж вас вигнало з дому? Для чого ви...
- Ніщо мене не вигнало. Я сама... я так собі вийшла прогулятися... бачу, що у вас світиться...
- Ах, пані! Не говоріть так! Ваші сльози, вся ваша постава говорить щось зовсім інше. Я не хочу втискатися в ваші сімейні відносини, не маю права жадати, щоб ви довірилися мені... Та все-таки... коли ви зайшли до мене, певно, шукати поради, помочі, то прошу сказати, чим можу бути вам помічним? Чей же не сумніваєтесь, що я готов зробити для вас усе, що тілько зможу.
Реґіна тим часом успокоїлася трохи. Теплота в покої, Євгенієва спокійна бесіда і його тихий, певний погляд утишили потрохи бурю в її нутрі.
- Ви вгадали, - мовила вона. - Я прийшла просити у вас поради й помочі.
- Що ж там у вас сталося?
- Не сталося ніщо надзвичайне, але те, що діється день у день, раз у раз, те вже перейшло міру мойого терпцю. Я не можу довше жити з ним. Мені лишалося або одуріти, або самій собі смерть заподіяти, або...
Вона урвала і знов пильно, тривожно почала вдивлятися в Євгенієве лице, немов силкувалася там вичитати собі засуд на життя чи на смерть.
- Або розірвати те ненависне подружжя, - мовив спокійно Євгеній. - Ви повинні були зробити се давно.
- Я постановила зробити се тепер.
- І прийшли до мене за порадою в тій справі?

- За порадою? - з зачудуванням перепитала Реґіна. - Якої ж тут іще поради треба?
- Ну, я думаю... законний розвід - се така справа... Реґіна перервала його слова голосним, гірким сміхом.
- А, так, то ви думаєте про розвід! А, правда, ви правник, адвокат! Адвокатський інтерес поперед усього.
- Перепрошаю вас, пані, коли я хибно зрозумів вашу інтенцію, але я справді так зрозумів її. Коли пані мають який інший намір, то прошу сказати його мені.
Реґінине лице поблідло ще дужче, її губи задрожали, і, похиливши голову вниз, вона мовила ледве чутно:
- Ні... я не маю вам ніщо більше сказати... я справді хотіла... тілько... про розвід...
І, закривши лице руками, вона почала гірко ридати. Євгеній зрозумів, що у неї тяжить щось на серці, чого вона не хоче сказати, і, взявши її холодні руки, почав розважати її.
- Але ж, пані, бійтеся Бога! Що ви робите? У вас щось тяжить на серці. Скажіть! Коли тілько моя змога допомогти вам, я готов усе зробити для вас.
Реґіна злегка відняла свої руки від нього і знов закрила ними лице і плакала. Євгеній не знав, що робити, і постановив ждати спокійно, аж вона втишиться. Та ось нараз вона відняла руку від лиця, витерла хусткою очі й уперве підняла їх твердо і рішучо на Євгенія.
- Даруйте, пане, - мовила. - Я дурна. Се я останок своїх молодих дурощів утопила в тих сльозах. Сталося, і годі про се. А коли се сталося, то властиво... властиво я не маю вам що більше сказати.
- Говорите, пані, загадками, яких я не вмію відгадати, - мовив Євгеній. - І робите мені велику прикрість тим браком довір'я.
- Браком довір'я? Я до вас?.. Ну, коли вже на довір'я зводите річ, то нехай! Скажу вам по правді, що мене привело до вас. Тепер я знаю, що се була ілюзія, що, позбуваючись її, я позбуваюсь... ну, та що там! Пропало. Так знайте, я йшла до вас, щоб не вертати більше до свойого мужа, щоб вирватися з того пекла, яким було для мене дотеперішнє життя, щоб віддатися вам, бути вашою наймичкою, невольницею, чим хочете - тілько щоб не вертати назад там... до того...
- Пані! - скрикнув Євгеній, вперши в неї зачудувані очі.
- Не дивуйтеся і не лякайтеся! Тепер я знаю, що се була дурниця, моя глупа ілюзія. Від першої хвилі, коли я ввійшла сюди, коли почула ваш голос, я зрозуміла, що для мене все пропало, що у вашім серці згасло те полум'я, при якому я хотіла огріти своє серце.
- Пані, - хотів було щось сказати Євгеній, але вона перебила йому.
- Ні, ні, не говоріть! Не заперечуйте, бо се була би неправда. Мені не хотілось би, щоб ви в моїх очах накинули на себе тінь нещирості. І не звиняйтеся, бо нема за що. Любов не залежить від нашої волі, приходить без нашої заслуги, щезає без нашої вини. Та й за що вам любити мене? Чим я була для вас досі? Що дала вам, крім того, що ви самі зробили з мене в своїх мріях? Ні, не говорімо про любов. Не говорімо про мене!
- Ні, пані, - мовив Євгеній. - І я не буду говорити про любов. І я сам бачу, що пора наших любощів минула і ніяка сила не верне її. Але про вас конче мусимо поговорити. Я дуже добре розумію, що вам годі жити так дальше.
- Е, що там! - мовила Реґіна і махнула рукою.
- Що вам годі навіть вертати до мужового дому. Зрештою, не знаю, як ви розійшлися...
- Кажу вам, що між нами не було нічого надзвичайного. Нема чим вам турбуватися. Ні, пане, про се покиньмо. Я ось що хотіла сказати вам. Чую, що ви скликаєте на завтра хлопське зібрання.
- Так, пані. Се має бути перший крок, перший початок моєї ширшої, народної праці. Хочу доложити всіх сил, щоб довести сей народ хоч троха до освідомлення, привчити його користуватися його правами, боротися з його кривдниками, - з запалом мовив Євгеній.
- Ось куди тягне ваше серце! - з жалем мовила Реґіна, а по хвилі додала: - Що ж, робіть! Як я жалую, що я не мужчина, що не можу допомогти вам своєю працею, своїм знанням, хоч би тілько своїми кулаками!
- Ви пані?
- О, пане, якби ви знали, як часто зі свого домашнього пекла я рвалася думками на ширший світ, там, де йде чесна, явна боротьба, де люди терплять за високі цілі, але й тріумфують з їх побідою! Та що, не судилось мені, не судилось нічого! Знаєте, як то в пісні співають:
Як зеленій конопельці у болоті гнити, Ой, так мені, сиротині, за нелюбом жити.

- Ну, та що там про се! Сталося і мусить дійти до кінця. А ось ваше діло, воно повинно йти чимраз далі й далі. Бажаю вам найкращих успіхів і маю надію, що успіх буде. А щоб вам дати доказ, що мої бажання - то не пусті фрази, то прошу вас, прийміть отсе немноге, що маю, візьміть се на основний фонд, який повинна мати ваша організація.
І при сих словах Реґіна поклала на Євгенієвім бюрку свій саквояжик, що досі держала надітий за вушко на лівій руці.
- Ні, пані, - мовив Євгеній, - не робіть сього! Нам ніяких фондів для нашої роботи не потрібно.
- Буде потрібно, буде! - мовила Реґіна і почала сквапливо надягати калоші.
- Та головне ось що: ми не маємо права приймати їх від вас у такій хвилі. Не знаю, що там є у тім вашім саквояжику, але припускаю, що се всі ваші засоби, якими ви могли розпоряджати в даній хвилі, які могли бути для вас основою самостійного життя. Зрозумієте, пані, що я не можу прийняти від вас того фонду, відібрати вам у найтяжчій хвилі сеї вашої піддержки.
- Е, що там! Моя найтяжча хвиля вже минула! - мовила Реґіна і з поспіхом почала вдягати на себе шубу. - Ніякої піддержки мені не потрібно, а ви повинні прийняти те, що я даю вам. Тим більше, що...
В тій хвилі на сходах загуркотіли важкі кроки кількох людей. Якась рука брязнула клямкою від дверей Євгенієвого покою, а переконавшися, що вони замкнені, застукала сильно до дверей.
Євгеній схопився і поступив крок наперед, потім, обертаючися до Реґіни, вказав їй очима бокові двері, що вели до його спальні і були до половини відхилені. Вона нечутними кроками вийшла і замкнула двері спальні за собою. Стук повторився. На коридори-ку перед дверима чути було гомін і сміхи.
- Хто там? - запитав Євгеній.
- Прошу відчинити! - озвався якийсь грубий голос.
- Хто просить?
- Прошу відчинити! В імені закону! - мовив той сам голос, і рівночасно повторилося стукання до дверей з більшою силою.
- Овва! В імені закону! - іронічно скрикнув Євгеній і для обезпеки вложив у кишеню набитий револьвер, що лежав у шухляді його бюрка. - Прошу сказати, хто там добивається, інакше не відчиню.
- Та відчиніть-бо, пане, до сто чортів! Я домагаюся, я, Стальсь-кий! - заревів за дверима п'яний голос, і рівночасно почалось до дверей скажене стукання кулаками і ногами.



LV

Сього понеділка від самого рана Баран був дуже неспокійний. Від часу новорічної авантюри він жив, мов у полусні. Вдень він ходив і нипав по подвір'ю, робив дещо, різав і колов дрова, носив воду до прачкарні, що була в сутеренах, або бігав за справунками, які давали йому партії. Він робив усе те досить добре, але не говорив майже нічого, а властиво раз у раз воркотів собі щось під носом. Уночі, забившися в свою комірку, він говорив сам до себе голосно, говорив зовсім без зв'язку про тисячні речі, що, мов різнобарвні черепки в калейдоскопі, пересувалися по його голові, в'яжучися в тисячні, зовсім несподівані фігури і зв'язки. Зальотна прачка, і краса киця з сусідства, і стара бабуня, що збирала кості по смітниках, і п'яниця, що кричав у шинку, і антихрист, що мав прийти не сьогодні, то завтра, і Євгеній, і мужики, і попи, і все-все переверталося і мішалося в його голові і було темою його самітних монологів. І чим далі в ніч, тим його неспокій збільшувався, а о одинадцятій він вибігав надвір, чіпляв на себе балію і виходив на ринок. Правда, намови Ваґмана і поліціянтів мали на його хору волю настільки впливу, що він не брав праників, а тарабанив тільки кулаками. Один поліціянт зробив йому ще ласку і дарував йому старі суконні рукавиці, щоб не відморозив рук. Баран сповнював сумлінно даний йому наказ і за кождим разом, ідучи на свій нічний обхід, надівав ті рукавиці на руки, так що гук від балії був ледве чутний. Обійшовши тричі ринок і раз костел і оббивши собі руки так, що аж пашіли, Баран вертав додому, скидав балію до шопки, а сам, не роздягаючись, кидався на свою постелю і спав до рана мов убитий.
Але сьогодні від самого рана він був страшенно неспокійний. Не знати коли: чи зараз по пробудженні, чи при вставанні, чи при першім виході з хати йому мигнула в голові думка, що сьогодні, саме сьогодні має появитися в місті антихрист. І ся думка почала вертітися і бриніти в його голові, мов оса. Все довкола нього, що він бачив, чого доторкався, потверджувало її. Ледова вода, в якій він мився, видалась йому гарячою, як кип'яток, - недаром, се його знак. Коли він вийшов на подвір'я, в отворену браму з вулиці заглянув якийсь великий, чорний, незвісний йому пес -се його післанець. Крук закрякав над його головою -се його віщун. Баба перейшла з коновками, дим вився з комина і стелився по подвір'ю, огонь під котлом у прачкарні тріщав і порскав горючим вуглем насеред хати - все те, все були його знаки!

І нараз Баранові мигнула в голові думка, що він надійде зі своїм військом зі сходу - від Вигоди, зупиниться на мості, а передом пішле свою авангарду до міста, щоб на ратуші заткнула його хоругов. Він був певний, що се станеться зараз, а може, вже й сталося. І ось, покинувши коновки з водою перед дверми прач-карні, він у смертельній тривозі скочив до своєї комірки, надів стару куцу кожушину, яку недавно дістав від Вагмана, і, балакаючи ненастанно сам до себе та розводячи руками, поспішив за місто, на міст, на Вигоду.
Надворі потепліло після довгих морозів. У місті була відлига, але за містом тяг холодний вітер і курив дрібним снігом. Ріка стояла під ледом, і тільки декуди, на шипотах та бистринах, вода попролизувала грубу кригу і клекотіла в пролизах, викидаючи тут і там невеличкі потічки, що розливалися поверх леду і звільна замерзали, всякаючи в сніг, яким покритий був лід. Найбільший пролиз був якраз під мостом з правого боку, де вода, розбиваючись о здорові дубові колоди, вкріплені там для розбивання леду, творила понижче глибокий вир, що крутився і клекотів, від часу до часу хрускаючи невеличкими кригами, які надпливали згори і тут мололися на дрібні шматочки то об колоди, то об острі береги грубих криг. Се місце так і звалося Клекіт. Його навіть при низькім стані води обминали і рибаки, і пливаки, а тепер, коли ріка «дулася» під ледом наслідком теплішої хвилі, воно було аж страшне в своїй дикій красоті. Баран, сам не знаючи, чого і пощо, зупинився на середині моста і довго вдивлявся в спінене гирло і слухав хрускоту криги. В його уяві мигнув образ тої страшної ночі, коли він на руках, мов дитину, приніс сюди свою задушену жінку і з отсього самого місця вкинув у Клекіт. Він зазирав тепер у воду без ніякого зворушення, але з якоюсь дитинячою цікавістю. Йому здавалося, що зо дна Клекоту, з тих клубів піни, що бігали довкола поверх води, ось-ось вихилиться дрібна жіноча рука і кивне йому, покаже кудись, дасть якийсь знак. Ся нова думка моментально усунула з його душі ті образи, що досі мучили її; він забув про антихриста і його полки, забув про Вигоду і про горб, із якого мав виглядати, і, всміхаючися, стояв на мості та цікаво заглядав у Клекіт.
- Розуміється, розуміється, - мовив він сам до себе, - вона кликала мене. Має щось сказати мені. Дивно, як вона досі витримала тут. Адже мокро й холодно. Ну, то що ж, коли хоче вернути до мене, то.я й овшім. Адже шлюбна жінка! Гріх би був не приймити. Тілько слухай, Зосю, щоб мені відтепер ані-ні давніх фох! Борони тебе Боже! Ти ж знаєш, я не був для тебе злим чоловіком, то пощо ж ти робила мені се? Я й тепер - борони мене Боже! Нічого тобі не скажу, не випімну. Нехай се все йде з тим часом. Але на будуще пам'ятай! Будь добра, будь така, як була зразу, моя люба, маленька кіточка, моя курочка, моя красавичка! Добре?
І нараз йому стрілила до голови нова думка. Коли вона верне сьогодні, то куди ж він поведе її? До своєї комірки? Ну, се хіба сміх людям казати! І він щодуху побіг до міста, а відходячи, ще раз обернувся в напрямі Клекоту і мовив:
- Я зараз, Зосуню, я зараз верну! Не бійся, я буду на час. Мушу піти вперед прилагодити хату. Адже я без тебе, голубко, не панував. Мене покинули всі, я зробився жидівським слугою, сторожем, і живу в такій кучці, в такім барлозі, що ти й песика свойого боялася би заперти там на ніч. Так, моє серденько, перебідували ми обоє той час. Ну, але тепер усьому конець. Ти вернешся, я заслужив великі гроші, найму у Ваґмана гарне помешкання з трьох покоїв і кухні - на першім поверсі, аякже! Накуплю гарних меблів, диванів, дзеркал - усе для моєї бідної Зосеньки, щоб вона знала, як я люблю її.
І в веселім настрої, балакаючи ось так і перебираючи подрібно всі меблі, все урядження будущого помешкання, він ішов до міста, щасливий, як ніколи, не звертаючи уваги ні на що і ні на кого.
Було вже геть з полудня, коли він дійшов до ринку. Чалапкаючи в глибокім, м'якім снігу, він утомився, був увесь мокрий від поту і почув сильний голод. Якось не думаючи про се, вступив до знайомого шинку. Шинкар, якому він часто робив різні прислуги: носив воду, рубав дрова, двигав бочки або направляв різну посуду, поздоровив його приязно і, не чекаючи замовлення, поставив перед ним добрий келишок горілки і булку.
Баран пильно, уважно глянув на нього і всміхнувся.
- Ага, ага, знаю вас. Ви Мошко. Ви добрий чоловік. Моя Зося также говорила, що ви добрий чоловік. Вона вас знає. О, будете бачити, вона пізнає вас від першого разу. Добрих людей не годиться забувати.
Мошко знав про Баранів хоробливий стан, що в остатніх днях значно погіршився, і, кладучи йому руку на плече, мовив:
- Візьміть, Баране, випийте й закусіть! Ви голодні.
- Е, що там голоден! - мовив радісно Баран. - Се тілько сьогодні ще. Остатній день. Сьогодні вона верне, і всій біді конець буде.

Адже знаєте, Мошку, - додав він пошептом, схиляючи голову до шинкаря, - у мене є великі гроші! Зложені, сховані... Се я навмисно нікому не говорив про них. Навмисно чинив себе таким бідним. А ось побачите від завтра. Коли моя Зося верне! Ну, ну, та я наперед не хочу говорити. Ваше здоровля, Мошку!
І він випив горілку, а потім почав їсти хліб, ламаючи по крихітці, жвучи його і ковтаючи, очевидно, без ніякого апетиту. А тим часом говорив, говорив ненастанно. Думка про сховані гроші опанувала тепер його уяву, і він почав оповідати якусь нечувану історію про те, як він разом з дванадцятьма розбійниками забив багатого пана, забрав у нього гроші, одурив своїх товаришів і сам забрав усі гроші та сховав їх у безпечне місце. Ті колишні товариші чатують на нього за містом, лагодяться вбити його, записали себе антихристові, щоб тільки при його помочі дістати його в свої руки, але він не боїться їх. Доки був сам, то боявся. Але сьогодні вертає його Зося, а у неї є така сила, що віджене всі ворожі стріли. Адже вона недарма жила в Клекоті, служила там, бідувала, щоб навчитися чарів і обгородити його від усякої біди.
В шинку було пусто. Рідко коли який робітник або міщанин заходив, випивав настоячки чарку горілки, платив і йшов далі. Баран сидів у куті, опертий на лікті, похиливши голову, і балакав -тихіше, чимраз тихіше. Перед ним лежав пощипаний, недоїджений шматок булки - він не бачив його. Мошко давно не слухав його бесіди - він не завважував сього і говорив, говорив, поки вкінці його голова зовсім не спочила на столі. Він заснув.
Коли прокинувся, була вже сьома година. Вікно перед його очима було темне, в шинку над шинквасом горіла лампа, а за столом сиділи деякі звичайні вечірні гості, пили пиво, балакали і сміялися. Баран схопився з місця і почув якийсь страх. Що се він робить? Адже він мав іти до Ваґмана наймати помешкання, купувати меблі! А тут уже ніч. І, не кажучи нічого, він прожогом кинувся з шинку і вибіг на вулицю.
Надворі падав сніг, тихо, ненастанно. Небо насунулось важкими хмарами, а нафтові ліхтарні на вулицях видно було, мов крізь сито. Баранові недалеко було до Ваґманового дому. Він застукав до дверей, які звичайно були замкнені. По хвилі Ваґман вийшов сам і відімкнув йому. Він не держав слуги, а тільки послугачку, що тепер, прилагодивши вечерю, пішла собі додому. Ваґманова жінка виїхала ще рано до сусіднього місточка на весілля якоїсь своячки. Побачивши Барана, Ваґман впустив його до свого покою, що був разом і його спальнею, й канцелярією, і де обік ліжка стояла здорова вертгеймова каса. Сівши на своїм старомоднім фотелі, оббитім шкірою, Ваґман обернувся до Барана, що своїм звичаєм стояв край порога.
- Ну, що там чувати, Баране?
- Добре, прошу пана, - мовив радісно Баран.
- Що ж там таке добре?
- Вона вертає сьогодні.
- Що за вона?
- Ну, та моя Зося. Я тілько недавно довідався. І про гроші нагадав собі - знають пан, ті мої, сховані. Відколи вона покинула мене, то я й про гроші забув - так, як би замануло. А тепер відразу все ясно стало перед очима. Там тих грошей буде - здається сорок чи п'ятдесята тисяч дукатів - саме золото - ну, так, бо папери погнили б. Правда, будемо мати чим жити обоє до старості. Ну, хіба ми не заслужили собі? Хіба не перебідували стількі роки? А я то все говорив, що Господь Бог поки шле біду, то шле, а потому, як побачить, що чоловік собі з біди нічого не робить, то він зачинає слати добро.
Ваґман зрозумів, що Баран хорий, і бажав відвести його думку на інші шляхи.
- Там сьогодні з прачкарні допитувалися за вами. Казали, що ви як рано вийшли з дому, то й на обід не приходили.
- І не прийду! - мовив весело Баран. - Що то мені за обід у прачкарні! У мене від завтра не те буде. Слухайте, пане Ваґман, я хотів просити вас, щоб ви винаймили мені яке гарне помешкання. Адже розумієте, як вона верне, то мені неможливо жити з нею там, де жию тепер. Я гадаю... Адже те помешкання, де живе Рафалович, на поверсі, воно від завтра вільне? Правда?
- Хіба він виповів? - запитав Ваґман, не хотячи виразно заперечувати.
- О, адже він від завтра буде жити в ратуші. Він буде у нас бурмістром, буде печатати всіх людей, а хто не схоче приняти його печать, того на муки, на смерть!
- Слухайте, Баране, - мовив Ваґман, ще раз силкуючись звернути Баранову думку на інший шлях, - я би мав до вас маленьку просьбу. Не могли б ви занести мені отсей лист на пошту? Тепер доходить пів до осьмої. Підіть зараз, бо за півгодини замкнуть. Надасте за рецепісом. Ось вам гроші. Кілько тут маєте?
- П'ятнадцять крейцарів, - мовив Баран, беручи гроші.
- А лист як маєте надати?
- За рецепісом. Що пан мене питають, так би я був дитина? Чи, може, пан думають, що я одурів? О, я зараз!
І він ухопив лист і гроші і рушив із покою.
- А зараз вертайте і принесіть рецепіс! - крикнув йому наздогін Ваґман.
- Зараз буду! - відгукнув уже знадвору Баран. Але коли вийшов за хвіртку і опинився на вулиці, йому стрітилась перешкода, яка відвернула його кроки і його думки відразу в інший бік. Він зіткнувся майже лицем у лице з Реґіною, пізнав її і в тій же хвилі почав пригадувати собі, що хтось колись велів йому слідити за нею. Надармо силкуючись пригадати собі, хто й коли, він пішов за нею назирці. Аж коли побачив, як вона ввійшла в сіни «його» дому і піднялась на сходи, що вели до помешкання Рафаловича, він пригадав собі наказ Стальського і, зареготавшися несамовито, побіг щодуху до реставраційки, де Стальський звичайно проводив вечірні години. Він і сим разом застав його тут. При однім столі в відгородженій нижі сиділи Стальський, Шварц, Шнадельський і ще два якісь панки за повними гальбами пива. Баран став у дверцях нижі і, витріщивши на Стальського свої несамовито блискучі очі та розтяглій широко уста до усміху, покивав пальцем, не кажучи ані слова.
- Се ти, Баране? - мовив Стальський. - А що там? Маєш що сказати мені?
Баран, не кажучи нічого, засміявся значущо і кивнув головою в той бік, де було помешкання Рафаловича.
- Що? - скрикнув Стальський, зараз догадавшися, в чім діло. -Те, що я казав тобі?
Баран потакнув головою і знов засміявся.
- Тепер?
Баран знов потакнув головою і зробив жест обіймання та цілування.
Стальський зірвався з місця.
- Панове! Прошу вас за свідків. Не розпитуйте нічого, лиш ходіть. На хвилечку. Пиво нехай лишається. Прошу за мною. Побачите щось цікавого.
І всі мовчки посунули лавою з реставрації і під проводом Стальського подались до Євгенієвого помешкання. По довгій стуканині, коли галас у сінях наробив розруху в цілій камениці, Євгеній відчинив. Усі панове під проводом Стальського втовпилися в комнату. Крізь двері, що лишилися відчинені, валила знадвору до покою студена пара.
- Пане! - крикнув патетично Стальський, спинившися якраз против Євгенія, - де моя жінка?
- Не знаю, пане Стальський, - бліднучи на лиці, але рівним, спокійним голосом відповів Євгеній. - У мене її нема.
- Ні, пане, вона у вас! - підносячи голос, мовив Стальський. - І я прошу вас не скривати її, а зараз видати в мої руки.
- Запевняю вас, що її тут нема, - змагався Євгеній.
- Брешете, пане! - ревнув Стальський і, прискочивши до бюрка, вхопив Реґінин саквояжик, який вона лишила. - Бачите, ось доказ! її саквояжик! О, тут на замку її підпис вифавіруваний. Прошу, панове, подивіться.
- Помиляєтесь, пане Стальський, - мовив Євгеній, не тратячи супокою. - Вашої пані тут нема.
- Corpus delicti, панцю! Corpus delicti![4]- з тріумфом кричав Стальський, потрясаючи саквояжиком. - Отсе само не прилетіло з мойого дому і не впало на ваше бюрко! Де вона? Покажіть її!
- Пане, вспокійтеся! Я вам виясню все!
- Де моя жінка, злодію! - кричав Стальський, наступаючи до Євгенія. Сей цофнувся кроком взад.
- Пане Стальський, - мовив він остро. - Не забувайтеся! Ви в моїм домі, вдерлися насильно, з компанією, нападом... ображаєте мене... пам'ятайте, що я сього плазом не пущу.
- Де моя жінка? - репетував Стальський.-Віддай мені жінку, а тоді говори і роби собі, що хочеш.
- Кажу вам ще раз, її нема тут. Була перед тим у канцелярії, не застала мене, ждала і пішла, забувши отсей саквояжик.
- Неправда! Неправда! Вона перед хвилею була тут і мусить бути тут. Ану, панове!     мовив він, обертаючись до свойого товариства. - Перешукаємо се гніздечко.
- Не смійте рушитися з місця! - крикнув Євгеній.
- Що, ти мені заборониш? Ти, смаркачу! - крикнув Стальський і рушив до дверей спальні. В тій хвилі Євгеній скочив до нього, одною рукою вхопив його за горло і здушив так, що Стальський тільки зіпнув і вибалушив очі, а другою пхнув його в груди так міцно, що Стальський, мов з пращі, вилетів за двері, через вузенький коридорчик і з гуркотом покотився долі сходами.
- За ним! - крикнув Євгеній до інших, що стояли, не знаючи, що робити. Шнадельський перший сунувся наперед до Євгенія, але у сього в руці в тій хвилі блиснув револьвер, якого дуло опинилося на кілька цалів перед очима Шнадельського.
- Прошу ґречно: ось туди дорога! - мовив Євгеній, держачи револьвер у простертій руці.
Два панки, що держалися ззаду, перші висмикнулися з комнати, а за ними, цофаючися взадгузь, вийшов і Шнадельський. Євгеній замкнув за ними двері. Потім узяв з бюрка лампу і, застукавши до дверей своєї спальні, ввійшов досередини. В спальні горіла свічка. Реґіни не було ані сліду. Тільки дверці, що вели зі спальні до маленьких сінець, які знов дверима виходили на ґанок, показували, куди вийшла вона. Євгеній заглянув до тих сінець, на ґанок -Реґіни не було ніде.



LVI

Барана не було при тих подіях у Євгенієвім помешканні. Коли все товариство під проводом Стальського вийшло з шинку, Баран ішов також з ними. Та ось на вулиці його взяв за плече Шварц і заговорив стиха:
- Відки, Баране?
- Був у Ваґмана.
- Він дома?
- Дома.
- Сам?
- Сам.
- Що робить?
- Не знаю. Певно, гроші лічить. Вислав мене на пошту.
- На пошту?
- Так. З отсим листом. Велів надати за рецепісом і зараз вернути.
- Давай сюди лист! - шепнув Шварц.
- Але ж я маю занести його на пошту, - сперечався Баран.
- Я занесу сам. Давай!
- А рецепіс?
- Занесу Ваґманові. Я й так маю поговорити з ним.
- Ну, то про мене. Тут є гроші на рецепіс.
- Не треба. Йди до шинку і кажи дати собі за них пива. Я зараз прийду.
- А ви за свої зарекомендуєте?
- Так. Іди і не турбуйся.
Баран пішов до шинку. Шварц забіг також за ним і, вскочивши до нижі, де сиділо перед хвилею товариство і де стояли ще ледве надпиті гальби пива, зирнув на лист, що таким дивним способом дістався йому в руки. Лист був адресований до графа Кшивотульського.
- А се що таке? - шепнув Шварц, і не думаючи довго, роздер коверту. В коверті була картка паперу і квит. На картці було написано по-німецьки: «Платячи мені гроші за відомі папери, ясновельможний граф забули у мене квит. Посилаю його поштою. Ваґман». А квит, нотаріально легалізований, виявляв, що за продані довжні папери, виставлені на ім'я пана Брикальського під застав його маєтності на суму 70 000 гульденів, граф Кшивотульський заплатив їх властителеві Ваґманові умовлену суму 50 000 гульденів]. Одержавши сю суму, Ваґман передає папери графові і зрікається всякого дальшого права до них. Дата була нинішнього дня.
Перебігши очима лист і квит, Шварц зацмокав, сховав папери в кишеню і, стрілою вискочивши з шинку, погнав до Євгенієвого помешкання. Тут він зупинився в брамі і, вишукавши собі зовсім темне місце між парканом і сягом дров, що стояв на подвір'ї, заховався і почав ждати.
Зараз у першій хвилі до його слуху дійшло скажене стукання і крик із першого поверху. Потім зробилося глухо, потім попри нього промайнула тихо, мов тінь, висока жіноча постать, уся в чорному, заслонена вельоном і затулена в футро. З першого поверху долітали голоси немов оживленої сварки. Потім знов крик, стук тяжкого тіла по сходах, потім гуркіт кроків і скажений вереск Стальського:
- Злодію! Віддай мою жінку! Поліція! Сюди! На поміч! Мені вкрадено жінку.
- Але тихо! Ша! Не робіть скандалу! - втишували Стальського його товариші, яким досить неприємно було, що встрягли в сю історію, в якій почали підозрівати просту напасть Стальського.
- Ні, не буду тихо! Не буду! - репетував Стальський, стоячи на подвір'ї. - Ось тут стоятиму і не вступлюся. І буду кричати цілу ніч, поки мені не верне жінки!
Вся камениця була збентежена. На ґанках, у вікнах і сінях стояли люди, шептали, охали і ахали.
- Пане Стальський, - мовив Шварц, наближаючися до нього, -будьте ласкаві, вспокійтеся. Вашої пані тут нема.
- А ви як знаєте?
- Бо бачив її, як вийшла відси.
- Вийшла! Як то може бути?
- Проста річ. Камениця має два виходи. Ви ввійшли переднім, а вона вийшла противним.
- Давно?
- Вже буде зо чверть години.
- І куди пішла?
- Не знаю.
- Певно, додому, - додав хтось із товариства. - А ви надармо наробили галасу.
- Надармо? О ні! Я нічого не роблю надармо. Я свойого не дарую. Панове, прошу зо мною! Може, ще догонимо її по дорозі.
- Трудно буде, - мовив Шварц. - Вона, правдоподібно, сіла на санки, що проїжджали сюди, і поїхала.
- А я думаю, що вам поперед усього треба вспокоїтися, - мовив один із товариства. - Успокоїтися і обдумати справу докладно.
- Се ж непереливки. З адвокатом справа, - додав другий.
- Я раджу: зайдімо ще на хвилю до шинку, допиймо пиво, а потім можемо заглянути й до вас додому, чи єсть пані дома.
Стальський не дуже був рад сьому але товариші майже силою потягли його з собою. Шнадельський ішов також за ними, але, коли дійшли до темного місця, де вулиця скривлювала, а лампи не було близько, Шварц потаємно шарпнув його за рукав. Він озирнувся і зупинився.
- А що там? - запитав.
- Пст! Відстаньмо від них! Ходи сюди в закуток! - шептав Шварц.
- А що? Маєш що цікавого? - запитав Шнадельський.
- Авжеж! Ідемо до Ваґмана.
- Чого?
- Ну, звісно. Завтра до Америки.
- Як то? Маєш щось певного?
- Розуміється. Певне те, що у нього є гроші. І він сам. І жде Барана, значить, двері відчинені. А хоч би й ні, то на стук вийде відчинити.
- Ну, і що?
- Ходи! По дорозі поговоримо. А цікаві річі!
І, взявшися попід руки, вони пішли в противний бік, у напрямі до Ваґманового дому.
Надія Шварцова, що Ваґман, ждучи Баранового повороту, лишить сінешні двері незамкненими, збулася. Навіть більше, він забув замкнути двері з сіней до свойого покою. Сидячи коло стола, заглиблений у якихось рахунках, він так був зайнятий, що не думав про двері. Коли брязнула клямка, він, не обертаючися і не підводячи голови, запитав:
- Се ви, Баране?
- Я, - почувся якийсь не Баранів голос.
Ваґман обернувся. Перед ним стояв Шнадельський. У Ваґмана лице поблідло, серце моментально перестало битися. Він зрозумів, що справа не добром пахне, і сидів мов задеревілий.
- Ви... ви до мене? - почав він, ледве видушуючи з горла слова. Але в тій хвилі з-за плечей Шнадельського висунувся Шварц і скочив до Ваґмана. Сей пробував схопитися з крісла, та Шнадельський одною рукою притиснув його за плече, а другою затулив йому рот. Ваґман пробував крикнути, простяг руки, щоб відіпхнути Шнадельського, але в тій хвилі Шварц закинув на його шию тонкий, міцний шнурок і стиснув щосили. Ваґман широко витріщив очі, голос замер у його горлі.
- Пускай плече! Тягни за шнур! - шептав Шварц. Шнадельський послухав наказу. Коли стиснули міцно за шнур - Шварц за один кінець, а Шнадельський за другий, то Ваґман, сидячи на кріслі, скажено затрепав ногами. Вони не пускали, тиснули щораз дужче. Ще кілька рухів то руками, то ногами і - спокій.
- Неживий! - шепнув Шнадельський, весь тремтячи при виді страшного Ваґманового лиця.
- Ні, жиє ще! - шептав Шварц. - Поможи!
- Що хочеш робити?
- Ось тут його! На отсей гак. Неначе сам повісився.
І оба підняли Ваґмана, потім Шварц зав'язав оба кінці шнура за гак, вбитий високо в стіні - колись там висів великий образ - і, підтягнувши тіло догори, пустили його висіти. Ваґман ще трепав хвилю ногами, потім голова звісилася на груди - було по нім.
- А тепер живо, за грішми! Чи двері замкнені?
- Ні! - шепнув з переляком Шнадельський, бачачи, що вони відчинені нарозстіж.
- Замкни!
Поки Шнадельський замикав двері, Шварц перешукував Ваґманові кишені, щоб знайти ключі від вертгеймівки. Знайшовши ключі, він відімкнув касу. Гроші лежали на купі - банкноти, золоті й срібні монети - чистих 50 000, нині одержаних Ваґманом від Кшивотульського. Шварц загарбав їх у невеличкий мішечок, що лежав тут же в касі і встромив до кишені.

- Буде з нас! - мовив радісно.
- А більше готівки нема? - питав Шнадельський, переглядаючи ще шухляду бюрка.
- Нема. Векслі, скрипти - чорт бери, се не для нас. Ходімо!
І оба вийшли. Виходячи, вони замкнули на ключ двері Ваґманової комнати, а ключ вкинули назад досередини, відхиливши силою долішню половину не дуже солідних дверей. Потім вийшли з сіней на вулицю, де в тій хвилі не було нікого. Надворі падав густий сніг; високо над містом у верхів'ях дерев гудів вітер. Місто дрімало.
- Куди тепер? - питав Шнадельський, цокочучи зубами зо страху.
- Ходімо до шинку, до нашого товариства! - мовив Шварц.
- До них? Ні, не можу. Я ввесь трясуся. На мені, певно, лиця нема. Зараз пізнають.
- Тьху! М'якушка з тебе! - мовив Шварц. - Ну, про мене, то лишися на вулиці! Я зайду сам. Конче треба, щоб нас тепер бачили в шинку. Се відверне від нас підозріння, бодай на перший час.
І вони пішли вулицею, бродячи в глибокім снігу, яким за сей вечір покрилася земля. Перед шинком Шнадельський лишився сам надворі, а Шварц увійшов досередини.
- Пан Стальський тут? - запитав він шинкаря.
- Нема. Ось перед хвилею вийшов з панами.
- Ну, та й поквапився. А я за ними шукаю.
- Пішов додому. Можуть пан іще догонити його.
В тій хвилі, озирнувшися, Шварц побачив Барана, що куняв за недопитою гальбою пива. Він приступив до нього і, потермосивши його за плече, крикнув:
- Гей, Баране! Вставай!
- Га! - крикнув крізь сон Баран і почав протирати очі.
- Ти тут спиш? Хіба тут тобі місце спати? Вставай, додому!
- А хіба що? - спросоння запитав Баран.
- Пора тарабанити по місті. Ти забув? - жартував Шварц.
- Тарабанити? Ага-га! А я й забув. Добре, добре.
І, чухаючися в потилицю, він рушив із шинку. Шварц зареготався.
- Ще справді готов послухати та тарабанити! - промовив весело, обертаючись до шинкаря. - А в такім разі ще пан комісар мене засудить на кару, що я намовив його.
- Га, га, га- сміявся шинкар. - А я посвідчу, що так і справді було.
Шварц, і собі ж засміявшися і побажавши шинкареві доброї ночі, вийшов на вулицю.
Шнадельський стояв на вулиці і голосно дзвонив зубами.
- Що, тобі ще не ліпше? - шептав до нього Шварц.
- Ні. Все нутро мов кипить. А що, нема їх?
- Нема. Пішли всі до Стальського. Ходім і ми!
- Не можу! Нізащо не можу.
- Ну, то ходім де до іншого шинку. Візьмемо сепаратку. Вип'єш, розігрієшся. Або ляжеш троха.
- Ні, не ляжу. Страшно мені.
- Ну, не будь дитиною! Що се знов за фохи! Запануй над своїми нервами. Справа пішла чудесно.
- Ти... ти ошукав мене, - мовив несміло Шнадельський. -Я думав, що се буде так... заберемо... Ну, закнеблюємо... але сього... сього я не надіявся.
- Дурниця! Що там думати про се! Ходім! Передихаєш, а потім я би радив конче ще зайти до Стальського.
І, взявши Шнадельського під руку, Шварц повів його якоюсь півперечною вуличкою в напрямі до ринку.



LVII

Ніч.
Над містом глухо шумить вітер. Із навислих хмар сипле сніг, та вітер рве його, і крутить у скаженім танці, і носить, кидає, знов підносить, поки вкінці, розмелений на дрібну густу муку, не кине на землю. Та й тут іще не дає спочити йому. Котить вулицями, збиває купи і розбиває знов, піднімає стовпами, туманами, б'є ним до вікон, натрушує його прохожим у лице, в очі, за ковніри, затикає ним усі шпари, заповнює рови, засипає сліди і стежки.
Під тою курявою місто дрімає, мов скорчившись із холоду. Лише де-де на вулиці одинокий прохожий іде згорблений, бореться з вітром і метелицею, що б'є на нього рівночасно з усіх боків, і хоч куди б він повернувся, все попадає йому в очі. Лиш де-де з вікон блимає світло, що ледве мерехтить за сніговим серпанком.
Мерехтить таке світло з Реґіниної спальні. Реґіна, одягнена в свій чорний стрій, ходить, як звичайно, по покою, але не говорить нічого. Вона держить себе руками за голову, мов боїться, щоб голова її не розскочилася, і ходить, вперши очі кудись у неозначений простір, не бачачи нічого довкола себе, не думаючи нічого, її шуба лежить на ліжку - так, як скинула її, вернувши перед чверть годиною додому; калошів таки не скидала, і се чинить її хід легким, нечутним, мов хід мари, що йде по траві, не погинаючи її.
Нараз чути на ґанку стукання кількох пар чобіт, що обтріпують сніг. Потім скрипнули двері, почулися голоси.
- Вона дома. Побачите, що се все якась байка! - мовить один голос.
- А я думаю, що вона не дома! - голосно говорить Стальський.
- Чуєте, її хід? - мовив знов перший голос.
- А хоч і дома, то проте була у нього, - знов говорить Стальський. Кроки в покої. Стальський світить. Пересувають крісла. Хтось
торкнувся до клямки її дверей. Ті двері були незамкнені.Ось вони відчинилися. В дверях стоїть Стальський.
- А, добрий вечір, пані! - мовив він. - Може би, пані були ласкаві вийти на хвильку до нас?
Реґіна не оглядається на нього, не зупиняється і йде далі, повертаючися до нього плечима.
- Реґіно, чуєш? Ходи сюди! - мовив Стальський лагідно, але енергічно.
Вона мовчить, мов не чує. Він наближається до неї, бере її за плечі і виводить до салону. Присутні в салоні два панове встають із крісел і стоять весь час дальшої сцени.
- Скажи нам, Реґінко, - мовить солоденько Стальський, вивівши її насеред покою і стаючи напротив неї, - ти виходила з дому кудись тепер вечором?
Реґіна дивиться на нього, мов не чуючи або не розуміючи його питань. Вона бліда, як труп, а жовтавий відблиск нафтового світла надає її лицю в нижній часті якийсь зеленкуватий страшний відтінок.
- Ах, не заперечуєш! - мовив Стальський. - Значить, се правда. Ти виходила. Тебе не було дома. А не можна би знати, гарна масочко, куди се ти виходила сама в таку пізню добу і в таку погану погоду? Нам було би дуже цікаво дізнатися про се!
Реґіна мовчить, вперши в нього свої великі чорні очі.
- Не говориш? Може, забула? Пам'ять коротка? Позволь, що я пригадаю тобі. Там недалеко ринку, на розі. Одноповерхова камениця, перед нею широке подвір'я, обведене парканом... А на поверсі мешкає молодий панок, кавалер, наш знайомий... добрий

знайомий. Чи він просив тебе на гербатку, чи ти сама з власної волі рішилась віддати йому візит?
Реґіна мовчить, не зводячи з нього очей. Його слова, бачиться, не роблять на неї ніякого вражіння. Вона не блідне, ані червоніє, не плаче, не мішається, стоїть спокійно. Панам, що стоять збоку і дивляться на сю сцену, робиться моторошно. Один із них обертається до Стальського:
- Пане офіціале! Ваша пані, мабуть, нездорова. Прошу вас, покиньте тепер сю справу!
- Нездорова! - скрикнув весело Стальський. - Борони Боже! О, ми знаємо себе занадто добре! Ми знаємо всі ті фінти і хитрощі. Нам не заімпонуєте, гарна масю, ані тими витріщеними очима, ані тою мовчанкою, ані тим уданим остовпінням. Ми розуміємо се все дуже добре і маємо надію таки дійти з вами до ладу. Отже, ще раз питаю. Скажи: ходила ти сьогодні вночі до Рафаловича? Чого ходила? Що там робила? Яко муж, я маю право знати се.
Реґіна мовчить. Стальський заломує руки, хитає головою.
- Жінко, жінко! І не сором тобі! Десять літ живемо з собою, і тепер робиш мені такий скандал! І скажи, тут, при свідках, чи я дав тобі найменшу причину до невдоволення? І хто би був подумав: така релігійна, побожна жінка - і раптом забула про всі Божі закони, потоптала ногами Божу заповідь, втоптала в болото свою честь, осоромила мене перед світом! Реґіно! Бійся Бога, що ти зробила? Ну, скажи, промов слово! Нехай знаю, що маю думати про тебе?
І, взявши її за плечі, він потермосив нею. Вона мовчала.
- Ну, Реґіно! -зачав він остріше. - Сього вже забагато. Досить комедії! Говори: була сьогодні вночі у Рафаловича чи ні?
Се питання міг Стальський звернути до одвірка - відповідь була б така сама. Нараз він пригадав собі щось і скочив до своєї бунди.
- А, що я буду питати? Адже ж тут маємо corpus delicti! І він вийняв із кишені Реґінин саквояжик, знайдений ним на Євгеніє-вім бюрку.
- Се твоє, правда? Ось твій підпис, вигравіруваний на клямерці. Се лежало на його бюрку. Ти се там поклала, правда? А тепер поглянемо, що там знаходиться всередині.
Він відчинив саквояжик, вийняв із нього цінні папери, висипав на стіл біжутерії.
- А, ось що! - скрикнув він. - Панове, бачите! Ся романтична історія має досить тверду матеріальну підвалину. Ідеальна любов -прошу дуже! Людовий трибун і невинна жертва сімейної тиранії – що за чудова пара! А моральний сенс: обікрасти тирана і драпнути в світ. Ха, ха, ха!
І він реготався, і лице його наливалося кров'ю.
- Ну, скажи тепер: що се все мало значити! Пощо ти несла се до нього? Пощо поклала се на його бюрку? Говори!
Він наближався до неї звільна. В його очах палали огники дикої злості, тої самої жорстокості, з якою він колись три дні мучив кицьку.
- Мовчиш? Злодійко! Перелюбнице! Так ось тобі за се! Ось тобі! Ось тобі!
І, прискочивши до неї, він з усього розмаху вдарив її в лице - раз, і другий, і третій. Вона похилилася, мов верба від вихру. З її уст і носа закапала кров, але з її уст не вирвалося ані одно слово, ані один стогін. Один із присутніх панів ухопив Стальського за руку.
- Пане Стальський! Що ви робите? Чи ви при розумі?
- О, аж надто! - кричав Стальський. - Але я мушу показати тій гадюці, що не хочу бути терпеливою і покірною жертвою її амурів. Хоче на старості літ амурів - альо, на вулицю! Щаслива дорога! Але свойого чесного дому я не дам плямувати. Чуєш се - ти!
І він, нахилившися до неї, плюнув їй у лице.
Панам, що були свідками сеї огидної сцени, було сього забагато. Вони вхопили за капелюхи, попрощалися зо Стальським і, не дивлячись на нещасну Реґіну засоромлені чогось до глибини душі, вийшли з покою і щезли в сніговійниці, що ревла надворі. Стальський запер за ними двері.



LVIII

Реґіна все ще стояла на місці, німа, недвижна, вперши очі в полум'я лампи.
- Ха, ха, ха, ха! - реготався Стальський, вертаючи від дверей і кидаючися на софку, коло стола. - А що, Реґінко? Добре я відіграв ролю морально обуреного? Ролю мужа, ображеного в своїх найсвятіших почуттях? Ха, ха, ха! Се було пишно, як я зачав тобі вичитувати мораль! А що, болить письо? Ну, ну, обітрися і не гнівайся. Се було потрібне - і для тебе, і для мене. Се не з злого серця, рибонько, а для нашого добра. Від любого пана мила й рана -правда, Реґінко? Я знаю, ти у мене добра, ти мені не візьмеш сього за зле. А нащо була потрібна вся та історія при свідках, се ти пізнаєш, як трошка старша будеш. І як Бог дасть тобі ліпший розум, то, може, й подякуєш мені. А тепер годі вже стояти та глядіти на мене так, як на людоїда! Ну, заспокійся! Промов слово!
І він при тім пробував усміхатися до неї, але якось не міг довше дивитися в її лице. Те лице виглядало страшно - з слідами колишньої краси, оббрукане кров'ю, бліде і з несамовито блискучими очима, воно виглядало, як лице медузи.
- Е, та що я буду до тебе балакати! Роби, як собі хочеш! Думай, як собі знаєш! Байдужісінько мені. Від сьогодні маю тебе в руках, ось що головне. Від сьогодні мусиш гнутися передо мною, мусиш так скакати, як я заграю. А скоро що не по-мойому - нагоню з хати, викину на вулицю, ще й сам замельдую до поліції, велю втягнути тебе на лісту таких женщин-знаєш? О, моя рибонько, я давно ждав на сю хвилю! Се буде мій тріумф, моя сатисфакція за Ориську, тямиш? У мене пам'ять добра, та й рахунку я знаю настілько, що хто мені зробив одну прикрість, я йому зроблю десять та й ще одинадцяту додам причинку. Я казав тобі тоді: пожалуєш сього -ти не слухала! Тепер маєш!
Він устав із софи, наблизився до неї, але зараз знов відступився, мов щось відпихало його.
- Тьфу! - мовив відвертаючись. - Кілько клопоту мусить чоловік перейти з тим бабським насінням! Поки з ними договоришся до ладу, то волів би копу пшениці змолотити. Аж у горлі пересохло! Ану, чи є де в шафці хоч крапля якої живиці?
І він пішов до креденсу, вийняв із нього фляшку горілки і, не шукаючи чарки, підійшов знов до стола.
- Ось приятелька, ліпша від он того окатого опудала! Ся ніколи не зрадить. Небагато вона вміє, але те, що вміє, уділює завсіди однаково. Здорове було, опудало!
І, приткнувши шийку фляшки до уст, він почав булькотати. Вицідивши з половину того, що було в ній, він поставив фляшку на стіл і сів знов на софку.
- О, се чудесно! Мов огонь пішов по жилах. Ну, Реґіно, випий і ти! Na frasunek dobry trunek![5] Ану! Покріпись- побачиш, мов рукою відніме! Все забудеш. А потому пай-пай... обоє... як муж і жінка... га? Як думаєш?
І, регочучись цинічно, він устав і наблизився до неї. Але знов почув, немов якась таємна сила відпихала його - і роззлостився.

- Тьфу на тебе! Відступися геть, чортяко! Ні п'єш, ні говориш, тілько мені своїм відьомським поглядом ґуст відбираєш! Махай спати!
І він пхнув її в груди. Вона цофнулася о крок далі і знов стала недвижно. Стальський ще раз узявся за фляшку і поти цідив, поки не спорожнив її всю. А потім сів на кріслі, оперся ліктями на стіл, склонив голову, воркотів іще щось пару хвиль і заснув.
Реґіна стоїть німа, недвижна. Не думає нічого. Витріщеними очима вдивляється в полум'я лампи, але не бачить нічого довкола себе. В її уяві мигають відірвані образи, мов обривки різнобарвної матерії, кидані шаленим вихром. Блискучий камінець на сонячній вершині - Євгенієве лице, молоде, свіже, як було тоді, коли обоє йшли вулицею зі школи фортеп'янової гри... туркіт фіакрів... лице тітки... воно більшає, наближається, робиться страшенною гнилою машкарою, розхиляє гнилі уста, показує чорні щербаті зуби і сточений червами язик і бубонить прокляті слова:
- Най вас Бог благословить! Най вас Бог благословить!
А потім знов блискучий камінець на сонячнім вершку... і маленька дівчинка в ліжечку... і над нею похилене лице старої няньки... і бринить ледве чутно сумна-сумна пісенька:
Ой, вербо, вербо кучерява, Ой, а хто ж тебе скучерявив? Скучерявила темна нічка, Підмила корінь бистра річка.
А потім знов блискучий камінець на сонячнім вершку... і маленька дівчинка, заблукана в лісі... і лице Ориськи, повновиде, червоне, з повними, м'ясистими губами і з безсоромно всміхнени-ми очима... і знов тітка в труні... і з труни висунена труп'яча рука киває на неї... і знов сумна-сумна пісня, мов жалібний бренькіт мушки, замотаної в павуковій сіті:
Чи не будеш, моя мила, жалувати, Гей, як ся буде сивий голуб трепотати?
А потім знов блискучий камінець на сонячнім вершку... і Євгенієве лице, зів'яле, старече, без цвіту молодості, без чару любові... і щось безформне, холодне, стоптане, столочене і викине-не на смітник, але ще живе, ще не домучене до решти, і знов бринить жалібна мелодія, мов стогін розпуки:

Ой, буду я, мій миленький, жалувати: Гей, а хто ж буде дрібні діти годувати?
І грядка фіалків, левкой, астрів. А то не астри, не левкої, не фіалки, а якісь дивні ростини з дитячими личками... дівчатка з блакитними очима, хлопчики... чути дитячий сміх, галас... і рев хуртовини знадвору... і легкий стук до вікна... і вона помалу обернула лице - і її очі спинилися на отворенім креденсі. На поличці креденсу лежав сікач, яким вона нині рано колола цукор, і молоток. Вона зупинилася очима на тих предметах, а в ухах її знов забриніла жалібна-жалібна мелодія, мов розлучний писк мушки, замотаної в павутину:
Чи не будеш, моя мила, жалувати, Гей, як ся буде сивий голуб трепотати?
«А справді, чи буде трепотатися?» - сказав їй зично над ухом якийсь чужий брутальний голос. Вона стрепенулася - оглянулась — коло неї не було нікого. Стальський спав, поклавши голову на зложені руки, а невеличка лисина на його тім'ї світилася до лампи. Реґінині очі спочили на тій лисині, і їй здавалося, що з тім'я Стальського блиснув до її ока промінчик, подібний до того, який блискотів колись із сонячного вершка.
«А справді, чи буде трепотатися?» - повторив той сам чужий, страшний голос, і вона знов стрепенулася і озирнулася, але коло неї не було нікого. Вона напружила слух, напружила застанову і зрозуміла, що сей голос говорив у нутрі її душі, на дні серця. Вона перелякалася страшенно, бо чула, що там устає якась нова фізна сила, незалежна від її волі, сильніша від неї. Ще хвилю вона мовчки, німо боролася з тою силою, але та сила була брутальна, непоборима.
«Га, га, га! - реготалась та сила. - Ну, що шкодить попробувати, чи буде трепотатися?»
І Реґіна, мов знехотя, піднялася на пальці - потім піднесла одну ногу - зробила крок і станула знов на пальці. Тихо, не чути кроку. Хуртовина виє надворі, товче снігом у вікна - ще крок. Лампа мигоче на столі - хробачок стукає в стіні: раз, два, три, чотири -і став. Щось луснуло в її спальні - у неї завмерло серце - тихо-тихо- ще крок. Простягає руку до креденсу, бере в ліву сікач, у праву молоток - тихо. Буря виє, сніг сипле в вікна, хробачок стукає в стіні: раз, два, три, чотири - і знов замовк. Чому лише чотири стуки? «А, більше не треба, - мовить у її нутрі грубий, брутальний голос. - Чотири вистарчить». Тихо. Вона простується, сміло йде до стола, легенько прикладає вістря сікача до тім'я Стальського - рука її не тремтить, підносить праву з молотком -і швидко щосили чотири рази б'є по тупім краю сікача.
Сікач, широкий, на добру долоню, весь, аж по тупий край, затонув у мізку.
- Ггг! - гикнув Стальський. Механічним відрухом голова метнулася вгору, за нею все тіло, воно перехилилося взад і разом з кріслом з глухим лускотом горілиць упало на поміст. Голова вдарилася до помосту, сікач вискочив із рани, за сікачем потекла кров, змішана з мізком. Стальський затрепав ногами, силкувався щось ухопити руками... ще раз... ще раз... легше... легше... годі...
Реґіна стоїть і дивиться на нього. В її вухах знов бринить мелодія:
Ой, вербо, вербо кучерява, Ой, а хто ж тебе скучерявив?
Надворі реве хуртована. В її спальні щось немов зітхнуло важко-важко. «Се моя мама», - мигнуло їй у голові, і їй зовсім не було дивно ані страшно. Хробачок застукав у стіні: раз, два, три, чотири. «Так, чотири досить», - сказав у її нутрі якийсь голос - не той попередній, брутальний, а якийсь інший, жалібний-жалібний, мов остатнє хлипання розбитого серця.
Нараз крізь рев бурі і шум сніговійниці почулись їй якісь інші тони - острі, різкі. Тра-та-та! Тра-та-та! Тра-та-та! Марш, тарабанений дерев'яними полінами по дерев'янім тарабані. «Кличуть! Кличуть!» - мигнуло в її голові, і вона скочила з місця.
Тра-та-та! Тра-та-та! Тра-та-та! - чути було чимраз ближче.
- Я зараз! Я зараз! - шептала Реґіна, скочила до своєї спальні і почала надягати шубу.
Тра-та-та! Тра-та-та! Тра-та-та! - лунало крізь рев вихру на вулиці ось-ось під її вікнами.
- Іду, йду! - мовила вона зовсім успокоєна і, не гасячи світла, не замикаючи на ключ дверей, вийшла з покою. Пішла за голосом. Сніг сипав, крутився, засипував очі, запирав дух у грудях. Ноги грузли по коліна. Реґіна йшла, поспішала за гуком тарабана. Вкінці вона наблизилася до нього настільки, що побачила на яких десять кроків перед собою високу згорблену стать тарабанщика, що, б'ючи
праниками по балії, йшов звільна, борючись з вітром і бродячи в сипкім снігу. Він ішов, не озираючись, просто наперед, дихав важко, так, що в хвилях, коли паузував барабан, навіть крізь шум хуртовини чути було його важке сапання.
Ідучи за Бараном усе в однаковім віддаленні, Реґіна відійшла, може, на сто кроків від свойого дому. Коли б була обернулася тепер, не була б побачила не то дверей - ані ґанку, ані хвіртки, ані навіть жовтих плям, що падали на вулицю з освітлених вікон. Снігова курява була занадто густа. Але дві мужеські постаті, що надійшли з противного кінця вулиці, побачили ті жовті плями.
- Чи я не казав? Стальський не спить іще! Ади, у нього світиться. Ввійдімо до нього! - мовив Шварц, ведучи попід руку Шнадельського, що, загорнувшися в свій довгий плащ і закотивши ковнір угору, йшов згорблений, мов опираючись.
- І чого ти тягнеш мене? - мовив він. - Чого нас тут треба так пізно?
- Треба, треба! Ти вже здайся на мене! - мовив Шварц і відчинив хвіртку.
- Але ж я чую себе недобре, тремчу, мене б'є пропасниця!
- Нічого! Се ж кождий зрозуміє, що ти змерз, простудився. А до розмови можеш не мішатися. Здайся на мене!
- Подивляю тебе! - мовив Шнадельський, цокочучи зубами. Шварц тим часом ввійшов на ґанок, застукав до дверей, а не
чуючи ніякого голосу з нутра, взяв за клямку. Двері відчинилися. Вони були незамкнені.
- Ов, а се що таке? - мовив він, обертаючися до Шнадельського, відчинив двері і ввійшов до покою.
- А! - вирвалося з його горла, а потім він став на місці як вритий.
- Що там? - запитав Шнадельський і ввійшов також до покою, зирнув і, вхопившися руками за одвірок, занімів. Довгу хвилю стояли оба, не можучи здобутися на слово. Мертве лице Стальсь-кого з примерзлим на ньому окриком болю лежало на долівці; вишкірені зуби, вибалушені очі й заціплені кулаки надавали сьому лицю вираз якоїсь страшної дикості і жорстокості.
- Що тут сталося? - перший прошептав Шнадельський, обертаючися до Шварца.
- Укоськали його, - мовив Шварц, поборюючи своє зворушення.
- Але хто?
- Можливо, що вона. А може...

Він задумався.
- Може, хто?
- Може, Рафалович.
- Рафалович?
- Так. Щоб помститися за зроблений йому скандал.
- А в такім разі де ж вона?
- Поглянемо.
І Шварц заглянув до Регіниної спальні.
- Нема її. Може, втекла і не вернула. Може, в змові з Рафа-ловичем...
- Що ж нам робити? Розбудити служницю, сусід? Наробити ґвалту?
- А пощо? - запитав Шварц. - Що нас се обходить? Який інтерес маємо розголошувати се?
- Або я знаю!..
- Я думаю навпаки: чим пізніше завтра викриється се вбійство, тим ліпше. Лишімо се служниці. Навіть ще більше - погасімо лампи і замкнімо покій від вулиці.
- Чи ти вдурів? А як нас застануть? Ще на нас кинуть підозріння.
- Хто нас застане? Служниця мусить твердо спати, коли не збудилася в часі бійки. А з вулиці не прийде ніхто. Виходь! Я зараз усе зроблю.
І Шнадельський тихенько вийшов із покою. Шварц загасив лампу в Реґіниній спальні, а потім, наблизившися до трупа Стальського, зирнув довкола.
- О, тут і капітали розсипані! - шепнув він, побачивши на столі Реґінині цінні папери та біжутерії. - На дорогу се може здатися!
І він швидко зібрав усе і заховав до кишені, потім загасив лампу і напомацки вийшов із покою. Ключ був у дверях таки знадвору. Замкнувши покій, Шварц витягнув ключ і кинув його геть у глибокий сніг. Потім, засунувши шапку на очі і закотивши ковнір на голову, пішов доганяти Шнадельського.
Тим часом Реґіна йшла за Бараном чимраз далі й далі. її приваблювало торохтіння дерев'яного тарабана, що, мов невідомий а могутній поклик, тягло її далі і далі в пітьму, бурю і снігову куряву. Вона говорила щось сама до себе, але буря виривала їй слова з уст і розкидала геть у простори. Вона йшла, не озираючись, не дивлячись, куди веде дорога. Міські доми скінчилися давно; довкола вулиці по обох боках тяглися рядами низенькі передміські хати, присипані снігом, мов великі копиці. Де-де заскрипить журавель, затріщить під напором вітру безлиста, дуплава липа. Гуркіт Баранового тарабана торохтить ледве чутно серед реву хуртовини, що робиться чимраз сильнішим. Та ось щезли й ті хатки, під ногами не чути вулиці, всюди глибокий сніг, але довкола дороги видно дерев'яне поруччя. Се міст. Баран іде далі, тарабанячи з подвійною силою. Реґіна якось неясно пригадує собі сей міст, і якісь образи і зв'язки образів мигають у її голові, і, понуривши голову, вона йде за Бараном, шепчучи ненастанно:
- Іду, йду! Іду, йду!
Та ось Баран зупиняється насеред моста, похиляється на поруччя, силкується заглянути вниз. Там не видно нічого, тільки чути крізь рев вихру голосний булькіт води, що не встигла замерзнути і скажено б'ється о камінь і о дубові колоди. Се Клекіт не дрімає, провадить свою дику музику, достроєну до не менше дикого скиглення вітру в платвах і балках мостового в'язання.
Реґіна наблизилася до Барана і також сперлася на поруччя та почала заглядати вниз. Побачивши її, Баран ані крихти не здивувався. Він тільки засміявся голосно і показав рукою вниз, у Клекіт. Реґіна побігла очима в напрямі, куди показував Баран, але її очі не могли добачити нічого. Тоді вона попробувала перелізти через поруччя, але не могла, її черевики, шуба, спідниця - все було обліплене снігом. Тоді вона схилилася і пролізла попід поруччя, майже доторкаючись лицем до снігу. А ставши за поруччям, на краю моста, вона почала знов пильно вдивлятися в глибину. З пітьми визирнуло до неї щось страшне, бо вона жахнулася і вхопилася руками за поруччя.
- Ха, ха, ха! - зареготався Баран. - Негарно там? Реґіна випростувалася і глянула на нього.
- Ну, ну, сміло! - мовив він. - Ану!
І сильним розмахом він зіпхнув її з моста. Вона скрикнула, але в тій же хвилі чути було, як її голова стукнулась о камінь, як тіло плюснуло в воду, а потім не чути було більше нічого, крім реву вітру і глухого плюскоту води в Клекоті.
- Ха, ха, ха! - знов зареготався Баран і, вхопивши свої праники, затарабанив ними по балії щосили. Він кілька разів кивнув головою, мов на прощання, і, тарабанячи, пішов далі - не до моста, а за міст, на Вигоду, в поля. Дорогу замело снігом, - йому се було байдуже. Він ішов, западаючи де по коліна, а де й по пояс, копався в снігах, боровся з вітром, що гуляв по полю зо страшною силою. Праники давно повипадали з його рук, балію він загубив у снігу, та проте йшов далі й далі, мов наперекір сніговійниці, що майже моментально замітала його сліди. Він балакав сам до себе, усміхався, махав руками, мов квапився до якоїсь незвісної, але недалекої мети...



LIX

Другого дня над раном вітер утих і сніг перестав падати. Та проте небо було понуре, насуплене. Розвиднювалося дуже помалу і пізно. Було щось важке в повітрі, якесь пригноблення, якась утома. Торговиці аж десь коло дев'ятої почали потрохи заповнюватися приїжджими на ярмарок селянами. Мужицькі сани, запряжені косматими коненятами, тяглися до міста по безмежних снігових полях. Коненята стрягли по черева в заметах. Сніг топився на них і мерз наново, нависав ледяними бурульками, що дзоркали при кождім живішім руху, мов скляні коралі. Візники щохвиля мусили злазити з саней, бродити по коліна в снігу, відшукуючи дорогу. Тяжка, оплакана се була їзда сьогодні.
А проте сани тяглись за саньми з усіх сторін, з усіх сіл, усіми дорогами і гостинцями. На санях сиділи поважні господарі в кожухах, подягнених зверха гунями або полотнянками, і в високих кучмах. Візники - молоді парубки, звішували з саней ноги в великих чоботях, загрібаючи ними сніг. Хоча віче мало зачатися о одинадцятій, та проте вже від дев'ятої коло заїзду Мотя Парнаса почали збиратися зразу невеличкі, а дедалі чимраз більші купи народу. Одні приходили, другі відходили; віталися, балакали про свої домашні справи, оминаючи якось тривожно те, що в даній хвилі цікавило найбільше - справу віча. Коло десятої появилися серед селян деякі священики. Селяни кланялися їм, деякі цілували знайомих священиків у руки. Тепер у купках почалися живіші розмови - про віче і про справи, поставлені на дневнім порядку. Звільна один за одним витягали з-за пазухи та з чересів поскладані відозви, якими Рафалович закликав людей на віче і яких через знайомих розкинув кілька тисяч по всіх селах повіту. Письменні почали відчитувати відозву на голос; із куп неписьменних слухачів почулися притакування, а далі окрики. Коли у відозві дійшло до місця: «Наші опікуни, позабиравши з сіл громадські каси і зробивши з них ніби хлопську касу повітову, хочуть тепер наложити руки на ті ваші гроші і повернути їх на латання своєї дірявої кишені», - то з усіх боків залунали окрики обурення і погрози: «О, не діждуть! То наша кирвавиця! Стане їм кісткою в горлі!»

Коло пів до одинадцятої надійшов Євгеній. Він вітався з селянами, з котрих більша часть були йому знайомі особисто. Довкола нього зібралася ще на ринку велика купа народу, що тепер разом із ним густою лавою валила до заїзду. В купі йшов веселий гамір. На всіх лицях видно було радість, надію і тривожне ожидання. Деякі священики протовплювалися крізь юрбу до Євгенія, стискали його руку і шептом запитували, чи справді староство позволило на віче, чи не робило трудностей, чи є надія, що все відбудеться без перешкоди?
- Але ж розуміється! - весело відповідав Євгеній. - Можете бути зовсім спокійні. Йдемо законною дорогою і не потребуємо критися ні з чим. А в такім разі й засідки ніякої не боїмося.
Мотів заїзд був отворений. Возівню, де мало відбутися віче, ще вчора коштом Євгенія вичистили і випорожнили; Мотьо дав дощок, із яких зроблено невеличке подіум, на ньому поставлено стіл і кілька крісел. Вічовики мусили стояти; жолоби і драбини заступали місце лож і галереї. Дощані стіни були тут і там діряві, -значить, надто великої задухи не було що боятися. Мотьо ходив у шабасовім халаті і робив гонори дому; його жінка стояла за шинквасом і з якимсь понурим видом наливала та ставила на ляді пиво, яким частували себе взаїмно вічовики.
Возівня заповнилася майже моментально, а тим часом із міста плили раз у раз нові лави. У Євгенія радувалося серце, коли дивився на ті купи селян, у яких видно було хоч невисоку інтелігенцію, але щире зацікавлення тим новим, нечуваним досі явищем, яке відтепер мало зробитися важним чинником у їх житті. Політичний рух, само думання про ширші політичні справи, читання політичних газет, а далі політична організація і боротьба - все се були речі, досі чужі селянству, незрозумілі для нього, адже ж його давніші опікуни малювали йому все те яко речі далекі, недоступні для хлопського розуму, а не раз навіть попросту заборонені. А тепер перший раз інтелігенти бралися говорити селянам про ту таємну політику. Що то буде? Як то воно піде? Чи справді уряд позволить на се? Не диво, що всі присутні, не виключаючи священиків та й самого Євгенія, з деякою тривогою ждали, як то воно піде.
Вдарило три чверті на одинадцяту. Що таке, що нема нікого від староства? Правда, на вулиці проти заїзду появилося аж шість жандармів. Вони парами почали проходжуватися вулицею, наїживши свої карабіни багнетами. Ходили мовчки, протискаючися крізь купи селян. Деякі селяни, залякані самим їх видом, кланялись їм низько, але вони не відповідали на поклони. Тільки часом, стрітив-ши якого знайомого селянина, запитували його, куди йде, а почувши, що на віче, не говорили нічого більше і йшли далі. Проходячи поуз заїзд і видячи на вулиці якого інтелігента, вони відверталися так, мов і зовсім не хотіли бачити заїзду, мов зібрані в ньому й довкола нього сотки людей зовсім не існували для них. Аж ось зробився шум і гомін між народом:
- Староста йде! Староста йде!
І справді, перед заїздом показався пан староста в супроводі будівничого, ще кількох панів і бурмістра. Селяни мовчки поклонилися йому і зробили йому дорогу, якою він, випростуваний мов свічка, пройшов аж до подіум. За ним слідом і прочі пани. На подіумі стояв уже Євгеній в товаристві кількох священиків і обох референтів-селян. Пан староста дуже чемно привітався з Євгенієм а, вийшовши на подіум, окинув оком величезну возівню, заповнену мужицькими головами.
- Ну, численне зібрання! Численне зібрання! - мовив, обертаючись до Євгенія. - Справді, можна вам поґратулювати, пане меценасе.
- Біда вовка з лісу гонить, пане старосто, а селян на віче, -з усміхом мовив Євгеній.
- Жаль тілько, що сьогодні даремний був їх труд, - з уданим співчуттям мовив староста.
- Як то даремний?
- Не з моєї вини, пане меценасе, їй-Богу, не з моєї вини! -сквапно додав староста.
- Але ж я не розумію, що сталося.
- Ось прошу, пан міський будівничий, оглянувши комісіональ-но сей будинок, заявив під своєю урядовою присягою, що вважає його небезпечним для життя і здоров'я так численного зібрання. І для того... дуже мені прикро, пане меценасе... прошу вірити... тим прикріше, що зібрання справді дуже гарне...
- Значить, пан староста?..
- Повторяю: не я. Справоздання пана будівничого було для мене правдивою несподіванкою.
- Значить, наше нинішнє віче не відбудеться? - весь поблідлий, запитав Євгеній.
- На жаль, ні! Прошу се зараз оголосити зібраним і зарядити, щоб безпроволочно опорожнили локаль.

Ся розмова велася півголосом, так що тільки ті, хто стояв у безпосередній близькості, могли чути її. Тим часом у возівні стояв глухий гамір від соток зібраного народу. Деякі, що їм зачинало бути горячо в кожухах серед стиску, почали домагатися, щоб розпочинати віче. Та ось у перших рядах зібраних, тих, що були найближче коло подіуму, почав уставати якийсь гамір, якийсь неспокій.
- Що там? Що там? - летіли швидкі, півголосні запитання з різних боків. У відповідь на ті питання перекидано якісь уривані слова, рухи, окрики. Гамір ріс з кождою хвилею.
- Прошу втишитися! - крикнув Євгеній, виходячи наперед.
- Тихо! Тихо! Мовчіть там! Слухайте! - лунали голоси в різних кутах возівні. Треба було з півмінути, поки все втишилося.
- Браття селяни! - мовив Євгеній. - Дякую вам сердечно, що, незважаючи на непогоду і заметіль, ви прибули так численно на мій поклик. Тим ви дали доказ, що розумієте своє положення і щиро бажаєте подумати про його поправу. Ви доказали, що хочете самі працювати, самі боротися з лихом, яке допікає вам з різних боків. Ви показали, як безсоромно брешуть або навмисно дурять себе ті, котрі вважають вас якимись недорослими дітьми, якимось стадом баранів, що їх пастух мусить пасти і стригти.
- Пане меценасе, - перервав йому староста, - перепрошаю. Таким тоном говорити я не позволю. Прошу зараз...
- Зараз скінчу, а щодо тону, то най пан староста будуть спокійні. Я знаю, яким тоном маю промовляти, і готов відповідати за кожде слово.
- Що там! Що там! Вільність слова! - гукнув із юрби один священик.
- Вільність слова! Вільність слова! - повторило кількадесят селян.
- Дорогі браття! - мовив Євгеній. - Тота наша вільність слова нині ще така буде, як теля на дуже коротенькім припоні. Власне пан староста завідомив мене, що наше нинішнє віче не може відбутися.
- Га! Як се? Чому се? - заревла ціла юрба величезним окриком.
- Прошу вспокоїтися! - крикнув Євгеній, а по хвилі говорив далі. - Бачите, отся возівня - подивіться на неї. Як вам здається? Правда, вона ще не дуже стара, і ми не такі Самсони, щоб могли розперти її плечима. А тим часом тутешній пан будівничий - ось він, придивіться йому!- під присягою зізнав, що вона грозить заваленням і він не ручить за наше безпеченство.

- Брехня! Безсоромна брехня! Сором будівничому! Фальшиво присяг! - посипались окрики.
- Дорогі браття! Прошу вас, покажіться вдячними сьому нашому опікунові, що так дбає за наше життя і здоров'я. А тепер - бачите, пан староста жадає, щоб ми розійшлися.
- Не підемо! Не підемо! Будемо радити, аж отся халабуда розвалиться! - ревли голоси з юрби.
- Іменем закону розв'язую зібрання!-закричав острим голосом староста. - Прошу розійтися, бо велю жандармами випорожнити локаль! А хто буде кричати та противитись, того зараз велю арештувати.
Сі слова зробили своє. Глибока тишина залягла в возівні. Всі побачили, що непереливки.
- Дорогі браття! - мовив Євгеній. - Чуєте самі, як пан староста чемно просить. Було б негарно, якби ми не послухали його просьби. Відложимо своє віче на тиждень. Від нині за тиждень прошу вас зібратися знов.
- Славно! Славно! - залунало з соток уст. Пригноблення, викликане словами старости, щезло в одній хвилі.
Та ось наперед виступив пан бурмістр і, заким хто-небудь міг отямитись з диву, випалив ось яку промову - щоправда, по-польськи:
- Шановне зібрання! Маю честь завідомити вас, що й я на нині скликав зібрання з таким самим дневним порядком. Правда, я скликав жидів, але проте хто з вас ласкавий, прошу на моє зібрання - на Вигоду за містом!
Євгеній аж мало не підскочив. Йому відразу стало ясно, що й до чого воно йде.
- Всі йдемо! Всі! - крикнув він, обертаючись до зібраних, і окрик «Всі! Всі!» залунав стоголосною луною. З тим окриком на устах купи селян почали висипатися з Парнасового заїзду. Бурмістр попід руку з Євгенієм, оба окружені врадуваними селянами, посунули передом. Староста, будівничий і ті панки, що прийшли з ними, стояли на подіумі, мов змиті холодною водою, і ждали, аж возівня випорожниться настільки, щоб могли вийти свобідно.
- Ну, пан бурмістр зробив мені збитка! - мовив староста до будівничого. - Але я надіюсь віддячитись йому за се.
- І хто би був надіявся!-охав будівничий. -Такий порядний чоловік! Такий патріот!
- Е, жид усе жидом! - саркастично додав один панок, і всі вони,
похнюплені, пішли до староства.



LX

В своїй канцелярії пан староста застав маршалка Брикаль-ського.
- Ну, що ж? Заборонено віче? - запитав сей зараз по першім привітанню.
- Заборонено, але тілько наполовину.
- Як то наполовину?
- Так, що забралося з одного місця, а має відбутися в другім.
- Хіба ж се так може бути?
Староста пояснив маршалкові підступ, на який узяв його бурмістр.
- От диво! - аж скрикнув пан маршалок. - Я би по нім ніколи не надіявся.
- Хлопсько-жидівська конспірація, пане маршалку!- мовив напівжартливо староста.
- І пан староста не мають способу розбити сю конспірацію?
- Що ж я зроблю? На бурмістрове зібрання поїхав комісар. Ми думали, що се буде зібрання з самих жидів, і для того я не дав йому ніяких спеціальних інструкцій.
- Але ж через присутність хлопів характер зібрання зміниться.  Причина до розв'язання.
- Ні, пане маршалку. Віче заповіджено як публічне. Значить, кождий має право прийти.
- Ну, то ужиє собі там пан Рафалович! Ах, ad vocem![6] Чули, пан староста, які галантні авантюри мав той пан Рафалович сеї ночі?
- Ні, не чув нічого.
- О, цікаві історії!
І пан маршалок розповів з власними прибільшеннями історію про нічний напад Стальського на Рафаловичеве помешкання, розуміється, ставлячи справу так, що уведення Рафаловичем жінки Стальського являлося безсумнівним фактом.
- Бійтеся Бога! - скрикував раз по разу староста під час сього оповідання. - Але відки ж пан маршалок знають се?

- Власне оповів мені один із свідків сеї авантюри. Зрештою по місті скрізь говорять про неї голосно.
В тій хвилі ввійшов возний і подав старості якесь письмо. Сей перебіг його очима і аж підскочив з дива.
- Представте собі, пане маршалку: донесення від поліції! Стальського найшли нині рано вбитого в його помешканні. Його жінка щезла безслідно.
- От і бачите! Се він! Се його рука. Коли не сам, то хтось із його намови.
- Ах! Се показує нам справу в новім світлі! - мовив староста, тручи себе долонею по чолі, мов бажаючи видобути відтам те нове світло.
- Я би радив зараз на вічі, з-посеред хлопів, арештувати сього панича. Се раз назавсіди заріже його в їх очах, зробить його неможливим, - мовив рішучо маршалок.
- Розуміється, розуміється! Тілько на власну руку я не можу сього зробити.
- Суд недалеко, - мовив маршалок. Він чув себе в тій хвилі премудрим стратегом, що видає накази й інструкції, від яких залежить закінчення великої битви.
Не гаючись, вони вибігли оба зо старостою і подались просто до президента суду.
А на Вигоді тим часом розпочалося віче в дуже піднесенім, навіть веселім настрої. Жидів зібралося дуже небагато; се знав бурмістр дуже добре наперед, що в торговий день кождому жидові сто раз важніше діло торг, ніж якась там повітова організація. Та й ті жиди, що зійшлися з цікавості, уступили набік і згубилися в юрбі, коли величезний заїзд наповнили селяни, що густими лавами надтягли з міста під проводом бурмістра і Рафаловича. Комісар від староства ждав уже і широко витріщив очі, побачивши такий склад «жидівського» віча. Він пробував супротивлятися, але бурмістр вияснив йому, що не має причини до протесту, що ані характер, ані порядок дневний віча через се не зміняться. Комісар, не маючи на сей випадок ніякої виразної інструкції від старости і не хотячи задиратися з бурмістром, успокоївся і постановив ждати, що буде далі.
Перший промовив до зібраних бурмістр. Він перепросив «шановних» зібраних, що говорить по-польськи, сказав кілька слів про важність таких зібрань, похвалив селян, що явилися так численно, - підпустив шпильку жидам і інтелігенції, що, хоч зібрання було оповіщене плакатами, їх явилося тут так мало. «На наш сором, навіть референт, що мав говорити про першу точку в справі вибору нової кагальної старшини - Ваґман - не явився». (В залі сміх і брава.) І для того бесідник просить зібраних змінити денний порядок і покласти теперішню першу точку на друге місце, а взяти наперед другу: справи повіту.
Загальні оплески і брава покрили кінець бурмістрової промови. На внесок Євгенія вибрано пана бурмістра одноголосно головою сього першого в сьому повіті народного віча і висловлено йому подяку за несподівану гостинність. Потім забрав голос Євгеній яко референт другої точки.
Гарячими, різкими словами змалював він сумний стан людності в повіті, бідність, брак опіки, здирства, лихву, темноту. Потім, оповівши докладно історію так званої «хлопської каси», вияснив думку так званої реформи на основі нового проекту. Він говорив виразно, що тут ходить о загарбання хлопського гроша для рятування панських маєтків в часі, коли селянські хати і поля за неуплату не раз кількох ринських ідуть на ліцитацію. Промова від перших речень ударила всіх зібраних по серцях. Майже за кождим реченням локаль лунав грімкими окриками признання. У зібраних горіли очі, тремтіли уста; деяким старшим виступали сльози на віях.
- Браття селяни! - говорив Євгеній. - Покажім, що ми не діти, що не дамо водити себе за ніс. Не даймо загарбати собі своєї кирвавиці. Піднесімо грімкий голос против сього панського замаху на наше добро, такий грімкий, щоб і глухі почули нас. Станьмо як один муж против нього! Сей новий проект не сміє бути ухвалений в раді повітовій. (Окрики: «Не сміє! Не сміє!») Зобов'яжім усіх членів ради, вибраних із сільської курії, щоб були противні тій реформі. Посилаймо з кождого села подання до ради повітової і до виділу крайового против неї. А коли би наші вельможні, але незаможні опікуни не зважали на се все і таки перевели таку зміну, то ми маємо в руках ще один спосіб: кожда громада зажадає судовою дорогою звороту своїх грошей, узятих до повітової каси. І вона виграє той процес. Ся промова відразу влила в зібрання бадьорий, живий настрій. Один за одним почали виступати на мовницю селяни. Люди, про яких, судячи з їх зверхнього вигляду, всякий сказав би, що ледве вміють дорахувати до п'ятьох, нараз виявляли себе неабиякими бесідниками. Але ж бо тема - горе і злидні сільського життя, визиски лихварів, надужиття урядників та дрібних повітових п'явок - ся тема була аж надто відома всім, аж надто наллялася кождому горлом і вухами. Одні говорили про своє бідування поважно, сумовито, з тим лаконізмом, що не раз дужче хапає за серце, ніж цвітисті промови. Інші - і таких було більше -малювали свою нужду жартовливо, досадними порівняннями, прикладами та приповідками. «Ого, пішли наші парафіяни гла-голити во притчах!» - мовив о. Зварич до Євгенія, коли зібрання при таких промовах раз вибухало голосним, масовим реготом, то знов надгороджувало бесідника гучними оплесками та криками одобрення. Навіть бурмістр, що зразу досить скептично дивився на перших бесідників у кожухах і «пасових» чоботях, швидко змінив свій погляд, реготався до розпуку на своїм президіальнім кріслі, бив брава і, похиляючися до Євгенія, з роз'ясненим лицем мовив:
- Ну, пане меценасе, ґратулювати вам таких бесідників. Вони могли б зробити ефект на кождім зібранні.
- Але ж бо їх учителька, галицька нужда, могла би зробити ефект у цілій Європі, якби була більше звісна їй, - відповів Євгеній.
- Ну, сама нужда всього не зробить. Не кривдіть свій народ. Треба подивляти вроджений талант тих людей, у яких нужда не приглушила, не заморочила його. І що найцікавіше для мене, признаюсь вам, - се їх гумор, що блискає, мов огники з попелу.
Тема - нужда в повіті - була невичерпанна. Селяни, розохотившися, були б говорили Бог-зна доки. Євгеній просив бесідників обмежитися на тім, що було сказано, і предложив вічу резолюцію до ухвали. В тій резолюції протестовано проти наміреної реформи каси, взивано до агітування по селах в тім дусі і до вношення писаних протестів до ради повітової і до виділу крайового. Резолюцію з радісними окриками принято.
- Тепер переходимо до дальшої точки денного порядку, - мовив бурмістр, але в тій хвилі сталося щось таке, що відразу змінило настрій віча. Бурмістрові слова були заглушені якимсь гомоном ізнадвору. Від входових дверей заїзду чути було гукання: «Набік! Набік! Розступіться! Пан староста йде!» Євгеній схопився з місця, прочуваючи якусь нову пакість. Так само зірвався зі свойого місця й пан комісар і почав пильно заглядати, що там таке діється. Зібрані з трудом проступилися, творячи серединою не дуже широку вулицю. Сею вулицею почав протискатися до президіального стола пан староста в супроводі поліційного комісара і одного звичайного поліційного капрала, при шаблі і в рогатівці на голові. В локалі залягла мертва тиша. У всіх тьохнуло щось у груді; всі розуміли, що ся поява не віщує добра.

- Хто тут президент? - запитав строго-урядовим тоном пан староста, вступивши на подіум і не дивлячися ні на кого.
- Я, пане старосто, - мовив бурмістр.
- Заявляю вам, що приходимо сюди іменем закону. Пане меценасе Рафалович, - додав він, обертаючись до Євгенія. - Дуже мені прикро, що мушу перервати вам вашу приємну забаву, але...
- Іменем закону арештую пана! - мовив поліційний комісар, наближаючись і кладучи Євгенію руку на плече.
Євгеній стрепенувся, мов від дотику гадюки.
- Можу запитати, за що арештуєте мене?
- Ось судовий наказ! - мовив комісар, подаючи йому піваркуш паперу.
Євгеній поблід. Літери скакали у нього перед очима. Серце билося сильно, то знов хвилями немов зовсім завмирало в грудях. Тільки по страшенних зусиллях він здужав прочитати в наказі фатальні слова: «наслідком сильного підозріння о сповнення злочину з § 136 зак[ону] карного».
- Що? - промовив він ледве чутно, задихавшись зі зворушення. -Злочину з § 136? Себто убійства? Се що за невчасний жарт!
- Ні, пане, не жарт! - мовив староста. - Сеї ночі сповнено страшний злочин на особі Стальського. Не заперечите, що ви знали його. Не заперечите, що сеї ночі ви мали з ним не дуже дружну стрічу. Не заперечите, що з його жінкою...
- Пане! -скрикнув Євгеній, і вся кров збіглася до його серця, і його руки задрожали.
- Ну, та се не моє діло, - байдужно мовив староста. - В суді будете толкуватися. Поліція, відвести його!
Всі зібрані стояли ні живі ні мертві. Хоча дальші не чули й не розуміли нічого, що тут діялось, але всі чули, що твориться щось погане. Євгеній тим часом відзискав свою притомність духу.
-Дорогі браття! - обернувся він до селян. - Мене арештують. Не знаю, яким дивом я попав у підозріння, що нібито я сеї ночі замордував чоловіка, з яким учора мав сварку. Кленусь Богом і сумлінням, що я невинний. Але коли суд велить ув'язнити мене, то я не можу спротивитись. Маю надію, що моя невинність швидко виясниться. Для того розстаюсь з вами зовсім спокійно. Не падайте духом! Робіть своє, щоб наші вороги не тішилися з нашого занепаду. А тепер бувайте здорові! Радьте спокійно далі. Я піду, куди мене тягнуть. Чисте сумління додасть мені сили знести й сю тяжку пробу. Прощавайте!

І в супроводі поліціянтів він зійшов із подіум і вийшов. На вулиці ждали санки, на які посаджено Євгенія; поліціянти сіли по обох боках його; коні рушили, і швидко снігова курява закрила санки перед очима селян, що цілою купою виринули з заїзду, проводжаючи очима Євгенія.
Настрій віча по відході Євгенія був подібний до настрою в домі, з якого винесено мерця. Пан бурмістр сидів на президіальнім кріслі ні в сих ні в тих, селян богато вийшло за Євгенієм і не вернуло вже назад, а тих, що лишилися, свердлував пан староста своїми проникливими очима, немов запитував їх, що властиво тут роблять і на кого ждуть. Перший очуняв о. Зварич. Він попросив голосу і предложив селянам внесок; з огляду на несподівану сьогоднішню пригоду розійтися і, не забуваючи того, що ухвалено нині, агітувати далі за вічем, яке буде скликане, скоро тільки обставини позволять на се. Він закінчив словами заохоти і надії, що пригода, якої жертвою зробився Євгеній, швидко мине і не принесе ніякої шкоди народній справі ані народному рухові в повіті. Ся промова підбадьорила зібраних. Зваричів внесок принято, і віче замкнено, тим більше, що жиди, які буцімто мали обговорювати ще вибори до кагалу, всі пішли до міста зараз по виведенні Євгенія. Так скінчилося те перше повітове віче. Живо розмовляючи, йшли селяни купками з Вигоди до міста. Староста з бурмістром поїхали передом у фіакрі. Свіжий факт арештування адвоката, та й то ще підозреного за вбійство, усунув набік усякі інші теми розмови. Бурмістр розпитував про деталі, про обтяжливі моменти, які вказали конечним арештування. Староста чув себе якимсь невдо-воленим, мов потрохи винуватим, толкував, вияснював.
- Боюсь, що панове перехопились! - хитаючи головою, мовив бурмістр. - Се ж не дрібниця. Адвокат не втікав нікуди. Можна було підождати, вияснити справу ліпше. Адже се арештування наробить гомону в цілім краю. І - прошу вірити, не в самих тілько руських сферах повстане думка, що се тенденційне арештування.
- Тенденційне! - мов ужалений скрикнув староста. - І з ваших уст чую се, пане бурмістру!
- Доказ, як швидко, сама собою, насувається така думка. І коли нема абсолютної певності, що Рафалович винен, - а я боюсь, що такої певности нема, - то се готово вийти на нову компрометацію наших властей.
Староста понурив голову і замовк. Коли доїжджали до ринку, фіакер спинився у вулиці проти Ваґманового помешкання.

Вулицю залягла густа купа народу, серед якої видно було високу стать Шнадельського, що, блідий, розхристаний, говорив щось живо і голосно.
- Що се таке? Що тут? - скрикнули рівночасно оба достойники, на різні боки зіскакуючи з фіакра.
- Жид повісився, - відповіла якась перекупка.
- Що за жид?
- Властитель камениці.
- Ваґман?
Бурмістр одним скоком був коло Шнадельського! Сей з якимсь гарячковим запалом говорив - швидко, уриваними фразами, обертаючись на різні боки:
- Але ж нема півгодини... Притисло мене, конче потрібно було грошей. Приходжу, сінешні двері отворені, а від покою замкнені... Жінка десь виїхала і досі не вернула. Служниці також нема... Крізь дірку від ключа бачу: стоїть насупроти під стіною. Кличу, стукаю - не рушається. Поліція мусила посилати по слюсаря, бо двері замкнено знутра, ще й ключ витягнено. Розуміється, що сам!
Староста вже був усередині, де урядувала поліція, і по кількох мінутах, вислухавши реляції ревізора і не приписуючи справі ніякого більшого значення, побіг до президента суду, щоб порозумітися в справі арештованого Рафаловича.
В президентовім передпокої він застав Шварца. Сей оповів йому, що прийшов сюди з паном маршалком, який власне є у президента, що пан президент післав власне за слідчим суддею і що він, Шварц, може служити щодо сеї справи деякими поясненнями. Потім староста ввійшов до президіального бюра.
- А, ось і пан староста! - скрикнув весело пан маршалок. - Ну, що ж чувати?
- Якийсь феральний день сьогодні, пане маршалку! - мовив староста. - Власне довідуюся, що наш любенький Ватман повісився.
- Що? Ваґман?
- Повісився?
- Так, повісився. В своїм покою. Коло своєї каси, яку лишив отвореною.
- Але, може, то знов яке вбійство? - запитав президент.
- Ледво. Ані слідів мордування, ані слідів рабунку не знати. Зрештою тіло взяли до обдукції, а поліція веде слідство на місці. Але, повторяю, убійство дуже сумнівне. Двері покою замкнені були зсередини, і ключ лежав насеред покою.

- Насеред покою? Чому не в дірці? - завважив президент.
- А в касі, здається, не бракує нічого. Зрештою, побачимо, що скаже поліція. Та що там! Невелика птиця Ваґман. Одною п'явкою менше в повіті.
- Ну, так. А все-таки се самовбійство видається мені загадковим, - мовив президент. - Ваґман не виглядав на чоловіка, що носиться з самовбійчими думками.
- Навпаки, - закинув маршалок. -- Від часу, як умер його син, ходив засумований. Кажуть, що журився дуже, плакав по ночах. Можливо, що се й доконало його.
- Можливо, - в задумі мовив староста.
- Ну, а що ж наш демагог? Дуже пручався перед арешту-ванням?
- Ні, - мовив, ще дужче задумуючись, староста. - Був над сподівання спокійний.
- Перелякався? Тремтів?
- Виглядало так, немов вість про вбійство Стальського була для нього несподіванкою. На відхіднім запевняв усіх зібраних про свою невинність.
- Ну, се справді був би досить незвичайний феномен, - мовив президент, - щоб убійця зараз на другий день аранжував публічне зібрання наперекір властям і промовляв аж до самої хвилі арештування.
- Так зовсім неможливим се не було би, - мовив староста. -Всякі феномени бувають. Але своєю дорогою, - я пильно обсерву-вав його весь час і дійшов до такого погляду, що або сей панич незвичайно рафінований злочинець, або винен у вбійстві Стальського стілько ж, що ви або я.
В тій хвилі застукано до дверей і ввійшов слідчий суддя, який успів уже здебільшого переслухати Рафаловича, заким велів відпровадити його до арешту.
- Ну, що? - запитав його президент.
- Розуміється, перечить, - лаконічно мовив суддя.
- Всьому перечить?
- Ні. Навпаки. Оповів мені зовсім щиро всю історію своєї знайомості зі Стальським і з панею Стальською.
- А, так і з нею він був знайомий?
- Так. Се, так сказати, його Jugendliebe[7]. Вчора вечором вона надумала покинути мужа, була у нього, давала йому свій саквояжик

на агітаційний фонд. Що було в саквояжику, він не знає. Тут надійшов Стальський зо свідками - вона усунулась до його спальні. Він викинув Стальського - все признав так, як говорили свідки. В спальні пані Стальської вже не застав і не бачив її більше.
- І се все?
- І се все.
- І ви вірите йому?
- Признаюсь панові президентові, я заявив йому виразно, що не вірю, не маю права вірити. Остатні його твердження нічим не доказані. Де поділася Стальська? Куди ділося те, що було в саквояжику - ось питання, яких роз'яснення могло б вияснити справу вбійства. А на сі питання він не знаходить ніякої відповіді.
- Але ж свідки стверджують, що вона потім була дома і що між нею і Стальським прийшло до сварки, - закинув президент.
- Се так, - мовив слідчий, - але се ще не доказ, що Рафалович потім не виходив із дому, і не зайшов до Стальських, і не вбив Стальського, і не поміг їй скритися десь-кудись.
- А вважаєте виключеним припущення, що вона сама вбила його?
- Виключеним не виключеним, але мало правдоподібним. Удар був страшенно сильний, хоч завданий у сні. Сікач, не дуже-то й острий, увесь затонув у чашці.
- Значить, по вашій думці, тепер?..
- По моїй думці, треба вислідити, де поділася пані Стальська. Вона зможе найліпше пояснити нам остатні фатальні хвилі.
- Ах, тут є Шварц, - скрикнув пан маршалок. - Він каже, що має деякі деталі до вияснення сеї справи.
Покликали Шварца.
- Я власне написав для пана Шварца візвання на завтра, - мовив слідчий. - Показується, що пан Шварц належав до товариства, що забавлялося зі Стальським у реставрації в хвилі, коли сторож -ага, треба буде візвати ще того сторожа! - отже, коли сторож доніс про сходини пані Стальської з Рафаловичем. Що пан Шварц має нам сказати?
Шварц оповів коротко про вчорашні події. Коли Стальський зо свідками пішов до Рафаловича, він лишився в реставрації, не хотів мішатися в сю неприємну історію. Потім здибав Шнадельського, що зі зворушення аж розхорувався. Оба пішли додому. Але сьогодні рано, о дев'ятій, він бачив паню Стальську на залізничім двірці. Поїхала, здається, в напрямі до Львова.

Се було дуже важне відкриття.
- Зараз телеграфую на всі стації і до львівської поліції, - мовив слідчий. - Віднайдення сеї пані для слідства першорядна річ.
- Чи не міг би я прислужитися чим? - закинув Шварц. - От, приміром, об'їхати найближчі стації і розвідати усно, чи не висіла де там? А в крайнім разі доїхати аж до Львова?..
Президент обернувся до слідчого.
- Як пан совітник думають?
- Що ж, се було би не зле. Мати чоловіка, що особисто знає дотичну особу - все ліпше, ніж телеграфічно посилати рисопис, який і так не все осягне мету.
- Добре, - згодився й президент. - Розуміється, поїдете як приватний агент. Я дам вам свій білет.
- Коли пану президентові залежить на поспіху, то добре було б зробити се зараз. О першій відходить поїзд.
- Але де я вам візьму грошей на дорогу? Без ухвали радної палати не можу.
- На перший раз у мене є пару ринських, а там я зателеграфую, куди мені вислати.
- Коли так, то в ім'я Боже! - мовив президент і, написавши кілька слів на своїм білеті та вложивши його в коверту, вручив Шварцові. Сей поклонився всім панам і побіг із сього будинка, де під впливом виводів слідчого, які він підслухав під дверима, і під впливом його запитань йому почало було робитися душно і нелюбо.
Вирвавшися з суду, Шварц пустився бігти додому, де надіявся застати Шнадельського. Але на ринку йому надсунула назустріч купа народу, серед якої Шнадельський, розхристаний, увесь червоний від гарячки, що палила його, захриплий і ледве притомний, усе ще викрикував уриваними, беззв'язними реченнями своє оповідання про те, як то він відкрив неживого Ваґмана. Шварц увесь похолов, зрозумівши ситуацію. Він знав, що Шнадельський хорий, що його палить гарячка. Він усю ніч усе говорив про Ваґмана. Над раном, коли Шварц обложив був його голову снігом, він трохи вспокоївся і заснув. Шварц також не мав спокою. Його тягло до міста, на ті місця, де він господарював уночі. Він перейшов пару разів попід Вагманові вікна, але, бачачи все в спокої, лагодився йти до Стальського, коли його здибав на вулиці пан маршалок. Сьому він розповів про нічну пригоду між Стальським і Рафалови-чем, не згадуючи про те, що бачив Стальського вбитим.
Коли маршалок із сею новиною побіг до старости, Шварц, гонений тривогою, побіг до свого помешкання, де жив також Шнадельськии. Сей власне прокинувся і збирався вийти, хоч гарячка його поменшала мало. Шварц успокоїв його, поклав знов до ліжка, обложив голову снігом і просив, щоб не йшов нікуди, поки він не верне. Шнадельськии обіцяв, і Шварц пішов, щоб полювати на яку добру нагоду. Він знов здибав маршалка і з ним разом пішов до президента. А Шнадельськии тим часом зібрався і побіг до Ваґманового помешкання, де й справді наробив розруху, відкривши Ваґманового трупа.
Шварц зрозумів небезпеку положення. Хорий, напівнепритомний чоловік, що ще весь стоїть під враженням сповненого вчора злочину, а довкола юрба народу, а там слідчий суддя, що вже так близький до розмотання всіх тайн учорашньої ночі... поліційні пошукування в Ваґмановім помешканні... ще, чого доброго, покажеться граф Кшивотульський і виявиться брак готівки в Ваґмановій касі - все се полум'ям ударило на нього. Він незамітно підійшов до Шнадельського і, взявши його за руку, шепнув йому:
- Ходи додому!
- Га? - також шептом запитав Шнадельськии і весь стрепенувся від Шварцового дотику. - Се ти? А ти чого хочеш?
- Ходи додому! - знов з притиском шепнув Шварц і потягнув його з собою. Шнадельськии ішов, усе щось балакаючи про Ваґмана, про шнур, про ключ насеред покою і про касу, яка знаходиться в порядку, зовсім у порядку...
- Бійся Бога, чоловіче, мовчи! - шепнув йому Шварц, вивівши його з юрби. - Що ти робиш? Пощо ти йшов із дому? Сам не тямиш, що з тобою!
Шнадельськии витріщив на нього очі. Більш інстинктом, як розумом, він зміркував небезпеку і дав без опору вести себе. За півгодини оба були зібрані. Фіакер завіз їх на залізницю. Шварц узяв два білети до одної недалекої стації, де залізниця розділюва-лася надвоє. Там замість до Львова він узяв білети до Перемишля. В Перемишлі він узяв білети до Кракова, сим разом білети другої класи; давши гульдена кондукторові, одержав окреме купе, в якому замкнувся з хорим Шнадельським. З Кракова він узяв білети до Берліна. Коли доїхали до Берліна, Шнадельськии лежав у купе зовсім непритомний, у страшенній гарячці, кричав, зривався і знов падав, стогнав, то знов балакав щось незрозуміле. Шварц рад-не-рад мусив лишити його. За порадою кондуктора, він завіз його до
якоїсь приватної лічниці, де у нього сконстатовано остре запалення легких, занедбане в перших стадіях. Шварц записав його на фальшиве ім'я, заплатив за лічення на місяць наперед, подав свою -також фальшиву - адресу в Берліні і, не озираючись довше, дмухнув до Бремергафен, а відси під фальшивою назвою за море.
Слідчий арешт Євгенія протягся довше, ніж він надіявся зразу. Правда, слідчий суддя вже по кількох днях важких і старанних пошукувань дійшов до внеску, що Євгенієві зізнання абсолютно правдиві і що правдоподібність його вини чи співвини в убійстві Стальського дуже мала. Та проте палата радна, під впливом старости і президента, не згоджувалась випустити його на вільну стопу; ті дигнітарі боялися закиду тенденційного арештування, і слідчий суддя одержував усе нові поручення - доповнювати слідство. Обставини наче змовилися против Євгенія. Два найваж-ніші свідки, що могли були пояснити справу, Реґіна і Баран, пропали без сліду; а тут в додатку щезли, мов камінь у воду, ще два важні свідки - Шварц і Шнадельський. Правда, зразу здавалося, що нічого важного вони не могли зізнати, але слідчому чим далі, тим більше загадковою видавалася їх роля тої фатальної ночі.
Та ось у тиждень по арештуванні Євгенія приїхав до міста граф Кшивотульський. Він лежав хорий і тільки недавно довідався про самовбійство Вагмана. Прибувши до міста, він пішов просто до президента суду і запитав його, чи в Ваґмановій касі знайдено 50 000 з[олотих] р[инських], які він день перед тим дав був йому за продані цінні папери. Президент витріщив очі. Се була абсолютна новина. Ніякої готівки в касі не знайдено. І хоча лікарська обдукція не знайшла слідів убійства, то тепер справа комплікувалася правдоподібністю рабунку. Хитра втека Шварца, поводження Шнадельського при відкритті Ваґманового трупа - се були моменти, що кидали підозріння в їх бік. Слідчий зробив ревізію в Шварцовім помешканні і знайшов Ваґманів квит, виставлений Кшивотульському, і Ваґманів лист. Се відразу кидало на справу погане світло - і за обома джентльменами розіслано гончі листи.
Тим часом справа арештування Євгенія вдарила голосною луною в цілій крайовій пресі і відгукнулася також у Відні. Обвинувачення його за такий страшний злочин зразу замикало уста його прихильникам, усувало набік підозріння щодо політичного характеру сього процесу. Правда, факт, що арештування було доконане на вічі і при участі старости, кидав відразу дивне світло на цілу подію. Та проте преса здержувалася від коментаріїв. Натомість кілька адвокатів-русинів зголосилося до суду, що хочуть узяти на себе оборону Євгенія, а віденська газета, що друкувала Євгенієві дописи, прислала свойого кореспондента, щоб на місці розвідався про справу. Сей кореспондент пішов розвідувати у священиків, міщан, урядників, мав довгу розмову з бурмістром, і його кореспонденція вдарила, мов грім, на штучну будову підозрінь і припущень, якими в першій хвилі обмотано Євгенія. Обік того кореспондент змалював досадно загальний настрій людності, її безпомочність супроти надужить, і на тім тлі показав Євгенієву роботу як промінь світла в темному царстві. Пан староста лютився, пан президент шкробався по лисині, а пан маршалок - є, пан маршалок мав інші клопоти, що не позволяли йому надто живо займатися Євгенієвим процесом.
У повіті клекотіло. Селяни грозили війтам і членам ради повітової каліцтвом в разі їх згоди на реформу каси. Проект реформи, який пан маршалок бажав перевести в тихості, з нагоди справоздань із віча дістався до газет і дочекався в руських і деяких польських газетах острої критики та осуду. Пан маршалок мусив махнути на нього рукою, тим більше, що він тепер був йому непотрібний. Швидко по вічі зробив йому візит граф Кши-вотульський і попросив на розмову в чотири очі. Розмова тривала довгенько, а наслідком її було, що пан маршалок зрезигнував із усіх своїх дигнітарств у повіті, добровільно «продав» свої добра графові і забрався з рештою капіталу до Львова, де незабаром дістав якусь посаду при одній високій автономічній інституції.
Було середопістя, коли майже безпосередньо один за одним наскочили факти, що вияснили Євгенієву справу. Почало таяти. Ворони і лиси на полі віднайшли замерзлого Барана, що досі лежав присипаний снігом, а рибаки витягли з Клекоту трупа Реґіни. Вкінці з Берліна привезено Шнадельського, що, видужавши трохи в лічниці, сказав свою правдиву назву і тим зрадив себе супроти поліції. Він був безнадійно хорий: передавнене запалення легких розвило у нього зароди туберкул. Приставлений до суду, він оповів докладно про вбійство Ваґмана і про свій із Шварцом візит в домі Стальського. Самовбійство Реґіни давало всяку правдоподібність, що вона сама вбила свого мужа, а оповідання Шнадельського веліло догадуватись, що не хто, як Шварц, забрав ті цінні речі, які були в Реґінинім саквояжику і які при свідках висипав із нього Стальсь-кий. Се змінило справу відразу. Євгенія випущено з арешту, і слідства щодо вбійства Стальського занехано, натомість против Шнадельського виточено процес о вбійство Ваґмана. Та він, не дожидаючись навіть акту оскарження, повісився в своїй келії.
Вийшовши з тюрми, Євгеній зараз на другий день зголосився в бюрі пана старости.
- А, пан меценас! Вітаю! - з вимушеною чемністю вітав його староста. - Запевняю вас, мені страшенно прикро було... ота фатальна помилка... Але, признають пан меценас, обставини зложились були так... Ну, та я рад, дуже рад, що все вияснилося і що будемо знов мати приємність...
І він щиро потрясав Євгенієву руку.
- Дуже вдячний пану старості за гуманні почуття, - спокійно мовив Євгеній. - Але у мене до пана старости одна просьба.
- О, прошу, прошу! Чим можу служити?
- Пан староста винні мені маленьку регабілітацію.
- Я? Пану?
- Так. Пан староста були так ласкаві асистувати при моїм арештуванні в часі віча. Думаю, що се не буде з мого боку нічим несправедливим, коли попрошу пана старосту - перед таким самим вічем, прилюдно вернути мені честь і заявити урядово...
- Але ж, пане, се не моя річ! - скрикнув староста.
- Розумію. Се буде трошка некорект. Але власне лиш остільки, оскільки некорект було поступування пана старости при моїм арештуванні. Надіюсь, що гуманність пана старости виявить себе тут вповні. Інакше мусив би я вжити інших, правних способів. Ось тут маю честь вручити пану старості донесення про віче, яке скликаю на слідуючий торговий день до Вигоди. Надіюсь, що перешкод сим разом не буде ніяких.
Євгеній чемно вклонився і вийшов. А пан староста довго потім ходив по своїй канцелярії, тер рукою чоло, фукав і плював, розкладав руками і воркотав щось сам до себе, вкінці з резиґнацією кинувся на свій урядовий фотель і зітхнув важко:
- Чорт його візьми! Чи сяк зроблю, чи так, а ордер пропав напевно!









1. Яка мені з цього користь? (ідиш.).
2. Це можна слухати, це можна слухати (нім.).
3. Жоден вогонь, жоден вогонь не горить так гаряче, як таємне кохання, про яке ніхто нічого не знає (нім.).
4. Речовий доказ (лат.).
5. На журбу добра річ - випити! (польськ.).
6. До речі (лат.).
7. Юнацьке кохання (нім.).