Лоїс Макмастер Буджолд, «Осколки честі»
РОЗДІЛ 13
(всього 15 розділів)
— Ну от, — життєрадісно оголосила лікар Мехта наступного дня, встановлюючи свою шухлядку на столі в квартирі Нейсмітів, — це цілком нешкідливий метод моніторингу. Ви не відчуєте будь-чого, і прилад вам не зашкодить — всього лиш покаже мені, які теми важливі для вашої підсвідомості. — Вона перервалася для того, щоб проковтнути якусь капсулу, пояснивши: — Алергія. Прошу мене вибачити. Вважайте цей прилад емоційним геологорозвідувальним інструментом: він виявить, де приховане джерело переживань.
— І скаже вам, де свердлувати шпару, так?
— Саме так. Не заперечуєте, якщо я закурю?
— Будь ласка.
Мехта запалила ароматичну сигарету і недбало поклала її на край попільниці, яку принесла з собою. Їдкий дим заструменів убік Корделії і змусив її поморщитися. Дивне безпуття для лікаря... Що ж, у всіх свої слабкості. Вона подивилась скоса на прилад, намагаючись придушити роздратування.
— Отже, як точка відліку, — сказала Мехта. — Липень.
— Я повинна відповісти «серпень» чи що-небудь споріднене?
— Ні, це не тест на вільні асоціації — машина сама зробить всю роботу. Але якщо хочете, можете говорити вголос.
— Добре.
— Дванадцять.
«Апостолів, — подумала Корделія. — Яєць. Днів різдвяних свят...»
— Смерть.
«Народження, — подумала Корделія. — Ці барраярські аристократи все покладають на дітей. Ім’я, власність, культуру, навіть правління країною. Тяжка ноша — не дивно, що діти гнуться і трощаться під її вагою.
— Народження.
«Смерть, — подумала Корделія. — Людина, що не має сина, там все одно що ходяча примара, яка не приймає участі в формуванні майбутнього. А коли їх уряд зазнає поразки, вони розплачуються життями своїх дітей. П’ятьма тисячами життів.
Мехта пересунула попільницю трохи лівіше. Так не стало краще: навіть навпаки.
— Секс.
«Навряд чи — я тут, а він там...»
— Сімнадцять.
«Ємностей, — подумала Корделія. — Цікаво, як там поживають ці нещасні малюсінькі ембріончики?»
Лікар Мехта спантеличено насупилася, дивлячись на покази свого приладу.
— Сімнадцять? — повторила вона.
«Вісімнадцять», — твердо подумала Корделія. Лікар Мехта зробила позначку у своїх записах.
— Адмірал Форрат’єр.
«Бідна зарізана жаба. Знаєш, я вірю, що ти казав правду: ти повинен був колись любити Ейрела, щоб так його зненавидіти. Цікаво, що він тобі зробив? Найймовірніше, відкинув тебе. Цей біль я можу зрозуміти. Можливо, між нами все-таки є щось спільне...»
Мехта підкрутила ще один регулятор, знову насупилася, повернула назад.
— Адмірал Форкосиган.
«Ах, коханий, будемо вірні один одному...» Борючись з втомою, Корделія спробувала зосередитися на блакитному мундирі Мехти. Дійсно, якщо вона почне свердлувати тут свою шпару, то в неї просто гейзер заб’є... Найпевніше, вона вже знає про це — он знову кинулася щось записувати...
Мехта зиркнула на хронометр і нахилилася вперед з підвищеною увагою:
— Давайте поговоримо про адмірала Форкосигана.
«Давайте не будемо», — подумала Корделія.
— А що?
— Може ви знаєте, він багато працює з розвідкою?
— Не думаю. Здається, в основному він займається тактичним плануванням у генштабі, крім як... крім як у випадку коли його посилають на патрулювання.
— М’ясник Комарру.
— Це мерзенна брехня, — не задумуючись, бовкнула Корделія і відразу ж пошкодувала про це.
— Хто це вам сказав? — запитала Мехта.
— Він сам.
— Він сам. Ага.
«Ти в мене ще дістанеш за це «ага» ... ні. Співробітництво. Спокій. Я зовсім спокійна... Швидше б вже вона докурила або загасила цю штуку. Від диму очі щипає.
— Які докази він вам надав?
«Не надав», — тільки зараз збагнула Корделія.
— От хоча б, своє слово. Слово честі.
— Доволі ефемерне підтвердження. — Вона зробила ще одну позначку. — І ви повірили йому?
— Так.
— Чому?
— Це... узгодилося з тим враженням, яке склалося після знайомства з ним.
— Здається, ви повних шість днів були його полоненою під час тієї експедиції?
— Цілком правильно.
Мехта неуважно постукала по столу світловим пером і задумливо хмикнула, дивлячись крізь Корделію.
— Схоже, ви твердо переконані в правдивості цього Форкосигана. А ви допускаєте думку, що він коли-небудь казав вам неправду?
— Ну... загалом так, зрештою, я ж ворожий офіцер.
— І все-таки ви беззастережно вірите його твердженням.
Корделія спробувала пояснити:
— Для барраярця клятва — це щось більше, ніж просто непевна обіцянка, принаймні для людей старого типу. Господи, та в них навіть все правління на цьому базується: клятви вірності і тому подібне.
Мехта беззвучно присвиснула:
— То ви вже схвалюєте їх форму правління?
Корделія ніяково пововтузилась.
— Ну, не те що б... Я просто починаю трохи розуміти її, от і все. Але вважаю, що це дуже складний механізм.
— Отож, стосовно цього «слова честі»... Ви вірите, що він завжди не порушує його?
— Ну...
— Отже, порушує.
— Так, я була тому свідком. Але це далося йому великою ціною.
— Треба розуміти, що він порушує клятви за певну плату.
— Не за плату. Я сказала «великою ціною».
— Не вловлюю різниці.
— «Плата» — це коли ви щось одержуєте. «Ціна» — коли щось втрачаєте. Там, біля Ескобару, він втратив... багато чого.
Розмова зісковзувала в небезпечну область. «Треба змінити тему, — сонно подумала Корделія. — Або подрімати...» Мехта знову кинула погляд на годинник і уважно вдивилася в обличчя Корделії.
— Ескобар, — сказала вона.
— Знаєте, а от Ейрел честь свою втратив біля Ескобару. Він сказав, що коли позбудеться всіх справ, то поїде додому і нап’ється. Думаю, Ескобар розбив йому серце.
— Ейрел... Ви називаєте його на ім’я?
— А він зве мене «милий капітан». Мені здається, це доволі кумедно. Надто самовикривально, з певної точки зору. Він і справді вважає мене жінкою-солдатом. Форрат’єр знову не помилився... напевно, я дійсно стала для Ейрела вирішенням проблеми. Що ж, я рада...
У кімнаті ставало спекотно. Корделія позіхнула. Струмені диму огортали її, немов вусики плюща.
— Солдат.
— Знаєте, а він же ж насправді любить своїх солдатів. Він переповнений цим своєрідним барраярським патріотизмом. Вся честь — імператору. Мені здається, імператор навряд чи заслуговує на це...
— Імператор.
— Бідолаха. Мучиться не менше аніж Ботарі. Напевно, такий же схибнутий.
— Ботарі? Хто такий Ботарі?
— Він розмовляє з демонами. І вони йому відповідають. Вам би сподобався Ботарі. Ейрелу він подобається, і мені теж. Відмінний попутник для вашої наступної прогулянки в пекло. Знає тамтешню мову.
Мехта спохмурніла, знову покрутила регулятори і постукала по екрану довгим нігтем. Повернулася до попереднього питання:
— Імператор.
У Корделії злипалися очі. Мехта запалила другу сигарету і поклала її поруч з недопалком першої.
— Принц, — вимовила Корделія. «Не можна говорити про принца...»
— Принц, — повторила Мехта.
— Не можна говорити про принца. Це гора трупів. — Корделія щулилася від їдкого диму. Дим? Дивний, отруйний дим від сигарет, які закурюють і більше навіть раз не підносять до рота...
— Ви... одурманюєте... мене... — Її голос перейшов у напівпридушений крик, і вона, похитуючись піднялася на ноги. Повітря було густе як клей. Мехта схилилася вперед, відкривши рот від напруги. Коли Корделія кинулася до неї, та від несподіванки підхопилася з крісла й позадкувала.
Корделія скинула прилад зі столу й впала на підлогу слідом за ним, б’ючи його правою, здоровою рукою.
— Не можна говорити! Не треба більше смертей! Ви мене не змусите! Все зірвалося... У вас це не пройде, мені так шкода, вартовий пес, пам’ятає кожне слово, пробачте, застрелити його, будь ласка, поговоріть зі мною, будь ласка, випустіть мене, будь ласка випустіть, випустіть мене...
Мехта намагалася підняти її з підлоги, щось при цьому приказуючи, заспокоюючи її. До Корделії долітали обривки фраз, які пробивалися крізь її власний белькіт:
— ...не повинні були... ідіосинкратична реакція... дуже незвична. Будь ласка, капітан Нейсміт, ляжте, заспокойтеся...
У пальцях Мехти щось блиснуло. Ампула.
— Ні! — закричала Корделія, перевертаючись на спину і відбрикуючись. Вона влучила в руку лікарки, і ампула пролетіла через всю кімнату, закотившись під низенький столик.
— Не треба ліків, не треба, ні, ні, ні...
Крізь маслиновий загар Мехти проступила зеленувата блідість.
— Добре! Заспокойтеся! Просто ляжте... от так, добре...
Вона кинулася до кондиціонера, ввімкнувши його на повну потужність, і загасила другу сигарету. Повітря швидко очистилося.
Корделія лежала на кушетці тремтячи і намагаючись вирівняти подих. Так близько... вона була так близько до того, щоб зрадити його... але ж це був всього лиш перший сеанс. Поступово вона охолола, в голові трохи проясніло.
Вона сіла й сховала обличчя в долонях.
— Це був брудний виверт, — монотонно проговорила вона.
Мехта посміхнулася, насилу ховаючи збудження.
— Ну, можливо, частково... Але це був неймовірно продуктивний сеанс. Набагато продуктивніший, аніж я очікувала.
«Ще б пак, — думала Корделія. — Мабуть, насолоджувалася моєю виставою?»
Опустившись на коліна, Мехта збирала уламки свого записуючого пристрою.
— Пробачите за розбитий прилад. Не уявляю, що сталося зі мною. Я знищила ваші результати?
— Так, дійсно, ви мали просто заснути. Дивна реакція. Але все гаразд. — Вона переможно витягла з уламків неушкоджений картридж з даними й обережно поклала його на стіл. — Вам не доведеться проходити через це знову. Всі дані цілі. Чудово.
— І які ж попередні висновки ви робите? — сухо поцікавилася Корделія, не забираючи руки від обличчя.
Мехта розглядала її з професійною цікавістю.
— Ви, безсумнівно, найскладніший випадок, з яким мені доводилось зіштовхуватися. Але ось тепер у вас повинні зникнути останні сумніви про те, що барраярці... е-е... штучно змінили ваше мислення. Прилад буквально зашкалювало. — Вона впевнено кивнула.
— Знаєте, — сказала Корделія, — Я не в захваті від ваших методів. Я відчуваю... особливе упередження до використання на мені наркотичних препаратів без моєї згоди. Я думала, це протизаконно.
— Але іноді необхідно. Дані набагато чистіші, якщо випробуваний не знає про спостереження. Це вважається цілком етичним, якщо згодом згода отримана.
— Згода заднім числом, от як? — промуркотіла Корделія. Лють і страх подвійною спіраллю вилися вздовж її хребта, стискаючи його все тугіше й тугіше. Їй доводилось докладати великих зусиль, щоб зберігати на обличчі посмішку, не дозволяючи їй перетворитися в оскал. — Така юридична концепція мені будь-коли навіть на думку не спадала. Звучить... майже по-барраярськи. Я не бажаю, щоб ви мною займалися, — різко додала вона.
Мехта зробила позначку в блокноті і з посмішкою підняла голову.
— Це не вияв емоцій, — підкреслила Корделія. — Це офіційна вимога. Я відмовляюсь приймати від вас подальше лікування.
Мехта розуміюче кивнула. Вона що, глуха?
— Колосальний прогрес, — радісно констатувала Мехта. — Я й не сподівалася раніше аніж через тиждень виявити захисну реакцію відторгнення.
— Що?
— Невже ви думаєте, що барраярці, вклавши у вас стільки зусиль, не подбали про те, щоб убезпечити плоди своєї праці? Звичайно, ви відчуваєте ворожість. Просто не забувайте, що це не ваші власні почуття. Завтра ми над ними попрацюємо.
— Забудьте і не згадуйте! — М’язи на потилиці були напружені, як натягнута струна. Голова розколювалась від болю. — Ви звільнені!
— О, чудово! — зраділа Мехта.
— Ви чули, що я сказала? — звернулась до неї Корделія. І звідки в її голосі взялися ці верескливі нотки? Спокійно, спокійно...
— Капітан Нейсміт, дозвольте нагадати вам, що ми з вами — не прості цивільні особи. Я перебуваю з вами не в звичайних юридичних відносинах «лікар-пацієнт»; ми обидві підкоряємося військовій дисципліні, маючи на меті, як я маю підстави гадати, воєн... Втім, не варто про це. Достатньо буде сказати, що не ви мене наймали, тому не вам мене звільняти. Отже, до завтра.
Ще кілька годин після її відходу Корделія продовжувала сидіти, вирячуючись в стіну і бездумно постукуючи по кушетці ногою, поки мати не повернулася додому вечеряти. Наступного дня вона з раннього ранку пішла з дому і гуляла весь день до пізнього вечора.
В той вечір вона, охоплена безмірною втомою і знемагаючи від самотності, засіла за створення свого першого листа Форкосигану. Перший варіант вона викинула, не дійшовши і до половини, збагнувши, що його пошту можуть читати сторонні, можливо — Ілліан. Друга спроба була нейтральніша. Вона написала його від руки, на папері, і, переконавшись, що її будь-хто не бачить, поцілувала листок, перш ніж запечатати його в конверт. А потім сама ж посміхнулася власному навіженству. Доставка паперового листа на Барраяр обійдеться дорожче, ніж передача електронного повідомлення, але зате він зможе потримати в руках листок, якого торкалась вона. Більшої близькості їм поки що не судилося.
Наступного ранку Мехта з’єдналася з нею по коммунікатору. Вона життєрадісно повідомила Корделії, що та може розслабитися: виникли нові обставини, і сьогоднішня денна зустріч скасовується. Про вчорашню відсутність Корделії вона навіть не згадала.
Спершу Корделія зітхнула з полегшенням, але потім задумалася. Щоб впевнитися в своїй правоті, вона знову пішла з дому. День можна було б назвати приємним — якби не сутичка з журналістами, які причаїлися в їхній квартирній шахті, і зроблене, вже ближче до вечора, відкриття, що за нею невідступно ходять два чоловіка в дуже непримітних цивільних саронгах. Саронги були в моді торік, а зараз останнім писком моди було екзотичне і вигадливе розфарбування по голому тілу — принаймні, для найвідважніших. Корделія, яка виділялася з юрби своєю старою бежевою експедиційною уніформою, відірвалася від них, протягши через порнографічне віртуальне шоу. Але наприкінці дня, коли вона прогулювалася зоопарком Силіка, вони з’явилися знову.
Наступного дня, точно в призначений Мехтою час, пролунав дзвоник в двері. Корделія неохоче подалася відкривати. «Як я витримаю це сьогодні? — роздумувала вона. — Мені відмовляє натхнення. Так втомилася...»
У неї обірвалося серце. Це що за збіговисько? Біля дверей стояли Мехта, комодор Тейлор і здоровенний медтехнік. От цей, вирішила Корделія, дивлячись на нього знизу вгору, цілком міг би впоратися навіть з Ботарі. Трохи позадкувавши, вона провела їх у вітальню. Мати вшилася на кухню, нібито, щоб приготувати каву.
Комодор Тейлор сів і нервово прокашлявся.
— Корделія, боюсь, що повинен повідомити вам щось неприємне.
Примостившись на підлокітнику крісла і невимушено погойдуючи ногою, Корделія показала зуби в спробі зобразити холоднокровну посмішку:
— З-звалили на вас брудну роботу, так? Одна з радостей командування. Добре, розповідайте.
— Ми маємо намір попросити вас погодитись на госпіталізацію для подальшого лікування.
Приїхали. В неї почали посмикуватися м’язи живота; добре, що на ній була вільна сорочка — може, вони і не помітять.
— О? Навіщо це? — запитала вона якомога недбаліше.
— Ми побоюємося... ми всерйоз побоюємося, що програмування мислення, якому піддали вас барраярці, було набагато більшим, ніж припускали раніше. Правду кажучи, ми вважаємо... — він забарився, набираючи в груди повітря, і нарешті видихнув: — ...що вони намагалися завербувати вас.
«Це було коментаторське чи королівське «ми», Білл?»
— Намагалися чи дійсно завербували?
Тейлор відвів очі. Мехта приструнчила його холодним поглядом.
— В цьому наші думки розділилися...
«Зверніть увагу, діти, як ретельно він уникає займенника «я», який зумовлює особисту відповідальність — звідси випливає, що мова йде про найгірше «ми» із усіх, <і> винувате «ми»... Яку мерзенність вони задумали?»
— ...Однак лист, який ви позавчора відправили барраярському адміралу, Форкосигану... Ми вирішили спочатку дати вам шанс пояснити це.
— З-зрозуміло. — «Та як ви посміли!» — Це був неофіційний л-лист. Гадаю, ви знаєте, що Форкосиган вже вийшов у відставку. Але, можливо, — вона нагородила Тейлора вбивчим поглядом, — ви вважаєте потрібним пояснити, що дає вам право перехоплювати і читати моє особисте листування?
— Особливі заходи безпеки. В зв’язку з війною.
— Війна закінчена.
Він збентежився:
— Але шпигунство продовжується.
Ймовірно, так воно і є. Вона нерідко міркувала над тим, як Езару Форбаррі вдалося дізнатися про плазменні дзеркала, які до війни були найзасекреченішою зброєю в арсеналі Бети. Її нога вистукувала нервовий дріб. Корделія втихомирила її.
— Мій лист. — «Моє серце на папері... Папір обгортає камінь...» Вона намагалася говорити спокійно. — І що ж ви довідалися з мого листа, Білл?
— Ну, в цьому вся проблема. Над ним два дні працювали наші кращі криптографи, наші найпотужніші комп’ютерні програми. Проаналізували його аж до молекулярної структури паперу. І якщо чесно, — він з роздратуванням глянув на Мехту, — я не впевнений, що вони щось виявили.
«Саме так, — думала Корделія, — вони й не могли чогось знайти. Секрет полягав у поцілунку. А це не предмет для молекулярного аналізу».
Вона похмуро зітхнула.
— Ви його відправили, коли закінчили... вивчати?
— Ну... боюся, після цього від нього мало що залишилося.
«Ножиці ріжуть папір...»
— Я не шпигунка. Д-даю слово.
Мехта кинула сторожкий погляд.
— Я й сам насилу в це вірю, — сказав Тейлор. Корделія спробувала втримати його погляд, але він відвів очі. «Ти дійсно віриш мені», — подумала вона.
— Що буде, якщо я відмовлюсь від лікування?
— Тоді я, як ваш командир, можу наказати вам зробити це.
«Скоріше я побачу тебе в пеклі... ні. Спокійно. Треба зберігати спокій, продовжувати заговорювати їх — може, ще вдасться викрутитися з цієї пастки».
— Навіть якщо це суперечить вашій особистій думці?
— Це питання державної безпеки. Підозрюю, що особисті думки тут неприпустимі.
— Та досить вам. Кажуть, навіть капітан Негрі іноді дозволяє собі робити особисті судження.
Вона сказала щось не те. Температура в кімнаті різко впала.
— Звідки ви знаєте про капітана Негрі? — крижаним тоном поцікавився Тейлор.
— Всі знають Негрі. — Вони продовжували витріщатися на неї. — Ой, так киньте! Якби я була агентом Негрі, ви б дізнались про це ніколи. Він не настільки некомпетентний!
— Саме навпаки, — уривчасто промовила Мехта, — ми вважаємо, що він настільки вправний, що це <і> ви будь-коли не дізнались би про це.
— Нісенітниця! — обурилася Корделія. — Та з чого ви взяли?
Мехта відповіла буквально, ігноруючи риторичний тон питання:
— Моя гіпотеза полягає в тому, що ви — можливо, неусвідомлено — знаходитеся під владою цього лиховісного і загадкового адмірала Форкосигана. Програмування почалося під час вашого першого полону і, очевидно, було довершено протягом минулої війни. Вам було призначено стати ключовою фігурою в новій агентурній мережі Барраяру, яка замінила би собою колишню, викриту зовсім недавно. Ймовірно, ви стали б агентом-кротом, впровадженим у систему і залишалися б незадіяною роками, аж поки надійде якийсь вирішальний момент...
— Лиховісний? — вклинилася Корделія. — Загадковий? Це ви про Ейрела? От сміх! — «Просто плакати хочеться...»
— Очевидно, що він тримає вас під своїм контролем, — безтурботно зробила висновок Мехта. — Ви, певно, запрограмовані підкорятися йому беззаперечно.
— Я не комп’ютер. — Вона знову взялася постукувати ногою. — І Ейрел — єдина людина, яка і завжди і до будь-чого мене не примушувала. Гадаю, це справа честі.
— От бачите? — сказала Мехта, звертаючись до Тейлора; на Корделію вона навіть не глянула. — Все сходиться.
— Тільки якщо ви стоїте на голові! — вигукнула розлютована Корделія. Вона кинула на Тейлора лютий погляд. — Я не зобов’язана виконувати цей наказ. Я можу подати заяву про відставку.
— Нам не обов’язково потрібна ваша згода, — спокійно відповіла Мехта, — навіть як цивільної особи. Нам досить згоди вашого найближчого родича.
— Моя мати так зі мною не вчинить!
— Ми вже докладно поговорили з нею про все. Вона дуже за вас непокоїться.
— З-зрозуміло. — Корделія раптово притихла, кинувши погляд убік кухні. — А я ж думала, чого вона так довго вовтузиться з кавою. Совість мучить, так? — Вона тихенько замуркотала якусь мелодію, потім змовкла. — Ви, панове, і справді чудово підготувалися. Перекрили всі виходи.
Тейлор видавив посмішку, намагаючись її заспокоїти:
— Вам нема чого побоюватися, Корделія. Найкращі фахівці будуть вас дослі... обстежувати...
«Обробляти», — подумала Корделія.
— А коли курс терапії буде завершений, ви зможете повернутися до попереднього життя, немовби всього цього завжди і не було.
«Отже, зітрете мене? Зітрете його... Зааналізуєте мене до смерті, як моє нещасливе любовне послання».
Вона сумно посміхнулася йому у відповідь.
— Вибачте, Білл. Мені раптом уявилася моторошна картина, як з мене здирають шар за шаром, немов з цибулини в пошуках насіння.
Він посміхнувся:
— У цибулин нема насіння, Корделія.
— Дякую, просвітив, — сухо відповіла вона.
— І, чесно кажучи, — продовжував він, — якщо ви праві і ми помиляємося... то найшвидше ви це доведете, співпрацюючи з нами. — І він заспокійливо посміхнувся.
— Так, це слушно... — Але як щодо такої дрібниці, як громадянська війна на Барраярі? Цього невеликого камінчика спотикання? Папір обгортає камінь...
— Мені дуже шкода, Корделія. — Він говорив щиро.
— Так що там, все нормально.
— Це був дійсно хитромудрий виверт з боку барраярців, — задумливо промовила Мехта. — Сховати агентурну мережу за любовною історією. І я могла б навіть повірити в неї, якби герої були трохи правдоподібніші.
— Так, — сердечно погодилася Корделія, внутрішньо корчачись з люті. — Насилу віриться, що тридцятичотирьохрічна жінка може закохатися, як дівчисько. Зовсім несподіваний... дарунок, у моєму ж то віці. І ще несподіваніший в сорок чотири, як я розумію.
— Саме так, — підтвердила Мехта, задоволена тямущістю Корделії. — Кадровий офіцер середніх років — не занадто вдала фігура для роману.
Тейлор, який стояв за нею, відкрив було рот, немов бажаючи щось сказати, але потім передумав і заглибився у вивчення власних нігтів.
— Думаєте, ви зможете вилікувати мене від цього? — запитала Корделія.
— О так.
— Зрозуміло. — «Сержант Ботарі, де ж ти? Занадто пізно». — Ви не залишаєте мені вибору. Цікаво.
«Тягни час, — нашіптував внутрішній голос. — Чекай вдалого випадку. Якщо він не трапиться, влаштуй його сама. Уяви, що це Барраяр, де все можливо».
— Можна мені п-прийняти душ? П-переодягтися, зібрати речі? Наскільки я розумію, це затягнеться надовго.
— Певна річ. — Тейлор і Мехта обмінялися поглядом полегшення. Корделія мило посміхнулася.
Лікар Мехта пройшла за нею в спальню без санітара. «А от і сприятлива можливість», — промайнуло в мозку в Корделії. Навіть голова закрутилася.
— Добре, — сказала вона, закриваючи двері. — Ми можемо побалакати, поки я збираюся.
«Сержант Ботарі... є час говорити, і є час, коли навіть найкращі слова не допоможуть. Ти був неговіркий, але ти завжди не підводив. Шкода, що я не зуміла зрозуміти тебе по-справжньому. Занадто пізно...»
Мехта сіла на ліжко — певно, щоб поспостерігати за експонатом своєї колекції, який звивається на шпильці, якою його простромили. За тріумфом свого дедуктивного мислення. «Збираєшся написати про мене наукову доповідь, Мехта? — похмуро міркувала Корделія. — Папір обгортає камінь...»
Вона тинялася по кімнаті, висуваючи шухляди, ляскаючи дверцятами шафок. Вона знайшла ремінь... потім ще один... потім пояс-ланцюжок. От її документи, кредитні картки, гроші. Вона робила вигляд, що не помічає їх. На ходу вона щось говорила. Її розум вирував. «Камінь ламає ножиці...»
— Ви трохи нагадуєте мені покійного адмірала Форрат’єра. Ви обоє хочете розібрати мене на частини і подивитися, що за механізм у мене всередині. Хоча Форрат’єр більше нагадував дитину — не збирався потім за собою прибирати. А ви, з іншого боку, хочете розібрати мене навіть не задля задоволення, а просто так. При цьому ви щиро маєте намір потім знову зібрати мене, але, з мого погляду, різниця не настільки вже й велика. Ейрел не помилявся, кажучи про людей у зелених шовкових кімнатах...
Мехта виглядала здивованою.
— Ви перестали заїкатися, — відзначила вона.
— Так... — Корделія зупинилася поруч з акваріумом, з інтересом розглядаючи його. — Дійсно. Як дивно. — «Камінь ламає ножиці...»
Вона зняла кришку з акваріума. До горла підступила знайома нудота — суміш страху і неприємного передчуття. Вона немов ненавмисне зайшла до Мехти зі спини, тримаючи в руках ланцюжок і сорочку.
«Я маю зробити вибір. Я маю зробити вибір <і> безпосередньо зараз . Я вибрала — пора!»
Вона метнулася вперед, закидаючи пояс на шию лікарки, заламала їй руки назад і міцно обкрутила зап’ястя іншим кінцем ланцюжка. Мехта видала здавлений писк. Тримаючи її ззаду, Корделія прошепотіла в вухо:
— Зараз я знову дозволю вам дихати. Чи надовго — залежить від вас. Ви будете коротенько ознайомлені з справжніми барраярськими методами допиту. Раніше я їх не схвалювала, але останнім часом почала розуміти, що часом без них обійтися не вдасться — наприклад, коли ти шалено квапишся.
Не можна дозволити їй здогадатися, що я прикидаюся.
— Скільки чоловік Тейлор розставив навколо будинку, де їхні пости?
Вона трохи послабила хватку. З зупиненим від страху поглядом Мехта видавила:
— Ніскільки!
— Всі критяни — брехуни, — промурмотіла Корделія. — Та й Білл не дилетант. — Вона підтягнула лікарку до акваріума і занурила її голову у воду. Та шалено пручалася, але Корделія — вища, сильніша, краще натренована — втримувала її з такою шаленою силою, що сама собі дивувалася.
Мехта обм’якла, починаючи непритомніти. Корделія витягла її і дозволила пару раз вдихнути.
— Хочете переглянути вказану вами кількість? — «Господи, а що якщо це не спрацює? Тепер вони вже будь-що не повірять, що я не агент».
— Ох, не треба, — прошипіла Мехта.
— Добре, поплавай ще. — Вона знову вмочила Мехту. Вода хиталася і вихлюпувалася з акваріума. Корделія бачила крізь скло обличчя Мехти, дивно спотворене, мертвотно-жовте у чудернацьких відблисках від камінчиків на дні. З рота виривалися сріблисті пухирці повітря, які струменіли навколо її обличчя. Якийсь час Корделія зачаровано спостерігала за ними. «Під водою повітря струменіє немов вода, — думала вона. — Як цікаво. Чи існує така річ, як естетика смерті?»
— Кажіть. Скільки? Де?
— Ніскільки, правда!
— Попийте ще.
Під час наступного вдиху Мехта прохрипіла:
— Ви не можете вбити мене!
— Ставте діагноз, лікарю, — прошипіла Корделія. — Я в здоровому розумі і прикидаюся божевільною, чи божевільна, що прикидається нормальною? Вирощуйте зябра! — В неї зірвався голос. Вона знову занурила обличчя своєї жертви в воду, помітивши, що сама затримує подих. «А що якщо вона права, а я помиляюся? Що якщо я дійсно агент, і навіть не підозрюю про це? Як відрізнити копію від оригіналу? Камінь ламає ножиці...»
Тремтячи всім тілом, вона чітко уявила, як тримає і тримає голову цієї жінки під водою, поки та не перестає пручатися, поки не знепритомніє, і потім ще — щоб впевнитися в остаточній загибелі мозку. Влада, можливість, воля — у неї є зараз все це. «І от що почував Ейрел тоді, на Комарру, — подумала вона. — Тепер я розумію... ні. Тепер я знаю».
— СКІЛЬКИ? Де?
— Четверо, — прохрипіла Мехта. Корделія обм’якла від полегшення. — Двоє зовні у фойє. І ще двоє — у гаражі.
— Дякую, — машинально подякувала її Корделія, але горло стис спазм, і голос її був ледь чутний. — Пробачте мене... — Вона не знала, чи почула її посиніла Мехта, чи зрозуміла. Папір обгортає камінь...
Вона зв’язала жінку і вставила їй кляп — тим же способом, як зробив це колись Форкосиган із полоненим Готтіаном. Прилаштувавши зв’язану за ліжком (щоб не було видно від дверей), Корделія швидко розпихала по кишенях кредитні картки, документи й гроші, потім ввімкнула душ.
Вона навшпиньки вийшла зі спальні, уривчасто дихаючи через рот. Ох, як потрібна зараз хвилина, всього одна хвилина, щоб опанувати себе... Тейлор і санітар кудись пішли — напевно, на кухню, пити каву. Не бажаючи ризикувати такою вдалою можливістю, вона не стала затримуватися — навіть для того, щоб вдягти черевики.
О, Боже! В дверях кухні стояв Тейлор і в цей момент саме підносив чашку до рота. Вони завмерли, вп’явшись один на одного.
Корделія подумала, що очі в неї зараз, напевно, величезні, як у якого-небудь нічного звірка. Вона завжди не вміла ховати вираз своїх очей.
Тейлор, який дивився на неї, дивно скривив губи. Потім він дуже повільно підняв ліву руку, віддаючи їй честь. Рука була не та, але в правій він тримав каву. Він надпив ковток, спокійно спостерігаючи за нею через край чашки.
Корделія з повною серйозністю витягнулася в положення «струнко», чітко козирнула у відповідь і нечутно вислизнула за двері квартири.
На секунду її охопив жах: в коридорі стирчав журналіст зі своїм оператором, один із найнестерпніших і найнастирливіших — той самий, котрого вона виставила вчора з дому. Вона посміхнулася їм, п’яніючи від хвилювання — як парашутист, що тільки-но зробив крок у порожнечу.
— Все ще хочете взяти інтерв’ю? Повільніше, повільніше. Не тут. За мною ж стежать, ви знаєте. — Вона по-змовницьки знизила голос. — Уряд приховує інформацію. Через те, що мені відомо, адміністрація може злетіти в повітря. Це деякі відомості про військовополонених. Ви можете... зробити собі ім’я на цьому матеріалі.
— Тоді де ж? — азартно випалив він.
— Як щодо космопорту? У них в барі тихо. Я куплю вам випити, і ми зможемо... розробити план кампанії. — Секунди цокали в неї в мозку. У який завгодно момент можуть розкритися двері її квартири, і... — Хоча це буде небезпечно. У фойє мене вартують двоє агентів уряду, і ще двоє — в гаражі. Мені необхідно проскочити повз них непоміченою. Якщо дізнаються, що я розмовляла з вами, можливо, що іншого шансу вам вже не дадуть. Без шуму і пилу — просто один раз вночі ви зникнете, і пройде чутка про те, що вас «поклали на обстеження». Розумієте, про що я?
Вона була зовсім впевнена, що він не розумів — його канал спеціалізувався в основному на «полуничці», — але бачила в його очах спрагу журналістської слави.
Він повернувся до свого оператора:
— Джон, дай їй свою куртку й камеру.
Корделія сховала волосся під крислатим капелюхом і вдягла куртку поверх форми; прямуючи до виходу, вона демонстративно несла в руках камеру. Разом з телевізійниками вона піднялася на ліфті в гараж. Біля входу чергували двоє в блакитній формі. Проходячи повз них до машини журналіста, вона недбало підкинула камеру на плече, затуляючи обличчя.
В барі космопорту вона замовила випивку і зробила великий ковток зі свого келиха.
— Я незабаром повернуся, — пообіцяла вона і вшилася, залишивши журналіста за столиком з неоплаченою випивкою.
Наступну зупинку вона зробила біля квиткового комп’ютера, викликавши на екран розклад польотів. У найближчі шість годин — ані єдиного пасажирського корабля до Ескобару. Занадто довго. Космопорт напевно будуть обшукувати в першу чергу. Повз проходила жінка в формі працівниці космопорту. Корделія зупинила її.
— Перепрошую, чи могли б ви допомогти? Мені потрібно дізнатися дещо про приватні вантажні транспорти й інші приватні кораблі, які готуються до вильоту.
Жінка насупилася, але через мить впізнала Корделію і розпливлася в посмішці.
— Ви капітан Нейсміт!
Серце кевкнуло і скажено забилося. «Ні... спокійніше...»
— Так. Е-е... Розумієте, журналісти вкрай мене замучили. Ви ж знаєте, що це за братія. — Корделія обдарувала жінку поглядом, який ввів її до кола обраних. — Я не хотіла б знову потрапити їм на очі. Може, ми могли б пройти в який-небудь кабінет? Я знаю, що якщо хто-небудь тут і поважає людську гідність, то це ви. Просто бачу це по вашому обличчю.
— Правда? — Улещена і схвильована працівниця вже тягнула її за собою. В її офісі був доступ до повного розкладу всіх польотів, і Корделія швидко переглянула його.
— Хм. От цей, здається, підходить. Рейс до Ескобара, виліт менше ніж за годину. Може ви знаєте, пілот вже піднявся на борт?
— В цієї вантажівки нема дозволу на перевезення пасажирів.
— Не страшно, я просто хочу поговорити з пілотом. Особисто. Віч-на-віч. Можете влаштувати це?
— Я спробую. — І їй це вдалося. — Він зустріне вас біля посадкового вузла 27. Але вам потрібно поквапитися.
— Дякую. Е-е... Ви певно не знаєте, але мене всюди переслідують журналісти — життя від них нема. Перед чим завгодно не зупиняються. Двоє найнастирливіших навіть вбралися в експедиційну форму, щоб до мене пробитися. Мають нахабність називати себе капітаном Мехтою і комодором Тейлором. Жахливо надокучливі. Якщо вони почнуть тут винюхувати, ви могли б неначебто забути, що мене бачили?
— О, звичайно, капітан Нейсміт.
— Називайте мене Корделія. Ви справжня козачка! Дякую!
Пілот виявився зовсім зеленим — набирався досвіду на вантажних кораблях, перш ніж взяти на себе відповідальність за пасажирські перевезення. Він теж впізнав її і відразу ж попросив автограф.
— Ви, напевно, дивуєтеся, чому вибрали саме вас, — розписуючись, почала Корделія. Вона уявлення не мала, що конкретно збирається йому наплести, лише дотримувалась в розмові інтуїтивного здогаду — здається, цей хлопець з тих, хто навіть раз за все своє життя не виграв хоча б єдиного конкурсу.
— Я, мем?
— Повірте, хлопці зі служби безпеки перевірили ваше досьє вздовж і впоперек. Ви гідні довіри. Так, саме такий ви і є — по-справжньому надійна людина.
— О... вони ж не могли дізнатись про кордоліт? — Тривога боролась в ньому з марнославством.
— До того ж спритний, — продовжувала імпровізувати Корделія, ворожачи про себе, що таке кордоліт. Раніше вона не чула про таке. — Ви просто ідеально підходите для цього завдання.
— Якого завдання?!
— Ш-ш, не так гучно. Я виконую секретне завдання президента. Особисто. Воно настільки делікатне, що навіть військовий департамент не знає про нього. Якщо це випливе назовні виникнуть серйозні політичні ускладнення. Я повинна доставити секретний ультиматум імператору Барраяру. Але будь-хто не повинен знати, що я залишила Колонію Бета.
— І я повинен вас туди доставити? — ошелешено запитав він. — Цим вантажним рейсом?
«Схоже, я могла б вмовити хлопчика довезти мене на казенному паливі до самого Барраяру, — подумала вона. — Але це було би кінцем його кар’єри». Совість не дозволила їй дати волю амбіціям, які вже понеслись вгору.
— Ні, ні. Ваш вантажний переліт повинний здаватися зовсім звичайним. Мені потрібно зустрітися з секретним зв’язковим на Ескобарі. Ви просто візьмете на борт один вантаж, який відсутній у митній декларації. Мене.
— Але в мене нема дозволу на перевезення пасажирів, мем.
— Боже праведний, невже ви думаєте, що ми цього не знаємо? Як по-вашому, чому сам президент вибрав з безлічі кандидатів саме вас?
— Ого. А я ж навіть не голосував за нього.
Він провів Корделію на катер і влаштував її серед зібраного в останній момент вантажу.
— Ви ж знаєте всіх великих авторитетів в Експедиції, мем? Лайтнера, Парнелла... Може, познайомите мене з ними?
— Не знаю. Але... коли ви повернетеся з Ескобара, то зустрінетеся з безліччю авторитетів з Експедиційного корпусу і служби безпеки. Це я вам обіцяю. — «Причому без обману».
— Можу я задати вам... особисте питання, мем?
— Чому б і ні? Всі задають.
— Чому ви в тапочках?
Вона подивилася на свої ноги.
— Прошу пробачення, пілот Мейх’ю. Але це секретна інформація.
— О! — присоромлений пілот сховався в кабіні.
Залишившись нарешті на самоті, вона притулилася чолом до прохолодного гладкого пластику дорожнього кейса і тихенько схлипнула, оплакуючи свою долю.
РОЗДІЛ 14
Було вже близько полудня за місцевим часом, коли флаєр, взятий Корделією напрокат у Форбарр-Султані, переніс її через широке озеро. Берег облямовували повиті лозами схили, за якими здіймалися круті пагорби, порослі чагарником. Місцевість була малонаселена — лише вздовж берега подекуди були розкидані невеликі поселення, а біля одного з країв озера розташувалося мальовниче село. Скелястий мис вкривали руїни стародавньої фортеці. Корделія зробила над ними коло, звіряючись з картою саме за цим орієнтиром. Відрахувавши три великі маєтки на північ від фортеці, вона знизилася над четвертим і посадила флайер на стежку перед будинком.
Стародавній будинок, зведений з місцевого каменю, майже зливався з рослинністю, яка вкривала схил пагорба. Корделія втягла крила, вимкнула двигун і поклала ключі в кишеню, але продовжувала сидіти, в нерішучості дивлячись на розігрітий сонцем фасад.
З-за кута з’явилась висока фігура в дивній уніформі — коричневій зі сріблом. Чоловік йшов неквапливо, рука його звично спочивала на кобурі. Вона зрозуміла, що Форкосиган десь неподалік, тому що це був сержант Ботарі. Він здавався цілком здоровим, принаймні фізично.
Вона вистрибнула з флаєра.
— Е-е, добрий день, сержант. Адмірал Форкосиган вдома?
Він прищулився, вдивляючись в неї, потім обличчя його проясніло, і він віддав їй честь.
— Капітан Нейсміт. Мем. Так, він тут.
— Ви виглядаєте набагато краще, ніж при останній нашій зустрічі.
— Мем?
— На флагмані. Біля Ескобару.
Він стурбовано насупився:
— Я... не пам’ятаю Ескобар. Адмірал Форкосиган каже, що я був там.
— Зрозуміло. — «Вони забрали твої спогади? Або ти стер їх сам? Хто знає...» — Мені шкода чути це. Ви служили хоробро.
— Правда? Мене комісували, потім.
— Так? А що за форма на вас?
— Ліврея графа Форкосигана, мем. Він взяв мене в свою особисту охорону.
— Я впевнена, що ви будете добре служити йому. Можу я побачити адмірала Форкосигана?
— Він за будинком, мем. В тому напрямку.
І він побрів далі, очевидно, здійснюючи обхід території.
Корделія рушила навколо будинку, здіймаючи поділ незвично довгої спідниці. Темний квітковий візерунок її нового вбрання тішив очі. Вона купила цю сукню вчора у Форбарр-Султані, частково задля забави, але в основному через те, що її бежева експедиційна форма з бетанськими знаками розрізнення приваблювала занадто багато уваги. І ще вона розпустила волосся, розділивши його на проділ і закріпивши двома емалевими гребенями, також купленими вчора.
Трохи вище на схилі пагорба починався сад, оточений низькою стіною із сірого каменю. Ні, не сад, зрозуміла вона, підійшовши ближче, а цвинтар. Там, стоячи на колінах на голій землі, трудився старий у подертому робочому одязі: висаджував з лотка квіткову розсаду. Коли Корделія зайшла через вузьку хвіртку, старий підняв голову, і вона безпомилково впізнала його. Він був трохи вищий від свого сина, м’язи його від віку стоншилися і витягнулися, але риси обличчя були ті ж.
— Генерал граф Форкосиган, сер? — Вона машинально козирнула йому і тільки потім збагнула, наскільки дивно це має виглядати при її вбранні. Він насилу звівся на ноги. — Я кап... я Корделія Нейсміт. Товариш Ейрела. Не знаю, чи розповідав він вам про мене. Він тут?
— Добрий день, мадам. — Але випрямився майже в положення «сумирно» і привітав її до болю знайомим коротким кивком. — Він мало що говорив про вас, і я навіть не думав, що буду мати честь зустрітися з вами. — Він насилу посміхнувся, немов мускули, що відповідали за цей рух, заіржавіли від довгої нерухомості. — Ви навіть не уявляєте, наскільки я радий, що помилився. — Він вказав через плече на вершину пагорба. — Там нагорі є альтанка з видом на озеро. Він... е-е, проводить більшу частину часу там.
— Зрозуміло. — Вона розглянула стежину, яка вилася повз цвинтар і далі нагору по схилу. — Хм. Не знаю, як краще висловитися... він тверезий?
Граф глянув на сонце і стис зморшкуваті губи.
— В цю годину, ймовірно, вже ні. Попервах, повернувшись додому, він пив тільки після обіду, але поступово став починати все раніш. Мене це жахливо турбує, але я нічого можу з цим поробити. Хоча якщо його виразка знову почне кровоточити, я можу... — Він запнувся і напружено вдивився в її обличчя, намагаючись прочитати на ньому підтвердження своїм неясним припущенням. — Мені здається, він прийняв ескобарську поразку занадто близько до серця. Його відставка була зовсім необов’язковою.
Корделія здогадалася, що старий граф не був втаємничений імператором в деякі аспекти ескобарської кампанії. «Це не провал надломив його дух, а успіх», — подумала вона. А вголос вона сказала:
— Вірність імператору є для нього справою честі, я знаю. — «Можливо, останнім бастіоном цієї самої честі, а ваш імператор зрівняв його з землею задля досягнення своєї грандіозної мети...»
— Може вам піднятися до нього, — запропонував старий. — Хоча... повинен вас попередити, сьогодні в нього не занадто гарний день.
— Я розумію. Дякую.
Він проводжав її поглядом, коли вона вийшла за огорожу і почала підніматися по звивистій стежині, затіненій листям дерев. В основному це були завезені з Землі дерева, але серед них траплялися й інші різновиди — очевидно, місцевого походження. Особливо вражала жива огорожа, зарості якої були опушені квітами (принаймні, вона припустила, що це квіти — Дюбауер знав би точно), що нагадують рожеві страусові пера.
Альтанка виявилася побудованою з потемнілих від негоди дерев в частково східному стилі. З цього місця відкривався прекрасний краєвид на блискуче озеро. По прозористих стінах піднімалися лози, які немов прикріплювали її до кам’янистого ґрунту. Альтанка була відкрита з усіх чотирьох боків. Все вмеблювання складалося з пари пошарпаних шезлонгів, великого вицвілого крісла, ослінчика для ніг і маленького столика, на якому стояли два графини, кілька келихів і пляшка з густою білою рідиною. Форкосиган сидів, відкинувшись в кріслі: очі закриті, босі ноги на лаві, пара сандалій недбало відкинута вбік. Корделія зупинилася на порозі альтанки, з насолодою роздивляючись його. На ньому були старі чорні формені штани і дуже цивільна сорочка з несподівано яскравим квітчастим малюнком. Він явно не голився сьогодні. Вона розглянула, що на пальцях ніг в нього ростуть невеликі тверді чорні волоски — такі ж, як на руках. Вона вирішила, що їй безперечно подобаються його ноги; і безумовно, їй не буде складно перейнятися безглуздою ніжністю до кожної частинки його тіла. Але його хворобливий вигляд тішив значно менше. Втомлений, і навіть більш ніж втомлений.
Він відкрив очі й потягнувся за кришталевим келихом з бурштиновою рідиною, потім начебто передумав і взяв замість нього білу пляшку. Поруч з нею стояла невелика мірна стопка, але він зневажив нею, зробивши ковток білої рідини безпосередньо з горлечка. Знущально посміхнувшись пляшці, він замінив її на кришталеву стопку. Відсьорбнув, потримав напій в роті, нарешті проковтнув і ще глибше занурився в крісло.
— Рідкий сніданок? — поцікавилася Корделія. — Так само смачно, як вівсянка з сирним соусом?
Його очі широко розкрилися.
— Ти, — хрипко вимовив він через мить, — не галюцинація. — Він спробував встати, але потім, певно, передумав і знову впав в крісло, заціпнувши від зніяковілості. — Я не хотів, щоб ти бачила...
Корделія піднялася по сходинках в тінь альтанки, підсунула один з шезлонгів до його крісла й сіла. «Чорт, — подумала вона, — я збентежила його, спіймавши в такому виді. Як заспокоїти його? Зі мною він буде завжди почувати себе невимушено...»
— Я намагалася зателефонувати тобі, коли прилетіла вчора, але так і не змогла тебе застати. Певно, це надзвичайне пійло, коли вже ти чекаєш від нього галюцинацій. Налий мені теж, будь ласка.
— Думаю, тобі більше сподобається інше. — Він налив їй з другого графина. Вигляд у нього як і раніше був трохи очманілий. Спонукувана цікавістю, вона спробувала вміст його чарки.
— Фу! Це не вино.
— Бренді.
— В таку ранню годину?
— Якщо я починаю відразу після сніданку, — пояснив він, — то до обіду, зазвичай, вже досягаю несвідомого стану.
А до обіду вже недалеко, подумала вона. Його мова спершу ввела її в оману: Форкосиган говорив зовсім чітко, лише трохи повільніше й нерішучіше аніж звичайно.
— Напевно, повинна існувати і не така отруйна загальна анестезія. — Золотаве вино виявилося чудовим, хоча трохи сухуватим на її смак. — Ти щодня цим займаєшся?
— Боже, ні. — Він зіщулився. — Якнайбільше — два-три рази в тиждень. Один день п’ю, інший — мучуся похміллям. Похмілля не гірше сп’яніння відволікає від тяжких думок... А ще частенько метушусь за дорученнями батька. За останні п’ять років він серйозно здав.
Ейрел поступово отямлювався, після того як початковий страх здатися їй огидним почав відступати. Він випрямився в кріслі, знайомим жестом потер обличчя, немов намагаючись стерти заціпеніння, і спробував завести невимушену розмова:
— Яка красива сукня. Набагато краща від тієї жовтогарячої штуки.
— Дякую, — відповіла вона, охоче схопившись за запропоновану тему. — На жаль, не можу сказати того ж про твою сорочку — може це я випадково побачила зразок твого смаку?
— Ні, це був подарунок.
— Ти мене заспокоїв.
— Щось на зразок жарту. Кілька моїх офіцерів скинулися і подарували її мені з нагоди мого першого адміральського звання, перед Комарром. Я завжди згадую їх, коли вдягаю її.
— Дуже мило. Тоді, напевно, доведеться звикати до неї...
— Троє з чотирьох вже мертві. Двоє загинули біля Ескобару.
— Зрозуміло. — От тобі і безтурботна розмова. Корделія похитала в руці келих, перекочуючи залишок вина на дні. — Знаєш, ти огидно виглядаєш. Блідий якийсь, одутлий.
— Так, я перестав тренуватися. Ботарі зовсім ображений.
— Я рада, що в Ботарі не було занадто великих неприємностей через Форрат’єра.
— Все висіло на волоску, але мені вдалося його витягти. Допомогли свідчення Ілліана.
— І все-таки його відправили у відставку.
— Почесну відставку. За медичними показниками.
— Це ти порадив своєму батьку взяти його на службу?
— Так. Схоже, це було саме те що треба. Він вже не буде нормальний в нашому розумінні цього слова, але принаймні в нього є форма, зброя і деякі правила, яким треба підкорятись. Схоже, це дає йому психологічну опору. — Він повільно провів пальцем по краю стопки з бренді. — Розумієш, він був ординарцем Форрат’єра протягом чотирьох років. Коли його перевели на «Генерал Форкрафт», він вже був хворий. На грані роздвоєння особистості: розшарування спогадів і тому подібне. Моторошна справа. Очевидно, роль солдата — це єдина людська роль, з якою йому під силу впоратися. Вона дозволяє йому віднайти деяку самоповагу. — Він посміхнувся їй. — А от ти, навпаки, виглядаєш справді чудово. Ти можеш... е-е... погостювати якомога довше?
На його обличчі читалося невпевнене бажання, безмовна пристрасть, придушена нерішучістю. «Ми так довго сумнівалися, — подумала вона, — Що це вже стало звичкою». Потім вона зрозуміла: він побоюється, що вона всього лиш приїхала в гості. Неймовірно далекий шлях для дружньої бесіди, любов моя. Все-таки п’яний.
— Скільки захочеш. Коли я повернулася додому, то виявила, що... там все змінилося. Або я сама змінилася. Все попсулося. Я перелаялася майже зі всіма і полетіла, ледь уникнувши... е-е, серйозних неприємностей. Мені нема дороги назад. Я подала у відставку — відіслала заяву з Ескобара... Всі мої речі — в багажнику флаєра, на якому я прилетіла.
Вона тішилася захватом, що спалахнув у його очах: він нарешті збагнув, що вона приїхала назовсім. Ну, отже, все гаразд.
— Я б встав, — вимовив він, потіснившись в кріслі, — але чомусь спочатку в мене відмовляють ноги, а вже потім — язик. Я б зволів впасти до твоїх ніг трохи гідніше. Але незабаром я оклигаю. А поки, може, ти переберешся до мене?
— З радістю. — Вона пересіла. — Але я не розчавлю тебе? Я ж не пушинка.
— Зовсім ні. Терпіти не можу мініатюрних жінок. Ах, от так набагато краще.
— Дійсно. — Вона прилаштувалася в нього на колінах, оповила руками його груди, опустила голову йому на плече і ще обхопила його одною ногою, щоб вже остаточно завершити захоплення. Її бранець видав якийсь незрозумілий звук — чи смішок, чи зітхання. Їй хотілося, щоб ця мить тривала вічно.
— Знаєш, тобі доведеться відмовитися від ідеї алкогольного самогубства.
Він схилив голову набік.
— А я ж бо думав, що дію досить непомітно.
— Не надто.
— Ну що ж, не заперечую. Це неймовірно незручний спосіб.
— Так, ти стривожив свого батька. Він так дивно на мене подивився.
— Сподіваюся, не вороже. В нього є такий особливий спопеляючий погляд. Доведений до досконалості десятиліттями практики.
— Зовсім ні. Він мені посміхнувся.
— Боже милостивий. — В куточках його очей з’явилися сміхотливі зморщечки. Корделія розсміялася і повернула голову, щоб краще розглянути його обличчя. От так то краще...
— Я і поголюся, — пообіцяв він в пориві ентузіазму.
— Тільки не перестарайся через мене. Я ж теж пішла на спокій. Як кажуть, сепаратний мир.
— Дійсно, мир. — Він увіткнувся їй у волосся, вдихаючи його аромат. М’язи його розслабилися — наче хтось враз послабив надто туго натягнуту тятиву.
***
Через кілька тижнів після весілля вони подалися в свою першу спільну поїздку — Корделія супроводжувала Форкосигана в його регулярному паломництві до імператорського військового госпіталю в Форбарр-Султані. Вони їхали в автомобілі, позиченому в графа; за кермом сидів Ботарі, який виконував явно звичну для себе роль водія й охоронця в одній особі. Корделії, що вже починала розуміти сержанта досить добре, щоб бачити крізь його непроникну маску, він здавався напруженим.
Він непевно глянув поверх голови Корделії, яка сиділа між ним і Форкосиганом.
— Ви розповіли їй, сер?
— Так, про все. Все нормально, сержант.
Корделія заохочувально додала:
— Я думаю, ви чините правильно, сержант. Я... хм, дуже задоволена.
Він злегка розслабився і майже посміхнувся.
— Дякую, міледі.
Вона поволі спостерігала за ним, міркуючи про ту безліч проблем, що він привезе сьогодні найнятій ним сільській жінці з Форкосиган-Сюрло, і серйозно сумніваючись в тому, що він здатний впоратися з ними. Вона вирішила трохи прозондувати ґрунт.
— А ви вже думали про те... що розповісте дівчинці про матір, коли вона виросте? Рано або пізно вона захоче дізнатися.
Він кивнув, помовчав, потім заговорив:
— Скажу їй, що вона вмерла. Скажу, що ми були одружені. Тут погано бути позашлюбною дитиною. — Його руки стисли кермо. — І вона не буде. Будь-хто не буде називати її так.
— Розумію. — «Успіху тобі», — подумала вона. Потім перейшла до легшого питання: — Ви вже знаєте, як збираєтеся назвати її?
— Олена.
— Дуже гарно. Олена Ботарі.
— Так звали її матір.
Корделія була настільки здивована, що в неї мимоволі вирвалося:
— Я думала, ви всього не пам’ятаєте про Ескобар!
Через якийсь час сержант зронив:
— Ці ліки можна перехитрити, якщо знати, як.
Форкосиган підняв брови. Для нього це теж безсумнівно було новиною.
— І як же вам це вдалося, сержант? — запитав він, ретельно зберігаючи нейтральний тон.
— Один мій знайомий якось навчив мене... Ви записуєте те, що хочете запам’ятати, і думаєте про це. Потім ховаєте записку — так само, як ви ховали свої секретні документи від Раднова, сер — вони теж так і не змогли здогадатися. Потім, щойно вас приводять назад, поки ще не перестало нудити, дістаєте її і перечитуєте. Якщо можете згадати хоча б один пункт зі списку, то зазвичай вдається відновити в пам’яті й решту — ще до того, як вони знову прийдуть за вами. Потім знову проробляєте те ж саме. І знову. Ще допомагає, якщо у вас є який-небудь предмет. Річ на пам’ять.
— А у вас був... е-е... предмет? — запитав Форкосиган, явно заворожений несподіваною відвертістю.
— Пасмо волосся. — Він знову надовго замовчав, потім додав: — У неї було довге темне волосся. Воно гарно пахло.
У Форкосигана був просвітлений вигляд людини, яка знайшла ключ до складної загадки. Корделія, приголомшена і навіть трохи злякана тим, що приховувалося за словами сержанта, відкинулася в кріслі й поспішила заглибитися в вивчення краєвиду за вікном. Втім, там дійсно було на що подивитися. Вона замилувалася строкатим пейзажем, проблисками води і зелені в низинах між пагорбами, насолоджуючись яскравим сонячним світлом і свіжим літнім повітрям — настільки прохолодним, що для прогулянки зовсім не потрібні були якісь захисні пристрої. Втім, вона побачила й ще дещо. Форкосиган простежив за напрямком її погляду.
— А, то ти помітила їх?
Ботарі злегка посміхнувся.
— Той флаєр, що нас не обганяє — ти знаєш, хто це? — запитала Корделія.
— Імперська безпека.
— Вони завжди супроводжують тебе до столиці?
— Вони супроводжують мене всюди. Важко переконати їх, що моя відставка — це серйозно. До твого приїзду я розважався тим, що відривався від їхнього стеження. Наприклад, у місячні ночі я напивався і ганяв на флаєрі тими каньйонам на півдні. Флаєр в мене новий, надзвичайно швидкісний. Це їх жахливо дратувало.
— О небо, але ж це гарантоване самогубство. Ти справді витворяв таке?
Він виглядав трохи присоромленим.
— Боюсь, що так. Я тоді не думав, що ти можеш приїхати. Це лоскотало нерви. Я не пускався в такі адреналінові ескапади з підліткового віку. Військова служба цілком задовольняла цю потребу.
— Чудо ще, що ти не розбився.
— А я й розбився. Один раз, — визнав він. — Та то були дрібниці, всього лиш невелика аварія. До речі, добре, що нагадала — мені треба забрати флайер з ремонту. А то вони з ним вже цілу вічність вовтузяться. Від алкоголю я стаю млявим, як ганчірка, тому в мене ще не вистачило сміливості літати без ременів безпеки. Тому всі, крім флаєра і нервів агента Негрі, не постраждали.
— Два рази, — зненацька прокоментував Ботарі.
— Прошу пробачення, сержант?
— Ви розбивалися двічі. — Куточки рота сержанта посмикувалися. — Ви не пам’ятаєте другий раз. Ваш батько сказав, що його це не дивує. Ми допомогли... е-е, витягнути вас з каркаса безпеки. Ви були без свідомості ще цілий день.
Форкосиган безсумнівно був вражений.
— Ви намагаєтесь пожартувати, сержант?
— Ні, сер. Можете подивитися на уламки флаєра. Вони розкидані на півтора кілометри по Дендарійській ущелині.
Форкосиган прочистив горло і втиснувся в крісло.
— Зрозуміло.
Він помовчав, а потім додав:
— Як... неприємно мати таку прогалину в пам’яті.
— Так, сер, — чемно погодився Ботарі.
Корделія озирнулася на флаєр, який тягся за ними, видимий через проміжок між пагорбами.
— Вони спостерігали за нами увесь час? І за мною теж?
Форкосиган посміхнувся, бачачи її занепокоєння.
— Припускаю, що з того моменту, як ти ступила на землю космопорту Форбарр-Султани. Так вже вийшло, що я став популярний після Ескобару. Преса, яка є тут третьою рукою Езара Форбарри, виставила мене своєрідним героєм відступу, який вирвав перемогу з пащі поразки й так далі... Загалом, бузглузда нісенітниця. В мене від неї шлунок болить навіть без бренді. Знаючи заздалегідь те, що знав я, можна було б впоратися з цією справою набагато краще. А я пожертвував занадто багатьма крейсерами, прикриваючи кораблі десанту... хоча, звичайно, такий хід був змушеним, його диктувала чиста арифметика...
З виразу його обличчя Корделія зрозуміла, що думки його знову блукають второваним лабіринтом нездійснених можливостей. «Прокляття Ескобарській кампанії, — думала вона. — Будь проклятий твій імператор, принц Серг і Гес Форрат’єр, будь прокляті всі збіги обставин, які перетворили хлоп’ячі мрії про героїзм в страхіття, повне вбивств, злочинів і обману. Її присутність стала непоганими ліками, але цього було недостатньо; в ньому все ще залишалося щось недобре, незаліковане.
В міру наближення до Форбарр-Султани з півдня горбкувата місцевість перейшла в родючу рівнину, набагато густіше заселену. Місто розкинулося на широкій срібній ріці: найстародавніші урядові будинки — здебільшого перебудовані древні фортеці, гніздилися на високих прискалках і командних висотах на березі. Далі на північ і південь тяглися нові райони.
Між історичним центром і житловими масивами були зосереджені урядові заклади — конструктивістські квадратні моноліти. Шляхом до одного з прославлених міських мостів вони проїхали через цей комплекс, проминувши цілий квартал вигорілих вщент будинків, які здіймали до неба свої почорнілі каркаси.
— Господи, що тут відбулося? — запитала Корделія.
Форкосиган кисло посміхнувся.
— До заколоту, який прокотився тут два місяці тому, це було міністерство політвиховання.
— Я чула дещо про це на Ескобарі, дорогою сюди, але навіть не уявляла, що безладдя були настільки бурхливими.
— Вони й не були бурхливими, а дуже навіть ретельно спланованими. Особисто я думаю, що це був доволі ризикований метод вирішення проблеми. Хоча, звичайно, це безсумнівний крок вперед у витонченості виконання після «Скидання в вікно Таємної Ради», влаштованого Юрієм Форбаррою. Можна сказати, прогрес методів... Я й не вірив, що Езар зуміє загнати джина назад в пляшку, але, схоже, йому це вдалося. Як тільки Грішнов був вбитий, всі викликані ним на підмогу війська, які до того, з якоїсь незрозумілої причини, були відтягнуті на захист імператорської резиденції, — отут він хмикнув, — відразу розгорнулися й очистили вулиці. Заколот просто розтав, якщо не враховувати кількох фанатиків і купки нещасних, які втратили близьких в ескобарській війні. Справи були кепські, але в новини це не просковзнуло.
Вони перетнули ріку і нарешті під’їхали до знаменитого госпіталю — величезного (майже місто всередині міста), який розкинувся серед обнесеного стіною парку.
Мічман Куделка, вдягнений в зелену лікарняну піжаму, з похмурим виглядом лежав на своєму ліжку, розмірено махаючи рукою. Спочатку Корделія сприйняла це за вітання, але відкинула таку думку, побачивши, що рука й далі продовжує механічно погойдуватися. Куделка виглядав набагато старшим, аніж раніше.
Побачивши свого колишнього командира він сів й посміхнувся, обмінявшись привітальними кивками з Ботарі. Посмішка його розповзлася ще ширше, коли він побачив за спиною Форкосигана Корделію.
— Капітан Нейсміт, мем! Тобто я хотів сказати — леді Форкосиган! От вже не гадав, що коли-небудь знов побачу вас.
— І я теж. Рада, що помилилася, — вона теж посміхнулася.
— Поздоровляю, сер. Дякую за записку. Я трохи нудьгував без вас останні тижні, але... Я бачу, у вас були цікавіші справи. — Завдяки його добродушній посмішці це зауваження пролунало цілком необразливо.
— Дякую, мічман. А-а... що трапилось з вашою рукою?
Куделка скривився.
— Я впав цього ранку. Щось замкнуло. Лікар обіцяв заскочити через кілька хвилин і всі налагодити. Могло бути й гірше.
Корделія помітила, що його руки вкриті сіткою тоненьких червонуватих шрамів — слідами імплантації штучних нервів.
— Отже, ви можете ходити. Це приємно чути, — підбадьорив його Форкосиган.
— Так, щось на зразок того. — Він просвітлів. — І ще вони нарешті налагодили керування моїм кишечником. Не так важливо, що я всього не відчуваю в тій області, але зате тепер я позбавився від чортової діри в череві!
— Вам дуже боляче? — боязко запитала Корделія.
— Не надто, — швидко відгукнувся Куделка. Вона зрозуміла, що він бреше. — Але найнеприємніше, якщо не рахувати незграбність і втрату рівноваги, — це плутанина в почуттях, викрутаси моєї нової нервової системи. Помилкові повідомлення розвідки. Наприклад, коли бачиш кольори лівою п’ятою, або відчуваєш те, чого насправді нема — скажімо, може здатись, що по всьому тілу хтось плазує, — або не почуваєш того, що є насправді, наприклад, спеку... — Його погляд впав на перев’язану праву щиколотку.
Прийшов лікар, і розмова перервалася. Куделка зняв сорочку, лікар закріпив у нього на плечі індикатор імпульсів і почав відловлювати замикання, пересуваючи по шкірі чутливий хірургічний зонд. Куделка сполотнів і зосереджено уп’явся на свої коліна. Нарешті рука припинила розгойдуватись і некеровано впала.
— Певно, доведеться вимкнути її до кінця дня, — вибачився лікар. — Ми налагодимо її завтра, коли будемо займатися групою рухаючих м’язів правої ноги.
— Так, так, — відмахнувся від нього правою рукою Куделка. Лікар зібрав свої інструменти і пішов.
— Я знаю, вам здається, що це триває нескінченно, — сказав Форкосиган, дивлячись на засмученого Куделку, — Але щораз, приходячи сюди, я помічаю поліпшення. Ти ще вийдеш звідси, — довірчо додав він.
— Так, хірург каже, що витурить мене звідси вже через пару місяців, — з посмішкою відповів Куделка. — Але лікарі сказали, що я більше не придатний для військової служби. — Його посмішка згасла, обличчя спотворилось гримасою розпачу. — О, сер! Вони відправлять мене у відставку! Все це нескінченне оперування — і даремно! — Він відвернувся до стіни, збентежений власним спалахом емоцій.
Форкосиган теж відвів погляд, не нав’язуючи йому свого співчуття, поки Куделка знову не повернувся до них з ретельно приклеєною посмішкою.
— Хоча їх можна зрозуміти, — бадьоро продовжив Куделка, звертаючись до Ботарі, який підпирав стіну і вирішив, за всіма ознаками, задовольнятися роллю мовчазного слухача. — Пара гарних ударів по корпусу, навіть на зразок тих, які ти завдавав мені на тренуваннях, і я почну битися, як риба на суходолі. Не дуже гарний приклад для моїх людей. Напевно, мені доведеться підшукати... яку-небудь канцелярську роботу. — Він подивився на Корделію. — А що трапилося з вашим мічманом? Тим, якому влучили в голову?
— Останній раз я бачила його вже після Ескобару... Так, за два дні до від’їзду. В нього все як і раніше. Його виписали з лікарні, а мати звільнилася з роботи, щоб доглядати за ним вдома.
Куделка присоромлено опустив очі, і в Корделії защеміло серце.
— А я тут розскиглився через якісь судороги. Пробачте.
Вона мовчки похитала головою, побоюючись, що голос може зрадити її.
Пізніше, залишившись в коридорі наодинці з Форкосиганом, Корделія увіткнулася йому в плече. Він міцно обійняв її.
— Тепер розумію, як ти набув звичку напиватися з ранку. Я б теж зараз не відмовилася від ковтка чого-небудь міцного.
— Після наступного візиту ми поїдемо обідати, і там можемо разом трохи випити, — пообіцяв він.
Наступним їхнім пунктом призначення було дослідницьке крило. Завідуючий проектом військовий лікар сердечно привітав Форкосигана, і лише трошки сторопів, коли Корделія без якихось пояснень була представлена йому як леді Форкосиган.
— А я й не знав, що ви одружені, сер.
— Знедавна.
— О? Поздоровляю. Я радий, що ви заїхали подивитися на одного з них, сер, поки вони ще не всі достигли. Правду кажучи, це найцікавіша частина. Чи бажає міледі почекати ззовні, поки ми займатимемось нашими справами? — Він виглядав трохи зніяковілим.
— Леді Форкосиган повністю проінформована.
— Крім того, — весело додала Корделія, — в мене до цього особистий інтерес.
Лікар виглядав трохи здивованим, але провів їх у приміщення моніторингу. Корделія з сумнівом уп’ялася на півдюжини вилаштуваних у ряд ємностей, які ще залишилися. Черговий технік саме підвозив на каталці устаткування, позичене, певно, з родильного відділення якоїсь іншої лікарні.
— Доброго ранку, сер, — життєрадісно привітався він. — Вирішили подивитися, як буде вилуплюватися наше курча?
— Краще б ви підшукали для цього який-небудь інший вираз, — пробурчав лікар.
— Так, але ж і пологами це не назвеш, — вельми резонно зауважив його помічник. — Технічно вони вже один раз народилися. От самі й скажіть, як це називати.
— В нас це називають «відкоркувати пляшку», — внесла свою дещицю Корделія, з цікавістю спостерігаючи за приготуваннями.
Технік, який розкладав на столі вимірювальні пристрої, прилаштував колисочку під нагрівальною лампою і з неприхованою цікавістю глянув на Корделію.
— Ви ж бетанка, міледі? Моя дружина бачила повідомлення про одруження адмірала в новинах — внизу, там де дрібний шрифт. Я сам завжди не читаю світську хроніку.
Здивований лікар підняв очі, але потім знову заглибився в свої папери. Ботарі притулився до стіни і напівзакрив очі, ховаючи під маскою байдужості свою інтенсивну цікавість. Лікар і технік завершили приготування і запросили їх підійти ближче.
— Розчин готовий, сер? — запитав технік лікаря.
— Готовий. Ввести в живильну трубку «C»... —
Постійно звіряючись з інструкціями на моніторі, лікар простежив за тим, щоб потрібна суміш гормонів була введена через відповідну трубку.
— П’ять хвилин очікування, відлік... пішов. — Лікар повернувся до Форкосигана. — Надзвичайна машина, сер. Чи ви щось чули стосовно фінансування і виділення технічного персоналу для створення таких установок?
— Ні, — відповів Форкосиган. — Я офіційно виходжу з цього проекту, щойно остання жива дитина буде... випущена, завершена, чи як там це називається. Далі вам доведеться пробивати цю ідею через своє безпосереднє начальство. Ймовірно, потрібно буде знайти цьому якесь військове застосування, щоб виправдати витрати, або хоча б придумати що-небудь більш-менш правдоподібне.
Лікар задумливо посміхнувся.
— По-моєму, це варта справа. Може виявитися приємною розмаїтістю після розробки нових способів людиновбивства.
— Пора, сер, — оголосив технік, і лікар повернувся до сьогодення.
— Плацента відокремлюється добре — стискується, як і має бути. Знаєте, що більше я вивчаю це, то сильніше захоплююся хірургами, які зробили операцію над матерями. Нам треба посилати більше студентів-медиків на інші планети. Витягти плаценту, не зашкодивши її — напевно, най... так. І от так. Розкриваємо. — Лікар завершив приготування й відкрив кришку. — Розрізаємо мембрану... і от наша дівчинка. Відсмоктувач, швидко.
Корделія помітила, що Ботарі, який, як і раніше, стоїть біля стіни, теж затримав подих.
Мокра дитина, борсаючись, зробила перший вдих і закашлялася від холодного повітря. Ботарі теж почав дихати. На думку Корделії, маля було доволі миле — зовсім не таке закривавлене, як ті виношені in vivo немовлята, яких вона бачила по відео, і набагато менш червоне й пом’яте. Дитина голосно й наполегливо заволала. Форкосиган підскочив від несподіванки, і Корделія розсміялася.
— Ах, вона просто чудо. — Корделія підійшла ближче, щоб зазирнути поверх плечей медиків, які робили вимірювання і брали аналізи у своєї малюсінької, здивованої, ошелешеної і моргаючої пацієнтки.
— Чому вона так голосно плаче? — нервово запитав Форкосиган, що, як і Ботарі, буцімто приріс до місця.
«Знає, що народилася на Барраярі», — хотілося відповісти Корделії. Натомість вона сказала:
— Ну, ти б теж заревів, якби стадо велетнів витягло тебе з теплої затишної дрімоти і почало перекидати туди-сюди, наче мішок із крупою.
Корделія з медтехніком обмінялися жартівливо-сердитими поглядами.
— Ну добре, міледі, — технік передав їй дитину. Лікар тим часом повернувся до своєї безцінної машини.
— Моя невістка каже, що їх треба притискати до себе, от так. Не тримати на витягнутих руках. Я б теж так верещала, якби думала, що мене тримають над прірвою й от-от впустять. От так, маля. Нуж бо, посміхнися тітці Корделії. От ми і заспокоїлися. Цікаво, чи встигла ти запам’ятати серцебиття своєї матері? — Вона щільніше загорнула крихітку в ковдрочку і заходилася колисати її. Та почмокала губками й позіхнула. — Яка дивна і довга була в тебе подорож.
— Хочете заглянути всередину машини, сер? — звернувся до Форкосигана лікар. — І ви теж, сержант. Минулого разу у вас було стільки питань...
Ботарі похитав головою, але Форкосиган підійшов ближче вислухати технічні пояснення, які лікареві явно не терпілося надати.
Корделія піднесла дитину сержанту.
— Хочете потримати її?
— А можна, міледі?
— Господи, не вам у мене треба запитувати дозвіл — швидше вже навпаки.
Ботарі обережно взяв її на руки — вона практично потонула в його величезних долонях — і зазирнув в її личко.
— А ви впевнені, що не переплутали? Я думав, в неї буде великий ніс.
— Все перевірено і повторно перевірено, — запевнила його Корделія, сподіваючись, що він не запитає, звідки їй це відомо; принаймні, вона була цілком впевнена в істинності своїх слів. — У всіх немовлят маленькі носики. До вісімнадцяти років взагалі важко сказати, якими вони будуть, коли виростуть.
— Може, вона буде схожа на матір, — з надією промовив сержант.
Корделія теж потай сподівалася на це.
Лікар закінчив показ нутрощів своєї чудо-машини Форкосигану; той зумів зберегти ввічливий вираз обличчя й виглядав всього лиш злегка вибитим з колії.
— Хочеш потримати її, Ейрел? — запропонувала Корделія.
— Дякую, краще не треба, — поспішно відмовився він.
— Тренуйся. Може, коли-небудь придасться. — Вони обмінялися поглядом таємної надії, і він здався.
— Хм. Мені доводилося тримати кішок, які були важчі від цього створіння. Це поза моєю компетенцією. — Він з полегшенням передав маля медикам, яким вона знадобилася для завершення записів про фізичні дані.
— Так, подивимося, — промовив лікар. — Це та сама, котру ми не відправляємо в імператорський притулок, так? Куди ми її відвозимо після закінчення контрольного періоду?
— Мене попросили подбати про це особисто, — без запинки відповів Форкосиган. — Задля збереження анонімності батьків. Я... ми з леді Форкосиган доставимо її до законного опікуна.
Фізіономія лікаря набула надзвичайно глибокодумного вигляду.
— О! Зрозуміло, сер. — Він намагався не дивитися на Корделію. — Ви очолюєте проект. Ви можете робити з ними все, що побажаєте... Будь-хто не буде задавати питань, я... я можу вас запевнити, сер, — з запалом промовив він.
— Добре, добре. Скільки триває контрольний період?
— Чотири години, сер.
— Чудово, ми саме можемо пообідати. Корделія, сержант?
— Е-е, можна мені залишитися тут, сер? Я не голодний.
Форкосиган посміхнувся.
— Звичайно, сержант. Людям капітана Негрі корисно розім’ятися.
По дорозі до машини Форкосиган запитав:
— Чого це ти смієшся?
— Я не сміюся.
— В тебе очі сміються. Якщо чесно, іскряться як шалені.
— Та це все той лікар. Побоююсь, ми ненавмисно ввели його в оману. Ти хіба не зрозумів?
— Підозрюю, що ні.
— Він думає, що це моя дитина. Або твоя. А може, наша спільна. Я просто-таки бачила, як крутяться коліщата в нього в голові. Він думає, що нарешті з’ясував, чому ти не витяг пробки.
— Боже милостивий. — Він вже було зібрався повернути назад.
— Ні, ні, облиш його, — втримала його Корделія. — Ти зробиш тільки гірше, якщо спробуєш заперечувати це. Я ж то знаю. Мене вже й раніше звинувачували в гріхах Ботарі. Хай собі фантазує.
Вона помовчала. Форкосиган вдивився в її обличчя.
— А тепер про що задумалася? Вогник в очах згас.
— Міркую про те, що сталося з її матір’ю. Я впевнена, що зустрічалася з нею на флагмані. Довге темне волосся, звуть Оленою... це могла бути тільки вона. Неймовірно гарна. Не дивно, що Форрат’єр звернув на неї увагу. Але надто молода для таких жахів...
— Жінкам не місце на війні, — похмуро зауважив Форкосиган.
— Та й чоловікам теж, по-моєму. Навіщо ваші люди намагалися стерти їй спогади? Це ти наказав?
— Ні, ця ідея належала хірургу. Йому було шкода її. — На чолі його залягла напружена складка, погляд став відстороненим. — Це було жахливо. Тоді я цього не розумів. Тепер, здається, розумію. Коли Форрат’єр натішився досита — а він з нею сам себе перевершив, навіть за його мірками, — вона була в повній прострації. Я... я спізнився, їй вже чим завгодно не можна було допомогти, але я вирішив, що вб’ю його, якщо це повториться знову, і до чорта весь план імператора. Спершу Форрат’єра, потім принца, потім себе. Командування перейшло б до Форхаласа...
— І от, Ботарі... випросив у Форрат’єра її тіло, якщо можна так висловитися. Забрав її в свою каюту. Форрат’єр вирішив, що це для того, щоб продовжувати мучити її — очевидно, в наслідування його дорогоцінній персоні. Він був улещений, і залишив їх в спокої. Ботарі якось вдалося зіпсувати спостережні камери в своїй каюті. Будь-хто навіть приблизного уявлення не мав, чим він там займається в вільний час. Але він прийшов до мене зі списком ліків, які просив таємно йому дістати. Знеболюючі мазі, деякі протишокові засоби — дуже продуманий список. Бойовий досвід зробив його фахівцем з надання першої допомоги. Тоді до мене дійшло, що він не мучить її, а просто водить Форрат’єра за ніс. Може, Ботарі й безумець, але не дурень, це безперечно. Він на свій кшталт любив її, і йому вистачило кмітливості сховати це від Форрат’єра.
— В подібних обставинах це не здається таким вже й божевільним, — зауважила Корделія, згадуючи, що планував Форрат’єр для Форкосигана.
— Так, але те, як він це робив... я кілька разів мигцем бачив дещо. — Форкосиган шумно видихнув. — Він доглядав за нею в своїй каюті — годував її, вдягав, мив — і увесь час вів пошепки діалог сам з собою. Говорив за них обох. Ймовірно, він придумав для себе цілий ілюзорний світ — світ, у якому вона любила його, вийшла за нього заміж... що вони живуть як нормальна щаслива подружня пара. Чому б божевільному не мріяти про нормальне життя? Напевно, вона страшно лякалася, коли отямлювалась.
— Боже. Мені шкода його майже так само, як і її.
— Ну, не ідеалізуй. Він же ж і спав разом з нею, і я маю сумніви, що він обмежував свої фантазії про сімейне життя одними словами. А взагалі ж його можна зрозуміти. Хіба міг Ботарі при нормальних обставинах хоча б на сотню кілометрів наблизитися до такої дівчини?
— Хм, навряд чи. Ескобарці виставили проти вас свої найкращі сили.
— Схоже, саме цей спогад про Ескобар він вирішив зберегти. Для цього потрібна була неуявна сила волі. Його обробляли кілька місяців підряд.
— Ох, — видихнула Корделія, чия уява відразу намалювала ряд неприємних картин. Добре, що вона має ще кілька годин на те, щоб заспокоїтися, перш ніж знову побачиться з Ботарі. — Підемо вип’ємо, як збиралися, так?
Lois McMaster Bujold, «Shards of Honor», 1986
Переклад на російську © Екатерины Грошевой
Переклад на українську мову:
1) чорновий — ПроЛінг Офіс, Плай 4.1.
2) чистовий — Володимир Ільницький , (20–26.02.2005)
Редагування №1: Михайлина Косак. 11 з 22 зауваженнь враховано.