Ну, мене завжди дивують люди, які бояться закохуватись. Це ж так просто.
От, я- Зіна, здається те і роблю, що лише закохуюсь.
 Останє кохання, тобто теперішнє, мене здивувало більше усіх. Блін! Повторюю я собі, ЗУПИНИСЬ!!!! Це твій друг, один з найкращих друзів, а серед хлопців -  єдиний. Хоча, я уже і подумувала над тим, щоб скоротити їхнє число, надто я втомилась від подруг, яких лише потрібно оберігатии і підтримувати. Ну і що я мелю, і куди я без них? ОХ! Тільки щоб він відповів мені взаємністю!!! Будь ласка, БОЖЕ!!!
Нарешті, урок закінчився, і вийшовши на коридор, я почала шукати очима подруг, і його -  своє нове „кохання на усе життя” ( Ги-Ги! Хоч би місяць протягнув).
-	Ну, і де ти бродиш?- запитала мене Іра, одна із тих найкращих подруг, від яких я втомилась, хоча і сильно любила. Це була висока, войовнича, міцна і дуже серйозна дівчина,душа компанії і головний винуватець усіх „пригод” , що з нами траплялись. Найсильніше  вирізнялось в її неформалізмі і протиставлянні себе світу -  це її вічно брудне чорне волося і круті наряди в стилі панк.
-	Та я, тіпа, уроки відсиджувала!
-	Ну і, що ти сьогодні там осягнула? – іронічно запитала вона мене. Я зрозуміла, що щось пропустила поки мріяла на уроці.
-	Я щось нічого непочула... Думала про вас. 
Я прикусила язик, бо нехотіла розповідати їй про Сашу, ми усі його любили і були хорошими друзями, але було пізно.
- О, НІ! У тебе знову нова симпатія! І хто на цей раз  твоя  нещасна жертва?
- Поглянь! Хто сюди іде, та цеж Маша, Саша і Вова! Банда в зборі! Які плани на сьогодні? – я  невинно всміхнулась, щоб голосно не заржати. Мене сильно смущала присутність Саші і його чудові парфуми, що викликали збочене бажання накинутись і дико розцілувати, покусати це невинне створіння! А потім... я краще помовчу.(Речення в наступному рядку)
 Я  і так вся спалахнула в його присутності, це помітила Маша, вона знає мене краще за інших ( ОБЛОМ )!
- А що пані Іра вам не розказала, що ми сьогодні утнемо?
Все було, як у сні. ВІН заговорив(!), а я вся впріла. ”От ідіотка, НЕ МОВЧИ І НЕ ДИВИСЬ ТАК ( А-А-А-А-А!!!!!! )” .  Як я тупо виглядаю, напевно.
-	Короче, а чо ми стоїмо? Пішли на вокзал, по дорозі розповім! Ей, Зіна, ми тут!!! – сказала Маша, потормосивши мене за руку, а потім відвела у бік так, щоб ми ішли останніми.
-	Е-е-е, дівчино, не коси ти так на нього! Ну-ну, я в шоці з неї! І чого ти смієшся? Це та, що не буде більше нікого любити! Ану, колись! Що це за дивні погляди? – запитала вона мене пошепки.
Але ситуацію цим неврятуєш. Саша, розмовляючи з Вовою, пристально дивився мені в очі і йшов повільно, не даючи нам з Машою усамітнитись.
-	Якщо їй ніхто не розкаже,тоді я сам! – О, БОЖЕ він заговорив, а я ні слова не зрозуміла. Невже ця репліка до мене?
Я зрозуміла, після того, як Маша добряче мені стала на ногу, що тупо усміхаюсь, дивлячись йому в очі. І як на зло, швидко пішла  вперед до Іри, залишивши мене з ним.
 - І що ти мені хочеш сказати? – запитала спокійно я ( вибухнувши всередині )
- Ми вирішили сьогодні, прямо зараз, з’їздити в Тернопіль, – сказав він нахилившись ДУЖЕ близько до мене, неначе я і так не почула б.
 - А якщо не секрет, то нашо? Бо дома мене вбють, що я так просто поїхала. Нафіг!
 - Ну-у-у, не на фіг! – сказав він посміхнувшись. Я почервоніла.
До нього підійшов Вова і вони продовжили розмову. А я стала біля дівчат очікувати поїзда.
-	Нашо ми їдемо?
-	Я думаю, полазимо, купимо рокових дисків, – сказала Іра.
-     А я без бабла! - це була правда, і я сильно злилась, що мене раніше не попередили.
-	Нестрашно!Якщо шось, то у Саші позичиш! – безтурботно сказала Іра
-	Ей, ви, змовниці! - я образилась...
Не встигла я себе дозахищати, як прийшов поїзд і я справді позичила горші у Саші. Ми усі сіли разом, я навпроти Маші, як завжди, і це не давало можливості виговоритись перед дівчатами, а присутність Саші зробила мене глухою до всього і на всі їхні звертання до моєї персони, я відзивалась знаменитим: „ШО-ШО?”Так що скоро мені з розмовами дали спокій, чому я і була рада, і роздумувала. Чому раніше ввіжала Сашу некрасивим і ставилась так паралельно?
Але спокій тривав не довго. Наш поїзд зупинили у якомусь забитому селі, через проблеми із поїздами і якісь накладки у графіці. Ми дуже здивувались, адже раніше такого нетраплялось.
-	Іра, сходи з Зінаїдою, купіть нам морозиво. А то ми помираємо від жари, а ви всеодно, щось дуже тихі сьогодні! – сказав Вова, з вічно мученицьким виразом обличчя.
Я була рада цьому, бо відчувала, що скоро вся згорю, хоч і осінь, але жахливо душно, і Саша тут.
 -Ти, ідеш? – запитала мене Іра.
- Так! Зрадістю, уже час провітритись.
Ми вийшли з поїзда, запах спрілого листя вдарив мені в обличчя, і в голові запаморочилось. Я подумала, це вже осінь, і скоро 1-шого листопада, мені буде 18 років, і хоча я серед них молодша усіх, ця сума радувала.
-	Нехвилюйся, він нездогадається! 
-	Що? – перепитала я у Іри.
-	Що тобі подобається!
-	Чому ти так думаєш?
-	А ти поменше коли думаєш на Вову пялься! І розмовляй з Сашою хоч інколи, а то, шо він не скаже, а ти шо-шо (в кращому випадку), а то взагалі мовчиш!
-	Упс!
Ми дойшли до лотка, Іра набрала морозива, на цілу орду. Ми повертались, до поїзда залишилось пройти три колії і два перони, але її приперло і я залишилась навулиці, навітрі, який став прохолодний. І щей з морозивом у руках. Я злилась на долю і Іру, думаючи і якого цього я поперлась у той Тернопіль, щей доїхати невиходить.
-	Привіт! – почула я за спиною.
Це були мої однокласники.
-	Ну, привіт! – сказала глухоя.
І пішла до поїзда, що стояв найблище, Я там помітила цікаву картину, на яку чомусь ніхто не звертав увагу. На самому кінці вагона у небезпечній зоні сиділа дівчинка, приблизно шести років.
- Мала, злізь звідти, і то швидко! – сказала я якось тупо, швидше злякано, що потяг рушить.
Але дівчинка і надалі сиділа, навіть неглянувши на мене. Я побачила якогось залізничника, що проходив перевіряючи поїзд.
-	Вибачте, але тут якась дитина. – сказала я зновжтаки нашугано.
-	Тьху! Знов наркомани, розвелось вас тут! Ану іди звідси!
Я незрозуміла, він,що до мене? А чого? Я звісно трохи схожа на наркомана, через недосипання. Але я оглянулась, а там де сиділа дівчинка уже нікого небуло. 
- Куди вона ділась? – запитала я сама у себе ( говорити з собою для мене не в новинку, навіть на людях,ех тяжка доля)! Просто було неможливо їй зникнути так швидко без сліду, і щоб я не помітила. Усьо! Іду до психіатра завтра перевірятись, ніби і чаю не пила, а так глючить.
 Я згадала про Іру і пішла за нею в туалет.
- Ну скільки можна?!
Але на мій ВЕЛИКИЙ подив там нікого не було...шо за фігня? Я підійшла до тьоті при вході, що приймала оплату, і спитала
-	А, що дівчина, що заходила, така з чорним волоссям і в панк прикиді уже пішла?
-	Тут взагалі нікого не було вже як дві години ми закриті!
-	Як?  - в голові в мене паморочилось, а серце швидко билось від жаху.
Я, злилась, думаючи, що це ще один розіграш, і ішла до поїзда з бажанням добряче покричати. А в той же час мене сильно хвилювало, чому я непомітила, як Іра вийшла, адже я весь час бачила туалет.
Та мої думки перервав сильний жах від дальше побаченого....поїзда не було.
Я побачила однокласника з яким віталась, його звали Петя, я знала, що йому подобаюсь.
- А де поїзд на Тернопіль, що тут стояв? – запитала його я.
- Ти, сильно спізнилась, він приблизно годину тому рушив.
У мене в середині все шалено забилось, я промовчала, що мене пару хвилин небуло. І старалась ніпрощо не думати, особливо про відсутність грошей у мене. Я стала біля Петі і почала знімати стрес з допомогою поїданя морозива, яке трошки підтало, на дворі ставало усе холодніше і противніше, я бачила, що поїзд Петі на село уже прибув і він стоїть просто біля мене, і я рішилась
- Слухай позич мені пару гривень на квиток, а то я на нулі, а тут якось невесело чекати, коли мене найдуть рідні!
- Чогож ти мовчиш? Я з радістю позичу! – сказав він протягнувши мені пять таких потрібних зараз мені гривень!
Він поїхав, а я залишилась зовсім сама..........чекати, чогось? Ну, може щастя?Після початку уже другої порції мене затошнило і про морозиво прийшлось забути, а жаль цілих пять порцій дорогого, хорошого і мабуть смачного.
Нарешті, щгось поїздоподібне зупинилось, поперше це був старий, обдертий поїзд непридатний навіть для возіння худоби. І це був саме мій поїзд, тобто останній на сьогодні тому я вирішила, що і ним поїду. Перспектива ночувати на вокзалі серед бомжів, маньяків не радувала, та і вокзалу як такого не було, а вже холод був конкретний! Оскільки за цей час я здогадаклась, що напрямків тут не обявляють, то пішла питати у найлюдніший вагон куди їдемо.
Я зайшла у вагон, тут мій шок, що трошки був спав досяг різко критичної точки ЖАХУ! Ну це за мягко сказано, але я опанувала себе
- Вибачте, - звернулась я до старе-е-е-зного дідка з дуже вже неприємною зовнішностю – а цей поїзд їде у Тернопіль?
- Ні! – сказав він, викликавши у мене страх, що він розвалиться.
 - А в Теребовлю?
 - Туди заїжжає.
Ну, цей дідок небув самим страшним тут, мене нашугало інше, всі у поїзді були літні люди, більшість каліки, чи дуже вже зуродувані, неначе від фізчного насильства. Єдиною більш менш молодою особою можна було назвати жінку біля якої я і сіла, вона була німою, як я дізналась потім, але увагу привертав синюшний відтінок шкіри ( хоча він у всіх тут бів таким, а в декого жовтим ), і шрами по її обличчі були просто жахливі, один створював відчуття, що колись їй розрізали рот від вуха до вуха. Фу! Що за гидоту ти думаєш? Запитала я себе. Коли поїзд рушив мені вдалось більш спокійно оглянутись, хоча і мене піднуджувало від страху і хотілось розревтись, чого я поїхала. Але була уже ніч, і мабуть пізня, я вперше пожалкувала, що не ношу годинника. Але що б це змінило? Особливо мою увагу привернув хлопчик без ніг попояс, він виглядав старо не політах, хоча було видно, що передімною дитина років 13-ти, його тіло було вкрито гаочіркою і я мало, що розгляділа. Мене цікавило, що він тут робить, все тут було парадоксально. І тут я почула знайомий голос
-	Добрий вечір! Зінаїда, куди так пізно направляєшся? 
Я підняла голову і побачила, що це моя колишня вчителька першого класу, вона жахливо зістарилась, я її з класу пятого в школі не бачила, казали, що вона померла. Та я тут нічому недивувалась.
- Добрий вечір! Ольга Семенівна, вибачте я вас невпізнала.
 - Я тебе неочікувала тут побачити. – сказала вона, як мені здалось з співчуттям.
 - Усі рано чи пізно поїздами їздять! – спробувала я пошуткувати, мені було приємно зустріти тут когось знайомого, хоча було якось непособі.
 - Така молода.... – сказала вона із сльозами на очах.
Від чогомені стало так жахливо, що я подумала, що помру від зупинки серця, чи ще якоїсь фігні. Але я жила і була тут ( тобто незнаю де ) Хочаб я охрестила це місце задницею світу! Та я вирішила нічо більш непитати. Вона і так почала шось говорити про свого внука, що я уже прослухала.
-	Знаєш Зіна, я їду його провідати!
-	Вибачте, кого?
-	Свого внука.
-	А! Аскільки йому років?
-	Як я була останній раз було три, а зараз певно 12.
-	Ого, давно небачились! – і правда ОГО подумала я вони ж в одному місті живуть. І звідки вона їде? Та я промовчала.
-	Та я уже і не побачу...
І тут я подумала, що точно я вижила з розуму, а якшо невстигла, то зараз виживу!!! Вонаповернула до мене обличчя, яке я ніяк немогла конкретно розглядіти, мабуть через напівтемряву... О! БОЖЕ!!!! Та в неї небуло очей і виглядала вона старше ніж я думала. Мені здалось, що я закричала, або сплю.
Вона взагалі ніяк не виглядала, її обличя було неначе чимось стерте, жовтувате, і в зморшках, вона дивно ззсохлась...а очей, їх ніби і ніколи небуло.
Я була в трансі і хотіла вибігти, але поїзд рухався.
Раптом усі сидячі там підвелись і попрямували у інший вагон, незважаючи нінащо я пішла теж, незнаючи , що робити. Я побачила великий телик невідомо на чому працюючий і чувака біля нього. Не старого біль – менш нормального, але якось він виглядав дивно серед них, чи то вони були аж настільки дивними.
-	Я радий, що ви тут! – заговорив чувак на вигляд йому ледь за 30, але дуже неприємний, з еспаньйолкою-бородою, що робила його ще противнішим, одягнутий у костюм сірого кольору, і явно з лишнєю вагою.
-	Скоро кінець війни і я впевнений, що ми переможимо! – продовжив він.
Я так і непоняла про яку війну йдеться і до чого вони усі там?
Він включив телик, там показували викопування трупів, скелетів і іншої мертвячини.
-	Наш світ іде у пропасть,теперішні люди невміють жити, то ми за рахунок їх життя будемо повертати втрачені мертві таланти. Ви перші вдалі спроби і надіюсь станете у наші лави, щоб забирати непотрібні життя і воскрешати достойних.
Вони тупо дивились, а потім один сказав
-	І правда раніше було краще, а тепер люди розучились жити, пора спасати світ, поки він не спасся від нас!
Інші явно одобрли його слова.
-	О я бачу чужинку, як мило, вона теж, ще живе і має почуття, надіюсь приєднавшись до наших лав на створення кращого світу, вона позбудеться згубних речей : кохання, дружби, ліні, слабості і страху! Адже вони їй часто приносять біль, а кохання завжди невзаємне.
-	Ні! Кохання це прекрасно! І я щаслива. – закричала я крізь сльози бо він читав мої думки.
-	Правда? І ти щаслива, що будучи в компанії завжди сама і чужа?.... Що твій коханий любить іншу?
-	Звідки вам знати?! – закричала я – У нього немає дівчини!
-	Є! І тебе він навіть незнає і нешукає! А як побачить то і невпізнає! – сказав він підло усміхнувшись.
А я стояла і ридала, і думала, а може він правий? СТІЙ!!! ЗІНА, ти ради своєї прихоті і особистого щастя готова знищити життя на Землі і в собі? НІ! ЗВІСНО НІ!!!!
 - Подумай, але знай часу мало, а перемога за нами!
Мене вишвирнули з поїзда, я впала на землю і завмерла, мене трусило,було страшно і самотньо. І ще було жалко внука вчительки, явже зрозуміла, як його навідають!

-	Ну і чого ми сюда приперлись? – запитав Іру Саша
-	Ти помовч! І взагалі нешуміть тут!Ми приїхали по зброю!
-	Та в насїї повно, якби щось давала!
-	Ця дасть! Повір, це нова розробка, що знищує їх безповоротньо!
-	Найшли місце де роздавати зброю, біля залізниці! Та їх тут повно, загребуть не вирвешся!
-	Помовч, а то нелише зпагребуть ... – сказала Іра і засміялась.
-	Ну, ти і пошлячка! Блін де вони?
-	Що ти хочеш? Хочуть побути на самоті.
-	Найшли час! Кращеб зброю несли!
-	Та йдуть уже
-	НАРЕШТІ!!!
До них підійшли Маша з Вовою, які не переставали сперечатись кому з них дістанеться базука, і хто з них крутіший.
-	Я КРУТА! – сказала Маша, останнє слово було за нею, бо базуку всеодно забрала Іра. І на неї всі взлились.
-	А де моя дівчина?
-	????
-	Ну Оксана! – сказав Саша, явно хвилюючись, хоча вінїї ніколи нелюбив посправжньому, але сам бути нехотів.
-	Та я тут! Просто відстала. – сказала невисока симпатична блондинка з великими обємами як на свій вік.
Але раптом усі замовкли почувши глухий удар об землю неподалечку.
-	Шо то було? Сказала Маша попередньо Зажавши Вову.
-	О! Ну ше одна КРУТА! – сказав той, намагаючись приховати страх.
-	Ну, я боюсь!
-	Так! Замловкли усі. – сказала Іра, повільно наближаючись до того, що спричинило їх страх і занепокоєння.
-	Що там подивись, і вшиваємось. Ранок уже. А це повна ХАНА! А нам ше далеко додому і залізницею. Нікого нелякає перспектива? – сказала Оксана.
-	Це людина, дівчина і вона здається спить. –прошепотіла Іра вдивляючись у темну пляму, яку розгледіла лише вона.
-	Мабуть шпигун! – сказав Саша.
-	І багато ти бачив шпигунів, що сплять на завданні? – засміялась Маша, підійшовши поближче до тіла. – А давайте візьмемо її з собою, а коли прокинеться то допитаємо!
-	ОК! Тащити будете ви з Вовою! – сказала блондинка.
-	От! Сука – прошепотів Вова.
-	Я з тобою згодна, от би її допитати! Ги-ги! – Маша знову розсміялась, але поглянула на небо, і побачила, щ0о уже ранок. Це її злякало.
-	Нам і правда пора!!!
Вони рухались тихо і швидко, щоб їх не помітили! Вони сіли у вагон і їх химерний поїзд немов із іншого виміру ( лише один вагон ) рушив додому у Теребовлю.
Усі були втомлені і хотіли спати, а заснути боялися. На це були свої причини у кожного. І тому усі з деякою заздрістю дивились на сплячу дівчину і все більше вірили у те, що вона зрадниця роду людського.
-	Та розтріляти її поки не пізно! – сказала Оксана,порушивши важку тишу, сум який огорну раптом усіх їй як завжди залишився невідомим.
-	Та нє! Почикаємо дому. – сказала Іра. – і втупилась у сплячу, задумано дивилась на неї аж до Теребовлі.
-	Ей! Іра, пора, ми дома. – сказав Саша вибивши її з роздумів.
-	Знаєш, мені так знайоме це обличчя, але я незнаю чому.
-	Та, як чому, це ще раз говорить, що вона зрадниця, бо от я її незнаю. А вони ведуть проти нас психотропну війну! 
-	Може її справді було треба убити, хто знає що вона принесла з собою чи у собі! – сказала Іра коли вони уже виходили.


Я прокинулась від шуму в голові боліло. Якщо я виживу то уже нічому дивуватись не стану. Знайомі голоси.... я повернула голову, і здивувалась...........я сиділа у клітці, а біля мене з чимось типу зброї стояла Іра.
 - Ей! Ідіть сюди, вона прокинулась.
 - Е –е! Чо ви так вставились на мене? – запитала я ...........ну блін і шо це за фігня, і шо я тут роблю? Та я сказала  - Іра, а шо то за штука в тебе в руках?
 - Вона знає як мене звати...
 - Мені страшно – сказала Маша, зажавши Вову, чому він був радий.
 - Небійся, я тебе захищу!
 - Який ти крутий і сильний! – сказала Маша обнімаючи його...
 - Ну, ну я в шоці, і лишай їх після цього на самоті, так і до внуків не далеко, а мене всього пару годин не було. – сказала я ЗДИВОВАНО.... мене здивувала їх реакція. Оксана помітила, що Саша весь час зирить на мене і явно ргозізлилась.
 - Це точно шпигунка, давайте убємо її. – сказала злісно вона.
 - Ну да, а заснула вона від ваших нудних розмов, щоб відпочити! – Саша сказав, це з іронією і додав – Давайте хочаб допитаємо її.
 - АГА! А допитувати будеш ти, аякже я навіть знаю як.......... – правда Іра не договорила, як того що на неї вставилась блондинка.
 - Ну народ ви шо ЦЕ Я ЗІНА, А точніше Зінаїда.
 - Так не пудрь нам мозги. – сказав Саша, йому явно це імя не було знайомим.
Тут я виразила почуття за допомогою свого запасу нецензурних слів ( вирізано цензурою), який збирала на протязі усього життя. І дуже засмутилась побачивши, що він не такий уже і великий, якихось пять хвилин заняв. І шо за життя вчишся, вчишся, а тут такий облом.
-	ОГО! – сказав Саша перервавши хід моїх думок, взагалі після моїх слів була така тиша, і всім присутнім здалось, що вони знають мене.
-	Не ого, а ВАВ... – це була вже Іра, через неї я почетвоніла, справді переборщила я з набором слів...
-	А про цих *** бурундучків якими ти закінчила, я запишу! – сказала мені Маша, і я зрозуміла, що покорила їх серця, всіх крім одної.
-	Ну може ви випустите мене з клітки, два здорових хлопця і три дівчини з базуками, і шо я вам можу зробити? – у мене здавали нерви у клітці, клаустрофобія блін!
-	Поведемо її на допит. – сказав саша, якрсь збочено... – І не дивіться на мене так!
Тепер я оглянула, де це я.... ну це була якась трьоповерхова, будівля, судячи із всього недавно банк. Вікна були забиті металевими пластинами, а обстановка Д-У-У-же похмура.
-	Ну так! Розказуй, хтоти і звідки. –сказав Саша, близько нахилившись до моєї шиї, що аж мурашки по шкірі побігли.
-	Е-е! Ти полегше, я казала, я Зіна. Ваша подруга і всьо тут!
-	Та чо ми паримось, давайте розтріляємо її – знову та СУКА блондинка.
-	Я проти!- сказав Саша на мою велику радість.
-	Стоп, хтось розкаже, кого ви боїтесь, нащо вам зброя і шо за фігня вопше? – я була розгнівана тим що мене хотіли розтріляти, і налякана взагалі.
-	А може вона чокнута? – запитала сонна Іра, хоча тут усі крім мене були сонні.
-	Сумніваюсь,що я чокнута! – я уже про це думала .
-	От-от, бач, а підозри то є! – сказала весело Мaша, яка уже нічо в мені не боялась.
-Але поясніть мені, що відбувається?- це я сказала цілком серйозно.
  - Нічого хорошого точно! – сказав засмучено Саша. – Ми ведемо війну уже як три роки з ворогом, кількість якого лише зростає.
 - Ворогом може бути будь хто з нас. Розумієш, вони можуть впливати на память, бажання думки. Але ми рятуємось з допомогою психотропних ліків та мрій, на які їх сила не діє. – Іра подала мені ці ліки. – Випий і зрозумієш чи ми справді знайомі.
 - Добре, але хот ВОНИ?- я поклала таблетку на язик, пече зараза. Про смак взагалі мовчу.
 - Ми точно незнаємо, просто одного дня з цвинтарів почали зникати трупи, згодом вони приходили живими до родичів, і виглядали, думали нормально. Вони нападали на живих людей і висмоктували щось з мозку, гіпофіз здається, і з допомогою цього оживляли давно похоронених, декого з людей вони не чіпали, а переманювали на свій бік. І ці люди сильно змінювались. Питається яка логіка цього? А вони говорять, що хочуть створити новий світ та расу, справді сильних і вічних ( за допомогою людей-рабів), щоб досліджувати нові світи та можливості. – це сказала блондинка, якось із холодним захопленням цією історією.
 - Ну, як подіяло? – спитала Іра, коли ми уже прогулювались з нею по коридору, просто ішли на перший поверх.
  - Та ні усе як завжди і вас я знаю, а ви мене і давно причому.
 - Вав! Значить  нас добряче промили, коли ми без вітамінів їм попалися. Тільки нашо?
 - Мені взагалі усе тут цікаво. – я усміхнулась, бо якось немогла повірити у серйозність ситуації, та фіг, до мене також память почала вертатись. І шо мене здивувало, це битви, які я пригадала, але на чиїй я стороні була? ТА ЗВІСНО на їхній, за кого ше, за монстрів?
 - Ну і ким я тобі була? – спитала Іра. – та і інші теж, по черзі.
 - Ти? Однією з найкращих подруг, хоча Маші я довіряла більше секрктів, Вова? Просто друг, але ми мало базарили. – і тут я зробила дурницю, яку собі не пробачу. – А Саша, він був мій наречений! – О! БОЖЕ! Чого я це сказала, чи мені мозги взагалі вишибло від цієї таблетки, чи шо? Але я саме це знала, як не заперечну істину.
 Іра замовкла глянувши здивовано мені за спину, наче щось хотіла сказати. І я почула голос.........це був Саша, що прийшов кликати нас на обіd.
-	А хто тоді була Оксана? – запитав він, дивлячись мені в очі, і я зрозуміла він мені повірив. ХВАЛА НЕБЕСАМ!
-	А, вона.........-я усміхнулась – її знаєте я щось непамятаю взагалі хто вона і звідки. – у мене знову мурашки по шкірі, та вже не через Сашу.........а через Оксану, яка зявилась невідомо звідки ( правда зі мною щось часто таке трапляється тепер, усі зявляються і зникають, я і помічати не встигаю), усьо до психолога вважайте я записалась.
-	Я всеодно тобі не вірю! І цьому дивному совпадінню зустрічі з тобою! Ти наш ворог і я це знаю, жаль, але незнають вони! – сказала вона із злобою, і в її очах я побачила страх.
-	Я тобі теж, і мені наплювати на твою довіру! – вав, як круто, такого я від себе неочікувала, але справа серйозна, на кону Саша.
-	Так, ви ідете на обід? – ліниво промовила Маша, яка тільки що прийшла і була дуже зла на Вову, за його розвязаність і приставання.

Після обіду мені виділили  кімнату, мене туди провів Саша, хоча зараз мене це не цікавило, я думала, над тим хто така Оксана?.
-	А, що це за дивна війна і що ви тут робите?
-	А не забагато запитань, як нараз? – запитав він мене і підійшов дуже близько, що я могла відчувати його дихання. Він зробив ще один крок і прижався до моєї спини.
-	А це правда?
-	Що? – запитала я боячись поворухнутись, ну і того, що знову щось непочула.
-	Те, що ти моя наречена?
Від хвилювання я незнала, що говорити, тому що сама нічого незнала....
-	Мабуть........так... – я зрозуміла, що фраза прозвучала дивно і затянуто.
-	А, що ми робили тоді?......Як були знайомі.
Такого я неочікувала навіть від нього.
-	Ну........та, нічо........розмовляли, я почала потроху відсуватись, щоб вирватись із цих дивних обіймів.
Але тут Саша конкретно мене здивував. Він обхопив мою талію рукою, і обернувши мене обличчям, притягнув до себе, наблизився до моїх губ...я закрила очі в очікуванні поцілунка....а він усміхнувся і сказав
-	Я вірю, що ти говориш правду....ну надобраніч не буду заважати тобі. – сказав він і вийшов з моєї кімнати, а я впала, я була шокована.
Ранком прийшла Іра, Саша розказав їй усе, що відбулося.
-	Незважай – сказала вона – Він дивний хлопчик – вона засміялась.
-	Дуже! Я його нехочу бачити!
-	Ти подобаєшся йому!!!
-	А Оксана?
-	Він її не любить і не любив, і вона це знає, тому і злиться через твою появу.
-	Ви мене пригадали?
-	Вибач....ні.
Ми вийшли у коридор і я побачила велику кількість людей, більше ста точно, вони готували зброю і говорили, що сьогодні у вечері прийдуть автомобілі з дітьми, яких потрібно переправити у безпечне місце. А тут вони заправляться, відпочинуть і буде зміна посту. Тому охорона потрібна велика.
-	Ви теж їдете? – запитала я Машу.
-	Ага! І ти з нами, аж до нового кордону.
-	Е-е! Це де?
-	Ну місце де мир і закінчуються бойові дії.
-	Ясно.
Тут на Машу накинувся Вова і я змахала, я була в компанії, але самотня, а хлопець якого я любила не памятав мене, і мав іншу.................десь я це уже чула, вот блін дежавю.

Вечір настав швидко, мені не дали зброї того я мала іти з Сашею, вова з Машею, а Іра і Оксана спереду далеко від нас ішли мовчки, Оксана випереджала усіх. Я мовчала і не розмовляла з Сашею не дивлячись на його спроби заговорити, чи попросити вибачення...........я не була зла, просто слухала нову суперечку між Вовою та Машею, що їшли не подалеку.
-	Всеодноя більше ворогів убила!!!
-	Ну, з тобою неможливо сперечатись!!! Я ж у більше боїв пройшов!
-	Ну і шо, хто знає, що ти на них робив! – Маша сміялась... ГОЛОСНО.
-	Да, тобі зраджував з монстрами!!!
-	ШО????...А я то думаю де він пропадає, хвилююсь.
-	О! Ти хвилюєшся за мене! Я радий.
-	Е-е! Тобі причулось.
Тут вони замовкли і я побачила, як до мене направляється блондинка, а за нею бігла Іра і щось кричала, але було шумно і я не чула, всі заметушилися. А Оксана підійшла і наставила на мене зброю...я подумала. Що це кінець, Іра закричала.
-	Стій! Що ти робиш!? ВОНА ЗРАДНИЦЯ, розмовляла з монстром!
-	Ти нічого нерозумієш, я не зрадниця, зрадила вона і погубить нас! – Оксана збиралась вистрілити, але мене врятував постріл Маші і блондинка пала.
-	Вона.........не.....та... – це була остання її фраза, яку здається лише і я почула.
Усі мовчки дивились на труп, це був стрес.
-	Тепер усіх будемо, що години перевіряти, бути уважними тепер слід, вони за близько підбираються! – сказала похмуро Іра,і дала мені зброю, що трапилось конкретно вона не говорила.

Ми їшли тихо, та я починала розуміти значення слів блондинки і мені стало весело, це було важко приховати і я відійшла від Саші, він став мені гидким, а швидше байдужим, як і усе навколо.
Я не та, я інша.........я ніколи незнала Іри, Маші, Вови, Оксани. Останню замінили мною, на те були причини. Я згадала усе. Оксану врятувала від смерті її бабуся, що зрадила наших, і пішла на бік цих слабких і тупих істот, з такимиж почуттями, що робили їх ще тупішими. А за її бабусею пішло не мало” новонароджених” на бік людей і мене, як шпигуна послали до них, щоб коли бабуся блондинки прийде знищити її, і розвідати шлях вагона з дітьми чиї життя будуть даати життя і молодість достойним, НОВІЙ РАСІ, єдиній і найвищій. І якчесть мені служити їм, і колись стати однією з них.
 - Не жалій її, вона зрадила нас! – сказала мені Іра.
  Важко було втриматись, мені було весело, я знала кінець цієї історії, і сотні їй подібних, у мене це невперше.
-	Я просто не розумію, як вона могла, і навіщо? – запитала я контролюючи іронію у голосі.
-	Ніхто не розуміє....що це? – прийшли наші війська, я була щаслива і посправжньому.....О! БОЖЕ! Що я роблю, я зрадила людей і не вперше! Але я незнаю ХТОЯ? І ЩО Я?

Їх звязали і привели до чувака з гидкою іспаньйолкою.
-	Гордіться! Ви дасьтете початок вищому життю.
-	ПІШОВ ТИ НА ХУЙ!!! – сказала Іра- і твоя вища раса теж.
Я стояла у дверях вагона, на мене дивився Саша, не з злостю, а з сумом і якось романтично та красиво...............умене базука..............уМЕНЕ БАЗУКА.........У МЕНЕ БАЗУКА, і я незвязана.
Мені було усе пo… тепер, того, що я любила....ЛЮБИЛА САШУ! Я схопила базуку з плеча і швидко вистрелела у чувака, який цього неочікував, того що я не думала, а мріяла про це, і Сашу, і волю, і щастя. Іра з Сашею підвелись і почались розвязуватись, а я валила усі кого бачила ДИКО ДУЖЕ ДИКО, тогощо боялась втратити кохання знову.
Тут вірвались Вова і Маша озброєні до зубів, коли на нас напали, вони змились у ліс.........невідомо шо робити....треба буде запитати, якшо виживу Ги-Ги!
Я відчула його руки на своїх плечах ( ну блін як у романі)
 - Уже усе, заспокойся, ми виграли цей бій, а може і війну.
 - Так швидко? Я спокійна... – це була брехня.
 - Тебе всю трусить, я надіюсь, що швидко. Можна тебе поцілувати.

-	Ні, я неможу, хочаб через блондинку.............тобто Оксану.
Він нічого не сказав, лише обійня мене .........так ніжно, що я чуть нерозплакалась. Я непережилаб втрату його.
-	Ти! ТИ НАС ЗРАДИЛА!!! Та я тебе убю, ми вірили тобі, а ти була чужинкою – кричала Іра, яку тримав Саша. – Ми убили подругу, невинну подругу через тебе, втратили сотні людей – вона плакала уже спокійно, а я терзала себе.
-	Якщо хочеш, то я стану перед судом, та стратою! – мій голос став металічний, важко сказати убийте мене незнати за що.
-	Ти, що! – крикнув Саша – Ти була не в собі, вони подіяли на тебе, ти невинна і неповинна.
-	Саша.......Ти сам чудово знаєш, що я винна. І що вони не можуть подіяти так, щоб людина зрадила, треба самому цього хотіти............а я Я ХОТІЛА і зрадила. Та я незнала, що я втрачала, нерозуміла, що роблю. Я нехочу бути небезпечною.  – я розридалась, ( жалко було себе і свого кохання, яке як виявляється зявилось тіки що і ніколи я їх раніше не знала) 
Я не дала Саші обняти себе знову.
-	Нехай усе вирішить суд. – сказала Маша вийнявши голову із куртки Вови, вона плакала, а він неміг її ніяк заспокоїти, вона плакала і незнала чого, хоча так уже привикла до смерті у своєму житті.

Ми ідемо, ідемо за кордон, останню лінію мого життя, але мені не страшно, поруч мене Саша. Я вдихаю аромат його парфумів і заспокоююсь. Я не даю йому торкнутись мене, хоча так цього хочу............та нащо щоб звикав до мене. Ми мовчимо, тут так гарно, я бачу траву, ................що це ?...............постріли, але ми майже дойшли. Знову!
-	Їх не багато, патронів у нас достатньо МОЧІТЬ ЇХ І НЕ ЖАЛІЙТЕ! – я незнаю хто це кричав, було шумно і я трохи оглохла. Саша стріляв, спокійно і невимушено, а я спостерігала. Знову тиша, усі повертаються із бою
-	Ну що це за день такий? – крикнув Вова.
Саша стояв переді мною, і посміхався................тут його очі змінились виразом жаху...........він мене схопив і повернув так різко, що я аж впала, я почула постріл, ще один............він впав передімною на коліна...я бачила його кров.
-	Навіщо?! НАВІЩО ТИ ЦЕ ЗРОБИВ? – я не плакала, уже не було сліз.
-	Я просто люблю тебе........і не хочу бути самотнім коли тебе убють...Поцілуй мене і обніми.
Я його обняла, і так ,що він помер швидше від моїх обіймів.
 - Я ЛЮБЛЮ! Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ!!!!



Наші виграли, Маша і Вова одружились. Іра стала крутою тьотьою.............а мене, мене стратили за зраду.

-	Ну і ще довго? – шо за фігня, я тіпа померла...
-	Скіки можна спати, АЛО!!! Це тернопіль.
-	А це голос Маші сказала я – відкрила очі, фух сон, просто сон.
Я побачила Сашу, і кинулась йому на шию.зажала як у сні і поцілувала
 - Я люблю тебе.
Запала тиша.
-	ВАВ! Сказав Вова.
-	Ну, я тебе тежє. Я люблю............
УСЬО ХЕППІ ЕНД блін.






Я буду цілувати......
Я буду цілувати - губи, в яких дихання незнайти.
Я буду мріяти про очі,
що мертві для дня, та живі для ночі.
Я буду обіймати тіло, що уже зітліло...

Ну це так.....пошугати когось своїми "мріями"!

НЕХОЧЕТЬСЯ жити!!!
О! Боже, ну, що мені робити?
Ще довго чекати?
Не можу ж я так повільно,
що дня себе убивати!
А хочеться жити, і щастя шукати.
Та, я у полоні!
І нікуди тікати!
Ніхто не чекає,
ніхто не шукає.
Ніхто не кохає!
А, я помираю.
Як, важко весь біль у собі тримати.
Під його вагою вмирати-згорати.
За, що цю кару мушу нести?
Невже не чуєш мене ти?
Я плачу, що ночі,
Усе забуваю,
А заснути не можу.
Чекаю! Кохаю! Ненавиджу!
І помираю.
Ні...я не відчуваю.
І не кохаю, не ненавиджу.
А просто біжу!
Від життя утікаю, я справді повільно помираю.

Пишу лиш те, що відчуваю.
Так цей світ пізнаю.
Добро та зло, любов, ненависть.
Красу - якій я поклоняюсь.
Вона кумир мій.

Ми віримо у кохання!
Адже, це сновне почуття,
що іде з нами усе життя.
Ми віримо у віру!
Адже, супутниця мрій вона.
Ми віримо в надію!
Бо без надій помрем,
Але чи варто жити,
Коли ні в що не вірити?
Я гадаю...ні